Гігієнічна оцінка розміщення та планування лікувальних закладів за матеріалами проекту

ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО РОЗМІЩЕННЯ, ОБЛАДНАННЯ, УТРИМАННЯ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ОКРЕМИХ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ СТОМАТОЛОГІЧНИХ ЗАКЛАДІВ. ГІГІЄНІЧНА ОЦІНКА ПЕРЕБУВАННЯ ХВОРИХ В ЛІКАРНЯНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДАХ ТА ГІГІЄНА ПРАЦІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ, В ТОМУ ЧИСЛІ СТОМАТОЛОГІЧНИХ ЗАКЛАДІВ. МЕТОДИ ОЦІНКИ РАДІАЦІЙНОЇ НЕБЕЗПЕКИ ТА ПАРАМЕТРІВ ЗАХИСТУ ВІД ЗОВНІШНЬОГО ОПРОМІНЕННЯ. МЕТОДИКА КОНТРОЛЮ ПРОТИРАДІАЦІЙНОГО ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛУ І РАДІАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ПАЦІЄНТІВ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ РАДІОНУКЛІДІВ ТА ІНШИХ ДЖЕРЕЛ ІОНІЗУЮЧИХ ВИПРОМІНЮВАНЬ В ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ, ЗОКРЕМА В РЕНТГЕНОЛОГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ (КАБІНЕТІ) СТОМАТОЛОГІЧНОЇ ПОЛІКЛІНІКИ.

 

 

 Починаючи з часів Гіппократа і до наших днів, неодноразово підкреслювалось, що ефективне лікування хворого можливе лише при умові суворого дотримання гігієнічних рекомендацій, органічно поєднаних з раціональною схемою лікування. Враховуючи значні досягнення медичної науки (розвиток генної інженерії, біотехнології, створення і використання високоефективних антибіотиків, ангіопротекторів, психофармакологічних і інших засобів, трасплантація органів, гамодіаліз, гемо- і ентеросорбція, використання різних видів випромінювання, нових засобів медичної техніки тощо), та інші успіхи лікувальної медицини в певній мірі сприяли послабленню уваги медичного персоналу до необхідності прискіпливого дотримання вимог санітарно-гігієнічного і противоепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах, особливо в лікарняних стаціонарах, що привело до зростання кількості внурішньолікарняних інфекцій.

Практика показує, що успіхи лікування в значyій мірі залежать не тільки від використання сучасних технологій лікування, а і від дотримання санітарно-протиепідемічних заходів в стаціонарах. Наглядним прикладом цьому є лікування в стаціонарах хворих з імунодифецітними станами (при онкологічних захворюваннях, ВІЛ –інфекції, променевої патології), при трансплантації органів, в післяопераційних і акушерських стаціонарах.

Сучасна лікарня представляє собою комплекс, насичений різноманітним, часто досить складним обладнанням (системи опалення, вентиляції, кондиціювання, пилеуловлення, лікувального газопостачання, дистанційного спостереження і контролю, сигналізації і зв’язку, вичислювальної, діагностичної та іншої спеціальної медичної техніки тощо). Умовно їх можна об’єднати в слідуючі групи:

 

 

–         апарати, прилади і обладнання для загальної і спеціальної хірургії, для служби крові, анатомічних досліджень, для анестезіології, штучного дихання, для травматології. А також для механотерапії, офтальмології,  акушерства і гінекології, стоматології, медичної радіології, стерилізації, для аптеки, для клініко-лабораторних досліджень, для дезінфекції і дезінсекції;

–         меблі загального і спеціального призначення, для служби харчування, пральної, господарське і санітарно-технічне обладнання, для віваріїв;

–         оргтехніка, зв’язок і сигналізація.

Загальна кількість найменувань і моделей перевищує 3500. Розрізняють лише понад 40 конструкцій ліжок, біля 20 типів операційних столів, понад 25 ортопедичних пристосувань тощо.

Великі і складні внутрішньолікарняні потоки вантажів. В лікарні на 600 ліжок протягом доби перевозять 6 т їжі (з посудою), понад 2,5 т білизни, 300 кг покидьок, 150-300 кг медикаментів та інші вантажі. В лікарні на 1000 ліжок середньомісячна кількість вантажів досягає 400-500 т.

В розрахунку на 1 ліжко в лікарнях щодобово перевозиться: їжі і харчових відходів – 11-12 кг, чистої білизни – 2 кг, медикаментів – 1 кг, стерильних матеріалів – 8,8-1 кг. В середньому протягом доби накопичується твердих побутових покидьок в лікарні (на 1 ліжко) –0,65 кг (2- 2,5 л), за рік – 235-250 кг (790-800 л).

Процес створення оптимальних гігієнічних умов у лікувально-профілактичних закладах в значній степені також визначається особливостями планування й забудови земельної ділянки, упорядкуванням та внутрішнім плануванням будинків, їх санітарно-технічним благоустроєм, а також санітарним станом під час експлуатації.

Відповідно організації діяльності лікувально-профілактичних закладів  гігієнічні вимоги:             

–         надають можливість створити найкращі  умови зовнішнього середовища для хворих;                 

–         сприяють запровадженню лікувально-охоронного режиму;

–          запобігають виникненню внутрішньолікарняних інфекцій;

–         полегшують лікувальну роботу медичному персоналу;

–         сприяють якнайшвидшому видужанню хворих та забезпеченню оптимальних   умов для діяльності медичних працівників.          

Успіх стаціонарного лікування хворих залежить від багатьох чинників.Перш за все це оптимізація лікар­няного середовища. Для успішного лікування та швидкого виду­жання хворих необхідні  сприятливі  умови перебування: світло, тепло, достатній простір, добре інсольована і вентильована палата, зручне ліжко, спокійні умови оточення, здоровий  відпочинок, раціональне і дієтичне харчування, добре санітарно-гігієнічне обслуговування, достатнє озеленення території для прогулянок на свіжому повітрі, повний соматичний і психічний комфорт.

Створення гігієнічних  умов є важливим фактором у запобі­ганні госпіталізму, перш за все  внутрішньолікарняній інфекції. Це актуально не лише для інфекційних,  але й усіх інших відділень. Так, у стаціонарах різних країн на госпітальну інфекцію хворіє від 3,9 до 9,9 % усіх осіб, які лікуються. Насамперед є це післяопераційні гнійно-септичні та інші усклад­нення, зараження грипом, гепатитом В, СНІДом, туберкульозом, дитячими інфекційними захворюваннями тощо.

Особливо високого рівня гігієнічного забезпе­чення вимагають впровадження нових методів діагностики і лікування таких, як: ра­діонукліди та інші джерела іонізуючих випромінювань, електронні мікроскопи, лазери, бароопераційні, найно­віші фізіотерапевтичні устаткування, операції з трансплантації органів, застосування   різноманітних полімерних матеріалів, бактерици­дних барвників, дезінфекційних, мийних засобів тощо.

Зразкове дотримання вимог гігієни в лікарні, проведення санітарно-освітньої роботи серед персоналу і хворих  допо­магають стати лікарні школою гігієнічних навичок для хворих.

Гігієнічні вимоги до планування, влаштування та організації діяльності

лікувально-профілактичних закладів

Процес створення оптимальних гігієнічних умов у лікувально-профілактичних закладах визначається особливостями планування й забудови земельної ділянки, упорядкуванням та внутрішнім плануванням будинків, їх санітарно-технічним благоустроєм, а також санітарним станом під час експлуатації.

Улаштування та організація діяльності лікувально-профілактичних закладів,  згідно  з гігієнічними вимогами  дають можливість створити найкращі  умови зовнішнього середовища  для хворих; сприяють запровадженню лікувально-охоронного режиму;  запобігають виникненню внутрішньолікарняних інфекцій; полегшують лікувальну роботу медичного персоналу; сприяють якнайшвидшому видужанню хворих та забезпеченню оптимальних умов для діяльності медичних працівників. Адже без відповідних гігієнічних умов терапевтичні дії є  безсилими.

Існують чотири основні системи забудови лікарняних комплексів:  децентралізована, централізована, змішана та централізовано-блочна.

При децентралізованій, або павільйонній, системі забудови лікарняний заклад складається з ряду окремих, порівняно невеликих, малоповерхових корпусів (павільйонів), в яких розміщуються різні за профілем лікувальні відділення. Слід відзначити, що її перевагою   є добра ізоляція відділень лікарні між собою, що, у свою чергу, полегшує запровадження лікувально-охоронного режиму і запобігає виникненню внутрішньолікарняних інфекцій.

Централізована система забудови характеризується тим, що лікувальний заклад міститься в одному багатоповерховому будинку, при цьому здешевлюється будівництво і полегшується експлуатація санітарно-технічних служб, скорочуються шляхи пересування хворих і медичного персоналу від окремих відділень до діагностичних і фізіотерапевтичних кабінетів. Але і є ряд недоліків – шум від різного виду транспорту (ліфти, каталки тощо), великий контакт між хворими, менше користуються  лікарняним садом тощо.

Змішана система забудови лікувально-профілактичних закладів передбачає об’єднання в одному головному корпусі лікарні загальносоматичних відділень,  лікувально-діагностичних кабінетів, лабораторій, централізованого приймального покою тощо. Разом із тим, в окремих будинках розміщуються поліклініка, інфекційне та пологове відділення, секційна і господарські служби. Ця система поєднує позитивні властивості децентралізованої та централізованої систем.

         Зараз частіше застосо­вують централізовано-блочну систему, при якій лікарня складається з декількох корпусів (терапевтичного, хірургіч­ного тощо), зблокованих в одне ціле. У цьому випадку краще використовуються позитивні сторони централізованої системи будівництва. За допо­могою  підземних, наземних або поверхових переходів  на каталках перевозять хворих, пересувну ліку­вально-діагностичну апаратуру і різноманітні вантажі, що дозволяє більш ефективно затосовувати можливості лікувального закладу.

Основним елементом архітектурної композиції при застосуванні централізовано–блочної системи є головний корпус – лікувально-діагностичний блок, до якого приєднуються стаціонар і поліклініка. Такий варіант, у свою чергу, забезпечує як централізацію медичних процесів так і використання обладнання, та реалізацію принципу ізоляції окремих лікувальних відділень. Централізовано-блочна система дозволяє об’єднати функціонально однорідні підрозділи і ство­рити відповідні комплекси (операційний, стерилізаційний, рентгенодіагностичний, лабораторний тощо).

У західних країнах через обмежену площу земельної ділянки часто будують централізовано-блочні лікарні у декілька наземних і 2—3 підземні поверхи, в яких розміщують операційний комплекс, стерилізацій­ний відділ, бомбо газосховище, господарські та допоміжні служби тощо. При цьому на сьогоднішній день технічні і інженерні можливості дозволяють повністю забезпечити кондиціонування пові­тря, раціональне опалення та освітлення і створити на  всіх  об’єктах  нормальні й стабільні умови праці.

В Україні  однаковою мірою   функціонують лікарні всіх систем. Оскільки наука і техніка, в тому числі й медицина, технологія лікарської справи, саніта­рна техніка,  постійно зазнають вдосконалення, поглиблення і наукового розвитку в нас постійно  перебудовуються  і добудовуються  лікарняні будівлі.

Централізована система забудови характеризується тим, що лікувальний заклад міститься в одному багатоповерховому будинку, при цьому здешевлюється будівництво і полегшується експлуатація санітарно-технічних служб, скорочуються шляхи пересування хворих і медичного персоналу від окремих відділень до діагностичних і фізіотерапевтичних кабінетів.

Змішана система забудови лікувально-профілактичних закладів передбачає об’єднання в одному головному корпусі лікарні загальносоматичних відділень,  лікувально-діагностичних кабінетів, лабораторій, централізованого приймального покою тощо. Разом із тим, в окремих будинках розміщуються поліклініка, інфекційне та пологове відділення, секційна і господарські служби. Ця система поєднує позитивні властивості децентралізованої та централізованої систем.

         Зараз частіше застосо­вують централізовано-блочну систему, при якій лікарня складається з декількох корпусів (терапевтичного, хірургіч­ного тощо), зблокованих в одне ціле. У цьому випадку краще використовуються позитивні сторони централізованої системи будівництва. За допо­могою  підземних, наземних або поверхових переходів  на каталках перевозять хворих, пересувну ліку­вально-діагностичну апаратуру і різноманітні вантажі, що дозволяє більш ефективно застосовувати можливості лікувального закладу.

Основним елементом архітектурної композиції при застосуванні централізовано–блочної системи є головний корпус – лікувально-діагностичний блок, до якого приєднуються стаціонар і поліклініка. Такий варіант, у свою чергу, забезпечує як централізацію медичних процесів так і використання обладнання, та реалізацію принципу ізоляції окремих лікувальних відділень. Централізовано-блочна система дозволяє об’єднати функціонально однорідні підрозділи і ство­рити відповідні комплекси (операційний, стерилізаційний, рентгенодіагностичний, лабораторний тощо).

У західних країнах через обмежену площу земельної ділянки часто будують централізовано-блочні лікарні у декілька наземних і, 2—3 підземні поверхи, в яких розміщують операційний комплекс, стерилізацій­ний відділ, бомбо газосховище, господарські та допоміжні служби тощо. При цьому на сьогоднішній день технічні і інженерні можливості дозволяють повністю забезпечити кондиціонування пові­тря, раціональне опалення та освітлення і створити на  всіх  об’єктах  нормальні й стабільні умови праці.

В Україні  однаковою мірою   функціонують лікарні всіх систем. Оскільки наука і техніка, в тому числі й медицина, технологія лікарської справи, саніта­рна техніка,  постійно зазнають вдосконалення, поглиблення і наукового розвитку в нас постійно  перебудовуються  і добудовуються  лікарняні будівлі.

При розміщенні лікарні на око­лиці населеного пункту легше вибрати ділянку, достатню за роз­мірами й озелененням. Тут  менше шуму, пилу, чистіше повітря більше гігієнічного комфорту.  Тому туберкульозні, психіатричні лікарні або реабілітаційні центри, не пов’язані з амбулаторним прийомом хворих, часто будують навіть за межами населеного пункту. Амбулаторії, щоб наблизити медичну допомогу до насе­лення, доцільно розміщувати у центрі району об­слуговування. А лікарні загального типу, які мають ста­ціонар і поліклініку, нерідко  розташовують у межах селітебної зони.

Земельна ділянка повинна знаходитися з навітряного боку і на значній відстані від джерел шуму та об’єктів забруднення повітря. Необхідно, щоб рівень шуму  на її терито­рії в денний час не  перевищував 45 дБ, у нічний – 35 дБ.

Земельна ділянка лікувально-профілактичного закладу повинна  розташовуватись на добре інсольованій та провітрюваній території, бажано поблизу від водопровідної мережі, каналізаційних комунікацій,  джерел водопостачання та якомога далі від місць спуску стічних вод, а також поза зоною впливу промислових підприємств та інших джерел забруднення навколишнього середовища. Площа земельної ділянки для лікарень загального типу,  залежно від загальної кількості ліжок, повинна складати від 80 до 300 м²,  для дитячих лікарень – від 135 до 250 м²  з розрахунку на 1 ліжко. Для лікарень, що розташовані у приміській зоні, площа земельної ділянки збільшується, порівняно з вказаними, на 15-20 %.

В умовах реконструкції і великих містах розміри площі під забудову лікарні можуть бути зменшені на 25 %.

Вибираючи земельну ділянку під забудову, необхідно мати відомості про те, що раніше було розташовано на цій території. Недопустимо  використовувати ті ділянки, на яких були розміщені  склади отрутохімікатів, радіоактивних речовин, сміттєзвалища тощо, а також якщо рівень залягання ґрунтових вод становить менше 1,5 м до підошви фундаменту.

Спеціалізовані лікарні або комплекси потужністю понад 1000 ліжок для перебування хворих протягом тривалого часу, а також стаціонари з особливим режимом (психіатричні, туберкульозні тощо) розташовують в приміській зоні чи на околиці району на відстані не менше 1000 м від селітебної зони.

На земельній ділянці виділяють ряд функціональних зон: зону лікувальних корпусів для неінфекційних хворих, зону інфекційного та пологового відділень, зону поліклініки, зону радіологічного та патологоанатомічного корпусів, садово-паркову та господарську зони. Ділянка повинна мати окремі вїзди до лікувальних корпусів, і господарської зони та патологоанатомічного відділення. Важливою умовою, що забезпечує реальну можливість функціонального зонування, є оптимальна конфігурація ділянки. Вона повинна бути прямокутної форми із співвідношенням сторін 1:2 (3:4).

До складу  лікарні загального типу  входять:

1) приймальне відділення; 2) стаціонар із терапевтичним і хірургічним, аку­шерсько-гінекологічним, дитячим, інфекційним, анестезіологічно-реанімаційним, радіологічним відділенням, відділенням   переливання крові з банком крові та кровозамінників,  тощо;

3) поліклініка;4) лікувально-діагностичні підрозділи з відділеннями функціональної діагностики, рентгенодіагностики, фізіо­терапевтичним, реабілітації та лікувальної фізкультури;

5) патологоанатомічне відділення з моргом; 6) допоміжні служби – харчоблок, пральня з дезкаме­рою, центральний стерилізаційний відділ, майстерні з  ремонту медичної техніки й апаратури, гараж, овочесховище тощо;

7) адміністративно-господарська частина –  канцелярія, медичний архів, бібліотека тощо.

        Розміщення всіх вищезазначених підрозділів у лікарняних будівлях залежить від системи лікарня­ного будівництва. Будинок поліклініки розташовують ізольовано на відстані 30—50 м від лі­кувальних корпусів.  Необхідно, щоб вхід у поліклініку був  окремим.

Площа забудови лікарні повинна становити 12-15 %, зона зелених насаджень – не менше  60 % (з розрахунку 25 м² на одне ліжко), решта території – пішоходні й проїжджі дороги. Ширина захисної зеленої смуги за  периметром ділянки – 15-30 м. При розташуванні будівель на ділянці необхідно дотримуватися слідуючих розривів між ними: між стінами корпусів з вікнами з палат – 2,5 висоти протилежного будинку, але не менше 25 м; між корпусами з палатами і патологоанатомічним корпусом, будинком швидкої медичної допомоги, харчоблоком – не менше 30 м, між радіологічним корпусом та іншими – не менше 25 м.

Смуги зелених насаджень повинні бути розташовані між функціональними зонами лікарень і складати 15 м. Санітарний розрив між лікувальними корпусами та харчоблоком, патологоанатомічним корпусом і захисною смугою зелених насаджень – не менше  ніж 30 м. Патологоанатомічний відділ з моргом  розміщують в ізольованому місці, якого не видно з вікон лікар­ні.

Перед головним входом в лікарню необхідно передбачити благоустроєні площадки для відвідувачів з розрахунку 0,2 м² на 1 ліжко, але не менше 50 м², а також для автотранспорту співробітників і відвідувачів – не ближче 100 м від палатних корпусів.

Із підвітряного боку і нижче за рельєфом місцевості, на відстані 30-40 м від лікарняних будинків, розташовують господарське подвір’я з центральною котельнею, пральнею,  дезінфекцій­ною камерою, гаражами, складськими  приміщеннями, овочесхо­вищем. Господарське подвір’я ізолюють від інших зон смугою зелених насаджень завширшки 8—10 м.

Для озеленення території лікарні можна використовувати різні комбінації декоративних дерев (березу, каштан, клен, липу тощо), кущів (бузок, жасмін, шипшину тощо), виткові рослини (плющ, виноград, ліани та ін.). Мінімальна відстань дерев від стіни будівель повинна бути не менше 5 м, кущів від місця посадки – 1,5 м.

Виходячи з функціонального призначення у склад лікарні загального типу входять:

1)     приймальне відділення;

2)     стаціонар, у складі якого передбачено відділення терапевтичного і хірургічного профілю, а також акушерсько-гінекологічне, дитяче, інфекційне, відділення анестезіології-реанімації, переливання крові з банком крові та кровозамінників, радіологічне тощо;

3)     поліклініка;

4)     лікувально-діагностичні підрозділи: відділення функціональної діагностики, рентгенодіагностики, фізіотерапевтичне, реабілітації та лікувальної фізкультури;

5)     патологоанатомічне з моргом;

6)     допоміжні служби: харчоблок, пральня з дезкамерою, центральний стерилізаційний відділ, майстерні по ремонту медичної техніки, гараж, овочесховище тощо;

адміністративно-господарська частина: канцелярія, медичний архів, бібліотека тощо.                                                                                                       

Приймальне відділення. Приймання хворих є дуже відповідальною ділянкою роботою лікарні  Тут складається перше враження  хворого про заклад, покликаний вилікувати його. Даний момент має велике значення для  психологічного настрою пацієнта  та успіху лікування. Таким чином, можна сказати, що приймальне відділення є дзеркалом лікарні.

До складу приймального відділення входять вестибюль, довідкова, роздягальня, ванни-душові, убиральня. Слід відзначити, що перераховані частини розташовуються за потоковим принципом. Більшість хворих приймають у відділенні, яке міститься в головному корпусі. Окремими потоками йдуть інфекційні хворі, породіллі, хворі із шкірно-венеричною патологією та діти.

Хворі, направлені лікарями полі­клініки на стаціонарне лікування,  звертаються у приймально-виписну канцелярію, де їх приймає черговий медперсонал. Там пацієнтів  реєструють, якщо необхідно – обстежують, проводять санітарну обробку, видають лікарняний одяг,  взуття, рушник, дають направ­лення, вказують номер палати і проводять у відповідне відділення. Породіллі, минаю­чи канцелярію, потрапляють в акушерсько-гінекологічне відділення, заразні хворі – в інфекційне відділення.

Хворих, які потребують швидкої допомоги, направляю­ться безпосередньо у лікувальне відділення приймального відділення.  Це одна  або дві великі палати на 10 -12 ліжок, які розділено  шторами з тканини або плів­кового матеріалу, утворюючи  наче­бто бокси. До кожного ліжка підведено трубопроводи для подачі кисню й інших медичних газів. Біля кожного ліжка є настінні елек­тричні лампи, сигналізація, яка дозволяє викликати медперсонал. Палати обладнано  тумбочками, шафами для медикаментів та особистих речей хворого. У приміщенні  є діагностична і лікувальна пересувна апаратура, яка в лічені секунди може бути по­дана до будь-якого ліжка. У палаті є умиваль­ник.

Стаціонар складається із спеціалізованих відділень, призначених для пацієнтів із захворюваннями одного про­філю. Спеціалізоване відділення є найважливішим функ­ціональним елементом лікарні. Якщо в ньому міститься понад 30 ліжок, його організовують із палатних секцій і розташованих між ними приміщень, які є спільними для всього відділення.

Згідно із сучасною світовою наукою і практикою, ліжковий фонд стаціонару поділяється на чотири класи:

1.     Ліжка 1-го класу призначені для реанімації та інтенсивного лікування: їхня частка сягає 20 % щодо всіх ліжок. Це найбільш вартісні й оснащені ліжка і потребують відповідного штатного забезпечення.

2.     Ліжка 2-го класу – для відновлювального лікування. Орієнтовно їхня частка становить 45 % усього  ліжкового фонду.

3.     Ліжка 3-го класу – для тривалого лікування  хворих із хронічною патологією. Складають 20 %  усього ліжкового фонду.

4.     Ліжка 4-го класу – для медико-соціального призначення. Їх найменше – 15 %. Ліжка  2-го і 3-го класів  становлять  дві третини всього ліжкового фонду (65 %). Вони можуть бути організовані у вигляді денних стаціонарів або стаціонарів удома.

Такий розподіл ліжкового фонду вважається найбільш економічно вигідним.

Основним функціональним підрозділом  кожної лікарні є лікарняне відділення, що існує для хворих з однорідними захворюваннями і, складається з окремих палатних секцій. Палатна секція –  основна структурна одиниця  лікувального відділення, головним завданням якої є збереження гігієнічного комфорту і зручності обслуговування хворих. Вона  розрахована на 30 ліжок, зокрема  одноліжкові (площею 9 м²), дво- та чотириліжкові (площею 7 м² на одне ліжко) палати. У палаті повинно бути не більше 4 ліжок. Цей показник є  оптимальним  як у технологічному, так і  гігієнічному відношенні. У таких палатах найбільш зручно розташовувати ліжка  паралельно до світлоносної стіни. Це покращує огляд хворих, проведення різних медичних маніпуляцій, зміну постільної білизни, догляд за пацієнтами, створює однакові параметри бактеріологічного забруднення повітряного середовища й інсоляції. На рисунках 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 наведено можливі варіанти планування й обладнання одно-, дво-, три- і чотиримісних палат. У  палатах відстань між ліжками повинна бути не меншою ніж 0,8-1,0 м. Ліжка ставлять на відстані не ближче ніж 0,9-1,0 м від зовнішньої стіни. Крім ліжок, у палаті повинні бути приліжкові тумбочки, стільці, стіл, вішалка. Необхідно, щоб у палатній секції для дорослих мають були ще й такі приміщення:  пост чергової медичної сестри (4-6 м²), кабінет лікаря (10 м²), процедурна (13-18 м²), клізмова (8 м²), їдальня (18 м²), місце денного перебування хворих (15 м²), санітарний вузол.

         Пост чергової медсестри розміщують біля процедурної та палат на одне ліжко, призначених для важкохворих. З поста повинно бути видно коридор, вхід до палат і допоміжні приміщення. Відстань від поста до палат, що обслугову­ються, не повинна перевищувати 15 м. Пост  обладнують столом, двома шафами (для історій хвороб, медикаментів і матеріалу для перев’я­зок), стерилізатором, холодильником, умивальником, телефоном, сигналізацією для виклику з палати медперсоналу і двосторон­нього розмовного (або відеорозмовного) зв’язку сестри і хворого.

Санітарний вузол повинен бути оснащеним умивальнею, ванною, убиральнею та допоміжним приміщенням. Потрібні три убиральні: чоловічий з пісуаром, жіночий з висхідним душем і для медичного персоналу. Щоб за­пахи із санітарного вузла не проникали в палатний кори­дор, його забезпечують витяжною вентиляці­єю, а не вентилюють через кватирки чи відкриті вікна.  Допоміж­не приміщення устатковують  пристосуванням і спеці­альним зливом для миття суден та  паровим стерилізатором для їх дезінфекції, шафою з витяжкою для зберігання випорожнень хворих, резервуаром для брудної білизни, шафою для предметів прибирання, столом для миття церат та умивальником. Приміщення санітарного вузла повинні мати природ­не освітлення, підлоги викладають плиткою, панелі  висотою не менше 1,8 м малюють масляною фарбою, а ще краще викладають облицювальною плиткою.

Сюди ж відносять і коридор, що з’єднує всі приміщення. Коридор може бути з однобічною  (бічний),  двобічною (центральний) і  частково двобічною забудовою приміщеннями. Гігієнічні переваги має світлий, добре венти­льований, з бічною забудовою коридор. Ширина коридору повинна бути не меншою ніж 2,4 м, що забезпечує вільне розвертання ліжок чи носилок.

         У багатопрофільних лікарнях, коли відділення складаються з декількох палатних секцій, між палатними секціями розміщують кабінет завідувача відділенням (12 м²), кімнати старшої медичної сестри і сестри-господарки (по 10 м²), приміщення для збері­гання переносної апаратури (12 м²), місце для каталок (5 м²), дві кімнати для персоналу, приміщення для спеці­алізованих кабінетів (їх призначення залежить від профілю відділення), наприклад, у хірургічному відділенні – перев’язоч­на (22 м²). Буфет та їдальня можуть бути спільними для двох суміжних секцій.

Крім звичайних па­лат, облаштовують палати інтенсивної терапії, півбокси та бокси, баропалати, палати-біотрони, “стерильні” палати тощо. Чим менше ліжок у палаті, тим менша небезпека внутрішньолікарняної інфекції; крім того, це дозволяє ізолюва­ти неспокійних та тяжкохворих.

Палата інтенсивної терапії з подвійним медичним постом і комплексом моніторингового спостереження забезпечує можливість проведення експрес-аналізів, різноманітних діагностичних досліджень і реанімаційних заходів.

 Відділення анестезіології та реанімації обладнують­ся апаратурою для дистанційного безперервного контро­лю за станом життєво важливих функцій організму хво­рого (кардіомонітором, кардіокомплексом тощо). У цьому випадку на посту чергової медсестри встановлюють ви­носний сигналізатор ритму і тривоги.

         Хірургічне відділення. У сучасних багатопрофільних лікарнях кількість хіру­ргічних ліжок становить від 25 до 45 % ліжкового фонду лікарні. Хірургічне відділення складається з палат і операційного блоку (комплексу). Головною особливістю цього відділення є  наявність операційного блоку. Кількість столів повинна бути з розрахунку один стіл на 25-30 ліжок. Операційний блок, як правило, складається із стерилізаційної (6-12 м²), передопераційної (10-20 м²), операційної (25-35 м²) з наркозним (20-30 м²), гіпсовим (20 м²), інструментальним (10 м²) та іншими підсобними приміщеннями. Особливим різновидом хірургічних блоків є операційні-барокамери .

 

         Гігієнічні вимоги до хірургічного відділення не відрізняються від вимог, що їх ставлять до терапевтичних відділень, за винятком того, що тут необхідна перев’язочна (22 м²), а туалети, особливо ортопедичного відділення, повинні мати дещо більшу площу  і  перила для  стійкого опору хворих.

         У палатах для хворих з нагноєнням ран слід виділяти окремі ділянки коридора, але   якомога да­лі від операційного блоку, оскільки у таких палатах у повітрі у 2-3 рази більше міститься гнійної мікрофлори, ніж у інших. Забруднене повітря може поширюватися на відстань до 30 м, забруднюючи коридори та операційний блок.

         Найскладнішим функціональним елементом хірургічних відділень у сучасних лікарнях є операцій­ний блок. Операційні блоки декількох хірургічних відділень об’єднуються в один опера­ційний комплекс. Кількість операційних визначається з розрахунку одна на 30—40 хірургічних ліжок..  Для хірургіч­ного комплексу відводять окреме крило наземного або під­земного поверху чи  розміщують його у спеціальній прибу­дові, що з’єднана безпосередньо зі стаціонаром  або за допомогою закритого переходу. Цей варіант найбільш оптимальний, тому що забезпечує повну ізоляцію від стаціонару.

         Щоб запобігти забрудненню повітря, операційний блок розміщують у тупиковій зоні відділення або в окремо­му крилі будинку на першому поверсі враховуючи, що мікроби з конвекційними потоками повітря піднімаються вверх і чим вище поверх, тим більше забруднене повітря. При розташуванні операційних на верхніх поверхах в операційному блоці обов’язково повинна бути припливно-витяжна вентиляція з перевагою притоку

Операційний комплекс повинен мати вигідні зв’язки з хірургічними відділеннями,  анестезіологічно-реанімаційним, рентгенодіагностики і стерилізації. При наявності операційного комплексу більш ефективно використовуються уста­ткування й обладнання допоміжних при­міщень,  раціональним організовується робота персоналу.

Приміщення        операційного блоку групується у три зо­ни: стерильну, особливо чисту та чисту. До першої зони ставлять найвищі ви­моги асептики. Це операційні, стерилізаційні інструмента­рію. До другої зони належать приміщення, що безпосере­дньо пов’язані з операційною: передопераційна, наркозні. До третьої – приміщення для зберігання крові та переносної апаратури, протокольні, для хірурга і медичних сестер, лабораторія термінових аналізів, чиста зона санітарного пропускника. Площа операційної повинна становити   не менше ніж 45 – 50 м² , висота  – не менше ніж 3,5 м.

         Стіни операційної повинні бути гладенькими, легко митися і піддаватися зрошенню дезінфікуючими роз­чинами. Усі види проводки та нагрівальні прилади вмон­товуються у стіни. Стіни і стелю рекомендується фарбувати світлою ма­товою олійно-восковою фарбою, що усуває світлові відблиски і не втомлює очі хірурга.  Підлогу вкладають плиткою з невеликим нахилом до трапа. В операційній бажано мати двоє дверей: одні – для ввезення хворого на операцію, а другі, у бічній стіні,- для вивезення прооперованого. Вікна операційної орієнтують на північні румби. Світловий коефіцієнт повинен становити  1:3 -1:4. Двері операційної потрібно щіль­но зачиняти.

         Джерелом загального осві­тлення можуть бути лампи нажарювання та люмінесцен­тні лампи білого кольору потужність ламп повинна бути не меншою  200 лк (краще – 300-500 лк). Для  забаспечення  роботи  операційної сестри (маніпуляції з голками, матеріалом для швів, інструментами) й анестезіолога, який спостерігає за кольором шкіри та слизових оболо­нок, реакцією зіниць хворого. Потрібно, щоб мікроклімат  відповідав  вимогам комфорту. Температура повітря влітку в опе­раційній повинна  бути +20-22 °С (взимку -19 -20 °С) при вологості 50-55 %, швидкість руху повітря не повинна перевищувати 0,1 м/с. Опалення операційної краще влаштовувати водяне радіаційне з розташуванням панелей на стелі або  підлозі.

         Повітря операційної може інтенсивно забруднюва­тись парами ефіру, фторетану та інших летких нарко­тичних речовин. Ще більше значення мають забруднення повіт­ряного середовища операційної мікроорганізмами, що  приблизно у 80 % післяоперацій­них хворих є причиною септичних ускладнень.

         Джерелами обсіменіння повітря операційної патоген­ною мікрофлорою може бути персонал і хворі. Тому до роботи в операційній не допускають осіб із септич­ними ранами та будь-якими гноячковими забрудненнями шкіри. Усе устаткування, що надходить в операційну, потрібно попередньо продезінфікувати, а інструменти і матеріали для перев’язок – простерилі­зувати. Дуже перспективними є метод газової дезінфекції, наприклад оксидом ети­лену, однак він триває  декілька годин. Після операції приміщення старанно прибирають, ретельно провітрюють, підлогу та панелі миють дезінфекційним розчином і гаря­чою водою.

         Для доброго повітрообміну в операційних припливні отвори розміщують під стелею біля однієї стіни операційної, а витяжні – на протилежному боці біля підлоги. Така вентиляція дозволяє зни­зити мікробне обсіменіння повітря у 2-4 рази.

         З метою створення асептичних умов на час проведення операції операційна бригада працює в шлемах із пластику і повітронепроникних костюмах (скафандрах) з індивіду­альним постачанням повітря. Стерильне повітря з необхідними параметрами мікроклімату подається під шлем, а забруднене відсмоктується. Голова хворого ізольована від приміщення фіранкою з пластику. Тут же розміщується анестезіолог з реанімаційною апарату­рою У цьому разі частота септичних ускладнень навіть при найтриваліших і надто травматичних операціях не перевищує 0,3 %.

         Акушерське відділення включає у свою структуру пологове та післяпологове фізіологічні обсерваційні відділення, відділення патології вагітних, а також відділення для новонароджених.Палатні секції тут проектуються згідно з вимогами до загальносоматичних відділень для дорослих.

Інфекційне відділення  розміщують в окремому будинку.  Воно повинно мати два входи: один – для хворих, другий – для персоналу, доставки їжі та чис­тих речей. Для індивідуальної госпіталізації хворих застосовують одноліжкові палати зі шлюзом, напівбокси і бокси. На­півбокс складається з палати, шлюзу та санітарного вузла.  Суттєвим недоліком напівбоксу є те, що хворі потрапляють у нього через палатний коридор. При цьому можливе обсіменіння повітря коридора патогенною мікро­флорою, яка  може проникати в інші палати.

Повністю гарантує від внутрішньолікарняного зара­ження   інфекціями,   що   передаються   повітряно-краплинним шляхом, лише індивідуальний повний бокс.  Він складається з вуличного тамбура, санітар­ного вузла, власне палати і шлюзу. Хворий потрапляє в бокс через тамбур безпосередньо з вулиці (якщо відді­лення на другому поверсі,- то з галереї). Персонал же входить з палатного коридора через шлюз. У стіні, яка відділяє бокс від  коридора, влаштовують засклені вікна для спостереження за хворим.  Миття і дезінфекцію посуду проводять у боксі. У повному бок­сі розміщують  перш за все  хворих із нез’ясованим діаг­нозом або зі змішаною інфекцією. Таке планування та суворе дотримання санітарного режиму дозволяє звести до мінімуму і навіть повністю ліквідувати внутрішньолікарняні інфекції в дитячих інфекційних відділеннях. Площа боксу  на1 ліжко – 22 м², на 2 – 27 м² . Палати мають площу 7,5 м² на 1 ліжко.

У відділенні обовязково повинен бути санітарний пропускник з роздягальнею, душовою,  одягальнею і приміщенням для тимчасового зберігання речей.

У дитячому відділенні палатні секції для дітей до одного року розраховані на 24 ліжка, а для дітей віком понад один рік – на 30 ліжок. Вони складаються з одно – (9 м² на 1 ліжко), дво- (7 м² на 1 ліжко) та чотириліжкових палат (4 м² на 1 ліжко), поста чергової медичної сестри, їдальні, приміщення для матерів, ігрової кімнати, приміщення для денного перебування дітей, умивальні, убиральні та процедурної.

Для запобігання поширенню повітряно-краплинної інфекції у дитячих лікарнях застосовують палати-бокси. У них  можна розміщувати лише хворих з однією визначе­ною інфекцією, наприклад  скарлатиною або дифтерією. Біля входу в палату є шлюз.

         Основними гігієнічними чинниками, які формують умови у палаті, є чистота повітря, мікроклімат, освітлен­ня та інсоляція, внутрішньолікарняний та вуличний шум.

Порівняно з житловими приміщеннями, у палатах є додаткові джерела забруднення повітря патогенними мікро­організмами та леткими, з неприємним запахом  органіч­ними речовинами. Цьому сприяють кашель та чихання хворих, рани, що за­гноїлись, випорожнення тяжкохворих, які перебувають на суворому ліжковому режимі, перестелювання ліжок, запахи медикаментів та дезінфекційних  засобів тощо. Для забезпечення  хворих свіжим і чистим повітрям необхідні до­статня площа і кубатура  палати, а також належна  вентиляція.

         Враховуючи біологічну, психофізіологічну, теплову та бактерицидну дію сонячної радіації, необхідно забезпечи­ти у палатах добру інсоляцію та природне освітлення.  Опромінення ультрафіолетови­ми променями сприяє поліпшенню імунобіологічної реактивності організму, прискорює загоєння ран, скоро­чує післяопераційний період. . Крім того, сонячні промені підвищують настрій хво­рих, поліпшують їх стан і самопочуття. Тому найбільш раціональною орієнтацією вікон палат є  південна, пів­денно-східна,  східна  операційні, перев’язочні, пологові, реа­німаційні орієнтують на  південь, пів­денний-схід, південний-захід. Допоміжні приміщення – на північ.

Світловий коефіцієнт у палатах, приміщеннях для ден­ного перебування хворих, у кабінетах для лікарів, процедур­них повинен становити 1:5 -1: 6, в операційних, пологових, пе­рев’язочних – 1:4 – 1:5, у буфетах, кімнатах для чекан­ня – 1:6 – 1:7.Потрібно, щоб КПО в палатах  був не меншим  ніж 1 %,  глибина палати не  перевищувала 6 м, а коефіцієнт глибини закладання приміщення (відношення глибини до ширини) не  перевищував  2 (ширина – не менше ніж 2,9 м). Висота палати повинна бути не меншою  3—3,2 м.

Штучне освітлення за рахунок загального люмінесцентного освітлення в операційних повинно становити  400 (загальне) – 300 лк, зубопротезних лабораторіях, бібліотеках -300 лк, кабінетах лікарів – 200 лк, палатах, процедурних, боксах, постах чергової медсестри – 150 лк, ванних – 100 лк, коридорах, проходах, санвузлах – 75 лк. За рахунок ламп нажарювання – у 2  рази меншим . Місцеве освітлення під час огляду хворого, виконання медичних процедур повинно становити  у 300 (мінімально) — 1000 (оптимально) лк. Загальне освітлення в палатах інтенсивної терапії повинно забезпечити освітлення не менше ніж 500 лк. Крім того, над кожним ліжком на висоті 1,6—1,8 м від підлоги  рекомендують встановлювати  настінні світильники, які дають пряме і розсіяне світло.

         Особливу групу лікарняних закладів складають  шість типів: рентгенодіаг­ностичне, дистанційної променевої терапії, променевої терапії закритими радіоактивними речовинами, промене­вої терапії відкритими радіоактивними речовинами, діаг­ностичне  з використанням закритих радіоактивних речовин, змішані відділення. Несприятливі наслідки у всіх відділеннях  пов’язані з дією іонізуючих випромінювань на персонал і пацієнтів, що вимагає цілеспря­мованого здійснення запобіжного нагляду і дотримання  науково обґрунтованих правил їх експлуатації. Кожне відділення зобов’язане мати спе­ціальний санітарний паспорт, інст­рукції з радіаційної  аварії та пожежної безпеки.    

          Найпоширенішими радіологічними установами є рентгенодіагностичні кабі­нети або рентгенодіагностичні відділення. Робота в них повинна забезпечувати радіаційну безпеку обслуговуючому персоналові й людям, які  перебувають у суміжних приміщеннях. Середньодобова доза опромінення для лікарів-рентгенологів повинна становити 3,5 бера на рік, а для лабо­рантів – 3 (при ГДД-5 бер). Для захисту обслуговуючого персоналу від радіаційного випромінювання  використовуються захисні екрани, пересувні захисні ширми,  запони з просвинцьованої гуми, нагрудний фартух і захисні рукавиці, які необхідно періодично перевіряти.  Унаслідок утворення в повітрі процедурної  озону й оксиду азоту під дією іонізуючої радіації   для захисту персоналу   влаштовують  припливно-витяжну  вентиляцію  з перевагою притоку.

З метою захисту від рентгенівського опромінен­ня людей у суміжних приміщеннях стіни, перекриття, перегородки, оглядові вікна в кабінетах роблять з просвинцьованого скла або  бетону, баритобетону, цегли, сталі.

        Радіологічні відділення інших типів розміщують в ізольованій прибудо­ві  або   окремому будинку. Їх планування передбачає чотири  групи приміщень: для діагностики відкритими джерелами іоні­зуючих випромінювань, променевої терапії відкритими і закритими, дистанційної променевої терапії.  При роботі з джерелами іонізуючого випромінювання основними  принципами профілактики є захист дозою, часом, віддаллю та  екрануванням. За­хист дозою – проведення роботи з якомога менш інтенсивним джерелом випромінювання, захист часом – зменшення  опромінення персо­налу за рахунок зменшення тривалості робочого дня і кількості процедур. Захист віддаллю оснований на тому, що потужність ви­проміювання зворотно пропорційна квадрату віддалі між джерелом (точковим) випромінювання і робочим місцем (використання маніпуляторів,  візочків з довгими ручками тощо). Захист екрануванням оснований на здатності різно­манітних матеріалів поглинати іонізуючі випромінювання. Так, для захисту від β-випромінювання використовують органічне скло, пласт­маси, алюміній, від рентгенівського і γ-випромінювання — ек­рани зі свинцю, сталі, просвинцьованого скла, цегли, бетону, баритобетону. Для поглинання нейт­ронного випромінювання необхідними є матеріали, які містять велику кількість атомів водню:  вода, парафін, бетон.

         Поліклініка складається з вестибюлю-роздягальні, чекальні, а також лікарських кабінетів. Вхід до поліклініки здійснюється, переважно через вестибюль, який має безпосередній зв’язок з реєстратурою та гарде­робом. Великі зали для чекання прийому лікаря робити недоцільно, оскільки це призводить до значного збільшення контактів людей із різними захворюваннями. З цією метою для очі­кування використовують коридори, які повинні бути завширшки не менше 3,2 м, добре освітлюватися і провітрюватися. При фтизіатричному, шкірно-венерологічному, гінекологічному і рентгенологічному кабінетах доцільно влаштовувати окремі приміщення для очікування. Мінімальні розміри лікарського кабінету становлять 12 м², а спеціалізованих — 15—18 м². Вікна приміщень не повинні виходити на шумну вулицю і бути  орієнтовані на  північні румби.

         Дитячу поліклініку потрібно  повністю ізольована від поліклініки для дорослих. Вхід у неї здійснюється через «фільтр-бокс». Тут медична сестра проводить бесіду з батьками, оглядає шкіру та слизові оболонки хворої дитини, вимірює тем­пературу тіла. Дітей з ознаками інфекційних захворювань направляють в оглядовий бокс, що має окремий вихід на вулицю. Усі інші діти направляють до лікарів за фахом. З метою профілактики внутрішньолікарняних інфекцій у дитячих відділеннях, крім убиралень для хло­пчиків і дівчаток, повинна бути кімната з горщиками для маленьких дітей,  унітазом для змиву нечистот та устаткуванням для миття і дезінфекції горщиків.

Характеризуючи особливості санітарно-гігієнічного режиму та умови зовнішнього середовища в палатах та інших приміщеннях лікувально-профілактичних закладів, необхідно зазначити, що найкращими видами опалення є центральне водяне та променеве. Температура повітря в палатах загального профілю повинна складати 20 °С, а в реанімаційних, опікових, післяпологових палатах та палатах для дітей – 22 °С, в кабінетах лікарів і маніпуляційних – 20 °С. Відносна вологість повітря – у межах  35-60 %, швидкість руху повітря – у межах   0,2-0,3 м/с.

Однією з вайважливіших ланок лікарняного забезпечення є вентиляція. У невеликих лікарнях використовують переважно такі засоби природної  вентиляції, як кватирки, фрамуги, припливні й  витяжні канали. У лікарнях на 100 ліжок і більше в обов’язковому порядку рекомендується обладнувати припливно-витяжну механічну вентиляцію. Операційні й пологові повинні мати індивідуальну припливно-витяжну вентиляцію з перевагою припливу або бути обладнані кондиціонерами. Кратність обміну повітря в загальних палатах повинна становити 2-3 рази за годину, в пологових, операційних, післяопераційних палатах та палатах інтенсивної терапії – до 10 разів за годину.

 

Температура повітря і кратність повітрообміну в основних приміщеннях лікарні

 

Серед провідних характеристик природного та штучного освітлення необхідно назвати такі: світловий коефіцієнт у палатах, кабінетах лікарів і процедурних – 1:5-1:6, в операційних – 1:2-1:4, коефіцієнт природного освітлення в палатах – 0,5 %, кабінетах лікарів – 1 %, операційних – 2 %. Штучне освітлення ліжок у палатах повинно становити 30 лк при використанні ламп нажарювання та 100 лк  при застосуванні люмінесцентних ламп, у кабінетах лікарів – 100  та 200 лк, відповідно  у процедурній, а також на посту чергової сестри, – 75 та 150 лк, в коридорах – 30  та 75 лк.

         Встановлено, що в лікарні необхідно на добу 500 л води на одне ліжко та 15 л води  на одного амбулаторного хворого. Для невеликих сільських лікарень, що мають місцевий водогін і малу каналізацію, мі­німальна кількість води становить 150-250 л на одне ліжко на добу. Кращим джерелом водопостачання місцевого водогону є артезіанські або інші підземні води з до­статнім дебетом.

         У кожній  лі­карні  повинна бути добре організована сис­тема збору, тимчасового зберігання, видалення та знеза­раження покидьок в умовах, які не допускають поширення інфекції. Для лікарень загального типу характерні такі добові норми їх накопичення: 500-600 г (1,0-1,5 л) твердих; 350-400 г харчових залишків з розрахунку на одне ліжко. У поліклініках на одного відвідувача – 200 г (0,05 л).  Найкращим способом видалення стічних вод є приєднання лікарняних приміщень до загальної каналізації, а де її немає – побудова  місцевої каналізацію з локальними очисними спорудами. Тверді покидьки дезінфікують та вивозять звичайним способом або знешкоджують у біотермічних камерах на території господарського двору.

Отже, умови перебування хворих  у лікарні  значною мірою залежать від санітарного режиму  та розпорядку дня,  утримання приміщень, дотримання персоналом та хворими правил особистої гігієни.

Велике значення в житті людини, а особливо хворої, має гігієнічний режим. Під гігієнічним режимом хворого розуміють науково обгрунтовану систему правил, які регулюють його спосіб життя і поведінку з метою забезпечення найефективнішого лікування та відновлення здоровя і працездатності. Лікарня також є школою особистої гігієни для хворого, а вироблення в нього гігієнічних навичок сприяє закріпленню результатів лікування після виписування.

У приміщеннях  лікарняних відділень необхідно щодня проводити вологе прибирання з використанням дезінфікуючих розчинів підлоги, витирання пилу з меблів,   дверей, дверних ручок, панелей та підвіконників. Не менше одного разу на тиждень проводять генеральне прибирання приміщень: миття підлог, панелей тощо. Для прибирання використовують спеціально виділений і прмаркований інвентар.

Однією з найважливіших вимог щодо організації лікувально-охоронного режиму є створення тиші. Тому сила шуму в лікарняних палатах не повинна перевищувати 30 дБ. При цьому велике значення мають звукоізолювальні властивості стін і міжповерхових перекриттів, тиша на території лікарні, а також поведінка персоналу: тиха розмова, нестукання дверима, запобігання дзвенінню посуду тощо.

Медичний персонал повинен бути зразком для хворих і у дотриманні правил особистої гігієни: мати акуратний, зібраний і культурний зовнішній вигляд, коротко підрізані нігті,  чистий, випрасуваний спецодяг, що відповідає за розмірами і формою фігурі медичного працівника.

Під час санітарного обстежування різних приміщень лікарні (палат, коридорів, кабінетів лікаря, маніпуляційних, приміщень денного перебування хворих, кімнати старшої сестри), земельної ділянки та оцінки її санітарно-технічного забезпечення складають акти санітарного обстеження. Він має   3 частини. У першій (паспортній) частині вказують прізвище, імя та по-батькові особи, яка здійснює перевірку, і присутніх, назву й адресу об’єкта, дату обстеження. У другій (констатуючій) частині наводяться дані огляду території, основних, допоміжних і службових приміщень та вказують результати інструментальних досліджень. У третій частині (висновок) вказуються виявлені недоліки і наводять конкретні строки їх ліквідації,  узгоджені з адміністрацією закладу. Акт підписують особа, яка перевіряє, і представник адміністрації. Для зручності в розділі 18 “Самостійні роботи студентів” наводять  схеми обстеження різних лікарняних об’єктів.

 

Отже, умови перебування хворих  у лікарні  значною мірою залежать від санітарного режиму  та розпорядку дня,  утримання приміщень, дотримання персоналом та хворими правил особистої гігієни.

Велике значення в житті людини, а особливо хворої, має гігієнічний режим. Під гігієнічним режимом хворого розуміють науково обгрунтовану систему правил, які регулюють його спосіб життя і поведінку з метою забезпечення найефективнішого лікування та відновлення здоровя і працездатності. Лікарня також є школою особистої гігієни для хворого, а вироблення в нього гігієнічних навичок сприяє закріпленню результатів лікування після виписування.

У приміщеннях  лікарняних відділень необхідно щодня проводити вологе прибирання з використанням дезінфікуючих розчинів підлоги, витирання пилу з меблів,   дверей, дверних ручок, панелей та підвіконників. Не менше одного разу на тиждень проводять генеральне прибирання приміщень: миття підлог, панелей тощо. Для прибирання використовують спеціально виділений і прмаркований інвентар.

Однією з найважливіших вимог щодо організації лікувально-охоронного режиму є створення тиші. Тому сила шуму в лікарняних палатах не повинна перевищувати 30 дБ. При цьому велике значення мають звукоізолювальні властивості стін і міжповерхових перекриттів, тиша на території лікарні, а також поведінка персоналу: тиха розмова, нестукання дверима, запобігання дзвенінню посуду тощо.

Медичний персонал повинен бути зразком для хворих і у дотриманні правил особистої гігієни: мати акуратний, зібраний і культурний зовнішній вигляд, коротко підрізані нігті,  чистий, випрасуваний спецодяг, що відповідає за розмірами і формою фігурі медичного працівника.

Під час санітарного обстежування різних приміщень лікарні (палат, коридорів, кабінетів лікаря, маніпуляційних, приміщень денного перебування хворих, кімнати старшої сестри), земельної ділянки та оцінки її санітарно-технічного забезпечення складають акти санітарного обстеження. Він має   3 частини. У першій (паспортній) частині вказують прізвище, імя та по-батькові особи, яка здійснює перевірку, і присутніх, назву й адресу об’єкта, дату обстеження. У другій (констатуючій) частині наводяться дані огляду території, основних, допоміжних і службових приміщень та вказують результати інструментальних досліджень. У третій частині (висновок) вказуються виявлені недоліки і наводять конкретні строки їх ліквідації,  узгоджені з адміністрацією закладу. Акт підписують особа, яка перевіряє, і представник адміністрації. Для зручності в розділі 18 “Самостійні роботи студентів” наводять  схеми обстеження різних лікарняних об’єктів.

 

Вимоги до розміщення і обладнання приміщень стоматологічних поліклінік, відділень, кабінетів і зуботсхнічних лабораторій

Проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих стоматологічних поліклінік, відділень, кабінетів і зуботехнічних лабораторій повинні здійснюватися у відповідності з завданням на проектування, що відповідає вимогам санітарних правил устаткування, обладнання, експлуатації амбулаторно-поліклінічних закладів стоматологічного профілю, охорони праці і особистої гігієни персоналу № 2956 а-83 від 28.12.1983 р.  Прийом в експлуатацію знову збудованих чи реконструйованих стоматологічних об’єктів здійснюється державною комісією у складі спеціалістів стоматологічного профілю, санітарно-епідеміологічної служби, а також інших зацікавлених організацій.

Стоматологічні поліклініки, відділення, кабінети і зуботехнічні лабораторії розміщуються в окремо споруджених типових будівлях чи, в окремих випадках, в непристосованих приміщеннях, вбудованих у споруди, при умові дотримання санітарних правил.

Стоматологічні відділення і кабінети можуть бути організовані також в загальних поліклініках, лікарнях, санаторіях, школах та інщих закладах, де потрібне надання стоматологічної допомоги. У підвальних приміщеннях будинків можуть бути розміщені тільки санітарно-побутові приміщення для персоналу (гардероби, душові, склади тощо), що мають природне освітлення через вікна, а також компресорні установки і вентиляційні камери, що освітлюються штучним світлом. Розташування в житлових спорудах стоматологічних поліклінік і відділень, що мають у своєму складі ретгенівські і фізіотерапевтичні кабінети, неприпустимо.

  Дитяче відділення поліклініки повинно мати окремий вхід, гардероб, кімнату очікування, санвузол і не сполучатися з відділенням для дорослих.Стоматологічні кабінети (терапевтичні, хірургічні, ортопедичні, дитячі, ортодонтичні) повинні мати на основне стоматологічне крісло 14 м² площі і по 7 м² на кожне додаткове. При наявності у додаткового крісла універсальної стоматологічної установки площа на додаткове крісло збільшується до 10 м². Висота кабінетів повинна бути не менше 3 м, а глибина при односторонньому природному освітленні не повинна перевищувати 6 м.

Встановлені наступні категорії стоматологічних поліклінік, які характеризують їх потужність: Позакатегорійні – більше 40 лікарських посад. Першої категорії – від 30 до 40 лікарських посад. Другої категорії – від 25до 29 лікарських посад. Третьої категорії – від 20 до 24 лікарських посад. Четвертої категорії – від 15 до 19 лікарських посад. П’ятої категорії – від 10 до 14 лікарських посад.

Для організації стоматологічного кабінету  на одне робоче місце повинно бути виділено просторе приміщення з хорошим природним освітленням площею не менше 14 м² на кожне додаткове крісло виділяється не менше 7 м², а з універсальною установкою – 10 м². Висота приміщення повиннабути не менше 3,3 м. Крісла розміщують в один ряд поблизу вікон. Пол покривають лінолеумом, перехідним на поверхню стіни на 5 см. Стелі і стіни фарбують водоемульсійними або олійними фарбами м’яких тонів. Перевага водоемульсійних складів в тому, що вони не відображають, а розсіюють світло.

Кабінет необхідно забезпечити приточно-витяжною вентиляцією, а по можливості і кондиціонером для підтримання оптимального температурного режиму. Незалежно від виду вентиляції у всіх приміщеннях повинні бути кватирки або фрамуги, місцеві відсмоктуючі пристрою від пилу як на самій стоматологічної установки, так і на шліфувальних і полірувальних установках зуботехнічної лабораторії; витяжні зони у виробничих приміщеннях надпічкою для лиття, над газовою плитою, над іншими нагрівальними приладами і робочим столом в полімеризації, а також в стерилізаційної.  

У всі стоматологічні кабінети та виробничі приміщення повинні бути підведені водопровід, каналізація. Раковини для миття рук персоналу повинні встановлюватися окремо від раковин, призначених для виробничих цілей.

Робота лікаря-стоматолога вимагає постійного і значного напруження зору на всіх етапах обстеження хворого, припідборі інструментарію, під час лікування та заповнення медичної документації. Внаслідок цього освітлення стоматологічних кабінетів повинно бути достатнім (для забезпечення нормальної працездатності зорового аналізатора), правильного спектра (для забезпечення можливості правильної передачі кольору), рівномірним (для попередження шкідливої переадаптации очей, що виникає при перекладі погляду з яскраво освітлених поверхонь на темні і навпаки), не діяти ослепляюще на очі і ненагрівати робочу зону.

Всі приміщення стоматологічних поліклінік, відділень та зуботехнічних лабораторій долекни мати достатнє природне освітлення. Відношення площі вікон до площі підлоги повинно становити 1:4.

Щоб уникнути потрапляння в кабінети прямих сонячних променів (створюють значні перепади яскравості на робочому місці) і для попередження перегріву приміщення вікна стоматологічних кабінетів слід орієнтувати на північ або обладнати жалюзі.

У всіх кабінетах  та основних виробничих приміщеннях обов’язково повинні бути дві системи штучного освітлення – загальне і місцеве. Не рекомендується змішувати люмінесцентне освітлення з освітленням лампами розжарювання внаслідок різниці в їх спектрах випромінювання.

Місцеве освітлення застосовується у вигляді операційної лампи (рефлектора) для кожного робочого місця лікаря. Вона монтується в блоці зі стоматологічної установкою, не засліплює, не нагрівається і має регульовану яскравість.

У кабінеті, де проводиться лікування хворих, не повинно бути нічого зайвого, обладнання та меблі слідрозставляти найбільш раціонально.

В оснащення  робочого місця лікаря-стоматолога (терапевта) входять:

1) стоматологічна установка і крісло стоматологічне анатомічної форми з синхронним переміщенням сидіння і спинки для укладки пацієнта без “ефекту витягування”. Ідеальна укладання голови пацієнта здійснюється завдяки наявності підголівника анатомічної конфігурації з повною свободою переміщення для проведення лікування на верхній і нижній щелепах. Велика свобода для розміщення ніг лікаря і асистента забезпечується за рахунок зміщення верхньої частини крісла по відношенню до основи. Правильний вигин нижній частині крісла дозволяє зручно укладати навіть літніх пацієнтів;

2) допоміжний столик і утримувач інструментів (юніт лікаря), об’єднані в одну групу, вони можуть бути встановлені в потрібне полоекеніе однією рукою в будь лікарської ситуації. Всі інструменти можна брати з будь-якого становища. Тримач інструментів для лікаря оснащений двома мікромотора (електричними або повітряними), турбіною, 3-функціональним пістолетом, приставкою для зняття зубних відкладень, електрокоагулятором, електро-одонтометром. Тримач інструментів для асистента оснащений слюноотсос, пилососом, лампою для полімеризації, 3-функціональним пістолетом;

3) операційна лампа з регульованою яскравістю, яка не нагрівається і не засліплює; порцеляновий плювальниця з автоматичним включенням ополіскування і наповненням склянки водою; екран для перегляду рентгенівських знімків; автономний пристрій для дистильованої води.

Крім того, є робочі стільці для лікаря  і асистента з регульованою висотою, легко пересуваються на роликах.

У допоміжної зоні кабінету  розміщують канцелярський стіл для ведення документації, стільці, раковини для миття рук і інструментарію, стіл з набором стерильних інструментів, шафи для зберігання лікарських речовин, інструментів, пломбувальних матеріалів та ін.

Вимоги до внутрішнього оздоблення приміщень

Всі матеріали, які використовуються для внутрішнього оздоблення приміщень  повинні  бути  дозволеними  МОЗ України  для  використання  у будівництві.

Стіни стоматологічних кабінетів повинні бути гладкими, без щілин. Всі кути і місця з’єднання стін , стелі і підлоги повинні бути закругленими, без карнізів і прикрас. Стіни кабінетів хірургічної стоматології і стерилізаційної облицьовуються на висоту не нижче 1,8 м, а операційної – на всю висоту глазурованою плиткою. Вище панелі фарбуються масляними або водоемульсійними фарбами.

Стіни кабінетів ортопедичної стоматології і основних приміщень зуботехнічної лабораторії на висоту дверей фарбуються алкідностирольними, полівінілацетатними, масляними фарбами або нітроемаллю. Вище панелі стіни фарбують силікатними або клеєвими фарбами.

 Стелі стоматологічних кабінетів (операційних, передопераційних,стерилізаційних) і приміщення зуботехнічних лабораторій фарбуються водоемульсійними, масляними або силікатними клеєвими фарбами в білий колір.

В спеціальних виробничих приміщеннях зуботехнічної лабораторії стіни на висоту дверей облицьовуються глазурованою плиткою. Вище панелі фарбуються силікатними або клеєвими фарбами.

Підлога в стоматологічних кабінетах повинна настилатися рулонним полівінілхлоридним матеріалом (вініпластом, лінолеумом) і не повинна мати щілин. Для цього всі шви зварюються за допомогою спеціальних горілок, аби високочастотною зваркою. В кабінетах хірургічної стоматології і операційних допускається керамічна плитка, в приміщеннях зуботехнічної лабораторії повинна бути: а) в основних – з рулонних полівінілхлоридних матеріалів (лінолеума); б) в спеціальних – з керамічної плитки.

Колір поверхні стін і підлоги в лікувальних кабінетах повинен бути ясних тонів з коефіцієнтом відбиття не нижче 40 % (салатовий, охра). Бажано використовувати нейтральний ясно-сірий колір, який би не заважав правильно відрізняти відтінки кольору слизових оболонок, шкіри, крові, зубів (натуральних і штучних), пломбувальних і зубопротезних матеріалів.

 Двері і вікна у всіх приміщеннях фарбуються емалями або масляними фарбами в білий колір.Дверна і віконна фурнітура повинна бути гладкою, яка б легко піддавалася очищенню.

  Оздоблення кабінетів терапевтичної стоматології в зв’язку з можливістю примінення амальгамових пломб має ряд особливостей:

– стіни і стеля кабінетів оштукатурюються (цегляні) або затираються (панельні) з додаванням в розчин 5% порошку сірки для зв’язування сорбуючих парів ртуті в стійкі сполуки (сірчана ртуть),яка не піддається десорбції і фарбуються водоемульсійними або масляними фарбами;

– основа підлоги під лінолеумом повинна бути захищена від проникання ртуті у відповідності з вимогами “Санітарних правил проектування, обладнання, експлуатації і утримання виробничих приміщень, які призначені для проведення робіт з ртуттю,її сполуками і приладами з ртутним заповненням” ;

– застосування плиточного пластика замість рулонного не допускається;

– покриття підлоги з лінолеумом повинно бути піднятим на стіни на висоту 5-10 см і закладається у рівень іі   стіною, плінтуси повинні бути внутрішніми (під лінолеумом).

Вимоги до обладнання стоматологічних, зуботехнічних і лабораторних приміщень

  Забезпечення стоматологічних поліклінік, відділень, кабінетів і зуботехнічних лабораторій медичним обладнанням здійснюється   у відповідності з діючим вимогами до стоматологічних закладів.

В терапевтичних і ортопедичних стоматологічних кабінетах повинно розміщуватися не більше трьох, а в хірургічних – не більше двох крісел з обов’язковим відокремленням робочих місць лікарів непрозорими перегородками висотою до 1,5 м. В кабінетах з одностороннім природним освітленням стоматологічні крісла встановлюються в один ряд вздовж світлонесучої стіни.

  Обладнання стоматологічних відділень новою сучасною технікою, розробка та вдосконалення нових прогресивних технологій в стоматологічній практиці – все це корінним чином змінює характер праці, створює нові проблеми профілактики несприятливого впливу на організм та здоров’я медперсоналу розумів праці та потребує перегляданню нормативних документів, які б в адміністративному та організаційно-методичному плані привели у відповідність вимоги до сучасного рівня надання стоматологічної допомоги з можливостями стоматологічної служби, в деру чергу державної. Вірішення даного завдання дало б можливість підвищити працездатність лікарів-стоматологів, знизити втому та напруженість праці, попередити розвиток професійної захворюваності, покращити якість стоматологічної допомоги.

Як відомо, праця лікарів-стоматологів супроводжується впливом цілого ряду несприятливих факторів, до яких належать: надмірне напруження аналізаторних систем, вимушене положення тіла під година роботи, нерідко дискомфортний мікроклімат, недостатнє чи нераціональне освітлення, наявність шуму, контакт із хімічними алергенами, надмірна бактеріальна забрудненість повітря стоматологічних кабінетів, ультрафіолетове випромінювання та ін

Для роботи з амальгамою і полімерними матеріалами в кабінетах терапевтичної і ортопедичної стоматології поникни бути витяжна шафа, що відповідає наступним вимогам:

а) у відкритому робочому отворі шафи розміром 30 х 60 см автономна механічна тяга повинна забезпечувати швидкість руху повітря не менше 0,7 м/с;

б) видалення повітря повинно проходити зі всіх зон шафи,

в) внутрішні поверхні шафи повинні бути ртутьнепроникними;

г)  підлога шафи повинна мати нахил 1-2 см на погонний метр в сторону жолоба, з’єднаного з посудиною для збору пролитих крапель ртуті;

д) в шафу повинна бути вмонтована водопровідна раковина з уловлювачем ртуті;

е) в середині шафи повинна встановлюватися шафка для зберігання добового запасу амальгами та демеркуризаційних засобів.

Амальгамозмішувач, що виключає ручні операції при приготуванні срібної амальгами, повинен постійно знаходитися у витяжній шафі.

  Гіпсувальна і полімеразаційна, паяльна і полімеризаційна повині бути площею не менше  4 м²  на одне місце. Приміщення для одержання, зважування, зберізання і видачі золота не менше  4 м².  Очікувальна для дорослих з розрахунку  1,2 м²  на одного хворого. Приміщення для електросвітлолікування 6 м²  на кушетку (не менше 25 м²). Кабінет гідротерапії  5 м²  на душову установку (не менше  25 м²). Кабінет фізіотерапії  12 м²  (не менше).

У приміщеннях, де проходить робота з амальгамою, всі робочі меблі повинні мати ніжки висотою не менше 20 см від рівня підлоги для забезпечення якісного прибирання і полегшення демеркуризації. Столики для роботи з ртуттю повинні бути покриті ртутьнепроникним матеріалом (вініпластом, реліном, лінолеумом) і мати бортики по краях, що запобігають скочуванню крапель ртуті на підлогу; під робочою поверхнею столиків не повинно бути ящиків.

Зубній технік є головним помічником лікаря-стоматолога (ортопеда). За гіпсовим зліпком, зробленому лікарем з щелепи хворобливого, він виготовляє знімні (з пластмаси) і незнімні (із золото, сталі) протези. Процес виготовлення зубних протезів вимагає ювелірної роботи. Якість діяльності зубних техніків має бути дуже високою, адже пацієнт фізично відчуває кожну його помилку або недбалість. Для майстра дуже важливі такі якості, як .

Професійно важливі якості: спостережливість, просторове мислення, акуратність, стійкість до монотонності, вправність рук, точність рухів, гарний окомір, чуття дотику. Медічні протипоказання: хвороби суглобів рук, поганий зір, нервові захворювання, дерматит.

 Робоче місце зубного техніка в основному приміщенні повинно мати:

– спеціальний зуботехнічний стіл розміром 1,0 х 0,7 м;

– електрошліфмашину з місцевим відсмоктувачем пилу;

–  підводку газу (допускаються безпечні спиртові горілки чи електронагрівальні прилади).

Основні приміщення зуботехнічних лабораторій повинні бути обладнані вмонтованими у стіни шафами, що не згорають (сейфами) для зберігання золотих виробів, що знаходяться в роботі.

В лікувальних кабінетах і приміщеннях зуботехнічної лабораторії повинні бути окремі раковини для миття рук персоналу, обладнані кранами з ліктевим чи ножним управлінням і спеціальні ванни для інших виробничих потреб (миття інструментів, посуду, обладнання тощо).Стічні води з раковин і з гіпсувалень перед спуском в каналізацію повинні звільнятися від гіпсу. У кожному стоматологічному кабінеті повинен бути стіл для стерильних матеріалів та інструментарію.

В приміщеннях кімнат очікування і приймальнях повинні бути встановлені емальовані чи порцелянові плювальниці.

В приміщеннях з плитковою підлогою на робочих місцях повинні бути обладнані дерев’яні настили для захисту ніг від охолодження.

Стоматологічні поліклініки, відділення, кабінети і зуботехнічних лабораторії повинні бути забезпечені аптечками з набором необхідних медикаментів для надання нагальної і першої медичної допомоги, дезинфікуючими засобами.

Вимоги до мікроклімату, опалення, вентиляції виробничих приміщень стоматологічних поліклінік і зубопротезних лабораторій

 На постійних робочих місцях, де лікарі і зубні техніки перебувають понад 50 % робочого часу чи більше двох годин безперервно (стоматологічні кабінети, основні приміщення зуботехнічної лабораторії”), температура повітря повинна бути в холодний період року 18-23 ^оС, відносна вологгість – 40-60 %, швикість руху повітря не вище 0,2 м/сек; в теплий період – 21-25 ^оС. На місцях тимчасового перебування працюючих (спеціальні приміщення зуботехнічної лабораторії) параметри мікроклімату можуть бути – температура повітря повинна бути в холодний період року 17-25 ^оС, відносна вологгість – не більше 75 %, швикість руху повітря не вище 0,2-0,3  м/сек; в теплий період температура не більше 28 ^оС, вологість не більше 65 %, швикість руху повітря – 0,2-0,5  м/сек.

В будівлях стоматологічних поліклінік слід передбачати системи центрального опалення з температурою води + 95 °С. Нагрівальними приладами, як правило, повинні бути під вікнами радіатори з гладкою поверхнею, що допускає легку очистку. В стоматологічних поліклініках, в стоматологічних відділеннях, кабінетах і приміщеннях зуботехнічних лабораторій слід передбачати загально-обмінну припливно-витяжну вентиляцію з кратністю повітрообміну 3 рази за годину по витяжці і 2 рази – по притоку. В приміщенні “чистої” операційної повинна бути тільки загальнообмінна припливна вентиляція.

Незалежно від наявності загальнообмінної припливно-витяжної вентиляції повинні бути:

– фрамуги чи кватирки, що легко відкриваються – у всіх приміщеннях;

– витяжні шафи з механічним спонуканням – в терапевтичних і ортопедич­них кабінетах, в стерилізаційних і паяльних;

– місцеві відсмоктувачі пилу –  на робочих місцях зубних техніків  в основних приміщеннях і біля кожної полірувальної машини в полірувальних;

– витяжні зонти – в ливарні над піччю центробіжного лиття, над газовою плитою в паяльній, над нагрівальними приладами і робочим столом в полімеризаційній.

 Устаткування, що призначено для видалення забрудненого пилом, парами ртуті та інших металів повітря, повинно бути обладнано відповідними фільтрами для запобігання забруднення атмосферного повітря. Кондиціонування повітря повинно передбачатися в основних приміщеннях зуботехнічної лабораторії, кабінетах ортопедичної стоматології і операційних.

Вимоги до природного та штучного освітлення виробничих приміщень стоматологічних поліклінік, відділень, зуботехнічних лабораторій.

Всі приміщення стоматологічних поліклінік, відділень і зуботехнічних лабораторій повинні мати природне освітлення. Для запобігання значних перепадів яскравості на робочих місцях за рахунок попадання прямих сонячних променів вікна стоматологічних кабінетів, ливарень зуботехнічних лабораторій для запобігання перегріву приміщень у літній час основні приміщення повинні бути орієнтовані у північному напрямку (П, ПС, ПЗ). При інших видах орієнтацій у літній час  особливо в південних районах країни може спостерігатися перегрів приміщень.

 В існуючих закладах, що мають неправильні орієнтації, у літній час рекомендується затемняти вікна за допомогою тентів, маркіз, жалюзей тощо.

Світловий коефіцієнт (відношення заскленої поверхні вікон до площі підлоги) у всіх стоматологічних кабінетах і основних приміщеннях зуботехнічної лабораторії повинен складати 1:4 – 1:5, а в інших виробничих приміщеннях бути не нижче 1:8. Коефіцієнт природного освітлення на постійних робочих місцях у всіх стоматологічних кабінетах і основних приміщеннях зуботехнічної лабораторії повинен бути не менше 1,5 %. Розташування столів зубних техніків в основних приміщеннях зуботехнічної лабораторії повинно забезпечувати лівостороннє природне освітлення робочих місць. При установці стоматологічних крісел в два ряди при односторонньому природному освітленні слід користуватися штучним світлом навіть в денний час в другому ряді крісел, і лікарі повинні періодично мінятися своїми робочими місцями.

Усі приміщення стоматологічних поліклінік, відділень і зуботехнічних лабораторій повинні мати загальне штучне освітлення люмінесцентними лампами чи лампами розжарювання.

 Для загального люмінесцентного освітлення у всіх стоматологічних кабінетах і основних приміщеннях зуботехнічної лабораторії рекомендуються лампи зі спектром випромінювання, що не спотворює передачу кольорів.

Світильники загального освітлення повинні розміщуватися з таким розрахунком, щоб не попадати в поле зору працюючого лікаря. Люмінесцентні світильники повинні бути укомплектовані пускорегулюючими апаратами з особливо низьким рівнем шуму.

 Рівні загального штучного освітлення горизонтальної освітленості робочих поверхонь:

 

 

Стоматологічні кабінети, основні та полірувальні приміщення зуботехнічної лабораторії, крім загального, повинні мати і місцеве освітлення у вигляді:

– рефлекторів при універсальних стоматологічних установках на робочих місцях терапевтів і ортопедів;

– спеціальних (бажано безтіневих) рефлекторів для кожного робочого місця хірурга;.

–  світильників на кожному робочому місці зубного техніка в основних і полірувальних приміщеннях.

Рівень освітленості, що утворюється місцевим джерелом, не повинен перевищувати рівень загального освітлення більше, ніж в 10 разів, щоб не викликати втомлюваної для зору лікаря світлової переадаптації при переведенні погляду з різко освітлених поверхонь. Світильники місцевого і загального освітлення повинні мати відповідну захисну арматуру, що   охороняє органи зору персоналу від осліплюючої дії ламп.

Правила особистої гігієни і гігієни праці.

Як відомо, праця лікарів-стоматологів супроводжується впливом цілого ряду несприятливих факторів, до яких належать: надмірне напруження аналізаторних систем, вимушене положення тіла під година роботи, нерідко дискомфортний мікроклімат, недостатнє чи нераціональне освітлення, наявність шуму, контакт із хімічними алергенами, надмірна бактеріальна забрудненість повітря стоматологічних кабінетів, ультрафіолетове випромінювання та ін.

Працівників стоматологічних поліклінік, відділень, кабінетів і зуботехнічних лабораторій повинні бути забезпечені туалетним чи рідким милом для одноразового використання, щітками для миття рук, індивідуальними рушниками чи паперовими серветками разового користування, спецодягом і засобами особистого захисту у відповідності з діючими нормами. Електрорушники можна встановлювати тільки в приміщеннях санвузлів.

Приступати до роботи на будь-яких стоматологічних універсальних установках, кріотерапевтичному апараті, зі стерилізаторами, амальгамозмішувачами, одонтометром, діатермокоагулятором та іншими технічними засобами слід за умови суворого дотримання спеціальних інструкцій з техніки безпеки для даних технічних засобів.

Лікарі-стоматологи, в залежності від характеру лікувального втручання можуть працювати в положенні сидячи і стоячи (при положенні пацієнта лежачи, напівлежачи, сидячи). Працювати сидячи рекомендується не більше 60 % робочого часу, а решта -стоячи і переміщаючись кабінетом. Сидячи повинні виконуватися маніпуляції, що потребують тривалих точних рухів при хорошому доступі. Стоячи виконуються короткочасні операції при затрудненому доступі, що супроводжуються значними фізичними зусиллями.

Під час препарування каріозних порожнин і при обточуванні зубів високообертовими бормашинами чи турбінами рекомендується захищати від різноманітних аерозолей, що утворюються, органи дихання лікаря і помічника чотиришаровими масками із стерильної марлі, які потрібно міняти кожні 4 години і знезаражувати кип’ятінням протягом 15 хвилин з моменту закипання, чи респіратором одноразового користування типу “Лепесток – 200”. Також необхідно захищати спеціальними захисними окулярами органи зору лікаря.

У багатьох випадках правильна постановка діагнозу і ефективне лікування зубів неможливі без проведення рентгенологічного обстеження. Рентгенівські знімки робляться стоматологами як до лікування зубів, так і під час лікування. Видалення нервів і пломбування каналів, наприклад, можуть зажадати неодноразового рентгенологічного дослідження безпосередньо під час лікування зубів.

 

Основні фактори, що обумовлюють дію іонізуючого випромінювання на організм людини.

Відкриття рентгенівських променів започаткувало еру практичного використання людством штучних джерел іонізуючого випромінювання, що значно збільшило можливості й умови над фонового природного опромінення окремих контингентів і населення в цілому. Сфера використання таких джерел досить широка. До їх переліку в основному входять джерела зовнішнього і внутрішнього опромінення, які використовуються у медицині, підприємства ядерної енергетики, джерела випромінювання, які використовуються у науці, різних галузях промисловості й сільського господарства, ядерні вибухи різного призначення тощо.

В арсеналі методів наукових досліджень вагоме місце посіло використання методу мічених атомів. Суть його полягає у тому що для участі у фізичних, хімічних, біохімічних процесах використовуються разом із стабільними (а в окремих випадках і окремо) радіоактивні хімічні речовини, які легко можуть бути визначені відповідними радіометричними методами безпосередньо у процесі спостереження (дослідження), що має особливе значення, зокрема, для вивчення біологічних процесів. За допомогою методу мічених атомів можливо, наприклад, вивчити швидкість оновлення окремих тканин і органів організмів, транслокацію і місця накопичення хімічних елементів, важливі закономірності процесів обміну речовин. У медицині радіонукліди використовують в основному за трьома напрямами для вивчення різних процесів життєдіяльності організму в нормі й за наявності патології, з метою діагностики і для лікування. Зокрема, радіонукліди широко використовують у вивченні функції залоз внутрішньої секреції, в діагностиці й лікуванні онкологічних та інших захворювань.

Широко використовують іонізуюче випромінювання в промисловому і сільськогосподарському виробництві харчовій промисловості тощо (з метою контролю технологічних процесів радіоактивного каротажу, вивчення фільтраційних процесів синтезу нових речовин, для дефектоскопії автоматичної сигналізації для радіаційної стерилізації і знезаражування тощо).

Таблиця 1

Дози радіації, що необхідна, для отримання різних хімічних і біологічних ефектів

До вживання населенням, після променевої стерилізації (радіостерилізаціі), дозволені в необмеженій кількості картопля, пшеничне борошно (пшениця), концентрати сухофруктів, у деяких країнах, крім цього, цибуля, часник, сушені фрукти, гриби риба, креветки, кури, м‘ясні напівфабрикати, свіжі фрукти продукти харчування для лікарень та ін.

 

Джерела іонізуючого випромінювання.

В умовах сучасної науково-технічної революції особливо великого значення набувають підприємства атомної промисловості і ядерної енергетики Зростаючий дефіцит традиційних видів пального змушує людство звертатися до цього практично невичерпного джерела енергії У зв’язку з цим виникає, зокрема, об’єктивна необхідність широкого використання електроенергії, джерелом якої є атомні електростанції (АЕС)

В АЕС тепло, яке подається на турбіну електрогенератора, утворюється внаслідок ядерних перетворень, з цим пов’язані певні переваги АЕС порівняно із звичайними (традиційними) джерелами теплоутворення Значно спрощується подання вихідного пального для виробництва однакової кількості енергії потрібно у тисячі разів менше ядерного пального, ніж вугілля для теплової станції АЕС можна використовувати для тривалої експлуатації як джерело енергії у важкодоступних, віддалених регіонах, на окремих автономних транспортних об’єктах (кораблях, підводних човнах, космопланах) тощо Слід мати на увазі що АЕС, яка запроектована, побудована і експлуатується з дотриманням сучасних вимог і можливостей радіаційного захисту в екологічному відношенні навіть безпечніша за традиційні вугільні ТЕС Так, АЕС потужністю 1 млн кВт за рік створює приблизно 1 т відходів Аналогічної потужності вугільна ТЕС за рік створює 50 тис т золи, десятки тисяч тонн сірчаного газу, оксиду вуглецю багато інших шкідливих для організму людини речовин.

Питома вага електроенергії джерелом якої є АЕС, невпинно зростає Передбачається, що вже на початку XXI ст. середня питома вага виробництва електроенергії за рахунок АЕС сягатиме 45—50 % загального балансу цього виробництва і становитиме приблизно 1 млрд кВт Вже зараз на частку АЕС у різних країнах припадає від 10—12 до 50—60 % загальної кількості електроенергії, що виробляється

Ядерний паливний цикл включає такі етапи добування і переробку урану, його збагачення ураном-235 виготовлення паливних елементів, роботу реакторів, переробку, транспортування і поховання відходів

На всіх цих етапах є потенційна загроза радіоактивного забруднення навколишнього середовища і додаткового (надфонового) опромінення іонізуючою радіацією

Перш ніж перетворитись на ядерне пальне, придатне для використання у реакторах, вихідна сировина (уранові руди) проходить складну технологічну обробку В урановій руді є три ізотопи уран-234, уран-235, уран-238 Оскільки вміст здатного до самоподілу урану-23 5 у суміші дуже малий (0 5—0,7 %), руду обробляють, збагачуючи її цим ураном до 90 % Отримане ядерне пальне вміщують у спеціальну конструкцію — тепловидільний елемент (ТВЕЛ) Уран-графітовий реактор побудований таким чином, що створюване ТВЕЛами під час ядерного поділу тепло передається теплоносію (воді, газу), з яким надходить на парогенератор, а потім на турбогенератор.

Під час поділу створюються швидкі нейтрони, швидкість руху яких затримують за допомогою графітових стрижнів, що забезпечує контрольований перебіг реакції і запобігання ядерному вибухові Засуваючи графітові стрижні в активну зону реактора або висуваючи їх, зменшують чи збільшують кількість поглинених нейтронів, відповідно до чого зменшується чи збільшується кількість ядерних поділів Для прискорення (розгону) роботи реактора стрижні висувають, для затримання — всувають Як ядерне пальне крім урану-235 в АЕС може застосовуватись і плутоній-239 (його отримують з урану-23 8 шляхом нейтронного опромінювання)

Найпоширенішими є водо-водяні та канальні уран-графітові реактори (мал 3) Конструктивно вони можуть бути побудовані за одно- або двоконтурною схемою У разі одноконтурної схеми утворення пари (радіоактивної) відбувається в реакторі, з якого вона подається безпосередньо на турбогенератор, звідки за допомогою насосів вода повертається до реактора У разі двоконтурної схеми вода, нагріта під час контакту з ТВЕЛами ядерного реактора, спочатку надходить на парогенератор (1-й контур), а радіоактивне чиста пара, що утворилася у ньому, подається на турбіну електрогенератора (2-й контур).

Основним технологічним елементом реактора є Твели Вони являють собою спеціальну конструкцію у формі труби (технологічного каналу) з цирконієвого сплаву, у якій розміщені тепловидільні елементи — уранові стрижні, з якими контактує вода Труби оточені графітною масою.

Навіть за нормального режиму експлуатації ядерних реакторів у газорозподільних викидах АЕС є радіоактивні речовини (інертні радіоактивні гази криптон-85, ксенон-138 та ін, бета-1 гамма-аерозолі, йод-131, цезій-132, стронщй-90, кобальт-60 та ін) Сумарний річний вихід радіоактивних речовин АЕС може досягати 18—20 х 10⁴ Бк (4,8—5,4 х 10⁴ Кі) Однак АЕС, яка нормально експлуатується, являє собою досить безпечний для персоналу і довкілля об’єкт Середньорічна доза опромінення персоналу таких АЕС звичайно не перевищує 1 бер, що у 2 рази нижче від допустимої. Є багато АЕС (а зараз у всьому світі експлуатується близько 450 АЕС), серед персоналу яких протягом десятків років не зареєстровано жодного випадку професійної променевої патологи І хоча, на жаль, людство не минули декілька тяжких ядерних катастроф на АЕС, слід визнати, що світовий досвід багаторічної експлуатації АЕС свідчить про їх відносну безпеку

Глобальну катастрофічну небезпеку для всього органічного життя на Землі становить ядерна зброя (атомні, водневі, нейтронні бомби). Не випадково люди найрізноманітніших політичних поглядів і релігійних переконань об’єднуються з метою боротьби проти ядерної зброї і її випробувань. У першій світовій війні співвідношення безповоротних втрат армії і населення становило 20:1, у другій ці показники вже зрівнялися (1:1). Безперечно, що перспектива використання ядерної зброї загрожує загибеллю всьому людству.

Ядерні вибухи, які інтенсивно проводились у минулі роки, призвели до радіоактивного забруднення біосфери, особливо у Північній півкулі. Відзначено підвищення природного фону радіації повітря, грунту, води, продуктів харчування, наявність у них штучних радіонуклідів. Серед більш як 200 радіонуклідів, які утворюються внаслідок ядерних вибухів, найбільшу загрозу створюють довготривалі, особливо цезій-137 і стронцій-90, період напіврозпаду яких становить відповідно 30 і 28 років.

Продукти ядерного поділу, які різними шляхами надійшли до організму, поступово з нього виводяться, причому швидкість цього процесу залежить від притаманного кожному радіонукліду періоду напіввиділення і може коливатись від годин до багатьох років.

Довготривалі радіонукліди стронцій-90 і цезій-137 за своїми хімічними властивостями є аналогами кальцію й калію і надходять до організму за трьома біологічними ланцюжками: атмосфера => грунт => рослини (через коріння) => тварини => м’ясні й молочні продукти •=> людина; атмосфера => рослини (пошинання листями і поверхневе забруднення) => тварини => м’ясні, молочні продукти => людина; атмосфера => рослини => людина (мал. 4,5).

Оскільки період напіввиведення цезію-137 відносно малий (близько 100 днів), уже через 1—3 роки встановлюється рівновага між його вмістом в організмі й надходженням із зовні. На відміну від цезію, стронцій-90 має період напіввиділення більш як 300 років, тому він може знаходитись в організмі протягом усього життя. Після заборони ядерних вибухів у атмосфері у 1963 p. середній вміст стронцію-90 і цезію-137 у продуктах харчування і харчовому раціоні мав чітку тенденцію до зниження (табл. 2).

Використання радіонуклідів у медицині.

Незважаючи на поширене і всезростаюче використання різних джерел іонізуючого випромінювання в промисловості, енергетиці, інших галузях і сферах діяльності людини, провідними чинниками надфонового опромінення значної частини населення залишаються променеві діагностика і лікування. Важко знайти людину, що жодного разу у житті не проходила б рентгенодіагностичного обстеження. У різних країнах і навіть у різних регіонах однієї країни показник кількості таких обстежень (включаючи флюорографічне) коливається у великому діапазоні. У середньому він становить 1,5 процедури на 1 людину за рік. З метою рентгенодіагностики використовують понад 150 видів досліджень: ангіографію, коронарографію, електрорентгенографію, комп’ютерну томографію, мамографію, а також уронефрологічні, пульмонологічні, гастроентерологічні дослідження та багато інших. Опромінення (рентгенівське, генероване лінійними та циклічними прискорювачами, гамма-випромінювачами та іншими джерелами) широко використовується як метод лікування онкологічних і деяких інших захворювань.

Всі види рентгенівського опромінення в медицині несуть загрозу надфонового опромінення пацієнтів і персоналу. Така загроза виникає і в разі використання з лікувальною чи діагностичною метою радіоактивних речовин (відкритих або закритих), зокрема у формі внутрішньопорожнинної, внутрішньоклітинної або аплікаційної терапії, а також для зовнішнього дистанційного опромінення внутрішніх органів (кобальтові гамма-гармати, бетатрони та ін.). На відміну від хворих після дистанційної променевої терапії, хворі, яким радіоактивні препарати вводили інтракорпорально, певний час являють загрозу для оточуючих, оскільки самі вони є носіями джерел іонізуючого випромінювання.

Залежно від конструктивно-технологічних особливостей апаратури, характеру, локалізації і методики обстеження, значення отримуваних індивідуальних доз опромінення під час діагностичних рентгенологічних досліджень коливаються від 0,01 до 40 рад і більше, у середньому 50—70 мрад/рік (0,05—0,07 Р). У формуванні цієї дози рентгеноскопічні дослідження становлять 57 %, рентгенографічні —10%, флюорографічні — 33 %. Середня ефективна доза на 1 людину становить 100—150 мрад (10—15 мкЗв). Середньомісячна доза опромінення лікарів-рентгенологів орієнтовно становить 2,5—5 мрад, середньорічна — 2,5—3 мрад, для ренггенолаборангів відповідно 2,0—2,5 мрад і 3 рад. Опромінення рук у них може бути у 8—10 разів більшим.

Особливого захисту під час рентгенодіагностичних досліджень потребує нижня ділянка черевної порожнини (зона розміщення статевих органів), оскільки навіть під час дослідження інших органів гонадна доза опромінення може бути досить значною. Так, у разі однократної рентгеноскопії грудної клітки ця доза становить у чоловіків 0,5—20 мрад, стравоходу-шлунка — 40—100 мрад, у разі іригоскопії може досягати 3250 мрад, а у жінок — 19 000 мрад (190 м3в).

Під час рентгенографії кульшового суглоба доза опромінення гонад людини, поперекового відділу хребта може сягати 2,5—4 рад, а у разі уроцистографії у чоловіків — понад 15 рад (1,5 с/3в).

У разі проведения променевої терапії поглинені дози за один сеанс можуть сягати 30—250 рад, а за курс — до 4000—6000 рад (на окремий орган)

Діагностичні дослідження з використанням радіонуклідів зумовлюють значно меншу поглинену дозу, ніж рентгенодіагностичні Під час функціонально-діагностичного радіонуклідного (йод-131) дослідження щитоподібної залози доза становить 20—ЗО мрад, за функціонального дослідження нирок — 0,14 мрад В окремих дослідженнях (радіонуклідна сканографія внутрішніх органів) ці дози можуть сягати 1—2 рад, проте і у цьому випадку вони значно нижчі порівняно з рентгенологічним дослідженням.

Певний (відносно невеликий) внесок у сумарну дозу надфонового опромінення роблять деякі прилади, індикаторні та інші пристрої телевізійні приймачі тощо За гігієнічними нормативами, на відстані 5 см від дисплея кольорового телевізора потужність дози не повинна перевищувати 0,5 мР/год, від дисплея чорно-білого зображення — 0,05 мР/год Більшість сучасних телевізорів відповідають вищій вимозі.

Сумарні дані стосовно середніх ефективних доз опромінення населення промислово розвинених держав земної кулі наведені в табл 3.

Таблиця 3

Середні річні ефективна, дози опромінення населення промислово розвинених країн

 

ПРОФІЛАКТИКА ПРОМЕНЕВИХ УРАЖЕНЬ

Гігієнічна регламентація допустимих рівнів опромінення

Велика біологічна активність іонізуючого випромінювання, збільшення кількості джерел, умов і можливостей його несприятливого впливу на екологічний стан довкілля і здоров’я людини зумовлюють необхідність забезпечення радіаційної безпеки населення Науковим підґрунтям здійснення відповідних профілактичних заходів є гігієнічні регламенти (нормативи) допустимих рівнів опромінення населення в цілому і окремих його груп.

Наукове обґрунтування таких регламентів являє собою складну проблему Складність її зумовлена, зокрема, тим, що іонізуюче випромінювання не має порога уражаючої дії на біологічні об’єкти В принципі, за певних умов і на певному рівні така доза може бути наслідком впливу навіть поодинокого кванта випромінення, поодинокої корпускулярної частинки До того ж існує багатокомпонентний природний фон іонізуючого випромінювання, впливу якого зазнавало і зазнає все живе на Землі на різних етапах біологічної еволюції Взагалі, протягом багатьох тисячоліть як біологічний тип людина формувалась у середовищі, одним з компонентів якого завжди був природний фон іонізуючого випромінювання

З іншого боку, розвиток науки і техніки, історія цивілізації людства свідчать про неможливість і недоцільність повної відмови від використання джерел іонізуючого випромінювання штучного походження у різних сферах життя людини, що у свою чергу призводить до радіаційного впливу, рівень якого тією чи іншою мірою перевищує природний фон Тому привабливий і простий на перший погляд підхід до регламентації впливу техногенної іонізуючої радіації, який виходить з принципу “не допустити будь-якого рівня впливу, що перевищує природний фон”, є нереальним До того ж і сам цей фон не є сталим, параметри його дуже коливаються не тільки в різних географічних регіонах, а навіть в одній і тій самій місцевості.

З огляду на викладене вище виправданою є вихідна позиція вчених, які вважають нерозсудливим встановлювати рівні опромінення, досягнення яких потребуватиме таких великих зусиль і затрат, що знаходитимуться у різкій невідповідності з дійсно вагомими впливами стосовно здоров’я людини та інших складових її життя Тобто мова йде про те, що, оцінюючи наслідки і допустимі рівні радіаційного впливу, необхідно враховувати відносний ризик такого впливу.

На думку Комітету експертів ВООЗ, рівень радіаційного впливу повинен бути настільки низьким, щоб його можна було враховувати на фоні інших повсякденних техногенних і побутових несприятливих умов і чинників життя сучасної людини.

Виходячи з цього, найбільш правильним і логічним буде гад-хід, за якого регламенти допустимих рівнів опромінення ґрунтуються на об’єктивних даних щодо реальних дискретних і стохастичних біологічних ефектів і наслідків, зумовлених конкретними дозами (рівнями) та умовами опромінення Такий підхід добре узгоджується з рекомендаціями Міжнародної комісії з радіаційного захисту, яка вказує, що оскільки жодний рівень опромінення не може вважатися абсолютно безпечним, то як допустимий слід вибирати такий практично прийнятний рівень, який у світлі сучасних знань максимально можливо або повністю гарантував би мінімальну загрозу чи повну відсутність.

Регламентні критерії і конкретні нормативи в сфері радіаційної безпеки, які отримали міжнародне визнання, мають тривалу і повчальну передісторію Перші пропозиції стосовно допустимої дози опромінення з’явилися вже на початку XX ст У 1902 р англійський вчений В Роллінз як допустиму експозиційну дозу професійного опромінення запропонував 10 Р/добу У подальшому питання регламентації рівнів опромінення стали предметом спеціальних наукових досліджень, неодноразово обговорювались на представницьких нарадах і конференціях У 1928 р був створений спеціальний Міжнародний комітет із захисту від рентгенівських променів і радіації, який у 1950 р був реорганізований у Міжнародну комісію з радіаційного захисту (МКРЗ) З 1955 р при ООН функціонує Науковий комітет з питань атомної радіації (НКДАР) Авторитетною міжнародною організацією є Міжнародне агентство з атомної енергетики 3 1991 р в Україні працює Національна комісія з радіаційного захисту. Ці а також багато інших організацій та установ займаються різними аспектами радіаційної безпеки населення і регламентацією рівнів радіаційного впливу.

У міру накопичення відомостей щодо біологічних ефектів різних доз опромінення, запропоновані спершу рівні допустимих доз постійно знижувалися Вже у 1934 р Міжнародна комісія запропонувала як допустиму дозу 0,2 Р/добу (в 50 разів меншу, ніж запропонована В. Роллінзом у 1902 р ) Подальші розробки були пов’язані зокрема з уведенням понять про критичні орга­ни і необхідністю диференційованого підходу щодо регламентації допустимого опромінення всього тіла, критичних органів, інших органів і частин тіла

У 1948 р як граничною допустима прийнята така доза, яка (виходячи з тогочасних знань) не може викликати шкідливих для здоров’я і благополуччя людини наслідків у будь-який момент часу протягом усього її життя Такою дозою було визнано для професійного опромінення до 0,05 Р/добу з тим, що за 40 років професійної праці у таких умовах інтегральна доза не переви­щить 600 бер.

Враховуючи, що подвоєння самочинних мутацій у людини відбувається за інтегральної дози опромінення 70—100 бер, у подальшому було вирішено ще більш знизити допустиму дозу професійного опромінення і встановити її на рівні 0,017 Р/добу, 100 мбер/тиж, 5 бер за рік У такому разі приймалась умова, щоб інтегральна доза опромінення осіб віком до 30 років не перевищувала 60 бер Законом України “Про захист людини від впливу іонізуючої радіації” (1998) та Нормами радіаційної безпеки України (НРБУ-97) як гранично допустима доза професійного опромінення встановлена доза 2 бер (20 м3в) за рік

Таким чином, за 65 років (з 1934 р ) допустима доза опромінення була знижена у ЗО разів, а порівняно з 1902 р — більш як у 1500 разів Однак слід зазначити, що після 1934 р ці зміни були зумовлені не фактичним виявленням несприятливого впливу раніш встановлених доз на людину, а результатами де­яких експериментальних досліджень на тваринах і прагненням забезпечити максимальну безпеку людини

У листопаді 1988 р Міністерством охорони здоров’я СРСР була прийнята так звана 3 5-бер на концепція (нині вона не має чинності) Згідно з нею, людина, яка безперервно перебуває на забрудненій території протягом 70—75 років і використовує тільки місцеві продукти харчування, може отримати сумарну дозу 35 бер з таким розподілом за часом за перший рік теля аварії — до 10 бер, а другий — до 3,5 бер з подальшим зниженням до природного фону

Допустимі рівні радіаційного опромінення населення в Україні регламентуються Державним гігієнічним нормативом — Нормами радіаційної безпеки України (НРБУ-97), затвердженими наказом МОЗ України № 208 від 14.07.97р і введеними в дію з 01.01.98 р. Ці норми включають систему принципів, критеріїв, нормативів та правил, виконання яких є обов’язковою нормою в політиці держави щодо забезпечення протирадіаційного захисту людини і радіаційної безпеки. НРБУ-97 є основним державним документом, що встановлює систему радіаційно-гігієнічних регламентів для забезпечення прийнятих рівнів опромінення як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Ці регламенти спрямовані на запобігання виникненню детерміністичних (нестохастичних) ефектів у осіб, що зазнали опромінення, і обмеження на прийнятому рівні ймовірності виникнення стохастичних ефектів. НРБУ-97 регламентують вимоги протирадіаційного захисту в умовах практичної діяльності в разі нормальної експлуатації індустріальних та медичних джерел іонізуючого випромінювання, аварійного опромінення населення, а також хронічного опромінювання за рахунок техногенно-підсилених джерел природного походження.

Практична діяльність, пов’язана з загрозою надфонового опромінення, може виникати у разі виробництва джерел випромінювання, використанні цих джерел і радіоактивних речовин у медицині, наукових дослідженнях, промисловості, сільському господарстві, освіті, виробництві ядерної енергії (включаючи всі елементи паливно-енергетичного циклу), зберіганні та транспортуванні джерел іонізуючого випромінювання, радіоактивних відходів.

НРБУ-97 включають чотири групи радіаційно-гігієнічних регламентованих величин:

Перша група — регламенти опромінення персоналу та населення на прийнятному для індивідуума й суспільства рівні, а також підтримання радіаційно-прийнятного стану навколишнього середовища та дотримання безпечних технологій радіаційно-ядерних об’єктів. До цієї групи входять: ліміти доз (ЛД), допустимі рівні (ДР), контрольні рівні (КР).

Друга група — регламенти, що мають за мету обмеження опромінення людини від медичних джерел (рекомендовані рівні — РР).

Третя група — регламенти щодо відверненої внаслідок втручання дози опромінення населення в умовах радіаційної аварії:

рівні втручання і рівні дії.

Четверта група — регламенти щодо відверненої внаслідок втручання дози опромінення населення від техногенно-підсилених джерел природного походження. Це також рівні втручання і рівні дії.

Нормами радіаційної безпеки встановлюються три категорії осіб, які зазнають опромінювання:

Категорія А (персонал) — особи, що постійно чи тимчасово працюють безпосередньо з джерелами іонізуючих випромінювань.

Категорія Б (персонал) — особи, які безпосередньо не зайняті роботою з джерелами іонізуючих випромінювань, але у зв’язку з розташуванням робочих місць у приміщеннях та на промислових майданчиках об’єктів з радіаційно-ядерними технологіями можуть отримувати додаткове опромінення.

Категорія В — усе населення.

Числові значення лімітів доз встановлюються на рівнях, що виключають можливість виникнення детерміністичних ефектів опромінення і водночас гарантують настільки низьку імовірність виникнення стохастичних ефектів опромінення, що вона є прийнятною як для окремих осіб, так і для суспільства в цілому (табл. 4).

Таблиця 4

Ліміти дози опромінення, мЗв • рік^-1

 

Розподіл дози опромінення протягом календарного року не регламентується. Ліміт ефективної дози (DLe) вказаний в середньому за будь-які послідовні 5 років, але він не повинен перевищувати 50 м3в за окремий рік.

Встановлено такий перелік допустимих рівнів (ДР), які відносяться до радіаційно-гігієнічних регламентів першої групи.

Для категорії А: допустиме надходження (ДНа) радіонукліда через органи дихання, допустима концентрація (ДКа) радіонукліда в повітрі робочої зони, допустима щільність потоку частинок (ДЩПа), допустима потужність дози зовнішнього опромінення (ДПДа), допустиме радіоактивне забруднення (ДЗа ), шкіри, спецодягу та робочих поверхонь.

Для категорії Б: допустиме надходження (ДНб) радіонукліда через органи дихання, допустима концентрація (ДКб) радіонукліда в повітрі робочої зони, допустима щільність потоку частинок (ДЩПб), допустима потужність дози зовнішнього опромінення (ДПДб), допустиме радіоактивне забруднення (ДЗб) шкіри, спецодягу та робочих поверхонь.

Для категорії В: допустиме надходження радіонукліда через органи дихання (ДНв ingal) і травлення (ДНв ingest), допустимі концентрації радіонукліда в повітрі (ДКв ingal) та питній воді (ДКв ingest), допустимі скид (ДС) і викид (ЦВ) у довкілля.

Для персоналу (категорія А) індивідуальна річна ефективна доза не повинна перевищувати значення ЛД для даної категорії (табл 12)

Індивідуальний дозиметричний контроль, у конкретних для кожного випадку обсягах, є обов’язковим для осіб, у яких річна ефективна доза опромінення може перевищувати 10 м3в • рік” і

Під час планування підвищеного опромінення персоналу використовується значення ЛДтах за один окремий рік — 50 м3в Опромінення персоналу у разі дози, що не перевищує 2 ЛДтах (100 м3в • рік’і), повинно бути скомпенсовано таким чином, щоб після десятирічного періоду ефективна доза за цей час (разом із дозою від виконання спеціальних робіт) не перевищувала 200 м3в            Опромінення персоналу, що планується в дозах від 2 до 5 ЛДтах, може бути дозволено у виняткових випадках Міністерством охорони здоров’я України один раз протягом усієї трудової діяльності працівника.

Особи, які зазнали одноразового опромінення в дозі 2 ЛДтах і більше, мають бути виведені із зони опромінювання і направлені на медичне обстеження. Подальша робота з джерелами випромінювання цим особам дозволяється в індивідуальному порядку відповідно до вимог ОСПУ за умови інформування про ризик для їх здоров’я та отримання письмової згоди від них.

Планування підвищеного опромінення жінок віком до 45 років та чоловіків віком до 30 років забороняється.

Особи, які залучаються до проведення аварійних та рятувальних робіт, на цей період прирівнюються до персоналу (категорія А)

Для осіб категорії Б допустимі рівні (ДР) радіоактивного забруднення шкіри, особистого одягу та робочих поверхонь встановлюється на рівні 1/10 відповідних значень для категорії А.

До введення спеціальних нормативів для вагітних жінок на виробництві (категорії А, Б) встановлені величини ДР у 20 разів нижчі, ніж відповідні ДР для категорії А

Для жінок дітородного віку (до 45 років), які віднесені до категорії А, вводиться додаткове обмеження опромінення: середня еквівалентна доза зовнішнього локального опромінення (зародка та плода) за будь-які 2 послідовні місяці не повинна перевищувати 1 м3в. У цьому разі за весь період вагітності ця доза не повинна перевищувати 2 м3в, а ліміт річного надходження для вагітних встановлюється на рівні 1/20 ДН

Жінка, що віднесена до персоналу категорії А і в якої діагностовано вагітність, повідомляє адміністрацію установи. Повідомлення про вагітність не може бути причиною усунення від ро­боти Адміністрація установи повинна створити жінці умови роботи відповідно до вимог щодо професійного опромінення.

З метою фіксації досягненого рівня радіаційної безпеки для критичних груп населення встановлюються контрольні значення ефективної дози і відповідні їй контрольні рівні (КР) інших величин, для яких встановлені допустимі рівні у НРБУ-97. Такими рівнями є: контрольна індивідуальна річна ефективна доза, контрольне надходження радіонукліда через органи дихання, контрольне надходження радіонукліда через органи травлення, контрольна концентрація радіонукліда у повітрі, питній воді, контрольний викид радіонукліда у навколишнє середовище, контрольний скид радіонукліда у навколишнє середовище.

Значення контрольних рівнів встановлюються на рівні, нижчому за відповідні ліміти доз та допустимі рівні Допускається встановлювати КР для окремого радіонукліда та (або) шляху його надходження, включаючи введення КР на вміст радіонукліда в окремому продукті харчування або на окремій території.

У разі перевищення КР об’єкта проводиться розслідування з метою виявлення та усунення причин, що призвели до перевищення. КР регулярно переглядаються, враховуючи поточний радіаційний стан на об’єкті.

У системі гігієнічного нормування допустимих рівнів опромінення застосовується поняття референтного віку, референтної тривалості опромінення, референтного об’єму питної води тощо.

НРБУ-97 встановлюють шкалу референтного віку, що включає шість фіксованих віків 3 міс, 1 рік, 5 років, 10 років, 15 років і “Дорослий”. Відповідно до кожного референтного віку припустиме застосування розрахованих доз до вікової категорії, а саме: до 12 міс, від 1 до 2 років, від 2 до 7 років, від 7 до 12 років, від 12 до 17 років, понад 17 років. Нормуючи опромінення персоналу (категорії А та Б), розглядають тільки референтний вік “Дорослі”. Для перших п’яти фіксованих віків і населення категорії В референтна тривалість опромінення становить 8760 год, для категорій А та Б — 1700 год на календарний рік.

Нормуючи допустиму активність харчових продуктів, повітря, води, враховують референтні величини їх споживання протягом року. Так, наприклад, для зазначених вище референтних віків об’єми річного споживання питної води становлять відповідно 220, 260,370,500,650 та 800 л.       Аналогічно наведеному прикладу, референтний об’єм вдиху повітря під час виконання легкої роботи становить 66, 127, 244, 583,1000 1250 мл (останні два параметри — для чоловіків, для жінок вони становлять 903 та 992 мл)

Радіаціино-гіпєнічні регламенти у разі медичного опромінення населення

У системі заходів радіаційної безпеки населення велике значення має забезпечення протипроменевого захисту у разі медичного опромінення, тобто опромінення людини внаслідок медичного обстеження або лікування Медичне опромінення може спричинятися діагностичними рентгенологічними дослідженнями, діагностичними дослідженнями з використанням радіонуклідів, променевою терапією за допомогою зовнішніх або внутрішніх джерел іонізуючого випромінювання тощо У цьому випадку необхідно забезпечувати отримання необхідного діагностичного або лікувального ефекту за якомога менших рівнів опромінення. Передбачається, що особи, які зазнають опромінення з зазначеною метою, отримують від відповідних процедур пряму користь Діагностичному або лікувальному медичному опроміненню підлягають тільки ті особи, яким таке опромінення призначене лікарем, що має відповідні медичні знання і повноваження. Дозові ліміти для медичного опромінення не встановлюються. Необхідність та дозове навантаження під час рентгенологічної або радіологічної процедури обґрунтовує лікар зважаючи на медичні показання та протипоказання. З огляду на особливості цього виду практичної діяльності протипроменевий захист ґрунтується на таких засадах— опромінення має бути обґрунтованим і призначеним тільки лікарем для досягнення корисних діагностичних та терапевтичних ефектів, які неможливо отримати іншими методами діагностики й лікування (принцип виправданості), — колективні дози, що їх отримує населення гад час проведення рентгенологічних та радіологічних процедур, повинні бути настільки низькими, наскільки це доцільно з урахуванням економічних та соціальних чинників (принцип оптимізації), — величина дози опромінення встановлюється тільки лікарем індивідуально для кожного пацієнта, виходячи з клінічних показань, і повинна враховувати необхідність запобігти виникненню детерміністичних ефектів у здорових тканинах та в організмі в цілому (принцип неперевищення).

Стосовно медичного опромінення виділяють 4 категорії пацієнтів:

Категорія АД — онкологічні хворі, особи з ургентними станами, травмами тощо, які зазнають медичного опромінення за життєвими показаннями, хворі, які потребують дослідження для диференціальної діагностики природженої серцево-судинної патології Рекомендована гранична ефективна доза для цієї категорії становить 100 м3в за рік

Категорія БД — хворі, яким проводять дослідження за клінічними показаннями у разі неонколопчних захворювань для встановлення (уточнення) діагнозу, визначення схеми лікування Рекомендована гранична ефективна доза — 20 м3в • рік ^\

Категорія ВД — особи з груп ризику, працівники установ з шкідливими умовами праці, особи, які підлягають спеціальному професійному відбору, медичним оглядам, хворі, що зняті з обліку теля радикального лікування онкологічних захворювань Рекомендована гранична ефективна доза — 2 м3в • рік^-1.

Категорія ГД — особи, які проходять всі види профілакти­чних обстежень (крім зазначених у категорії ВД), а також особи, що їх обстежують за спеціальними медичними програмами Ре­комендована гранична ефективна доза — 1 м3в • рік^-1

Для категорій АД та БД додатково вводяться обмеження еквівалентних доз опромінення найбільш радючутливих органів, тканин кришталика ока — до 150 м3в • рік^-1, гонад жіночих — 200 м3в • рік^-1, гонад чоловічих — 400 м3в • рік^-1, червоного кісткового мозку — 400 м3в • рік^-1.

Під час проведення радіологічних процедур потужність дози гамма-випромінювання на відстані 0,1 м від пацієнта має бути не вищою від 10 м3в за 1 год Особи, які добровільно надають допомогу пацієнтам під час проведення медичних процедур, не повинні отримувати опромінення у дозах понад 5 м3в за рік.

Медичне опромінення добровольців з метою отримання науково-медичної інформації допускається тільки з дозволу Міністерства охорони здоров’я України за наявності письмової згоди добровольця, інформованого про ступінь радіаційного ризику, і за умови неперевищення встановлених для добровольців рівнів опромінення

З метою контролю за медичним опроміненням людини потрібно проводити облік індивідуальних дозових навантажень Для цього встановлена спеціальна форма обліку дозових навантажень, яка включає такі відомості

1 Номер процедури (обстеження)

2 Дата процедури (обстеження)

3 Вид обстеження

4 Ефективна доза за одне обстеження, м3в

5 Медична установа, в якій проведено обстеження

6 Посада лікаря

7 Підпис лікаря його прізвище

8 Сумарна ефективна доза опромінення за рік

9 Підпис головного лікаря медичної установи

Ліміти доз для обмеження медичного опромінення не встановлюються, а необхідність проведення певної рентгенологічної чи радіологічної процедури обґрунтовується лікарем на підставі медичних показань.

Повторення однотипних рентгенологічних та радіологічних діагностичних процедур допускається за необхідності і можливості отримання нової чи розширеної інформації Необґрунтоване дублювання однотипних діагностичних процедур забороняється

Під час проведення профілактичного обстеження населення річна ефективна доза не повинна перевищувати 1 м3в Перевищення цього рівня допускається лише в умовах несприятливої епідемічної ситуації за узгодженням з органами Державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України.

Необхідно уникати призначення радіологічних та рентгенологічних процедур (за винятком ургентних випадків) жінкам репродуктивного віку (до 45 років) з діагностованою чи можливою вагітністю, а також у період годування дитини груддю.

Радіаційно-гігієнічні регламенти та захист населення в умовах радіаційної аварії

Радіаційною аварією називають незаплановану подію на будь-якому об’єкті з радіаційною чи радіащйно-ядерною технологією, якщо гад час виникнення цієї події втрачається регулювальний контроль над джерелом і виникає реальне (або потенційне) опромінення людей, пов’язане з втратою такого контролю.

Радіаційною аварією вважається також широкий спектр таких подій, як крадіжка чи втрата поодиноких закритих джерел гамма-випромінювання, неконтрольована розгерметизація джерел, що містять гамма-, бета-1 альфа-випромінювачі, включаючи радіонуклідні нейтронні джерела.

Розрізняють дві групи радіаційних аварій: 1-ша група — аварії, які не супроводжуються радіоактивним забрудненням виробничих приміщень, проммайданчика об’єкта та навколишнього середовища, 2-га група — аварії, внаслідок яких відбувається радіоактивне забруднення середовища виробничої діяльності й проживання людей.

Масштаб радіаційної аварії визначається розпаром забруднених територій, а також чисельністю охоплених нею персоналу і населення. За масштабом радіаційні аварії поділяють на два великих класи промислові і продуктові.

Питна вода із централізованих водогонів звичайно не потребує додаткового оброблення споживачем, проте з метою поліпшення очищення води від різних домішок можна використовувати побутові фільтри різного типу. Потреба у спеціальному обробленні може виникнути і в разі використання для пиття криничної води Слід пам’ятати, що кип’ятіння, як і інші способи знезаражування води, не впливає на її радіоактивність. Практично не містить радіоактивних речовин дистильована вода. Доцільно перекип’ятити воду протягом 15—20 хв, дати їй відстоятись, обережно, не сколихуючи осаду, перелити в інший посуд, залишок води і осад вилити в каналізацію. Знижується вміст радіоактивних речовин у воді, яка пройшла очищення за допомогою іонообмінних і деяких інших фільтрів, особливо в сполученні із попередньою коагуляцією.

 

 

ГІГІЄНА ПРАЦІ З ДЖЕРЕЛАМИ ІОНІЗУЮЧОГО ВИПРОМІНЮВАННЯ

Вимоги стосовно забезпечення радіаційної безпеки персоналу, а також щодо охорони навколишнього середовища від забруднення радіоактивними речовинами регламентуються “Основними санітарними правилами роботи з джерелами іонізуючого випромінювання в Україні” (ОСПУ-99).

До таких робіт відносяться виробництво, оброблення, зберігання, транспортування та інші форми використання джерел іонізуючих випромінювань (ДІВ), перероблення, зберігання та знезараження радіоактивних відходів, науково-дослідна та практична діяльність різних радіологічних установ, закладів, лабораторій.

Роботи з ДІВ можуть здійснюватися тільки з дозволу і під контролем Державної санітарно-епідеміологічної служби, якій відповідні підприємства, установи та заклади зобов’язані передавати всю інформацію, необхідну для оцінки обсягів і характеру робіт, а також можливої радіаційної загрози для персоналу, населення та навколишнього середовища. Для цього, зокрема, всі такі підприємства, установи та заклади повинні отримувати дозвіл на проведення практичної діяльності, пов’язаної з використанням ДІВ, решта підлягає обліку в органах санітарно-епідеміологічної служби. Установи, які використовують незначні активності радіонуклідів (що не перевищують так званих рівнів звільнення, встановлених спеціальними нормативними документами) або деякі пристрої для генерування іонізуючих випромінювань, за нормальної експлуатації яких не перевищуються допустимі потужність еквівалентної дози (1 мкЗв • год^-1 на відстані 0,1 м) та максимальна енергія випромінювання (5 кеВ), звільняються від обов’язкового регулювального контролю. Однак для отримання відповідного дозволу адміністрації подібних установ зобов’язані подати заяву до органів Держсанепідемнагляду.

Контроль за організацією охорони і умовами збереження ДІВ здійснюють органи внутрішніх справ України.

Використання приладів, до конструкції яких входять ДІВ, з навчальною метою у дитячих та підліткових установах забороняється

Продовольча сировина, харчові продукти та інша споживча продукція вироблена на радіоактивне забруднених територіях, не може реалізуватись без проходження радіаційного контролю і наявності відповідних сертифікатів радіаційної якості

Проектування захисту від зовнішнього іонізуючого випромінювання повинно виконуватись з урахуванням призначення приміщення і території, а також залежно від категорії і тривалості опромінення персоналу

Проектна потужність ефективної дози випромінювання на поверхні захисту визначається за формулою Н = D It, де Н — проектна потужність ефективної дози, D—ліміт дози (2 х 10 ²3s для категорії А або 2 х 10 ³ 3 в для категорії Б), t — тривалість опромінення (год/рік) Проектна потужність приймається за показниками, наведеними у табл 5.

Таблиця 5

Потужнхсть ефективної дози (Н) під час проектування захисту від зовнхшньоро опромінення

 

Проектуючи об’єкти, на яких використовуються і відкриті джерела радіації, необхідно передбачати крім захисту від зовнішнього опромінення також заходи захисту персоналу і населення від внутрішнього опромінення та захисту навколишнього середовища від радіоактивного забруднення

Обладнання, контейнери, пакунки (упаковки), транспортні засоби, апарати, приміщення тощо, призначені для роботи з ДІВ, повинні мати знак радіаційної небезпеки (див його зображення на обкладинці, а також на мал 8) Цей знак радіаційної небезпеки є застережним і призначений для привернення уваги до об’єктів потенційної або дійсної загрози впливу на людей іонізуючого  випромінювання Кольори знаку — червоний і жовтий Якщо знак використовується на об’єктах, пофарбованих у ці кольори, а також для маркування транспортних упаковок, то дозволяється чорний колір пофарбування внутрішнього кола, трьох пелюсток і кайми трикутника За необхідності в межах знаку дозволяється розмішувати до датком роз’яснювальні написи, наприклад, “І клас робіт”, “Гамма-випромінювання”, “Нейтронне випромінювання”, “Радіоактивність” тощо, а також вертикальні смуги, які позначають транспортні категорії

Вимоги до розміщення і проектування об’єктів, призначених для роботи з джерелами іонізуючого випромінювання

Ділянки для будівництва відповідного об’єкта вибирають, зважаючи на особливості ситуаційного плану місцевості та рози вітрів Ділянка має знаходитися з підвітряного боку щодо житлових і громадських будівель, зон відпочинку, спортивних споруд, дитячих і санаторно-оздоровчих закладів тощо За необхідності (це визначається органами санепідемслужби спільно з засновником і проектною організацією) встановлюються санітарно-захисна зона і зона спостережень їх розміри визначають на підставі спеціальних розрахунків очікуваних доз опромінення та (або) допустимих радіоактивних викидів у навколишнє середовище, враховуючи можливі аварійні ситуації Розміри зон спостереження, як правило, повинні бути у 3—4 рази більшими, ніж розміри санітарно-захисної зони У санітарно-захисній зоні не допускається розміщення житлових та громадських будівель, лікувально-профілактичних, дитячих, санаторних та інших оздоровчих закладів, об’єктів господарчо-питного водопостачання, а також промислових і допоміжних споруд, які не мають відношення до об’єкта, для якого встановлюється ця зона Всі питання, пов’язані з проектуванням, будівництвом та введенням до експлуатації об’єктів, що використовуватимуть ДІВ і мають відношення до забезпечення радіаційної безпеки персоналу й населення, підлягають узгодженню з відповідними органами і службами санепіднагляду.

До практичної діяльності з ДІВ установа може приступати тільки після одержання спеціального санітарного паспорта (видається органами Держсанепіднагляду) і відповідного дозволу (ліцензії) МЕБ. Санітарний паспорт видається установі на термін від 3 до 5 років за умови обов’язкового щорічного радіаційного контролю.

Об’єкти, що призначені для робіт з ДІВ, у тому числі сховища для зберігання радіоактивних речовин, до початку їх експлуатації повинні бути прийняті комісією у складі повноважних представників регулювальних органів, замовників (зацікавлених установ, осіб), будівельної організації, технічних інспекцій тощо. Питання про можливість експлуатації об’єкта і отримання ним ДІВ вирішується на підставі перевірки відповідності об’єкта проекту, забезпечення протипроменевого захисту персоналу і населення, надійної безпеки і охорони джерел.

Комісія складає акт приймання, в якому для кожного приміщення (ділянки, території) зазначаються:

а) під час роботи з відкритими джерелами: радіонуклід, речовина, її агрегатний стан, активність на робочому місті, річне споживання, клас робіт, що дозволені на об’єкті;

б) під час роботи з закритими джерелами; радіонуклід, вид джерела, його максимальна активність, максимально допустима кількість джерел на робочому місці, їх сумарна активність, річне споживання;

в) під час роботи з пристроями, які генерують іонізуюче ви­промінювання: тип пристрою, вид, енергія та інтенсивність ви­промінювання, потужність, допустима кількість одночасно працюючих пристроїв в одному приміщенні та ін.;           

г) під час інших робіт з ДІВ (на ядерних реакторах, генераторах радіонуклідів, роботі з радіоактивними відходами та ін.):

вид джерела та його максимально повні радіаційні характеристики.

Для всіх видів робіт з ДІВ зазначаються обмежувальні умови користування (роботи), а також забезпечення безпеки джерел, протипроменевого захисту персоналу та населення.

У разі порушення (недотримання) вимог НРБУ-97 та ОСПУ-99, органи Держсанепіднагляду можуть призупинити роботу з ДІВ на об’єкті й відізвати (анулювати) “Санітарний паспорт” до закінчення терміну його дії. У цьому випадку можливе порушення питання про призупинення дії (анулювання) ліцензії на право проведення установою практичної діяльності з ДІВ.

Адміністрація об’єкта, на якому передбачається використання ДІВ, до моменту отримання цих джерел зобов’язана наказом по установі визначити перелік осіб (персонал), що будуть працювати з цими джерелами, забезпечити навчання та інструктаж персоналу, в тому числі з питань радіологічного захисту і безпеки джерела, призначити відповідальних за радіаційну безпеку, облік та звітність. На кожному такому об’єкті повинні бути правила внутрішнього розпорядку та узгоджена з органами Держсанепідемнагляду “Інструкція з радіаційної безпеки”.

Переміщення ДІВ для робіт з ними за межами установи, на яку поширюється дія “Санітарного паспорта”, здійснюється тільки з дозволу органу Держсанепідемнагляду, який видав цей паспорт і після повідомлення санітарно-епідеміологічної служби за місцем проведення робіт.

Ремонтні та інші роботи з апаратами, приладами, блоками тощо, які містять радіонуклідні джерела, можуть виконувати лише спеціалізовані підприємства, які мають ліцензію на проведення таких робіт і дозвіл місцевих органів Держсанепідемнагляду.

         Особи віком до 18 років до безпосередньої роботи з ДІВ не допускаються.

Особи, які відносяться до категорії А (персонал), зобов’язані проходити обов’язковий медичний огляд під час зарахування на работу і періодичні медичні огляди. До роботи, а також до вступу у навчальні заклади (на курси тощо) з підготовки відповідних фахівців (категорії А) допускаються тільки особи, які не мають медичних протипоказань.

До роботи з джерелами іонізуючих випромінювань в установах України не дозволяється допускати осіб, які мають такі медичні протипоказання:

1. Вміст гемоглобіну менше ніж 130 г/л у чоловіків і 120 г/л — у жінок.

2. Вміст лейкоцитів менше ніж 4,5х10⁹ віл, тромбоцитів менше ніж 180 000.

3. Облітеруючий ендартериїт, хвороба Рейно, ангіоспазми периферичних судин.

4. Хвороби серця з недостатністю кровообігу.

5. Гіпертонічна хвороба III ступеня (індивідуальний підхід).

6. Усі захворювання (у всіх стадіях) системи крові, у тому числі кровотворних органів.

7. Передпухлинні захворювання, схильні до переродження і рецидиву; новоутворення.

8. Доброякісні пухлини і захворювання, що перешкоджають використанню і туалету шкірних покривів (індивідуальний підхід)

9. Злоякісні новоутворення (після проведеного лікування питання може вирішуватися індивідуально за відсутності абсолютних протипоказань).

10. Променева хвороба І—IV ступеня важкості або наявність стійких наслідків (за наявності променевої хвороби І ступеня важкості придатність визначається індивідуально).

11. Хронічні та інфекційні грибкові захворювання шкіри.

12. Органічні захворювання центральної нервової системи із стійкими порушеннями функцій (індивідуальний підхід).

13. Хронічні психічні захворювання, шизофренія та інші ендогенні психози. Епілепсія з частими нападами та зміною особистості.

14. Катаракта.

15. Гострота зору з корекцією не менше ніж 0,5 на одному оці і 0,2 — на другому. Рефракція скіаскопічне: близорукість за нормального очного дна до 10,0 дпт, далекозорість — до 8,0 дпг, астигматизм не більше ніж 3,0 дпт. У разі зміни на очнім дні близорукість не більше 6,0 дпт; далекозорість — до 6,0 дпт.

16. Анофтальм.

17. Глаукома декомпресована.

18. Захворювання зорового нерва і сітківки.

19. Хронічні гнійні захворювання приносових пазух, хронічні середні отити з частими загостреннями (у разі атрофічних процесів слизової придатність визначається індивідуально).

20. Хронічні захворювання легень з вираженою легенево-серцевою недостатністю (індивідуальний підхід).

21. Бронхіальна астма з важким перебігом і вираженими функціональними порушеннями дихання та кровообігу (індивідуальний підхід).

22. Активні форми туберкульозу будь-якої локалізації.

23. Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки із хронічним рецидивним перебігом і схильністю до ускладнень (індивідуальний підхід).

24. Цироз печінки та активні хронічні гепатити. Ураження жовчовивідної системи з частими або важкими нападами (індивідуальний підхід).

25. Хронічні панкреатити, гастроентерити і коліти з частими загостреннями (індивідуальний підхід).

26. Хронічні захворювання нирок з проявами ниркової недостатності. Сечокам’яна хвороба з частими нападами або ускладненнями (індивідуальний підхід ).

27. Хвороби суглобів із стійкими порушеннями функцій, які заважають виконанню професіональних обов’язків (індивідуальний підхід).

28. Колагенози (індивідуальний підхід).

29. Природжені аномалії органів з вираженою недостатністю їх функцій.

30. Хвороби ендокринної системи з вираженими порушеннями функцій.

31. Порушення менструальної функції, що супроводжується матковими кровотечами.

32. Хронічні запалення матки і придатків із частими загостреннями (індивідуальний підхід).

33. Вагітність і період лактації.

34. Звичне невиношування та аномалії плода в анамнезі у жінок, які планують дітенароджування (індивідуальний підхід).

35. Наркоманія, токсикоманія, в тому числі хронічний алкоголізм.

Наведений перелік медичних протипоказань є орієнтовним. У деяких випадках потрібно ураховувати всі чинники (вік, стаж, професійну кваліфікацію, дозові нагрузки тощо) і приймати рішення про допуск до роботи з ДІВ в індивідуальному порядку

У разі виявлення у працівника відхилень у стані здоров’я, які не зазначені в основному переліку медичних протипоказань, але є певною перепоною для продовження робіт з ДІВ, питання про постійний або тимчасовий перевід на роботу поза контактом з такими джерелами у кожному конкретному випадку вирішується індивідуально.

Жінки звільняються від роботи з ДІВ на період вагітності (з моменту встановлення й) і на період годування дитини. Умови праці вагітної мають бути такими, щоб для плода був забезпечений такий самий рівень протипроменевого захисту, як і для всього населення категорії В.

Персонал категорії А, у тому числі й той, який тимчасово залучений до роботи з ДІВ, допускається до таких робіт виключно після належним чином документованого навчання, інструктажу з радіаційної безпеки і перевірки відповідних знань комісією до початку робіт і періодично, не рідше ніж один раз на рік (інструктаж — не рідше ніж 2 рази на рік).

 

Отримання, облік, зберігання та транспортування джерел іонізуючого випромінювання

Зразкові та контрольні джерела для градуювання і перевірки дозиметричної та радіометричної апаратури можна отримувати за наявності “Свідоцтва про реєстрацію джерела” в місцевих органах Держсанепідемнагляду. Промислові та медичні рентгенівські апарати, радіонуклідні прилади всіх груп та інші незвільнені від контролю джерела отримують за заявками, узгодженими з органами Держсанепідемнагляду. Про отримання відповідних ДІВ (для цього в установі наказом адміністрації призначається відповідальна особа з персоналу категорії А) установа зобов’язана у 10-денний термін повідомити місцеві органи Держсанепідемнагляду. Всі ДІВ, включаючи контрольні та зразкові, які надійшли в установу, реєструються в спеціальному журналі, де зазначають їх активність, відомості щодо підприємства-виробника тощо Переміщення (видача) цих джерел виконавцям для роботи, будь-які інші їх переміщення, повернення до сховищ тощо здійснюються за письмовим дозволом керівництва з оформленням відповідних обліково-звітних документів

Щороку адміністрація установи призначає спеціальну комісію яка здійснює інвентаризацію радіоактивних речовин, радіонуклідних приладів, апаратів рентгенівських та інших установок Комісія повинна пересвідчитись, що всі ДІВ знаходяться на встановлених для них місцях та належно зберігаються. Виявлені не використані і не придатні для подальшої експлуатації ДІВ підлягають здачі на поховання у встановленому порядку У випадку виявлення непередбачених технологічних втрат, зазначених у ліцензії, інформація одразу передається до регулювального органу, органів Держсанетднагляду і проводиться відповідне розслідування.

Місця для зберігання радіонуклідних джерел (колодязі, сейфи, ніші) повинні бути влаштовані таким чином, щоб під час закладання або витягання окремих джерел персонал не зазнавав опромінення від інших джерел, які знаходяться у сховищі

Організація тимчасових сховищ для ДІВ, у тому числі для гамма- дефектоскопічних апаратів, які використовуються в польових умовах, потребує попереднього узгодження з місцевими органами Держсанетднагляду Потужність еквівалентної дози на зовнішній поверхні такого сховища (або його огорожі, яка виключає доступ до нього сторонніх осіб) не повинна переви­щувати 1 мкЗв •год^-1, а у сховищах, які знаходяться в межах санітарно-захисної зони установи, — 5,9 мкЗв • год^-1

Якщо радіоактивні речовини містяться у скляних посудинах, останні повинні зберігатись у металевих або пластмасових посудинах, достатніх для всієї рідини на випадок порушення цілісності скла.

Радіоактивні речовини, під час зберігання яких можливе виділення радіоактивних газів, парів або аерозолів, повинні зберігатись у витяжних шафах, боксах та камерах у закритих посудинах, зроблених з негорючих матеріалів, а у приміщенні слід влаштувати витяжну вентиляцію, що працює цілодобово, і передбачити заходи забезпечення вибухо- та пожежобезпеки.

Транспортування ДІВ як у приміщеннях, так і на території установи і за й межами слід проводити за допомогою спеціальних транспортних засобів На спеціалізовані автомашини для постійних перевірок радіоактивних речовин і матеріалів, пристроїв і приладів з ДІВ, а також радіоактивних відходів офор­ляють санітарні паспорти.

 

        

Вимоги безпеки під час роботи з відкритими джерелами іонізуючого випромінювання

До відкритих ДІВ відносяться радіоактивні джерела, під час використання яких можливо надходження радіоактивних речовин, що в них містяться, до навколишнього середовища Робота з відкритими ДІВ потребує особливої уваги і радіаційного контролю Значною мірою це пов’язано з тим, що саме такі речовини являють собою джерела внутрішнього опромінення. Умови праці в установах, які використовують відкриті ДІВ, за радіаційною загрозою поділяють на 3 класи шкідливості (табл 6).

За ступенем радіаційної небезпеки всі радіонукліди поділяються на чотири групи (залежно від величини рівня вивільнення за сумарною активністю — РВСА, який наведений у ОСПУ-99) До групи А відносяться радіонукліди з рівнем вивільнення за сумарною активністю до 1 х 10 ³ Бк, до групи Б, В і Г відповідно — 1 х 10^{4 __} 1 х 10⁵, 1 х 10⁶ -­­­ 1 х 10⁷, 1 х 10⁸ і більше Бк. Радіонукліди з періодом напіврозпаду меншим ніж 24 год відносять до групи Г.

Під час визначення класу роботи враховують два основні показники радіаційної небезпеки: ефективну річну індивідуальну дозу опромінення персоналу категорії А та сумарну активність радіонукліда (радіонуклідів) на робочому місці. Якщо на робочому місці використовуються радіонукліди різних груп радіаційної небезпеки, їх активність стосовно групи А радіаційної небезпеки визначається за такою формулою:

С=С_А+ 10³ х  ∑(C_і /7PBCA_і), де:

С — сумарна активність радіонуклідів різних груп радіаційної небезпеки приведена до активності групи А, Бк;

с_а — сумарна активність радіонуклідів групи А, Бк;

10³  — рівень вивільнення за сумарною активністю радіонуклідів групи А, Бк;

Сі — сумарная активність даного радіонукліда, який не відноситься до групи А, Бк;

РВСАі — рівень вивільнення за сумарною активністю дано­го радіонукліда (наведений у додатку № 20 ОСПУ-99).

Згідно з додатком № 20 до ОСПУ-99 наводимо приклад ви­значення класу робіт у разі наявності на робочому місці кількох радіонуклідів, що відносяться до різних груп радіаційної не­безпеки.

Припустимо, що на робочому місці використовуються 4 ра­діонукліди (умовно позначимо їх як радіонукліди 1, 2, 3 і 4) ак­тивністю 35,5 кБк. Радіонукліди 1 і 2 відносяться до групи А (РВСА = 10³ Бк), радіонуклід 2 — до групи Б (УОСА = 10⁴ Бк) і нуклід 4 — до групи В (РВСА = 10⁷ Бк). Сумарну активність зазначених радіонуклідів (з розрахунку на групу А) визначаємо за формулою:

С = с_а + 10³ [С_і/РВСА_і].

За подальшим розрахунком ця величина становитиме:

С =35500+35500 + 10³. [­­­­­––₁₀⁴³⁵⁵⁰⁰–+ –₁₀⁷³⁵⁵⁰⁰–] = = 71000 + 10³ [3,5 + 0,0035] = 71000 + 3555 = 74550 = 7,4⁴ Бк.

Така сумарна активність відповідає ПІ класу робіт з радіоактивними речовинами (див. табл. 19).

Роботи III класу можуть проводитись у хімічних лабораторіях з однозональним плануванням (в одному приміщенні) та припливновитяжною вентиляцією, бажано й душовою. Якщо такі роботи пов’язані з можливістю радіоактивного забруднення повітря, їх треба проводити у витяжних шафах.

Роботи II класу проводять у приміщеннях, які розташовані в окремій частині будівлі, ізольовано від інших приміщень. Ці приміщення повинні мати санітарний шлюз, санітарний пропускник (або душову) та пункт радіаційного контролю. У них передбачається встановлення витяжних шаф (боксів), виділяється спеціально обладнана ремонтна зона. У разі використання з метою захисту для будівельних та інших конструкцій слід брати до уваги, що матеріали для них мають різну послаблюючу дію щодо іонізуючих випромінювань. Планування приміщень II класу може бути одно- або двозональним. За останнього відокремлюється зона технологічного устаткування і зона обслуговування. За наявності в одній установі приміщень П та ІП класів, пов’язаних єдиною технологією, необхідно виділяти спільний блок приміщень, обладнаних відповідно до вимог до робіт у приміщеннях П класу.

Роботи І класу мають проводитися в окремій будівлі або ізольованій частині будівлі з окремим входом через санітарний пропускник. Виробничі приміщення І класу розділяють на 3 зони

1-ша зона — приміщення, де розташовуються технологічне   обладнання і комунікації, які є основними джерела­ми радіоактивного забруднення і які не обслуговуються.

2-га зона — приміщення періодичного перебування персоналу, що призначені для ремонту     забрудненого обладнання, інших робіт, пов’язаних з вивантаженням та навантаженням радіоактивних матеріалів, а також їх тимчасового зберігання.

З-тя зона — приміщення постійного перебування персоналу протягом робочої зміни. У цій зоні розташовуються також ад­міністративні та інші службові й допоміжні приміщення, функціонування яких не пов’язано з безпосередньою роботою з ДІВ (майстерні з ремонту чистого обладнання та апаратури, складські приміщення нерадіоактивних матеріалів, електротех­нічні та інші служби).

Під час зонального планування приміщень І класу передба­чаються санітарні шлюзи та пропускники, рух через які має бу­ти організованим таким чином, аби попередити поширення і перенесення радіоактивних речовин у більш чисті приміщення.

У випадках, коли в установі є приміщення декількох класів, во­ни повинні бути чітко розподілені відповідно до їх класів, з до­триманням належного для кожного класу режиму.

Для забезпечення радіаційної безпеки персоналу і населення під час роботи з ДІВ передбачається система послідовних “ба­р’єрів”: герметичні місткості для робіт з радіоактивними речо­винами, бокси для робіт з твердими та рідинними радіоактив­ними речовинами (перший бар’єр), стінки боксів та камер з си­стемами вентиляції (другий бар’єр), конструкції приміщень 2-ї та 3-ї зон і пов’язані з ними системи вентиляції (третій бар’єр). Виробничі операції з радіоактивними речовинами у камерах та боксах слід виконувати за допомогою дистанційних засобів або з використанням спеціальних рукавичок, вмонтованих до пе­редньої (робочої) стінки камери або боксу. У цю саму стінку повинна бути також вмонтована панель з арматурою для управ­ління вентиляцією, подаванням води, газу, вакууму тощо.

Для виготовлення технологічного й захисного обладнання слід використовувати слабкосорбуючі матеріали (покриття), стійкі до десорбуючих кислих і лужних розчи­нів та інших речовин.

Підлоги, стіни, а в приміщеннях 1-ї та 2-ї зон І класу робіт також і стелі слід покривати спеціальними   слабко-сорбуючими матеріала­ми, стійкими до мийних речовин (розчинів). Кін­ці покриття підлог підні­мають і закріплюють на­рівні зі стінами: кути приміщень  заокруглю­ють, полотна дверей та вікон роблять гладенькими. У разі робіт 1-го та 2-го класів площа на кожного працівника має бути не меншою ніж 10 м².

Рекомендується фарбувати приміщення, які відносяться до різних зон і класів, у різні кольори. Обладнання, інструменти, меблі тощо закріплюються за приміщенням кожного класу (зо­ни) і відповідно маркуються. Переміщення їх з однієї зони до іншої дозволяється тільки за умови радіаційного контролю і обов’язкової заміни маркування.

Під час роботи з відкритими ДІВ слід застосовувати пласти­кові плівки, фільтрувальний папір та інші матеріали разового користування, роботи виконувати на лотках (піддонах) з слабкосорбуючих матеріалів. У кожній установі, яка використовує відкриті ДІВ, виділяється приміщення (місце), де зберігають дезактивуючі розчини, інвентар для прибирання та інші засоби ліквідації непередбачених забрудень.

Захист від зовнішнього опромінення персоналу під час робіт з відкритими ДІВ забезпечується системою заходів, які включа­ють використання дистанційного та автоматизованого обслуго­вування, засобів індивідуального захисту, екрануван­ня, дотримання регламентованих значень потужностей доз оп­ромінення у приміщенні.

Вимоги безпеки під час роботи з закритими джерелами іонізуючого випромінювання

Використання закритих ДІВ та джерел, які генерують таке випромінювання, дозволяється тільки після отримання “Сані­тарного паспорта” і ліцензії, які видаються відповідними регу­лювальними органами. Приміщення, в яких встановлюють ста­ціонарні установки з радіонуклідними джерелами випромінювання повинні бути обладнані системами сигналізації і блоку­вання мати телевізійний (дистанційний) контроль У разі вико­ристання закритих ДІВ у загальних виробничих приміщеннях або поза їх межами слід вжити комплекс заходів радіаційної безпеки, а саме виключити доступ до ДІВ сторонніх осіб і за­безпечити його охорону вивісити великоформатні об’яви з по­передженням про радіаційну загрозу (вони мають бути чітко видні, розбірливі з відстані не менш як 3 м), обмежити час пе­ребування людей поруч джерела використати пересувні огоро­жі і захисні екрани) віддалити джерела на максимально можливу відстань від персоналу та інших осіб спрямувати ви­промінювання переважно до землі або в бік, де відсутні люди. Приміщення, у яких використовують закриті ДІВ пристрої, які генерують іонізуюче випромінювання, повинні мати приплив­но-витяжну вентиляцію У приміщеннях для потужних гамма-установок на 18,5 ТБк і більше (500 г-екв Ra й більше) та при­скорювачів корпускулярних частинок вентиляцією обладнують за спеціальними правилами. Якщо під час зберігання закритих ДІВ у приміщеннях можуть накопичуватися озон та оксиди азо­ту в концентраціях понад 0,11 0,5 мг/м³ відповідно, то такі при­міщення повинні мати постійно діючу систему вентиляції. Пульт управління установкою розміщують у відокремленому від джере­ла приміщенні таким чином, щоб двері до приміщення, в якому знаходиться установка (апарат), автоматично блокувалися, аби за­побігти випадковому опроміненню персоналу У непрацюючому стані всі радіонуклідні джерела повинні знаходитись у захисних пристроях, а установки, які генерують випромінювання (наприк­лад, рентгенівські апарати), бути знеструмленими.

Забороняється доторкуватися до радіонуклідних джерел, то­му для маніпуляцій з ними слід використовувати дистанційні інс­трумента, захисні пристрої тощо Під час роботи з джерелами, які створюють потужність дози 2 мкГр • год-¹ на відстані 1 м, а також з джерелами активністю понад 7,4 ГБк (200 мг-екв) Ra слід обов’язково використовувати спеціальні захисні пристрої з дистанцій­ним управлінням. Встановлені максимально допустимі потужності еквівалентної дози у разі використання різних джерел. Так доза від пристроїв, під час роботи яких виникає супутнє рентгенівське вип­ромінювання, що не використовується, становить 1 мкГр • год на відстані 0,1 м від джерела. Для пересувних, переносних, стаціонар­них дефектоскопічних, терапевтичних та інших апаратів — не біль­ше 10 мкГр • год-¹ на відстані 1 м вщ поверхні блока захисту апарата з джерелом. Для радіонуклідних приладів — до 1,2 мкГр • год-¹ на відстані 1 м від поверхні блока приладу з джерелом і не більше 10 мкГр • год-¹  біля поверхні блоку з джерелом.

На випадок аварійного відключення енергопостачання або іншої аварійної ситуації передбачається система автоматичного підтримання потрібних параметрів і умов радіаційної безпеки.

За винятком пристроїв, які генерують рентгенівське випро­мінювання з енергією меншою за 10 кеВ, випуск інших приладів апаратів та пристроїв, які використовують ДІВ (або його ге­нераторів) дозволяється тільки після узгодження документації з органами Держсанепідемнагляду.

Радіонуклідні джерела, що є непридатними для подальшої експлуатації (у тому числі простроченим гарантійним термі­ном порушенням герметичності), розглядаються як радіоак­тивні відходи і підлягають списанню й похованню за узгоджен­ням з місцевими органами Держсанепідемнагляду.