ДІЄСЛОВО ЯК ЧАСТИНА МОВИ.

ДІЄСЛОВО ЯК ЧАСТИНА МОВИ. 

ВИДИ ДІЄСЛОВА. 

ЧАСИ ДІЄСЛОВА.

 

 

Словник до заняття

 

бігати – to run

брати – to take

виставка – exhibition

виконувати – to do

відвідувати – to visit

відпочивати – to (have) rest

везти – to convey

вести – to lead

вечеряти – to have supper

возити – to convey

водити – to drive

вставати – to get up, to wake up

вчити – to learn, to study, to teach(навчати)

говорити – to speak

готувати – to cook, to prepare (дом завд.)

гуляти – to walk

дарувати – to present

дивитися – to watch

думати – to think

друкувати – to print

їсти – to eat

їхати – to ride

йти – go

зустрічати – to meet

кохати – to love

кричати – to shout

лежати – to lie

летіти – to fly

любити – to love, to like

малювати – to draw

мити – to wash

носити – to carry

обідати –  to have dinner

падати – to fall (down)

переходити – to pass, to cross

писати – to write

питати – to ask

пити – to drink

піднімати – to raise, to lift

плавати – to swim

плакати – to cry

працювати – to work

прибирати – to clean

робити – to do, to make

розмовляти – to speak

сидіти – to sit

складати – to put (lay) together

слухати – to listen

сміятися – to laugh

снідати – to have breakfast

спати – to sleep

співати – to sing

стояти – to stand

фарбувати – to paint

ходити – to go, to walk

хотіти – to want

чистити – to clean, to brush

читати – to read

шукати – to search, to look for

 

Дієслово − це самостійна частина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити?

The Verb is a notional part of speech that can express an action or a state of a subject and answers the question what to do? what to have done?

 

Початковою формою дієслова є неозначена форма (інфінітив), яка закінчується на -ти: читати, писати, працювати.

The initial form of the verb is the infinitive form with ending –ти:      читати, писати, працювати.

 

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній.

There are three Tenses of the Verb in Ukrainian language: Present, Past and Future.

 

 

 

 

 

 

Теперішній час дієслова

Present Tense of the Verb

 

 

Завдання 1. Прочитайте / Read.

 

Я пишу – I write/am writing

Ти пишеш – You write/are writing (familiar you)

Він – He

Вона пише – She writes/is writing

Воно – It

Ми пишемо – We write/are writing

Ви пишете – You write/are writing (formal and plural you)

Вони пишуть – They write/are writing

 

Я стою – I stand/am standing

Ти стоїш – You stand/are standing (familiar you)

Він – He

Вона стоїть – She stands/is standing

Воно – It

Ми стоїмо – We stand/are standing

Ви стоїте – You stand/are standing (formal and plural you)

Вони стоять – They stand/are standing

 

Я дивлюся – I watch/am watching

Ти дивишся – You watch /are watching

Він – He

Вона дивиться – She watches/is watching

Воно – It

Ми дивимося – We watch/are watching

Ви дивитеся – You watch/are watching

Вони дивляться – They watch/are watching

 

Завдання 2. Запишіть дієслова за зразком / Write down the verbs according to the example.

Зразок: сідати (я, ти): я сідаю, ти сідаєш.

 

1. Замовляти (я, він, ми, вони).

2. Сідати (ти, вона, ми, ви).

3. Хотіти (я, він, ви, вони).

4. Йти (ти, я, ми, вони).

 

Завдання 3. Запишіть речення, дієслова в дужках поставте у формі теперішнього часу / Write down the sentences, form the Present Tense of the verbs in brackets.

Зразок: Що вона (робити)? – Що вона робить?

 

1. Що вона (писати)?

2. Що ви (дивитися)?

3. Що він (читати)?

4. Кого він (любити)?

5. Що ми (їсти)?

6. Кого вони (слухати)?

 

Завдання 4. Поставте дієслова у формі теперішнього часу / Form the Present Tense of the verbs in brackets.

 

1. Ми (ходити) у магазин. 2. Я (вчитися) у Тернопільському державному медичному університеті. 3. Вона (їхати) у тролейбусі. 4. Вони (їсти) печиво. 5. Він (гуляти) у парку. 6. Воно (пити) молоко.

 

 

Минулий час дієслова

Past Tense of the Verb

 

 

Зміна дієслова бути в минулому часі

The change of the verb бути (to be) in the Past Tense

 

 

Завдання 5. Запишіть дієслова у формі минулого часу / Form the Past Tense of the following verbs.

Зразок: він писати – він писав.

 

Вона (стояти), ми (гуляти), вони (читати), він (дивитися), воно (ходити), ти (падати), ви (говорити), він (сидіти), я (спати).

 

Завдання 6. Прочитайте текст. Усі дієслова напишіть у формі минулого часу / Form the Past Tense of the following verbs.

 

Ахмед – мій друг. Він вивчає українську мову. Ахмед часто відвідує заняття і працює в читальному залі. Після занять він виконує домашні завдання. Він добре читає, пише і розмовляє українською мовою. Я дуже радий, що в мене такий друг.

 

Словник до тексту

 

вивчати – to study

виконувати – to do

відвідувати – to visit

домашнє завдання – hometask

легко – easily

після – after

працювати – to work (at)

часто – often

читальний зал – reading room

 

Завдання 7. Поставте дієслова у формі жіночого роду минулого часу / Form the Past Tense of the following verbs. Write down them in the Feminine Gender.

 

Говорити з другом, дивитися фільм, їсти морозиво, писати листа, ходити на виставку, прибирати у кімнаті, складати речі, фарбувати волосся, читати цікавийжурнал.

 

Завдання 8. Поставте дієслова у формі чоловічого роду минулого часу / Form the Past Tense of the following verbs. Write down them in the Masculine Gender.

 

Писати листа, думати про батьків, їхати до Києва, зустріти друга, співати пісню, працювати у читальному залі, слухати музику, готуватися до заняття, плаватиу басейні.

 

*Завдання 9. Розкажіть про свій вчорашній день. Що Ви робили вчора? / Tell about your previous day. What did you do yesterday?

 

1. Я вчора …(відвідувати, працювати, відпочивати)…

2. Зранку я (ходити, їхати, бути, бігати) …

3. Після занять я (обідати, їсти) …

4. Потім я (гуляти, читати, слухати)…

5. Увечері я (готувати, читати, виконувати, дивитися)…

 

 

В українській мові розрізняють форми майбутнього часу доконаного і недоконаного виду.

In Ukrainian language can be distinguished perfective and imperfective forms of the verb in Future tense.

Дієслова доконаного виду мають просту форму майбутнього часу: що зроблю?– прочитаю, розкажу, принесу.

Perfective verbs have one – simple form in Future tense.

 

Проста форма майбутнього часу дієслів доконаного виду

Simple form of perfect verbs in Future tense

 

 

Дієслова недоконаного виду мають дві форми майбутнього часу: складну і складену – писатиму, буду писати.

Imperfective verbs have two forms in Future tense: complex and compound.

 

Порівняйте!

Compare!

 

 

 

Дієвідмінювання дієслів майбутнього часу

Conjugation of verbs in Future tense

 

 

Завдання 10. Прочитайте / Read.

 

Я буду говорити – I will speak

Ти будеш говорити – You will speak

Він –                              He

Вона буде говорити – She will speak

Воно –                          It

Ми будемо говорити – We will speak

Ви будете говорити – You will speak

Вони будуть говорити – They will speak

 

Я говоритиму – I will speak

Ти говоритимеш –You will speak

Він –                         He

Вона говоритиме – She will speak

Воно –                      It

Ми говоритимемо – We will speak

Ви говоритимете – You will speak

Вони говоритимуть – They will speak

 

Завдання 11. Напишіть дієслова у різних формах майбутнього часу / Form the Future Tense of the following verbs.

Гуляти, читати, писати, їсти, ходити, стояти, питати, сидіти, прибирати, хотіти.

 

Завдання 12. Напишіть речення, вживаючи дієслова минулого і майбутнього часів / Change the following sentences into the Past and Future Tenses.

 

1. Мій батько працює в лікарні. 2. Галина відвідує уроки англійської мови. 3. Вони вчаться в університеті. 4. Бабуся готує обід. 5. Таня прибирає в кімнаті. 6.Ми говоримо українською мовою. 7. Іван читає книжку. 8. Стоматолог лікує зуби. 9. Терапевт вимірює тиск. 10. Окуліст перевіряє зір. 11. Ірина – медсестра.

 

Дієслова доконаного виду утворюються:

1) за допомогою префіксів про-, при-, на-, ви-, по-, з- (-с)

Perfect forms of the Verbs are formed:

1) by means of prefixes про-, при-, на-, ви-, по-, з- (с-).

Наприклад:

читати (книжку) – прочитати (книжку)

готувати (обід) – приготувати (обід)

писати (лист) – написати (лист)

нести (стільці) – винести (стільці)

дарувати (квіти) – подарувати (квіти)

носити  – зносити

питати – спитати

2) за допомогою суфіксів -и-, -а-:

2) by means of suffixes -и-, –а-:

Наприклад:

виконувати (завдання) – виконати (завдання)

відвідувати (музей) – відвідали (музей)

3) шляхом зміни слів:

3) by means of changing of words:

Наприклад:

говорити – сказати

брати – взяти

 

Завдання 13. Спишіть і запам’ятайте слова і фрази / Write downd the words and phrases and remember them.

 

 

Завдання 14. Подані слова поставте відповідно до питань що робити? що зробити? / Put the following words accordng to the questions What to do? Whathave done?

Зразок: Що робити?                    Що зробити?

писати                            написати.

 

Летіти, лікувати, вилікувати, піднімати, розповісти, відпочивати, сказати, подарувати, йти, приїхати, давати, дати, летів, везуть, бігати, прийти.

 

Завдання 15. Запишіть дієслова, утворіть видову пару / Write down the words and make them up in pairs.

Зразок: їхати – приїхати.

 

Думати, працювати, говорити, мити, піднімати, чистити, малювати, бігти, летіти, друкувати.

 

Завдання 16. Прочитайте текст / Read the text.

 

Нервова система

Роботою органів керує нервова система. Вона є  мережею нервів, яка зв’язує найвіддаленіші куточки організму з центром управління – мозком. Мозок одержує інформацію від органів чуття – очей, вух, носа, язика і шкіри – у вигляді слабких перших імпульсів. Ці органи помічають, що відбувається навколо. У відповідь мозок посилає команди м’язам, як вони повинні скорочуватись, щоб здійснити потрібний рух. Крім того, саме мозок є вмістилищем думок, почуттів, переживань і спогадів.

(З енциклопедії)

 

 

Словник до тексту

 

думка – thought

зв’язувати – to connect

навколо – around

нерв – nerve

нервова система – nervous system

мозок – brain

м’яз – muscle

орган – organ

оганізм – organism

переживання – feeling

почуття – feeling

рух – movement

спогад – memory

 

Завдання 17. Випишіть із тексту дієслова. Визначте час / Write out the verbs. Define the tense of each.

 

*Завдання 18. Із поданими дієслівами складіть речення / Make up the sentences from the following verbs.

 

Ходити, сміятися, пити, переходити, плакати, спати, готувати, оглядати, лікувати, виробляти, вимірювати.

 

Дієслова руху

Verbs of moion

 

 

19. Складіть речення, використовуючи слова

 

відійти – to go away

вийти – to go out

дійти – to reached

зайти – to come

обійти – to get around

перейти – to move

підійти – to come up

піти – to go

прийти – to come

пройти – to pass

увійти – to enter

 

Зверніть увагу!

 

 

Завдання 20. Впишіть дієслова руху йти, ходити у формі теперішнього часу / Write in the verbs of motion in Present Tense.

 

1. Ми кожного дня … у бібліотеку.

2. На заняття з біології я … щопонеділка.

3. Куди ти …?

4. Вони щодня … у басейн.

5. Максим ………до нас.

6. Сьогодні мої друзі … у кіно.

 

Завдання 21. Впишіть дієслова руху їхати, їздити у формі минулого часу / Write in the verbs of motion in Past Tense.

 

1. Вчора Марійка … на екскурсію.

2. Василю, ти куди … відпочивати?

3. Влітку ми завжди … додому.

4. Я … в університет і зустрів Максима.

5. Щороку Оленка … у Київ.

6. У той час, коли був сильний дощ,  ми … у таксі.

 

Завдання 22. Впишіть дієслово їхати / Write in the verbs of motion.

 

– Ахмеде,  куди ти …?

– Зараз у мене канікули. І я … в Ірак до батьків.

– Ти … до них  щороку?

– Так, я кожного літа … своїх батьків.

 

Завдання 23. Прочитайте і запам’ятайте / Read and remember.

Летить (літак, птах).

Йде (час, життя, фільм, лекція, людина).

Пливе (пароплав).

Їде (машина, поїзд, автобус).

Падає (сніг, дощ, листя).

Ходить (людина, тварина).

 

Завдання 24. Замість крапок впишіть дієслова руху / Fill in the gaps with verbs of motion.

 

1. Кожного ранку я … (водити, плавати, бігаю) біля озера

2. Спочатку ми … (йшли, падали, ходили) пішки до метро.

3. Вчора студенти … (бігали, ходили, плавали) у басейні.

4. Вона … (йти, їздити, ходити) у бібліотеку.

 

Завдання 25. Прочитайте текст, визначте дієслова.

Загартовування

 

Людина – істота, яка, на відміну від звірів чи птахів, не має на шкірі густого захисного шару з шерсті чи пір’я. Але під дією сонячного проміння в її шкірі утворюється вітамін D. Він захищає людину від мікроорганізмів, сприяє росту і розвитку дітей. Поліпшується загальний стан людини. Завдяки дії сонячних променів покращується настрій, самопочуття.

У людини виробилася така корисна здатність, як пристосування до змін температури повітря. Цю здатність слід розвивати. Саме цьому сприяє загартовування. Найкраще загартовуватися за допомогою коротких, але частих змін температури, нижчої за температуру тіла. Загартовуватися можна за допомогою повітря і води.

Повітря – один із природних чинників здоров’я, який потрібен людині щомиті. Без їжі можна прожити тиждень, без води 2-3 дні, без повітря – 2-3 хвилини. Корисне для здоров’я повітря має бути чистим і прохолодним.

Коли люди чхають і кашляють, у повітря потрапляє багато шкідливих мікроорганізмів. У ньому накопичується пил і вуглекислий газ, який утворюється під час дихання і горіння. Ось чому кімнату слід регулярно провітрювати. Свіже, прохолодне повітря допомагає зберігати здоров’я.

Повітря – чинник, за допомогою якого можна загартовуватися так само, як водою. Тим більше, що воно діє поступово.

Повітряні ванни можна приймати в кімнаті. Найкращою для цього є температура +18° С. У кімнаті не повинно бути протягів. У теплу погоду кватирка має бути постійно відчинена. Якщо на дворі холодно, її слід час від часу відчиняти. Спати бажано лише у добре провітреній кімнаті.

Надворі краще ходити легко одягненим, зважаючи на пору року.

Вода – унікальна речовина. Без неї не обійтися. Щоб вода була корисною для здоров’я , необхідно пити лише чисту воду.

Як дізнатися, чи вода безпечна для вживання? Як правило, з кранів у містах тече очищена вода, яку можна пити. Та часом радять пити кип’ячену воду. Можна очищувати воду за допомогою різних фільтрів.

Під час відпочинку на природі або туристичного походу воду з озера чи річки необхідно обов’язково кип’ятити.

(З підручника)

 

Тестові завдання

 

1. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A. сонце;

B. читати;

C. добрий;

D. хірург;

E. червона.

2. Вкажіть рядок, у якому є дієслово.

A. писати;

B. стоматолог;

C. олівець;

D. старанний;

E. фармацевт.

3. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжиті в неозначеній формі.

A. спочивати, митися, митимусь, читати;

B. йти, спішити, посміхнутися, проспівана;

C. сіяти, засіяти, засіяно, висіяти;

D. спати, сидіти, висидіти, бігти;

E. прагнути, прагнутиму, принести, приносити.

4. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжиті в неозначеній формі.

A. стояти, журитися, сміятися, стати;

B. розквітати, розквітнути, розквітнули, розквітну;

C. достигати, молодіти, старіти, старітиму;

D. любити, розлюбити, бажати, бажано;

E. прагнути, прагнутиму, принести, приносити.

5. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито у теперішньому часі.

A. стояла;

B. буду спати;

C. пишу;

D. складала;

E. бігала.

6. Вкажіть рядок, у якому  дієслово вжито у теперішньому часі.

A. стою;

B. буду писати;

C. говорила;

D. складала;

E. носитиму.

7. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжито у минулому часі.

A. він повечеряв, вона повечеряла, вони повечеряли;

B. я говорив, ти говорила, ми говоритимемо;

C. він лікував, вони лікували, ми будемо лікувати;

D. він купував, вона купуватиме, вони купують;

E. він лікував, вона буде лікувати, ми будемо лікувати.

8. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова вжито у минулому часі.

A.  він писав, вона писала, вони писали;

B. він готував, вона готуватиме, вони будуть готувати;

C. він розумів, вона розуміла, вони розуміють;

D. він сидів, вона сиділа, вони будуть сидіти;

E. він повечеряла, вони повечеряли, він буде лікувати.

9. Вкажіть рядок, у якому є дієслово недоконаного виду.

A. намалював;

B. поїв;

C. подивився;

D. написав;

E. малювати.

10. Вкажіть рядок, у якому всі дієслова доконаного виду.

A. запросити, взяти, дати;

B. брати, взяти, дати;

C. дарувати, подарувати, думати;

D. говорити, сказати, подивитися;

E. готувати, приготувати, сказати.

11. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито в майбутньому часі.

A. буду носити;

B. несу;

C. носить;

D. носив;

E. носили.

12. Вкажіть рядок, у якому дієслово вжито у майбутньому часі.

A. мию;

B. мила;

C. мили;

D. миє;

E. митимуть.

 

Робота з текстом

 

Прочитайте текст. Випишіть дієслова доконаного і недоконаного видів.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

 

ЗЕМЛЯ

Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах.

Пишний, майже безмежний великан, неначе у вандрівці, задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут… і там… і там – розкинулося село.

Ліс панський. Власність приватна. Тонкі ніжні берези поперепліталися з поважними дубами і ясними літніми ночами блистять, мов у срібло одягнені, їх листя дрижить неспокійно, а граціозні, легко повигинані пні приманюють до себе ніжністю та білістю, мов русалки.

Окрім сього великана, підіймається з піль ще кілька малих лісових оаз.

Зовсім самостійно, мов жменею кинені або як висунені з глибини зеленого великана окремі колонії – так стоять вони, розділені нивами, самітно і глядять гордо на збіжжя, що хвилюють навкруги них. Вузенькі, майже невидні стежки в’ються між золотистою пшеницею та шовково шелестячою кукурудзою і ховаються незамітно в ті ліски…

Саме тепер зима.

Мешканці тих хатин, що звернені лицем до рівнини, дивляться взимі в сумну, одностайну картину. Нічого – крім білого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається і никне.

Горстка хаток, що відбігла від великого лісу і властивого села глибше в поля і що стоїть ось тут, розділена лиш садками від себе,- та горстка має той одностайний блідий вид рік-річно. Та, мабуть, мила їй ота широка просторінь. На ній розбігаються думки свобідно… а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайності,- гуляє й колишеться враз із пишним колоссям збіжжя навперейми…

 Коло відокремленої громадки хатин, мов коло своєї служби, стоїть і малий панський дворик із величезним садом, неначе зі штивним2[2] чорно-білим треном, і понурився також в одностайну картину. Мешканці дрібних хатин,-се постійні робітники в “бояра”, і коли інші селяни виходили рік-річно гуртом на роботу в Молдаву, потративши вибрані гроші вперед у марний спосіб, шукали і шукають вони зарібку в межах своєї землі. 

І не було їм з тим лихо.

Так, приміром, має хата заможного ґазди Василя Чоп’яка, якого жінка Докія служила довгі літа у дворі, інший вигляд, як інші сільські хати, особливо ж як хати тих газдів і ґаздинь, що шукали зарібку й щастя в Молдаві.

Вона має ясні й чисті вікна, невеличкий сад із шляхетними овочами, в зільнику такі ж самі цвіти, а в хаті всюди взірцева чистота й лад. Під вікном у старомоднім комоді, улюбленій меблі Докії, випрошеній у пані, і в такій самій ще зовсім гарній шафі тримає Докія неабиякі святочні спідниці свої і чорні дорогі сердаки свого мужа і своєї доньки.

По стінах висять образи іншого походження, ярмаркового. Вона не віддавалася пустим мріям і спокусам про золоті гори десь там у Молдавах та інших чужих краях, а знала працювати в границях своєї батьківщини. Одним словом, Докія тішилася великим поважанням у цілім селі. І в дворі її поважали. Хоч її чоловік Василь великий пияк, хоч і не один мішок найкращого жита або пшениці мандрував до Мендля, отуди на Гоппляц3[3] вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких.

У дворі навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу і тоншого способу ґаздування, і наслідки того кидалися кожному в очі, хто лише вступав у її гарне обійстя. Але Докія не була щаслива.

Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю.

Жура гнула її додолу. Її чоловік був пияк і марнотратець, був бурливий мужик, що у хвилях лютості хапав і за барду, а вона чулася слабою і гризлася будучністю своєї одинокої дитини, доньки своєї Парасинки.

Що сталось би з нею, якби вона тепер умерла? Була ще майже дитиною, бо числила ледве шістнадцять років. Не знала ще ґаздувати як слід, не вміла би зносити примхів свого нещасного вітця, ані примхів інших людей. Сього всього учить час і неволя… Душечка солодка та добра… одинока потіха мамина… що сталось би з нею тоді?.. Одно, що знала добре й чинила радо – шила та вишивала білля, силяла ґердани та бодзики і товар випасала. На широкій толоці, на рівних полях минав її час,- ні, майже зростала тут, шила, гляділа за коровами і волами, що паслися перед її очима, співала пісні або роздумувала над різними казками, що їх чула від сеї або тої і не забувала. Такою була ще її Парасинка. А що сталось би з землею Василя? Хто дбав би про те, щоб не задовжив її, щоб її в час засівано, щоб із неї в час хліб збирано, кукурудзку щоб у час висапувано, жато? А її красна худоба, її пишний кінь – найдорожча штука в її стайні! О, на неї, на ту пишну Шагу, мав храп6[6] Мендель із Гоппляцу вже здавна, бо ж вона не була “конем”, а просто вогнем, фурією…

На неї можна було й дванадцять міхів усадити – се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом.

А вже коли свобідно лишити їй поводи – земля дудніла під нею. Майже ніколи не тверезий Василь сидів на фірі і, як дзвін, теліпався на всі сторони, що страх так і віддих запирав. Не перекинеться туй-туй під колеса?

Страх?

Ба!

Йому ніколи не лучалися пригоди з нею. Він володів якоюсь демонічною силою над тою звіриною; і хоч би яка голова в нього задурена, хоч і якою колодою сідав із ярмарків на фіру,- вона все привозила його цілого й живого назад додому – прегарна, премудра Шага її!

Василь ніколи не хорував.

Часом прийде оббитий, синцями вкритий, закривавлений з корчми, і коли вона при його виді з остраху й відрази аж зойкне, аж руки заломить, він лише сплюне вперед себе, заклене під носом і видряпається на піч.

Там перележить два-три дні скулений, а потім, неначеб не лучалося з ним нічого, злазить із печі й береться наново за працю, або йде в поле, або в село.

Ні, йому не долягає нічого, але вона, вона відчуває, що вже лиш небагато осталось в її душі струн, які лучили її з життям. Всі інші повривались одна по другій немилосердно…

Тепер була жура за поля і її доньку тим страховищем, що сіпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а вднину проганяло мову й усміх з її живих уст.

У неї був і брат, одинокий лише. Петро було йому на ім’я. Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. Але й він спричинявся до її гризоти. Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками.

Мав свої жалі.

Роїв собі їх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магією тягнуло.

Він відступив своє поле сестрі під умовою, що має проживати при ній до кінця свого життя, але, впившися, твердив, що вона витуманила те поле у нього, що чигає на його смерть і жалує йому кожного кусника хліба і т. ін., і що з нього не буде вже ніколи ґазда, як інші люди. Женитися не хотів, бо, як казав, своєї власної хати не мав, а в винаймленій не хотів сидіти. Гонор не позволяв. Не був із такого роду, щоб, оженившися, іти зараз на жіноче або комірне. Він походив із попівського роду. Пригадував собі ще діда… В дійсності не думав ніколи про женитьбу поважно. В молодих літах рвався за фірманкою, “шалів”, як сам оповідав, за кіньми, наймаючись то тут, то там, по панах, а пізніше не припадали йому сільські дівчата до вподоби,- і його найкращий вік перейшов, що й сам не стямився, як і коли. Уходив у сільських дівчат за якогось недоступного героя, на якого не ялося їм підносити очей.

Їм лестило се, наколи він закинув до них своїм дзвінким, геройським, далекосяглим голосом яке-небудь підхлібне слово або, зажартувавши, обняв яку, блискавкою притискаючи її до себе, але думати про нього, як про жениха, не вспіла ніколи ні одна. Молитов знав стільки, що й сам дяк, а своїх сільських товаришів, що не підходили йому під пару, трактував із легковаженням.
      Убирався гарно, в самі тонкі і дорогі строї, жив безжурно з дня на день, одначе був би, без уваги на свою лицарську вдачу, пропав марно, якби не сестра, що, мов добрий дух, сторожила над усіма в своїй хаті і не давала нікому духом і тілом пропадати.

Парасинку любив над усе.

Всі свої теплі, ніжні почування переносив на молоде, несміливе дівчатко, що мов та пташина, вешталося між самими старшими, безжурно та пестливо тулячися то тут, то там.

Однак се все не вменшало турботи Докії про будучину доньки. Вона відчувала й бачила, що становила одна собою підвалину цілої будівлі, в якій хоронилися муж, брат і донька, але відчувала, що сил її не стане вже надовго. Підупадала надто часто на здоров’ї, щоби не віддаватись журливим думкам про будучність. Бачила лиш один вихід із того хмарного положення. Віддати доньку заміж. Але саме тут напотикала на грубий напір Василя. Він любив доньку на свій лад. Трясся вад нею і просто дичів, коли жінка натякала про віддання. Чого дитина мала уступати із хати так рано? Чи він не мав чим годувати її? Її одну? Чи був уже такий старий і немічний, що не міг ґаздувати, і вона має йти в найми? Для кого пишалися лани, для кого здіймалися стоги, як остаточно не для неї?.. А його худоба, що, мов шовк, улискувалась на пасовиську?.

Що Докія (вона числила до сорок і вісім років) стогнала кожної днини на всі сторони, се була ще замала причина, аби витручати доньку з хати. Їй вічно все щось не в смак. Ходить, як та хмара, але на те не дивиться ніхто, ніхто її балакань не слухає. На те вона жінка, аби язик у неї не стояв за зубами та аби день і ніч стогнала. Але колись, як йому буде того всього забагато і як вона з доброї волі не стулить рота, то він їй стулить його. Але тоді вона отворить його знов уже аж за шість неділь… Він заповідає се вже давно – але раз… Докія плакала або розсміювалася гірко на такі слова свого чоловіка, а відтак умовкала. Говорити було ще гірше. Вона знала його вже. Упором нічого не здобувала. А прямо в очі не могла казати йому, що саме його п’янство спонукувало її до такого гіркого рішення. Він був би кинувся з бардою. А будь-що-будь вона боялася п’яного дикуна. Раз побив її так, що дві неділі не здіймалася з постелі. По-тверезому і стільки не хотів слухати її.

– Здуріла? – питав і сміявся, і навіть не відповідав їй на її допити й розложені перед ним думки.

Коли б Парасинка мала раз чоловіка, все пішло б іншою ходою: особливо ж коли б її вже не стало. (Вона лиш того боялася). Він не допустив би, аби старий винаймив поле жидові,- се було би першою його роботою по її смерті,- або щоби його задовжував. Він узяв би ґаздівство в свої руки і примусив би пияка сидіти тихо на печі.

День і ніч думала про те і, може, сотню разів перебирала всіх хлопців у селі. Роздумувала, хто мав би перебрати її ґаздівство й забрати від неї її скарб на все. Але думки в тім напрямі кінчалися кожним разом тяжким зітханням, кожним разом глибокий смуток налягав на її душу. В селі було доволі хлопців, але ні один не мав стільки землі, скільки б вона була бажала, ні один не видавався їй достаточно робучим, чесним і запопадливим.

Правда, один був би, але той один мав іще перед собою військову службу… Се ж був Михайло Федорчук, син заможного й дуже порядного господаря. Він мав колись унаслідити поля по своїм батьку й був найчеснішим хлопцем у селі. Поля його батька граничили з полями Василя, були вироблені й добрі, і на них колисалися рік-річно препишні збіжжя, мов золотисте море. Аж любо було косити їх, аж любо було працювати на тім полі! Так, сей один зміг би засватати її Парасинку, а з бесід і натякань старого Івоніки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе між їх бажаннями станули військові літа, і ніяк було їх оминути. Михайло – хлопець сильної будови, здоровий – мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичі також не були ще надто перестарілі, могли обходитися без нього в хазяйстві, і тяжко було думати про увільнення його з війська. Від сеї осені за рік мав вступити в рекрути. Та і на тім іще не кінець. При війську треба служити 2-3 роки без перерви, а й потім від часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цісарський стрій і йти на вправи, полишати поле й хату на жінку й діти. Чиста недоля! Судьба звернулася до неї хмарною стороною, і ніякі мольби і сльози не зміняли її постанови.

Восени мала Парасинка закінчити шістнадцятий рік. Походила ростом на матір, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. її члени були худі, майже хлоп’ячі, її лице дитиняче й вузеньке і без ясного виразу.

Докія ладила вже для неї рушники, постіль і білля. Се останнє шила собі дівчина сама. А як прегарно! Неначе швачка! Коли інші дівчата й жінки перепихали й витягали голку крізь полотно, як патик, вона вживала наперстка й шила такими дрібонькими штихами, мов маком засівала. Окрім того, вишивала на рукавах червоною, жовтою і чорною заполоччю найкращі й найтрудніші взірці з пам’яті, а вкінці складала назад у скриню таке чисте й незім’яте шитво, неначеб не дотикалася його ніколи руками…

Докія постановила сих м’ясниць невідмінно доньку заміж віддати. Думку з Михайлом мусила закинути; перевести її в життя було, очевидно, зовсім неможливо, але зате уложила собі інший план. Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своїх родичів одніський син, як Парасинка в неї і її чоловіка – одинока донька. Він був увільнений від війська і міг кожного часу женитися. Правда, він не був такий гарний хлопець, як Михайло, його і не дуже долюблювали. Він був низького росту і обертався все цілим тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження; та що се мало до речі? Чоловік до всього звикає. Правду сказавши, чи любила вона Василя, коли йшла з ним до шлюбу? Саме тоді шаліла за одним пишним та, мов паничем, гарним удовиним сином, що став пізніше й двірником. Але воно все-таки не було зле, що вона віддалася за Василя. Він був пияк, був вправді марнотратець, він записався Мендлеві на Гоппляцу з душею й тілом, узлостившись, підносив кілька разів і руку на неї, але коли сватав її, мав гроші і поле і не крав чуже добро, як удовин син, ставши двірником, та не сидів по криміналах, як той!

Парасинка звикне до Тодорики. Він працьовитий і дбайливий, хоч на день ледве десять слів промовить, зате загляне десять разів до худоби, десять разів побіжить у поле, а ані разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. Зразу буде мешкати з його старими, аби навчитися їх ладу, навчитися їх слухати і придивитися старій матері, як вона сина доглядає, а потім заживе з чоловіком сама окремо. Вона буде плакати за мамкою, доньця її маленька та мила, і мати сама буде день і ніч сльози за донечкою втирати і з туги чорніти, але вона хоче лише добра доньки і щастя, хоче бачити її “своєю ґаздинею” і за чоловіком, як її дні вийдуть і смерть заморозить її тіло…

– Парасинко, доньцю! – сказала вона одної днини, глибоко зітхаючи і чорні брови підводячи журливо вгору, коли обі сиділи на призьбі й лупили кукурудзу.- Парасинко, душко, як бог дасть, то зав’ємо твою головку рушником сеї вже зими!

Парасинка витріщилася лякливо хвилину на матір, а після склонила голову вдолину, а по її дитинячім лиці перебігла темна полумінь. Вона мовчала.

– Ти чуєш, Парасинко? Я таки не жартую: ти віддашся!

Парасинка відвернулася від матері, не підводячи голови, і сказала:

– Я не хочу віддаватися, мамо!

– Ти дурна, душко! Ти ж не знаєш, чому тебе твоя мамка віддати хоче. Ти ж не видиш, що я все більше та більше ослабаю, а тато – боже, прости йому гріхи! – пересиджує у Мендля, як у рідного тата свого, задовжуе тайком, як я оноді довідалася, поля, тратить гроші,- і що з тебе буде, як я замкну очі?..

 Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися їй раптом в очі, і відворкнула здавленим голосом:

– Я не хочу віддаватися, мамо!

Докія усміхнулася гірким перелетним усміхом, помовчала хвилю, а потім уговорювала доньку далі.

– Ти віддашся, Парасинко; ти знаєш, що лише ти утримуєш мене при житті, що лише ти моя потіха! Ти знаєш, що я від рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотіла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, і для того хочу віддати тебе. Сих м’ясниць засватає тебе Тодорика, я полагодилася вже із старими. Вони дуже раді, що ти будеш їх невісткою. Тодорикові родичі мають багато землі, і він стане колись багатим господарем!

– Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики! – То кого хочеш?

– Або я знаю?

– То чому ж не хочеш Тодорики.

– В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Оноді він заздрів мене коло товару на полі, підійшов до мене і, станувши стовпом передо мною, взявся попід боки й питав:

“Умієш борщ варити, Параско?”

“Я лиш каву варю!”-сказала я, не глянувши на нього.

Ади, ади! – каже.- А вмієш ти мамалиґу замішати? В тебе руки, як патики, такі тонкі та худі!

“Коли замішаю її зле, ти її їсти не будеш.

 “Ай! А хто ж її буде їсти, ти моя панно?”

“Той, для кого я зварю мамалиґу!

“Розумно кажеш! – промовив, а відтак спитав іще: – А вмієш вишити вже парубоцьку сорочку? Весільну, га?.. А вмієш ти хату білити, лад у ній тримати, прати і ткати? А вмієш ти хлопців обіймати й цілувати?”

“Як не буду знати сього всього, ти мене не навчиш!” -відповіла я йому і відвернулася від дурного.

“Я тебе навчу”,- сказав він, розреготавшися, та й вщипнув мене в руку, що я аж крикнула й закляла. Але він відскочив і відбіг. А відходячи, накликував ще, сміючися: “Парасинко, я навчу тебе всього, чого ти не вмієш! Чуєш? Усього, аби ти знала!..”

Я не хочу Тодорики, мамо, не хочу його! – закінчила дівчина, зворушена своїм оповіданням, і, не стісняючися, роздула губи люто вперед себе і замовкла.

По словах доньки змалювалося на лиці матері якесь внутрішнє вдоволення. З поведення Тодорики вона заключила, що він постановив невідмінно засватати її доньку і що вона може лагодити для неї віно.

– Та що ж там! – сказала спокійним голосом.- Він добрий ґазда, чемний хлопець… Не пияк і не б’ється на танці, як інші! І він має поле!..

– Так, але зате він із циганського роду! – докинула прямо дівчина

– Хто се казав?

– Хто? Михайло сказав се раз коло церкви…

Докія зморщила брови.

– А Михайло що має говорити? Чи він був на хрестинах його діда й баби? Най лише стулить рот, бо хоч він хлопець чемний і робучий, хоча і на його тата не можна сказати нічого, та зате його мамка не з графського роду, та така скупа, що… Ей, де! Пішлеш по що-небудь до неї, по що найменше, кажу, то все вона того “не має”. А в неї всього доволі. Зараз за хвилю вилізе як шило з мішка, що вона те таки має! А нехарно, а закурено в її хаті, що не дай господи! Сама виглядає, як би більше в комині пересиджувала, ніж у хаті та по надворку – така чорна. Така з неї ґаздиня. Лише вічно прятати все в скриню та ховати перед людьми, так як би люди хотіли їй усе забрати. А то нікому й у голову не лізе, що вона там у себе ховає. Най би я хоч казала, що вона має доньки, а то лише ті два сини, та й така скупа та погана!

– Вона каже, як яка ґаздиня сама чисто ходить, то в голові пустоту має і ні на якій роботі не знається! – закинула дівчина.

– Вона се каже! Правда, вона не потрібує вичісувати щодня волосся, як дівчина, і щодня чисте білля вбирати не потрібує! – відповіла Докія.- Але раз на тиждень може се зробити. Ну, як колись дістане невістку, буде вона мати що робити, доки не очистить хати зо сміття, а знадворку не дасть їй лиця.

– Кажете, мамо, що невістка мала би там багато роботи? – спитала живіше Парасинка.- Хоч би і десять разів було там стільки роботи, то вже кожна приймилась би того, аби могла лише бути її невісткою. Михайла візьметься кожна ногами й руками. Другого Михайла нема в селі. Багач, і гарний, і чемний! Але чи він візьме яку, чи візьме з нашого села?..

– Буде, як бог дасть! – відповіла Докія поважно.- Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога. Михайло може аж за три роки женитися. А поки що буде тобі дружбою. Тодорика візьме його, певно, за дружбу! Так, так, доньцю! – сказала пестливо і глянула з невимовною любов’ю на доньку та погладила її по щоках і по голові.- Як бог дасть, то будеш уже сеї зими гарною молодичкою… Такої газдиньки в селі й не буде. А як твій тато уп’ється й заведе бійку в хаті, як стане цілуватися в рот із усіма злодіями в селі, в корчмі попід лавами висиплятися, тоді я прийду до тебе в твою гарну хатку. І я подбаю про те, аби ти мала її чим украсити – і виплачуся в тебе. Бог так хоче… Бог сам так хоче, доньцю моя. А ти слухай лише мамки, й буде все добре. Буде тобі добре, а мені на душі буде легше. Лише бог один знає, як я гризуся!

Вона змовкла й зітхнула глибоко, а Парасинка й собі змовчала. Вона знов задумалася про Тодорику, про його широкий рот, яким він міг би сказати собі сам щось до вуха… А відтак задумалася, чи буде їй  до лиця в білім рушнику. Згадала, як то інші дівчата будуть їй завидувати, особливо ті старші, що ось вона вже “молодиця”!..

Схопилася жваво на рівні ноги і пригадала собі щось. Там, у стодолі на снопах, забула волічку, яку подарувала їй старша о кілька років від неї товаришка Анна, наймичка з двора. Хотіла заховати її, аби десь не затягнулася, а відтак забігти до Анни оповісти їй, яку мала з мамою розмову.

Що скаже Анна?.. Що скаже Анна на таке? Е, певно, небагато скаже. Все так мало говорить… вічно задумана…

Але вона любить Анну. І мати її любить Анну. І вуйко… Навіть тато її, що не дивиться в ту сторону, де вона балакає з дівчатами, говорить до Анни ласкаво. “Чемна дівчина! – каже.- Варта доброго ґазди!..”

Ідучи легким, безжурним кроком до стодоли, зірвала по дорозі листок із вишні і, притиснувши його до уст, заграла на нім якусь протяжну монотонну мелодію…

Було зимою і саме в м’ясниці. Поля й толока лежали покриті грубою верствою снігу, і день у день обсіювало сонце своїм золотисто-червоним світлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтіння на ній і змушувало око мимоволі шукати за темною точкою, на якій воно спочило би з одностайного, осліплюючого далеко-широко округ себе білива.
      Неначе зіштивніле море, простерлася земля з полудня на захід, і лише з одної сторони темнівся ліс. Могуча розтягнена маса, що, мандруючи з далеких сторін широкою площиною, задержалася тут оглянути бездоганну поверхню. Літом, коли вона пишалася яснішою й темнішою зеленню, а зимою – коли ставала самітною пустинею…

Смеркалося. Панський дім стояв похмуро. З його вікон падало матове світло, і ліниво розпростирався довжезний сад за ним. Притикав до толоки, по якій бігла літом вузька дорога. Але не довго панувала тишина знадвору й усередині сього дому. До нього добиралася тяжким кроком громадка людей високо засніженою дорогою. Се були майже самі панові сусіди. Нині мали на собі святочні строї.

Докія і Василь Чоп’як видавали заміж свою одніську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрія Жемчука, і йшли враз із донькою й нареченим, з батьками, нанашками і дружбами до пана, щоб просити його на весілля. Завтра мав відбутися шлюб, а позавтра – весілля. Несли колачі, кури й ширінки в дарунок, як того вимагав давній звичай. Ішли з музикою, аби заграти панові й погуляти в його чеснім домі, аби потрактувати його і його челядь доброю горівкою, приправленою медом і корінням. Врешті, зібралися всі он тут у ясних покоях, і під час коли старий Петро промовляв до пана,- він усе любив проводити,- раз по раз низько, з пошаною кланяючися, стояли інші з шапками в руках, голосно перешіптуючись або розглядаючись цікаво по хаті. Старий Петро говорив щиро. Йому майже голос відбирало – він понад усе любив Парасинку,- а Василь, батько, вже лише кліпав мовчки очима. Не міг уже зробити нині нічого порядного, тому й перебрав Петро всякі важніші почини ґазди сього дня на себе… Сама молода викликувала співчуття. Незвичайно полохлива, несмілива й повна дитинячого засоромлення, побачила себе нараз причиною й осередком – головною особою всього руху; на неї гляділи тепер пан і пані, панна й усе окруження; вона мусила на всі запити відповідати, їй ніяк було прятатися за мамині плечі або, щонайменше, заслонити хоч рукавом лице.

Вона стояла бліда й гляділа напіввистрашено, напівглупкувато і лише з натугою видобувала слова до відповіді, коли до неї звертався хто з яким-небудь словом. Мала на собі шовкову ріклю,  довгий, новий, багато вишитий кожух із звисаючими кутасами. На шиї багате намисто, срібні великі монети, а на голові вінок із червоних і білих рож. Волосся було в неї розпущене, і з-під вінка розсипалося по волоссю багато до вінка прив’язаних золотих довгих ниток, що заступали місце серпанка. Молодий, одягнений також у новий кожух і сердак, стояв он тут непорадно й обертався все цілим тілом до кожного, хто говорив до нього, а наостанку заховався незамітно за кількох старших людей.

Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна, що дитина молода не почувала до свого судженого ні іскорки прив’язання, що була німим оруддям іншої волі,- однак горівка з медом, що кружала раз по раз із рук до рук, затерла всякі розмахи до глибшого розміркування, зм’якшила серця, настроїла всіх добротою, і якесь загальне задоволення пробивалося на всіх лицях та розв’язувало несміливі язики…

Пан і пані прийняли запросини на весілля, поблагословили молодих,- і вся весільна компанія відійшла до панської кухні, де завівся шумний танець.

Уся штивність і замішання, вся несміливість, що все-таки не покидала гостей в освітлених покоях, зникла нараз, і запанував інший настрій. Усі заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав співучим голосом, зовсім не стісняючись, а гулящі тупали так сильно ногами, що самі не розуміли свого слова. Між усім тим пробивався тоненький жалібний голос одної скрипки і гармонійні акорди циганського цимбала. Тоненький голос продирався насилу крізь грубий гамір голосів, тупіт і шолопання ніг, літав раз розпучливими, раз веселими варіаціями між весільною компанією і все неначе навертав її до себе.

За яких кільканадцять хвиль пішла вона за ним майже безтямки, і з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високі, мускулярні постаті з обгорілими лицями, з руками, мов залізними, увихалися вихром із жінками й дівчатами.

Марні й журливі лиця жіночі розсіялися диким радісним зворушенням, а дівчата мовчки клонили голови на грудь мужчин.

– Грай, музико, грай! – кликав від часу до часу Петро на музикантів, що ні скорше, ні повільніше перебирали по струнах смиком і дротиком і гляділи майже в тупій задумчивості на вихор, викликаний звуками.- Грай, най гуляю! Най раз погуляю! В мене одна сестрінка! – кликав, а відтак обвів велику, ясну світлицю грімким голосом, мов заржавілою срібною стяжкою, що аж світло задрижало… Шалений жаль обхопив його. Лише він був сам-один і не мав пари, не мав ніколи жінки, ані дитини. Він один сам… сам, як стояв он тут тепер. Знов оббіг голос кругом світлицю і розбився о стіни в шаленій розпуці.

– Най раз погуляю!..

Його висока горда постать перевищала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль.

Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очима нерухомо на одну пару.

Молода гуляла з дружбою Михайлом і замкнула очі.

Чому?.. Чому?.. Хто замикає очі, коли має його перед собою?

Здавленим віддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, то там… то знов там… Його голова ясна й мигає їй в очах… Так чисте золото мигає… Під горло їй підступило щось і здавило її. Вона нічого не має спільного з тим вихром, що шаліє он тут перед нею і пориває з собою. Вона бідна наймичка. Голос скрипки відбивається гострим зойком в її смутній душі. Хіба би їй лише плакати. І плакала сухими очима…

Німий біль товкся в її грудях, а цимбали й скрипка впивалися чимраз глибше і глибше в її смутну душу. її ледве що сьогодні хто й замічає…

– Анно, гуляй! – вдарив її нараз грімкий голос Петра по душі.- Чого ти стала, як з каменя, та й стоїш? – І, станувши перед нею, пірвав її за руку й потяг за собою у вихор.

Не усміхнулася. Пішла, як до бою. 

Голос скрипки, жалібний, роздразнений, кинувся в нестямі, а потім неначе навіки злучив їх з собою…

І ще двоє людей не поділяло сьогодні радості присутніх. Се була Докія, яка з жалю, що донька покидала так вчасно її хату, стала на лиці неначе земля, і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Докія несказанно терпіла від свідомості, що “сиротіє”; а по-друге, вона добре бачила, що її будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Парасинка улягла її майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями відзивалося у ній щось, немов грижа совісті. Коли, однак, її погляд стрічався з постаттю Василя, що, п’яний, то сам гуляв, то, підносячи руки мов до наказу надмірно вгору, викрикував, то сміявся або співав,- стягала грізно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос із болю. “Тодорика не пияк,- потішала себе,- Тодорика порядний хлопець. А хоч він і негарний, і непоказний, зате він добрий. Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бідувати. Він буде шанувати її. До того, в нього земля… Незадовжене поле… їй буде добре за ним. Бог добрий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, добре буде!”

Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку.

Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом:

– Докійко… кумко… всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!

– А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?.. Ей, боже добрий… боже! – і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.

– Та що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!

Вона потакнула головою і усміхнулася гірко.

– Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! – відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожне слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.

– А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь – вона найголосніша у селі! О Докійко,- кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього.- Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають… Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?

Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:

– Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде…

– О смерть! – сказав він і похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися.

– Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?..- спитала Докія.- Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотіли – і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, як би чужою рукою! Так, відай, бог хотів, бадіко!

На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і приблизив їх до уст.

– Михайлику! – сказав він.- Михайлику! сину ти мій!

Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, і замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.

Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…

– А відтак у вас є й молодший, Сава! – докинула по хвилі мовчання.

У старого змінився нараз вираз лиця.

– Сава…- сказав він протяжне й журливо.- Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що – і він мій син! Але він – то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!

– Він ще молодий, бадіко!

 – Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев’ятнадцять років. Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний зарібник і клонився низько перед людьми й богом. Ну, а маю надію, що як він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепер… Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі. Дарма що ходить по ній, що толочить її, дарма що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться,- се я йому вже раз говорив і ще буду говорити.

– Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваш Михайло!

– А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою… пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її… Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кожного ґазди й робітника в селі!

– Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село, й через он той ліс великий, та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали… Тоді то було, бадіко! Я знаю! Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пісок і шутер. Я знаю.

– Аякже, аякже! – притакнув він із розіскреними очима.- Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом і полями тут і там – треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? Людські руки. А між ними були і мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров’я. Ви не знаєте, Докійко,- тягнув дальше,- тоді жалували ми собі кусника м’яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж, врешті, доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було,- все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко,- ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках,- скажіть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?

Вона притакнула головою і сказала.

– Але тепер можете собі вже ліпше пожити… Тепер маєте, слава богу, відки.

– Ліпше? Ніби починати тепер те все з’їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів!

– Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці…

Він розсміявся.

– Ви так говорите нині, кумо,- сказав,- неначеб ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати?

Вона заперечила головою.

– От же видите! – закинув він із побідною веселістю.- Доки мені бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля – працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам бог дав, Докійко!

– Так уже сам бог дав…- повторила вона майже з жалем.- Так… уже сам… бог… дав

 По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руці,- була з глини вироблена в формі колача,- почав наново:

– Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайло до бранки, а там… чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За пару місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його часть праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього.

– А не можете його вибрати з війська? – спитала Докія зниженим голосом.

– Я все зроблю, що зможу.

– А пан? – спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторону покоїв.- Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: “Понад Івоніку нема в селі нікого, такий добрий та ретельний!”-як же не може вам тут помогти?

– Я вже говорив із ним про те! – відповів Івоніка голосним шепотом.- Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що в мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михайла не увільнять. “Навіть і не починай нічого,- казав він,- і не трать крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!” Отак сказав мені та ще й додав: “Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що йому, певно, в житті придасться,- сказав він,- нічого йому не пошкодить, не бійся!”

Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, має і правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адіть на нього, гуляє…

Поглянув за гуляючим хлопцем своїм, і голос урвався йому в горлі.

– Гуляє. Стільки й добра його! – відповіла Докія, а потім повторила журливо:-Чому має ще й він іти?

– Я дав би кров свою, коби лиш міг затримати його! – тягнув далі Івоніка.- Погадайте собі лише, Докійко… три роки! Три роки лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю без нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього доглядати, а худоба… ви думаєте, що худоба не пізнає сього також? Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як він, а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на те все,- а я все лише ту одну гадку маю,- то серце ціпеніє мені в грудях із жалю, і я не виджу світу перед собою!

– Робіть що, бадіко! – обізвалася Докія рішуче й оглянулася обережно довкола себе.

– Я хочу так…- відповів він.- Маю триста ринських. Бог один знає, як я складав їх докупи! Крейцар до крейцара… від року до року… то за хліб, то за мед… то дещо спродав із худоби… та й зложив. За них я, може, викуплю сина! – додав тайком, звернувшись близенько до Докії.- Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків.

– Ті червоні, пишні бики?! – кликнула Докія з дива, неначе перелякана.- Того вже не робіть. Шкода велика!

– Чому? – сказав він.- Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, постараємо собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, а решта – то все байка. Але руки, Докійко, руки – то все , наше багатство, то наше добро, то наша скарбона!

– Ну, робіть що, бадіко! Вишукайте собі кого, хто би все робив, а ви лагодьте гроші

– Я піду до одного знайомого жидаю

– До жида, бадіко? А чи буде то добре? – докинула Докія.

– Чому ні! Най собі люди кажуть, що хотять, а він може все. Він усюди піде, він із кожним поговорить, він уміє з панами говорити, розуміє право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться ніхто. Ми нічого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цілуємо їм з обох боків руки, але як ми що скажемо, воно все-таки “мужицьке”. Не послухає нас ніхто. Як на нас пан крикне,- тягнув він дальше,- ми вже… боїмось… вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собі, що не можна інакше. А на жида як крикнеш, то він тобі в лице засміється. І панові засміється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть.

– Вони розумні, вони все знають! – відказала Докія поважно.

– Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть!

Усе можуть, бадіко! Дивіть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Оноді іду я до сусіднього села, а там уже у дворі тім, у панськім, великім, жид розсівся. Давно по подвір’ї цвіти та бог знає що за деревина росла, тепер жидівське шмаття порозкладене, на зеленій мураві сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собі). Ще вас і тут не було… Так, вони всюди вміють улізти, вони все можуть…

– Тому я хочу піти до Буня Черновецького, знаєте його, і нехай він робить, нехай що робить. Тому маю ще надію, що Михайло лишиться мені. Хоч пан і казав, що все на ніщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душі полегшає.

Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув:

– Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові! Ух! – гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із молодечою жвавістю із лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець

 

 

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

«ДОРОГЮ ЦІНОЮ»

Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Украïнське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняноï неволi на шиï, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров’ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги…

Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицiï волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятоï в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизованоï, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала ïï туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi…

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки сiчовоï руïни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраïну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.

Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живоï душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами…

А тим часом ворог не дрiмав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного,, бо його нiяк не можна було припасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом украïнська земля, вiковiчна боротьба двох станiв — панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краєм,— нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров’ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи своï права на живий робочий iнвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабiï ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабiï, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй краïнi…

Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам — i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину…

Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талiï води пiд теплим подихом весни, рiчкою текло вкраïнське селянство туди, де хоч дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi — то полягти кiстками на вiчний спочинок…

Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зваживши, що поки вiн один на один,— жахатися нiчого, Остап зупинився, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи своï клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його струнку постать.
Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чутаïнцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз несподiванки скрикнув:

— Соломiє!.. Чи ти здурiла?

— Може, й здурiла…— смiялася Соломiя.

— Пек тобi, маро… Чисто парубок… Куди ти й по що?

— За Дунай, у Сiч iз тобою… Приймаєш товариша чи не приймаєш?

— Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?..

— Якi там жарти… Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Пiду i я свiт за очi… Вже ж за тобою хоч серцевi легше буде… Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з’ïсть, що спiймає… Метнулась до комори — чоловiка нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й штани… Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чугаïнку, а на голову шапку—i козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали… Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся, догадаються ще… Узяла своє пiд пахву, побiгла до ставка, прив’язала камiнь — i шубовсть у воду… Вiчная пам’ять. А тодi селом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товаришi чи нi?

— А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок дає землю — займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне знає од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi наïздитиме додому, а то й зовсiм облишиться на господарствi… А iим часом у дорозi вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своïй небозi добре i в дорозi… Хiба не знає приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломiï, лише ота несподiванка збила його з пантелику.

— А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..— повеселiшав Остап.— Та чого ми тут стоïмо? -— схаменувся вiн ураз,— день як бик, i вже он курить щось шляхом…

Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви.

Остап iз Соломiєю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого ïм було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди трапились ïм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3’ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною — дорешти помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспокоïли Соломiïнi доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями, твердо поснули сном молодостi.

Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на неï, як схопився за боки вiд шаленого реготу.

— Ха-ха-ха!.. От козак — разкозак!..— реготався Остап.— Ха-ха-ха!..

Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась 1, протираючи очi, здивовано зиркала на Остапа.

— Ти чого?..

— Продери, продери очi… Ха-ха-ха!..

— Бачу вже… Та чого ти?

— Ну, тепер ходiм.

Остап пiдвiв Соломiю й потяг ïï до кринички.

Стань на колiна i дивись у воду…

Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на неï свiже, повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка.

Тепер глянь на своï ноги. Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом.

— Ха-ха-ха!..—оне вгавав Остап.— Голова молодицiiна, а ноги парубоïчi…
Вони реготались, мов дiти: вона — тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн — грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка.

— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап.— Таж як хто пiдгледить твiй очiпок, не мине нас халепа.

— А ось що буде! — рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали ïй на плечi й вкрили ïх нижче пояса.— На, рiж…

— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.

— Рiж, кажу…

— I тобi не жаль, Соломiє?

— Анi крихти… Рiж! — уперто намагалась молодиця й сiла долi.

— Та в мене й ножиць чортма.

— Рiж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся. Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними покосами.

Однак Соломiя дурила себе, запевняючи, що ïй не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломiïних упало перше пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози. Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломiï, щоб здалека краще придивитись до своєï роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр. Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i ïï, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця дивилась у простiр засмученими карими очима.

— Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати — Семеном чи як?

— Про мене й Семене…— зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.

 

II

Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi.

То був Дунай.

Ще густiший морок виповняв глибокi чорториï, що збiгали в долину по схилу прибережного узгiр’я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Дунаю.

Було i там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi.
По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос оповiдав звичайну iсторiю втiкача… I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршоï, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку… Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала, ïсть… I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазяïновi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак…

— Ох-хо! — вирвалось iз чиïхось грудей i тихою скаргою загинуло в темному проваллi.

Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.
— Отче наш… да будеть воля твоя…— молився хтось iз притиском, iз чуттям.
Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й Остап iз Соломiєю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вкупi з iншими чекали перевозу.

— Ти ще не заснула, Соломiє? — стиха обiзвався Остап.

— Та мало що… Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше рушати звiдси…

— Ще рано, до пiвночi далеко… Ну й холод — чисто змерз!.. Iване! — обернувся Остап у другий бiк.— Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

— Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! — жахнулось щось у темрявi пискливим баб’ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву.

— I куди його посилаєш? Адже вiн на своïх коротких ногах не злiзе на гору,— кинула Соломiя.

— Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив…— образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.

— Бач, старається Котигорошок…—промовив хтось iз темряви,— аби молодиця слово сказала — в пекло полiзе. За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.

— От i не вилiз… от i короткi ноги… ге! Якби не короткi ноги — сидiв би один iз другим поночi… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо… ге!..— торохтiв вiн, мов горохом сипав.

Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу.

Врештi черкнулась криця о кремiнь… спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигнулись.

Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до якоï вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полум’ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториї.

Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки, почувся кiнський тупiт. Усi насторожились.

— Гаси вогонь! — обiзвався хтось пошепки й з тривогою.— Крий боже, ще помiтять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося. Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось.
Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих.
У проваллi знов стало темно. Усi мовчали.

— Iване,— перервав хтось врештi тишу,— розкажи-но, як тебе жiнка била та як ти од неï забiг аж сюди…

— Отеє вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била — та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хехе-хе…— непевно якось смiявся Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе.

Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть села ïх були близько. Се ïх з’єднало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала ïм у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про своє життя домашнє; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так од панщини, як вiд лютоï жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тiло Iванове спочило трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вражень покори. Вiн прив’язався до Соломiï, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кождим ïï словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильнiсть до Соломiï помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмiювали бiдного коротконогого лицаря.

— Говори,— дратував Iвана той самий голос,— певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пiшов би досi на смух. ‘

— Ну, то що? — жваво пiдхопив Iван.— Хiба я боюся смертi? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати — не двiчi. Вмер — i край, бiльш не встанеш.

— Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi…

— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,— хехекав Iван, мов булькав iз повноï пляшки. На смiх його, однак, нiхто не обiзвався. Люди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.

— Чи не час нам у дорогу? — поспитала Соломiя.

— Про те вже дiд Овсiй знає, вiн тут порядкує,— обiзвався Остап. Очевидячки, се питання усiх цiкавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора… I почалося збирання.

— Потихо, потихо, не всi разом,— шамкав дiд Овсiй i все лазив помiж люди, усе толочив ïм ноги.

Рушили.

Вибратися, однак, iз темноï, покрученоï та вузькоï чорториï було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець — перед втiкачами була наддунайська низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i починалася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нiчим мiсце, щоб опинитися в комишах. Дiд Овсiй вистроïв усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попереду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не можна було розiбрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися.

— А я вже вас держуся, як слiпий плота,— шепотiв Iван до Соломiï, йдучи за нею.— Куди ви — туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте менi клунок, я понесу,— жебонiв вiн, важко вiдсапуючи…

— Та не сопiть так, мов ковальський мiх,— напучувала його Соломiя.— А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгошi з вашою торбою разом..

— Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпляється до нiг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрусне пiд ногою суха очеретина.

Йшли недовго. Дiд-провiдник зупинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти своï клунки й бути напоготовi, а сам десь зник. Близько, зараз отут, дихала холодною вогкiстю рiчка, хоч ïï не видко було у пiтьмi. Зверху почало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плющало. Вони сидiли нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очiкування помочi, що мала прибути з невiдомих вiльних краïв та визволити з неволi,— напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дiйсностi втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближаються, вiддаляються, приймають незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з’явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюснуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в берег… Однак скрiзь тихо… Широка рiчка спокiйно дрiмає в легкому туманi, чорне небо безперестанку сiє росу… Здається, що ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться… марнi надiï, даремнi сподiвання… нiхто не прибуде, нiхто й не думає про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне…

Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу…

Тiло терпне, тiло деревенiє, кудись подiлись ноги, що мокли в водi, не чуть ïх, напiвсолодка втома обхоплює людину, байдужнiсть закрадається в серце… Все так, як слiд, як має бути, i чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволi…

Ураз — що се? Сон сниться чи чудо дiється? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горiли, як свiчки в церквi,— i не можна було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дiється. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi стрепенулись. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогнi згасли i одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв.

— Бач, зголоднiв! — зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя. — Ая!.. ая!.. Ще й не такоï заспiваєш, як живiт присохне до спини… А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти… хе-хе!..

— Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,— невдоволено промовив Остап.

— А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?..

— Поснули? Га? — прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.—

А зараз перевiз буде…

Люди ворухнулись. Аж ось воно — перевiз… Груди вiльно зiтхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок.

— А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся.

— А щоб же вас ведмiдь загриз… борони боже! — здивувався той.— А я ж не казав, а я ж не мовив…

I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така наïвна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiхнулися.

Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi хмари, гiр.

За рiчкою шумiли плавнi.

Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспокоïти ïх. Мiсце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожноï хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку. Коли се — на самому березi щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав:

— Ви усi тут?

На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, примостити своï клунки. Дiдовi Овсiєвi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломiïн клунок.

— Соломiє… Остапе… сюди… до мене! — кликав вiн пошепки, i сопiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком. Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли.

— Сiдай швидше,— сикнув перевожчик. Та було пiзно.

— Хто там? — гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi.

— Еге-еI — протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишклих втiкачiв.

Люди опам’яталися. Адже вiн один, а ïх багато. Смiливiшi кинулись на козака, та голiруч нелегко було його взяти.

Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв кiнська тупотнява, брязк зброï i грубi людськi голоси.

— Лови ïх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося. Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю.

— Матiнко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби.

А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й скакали на водi, як живi.

— Стiй! — неслось iз берега,— будемо стрiляти! — Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря.

Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав:

— Остапе!.. Соломiє!.. А якi ж бо ви… сiдайте швидше… сюди, до мене…— i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос…