Професійна поведінка медичного працівника та її регулювання. Морально-правові аспекти медичної етики та деонтології. Взаємовідносини медичних працівників. Лікувальний колектив.

       Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен­ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов’язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей. Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

       Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов’язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль­па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

      Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

      Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

      М. Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

       Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір’я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов’язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров’я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

       Науку про професійний обов’язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

        Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед­працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов’язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до .тебе».

       Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

       Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й життя хворого.

       Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

       Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо­в’язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Вона зобов’язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам’ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір’я хворого. І навпаки, зім’ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

        Важливим обов’язком медичної сестри є збереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов’ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю­вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості.

       Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

       Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

       До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

       Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Пере­дусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність до­помогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

       Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він ут­ворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Дже­релом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спряму­ванню зусиль його членів на виконання основного завдан­ня — боротьби за здоров’я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Само­впевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

       На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відно­шенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні служ­бових обов’язків не слід встановлювати й фамільярних сто­сунків. Палатна сестра зобов’язана систематично контролю­вати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов’язків.

      Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає су­бординація, тобто система службового підпорядкування мо­лодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря роз­порядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов’язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися що­до його доцільності, вона зобов’язана доповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна се­стра зобов’язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.

       Медична сестра (навіть досвідчена) ні в якому разі не повинна самостійно вирішувати, які ввести ліки. Щоб полегшити стан хворого (наприклад, наркотичний засіб під час приступу болю). Зрозуміло, це правило не поширюється на випадки, коли медична сестра може і повинна до приходу лікаря по терміновому виклику надати невідкладну допомогу: зробити масаж серця при його зупинці, зробити штучну вентиляцію легень ручним способом, почати інгаляції кисню, відсмоктати слиз з верхніх дихальних шляхів і т.д.

       Одним зі шляхів підвищення діловий кваліфікація є всебічний і глибокий аналіз професійних помилок, причому в одних випадках, якщо вони є серйозними і повчальними для інших, розбір варто проводити колективно, в інші — в індивідуальному порядку. Ясно одне: викорінювання помилок можливо тільки при активному їхньому виявленні.

        Від професійних помилок варто відрізняти недбалість у роботі, байдужне, бездушне відношення до хворого, професійну некомпетентність, за які провинений несе адміністративну чи судову відповідальність. Свідоме порушення професійної дисципліни, грубі погрішності в роботі, що виникають через несумлінний до неї відносини працівника, заслуговують самого суворого осуду товаришів.

      Права й обов’язки медичної сестри чітко визначені офіційними інструкціями. Медсестра не повинна брати на себе функції лікаря: подавати відомості хворим і їхній близької про характер захворювання, його результаті, трактувати результати лабораторних, інструментальних і інших досліджень. Вона може подавати інформацію тільки про загальний стан хворих.

       Рівною мірою сказане відноситься і до діяльності акушерки. Зокрема, вона не має права робити аборт. Незаконне лікування, у тому числі і зроблений акушеркою аборт, у нашій країні розглядається як карний злочин і карається по всій строгості українським законом.

       Однією з важливих умов гарного психологічного клімату в медичному колективі, ефективності його діяльності є згуртованість і взаєморозуміння всіх співробітників незалежно від займаної посади, Зімкненню колективу сприяють вечора відпочинку, спортивні змагання і т.д. Однак це нічого загального не має з розважальними заходами на території лікувальних установ, так ще з розпиванням алкогольних напоїв. Проведення в лікувальній установі, особливо в стаціонарі, урочистих зборів, концертів, інших святкових заходів, що супроводжуються голосною музикою, співом, гучними оплесками, недоречно а часом абсолютно неприпустимо, якщо поруч знаходяться важкохворі й умираючі.

       Для середнього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов високої ефективності праці, морального задоволення від нього.

      Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

      Фельдшеру, акушерці, медичній сестрі, санітару легше працювати в дружному і споєному колективі зі здоровим психологічним кліматом, високою трудовою дисципліною, загальним прагненням виконувати службовий борг із максимальною віддачею сил, знань, досвіду. Соціологи і психологи установили пряму залежність між моральним кліматом у колективі і продуктивністю праці, плинністю кадрів.

      У гарному колективі робота створюється завдяки прагненню кожного допомогти іншому, виявити увагу до товариша по роботі, розділити з ним усі приємні і радісне, лиха і негоди.

      Навпаки, якщо колектив конфліктує через постійні непорозуміння у взаєминах між його членами інтриг, сварок, неповаги один до одного, знижується ефективність праці колективу в цілому, якість роботи окремих співробітників. У такому колективі неприємно працювати, з’являється бажання залишити роботу. Ненормальна обстановка в колективі іноді зв’язана з хворобливим самолюбством окремих його членів, з небажанням прислухатися до корисних рад і в той же час із грубими помилками в роботі, порушенням трудової дисципліни, що волає поводженням.

      Таке поводження частіше порозумівається низькою культурою людини, його невихованістю, а часом є прикриттям ліні і небажання трудитися в повну силу, з повною віддачею своїх можливостей. На жаль, у деяких медичних колективах ще не зжиті випадки брутальності, хамства, безцеремонності. Таким шляхом деякі люди прагнуть до самоствердження. Звичайно, терпіти подібну «іржу», що роз’їдає нерідко гарний колектив, неприпустимо. Порушники порядку, порушники морально-психологічного клімату в колективі повинні одержувати одностайну відсіч, а якщо це не допомагає, їх необхідно ізолювати від колективу.

      Є таке слово «колеги». Колегами називають товаришів по роботі чи праці навчанню, людей, об’єднаних спільністю ділових інтересів. Колегіальність — це устремління людей вирішувати всі питання спільно на принципах взаємоповаги і взаємодопомоги. Бути колегами — це значить дотримувати принципу взаємодопомоги, а не взаємного всепрощення і покривання, взаємно збагачувати коло друга знаннями, умінням, досвідом, щиросердечною щирістю і красою, і в той же час не прощати друг дружу егоїзму, користолюбства, байдужості, недбалості в роботі, професійного неуцтва і всього іншого, що заважає людині нормально жити і працювати.

       Молодому фельдшеру, що починає чи акушерці медичній сестрі, що робить перші кроки, особливо необхідна свідомість того, що є поруч людину, на який можна обпертися у важку хвилину, одержати від нього допомогу, і раду. Спочатку своєї діяльності практично кожен медик відчуває недолік необхідних знань, умінь, навичок. Обов’язок більш досвідчених колег — допомогти своїм молодим товаришам за професією і роботою, підбадьорити їх, уселити впевненість, оптимізм, направити по правильному шляху.

       Людині легко і просто працювати в колективі, якщо він уміє поважати інших, з довірою і доброзичливістю відноситися до колег. А. П. Чехов у своєму щоденнику писав: «Яку насолоду поважати людини». Поважати інших — це значить вважатися з їхньою думкою і переконаннями, інтересами і нестатками, тобто бути уважним і чуйної до навколишнього людям, ввічливим і делікатний скромним і справедливої. Цінність людської особистості визначається і тим, наскільки людина здатна поважати самого себе. В.Г.Бєлінський затверджував: якщо людина поважає власне достоїнство, він ніколи не піде на угоду з власною совістю. Така людина не поставить особисті інтереси вище інтересів колективу і суспільства, не стане егоїстом і підлабузником, ошуканцем і кар’єристом, не буде прагнути жити за рахунок інших, перекладати свої обов’язки на колег.

       Поважне відношення медичних працівників один до одного виявляється насамперед у формі звертання. Не припустимою фамільярністю з боку лікаря виявляємо звертання до сестер, акушеркам, санітаркам по імені.

       Нормою здорових взаємин медичних працівників один з одним є дбайливе відношення до авторитету — своєму і товаришів. Зовсім справедливий думка, що пацієнт і його родичі своє відношення медицині нерідко будують на основі спостережень за взаєминами між медичними працівниками.

        Субординація в роботі лікаря і медичної сестри необхідна, але вона нічого загального не має з зарозумілим; відношенням одного вищого працівника до працівника рангом нижче. Разом з тим ще зустрічаються лікарі, частіше молоді, котрі поводяться з медичною сестрою некоректно, фамільярно.

        Робота в колективі, великому чи малому, сприяє розвитку в медичного працівника суспільної свідомості, учить його бути принциповим, непримиренним до недоліків у роботі, створює умови для колегіального (а виходить, і найбільш правильного) рішення складних питань профілактики, діагностики і лікування хворих. Саме в колективі кожен працівник може учитися глибоко осмислювати суспільне значення своєї повсякденної діяльності, краще зрозуміти її роль у державному масштабі.

        В інтересах хворого нерідко необхідно колективне обговорення його стану і додаток спільних зусиль цілої групи медичних працівників. Якщо в медичного працівника виникають сумніву, непевність у правильності заходів щодо надання хворим допомоги, варто відкинути чи самовпевненість помилкову соромливість і звернутися за порадою до колег, насамперед до більш досвідчених і знаючих, і з їхньою допомогою перебороти виниклі труднощі.

         Поспішні і необдумані вчинки медичного працівника, ігнорування їм принципу колегіального підходу до рішення складних питань медичної практики можуть заподіяти хворим непоправну шкоду.

         У боротьбі з недоліками в роботі не останнє місце займає товариська, здорова критика. Нетерпиме відношення до критики в середовищі медичних працівників свідчить про слабість виховної роботи в колективі. Тільки низьким рівнем суспільної свідомості, невимогливістю до себе можна пояснити поводження деяких лікарів і середніх медичних працівників, що сприймають критику як особисту образу. Однак у присутності хворих критика на адресу будь-якого медичного працівника неприпустима. Якщо медичний працівник уміє переборювати свої слабості, самокритичний, то і справедливій критиці на його адресу з боку колег сприймається їм не як особиста образа, а як необхідна допомога. Товариська критика змушує ретельно проаналізувати причини дефектів у своїй роботі, відмітити шлях їхнього усунення, зробити визначені висновки, підсилити самоконтроль.

         Критика — не єдина і не основна форма допомоги колег один одному. Починаючий працівник має потребу в співчутливому відношенні старших і більш досвідчених товаришів по роботі, у їхній допомозі.

         Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника повинне бути постійною турботою лікаря. Після обходу лікар повинний розповісти сестрі про зміни в стані хворих, дати їй пояснення до призначень, при необхідності звернути увагу медичної сестри на деякі об’єктивні і суб’єктивні зрушення в стані хворого, які варто врахувати при підготовці і під час проведення діагностичних і лікувальних процедур.

         Підвищенню ділової кваліфікації сестри сприяє участь (хоча б періодичне) у лікарських обходах.

          Медичні сестри з великим стажем роботи звичайно з почуттям подяки згадують лікарів, що не тільки вимогливі, але і чуйні до їхніх запитів і нестатків, допомагають підвищити професійний рівень, ділову кваліфікацію в широкому змісті слова.

        Боргом кожного лікаря і медичної сестри є взаємне збагачення накопиченим досвідом, підсумками своїх спостережень і міркувань. Лікар може навчити фельдшера, чи акушерку медичну сестру, але нерідко і середній медичний працівник поділяється з лікарем своїм досвідом. Дійсно, молодий лікар може перейняти в досвідченого чи фельдшера сестри не тільки методику виконання якої-небудь діагностичної чи лікувальної процедури, але і здатність умовити, переконати хворого прийняти ліки, погодитися на зондування і т.д.

        Лікар одержує від медичної сестри необхідну інформацію про зміни в стані хворого, про його реакцію на лікування, тому що сестра постійно знаходиться в постелі хворого, безпосередньо здійснює відхід за ним, виконує терапевтичні процедури. Якщо лікар виявляє цікавість до цієї інформації, заохочує прагнення медичної сестри помічати навіть найменші зрушення в стані хворого, учить цьому сестру, підвищується ефективність лікування.Медична сестра зобов’язана інформувати лікаря про відмовлення хворого від чи ліків процедури, про неможливість виконати яке-небудь призначення, про необхідність заміни одних ліків іншими і т.д.Якщо лікар не знає про раптове погіршення стану хворого (наприклад, під час нічного чергування), про скарги хворого й інших важливих ознак динаміки захворювання, він може припуститися діагностичної помилки, недооцінити вагу стану хворого, призначити неправильне лікування. Отже, однією з найважливіших умов ефективного лікування є єдність дій лікуючого лікаря і палатної сестри. Це стосується лікарів і сестер, що працюють на лікарській ділянці, у санаторії і т. д.У дитячих, терапевтичних, хірургічних і інших відділеннях завжди є важко хворі, що потребують цілодобової уваги лікаря і медичної сестри. Стан хворих із захворюваннями серця, бронхіальною астмою й ін. може раптово погіршитися, іноді виникає загроза життю хворого. Якщо стан хворого погіршилося в нічний час, медична сестра зобов’язана негайно викликати до хворого чергового лікаря. На жаль, деякі лікарі під час чергування вночі лягають спати, а чергові сестри соромляться їх будити. Намагаючись у такій ситуації допомогти хворим самостійно, медична сестра може допустити велику, іноді фатальну помилку.Для середнього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов високої ефективності праці, морального задоволення від нього.Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ

Медичні сестри України приймають даний Етичний Кодекс, враховуючи велике значення морально-етичних норм в охороні здоров’я населення, важливу роль медичної сестри, як представника однієї із самих масових медичних професій в суспільстві, а також керуючись сучасними етико-нормативними документами міжнародних медичних організацій. ЧАСТИНА 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ В житті і діяльності медичної сестри органічно поєднуються: високий професіоналізм, гуманність та милосердя, глибоке поняття громадського значення своєї роботи, комплексний всебічний догляд за пацієнтами і полегшення їх страждань, відновлення здоров’я і реабілітація, сприяння зміцненню здоров’я і попередженню захворювань, готовність цілком віддати себе обраній професії, навіть в самих тяжких умовах. Етичний Кодекс висвітлює моральний рівень медичної сестри, її світогляд, покликаний підвищувати престиж і авторитет сестринської професії в суспільстві, сприяти розвитку сестринської справи в Україні. ЧАСТИНА 2. МЕДИЧНА СЕСТРА І ПАЦІЄНТ СТАТТЯ 1. Медична сестра як особистість Особистість медичної сестри – це органічний сплав високих моральних якостей, загальної освіченості, професійної ерудиції та майстерності. Медична сестра оберігає людське життя, починаючи з зачаття і ніколи, навіть під загрозою, не повинна використовувати медичні знання в збиток нормам гуманності. Етичною основою медичної сестри є гуманізм та милосердя, повага до невід’ємних прав людини І громадянина. Відновлення і покращання здоров’я пацієнта є для медичної сестри найвищою винагородою за її працю. У своїй діяльності медичні сестри України повинні керуватися міжнародними деклараціями про права людини, Конституцією і законами України, загальнолюдськими моральними цінностями, принципами і норма-ми професійної етики та духовними надбаннями нашої національної культу-ри. СТАТТЯ 2. Медична сестра і право пацієнта на якісну медичну допомогу Кожна людина, яка звертається за медичною допомогою, має право не тільки на своєчасну І висококваліфіковану медичну допомогу, але й на чуйне, уважне відношення до себе медичної сестри, на її доброзичливість, правдивість, чесність, терпіння, безкорисливість, старанність і , охайність. Щоб виправдати довіру своїх пацієнтів, медична сестра повинна працювати якісно, згідно професійним стандартам. Медична сестра в міру своєї компетенції повинна надавати невідкладну медичну допомогу пацієнтам, хто б він не був: чоловік, жінка, дитина, стара людина, немовля, чи той, хто помирає. Медична сестра несе моральну відповідальність за свою діяльність перед пацієнтом, колегами, суспільством. СТАТТЯ 3. Професійна компетентність – головна умова сестринської діяльності Медична сестра повинна завжди виконувати свої обов’язки професійно, згідно стандартам діяльності медичної сестри, визначеним Міністерством охорони здоров’я України, До професійних вимог належить: творче відношення до своїх обов’язків, уміння швидко орієнтуватися в інформації, вибрати з неї найнеобхідніше, безперервно удосконалювати свої спеціальні знання та навички, підвищувати свій культурний рівень. Медична сестра по-винна бути компетентною у відношенні моральних і юридичних прав пацієнта. Медична сестра підтримує самі високі стандарти у сфері сестринської практики з урахуванням реальних ситуацій, керуючись вимогами законодавства України, принципами професійної етики. Медична сестра несе персональну відповідальність за виконання своїх професійних обов’язків. СТАТТЯ 4. Повага прав пацієнта, гуманне відношення до пацієнта Співчуття та повага до життя пацієнта є невід‘ємною рисою в професії медичної сестри. Медична сестра повинна поважати права пацієнта на полегшення страждань, не має права сприяти самогубству хворого. Медична сестра повинна діяти в рамках своєї компетентності, щоб захистити права пацієнта, які були проголошені ВООЗ та Всесвітньою медичною асоціацією. Пацієнт має право на зручності у різному плані, які гарантують таємницю його індивідуальних особливостей при оглядах, діагностичних та лікувальних процедурах, присутніми можуть бути тільки особи, необхідні для проведення медичних втручань. У виняткових І особливих ситуаціях діагностичні і лікувальні процедури, операційні втручання при невідкладному стані пацієнта можуть бути проведені всупереч волі уповноважених осіб. Медична сестра у таких випадках повинна керуватися невід‘ємними правами людини, законами України та найвищими інтересами пацієнта. СТАТТЯ 5. Шанування людської гідності, потреб та цінностей пацієнта У роботі та поведінці медична сестра має бути взірцем високої культури, ввічливості, скромності та акуратності. Стосунки з пацієнтами мають бути такими, щоб максимально оберігати психіку хворого. Чуйно та уважно ставитися до хворого, стримувати себе в різних ситуаціях, бути коректною при звертанні до пацієнта. Медична сестра не повинна принижувати гідність пацієнта при виконанні маніпуляцій. Медична сестра повинна поважати особисту гідність пацієнта, ставитись з повагою до його Індивідуальних потреб і цінностей. Такі фактори, як раса пацієнта, релігійні погляди або відсутність таких, етнічне походження, соціальний або сімейний статус, сексуальна орієнтація, вік або стан здоров’я не повинні впливати на якісний медичний догляд. Медична сестра не має права втручатися без відома і волі пацієнта в його особисте життя, за виключенням тих випадків, коли це пов’язано виключно з професійною необхідністю. Сподівання та стиль життя пацієнта повинні бути відомі медсестрі для створення Індивідуальних програм медсестринського догляду, які б співпадали з психологічними, соціальними, культурними, духовними та фізіологічними інтересами пацієнта

Таємниця лікарської помилки

Гласнiсть та права пацiєнтiв не забезпеченi

 

Американці невесело жартують: люди в білих халатах у дев’ять тисяч разів небезпечніші за пістолет. У США працюють 700 тис. лікарів і щорічно реєструють близько 1500 смертей, пов’язаних із лікарськими помилками. Водночас на руках знаходиться 80 млн. одиниць вогнепальної зброї. І щороку фіксують близько 1200 смертей, пов’язаних із її застосуванням. Оскільки далеко не в кожного є пістолет, а лікуються абсолютно всі, американці прийшли до такого невтішного висновку.

Зрозуміло, це всього лише чорний гумор, але народився він саме тут не випадково. Щорічно лікарські помилки обходяться бюджету США в 29 млрд. доларів. Із завидною постійністю уряд країни заявляє про необхідність комплексного аналізу кожного випадку, а тим часом активісти опублікували навіть цілу книгу лікарських помилок.

Зате жителів пострадянського простору відвертими у цьому питанні не назвеш. Коли представники ВООЗ зажадали у російських лікарів звіт про те, як часто вони помиляються, імениті професори заявили, що такий стриптиз їм ні до чого. Мовляв, факти ці — надбання лише закритих медрад й оприлюднювати їх безрозсудно.

В Україні статистики допущених медиками помилок також не знайдеш у жодному лікувальному закладі. Практикуючі лікарі, які наважуються говорити на цю тему, ставлять неодмінну умову — анонімність. Прийняття Етичного кодексу, що регулював би цю проблему, з року в рік відкладають «на потім». А про свої права пацієнтам залишається лише здогадуватися, адже закону, який би регулював їхні взаємовідносини з лікарями, досі немає. Оприлюднюють лише справді голосні випадки. Наприклад, багато хто пам’ятає, як у Донецькій області померла восьмимісячна дитина через те, що нетвереза медсестра не надала вчасно допомогу і до того ж ввела прострочені ліки. На стоматологічному кріслі у Сумах від передозування знеболювального зупинилося серце семирічної дівчинки. У Черкаській лікарні лікарі під час операції допустили «огріх», і півтора року пацієнтка проходила із «забутою» в животі медичною лопаткою. Вражає й переливання зараженою ВІЛ-інфекцією крові, і те, як «швидка» возила пацієнта в критичному стані з однієї лікарні до іншої. Коли ж його, нарешті, привезли до реанімації — було вже пізно.

Цікаво, що у більшості цих (і цілої низки подібних) випадків ніхто нічого так і не зміг довести. Юристи признаються, що подібних справ намагаються уникати, оскільки виграти їх без допомоги фахівця в білому халаті майже неможливо. Ось, наприклад, і на обговоренні «сумської справи» ніхто з лікарів не викликався допомогти матері померлої дитини і посприяти тому, щоб провину стоматолога було доведено. У кулуарах медики кажуть, що лише одиниці можуть відступитися від мушкетерського девізу. І навіть усвідомлюючи злочинну недбалість колеги, не свідчитимуть проти нього в суді. Тому, говорить голова Миколаївської лікарської асоціації, що займається захистом прав пацієнтів, Віктор Глуховський, у більшості випадків справа закінчується в кабінеті головного лікаря. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що минулого року в Миколаєві двом пацієнтам все ж вдалося досягти успіху. Але, зі слів В. Глуховського, зважаючи на відсутність у країні незалежного етичного комітету, який займався б розглядом скарг на лікарські помилки, шанси на перемогу у позивача мізерні. В Ізраїлі, наприклад, до таких питань зуміли підійти ефективно. Там, в етичному комітеті у розгляді скарги беруть участь шість осіб — два лікарі (один з них — працiвник звинуваченої установи), юрист, психолог і представник громадської або релігійної організації. Це дозволяє обговорювати питання не тільки мовою медичних термінів, але й етики та моралі.

До речі, за відсутності в Україні чіткого визначення поняття «лікарська помилка» керуватися часом доводиться виключно нормами моралі. Спираючись на практику, сьогодні під лікарською помилкою розуміють неправильно постановлений діагноз і вибір методів лікування, які у результаті заподіяли шкоду пацієнту. Звідси бачимо, що безуспішність лікування аж ніяк не є лікарською помилкою. Навіть якщо медик поставив неправильний діагноз, але при цьому призначене ним лікування не погіршило стан, пацієнт не може висунути жодної претензії.

Наприклад, якщо хворий якийсь час самостійно боровся з болями у спині, а потім прийшов до лікаря, виклав кругленьку суму, але не отримав результату, то жоден юрист не візьметься за цю справу.

А для доказу того, що саме лікар винен у погіршенні стану хворого, необхідно підняти всю історію хвороби, рецепти, чеки, порівняти дати… Американці, які приділяють питанню лікарських помилок підвищену увагу, констатують, що останнім часом рішення не на користь пацієнта почастішали. І це зважаючи на те, що й американські пацієнти, і німецькі (у Німеччині щорічно фіксують у середньому 200 тисяч скарг на лікарську помилку) свої права знають. Починаючи з того, що можуть самостійно обирати лікувальний заклад і лікаря, та закінчуючи тим, що жодне рішення або дія лікаря не можуть залишатися для хворого таємницею.

Вимогу відвертості лікаря перед пацієнтом, до речі, зафіксовано у проекті українського Етичного кодексу. Його автор — президент всеукраїнського лікарського товариства, академік АМНУ Любомир Пиріг вважає, що причини лікарських помилок у нашій країні переважно об’єктивні. Адже всім відомо, що щонайменше половина всього діагностичного обладнання вже давно повинна «піти на заслужений відпочинок». Звідси неправильний діагноз, невірно підібране лікування і невтішний результат. Крім цього, вважає Л. Пиріг, лікарні повинні вести чітку статистику помилок — притому розмежовуючи їх на об’єктивні (через застаріле обладнання) і суб’єктивні. У такому випадку пацієнт уже заздалегідь знатиме, з закладом якої якості має справу, і відповідно робитиме висновки. Якщо ж до цього додати ще й загальнообов’язкове медичне страхування, то відбулася б санація системи охорони здоров’я загалом. Як наприклад, нині відбувається з приватними страховими компаніями — зацікавленість у власному прибутку сприяє тому, що вони укладають договори лише з тими клініками, де працює надійний персонал. Адже в іншому випадку пляма лягає і на «мундир» страхувальників.

Безумовно, конкуренція посприяла б і підвищенню кваліфікації самих лікарів. Голова комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства Микола Поліщук неодноразово підкреслював, що Україна не має нiяких підстав гордитися великою кількістю лікарів. Мало того, що деякі хірурги вже сьогодні оперують по два рази на місяць (що абсолютно неприпустимо для фахівців такого профілю), та ще наявність «контрактників» призвела до того, що пропозиція як мінімум удвічі перевищує попит. Тоді як у глибинках один лікар — на три населенi пункти, стоматологи, гінекологи, венерологи і хірурги з’являються, як гриби після дощу. І далеко не завжди відповідної кваліфікації.

До речі, в глибинках лікарська помилка справді пов’язана переважно з об’єктивними чинниками. Як розповідає лікар, що працює в одному з населених пунктів Івано-Франківської області, попри все своє бажання вона не в змозі надати допомогу всім, хто її потребує. Крім того, що в сільській місцевості медсестра часом виконує функції лікаря, відсутність транспорту і бездоріжжя не дозволяє добратися до пацієнта вчасно. Ненадання медичної допомоги розцінюється як лікарська помилка, і тому в таких умовах вона стала вже нормою. Зрозуміло, у разі погіршення стану хворого або, не дай Боже, смерті, родичі звинувачують лікаря. А його чекає щонайбільше позбавлення зарплати на кілька місяців.

У містах лікарі вже звикли до претензій пацієнтів. Головлікар однієї із столичних поліклінік говорить, що щотижня до нього приходять скаржитися пацієнти. При найближчому розгляді з’ясовується: або хворий не приймав прописаних лікарем ліків, або приймав, але не тими дозами. Водночас лікарі обурюються — мовляв, за 200 гривень я ще й скандали повинен вислухувати. «У нас немає законів, що регулювали б взаємовідносини лікаря і пацієнта, ось вони і реагують неадекватно на кожну ситуацію», — пояснює головлікар.

А щодо законів, ймовірно, незабаром крига скресне. У комітеті ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства знаходиться закон «Про права пацієнта». Обіцяють прийняти, нарешті, й Етичний кодекс лікаря. А вже після канікул депутати мають намір розглянути у третьому читанні закон «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування». Ось чи тільки зможе наявність законів створити незалежні експертні комісії і примусити людей у білих халатах відповідати за свою роботу і відкрито обговорювати свої помилки — запитання поки риторичне.

Відомо, що законодавство України не містить такого поняття як “лікарська помилка”. Власне, лікарі вважають, що лікарська помилка, як вони її розуміють, відповідальності не викликає ані дисциплінарної, ні адміністративної, ні кримінальної, оскільки є добросовісною помилкою, ніяк не пов’язаною з халатністю, професійною недбалістю й тим більше прямим умислом. Це ті помилки, які трапляються через те, що професійні можливості завжди є обмеженими досягнутим рівнем розвитку медичної науки й клінічної практики. У складних випадках протікання патологічних процесів у організмі людини лікар нерідко передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності). У цьому випадку, діючи як особа і в конкретній складній клінічній ситуації, лікар виступає носієм не лише індивідуальних професійних якостей, але й тих реальних можливостей, які в певний історичний період має професія в цілому. Отже, до причин лікарських помилок можна віднести стан розвитку медичних знань, імовірність нетипового протікання хвороби в певного пацієнта, викликану особливостями його організму, рівень кваліфікації, професійний досвід лікарів, обладнання медичних закладів діагностичною технікою, їх забезпеченість лікарськими засобами. До цього можна додати й те, що постійно з’являються нові захворювання, а відомі, проте які рідко зустрічаються на практиці, теж можуть становити собою серйозну діагностичну проблему. Можливі й змішані захворювання, які важко розпізнати й лікувати.

Типовим випадком лікарської помилки є безпідставне призначення лікарських засобів. Часто цим грішать молоді лікарі, які з добрих намірів призначають хворому низку медикаментів на всі випадки життя: від голови, від серця, від безсоння. А це призводить до порушення балансу обміну речовин. Людина починає почувати себе гірше, скаржиться на новий симптом і отримує черговий препарат. Потім досвідчений лікар перекреслює всі призначення, залишаючи лише аскорбінову кислоту, і хворий одужує. Іншими поширеними випадками є користування ампулами без етикеток, внаслідок чого хворому вводилися не ті препарати; забудькуватість хірургів, коли в черевній порожнині після операції лишають предмети, як-то затискачі, серветки, тампони. Відомі також випадки з досвідченими лікарями, які підписували епікриз, а потім, шоковані, віталися з “покійником” у коридорі клініки.

Єдиної класифікації лікарських помилок не існує. Умовно їх розрізняють за такими ознаками: діагностичні помилки (помилки при розпізнаванні захворювань і їх ускладнень, помилковий діагноз); лікувальні помилки (тактичні помилки в лікуванні хворого); технічні помилки (прорахунки при проведенні діагностичних і лікувальних процедур, операцій); організаційні помилки (недоліки в організації тих чи інших видів медичної допомоги); деонтологічні помилки (помилки у поведінці лікаря, у його спілкуванні з хворими); помилки у заповненні медичної документації. Таким чином, сутністю лікарської помилки в будь-якому випадку є добросовісна помилка відносно фактичних ознак вчиненого (встановленого діагнозу, призначеного лікування).

Куди більш небезпечним є нещасний випадок, який неможливо передбачити й попередити в принципі. У медичній практиці під нещасними випадками розуміють несприятливий результат лікування хворого через випадковий збіг обставин. Такі результати найчастіше пов’язані з індивідуальною підвищеною чутливістю хворого до деяких лікувальних препаратів або виникають під час проведення різних діагностичних операцій, тобто їх не можна передбачити навіть у випадку найдобросовіснішого ставлення медичного персоналу до своїх службових обов’язків. З нещасними випадками найчастіше мають справу хірурги, коли в ході операції з’ясовується, що хворий має якусь рідкісну патологію. Наприклад, під час звичайної операції по видаленню мигдаликів після видалення першого мигдалика раптом сильним фонтаном вдарила кров з другого. Кровотечу зупинити не вдалося, хвора померла. Виявилося, що хвора мала рідкісну патологію: дуга сонної артерії проходила крізь мигдалик. Однак якщо лікар видаляє апендикс і пошкоджує при цьому нормально розташовану клубову артерію, то це вже не нещасний випадок, а недбалість.

Правопорушення у сфері медичної діяльності кваліфікується у випадку наявності складу злочину. Зокрема, ст. 140 ККУ встановлює кримінальну відповідальність медичних працівників за невиконання чи неналежне виконання своїх професійних обов’язків через недбале чи несумлінне до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Науково-практичний коментар до ККУ вказує, що невиконання професійних обов’язків означає, що медичний працівник не вчинив ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був вчинити. Про неналежне виконання професійних обов’язків ідеться тоді, коли медичний працівник виконує свої обов’язки не в повному обсязі, недбало, поверхово. Як злочин кваліфікуються такі дії: несвоєчасний діагноз, залишення хворого без належного догляду, порушення правил виготовлення чи застосування лікарських засобів, невиконання медсестрою вказівки лікаря про застосування до хворого ліків чи процедур тощо. Але коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали внаслідок інших обставин, відповідальність за ст. 140 ККУ виключається.

Питання кваліфікації лікарської помилки є дуже важливим, оскільки від цього залежить вирішення питання про настання чи ненастання відповідальності медичного працівника. Уся складність питання полягає в тому, що визначити співвідношення лікарських помилок, правопорушень і нещасних випадків надзвичайно складно, оскільки відсутні єдині погоджені критерії кожної з цих категорій. При судовому провадженні, під час якого з’ясовується наявність вини медичного працівника, для встановлення обставин звичайно залучають медичних експертів. Проте експерти – це ті ж лікарі, які залучаються для відповіді на питання, наскільки порядок і характер проведеного лікування відповідав нормам медичної професії. Як свідчить практика, лікарі проти один одного негативних висновків не роблять, якщо обставини це допускають. А відсутність затверджених стандартів надання медичної допомоги дозволяє маніпулювати медичною термінологією, засобами й процедурами відповідно до конкретної ситуації з метою уникнути відповідальності. Але позбавити лікаря права на помилку й притягати його до кримінальної відповідальності щоразу, коли він не зміг безпомилково визначити захворювання й так само безпомилково лікувати його, означає зупинення розвитку медичної науки, адже саме професійна ініціатива в складних і нештатних ситуаціях дозволяє досягти найкращого результату. У медичній практиці класичне протікання хвороби зустрічається в незначної кількості пацієнтів, а конкретні прояви ставлять перед лікарем щоразу нетипові задачі. І лише високий рівень професійності лікарів і застосування лікування, якого вимагає конкретна ситуація, дозволяє вирішувати ці задачі. А тому, здається, питання правової кваліфікації лікарської помилки й надалі залишатиметься предметом дискусій серед юристів.