Засоби, які впливають на функцію органів дихання

1.      Класифікація речовин, що впливають на функцію органів дихання

2.      Стимулятори дихання

3.      Протикашльові засоби

4.      Засоби, що використовуються при бронхіальній астмі

5.      Засоби, що використовуються при набряку легень

Органи дихання складаються з верхніх і нижніх дихальних шляхів. До перших належать ніс, носоглотка та гортань, до других – трахея, бронхи та легені. По них повітря проходить до альвеол, де відбувається газообмін. Нормальне функціонування дихальної системи забезпечується багатьма процесами: вентиляцією легень, яка залежить від частоти та глибини дихання, нормальної прохідності дихальних шляхів; газообміном через альвеолярну мембрану; швидкістю протікання крові через легеневі судини. Порушення цих механізмів призводить до погіршання оксигенації крові з розвитком гіпоксії тканин та виникненням респіраторного ацидозу.

Патологія органів дихальної системи може торкатися порушень функції дихального центру, стану м’язового та секреторного апарату бронхіального дерева, альвеолярної системи. У загальній клінічній практиці кількість пацієнтів з респіраторними захворюваннями становить 25 %  всіх хворих, які звертаються по медичну допомогу. Кожен десятий  з госпіталізованих хворих – це хворий  на запалення легень. Хронічні обструктивні захворювання легень (хронічний  обструктивний бронхіт, емфізема легень та бронхіальна астма) за показниками захворюваності та смертності посідають одне з перших місць у світі. Причому рівень смертності від цієї патології зростає швидше, ніж від інсультів та ІХС.

Серед речовин, які впливають на функції органів дихання, виділяють такі групи лікарських препаратів: 1) стимулятори дихання; 2) протикашльові засоби;  3) відхаркувальні засоби; 4) препарати, які використовуються при бронхіальній астмі; 5) засоби, які застосовуються при набряку легень

Стимулятори дихання

Різке пригнічення дихання та його зупинка – прогностично найбільш небезпечні ситуації у клініці розладів функції дихальної системи.

Стимулятори дихання – це речовини, які різними механізмами здатні стимулювати дихальний центр та збільшувати частоту і глибину дихання. До них належать препарати центральної дії (кофеїн, бемегрид, етимізол), засоби, які рефлекторно збуджують дихальний центр (цититон, лобеліну гідрохлорид), комбінованої дії (кордіамін, вуглекислота).

Препарати першої групи викликають підвищення тонусу дихального центру довгастого мозку шляхом прямого впливу на нього. Так діють аналептик бемегрид, психостимулятор кофеїн-бензоат натрію та етимізол.

Етимізол – стимулятор дихання центральної дії. Здатність препарату стимулювати дихання використовують при передозуванні наркозних засобів, легких  отруєннях іншими речовинами пригнічувального впливу, при ателектазі легень, при асфіксії новонароджених. При цьому етимізол вводять внутрішньом’язово або внутрішньовенно повільно. Препарат активує виділення АКТГ передньою часткою гіпофіза і, відповідно, секрецію в кров глюкокортикостероїдів. Тому іноді його застосовують як протизапальний та протиалергічний засіб при артритах, поліартритах, бронхіальній астмі, астматичному бронхіті. При цьому його призначають усередину по 1 таблетці 3-4 рази на день або ж внутрішньом’язово по 2 мл 1,5 % розчину двічі на день. Курс лікування становить 20-30 днів. Із побічних ефектів можуть спостерігатися диспепсичні явища, неспокій, запаморочення, порушення сну.

Засоби, що стимулюють дихання рефлекторно, – цититон та лобеліну гідрохлорид – показані лише у випадках пригнічення дихання, коли збережена рефлекторна збудливість дихального центру.

Кордіамін – препарат з групи аналептиків, який за своєю ефективністю поступається перед бемегридом та кофеїном-бензоатом натрію. Це пов’язано з тим, що його стимулююча дія на дихальний центр складається з двох компонентів: прямий вплив та рефлекторний – за рахунок стимуляції хеморецеп­торів каротидних синусів. Останній компонент не проявляється при отруєнні засобами, які, крім пригнічення центральної нервової системи, викликають пригнічення рефлексів – снодійними, наркозними, транквілізаторами та ін. Кордіамін тонізує також судиноруховий центр. Застосовується для профілактики та лікування гострих та хронічних розладів кровообігу та ослаблення дихання, зокрема, при інфекційних захворюваннях, колапсі і пригніченні дихання, викликаних передозуванням засобів для наркозу, снодійних, анальгетиків, при асфіксії новонароджених.

Вуглекислота, яка є фізіологічним стимулятором дихання, засто­совується у вигляді карбогену. До складу цієї газової суміші входять 5-7 % СО₂ і 93-95 % О₂. При її інгаляції об’єм дихання зростає в 5-8 разів. Розпочинається ефект через 5-6 хвилин після початку вдихання карбогену. Відбувається це за рахунок збудження хеморецепторів каротидних клубочків. При цьому покращується загальний і мозковий кровообіг.

 

Протикашльові засоби

Протикашльові засоби – це лікарські препарати, які різними механізмами усувають кашель. У більшості випадків кашель є пристосувальною реакцією організму, яка спрямована на видалення з дихальних шляхів сторонніх тіл або харкотиння. Нейрорефлекторна дуга кашльового рефлексу включає периферичні кашльові рецептори, аферентні волокна блукаючого і верхнього гортанного нервів, кашльовий центр довгастого мозку та еферентні волокна блукаючого, діафрагмального нервів і спінальних гангліїв, по яких проходять імпульси до мускулатури, що бере участь у кашльовому акті. Будь-який вплив на аференту частину рефлекторної дуги може  спровокувати кашель. Кашльові рецептори розміщені як у дихальних шляхах (слизова оболонка гортані, задньої стінки глотки, біфуркації трахеї, розгалужень великих бронхів, гайморових пазух), так і поза дихальними шляхами (у зовнішньому слуховому проході, плеврі, перикарді, діафрагмі, шлунку). Протикашльові засоби поділяються на препарати центральної дії (кодеїн, глауцину гідрохлорид, тусупрекс) та периферичної дії (лібексин). Для перших характерний пригнічувальний вплив на центральні ланки кашльового рефлексу. Засоби периферичної дії змен­шують кашель за рахунок зниження чутливості до подразників слизової оболонки дихальних шляхів.

Кодеїну фосфат пригнічує збудливість центральних ланок кашльового рефлексу. Тривале і часте використання кодеїну як протикашльового засобу, не дивлячись на його високу ефективність, недопустиме у зв’язку з його здатністю викликати наркотичну залежність. Призначають при сухому кашлі, а також у випадках, коли кашель супроводжується виділенням мокротиння, але має стійкий, виснажувальний характер. Досить часто препарат комбінується з відхаркувальними засобами. Готові лікарські форми, до складу яких входять кодеїн та відхаркувальні чинники, – таблетки “Кодтерпін”, “Таблетки від кашлю”. Протикашльова дія кодеїну супроводжується пригні­ченням дихального центру і зменшенням дихального об’єму, що в багатьох випадках (при емфіземі, бронхіальній астмі) може погіршити стан хворих. При його застосуванні виникають сонливість і закрепи.

Глауцину гідрохлорид, або глаувент належить до ненаркотичних протикашльових препаратів. Вибірково пригнічує центральні ланки кашльового рефлексу. Не пригнічує дихальний центр, не викликає наркотичної залежності, не впливає на функцію шлунково-кишкового тракту. Призначають глаувент при захворюваннях легень і верхніх дихальних шляхів по 1 таблетці 2-3 рази на день після їди. Препарат добре переноситься хворими. В окремих випадках спостерігаються запаморочення, нудота, помірна гіпотензивна дія.

Тусупрекс, або окселадину цитрат  – протикашльовий засіб, який гальмує центральні ланки кашльового рефлексу. Призначається по 1 таблетці 3-4 рази на добу. Не пригнічує дихальний центр, не викликає наркотичної залежності.

Лібексин  – протикашльовий засіб периферичної дії. Механізм дії цього препарату – місцевоанестезуючий вплив на слизову оболонку дихальних шляхів, деяка бронхолітична активність. За протикашльовою ефективністю близький до кодеїну. Не пригнічує дихальний центр, не викликає наркотичної залежності. При хронічних бронхітах проявляє протизапальну дію. Лібексин призначають при катарах верхніх дихальних шляхів, при гострих і хронічних бронхітах, бронхопневмонії, бронхіальній астмі, емфіземі легень та ін. по 1 таблетці 3-4 рази на день. Таблетки проковтують, не розжовуючи, для попередження анестезії слизової рота.

 

Відхаркувальні засоби

При вологому кашлі, якщо харкотиння відходить погано, необхідно призначати препарати, які полегшують його виділення, – відхаркувальні засоби. Речовини цієї групи змінюють якість мокротиння: воно стає менш в’язким і більш рідким, що сприяє його відходженню.

Усі відхаркувальні препарати поділяють на 2 групи: 1) секретомоторні; 2) бронхосекретолітичні, або муколітики.

Настій трави термопсису  готу­ється у співвідношенні 1:400. В ньому містяться алкалоїди і сапоніни, які при введенні в шлунок подразнюють рецептори слизової оболонки. При цьому рефлекторно подразнюється центр блукаючого нерва у довгастому мозку, що супроводжується  збільшенням секреціі бронхіальних залоз, підвищенням активності миготливого епітелію, скороченням бронхіальних м’язів. Мокротиння стає рідшим і його відходження покращується. Призначається по 1 столовій ложці 3-5 разів на день. При передозуванні рефлекторно виникає блювота.

Мукалтин – препарат, який містить суміш полісахаридів з трави алтеї лікарської. Призначають як відхаркувальний засіб по 1-2 таблетки перед їдою при гострих і хронічних захворюваннях дихальних шляхів (бронхіті, пневмонії та ін.).

Натрію гідрокарбонат за рахунок підвищення лужних резервів крові викликає зсув реакції бронхіального слизу в лужний бік, що сприяє розрідженню мокротиння. Може застосовуватись як відхаркувальний засіб усередину у вигляді порошків, таблеток, розчинів. Входить до складу різних лікарських форм: таблеток від кашлю, відхаркувальних мікстур тощо. Іноді використовується інгаляційно.

Більш ефективними, ніж секретомоторні засоби, є муколітичні препарати. Вони поділяються на: 1) протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин); 2) засоби, які стимулюють утворення сурфактанту (бромгексин. амброксол); 3) власне муколітики (ацетилцистеїн, карбоцистеїн).

Трипсин кристалічний  – протеолітичний фермент, який розщеплює пептидні зв’язки в молекулі білків, поліпептиди та деякі низькомолекулярні пептиди. Застосовують препарат для полегшення відходження в’язких секретів і ексудатів при трахеїтах, бронхітах, бронхоектатичній хворобі, пневмонії, післяопераційному ателектазі легень. У цих випадках трипсин кристалічний призначають інгаляційно або внутрішньом’язово. Для інгаляцій 5-10 мг препарату розчиняють у 2-3 мл ізотоніч­ного розчину натрію хлориду і вводять за допомогою інгалятора або ендотрахеального зонда. Після інгаляцій необхідно промити теплою водою рот і ніс та забезпечити найбільш повне відходження мокротиння відкашлюванням або відсмоктуванням. Внутрішньом’язово препарат вводять по 5-10 мг 1-2 рази на день, попередньо розчинивши ex tempore у 1-2 мл стерильного 0,9 % розчину натрію хлориду або 0,5-2 % розчину новокаїну.

До засобів, які стимулюють утворення сурфактанту, належать бромгексин та амброксол.

Бромгексин, або бісольвон, – синтетичний муколітичний засіб. Відхаркувальна дія його пов’язана з деполімеризацією та розрідженням мукопротеїнових та мукополісахаридних волокон. Крім того, бромгексин стимулює синтез сурфактанту.

Бромгексин використовується як відхаркувальний засіб при гострих та хронічних бронхітах, бронхоектатичній хворобі, бронхіальній астмі, туберкульозі легень, пневмонії. Призначають його по 2 таблетки 3-4 рази на день протягом 4-28 днів. Дія препарату починається через 24-48 год після початку лікування. Суттєвим недоліком бромгексину гідрохлориду є низька проникність у бронхолегеневу систему та короткий період напіввиведення (до 1 год.). При тривалому застосуванні іноді бувають диспепсичні розлади, можливі алергічні реакції.

Амброксолу гідрохлорид, або лазолван, – синтетичний муколітичний препарат. Під впливом амброксолу збільшуються синтез та секреція сурфактанту, активізується система альвеолярних макрофагів. Він має муколітичні та секретолітичні властивості, активізує роботу мукоциліарного апарату, що супроводжується покращанням виділення харкотиння.

Під впливом препарату знижується в’язкість мокротиння та зменшується його прилипання до стінок бронхів, підвищуються бактерицидні та імунні властивості дихальної системи. При комбінуванні амброксолу з антибактеріальними засобами відбувається накопичення останніх в органах дихання. Це зв’язано із збільшенням їх пасивної дифузії в легені під впливом лазолвану. Відмічено позитивний  вплив препарату на перебіг хронічного бронхіту, бронхіальної астми, бронхоектатичної хвороби та післяопераційних бронхолегеневих ускладнень.

Ацетилцистеїн (АЦЦ, бронхолізин, мукосольвін) є похідним цистеїну. Під його впливом відбувається розщеплення дисульфідних зв’язків глікопротеїнів бронхіального слизу, харкотиння та гною, в результаті чого знижується їх в’язкість, підвищується ефективність мукоциліарного кліренсу бронхів.

Ацетилцистеїн використовується при гострому та хронічному бронхіті, пневмонії, бронхоектатичній хворобі, муковісцидозі. Засто­совують його інгаляційно по 2-5 мл 20 % розчину 3-4 рази на день. Можливе інтратрахеальне введення – по 1 мл 10 % розчину щогодини. При несвідомому стані хворого та в дітей препарат вводять внутрішньом’язово по 1-2 мл 10 % розчину 2-3 рази на день.

Негативна побічна дія ацетилцистеїну, яка може проявлятися незалежно від шляху введення препарату, – здатність провокувати бронхоспазм. В окремих випадках виникає нудота.

 

Бронхолітичні засоби

Бронхолітичними називають лікарські препарати, які мають властивість зменшувати тонус гладкої мускулатури бронхів, усувати їх спазм, відновлювати га4зообмін в легенях. Тому вони широко використовуються для лікування бронхіальної астми та інших захворювань, які супроводжуються спазмом бронхів, наприклад, отруєннях  антихолінестеразними засобами. Тривалий їх прийом  попереджує появу нових приступів бронхіальної астми.

Бронхолітична дія характерна для багатьох лікарських препаратів. Це, перш за все, засоби, що стимулюють b₂-адренорецептори бронхів або блокують М-холінорецептори, а також ті, що розслаблюють бронхіальні м’язи шляхом прямого впливу на них. b₂-адреноміметики (ізадрин, адреналіну гідрохлорид, ефедрину гідрохлорид, орципреналіну сульфат, сальбутамол, беротек тощо) розслаблюють бронхи, тому що вони збуджують b₂-адренорецептори, тобто ті рецепти, які забезпечують розширення бронхів. Крім того, вони пригнічують звільнення біологічних речовин з тучних клітин бронхів, сприяють відходженню мокроти з дихальних шляхів. М-холіноблокатори (атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат) блокують М-холінорецептори, збудження яких, навпаки, призводить до звуження бронхів, навіть до бронхоспазму. До бронхолітичних засобів міотропної дії належать препарати теофіліну, зокрема еуфілін.

Ізадрин – синтетичний бронхолітичний засіб. Як і адреналін, належить до катехоламінів. Зберігаючи деякі властивості адреналіну, ізадрин відрізняється від нього рядом властивостей. Наприклад, сприяючи розширенню бронхів, він не звужує судин і не підвищує артеріальний тиск, хоча викликає тахікардію. Оскільки ізадрин проявляє сильну бронхолітичну дію, його використовують переважно для усунення і попередження нападів бронхіальної астми, а також для лікування астматичних і емфізематозних бронхітів, пневмосклерозу й інших захворювань, які супроводжуються погіршанням бронхіальної провідності. Може використовуватися як бронхорозширювальний засіб при бронхографії і бронхоскопії. При інгаляційному введенні бронхолітична дія досягає максимального рівня за 5 хв і продовжується 60-90 хв.

Адреналіну гідрохлорид є a– і b-адреноміметиком. Розслаблює м’язи бронхів у зв’язку із стимуляцією b₂-адренорецепторів. Максимальна бронходилятація досягається через 15 хв після інгаляції (0,4 мл 0,1 % розчину) і продовжується 60-90 хв. Для зняття бронхоспазму його вводять підшкірно чи внутрішньовенно по 0,1-0,2 мл 0.1 % розчину. У зв’язку з тим, що адреналін збуджує і b₁-адренорецептори міокарда, можлива поява тахікардії, збільшення серцевого викиду, погіршання постачання міокарда киснем.

Ефедрину гідрохлорид  інколи також застосовується для лікування бронхіальної астми, часто в комбінації з іншими бронхолітичними засобами під назвами “Теофедрин”, “Ефатин”, “Солутан” тощо. Про це китайцям було відомо більш ніж 2 тисячі років.

Ефедрину гідрохлорид, подібно до адреналіну гідрохлориду, стимулює a– і b-адренорецептори, тому не тільки розширює бронхи, але й звужує судини, підвищує артеріальний тиск, гальмує перистальтику кишечника, розширює зіниці, викликає гіперглікемію, збуджує ЦНС. Порівняно з адреналіном, бронхолітична дія ефедрину проявляється в меншій мірі, але є більш тривалою.

Хворим на бронхіальну астму ефедрин вводять під шкіру, в м’язи або у вену повільно по 0.4-1 мл 5% розчину.

Порівняно з ізадрином, більш вибірково впливає на бронхи орципреналіну сульфат. Він у меншій мірі викликає тахікардію. Проявляє більш тривалий бронхолітичний ефект. Випускається в аерозольних інгаляторах, які містять по 400 разових доз препарату, в ампулах по 1 і 10 мл 0,05% розчину і в таблетках по 0,02 г. Тому орципреналіну сульфат застосовується у вигляді інгаляцій, парентерально і всередину при бронхіальній астмі, хронічних астматичних бронхітах, пневмосклерозі, емфіземі легень.

Після інгаляції орципреналіну сульфату (алупенту, астмопенту) ефект настає через 10-15 хв, досягає максимуму через 1 год і продовжується до 4-5 год. Часто достатньо однієї  інгаляції, інколи двох. Підшкірно і внутрішньом’язово вводять по 1-2 мл 0,05 % розчину, у вену дуже повільно по 1 мл, в основному крапельно, розбавивши в 250 мл 5 % розчину глюкози. Таблетки використовують переважно для профілактики нападів бронхіальної астми (по 1/2-1 таблетці 3-4 рази на день).

Орципреналіну сульфат може викликати такі ж побічні реакції, як і ізадрин.

Сальбутамол — синтетичний бронхолітик. Подібно до ізадрину й орципреналіну сульфату, він збуджує b₂-адренорецептори  бронхів, тому усуває їх спазм. У терапевтичних дозах не викликає тахікардії і порушень з боку серцево-судинної системи.

Випускається в аерозольних алюмінієвих балончиках із вмістом 10 мл (200 разових доз) і в таблетках по 0,002 г і 0,004 г. Натискування на дозуючий клапан балону призводить до розпилення 0,0001 г сальбутамолу (однієї дози). Для ліквідації нападу бронхіальної астми інгалюють 2 дози аерозолю, при відсутності ефекту – через 5 хв ще 2 дози; в подальшому – через кожні 4-6 год, але не більше 6 разів на добу. Таблетки призначаються по одній 3-4 рази на день.

У вигляді аерозолю використовується також препарат фенотерол, або беротек. За структурою і фармакологічними властивостями він нагадує орципреналіну сульфат. Відрізняється більшою вибірковістю впливу на b₂-адренорецептори бронхів, сильнішим і більш тривалішим бронхолітичним впливом при бронхіальній астмі, меншою токсичністю.

В наш час поширення отримали b₂– селективні агоністи адренергічних рецепторів. Вони досить ефективні при різних шляхах уведення, особливо при інгаляційному. При бронхіальній астмі проявляють тривалу бронхолітичну дію. Це, перш за все, метапротеренол, альбутерол, тербуталін, формотерал та ін. Випускаються переважно у вигляді дозованих інгаляторів.

Менш ефективними бронхолітичними засобами є М-холіноблокатори, зокрема атропіну сульфат. Вони знімають переважно бронхоспазм, спричинений підвищенням тонусу блукаючого нерва, пригнічують секрецію бронхіальних та інших залоз (стор.). Ефективність аерозоля атропіна майже такаж, як і у b-агоністів і продовжується до 5 год. У хворих з емфіземою вона навіть перевищує їх. При бронхоспазмі атропін може застосовуватися у вигляді дрібнодисперсного аерозолю, або всередину чи парентерально по 0,00025-0,0001 г 1-2 рази на день.

Більш ефективними, порівняно з М-холіноміметиками, є метилксантини – теофілін, еуфілін тощо. Вони впливають безпосередньо на м’язи  бронхів, зменшуючи їх тонус.

Теофілін – алкалоїд, що знаходиться в чайному листі і в зернах какао.  Він стимулює ЦНС, хоча в меншій мірі, порівняно з кофеїном, підвищує скоротливу діяльність міокарда, дещо розширює периферичні, вінцеві і ниркові судини, проявляє помірну діуретичну дію. Особливо важливим є властивість розширювати бронхи, знімати бронхоспазм і гальмувати звільнення із тучних клітин медіаторів алергії, що зумовлює його застосування в лікуванні бронхіальної астми в порошках і свічках ректальних по 0,2 г 1-2-3 рази на день. Входить до складу комбінованих таблеток “Теофілін”,  “Антастман” тощо.

В останній час широке застосування отримали спеціальні форми теофіліну пролонгованої дії (теофілін ретард, амінофілін ретард, таблетки “Теобіолонг” тощо). В ШКТ з них повільніше вивільняється теофілін, чим забезпечується його рівномірне проникнення в кров, більш тривала дія і краща переносимість. Крім того, такі препарати запобігають виникненню нападів ядухи  вночі і під ранок. Доказана здатність теофіліну зменшувати обструкцію дихальних шляхів, зменшувати їх тяжкість і тривалість при хронічній астмі.

У процесі лікування препаратами теофіліну можуть з’явитися печія, нудота, блювота, пронос, головний біль, при застосуванні свічок – відчуття паління у прямій кишці. При передозуванні можуть з’явитися епілептичні напади.

Протипоказаннями до застосування теофіліну і його препаратів є індивідуальна непереносимість, гіперфункція щитовидної залози, гострий інфаркт міокарда, екстрасистолія, судорожні стани, вагітність. Обережність необхідна при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки.

Еуфілін – теофілінвмісний препарат. Особливістю його є розчинність у воді і можливість парентерального введення. Подібно до теофіліну, еуфілін розслаблює м’язи бронхів, розширює вінцеві судини, знижує кров’яний тиск у легеневій артерії, збільшує нирковий кровотік, проявляє діуретичну дію, гальмує агрегацію тромбоцитів.

Застосовується в пульмонології при бронхіальній астмі і бронхоспазмах будь-якої етіології, переважно для усунення нападів ядухи.

При гострих нападах бронхоспазму еуфілін вводиться в вену по 5-
10 мл 2,4 % розчину повільно або крапельно в 100-150 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, менш тяжких випадках – внутрішньом’язово по 1 мл 24 % розчину) або всередину (по 0,15 г після їди 1-3 рази на день). Підшкірно не вводиться, тому що викликає подразнення. Використовують його також ректально (дорослим 10-20 мл 2.4% розчину в 20-25 мл теплої води).

При прийомі препарату всередину, особливо натще, іноді спостерігаються диспепсичні розлади у зв’язку з подразненням слизової оболонки шлунка. При швидкому внутрішньовенному введенні можливі запаморочення, головний біль, серцебиття, нудота, блювання, судоми, пониження артеріального тиску. Ці явища розвиваються у зв’язку із невеликою широтою терапевтичної дії препарату і фактично є проявами передозування.

Еуфілін протипоказаний при наявності у хворих низького артеріального тиску, пароксизмальної тахікардії, екстрасистолії, епілепсії, а також серцевої недостатності.

Особливе місце серед бронхолітиків займає кромолін-натрій. Він не впливає на тонус гладенької мускулатури і не знімає бронхоспазм, але має здатність попереджувати напади бронхіальної астми та інших бронхоспастичних станів. В основі такої дії лежить здатність гальмувати дегрануляцію тучних клітин слизової оболонки дихальних шляхів, затримувати вихід з них медіаторних речовин, які сприяють появі бронхоспазму, алергії і запалення, зокрема гістаміну, брадикініну, повільно реагуючої субстанції тощо. При цьому в крові не появляється фактор хемотаксису нейтрофілів – продукту активації тучних клітин.

Кромолін-натрій ефективний лише до появи нападів бронхіальної астми через контакт з алергеном, прийом кислоти ацетилсаліцилової, фізичних навантажень, дію різних промислових продуктів тощо. При хронічній бронхіальній астмі, цей препарат ефективно понижує тяжкість і частоту нападів, зменшує необхідність в бронходилататорах. Допускають, що тривале примінення кромоліну-натрію понижує чутливість бронхів до провокуючих агентів, можливо шляхом зменшення запалення. Він попереджує сезонні бронхоспазми у хворих на алергічну форму астми. Ефективний при алергічному риніті, тому використовується у хворих на сінну лихоманку, навіть в період появи квіткового пилку.

Препарат особливо ефективний у хворих молодого віку, у яких ще відсутні хронічні зміни в легенях. Його доцільно застосовувати також при інфекційно-алергічній формі бронхіальної астми, астматичному бронхіті, пневмосклерозі з нападами ядухи тощо.

Виходячи з того, що бронхіальна астма є хронічним запально-алергічним захворюванням, у її лікуванні, крім бронхолітичних засобів, важливе місце посідають глюкокортикостероїди – преднізолон, дексаметазон, триамцінолон, беклометазону дипропіонат тощо. Ці препарати, як уже зазначалось, мають протизапальні і протиалергічні властивості (стор.). Вони сприяють відновленню і підвищенню чутливості b₂-адренорецепторів бронхів до дії адренергічного медіатора і b₂-адреноміметичних засобів. Через серйозні побічні ефекти глікокортикоїди використовуються лише тоді, коли відсутній лікувальний ефект бронхолітиків або при погіршанні стану хворих, не дивлячись на підтримуючу терапію бронхолітиками. Лікування починають з перорального прийому преднізолону в дозах 0,03-0,06 г/день, або з уведення у вену метилпреднізолону по 1 мг/кг 4 рази на добу. Після ослаблення обструкції бронхів дозу поступово зменшують. Побічні реакції появляються рідше і проявляються слабіше за умови прийому добової дози препарату зранку однократно. Небезпека побічних ефектів зменшується при інгаляційному введенні беклометазону. Нерідко раннє припинення кортикостероїдної терапії призводить до рецидиву бронхіального нападу. Досягнутий клінічний ефект глікокортикоїдних препаратів закріплюється тривалим застосуванням їх у підтримуючих дозах.

Дуже відповідальним є лікування асматичного стану, тобто синдрому гострої дихальної недостатності, яка розвивається через значну бронхіальну обструкцію, резистентну до стандартної терапії. Він звичайно розвивається при бронхіальній астмі чи обструктивному бронхіті.

Засоби, що застосовуються при набряку легень

Набряк легень – це тяжкий, небезпечний для життя стан організму, який вимагає невідкладної допомоги. Він може виникнути при підвищенні гідростатичного тиску крові в легеневих капілярах як ускладнення серцево-судинних захворювань (кардіогенний набряк), зокрема інфаркту міокарда, вроджених і набутих вад серця, артеріальної гіпертензії, дифузних міокардитів, пароксизмальної тахікардії тощо. Набряк легень може виникнути і при інших захворюваннях (некардіогенний набряк) – гострої пневмонії, пневмотораксу, травм грудної клітки і черепа, порушень мозкового кровообігу, анафілактичного шоку, екзо- і ендогенних інтоксикацій, гіпоальбумінемічних станів, нефротоксичному синдромі тощо.

Велике практичне значення має послідовність лікувальних заходів при набряку легень. Вони проводяться по слідуючій схемі:

1) Надання хворому напівсидячого положення, забезпечення зручної опори для спини і рук, навіть при гострому інфаркті міокарда;

2) Введення внутрішньовенно 1-1,5 мл 1 % розчину морфіну гідрохлориду, фентанілу (1-2 мл 0,005 % розчину внутрішньовенно), чи дроперидолу (по 2-4 мл 0,25 % розчину теж у вену);

3) Використання нітрогліцерину під язик по 0,0005 г кожні 5-10 хв, особливо у тих випадках, коли протипоказане лікування наркотичними анальгетиками і нейролептиками;

4) Забезпечення аспірації піни з верхніх дихальних шляхів і інгаляції кисню через носові катетери (при необхідності використання піногасників – спирту етилового чи антифомсилану інгаляційно).

Подальша тактика лікування визначається етіологією набряку, патогенетичними механізмами, результатами перших лікувальних заходів і реальними можливостями (лікаря, лікувального закладу) і передбачає:

5) Введення внутрішньовенно гангліоблокаторів або вазодилататорів (з урахуванням показань і протипоказань);

6) Введення внутрішньовенно швидкодіючих або осмотичних діуретиків;

7) Введення антигістамінних препаратів, глюкокортикоїдів і еуфіліну;

8) Корекція кислотно-основного стану, електролітного балансу, введення серцевих глікозидів тощо.

При різних формах набряку легень, які супроводжуються гіпотонією, протипоказанні гангліоблокатори, бронхолітики, з обережністю використовуються сильнодіючі діуретики (фуросемід, кислота етакринова) тощо.