Медико-соціальна реабілітація хворих з захворюваннями суглобів, порушенням обміну речовин та коллагенозами, захворюваннями та травмами опорно-рухового апарату, після оперативних втручань на органах грудної та черевної порожнини , ураженнях центральної та

Медико-соціальна реабілітація хворих з захворюваннями суглобів, порушенням обміну речовин та коллагенозами, захворюваннями та травмами опорно-рухового апарату, після оперативних втручань на органах грудної та черевної порожнини , ураженнях центральної та периферичної нервової системи

До ревматологічних захворювань належать хвороби, спільним для яких є ураження сполучної тканини системного (або рідше локального) харак­теру, які проявляються, в першу чергу, суглобовим синдромом. Найбільш поширеними серед них є ревматизм, ревматоїдний артрит, анкілозуючий спондилоартрит (хвороба Бєхтєрєва), реактивні артрити, остеоартроз, сис­темні захворювання сполучної тканини та ін. Комплексну медичну реабі­літацію застосовують переважно у хворих на ревматизм, ревматоїдний та інші види артритів, остеоартроз. Необхідність реабілітації зумовлена інва-лідизуючим перебігом даних захворювань.

Ревматизм

Лікарняний період реабілітації

На лікарняному етапі основними завданнями лікування є:

–   активна медикаментозна терапія з мінімальним застосуванням фізіо­
терапії та поступовим нарощуванням рухової активності;

–   санація вогнищ інфекції;

–   профілактика наслідків гіпокінезії;

–  формування адекватної психологічної реакції хворого на хворобу.
Основну роль в реабілітації на цьому етапі виконує медикаментозне лікування, оскільки його ефективність визначає наслідки хвороби. Воно включає протизапальну терапію, антибактеріальні препарати, санацію вог­нищ інфекції. За умови проведення вчасного і успішного лікування пер­винного ревматизму пацієнт видужує та потребує подальшого спостере­ження і тривалої безперервної біцилінопрофілактики. Однак, у таких хво­рих часто формується вада серця. В такому випадку хворий перебуває під постійним диспансерним спостереженням ревматолога і отримує комп­лексне лікування впродовж усього життя.

У випадках, коли значно порушується системна гемодинаміка, вада серця потребує хірургічної корекції. Показання до хірургічного лікуван­ня визначені для кожної з вад, однак, як правило, корекція проводиться у ІІ-ІП стадії її формування, коли морфологічні зміни ще не є надто значни­ми. Післяопераційний період у таких хворих подібний до післяоперацій­ного періоду хворих, які перенесли аортокоронарне шунтування (див. відпо­відний розділ). Особливістю реабілітації хворих на ревматизм після хірур­гічного лікування вади серця є обов’язкове і тривале протирецидивне лікування. Навіть за умови відсутності загострень ревматичного процесу показана безперервна 5-річна біцилінопрофілактика (біцилін-5).

ЛФК починається з поступового розширення рухового режиму та зас­тосування лікувальної фізкультури в міру стихання ревматичного проце-

су. Так, суворий ліжковий режим призначають при III ступені актив­ності, після стабілізації процесу змінюють режим на ліжковий. Ліку­вальну фізкультуру при цьому призначають у формі лікувальної гімнас­тики, пізніше — ранкової гігієнічної гімнастики. Заняття проводяться інди­відуально. Комплекс тривалістю 10-18 хв включає в себе статичні дихальні вправи у вигляді діафрагмального дихання, а також прості вправи для малих та середніх м’язових груп кінцівок.

Палатний режим призначають при подальшому зниженні активності патологічного процесу, а також за умови легкого перебігу ревматизму з перших днів госпіталізації в середньому на 2-3 тижні. Завдання цього періоду полягає у підвищенні загального тонусу організму, адаптації серцево-судин­ної системи до ходьби, постановці правильного дихання, покращенні обмін­них процесів у міокарді. Комплекс включає вправи з предметами, повільну ходьбу з відпочинком в сидячому положенні, вправи для усіх м’язових груп та дихальні статичні і динамічні вправи. Тривалість заняття – 20-25 хв.

При відсутності гострих проявів захворювання призначають вільний режим (тривалість – 1-2 тижні), завдання якого полягає у тренуванні сер­цево-судинної системи та підготовці хворого до виписки із стаціонару. З метою відновлення фізичної працездатності, підготовки пацієнта до побу­тових та професійних навантажень, призначають комплекс ЛФК, який триває 25-30 хв і включає фізичні вправи для усіх груп м’язів, вправи з невеликим обтяженням, дихальні вправи на увагу і координацію, дозова­ну ходьбу по рівній місцевості та по сходах, прогулянки.

Методи контролю реабілітаційного процесу у хворих на ревматизм аналогічні до таких у кардіологічних хворих (описані у розділі 2.1.1.). Оцінюють самопочуття пацієнта, ЧСС, ЧДР, рівні AT до та після наванта­ження. Крім цього, обов’язково контролюють показники запального про­цесу (температура тіла та шкіри над ураженими суглобами, рівні ШОЕ, лейкоцитозу, фібриногену та інших гострофазових показників запален­ня). Проби з дозованим фізичним навантаженням проводять у фазі зату­хаючого загострення.

Масаж застосовують обмежено, і лише в кінці госпітального етапу, коли прояви запального процесу стають мінімальними.

Методи фізіотерапії на лікарняному етапі застосовують обмежено. У гострій фазі захворювання показане УФО на ділянку уражених суглобів в еритемних дозах полями. При невисокій активності запального процесу ефективними можуть бути УВЧ-терапія, електрофорез протизапальних та десенсибілізуючих препаратів транскардіально і за загальними методика­ми (загальний електрофорез за Вермелем, комір за Щербаком та ін.). Зі стиханням ревматичного процесу можна застосовувати ДМХ-терапію або індуктотермію на ділянку надниркових залоз. Санація вогнищ інфекції може включати і фізіотерапію: УФО мигдаликів, УВЧ-терапію та ін. в комплексному лікуванні.

В підгострій стадії при активності не вище І ступеня додатково засто­совують електрофорез або фонофорез нестероїдних протизапальних за­собів і глюкокортикоїдів, новокаїну, а також ультразвукову терапію місце­во на уражені суглоби. Для впливу на серцево-судинну систему застосо­вують електрофорез калію, магнію, марганцю, літію, вітамінів B_t, В₁₂, нікотинової та аскорбінової кислот, метіоніну, панангіну, гепарину та ін.

В неактивній фазі ревматизму з успіхом застосовують різноманітні методики гідротерапії, бальнеотерапії, теплолікування.

Ревматичне ураження ЦНС (хорея, діенцефальний, неврастенічний син­дроми) передбачають застосування трансцеребрального електрофорезу се­дативних препаратів, електросну, родонових ванн. При симпатогангліоні-тах ефективним є ампліпульс-електрофорез ганглерону.

Післялікарняний період реабілітації

Диспансерно-поліклінічний етап

Оскільки санаторний етап реабілітації для ревматичних захворювань не передбачений, за госпітальним наступає диспансерно-поліклінічний етап. Основними завданнями даного етапу є:

–    динамічне спостереження;

–    санація вогнищ інфекції;

–    попередження рецидивів захворювання: активна профілактика гос­
трих респіраторно-вірусних інфекцій, переохолоджень; підтримуюча ме­
дикаментозна терапія, яка включає обов’язкову бііщлінопрофілактику;

–    підвищення адаптаційних можливостей організму (фізіотерапія, ма­
саж, ЛФК);

–    продовження формування адекватної психологічної реакції хворого
на хворобу;

–    досягнення максимально можливої соціальної адаптації (достатньо­
го самообслуговування хворого при працевлаштуванні, яке відповідає тяж­
кості його стану і положенню в суспільстві).

Динамічне спостереження здійснює лікар-ревматолог, періодично (2-4 рази на рік) оглядаючи пацієнтів, коригуючи медикаментозне лікування відповідно до перебігу хвороби, проводячи санацію вогнищ інфекції.

Ме­дикаментозна терапія направлена на повну ліквідацію активного ревма­тичного процесу та підтримання періоду ремісії якомога довше. Біцилі-нотерапія, яка розпочинається або продовжується на цьому етапі, є осно­вою вторинної профілактики ревматизму.

Разом з тим, вирішують питання відновлення працездатності хворих. Так, програма фізичної реабілітації розпочинається виконанням вправ у щадно-тренуючому режимі та поступовим розширенням тренуючих впливів. Основними формами ЛФК є ранкова гігієнічна гімнастика, комп­лекс лікувальної гімнастики тривалістю 40-45 хв. Хворим із збереженою функцією серцево-судинної системи призначають, як правило, дихальні

вправи, дозовану ходьбу до 5-8 км зі швидкістю 4,5-5 км/год, ігри (волей­бол, теніс та ін.) по 30-40 хв, плавання при температурі води не менше 20 °С до 15-20 хв, лижні прогулянки при температурі повітря не нижче -15 °С до 45-60 хв з паузами для відпочинку. При формуванні вади серця та серцевій декомпенсації фізичне навантаження дозують відповідно до стану пацієнта.

Масаж та фізіотерапевтичні методи лікування застосовують широко, виходячи з можливостей лікувально-профілактичного закладу, у якому пацієнт проходить диспансерно-поліклінічний етап реабілітації. Викори­стовують як загальні методики для підвищення загальної резистентності організму, так і місцеві – для покращення метаболізму в органах, які були уражені ревматичним процесом. З перших ефективними є: загальний масаж середньої інтенсивності впливу, ДМХ-терапія на ділянку наднир­кових залоз; загальні УФО за сповільненою схемою опромінення або місцеві слабоеритемні опромінення паравертебральних зон (при відсутності най­менших проявів серцевої декомпенсації), кальцій-електрофорез загальний за Вермелем, новокаїн-електрофорез шийних симпатичних вузлів, аероіо-нізація обличчя та дихальних шляхів, аеротерапія.

Місцево на уражені суглоби призначають солюкс, опромінення лам­пою Мініна, світло-теплову ванну, УВЧ або УФО еритемними дозами, а також діадинамо-, ампліпульстерапію, ультразвукове опромінення, масаж суглобів. При наявності відділення водолікування використовують ванни температурою 37 °С тривалістю 10-12 хв, через день (за відсутності пору­шень кровообігу) або обтирання тіла водою температурою 37-38 °С щоден­но (при порушеннях кровообігу).

Санаторний етап

На санаторно-курортне лікування в місцеві санаторії можуть бути направлені хворі, які перенесли первинний або поворотний ревмокардит в неактивній фазі або при мінімальній (І ступінь) активності ревматичного процесу з органічними змінами в серці або без них при недостатності кровообігу не вище І стадії, без прогностично несприятливих порушень ритму, через 1-2 місяці після ліквідації гострих проявів, а також в період зниження активності ревмопроцесу до мінімальної. На кліматичні (за винятком гірських) та бальнеологічні курорти цих же хворих направля­ють лише через 6-8 місяців після завершення госпітального етапу без ознак активності процесу.

Широке застосування природних та преформованих фізичних фак­торів у санаторії обов’язково поєднується з медикаментозною терапією (біцилінопрофілактика проводиться незалежно від етапу реабілітації за загальними установками).

Апаратна фізіотерапія на цьому етапі використовується як доповнен­ня до основних курортних факторів (кліматичних чи бальнеологічних

залежно від типу курорту). Виняток можуть становити випадки, коли в процесі лікування виникає так звана „бальнеологічна реакція”, – загос­трення ревматичного процесу. У такому випадку необхідно, використову­ючи медикаментозні засоби (як правило, це нестероїдні протизапальні пре­парати) та процедури електролікування (див. фізіотерапія на поліклінічно­му етапі), перевести процес у неактивну фазу. Лише після цього можна продовжувати бальнеотерапію.

Найбільш ефективними в неактивній фазі ревматизму є вуглекислі, радонові та сульфідні ванни в середньотерапевтичних концентраціях. Для ослаблених хворих та хворих з мінімальними проявами недостатності кровообігу початкова концентрація активної речовини повинна бути мінімальною. При недостатності кровообігу вище І стадії рекомендують­ся часткові мінеральні ванни (напівванни, ванни для рук, для ніг) або ванни за полегшеною схемою приймання (мінімальної концентрації, мен­шої тривалості – 6-8 хв, через 2 дні на третій і т.д.). Хворим з недостатн­істю кровообігу IIА стадії і вище ванни не призначають. Лікування обме­жують щадною і помірною кліматотерапією, сонячними ваннами розсія­ної радіації, купаннями по 3-8 хв при температурі води не нижче 22 °С, аеротерапією.

Працездатність хворих з протезованими клапанами. Інвалідність хво­рих з протезами клапанів визначається за загальними принципами і вимога­ми. При цьому обов’язково враховується їх працездатність до оперативного втручання. Інвалідність І групи призначається хворим з тяжкими усклад­неннями (тромбоз судин головного мозку, септичний ендокардит, тромбоз протезованих клапанів тощо), коли вони потребують стороннього догляду. До інвалідів II групи відносять осіб з терміном після операції менше одного року, з невиясненим трудовим прогнозом, особам з вираженим порушен­ням загального і коронарного кровообігу, зі значними порушеннями сер­цевого ритму в поєднанні з порушенням кровообігу II А стадії. III групу інвалідності призначають пацієнтам з протезами клапанів у тих випадках, коли вони втрачають професію, але можуть працювати за іншою професією, а також, коли необхідно знизити об’єм виробничої діяльності. В процесі подальшого диспансерного спостереження, враховуючи активність ревма­тичного процесу, частоту загострень захворювання, порушення загального і коронарного кровообігу, толерантність до фізичного навантаження, вік і соціальні фактори (але не швидше, ніж через 1 рік), хворі II групи можуть бути переведені на III групу інвалідності, а хворі III групи – визнані пра­цездатними в межах їхньої професії. При цьому хворим необхідно пояс­нювати, що група інвалідності призначається на період відновлення здо­ров’я після операції і при сприятливому перебігу післяопераційного і відновлювального періоду вони знову зможуть приступити до роботи.

Адаптація до праці такої групи хворих значною мірою залежить від психофізіологічних факторів, серед яких найбільше значення мають

ступінь хронічної недостатності мозкового кровообігу, ознаки розсіяної мікросимптоматики, вираженість астенічного, неврастенічного і депре­сивного синдромів. Тому при працевлаштуванні необхідно враховувати не тільки рівень працездатності, але і їх соціально-психологічні та осо-бистісні особливості.

Профілактика ревматизму поділяється на первинну і вторинну. Пер­винна профілактика полягає у своєчасному ефективному лікуванні стреп­тококового фарингіту і елімінації стрептокока А з верхніх дихальних шляхів (біцилін 1200000 ОД в одній ін’єкції або феноксиметилпеніцилін, еритроміцин в середньотерапевтичних дозах протягом 10 днів).

Вторинна профілактика проводиться з метою попередження рецидивів захворювання. Для цього усім хворим на ревматизм без ураження серця показане цілорічне введення біциліну 1200000 ОД щомісяця (в разі непе-реносимості останнього проводять профілактику іншими антибіотиками). При ураженні серця первинним ревматичним процесом цілорічна профі­лактика продовжується до 25-річного віку, а у випадку поворотного рев­мокардиту – не менше 5 років після останньої атаки. Вагітним рекомен­дують продовжувати профілактику увесь період вагітності, хворим з хро­нічною клапанною вадою – тривалу профілактику, іноді протягом усього життя.

Обов’язковою є поточна профілактика усім хворим з ураженням кла­панів серця (при оперативних втручаннях, інтеркурентній інфекції), яка проводиться одно-, дворазовим прийманням антибіотиків в середньотера­певтичних дозах до та після втручання.

Ревматоїдний артрит

Лікарняний період реабілітації

Лікарняний етап передбачає виконання наступних завдань:

–   стабілізація автоімунного запального процесу (адекватна медика­
ментозна терапія);

–   профілактика контрактур та анкілозів, відновлення рухомості су­
глобів, тренування м’язів, вироблення рухових стереотипів (рання актив­
на кінезотерапія, фізіотерапія, працетерапія);

–   ліквідація суглобового синдрому, підвищення загальної реактивності
організму (медикаментозна терапія, фізіотерапія);

–  формування адекватної психологічної реакції хворого на хворобу
(психотерапія).

Ефективне патогенетичне лікування ревматоїдного артриту (РА) пе­редбачає використання широкого арсеналу медикаментозних засобів, які направлені на автоімунний компонент запалення, – протизапальні (сте­роїдні та нестероїдні) препарати, імунодепресанти, D-пеніциламін, препа­рати золота, похідні амінохінолінів та ін.

Хірургічне лікування використовується рідко, як правило, лише у ви­падках глибокого порушення функції суглобів, при наявності анкілозів. Проводяться реконструктивні операції з відновлення функції уражених суглобів, протезування суглобів.

Лікувальна фізкультура підключається з перших днів лікування, відра­зу після зменшення інтенсивності вираженого запального і суглобового синдромів, оскільки прогресування хвороби досить швидко призводить до розвитку контрактур, тугорухливості в суглобах, а пізніше і анкілозів. Тому, поряд із дихальними вправами статичного характеру з тривалим видихом, направленими на профілактику гіпостатичних явищ, в комплекс ЛФК включають вправи на розслаблення м’язів уражених кінцівок. Для підвищення ефективності фізичної реабілітації вправи виконують при максимальному розслабленні м’язів та поєднують їх з масажем (легке прогладжування та розтирання). Заняття проводяться 2-3 рази на день індивідуальним методом або малими групами, супроводжуючи вправи паузами пасивного відпочинку.

При подальшому стиханні альтеративно-ексудативних явищ (підгост-ра стадія) поряд з простими загальнорозвиваючими вправами протягом кількох днів ще застосовують пасивні рухи в уражених суглобах та впра­ви на розслаблення м’язів кінцівок. В подальшому вводять активні рухи спочатку з розвантаженням кінцівки, а потім і без нього. Заняття допов­нюють вправами з гімнастичними предметами та на снарядах. Дихальні вправи статичного і динамічного характеру поєднують з коригуючими і загальнорозвиваючими. Заняття також проводять індивідуально або ма­лими групами і поєднують з масажем. Сеанси масажу включають вико­ристання більш енергійних прийомів (енергійне розтирання, розминан­ня). Комплекс доцільно завершувати відробкою прийомів самообслугову­вання та працетерапії.

В подальшому, з переведенням хворих на палатний, а згодом і на вільний руховий режим, навантаження в комплексах ЛФК значно зрос­тає. Широко використовують загальнорозвиваючі вправи, які охоплюють всі групи м’язів і суглобів. Включають вправи як без предметів, так і з ними, вправи з обтяженням та опором, дихальні вправи статичного і ди­намічного характеру. Комплекс доповнюють спеціальними пасивними і активними вправами, які чергуються з вищеперерахованими видами вправ. Рекомендують механотерапію, вправи у воді, елементи рухових ігор, дозо­вану ходьбу з переступанням через предмети різної висоти, вправи на координацію та вироблення суглобово-м’язового чуття. Для хворих на РА лікувальна фізкультура, поряд з іншими видами рухової активності, є складовою частиною базового лікування, оскільки вона дозволяє не лише покращити і навіть відновити рухомість уражених суглобів, але й попере­дити атрофії м’язів. З цією метою використовують коригуючі вправи, особ­ливо вправи з гімнастичними предметами та тренажерами, а також пра-цетерапію, яку розпочинають у напівліжковому режимі, використовуючи прийоми самообслуговування, нескладні роботи (малювання, письмо, виго­товлення конвертів, в’язання, скручування бинтів, виготовлення марлевих тампонів та ін.).

Фізіотерапія на госпітальному етапі розпочинається методиками, які допомагають зменшити запальні явища в суглобах. З цією метою прово­дять УФО уражених суглобів слабкоеритемними або середньоеритемни-ми дозами, УВЧ-терапію дотегоговими дозуваннями. В міру стихання ексу­дації додають солюкс, інфраруж, світлотеплову ванну на ділянку суглобів. З метою стимуляції функції надниркових залоз проводять індуктотермію надниркових залоз, а у пацієнтів з протипоказаннями до цього методу лікування (супутня ІХС, тиреотоксикоз, порушення мозкового кровопос­тачання, вісцеральні прояви ревматоїдного артриту) – ДМХ-терапію або електросон.

Хворим з мінімальним ступенем активності додають електрофорез нестероїдних протизапальних засобів, аналгетиків та їх сумішей, ампліпульс-терапію, ультразвук, фонофорез стероїдів та нестероїдних препаратів місцево на уражені суглоби. Інколи використовують електроміостимуляцію.

Санацію вогнищ інфекції фізичними факторами проводять так само, як і при ревматичному артриті.

Післялікарняний період реабілітації

Диспансерно-поліклінічний етап

На поліклінічному етапі терапії РА розпочинають програму, яка включає в себе:

–    динамічне спостереження, попередження рецидивів захворювання
(активна профілактика ГРВІ, переохолоджень; санація вогнищ інфекції,
підтримуюча медикаментозна терапія);

–    підвищення адаптаційних можливостей організму (фізіотерапія, ма­
саж, ЛФК);

–    продовження формування адекватної психологічної реакції хворого
на хворобу (психотерапія);

–    орієнтація хворого на досягнення максимально можливої соціаль­
ної адаптації (достатнє самообслуговування хворого при працевлаштуванні,
яке відповідає тяжкості його стану і положенню в суспільстві).

Режим праці та відпочинку поєднує обмеження фізичного наванта­ження і виключення несприятливих санітарно-гігієнічних умов.

Застосовується розвантажувально-дієтична терапія з достатньою кількістю білка, вітамінів, обмеженням легкозасвоюваних вуглеводів, тва­ринних жирів при достатньому споживанні рослинних (співвідношення 1:2), виключенням з раціону облігатних алергенів і т.д. Режим харчуван­ня – дрібними порціями.

Медикаментозні засоби поєднують продовження приймання препа­ратів базисної терапії за схемою, підібраною під час госпітального етапу, а також місцеве введення протизапальних, знеболювальних та інших пато­генетичних, симптоматичних засобів. Так, ефективними є внутрішньосуг-лобові введення кортикостероїдів, цитостатиків; аплікації та компреси димексиду з нестероїдними протизапальними засобами, анальгіном, гепа­рином, кортикостероїдами.

При невисокому ступені активності процесу (І-ІІ ст.) показані:

1.            Фізіотерапевтичні засоби – електрофорез нестероїдних протизапаль­
них засобів, новокаїну, кальцію хлориду; індуктотермія уражених суглобів,
ДМХ-терапія, ультразвук та фонофорез гідрокортизону, УВЧ-терапія на уражені суглоби та рефлекторно-сегментарні зони, лазеротерапія, магнітотерапія.

2.            Формування правильного функціонального стереотипу – збереження хворим функціонального положення – прямої осі кисті та передпліччя при побутових і трудових маніпуляціях для профілактики деформацій кисті.

3.     ЛФК, лікувальна гімнастика з поступовим нарощуванням склад­ності вправ для профілактики контрактур і атрофії м’язів, збільшення амплітуди рухів у суглобах.

4.     Масаж м’язів, обминаючи суглоби.

5.            Психотерапія, автотренінг, при потребі – гіпнотерапія.

6.     Працетерапія – робота на друкарській, швейній машинах, в’язання,
робота у саду, на городі, столярні, слюсарні (ненавантажувальні) роботи.

Хворі на РА без вісцеральних проявів III рентгенологічної стадії та в період вираженої активності процесу потребують переходу на полег­шену роботу або оформлення інвалідності при активній медикаментозній підтримці базовими препаратами.

При зниженні активності процесу хворим на РА суглобовою формою III стадії показані електрофорез лідази, хлориду літію, йодиду калію; амп-ліпульстерапія, ДМХ-терапія на ділянку суглобів та надниркових залоз, озокеритові, парафінові аплікації, електросон. Комплекс ЛФК (особливо механотерапію) проводять після попереднього проведення теплових про­цедур. Продовжують масаж м’язів, вироблення і закріплення правильно­го функціонального стереотипу кінцівки, тренування виконання побуто­вих і трудових маніпуляцій.

В період ремісії проводять відбір на санаторно-курортне лікування, а також на хірургічне лікування.

У випадку ревматоїдного артриту з системними проявами необхідні візити до ревматолога 4 рази на рік, до фізіотерапевта, стоматолога, окулі­ста та невропатолога – по 2 рази на рік, до ортопеда – 1 раз на рік. Додат­ково до основного лабораторно-інструментального обстеження – ЕКГ, ехо-кардіографія, рентгенологічне дослідження легенів, функціональне дослі­дження нирок. Таким пацієнтам необхідні раціональне працевлаштування, базове медикаментозне лікування, симптоматична терапія вісцеральних проявів захворювання. Комплексна терапія цього контингенту хворих може потребувати екстракорпоральних методів очищення крові (гемосор­бція, плазмаферез), психотерапії із застосуванням транквілізаторів і анти­депресантів. З метою підвищення ефективності базового лікування їм можуть призначатися аплікації димексиду на уражені суглоби, а також фізіотерапевтичні методи, стимулюючі кіркову речовину надниркових залоз, – ДМХ-терапія, ультразвук, змінне магнітне поле на ділянку над­ниркових залоз, електроміостимуляція.

Санаторний етап реабілітації

Основними завданнями санаторного лікування хворих на РА є:

–    максимальне подовження строків ремісії, профілактика рецидивів
захворювання;

–    підвищення та підтримання рівня фізичної працездатності;

–    розвиток механізмів компенсації;

–    психологічна адаптація хворого до нових умов життя та професійно-
трудової діяльності.

Санаторний етап реабілітації має потужний арсенал методів відновно­го лікування хворих на ревматоїдний артрит. Лікування проводять на грязьових курортах, а також на бальнеологічних курортах з сірководне­вими, радоновими та азотнотермальними водами, – Саки, Євпаторія, Хмільник, Немирів, Одеса, Бердянськ, Микулинці (Тернопільська обл.), П’я­тигорськ, Сочі, Білокуриха та ін. В першу чергу в санаторії направляють хворих з суглобовою формою РА в неактивній фазі захворювання при можливості самообслуговування та самостійного пересування.

Методи бальнео- та грязелікування (радонові, сульфідні, натрієво-хло-ридні, йодобромні ванни, торф’яні та мулові грязі) проводяться на фоні кліматотерапії, – аеро-, геліотерапії, а також таласотерапїї. Кліматичні методи лікування мають адаптогенну дію, стимулюючи функцію гіпофі-зарно-надниркової системи, що, в свою чергу, сприяє підвищенню стійкості до зовнішніх впливів, загартуванню організму, підвищує імунну реактивність та здійснює вторинний протизапальний вплив. Кліматоруховий режим у кожного окремого пацієнта визначається з урахуванням клінічного пере­бігу РА (активність, функціональні можливості опорно-рухового апарату), ступеня кліматоадаптації та імунної реактивності. Кліматолікування при хронічних формах захворювання: тривале перебування на повітрі, повітряні ванни щоденно, сонячні ванни розсіяної радіації по щадній схемі, купан­ня в теплу пору року при температурі води не нижче 23-25 °С, тривалість процедури від 3 до 10 хв.

Бальнеогрязелікувальні процедури при мінімальному ступені актив­ності патологічного процесу можна застосовувати як окремо, так і в по­єднанні з преформованими фізичними факторами (П.Г. Царфіс, В.Д. Гри-гор’єва, 1985 p.). При середньому ступені активності РА бальнеогрязелі­кування призначають після курсу фізіотерапевтичних процедур, під впливом якого знижується активність запального процесу, покращується загальний стан хворих.

В хронічній стадії захворювання при невисокій активності запального процесу особливо ефективними є радонові ванни. Не менш ефективними є поєднання соляних, шавлієвих або скипидарних ванн з попередньою ДМХ-терапією надниркових залоз, що попереджує розвиток бальнеопатологіч-них реакцій. Застосовують також сульфідні ванни слабкої концентрації, грязьові або парафіново-озокеритові аплікації на 2-3 уражених суглоби. Якщо процедури тепло- та грязелікування протипоказані, призначають пелоїдин- або гумізоль-електрофорез суглобів.

Остеоартроз

Остеоартоз (ОА) є хронічним повільнопрогресуючим дегенеративно-дистрофічним захворюванням суглобів з періодичним розвитком реак­тивного синовіту (асептичне запалення довколасуглобових тканин, яке клінічно проявляється артритом з вираженою ексудацією). Тому лікар­няний етап реабілітації у хворих на ОА з встановленим діагнозом застосо­вується лише в період загострень, а також в пізніх стадіях захворювання з метою проведення оперативних втручань (артродез, протезування суглобів).

Найбільш важливими принципами лікування ОА є тривале і система­тичне комплексне застосування методів лікування з урахуванням етіо­логії, стадії, локалізації процесу, наявності синовіту та супутньої патології.

Основними у відновному лікуванні хворих на ОА є диспансерно-полі­клінічний та санаторно-курортний етапи, оскільки базовим для цього контингенту хворих є фізіотерапевтичне лікування. Саме фізичні фак­тори сприяють відновленню пошкодженого суглобового хряща, викли­каючи тривалу ремісію захворювання, та не мають небажаних побічних ефектів. Комплексна терапія фізичними факторами остеоатрозу деталь­но розроблена П.Г. Царфісом та В.Д. Григор’євою (1985). Основні зав­дання програми:

1.            Усунення причин прогресування захворювання (травматизація
суглобів, вимушене положення, надмірна маса тіла, ортопедичні дефекти,
переохолодження).

2.     Стимуляцію обмінних процесів в уражених суглобах, відновлення
пошкодженої хрящової тканини (фізіотерапія, хондропротектори).

3.     Активну терапію реактивного синовіту (щадний руховий режим,
протизапальні препарати, фізіотерапія).

4.     Відновлення функцій уражених суглобів.

Принципи і методи застосування фізичних факторів в лікуванні заго­стрень ОА подібні до застосування їх в реабілітації ревматоїдного артри­ту (описані вище).

Програма відновного лікування ОА на диспансерному етапі розробле­на Г.Г. Орловою і Г.Н. Шеметовою (1993 p.). Вона передбачає огляд пацієнтів 1-2 рази на рік, дослідження холестерину крові та продуктів дегенерації хряща (протеогліканів, оксипроліну тощо) 1 раз на рік, консультацію ор-топеда-артролога та інших спеціалістів за показаннями, загальний аналіз крові, рентгенографію суглобів.

Реабілітаційні заходи включають раціональний режим праці і відпо­чинку, регулювання маси тіла, медикаментозне лікування хондропротек-торами (алфлутоп, структум, терафлекс, мукартрин), метаболічними, вазо-активними препаратами — 1-2 рази на рік. Разом з тим, застосовують компреси з димексидом, зовнішні мазеві препарати (апізартрон, фіналгон), фізіотерапію: ДМХ- і СМХ- терапію, медикаментозний електрофорез

вокаїну, йоду, анальгіну, магнітотерапію, аплікації парафіну, озокериту, ла­зерну і магнітолазерну терапію, ультразвук і фонофорез, ЛФК з розванта­жувальних вихідних положень, механотерапію, масаж м’язів та ін.

Повноцінний комплекс базової терапії хворий на ОА при відсутності загострення може отримати на санаторно-курортному етапі лікування, причому максимально ефективними вважаються бальнеогрязеві курор­ти. В санаторії на фоні кліматотерапії, яка здійснює сприятливий вплив на організм в цілому, успішно поєднуються спеціальні процедури ЛФК, масажу, методи фізіотерапії (описані вище) та бальнео- і грязелікування.

За ефективністю лікування хворих на ОА на перший план виходять радонові та сірководневі ванни. Причому перші показані хворим з реци-дивуючим синовітом, супутніми вегетативними розладами, а другі — при наявності супутнього ожиріння, атеросклерозу. Вираженим метаболічним впливом володіють і натрієвохлоридні ванни, тому їх також застосовують при ожирінні та локальних початкових формах атеросклерозу судин. Йодобромні ванни не мають специфічної дії на метаболізм хряща, але є досить ефективними в терапії хворих на ОА з функціональними розлада­ми нервової системи, тиреотоксикозом, клімактеричними розладами. Ак­тивно покращують мікроциркуляцію, знімають м’язові спазми та змен­шують больовий синдром скипидарні ванни за Залмановим.

Одне з основних місць в лікуванні ОА має пелоїдотерапія. Грязьові аплікації на уражені суглоби, крім неспецифічної метаболічної дії мають безпосередній відновлювальний вплив на суглобовий хрящ. Тому, поряд з радоновими і сульфідними ваннами, їх можна віднести до базового, пато­генетичного фізіотерапевтичного лікування. Широко застосовують і інші теплоносії, – парафін, озокерит. Протипоказані процедури теплолікування у пізніх стадіях захворювання, при наявності реактивного синовіту, вари­козного розширення вен, хронічного нефриту, ураженнях судин головного мозку та ін.

Якщо під час бальнео- або грязелікування у хворого наступило загос­трення синовіту, необхідно тимчасово припинити лікування і призначити активну протизапальну терапію (в тому числі фізіотерапію, – УВЧ, УФО, ДМХ). Після стихання запальних явищ і зменшення довколасуглобової ексудації слід відновити приймання ванн і грязей.

Можливе поєднання процедур електролікування і бальнеогрязеліку­вання. Так, мікрохвильову терапію або індуктотермію можна чергувати з ваннами або грязьовими аплікаціями через день. У частини хворих допус­кається поєднання процедур бальнео- або грязелікування з фізіотерапією в один день, але при цьому між процедурами повинен зберігатися інтер­вал, не менший ніж 4 години. Такі комплекси є найбільш ефективними і попереджують розвиток реактивного синовіту та бальнеологічних реакцій.

Після проведення реконструктивних операцій на суглобах вже з на­ступного дня після оперативного втручання починають відновне лікуван-

ня. Проводять повільні пасивні рухи в оперованому суглобі, загальнороз-виваючу гімнастику. Хворим з оперованими суглобами нижніх кінцівок дозволяється сідати з 3-го дня після операції. З метою швидкого регресу набряку та запальної реакції застосовують суберитемні дози УФО або слабкотеплові дози УВЧ. Для досягнення аналгезуючого впливу та по­кращення трофіки тканин призначають змінне магнітне поле або діади-намотерапію. Через тиждень хворий самостійно проводить пасивне зги­нання стегна з допомогою блоку та наступним вкладанням кінцівки на шину Белера. Після знімання швів та рентгенівського контролю хворого виписують під поліклінічне спостереження з поступовим розширенням рухового режиму. За умови сприятливого перебігу післяопераційного пе­ріоду через 2 місяці від моменту операції хворому дозволяють ходити з милицями без навантаження на кінцівку. Паралельно продовжують роз­робку рухів у кульшовому суглобі спочатку під керівництвом методиста ЛФК, а потім і самостійно. Ходьбу з повним навантаженням на оперова­ну кінцівку дозволяють через рік після операції. На лікарняному етапі поряд з руховим режимом і лікувальною фізкультурою застосовують масаж та гідрокінезотерапію, СМХ-терапію, електрофорез новокаїну, фоно-форез трилону В в комплексі з парентеральним введенням вітамінів С, групи В, екстракту алое. Добрий ефект дає продовження відновного ліку­вання на курортах з використанням кліматотерапії і морських купань.

Слід відмітити особливу роль психологічної реабілітації ревматологіч­них хворих, оскільки хронічний прогресуючий перебіг захворювання вис­нажує не лише фізично, але й призводить до астенізації нервової системи, зниження самооцінки, поглиблює стан пасивності у відношенні до навко­лишнього світу. Для таких хворих характерний високий рівень тривож­ності, переважання психастенічних рис характеру, особливо у інвалідів. Найбільш обґрунтованими видами психокорекції є раціональна і сугес­тивна психотерапія, які проводяться індивідуально або в колективі. Підви­щує ефективність реабілітації і застосування психотропних засобів (тран­квілізаторів, антидепресантів).

Працетерапія є одним, з перших етапів на шляху професійної реабілі­тації пацієнтів ревматологічного профілю. Вона спрямована, в першу чергу, на відновлення функціональної здатності суглобів, адаптацію хворого до нових умов. Методика її повинна узгоджуватися з активністю процесу і характером порушення функції уражених суглобів.

Так, при ураженні суглобів кисті методика працетерапії наступна (Пав­ленко Т.М., 1975). При III ступені активності (для РА) працетерапію не призначають. II ступінь активності (для РА та остеоартрозу з реактив­ним синовітом) передбачає роботу з ватою, марлею, а також розкрій і шит­тя в стаціонарі і вдома, роботу на ручній швейній машинці. Тривалість роботи від 15 до 45 хвилин декілька разів протягом дня. При І ступені активності показане плетіння, картонажні роботи, ліплення.

При III ступені функціональної недостатності суглобів показане на­вчання хворих елементарним правилам самообслуговування за допомо­гою спеціальних стендів. Завжди вивчаються можливості для надомної роботи.

Усім ревматологічним хворим протипоказана робота в несприятли­вих метеорологічних умовах, за несприятливих погодних умов або мікрок­лімату (висока або низька температура повітря, її значні коливання, висо­ка вологість повітря, протяги), фізична праця зі значним напруженням, вимушене положення тіла, робота біля механізмів, які рухаються або роз­міщені на висоті, швидкий темп роботи на конвеєрі,.

Хворим з легким ступенем тяжкості захворювання показана праця у звичних умовах виробництва (без протипоказаних факторів). Середній ступінь тяжкості передбачає роботу в спеціально створених умовах. Тяж­кий перебіг захворювання передбачає виконання лише надомної роботи.

Оскільки на сьогодні створення цехів з полегшеними умовами праці на базі промислових підприємств як один із способів соціальної реабілі­тації ревматологічних хворих є проблематичним, на перший план вихо­дить створення реабілітаційних центрів та інтернатів з лікувальними ви­робничими базами, які є досить рентабельними і дають можливість при­скорити процес повернення хворого до професійної діяльності.

 

Діафізарні переломи стегнової та великогомілкової кісток.

Хворі з наслідками переломів діафізів довгих кісток, які поступають на оперативне лікування, як правило, вже мають вторинні зміни в тканинах у вигляді порушень трофіки, кровообігу, з формуванням міофасціотенодезу, атрофії м΄язів, контрактур суглобів. Виникнення цих порушень, навіть за умов консолідації відламків, значно збільшує період реабілітації.

Базуючись на клініко-рентгенологічних даних,. Вивчених в динаміці лікування хворих, були встановлені оптимальні строки відновлювального лікування, реабілітаційний процес був розділений на три етапи:

1 етап – стаціонар;

2 етап – амбулаторне лікування в умовах поліклініки;

3 етап – санаторій-профілакторій.

 

На 1 етапі (стаціонар) розрізняють наступні періоди:

1.     Період післяопераційного спокою, який триває 3-7 днів. Оперовану кінцівку укладають на шину Беллера або ортопедичну подушку, призначають холод на ділянки операційних ран протягом однієї доби. Активне дренування місця перелому проводять 24-48 год. Хворим, які отримали відкриті переломи, продовжують проводити розпочату в передопераційному періоді профілактику інфекційних ускладнень (остеотропні антибіотики). При необхідності хворі отримують симптоматичне лікування.

По мірі зменшення больового синдрому, як правило 3-4 дня після операції, рекомендуємо здійснювати рухи пальцями стопи і в гомілковостопному суглобі, а з 5-6 дня ізометричне напруження чотирьохголового та литкового м΄язів тривалістю 5-10 секунд, № 10-12, до 5-10 разів протягом доби.

 

2.     При гладкому перебігу післяопераційного періоду з 6-7 дня починається період мобілізації. Як правило, у більшості хворих до цього часу зникають больові відчуття в місці перлому, зменшується набряк м΄яких тканин, зникає “відчуття перелому”. Хворим рекомендуємо активні рухи в суглобах оперованої кінцівки, піднімання випрямленої ноги з ліжка, опускання її на підлогу. Особливу увагу звертаємо на розробку рухів в колінному суглобі, відновлення функції м΄язів стегна та гомілки. В цьому періоді вважаємо за доцільне розпочинати електростимуляцію чотирьохголового м΄язу, особливо при його вираженій атрофії.

 

3.     Період дозованого навантаження (ДН).

ДН в умовах БІМПО найбільше відповідає фізіологічному навантаженню, а дозована осьова мікрорухомість в зоні регенерату оптимізує процеси регенерації кісткової тканини, прискорює завершення перебудови кісткового мозоля. Раннє ДН рекомендуємо при достатньому опорному контакті (більше 50% поперечного перерізу кістки в місці перелому). Рентгенологічне вивчення загоєння переломів в динаміці показало, що ДН в умовах БІМПО є одним з найпотужніших стимулів формування періостального мозоля і забезпечує сприятливі умови для консолідації відламків в оптимальні строки.

Період ДН після динамічного остеосинтесу КМПФ-3 розпочинається з 10-14 дня після операції, коли хворим рекомендують ходити з допомогою милиць, приступаючи на опреовану кінцівку. При цьому  навантаження повинно складати не більше 25% маси тіла хворого.

Період ДН, після статичного остеосинтезу КМПФ-2 призначаємо через 1,5 місяця з моменту операції. Цей термін необхідний для формування провізорного кісткового мозоля, який, за нашими спостереженнями, не руйнується в умовах подальшого ДН.

В цьому періоді доцільне проведення постізометричної релаксації (ПІР) поостуральних (тобто здатних до гіперактивності, спазму, укорочення) м΄язів нижніх кінцівок.

Виділяють м΄язи нижніх кінцівок, які здатні до укорочення: прямий м΄яз стегна, литковий м΄яз, згиначі коліна (ішіокруральна група), грушеподібний м΄яз. Саме ці м΄язи сприяють виникненню та підтриманню контрактур в суміжних з переломом суглобах, навіть після проведеної інтраопераційно редресації. Завдання хворих полягає в освоєнні мобілізаційних методик ПІР укорочених м΄язів нижніх кінцівок та регулярному застосуванні їх на всіх етапах реабілітаційного лікування.

У деяких хворих, після розробки рухів, виникав біль в ділянці колінного суглобу оперованої кінцівки, який був пов΄язаний з форсованим подоланням тугорухомості. В таких випадках, не припиняючи занять ЛФК, зменшували навантаження на кінцівку.

 

На 2 етапі (амбулаторне лікування) хворі продовжують здійснювати ЛФК, ПІР укорочених м΄язів, ізометричне напруження м΄язів, фізіотерапевтичне лікування, масаж кінцівки, а також ДН на оперовану кінцівку, поступово збільшуючи його щотижня (при відсутності больових відчуттів в ділянці перелому) на 10-15% від загальної маси тіла хворого.

Повне навантаження на оперовану кінцівку дозволяємо через 2-3 місяці, коли у хворих зникає “відчуття перелому”, відсутні вазотрофічні розлади в оперованій кінцівці, позитивна рентгенологічна динаміка зрощення.

 

При необхідності (наявність контрактур, порушення рухового стереотипу) рекомендуємо хворим санаторно-курортне лікування – 3 етап.

 

Медико-соціальна реабілітація після оперативних втручань

Внутрішньочеревні операції проводять при запаленні червоподібного паростка (апендицит) сліпої кишки, жовчного міхура (холецистит), виразці шлунка та дванадцятипалої кишки, з приводу різних гриж (випинання тканин або внутрішніх органів через слабкі місця черевної стінки в ділянці пахових, стегнових каналів, пупка, білої лінії живота та ін). Перебіг запального проце­су може бути гострим і хронічним. У першому варіанті необхідна невідкладна операція, під час якої вирізають запальний паросток (апендектомія), жовчний міхур (холецистектомія), проводять зашивання проривних виразок чи резекцію частини шлунка або дванадцятипалої кишки. Екстрена операція необхідна при защемленій грижі, під час якої зашивають грижеві ворота.

Лікарняний період реабілітації. Засоби фізичної реабілітації при плано­вих операціях використовують у передопераційний, ранній та пізній післяопе­раційні періоди.

У передопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фі­зіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру проводять відповідно до призначеного напівпостільного або вільного режиму. Завдання: підвищення за­гального тонусу організму, покращання психічного настрою хворого і створен­ня в нього впевненості в успішності операції; зміцнення фізичних сил, роз­криття резервних можливостей хворого, стимуляція функцій його серцево-су­динної, дихальної, травної систем; навчання і тренування грудному типу ди­хання, прийомам малоболючого відкашлювання; засвоєння вправ і прикладних рухових навичок раннього післяопераційного періоду.

ЛФК застосовують у формі лікувальної гімнастики, що проводиться інди­відуально, чи в малих групах, самостійних занять 3-4 рази на день, ранкової гі­гієнічної гімнастики, лікувальної ходьби.

Лікувальний масаж використовують з метою підвищити загаль­ний тонус організму, заспокійливо вплинути на хворого. Використовують, пе­реважно, класичний масаж.

Фізіотерапія націлена на покращання функціонального стану нер­вової та інших систем організму, запобігання післяопераційних ускладнень.

Для профілактики пневмоній, бронхитів призначають мікрохвильову тера­пію на ділянку легенів, аероіонізацію обличчя і дихальних шляхів, загальне УФО, а для попередження парезу кишок та їх здуття опромінюють ділянку жи­вота, роблять інколи підводно-кишкові промивання. Показані душ дощовий температурою 34-35°С, електросон, УВЧ-терапія області шийних симпатич­них вузлів та дарсонвалізація бокових поверхонь шиї для зменшення ймовір­ності виникнення післяопераційної ікавки.

У післяопераційний період застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фі­зіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру використовують з перших годин після операції і проводять відповідно до призначеного рухового режиму.

Протипоказання для застосування ЛФК, окрім загальних, такі: різкий біль в операційній рані; небезпека відновлення кровотечі; наявність недренованих абсцесів у черевній порожнині; порушення ритму серцевої діяльності.

Суворо постільний режим призначають після важких операцій та особам з наявністю серйозних супутніх захворювань. Завдання ЛФК: підвищення пси­хоемоційного тонусу хворого та підтримання впевненості у сприятливому нас­лідку операції ; зменшення застійних явищ і покращання загального і місцево­го крово- і лімфообігу; відновлення порушеного механізму дихання; поперед­ження післяопераційних ускладнень (пневмонія, ателектази, тромбоемболія).

Комплекси лікувальної гімнастики складаються з дихальних статичних і динамічних вправ середньої глибини, рухів у дрібних суглобах кінцівок, що виконуються у повільному темпі. Тривалість заняття 3-5 хв і повторюються під наглядом або самостійно 8-10 разів на день. Хворого спонукають до відкаш­лювання харкотиння, нагадуючи йому про необхідність притримувати руками післяопераційну ділянку. Реабілітолог, при цьому, синхронно з кашлевими пош­товхами  стискує  хворому грудну клітку спочатку в області нижніх ребер, а по­тім — у середній і верхній її частинах. Рекомендують робити декілька поглиб­лених дихальних рухів через кожні 15-20 хв..

Постільний режим триває: 1-3 доби після апендектомії, ушивання прорив­ної виразки шлунка і дванадцятипалої кишки; 1-4 доби після резекції шлунка; 1-5 діб після радикального грижорозтину; 1-6 діб після холецистектомії, ви­далення нирки, селезінки. Завдання ЛФК у цьому режимі : відновлення нор­мальної регуляторної здатності ЦНС, підвищення функціонального стану серце­во-судинної, дихальної, травної систем; стимулювання обміну речовин і реге­неративних процесів; попередження пневмоній, ателектазів, тромбоемболій, парезу кишок, метеоризму, затримки сечовипускання, запобігання утворення зрощень у черевній порожнині; відновлення навички самообслуговування та підготовка хворого до більш активних рухових режимів.

Лікувальну гімнастику призначають через 1-2 год після операцій, проведе­них під місцевим знечуленням і через декілька годин після операцій під нар­козом. Гімнастчні комплекси складаються з дихальних вправ, рухів кінцівками з обмеженою амплітудою у повільном темпі. Дозволяється почергове згинання та розгинання ніг, не відриваючи п’яток від ліжка. Тривалість заняття 5-8 хв.

Першого дня або наступної доби, залежно від характеру проведеної опе­рації та клінічного стану хворого, виконують повертання у бік операційної ра­ни. На 2-3-тю добу під час заняття хворого переводять у положення сидячи і у подальшому він набуває цього положення самостійно 3-4 рази на день по 5-10 хв. Після адаптації до положення сидячи йому, під кінець режиму, дозво­ляють встати. Деяким фізично підготовленим хворим після апендектомії мож­на встати, через 8-10 год після операції і на 2-3-й день ходити по коридору та сходах. У постільному режимі звичайно виключають вправи, що пов’язані зі статичним напруженням м’язів живота, особливо після грижерозтину. Взагалі, після операції з приводу грижі перехід в положення сидячи, а надалі в поло­ження стоячи затримується на 3-5 діб. У цьому режимі, окрім лікувальної гімнастики, застосовують самостійні заняття 4-5 разів на день, ранкову гігієнічну гімнастику.

Напівпостільний режим приблизно триває: 2-5 діб після апендектомії; 6-8 діб після радикального грижерозтину; 4-10 діб після ушивання проривної виразки шлунка та дванадцятипалої кишки, резекції шлунка, холецистектомії, видалення нирки, селезінки. Завдання ЛФК такі: покращання діяльності сер­цево-судинної і дихальної систем, процесів обміну і регенерації тканин; поліп­шення функції органів травлення; зміцнення м’язів живота; формування рухо­мого післяопераційного рубця; підготовка організму до фізичних навантажень, що поступово збільшуються.

У комплекси лікувальної гімнастики включають активні рухи для всіх суглобів і м’язових груп, в тому числі і для м’язів живота, які хворий виконує

із вихідного положення лежачи й сидячи. Нахили тулуба слід робити обе­режно. Вставати і ходити, відповідно, дозволяють на 2-3-й і 3-5-й день піс­ля апендектомії, 6-8-й і 8-10-й день після операцій на шлунку і дванадцяти­палій кишці, грижерозтину, а після холецистоектомії та операцій з приводу ве­ликих, рецидивних і післяопераційних гриж ці терміни збільшуються на

2-3 доби.

При вставанні та ходьбі слід звертати увагу хворого на правильну поставу, що зумовлює нормальне положення внутрішніх органів, зменшує імовірність внутрішньочеревних зрощень або сприяє їх розтягненню. Заняття лікуваль­ною гімнастикою відбуваються у кабінеті ЛФК і проводяться у групі з 3-4 осіб. Комплекси ускладнюють за рахунок збільшення загальнорозвиваючих вправ, амплітуди рухів і тривалості заняття до 12-17 хв. Використовують самостійні заняття 5-6 разів на добу, лікувальну ходьбу 100-150 м, малорух­ливі ігри.

Вільний режим триває до виписки і призначається з: 6-8-ї доби після апен­дектомії; 10-12-ї доби після резекції шлунка, ушивання проривної виразки, ра­дикального грижорозтину, 12-15-ї доби після холецистектомії, операцій на кишках у слабких хворих та з ускладненим перебігом післяопераційного пері­оду. Головними завданнями ЛФК є: ліквідація залишкових явищ після операцій і нормалізація функції органів травлення; адаптація серцево-судинної і дихаль­ної систем до помірно зростаючого фізичного навантаження; покращання за­гального функціонального стану; підготовка хворого до навантажень побуто­вого характеру.

Рухи грудної клітки та черевної стінки, збільшення екскурсії діафрагми ді­ють на внутрішні органи, посилюють кровообіг і зменшують застійні явища у них, рефлекторно підвищують евакуаторну та секреторну функцію шлунково-кишкового тракту. Вони сприяють більш швидкій нормалізації функції кишок, зменшують можливість утворення внутрішньопорожнинних спайок та сполуч­но-тканинних зрощень.

Застосування ЛФК у цьому режимі починають з ранкової гігієнічної гім­настики у палаті, далі хворий займається 15-20 хв лікувальною гімнастикою у спеціалізованому кабінеті, на свіжому повітрі. Комплекси лікувальної гімнас­тики насичуються вправами для всіх м’язових груп, виконуються з різних ви­хідних положень у помірному і середньому темпі.

Використовують гімнастичні прилади, вправи з обтяженням та опором. Протягом дня хворий декілька разів виконує самостійні завдання, ходить по 20-30 хв двічі-тричі на день у повільному і середньому темпі, може займати­ся настільними та малорухливими іграми.

Лікувальний масаж призначають з першої доби з метою ліквіду­вати застійні явища у легенях, покращання їх дренажної функції та вентиляції, сприяння відходженню харкотиння, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів післяопераційних ускладнень. Використовують сегментарно-рефлекторний масаж, діючи на паравертебральні зони крижових S₅ — S₂, поперекових L₅ — L₁, нижньогрудних D₁₂ — D₇, спинномозкових сегментів. Рекомендується погладжування, розтирання, легка вібрація та ніжні поплескування грудної клітки, особливо з боку спини. Роблять непрямий масаж легенів і серця. Виконують стискання грудної клітки, стрясіння та роз­тягнення.

Масаж живота проводять фіксуючи однією рукою післяопераційний шов, застосовуючи ніжні погладжування навколо нього, діючи по ходу товстої киш­ки у вигляді погладжувань, поверхневої стабільної та лабільної вібрації, постукування пучками пальців, ритмічних натискувань кінцями пальців. Обов’язко­во масажують нижні кінцівки.

Фізіотерапія використовується зразу після операції та у наступні дні з метою попередження інфекції, зменшення болю, попередження післяопера­ційних ускладнень, активізації крово- і лімфообігу, обмінних і регенеративних процесів. Застосовують УФО ділянки шва, магнітотерапію, діадинамотерапію, інгаляцію, аерозолі і електроаерозолі зі знеболюючими та відхаркуючими за­собами, електрофорез з ліками, що зменшують підвищену зсілість крові, елек­тростимуляцію литкових м’язів, електросон. Перед випискою хворим рекомен­дують повітряні та сонячні ванни, обтирання, обливання водою, переважно ін­диферентної температури.

У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, ліку­вальний масаж, фізіотерапію, працетерапію. У віддалений післяопера­ційний період особи, які перенесли апендектомію або грижорозтин, продовжують лікування в поліклінічних чи домашніх умовах, а кого оперували з приводу захворювань шлунка, дванадцятипалої кишки, печін­ки, нирок направляють в реабілітаційні гастроентерологічні лікарні, спеці­алізовані санаторії.

Лікувальну фізичну культуру застосовують для відновленння функції оперованого органа і системи в цілому, зміцнення м’язів тулу­ба та живота, тренування серцево-судинної і дихальної систем, відновлення пра­цездатності пацієнта. У комплекси лікувальної гімнастики включають вправи для всіх м’язових груп з предметами та без них, з обтяженням і опором, на рів­новагу та координацію, коригуючі. Окрім лікувальної та ранкової гігієнічної гім­настики використовують ходьбу, теренкур, спортивно-прикладні вправи, гідро-кінезіотерапію, тренажери, близький туризм.

Лікувальний масаж призначають для покращання загального тонусу організму, еластичності м’язів і рухливості післяопераційного рубця, підвищення функціонального стану та сприяння скорішому поверненню до пра­ці. Застосовують загальний і місцевий класичний масаж, підводний душ-масаж.

Фізіотерапію призначають для стимулювання функції нервової, серцево-судинної, дихальної та травної систем; підвищення захисних сил і загартування організму. Використовують електросон, хвойні, кисневі, вуг­лекислі ванни, обливання, обтирання, душ, повітряні та сонячні ванни, клімато-лікування.

Працетерапію застосовують для підняття нервово-психічного і життєвого тонусу пацієнта. Добирають види трудової діяльності, що віднов­люють загальну і професійну працездатність. Однак протягом перших 2 міс після апендектомії не рекомендується піднімати важкі речі, а особам, які перенесли опе­рації на шлунку, печінці, з приводу гриж, особливо, післяопераційних, слід протягом 6-12 міс уникати важкої фізичної праці.

Хворим, які оперовані за екстреними показаннями з приводу удару та пора­нень черевної порожнини, розширення рухового режиму, застосування ЛФК, лікувального масажу затримується через більш важкий стан, порівняно з особами, яких готували до операції і хірургічне втручання було проведене у плановому порядку.

Хворим, які перенесли операції з приводу захворювань травної системи для стабілізації її функцій, підтримання загального стану та працездатності по­казано періодично лікуватися у гастроентерологічних санаторіях. Рекомен­дуються курорти Трускавець, Моршин, Шкло, Поляна, Свалява, Миргород, Березовські мінеральні води та ін.