Інфекційна безпека, інфекційний контроль в ЛПЗ.
Дезінфекція
Інфекційні захворювання існують завдяки контагіозності, під якою розуміють можливість передачі збудника від носія до здорової людини. Ця особливість, що забезпечує виживання збудника, як біологічного виду сформувалась у процесі еволюції.
Інфекція (infectio — зараження, псування) — стан зараження організму патогенними мікробами, при якому відбувається взаємодія між збудниками захворювання і макроорганізмом.
Інфекційний процес — це складний комплекс специфічних біохімічних, морфологічних та імунологічних змін, що виникають в організмі при попаданні патогенного агента в організм. Ці зміни залежать від виду збудника.
На ранніх етапах розвитку мікробіології, коли були відкриті численні збудники інфекційних захворювань, роль мікроорганізмів у виникненні захворювань переоцінювалась. Попадання патогенного агента в організм вважалось єдиною необхідною умовою для розвитку інфекційного захворювання. Насправді ж, наслідки проникнення мікроорганізму в організм людини визначаються взаємодією збудника (мікроорганізму) і макроорганізму (людини) в конкретних умовах зовнішнього середовища, при цьому захисним механізмам іноді належить вирішальне значення.
У результаті взаємодії мікроорганізмів з різними патогенними властивостями і організмом людини інфекційний процес, що виникає, може набувати найрізноманітніших форм перебігу: від безсимптомної до клінічно вираженої і навіть смертельної.
Таким чином, збільшується кількість збудників, кількість хворих, поширюється захворюваність. У цьому і вбачають сутність епідемічного процесу, основною закономірністю якого є безперервність, що підтримує життєздатність популяції збудників інфекційних хвороб.
Найкраще основні риси епідемічного процесу були вивчені Л.В. Громашевським, який уклав їх у так звані закони епідеміології.
1. Джерелом збудника інфекції є заражений (хворий, а іноді здоровий) організм людини або (при зоонозах) тварини.
2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм передачі його — взаємообумовлені явища. Закономірно змінюючи один одного, вони утворюють безперервний ланцюг, який забезпечує існування виду збудника вприроді, а разом з тим безперервність епідемічного процесу при будь-яких інфекційних хворобах.
3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі, відповідний їй механізм передачі можуть бути покладені в основу раціональної класифікації інфекційних хвороб людини. За цими ознаками вони поділяються на 4 групи:
Група інфекцій Первинна локалізація Механізм передачі
Кишкові Травний канал Фекально-оральний
Дихальних шляхів Дихальні шляхи Крапельний
Кров’яні Кров Трансмісивний
Зовнішніх покривів Зовнішні покриви Контактний
4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких трьох первинних рушійних сил (чинників, агентів):
– існування джерела збудника інфекції;
– можливість здійснення механізму його передачі;
– сприйнятливість населення до даної інфекції.
При виключенні хоч одного з цих чинників епідемічний процес припиняється. На цьому законі базуються заходипрофілактики всіх інфекційних хвороб.
5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідемічного процесу шляхом впливу на його первинні, рушійні сили (джерело збудника, механізм передачі, сприйнятливість), а тому вони є вторинними, або опосередкованими силами епідемічного процесу.
6. Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні впливати, стимулюючи або пригнічуючи первинні рушійні сили епідеміологічного процесу, для чого зовсім не потрібні будь які зміни у біологічній основі відповідної хвороби.
Особливо небезпечним є виникнення внутрішньолікарняних інфекцій.
Внутрішньолікарняні інфекції є однією з причин ускладнень і тривалої госпіталізації хворих, збільшення летальності й смертності, тобто веде до значних соціально-економічних втрат.
ВНУТРІШНЬОЛІКАРНЯНА ІНФЕКЦІЯ
Контингент, який вражається: – пацієнти; – медичний персонал
Місце зараження: – стаціонар; – поліклініка, лабораторія, донорський пункт.
Причини зараження: – контакт із хворими носіями; – порушення санітарно-гігієнічного, протиепідемічного режимів; – необеззаражений інструментарій;
– фахова діяльність; – аварія в лабораторії.
Етіологія. Причиною внутрішньолікарняних інфекцій можуть стати збудники відомих і поширених інфекційниххвороб. Для дитячих лікарень актуальні внутрішньолікарняні спалахи інфекцій із краплинним механізмом передачі (наприклад, вітряна віспа та ін.), для всіх стаціонарів – гострі респіраторні вірусні інфекції. Гострі кишкові інфекції при харчовому шляху передачі збудників можуть виявлятися у вигляді спалахів серед хворих усіх відділень лікарні. Зареєстровано зараження в стаціонарах вірусним гепатитом В, інфекцією ВІЛ тощо. Поряд із безумовними збудниками інфекційних хвороб причинами внутрішньолікарняних інфекцій можуть бути умовно-патогенні агенти, які спроможні викликати хворобу в ослаблених хворих або людей похилого віку. До таких збудників належать стафілококи, стрептококи, синьогнійна паличка, протей, кишкова паличка, сальмонели, ентеробактерії, ентерококи й інші мікроорганізми.
У лікарняних умовах у ослаблених і особ, які протягом тривалого терміну одержують променеву терапію або антибіотики, може відбутися бурхливе розмноження непатогенної флори — постійних мешканців шкіри і слизових оболонок. Внутрішньолікарняні інфекції можуть бути екзогенного й ендогенного походження.
Стосовно до мікроорганізмів — збудників внутрішньолікарняних інфекцій — часто застосовують термін “госпітальний штам”. Звичайно, при цьому мають на увазі культури, що викликали в стаціонарі епідемічний процес і відрізняються рядом характерних ознак, серед яких — підвищена токсичність, що поєднується з резистентністю до антибіотиків і дезінфектантів. Важливою і особливою рисою їх є невибагливість до умов середовища перебування і великі можливості розмноження.
Джерела збудників внутрішньолікарняних інфекцій. Ними можуть бути самі хворі, які знаходяться в інкубаційному періоді захворювання (кір, вітряна віспа, епідемічний паротит тощо) або при нерозпізнаному, неправильно діагностованому захворюванні. Часто таким джерелом є здорові бактеріоносії, наприклад носії сальмонел, стафілококів, пневмоцист.
Механізм передачі збудників внутрішньолікарняної інфекції включає множинні й різноманітні шляхи і чинники, відповідно до різноманітності збудників, профілю стаціонару, контингенту хворих, які знаходяться на лікуванні, обсягу лікувально-діагностичних процедур і маніпуляцій. Водночас є ряд загальних чинників, що сприяють або перешкоджають поширенню збудників. Насамперед, це планування лікарняних приміщень, розміщення хворих, санітарно-гігієнічні умови в стаціонарі, процедурних і діагностичних кабінетах. У сучасних багатоповерхових корпусах безсумнівною зручністю є компактне розташування діагностичних і допоміжних відділень. Водночас концентрація в них великого числа хворих і персоналу сприяє повітряно-крапельному і повітряно-пиловому поширенню збудників. Цьому сприяють течії повітря, що у короткий термін переміщають аерозолі, які містять збудники, коридорами і сходами.
Раціональний режим прибирання (регулярність, вологе прибирання, пиловсмоктувач) зменшує небезпеку повітряно-крапельного шляху передачі. Варто мати на увазі, що постільна білизна — матраци, ковдри, подушки — також можуть стати чинниками передачі стафілококів, грибків та інших збудників.
Контактно-побутовий шлях передачі через руки медичного персоналу, білизну, предмети догляду за хворими, а також медичний інструментарій і апаратуру сприяє поширенню псевдомонад і клебсієл, наприклад, в опікових і дитячих відділеннях лікарень.
Харчовий шлях передачі збудників реалізується при порушеннях роботи харчоблоку, технології готування або збереження харчових продуктів і готових страв, і наявності нерозпізнаних носіїв інфекції серед працівників харчоблоку. Так, можуть виникати спалахи кишкових інфекцій у стаціонарі, санаторії.
Парентеральна передача збудників можлива при використанні незнезаражених шприців і голок, при введенні інфікованих препаратів крові (вірусний гепатит, інфекція ВІЛ, стафілококи, малярія й ін.). У цілому, як правило, виявляються різноманітні шляхи і чинники передачі збудників при порушенні режиму стерилізації і дезінфекції медичного інструментарію, приладів і апаратів, невиконанні персоналом правил асептики, антисептики, особистої гігієни, режиму прибирання і дезінфекції.
Групи підвищеного ризику
Виділяють пацієнтів з підвищеною чутливістю до збудників внутрішньолікарняних інфекцій. До них входять:
– новонароджені, головним чином, недоношені діти;
– хворі після оперативних втручань;
– хворі, яким проводили інвазивні лікувальні й діагностичні процедури (ін’єкція, інтубація, ендоскопія, катетеризація, взяття крові);
— пацієнти зі зниженою резистентністю: хворі на діабет; хворі, які одержують променеву терапію, імунодепресанти; “опікові” хворі; особи літнього віку, хворі, яким проведена нераціональна антибіотикотерапія.
Гнійно-запальні або гнійно-септичні внутрішньолікарняні інфекції виникають при зараженні внаслідок операцій, ін’єкцій, пологів і абортів, у зв’язку з переливанням крові, гемодіалізом, катетеризацією судин та інших процедур.
Етіологія гнійно-запальних інфекцій різноманітна. Найчастішими збудниками цих захворювань є стафілококи, пневмококи, ентеробактерії, грибки. Носіями стафілококів можуть бути 20-70 % і більше медичних працівників пологових будинків і стаціонарів. Серед різних категорій носіїв постійні мають найбільшу епідеміологічну небезпеку. Локалізація стафілококів у носоглотці і на шкірі визначає найбільш типові шляхи передачі — повітряно-крапельний і контактно-побутовий (через руки, предмети і навіть медичний інструментарій). У новонароджених і породіль стафілококи – найчастіша причина гнійно-септичних інфекцій. У травматологічних і опікових відділеннях значну частку становить синьогнійна інфекція. Джерелом зараження стають хворі з гнійно-септичним процесом і носії серед персоналу. Передача збудників відбувається повітряно-крапельним (від персоналу), пиловим (від об’єктів навколишнього середовища) і контактно-побутовим шляхом (через апаратуру, інструментарій, білизну).
В урологічних стаціонарах зараження може відбуватися під час цистоскопії і катетеризації сечовивідних шляхів.
У відділеннях для новонароджених і в дитячих лікарнях відомі внутрішньолікарняні спалахи і спорадичні захворювання на сальмонельоз, викликані “госпітальними” штамами, стійкими в зовнішньому середовищі до дезінфектантів. Під час перебування хворого в стаціонарі зростає роль контактно-побутового механізму передачі. Для дитячих стаціонарів актуальним є інфікування ентеропатогенними кишковими паличками через руки персоналу, заражені предмети. Є епідеміологічні спостереження про зараження через повітря (крапельним або пиловим шляхом), оскільки бактерії виявляли в носі й глотці пацієнтів, в пилюці.
Епідеміологічний нагляд за внутрішньолікарняною інфекцією включає облік, реєстрацію захворювань, розшифровування етіологічної структури, вивчення циркуляції патогенних і умовно-патогенних мікроорганізмів. У цю роботу входить контроль за здоров’ям медичного персоналу (захворюваність і носійство епідеміологічно небезпечних мікроорганізмів). Складовою частиною епідеміологічного нагляду є контроль за дотриманням санітарно-гігієнічного і протиепідемічного режимів у лікувально-профілактичних закладах.
Звичайно, епідеміологічне обстеження проводиться епідеміологом за участю завідувача відділення і заступника головного лікаря лікарні при наявності трьох і більше випадків внутрішньолікарняних інфекцій і кожного випадку сепсису.
В інших випадках обстеження виконують заступник головного лікаря за участю лікуючого лікаря. На кожне внутрішньолікарняне інфекційне захворювання заповнюють “екстрене повідомлення”, яке передають в санепідемстанцію. Виявленого інфекційного хворого переводять в окрему палату (ізолятор), а потім в інфекційну лікарню. Хворі з гнійно-септичними інфекціями повинні бути переведені в спеціалізоване відділення гнійної хірургії.
Профілактика внутрішньолікарняного зараження в стаціо-нарі включає широке коло заходів.
Види, методи і режими дезінфекції
Санітарно-гігієнічний режим, його раціональна організація і підтримка — функція керівників стаціонару і відділення. Насамперед ними повинно бути вирішене питання виховання у всього персоналу почуття відповідальності за високу якість виконуваної роботи, розуміння причин і умов поширення внутрішньолікарняних інфекцій, грамотне виконання правил роботи.
Санітарно-протиепідемічний режим — це комплекс організаційних, санітарно-профілактичних і протиепідемічних заходів, які запобігають виникненню внутрішньолікарняної інфекції.
Дезінфекція (від французького слова des — заперечення і латинського infectio — інфекція) — це знищення в середовищі, яке оточує людину, патогенних мікроорганізмів (бактерій, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів, токсинів).
При дезінфекції знищуються в основному патогенні мікроорганізми. Цим дезінфекція відрізняється від стерилізації, при якій знищуються всі види мікроорганізмів і їх спори.
Мета дезінфекції — знищити збудника в середовищі, яке оточує людину. Для проведення дезінфекції необхідно знати:
1) що підлягає знезараженню;
2) коли необхідно провести дезінфекцію;
3) чим провести дезінфекцію;
4) як здійснити дезінфекцію.
Розділи дезінфекції: 1) власне дезінфекція; 2) дезінсекція; 3) дератизація; 4) стерилізація.
Дезінсекція — комплекс науково обгрунтованих заходів, і способів боротьби із членистоногими, що є переносниками інфекційних хвороб. Вона може бути профілактичною (створення умов, які стримують їх розмноження) і винищувальною.
Дератизація — це комплекс заходів, що спрямовані на знищення гризунів, які є джерелами або переносниками інфекційних хвороб.
Розрізняють два види дезінфекції : 1)профілактичну і 2) осередкову.
Профілактична дезінфекція проводиться постійно, незалежно від наявності джерела інфекційного захворювання. Мета — запобігти виникненню і поширенню інфекційного захворюванню та накопиченню збудника захворювання в навколишньому середовищі.
Осередкова дезінфекція, залежно від того, на якому етапі передачі збудника інфекції вона проводиться, поділяється напоточну та заключну.
Поточна дезінфекція проводиться в осередку інфекції в присутності хворого чи бацилоносія. Мета поточної дезінфекції: запобігання розсіюванню збудника в навколишньому середовищі шляхом негайного знищення збудника інфекції після його виведення з організму хворого чи носія.
Заключна дезінфекція проводиться одноразово в осередку інфекції після ізоляції, виїзду, смерті хворого чи бацилоносія. Її мета — повне знезаражування об’єктів, які могли бути заражені збудником інфекції. Заключну дезінфекцію проводять в осередках тих інфекцій, збудники яких стійкі в навколишньому середовищі. До них належать: чума, холера, поворотний тиф, черевний тиф, сальмонельози, дизентерія, гастроентерити, коліти, інфекційний гепатит А і вірусні гепатити, поліомієліт, туберкульоз, дифтерія, менінгококова інфекція, грибкові захворювання, глистяні інвазії та деякі інші. Заключну дезінфекцію виконують дезінфекційні бригади санепідемстанції.
Методи дезінфекції: механічний, фізичний, хімічний.
Механічні методи — чищення, вологе прибирання, прання, провітрювання, витрушування, вентиляція, фільтрація. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак — від значної кількості мікроорганізмів. Побутовий пиловсмоктувач разом з пилюкою видаляє до 98 % мікробів.
Фізичні методи
Термічні і променеві засоби — це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію.
Гаряче повітря або сухий жар застосовують у повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараженнялабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу також спричиняє знезараження.
Кип’ятіння. Застосовується для дезінфекції виробів зі скла, металу, стійких полімерних матеріалів, гуми. Прикип’ятінні виробів з полімерних матеріалів усі вироби повинні бути попередньо загорнуті в марлю. Кип’ятінням знезаражують посуд, предмети догляду за хворими, білизну, іграшки.
Для дезінфекції виробів методом кип’ятіння використовується дистильована вода — час кипіння 30 хв з моменту закипання. Знезаражувана дія кип’ятіння підсилюється при додаванні у воду соди — час кип’ятіння скорочується до 15 хв. Слід зазначити, що всі вироби повинні бути занурені у воду. Кип’ятіння проводиться в спеціальних кип’ятильниках або в закритому емальованому посуді.
Водяну пару використовують у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м’яких речей. У парових стерилізаторах її використовують для стерилізації перев’язувального матеріалу та інструментів.
Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо.
Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи тварин тощо.
Пастеризація — це прогрівання харчових продуктів до температури 70-80 оС протягом 30 хв, що призводить до загибелі вегетативних форм мікробів, але не знищує їх спор.
Тиндалізація (повторна, дробна пастеризація) — прогрівання білкового матеріалу при температурі 56-58 оС протягом 1 год щодня впродовж 5-6 днів. У такий спосіб вдається знищити спори, які проростають.
Холод. Штучне заморожування патогенних збудників не призводить до їхньої повної загибелі. Однак при низькій температурі знижується кількість мікроорганізмів, а також сповільнюється їхня життєдіяльність. Тому таку обробку використовують у харчовій промисловості для консервування.
Висушування. Іноді може використовуватися саме такий спосіб дезінфекції, оскільки деякі патогенні мікроорганізмипід впливом тривалого висушування гинуть.
Сонячне світло, ультрафіолетові промені. Їх використовують для зниження бактерійного забруднення повітря і поверхонь. Ультрафіолетові промені одержують за допомогою спеціальних бактерицидних ламп, які ширико застосовуються у маніпуляційних кабінетах, операційних блоках, палатах та інших приміщеннях лікарень і поліклінік.
Хімічні методи знезараження
Хімічний метод дезінфекції базується на використанні хімічних речовин або їх поєднання з мийними засобами. Вимоги, що ставляться до хімічних дезінфекантів:
– добра їх розчинність у воді або утворення в ній емульсії;
– ефективність у якомога менших концентраціях і здатність швидко вбивати мікроорганізми;
– забезпечення знезаражувальної дію навіть при наявності органічних речовин бути;
– стійкість при збереженні;
– нетоксичність для людей.
Ефективність дезінфекції залежить від ряду факторів: концентрації активної речовини, її кількості, особливостей об’єктів знезараження, засобів їхньої обробки і часу впливу (витримки). Зокрема, наявність у середовищі органічних речовин (кров, слиз, мокротиння) затримує процес загибелі мікробів; підвищення температури розчину — посилює бактерицидний ефект. Препарати хлору доцільно застосовувати з активаторами, які стимулюють виділення активного хлору і завдяки цьому посилюють бактерицидний ефект. Активаторами найчастіше є амонійні солі: хлорид, нітрат або сульфат амонію, а також аміак (10 % нашатирний спирт). Готують активовані розчини безпосередньо перед використанням.
Хлорвмісні засоби
Хлорне вапно. Його діюча речовина — активний хлор. Випускається трьох гатунків, що містять відповідно 35, 32 і 26 % активного хлору. Хлорне вапно, яке містить менше ніж 15 % активного хлору, для дезінфекції непридатне. Активним хлором називають ту його кількість, яку може витіснити з хлорного вапна розведені соляна чи сірчана кислоти. Використовують для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів. Має вірулецидні, бактерицидні, спороцидні та фунгіцидні властивості.
Хлораміни (хлорамін Б, хлорамін ХБ) містять 25-29 % активного хлору. Діють бактерицидно, вірулецидно і фунгіцидно. На спори бактерій впливають тільки активовані 1-4 % розчини хлорамінів. Активування досягають додаванням до розчинів аміаку (1:1-1:2). Активовані розчини готують безпосередньо перед їх використанням. Активування хлораміну або хлорного вапна дозволяє зменшити концентрацію препаратів у 2-10 разів, експозицію — у 3-4 рази, а витрати препарату — в 2-10 разів. З метою знезаражування білизни, посуду, іграшок, предметів догляду за хворими, приміщень, меблів використовують 0,2-3 % розчин хлораміну. Міцні концентрації (5-10 %) застосовують для знищення збудників туберкульозу, мікозів і спорових форм.
Хлорантоїн — багатокомпонентний дезінфектант третього покоління з мийним ефектом. Має бактерицидну, вірулецидну і фунгіцидну активність. За дезінфікуючою активністю він у 5-10 разів переважає хлорне вапно і хлорамін. Використовують для знезараження виробів медичного і санітарно-технічного призначення, білизни, посуду; для поточної і заключної дезінфекції у лікувально-профілактичних закладах, будинках відпочинку, санаторіях, школах, гуртожитках, на вокзалах, підприємствах громадського харчування, в осередках кишкових і крапельних інфекцій — у концентрації 0,1-0,2 %, в осередках дерматомікозів і туберкульозу — в концентрації 1-3 %.
Йод, бром та їхні сполуки. Зрідка застосовують: дибромантин — для знезараження води у плавальних басейнах;йодофори (комплекси йоду з поверхнево активними сполуками) — у хірургічній практиці. Мають бактерицидні, фунгіцидні та спороцидні властивості.
Альдегіди.
Формальдегід (альдегід мурашинної кислоти) використовується у вигляді 40 % розчину у воді, який називаютьформаліном. Його застосовують у пароформалінових камерах, для дезінфекції житлових приміщень і різних предметів. Застосовують 2-3 % розчин формальдегіду.
Бета-пропіолактон в концентрації 1:5000 діє бактеріостатично, а 1:1000 — бактерицидно. Найчутливіші до цього препарату віруси, які гинуть при застосуванні його у концентрації 0,05 %. Бета — пропіолактон можна використовувати у формі аерозолів та в дезінфекційних камерах. Препарат високотоксичний.
Окисники. Найчастіше застосовують у хірургічній практиці: перекис водню — 3-6 % у 0,5 % розчині мийних засобів;надоцтова кислота та створений на її основі дезоксон-1 мають сильні бактерицидні, вірулецидні, фунгіцидні та спороцидні властивості, використовуються для профілактичної й осередкової дезінфекції; надмурашина кислота та”Первомур” (“С-4”) використовують для знезараження рук та операційних інструментів.
Спирти (етиловий, пропіловий та ізопропіловий ). Використовують для знезараження рук хірургів та консервації біологічних об’єктів. Найсильнішу бактерицидну дію має 70 о спирт. Пропіленгліколь і триетиленгліколь рекомендовано для дезінфекції повітря, бо вони згубно діють на бактерії і є безпечними для людей.
Поверхнево активні засоби. Характеризуються не лише високою антимікробною активністю, але й мийними властивостями. Серед них варто згадати про неіоногенні середники з сильним мийним ефектом (ОП-7, ОП-10, СФ-1, СФ-2); аніонні (мила карбонових кислот та ефіри сірчаної кислоти), катіонні (дегмін, диметамін-10, катіонат, роккал, ніртан, А-660 та ін.); амфотерні (амфолан, амфосепт, амфонафт у вигляді 0,5-2 % розчинів).
Правила приготування дезінфікуючих робочих хлоровмісних розчинів:
1) готують освітлений (маточний розчин) хлорного вапна: 1 кг сухого хлорного вапна розводять у 9 л холодної води (хлорне вапно подрібнюють дерев’яною лопаткою в емальованому посуді з кришкою або в скляній банці з притертою пробкою);
2) відстоюють суміш протягом доби;
3) зливають одержаний розчин в темний скляний посуд, закривають пробкою (так одержують 10 % розчин хлорного вапна, який можна зберігати 10 діб у темному місці);
4) на етикетці ставлять дату виготовлення розчину, його концентрацію, а також посаду і прізвище особи, яка приготувала даний розчин;
5) готують робочий розчин хлорного вапна.
Необхідно запам’ятати наступні заходи безпеки при роботі з хлоровмісними розчинами:
q використовуйте гумові рукавиці, респіратори, халати, фартухи;
q після закінчення дезінфекції мийте руки з милом;
q при попаданні хлорвмісного розчину на шкіру та слизові оболонки пошкоджене місце зразу ж промивають чистою водою;
q при попаданні у верхні дихальні шляхи необхідно вийти з приміщення, прополоскати рот і носоглотку водою.
В зв’язку з тим, що в лікувальні заклади поступають хворі, вагітні і породіллі, не обстеженні на СНІД, вірусний гепатит, кожен з них розглядається як потенційний носій вірусу. Саме тому, всі інструменти, предмети догляду, доокілля, при проведенні їх знезараження різко розмежовуються на дві групи:
І — без біологічних забруднень (кров‘ю, слизом, молоком, блювотними масами, вагінальними виділеннями і інше);
ІІ — з наявністю біологічних забруднень.
Інструменти без біологічних забруднень можна дезинфікувати, повністю зануривши їх, або протерти двічі ганчіркою, змоченою дезрозчином з інтервалом в 15 хв, або оросити їх деззасобом з терміном дії 60 хв.
Для дезинфекції можуть бути використані такі дезрозчини:
– 6 % розчин перекису водню — термін знезараження 60 хв;
– 3 % розчин хлораміну — термін знезараження 60 хв;
– активований розчин хлораміну 0,5 % — термін знезараження 60 хв;
– освітлений розчин хлорного вапна 3 % — термін знезараження 60 хв;
Всі інструменти дезинфікуються в розібраному вигляді. Відходи крові (згустки, сироватка), сеча, блювотні маси, ексудат і інші біологічні рідини для знезараження виливають у ємкості з кришками, засипають сухим хлорним вапном у співвідношенні 1:5 (200 г сухого деззасобу на 1л рідини) перемішують і витримують 1 год, після чого виливають; перев’язувальний матеріал, забруднений кров’ю і гнійними виділеннями повністю заливають дезрозчином, витримують термін знезараження, після чого викидають. Знезараженню підлягають всі біологічні відходи (плацента, видалені частини органів і інше).
Дезінфікуючі розчини виготовляються:
а) безпосередньо перед використанням в ємкості, де проводиться дезінфекція виробів медичного призначення. При цьому на робочому місці повинен бути деззасіб та мірна ємкість для правильного приготування дезрозчину. Ємкість, в якій проводиться дезінфекція виробів медичного призначення, повинна бути промаркована — вказується назва дезрозчину, його концентрація, робиться помітка — “виготовляється щоденно”;
б) дезрозчин готується дезінфекторами у великій кількості, при правильному зберіганні його можна використовувати 7-10 днів (дезрозчини повинні зберігатись в темній закритій тарі). При такому варіанті обов’язковим є проставлення на ємностях для дезінфекції назви дезрозчину, його концентрації та дати виготовлення.
При виборі того чи іншого дезінфікуючого засобу слід звертати увагу на який вид мікроорганізмів він діє і вибирати найбільш оптимальний середник, його концентрацію, час знезараження.
Після застосування дезрозчинів всі вироби медичного призначення ретельно промиваються проточною водою до повного зникнення запаху дезрозчину.
Дезінфекція у лікувально-профілактичних закладах.
Дезінфекція у лікарні передбачає такі заходи:
q санітарну обробку хворих, які поступають у стаціонар і дезінфекцію їхньої білизни та одягу;
q організацію та проведення профілактичної та поточної дезінфекції усіх приміщень лікарні залежно від режиму їх роботи;
q проведення дезінфекції та дератизації з метою знищення побутових комах та гризунів і запобігання їх розмноженню;
q дезінфекцію транспорту, який може бути джерелом поширення інфекції.
Поточну дезінфекцію в лікарні проводять з метою запобігання виникненню внутрішньолікарняної інфекції.
Контроль якості дезінфікуючих заходів здійснюють дезінфекційні станції, санепідемстанції та бактеріологічні лабораторії лікувальних закладів. Її оцінюють шляхом візуального, а також об’єктивного контролю з використанням хімічного і бактеріологічного методів.
Візуальний контроль має на меті з’ясувати санітарний стан об’єкта, своєчасність проведення дезінфікуючих заходів, обгрунтованість вибору об’єктів і мотодів знезараження..
Хімічний контроль використовують для визначення дієвості робочих розчинів відповідно до інструкцій. Виявлення в лабораторних умовах меншої, ніж потрібно, кількості діючої речовини є доказом поганої якості дезінфекції.
У разі застосування хлоровмісних засобів можна використовувати йод-крохмальний метод контролю. Якщо контрольована поверхня дійсно була оброблена хлоровмісним дезрозчином, то при дотику до неї тампона, змоченого сумішшю 3 % розчину йодиду калію з 2 % крохмальним клейстером з’явиться специфічне синьо-буре забарвлення. Воно зникне після протирання ваткою, змоченою у 3 % розчині тіосульфату натрію.
Бактеріологічний контроль дезінфекції проводять в осередках кишкових інфекцій шляхом виявлення кишкової палички на оброблених предметах. Для взяття змивів готують ватні тампони на паличках і стерилізують у паперових пакетах. При заборі проб тампон змочують у 1 % розчині тіосульфату натрію або в середовищі збагачення. Змиви зкожного об’єкта роблять одним тампоном. Після взяття змиву тампон занурюють до дна пробірки з живильним середовищем. При цьому краї пробірки обпалюють над полум’ям пальника. На ній зазначають порядковий номер і під тим же номером заносять у список предмет, з якого була взята проба.
Антисептика — це комплекс заходів, які спрямовані на знищення мікробів у рані, патологічному вогнищі або в організмі в цілому.
Асептика — це комплекс заходів, спрямованих на запобігання проникненню мікробів у рану.
Особливе значення для дотримання асептики має стан рук медичного персоналу. На шкірі рук міститься дуже багато мікробів. Вони є не лише на її поверхні, але й у порах, численних складках, волосяних цибулинах, потових і сальних залозах. Особливо багато мікробів під нігтьовими пластинками. Тому нігті на руках у медичного персоналу мають бути коротко підстрижені. Осіб, які мають тріщини, подряпини, задирки, мозолі, гнійнички та інші запальні процеси, не допускають до маніпуляцій.
Для роботи в стерильних зонах, крім миття рук, проводиться їх знезараження. Існує декілька способів знезараження рук: метод Фюрбрінгера, обробка рук первомуром, діоцидом. Однак всі згадані вище методи, не забезпечують абсолютної стерильності, тому після обробки рук необхідно надягати рукавиці.
Перелк нормативних документів
• Наказ № 720 (1978 р.) “Про покращення медичної допомоги хворим із гнійними хірургічними захворюваннями і посилення міроприємств по боротьбі з внутрішньолякарняною інфекцією”
• Наказ № 288 (1976 р.) “Санітрано-протиепідемічний режим лікарень”
• Наказ № 223 (1993 р.) “Про збір, знезараження та здачу використаних виробів одноразового застосування із пластичних мас”
• ГОСТ 42-21-2-85 “Стерилізація і дезінфекція виробів медичного призначення. Методи, засоби і режими”
• Наказ № 408 (1987 р.) “Про заходи по зниженню захворюваності вірусним гепатитом”
• Наказ № 5179 (1990 р.) “Санітрані правила, обладнання та експлуатація лікарень, роддомів та інших лікувальних стаціонарів”
• Інструкція 1999 “Про дезінфекцію виробів медичного призначення, їх передстерилізаційну очистку”
