АНАЛІЗ ЛІКАРСЬКОЇ РОСЛИННОЇ СИРОВИНИ,
ЯКА МІСТИТЬ АНТРАЦЕНПОХІДНІ
(макро- мікродіагностика; якісне та кількісне визначення)
Антраценпохідними називаються сполуки, в основі структури яких лежить ядро антрацену різного ступеня окислення, типу сполучення і конденсації мономерних структур.
Відновлені форми антрахінону — антранони, антрони і оксиантрони легко окислюються навіть киснем повітря при звичайних умовах до антрахінону, тому найбільш поширені та вивчені похідні антрахінону.
Вони є найбільшою групою природних хінонів. Відомо вже більш як 200 представників цієї групи. Близько половини з них знайдено в рослинах. Найпоширенішим антрахіноном є емодин, а найвідомішим антрахіноном вищих рослин є алізарин — основний пігмент марени красильної Rubia tinctorum, Rubiaceae, що був найважливішим барвником в античні часи.
Будова та класифікація
В залежності від структури вуглеводного ядра похідні антрацену поділяють на дві групи: сполуки, в основі яких лежить одна молекула антраценпохідних (мономери), та сполуки з двома молекулами антраценпохідних (димери).
Мономерні похідні антрацену. За ступенем відновлення антрахінонового ядра ця група поділяється на дві підгрупи:
відновлені форми — похідні антранолу, антрону і оксіантрону:
окислені форми, в основі яких лежить а н т р а х і н о н о в е я д р о .
За розташуванням ОН-груп у молекулі мономерні антрахінони також поділяють на дві підгрупи:
п о х і д н і е м о д и н у ( х р и з а ц и н у ), або 1,8-д и г і д р о к с и а н т р а х і н о н у, тобто ОН-групи розташовані в обох бензольних кільцях. До них належать емодин, хризофанол, реїн, алое–емодин та ін. Названі сполуки та їхні похідні діють як проносне;
п о х і д н і а л і з а р и н у, або 1,2-д и г і д р о к с и а н т р а х і н о н у, тобто ОН-групи розташовані в одному бензольному кільці. До них належать алізарин, пурпурин, луцидин та ін. Ці сполуки та їхні похідні виявляють нефролітичну дію.
Особливу групу мономерних антраценпохідних становлять антрацикліни. За структурою вони мають вуглецевий скелет, в якому ядро антрахінону лінійно з’єднане з шестичленним насиченим карбоциклом, наприклад карміноміцин.
Димерні похідні антрацену. У залежності від типу сполучення димерні похідні антрацену поділяють на димерні сполуки, які з’єднані одинарним зв’язком, та конденсовані. Зустрічаються як відновлені, так і окислені форми. Відновлені форми сполучені в димери, як правило, по γ-положенню (хризофанолдіантрон), а окислені по α– або β-положеннях (касианін).
Антраценпохідні, що конденсовані, відрізняються від інших димерних сполук тим, що мономерні скелети зв’язані між собою двома одинарними та одним подвійним зв’язками, наприклад у гіперицина.
Більшість антраценпохідних у природних об’єктах зустрічається у вигляді мономерів в окисленій формі з функціональними групами в молекулі: —ОН, —ОСН3, —СН2ОН, —СН3, —СОН, —СООН. Дуже рідко зустрічаються арильні замісники.
Антраценпохідні зустрічаються як у вільному стані, так і у вигляді глікозидів. Агліконом у складі антраглікозидів можуть бути всі групи антраценпохідних, за винятком діантрахінонів. Сахарний компонент у глікозидах представлений глюкозою, рамнозою, ксилозою, арабінозою та біозидами: примверозою, рутинозою, генциобіозою. Більшість антраглікозидів — О-глікозиди. С-глікозиди зустрічаються значно рідше, наприклад у видах алое.
Поширення та локалізація
Антраценпохідні знайдені у вищих рослинах, лишайниках, грибах, бактеріях, комахах та морських тваринах класу голкошкірих (морські лілії). Значна частина похідних антрахінону виділена з грибів — Aspergillus i Penicillum; у вищих рослинах антрахінони частіше зустрічаються у видах родин Rubiaceae, Rhamnaceae, Polygonaceae, Fabaceae, Asphodelaceae, Bignoniaceae, Verbenaceae, Scrophulariaceae та ін.
Відновлені форми гідроксиантрахінонів — антраноли, антрони і oксиантрони в природі зустрічаються рідше.
Антрацикліни знайдені в мікроорганізмах — стрептоміцетах (актиноміцетах).
Похідні антрацену накопичуються в різних частинах рослин, але у великих кількостях частіш за все в листках, плодах, корі, підземних органах.
Антраценпохідні містяться в розчиненому стані в клітинному соку, рідше — у відмерлих частинах рослин.
Фізико-хімічні властивості
Похідні антрацену — кристалічні речовини жовтого, жовтогарячого або червоного кольору. Вільні аглікони розчиняються в ефірі, хлороформі, бензолі та інших органічних розчинниках і не розчиняються у воді.
Антраглікозиди добре розчиняються в спиртово-водних сумішах, воді, гірше — в етанолі, не розчиняються в бензолі, хлороформі, ефірі. Аглікони і глікозиди добре розчиняються у водних розчинах лугів за рахунок утворення фенолятів.
Гідроксиметилантрахінони забарвлені в жовтий, жовтогарячий або червоний колір. Забарвлення їх у розчинах лугів і концентрованій сірчаній кислоті посилюється.
Гідроксильна група, що розташована в α-положенні, утворює внутрішньомолекулярний водневий зв’язок з сусідньою карбонільною групою. Це зумовлює різницю у властивостях α– і β-гідроксигруп антрахінонового ядра. Гідроксиметилантрахінони, що не мають ОН-групи в β-положенні, не розчиняються в розчинах карбонатів і аміаку, але легко розчиняються в розчинах лугів, а котрі мають ОН-групи в β-положенні, утворюють солі як з розчинами лугів, так і з розчинами карбонатів і аміаку.
Гідроксиметилантрахінони стійкі до високих температур і окисників. Так, окислення алізарину двоокисом марганцю в сірчаній кислоті веде до утворення 1,2,4-тригідроксиантрахінону.
Такі окисники як азотна кислота руйнують антрахінони, при цьому кільця без ОН-групи окислюються до фталевих кислот.
Подібно до незаміщеного антрахінону, гідроксиантрахінони відновлюються гідросульфітом натрію в лужному середовищі до антрагідрохінонів.
Методи виділення та дослідження
Виділення. У лікарській рослинній сировині поряд з глікозидними формами знаходяться вільні аглікони. Якщо потрібно отримати суміш антраценпохідних і далі використовувати її без розділення, то, як правило, використовують міцні водно-спиртові (70 %) суміші або чистий спирт (95 %). При необхідності розділити суму речовин на окремі фракції або компоненти використовують фракційну екстракцію. У випадку, коли потрібно отримати тільки аглікони, глікозиди піддають кислотному або ензиматичному розщепленню, а потім вилучають суму агліконів.
Дуже важливим є підбір оптимальних умов розділення суми антрахінонів на індивідуальні компоненти. Для цієї мети використовують метод розщеплення солями та гідроксидами лужних і лужноземельних металів. Так, антрахінони, що мають в ядрі карбоксильну групу, розчиняються у водних розчинах бікарбонату натрію та інших лужних розчинах, а антрахінони з β-гідроксигрупою не утворюють феноляти з бікарбонатом натрію, але взаємодіють з розчинами карбонатів і гідроксидів лугів. Якщо антрахінонове ядро в своєму складі має тільки α-гідроксили, то в цьому випадку утворюються феноляти тільки в розчинах лугів.
Особливо широко в наш час для розділення всіх класів сполук, у тому числі і антрахінонів, застосовуються хроматографічні методи. Для цього використовують оксид магнію, магнезол, силікагель, іонообмінні смоли. Останнім часом як сорбент частіш за все використовують поліамідні смоли.
Iдентифікація. Для виявлення антраценпохідних застосовують
якісні реакції та хроматографічні методи.
Найбільш специфічною є реакція з розчинами лугів, у результаті чого антрахінони набувають червоного кольору, окремі похідні — фіолетового або чорного забарвлення.
За фармакопейним методом екстракцію антраценпохідних з сировини проводять спиртовим розчином їдкого калію при кипінні. Після охолодження фільтрат підкислюють хлористоводневою кислотою до змінення червоно-бурого кольору розчину на жовто-брунатний і екстрагують водний кислий розчин диетиловим ефіром. Ефірний розчин збовтують з розчином аміаку, при цьому ефірний шар залишається забарвленим у жовтий колір, а лужний набуває червоного або фіолетового кольору.
Тепер хроматографія в тонкому шарі сорбенту та на папері є основним методом розділення складних сумішей природних сполук з метою виявлення того чи іншого класу природних речовин.
Після хроматографічного розділення пластинки або смужки паперу обробляють спиртовим розчином лугу. Плями похідних антрахінону виявляють по жовтому, червоному або фіолетовому забарвленню.
Кількісне визначення. Майже всі методи кількісного визначення антраценпохідних основані на визначенні суми вільних гідроксиметилантрахінонів після попереднього гідролізу антраглікозидів.
Найбільш широко використовується фотоелектроколориметричний метод, запропонований Аутергоффом. Метод включений до ДФ XI для визначення антраценпохідних у лікарській рослинній сировині. Метод полягає в екстракції з сировини та гідролізі антраценпохідних глікозидів льодяною оцтовою кислотою, наступною екстракцією їх лужно-аміачним розчином і визначення оптичної густини забарвленого лужного розчину на фотоелектроколориметрі. Метод простий, але на точність результатів впливає стандартна речовина — розчин кобальту хлориду. Як стандартний зразок слід використовувати речовину антрахінонової природи — емодин або алізарин.
Для визначення окремих сполук антрахінонової природи використовують хроматоспектрофотометричні методи. З лікарської рослинної сировини антрахінони екстрагують, а потім поділяють їх за допомогою хроматографії в тонкому шарі сорбенту або на папері. Плями антрахінонів на хроматограмах видаляють, а речовину з них екстрагують відповідним розчином і визначають оптичну густину за максимумом поглинання в УФ-спектрі.
Біологічна дія та застосування
Біологічна активність антрахінонів дуже різноманітна. Вони являють собою біохімічні носії електронів у живих організмах і беруть участь в окислювально-відновних процесах.
Антрахінони групи емодину здатні посилювати перистальтику товстої кишки, що зумовлює їх послаблюючу дію. Проносний ефект виявляється через 10–12 год після вживання препарату.
Алізаринові похідні марени красильної виявляють спазмолітичну та сечогінну дію, сприяють виведенню з нирок конкрементів. Відновлені форми похідних антрахінону мають виражену протизапальну дію.
З’ясовано, що конденсовані антрахінони виявляють протипухлинну дію. Досягненням останнього часу стало відкриття антибіотиків — антрациклінів, що мають високу протипухлинну активність.
Деякі похідні антрациклінів виявляють інгібуючу або стимулюючу дію на активність ферментів.
ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА ЛІКАРСЬКА РОСЛИННА СИРОВИНА, ЯКІ МІСТЯТЬ АНТРАЦЕНПОХІДНІ
СЕНИ ЛИСТЯ (КАСІЇ) –SENNAE FOLIA (CASSIAE)
СЕНИ ПЛОДИ – SENNAE FRUCTUS (FOLLICULI SENNAE)
КАСІЯ ГОСТРОЛИСТА (СЕНА АФРИКАНСЬКА)– Cassia acutifolia Del.
КАСІЯ ВУЗЬКОЛИСТА (СЕНА ІНДІЙСЬКА) – Cassia angustifolia Vahl.
РОДИНА БОБОВІ – Fabaceae
Інші назви: александрійський лист, сена.
Зовнішні ознаки. Листочки складного парноперистого листка касії гостролистої, які заготовлюють з культивованих чагарників.
Листочки цільнокраї, голі, ламкі, короткочерешкові, біля основи нерівнобокі (асиметричні) – це найхарактерніша ознака; вторинні жилки зливаються рівнобіжними краєвими дугами. Довжина листочка касії гостролистої 1-
Плоди касії – боби (александрійські стручки) – широкоовальної форми, плоскі, іноді вигнуті, сухі, багатонасінні.
Поширення. Касія гостролиста поширена в Африці, басейні Середнього Нілу, напівпустельних та пустельних районах. Касію гостролисту та вузьколисту вирощують у Середній Азії та Азер-байджані як однорічну рослину.
Хімічний склад сировини. У сировині містяться димерні похідні антрона (в листках — 3, плодах — 2,5 %) — сенозиди А, В, С, D, а також моноглікозиди: глюкореїн, глюкоалое-емодин, вільні аглікони, а також флавоноли кемпферол, ізорамнетин та їхні глікозиди; смолисті речовини, що викликають болі в шлунку.
Мікроскопічний аналіз сени листка
Мікроскопія листка касії:
1 – багатокутні, прямостінні клітини епідерми; 2 – розеткаепідермальних клітин, радіально розміщених у місці прикріплення волоска; 3 – волоски прості, одноклітинні, короткі, зігнуті, товстостінні з грубобородавчастою кутикулою; 4 – продихи оточені 2-3, рідше 4 клітинами епідерми (аномоцитний тип продихового апарату); 5 – друзи кальцію оксалату в мезофілі; 6 – жилка з кристалоносною обкладинкою.
Діагностичні ознаки: прямостінний епідерміс, клітини якого навколо волоска розташовані радіально у вигляді розетки, на місці відпалого волоска – валик; продихи оточені 2-3, рідше 4 клітинами епідермісу (аномоцитний тип);продихи розташовані з обох сторін листка; волоски одноклітинні, короткі, зігнуті, грубобородавчасті; жилки з кристалоносною обкладкою; у мезофілі є друзи оксалату кальцію.
Лікарські засоби. Листя сени, брикети листя сени, настій. Листки входять до складу проносних зборів. Препарати “Кафіол” (у виді брикетів), “Сенадексин” (таблетки), екстракт сени. Імпортні препарати (“Сенаде“, “Глаксена” (таблетки, Індія), “Регулакс” (фруктові кубики, Німеччина). Протигемороїдальний збір.
Застосування. Касія – один з основних засобів, які застосовуються на всіх континентах як проносний засіб. Касію використовують при запорах, перед хірургічним втручанням, при післяопераційній атонії кишечника.
Проносні засоби, які містять антраглікозиди, протипоказані при вагітності й у період лактації, тому що можуть викликати аборт і надходять у молоко матері в токсичних для дитини концентраціях.
Листя сени відпускають з аптек в упаковках по
Протигемороїдальний збір. Склад: листів сени, трави деревію, кори жостеру, плодів коріандру, кореня солодки по
Столову ложку збору заливають склянкою окропу, настоюють протягом 20 хвилин, проціджують, приймають по 0,5-1 склянці на ніч. Кору жостеру і корінь солодки можна заварювати окропом окремо, кип’ятити протягом 5-10 хвилин на водяній бані, процідити і влити в загальний настій.
Збір проносний. Склад: листків сени 3 частини, кори жостеру, плодів жостеру по 2 частини, плодів анісу і коренів солодки по 1 частині.
Сенаде (Senade), Випускаються в упаковках по 50 таблеток. Препарат надходить з Індії.
Глаксена (Glaxena) – препарат, аналогічний сенаде, застосовується в тих же дозах. Надходить з Індії.
Кафіол (Cafiolum) – комбінований препарат, що містить у 1 брикеті листків сени
Регулакс – аналогічний кафіолу препарат, не містить лише м’якоті сливи. Випускається в Німеччині.
КРУШИНЫ КОРА – FRANGULAE CORTEX
КРУШИНА ВІЛЬХОПОДІБНА (КРУШИНА ЛАМКА) – FRANGULA ALNUS Mill. (syn. RHAMNUS FRANGULA L.)
РОДИНА ЖОСТЕРОВИХ – RHAMNACEAE
Зовнішні ознаки. Сировина являє собою трубчасті або жолобкуваті шматки різної довжини, товщиною від 0,5 до
Свіжозаготовлена кора має побічну дію: викликає нудоту, блювоту, подразнює слизову оболонку шлунка внаслідок присутності у свіжій сировині глікозида франгуларозида.
Поширення. Зустрічається майже по всій Україні, Білорусі, європейській частині Росії, на Кавказі. Росте по берегах річок, озер, краях боліт, на узліссях; часто зустрічається разом з вільхою на заболочених місцях.
Заготівля. Заготовляють кору крушини навесні, в період руху соку, до появи листків. На зрубаних молодих стовбурах або гілках роблять кільцеві надрізи на відстані 15–20 см один від одного і з’єднують їх повздовжніми розрізами. Після цього кора легко знімається. Не можна заготовляти кору, вкриту мохом і лишайниками. Заготівлю проводять на місцях санітарних порубок, погодивши всі питання з лісовими господарствами. Запаси сировини великі.
Сушать її під наметами, на горищах або в сушарках, розстеливши таким чином, щоб шматки кори не потрапляли один в інший, що ускладнює сушіння. Розкладати кору слід тонким шаром на тканині або папері, час від часу перемішуючи. Сушіння закінчують, коли кора перестає гнутися, а ламається з тріском. Після цього її не менше року витримують у сухому місці або годину при температурі 100 °С. Так чинять тому, що свіжа кора містить відновлені форми антрахінону — похідні антранолу, антрону, котрі викликають біль у шлунку і кишечнику.
Хімічний склад сировини. Кора крушини містить похідні антрацену (8 %), серед яких глікозиди — диглікозиди глюкофрангуліни А і Б, монозиди — франгуліни А і Б. У свіжій корі похідні антрацену перебувають як у відновленій, так і в окисленій формах. Крім антраценпохідних, сировина містить дубильні речовини (10 %), органічні кислоти, незначну кількість алкалоїдів, похідні оксинафталіну.
Мікропрепарат поперечного зрізу кори крушини:
Мікроскопія кори крушини (а) і елементів порошку кори крушини (б):
1 – корок з 15-20 шарів клітин червоно-бурого кольору; 2 – пластинчаста коленхіма; 3 – тонкостінна паренхіма первинної кори; 4 – вторинна кора; 5 – механічні волокна первинної кори зі слабкопотовщеними і майже не здерев’янілими оболонками; 6 – друзи; 7 – групи багатокутних луб’яних волокон, з товстими здерев’янілими оболонками, облямовані кристалоносною обкладинкою; 8 – серцевинні промені 1-2– рідко 3-рядні.
Діагностичні ознаки кори крушини: корковий шар з 15-20 рядків клітин цеглисто-червоного або темно-малинового кольору, пластинчаста коленхіма; в зовнішній корі поодинокі чи групами механічні волокна з слабо потовщеними оболонками; у внутрішній корі 1-2, рідше 3-рядні, часто зігнуті серцевинні промені, між ними невеликі групи здерев’янілих луб’яних волокон з товстими стінками, які оточені кристалоносною обкладкою, тангентально витягнуті і розташовані 1-4 концентричними поясами; в клітинах паренхіми – друзи оксалату кальцію.
Діагностичні ознаки порошку кори: обривки коркової тканини темно-малинового кольору, групи луб’яних волокон з кристалоносною обкладкою та клітини паренхіми з друзами.
Лікарські засоби. Кора крушини, відвар, рідкий екстракт. Різана кора входить до складу зборів – проносного і протигемороїдального. Препарат “Рамніл” (сухий екстракт у таблетках) містить близько 55 % похідних антрацену.
Застосування. Препарати крушини застосовують при хронічних запорах, що часто розвиваються у людей, які ведуть сидячий спосіб життя. Тривале призначення препаратів крушини приводить до звикання, тому необхідно збільшувати дозу або ж періодично змінювати проносний засіб. При тривалому застосуванні великих доз препаратів крушини у вагітних можливий викидень.
В акушерстві кору крушини застосовують тільки в післяпологовому періоді. Рамніл (Rhamnilum) – сухий стандартизований препарат кори крушини. Випускається в таблетках, що містять
Збір проносний №1. Склад: кори крушини 3 частини, листків кропиви 2 частини, трави деревію 1 частина. Столову ложку суміші заливають склянкою гарячої кип’яченої води, кип’ятять на водяній бані 15 хвилин, остуджують і приймають по 1/2-1/4 склянки на ніч при хронічному запорі, коліті або ентероколіті.
Збір проносний №2. Склад: листків сени 6 частин, кори крушини і плодів жостеру по 5 частин, плодів анісу, коренів солодки по 2 частини. Столову ложку суміші заливають склянкою гарячої кип’яченої води, кип’ятять на водяній бані 15 хвилин, остуджують, проціджують і приймають по 1/2-1/4 склянки на ніч.
РЕВЕНЮ КОРЕНІ – RHEl RADICES
РЕВІНЬ ТАНГУТСЬКИЙ – RHEUM PALMATUM L. var. TANGUTICUM Maxim
РОДИНА ГРЕЧКОВІ – POLYGONACEAE
Зовнішні ознаки. Частини кореневищ і коренів різної форми до
Колір з поверхні темно-бурий, на зламі жовто-бурий або оранжево-бурий, свіжий злам зернистий, сіруватий з оранжевими або рожевими прожилками. Запах своєрідний. Смак гіркий, в’яжучий. При жуванні тріщить під зубами (дуже крупні друзи), слина забарвлюється в жовтий колір.
Поширення. Батьківщина ревеню тангутського — гірські ліси центрального Китаю. На території України його культивують як лікарську рослину.
Заготівля. Заготівлю коренів ревеню на плантаціях проводять на 3–4-му році, восени, після збирання насіння, використовуючи тракторні плуги. Корені ретельно очищають від μрунту і миють. Великі ріжуть на шматки завдовжки не більше 15 і завтовшки 3–4 см, потім протягом 2–3 днів підв’ялюють під наметом або в добре провітрюваних приміщеннях і досушують, краще в сушарках при температурі до 60 °С.
Хімічний склад сировини. Корінь ревеню містить дві групи природних речовин, що зумовлюють його лікувальні властивості: антраценпохідні сполуки та дубильні речовини.
Гідроксиметилантрахінони знаходяться в сировині в глікозидній формі і у вільному стані. Представлені вони хризофанолом; реїном та їх глікозидами. Вільні та зв’язані гідроксиметилантрахінони зустрічаються в окисленій і відновленій формах у вигляді мономерів, а також димерів (не менше 31). Крім гідроксиметилантрахінонів у сировині містяться дубильні речовини, що гідролізуються (12 %), а також смоли, полісахариди та ін.
Мікроскопія кореня ревеню (а) і елементів порошку кореня ревеню (б):
1 – корок; 2 – фелодерма 3 – дво-чотирирядні серцевинні промені; 4 – камбій; 5 – паренхіма крохмальними зернами; 6 – великі друзи кальцію оксалату; 7 – пористі і драбинчасті судини ксилеми; 8 – прості і 2-3-складні крохмальні зерна.
Діагностичні ознаки кореня ревеню: на поперечному зрізі кореня видно шар темно-коричневого корка, який складається із декількох рядів клітин; червоно-коричневий шар фелодерми; досить вузький шар кори і широкий шар деревини. Фелодерма складається з великих тангентально-витягнутих клітин з потовщеними стінками. Серцевинні промені лійкоподібно-розширені до периферії, з 2-4 рядів клітин. Флоема складається з тонкостінних клітин, серед яких спостерігаються круглої форми вмістища зі слизом. Лінія камбію чітко виражена. Деревина складається з тонкостінних клітин паренхіми і великих судин, які лежать поодиноко або групами. У паренхімі кори і деревини спостерігаються дуже великі друзи кальцію оксалату (до 100-120 мкм) і крохмальні зерна.
Діагностичні ознаки порошку ревеня: обривки широких судин; численні велетенські друзи оксалату кальцію; прості та складні крохмальні зерна овальної форми з центром наростання у вигляді крапки.
Лікарські засоби. Корінь ревеню, порошок, таблетки, відвар, настойка, сухий екстракт, сироп ревеню.
Застосування. У великих дозах (0,5-
Протипокази до застосування препаратів ревеню : гострий апендицит і холецистит, перитоніт, вагітність.
ЖОСТЕРУ ПЛОДИ – RHAMNI CATHARTICAE FRUCTUS
ЖОСТЕР ПРОНОСНИЙ (КРУШИНА ПРОНОСНА) – RHAMNUS CSTHARTICA L.
РОДИНА ЖОСТЕРОВІ – RHAMNACEAE
ЗОВНІШНІ ОЗНАКИ. Плоди блискучі, зморшкуваті, чорні, з залишками стовпчика і з плодоніжками. В буроватій мякоті знаходяться 3-4 темно-бурі тригранні кісточки. Сировина має неприємний слабий запах и солодкувато-гіркий смак. Не допускаються до заготівлі плоди крушини вільхоподібної, які викликають блювоту. Вони круглі, неблискучі, чорні, вміщують 2-3 чечевицеподібні кісточки дзьобоподібним вузьким носиком.
Поширення. Широко зустрічається в Україні, Білорусі, Росії, в Західному Сибіру і Казахстані, на Кавказі, в Криму, а також у південно-східних районах Середньої Азії. Росте на сухих відкритих місцях, серед чагарників, на узліссях, кам’янистих схилах гір, по берегах річок.
Заготівля. Плоди жостеру заготовляють у період їх повної стиглості — у вересні-жовтні. Під час збирання не можна обламувати гілки. Плоди зривають без плодоніжок. Сушать у провітрюваних приміщеннях або сушарках при температурі не вище 50 °С, розкладаючи шаром у 2–3 см. Дефектом сировини є нестиглі і підгорілі плоди. Не допускаються домішки інших чорних плодів, особливо крушини вільхоподібної, які отруйні і викликають блювоту.
Хімічний склад сировини. Плоди жостеру містять антраглікозиди (4 %), з яких основні: окислені — франгулаемодин, хризофанол, рамнокатарнін (глюкофрангулін), рамноксантин (франгулін) і відновлені — жостерин. Крім того, в плодах знайдені флавоноїдні сполуки — кверцетин, кемпферол, рамнетин, рамноцитрин, пектинові речовини, камеді, органічні кислоти
Лікарські засоби. Плоди жостера, відвар, збори (проносний і за прописом М. Н. Здренко).
Застосування. М’якодіючий проносний (діє повільно) засіб, приймають на ніч при хронічних запорах.
КОРЕНІ ЩАВЛЮ КІНСЬКОГО – RADIX RUMICIS
ЩАВЕЛЬ КІНСЬКИЙ – RUMEX CONFERTUS Willd.
РОДИНА ГРЕЧКОВІ – POLYGONACEAE
ЗОВНІШНІ ОЗНАКИ. Готова сировина складається з цілих твердих кореневищ з коренями або з їх кусків, з поздовжньо– зморшкуватою поверхнею, довжиною не менше
Поширення. Росте в європейській частині країн СНД, у південних районах Сибіру та північних районах Казахстану, зустрічається на Кавказі, в Криму, Середній Азії. Росте на помірно вологих і вологих μрунтах. У западинах річок добре розвивається при невеликому шарі мулу і короткочасному затопленні, але не витримує заболоченості і звичайно не росте на низьких западинних луках. Зустрічається на засмічених луках, уздовж доріг, по берегах річок, по днищах балок, серед заростей чагарників. Росте розсіяно або невеликими групами. Запаси сировини великі. Промислова заготівля може проводитися в Україні та в Башкортостані.
Заготівля. Заготовляють сировину восени, після дозрівання насіння і відмирання надземної частини (вересень-жовтень). Корені викопують заступами, очищають від μрунту, промивають у холодній воді. Товсті корені і кореневища розрізають уздовж. Сушать під наметом або в сушарках при температурі 50–60 °С, розкладаючи тонким шаром (3–5 см) на тканині або папері, час від часу перемішуючи.
Хімічний склад сировини. Кореневища з коренями щавлю кінського містять похідні антрацену (4 %), серед них: емодин, хризофанол, алое-емодин, фісцион, арабінозид емодину. Сировина містить дубильні речовини (12 %), флавоноїдні сполуки, похідні оксинафталіну, органічні кислоти, смоли, вітамін К, ефірну олію, багато оксалату кальцію.
Лікарські засоби. Відвар і порошок.
Застосування. Щавель кінський застосовують для лікуваня колітів, ентероколітів, геморою. В малих дозах препарати щавлю кінського проявляють в’яжучу дію, в великих – проносну. Препарати щавлю протипоказані при сечокам’яній хворобі і хворобах нирок..
АЛОЕ ДЕРЕВОПОДІБНОГО ЛИСТЯ СВІЖЕ – ALOES ARBORESCENS FOLIA RECENS
АЛОЕ ДЕРЕВОПОДІБНЕ – ALOE ARBORESCENS Mill.
РОДИНА ЛІЛІЙНІ – LILIACEAE
Інші назви: столітник, столітнє дерево
Зовнішні ознаки. Свіжі соковиті листки мечеподібної форми довжиною 15-
Листки консервують за методом академіка В.П. Філатова (витримують у темряві при температурі 4-8 С 11 діб, а потім сушать при температурі 75-80 С).
Поширення та культивування. Росте в напівпустельних районах Південної та Східної Африки. В Європі культивується кущова форма, що характеризується порівняно низьким ростом та дрібними листками. Успішно культивується в зоні вологих субтропіків Закавказзя. Алое деревоподібне вирощується у закритому грунті (теплиці) як господарська однорічна культура. Урожай свіжих листків складає 5–15 т/га.
Хімічний склад сировини. Похідні оксиметилантрахінону: алое-емодин (1,66 %), с-глікозид алоїн, що складається з алоеемодинантрону та арабінози, а також наталоїн — глікозид антрону та арабінози. Знайдені гіркі речовини, ферменти, амінокислоти, полісахариди, смолисті речовини, вітаміни, органічні кислоти жирного та ароматичного ряду.
Лікарські засоби. Екстракт алое рідкий для ін’єкцій, лінімент алое, сік алое, таблетки алое, водний екстракт. Свіжий сік одержують шляхом вижимання з наступним консервуванням спиртом.
Застосування. Алое – старий лікувальний засіб. Його використовували для лікування гнійних ран, виразок ще в Древньому Єгипті і Греції більш 3000 років тому. Алое згадується в російському народному травнику И. Г. Кашинского, у курсі органічної фармакодинаміки А. А. Соколовського (1864).
У минулому сторіччі алое застосовували лише як проносний засіб. Інтерес до алое зріс у 30-х роках нашого сторіччя. Під час Великої Вітчизняної війни сік алое використовували для лікування довгострокових що не гояться ран і виразок. Лікувальну дію алое пояснювали впливом вітамінів, що містяться в ньому, і підвищенням захисних функцій організму.
Поняття про біостимуляційні властивості рослинних і тваринних тканин було вперше обґрунтоване В. Н. Філатовим. Відповідно до вчення В. Н. Філатова в ізольованих тканинах або органах, що знаходяться в екстремальних умовах, накопичуються речовини, що мобілізують усі життєві процеси в тканинах і клітках, спрямовані на збереження життя. Він установив, що якщо ізольовану тканину рослини (листи алое) помістити в несприятливі умови (покласти в холодильник), то в клітинах тканин відбудуться біохімічні зміни, у результаті яких виробляються особливі біологічно активні речовини. Ці речовини були названі біогенними стимуляторами, що здатні активізувати життєві функції організму.
З рослинних біостимуляторів найбільш вивчені, доступні і давно застосовуються в практиці препарати з листів алое. Їх використовують при захворюваннях очей – кератитах, іритах, помутніннях склоподібного тіла, пігментних ретинітах, міопічних хоріоретинітах, короткозорості, що прогресує, атрофії зорового нерва, блефаритах, кон’юнктивітах, туберкульозно-алергічних кератитах. Призначають екстракт алое рідкий для ін’єкцій по 1 мл під шкіру дорослим, дітям до 5 років по 0,2-0,3 мл, старше 5 років по 0,5 мл. Курс лікування 15-50 ін’єкцій щодня або через день у залежності від важкості захворювання і показань. Повторний курс можна провести через 2-3 місяці. При захворюваннях очей застосовують також електрофорез з соком алое.
При виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки екстракт алое використовують як засіб неспецифічної стимуляції, або таблетки алое, покриті оболонкою.
Ін’єкції екстракту алое рекомендують хворим з неспецифічними захворюваннями легень для профілактики недостатності кровообігу. Біостимулюючі властивості алое використовують в онкології.
Алое застосовують з метою підвищення неспецифічної опірності організму при тривалому введенні антибіотиків, у період реконвалесценції після важких захворювань, при запальних захворюваннях жіночої статевої сфери.
Алое використовують у комплексному лікуванні хворих псоріазом, при туберкульозних виразках шкіри і гортані, при трофічних виразках шкіри, рубцевих змінах, склеродермії, запальних захворюваннях периферичної нервової системи.
Як біостимулятор використовують також таблетки з листів алое: містять по
Лінімент алое. Рідка мазь. До складу препарату входять: консервований сік з листів алое деревоподібного – 78 частин, касторова олія – 11 частин, емульгатор – 11 частин, евкаліптова олія – 0,1 частини.
Емульсія алое. Однорідна густа маса білий або світло-кремовий кольори з характерним запахом. На світлі трохи жовтіє.
Лінімент і емульсію алое застосовують для профілактики і лікування виразок шкіри в хворих, що проходять курс променевої терапії з приводу злоякісних новоутворень. Для лікування виразок шкіри при променевій терапії хворим на уражені місця накладають пов’язку з емульсією алое.
Емульсію із соку алое застосовують також при променевих виразках шкіри, що супроводжуються болями. Крім того, емульсію алое застосовують при дерматитах, екземах і нейродермітах.
Сік алое випускають у флаконах по 100 мл. Склад: соку зі свіжозібранних листів алое 80 мл, спирту 95% 20 мл. Сік – мутна рідина світло-жовтогарячого кольору, гіркого смаку, з пряним запахом, містить антраглікозиди і смолисті речовини. Під впливом світла і повітря сік темніє. Зберігають у прохолодному темному місці.
Сік алое приймають при гастритах, ентеритах, запорах по 1 чайній ложці перед їжею 2-3 рази в день. Курс лікування від 3 тижнів до 2 міс. При нежиті сік алое (3-5 краплі) закапують у ніс.
При зовнішнім застосуванні сік алое ефективний при опіках, трофічних виразках, інфікованих ранах, остеомієліті з відкритим гнійним вогнищем, абсцесах, флегмонах і т.д. Застосовують його у виді примочок (1-2 чайні ложки) і для зрошення ран, опіків. Використовують при нейродермітах, екземі, рубцевих деформаціях шкіри, невралгіях, радикуліті, головному болі, при пародонтозах, стоматитах, гінгівітах; для профілактики карієсу зубів призначають зрошення, аплікації або тампони із соком алое.
При хронічних і гострих постгеморагічних анеміях, гіпохромних анеміях різної етіології, після інфекційних і інших хвороб, що виснажують, і інтоксикацій, при анемії на ґрунті променевої хвороби застосовують сироп алое з залізом. Склад: розчину хлориду закисного заліза зі вмістом 20 % заліза 100 мл, хлористоводневої кислоти розведеної 15 мл, лимонної кислоти 0,4 мл, сиропу із соку алое деревоподібного до 1000 мл. Злегка мутна сиропоподібна рідина від світло-жовтогарячого до бурого кольору, кислої реакції, з гіркуватим-солодким металевим смаком.
ЗВІРОБОЮ ТРАВА –HYPERICI HERBA
ЗВІРОБІЙ ЗВИЧАЙНИЙ – HYPERICUM PERFORATUM L.
РОДИНА ЗВІРОБІЙНІ – HYPERICACEAE
Зовнішні ознаки. Стебла супротивногіллясті, циліндричні, з двома поздовжніми ребрами, голі, довжиною 23-
Поширення. Рідко утворює зарості, частіше росте смугами уздовж галявин сухих хвойних лісів або куртинками по сухих луках, лісових галявинах й порубках, серед кущів і на сухих схилах гір. Поширений у лісовій, лісостеповій зонах по всій європейській частині СНД, в Україні, горах Середньої Азії і Західного Сибіру, але не заходить далеко на Північ.
Заготівля. Збирають на початку цвітіння верхівки завдовжки 25–30 см. Сушать зв’язану в пучки траву у закритих від сонця приміщеннях при температурі до 40 °С.
Хімічний склад сировини. Трава містить різноманітні БАР. Флавоноїди (5–6 %) представлені переважно флавонолами: гіперозид (0,3–0,7 %), рутин, кверцетин, мірицетин, лейкоантоціанідини і антоціаніни. Ізольовані біфлавоноїди: аментофлавон, біапігенін.
Свій внесок у біологічну дію роблять конденсовані дубильні речовини (3–8 %, у листках — до 16 %), фенолокислоти (кавова, хлорогенова); ксантони за новими даними надають сировині антидепресивної дії.
Основними компонентами ефірної олії (0,2–1 %) є аліфатичні вуглеводні, моно- і сесквітерпени.
У свіжих квітках звіробою звичайного є специфічне похідне флороглюцину — гіперфорин, що має бактерицидну дію, але речовина під час сушіння руйнується.
Мікроскопічний аналіз листка звіробою
1 – верхня епідерма; 2 – нижня епідерма, оболонки клітин місцями потовщені намистоподібно; 3 – продихиоточені 3-4 клітинами (аномоцитний тип); 4 – вмістища з червоно-фіолетовим пігментом, розташовані в основному по краю листка; 5 – безбарвні, прозорі вмістища зустрічаються по всій листковій пластинці; 6 – фрагмент із пігментованими вмістищами і жилками.
Лікарські засоби. Трава звіробою, брикети, настої, звіробійна олія (олійний екстракт), препарат “Новоіманін”. Рослина входить до складу комплексних препаратів „Поліфітол”, „Гербогастрин”, „Фітоліт”, „Фітулвент”, „Армон”. Входить до складу збору „Арфазетин” та інших зборів.
Застосування. Розмаїтість біологічно активних речовин у звіробою обумовлює різнобічне застосування його препаратів.
Препарати звіробою застосовують як спазмолітичний, в’яжучий, дезинфікуючий і протизапальний засіб.
Водні настої і відвари звіробою призначають при гастритах, гострих і хронічних ентеритах і колітах небактеріального походження і як допоміжний засіб при бактеріальних захворюваннях кишечника, при дискінезіях жовчних шляхів, холециститах, жовчнокам’яній хворобі, гепатитах, метеоризмі. Звіробій у комплексі з іншими лікарськими рослинами застосовують у період реконвалесценції.
При запальних захворюваннях нирок, сечового міхура, при сечокам’яній хворобі, а також при зниженні фільтраційної здатності нирок, затримці рідини й електролітів в організмі, відвари і настої звіробою застосовують як сечогінний засіб.
Відвар звіробою використовують при рентгенологічному дослідженні товстого кишечника. Барієва суспензія на відварі звіробою легше просувається по кишечнику, що скорочує час дослідження.
В отоларингологічній практиці в даний час широко використовують рослинні антимікробні препарати. В експерименті відзначена більш висока чутливість мікробної флори до настойок трав, ніж до ряду синтетичних антибіотиків.
Настойку звіробою (1:5 на 40 % спирті) застосовують при хронічних гнійних отитах у вигляді крапель або вводять у слуховий прохід турунди, змочені настойкою.
Для полоскання при хронічному тонзиліті, ангіні, гінгівітах, стоматитах застосовують 30-40 крапель настойки на склянку води.
Препарати звіробою, що мають фотосенсибілізуючі властивості, використовують для усунення депігментації при витиліго.
Випускають брикети з трави звіробою – прямокутної форми розміром 120 x 65 x
Настойка звіробою (Tinctura Hyperici) 1:5 на 40 % спирті. Застосовують як в’яжучий і протизапальний засіб у стоматологічній практиці. Усередину призначають по 40-50 крапель 3-4 рази на день. Для полоскання – по 30-40 крапель на 1/2 склянки води.
МАРЕНИ КОРЕНЕВИЩА ТА КОРЕНІ –RUBIAE RHIZOMATA ET RADICES
МАРЕНА КРАСИЛЬНА – RUBIA TINCTORUM L.
МАРЕНА ГРУЗИНСЬКА – RUBIA IBERICA (Fisch. Ex DC). C/ Koch.
РОДИНА МАРЕНОВІ – RUBIACEAE
Рослина. Трав’янистий багаторічник з лазячими або полягаючими опушеними стеблами завдовжки до
ЗОВНІШНІ ОЗНАКИ СИРОВИНИ. Циліндричні, поздовжньо-зморшкуваті шматки кореневищ і коренів різної довжини товщиною 2-
Поширення. Марена красильна у дикому вигляді зустрічається в Південній Європі (Середньоземноморські країни), а також в Ірані, Афганістані, Малій та Середній Азії. На території СНД — у Дагестані, Чечні, Інгушетії, Азербайджані, і на півдні України. Вирощують марену красильну на Північному Кавказі та в Криму.
Заготівля. Заготівлю коренів в умовах культури проводять восени або рано навесні, на третьому році життя рослини. Сировину сушать у затінку або в добре провітрюваному приміщенні, або в сушарках при температурі до 45 °С.
Хімічний склад сировини. Кореневища з коренями марени красильної містять до 60 похідних гідроксиметилантрахінонів, серед основних — алізарин та його біозид руберитринова кислота, луцидин та його біозид луцидинпримверозид, рубіадин та його біозид рубіадинпримверозид, пурпурин-3-карбонова кислота та її біозид галіозин, а також пурпурин, ксантопурпурин і метилові ефіри алізарину, ксантопурпурину, 1-гідрокси-2-метилантрахінону. Вміст антрахінонів становить близько 3 %.
Сировина містить сахарозу, жирні кислоти, полісахариди та ін.
Лікарські засоби. Кореневища і корені марени, відвар, сухий екстракт, що входить до комплексного препарату „Марелін” (екстракти: марени, золотушника канадського і хвоща, келін, корглікон, саліциламід, фосфорнокислий магній); настойка марени, яка входить до препарату „Цистенал”.
Застосування. Нефролітичний засіб, який сприяє виведенню з організму фосфатів, оксалатів, уратів при нирковокам’яній хворобі. Проявляє також спазмолітичну і сечогінну дію.
Якісне виявлення антраценпхідних у ЛРС
Якісні реакції
1. Якісне виявлення антраценпохідних на поверхні кори крушини. Нанести краплину розчину лугу на поверхню кори крушини, відмітити темно-червоне забарвлення (антраценпохідні). Змочити внутрішню поверхню кори крушини краплями залізо-амонійних галунів, поступово з’являється бура пляма (відсутність дубильних речовин). Аналогічні реакції провести з можливими домішками.
2. Реакція з лугом.
3. Реакція сублімації.
4. Хроматографія в тонкому шарі сорбенту.
Примітка. Антрахінони виявляють за забарвленням плям від жовтого до червоного кольору при денному та УФ-світлі. Після обробки хроматограм лугом забарвлення хроматограм підсилюється, набуваючи червоного відтінку. Результати занести в таблицю.
Кількісне визначення вмісту антраценпохідних
Аналітичну наважку сировини подрібнити до розміру часточок, що проходять крізь сито з отворами
До об’єднаних витяжок обережно по стінках додати 100 мл лужно-аміачного розчину і обережно збовтати 5-7 хвилин, охолоджуючи лійку під струменем води. Після повного розшарування прозорий червоний нижній шар, не фільтруючи, злити в мірну колбу об’ємом 250 мл, а ефірний шар обробити порціями по 20 мл лужно-аміачного розчину до припинення зафарбовування рідини. Злити зафарбовані розчини в ту ж мірну колбу і довести об’єм колби до мітки тим же лужно-аміачним розчином.
25 мл отриманого забарвленого розчину помістити в колбу на 100 мл і нагріти 15 хвилин на киплячій водяній бані зі зворотнім холодильником. Після охолодження виміряти оптичну густину розчину на фотоелектроколориметрі при довжині хвилі 540 нм в кюветі з товщиною шару
Вміст похідних антрацену в перерахунку на істизин у відсотках до абсолютно сухої сировини обчислити за формулою:
Х = С×250×100×100,
m×(100-w)
де С – вміст похідних антрацену, обчислений за калібрувальним графіком;
m – маса сировини, г;
w – вологість сировини, %
▪ Перерахувати практичні навички, а також вміння студентів
Студент повинен вміти використовувати методи фармакогностичного аналізу для визначення ЛРС, розпізнавати живі ЛР та ЛР на гербарних зразках, використовувати методи фармакогностичного аналізу для якісного виявлення та кількісного визначення антраценпохідних у ЛРС.
Джерела інформації:
А – Основні:
1. Государственная Фармакопея СССР. Вып. 1. Общие методы анализа / МЗ СССР.– 11–е изд. – М. : Медицина, 1987.– 336 с.
2. Государственная Фармакопея СССР. Вып. 2. Общие методы анализа. Лекарственное растительное сырье / МЗ СССР. – 11–е изд. – М. : Медицина, 1989. – 400 с.
3. Державна Фармакопея України / Держ. п–во “Науково–експертний фармакопейний центр”. – 1–е вид., 1 допов. – Х. : РІРЕГ, 2004. – 494 с.
4. Державна Фармакопея України / Держ. п–во “Науково–експертний фармакопейний центр”. – 1–е вид., 2 допов. – Х. : РІРЕГ, 2008. – 620с.
5. Державна Фармакопея України / Держ. п–во «Науково-експертний фармакопейний центр». – 1-е вид. – Х. : РІРЕГ, 2001. – 531 с.
6. Державна Фармакопея України / Держ. п-во «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів». – 1–е вид., 3 допов. – Х. : РІРЕГ, 2009. – 280 с.
7. Державна Фармакопея України / Держ. п-во «Український науковий фармакопейний центр якості лікарських засобів». – 1–е вид., 4 допов. – Х. : РІРЕГ, 2011. – 540 с.
8. Ковальов В. М. Фармакогнозія з основами біохімії рослин / В. М. Ковальов, О. І. Павлій, Т. І. Ісакова; за ред. проф. В. М. Ковальова. – Х. : Прапор, вид-во НФАУ, 2000. – 704 с.
9. Практикум по фармакогнозии : учеб. пособие для студентов вузов / В. Н. Ковалев, Н. В. Попова, В. С. Кисличенко и др. – Х. : Изд-во НФаУ; Золотые страницы, 2003. – 512 с.
10. Веб-сторінка університету > Інтранет > На допомогу студентам > Матеріали для підготовки до практичних занять > Кафедра фармакогнозії з медичною ботанікою > Українська > Фармація > Повний термін навчання > Фармакогнозія> 3 курс> Аналіз ЛРС, що містить вітаміни.
В – Додаткові:
1. Бобкова І. А. Фармакогнозія: підручник / І. А. Бобкова, Л. В. Варлахова, М. М. Маньковська. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Медицина, 2010. – 512 с.
2. Муравьева Д.А. Фармакогнозия. – М.: Медицина. – 2002. – 656 с.
3. Лекарственное сырье растительного и животного происхождения. Фармакогнозия : учеб. пособие / под ред. Г. П. Яковлева. – СПб. : СпецЛит, 2006. – 845 с.
4. Солодовниченко Н. М. Лікарська рослинна сировина та фітопрепарати : навч. посіб. з фармакогнозії з основами біохімії лікар. рослин для студ. вищих фармац. навч. закладів ІІІ-IV рівнів акред. / Н. М. Солодовниченко, М. С. Журавльов, В. М. Ковальов. – 2-е вид. – Х. : Вид-во НФаУ; МТК-книга, 2003. – 408 с.
5. Фармакогнозия : учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед. / В. Н. Ковалев, В. С. Кисличенко, И. А. Журавель и др. – 2-е изд., испр. и доп. – Х. : Изд-во НФаУ, 2009. – 218 c.
Матеріали підготовки розробив проф. Марчишин С.М.
