ФІЗІОЛОГІЯ ЛЕЙКОЦИТІВ

Тема лекції: ФІЗІОЛОГІЯ ЛЕЙКОЦИТІВ. ЛЕЙКОЦИТАРНА ФОРМУЛА.

ГРУПИ КРОВІ.

1. Фізіологічна оцінка білої крові:

Лейкоцити – це білі (безбарвні) кров’яні тільця. У них є ядро і цитоплазма. Загальна кількість лейкоцитів у крові людини – від 4 Г/л до 9 Г/л (4-9·10⁹/л); у новонароджених – 16,7-30,0 Г/л. Кількість лейкоцитів може змінюватися залежно від періоду доби, функціонального стану організму. Більшість лейкоцитів організму знаходиться за межами судинного русла: в міжклітинному просторі, в кістковому мозку. У судинному руслі знаходиться близко 20 % лейкоцитів організму. Збільшення кількості лейкоцитів понад 9·Г/л називається лейкоцитозом, зниження їх кількості менше 4·Г/л – лейкопенією.

Лейкоцитози бувають: по-перше, фізіологічні, а, по-друге, патологічні (при запальних, інфекційних процесах).

Розрізняють фізіологічні лейкоцитози:

а) харчовий – після прийому їжі;

б) міогенний – після важкої фізичної роботи; фізіологічне значення – це захисна реакція – від продуктів метаболізуму, зруйнованих клітин і т.ін.

в) емоційний;

г) у вагітних;

д) у новонароджених. Кількість лейкоцитів у них складає 16,7-30 Г/л. Пояснюють це тим, що в перші дні має місце розмоктування продуктів розпаду тканин, крововиливів, що виникли під час родів. В кінці першого місяця життя кількість лейкоцитів зменшується і складає 12-15 Г/л. В кінці першого року життя – 7,0-12,5 Г/л. У віці 10-14 років кількість лейоцитів досягає майже величин дорослих і складає 4,5-10 Г/л.

Лейкоцитопоез.

Лейкоцити поділяються на дві групи: гранулоцити (зернисті) і агранулоцити (незернисті). До гранулоцитів відносять нейтрофіли, еозинофіли та базофіли, а до агранулоцитів – лімфоцити і моноцити.

Регуляція лейкопоезу.

Це питання вивчене недостатньо. Мало вивчена роль нервової системи, хоча значна інервація кровотворних тканин не може не мати біологічного значення. Нервові напруження, емоційні стани викликають збільшення кількості лейкоцитів.

Подразнення симпатичних нервів збільшує кількість нейтофілів в крові. Подразнення блукаючого нерва веде до зменшення кількості лейкоцитів. Ці факти вказують, що нервова система приймає участь в регуляції лейкопоезу.

Гормональні фактори також мають вплив на лейкопоез. Введеня адреналіну, глюкокортикоїдів веде до зміни кількості лейкоцитів в крові.

Встановлено, що продукти розпаду тканин, лейкоцитів, мікробів і їх токсинів впливають на утворення лейкоцитів.

Всі впливи: нервові та гуморальні опосередковують свою дію на кістковий мозок через лейкопоетини в макрофагах утворюються кісткового мозку. На лейкопоез можна впливати лікарськими засобами. Є засоби, які стимулюють лейкопоез, є засоби, які пригнічують лейкопоез.

2. Функції лейкоцитів

1. Захисна. Завдяки руху клітин вони можуть проходити (мігрувати) через ендотелій капілярів (цей процес називається діапедезом) і рухатися в напрямку мікробів, чужорідних тіл, клітин на різних стадіях руйнування, комплексів антиген-антитіло. По відношенню до них лейкоцити мають позитивний хемотаксис. Лейкоцити здатні захопити чужерідні тіла і за допомогою спеціальних ферментів травити їх. Цей процес називається фагоцитозом. Один лейкоцит може захопити до 15-20 бактерій. Крім того лейкоцити виділяють ряд важливих для захисту організму речовин. До них насамперед належать антитіла, які мають антибактеріальні та антитоксичні властивості, речовини фагоцитарної активності.

2. Транспортна. У лейкоцитах є цілий ряд ферментів (протеази, пептидази, діастази, ліпази, дезоксирибонуклеази), які є в лізосомальних мішечках та фізіологічно активних речовин (серотонін, гістамін, гепарин), які є в гранулах. Лейкоцити можуть адсорбувати деякі речовини і переносити їх на своїй поверхні.

3. Метаболічна. Лейкоцити здатні синтезувати білки, глікоген, фосфоліпіди.

4. Регенераторна. Лейкоцити виділяють трофони, які сприяють утворенню нових клітин.

3. Значення лейкоцитів у забезпеченні імунітету

Вміст лімфоцитів у крові становить 0,18-0,37 (1,08-2,22 Г/л). Утворюються лімфоцити в лімфатичних, мигдаликах, пейєрових бляшках, апендиксі, селезінці, загрудинній залозі, кістковому мозку.

В-лімфоцити (0,3-0,5 Г/л) є короткоживучими. Тривалість їх життя від декількох годин до 7 днів.

Т-лімфоцити (0,6-1,8 Г/л) є довгоживучими – живуть приблизно 100-200 днів. Серед них є лімфоцити, які живуть навіть 20 і більше років.

Функції Т-лімфоцитів.

1.Імунологічна пам’ять.

2.Противірусний імунітет завдяки виробленню інтерферона.

3.Протитканинний імунітет завдяки лімфотоксинам (пухлинні, трансплантат).

4.Регулюють фагоцитарну активність, зокрема нейтрофілів.

Функції В-лімфоцитів:

1. Несуть імунологічну пам’ять, тобто не виробляють антитіл до тканин свого організму.

2. Забезпечують специфічний гуморальний імунітет після перетворення в плазмоцити (утворюються антитіла-імуноглобуліни).

3. Здійснюють протитканинний (виробляють лімфотоксини), знищують пухлинні та трансплантовані тканини.

4. Регулюють фагоцитарну активність нейтрофілів.

Система мононуклеарних фагоцитів

Система мононуклеарних фагоцитів – це сукупність клітин, об’єднаних спільним походженням, будови і нирок.

Специфічними функціональними особливостями макрофагів є фагоцитоз, мікроорганізмів, пухлинних клітин, збір і срямування антигенного мейеризму до лімфоцитів, піноцитоз, утворення фактору росту тканин.

Моноцити, їх функції. Вміст їх у крові становить 0,03-0,11 (0,18-0,66 Г/л). Вони утворюються в кістковому мозку, і в кров виходять ще не повністю дозрілі клітини. З крові моноцити виходять у навколишні тканини. Тут вони ростуть, у них зростає вміст лізосом і мітохондрій. У моноцитів високий вміст неспецифічної естерази. У них найбільша здатність до фагоцитозу. Зрілі моноцити перетворюються в нерухомі клітини – гістіоцити або тканинні макрофаги. Гістіоцити утворюють відмежовуючий вал навколо тих чужерідних тіл, які не повністю зруйновані ферментами. Багато гістіоцитів завжди є в лімфатичних вузлах, стінках альвеол (вільні та фіксовані макрофаги), печінці (клітини Купфера), селезінці (вільні та фіксовані макрофаги), кістковому мозку тощо.

Функції моноцитів:

1. Здатність до високоактивного фагоцитозу.

2. Участь у імунних реакціях.

Макрофаги поглинають, перероблюють і представляють антиген імуно-компетентним клітинам (Т- і В-лімфоцитам). Макрофаги приймають участь в кооперації Т- і В-лімфоцитів.

Лейкоцитарна формула.

1. Загальна характеристика лейкоцитарної формули:

Кількісне співвідношення всіх видів лейкоцитів периферичної крові називають лейкоцитарною формулою.

Їх визначають при підрахунку 100 (або 200) лейкоцитів у пофарбованому мазку крові з наступним вирахуванням їх співвідношення. Ці дані вираховують у відсотковому відношенні.

Лейкоцитарна формула дорослих

У таблицях, які використовуються в клініці для оцінки вмісту різних форм лейкоцитів, клітини (нейтрофіли) незрілі заносять звичайно в ліву половину, в посегментовані вправо. Тому при зростанні перших говорять про “зсув вліво”, останніх – “вправо”. Крім цього використовують індекс ядерного зсуву нейтрофілів (ІЯЗ). Його розраховують за формулою (М+Ю+П) : С, де М – мієлоцити, Ю – юні, або метамієлоцити, П – паличкоядерні, С – сегментоядерні нейтрофіли. У нормі він становить 0,06-0,09. При збільшенні показника ІЯЗ говорять про “зсув вліво”, зменшенні – “вправо”. Підвищення незрілих нейтрофілів в периферичній крові називається зсувом вліво. Свідчить про подразнення кісткового мозку. Регераторний зсув >0,09. Зменшення нормальної кількості паличкоядерних нейтрофілів при наявності гіперсегментованих ядер називається зсувом вправо. Пригнічення кривої <0,06.

Функціональні особливості лейкоцитів

Нейтрофільні гранулоцити, їх функції.

Залежно від того чи містить цитоплазма зернистість, чи вона однорідна, лейкоцити поділяються на дві групи гранулоцити та агранулоцити.

Гранулоцити діляться на три види. Клітини, гранули яких забарвлюються кислими фарбами (еозином), називають еозинофілами, основними фарбами – базофілами, а клітини, які можуть сприймати обидва види фарб – нейтрофілами. Перші забарвлюються в рожевий колір, другі – в синій, треті – в рожево-фіолетовий.

Переважна кількість гранулоцитів припадає на нейтрофіли. Залежно від віку нейтрофіли мають різної форми ядро, тому їх ще називають поліморфно-ядерними. Розрізняють юні нейтрофіли (метамієлоцити) з округлим ядром, паличкоядерні – з ядром у вигляді підкови або палички та сегментоядерні, ядро яких перешнуровується й утворюється декілька сегментів.

Нейтрофіли накопичуються в місцях пошкодження тканин або проникнення мікробів, захоплюють і переварюють їх. Крім того, нейтрофіли виділяють або адсорбують на своїй мембрані антитіла проти мікробів і чужеріжних білків. Час їх знешкодження в кровоносному руслі в середньому 6-8 годин, так як далі вони швидко мігрують у слизові оболонки, тканини.

Нейтрофіли здатні отримувати енергію шляхом анаеробного гліколізу і тому можуть функціонувати навіть у тканинах, які бідні на кисень. Вони фагоцитують бактерії і продукти розпаду тканин та руйнують їх своїми лізосомальними ферментами (такими як протеази, пептидази, оксидази, дезоксирибонуклеази, ліпази).

Час знаходження їх в кровоносному руслі в середньому до 20 годин, так як ці клітини швидко мігрують в основномку через венули в тканини, слизові оболонки, де живуть біля 3-х діб. Нейтрофільні гранулоцити одержують енергію шляхом анаеробного гліколізу і тому можуть функціонувати навіть в тканинах бідних киснем: при запаленні, набряку і т.д. Нейтрофіли фагоцитують бактерії, грибки, прдукти розпаду тканин і розщеплюють їх своїми ферментами, перекисом водню. Нейтрофіли – це основні функціональні елменти неспецифічного захисту системи крові. Крім реакцій на іефекцію, нейтрофіли також секретують зв’язуючий вітамін В₁₂ в білок транскобаламін.

Функції нейтрофілів:

1. Участь у неспецифічному захисті організму крові.

2. Фагоцитарна (фагоцитують бактерії, грибки, продукти розпаду тканин)

3. Секреція фізіологічно-активних речовин (секретують білок-зв’язуючий вітамін В₁₂ – транскобаламін).

Еозинофіли, їх функції.

Вміст еозинофілів у крові становить 0,005-0,05 (0,03-0,30 Г/л). Але кількість їх може змінюватися протягом доби: вдень вміст еозинофілів на 20 % менший середньодобової кількості, а вночі – на 30 % більший. Ці коливання пов’язані з рівнем секреції глюкокортикоїдів корою надниркових залоз. Підвищення вмісту кортикоїдів у крові веде до зниження кількості еозинофілів і навпаки. Це лягло в основу вивчення функціональної здатності кори надниркових залоз (проба Торна). Для цього визначають кількість еозинофілів, вводять адренокортикотропний гормон, який діє на кору надниркових залоз. Це веде до підвищення вмісту глюкокортикоїдів і зменшення кількості еозинофілів. Якщо кількість еозинофілів через 4 години зменшується на 50 % і більше, то це свідчить про достатню функціональну активність надниркових залоз.

Функції еозинофілів:

1. Антиалергічна. У гранулах еозинофілів міститься гістаміназа, яка розщеплює гістамін. Останній виділяється при алергічних реакціях. Тому, як компенсаторна реакція, спостерігається підвищена кількість еозинофілів – еозинофілія. Крім алергічних реакцій вона спостерігається при глистних інвазіях, аутоімунних захворюваннях, коли в організмі виробляються антитіла проти власних клітин.

2. Фагоцитарна. Еозинофіли мають здатність до фагоцитозу.

Базофіли, їх функції.

Вміст базофілів у крові становить 0-0,01 (0-0,06 Г/л). Час перебування цих клітин у крові складає в середньому 12 годин. У гранулах базофілів є гепарин і гістамін у вигляді солеподібних сполук. Після вживання жирної їжі вміст клітин у периферичній крові зростає (базофілія). Вони виділяють гепарин, активуючи цим ліполіз у сироватці, який відбувається під дією так званого “просвітлюючого” фактора. Можливо, гепарин є простетичною групою сироваткової ліпази – фермента чи ферментного комплексу, який розриває ефірні зв’язки тригліцеридів, що з’єднані з поліпептидами в складі хіломікронів крові. У результаті його дії плазма стає прозорішою, у ній зростає вміст вільних жирних кислот. Також гепарин перешкоджає зсіданню крові. Крім того на поверхні базофілів є специфічні рецептори, до яких приєднуються γ-глобуліни. У результаті утворення такого імунного комплексу з гранул базофілів виділяється гістамін, який викликає розширення судин, спазм бронхів, свербіння, почервоніння шкіри.

Функції базофілів:

1. Участь у алергічних реакціях.

2. Регуляція жирового обміну.

3. Перешкоджають зсіданню крові.

Лейкопенія – зменшення загальної кількості лейкоцитів у циркулюючій крові нижче 4 · 10⁹ на 1л. Діагноз виставляється тільки при триразовому отриманні таких результатів протягом 3-4 тижнів.

1. Еритроцитарні групи крові:

а) визначення поняття “група крові”;

Групи крові – це сукупність нормальних антигенів, об’єднаних на генетичній основі.

Належність людини до тієї чи іншої групи крові є її індивідуальною біологічною особливістю, яка починає формуватися вже в раннньому ембріональному періоді і не змінюється протягом всього наступного життя.

Групові антигени знаходяться не тільки в формених елементах і плазмі крові, але і в інших клітинах і тканинах, а також в секретах: слині, амніотичній рідині, шлунково-кишковому соці та ін.

Розрізняють еритроцитарні групи крові, лейкоцитарні та сироваткові.

Aнтигени і антитіла системи АВ0;

Еритроцитарні групи крові.

У минулому спроби переливання крові часто приводили до важких порушень, аж до смерті хворих. Причини ускладнень були вияснені на початку 20 століття.

У 1900 році австрійський лікар Карл Ландштейнер опублікував результати своїх річних досліджень, якими показав, що всіх людей, в залежності від властивостей крові можна розділити на три групи. Приблизно в цей же час в Празі працював інший лікар – Ян Янський, який за фахом був психіатром. Він шукав причину психічних захворювань в особливостях крові. Причини психічних захворювань Янський не знайшов, проте встановив, що у людини є не 3, а 4 групи крові і дав їм позначення римськими цифрами: І, ІІ, ІІІ, ІV. Така історія дуже важливого відкриття в фізіології крові.

Аглютинація (agglutinatio – склеювання) – це процес склеювання еритроцитів під впливом антитіл (незворотнє склеювання еритроцитів).

Агрегація (aggregatio – приєднання) – це процес утворення скупчень клітин, що залежать від стану мембрани (неімунні скупчення еритроцитів) може бути зворотня і незворотня. Глікопротеїди забезпечують агрегацію.

Адгезія – це властивість клітин злипатися.

Аглютинація еритроцитів, як правило, супроводжується гемолізом. Те ж відбувається і в судинному руслі при переливанні несумісної крові.

Аглютинація еритроцитів відбувається в результаті реакції антиген-антитіло. У мембрані еритроцитів вмонтовані специфічні полісахаридно-амінокислотні комплекси, що мають антигенні властивості. Ці комплекси називаються аглютиногенами (гемаглютиногенами). З аглютиногенами реагують специфічні антитіла, розчинені в плазмі – аглютиніни. Вважають, що при реакції антиген-антитіло молекула антитіла, що має два центри зв’язування, утворює, так би мовити, мостик між двома еритроцитами. Кожен з цих еритроцитів у свою чергу зв’язується з другими еритроцитами і в результаті відбувається їх склеювання. Зрозуміло, що в нормі в крові немає аглютинінів до власних еритроцитів.

На практиці в даний час враховуються в основному дві антигенні системи – це АВ0 і СДЕ.

Аглютиногени і аглютиніни системи АВ0.

За цією системою еритроцити людини поділені в залежності від антигенного складу на чотири групи: без антигенів (Н), з антигенами А, В, АВ. Це згідно класифікації прийнятої ще в 1925 році. У плазмі відповідно знаходяться природні антитіла, що умовно позначаються: αβ, β, α і відсутні.

Таким чином у людей розрізняють такі комбінації антигенів і антитіл в системі АВ0: 0(І)_αβ – 46 % у світі; А(ІІ)_β; В(ІІІ)_α, АВ(ІV) – 3 % у світі.

Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому наступає аглютинація еритроцитів при змішуванні, наприклад, крові ІІ і ІІІ груп, ІV і І –

АВ+αβ – аглютинація.

А  +α   – аглютинація.

В  +β   – аглютинація.

Антиген Н має три вуглеводні залишки, антиген А має ще четвертий вуглеводний залишок N-ацетил-D-галактозу, антиген В має четвертий вуглеводний залишок D-галактозу. Американці розробляють методи ферментативного відщеплення четвертих залишків тобто перетворення еритроцитів в безантигенні.

Нормальні групові антитіла починають появлятися в людини в перші місяці після народження і досягають максимального титру приблизно до 10 років. Після цього титр антитіл тримається, на відносно високому рівні протягом багатьох років, а потім з віком відбувається поступове його зниження.

антигенний набір системи резус;

У даний час налічується шість основних антигенів системи резус. Для її позначення в Європейських країнах прийнята номенклатура Фішера-Рейса (Fisher–Race). Згідно неї антигени позначаються буквами: D, C, E, d, c, e.

Декуди застосовують номенклатуру Вінера, згідно якої антигени позначаються символами:

Rh_о; rh‘; rh“; Hrо; hr‘; hr”

Нерідко користуються двома номенклатурами одночасно. При цьому символи одного з позначень беруть в дужки.

Rh_o(D); rh'(С); rh”(E); Hro(d); hr'(с); hr”(e)

Антиген Rh_o(D) – основний антиген в резус системі. Саме він міститься в еритроцитах 85 % людей.

На основі наявності в еритроцитах антигена Rh_o(D) виділяють резус-позитивну кров. Кров людей, еритроцити яких позбавлені цього антигена, відносять до резус-негативної групи.

Антиген Rh_o(D) нерівномірно поширений серед представників різних рас. У Європейського населення особи з резус-негативною групою крові складають 15 %, а у монголоїдних рас – біля 0,5 %.

Основні шість антигенів системи резус можуть найчастіше зустрічатися в комбінаціях: СDЕ – 15,85 %, СDе – 53,2 %, сDЕ – 14,58 %, сdе – 12,36 %.

Природніх антитіл в групах крові системи резус немає. Вони можуть бути тільки набутими, імунними. Виникають вони при вагітностях. При цьому спостерігається попадання в організм резус-негативної жінки резус-позитивних еритроцитів плода через судини плаценти.

г) механізми розвитку резус-конфлікту при вагітності;

Механізм розвитку резус конфліктної вагітності уявляється таким чином: імунні антитіла, що утворилися в організмі резус-негативної жінки, вагітної резус-позитивним плодом, мають здатність на відміну від антитіл системи АВО, проникати через плаценту в організм плода, викликати гемоліз його еритроцитів, внаслідок чого пошкоджуються кровотворні тканини, печінка, головний мозок.

Під час пологів, коли порушується цілісність плацентарного бар’єру, в кров новонародженої дитини поступає особливо багато антитіл і розвивається гемолітична хвороба новонароджених.

Гемолітічна хвороба новонароджених – це хвороба, яка виникає в результаті гемолізу еритроцитів плода і новонародженого, викликаного антитілами матері.

Найбільш часто зустрічаються два варіанти гемолітічної хвороби новонароджених: резус-конфлікт і АВ0-конфлікт.

Резус-конфлікт розвивається у випадку вагітності Rhˉ-матері з Rh⁺-плодом (частіше всього при повторній вагітності). Спочатку відбувається імунізація матері Rh⁺-еритроцитами плода, які можуть проникати в організм матері під час пологів або при дефектах плаценти. Найбільш вірогідною є імунізація під час пологів, тому резус-конфлікт виникає частіше всього в умовах повторної вагітності Rh⁺-плодом.

У відповідь на поступлення Rh⁺-еритроцитів матері синтезуються антитіла проти D-антигену. Ці антитіла (IgG) здатні проникати через плаценту в організм плода і викликає гемоліз його еритроцитів.

2. Лейкоцитарні групи крові:

а) загальні антигени лейкоцитів;

Це поділ людей за сукупністю лейкоцитарних антигенів.

Зараз налічується більше 40 антигенів лейкоцитів, які умовно поділяються на три антигенні системи:

1. Загальні антигени лейкоцитів.

2. Антигени гранулоцитів.

3. Антигени лімфоцитів.

1. Загальні антигени лейкоцитів (система НLА – human leucocyte antigene). Згідно рекомендацій ВООЗ використовують букво-цифрове позначення для антигенів, існування яких підтверджено в ряді лабораторій при паралельному дослідженні.

Генетично НLА-антигени належать до чотирьох підлокусів (А, В, С, D), кожний з яких об’єднує алельні антигени. Найбільш вивченими є сублокуси А і В. Наприклад, НLА-А1, НLА-А2, НLА-А3, НLА-В5, НLА-В7, НLА-В8.

Для першого підлокуса кількість антигенів становить 19, для другого – 20.

Антигени НLА знайдено крім лейкоцитів також в клітинах різних органів і тканин (шкірі, печінці, нирках, селезінці та інших). Невідповідність донора і реципієнта по тих антигенах супроводжується розвитком реакцій тканинних несумісностей. Тому їх використовують для тканинного типування при підборі для трансплантації донорів з подібним НLА-фенотипом.

б) антигени гранулоцитів, лімфоцитів.

2. Антигени гранулоцитів. Ця система антигенів характерна тільки для клітин мієлоїдного ряду, як у кістковому мозку, так і в крові.

Відомо три гранулоцитарних антигени, тобто 3 групи крові в цій антигенній системі: NА-1, NА-2, NА-3.

Встановлено, що антитіла проти антигенів гранулоцитів мають значення при вагітності, викликаючи короткочасне зниження кількості нейтрофілів новонародженого.

Якщо не враховувати загальних антигенів лейкоцитів і антигенів гранулоцитів то можуть бути фібрильні посттранфузійні реакції обумовлені тим, що реципієнт має в сироватці антитіла проти антигенів і внаслідок їхньої взаємодії будуть виділятися пірогенні речовини.

3. Лімфоцитарні антигени, характерні тільки для клітин лімфоїдної тканини.

3. Сироваткові групи крові:

а) імуноглобулінів;

Найбільше значення серед груп сироваткових білків має генетична неоднорідність імуноглобулінів.

Відомі дві системи імуноглобулінів Gm і Inv. Система Gm нараховує більше 20 антигенів (тобто 20 груп груп крові Gm (1) і Gm (2) і т.д., а система Inv має три антигени (тобто 3 групи крові Inv (1); Inv (2); Inv (3).

б) альбумінів, глобулінів.

α₁-глобуліни. У ділянці альфа₁-глобулінів відмічається великий поліморфізм. Серед них виявлено 17 фенотипів даної системи.

α₂-глобуліни. У цій ділянці α₂-глобулінів розрізняють поліморфізм зокрема церулоплазміну.

Церулоплазмін (Ср) розрізняють 4 групи: Ср А; Ср АВ; Ср В і Ср ВС. Найчастіше зустрічається група Ср В. В європейців ця група зустрічається в 99 %, а у негроїдів – 94 %.

Розрізняють такі групи: ТfС, ТfD та інші.

4. Переливання крові та кровозамінників:

а) проба на індивідуальну сумісність;

Основне правило переливання: переливати тільки одногрупну кров. Перед переливанням визначають групу крові в системі АВО і в системі резус.

Після цього роблять проби на сумісність у системі АВО і резус-сумісність; під час переливання роблять біологічну пробу.

1. Проба на сумісність у системі АВО (на виявлення антитіл в крові реціпієнта до еритроцитів донора). Стерильним шприцом набирають з вени реціпієнта 1-3 мл крові і переносять її в пробірку, що містить розчин лимонно-кислого натрію або інший коагулянт. Пробірку центрифугують. Потім піпеткою набирають сироватку реціпієнта і наносять дві краплі на тарілку. До цих краплин сироватки додають у 10 разів меншу кількість крові донора. Похитують тарілку 5 хв, а потім додають 1-2 краплини 0,9 % розчину хлориду натрію. Якщо аглютинації немає, то кров донора сумісна з кров’ю реціпієнта. Поява аглютинації свідчить, що таку кров переливати не можна.

б) проба на резус-сумісність;

2. Проба на резус-сумісність (виявлення антиеритроцитарних резус-антитіл). На чашку Петрі наносять сироватку реціпієнта. Додають краплю крові донора в 10 разів меншу. Суміш перемішують і нагрівають у водяній бані (температура 45 ºС) на 10 хв. Наявність аглютинації свідчитиме про несумісність крові за резус-фактором.

в) біологічна проба;

3. Біологічна проба (трьохразова проба). Переливши реціпієнту 10-15 мл крові, переливання припиняють і стежать за станом хворого. Якщо він не змінюється, то через 3-5 хвилин вливають ще 10-15 мл крові і знову припиняють вливання. Спостерігають 5 хвилин. Таку саму маніпуляцію проводять і втретє. Якщо в самопочутті реціпієнта не спостерігатиметься яких-небудь порушень самопочуття, то кров можна переливати. У противному разі переливання крові припиняють.

г) фізіологічні ефекти перелитої крові;

Фізіологічні ефекти перелитої крові:

1. Стимулююча – стимулює функції різних систем організму і обмінні процеси.

2. Гемопоетична – підсилення кровотворення

3. Імунологічна – підсилює захисні сили організму за рахунок введення антитіл, опсонінів

4. Живильна – з кров’ю вводяться поживні речовини.

д) класифікація кровозаміників.

Прийнято використовувані кровозамінники ділити на шість груп:

1. гемодинамічні – для нормалізації порушень гемодинаміки.

2. Дезинтоксикаційні – для лікування інтоксикацій.

3. Препарати для парентерального живлення:

а) білкові гідролізати;

б) розчини амінокислот;

в) препарати жирової емульсії.

4. Регулятори водно-сольового і кислотно-лужної рівноваги:

а) сольові розчини;

б) осмодіуретики.

5. Кровозамінники з функцією перенесення кисню.

6. Кровозамінники комплексної дії.