ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕМОКОНТАКТНИХ ІНФЕКЦІЙ
Гемоконтактні інфекції − група вірусних хвороб, передача збудника яких від джерела до сприйнятливого організму відбувається гемоконтактним шляхом. До них належать гепатити В, С, В, G, SEN, ВІЛ-інфекція/СНІД.
Гемоконтактні інфекції – антропонози, джерелом збудника є хворий на будь-яку форму недуги чи вірусоносій. Збудник здебільшого міститься у крові, інших біологічних рідинах (сперма, цервікальний і вагінальний секрет, плевральна, синовіальна, перитонеальна рідини тощо.
Механізм передачі збудника інфекції − спосіб переміщення збудника інфекційної або паразитарної хвороби зІ зараженого організму в сприйнятливий. Включає послідовну зміну трьох стадій:
►виведення збудника з організму джерела У навколишнє середовище;
►перебування збудника в абіотичних або біотичних об’єктах довкілля;
►впровадження (введення) збудника у сприйнятливий організм.
Відповідно до створеного основоположником епідеміології Л.В. Громашевського вченням, механізм передачі збудників заразних хвороб реалізується в ході різних об’ктивних процесів, коли здійснюється зараження сприйнятливого організму.
Гемоконтактних механізм передачі інфекції − механізм передачі інфекції обумовлений медичними маніпуляціями, ін’єкціями наркотиків, статевим зносинами.
Гемоконтактний механізм передачі здійснюється при потраплянні збудника з кров’ю хворого безпосередньо у кров здорової людини (гемотрансфузійний шлях), що можливо при переливанні інфікованої крові (її компонентів), проведенні ін’єкцій та інших медичних маніпуляцій інфікованими інструментами. Значення цього механізму передачі в останні роки зросла у зв’язку зі збільшенням кількості проведених діагностичних інвазивних втручань і різних видів (хірургічних, акушерсько-гінекологічних, травматологічних, урологічних та ін.) операцій, а також поширенням серед населення наркоманії.
http://meddoctran.com/infection_disease.htm
Ризик зараження медичних працівників гемоконтактними інфекціями особливо високий при реалізації артифіційного (штучного) механізму передачі збудника. Найбільш часто професійному ризику зараження піддаються маніпуляційні та операційні медичні сестри, хірурги, акушери-гінекологи, патологоанатоми, працівники служби переливання крові, анестезіологи-реаніматологи тощо.
Контактний механізм передачі збудників реалізується двома шляхами: або без участі об’єктів навколишнього середовища (прямий контакт ) − при статевому акті, дотику, укусі, дряпанні, або через різні елементи навколишнього середовища (непрямий контакт) − одяг, головні убори, білизну і постіль, рушники, ґрунт, забруднені руки, різні колючі та ріжучі інструменти тощо, а також членистоногих переносників (мух).
Прямий контактний шлях передачі характерний для захворювань, що передаються статевим шляхом − ВІЛ-інфекція/СНІД, сифіліс, гепатити В, С, D, ТТ, SEN, урогенітальний хламідіоз, мікоплазмоз тощо), через шкіру (бешиха, гіменоліпедоз ін.), при поцілунках (інфекційний мононуклеоз, скарлатина, дифтерія тощо). Непрямий контактний шлях передачі спостерігається при багатьох інфекціях (сальмонельоз, шигельоз, стафілококова інфекція тощо).
Епідеміологічні особливості ВІЛ-інфекції/СНІДу.
ВІЛ-інфекція – вірусна хвороба людини, що передається переважно статевим і парентеральним шляхами й характеризується багаторічною персистенцією збудника. Уражаючи тимусзалежну систему імунітету, викликає клінічно виражену форму синдром набутого імунодефіциту (СНІД, АІDS), який проявляється лімфаденопатією, вираженою інтоксикацією організму, нашаруванням інфекційних і онкологічних захворювань та закінчується смертю. http://stomatologiya.ucoz.ua/news/epidemiologija_vil_infekciji/2013-08-15-319
У зв’язку з тим, що хвороба вражає клітини імунної системи, збудника шукали як вірус, що спроможний вбивати лімфоцити. В 1979 р. у лабораторії Р. Галло було розроблено методику культивування Т-лімфоцитів у пробірці. Завдяки цьому методу Галло і його співробітники відкрили віруси, які спричинюють злоякісні захворювання Т-лімфоцитів. Тому групу Галло вважали поза конкурсом в галузі вивчення вірусів, що пошкоджують Т-лімфоцити. Природно, що від цієї лабораторії чекали відкриття збудника ВІЛ/СНІДу. І дійсно, незабаром Галло заявив, що з крові хворих на СНІД у пізній стадії вони виділили віруси, які дуже подібні до раніше відкритих ними лімфотропних вірусів. Але це була помилка. І ось в кінці 1983 р. група Люка Монтан’є повідомила про дійсно нового віруса, отриманого від хворих, і довела його етіологічну роль. Лімфоцити було взято з крові хворих у ранній стадії СНІД. При цьому використовувалась методика Р. Галло. Через декілька місяців аналогічний вірус було відкрито і в лабораторії Р. Галло. Обох вчених визнано першовідкривачами вірусу СНІДу.
ВІЛ дуже чутливий до нагрівання. При температурі 50-56 °С він гине до 30 хв, а при 100-150 ° С – зразу ж. На нього згубно діють ефір, ацетон, 70 % етиловий спирт, 0,2 % розчин гіпохлориту натрію, інші дезінфікуючі розчини.
Разом з тим вірус зберігає життєздатність у висушеному стані протягом 4-6 діб при 22-50 ° С, а при нижчій температурі – значно довше
ВІЛ може знаходитися в усіх біологічних рідинах (кров, сперма, вагінальний секрет, грудне молоко, слина, сльози, піт та ін.), долає трансплацентарний бар’єр. Різна концентрація ВІЛ у біологічних рідинах визначає їх епідеміологічне значення як факторів, що реалізують шлях передачі збудника.
Найбільш імовірна передача ВІЛ від людини, яка знаходиться в кінці інкубаційного періоду, у періоді первинних проявів і в пізній стадії патологічного процесу, коли концентрація вірусу досягає свого максимуму.
Передача ВІЛ здійснюється такими механізмами: природними − контактним, вертикальним і штучним (артифіціальним). Шляхи реалізації механізмів передачі збудника різноманітні: статевий, трансплацентарний, парентеральний (ін’єкційний, трансфузійний, трансплантаційний).
ВІЛ нестійкий − гине поза людським організмом досить швидко, при нагріванні понад 56 °С − практично миттєво.
Відсоток заражень ВІЛ різними шляхами передачі у світі виглядає таким чином:
♦статевим шляхом − 70-80 %;
♦ін’єкційні наркотики − 5-10 %;
♦професійне інфікування медпрацівників − менше 0,01 %;
♦переливання контамінованої крові – 3-5 %;
♦від вагітної або матері, яка вигодовує грудьми, дитині − 5-10 %.
http://tb.org.ua/content_ukr/18.5.-epidemiologiya–vil–infekci%D1%97-ta–snidu.html
Домінуючим механізмом передачі збудника є контактний, який реалізується через статеві стосунки. Його провідна роль обумовлена високою концентрацією вірусу в спермі і вагінальному секреті інфікованих осіб. http://www.unaids.org.ua/uk/situation
Підраховано, що середньостатистичний ризик передачі ВІЛ у результаті одноразового незахищеного анального контакту для «приймаючого» партнера складає від 0,8 до 3,2 % (від 8 до 32 випадків на 1 000). При одноразовому вагінальному контакті статистичний ризик для жінки складає від 0,05 до 0,15 % (від 5 до 15 випадків на 10 000).
Висока ймовірність інфікування при гомосексуальних контактах пояснюється великою травматизацією слизової при анальному і орогенітальному сексі, а також доведеним фактом проникнення ВІЛ через неушкоджену слизову прямої кишки, епітеліальні клітини якої мають на своїй поверхні численні CD4-рецептори і М-клітини, що мають здатність взаємодіяти з ВІЛ.
Низький середньостатистичний ризик зараження при одноразовому статевому контакті − не привід для заспокоєння. У нещодавно опублікованому дослідженні 9 з 60 (15 %) заразилися ВІЛ у результаті одного або двох епізодів незахищеного «приймаючого» анального сексу.
Іноді зараження відбувається лише після декількох статевих контактів, іноді ж ВІЛ-інфекція взагалі не розвивається після численних контактів. На ймовірність передачі ВІЛ впливає цілий ряд факторів, пов’язаних з обома партнерами.
Ризик для жінки при незахищеному статевому акті вищий, ніж у чоловіка. Це пов’язано з тим, що, площа поверхні слизових оболонок, через які вірус може інфікувати, у жінки значно більша. Крім того, у спермі ВІЛ міститься у більшій концентрації, ніж у секретах піхви. Ризик зростає для обох партнерів при захворюваннях, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ) − хламідіоз, сифіліс, гонорея, генітальний герпес та ін., ерозії шийки матки, ранках або запаленнях слизової оболонки, при менструації.
ЗПСШ спричинюють пошкодження слизової оболонки статевих органів. При цьому до її поверхні надходить велика кількість лімфоцитів, які служать мішенню для ВІЛ.
За час спостережень співвідношення інфікованих чоловіків і жінок змінювалося. На території Росії цей показник на початку епідемії був 5:1, потім 3:1, зараз співвідношення наблизилося до 1,7:1.
Вертикальний механізм передачі ВІЛ реалізується в інфікованих вагітних (антенатальний шлях). Основний період зараження ВІЛ-інфекцією новонароджених − перинатальний . Зараження дитини може відбутися і під час акту пологів (інтранатальний шлях), а потім постнатально, при грудному вигодовуванні. Частка передачі ВІЛ у різні періоди точно не визначена, проте внутрішньоутробне інфікування відбувається в 30-50 % випадків за відсутності профілактики перинатальної передачі ВІЛ.
Імовірність інфікування дитини при грудному вигодовуванні становить близько 12-20 %. Причому передача вірусу може відбуватися не тільки від інфікованої матері дитині, а й від ВІЛ(+) дитини годувальниці у разі, якщо дитина, народжена здоровою жінкою, була інфікована ВІЛ, як це було описано при епідеміологічному розслідуванні внутрішньолікарняної спалаху в м. Еліста (Росія). Описані випадки інфікування дітей при грудному вигодовуванні матерями, які були заражені ВІЛ після народження дитини.
Введення в практику профілактики антиретровірусними препаратами знижує ризик вертикальної передачі до 2 %.
ВІЛ може передаватися при переливанні інфікованої цільної крові та виготовлених з неї продуктів (еритроцитарної маси, тромбоцитів, свіжої та замороженої плазми). При переливанні крові від ВІЛ(+) донорів реципієнти інфікуються в 90 % випадків. Втім, в останні роки передача ВІЛ подібним шляхом практично не зустрічається. Нормальний людський імуноглобулін, альбумін не становлять небезпеки, тому що технологія отримання цих препаратів і етапи контролю сировини виключають контамінування ВІЛом.
Щодо рідкісних, але можливих варіантів зараження, такими є трансплантація органів, тканин і штучне запліднення.
Шлях передачі ВІЛ з високим ступенем ризику − ін’єкційне введення наркотику групою осіб одним шприцом і голкою без їхньої стерилізації. За даними ВООЗ, ризик зараження при цьому становить від 30 до 95 % і тісно корелює з обсягом переданої таким чином крові. Крім використання одних і тих же шприців і голок, контамінованих ВІЛ-інфікованою кров’ю, можливо, має місце зараження усієї кількості наркотику, який набирають безпосередньо шприцом із загальної ємності при вживанні чи продажу.
Контакт з вірусом в результаті випадкового пошкодження шкіри забрудненим інструментом в медичних або немедичних умовах характеризується найнижчим показником передачі. Як показало спеціальне лабораторне дослідження, ймовірність того, що випадковий укол зараженою голкою може спричинити розвиток інфекції, становить близько 0,3 %. Ризик при попаданні крові на слизові і пошкоджену шкіру ще нижчий.
Передачу ВІЛ від інфікованої медичного працівника пацієнтові теоретично складно собі уявити. Однак, в 1990 р. у США повідомлялося про зараження 5 пацієнтів від ВІЛ-позитивного стоматолога, механізм зараження так і залишився загадкою. Усі наступні спостереження за хворими, які лікувалися у ВІЛ-інфікованих хірургів, гінекологів, стоматологів, не виявили жодного факту зараження.
Один час ЗМІ заполонили історії про так званий «СНІД-тероризм» − умисному зараженні людей через уколи голками з ВІЛ-інфікованою кров’ю. Однак фахівці стверджують, що інфікування таким шляхом неможливе: ВІЛ не стійкий у довкіллі. Навіть при реальному контакті з кров’ю, що містить ВІЛ, простого уколу або подряпини мало: для передачі збудника достатня кількість вірусу має потрапити у кровоток.
Фахівці з ВІЛінфекції/СНІДу вивчили питання про можливість передачі інфекції через комах. В Африці було проведено дослідження, яке дало на нього відповідь. На цьому континенті мешкає безліч комах, що кусають у день десятки мільйонів людей і що переносять в собі сотні літрів крові. Для дослідження була обрана популяція, яка об’єднувала людей усіх вікових груп. З’ясувалося, що заражені ВІЛ зустрічалися серед дітей віком від 0 до 5 років і дорослих від 14 до 50 років; з обстежених дорослих не були заражені тільки ченці. Комарі однаково активно кусають усіх, але інфікування спостерігалося тільки у сексуально активної групи (від 14 до 50 років) і серед дітей, народжених жінками з цієї групи. Так зник міф про «СНІДоносних» комахах.
Тривалими спостереженнями в тисячах сімей, в яких були заражені ВІЛ дорослі і діти, доведено, що вірус не передається при кашлі, чханні, потиску рук, через спільний посуд, при обіймах і поцілунках, при користуванні туалетом і ванною, якими користуються інфіковані.
У Росії роль побутової передачі ВІЛ досліджували на найчисленнішій вибірці населення. Обстеження пройшли 1,1 млн осіб, які мали побутові або виробничі контакти з ВІЛ-інфікованими. Не було виявлено жодного інфікованого.
Проведені дослідження, які розвіяли сумніви в тому, що презерватив може захистити від інфікування ВІЛом. У різних країнах світу неодноразово проводилися тривалі дослідження пар, в яких один партнер ВІЛ-позитивний, а інший − ВІЛ-негативний. У 123 гетеросексуальних парах ВІЛ не був переданий жодному ВІЛ-негативному партнеру. Йдеться про постійне використання презерватива. При тому ж дослідженні було виявлено, що у 122 парах, які користувалися презервативом від випадку до випадку, заразилися 12 партнерів (10 %). Так що дієвість постійного і правильного застосування презерватива при статевому контакті можна вважати доведеною.
Багатьом фахівцям, що працюють у сфері протидії ВІЛ, імпонує позиція Адміністрації Президента США, яка є послідовним прихильником моделі проведення первинної профілактики серед молоді на основі принципів «АВС»: «A» (abstinence) − стриманість до шлюбу, «B» (be faithful) − вірність, «С» (condoms) − використання презервативів. При цьому інформування про дотримання принципу «С» передбачає ряд спеціальних обмежень, що не допускають непряму рекламу «вільної сексуальної поведінки», а також недопущення так званого «соціального маркетингу» презервативів.
Експерти ВООЗ вважають, що правильна організація гігієнічного навчання і виховання населення, що проводяться в достатньому обсязі і на високому методичному рівні, дозволяє знизити ризик зараження ВІЛ на 30 %.
Епідемію ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні характеризують три періоди. Перший охопив 7 років – з 1987 р. по 1994 р., коли вірус поширювався передусім статевим шляхом серед осіб, які мали безладні гомо- і гетеросексуальні стосунки. Щороку реєстрували близько 30-50 нових ВІЛ-інфікованих. Ситуація здавалась спокійною і контрольованою. З 1995 р., коли ВІЛ проник у середовище внутрішньовенних наркоманів, почався другий, катастрофічний період поширення ВІЛ/СНІДу, який продовжувався до 2002 року. У місяць виявляли 800-1500 нових ВІЛ-інфікованих, 97-99 % з яких становили споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН). З 2002 р. почався третій період, який триває й до нині. Він характеризується тим, що ВІЛ через статеві контакти з ВІЛ-інфікованими СІН поширюється у широкі верстви населення. Про це свідчать збільшення ВІЛ-інфікованих вагітних і народження ними ВІЛ-позитивних дітей, збільшення виявлених ВІЛ-інфікованих серед донорів крові, поступове переважання статевого шляху зараження над перентеральним.
http://www.aidsalliance.org.ua/ru/library/our/2012/me/garp_ru_2011.pdf
Незважаючи на активні заходи боротьби з цією хворобою в Україні, на інфраструктуру, що створена для протидії з ВІЛ-інфекцією, на превеликий жаль показники з оцінки епідемічної ситуації викликають занепокоєння. (тенденція до зростання кількості нових випадків ВІЛ-інфекції, хворих на СНІД, померлих від СНІДу). Останніми роками щорічно виявляємо понад 20 тис. нових випдаків ВІЛ-інфекції, із них близько 10 тис. в стадії СНІДу, близько 4 тис. ЛЖВ – помирає.
Сприйнятливість людини до ВІЛ практично стовідсоткова. Фактором несприйнятливості до зараження ВІЛ може бути відсутність певних специфічних рецепторів. В даний час виділяють гени (CCR5 , CCR2 і SDF1 ), контролюючі синтез молекул , що беруть участь в проникненні ВІЛ в клітини господаря. Таким чином , люди, що мають гомозиготний генотип за цими генам, стійкі до зараження ВІЛ статевим шляхом; особи з гетерозиготним генотипом – менш стійкі. Було встановлено , що тривало контактують з ВІЛ-інфікованими і не заразилися люди мають мутацію в гені, відповідальному за експресію корецептора CCR5 на поверхні лімфоцитів (її виявляють тільки у 1 % європейців). Проте ця ознака не асоціюють з несприйнятністю до ВІЛ при переливанні крові або при внутрішньовенному введенні психоактивних речовин.
Епідеміологія гепатиту В.
ГВ є однієї з найпоширеніших інфекційних хвороб людини. За даними ВООЗ, близько третини населення Землі інфіковані вірусом ГВ (HBV) і щорічно від різних клінічних форм цієї хвороби вмирає понад 1 млн осіб (мал. 1).
Європейський регіон ВООЗ охоплений непомітною епідемією ВГ B і C. За останніми оцінками, 13,3 мільйона людей інфіковані вірусом ГВ, і 15 мільйонів жителів живуть з ГС. В усьому світі гепатити В і С є причиною хронічних захворювань для приблизно 500 млн людей.
Згідно сучасним глобальним оцінками, на вірусний гепатит щороку припадає майже 1 мільйон випадків смерті, що відповідає рівню смертності від ВІЛ/СНІДу і перевищує смертність від туберкульозу і малярії.
У Європейському регіоні ВООЗ щороку близько 36 000 чоловік вмирають від гепатиту В, і ще 86 тисяч чоловік − від гепатиту С. Дві третини всіх хворих гепатитом В і С в Європейському регіоні живуть у країнах Східної Європи та Центральної Азії.
http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20130906_m.html
http://medvisnyk.org.ua/content/view/1308/33/
Вірус гепатиту В – крупний ДНК-місний, має поверхневий (HBs), ядерний (НВс) і додатковий (НВе) антигени, проти яких в організмі виробляються специфічні антитіла: анти-HBs, анти-НВс і анти-НВе. http://www.umj.com.ua/article/9646/gepatit-v-kontrol-eradikaciya-eliminaciya
Джерелом збудника є хворі на будь-яку форму HBV-інфекції. Хворий на маніфестну форму гострого ГВ заразний за 2-8 тиж. до появи ознак захворювання. У більшості хворих на гострий ГВ віремія припиняється з настанням клінічного одужання, однак у 5-10 % хворих гострий ГВ переходить у хронічну форму і збудник може зберігатися у крові протягом багатьох років. Найбільшу епідемічну небезпеку становлять хворі на субклінічні форми ГВ, особливо у фазі активної вірусної реплікації.
Шлях передачі HBV парентеральний, чи рановий, який реалізується штучними (при порушенні цілості шкірних покривів і слизових оболонок) і природними (статевий, при інших контактах з інфікованою людиною – горизонтальний і від матері до дитини – вертикальний і перинатальний) шляхами. Факторами передачі є біологічні рідини, здебільшого кров, сперма, вагінальні виділення. Інфективна доза мізерна – міститься в 0,00004-0,000001 мл крові.
Реалізація штучних шляхів передачі HBV найчастіше відбувається при різноманітних інвазивних лікувально-діагностичних маніпуляціях, коли використовують погано очищені від крові і простерилізовані медичні чи лабораторні інструменти, а також прилади, апарати; внутрішньовенному введенні наркотичних речовин, татуюванні, деяких косметичних процедурах (манікюр, педикюр, гоління, стрижка тощо).
Передача вірусу статевим шляхом відбувається як при гомо-, так і гетеросексуальних стосунках. Цим шляхом заражається до 50 % усіх хворих на ГВ. Частіше інфікуються партнери хворих на хронічний ГВ.
Діти, народжені від HBsAg-позитивних матерів, виявляються інфікованими в 10 % випадків. Приблизно в 15 % з них розвивається хронічний гепатит. При виявленні в матері HBeAg ймовірність перинатального інфікування дитини зростає до 70-100 %. При цьому майже 90 % з числа цих перинатально інфікованих дітей згодом стають хворими на хронічний ГВ. Необхідно відзначити, що близько 95-97 % випадків перинатальної передачі відбувається під час пологів (інтра- і постнатально), і приблизно 3-5 % немовлят заражаються HBV ще в утробі матері (трансплацентарно, або вертикально).
Горизонтальна передача найчастіше спостерігається серед дітей, у родинах хворих на хронічний ГВ, в організованих колективах при користуванні одними і тими ж колючими та ріжучими предметами (ножиці, ножі тощо). У переміщенні вірусу, внаслідок його високої стійкості в довкіллі, можуть брати участь також рушники, гребінці, мочалки, носові хустки, постільна білизна тощо.
У тропіках деяке значення у розповсюдженні збудника мають комарі та інші кровосисні членистоногі.
Сприйнятливість до ГВ висока. Хворіють переважно особи молодого і зрілого віку. Клінічний перебіг HВV-інфекції залежить від величини дози зараження, віку і генотипу людини. Здебільшого відзначається безсимптомний перебіг HВV-інфекції. Групами підвищеного ризику щодо зараження є:
– ін’єкційні споживачі наркотичних речовин;
медичні працівники, які часто контактують з кров’ю та іншими біологічними рідинами (хірурги, акушери-гінекологи, реаніматологи, працівники станцій переливання крові, центрів з пересадки тканин та органів, клінічні лаборанти, маніпуляційні сестри тощо). Захворюваність медичних працівників у 3-5 разів перевищує показники захворюваності дорослого населення;
– – особи, які ведуть безладне статеве життя;
– повії;
– діти, народжені від HBsAg- і, особливо, HВеAg-позитивних матерів;
– гомосексуалісти;
– хворі на гемодіалізі;
– хворі на гемофілію;
– реципієнти тканин, органів, крові та сперми;
– особи в місцях позбавлення волі.
Захворюваність на ГВ переважно спорадична, не залежить від пори року. Можливі групові захворювання в лікувальних закладах. Частка ГВ у структурі внутрішньолікарняних інфекцій складає близько 10 %.
В осіб, які хворіли на ГВ, виробляється несприйнятливість до повторного зараження HВV. http://www.bsmu.edu.ua/uk/news/events/actual_events/1116-aspekti-profilaktiki-virusnih-gepatitiv-v-i-s
ГС спричинюється вірусом, що містить РНК. Йому притаманна надзвичайно велика мінливість – налічують 6 генотипів вірусу, понад 100 підтипів і нескінченну кількість квазіваріантів. Тобто людина заражається не одним вірусом, а сумішшю відмінних вірусів.
Джерелом збудника є хворі на гостру і хронічну форми HCV-інфекції. Найбільшу епідемічну небезпеку становлять хворі на безжовтяничну і субклінічні форми гепатиту, особливо з наявністю РНК HCV у крові.
Шлях зараження – парентеральний. Інфікуюча доза вірусу в кілька десятків разів більша, ніж при ГВ. На відміну від ГВ природні шляхи поширення HCV мають менше значення – ризик інфікування в побуті, при статевих контактах і при народженні дитини від інфікованої матері нижчий. ГС небезпідставно можна назвати «гепатитом наркоманів». Зараження також відбувається при гемотрансфузіях, парентеральних медичних маніпуляціях.
З урахуванням зазначеного вище, групи підвищеного ризику зараження HCV подібні, як і при ГВ.
У зв’язку зі значною варіабельністю геному HCV, його слабкою імуногенністю в осіб, які хворіли на ГС, не виробляється специфічна несприйнятливість до повторних заражень. Можливе множинне інфікування різними генотипами і субтипами збудника.
ГD спричинюється дефектним РНК-місним дельта-вірусом, що немає власної оболонки, а для формування її використовує HВsAg. Тому ГD завжди є мікст-інфекцією. Джерелом збудника є хворий на гостру чи хронічну форму HDV-HBV-інфекції. Для зараження HDV необхідна набагато більша концентрація вірусу, ніж для HBV, що зменшує інтенсивність розповсюдження цієї хвороби порівняно з HBV-інфекцією. Коли HDV потрапляє в організм людини – носія HВsAg, виникає суперінфекція; при одночасному зараженні HBV і HDV – коінфекція.
Основний шлях передачі HDV – парентеральний (штучний і природний). Здебільшого зараження відбувається в лікувальних закладах через нестерильні медичні інструменти, контаміновані кров’ю, що містить цей вірус. Надзвичайно часто інфікуються внутрішньовенні споживачі наркотичних речовин. Статевий шлях передачі має набагато менше значення, ніж при HBV-інфекції. Передача HDV від інфікованої матері до дитини (трансплацентарно чи перинатально) трапляється рідко.
Можливе зараження при тісних побутових контактах через мікротравми. Не виключений трансмісивний механізм передачі HDV. Але він можливий лише в ендемічних щодо HBV регіонах.
Імунітет до ГВ захищає і від інфікування дельта-вірусом. Після гострого ГD створюється довічний імунітет, повторних випадків захворювань не встановлено.
ГG спричинюється РНК-місним вірусом (HGV), що має декілька генотипів. Джерелом збудника є хворі на гострий чи хронічний ГG, а також носії вірусу. Шлях передачі парентеральний. Факторами передачі здебільшого є кров і препарати з неї, тканини та органи, що застосовуються для пересадки. Часто виявляють маркери ГG в ін’єкційних споживачів наркотичних речовин. Вірус може передаватись і при татуюванні. Суттєву роль у розповсюдженні хвороби має статевий шлях, що підтверджується високим відсотком HGV-позитивних осіб серед гомо- і бісексуалістів, повій, тих, хто часто змінює статевих партнерів. Можлива передача вірусу від матері до дитини (вертикальна і перинатальна). Групи підвищеного ризику інфікування такі ж, як і при ГВ.
Гепатит ТТ асоціюють з ДНК-місним вірусом (TTV). Зараз виділено 16 генотипів вірусу, у середині кожного визначені субтипи. Джерелом збудника є люди, в яких виявлено ДНК TTV. Генетичний матеріал вірусу знаходять і в сироватці крові тварин (свиней, корів) і птахів (курей), тому не відкидається можливість зараження від них. Передача вірусу можлива не лише при переливанні крові, введенні наркотиків, а також перинатально – від інфікованої матері до дитини і фекально-оральним механізмом.
Вважають, що SEN-вірус (SENV) також здатний спричинити гепатит. Зараз ідентифіковано 8 його варіантів, що позначаються латинськими літерами від А до Н. Це ДНК-місний вірус, що за своєю будовою подібний на TTV 12-16 типів. Шлях передачі вірусу – парентеральний. SENV частіше виявляють у хворих на ГВ і ГС, реціпієнтів крові. Однак не завжди переливання ДНК SENV-позитивної крові призводить до виникнення гепатиту. Носійство SENV може тривати до 12 років. Проте епідеміологія, патогенез SENV-інфекції зараз ще не з’ясовані і потребують подальшого вивчення.
