РЕГУЛЮВАННЯ СТОСУНКІВ ФАХІВЕЦЬ – ПАЦІЄНТ (КЛІЄНТ).

РЕГУЛЮВАННЯ СТОСУНКІВ ФАХІВЕЦЬ – ПАЦІЄНТ (КЛІЄНТ). СПІЛКУВАННЯ З ПАЦІЄНТОМ (КЛІЄНТОМ). ВЕДЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ.

На відміну від інших наук медицина безпосередньо ґрунтується на гуманістичних засадах. Адже лікар опікується здоров’ям людини, від його рішень часто залежить людське життя. Таким чином визначаються моральні якості лікаря. Без гуманізму медицина втрачає право на існування, тому що основна її мета – повага і любов до людей. Це бодай чи не єдина професія, яку не можна любити, не люблячи людину.

Людина – найвища цінність у світі. Тому гуманізм у медицині складає її етичне підґрунтя і є розвитком особистості лікаря.

 Етикою називається наука, яка займається визначенням моральної цінності людських прагнень і вчинків. Вчинки, які мають позитивну моральну цінність, називають етичними (моральними, гідними), а вчинки, позбавлені цієї цінності, – неетичними (аморальними, негідними). Етика – наука про мораль.

Мораль – одна із форм суспільної свідомості. У більшості випадків вона визначає моральні вчинки та поведінку особистості. Дотримання моральних норм забезпечується громадським впливом, традиціями і насамперед особистим переконанням.

 Лікарська етика як частина загальної етики розглядає питання моральності лікаря, включаючи сукупність норм його поведінки та моралі, відчуття професійного обов’язку і честі, сумління та гідності.

Лікарська етика стосується і певних норм поведінки лікаря у побуті, його культури, людяності, фізичної та моральної охайності.

 У цілому можна сказати, що етика – це зовнішній прояв внутрішнього стану людини.

Медична етика розглядає сукупність моральних факторів, якими керуються медичні працівники в усіх сферах своєї діяльності, що спрямована на задоволення потреб суспільства і людини, щоб зберегти та зміцнити здоров’я.

Професійна мораль лікаря підпорядкована меті охорони здоров’я та життя людини. Звідси і відомий етичний принцип non nocere – «не зашкодь». Лікарська етика вимагає бачити в пацієнті перш за все людину.

 Своє практичне вираження етика медичного працівника знаходить в конкретних моральних принципах, що визначають його ставлення до пацієнта в процесі спілкування з ним, його родичами тощо. Весь цей моральний комплекс прийнято позначати терміном «деонтологія», (від грецького deon – «обов’язкове» і logos – «наука, навчання») – вчення про обов’язок, про обов’язкове. Лікарська деонтологія – це вчення про обов’язки лікаря, сукупність етичних норм, які необхідні йому для виконання професійних обов’язків.

 Принципи і вимоги деонтології розповсюджуються на роботу всього медичного персоналу, тому для медицини існує більш широке поняття «медична деонтологія», тобто практичне втілення морально-етичних принципів у діяльності лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу, що мають бути спрямовані на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування пацієнтів.

 Оскільки лікар є центральною фігурою лікувального закладу, лікарська деонтологія відображає в узагальненому вигляді медичну деонтологію в цілому, тому що поведінка та дії середнього й молодшого медичного персоналу значною мірою визначаються особистістю лікаря.

 При найпедантичнішому виконанні лікарем своїх обов’язків без належної роботи середнього й молодшого медичного ланцюгів лікування хворого не може відбуватися позитивно. Лікар при сучасному навантаженні може приділити кожному хворому (включаючи час на обдумування плану лікування призначень, виконання лікувальних маніпуляцій) 20-30 хвилин. Решту часу пацієнт перебуває під наглядом середнього й молодшого персоналу, який лікує хворого не лише вдень, а й уночі. Тому стосунки з сестрами і санітарами лікар повинен будувати на розумінні значення їх внеску в лікувальний процес та повазі до їхньої праці.

 Ефективність праці медичного колективу багато в чому залежить від психологічного клімату та колегіальності.

 До сфери лікарської деонтології належать питання, пов’язані з лікувальною тактикою, взаємовідносинами лікаря і хворого, з поняттям про лікарську таємницю, колегіальністю лікарів тощо.

А.П. Чехов писав:  «Профессия врача – это подвиг, она требует самоотречения, чистоты души и чистоты помыслов. Надо быть ясным умственно, чистым нравственно и опрятным физически».

На сьогодні найновіші досягнення медичної науки і техніки змушують дещо по-іншому розглядати традиційні норми медичної деонтології. Старий ланцюжок «лікар-пацієнт» замінюється новим «лікар-прилад-пацієнт», а потреба самого пацієнта у чуйному та уважному ставленні лікаря, у його доброму слові, що вселяє надію, не зменшилась, – про це лікар повинен завжди пам’ятати. Технологічний прогрес у медицині не повинен відсувати на другий план особистість пацієнта. Медицина була і завжди буде медициною особистості, медициною для людини з її складним світоглядом.

 Певні зміни деонтологічного характеру несе в собі спеціалізація сучасної медицини. При наявності багатьох вузьких спеціальностей відповідальність за хворого лягає на багатьох спеціалістів, які його досліджують і лікують. Процес спеціалізації в медицині при все більш зростаючому рівні сучасних технологій може викликати у частини лікарів недооцінку питань психотерапії.

 Особистість лікаря реабілітолога повинна відповідати не лише професійним, ай психологічним вимогам своєї професії.

 Давньоіндійська мудрість вчить: «Можна боятися батька, матір, друзів, вчителів, але не треба відчувати остраху перед лікарем, оскільки він для хворого і батько, і мати, і друг, і наставник». А бути таким лікарем нелегко. Для цього потрібно перш за все виробити в собі відчуття лікарського такту. Маючи його, лікар легко може встановити з хворим контакт. Без цього, як відомо, не буде довіри, а без довіри – ефективного лікування. Тому слід зауважити, що професійна сила лікаря полягає не тільки в глибині його ерудиції, ай у доброті серця. Не можна виховувати в собі відчуття лікарського такту без любові до хворого, незважаючи на те що це, по суті, чужа людина. Справжній лікар відчуває потребу робити людям добро і знаходить у цьому своє особисте щастя.

 Найбільший вплив на психічний стан людини чинить слово. Воно лікує, коли несе в собі позитивну інформацію, підбадьорює, заспокоює, відкриває нову перспективу на майбутнє.

 Призначаючи лікування, не можна висловлювати в присутності хворого будь-які сумніви або невпевненість. Вирази «спробуйте ці ліки» або «спробуємо ще одні ліки» одразу викликає негативне ставлення хворого до лікування. Складається враження, що лікар не знає, як його лікувати, тому хворий починає сумніватися у професійності лікаря. Довіра – один із наріжних каменів медицини. Хворий активно лікується лише у того спеціаліста, якому довіряє. Контакт лікаря з хворим – це вже лікувальний процес. В.М. Бехтєрев наголошував: «Якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше – це не лікар».

 Лікар, який не має довіри хворого, не прагне до полегшення його моральних страждань, лікувати не може. Щоб завоювати довіру хворих, придбати авторитет, треба стати добрим лікарем, а щоб стати ним, треба прагнути не лише до збільшення професійних знань, а й до самовдосконалення душевних якостей (постійної відкритої доброти, любові до людей). Це повинно стати звичкою, другою натурою.

 Лікар має зробити все від нього залежне, щоб завоювати довір хворого. Це значною мірою визначає професійнвсть лікаря. Хворі, які люблять свого лікаря і вірять в нього, швидше виліковуються.

 Слова лікаря, його жести повинні бути достатньо переконливі.

Коли Тарас Григорович Шевченко був хворим, він писав: «Хоча лікар і каже, що справи непогані, однак так киває головою, що дивитися на нього сумно».

 Нерідко бувають випадки, коли лікарське слово негативно впливає на хворого, таке явище отримало назву ятрогенна дія (від грецьк. jatros – «лікар» і gennao – «виробляю»). Причини ятрогенних захворювань різноманітні: необережні зауваження лікаря, обізнаність хворого про результати лабораторних досліджень тощо.

 Негативно діють на психіку хворого вислови типу: «У вас поганий аналіз крові», «У вас погана сеча», «У вас помітні зміни на електрокардіограмі», «У вас великі зміни на рентгенограмі» тощо. Ще негативніший вплив має повідомлення про невиліковну хворобу.

Щоб запобігти ятрогенного впливу на хворого, лікарі повинні чітко знати основні положення дедичного спілкування.

 • Лікар повинен бути уважним, стриманим і доброзичливим.

 • Чинити лікувальний вплив на хворого.

 • Поважати хворого, як людину, але бути принциповим і вимагати від нього поваги до себе, пунктуального виконання призначень. Бути чесною людиною у своїй роботі, завжди мати мужність визнавати свої помилки та повідомляти про них.

 Актуальною проблемою сучасної деонтології є відмова деяких хворих від лікування. Багато хворих з хронічними захворюваннями знають про можливі ускладнення від того чи іншого препарату, тому намагаються ухилятися від призначеної терапії. Різноманітні фобії, пов’язані зі страхом побічної дії препарату, алергії тощо призводять до того, що хворі не виконують призначений лікарем режим лікування, не вживають потрібні ліки або вживають нерегулярно, в інших дозах, а в результаті – розвиток стійкості мікроорганізмів до ліків, зниження ефективності лікування.

 Призначаючи те чи інше лікування, лікар повинен спостерігати за його виконанням, а для цього потрібно аргументовано пояснити хворому (родичам) особливості захворювання, його прогресування, характер лікування та його доцільність.

 А чи можна лікувати хворого без його дозволу? У принципі ні, оскільки здоров’я та життя людини – це її надбання, і вона має право розпоряджатися ними за власним розсудом. Але хвора людина не має права шкодити здоров’ю і життю оточуючих, вона не завжди може реально оцінити небезпеку, що їй загрожує.

 Тому при захворюваннях, небезпечних для оточуючих (венеричні хвороби, відкриті форми туберкульозу, СНІД), хворі підлягають лікуванню в обов’язковому порядку, а за необхідністю примусово.

 Лікар повинен оволодіти мистецтвом переконання. Вираз «Хворий не дотримується режиму» недоцільний, більш доречне формулювання «Хворого не змогли переконати».

 Незважаючи на значні успіхи, досягнуті в боротьбі з туберкульозом, морально-етичні проблеми у фтизіатрії, на жаль, не посіли належного місця в науці і практиці.

 Частина хворих, схильних до фтизіофобії, при виявленні різних захворювань швидко звертається до лікаря. Інші ж, неуважні до свого здоров’я, або ті, що лякаються діагнозу, і його розголосу, думки оточуючих і родичів, при відсутності відчуття захворювання уникають своєчасного звернення до спеціалізованих установ –диспансерів.

 Особливості психічного стану хворих зумовлені також своєрідністю побуту, багатодітністю, усталеними традиціями, умовами проживання, характерними для деяких регіонів, особливо сільських. У зв’язку з цим реабілітологу доводиться проводити наполегливу роботу, доводити необхідність обстеження й лікування, визначати, до якої групи психологічної реакції належить хворий і провести з ним відповідну психотерапевтичну підготовку.

 Зважаючи на те що захворювання є значною подією в житті людини, це спричиняє велику кількість відчуттів, емоційних, психологічних і невротичних порушень. Любе захворювання впливає на особистість, змінює її, може призвести до переоцінки системи цінностей, до виникнення нових мотивів діяльності.

 При діагностуванні у хворого може бути різна реакція, що залежить від самої хвороби (одна реакція на грип, а цілком інша – на туберкульоз чи рак); від особистості хворого (неоднаково переживають свою хворобу особи спокійні, врівноважені, мужні та тривожні, балувані, а також ті, що страждають на невроз); від життєвої ситуації, за якої людина захворює. Одна справа, коли захворює єдиний працездатний член родини, що годує сім’ю, інша – член родини, за яким забезпечений догляд; по-різному хворий сприймає хворобу, що розвивається поступово і виникає раптово.

 При виявленні хвороби у того, хто захворів, може розвинутися реактивний субдепресивний стан. При вивченні психологічних особливостей хворих виявляється неадекватне ставлення до свого захворювання і негативне ставлення до лікування.

Хворим краще застосовувати глибоку роз’яснювальну розсудливо-критичну, емоційно-позитивно тонізуючу, тренувально-вольову і сугестивну психотерапію.

 Період перебування хворого у стаціонарі характерний численними впливами на його психіку нової інформації про захворювання, від спільного перебування в палаті з іншими хворими, методами обстеження й лікування. Сучасна уточнена діагностика й деякі методи лікування захворювань пов’язані із застосуванням складної апаратури і супроводжуються певними переживаннями, а іноді вираженим страхом. Психологія хворого на туберкульоз не завжди готова сприйняти різноманітні призначення лікаря, пацієнти із хвилюванням очікують результатів обстеження, створюється складна деонтологічна ситуація, перед лікарем виникають певні психологічні труднощі. При цьому повинні враховуватися індивідуальні особливості хворого, оточення тощо. Велика наполегливість, взаєморозуміння й позитивне налаштування потрібні при проведенні тривалого, багатомісячного консервативного лікування, одноразового прийому великої кількості препаратів, а при наявності показань – оперативного втручання. Правильна психологічна обстановка навколо хворого на є запорукою успішної діагностики й лікування.

 Хвороба за природою своєю майже завжди викликає у пацієнтів, крім фізичного дискомфорту, складну сукупність переживань.

Кожна медична спеціальність має свої особливості у професіях хірурга, терапевта, психіатра тощо. Лікаря-реабілітолога крім професійного обов’язку, відрізняє самовідданість, що нерідко супроводжується величезним фізичним та емоційним навантаженням, важкими переживаннями. Достатня наукова й практична підготовка, досвід, професійний оптимізм, віра в досягнення медицини допомагають урятувати життя хворих навіть із занедбаними захорбваннями.

Однак не слід залякувати хворого, розкривати все, чим хвороба може загрожувати. Більш правильною буде підтримка віри хворого в те, що йому можна допомогти.

 При залякуванні хворого може виникнути так званий «парадоксальний стан», коли в результаті такої «негативної» поведінки хворого порушується контакт між ним та лікарем, і лікування стає просто неможливим. Часто це спостерігається у алкоголіків, наркоманів, які сприймають повідомлення про хворобу з байдужістю, зазвичай шукають порятунку в спиртних напоях, наркотиках, не лікуються, їхній стан продовжує погіршуватися. Зазвичай вони потрапляють до лікувальних установ уже з важкими формми хворіб . Легковажність, байдужість, заперечення як прагнення відмови прийняти до відома сам факт захворювання можуть проявитися у будь-якій фазі лікування, бо в результаті застосування сучасних засобів терапії хворі на період лікування добре почувають себе, пред’являючи відносно небагато скарг.

 З іншого боку, хронічний характер самої хвороби, тривале лікування з усіма його наслідками означають таке психічне і фізичне навантаження, що оптимізує захисні сили організму та здібності особистості до пристосування ґрунтовним випробуванням.

 Також слід підкреслити і центральне значення переживань страху й тривог, які можуть виражатися у відкритій або закритій формах, мати різноманітні прояви. Безпосередньо можна спостерігати занепокоєння, побоювання, сумніви і страхи, пов’язані з лікуванням і можливою небезпекою лікування. Переживанням страху й тривоги надається особливе значення, оскільки вони базуються на механізмах депресії, частіше за все не знаходять виходу і проявляються в порушеннях поведінки (поведінкових реакцій): у відкритому протесті, недисциплінованості, необґрунтованому виході з лікувального закладу, нездатності відпочивати, часто в побічній реакції окремих медикаментів і непояснених «розладах травлення». Тому хворим необхідна підвищена увага та турбота. Нахили та враження як передморбідні, так і набуті під час перебігу хвороби, хронічний характер захворювання, вплив різних соціальних факторів можуть формувати різноманітні типи психічної поведінки хворого.

 Питання поводження з хворими, проблеми організації всього комплексу лікувальної діяльності в лікарнях, санаторіях або диспансері мають свої особливості.

 Лікар (медична сестра) супроводжує хворого протягом усього перебігу тривалого хронічного захворювання.

 Перший етап лікування хворого полягає в тому, щоб завоювати його довіру, примусити повірити в можливість лікування, прийняти умови цього лікування, викликати бажання співпрацювати з лікарем, медичною сестрою.

 Під час лікування найважливіше значення має точне та своєчасне вживання ліків, адже опозиція, яка виникає у випадку нерегулярного прийому або самовільного припинення вживання ліків, спричиняє розвиток рецидиву внаслідок цього виліковна хвороба може стати смертельною.

 Нелегке завдання допомогти хворому, який бореться з великою кількістю внутрішніх проблем, часто відчуває страх, занепокоєння, пристосовуючись до нового середовища. Парадоксальне ставлення хворого до свого стану і порушення, що виникли внаслідок цього, вимагають посиленої просвітницько-виховної роботи. На сьогодні медичний персонал шляхом індивідуальних занять з хворими робить усе заради того, щоб хворі перебували лікарнях і санаторіях повний строк, необхідний для лікування, не виписувались раніше через дисциплінарні причини.

 Ведення хворих залежно від їхньої особистості та обставин по суті означає ретельний індивідуальний підхід, індивідуальні заняття з хворими, що переслідують мету психічного впливу, індивідуальні бесіди, під час яких стають зрозумілими, пояснюються приватні проблеми, які виникли, скарги фізичного і психічного характеру.

 Складним питанням деонтології є поведінка лікаря біля ліжка хворого з хронічною формою туберкульозу в стадії декомпенсації. Постає питання, чи інформувати родичів та хворого про можливий летальний кінець. Хворого інформувати не бажано, щоб не втрачалась надія. У відповідь на наполегливі запитання пацієнта та родичів краще відповісти, що стан важкий, але вживаються всі можливі заходи для його покращання.

Взаємини між лікарем і людьми похилого віку, мають певні особливості. Перш за все це має бути шанобливе ставлення, турбота про їхні побутові умови, з’ясування звичок хворого, уточнення умов проживання в палаті. Неприпустимо вживати такі слова, як «дідусь», «бабуся», звертання на «ти». Ні в якому разі не слід докоряти хворому, не слід говорити йому, що вилікувати його неможливо через характерні зміни або вік. Неповажне ставлення до оздоровлення людей середнього і похилого віку – типовий прояв безкультурності та відсталості мислення, поганої медичної підготовки.

 Повідомляючи родичів про смерть хворого, лікар і завідуючий відділенням повинні мати продуманий і обґрунтований медичний висновок. Повідомлення повинно бути гуманним, адже лікар звертається до людей, пригнічених горем. Важливо підкреслити при цьому неминучість фатального кінця і те, що родичам немає в чому собі докоряти, що для хворого робилося все, щоб урятувати його, проте хвороба виявилась вкрай важкою.

 Обов’язково повинна зберігатися послідовність (спадкоємність) у тактиці лікарів, які лікують хворого, і тих, які раніше надавали лікування. Неприпустиме заочне обговорення недоліків чи переваг лікарської компетенції тих чи інших лікарів. Потрібно найтісніше співпрацювати з іншими лікарями при наданні допомоги хворому. Лікар у будь-яку хвилину має бути готовим прийти на допомогу хворому і колезі. Неприпустиме також панібратське поводження досвідчених лікарів з молодими. Перший етап ведення хворого у лікаря реабілітолога полягає в тому, щоб завоювати його довіру, допомогти повірити в можливість вилікування, прийняти умови певного лікування, викликати бажання. Все це складає деонтологічні основи ведення хворих.

Професія лікаря реабілітолога – одна з найважчих професій, що іноді вимагає відмови від цілої низки життєвих благ. Здоров’я – перша і найнеобхідніша умова благополуччя і всієї нашої діяльності. Чи потрібен який-небудь інший стимул, окрім розуміння, що ти повернув людині життя? Це розуміння зводить нанівець іноді несправедливе судження про лікаря, його безсонні ночі і хвилювання. Хай там що, але лікар реабілітолог отримує радість від повернутого людям здоров’я та життя.

Одним із важливих прав пацієнта є право на медичну таємницю. Це право є наріжним каменем медичної етики і системи прав людини в сфері охорони здоров’я, оскільки конфіденційність у відносинах надання медичної допомоги забезпечує реалізацію особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя і сприяє встановленню довірчих взаємовідносин між лікарем і пацієнтом.

Розділ 1. Загальні положення

Стаття 1. Основні терміни Кодексу

 Вживані у Кодексі терміни слід вважати такими, що мають наступний зміст:

Лікар реабілітолог (медичний працівник) – фахівець-професіонал, який на підставі здобутих знань і опанованих умінь наділений необхідними повноваженнями (тобто сертифікований відповідно до чинного законодавства України) для здійснення діяльності у сфері охорони здоров’я.

Суб’єкт медичної діяльності – людина (група людей), яка добровільно й свідомо звернулася за допомогою чи потребує її згідно з діючим законодавством України.

Пацієнт – особа, здоров’я і життя якої лікар захищає, або якій він надає допомогу, або чії інтереси він представляє у формах, передбачених чинним законодавством.

Автономія – визнання сталості системи цінностей, життєвих позицій та планів пацієнта, його спроможність до прийняття усвідомленого і вільного від зовнішнього впливу рішення; авторизація пацієнтом певних моральних цінностей.

Компетентність пацієнта – здатність розуміти надану йому інформацію і приймати самостійні рішення відносно до поставленої мети і притаманної йому системи цінностей.

Конфіденційність – нерозголошення лікарем професійної та приватної інформації без дозволу пацієнта.

Евтаназія – акт навмисного безболісного позбавлення життя невидужаного пацієнта з метою припинення його страждань.

Угода про надання медичної допомоги – письмова чи усна угода (контракт), згідно з якою одна сторона – лікар (медичний працівник), що практикує індивідуально, або медичне об’єднання – бере на себе доручення іншої сторони – пацієнта (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) або його представника про надання медичної допомоги на умовах, передбачених угодою, а інша сторона – пацієнт (або його представник) зобов’язується дотримуватися і виконувати норми та правила, відповідні розпорядження й рекомендації лікаря чи лікувально-профілактичного закладу.

Стаття 2. Дія Кодексу в просторі, часі та за колом осіб.

1. Дія цього Кодексу поширюється на всі види професійної діяльності лікаря і в частині, визначеній Кодексом, – на іншу його діяльність (дії), яка може суперечити його професійним обов’язкам як медичного працівника або підірвати престиж професії медика.

2. Дія цього Кодексу поширюється також на всіх, хто працює у системі охорони здоров’я – незалежно від джерела фінансування та форми власності.

3. Дія цього Кодексу поширюється на стосунки та обставини, що виникли після його прийняття.

Стаття 3. Співвідношення Кодексу і чинного законодавства про медицину та охорону здоров’я.

Норми Кодексу не відміняють і не замінюють положень чинного законодавства, а доповнюють і конкретизують його.

Стаття 4. Тлумачення Кодексу.

Право офіційного тлумачення цього Кодексу та зміни його положень надається Всеукраїнському з’їзду лікарів, який вводить його в дію.

Стаття 5. Відповідальність за порушення Кодексу.

1. Відповідальність за порушення Кодексу визначається Статутом лікарських асоціацій (товариств, спілок), що прийняли цей Кодекс.

2. Етичний Кодекс українського лікаря діє на всій території України, є чинним для всіх лікарів, які є членами професійних лікарських об’єднань і працюють у лікувальних установах – незалежно від джерела фінансування та форми власності.

3. За порушення норм Кодексу можуть застосовуватись засоби громадського впливу.

РОЗДІЛ 2. Основні принципи медичної етики та деонтології.

Стаття 6. Твори благо

1. Діяльність лікаря спрямована на захист інтересів пацієнтів (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) та життя суспільства у цілому, визначає можливість задоволення головних потреб і прагнень у збереженні життя та здоров’я.

2. Лікар, який захищає здоров’я та інтереси пацієнта (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) та життя суспільства у цілому, виконує свою місію з повагою до життя людини, її особистості та гідності.

3. Лікар у всіх випадках повинен запобігати заподіянню шкоди пацієнтові, дотримуватися принципів моралі, чесності й беззастережної відданості обов’язкові медика.

Стаття 7. Професійна незалежність лікаря.

1.Необхідною умовою незалежного здійснення лікарем своєї діяльності є максимальна незалежність у дотриманні його професійних прав і обов’язків, що передбачає свободу медичного працівника від будь-якого зовнішнього тиску чи втручання в його діяльність, а також від впливу своїх особистих інтересів.

2. Лікар зобов’язаний не допускати у своїй професійній діяльності компромісів, що применшували б його професійну незалежність. З метою догодити установам та організаціям, третім особам або пацієнтові, якщо такі копроміси розходяться з інтересами пацієнта (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) і перешкоджають належному наданню йому медичної допомоги.

3. Лікар не повинен займатися іншою діяльністю, яка б ставила його в юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб, підпорядковувала його вказівкам або правилам, які можуть суперечити нормам чинного законодавства і цьому Кодексові, або можуть іншим чином перешкоджати вільному і незалежному виконанню його професійних обов’язків.

4. Медична допомога не може переслідувати виключно комерційні цілі. Лікареві не дозволяється, за винятком особливих випадків, передбачених чинним законодавством, поширювати з метою прибутку ліки, пристрої, продукти тощо. Лікареві забороняється вести прийом пацієнтів, давати медичні поради чи призначення у комерційних приміщеннях чи у будь-яких інших місцях, де продаються ліки, пристрої чи продукти, які він виписує або використовує.

5. Лікар повинен контролювати використання його імені, кваліфікації, порад і висловлювань. Він не повинен допускати, щоб будь-яка організація або установа (державна, громадська чи приватна), в якій він працює або сприяє, використовували його ім’я чи професійну діяльність з рекламною метою без його згоди.

Стаття 8. Домінантність інтересів пацієнтів

1. У межах вимог законодавства лікар зобов’язаний у своїй професійній діяльності дотримуватися переваги інтересів пацієнтів (суб’єктів діяльності у сфері охорони здоров’я) перед своїми власними інтересами, інтересами колег, партнера. Співробітників, інтересів законних представників пацієнтів або їх опікунів, піклувальників, інших осіб.

2. Лікар повинен поважати право кожної людини вільно обирати лікаря. Він зобов’язаний допомогти пацієнтові (суб’єктові діяльності у сфері охорони здоров’я) здійснити це право.

3. Лікар повинен вислуховувати, оглядати, консультувати чи лікувати однаково сумлінно всіх людей – незалежно від їх походження, способу життя, сімейного стану та статі, віку, стану здоров’я, належності до етнічної групи, національності або релігії.

4. Лікар повинен допомагати пацієнтові за всіх обставин. Йому ніколи не повинні зраджувати коректність і дбайливість по відношенню до пацієнтів.

5. Кожний лікар повинен безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу потерпілим у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях.

Стаття 9. Компетентність та сумлінність.

1. Суспільна значущість і складність професійних обов’язків лікаря вимагають від нього високого рівня професійної підготовки, фундаментальних знань теорії та практики медицини, опанування навичками, тактикою, відповідними методами та прийомами лікарської діяльності.

2. Лікар повинен підтримувати й удосконалювати свої знання та навички, докладати необхідних зусиль до професійного самовдосконалення на рівні сучасного стану медицини. У своїй роботі лікар має керуватися сучасними стандартами обстеження та лікування.

3. Лікар зобов’язаний незалежно від сфери своєї переважної спеціалізації, якщо така має місце, бути компетентним у загально-медичних питаннях, питаннях невідкладної допомоги та термінальних станів.

4. Лікар, який бере участь у санітарно-просвітницькій діяльності, повинен користуватися науково підтвердженими даними, проявляти обачливість і брати до уваги можливі наслідки своїх висловлювань перед громадськістю. При цьому необхідно уникати вчинків рекламного характеру як на свою особисту користь, так і на користь установ і організацій, які лікар представляє, на користь справи з негативними наслідками.

5. Якщо лікар пропагує у медичному середовищі недостатньо перевірений діагностичний або лікувальний метод, він зобов’язаний супроводжувати своє повідомлення необхідними застереженнями. Подібні повідомлення неприпустимі поза медичним середовищем.

Стаття 10. Чесність та порядність

1. Лікар повинен як у своїй професійній діяльності, так і у приватному житті бути чесним і порядним, не вдаватися до омани, погроз, шантажування, підкупу, використання для досягнення своїх професійних чи особистих цілей тяжких матеріальних чи особистих обставин пацієнтів (суб’єктів діяльності у сфері охорони здоров’я).

2. Лікар зобов’язаний поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він працює та перебуває в інших відносинах.

3. Будь-яка угода між лікарями, між лікарями та фармацевтичними, медичними працівниками та іншими фізичними або юридичними особами на шкоду хворого заборонена.

4. Лікареві заборонені:

– будь-яка дія, що сприяє здобуттю пацієнтом несправедливих або протизаконних переваг;

– будь-які пільги грішми чи натурою, а також комісійні від будь-якої особи;

– прохання винагороди натурою чи грішми, у будь-якій іншій формі, прямо чи опосередковано за будь-яке розпорядження чи медичну дію, чи згода на їх отримання, за винятком випадків, які встановлені чинним законодавством України.

5. Лікареві, який займає виборну або адміністративну посаду, забороняється використовувати своє службове становище з метою примноження своєї клієнтури.

РОЗДІЛ 3. Зобов’язання лікаря щодо пацієнта

Стаття 11. Вищий обов’язок лікаря – збереження життя пацієнта

1. Життя пацієнта – це найвища цінність, на збереження якої повинна бути спрямована професійна діяльність лікаря (медичного працівника). Збереження життя пацієнта повинно розглядатися лікарем у поєднанні зі збереженням якості життя, найбільш високої за існуючих умов.

2. З моменту своєї згоди на звертання хворого лікар бере на себе особисту моральну відповідальність щодо забезпечення останнього необхідною медичною допомогою.

3. Лікар повинен стежити за виконанням пацієнтом (суб’єктом діяльності у сфері охорони здоров’я) призначених медичних приписів.

4. Лікар зобов’язаний сприяти реалізації права пацієнта на одержання ним адекватної медичної допомоги.

Стаття 12. Лікар зобов’язаний діяти на благо пацієнта

1. Принцип „роби благо” вимагає позитивних дій з боку лікаря щодо запобігання або виправлення шкоди. Заклик „робити благо” припускає не тільки практичну діяльність, але й почуття та емоції лікаря, що реалізуються співчуттям до хворого.

2. Лікар зобов’язаний (у межах можливого) використовувати всі необхідні для досягнення блага засоби, сучасні методи діагностики і терапії, у разі потреби – звертатися до інших спеціалістів.

3. Лікар дитримується взятих на себе моральних зобов’язань стосовно пацієнта навіть у тому випадку, якщо він у силу певних причин не в змозі надати адекватну медичну допомогу.

4. У всіх випадках, коли погляди пацієнта на процес лікування в чомусь відрізняються від думки лікаря, останній, незважаючи на це, повинен пригнути полегшити страждання свого хворого, морально його підтримати.

Стаття 13. У ставленні до пацієнта лікар повинен виходити з принципу „не нашкодь”

1. Лікар не має права піддівати пацієнта невиправданому ризику.

2. Лікар зобов’язаний зіставляти потенційну користь з можливими ускладненнями передбачуваного втручання, особливо в тих випадках, коли обстеження чи лікування приносить фізичні чи психічні страждання пацієнтові.

3. Лікар не може пропонувати хворому лікувальних засобів чи процедур, що не набулт широкого розповсюдження або підтвердження своєї лікувальної ефективності в медичній практиці. Дискредитовані наукові підходи не повинні застосовуватися в лікуванні.

Стаття 14. Лікар повинен поважати автономію пацієнта

1.                    Лікар (медичний працівник) повинен поважати психофізичну і духовну цілісність, моральні ідеали, гідність і достоїнство особистості пацієнта і сприяти їхньому утвердженню при наданні медичних послуг.

2.                    Лікар зобов’язаний поважати автономію пацієнта навіть у тому випадку, якщо він не схвалюєйого рішення про відмову від запропонованих окремих процедур чи лікування в цілому.

3.                    Пацієнт має право на свободу вибору і використання нетрадиційних з точки зору медичної науки і практики методів діагностики і лікування.

4.                    Негуманне ставлення до пацієнта, приниження його людської гідності, використання в особистих цілях праці пацієнта неприпустимо для лікаря.

Стаття 15. Єдиним критерієм справедливого розподілу медичних ресурсів є ступінь важкості стану пацієнта.

1. При розподілі обмежених медичних ресурсів серед пацієнтів (суб’єктів діяльності у сфері охорони здоров’я) лікар повинен насамперед керуватися ступенем важкості стану їхнього здоров’я.

2. Віддання переваги будь-кому з пацієнтів при наданні медичної допомоги є неприпустимим, якщо це не викликано терапевтичними показаннями.

3. Лікар визнає сучасні ринкові механізми здійснення принципу справедливості при наданні медичної допомоги в суспільстві, але вважає їх зовнішніми відносно виконання свого лікарського обов’язку.

Стаття 16. Лікар завжди повинен говорити пацієнтові правду

1. Лікар повине бути правдивим перед своїм пацієнтом, бути вірним слову, даному пацієнтові.

2. Лікар не повинен обіцяти нездійсненне і зобов’язаний виконувати обіцяне.

3. Лікар може не говорити правду пацієнтові, якщо це є бажанням самого пацієнта або в тому випадку, якщо її повідомлення матиме серйозні наслідки для здоров’я останнього.

Стаття 17. При здійсненні своєї діяльності лікар повинен забезпечувати конфіденційність і зберігати лікарську таємницю

1. Лікар не має права розголошувати без дозволу пацієнта чи його законного представника відомості, отримані в ході обстеження та лікування, а також сам факт звертання за медичною допомогою.

2. Усі відомості, передані лікареві пацієнтом в особистій бесіді, а також дані його обстеження заносяться в спеціальні медичні карти і є конфіденційними.

3. Лікар зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів щодо збереження і нерозголошення медичної таємниці, а також конфіденційності інформації про пацієнта на електронних носіях.

4. Лікар (медичний працівник) не має права розголошувати медичну інформацію навіть після смерті пацієнта, за винятком випадків професійних консультацій чи обставин, передбачених законом.

5. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в публікаціях повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

6. Представлення пацієнта (колишнього пацієнта) на наукових конференціях, у наукових публікаціях, у засобах масової інформації є етичним лише за умови, що пацієнт поінформований про можливу втрату конфіденційності, усвідомлює це та у письмовій формі дає добровільну згоду на таке представлення.

Стаття 18. Лікар не повинен втручатися без професійно зумовлених причин у справи родини та приватне життя своїх пацієнтів

Ступінь втручання лікаря в приватне життя пацієнтів повинен визначатися винятково професійною необхідністю.

Стаття 19. Лікар зобов’язаний усіма своїми діями сприяти встановленню з пацієнтом відносин взаємного співробітництва на благо пацієнта

1. Встановлення довірчих взаємовідносин і співробітництво лікаря і пацієнта визначають успіх лікування і є одним із головних обов’язків лікаря.

2. Лікар повинен сприяти усвідомленню та реалізації відповідального ставлення пацієнта до процесу обстеження та лікування.

3. Авторитарне ставлення лікаря (медичного працівника) до пацієнта без урахування ставлення останнього до процесу лікування неприпустимо, крім тих ситуацій. Що вимагають невідкладного медичного втручання.

4. Якщо можливість довірчих взаємовідносин з лікарем виключає стан пацієнта, їх встановлюють з його законними представниками. Родиною чи близькими йому людьми.

Стаття 20. Лікар зобов’язаний надати пацієнтові вичерпну інформацію, яка необхідна для своєчасної та якісної медичної допомоги

1. Лікар повинен інформувати пацієнта щодо необхідності, ступеня ризику, найближчих і можливих віддалених наслідків для його здоров’я передбачуваного медичного втручання, про альтернативні методи лікування, їхню порівняльну ефективність, про права пацієнта та можливості їх захисту.

2. Інформація, що надається лікарем, має бути доступною, повинна викладатися зрозумілою для пацієнта мовою, з урахуванням стану, особливостей особистості й культурного рівня пацієнта.

3. Лікар повинен сприяти здійсненню права пацієнтаознайомитися з історією своєї хвороби, офіційними документами, будь-якою інформацією, отриманою при його обстеженні та лікуванні.

4. У разі неспроможності пацієнта (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) сприйняти необхідні інформацію остання повинна бути доведена до відома його законних представників чи родини.

Стаття 21. Кожне медичне втручання повинно включати спеціальну процедуру одержання добровільної згоди пацієнта

1. Лікар зобов’язаний сприяти реалізації прав пацієнта скористуватися запропонованими медичними послугами чи відмовитися від них.

2. Лікар повинен уникати невиправданої наполегливості та нав’язування пацієнтові своєї особистої думки, а також будь-яких релігійних чи атеїстичних поглядів щодо згоди пацієнта на медичне втручання.

3. За неможливості дізнатися про думку пацієнта щодо медичного втручання через некомпетентність останнього необхідно звернутися до його родини або законного представника.

4. Тільки вкрай важкий стан пацієнта (загроза життю чи непритомність), що вимагає невідкладного медичного втручання, та неможливість зв’язатися з його законними представниками або родиною звільняють лікаря від зобов’язання отримання згоди.

Стаття 22. Оголошення про несприятливий чи смертельний прогноз

1. Рішення про оголошення несприятливого чи смертельного прогнозу повинно прийматися лікарем, виходячи з його досвіду, з урахуванням думки самого пацієнта та його близьких.

2. Надання інформації про несприятливий чи смертельний прогноз, що може травмувати пацієнта, повинно бути обачним і проводитися з необхідним почуттям такту та розумінням психологічного стану хворого.

3. Родина хворого може бути попереджена про несприятливий діагноз, якщо сам пацієнт не заперечує цього.

4. У певних випадках на прохання самого пацієнта або якщо пацієнт знаходиться в тяжкому психофізичному стані, він може бути залишений у невіданні щодо небезпечного діагнозу і прогнозу.

Стаття 23. Надання медичної допомоги вмираючому

1. Лікар (медичний працівник) повинен надавати медичну допомогу і моральну підтримку вмираючому до останньої миті його життя, прикладаючи всіх зусиль для полегшення страждань і збереження вмираючому його гідності як особистості.

2. Лікар виступає гарантом надання хворому духовної і моральної підтримки з боку служителя будь-якої релігійної конфесії.

3. Активні заходи щодо підтримки життя пацієнта припиняються тільки тоді, коли стан людини визначається як незворотна смерть.

4.Лікар не має права навіть у випадках, що здаються йому безнадійними, навмисно прискорювати смерть хворого або переривати необхідне лікування. Участь медичного працівника в евтаназії є неприпустимою.

5. Лікар, що лікував пацієнта під час передсмертного захворювання та у термінальний період життя, не може скористатися заповітними розпорядженнями, зробленими на його користь, за винятком випадків, передбачених законом.

Стаття 24. Надання медичної допомоги дітям, людям похилого віку та жінкам

1. Діти, люди похилого віку і жінки – соціальні групи, яким лікар (медичний працівник) надає допомогу у першу чергу.

2. При надання допомоги дітям і жінкам, людям похилого і старечого віку лікар повинен сприяти забезпеченню соціально справедливого ставлення до них.

3. Лікар (медичний працівник) повинен шанобливо ставитися до особистості пацієнтів літнього та старечого віку, виявляти особливий такт і високу культуру в спілкуванні та роботі з ними.

4. У випадку виявлення лікарем (медичним працівником) факту неналежного ставлення будь-яких осіб до пацієнтів дитячого і старечого віку, жіночої статі він звільняється від дотримання принципу конфіденційності.

Стаття 25. Надання допомоги некомпетентним та недієздатним пацієнтам

1. На надання допомоги некомпетентним та недієздатним пацієнтам лікар повинен отримати згоду батьків, опікунів чи їх законних представників.

2. Якщо вік і стан неповнолітнього чи дорослого, що перебуває під опікою, допускають можливість адекватного розуміння ними того, що відбувається. Лікар зобов’язаний роз’яснити їм необхідність, мету і методи передбачуваного медичного втручання.

3. Якщо неповнолітній вимагає конфіденційності в наданні медичних послуг, лікар повинен з’ясувати причини, з яких пацієнт не бажає інформувати батьків або інших законних представників, і пояснити необхідність залучення останніх до його лікування.

4. Медична допомога особам, визнаним судом обмежено дієздатними, надається за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

5. У разі потреби невідкладного медичного втручання, якщо неможливо зв’язатися з батьками або законними представниками неповнолітнього чи дорослого, що перебуває під опікою, лікар (медичний працівник) зобов’язаний надати необхідну допомогу.

Стаття 26. Лікар повинен сприяти одержанню пацієнтами соціальних переваг, право на які зумовлене їх станом

Стаття 27. Пасивне чи активне, неповажне ставлення лікаря, що принижує гідність пацієнта з огляду на стать, є порушенням рівних прав чоловіків і жінок і є неприпустимим.

1. Лікар повинен сприяти реалізації принципу рівності чоловіків та жінок на основі паритетності при наданні їм медичної допомоги.

2. Лікар зобов’язаний забезпечувати рівність можливостей чоловіків і жінок стосовно згоди чи відмови від медичної допомоги.

3. Лікар повинен дотримуватися принципу справедливості та рівної участі жінок і чоловіківу розподілі та використанні медичних ресурсів.

4. Лікар зобов’язаний при встановленні взаємного співробітництва з пацієнтом виходити з визнання рівноправних відносин між чоловіками і жінками. Вступ у сексуальні відносини з пацієнтом є неетичним.

Стаття 28. Лікар повинен поважати та підтримувати право пацієнта вільно обирати лікаря та медичний заклад

1. Лікар повинен сприяти реалізації права пацієнта на вільний вибір лікаря та медичної установи.

2. Лікар не повинен чинити перешкоди пацієнтові у реалізації права довіри свого подальшого лікування іншому лікареві.

Стаття 29. Відмова лікаря від надання медичної допомоги

1. Лікар вільний у виборі пацієнта та умов, за яких здійснюється медична допомога, за винятком невідкладних та екстрених випадків.

2. Етично виправданою може бути відмова лікаря від лікування людини, у якої, на його думку, відсутнє захворювання або у випадках, коли лікування з різних причин протипоказане.

3. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення ним встановленого для нього режиму. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній неодноразово порушував правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я або не виконував медичних приписів, за умови, що ця відмова не загрожуватиме життю та здоров’ю хворого та інших людей.

4. Якщо пацієнт має можливість вибору лікаря, останній може скористатися своїм правом відмовитися від надання медичної допомоги пацієнтові з особистих причин.

Стаття 30. Оплата праці лікаря визначається нормами діючого законодавства

1. У випадках, якщо не визначені норми, лікар не може оцінювати свою діяльність невиправдано високо.

2. Оцінка діяльності лікаря повинна враховувати:

– складність та унікальність запропонованої медичної допомоги;

– необхідні вміння й досвід лікаря;

– якість виконаної роботи;

– репутацію лікаря, медичного закладу тощо.

3. Лікар не може вимагати оплату праці до закінчення обстеження чи лікування. Підвищення платні за якість та ефективність лікування неприпустимі.

4. Лікар, якщо це можливо, повинен попередньо інформувати пацієнта про вартість лікування.

5. Ніякий особливий спосіб розрахунку не повинний нав’язуватися хворому.

 РОЗДІЛ 4. Взаємовідносини і взаємодія медичних працівників та представників інших професій.

Стаття 31. Взаємини між лікарями.

1. Взаємини між лікарями (медичними працівниками) будуються на підставі колегіальності. Рівноправності, чесності, справедливості, порядності, а також готовності передати свої професійні знання та досвід.

2. Лікарі повинні допомагати один одному у далонні труднощів та у випадках невдач. У разі виникнення розбіжностей між колегами слід шукати шлях їх усунення, у разі потреби – за посередництвом етичного комітету відповідної професійної асоціації.

3. Обов’язок кожного лікаря – неупереджено аналізувати як власні помилки, так і помилки своїх колег. Виявлення незгоди з їхніми думками чи діями, критика на їх адресу повинні бути об’єктивними, аргументованими і необразливими. Слід уникати некоректних висловлювань про роботу колег у присутності пацієнтів чи їхніх близьких, за винятком випадків, пов’язаних з оскарженням дій лікаря. Спроби завоювати собі авторитет шляхом дискредитації колег неетичні.

4. Моральний обов’язок лікаря – активно протидіяти практиці безчесних і некомпетентних колег, а також різного роду непрофесіоналів, що наносять шкоду здоров’ю та життю пацієнтів.

Стаття 32. Надання невідкладної допомоги.

1. Лікар, запрошений до пацієнта для надання невідкладної допомоги, якщо останній підлягає подальшому огляду особистим чи іншим лікарем, повинен проінформувати колегу про свої дії і рекомендації пацієнтові. Він доводить це до відома пацієнта, а у себе зберігає копію цієї інформації.

2. При наданні невідкладної допомоги потрібно:

– поважати рішення і вибір пацієнта, щонайпильніше враховуючи та реагуючи на невідкладний (терміновий) випадок і його наслідки;

– сприяти забезпеченню взаєморозуміння у відносинах між усіма лікарями, до яких зверталися за допомогою та консультацією;

– попереджати конфлікти, що можуть виникнути на грунтівідносин між лікарями різних спеціальностей;

– не допускати, щоб угода про сумісну діяльність медичних працівників заподіяла шкоди пацієнтові.

Стаття 33. Лікар-консультант.

1. Лікар (за необхідності) повинен запропонувати консультацію свого колеги залежно від обставин або погодитися на консультацію, бажану пацієнтом чи його близькими.

2. Лікар, що консультує пацієнта, в першу чергу повинен дотримуватися інтересів пацієнта, підтримувати його вільний вибір щодо одержання консультації у іншого фахівця, не принижувати гідність особистого лікаря, проводити лікування головним чином у випадках необхідності надання невідкладної допомоги.

3. Лікар, до якого звернулися за консультацією, повинен, за згодою пацієнта, поінформувати про це його особистого лікаря і повідомити йому свої висновки та рішення. У випадку відсітності дозволу пацієнта на таку інформацію лікар зобов’язаний поінформувати останнього про наслідки його відмови.

4. Якщо лікар не вважає доцільним вибір пацієнтом консультанта, то він може ухилитися від видачі направлення до нього. У цьому випадку він повинен порадити звернутися до іншого консультанта і довести пацієнтові доцільність такого вибору.

5. Якщо після консультації виявляється, що висновки консультанта і особисого лікаря не збігаються, пацієнт повинен бути поінформований про це. Особистий лікар може припинити надання своїх послуг, якщо пацієнт чи його близькі віддадуть перевагу висновкові консультанта.

6. Консультант не повинен під час хвороби, з приводу якої він надавав консультацію, за власної ініціативою викликати чи обстежувати пацієнта, не поінформувавши про це його особистого лікаря (за винятком невідкладних випадків).

Стаття 34. Надання допомоги декількома лікарями та госпіталізація пацієнта.

1. Пацієнт не повинен страждати через розбіжності між лікарями, що надають йому допомогу. Якщо кілька лікарів спільно обстежують чи лікують одного пацієнта, вони повинні постійно обмінюватися інформацією; кожний з цих лікарів бере на себе персональну відповідальність і стежить за інформуванням пацієнта.

2. Кожний з лікарів має право відмовитися надавати медичну допомогу чи припинити її надавати за умови, що це не заподіє шкоди хворому і що про це будуть попереджені його колеги.

3. Особистий лікар повинен узагальнювати результати різних досліджень, інформувати пацієнта про отримані дані та спостереження, пояснювати йому у зрозумілих для нього виразах висновки, до яких прийшла група фахівців.

4. Лікар, що взяв на себе відповідальність за пацієнта у зв’язку з його госпіталізацією, повиненсповістити про це особистого лікаряабо лікаря, визначеного пацієнтом чи його близькими. Він повинен інформувати цього лікаря про основні рішення щодо пацієнта.

Стаття 35. Ділові стосунки з представниками інших спеціальностей.

1. В інтересах пацієнтівлікарі зобов’язані підтримувати колегіальні відносини з представниками інших спеціальностей як із сфери охорони здоров’я, так і інших галузей (соціальні працівники, психологи тощо). Медичні працівники повинні поважати їхню професійну незалежність і вільний вибір пацієнта.

2. Лікар повинен підтримувати діяльність мультидисциплінарних бригад, які сприяють поліпшенню обслуговування хворих, профілактичним заходам, доглядові за особами похилого віку та пацієнтів у передтермінальному стані та особами з обмеженою працездатністю, а також проведенню гуманітарних акцій.

3. У випадку виникнення розбіжностей у запропонованих рекомендаціях лікар може:

– звернутися в етичний комітет відповідного професійного товариства;

– апелювати безпосередньо до відповідного керівного органу професійного товариства.

РОЗДІЛ 5. Виконання професійних обов’язків.

Стаття 36. Повага до професії лікаря.

1. Принцип поваги до своєї професії повинен бути витриманим у всіх сферах діяльності лікаря: професійній, громадській, публіцистичній та ін. Кожен лікар повинен утримуватися від будь-якої дії, навіть поза межами своїх професійних обов’язків, яка знецінює повагу до медичного фаху. Своєю діяльністю він повинен утверджувати повагу до професії медика, її сутності та громадської значущості, сприяти збереженню й підвищенню її престижності.

2. Лікар не повинен вчиняти дій, спрямованих на обмеження прав іншого лікаря як фахівця та людини.

3. Лікареві (медичному працівнику) заюороняється сприяти усім, хто займається протизаконною медичною діяльністю.

Стаття 37. Межі компетенції лікаря.

1. Кожний лікар, як правило, має повноваження виконувати всі дії у сфері діагностики, профілактики і лікування. При цьому він не може, крім виняткових обставин, починати чи продовжувати лікування, давати рекомендації в галузях, що виходять за межі його знань, досвіду і наявних у нього можливостей. Неетичною є постійна практика лікаря поза межами своєї професійної компетенції.

2. Знання, досвід і наявні можливості лікар зобов’язаний застосовувати в кожному окремому випадку таким чином, щоб забезпечити найкраще надання медичної допомоги.

3. Обов’язок лікаря – свідомо оцінити роль, яку він може взяти на себе в конктретному випадку залежно від своєї компетентності, інтелекту, обставин та середовища.

Стаття 38. Відповідність умов надання медичної допомоги.

1. Місце виконання професійних обов’язків лікаря повинно бути належно устатковане, в тому числі технічними засобами, що відповідають характеру його діяльності, а також дозволяють зберегти професійну таємницю. Лікар повинен стежити за належним станом свого робочого місця і засобів лікування відповідно до встановлених норм і правил сучасних чинних санітарно-гігієнічних вимог.

2. Лікар може не виконувати своїх професійних обов’язків в умовах, які істотно знижують якість медичної допомоги чи безпеку людей. Він повинен дбати про компетентність осіб, з якими співпрацює в наданні допомоги пацієнтам.

3. Знання з гігієни є обов’язковими кваліфікаційними вимогами для лікарів при їхній роботі з апаратурою, устаткуванням і потенційно забрудненими препаратами, з якими їм доводиться маніпулювати в процесі професійної діяльності. Обов’язок медичних працівників – проводити обробку таким чином, щоб ані для самих співробітників, ані для будь-якої людини, що свтупила з ними в контакт, не існувало ризику випадкового зараження.

Стаття 39. Підтримання професійної компетентності

1. Лікар відповідальний за безперервне підвищення власної кваліфікації.

2. Лікар повинен здобувати, застосовувати і поглиблювати наукові знання, поширювати відповідну інформацію серед пацієнтів, колег, громадськості, одержувати консультації і використовувати допомогу лікарів інших спеціальностей, якщо це необхідно.

3. Якщо лікар звертається за консультацією або співпрацює з іншими професіоналами, він повинен бути впевненим в їх кваліфікації та компетентності. Якщо в нього є сумніви щодо підготовки, кваліфікації й етичних якостей представника суміжної професії,він не повинен користуватися його допомогою.

4. Якщо лікар бере на себе роль співробітника чи керівника іншого спеціаліста, він повинен усвідомлювати власну відповідальність і бути впевненим, що пацієнт отримає необхідну та якісну допомогу.

Стаття 40. Складання професійних висновків

1. У процесі виконання своїх професійних обов’язків лікар повинен оформлювати медичні висновки, довідки, свідчення та інші докуметни відповідно до норм законодавчих постанов і регламентів.

2. Будь-яка довідка, розпорядження, свідчення чи документ, які видаються лікарем, повинні бути датовані, складені розбірливо, державною мовою, підписані ним, з уможливленням ідентифікації його як лікаря і автора документа.

3. Лікар не повинен складати довідки, якщо вони можуть бути використані з метою зловживання, всупереч загальноприйнятим правилам та законодавству.

Стаття 41. Діяльність приватного лікаря

Лікар, який здійснює приватну діяльність, може використовувати допомогу колег та фахівців згідно з діючим законодавством України. Його діяльність підпорядковується дії основних статей та положень даного Кодексу.

Стаття 42. Виконання професійних обов’язків у галузі експертної медицини

1. Лікар не може бути одночасно лікарем-експертом і особистим лікарем одного й того самого хворого.

2. Лікар не повинен проводити експертизу, у висновках якої зацікавлені: він сам, один з його пацієнтів, один із його близьких, друзів або група осіб, яка звернулася до нього за послугами.

3. При одержанні завдання на експертизу лікар зобов’язаний відмовитися від нього, якщо вважає, що поставлені перед ним питання не мають безпосереднього відношення до медицини, його знань та його можливостей або якщо це завдання суперечить положенням чинного законодавства чи цього Кодексу.

4. Лікар-експкрт до початку експертних дій повинен проінформувати особу, яку він обстежує, щодо поставленого перед ним завдання.

5. Текст акту експертизи повинен містити тільки такі дані, які необхідні лікареві-експерту для формулювання відповіді на поставлені питання.

Стаття 43 Проведення досліджень і випробувань на замовлення фірм

1. Проведення досліджень і випробувань здійснюється відповідно до етичних правил, що встановлені етичним комітетом відповідної медичної асоціації (товариства, спілки) та чинним законодавством України.

2. При написанні наукових і науково-популярних праць, поданні матеріалів до засобів масової інформації посилання на замовника чи спонсора є етично обов’язковим.

Стаття 44. Лікар і чинне законодавство

Лікар зобов’язаний дотримуватися закону і повинен визнавати свою відповідальність перед пацієнтом.

Стаття 45. Участь у громадському житті

1. У суспільно-громадській роботі лікар повинен дотримуватися етичних норм поведінки. У разі відсутності відповідних повноважень він не може обгрунтовувати власні заяви громадського характеру авторитетом своєї професії чи професіонального співтовариства.

2. Лікар може ділитися з громадськістю своїм досвідом розуміння та вирішення проблем, які впливають на стан здоров’я населення. Лікар повинен завжди пам’ятати про свою особливу громадянську роль захисника здоров’я та добробуту людини.

Як правильно поводитись з інвалідами

При зустрічі з людиною, яка має обмежені можливості, ми часто не знаємо як себе повести, ніяковіємо та навіть можемо образити її необережним висловом. Проте перебуваючи в громадських місцях, ці люди часто потребують допомоги, яку ми, знову ж таки через незнання, не можемо їм сповна надати.

І тут самі інваліди приходять на допомогу, даючи поради, як правильно себе з ними поводити.

Цей матеріал ґрунтується на рекомендаціях, прийнятих Міжнародним рухом за права інвалідів. Знати це потрібно кожній сучасній людині, адже люди з обмеженими можливостями – частина суспільства, і ми повинні зробити їх непросте життя легшим.

Загальні правила етикету при спілкуванні з інвалідами

Під час розмови з інвалідом, звертайтеся безпосередньо до нього, а не до супроводжуючого або сурдоперекладача, які присутні при розмові.

Якщо ви знайомитесь з інвалідом, цілком природно потиснути йому руку: навіть тим, кому важко рухати рукою або хто користується протезом.

Коли ви зустрічаєтеся з людиною, яка погано або не бачить зовсім, обов’язково називайте себе і тих людей, які прийшли з вами. Якщо у вас відбувається спільна розмова в групі, не забувайте пояснити, до кого в даний момент ви звертаєтеся, і назвати себе.

Якщо ви пропонуєте допомогу, чекайте, поки її приймуть, а потім запитайте, що і як робити.

При розмові з людиною, яка має труднощі в спілкуванні, слухайте її уважно. Будьте терплячі, чекайте, коли людина сама закінчить фразу. Не поправляйте її і не закінчуйте думки замість неї. Ніколи не вдавайте, що ви розумієте, якщо насправді це не так. Повторіть, що саме ви зрозуміли, це допоможе людині зорієнтуватися, а вам – зрозуміти її.

Коли ви розмовляєте з людиною, яка користується інвалідним візком або милицями, розташуйтеся так, щоб ваші очі були на одному рівні, тоді вам буде легше розмовляти.

Щоб привернути увагу людини, яка погано чує, помахайте їй рукою , або поплескайте по плечу. Дивіться їй прямо в очі і говоріть чітко . Пам’ятайте, що не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах.

Люди, які мають труднощі у пересуванні

Пам’ятайте, що інвалідний візок –це недоторканий простір людини. Не спирайтеся на нього, не штовхайте, не кладіть на нього ноги без дозволу. Починати котити візок без згоди інваліда – те ж саме, що схопити і понести людину без її згоди.

Завжди запитуйте, чи потрібна допомога, перш ніж надати її. Запропонуйте допомогу, якщо треба відкрити важкі двері або пройти по килиму з довгим ворсом.

Якщо ваша пропозиція про допомогу прийнята, запитайте, що потрібно робити, і чітко дотримуйтесь інструкцій.

Якщо вам дозволили пересувати візок, котіть його повільно. Візок швидко набирає швидкість, і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги. Завжди особисто переконуйтесь в доступності місць, де заплановані заходи. Заздалегідь поцікавтеся, які можуть виникнути проблеми або бар’єри і як їх можна усунути. Не треба плескати людину, що знаходиться в інвалідному візку, по спині чи по плечу.

Якщо можливо, розташуєтеся так, щоб ваші обличчя були на одному рівні. Уникайте положення, при якому вашому співрозмовникові потрібно закидати голову. При плануванні заходів у приміщеннях, де існують архітектурні бар’єри, попередьте про них, щоб людина з обмеженими можливостями мала можливість приймати рішення заздалегідь. Пам’ятайте, що, у людей, які мають труднощі в пересуванні, як правило, немає проблем із зором, слухом і розумінням.

Не думайте, що необхідність користуватися інвалідним візком – це трагедія. Це спосіб вільного (якщо немає архітектурних бар’єрів) пересування. Є люди, що користуються інвалідним візком, але не втратили здатності ходити і можуть пересуватися за допомогою милиць, тростини і т.п. Візки ж використовують для того, щоб економити сили і швидше пересуватися.

Люди з поганим зором і незрячі

Порушення зору має багато ступенів. Повністю незрячих людей усього близько 10%, інші мають залишковий зір, можуть розрізняти світло і тінь, іноді колір, обриси предметів. В одних слабкий периферичний зір, в інших – слабкий прямий при гарному периферичному. Все це треба з’ясувати і враховувати при спілкуванні.

Пропонуючи свою допомогу, направляйте людину, не стискайте її руку, йдіть так, як ви зазвичай ходите. Не треба хапати сліпу людину і тягнути за собою.

Опишіть коротко, де ви знаходитесь. Попереджайте про перешкоди: сходи, бордюри, калюжі, ями, та вибоїни на дорозі, низькі одвірки, труби тощо.

Використовуйте, якщо це доречно, терміни, що характеризуються як звук, запах, відстань. Діліться побаченим.

З собаками-поводирями не поводьтеся так, як із звичайними домашніми тваринами. Не віддавайте їм команд, не чіпайте їх і не грайтеся з ними. Якщо ви збираєтеся читати незрячій людині, спочатку попередьте її про це. Говоріть звичним для вас голосом. Не пропускайте текст, якщо вас про це не просять.

Якщо це важливий лист або документ, не потрібно для переконливості давати відчути його на дотик. При цьому не замінюйте читання переказом. Коли незрячий чоловік повинен підписати документ, прочитайте його обов’язково повністю. Інвалідність не звільняє сліпу людину від відповідальності, зумовленої документом. Завжди звертайтеся безпосередньо до людини, навіть якщо вона вас не бачить, а не до її зрячого компаньйона.

Не забувайте називати себе та співрозмовників, а також представляйте інших присутніх. Якщо ви хочете потиснути руку, скажіть про це.

Коли ви пропонуєте незрячій людині сісти, не садіть її, а направте руку на спинку стільця або підлокітник. Не водіть рукою незрячого по поверхні предмету, а дайте йому можливість самому вільно до нього доторкнутися. Якщо вас попросили допомогти взяти якийсь предмет, не слід тягнути руку сліпого до предмета і брати його рукою цей предмет.

Коли ви спілкуєтеся з групою незрячих людей, не забувайте щоразу називати того, до кого ви звертаєтеся.

Не змушуйте вашого співрозмовника говорити в порожнечу: якщо ви переміщуєтесь, попередьте його про це.

Цілком нормально вживати слово “дивитися”. Для незрячої людини це означає “бачити руками”, відчувати.

Уникайте розпливчастих визначень та інструкцій, які зазвичай супроводжуються жестами, подібних виразів “склянка знаходиться там, на столі”. Намагайтеся бути точними: “Склянка посередині столу”.

Якщо ви помітили, що незряча людина збилася з маршруту, не керуйте її рухом на відстані, а підійдіть і допоможіть вибратися на потрібний шлях.

Під час спуску або при підйомі сходами догори ведіть незрячого перпендикулярно до них. Пересуваючись, не робіть ривків, різких рухів.

 

 

Люди з вадами слуху

Існує кілька типів і ступенів глухоти. Відповідно, існує багато способів спілкування з людьми, які погано чують. Якщо ви не знаєте, якому віддати перевагу, запитайте у них. Деякі люди можуть чути, але сприймають окремі звуки неправильно. У цьому випадку говоріть голосно й чітко. Деколи знадобиться лише знизити висоту голосу, тому що людина втратила здатність сприймати високі частоти.

Розмовляючи з людиною, у якої поганий слух, дивіться прямо на неї. Не ставайте так, щоб обличчя опинялося у тіні, не загороджуйте його руками, волоссям, шапкою з козирком. Ваш співрозмовник повинен мати можливість стежити за губами та виразом вашого обличчя. Щоб привернути увагу людини, яка погано чує, назвіть її по імені. Якщо відповіді немає, можна злегка торкнутися людини або ж помахати рукою. Говоріть виразно і рівно. Не потрібно надмірно підкреслювати щось. Кричати, особливо в вухо, теж не варто.

Якщо вас просять повторити щось, спробуйте перефразувати свою пропозицію. Використовуйте жести.

Переконайтеся, що вас зрозуміли. Не соромтеся запитати, чи зрозумів вас співрозмовник. Якщо ви повідомляєте інформацію, яка включає в себе номер, технічний або інший складний термін, адресу, напишіть її, повідомте факсом, електронною поштою, sms, або будь-яким іншим способом, так, щоб інформація була зрозумілою. При труднощах в усному спілкуванні, запитайте, чи не буде простіше листуватися. Не забувайте про середовище, яке вас оточує. Важко спілкуватися з людьми, які погано чують у великих або багатолюдних приміщеннях. Яскраве сонце або тінь теж можуть бути на перешкоді. Дуже часто глухі люди використовують мову жестів. Якщо ви спілкуєтеся через сурдоперекладача, не забувайте, що звертатися потрібно безпосередньо до співрозмовника, а не до перекладача.

Не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах. Вам найкраще запитати про це при першій зустрічі. Якщо ваш співрозмовник володіє цією навичкою, потрібно дотримуватися кількох важливих правил:

Пам’ятайте, що тільки три з десяти слів добре прочитуються.

Потрібно дивитися в обличчя співрозмовнику, говорити виразно і повільно, використовувати прості фрази і уникати несуттєвих слів.

Якщо хочете пояснити або підкреслити зміст сказаного потрібно використовувати вираз обличчя, жести, рухи тіла.

Люди з затримкою в розвитку і проблемами спілкування.

Використовуйте доступну мову, висловлюйтесь точно і по справі.

Уникайте словесних штампів та образних виразів, якщо ви не впевнені в  тому, що ваш співрозмовник з ними знайомий.

Не розмовляйте зверхньо. Не думайте, що вас не зрозуміють.

Обговорюючи завдання або проект, розповідайте все “по кроках”. Дайте вашому співрозмовнику можливість зрозуміти кожен крок після того, як ви пояснили йому.

Якщо необхідно, використовуйте ілюстрації або фотографії. Будьте готові повторити інформацію кілька разів. Не здавайтеся, якщо вас з першого разу не зрозуміли.

Поводьтеся з людиною, яка має проблеми в розвитку так само, як би ви  поводились з будь-ким іншим. У бесіді обговорюйте ті ж теми, які ви обговорюєте з іншими людьми. Наприклад, плани на вихідні, відпустку, погоду, останні події. Звертайтесь безпосередньо до людини.

Пам’ятайте, що люди з затримкою в розвитку дієздатні й можуть підписувати документи, контракти, голосувати, давати згоду на медичну допомогу і т.д.

Люди з порушеннями психіки

Психічні порушення – не те ж саме, що проблеми в розвитку. Люди з психічними проблемами можуть відчувати емоційні розлади або збентеження, що ускладнюють їхнє життя. У них свій особливий і мінливий погляд на світ.

   Не треба думати, що люди з психічними порушеннями обов’язково потребують додаткової допомоги та спеціального поводження.

Поводьтеся з людьми що мають психічні порушення як з особистостями. Не потрібно робити передчасних висновків на підставі досвіду спілкування з іншими людьми, що мають таку ж форму інвалідності.

Не слід думати, що люди з психічними порушеннями більше за інших схильні до насильства. Це міф. Якщо ви доброзичливі, вони будуть почувати себе спокійно.

Невірно думати, що люди з психічними порушеннями мають проблеми з розумінням або нижчі за рівнем інтелекту, ніж більшість людей. Якщо людина, що має психічні порушення, засмучена, запитайте її спокійно, що ви можете зробити, щоб допомогти їй.

Не розмовляйте різко з людиною, яка має психічні порушення, навіть якщо у вас є для цього підстави.

Люди, які відчувають труднощі в мові

Не ігноруйте людей, яким важко говорити, тому що зрозуміти їх – у ваших інтересах.

Не перебивайте і не виправляйте людину, що зазнає труднощів у мові.

Починайте говорити тільки тоді, коли переконаєтеся, що ваш співрозмовник закінчив свою думку.

Не намагайтеся прискорити розмову. Будьте готові до того, що розмова з людиною, що має проблеми з мовою, займе у вас більше часу. Якщо ви поспішаєте, краще перепросіть і домовтеся про спілкування в інший час.

Дивіться в обличчя співрозмовнику, підтримуйте візуальний контакт. Віддайте цій бесіді всю вашу увагу.

Не думайте, що утруднення в мові – показник низького рівня інтелекту людини.

Намагайтеся ставити запитання, які вимагають коротких відповідей або кивка головою.

Не вдавайте, що зрозуміли, якщо чогось не дочули. Не соромтеся перепитати. Якщо вам знову не вдалося зрозуміти, попросіть вимовити слово у більш повільному темпі, можливо, по буквах.

Не забувайте, що людині з порушеною мовою теж потрібно висловитися. Не перебивайте її і не квапте.

При проблемах у спілкуванні, запитайте, чи не хоче ваш співрозмовник використовувати інший спосіб – написати, надрукувати.

Конфіденційність, її збереження та порушення.

Вимоги щодо збереження лікарської таємниці закріплюються різними  нормативно-правовими актами з питань медичної допомоги. Так, відповідно до Міжнародного кодексу медичної етики (1949р.) лікар зобов’язаний дотримуватись абсолютної таємниці в усьому, що він знає про свого пацієнта, навіть після його смерті.

Аналогічні вимоги містить Декларація в політиці в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, прийнята в 1994 р., згідно з якою всі відомості про стан здоров’я пацієнта, діагноз, лікування тощо є конфіденційними. Розкриті ці відомості можуть бути тільки за згодою пацієнта.

Законодавче регулювання права на медичну таємницю

Конвенція про права людини в біомедицині (Convention on Human Rights and Biomedicine. DIR/JUR (96), 14, Strasbourg 1996) відомості про стан здоров’я людини визнає складовою права на повагу до приватного життя (ст. 10).

Право на повагу до приватного життя людини охороняється також положеннями Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8).

У рішеннях Європейського суду з прав людини у сфері охорони здоров’я наголошується на основоположному значенні охорони даних особистого характеру (особливо медичних даних) для здійснення права особи на повагу до приватного та сімейного життя. Повага до конфіденційності інформації про стан свого здоров’я є невід’ємним принципом правової системи України, як й інших країн – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вирішальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта і захист приватного життя хворого, а також і забезпечення його довіри працівників медичних закладів, до медичної професії та медичних послуг загалом. Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть віднаджуватися від надання іформації особистого та інтимного характеру, що може бути необхідним для отримання належного лікування, та навіть від прагнення отримати таку допомогу і таким чином наражати себе та своє здоров’я, а у випадку інфекційного захворювання і здоров’я суспільства, на небезпеку (Див.: Рішення ЄСПЛ у справі «Z проти Фінляндії» (Z v. Finland (1997) щодо порушення ст.ст. 8, 13 Конвенції // Хрестоматія Рішень Європейського суду з прав людини у сфері охорони здоров’я (окремі аспекти) // Юридична газета. – 2012. – 22 травня. – № 21 (311). – С. 15).

Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошенння даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим статтею 8 Конвенції (Див.: Рішення ЄСПЛ у справі «М.С. проти Швеції» (М.С. v. Sweden (1997) щодо порушення ст. 8 Конвенції).

Вітчизняним законодавством право на медичну таємницю регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я від 1992 р. (надалі – Основи законодавства) двома статтями, які визначають право на таємницю свого здоров’я i лікарську таємницю (ст.ст. 39-1 і 40), а в ЦК України закріплене як право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286).

 Поняття права на медичну таємницю

Поняття права на медичну таємницю нормативно не визначено і фактично врегульовано чинним законодавством у вигляді двох його складових – права на таємницю свого здоров’я та обов’язку зобов’язаних осіб (лікарів тощо) дотримуватися медичної таємниці пацієнта.

Основами законодавства у ст. 39-1 передбачено, що пацієнт має  право на

таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою,  діагноз,  а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.  Забороняється вимагати  та  надавати  за  місцем  роботи  або навчання інформацію про діагноз та лікування пацієнта.

Право на таємницю здоров’я кореспондує обов’язок медичних працівників й інших визначених осіб дотримуватися медичної таємниці. Відповідно до ст. 40 Основ законодавства, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

У зв’язку з цим узагальнююча юридична характеристика права на медичну таємницю знаходить своє вираження в понятті цього суб’єктивного права, визначеного на доктринальному рівні (юридичною і медичною науками).

Медичною таємницею визнається сукупність медичної та немедичної  інформації про стан здоров’я фізичної особи-пацієнта, яка не підлягає розголошенню. Право на медичну таємницю полягає в утриманні від поширення відомостей щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров’я, діагнозу її захворювання та інші відомості, отримані при медичному обстеженні, зокрема інформація про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров’я родичів, близьких осіб пацієнта. Так, не підлягають розголосу: дані про саму хворобу, функціональні особливості організму, фізичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств і інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його тощо.

Медичну таємницю, таким чином, слід розглядати не як утаємничення медичної інформації від хворого, а як збереження в таємниці від інших осіб відомостей, які за правом належать пацієнтові, оскільки це таємниця пацієнта, яка охороняється лікарем.

Усі ці відомості, що є медичною таємницею, поділяють на два види: медичні (відомості про стан здоров’я пацієнта) та немедичні (відомості про його інтимне й сімейне життя).

Суб’єкти і правовий режим медичної таємниці

Медична таємниця поширюється на пацієнта, а також осіб, зобов’язаних дотримуватися такої таємниці (лікар тощо).

Відповідно до Основ законодавства (ст. 39-1) пацієнт вправі ознайомитися зі  своєю історією хвороби, а лікар у тих випадках, коли пацієнт хоче реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби, зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Важливим є питання правового регулювання обсягу прав пацієнта на інформацію про стан свого здоров’я. В Україні пацієнт має право на інформацію про стан свого здоров’я, якщо інформація про несприятливий діагноз не погіршить стан хворого та не ускладнить процес лікування.

У зв’язку з цим вітчизняна доктрина слушно виходить з необхідності брати до уваги у кожному конкретному випадку характер відомостей, що повідомляються, особистість пацієнта, рівень його інтелектуального розвитку, особливості психіки.

Якщо прогноз захворювання несприятливий, то не завжди доцільно інформувати хворого про стан здоров’я. У цьому випадку лікар має право повідомити пацієнту неповну і лише ту інформацію, яку він вважає за потрібне повідомити залежно від прогнозу захворювання.

При цьому судова практика виходить з того, що особа має право на своєчасний доступ до інформації про стан свого здоров’я за обставин, що безпосередньо стосуються здійснення особистої автономії людини, зокрема за обставин, коли законодавство дозволяє здійснювати за власним розсудом соматичні права (тобто права людини з розпорядження власним тілом). У цьому зв’язку заслуговує уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі Р.Р. проти Польщі (R.R. v. Poland) (2011) щодо порушення ст.ст. 3, 8, 13 Конвенції, в якому зазначається, що своєчасний доступ до інформації про стан свого здоров’я є особливо важливим тоді, коли стан здоров’я різко змінюється і здатність людини ухвалювати самостійні рішення зменшується. У контексті вагітності ефективний доступ до інформації про стан здоров’я матері та плоду, за обставин, коли законодавство дозволяє проведення аборту, безпосередньо стосується здійснення автономії людини. Суд вважає, що природа питань, які стосуються ухвалення жінкою рішення припинити вагітність, є такою, що фактор часу є надзвичайно важливим (Див.: Рішення Європейського суду з прав людини у справі PP проти Польщі (R.R. v. Poland (2011) щодо порушення ст.ст. 3, 8, 13 Конвенції).

Право на медичну таємницю є особистим правом пацієнта, яке діє  протягом всього життя особи-пацієнта. Правило про медичну таємницю зберігається і після смерті пацієнта з метою попередження випадків можливого заподіяння шкоди репутації пацієнта, його близьким. Відповідно до Основ законодавства відомості, які становлять об’єкт медичної таємниці, не підлягають розголошенню, крім передбачених законодавчими актами випадків. Порушення медичної таємниці можливе, коли збереження медичної таємниці шкодить суспільству або оточенню хворого. У цьому випадку лікар повинен порушити таємницю. Наприклад, медики зобов’язані інформувати відповідні державні органи про народження, мертвонароджених, смерть, поширення інфекційних хвороб, випадки жорстокого поводження з дітьми тощо.

Положення законодавства про медичну таємницю мають дотримуватися також у випадку поширення серед персоналу медичного закладу інформації про помилки, допущені медпрацівниками, з метою недопущення повторення подібних неякісних медичних послуг. У цьому контексті в рішенні Європейського суду з прав людини, справа «Биржиковський проти Польщi» (Byrzykowski v. Poland) (2006 р.) щодо порушення ст. 2 Конвенції, наголошується на необхідності швидкого вирішення справ, які стосуються смерті особи в медичних установах. Помилки, допущені медпрацівниками, повинні з’ясовуватися швидко. Далі цю інформацію слід невідкладно розповсюджувати серед персоналу медичної установи загалом, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а відтак – гарантувати пацієнтам надання якісних медичних послуг (Див. : Рішення Європейського суду з прав людини, справа «Биржиковський проти Польщi» (Byrzykowski v. Poland) (2006 р.) щодо порушення ст. 2 Конвенції).

Особами, зобов’язаними дотримуватися такої конфіденційної інформації, є медичні працівники, інші особи, яким у зв’язку з виконанням їх професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимне або сімейне життя людини. Такі особи не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.Учасниками відносин медичної таємниці виступають також інші особи, на яких покладено обов’язок утримуватися від зайвого втручання в особисте життя людини, пов’язане з її здоров’ям. Так, відповідно до ст. 286 ЦК України забороняється вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. За своїм правовим режимом медична таємниця в розумінні інформації про стан здоров’я пацієнта являє собою конфіденційну інформацію і різновид інформації з обмеженим доступом.

В юридичній літературі порушення медичної таємниці пропонується  розглядати як зловживання  права на інформацію, що тягне цивільно-правову відповідальність. Тому лікар може відмовити в наданні інформації, яка, на його думку, належить до професійної таємниці. Право на медичну таємницю, інші види права на таємницю приватного життя може бути обмежено для окремих категорій, зокрема, так званих публічних осіб. Ступінь відкритості інформації про таких осіб має бути більш широкий, оскільки такі особи, погоджуючись з рівнем своєї популярності, мають бути готовими до того, що до їх приватного життя суспільство виявлятиме більше зацікавленості, ніж до пересічної людини.

Конфіденційність та ведення медичних документів.

Основною інформаційною одиницею для Реєстру є форма первинної  облікової документації № 025/о “Медична карта амбулаторного хворого”, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28 квітня 2012 року за № 661/20974. Володільцями реєстру є заклади охорони здоров’я. Володільці реєстру за наявності згоди пацієнтів на обробку їх персональних даних вносять інформацію до реєстру, обробляють її та забезпечують захист персональних даних, що вносяться до реєстру. Обмін відомостями між ЗОЗ ведеться за допомогою телекомунікаційної мережі із забезпеченням захисту інформації відповідно до вимог законодавства.

Важливим аспектом є й те, що впровадження електронного реєстру  пацієнтів розпочалося з Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва. Джерелами формування Реєстру є паспортні документи або інші документи, що ідентифікують особу, та первинна облікова документація закладів охорони здоров’я.

Реєстр формується шляхом створення електронних баз даних з метою максимальної автоматизації накопичення і обробки інформації. Підставою для внесення фізичної особи (пацієнта) до Реєстру є факт звернення пацієнта до закладу охорони здоров’я та наявність його письмової згоди на обробку персональних даних.

Введення електронного реєстру пацієнтів викликає ряд проблем через недостатню кількість кваліфікованих працівників, відсутності комп’ютерного обладнання, Інтернету в лікарнях та висока вартість утримання бази даних, неврегульованість відмови та конкретного порядку знищення персональних даних медичних працівників та пацієнтів.

Відповідно до європейських стандартів персональні дані поділяються на  дані загального характеру (прізвище, ім’я, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та особисті (чутливі) персональні дані (дані про стан фізичного та психічного здоров’я, етнічна належність, расова приналежність, ставлення до релігії, політичні погляди ідентифікаційні коди чи номери, відбитки пальців, податковий статус, дані про судимість, зображення, сексуальне життя тощо).

У законодавстві України відсутній такий поділ, тобто поширення прізвища та ім’я особи може здійснюватися лише за письмової згоди особи. Водночас закон не передбачає можливості поширювати персональні дані, якщо вона становить суспільний інтерес, що є істотним обмеженням свободи слова. Це суперечить положенню інших законів, наприклад, Закону “Про доступ до публічної інформації.

Формування бази персональних даних

Закон суттєво ускладнює регулювання даних відносин. Наприклад, зобов’язує повідомляти суб’єкта персональних даних про включення в базу його персональних даних. У той же час відповідно до закону будь-яка обробка цих даних і так є можливою після отримання згоди суб’єкта на таку обробку. Залишається незрозумілим, в чому доцільність такого подвійного повідомлення, що здійснюється виключно в письмовій формі.

Наприклад, державна чи приватна клініка веде історії хвороб своїх пацієнтів. Ця інформація є базою даних. Але в державних клініках і  поліклініках ці історії пишуться від руки – їх немає в електронному вигляді, але оскільки вони є базою даних їх потрібно реєструвати в Держслужбі шляхом надсилання поштою. Але навіщо передавати історії хвороби ще одному держоргану, якщо існує Міністерство охорони здоров”я, яке контролює державні медичні заклади та ліцензує приватні. Виникає питання хто буде обробляти ці письмові бази даних та скільки часу це займе, мабуть треба наймати окремого працівника, а це заново приводить до витрат.

Персональні дані – відомості чи сукупність відомостей про пацієнта, співробітника або партнера (фізичну особу), які дозволяють ідентифікувати дану людину.

До даних, за якими людина може бути ідентифікована, відносяться всі паспортні дані, а також ряд іншої інформації:

1. Прізвище, ім”я та по батькові.

2. Дата та місце народження.

3. Місце проживання.

4. Ідентифікаційний номер (код).

5. Соціальний статус.

6. Пільги відповідно до закону (одинокі матері, жінки з дітьми до трьох років, “чорнобильці”, неповнолітні, пенсіонери тощо).

7. Факт звернення, отримання медичної допомоги чи медичних послуг особою-пацієнтом, участь у клінічних дослідженнях лікарських засобів тощо.

З усіма зазначеними категоріями відомостей про особу більшого чи меншого мірою стикаються у своїй діяльності співробітники ЗОЗ і приватно практикуючі медпрацівники при наданні медичної допомоги або медичної послуги.

Обробка і формування баз персональних даних відбувається при першому відвідуванні ЗОЗ. Отже, при першому відвідуванні, подачі претендентом резюме на заміщення вакантної посади чи підписанні будь-яких договорів про співпрацю фізична особа надає представнику медичного закладу або приватно практикуючому медпрацівникові, більшу частину із зазначених вище персональних даних. Таким чином відбувається збір персональних даних конкретної людини. При заповненні медичної, кадрової або бухгалтерсько-юридичної документації відбувається обробка та систематизація отриманих відомостей, а також внесення відомостей до загального каталогу – формування бази персональних даних певного напряму.

Приватнопрактикуючі медпрацівники, зазвичай, одноосібно обробляють дані (це будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем), систематизують персональні дані і формують їх у відповідні бази персональних даних – це іменована сукупність упорядкованих персональних даних в електронній формі та / або у формі картотек персональних даних.

Права пацієнта та його законного представника

Реєстрацію баз персональних даних здійснює власник бази персональних даних шляхом подання відповідної заяви до Державної служби з питань захисту персональних даних. До моменту подачі відповідної заяви власник або уповноважена ним особа повинна розробити Положення про обробку і захист персональних даних в медичній установі і призначити відповідальних осіб, внести зміни в їхні посадові інструкції. У заяві про реєстрацію баз персональних даних вказується: 1. Звернення про внесення бази персональних даних до Державного реєстру баз персональних даних; 2. Інформація про власника бази персональних даних; 3. Інформація про найменування та місцезнаходження бази персональних даних; 4. Інформація про мету обробки персональних даних у базі персональних даних; 5. Інформація про інших розпорядників бази персональних даних; 6. Підтвердження зобов”язання щодо виконання вимог захисту персональних даних, встановлених законодавством про захист персональних даних.

Державна служба з питань захисту персональних даних на наступний робочий день з моменту отримання заяви про реєстрацію баз персональних даних повідомляє заявника про її отримання.

Протягом десяти робочих днів з дня надходження заяви Державна служба з питань захисту персональних даних приймає рішення про реєстрацію бази персональних даних або про відмову в реєстрації. Власнику бази персональних даних у разі позитивного рішення видається документ встановленого зразка про реєстрацію бази персональних даних у Державному реєстрі баз персональних даних – сертифікат.

Особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід”ємними і непорушними.

Пацієнт особисто і законний представник мають право:

1) знати про місцезнаходження персональних даних, яка містить його персональні дані, її призначення та найменування, місцезнаходження та/або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом;

2) отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані;

 3) на доступ до своїх персональних даних;

 4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи зберігаються його персональні дані у відповідній базі персональних даних, а також отримувати зміст його персональних даних, які зберігаються;

 5) пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних;

 6) пред”являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними;

 7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв”язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи;

 8) звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до органів державної влади та посадових осіб, до повноважень яких належить забезпечення захисту персональних даних, або до суду;

 9) застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних;

 10) вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди;

 11) відкликати згоду на обробку персональних даних;

 12) знати механізм автоматичної обробки персональних даних;

 13) на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки.

Згідно зі ст.8 ЗУ “Про захист персональних даних” розпорядження персональними даними фізичної особи, обмеженої в цивільній дієздатності або визнаної недієздатною, здійснює її законний представник, тобто піклувальник та опікун ст.ст. 58-59 ЦКУ. Відповідно до Цивільного кодексу України законним представником малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки (усиновлювачі). Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Контроль за дотриманням законодавства про захист персональних даних в сфері медицини здійснюють шляхом планових та позапланових перевірок такі органи, як: 1) уповноважений державний орган з питань захисту персональних даних; 2) Державна служба з питань захисту персональних даних; 3) інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 4) парламентський контроль за дотриманням прав людини щодо захисту персональних даних здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини відповідно до закону.

На сьогодні форма згоди суб’єкта персональних даних – це добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про її надання.

Окрім того, суб”єкт персональних даних, керуючись абз.5 п. 2 ст. 8 Закону України “Про захист персональних даних”, має право пред”являти мотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким власником і розпорядником цієї бази, якщо ці дані обробляються незаконно або є недостовірними. Обов’язково потрібно пояснити пацієнту, що вимагає знищити його персональні дані, що зберігання персональних даних необхідне для того, щоб при потребі пацієнт міг отримати дані проведених аналізів, виписки із історії хвороби, висновки консиліумів, копії документів, що містять відомості про нього, які можуть бути використані при оформленні інвалідності, для підтвердження інвалідності тощо. У базах персональних даних знищенню підлягають персональні дані в разі закінчення терміну зберігання даних, визначеного згодою суб”єкта персональних даних на обробку цих даних або законом; припинення правовідносин між суб”єктом персональних даних і власником або розпорядником бази, якщо інше не передбачене законом; набрання законної сили рішення суду про вилучення даних про фізичну особу з бази персональних даних та ін.

Одна з головних проблем реєстру – це гарантування захисту інформації про пацієнтів у базі даних. Постановою КМУ №546 від 06.06.2012 передбачається необхідність згоди пацієнта на обробку персональних даних за встановленою МОЗ формою. Разом з тим виникає питання, яким чином буде фіксуватися інформація про пацієнтів, які відмовлятимуться від внесення своїх персональних даних до електронного реєстру. Найчастіше фізична особа – пацієнт відмовляється через свої релігійні переконання від обробки персональних даних. Варто підкреслити, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, якщо пацієнт відмовляється надавати згоду на обробку персональних даних та внесення даних до Реєстру то це не є підставою для ненадання медичної допомоги.

Таким чином, запровадження електронного реєстру пацієнтів є актуальним, однак враховуючи його вартість – не дуже реальним. Наприклад, згода на обробку персональних даних пацієнтів в деяких лікарнях здійснюється шляхом надання згоди на лікування у листку призначення лікування, тобто відсутня чітка база персональних даних.

Діяльність сучасного закладу охорони здоров’я (ЗОЗ) неможливо уявити без документування інформації про певні факти чи події. При цьому практично всі документи, що використовуються у цьому закладі і стосуються прав та інтересів громадян і юридичних осіб, мають юридичне значення [1].

 Необхідність або доцільність наявності/ведення тих чи інших документів у ЗОЗ залежить від форми власності, виду, профілю його діяльності тощо.

 Так, залежно від виду ЗОЗ (лікарняні зі стаціонаром, амбулаторно-поліклінічні) вони зобов’язані вести документацію, передбачену Наказом МОЗ України «Медична облікова документація, що використовується в стаціонарах лікувально-профілактичних закладів» від 26.07.1999 р. № 194 чи Наказом МОЗ України «Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)» від 27.12.1999 р. № 302.

Перелік документів, які необхідно/доцільно мати у ЗОЗ, переважно визначається його формою власності. Наприклад, приватний лікувально-профілактичний заклад, що надає платні медичні послуги, може (і зобов’язаний) мати прейскурант цін, затверджений відповідною посадовою особою закладу і доведений до відома пацієнтів – споживачів медичних послуг. Зрозуміло, що до державних чи комунальних ЗОЗ, які надають безоплатну медичну допомогу, така вимога не висувається.

 Проте наявність деяких документів у ЗОЗ обов’язкова незалежно від їх форми власності, відомчої підпорядкованості, виду чи профілю діяльності. Так, наприклад, у будь-якому такому закладі має бути укладено колективний трудовий договір між власником (уповноваженим ним органом) і профспілковою організацією (представниками, уповноваженими трудовим колективом).

 Необхідність введення деяких документів правового характеру визначають самі ЗОЗ. Так, у багатьох з них використовують формуляри інформованої згоди пацієнта на певні види медичних втручань, розроблені самими закладами. Щоправда, у деяких випадках обов’язкову наявність такої згоди певного зразка передбачає і законодавство (йдеться, наприклад, про бланк Інформованої добровільної згоди на застосування визначеного методу переривання вагітності, що міститься у додатку до «Інструкції про порядок штучного переривання вагітності», затвердженої Наказом МОЗ України від 20.07.2006 р. № 508). Проте у більшості випадків питання про необхідність впровадження у діяльність ЗОЗ такого документа та його зміст заклади вирішують самостійно.

 При цьому важливо зазначити, що, запроваджуючи типову форму документа, наявність якого не обов’язкова згідно з чинним законодавством, керівник ЗОЗ має керуватися нормами законодавства, що визначають суб’єктивні права та обов’язки, використанню і виконанню яких має сприяти документ, що запроваджується. Пояснимо це на прикладі.

 Законодавство не встановлює бланків інформованої згоди пацієнта на більшість видів медичних втручань, скажімо, на видалення зуба. Проте для сприяння ознайомленню пацієнта з альтернативними методами лікування, можливими ризиками, ускладненнями та іншою інформацією, а також для фіксації факту згоди пацієнта, наданої на підставі такої інформації, з метою запобігання можливим непорозумінням між лікарем і пацієнтом керівництво ЗОЗ може визнати за доцільне запровадити бланк Інформованої згоди пацієнта на видалення зуба. У такому разі, розробляючи бланк, необхідно ґрунтуватися на нормах законодавства, що встановлюють правила інформування пацієнта про медичне втручання та надання ним своєї згоди (ст. 284 Цивільного кодексу України, ст. 39, 42-44 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»). Отже, зміст документа, обов’язкова наявність якого не вимагається чинним законодавством, має ґрунтуватися на існуючих нормах законодавства.

 На нашу думку, юридичні документи ЗОЗ можна поділити на дві групи:

 • документи, наявність/ведення яких є обов’язковим відповідно до вимог чинного законодавства;

 •• документи, наявність/ведення яких є доцільним для належного функціонування закладу, здійснення ним діяльності з надання медичної допомоги чи послуг, забезпечення захисту прав пацієнтів, а також профілактики порушень та/або захисту прав ЗОЗ і медичних працівників.

 До першої групи належать документи, необхідність яких передбачена кодексами (наприклад, Кодексом законів про працю України), законами (скажімо, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»), підзаконними актами. Так, жоден ЗОЗ не може функціонувати без правовстановлюючих документів (наприклад, статуту) та документів, які деякі фахівці називають «документами дозвільного характеру», відносячи до них власне дозволи та інші документи, що містять ознаки дозволу [2], особливе місце серед яких посідає ліцензія на медичну практику.

 Крім того, доцільність наявності/ведення певних документів часто випливає з чинного законодавства, хоча безпосередньо ним і не вимагається. У цьому плані варто відзначити такий нормативно-правовий акт, як Критерії (умови) державної акредитації лікувально-профілактичних закладів, затверджені Наказом МОЗ України від 24.02.2007 р. № 92 (далі – Критерії).

 Кожному ЗОЗ доцільно порівняти стан документального забезпечення своєї діяльності зі станом, якого вимагають зазначені Критерії для позитивної оцінки. Складаючи орієнтовний перелік документів, наявність/ведення яких у ЗОЗ є необхідними/доцільними (наведено наприкінці цього матеріалу), ми, крім положень низки різних нормативних актів, взяли до уваги й вимоги зазначених Критеріїв, а також існуючу практику.

 Слід звернути увагу й на вимоги щодо оформлення документів, передбачені ДСТУ 4163-2003 «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів».

 Орієнтовний перелік основної документації, наявність/ведення якої є необхідною/доцільним для забезпечення нормальної діяльності закладу охорони здоров’я, дотримання прав пацієнтів, медичних працівників та закладу і дотримання вимог чинного законодавства України

Установчі та інші документи, що надають закладу право здійснювати свою діяльність:

• Рішення про створення ЗОЗ.

 • Статут.

 • Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

 • Довідка з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

 • Документи (довідки, повідомлення) про взяття на облік у податковій інспекції та фондах.

 • Ліцензія на медичну практику.

 • Положення про відокремлений підрозділ (філію тощо) ЗОЗ.

 • Положення про структурний підрозділ (службу) ЗОЗ.

Документація щодо організації надання медичної допомоги/послуг та відносин із пацієнтами:

• Графік роботи ЗОЗ та його лікарів.

 • Інформація про вищих посадових осіб ЗОЗ та графік їхнього прийому.

 • Перелік видів медичної допомоги, процедур/послуг, що надаються ЗОЗ.

 • Правила (порядок) надання медичної допомоги/медичних послуг ЗОЗ.

 • Прейскурант цін (у разі надання платних медичних послуг).

 • Договори про надання медичних послуг (якщо використовуються ЗОЗ).

 • Формуляри інформованих згод пацієнта на певні види медичних втручань (якщо використовуються ЗОЗ).

 • Формуляри відмови пацієнта від медичного втручання, акти про відмову пацієнта від медичного втручання.

 • Анкети для анамнезу пацієнта (якщо запроваджені).

 • Медична карта амбулаторного хворого, історія хвороби та інша медична облікова документація та статистична звітність.

 • Інформація про права пацієнтів.

 • Книга заяв і пропозицій.

 • Стандарти якості надання медичної допомоги. Положення про контроль якості надання медичної допомоги.

 • Правила сестринського догляду.

 Інша документація щодо забезпечення діяльності ЗОЗ:

 • Плани діяльності ЗОЗ.

 • Фінансова документація.

 • Інструкція про заходи протипожежної безпеки.

 • Документи з охорони праці.

 • Документи щодо відповідності державним санітарним нормам і правилам.

 • Правила та інструкції щодо користування обладнанням.

 • Перелік засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації. Графік повірки.

 • Порядок (схема) взаємодії між структурними підрозділами (службами) ЗОЗ.

 • Інструкція з діловодства.

 • Книга обліку вхідної документації.

 • Книга обліку вихідної документації.

 • Положення про таємну і конфіденційну інформацію.

 • Журнал реєстрації перевірок (для ЗОЗ-суб’єктів підприємницької діяльності).

 Кадрова документація:

 • Штатний розпис.

 • Документація по роботі з кадрами.

 • Посадові інструкції.

 • Колективний договір.

 • Правила внутрішнього трудового розпорядку.

 • Графік відпусток.

 • Положення про преміювання працівників ЗОЗ.