Home » Методична вказівка для студентів

Методична вказівка для студентів

19 Червня, 2024

ЗАНЯТТЯ 6

ПРЯМА МОВА

ЗАМІНА ПРЯМОЇ МОВИ НЕПРЯМОЮ

ДІАЛОГ. ПОБУДОВА ДІАЛОГУ

/ ПРЯМАЯ РЕЧЬ
ЗАМЕНА ПРЯМОЙ РЕЧИ КОСВЕННОЙ.
ДИАЛОГ. ПОСТРОЕНИЕ ДИАЛОГА

Словник до заняття

антибіотики – антибиотики

боліти – болеть

горло – горло

запаморочення – головокружение

непряма мова – косвенная речь

нежить – насморк

пряма мова – прямая речь

тиск – давление

викликати лікаря – вызывать врача

Прямою мовою називається чуже мовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації.

Непрямою мовою називається чуже мовлення, передане не дослівно, без збереження форми та інтонації, а тільки зі збереженням змісту.

Прямой речью называет чужую речь, переданную дословно, с полным сохранением содержания, формы и интонации.

Косвенной речью называется чужая речь, переданная не дословно, без сохранения формы и интонации, а только с сохранением содержания.

При перетворенні прямої мови на непряму утворюється складнопідрядне речення з підрядним додатковим реченням із сполучником.

При відтворенні непрямою мовою спеціальних запитань питальні слова (займенники і прислівники) стають сполучними словами.

При преобразовании прямой речи на косвенную образуется сложноподчиненное предложения с придаточным изъяснительным и союзом.

При воспроизведении косвенной речью специальных вопросов вопросительные слова (местоимения и наречия) становятся союзными словами.

http://www.mova.info

Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називаються словами автора.

Слова автора і та частина, яка передає чуже мовлення, можуть бути різними за синтаксичною будовою, мати різне інтонаційне оформлення (слова автора завжди мають інтонацію розповідного речення, а пряма мова може мати і окличну, і питальну тощо). Тому речення з прямою мовою розглядаються як особливі синтаксичні конструкції, частини яких перебувають у загальнозмістовому, а не граматичному зв’язку.

На письмі речення з прямою мовою оформляються відповідно до правописних правил, якими передбачено використання лапок, тире, двокрапки, а також уживання великої і малої букви.

1. Пряма мова береться з обох боків у лапки. Причому в лапки беруться також знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка і кома виносяться за лапки. Проте, якщо є вже знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні крапка, ні кома після них не ставляться. Напр.

“Ні, це я…” – якимось ніби не своїм голосом озвався Микола.

” Не годиться журитись в пригоді такій, адже іншим ще гірше буває!” (Л.Укр.)

“Це дуже талановитий хлопець. Працює у мене інженером”, – сказав Андрій (Р.Іваничук)

2. Якщо слова автора стоять

· перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, напр.:

Проказав батько тихо: “Бережи і шануй матір, синку”.

· в середині або після неї, то виділяються комою й тире і пишуться з малої букви. Напр.

«Наші діти,— вчив Макаренко,— це майбутні творці історії…»

3. Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень, то після слів автора замість коми ставиться крапка. Напр.:

“Я швидко повернуся, мамо.” – сказала Наталочка вже біля дверей.

4. Коли пряму мову передають у формі діалогу, тоді кожну репліку починають з нового рядка, перед нею ставлять тире і не вживають лапок. Інші розділові знаки ставлять, як звичайно при прямій мові.

— Може, в цьому і весь секрет, Маковею,— Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла.— Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.

— В чому?

— В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті… (О. Гончар. «Прапороносці».)

Для кращого запам’ятовування пунктуаційних правил при вживанні прямої мови пропонуємо такі схеми:

Розділові знаки при прямій мові

Punctuation of indirect speech

Пряма мова після слів автора

А: “П”.	Говорить розум: “Боротьба і праця”
А:”П!(?)”	І зітхнула Ганна: “Де ти, сину, де?”
А: “П…”	Цар подумав: “Щось тут є…” (Дм.Павл.)

Пряма мова перед словами автора

“П, ” — а.	“Молодець”, — похвалив його Степан.
“П?” — а.	“Що робити мені тепер?” — міркує він.
“П…” — а.	Коли б я знав…” — схлипнув Сашко.

Пряма мова всередині слів автора

А: “П”, — а.	Я сказала: ” Я згодна, тату”, — і поцілувала йому руку (Підмог.).
А: “П!(?)” — а.	Галя поцікавилась: “А ви й до нас зайдете?” — і зніяковіла.
А: “П…” — а.	Дід бурчав: ” Тепер би того дощу…” — і сердився невідомо на кого.

Слова автора розривають пряму мову (П — одне речення)

“П… — а, — п”.	“Хіба що… — майже пошепки промовила вона, — я сама спробую”.
“П, — а, — п”.	“Наші, — подумав Климко, — донбасівські” (Г.Тют.).
“П, — а, — п!(?)”	“Він, напевне, божевільний, — крикнув лицар. — Ну, рушаймо!” (Л.Укр.).
“П, — а, — п…”	“Я кінчаю моє слово, товариші, — почулося з трибуни, — хай говорять інші…” (Виниченко).

Слова автора розривають пряму мову (П — кілька речень)

“П… — а. — П”.	“Так буде краще. Прощайте… — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі”(Виннич.)
“П!(?) — а. — П”.	“Боже мій, Боже! – додала вголос. — Лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі”. (Свидн.).
“П, — а, — П”.	“Та ні, я того не кажу, — відповідав Зінько.— Знаю, що земля це ваша, що вам її треба” (Грінч.).
“П(?!) — а: — П” сказав… + додав…	“Чи бачили таке! — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом” (Головко).

Завдання 1. Вкажіть, яке речення просте.

1. Високий тиск.

2. Кардіолог є у лікарні.

3. Студент поміряв тиск пацієнту.

4. Я вчу слова, щоб добре знати українську мову.

5. Температура підвищена.

6. У поліклініці.

7. У цій їдальні студенти обідають.

8. Хороша погода.

9. Болить горло.

10. У мене є брат, який навчається у коледжі.

11. У кімнаті.

12. Історичний музей.

13. Я слухаю пацієнта.

14. Мій друг.

Завдання 2. Складіть речення з наведених слів.

1. Я, читати, цікава, книга.

2. Моя, сім’я, є, великий.

3. Він, вчити, біологія.

4. Ми, любити, дивитися, кіно.

5. Вона, мати, новий, сумка.

6. Ти, приїхати, з, Нігерія.

7. Ви, писати, лист, мама.

8. Я, вчитися, в, медичний, університет.

9. Моя, мама, працювати, лікар.

10. Ми, вчити, українська, мова.

Завдання 3. Дайте відповіді на запитання.

1. Де ти купуєш ліки?

2. Коли ти слухаєш музику?

3. Хто лікує хворих?

4. Як ти розмовляєш українською мовою?

5. Де ти відпочиваєш влітку?

6. Коли ти вчиш українську мову?

7. Як розмовляють студенти українською мовою?

8. Де ти купуєш овочі?

9. Який сьогодні місяць?

10. З якої країни ти приїхав?

11. Де ти навчаєшся?

12. Ким ти будеш?

Непряма мова

http://www.mova.info

Формою передачі чужого мовлення є непряма мова. Вона, на відміну від прямої мови, відтворює чуже мовлення не повністю, без збереження його форми, але зі збереженням змісту. Напр.:

Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки (М.Коц.) // Під вечір по селу розійшлося: “Йдуть козаки”.

Коли чужу мову передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову — підрядним . При цьому:

1. в непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Найчастіше замінюються особові (1-ї та 2-ї особи) та присвійні займенники форми 1-ї та 2-ї особи дієслів. Це зумовлено тим, що займенники й особові форми дієслова в непрямій мові вживаються з погляду того, хто передає зміст чужого мовлення, а не того, кому воно належить. Напр.:

а) “Яка ти розкішна, земле,— думала Маланка.— Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом”. //

Маланка думала про те, яка земля розкішна і що весело засівати її хлібом, прикрашати зелом..

б) “Мене зовуть Олена Пилипівна”,— сказала вчителька. // Вчителька сказала, що її звуть Олена Пилипівна.

2. У непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді — вставні слова, частки, а звертання або опускають, або заміняють іншими формами відмінку. Напр.:

“Діду, здрастуйте!” — сказав я йому, спинившись. // Я, спинившись, привітався до діда.

3. Після непрямого запитання знак питання не ставиться. Напр.:

Підвівши голову, боєць запитав: «Де санпункт?» // Підвівши голову, боєць запитав, де санпункт.

Зверніть увагу!

	Пряма мова	Непряма мова
1. Ствердження	Викладач сказав: «Завтра ми підемо на екскурсію до музею».	Викладач сказав, що завтра ми підемо на екскурсію до музею.
2. Наказ, прохання	Викладач сказав нам: «Розгорніть підручник і читайте текст».	Викладач сказав нам, щоб ми рогорнули підручник і читали текст.
3. Питання з питальним словом /	«Коли будуть екзамени?» – запитали студенти.	Студенти запитали, коли будуть екзамени.
4. Питання без питального слова	«Ти підеш завтра на прогулянку?» – запитав мене друг.	Друг мене запитав, чи піду я завтра на прогулянку.

Завдання 4. Доповніть таблиці.

Пряма мова:

– вживається після дієслова для підсилення бажання, поради, просьби, наказу (is used after the verb to enhance desire, tips, petition, order)

Пряма мова	Непряма мова
Батько попросив: «Дочко, купи молока!»	Батько попросив, щоб дочка купила молока.
Мама сказала: «Олю, приготуй обід!»	…..
Бабуся порадила: «Внуче, не читай лежачи!»	Бабуся порадила внуку, щоб він не читав лежачи.

– вживається після дієслова для підсилення питання і для підтвердження сказаного.

Пряма мова	Непряма мова
Викладач сказав: «Завтра лекції не буде».	Викладач сказав, що завтра лекції не буде.
Друг запитав: «Що ти робив учора?»	…..
Сестра сказала: «Я сама куплю фрукти».	Сестра сказала, що сама купить фрукти.
Батько сказав: «Я зараз прийду».	…..

– якщо питання уже є у прямій мові, воно (питання) буде і у непрямій

Пряма мова	Непряма мова
Андрій спитав: «Друже, що ти робиш завтра?»	Андрій спитав друга, що він робить завтра.
Студент питає: «Коли буде лекція?»	Студент питає, коли буде лекція.
Марія запитала: «Подруго, де ти будеш увечері?»	…..

Завдання 5. У якому рядку речення із прямою мовою?.

1. Лікар повернув мені рецепт.

2. Сьогодні викладач був зайнятий як ніколи.

3. Оксана сказала: «Треба викликати лікаря».

4. Лікар сказав пацієнту: «Раджу Вам пити багато чаю».

5. Я вступив до медичного університету, тому що хочу бути лікарем.

6. Брат і сестра п’ють каву з тортом.

Завдання 6. Замість крапок вставте сполучники що, щоб.

1. Хусейн спитав Джозефа, … він хоче купити у магазині.

2. Тамара попросила Прайс, … вона допомогла їй купити сорочку татові.

3. Лікар сказав Катерині, … у неї нежить.

4. Лікар сказав їй, … вона в понеділок прийшла на перевірку.

5. Брайт сказав Моханадові, … він купив сметану та сир.

6. Джозеф сказав, … він подзвонить мамі.

7. Тато сказав синові, … він подзвонив йому.

Завдання 7. Продовжіть речення.

1. Дідусь сказав мені, що…

2. Мама сказала, щоб…

3. Батьки написали, що…

4. Батько написав, щоб…

5. Сестра попросила мене, …

6. Брат хоче, …

7. Він спитав,…

8. Я відповів, …

Завдання 8. Замініть пряму мову непрямою.

Зразок:

Ребекка попросила: «Мамо, купи мені плаття». – Ребекка попросила маму, щоб вона купила їй плаття.

1. Мерал запитала: «Куди ми підемо завтра?»

2. Мустафа запитав: «Що ти купуєш у магазині?»

3. Викладач сказав: «Завтра буде іспит».

4. Мама запитала дочку: «Коли ти приїдеш додому?»

5. Викладач спитав: «До кого Ви ходили вчора?»

6. Джошуа вигукнув: «Друже, допоможи мені!»

7. Декан наголосив: «Студенти, зайдіть в аудиторію!»

8. Ахмед поцікавився: «Як тебе звати?»

9. Я запитав: «Котра година?»

10. Викладач запитав Пола: «Ви підготувалися до заняття?»

11. Лікар запитав у хворого: «Яка у Вас температура?»

12. Хворий відповів: «Вчора була температура 39 градусів».

13. Лікар поцікавився: «А нежить у Вас є?»

14. Хворий відповів: «Ні, немає».

15. Лікар порадив: «Вам потрібно приймати антибіотики».

Завдання 9. Замініть непряму мову прямою.

1. Сестра запитала, що вона хоче купити у супермаркеті.

2. Джастіс попросив, щоб ми сказали, як довго будемо у Тернополі.

3. Під час зустрічі вона поцікавилася, що ми будемо робити влітку.

4. Ми відповіли їй, що поїдемо до Києва на все літо.

Завдання 10. Доповніть таблицю.

	Пряма мова	Непряма мова
1. Ствердження	Тато сказав: «Завтра ми поїдемо до сестри».	…..
2. Наказ, прохання	Вчитель сказав нам: «Вивчіть і запишіть нові слова».	…..
3. Питання з питальним словом.	«Коли будуть канікули?» – запитали студенти.	…..
4. Питання без питального слова.	«Ти поїдеш до Іраку?» – запитав мене друг.	…..

Завдання 11. Прочитайте текст.

У лікарні

Василько лежав у ліжку й думав:

– Завтра я не піду до школи, але у мене так багато роботи. А тут таке нещастя: лікар сказав, що треба лежати цілий тиждень. Що робити?

Василько повернувся на бік, застогнав від болю. У цей час до палати зайшов лікар і поцікавилася:

– Васильку, тобі нудно лежати?

– Звичайно, нудно.

– Я прийшов запитати, чи паморочиться в голові?

– Так, паморочиться.

– Давай ти приймеш ці ліки. Добре?

– Ну що ж, давайте… А що ще я повинен робити? – запитав він.

– Ти лежи, – з подивом подивився лікар на Василька і розсміявся.

– Чому Ви смієтеся? – образився Василько.

– Пробач, будь ласка… Скільки тобі років, хлопчику? – запитав лікар.

– Чотирнадцять.

– Ти зовсім дорослий. А що ще тебе болить?

– У мене все болить, лікарю: голова та груди.

– Відкрий рота. Покажи язик… Так… Скажи «а». Тепер зніми сорочку, я подивлюся твій живіт… Так болить? А так? Нічого серйозного. Зараз випишу рецепт. Нехай твоя мама піде до аптеки за ліками. Будеш приймати по дві таблетки тричі на день. Ввечері я знову прийду оглянути тебе. У мене немає ніяких сумнівів, що це ангіна. А чому такий сумний? – запитав лікар.

– Я сам не знаю, – відповів якомога серйозніше хлопець.

– Одужуй, Васильку. До побачення, – сказав лікар і вийшов з кімнати.

Словник до тексту

ангіна – ангина

груди – грудь

живіт – хивот

застогнати – застонать

лікарня – больница

нещастя – несчастье

одужати – выздорветь

палата – палата

подив – удивление

сумний – грустный

щастити – везти

язик – язык

виписати рецепт – выписать рецепт

лежати у ліжку – лежать в постели

оглянути пацієнта – осмотреть пациента

паморочитися в голові – закружилась голова

приймати ліки – принимать лекарства

Завдання 12. Дайте відповіді на питання до тексту.

1. Хто лежав у ліжку?

2. Що думав Василько?

3. Хто зайшов до Василька в палату?

4. Що запитав лікар у хлопця?

5. Що відповів Василько?

6. Що дав лікар хлопчику?

7. Що порекомендував лікар хворому?

8. Скільки років Василькові?

9. Як оглядав лікар пацієнта?

10. Який діагноз поставив лікар?

11. Хто повинен піти за ліками?

12. Як повинен пити ліки хлопець?

13. Коли знову зайде лікар до Василька?

14. Що під кінець запитав лікар?

15. Що побажав лікар Василькові?

*Завдання 13. Прочитайте ще раз текст і перекажіть його, використовуючи непряму мову.

Зразок: Лікар запитав:

– Скільки тобі років, хлопчику?

Лікар запитав у хлопчика, скільки йому років.

*Завдання 14. Перебудуйте речення з непрямою мовою на речення з прямою мовою, поставте потрібні розділові знаки.

Відомий грузинський письменник Нодар Думбадзе стверджував що людина не дасть умерти книзі.

Ще древні єгиптяни говорили що на світі нічого немає кращого за книги. Лікарі рекомендують щоб не хворіти, потрібно загартовувати організм.

Народна мудрість повчає що життя прожити – не поле перейти.

Завдання 15. Складіть короткі діалоги за картинками.

Завдання 16. Дайте заперечну відповідь на поставлені запитання.

Зразок: – Ти добре знаєш українську мову?

– Ні, я погано знаю українську мову.

1. У тебе багато друзів?

________________________________

2. Ти добре знаєш місто, в якому живеш?

________________________________

3. Ти можеш виписати рецепт хворому?

________________________________

4. У твоїй кімнаті є комп’ютер?

________________________________

5. Ти вчишся на стоматологічному факультеті?

________________________________

Завдання 17. Вкажіть у реченнях пряму мову і слова автора.

1. Джесіка сказала: «Я хочу зателефонувати мамі».

2. «Тобі сподобався Тернопіль?» – запитали ми Брайта.

3. Фарханк порадив Хусейнові: «Прочитай цю книжку».

4. Алаа запитав Джона: «У тебе є лекція з філософії?».

*Завдання 18. Запишіть 10 речень, використовуючи пряму мову. Перетворіть пряму мову у непряму.

Завдання 19. Складіть діалог між лікарем і пацієнтом.

Тестові завдання

1. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Андрійку сказали, що він застудився.

B. Що відчув Максим, коли прокинувся?

C. Коли лікар пішов, Олені стало сумно.

D. Треба було тепліше вдягатися.

E. Микола подумав: «Мабуть, я застудився».

2. У якому рядку є речення з прямою мовою:

А. Кого він бачить.

B. Обіцяю тобі повернути його без запізнення.

C. Оксана запитала Максима: «Чому ти не встаєш?».

D. Хто був з тобою?

E. Він згадував вчорашній день.

3. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Аптекар прочитав рецепт.

B. Наталка запитала Андрія, що з ним трапилось.

C. Аптекар повернув мені рецепт.

D. Сьогодні лікар був дуже зайнятий.

E. Оксана сказала: «Треба викликати лікаря».

4. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. «Що трапилося?» – запитала мама.

B. Потім я став читати далі.

C. Мій друг читає книгу.

D. Ми навчаємося в Тернополі.

E. Відвідайте свою бабусю.

5. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Коли Марина закінчить цей факультет, вона буде стоматологом.

B. Лікар сказав братові: «Пийте багато чаю».

C. Я вступив до медичного університету, тому що хочу бути лікарем.

D. Брат і сестра п’ють чай з тортом.

E. Ми сьогодні склали іспит з української мови.

6. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар запитав: «Що вас турбує?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, щоб вас турбувати.

B. Лікар відповів, де вас турбувати.

C. Лікар запитав, що вас турбує.

D. Лікар попередив не турбувати.

E. Лікар розповів, де вас турбує.

7. У котрому рядку пряма мова у реченні «Пацієнт відповів: «У мене болить горло і голова?» правильно замінена непрямою?

А. Пацієнт сказав, як у нього болить горло і голова.

B. Пацієнт сказав, де у нього болить горло і голова.

C. Пацієнт розповів, коли у нього болить горло і голова.

D. Пацієнт сказав, чому у нього болить горло і голова.

E. Пацієнт відповів, що у нього болить горло і голова.

8. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар запитав: «Коли ви захворіли?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, що я захворів.

B. Лікар відповів, що я захворів.

C. Лікар подумав, що я захворів.

D. Лікар запитав, коли я захворів.

E. Лікар розповів, коли я захворів.

9. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар відповів: «Необхідно зробити аналізи» правильно замінена непрямою?

А. Лікар відповів, де необхідно зробити аналізи.

B. Лікар відповів, що необхідно зробити аналізи.

C. Лікар сказав, що необхідно зробити аналізи.

D. Лікар відповів, коли необхідно зробити аналізи.

E. Лікар розповів, які треба зробити аналізи.

10. У котрому рядку пряма мова у реченні «Хлопець сказав: «Я хочу поїхати на море» правильно замінена непрямою?

A. Хлопець сказав, куди треба їхати на море.

B. Хлопець відповів, що він не хоче їхати на море.

C. Хлопець сказав, що він хоче поїхати на море.

D. Хлопець розповідав, як він їздив на море.

E. Хлопець запитав, чи хочемо ми поїхати на море.

11. У котрому рядку пряма мова у реченні «Подруга мені запропонувала: «Прочитай цю книгу» правильно замінена непрямою?

A. Подруга мені сказала, що вона хоче прочитати книгу.

B. Подруга запитала мене, чи хочу я прочитати книгу.

C. Друг сказав мені, що сьогодні вони не читатимуть книг.

D. Подруга мені запропонувала, щоб я прочитала цю книгу.

E. Подруга сказала, що треба прочитати цю книгу.

12. У котрому рядку пряма мова у реченні «Мама зустріла сина і запитала: «Де ти був?» правильно замінена непрямою?

A. Мама запитала сина, чому він так довго був.

B. Батько зустрів сина і запитав, де він так довго був.

C. Батько зустрів сина і запитав, де він був.

D. Мама зустріла сина і сказала йому, що він сьогодні сидить вдома.

E. Мама зустріла сина і запитала, де він був.

РОБОТА З ТЕКСТОМ

Прочитайте тексти. Випишіть десять речень із прямою мовою. Незнайому лексику перекладіть.

Михайло Коцюбинський

Січень 1912, Капрі

Дорогою ціною

(уривок з твору)

Автор – Михайло Коцюбинський

Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі…

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства.

Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами…

А тим часом ворог не дрімав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного,, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами; які давала панові оброблена хлопом українська земля, віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм,— ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.» Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні…

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину…

Чого він міг сподіватися вдома дід пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок…

— То ти, Остапе?

— Я, Соломіє…

— Що ж воно буде?

— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От бачиш — сакви… Бувай здорова, Соломіє…

— Тікаєш… покидаєш мене… І отеє яііишуся сама з тим осоружним чоловіком… Ні, тікай, тікай, Остапе… Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику…»

— Так…

— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую… Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню…»

— Так…

— «В некрути, каже, оддам…» А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані…» Тікай, Остапе, тікай, серце… Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять…

— Враг його бери… Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди… Бувай здорова, Соломіє…

— Перелазь, хоч попрощаємося.

Остап перекіінуч^чедюз тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп’явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур’янах по той бік тину.

— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.

— Ось я…— і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать.— Ходім до ставка, посидимо під вербами.^

Плутаючись у високих бур’янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води. Тут було парно. При повній тиші в повітрі густий гай легко затримав зібране за день тепло, і тепер звідти пашіло, як із печі. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив білою хмарою туман і, мов наміткою, загортав блимаючі в таємній глибині зорі. Нічна задуха насичена була сильними пахощами татарського зілля, куширу, зогрітої води. Край човна, в невеличкому плесі, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекій околиці, Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля… Та й ніколи вже… пора рушати.

— Ти ж кудою подасися, Остапе?

— Та мені аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде… там напутять уже…

— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.

Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.

— Капосний дід, одніс весло у катрягу… Ну, та дарма — обійдемось.

Одним зручним скоком Соломія опинилась на березі і з такою легкістю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.

Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.

Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.

Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.

— Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дідуся… Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду…

— Добре, Остапе, перекажу… Ну хай тебе боронить і хова од лихого мати божа… Прощавай!

Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла Соломія, спершись на кіл та вдивляючись у чагарник, де разом із Остапом зникало її щастя.

Остап йшов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром й пастухами. Йому був добре знайомий і сей чагарник із обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нічної темряви. Одійшовши кілька гонів, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким.) Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.

Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та з нив, таких рідних і милих — він се почув зразу,— натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер навіки, може.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою?..і Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати їі за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

— Оббілуєш…— злорадно осміхнувся Остап до себе.— Шукай вітра в полі…

І йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.

Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його… Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму… На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остановим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, І коли Остап, викоханий дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика — і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі, приїздили до них у село емісари. Він їх добре пам’ятає. Лежачи на печі і удаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день Остап ішов уже з годину. Він не помітив, як минув чагарник і вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красувалось у той час, дрімали серед тихої ночі. Було так тихо, що Остапові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. Але він тога не помічав; якне помічав величної літньої ночі, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свіжих, зелених, запашних. Від прудкої ходи Остапові зробилося душно. Він сів на межі і роззувся. Приємний холод пройшов по його тілу і приніс йому полегкість…

Тим часом темна блакить нічного неба почала потроху бліднути. Зі сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю Остап зірвався на рівні ноги і не пішов, а побіг далі. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки — велике, міцне — і зламати його. Але він здержавсь.

Вія йшов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї… Козацтво — як мак… Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду… попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає… Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину… Чи бачиш, Соломіє?..

Раптом — пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-під ніг Остапових і черкнулось крилом об його груди… Остап так і одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затріпалось у грудях і стало. По плечах полізла вгору мурашня.

— Тьху! пек тобі, цур!..— одітхнув він нарешті.— Як налякало!..— І пішов далі.

Але мрії вже щезли, мов птах розвіяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втікачем, недалеко від пана і всякої небезпечності.

Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум’яного сходу линуло світло і м’якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем,, у високості, співали вже жайворонки.

Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддаліки щось манячіло на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку і смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один,— жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розглядіти його струнку постать.

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивійікучмі, короткій чутаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

— Соломіє!.. Чи ти здуріла?

— Може, й здуріла…— сміялася Соломія.

— Пек тобі, маро… Чисто парубок… Куди ти й по що?

— За Дунай, у Січ із тобою… Приймаєш товариша чи не приймаєш?

— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

— Які там жарти… Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде… Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з’їсть, що спіймає… Метнулась до комори — чоловіка нема дома, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани… Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку—і козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали… Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще… Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив’язала камінь — і шубовсть у воду… Вічная пам’ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товариші чи ні?

— А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!.. Отсе сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він із Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві… А іим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозі добре і в дорозі… Хіба не знає приказки?.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу Остап осміхнувся. Він, властиво, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його” з пантелику.

— А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..— повеселішав Остап.— Та чого ми тут стоїмо? -— схаменувся він ураз,— день як бик, і вже он курить щось шляхом…

Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді завислі хмарка куряви.

Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше, ба навіть і деякі вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3’ападинку, оброслу травою, а далі течійкою шилось по закрутах рівчака. Тут вони порішили спочити. Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною — дорешти помирили Остапа з несподіваним випадком; його значно заспокоїли Соломіїні доводи, і обидва товариші, вже без зайвих турбот, натомлені нічницями, твердо поснули сном молодості.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

— Ха-ха-ха!.. От козак — разкозак!..— реготався Остап.— Ха-ха-ха!..

Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась 1, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

— Ти чого?..

— Продери, продери очі… Ха-ха-ха!..

— Бачу вже… Та чого ти?

— Ну, тепер ходім.

Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.

Стань на коліна і дивись у воду…

Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.

— Тепер глянь на свої ноги.

Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.

— Ха-ха-ха!..—оне вгавав Остап.— Голова молодицііна, а ноги парубоїчі…

Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап.— Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.

— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса.— На, ріж…

— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.

— Ріж, кажу…

— І тобі не жаль, Соломіє?

— Ані крихти… Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.

— Та в мене й ножиць чортма.

— Ріж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломііне волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.

Однак Соломія ^дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли слози.

Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.

Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.

— Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати — Семеном чи як?

— Про мене й Семене…— зітхнула Соломія і знялась із місця.

ІІ

Була темна осіння ніч. .Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.

То був Дунай.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати перевожчиків із-за Дунаю.

Було і± там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.

По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача… «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, і годував гірш за собаку… Сорочка на мені чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть… І ходив я, як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак…»

— Ох-хо! — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.

Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.

— Отче наш… да будеть воля твоя…— молився хтось із притиском, із чуттям.

Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.

— Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.

— Та мало що… Так сон наліг на мене, так налігКоли б уже швидше рушати звідси…

— Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод — чисто змерз!.. Іване! — обернувся Остап у другий бік.— Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

— Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим баб’ячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.

— І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору,— кинула Соломія.

— Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив…— образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.

— Бач, старається Котигорошок…—промовив хтось із темряви,— аби молодиця слово сказала — в пекло полізе.

За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.

— От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один із другим поночі… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо… ге!..— торохтів він, мов горохом сипав.

Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, ірощив його і складав на купу.

Врешті черкнулась криця о кремінь… спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.

Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і врешті, не витримавши, схопилась полум’ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториі.

Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли, і лиш угорі, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломія присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.

— Гаси вогонь! — обізвався хтось пошепки й з тривогою.— Крий боже, ще помітять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих.

У проваллі знов стало темно. Усі мовчали.

— Іване,— перервав хтось врешті тишу,— розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди…

— Отеє вигадав! Щоб жінка та чоловіка била — та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хехе-хе…— непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.

— Говори,— дратував Івана той самий голос,— певно, молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух. ‘”

— Ну, то що? — жваво підхопив Іван.— Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш.

— Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві…

— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,— хехекав Іван, мов булькав із повної пляшки. На сміх його, однак, ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.

— Чи не час нам у дорогу? — поспитала Соломія.

— Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує,— обізвався Остап.

Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора… І почалося збирання.

— Потихо, потихо, не всі разом,— шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.

Рушили.

Вибратися, однак, із темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець — перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втікачів. Вони потиху посувалися.

— А я вже вас держуся, як сліпий плота,— шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею.— Куди ви — туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте мені клунок, я понесу,— жебонів він, важко відсапуючи…

— Та не сопіть так, мов ковальський міх,— напучувала його Соломія.— А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом..

— Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чіпляється до ніг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та іноді хрусне під ногою суха очеретина.

Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник.

Близько, зараз отут, дихала холодною вогкістю річка, хоч її не видко було у пітьмі. Зверху почало щось сіятись, чи то дощ, чи мряка. Втікачі розташувалися на мочарі, під ногами у них плющало. Вони сиділи нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув. Очікування помочі, що мала прибути з невідомих вільних країв та визволити з неволі,— напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дійсності втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пітьмі якісь тіні, що снуються в тумані, наближаються, віддаляються, приймають незвичайні розміри. Часом блимне здаля вогонь і зникне, щоб з’явитись у другому місці. І знов темно. На річці щось плюснуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по воді такт, що човни ріжуть хвилю і ось-ось стукнуть носами в берег… Однак скрізь тихо… Широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу… Здається, що ся довга осіння ніч ніколи не скінчиться… марні надії, даремні сподівання… ніхто не прибуде, ніхто й не думає про те, що тут сидять холодні, стурбовані люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне… Але око знов ваблять блукаючі вогні й рухливі тіні, вухо знов ловить непевні згуки, що родять надію, будять увагу…

Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділись ноги, що мокли в воді, не чуть їх, напівсолодка втома обхоплює людину, байдужність закрадається в серце… Все так, як слід, як має бути, і чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі…

Ураз — що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві,— і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувся обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко в комишах жалібно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.

— Бач, зголоднів! — зі співчуттям обізвалась Соломія.

— Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне до спини… А може, то він нас почув та плаче, що ніяк взяти… хе-хе!..

— Ну, ти його тільки торкни. Котигорошка, то він зараз і розсиплеться,— невдоволено промовив Остап.

— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? Хіба ж я як?..

— Поснули? Га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись із берега.— А зараз перевіз буде…

Люди ворухнулись. Аж ось воно — перевіз… Груди вільно зітхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зомліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.

— А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.

— А щоб же вас ведмідь загриз… борони боже! — здивувався той.— А я ж не казав, а я ж не мовив…

І в його шепоті чулося таке здивування перед хитрощами діда й така наївна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап і Соломія мимохіть осміхнулися.

Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка спала. На заході трохи вияснилось, і на мутному небі вирізалися контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.

Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди нетерпеливились. Діти змерзли, пищали, і трудно було заспокоїти їх. Місце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарікання сипались на діда Овсія, усіх брала хіть скоріш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зігрітися. Шхто й не дививсь на річку.

Коли се — на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:

— Ви усі тут?

На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кождий хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.

— Соломіє… Остапе… сюди… до мене! — кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.

Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.

— Сідай швидше,— сикнув перевожчик. Та було пізно.

— Хто там? — гукнув із темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звівся козак, немов шукав чогось на землі.

— Еге-еІ — протяг він наче до себе, скинув із плеча рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів.

Люди опам’яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака, та голіруч нелегко було його взяти.

Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї і грубі людські голоси.

— Лови їх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.

Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.

— Матінко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жіночий голос, покриваючи шум боротьби.

А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі.

— Стій! — неслось із берега,— будемо стріляти! — Гримнуло кілька стрілів і сколихнуло повітря.

Кулі свистали над головами втікачів, але Іванові було не до куль: він усе ще махав руками і благаючим, розпучливим голосом кликав:

— Остапе!.. Соломіє!.. А які ж бо ви… сідайте швидше… сюди, до мене…— і не помічав, що від берега одділяла його широка смуга води, а галас на березі покривав його слабий, пискливий голос…

ГОТУЄМОСЯ ДО ІСПИТУ