Черевний тиф – гострий антропоноз з групи кишкових інфекцій, який спричиняється S. typhi,http://ukrmedserv.com/content/view/837/345/1/2/lang,uk/характеризується ушкодженням лімфатичних утворів кишок і супроводжується загальною інтоксикацією з гарячкою, висипкою, збільшенням селезінки. Паратифи А та В мають подібні патогенез, патологічну анатомію і клініку, їх збудником є відповідно S. paratyphi А й S. paratyphi В.http://likar.org.ua/content/view/777/162/
n
ріоносій. При паратифі В джерелом зараження може бути також сільськогосподарська тварина (велика рогата худоба, свині, коні). Особливе значення мають хронічні носії, які в минулому перенесли черевний тиф. Хворі на черевний тиф заразні в останні 2 дні інкубації, весь гарячковий період та в реконвалесценції, доки не припиниться виділення збудника з калом і сечею. Хвороби поширюються водним, харчовим і контактним шляхами. При паратифі В переважає харчовий шлях передачі. Індекс сприйнятливості черевного тифу – 0,4. Частіше хворіють діти. Простежується літньо-осіння сезонність. Можливі епідемічні спалахи (водні, харчові). Черевний тиф зустрічається частіше, ніж паратифи А та В, паратиф А – найрідше. Після перенесеної хвороби найчастіше залишається стійкий імунітет.
nВипадки черевного тифу в Одесі. Черевний тиф на Закарпатті n
Схема патогенезу.Таблиця
n
Клініка.http://www.magnat.biz/brushnoi_tif_ua.htmlнкубаційний період коливається від 7 до 21–25 діб (частіше 2 тиж). При класичній формі черевного тифу температура тіла підвищується з дня на день східцеподібно, досягаючи 39–40 °C наприкінці 1-го тижня, і надалі протягом 10–14 днів тримається приблизно на цьому рівні, а потім стає ремітуючою і, поступово знижуючись, приходить до норми (температурна крива типу Вундерліха). Перед нормалізацією температури спостерігаються великі ранкові і вечірні коливання – так звана амфіболічна стадія. При середньоважкому перебігу хвороби часто спостерігається хвилеподібний характер гарячкової реакції (температурна крива типу Боткіна). У багатьох хворих температура тіла протягом 1–3 днів досягає максимальних цифр, а потім східцеподібно http://krutikova.ucoz.ru/photo/6-0-88знижується до норми (температурна крива має вигляд трикутника, тип Кільдюшевського). В осіб, які перехворіли на черевний тиф раніше, імунізованих проти нього і маленьких дітей спостерігається інтермітуючий тип гарячки (малярієподібна, тип Еллера). У старих та виснажених людей може спостерігатись тривалий субфебрилітет. При тяжкому перебігу хвороби і ускладненнях гарячковий період затягується. Таблиця
n
До появи висипки хворий почувається погано. Знижується працездатність, наростають симптоми інтоксикації, біль голови, переважно в лобній та висковій ділянках, апатія, безсоння, втрачається апетит.
n
При огляді хворого виявляють кволість, сповільнені відповіді на запитання, блідість обличчя і слизових оболонок. Хворий часто лежить із заплющеними очима, ніби дрімає. Герпетичних висипань на губах, як правило, не буває. Шкіра суха, гаряча. З боку серцево-судинної системи – брадикардія, дикротія пульсу (двогорба пульсова хвиля), приглушення серцевих тонів, гіпотензія. В легенях вислуховуються сухі розсіяні хрипи (симптом черевнотифозного бронхіту). Язик потовщений, сухий, вкритий сіро-бурим нальотом, по краях – відбитки зубів (тифозний язик). В деяких хворих спостерігається гіперемія і гіперплазія піднебінних мигдаликів, на їх поверхні – білі нальоти, які можуть некротизуватись з утворенням виразок (ангіна Дюге). Живіт здутий. У зв’язку з виникненням регіонарного лімфаденіту можна відзначити вкорочення перкуторного звуку в правій здухвинній ділянці порівняно з лівою (симптом Падалки), сліпа кишка бурчить. Часто мають місце метеоризм і запори.
n
Черевнотифозна висипка має такі особливості: 1) з’являється на 7-10-й день хвороби; 2) розеольозна; 3) спостерігається у половини хворих; 4) розташована переважно на животі і бокових поверхнях тулуба; 5) розеол мало – 5-15; 6) підсипає; 7) інколи зберігається довше від гарячки.
n
Наприкінці 1-го тижня захворювання збільшується селезінка, але через метеоризм вона пальпується лише з 8-10-го дня хвороби. Селезінка збільшена помірно, середньої щільності, край гострий, трохи болючий. Часто буває збільшеною печінка.
n
У хворих з важким перебігом тифу на 2-му тижні значно посилюються симптоми інтоксикації, що супроводжується потьмаренням свідомості, інколи хворі марять (status typhosus). На 3-му тижні хвороби можуть виникнути такі грізні ускладнення, як кишкова кровотеча, перфорація кишки внаслідок утворення глибоких виразок в стінках клубової кишки, інфекційно-токсичний шок. До неспецифічних ускладнень належать пневмонія, тромбофлебіт, інфекційно-алергічний міокардит, цистит, артрит, неврит тощо.
n
Кишкова кровотеча частіше пов’язана з ерозією судин на дні черевнотифозної виразки і клінічно проявляється: зниженням температури тіла до норми і навіть нижче та тахікардією (“чортів хрест”); зниженням артеріального тиску, проясненням свідомості; наростанням блідості шкіри і слизових оболонок. При масивній кровотечі посилюється перистальтика кишок і в калі з’являється свіжа кров. В інших випадках ця пряма ознака кровотечі запізнюється (у зв’язку з запорами). Кал чорного кольору. Лабораторними критеріями кишкової кровотечі є зниження вмісту еритроцитів і гемоглобіну та позитивна реакція Грегерсена в калі.
n
Про виникнення перфорації у хворого можна думати при появі болю в правій здухвинній ділянці, позитивному симптомі Блюмберга, зникненні печінкової тупості, появі нейтрофільного лейкоцитозу, рентгенологічних даних про наявність повітря під діафрагмою.
n
Клінічний перебіг черевного тифу за останні десятиріччя зазнав змін, що пояснюється змінами умов життя і широким застосуванням антибіотиків. Частіше спостерігається гострий початок захворювання з швидким зростанням температури і критичним її падінням, коротший гарячковий період, симптоми інтоксикації виражені слабо, відсутній тифоїдний стан, швидше з’являється висипка, розеол дуже мало і вони бліді, частіше зустрічаються легкі форми хвороби.
n
Крім типового перебігу черевного тифу, можуть зустрічатись абортивні, стерті й замасковані форми. В клінічній картині останніх на перший план виступають ураження окремих органів – пневмотиф, нефротиф, менінготиф, анендикотиф, колотиф, холангіотиф. Нині вони спостерігаються надто рідко, за винятком колотифу. Останній супроводжується явищами ентероколіту, метеоризмом, рідкими випорожненнями з домішками слизу. Виражені симптоми інтоксикації, висока гарячка, рясна висипка, нерідко виникає кишкова кровотеча.
n
Черевнотифозні бактерії тривалий час зберігаються у макрофагах і при ослабленні організму, порушенні дієти, психічних та фізичних перевантаженнях і травмах можуть виникати рецидиви хвороби. Ознаками можливого рецидиву є: 1) тривалий субфебрилітет; 2) збереження спленомегалії; 3) тахікардія; 4) анеозинофілія; 5) розеольозна висипка.
n
Для рецидивів характерний легкий і швидкий перебіг, однак при їх виникненні хворого обов’язково госпіталізують.
n
Клінічна картина паратифів А та В подібна до черевного тифу, але інкубаційний період дещо коротший (2-14 діб). Обидві хвороби мають легший, порівняно з черевним тифом, перебіг, без тифоїдного стану. Гарячка частіше ремітуючого, рідше – хвилеподібного або неправильного тилу. На відміну від черевного тифу, хворі часто пітніють. Паратиф В може починатись з явищ гострого гастроентериту.
n
Cз’являється рано – на 4-7-й день, інколи – в перші дні хвороби. При паратифі А вона характеризується поліморфізмом: поруч з типовими розеолами може з’явитись рясна макуло-папульозна висипка, яка нагадує кір, деколи вона петехіальна. На початку хвороби спостерігаються гіперемія обличчя, ін’єкція судин склер, кон’юнктивіт, нежить, кашель, герпетичні висипання на губах.
n
Діагностика.http://lenta.km.ua/?p=2341Слід враховувати епідеміологічні дані. З клінічних ознак підозрілими є тривала гарячка, висипка, гепатоспленомегалія. Методом, що остаточно підтверджує діагноз черевного тифу і паратифу, є виділення гемокультури. З цією метою у гарячковий період роблять посів крові з вени на жовчний бульйон чи середовище Раппопорта в співвідношенні 1:10. На 1-му тижні захворювання необхідно взяти 10 мл крові, а кожного наступного тижня збільшувати її кількість на 5 мл (15, 20, 25). У пізніший період хвороби (з 10-12-го дня), як з метою діагностики, так і для контролю за реконвалесценцією, здійснюють бактеріологічні дослідження випорожнень і сечі. Дуоденальний вміст досліджують після 10-го дня нормальної температури.
n
Менше значення для діагностики має реакція аглютинації Відаля. Для дослідження беруть 2–3 мл крові. Позитивний результат спостерігається з 8–9-го дня хвороби, діагностичний титр 1:400. Більшу специфічність і чутливість має РНГА з О-, Н- і Vi-антигенами бактерій черевного тифу і паратифів А та В, яку можна проводити з 5-7-го дня хвороби. Діагностичний титр з О- та Н-антигеном 1:200, Vi-антигеном – 1:40. Перевагу надають результатам дослідження парних сироваток крові, діагноз підтверджує наростання титру антитіл у 4 рази і більше. РНГА з Vi-антигеном застосовують переважно для виявлення бактеріоносійства.
n
Заслуговує на увагу метод імунофлюоресценції, який дозволяє виявити збудника в крові через 10-12 год після посіву. Перспективним є пошук черевнотифозних і паратифозних антигенів за допомогою імуноферментного і радіоімунного методів.
n
У загальному аналізі крові хворих на черевний тиф виявляють лейкопенію, ан- чи гіпоеозинофілію, відносний лімфо- і моноцитоз, тромбоцитопенію, помірне збільшення ШОЕ. У перші дні хвороби може спостерігатися лейкоцитоз. При паратифі А в гемограмі знаходять нормоцитоз або лейкоцитоз із лімфомоноцитозом, при паратифі В – нейтрофільний лейкоцитоз.
nПриклади формулювання діагнозу n
Диференціальний діагноз http://ukrmedserv.com/content/view/777/162/#4у початковий період хвороби дуже важкий. Запідозрити черевний тиф чи паратифи А та В можна на основі епідеміологічних даних (спілкування з черевнотифозним хворим або бактеріоносієм, свідчення щодо водного або харчового шляху передачі інфекції), поступового початку захворювання, наявності гарячки і симптомів інтоксикації без виражених уражень окремих органів. Підозра посилюється, якщо поступове зростання температури тіла впродовж кількох днів супроводжується скаргами на постійний головний біль, безсоння, зниження апетиту і закрепи.
n
Грип, на відміну від черевного тифу, починається гостро з ознобу, підвищення температури тіла до високих цифр, інтенсивного болю в ділянці лоба і надбрівних дуг; супроводжується болем при рухах очними яблуками, світлобоязню, сльозотечею, ломотою в м’язах і суглобах. Обличчя гіперемійоване, одутле, мають місце явища кон’юнктивіту, склериту, гіперемія і зернистість м’якого піднебіння і задньої стінки носоглотки. Хвороба досягає максимальних клінічних проявів уже протягом 1-ї доби, пізніше приєднуються нежить і сухий надсадний кашель. Інфекція схильна до швидкого епідемічного поширення.
n
Для висипного тифу характерний гострий чи підгострий початок, гарячка триває близько 2 тиж (при хворобі Брілля – 8-9 днів). Хворі скаржаться на головний біль і безсоння. Вони збуджені, балакучі. Обличчя гіперемійоване, є явища склериту, кон’юнктивіту. Висипка з’являється на 4-5-й день хвороби одномоментно, переважно на бокових поверхнях тулуба, внутрішніх поверхнях рук, вона рясна, розеольозно-петехіальна. Пульс прискорений. Вже на 3–4-й день виявляють збільшення печінки і селезінки.
n
Бруцельоз починається гостро. Попри високу температуру стан хворого відносно задовільний. Хвороба характеризується мерзлякуватістю, рясним потінням, болем в опорно-руховому апараті, тахікардією. Може спостерігатись різна висипка. Діагноз підтверджують пробою Бюрне і відповідними серологічними реакціями.
n
У хворих на міліарний туберкульоз гарячка неправильного типу, характерні озноб, рясне потовиділення, ядуха, рум’янець щік, збудження, тахікардія. Встановити діагноз допомагає рентгенологічне обстеження легень.
n
При інфекційному мононуклеозі гарячка може бути різного типу. Селезінка збільшена, однак симптоми інтоксикації виражені нерізко. Характерні тонзиліт і поліаденіт. Висипка різного характеру і зберігається лише декілька днів, можливі геморагії, жовтяниця. У крові знаходять атипові мононуклеари.
n
Гарячка Ку починається гостро, супроводжується ремітуючою лихоманкою з рясним потінням. Розеольозна висипка буває рідко. Характерні біль у м’язах, ретроорбітальний біль, що посилюється при рухах очними яблуками, гіперемія обличчя, пневмонія.
n
Трихінельоз здебільшого супроводжується гарячкою неправильного типу, скаргами на головний біль, безсоння. Характерними симптомами є виражений набряк повік, обличчя, у важких випадках – всього тіла, сильний біль у м’язах, кон’юнктивіт. Висипка розеольозна, розеольозно-папульозна, петехіальна, можливе підсипання. В крові лейкоцитоз з гіпереозинофілією. В епіданамнезі – свідчення про споживання м’яса свиней, найчастіше недостатньо просмаженого.
n
Гарячка при сепсисі ремітуюча чи неправильно інтермітуюча, триває декілька тижнів, супроводжується ознобом і рясним висипанням. Висипка частіше петехіальна, інколи гноячкова, розташована переважно на розгинальних поверхнях пліч. Перебіг хвороби супроводжується тахікардією, збільшенням селезінки, інколи печінки. В крові – анемія, нейтрофільний лейкоцитоз, підвищення ШОЕ. При посіві крові виділяють різні бактерії.
n
Лікування. Всі хворі з підозрою на черевний тиф і паратифи підлягають госпіталізації в інфекційний стаціонар. Комплекс заходів включає суворе дотримання постільного режиму, дієти, призначення антибіотиків – левоміцетинуhttp://mozdocs.kiev.ua/likiview.php?id=3090, рифампіцину або ампіциліну, патогенетичних засобів залежно від важкості перебігу хвороби і наявності ускладненьhttp://mozdocs.kiev.ua/likiview.php?id=7673
n
Реконвалесцентів виписують зі стаціонару на 21-й день нормальної температури після клінічного одужання і отримання негативних бактеріологічних аналізів калу і сечі, здійснених на 5-й та 10-й дні нормальної температури. Осіб, які не отримували антибіотики, можна виписати зі стаціонару раніше – на 14-й день нормальної температури, якщо бактеріологічні аналізи негативні.
n
Особи, які перехворіли на черевний тиф і паратифи А та В, підлягають диспансерному спостереженню в КІЗі протягом 3 міс. Вони мають перебувати 2 роки на обліку в санепідстанції. В перший місяць реконвалесцентам вимірюють температуру 1 раз на тиждень, далі – 1 раз на 2 тиж. Під кінець 3-го місяця проводять бактеріологічне дослідження калу, сечі, жовчі. У випадку підвищення температури тіла чи погіршання загального стану проводять клінічне і лабораторне обстеження (загальний аналіз крові, посіви на гемо-, копро- і уринокультури).
n
Працівників харчових і прирівнюваних до них підприємств протягом 1-го місяця диспансерного спостереження до роботи не допускають. За цей час у них п’ять разів досліджують кал і сечу. Якщо результати бактеріологічних досліджень негативні, то їх допускають до основної роботи, але в наступні 3 міс щомісячно роблять посіви калу і сечі, наприкінці 3-го місяця – жовчі. Якщо було виділено збудника, то реконвалесцента переводять на іншу роботу, не зв’язану з харчовими продуктами і безпосереднім обслуговуванням людей. Через 3 міс після одужання у них повторно, п’ятиразово, з інтервалом 1–2 дні досліджують кал і сечу та одноразово жовч; при негативних результатах їх допускають до основної роботи. Протягом 2 років щоквартально обов’язково бактеріологічно досліджують кал і сечу. У наступні роки трудової діяльності щороку двічі проводять дослідження калу і сечі. Осіб, у яких при будь-якому з обстежень, проведених через 3 міс після одужання, хоча б одноразово було виділено збудника черевного тифу чи паратифу, вважають хронічними бактеріоносіями, не допускають до роботи, і вони повинні змінити професію.
n
Перед зняттям з обліку (крім осіб декретованої групи) у всіх осіб, які перехворіли, ставлять реакцію Vi-гемаглютинації. При позитивній серологічній реакції у непривитих (у розведенні 1:40 і більше) проводять п’ятиразове дослідження калу і сечі.
n
Профілактика та заходи в осередку. Обстеженню на тифопаратифи підлягають всі хворі з гарячкою, яка триває 5 днів і більше, їм роблять одноразове дослідження на гемокультуру, а при збереженні гарячки понад 10 днів ставлять реакцію аглютинації Відаля або РНГА. З метою активного виявлення бактеріоносіїв обстежують всіх, хто поступає на роботу на харчові і прирівнювані до них підприємства, а також осіб, які спілкувались з хворим в епідемічному осередку. Обстеженню підлягають також особи з вперше встановленим хронічним захворюванням печінки, жовчо- та сечовивідних шляхів. Після госпіталізації хворого в осередку проводять заключну дезінфекцію та епідеміологічне обстеження.
n
Протягом 21 дня в осередку черевного тифуhttp://www.day.kiev.ua/154022/(при паратифах – протягом 14 днів) здійснюють медичне спостереження за особами, які контактували з хворим: проводять термометрію, одноразове бактеріологічне дослідження калу і сечі, ставлять реакцію Vi-гемаглютинації з сироваткою крові, а при наявності в анамнезі черевного тифу і паратифів, хронічних захворювань сечових і жовчних шляхів, довготривалих гарячкових станів здійснюють дворазове бактеріологічне дослідження калу і сечі і одноразове – дуоденального вмісту. Контактні особи підлягають триразовому фагуванню черевнотифозним бактеріофагом по 3 таблетки з 3-денним інтервалом. Підвищення температури у контактних осіб, підозра щодо початку захворювання на черевний тиф диктують негайну госпіталізацію їх і обстеження в умовах стаціонару. Профілактичні щеплення проводять за епідемічними показаннями хімічною сорбованою черевнотифозною моновакциною. Для щеплень дітей використовують спиртову вакцину, збагачену Vi-антигеном.
n
У профілактиці черевного тифу важливе місце займають санітарно-гігієнічні заходи, спрямовані на поліпшення забезпечення населення доброякісною питною водою, очищення населених пунктів, знешкодження стічних вод, контроль за об’єктами громадського харчування і торгівлею харчовими продуктами.
n
Паратифи А і В – це гострі інфекційні хвороби, які за клінічним перебігом і патологоанатомічною картиною подібні до черевного тифу.
n
Морфологія та тинкторіальні властивості. Сальмонели черевного тифу (Salmonella typhi), паратифу А (Salmonella paratyphi A), паратифу В (Salmonella schottmuelleri) – паличкоподібні, іноді овальні клітини довжиною 1-3 мкм, з 8-20 перитрихіально розташованими джгутиками; рухливі. Джгутиковий апарат може на тривалий або короткий час зникати. Деякі штами черевнотифозних бактерій мають також бахромки. Не утворюють спор і капсул, добре забарвлюються аніліновими барвниками, грамнегативні.
n
Культуральні властивості. Сальмонели за типом дихання є факультативними анаеробами. Оптимальна температура їхнього росту 37 °С. Збудники черевного тифу і паратифу В добре ростуть у звичайних живильних середовищах при рН = 7,4…7,5. Сальмонела паратифу А росте дуже повільно. У м’ясо-пептонному агарі S-форми сальмонели тифу та паратифів А і В розвиваються у вигляді колоній середньої величини. Колонії круглі, тонкі, майже прозорі, із блискучою поверхнею. R-форми ростуть у вигляді шорстких колоній з нерівними краями; вони більш каламутні і сухі. Колонії сальмонел паратифу В при вирощуванні упродовж доби в термостаті й одно-, дводобового витримування при кімнатній температурі утворюють слизовий вал, що круто піднімається по краях колоній. Валоутворення – диференціальна ознака для паратифозних В-бактерій.
n
При рості в бульйоні гладкі форми сальмонел черевного тифу і паратифів дають однорідне помутніння середовища без осаду, а шорсткі утворюють осад, над яким бульйон залишається майже прозорим.
n
На бісмут-сульфітному агарі бактерії черевного тифу і паратифу В ростуть у вигляді чорних колоній з обідком, а паратифу А– ніжних колоній із зеленуватим відтінком.
n
Ферментативні властивості. Від інших бактерій кишкової групи сальмонели відрізняються набором ферментів. Вони не ферментують лактозу, сахарозу й адоніт, не розріджують желатин, не утворюють індол, не розкладають сечовину. Паратифозні бактерії ферментують глюкозу з утворенням газу, черевнотифозні – без газу, що є важливою діагностичною ознакою.
n
Антигенна структура. Сальмонели містять два основні антигени: О (соматичний) і Н (джгутиковий). Свіжовиділені культури черевнотифозних бактерій мають поверхово розташований Vi-ан-тиген, який захищає бактеріальну клітину від фагоцитозу та бактерицидних властивостей сироватки крові. Vi-антиген має велике значення у формуванні імунної відповіді при черевному тифі, тому при створенні черевнотифозних вакцин їх збагачують Vi-антиге-ном. Крім цього, Vi-антиген використовується з діагностичною метою для виготовлення еритроцитарного діагностикума і для постановки шкірної проби.
n
Фактори вірулентності. Екзотоксину черевнотифозні та паратифозні бактерії не утворюють, при їх руйнуванні звільняється ендотоксин, який відіграє основну роль у патогенезі захворювання.
n
Нарівні з ендотоксином патогенність черевнотифозних мікробів деякою мірою визначають ферменти агресії. До них належать гіалуронідаза, фібринолізин, лецитиназа, гемолізин, гемотоксин і т. ін.
n
Резистентність. Сальмонели черевного тифу, паратифів А і В резистентні до різних впливів зовнішнього середовища. Низьку температуру вони переносять протягом кількох місяців, при 60 °С гинуть через 20–30 хв, при кип’ятінні – миттєво. Дезінфікувальні речовини не завжди викликають загибель сальмонел.
n
Епідеміологія. Джерелом інфекції при черевному тифі і паратифі А є хвора людина і бактеріоносій, а при паратифі В ним можуть бути і тварини (велика рогата худоба, коні та ін.). Механізм передачі – фекально-оральний. Поширюється черевний тиф і паратифи водяним, харчовим і контактно-побутовим шляхами. Зараження людей відбувається через рот. Захворювання може набувати характеру епідемії. Залежно від шляхів поширення захворювання в колективі розрізняють спалахи: контактні, харчові (молочні) та водяні.
n
Патогенез. Потрапивши в організм людини через рот, збудник черевного тифу частково виводиться з випорожненнями, частково затримується в отворі кишечнику і проникає в лімфатичні утворення (солітарні фолікули та пейєрові бляшки) тонкої кишки. Бактерії, які розмножилися, послабляють бар’єрну функцію лімфатичних вузлів і проникають у кров’яне русло – розвивається бак-теріємія, що знаменує собою кінець інкубаційного періоду і початок клінічних проявів хвороби. Частина мікробів, що циркулюють у крові, у силу її бактерицидності гине, при цьому вивільняється ендотоксин. Разом з потоком крові бактерії розносяться по всіх органах і тканинах. Виділення черевнотифозних бактерій через жовчні ходи в отвір кишечнику і їх повторне проникнення в сенсибілізовані тканини лімфатичних вузлів призводить до запалення з некрозами і виразці останніх. Істотна роль у патогенезі черевного тифу належить алергійним реакціям.
n
Клініка. Інкубаційний період при черевному тифі – від 10 до 14 днів. Захворювання починається зі стійкого головного болю, безсоння, наростання температури тіла й інтоксикації. У хворого виникають нудота, блювання, болі в животі, метеоризм. Потім головний біль підсилюється, температура підвищується до 39-40 °С, розвивається тифозний стан, тобто потьмарення свідомості, марення, галюцинації. На восьмий-дев’ятий день з’являються розеоли – висипання на шкірі живота. Видужування характеризується припиненням гарячки, поступовою нормалізацією всіх функцій організму.
n
Патогенез та клініка паратифів А і В подібні з черевним тифом. Перенесена хвороба залишає досить стійкий і тривалий імунітет.
n
Лабораторна діагностика розроблена на основі патогенезу хвороби. На першому тижні захворювання, коли інтенсивність бактеріємії найбільш висока, застосовується бактеріологічний метод – посів крові в середовищі Рапопорта або жовчному бульйоні для виділення гемокультури.
n
На другому тижні черевного тифу (з восьмого-дев’ятого дня) проводиться серологчіна діагностика для визначення антитіл у сироватці крові хворого. З цією метою ставлять реакцію аглютинації (реакція Відаля). Діагностичним прийнято вважати титр 1:200. Неакція Відаля може бути позитивною не тільки в хворих, а й у тих, хто перехворів, і вакцинованих, але у хворих у розпалі хвороби знаходять О- і Н-аглютиніни, у щеплених і тих, хто видужав,– тільки Н-аглютиніни.
n
Для серологічної діагностики черевного тифу та паратифів А і В застосовують реакцію непрямої гемаглютинації (РНГА) з Vi-і О-антигенами, яка є більш чутливою, ніж реакція Відаля.
n
У період реконвалесценції, коли збудники у великій кількості залишають організм із випорожненнями і сечею, виділяють копро- і уринокультуру, висіваючи випорожнення в бісмут-сульфітний агар і сечу на середовище збагачення.
n
Одним із сучасних методів діагностики є імуноферментний та імунорадіометричний аналізи.
n
Лікування. Основним препаратом етіотропної терапії тифо-паратифозних захворювань є левоміцетин. Застосовується також ампіцилін, рифампіцин, бактрим, фуразолідон.
n
Профілактика зводиться, у першу чергу, до загальносанітарних заходів: поліпшення якості водопостачання, санітарного очищення каналізації, боротьби з мухами тощо. Дуже важливі рання діагностика захворювання, виявлення бактеріоносіїв.
n
Для специфічної профілактики застосовують хімічну сорбова-ну черевнотифозну моновакцину.
n
Сальмонели – збудники харчових токсикоінфекцій.
n
Харчові токсикоінфекції – це гострі кишкові захворювання, що виникають у результаті вживання харчових продуктів, заражених різними видами сальмонел (S. heidelberg, S. typhimurium, S. derby і т. ін.).
n
Морфологія та тинкторіальні властивості. Палички з закругленими кінцями довжиною 1–3 мкм. Більшість з них, завдяки перитрихіально розташованим джгутикам, рухливі. За Грамом забарвлюються негативно.
n
Культуральні властивості. Збудники харчових токсикоінфекцій – факультативні анаероби. Оптимальна температура для їх розмноження 35–37 °С. Можуть рости при значеннях рН = 4,1…9. У живильних середовищах утворюются невеликі діаметром 2–4 мм прозорі, блакитнуватого кольору колонії. У середовищі Ендо вони злегка рожевуваті, прозорі; у середовищі Плоскірєва – безбарвні, мутнуваті, більш згущені. У бісмут-сульфітному агарі колонії завжди чорного кольору, з металічним блиском. Живильне середовище під колонією забарвлене в чорний колір.
n
Антигенна структура. Сальмонели – збудники харчових токси-коінфекцій, мають три основні антигенні комплекси: О-соматич-ний, Н-джгутиковий і К-капсульний.
n
Резистентність. У навколишньому середовищі та у харчових продуктах сальмонели довго зберігають життєздатність. Добре і тривало переносять низькі температури, при температурі ж понад 46 °С швидко, а при 100 °С миттєво гинуть.
n
Фактори вірулентності. Основним чинником, відповідальним за розвиток захворювання, є ендотоксиновий комплекс. Адгезивні властивості сальмонел також визначають їх вірулентність.
n
Епідеміологія. Основним джерелом інфекції є сільськогосподарські тварини і птахи – хворі сальмонельозом або безсимптомні носії. Основний шлях зараження – аліментарний, а фактори передачі інфекції – різні харчові продукти (м’ясо тварин, яйця та яєчні продукти, молоко). Однією з важливих проблем сучасної медицини стає сальмонельоз як «внутрішньолікарняна» інфекція. Джерелом її в цьому разі є людина, найчастіше хворі діти. Поширення таких сальмонельозів відбувається трьома шляхами: контактно-побутовим, повітряно-пиловим і харчовим.
