Іслам – виникнення і особливості поширення

Іслам – виникнення і особливості поширення. Релігійні течії у мусульманстві.

 

  1. Релігійні уявлення арабів-язичників.

  2. Мухамед – засновник ісламу. 

  3. Особливості віровчення.

  4. Мусульманський культ.

  5. Релігійні течії ісламу.

 

1. Релігійні уявлення арабів-язичників.

 

  Іслам (з араб. “покірність”) надзвичайно швидко поширився на землі арабів і сьогодні у світі нараховується більше 800 млн. послідовників. Щоб зрозуміти це вчення, необхідно мати уявлення про домагометанські вірування кочовиків-арабів, оскільки іслам увібрав в себе як язичницькі так і іудейські і навіть християнські елементи.

   Араби до виникнення ісламу були язичниками – кожне плем’я мало свого окремого бога-покровителя і хоч визнавався верховний бог-покровитель, який все створив (Аллах), але його ім’я навіть не згадується у язичницьких культах.

   Найбільшою святинею Аравійського півострова була Мекка із храмом, який своєю будовою у вигляді куба отримав назву Краба (з араб. куб). У цьому храмі знаходилось 360 кам’яних зображень різних племенних богів. Такі релігійні розбіжності не сприяли політичній консолідації арабського світу – між ними постійно тривали сутички і війни, через що араби знаходились з одного боку під владою персів, а з іншого – греків. Серед арабів були релігійні реформатори, котрі відкидали традиційне багатобожжя і сповідували монотеїзм. На їх погляди вплинули ідеї як єврейських емігрантів (іудаїзм), так і арабів-християн. Ці реформатори наз. халіфи і відзначалися відносно благочестивим життям. Серед халіфів, під впливом іудаїзму, були поширені месіанські ідеї. Вони очікували арабського месію, який мав вдихнути в арабський світ нове релігійне вчення і надати йому політичну незалежність. Центром халіфів було м. Ясриба (пізніше Медіна), що означає “місто пророка”.

  

2. Мухамед – засновник ісламу. 

 

  Засновником ісламу була реальна історична особистість Мухамед, якого мусульмани вважають останнім і найбільшим пророком Аллаха, який передав людям істинне вчення, яке викладене у Корані (з араб. озн. “читання”).

   Мухамед народився ~ 579р. у м. Мекка. Рано залишився без батьків і ріс у бідності. Завдяки своїй спритності і розуму у віці 24р. став управляючим справами однієї багатої вдови Хадіджи на якій згодом одружився, хоч вона була старша за нього майже на двадцять років.

   Подорожуючи у своїх торгівельних справах по різних країнах Мухамед мав звичку вести бесіду із різними релігійними проповідниками через що він мав нагоду ознайомитись із іудаїзмом і християнством. Сам Мухамад належав до релігійної течії халіфів.

У віці 40р. сталася подія, яка привела до пророчого служіння. Халіфи мали звичку час від часу усамітнюватись на молитву на одній із гір, що і практикував Мухамед. Під час однієї з таких молитов йому з’явився нібито сам ангел Джабраїл (Гавриїл) із свитком в руках і заставив читати цей свиток. Хоч Мухамед не вмів читати, але він почав розуміти написаний текст. Спочатку Мухамед вважав, що це одержимість (вважають, що він був хворий на епілепсію і під час припадків він “отримував” “одкровення”), але його жінка переконала, що він божий обранець – пророк. Проте цілих два роки Мухамед утримувався від будь-яких дій, допоки під час другого видіння ангел не закликав його проповідувати, що є тільки один бог – Аллах, а він – Мухамед (у латинській транскрипції Магомет) – його пророк. Він гостро критикував арабів за язичництво; його співвітчизники вороже сприйняли проповідь і у 622р. Мухамед змушений був тікати разом із своїми прихильниками у м. Ясриба (Медіна), де він був захоплено сприйнятий як арабський мессія. Його возвишенню у Медіні над іншими політичними діячами сприяло те, що він почав виконувати функцію судді – як пророк Аллаха (закріпив цю функцію догматично через чергове одкровення). Коли Мухамед своєю проповіддю і діяльністю привернув більшість жителів Медіни на свій бік, то із своїми політичними противниками він розправився фізично. Список не угодних Аллаху і пророку завершили євреї, общину яких він наказав вирізати, окрім молодої єврейки, якотру він взяв собі за жінку.

   З тих пір відсутність любові, милосердя, принцип релігійної нетерпимості стають догматом нової віри. Розправившись із своїми ворогами у Медіні Мухамед починає військові дії проти Мекки, грабуючи каравани, які йшли з інших країн до цього міста. Аллах сказав: “Якщо ти зустрінеш невірного, то вдар його мечем по шиї. Не ти вбиваєш його, а Аллах”.

Під страхом жорстокої розправи Мекка врешті-решт приймає іслам, а за нею інші арабські племена. Тих, хто не хотів підкоритись ісламу і його пророку просто винищували. Помер Мухамед у 632р. у Мецці. Після його смерті частина мусульман думала за християнською традицією, що пророк на 3-й день вознесеться на небо, однак цього не сталося. Влада Мухамеда перейшла до його спадкоємця – Халіфа, а сама держава стала наз. Халіфат (держава-спадщина пророка).

   Деякі особливості життя “пророка”: Мухамед спочатку мав одну дружину, яка була старша від нього майже на двадцять років, а після виступу на “проповідь” вже мав 11 дружин, причому чим ближче до старості, тим молодша дружина. Своїм послідовникам дозволив мати не більше 4-х дружин із вільних громадянок, зате можна було мати багато наложниць і рабинь. Ісаак Сірін (родом сірійський араб із Дамаска, Сірія) прямо у своїх творах називав Мухамеда лжепророком, а його вчення – лжевченням, свідченням чого є масове винищення християн і церков на сході.

  

 3. Особливості віровчення.

 

Віровчення ісламу базується на двох книгах:

   1 – Коран, яка є найбільш поширеною. До Мухамеда араби були не освічені, а тому читання священних книг є обов’язком кожного віруючого. Коран є збірником одкровень пророка або сур, яких нараховується 114;

   2 – Сунна (з араб. зразок, приклад) є зібранням висловлювань і діянь пророка Мухамеда.

   Основні догми Корану:

   1) немає бога, окрім Аллаха, а Магомет його пророк. Звідси вимога незаперечної покірності Аллаху і пророку;

   2) Мухамед є останнім пророком до самого страшного суда. Коран визнає інших пророків, які були до Мухамеда – це Ібрагім (Авраам), Іса (Іісус) – однак Мухамед безмірно більший від них;

   3) священна ревність проти невірних (постійні війни);

   4) Коран визнає думку ангелів (диявол – шайтан), визнає пекло, а рай розуміють як вічну насолоду перебування із гуріями (особи жіночої статі) і страшний суд.

 

4. Мусульманський культ.

 

   Мусульманський культ опирається на 5-ть основних культових звичаїв, дій, які визначені у книзі Шаріат – збірнику мусульманських законів.

   1) обов’язкова молитва: “Немає Бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його”;

   2) щоденна молитва, яка складається із 5-ти звертань: при сході сонця; в полудень; під час заходу сонця; коли наступає ніч; ніч. Під час цих молитов мусульманин повинен повертатись лицем в сторону Мекки;

   3) сплата постійного податку (десятини) на утримання державно-релігійного апарату;

   4) піст у місяць Рамадан. Під час посту забороняється їсти, пити, розважатися від сходу до заходу сонця (протягом дня). В кінці дня можна їсти скільки і що завгодно;

   5) паломництво – хадж – до святих місць – Мекки і Медіни.

   Одне з набільш шановних свят – байран (розговіння) після посту. Святковий день – п’ятниця. Деякі обряди:

   – обрізання дітей чоловічої статі;

   – жінки з часів Мухамед повинні покривати своє обличчя паранджею, або платком хіджабом – для збереження чистоти сердець.

Мусульманський світ ділиться на дві великі течії: сунітів і шиїтів.

   I – суніти (90% всіх мусульман) крім корану визнають сунну;

   II – шиїти (10%) заперечують сунну, оскільки вона була написана значно пізніше. Крім того, є розбіжності в поглядах на владу.

 

Додатковий матеріал

Іслам (араб. — покірність, віддання себе Богові) — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію,  називають відданими  (араб.  –  мусульманин). Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравій­ського півострова  –  провінція  Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування Ісламу датують 622 p., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет),  оголосивши себе посланцем bora, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки t аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла  його вчення.  Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення — місячна хіджра та сонячна хіджра. Не­парні місяці мусульманського календаря мають ЗО днів, парні — 29; “місячний” рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік — високосний (355 днів). Місячний кален­дар використовують у більшості мусульманських країн.

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо­ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван­ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод­жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо­кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод­ночас в економічному житті арабських племен зарод­жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер­пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на­прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то­гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су­спільства з сильною централізованою державною вла­дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог­ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об’єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно­го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра­ми релігійної реформації були Ємен на чолі з

 Мусаліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за­ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам­мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники

Му­хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за­провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле­мені корейшитів).

Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до на­ших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Бать­ко не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті — дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.

Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався в пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Мухаммед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 p., коли Мухаммедові виповнилося 40 літ, отримав перше одкро­вення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставилися спер­шу дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм про­повідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хаджж (паломництво) до Мекки, яке стало прощальним. Через три роки потому він помер.

Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітними переказами Біблії та “откровениями” християнських Євангелій. Араби ознайомилися з ними завдяки візантійським та єврейсь­ким купцям, ремісникам, які на той час мали свої кварта­ли в Мецці та Медині, де жив Мухаммед.

Головні положення ісламу викладено у священній книзі мусульман — Корані (араб, алькуран — те, що чи­тають).

Коран — священна книга мусульман

За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам’ять, записували на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були лю­ди, які знали їх напам’ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, кий служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п’яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних таблич­ках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до нас він не дійшов.

Коран — перши письмова пам’ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма­тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, тра­диції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Му­хаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 “меккських” і 24 “мединських”. Більша його частина — діалогічна полеміка між Богом,

противниками ісламу й тими, хто вагається. Його змісті становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, зако­ни, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити чотири змістових пласти:

1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабсь­ких племен, покладені згодом в основу правової й мораль­ної системи ісламу;

3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-христи­янські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;

4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і по­тойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кора­ном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу — Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран з’явився в епоху, коли правові та моральні нор­ми ще не розрізняли. Це помітно не тільки з його змісту, а й із системи шаріату, сформованої пізніше. Він стверд­жує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за які неминучі покарання, і як гріх, за який людина по­трапляє  в  пекло.   Перелюбство,   крадіжки,   вживання спиртних напоїв,  відступництво від ісламу, богохульст­во — злочин проти Аллаха. За прелюбодіяння призначало­ся 100 ударів нагайкою, пізніше — забивання камінням до смерті; за крадіжку — відсікання руки; за відступництво  ] від ісламу, богохульство — смертна кара. Є в ньому правила успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення до­говорів, організації торгівлі та фінансових відносин; схва­люючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допо­магати  іншим,  бути правдивим;  не  грішити;  пробачати іншим; не вбивати людей; не знущатися над іншими, не лаяти їх; не обмовляти людей і не порушувати своєї клятви. У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце відведено питанням сім’ї та шлюбу. У ньо­му наголошується на підлеглому становищі жінки, її еко­номічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати  одночасно до чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй загрожує побиття, а за невірність та зраду — смерть. Заборонено одружуватися з іновірками. Узаконено затвірництво жінки, вимогу носити паранджу, не показувати своє лице та прикраси чоловікам. Це спо­чатку стосувалося дружин Мухаммеда, а згодом стало ви­могою для всіх мусульманок. Але Коран заборонив давній звичай арабів закопувати живими народжених дівчат, ска­сував звичай, за яким жінка після смерті чоловіка мала вийти заміж за його батька чи брата. Не дозволяв він по­клонятися ідолам, забороняв зображувати людину та жи­вих істот.

Значна частина Корану — сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога. Багато з них — дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін. Уявлення про світобу­дову містять багато фантастичних тверджень про поход­ження і впорядкування Всесвіту. Так, згідно із Кораном, Аллах сказав: “Будь!” — і з’явилися “небеса і земля”. Для створення світу Богові потрібно було шість днів. Першого дня були створені небеса; другого — сонце, місяць, зірки й вітер; третього — тварини, які живуть на землі і в морях, а також ангели на семи небесах і в повітрі. Четвертого дня Аллах створив воду і всім тваринам призначив їжу, цього ж дня за його повелінням потекли ріки. П’ятого дня було створено рай, а шостого — перші люди — Адам і Єва. В суботу справи було завершено, у світі запанували порядок і гармонія.

Коран твердить, що золоті літа людства часів Адама і Єви минули безповоротно. Тому не треба шукати щастя на землі, сумувати з приводу життєвих незгод, радіти добро­му, бо “ніщо із явищ на землі або в ваших душах не ося­гається без того, щоб його не було в Писанні”. Щасливе майбутнє дається людині волею Аллаха в потойбічному житті. Рай уявляється місцем, де немає спеки й палючого сонця, а натомість — вологий клімат і тінисті дерева. Про­те в пеклі — спека, гаспидське полум’я.

Ведучи мову про суспільну нерівність, Коран стверджує, що це є божественною волею. “З вами відбувається тільки те, що наперед визначене для вас Богом».

Основу “морального кодексу” Корану становлять заповіді: “Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним світу цього, бо вони — від Бога”.

Згідно з Кораном, за одні, навіть найлегші, гріхи Аллах карає суворо, а інші, тяжчі вчинки, прощає. Він мстить синові за батька, онукові — за діда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спіткає людину не­сподівано, і ніхто не може знати справжньої причини гніву Аллаха.

На ранньому етапі ісламу Коран був єдиним джерелом віровчення та права. Однак з часом він перестав відповіда­ти новим запитам, оскільки, написаний в родоплемінному суспільстві, він не міг пояснити складних явищ феодаль­ної дійсності. Так з’явилася Суна — переказ висловлювань та вчинків пророка Мухаммеда, друге після Корану джере­ло віровчення в ісламі. Розповіді (хадиси) про справи та висловлювання Мухаммеда збирали близькі йому люди (сахаби, халіфи). Хадиси переважно відображали юри­дичні та моральні норми, обрядово-ритуальні настанови. Кожен хадис має дві частини: перша містить перелік імен людей, які передали його, аж до тієї людини, яка особис­то чула вислів Мухаммеда; друга — суть розповіді.

Віровчення ісламу

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісла­му — єдинобожжя виражений простою формою сповіду­вання віри: “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха”. Ця форма називається шахада, або таухід, що означає “свідчення”. Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійсню­ваної п’ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусуль­манський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов’язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п’ять обов’язкових положень — п’ять “стовпів” ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим “сто­впом” віри боротьбу проти “невірних” — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов’язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—X ст., з’явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха.

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п’ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Ко­рані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов’язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

Шаріат — комплекс юридичних норм, приписів та правил поведінки, релігійного життя та вчинків громадянина, дотримання яких є угодним Аллаху.

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють му­сульманські судочиновники — каді. У більшості ісламсь­ких країн і нині діють шаріатські суди, в компетенції яких справи ритуального, родинного, приватного, частково й  карного права. За нормами шаріату застосовують тілесні покарання (биття ціпками по п’ятках) — у Пакистані, Судані, аравійських монархіях, смертну кару (в Ірані — за ‘ подружню невірність, проституцію, незгоду з Богом, чоти­риразове порушення посту, неодноразове вживання алкогольних напоїв, гомосексуалізм тощо).

Обряди та свята ісламу

намаз (щоденна п’ятиразова молитва)

Мусульманин повинен п’ять разів на добу читати мо­литву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку ночі.

Існує мусульманське повір’я про те, що під час диво­вижної подорожі Мухаммеда на небеса Аллах заповідав йому молитись 50 разів на день, але пізніше скоротив кількість молитов до п’яти. Мабуть, звичай п’ятиразової молитви прийшов до мусульман від зороастрійців. Не ви­падково на означення слова “молитва” вживають арабсь­ке — “салят” та іранське — “намаз”. Воно більш пошире­не саме в тому регіоні, де до ісламу панував зороастризм — у Середній Азії, Ірані, Афганістані.

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: “Аллах великий! Свідчу, що не­має Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед — посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Мо­литва корисніша від сну”. Останнє речення вимовляється тільки перед ранковим намазом.

Перед намазом обов’язкове омивання обличчя та р> до ліктів, голови та ніг до щиколоток. Ісламу властива кралізація води, ставлення до неї як до чудодійної силі Вважається, що вода очищає не тільки від фізичного бруду, а й від моральної нечистоти. Омивання, наприклад,! необхідне після спілкування з іновірцями (гяурами).

Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан (заклик до молитви): у полі, біля верстата, у кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов’я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних! прохань, звернених до Бога, молитва не містить.

Намаз супроводжують колінопреклоніння, низькі по­клони. Це дало привід мусульманським богословам ствер­джувати корисність намазу як своєрідної гімнастики. Здійснювати його слід на особливому молитовному ки­лимку. Араби називають його — саджада, турки — намаз-лик. У мечеті підлога вкрита великим килимом, перед входом взуття знімають. Голова мусульманина під час на­мазу повинна бути вкрита — тюбетейкою, фескою, чал­мою, беретом.

У великих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу ма­ло хто молиться стільки разів. Ритм сучасного життя зму­сив скоротити кількість намазів до двох — ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Суворо до­тримуються його і в країнах, де іслам — державна релігія: Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, державах Перської затоки. В Алжирі на фабриках, в установах є так звані “зелені ку­точки”, в яких мусульмани творять намаз.

Існують й інші види спілкування мусульманина з Бо­гом: дуа — молитва, що містить якесь конкретне прохан­ня до Аллаха; маулід — подячна або поминальна молитва; нічні молитви під час посту. Полуденну молитву в п’ятни­цю слід здійснювати у мечеті; їй передує проповідь — хутба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблеми політики.

ураза (піст)

Дотримуватися посту (саум, сийам) потрібно дев’ятого місяця за мусульманським місячним календарем, введе­ним Мухаммедом у 632 р. В арабських країнах його нази­вають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакис­тані — рамазан. Шаріат описує умови посту до найдрібніших подробиць.

Під час посту цілий день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, Що може приносити задоволення. Заборонено й процеду­ри, пов’язані з введенням в організм лікувальних препа­ратів — уколи, клізми та ін. Шаріат стверджує, що піст бу­де порушено, якщо навіть злизнути хоча б краплину дощу, Що випадково впала на губу, або зануривши голову у воду, Рятуючись від перегрівання. Статеве збудження чи дотик До жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги що до посту  слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково і са­ма назва посту у багатьох країнах походить від перського слова “руз” (день), “рузе” — в іранських мовах; “роза” — в урду; “ураза” — у мовах Середньої Азії. Інколи піст на­зивають за ім’ям місяця — рамаданом, або рамазаном.

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Його не обов’язково вико­нувати хворим, старим та неповнолітнім. Від посту звільняються вагітні й матері-годувальниці. Обов’язок по­стити не поширюється на тих, хто подорожує, учасників бойових дій. Усі, хто не постив, за винятком дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов’язані компен­сувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування нале­жить і тим, хто порушив піст. Це спокутується подвійним постом (каффара), тобто аналогічним утриманням протя­гом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками: годувати цілий день жебраків або 60 діб — од­ного жебрака. В давні часи такою дією вважалося звільнення раба.

Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів — блюзнірство, осуд Мухаммеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсним і вимагають подвійного відшкодування. Піст передусім служить поси­ленню віри в Аллаха, релігійні догми ісламу. На це спря­мована уся культова обрядовість посту. Щодня перед світанком мусульманин повинен промовити сакрамен­тальну формулу (нійа), заявивши про намір постити й бла­гати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мече­тях вдень та увечері мулли читають проповіді. Колектив­ною нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рама­дана — ніч, коли, згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран.

У провінційних містах посту дотримуються багато лю­дей, в селах — фактично всі. Вдень більшість закладів гро­мадського харчування зачинено. В Саудівській Аравії, Па­кистані, Ірані, Марокко, Судані, Лівії дотримання посту контролює поліція, яка здійснює рейди підприємствами громадського харчування, відправляючи порушників шаріату за ґрати на декілька діб.

Увечері про закінчення денного стримування оповіща­ють радіо, телебачення, іноді постріл з гармати. Влітку приблизно о восьмій, а взимку о п’ятій вечора почи­нається розговіння — іфтар. Усі, хто постив, починають трапезу, часто разом з родичами, сусідами, знайомими. У заможних родинах приймають гостей. Нерідко банкети тривають до світанку. Радіо, телебачення транслюють пе­редачі з молитвами та проповідями.

У містах вечори рамадану чимось схожі на новорічну ніч. З настанням темряви спалахує ілюмінація. Світлові написи закликають правовірних бути богобоязливими, до­брочесними, не скоювати гріховних вчинків. Після трапе­зи народ виходить на вулиці. Жваво йде торгівля різними стравами, фруктами, горіхами. Поступово нічне пожвав­лення стихає. Народ розходиться по домівках: треба відпочити і встигнути ще раз поїсти до світанку, особливо якщо наступного дня чекає праця.

Останні дні рамадану присвячені генеральному приби­ранню в помешканнях, установах, на вулицях. Усе це свідчить про підготовку до свята розговіння, яке завершує місячний піст. Воно припадає на перші три дні шавваля — десятого місяця за мусульманським місячним календарем, які є вихідними. Це свято має різні назви: в арабських країнах — “ідуль-фітр” (свято розговіння), “аль-їд ус-сагір” (мале свято). Малим його називають у Туреччині — “кючук байрам”, а в Середній Азії — «ураза-байрам”.

Під час свята розговіння традиційними є обмін пода­рунками, придбання нових речей та вживання різно­манітних ласощів. Турки називають це свято “солодким” (шекер-байрам). Друзі й знайомі ходять у гості один до од­ного, підлеглі роблять візити до керівництва, обов’язково з подарунком. В останній день свята відвідують цвинтарі та згадують померлих родичів. Благодійні установи допо­магають нужденним.

ХАДЖЖ (ПАЛОМНИЦТВО ДО СВЯЩЕННИХ МІСЦЬ ІСЛАМУ)

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за життя хаджж — відвідати Мекку, священне місто ісламу. Після того він отримує право на поважний титул “хаджжи”. Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку.

До Мекки вирушають на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву “зу-ль-хаджжа”. Святе місто ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра — мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджж. Перебування в Мецці триває до де­сяти діб.

Історія цього звичаю започаткована 631 p., коли Му­хаммед відвідав це місто після десяти років перебування у Медині. Тоді ж він і здійснив ритуал поклоніння Каабі (те­пер це головне святилище ісламу, споруда в центрі За­повідної мечеті в Мецці) та іншим місцевим святиням, чим канонізував зичницькі звичаї, ввівши їх до культу Ісламу.

Територію Мекки вважають священною. Паломник виконує омивання усього тіла (гусль), одягає особливі речі (іхрам) — одяг з двох шматків тканини, один на стегна (щось подібне до спідниці), другий накриває груди, ліве плече. Кінці цієї тканини зав’язані на правому боці. Обид­ва шматки не повинні мати швів. Подібний одяг існував в арабів ще до ісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалії. Голова залишається непокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфу­мами.

Разом з чоловіками хаджж можуть здійснювати їх дру­жини, що має бути засвідчено документально. Одяг па­ломниць повинен повністю прикривати їх фігуру, волосся також має бути прикрите. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. До прийому прочан готуються не тільки влада, духовенство, а й усі мешканці Мекки. На час хаджу місто перетворюється на гігантський постоялий двір. Оскільки готелів не вистачає, прочан приймають у приват­них оселях. На околицях з’являються міста з наметів. До Мекки з’їжджаються і представники мусульманського ділового світу.

Прочани збираються в центрі міста біля Заповідної ме­четі. У дворі її, крім Кааби, знаходиться священне джере­ло Замзам. Тут хаджжи слухають проповіді, творять молит­ви, обходять сім разів довкола Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорний камінь чи хоча б доторкнутися до ньо­го рукою. Потім починається біг між пагорбами Сафа та Марва (за легендою, мати Ісмаїла Хаджар (Агарь) бігала тут в пошуках води для свого сина). Церемонії хаджжу тривають декілька днів. Дев’ятого дня паломники йдуть у долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджжу —перебування біля скелі Арафат, де стояв пророк під час ос­танніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати, стояти, ховатися від спеки під наметами, але не ходити. Цього дня прочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі у хаджжі.

На світанку десятого зу-ль-хаджжа пілігрими відвіду­ють долину Міна, де у давнину знаходились язичницькі ідоли, кидають каміння у місця, де вони стояли. Після цього святковим різанням жертовних тварин починається найбільше мусульманське свято — жертвопринесення. Після його закінчення прочани підстригають волосся та нігті (жінки відрізають невелике пасмо) й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння починає вивільнення від ста­ну іхраму. Потім всі повертаються до меккської мечеті, об­ходять Каабу, пагорби Сафа і Марва. Хаджж закінчено.

Багато прочан відвідують й Медину, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вони повертаються у зеленій чалмі, арабській бурмусі або білій довгополій туніці. Цей одяг символізує вчинення хаджжу. Коли прочанин пере­ступає рідний поріг, у домі ріжуть жертовного барана, вла­штовують святкову зустріч.

Оскільки не всім мусульманам доступний хаджж, було прийнято кульмінаційну частину паломництва — жертво­принесення — здійснювати за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий день зу-ль-хаджжа. У жертву приносять якусь худобу. Готують м’ясні страви, влаштовують багатолюдні трапези.

Цей обряд пов’язаний з давньою легендою, за якою прабатько арабів Ібрагім був настільки відданий Богові, що виконував усі його веління. За волею Бога Ібрагім виг­нав у пустелю улюбленого сина Ісмаїла та його матір — ра­биню Хаджар (Агарь). Аллах, щоправда, не дав їм загину­ти від спраги: у пустелі вони знайшли колодязь з водою — Замзам. Навколо нього і виникло згодом місто Мекка. Але Бог послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів прине­сти в жертву Ісмаїла. Коли Ібрагім заніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити цю жертву вбивством ягняти. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм — Каа­бу, де зберігався Чорний камінь, що впав з неба. Мораль цієї легенди в тому, що людина повинна підкорятися волі Всевишнього, і тільки тоді матиме його благословіння. Легенда символізує і відмову від людських жертв, які при­носили предки арабів.

Напередодні свята в мусульманських країнах відбуваються ярмарки тварин, їх продають на спеціально відведе­них площах, у Туреччині, наприклад, забивають мільйон голів. У Саудівську Аравію, країни Перської затоки, де місцеве скотарство неспроможне задовольнити потреб, доставляють тисячі баранів й овець з Австралії та Нової Зеландії.

Худобу приносять у жертву не тільки в свято. Мусуль­манин, зарізавши ягня, роздає м’ясо правовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе йому владнати свої справи. Коли заможну родину відвідує бажа­ний гість, теж ріжуть ягня, а його кров’ю змащують лоба гостю. І перед початком спорудження будинку мулла при­носить у жертву ягня, повернувши його головою до Мек­ки, а кров’ю змочує фундамент.

Чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тим простіше йому буде потрапити до раю.

В ісламі багато свят та пам’ятних дат відзначають у нічний час. Це ніч присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка, ніч вознесіння Пророка на небо, ніч откровения Мухаммеду його пророцької місії. Місяці, на які випадає більшість нічних свят й пам’ятних дат — ра-джаб, ша-бан, рамадан, — вважають священними.

ЗАКЯТ (СПЛАТА ПОДАТКУ)

До п’яти стовпів ісламу належить звичай збирання гро­шей у заможних членів мусульманської громади для роз­дачі їх бідним чи на користь мусульманського духовенст­ва. В Корані це називається — “очищення” (закят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Добровільне пожертвування — садак.

СУННАТ (ОБРЯД ОБРІЗАННЯ)

В ісламі існує обряд обрізання. Хлопчик має бути підданий йому від семи днів до 15 років. Але найчастіше обрізання роблять у 7—8 років, приурочуючи його до по­чатку шкільних занять.

Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у свят­ковий костюм зі стрічкою через плече, на якій написано

“машаллах” (“це те, що побажав Аллах”). Його садовлять верхи на коня, верблюда, у візок, в таксі й везуть до фахівця, який здійснює цю процедуру. Обрізання — вели­ке сімейне свято.

НІКАХ (ШЛЮБ)

Дуже важливий обряд у житті мусульманина. Молодят вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов’язки жінки в сім’ї й суспільстві.

МІРАДЖ (СВЯТО ВОЗНЕСІННЯ ПРОРОКА НА НЕБО)

Відзначають його за місячним календарем у місяць ра-джаб. Мірадж (раджаб-байрам) постав у ранньому серед­ньовіччі. Для цього було використано легенду, за якою пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті Бураці (від араб. — блискучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим, а звідти — на сім небес до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Ал­лахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Усе це відбува­лося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переко­нався, що ліжко його ще тепле, а з перекинутої ним чаші не встигла витекти вода.

Легенда про мірадж є настільки фантастичною, що навіть у середньовіччі в шиїтському напрямі ісламу побу­тувала думка, наче подорож на небо Мухаммед здійснив уві сні.

ДЖИНАЗА (ОБРЯД ПОХОВАННЯ ПОМЕРЛИХ)

Зберіг багато з доісламських звичаїв. “Поспішайте ховати своїх померлих, — казав, згідно з легендою, Му­хаммед. — Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них: осудженим горіти в полум’ї пекла”. Мусульманина ховають протягом 24 го­дин від моменту смерті. Його обмивають, натирають роз­чином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мул­ла читає молитву. Пам’ятників на могилі не ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.

Важливими мусульманськими святами є також Кур-бан-байрам — свято жертвопринесення, пов’язане з хадж-жем; Ураза-байрам — свято розговіння, пов’язане із закінченням місячного посту рамадану; Мавлюд — свято дня народження Пророка Мухаммеда.

В ісламі існує і низка заборон щодо їжі: не вживати м’яса померлих тварин, крові, свинини й того, що заколо­то без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Бра­ти їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем забо­ронено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Пе­ред початком і після вживання їжі треба молитися.

Напрями, течії ісламу

У VII ст. в Ісламі стався розкол. Його спричинили бо­ротьба між різними феодальними угрупованнями за владу в Халіфаті й класові конфлікти.

Після смерті Муххамеда першим халіфом протягом 632—634 pp. був Абу-Бекр, другим (634—644) — Омар, вбитий рабом Іранца, третім (644—656) — Осман з роду Омейядів, кий теж закінчив життя насильницькою смер­тю. За четвертого халіфа (656—661) Алі виникла жорстока боротьба за владу між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, двоюрідного брата Мухамме­да, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою. При­хильники Алі вважали, що право на релігійну владу нале­жить тільки нащадкам Мухаммеда.

Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісла­му — сунізм та шиїзм. Сунізм об’єднав прибічників Омей­ядів, шиїзм — прибічників та нащадків Алі. Згодом сфор­мувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.

сунізм

Прихильники цього напряму називають себе “ахль ассуна” (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримуються традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, до­стовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусуль­ман світу (90 відсотків) є сунітами.

Су на (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шля­ху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу.

Викладена у формі висловлювань Мухаммеда та опо­відей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали про­рока.

На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Аллахом та людьми після смерті Мухаммеда, запере­чує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. .

Імамат — інститут верховного керівництва мусульмансь­кою релігійною громадою, який зосереджує світську І ду­ховну влади.

Сунітський напрям охоплює 48 сект, серед ких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів мо­литов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об’єднань, духовенства тощо.

суфізм

Це містико-аскетична течія в сунізмі. Першими суфіями вважають аскетів, які жили в Іраку та Сирії на­прикінці VIII — на початку IX ст., намагаючись збагнути зміст Корану. Суфії суворо дотримувались його приписів та Суни, додаткових постів, приймали обітниці. Вони бу­ли байдужими до багатства та прикрощів життя, вважаю­чи головною метою позбавлення своїх особистих якостей та набуття божественних, тобто пряме з’єднання із божественною “істиною”. Нині суфізм втратив колишню попу­лярність, хоча в окремих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі братства.

Чиштія

Як суфійське братство зародилося у Східному Ірані, ос­таточно сформувалося на початку XIII ст. в Індії. До нього  належали не тільки мусульмани. Воно було суворо цент­ралізоване, доки в середині XIV ст. у ньому не виникли декілька відгалужень, два з яких (сабірія та нізамія) вияви­лися життєздатними. Чиштія дотримувалося принципу за­гальної рівності, відмовлялося від будь-яких контактів з властями, ігнорувало матеріальні накопичення, забороня­ло жебрацтво (суфій повинен здобувати собі їжу власною працею), вживання алкоголю, наркотиків, тютюну.

нізамія

Братство, засноване шейхом Нізам ад-Діном, як одне з відгалужень братства Чиштія. До XIV ст. центральна оби­тель знаходилася у Гийаспуре (біля Делі). Вченням мало чим відрізнялося від чиштія, але учасники братства були послідовнішим щодо виконання наказів шаріату. Багато його громад запозичили деякі елементи індійської йоги. сенусія

Це суфійське братство, засноване у 1837 р. алжирським марабутом (членом мусульманського військово-релігійно­го ордену дервішів — ченців-жебраків) Мухаммедом Ібн Алі ас-Сенусі. Згодом сенусіти перенесли свою діяльність на територію сучасної Лівії. Сенусі висунув гасла бороть­би за повернення до “чистоти раннього ісламу”, виступив проти поширення європейського впливу, проголосив єди­ною священною книгою ісламу Коран. Сучасні керівники Лівії вважають сенусітів мусульманськими реакціонерами. Крім Лівії, братство сенусітів діє в Єгипті, Судані, у дея­ких державах Західної Європи.

саадія

Братство засноване на початку XIV ст. у Дамаску Саад ад-Діном аль-Джибаві. Сповідує суворий аскетизм. Деякі традиції збереглися в Єгипті, Сирії, Югославії.

сухардія

Засноване у Багдаді наприкінці XI ст. Омаром ас-Сух-раварді, який проповідував помірні суфійські погляди. Вчення особливо поширилося в Індії, де від індуїстів та буддистів запозичило деякі світоглядні положення та еле­менти психотехніки йоги. У XVI—XVII ст. розпалося на декілька самостійних відгалужень: шаггарія, бахаія, джалалія. На заході ісламського світу послідовниками сухардія вважали себе братства ширелія, рахманія, хабібія, деркавія та ін.

МАВЛАНІ

Братство заснував поет Джалал ад-дін Румі на пріз­висько Мавлана (від араб. — “наш господар”). Спочатку до нього належали представники середніх та нижчих міських верств, але поступово воно стало організацією аристократів, учасники повинні були заробляти на життя. Жебрацтво було категорично заборонено.

мюридизм

Як релігійно-містична течія сформувалося на Пів­нічному Кавказі у XIX ст. У її основі — принципи суфізму щодо зближення людини з Богом, культу бідності. Основ­ним гаслом був джихад (священна війна за віру) проти тих, хто заперечував ідею ісламського теократичного прав­ління. Головною метою ідеологи кавказького мюридизму вважали ісламське панування. Найвищого розвитку досяг у ЗО—40-ві роки XIX ст., коли на Кавказі було створено Імамат Шаміля, що проіснував до 1859 р.

накшбандія

Керівником цього суфійського братства був Бах ад-Дін Накшбанд. Починаючи з XV ст., стало найпоширенішим (після кадирії) братством. Воно дало декілька могутніх відгалужень, які переросли у самостійні братства. Накшбандія завжди було активним у соціально-політичній сфері. Помітна його роль в утвердженні ісламу в Середній Азії та Східному Туркестані, серед киргизьких народів. Для накшбандія обов’язковими є контакти із світськими властями щодо інтересів простих людей. Цим зумовлена політична активність братства. Заперечує аскетизм (усі члени братства є мирянами), особливу увагу приділяє ду­ховному спілкуванню вчителя й учня.

ваххабізм

Вчення, засноване в Аравії у XVIII ст. Мухаммедом Ібн Абд аль-Ваххабом, проповідує: повернення до чистоти раннього ісламу часів Мухаммеда, найсуворіше дотри­мання принципу єдинобожжя, відмову від поклоніння

святим місцям. Виступає проти тих, хто закликає мусуль­ман відмовлятися від розкошів у побуті, одязі та культурі.

АНСАРІЯ

Братство виникло під час визвольної боротьби у Судані в XIX ст., очолив його дервіш Мухаммад Ібн Ахмад. По­ширене у теперішньому північно-західному Судані.

ханбаліти

Послідовники релігійно-правової школи імама Ахмада ібн Ханбаля, одного з чотирьох мазхабів, донині визнаних в усьому мусульманському світі. Правовій системі хан-балітів властиві буквалізм, заперечення свободи поглядів у релігійному житті, фанатична суворість у дотриманні об­рядових та правових норм шаріату.

муходжири

Започаткували його сподвижники Мухаммеда, які пе­реїхали разом з ним з Мекки до Ясріба. Найбільш набли­жена до нього частина мусульман.

асхаби

Сюди належать сподвижники Мухаммеда, які прийня­ли іслам та брали участь у створенні мусульманської дер­жави за його життя.

мутазиліти

Як творці першої в ісламі теологічної системи раціоналістичного спрямування проповідували єдність та чисту духовність Бога. Вважали Коран джерелом релігійної істини, але припускали його алегоричне тлума­чення, не визнавали сліпого дотримування легенд.

Шиїзм

Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визна­ють Алі та його нащадків єдиними законними спад­коємцями та духовними послідовниками пророка Мухам­меда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігра­вала свою роль і практика, згідно з якою в разі пересліду­вань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричи­нило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють “чистоту релігійної віри”, єди­ними послідовниками вважають тільки себе.

Багато шиїтських сект поділилися за принципом виз­нання певного імама. Інколи їх поділяють на “помірко­вані” та “крайні”.

імаміти

Найчисленніша течія у шиїзмі. Ідейні засади сформу­вали шиїти, які проповідували, що згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й пере­дається “ясною вказівкою” вустами Пророка або поперед­нього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважа­ють, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухам­мед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають “дванадесятниками”. Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

1) вчення про єдиного Бога;

2) віра в божественну справедливість;

3) визнання пророчої місії Мухаммеда;

4) віра в воскресіння мертвих, судний день і по­тойбічне життя;

5) вчення про імамат (головний догмат імамітського   ісламу).

В основі імамітської доктрини — уявлення про божест­венну природу верховної влади. Розглядаючи імамат як “божественне установлення”, як продовження пророцтва, імамітські богослови вважають, що божественне одкровен­ня має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Імамат виступае головною космічною силою, а імам є виконавцем боже­ственного веління. Він — духовний керівник, своєрідний центр, навколо якого обертаються всі сфери буття.

Це вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Ку­вейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В’єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

зейдити

На їх прапорі — ім’я п’ятого імама Зейда Ібн Алі. У 740 р. він очолив повстання проти Омеядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти “тиранів” (незаконних з точки зору шиїтів прави­телів) — обов’язок кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли “помірко­вану” щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають можливість існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На про­тивагу імамітам, вони не визнають тези про “приховано­го” імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні по­встання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (по­над 50 відсотків населення). Великі громади є в Са­удівській Аравії, Пакистані.

ісмаїліти

Секта виникла приблизно у 760 р. після того, як шос­тий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого стар­шого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові. Формальним приводом для цього бу­ла пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполя­гав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. Аби народ пересвідчився в цьому, тіло його було вистав­лено в одній з мединських мечетей. Але дехто з послідо­вників Ісмаїла стверджував, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної ді­яльності. Вони вважали його сьомим, останнім імамом. Інші твердили, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід проголосити його сина — Мухаммеда. У будь-якому разі повинно бути лише сім імамів, і сьомий повинен з’явитися в ролі махді — особи, яка йде вірним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочесним мусульманам потрібно об’єдна­тись, очікуючи цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх му­сульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці, їх організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого у політичних і релігійних справах. Кожен з них відкриває ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, все менше заземлене в істини Корану та ісламу. На п’ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто, він алегоричний. На шостому — так само алегорично тлу­мачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше нагадував релігійно-філософську систему, ніж ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали  вони  і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія нео­платонізму. Головна ідея платонізму про еманацію (пе­ретікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до про-років-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммед і другий Мухаммед — син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поши­рює їх. При Мойсеєві був Аарон, при Ісусові — Петро, при Мухаммедов! — Алі. Між появами нових пророків божест­венну сутність несуть в собі імами, їх також сім, останній з них — сьомий — є і пророком. Ним став Мухаммед — син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

кармати

Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги на населені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищу­вали не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне на­селення, окремих забирали в рабство.

Вони сповідували вчення ісмаїлітів в його ортодок­сальній сунітській формі. Богословські тонкощі езотерич­ного вчення, пов’язаного з неоплатонізмом, не були до­ступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Ко­рану про п’ятиразову молитву, пости, паломництво не ви­конували. У їх віровченні головну роль відігравало очіку­вання майбутнього махді — засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. в Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал-Хаса (друга назва — Лахса). Вона проіснувала майже півтори століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султана­ту карматський рух давався взнаки протягом усього серед­ньовіччя.

асасини

Побутує версія, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалуження в шиїзмі, пов’язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільшого асасинами називають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної бо­ротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгип­ту Мустансір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому си­нові — Мусталі. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-західній частині держави, виступав проти соціально-політичних порядків.

У 1090 р. керівник нізаритської партії Хасан Ібн Саб-бах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдоволених під прапори “при­хованого” імама з династії Нізаритів. З часом Хасан ово­лодів кількома фортецями північно-західного Ірану,

звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських правителів. Сам він не залишав свою головну базу — фортецю Ала мут до кінця життя (помер у 1124). Так само поводилися керівники секти після смерті Хаса-на, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу, їх називали “гірськими шейхами”, часто не знаючи, хто вони на­справді. Перших “гірських шейхів” вважали представни­ками “прихованого” імама. Але четвертий “гірський шейх” Хасан II (1162—1166) проголосив себе таким “при­хованим” імамом, який відкрився для встановлення не­бесного правління на землі.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утво­рилося відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними сту­пенями посвячення. Шейху були підпорядковані так звані “великі місіонери”, які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були “федаї”, які безпосередньо вико­нували смертні вироки, винесені шейхом чи його набли­женими. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала одразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов’язаний з меншим релігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні по­гляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

друзи

Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов’язане з осо­бою халіфа Єгипту — Хакіма (996—1021) і його наближе­ного — Даразі, від імені кого походить назва «друзи».

Хакім був жорстокою людиною, за його правління бу­ло страчено понад 18 тисяч осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що йому належить бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилась душа Адама — продукт еманації світового розу­му. Але маси не були готовими до цієї “істини”. До того ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трималась за­вдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Хакім допоміг Даразі перебрати­ся до Сирії, де той заходився організовувати рух прихиль­ників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати боже­ственність Хакіма.

Через деякий час з’явився ще один апостол “сьомого імама” — іранець Хамза. В одній з мечетей він спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічни­ком Даразі. Після того жителі Каїра зазнали пересліду­вань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через декілька років він поми­рає за нез’ясованих обставин. Прихильники Хакіма прого­лосили його прихованим імамом, який з часом з’явиться і керуватиме світом.

В Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних по­встань, які відбувалися під релігійними гаслами друїзму.

Секти послідовників друїзму поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

хаттабіти

Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, кий проповідував, що божественний дух послідо­вно еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати само­го Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про “розмовляючого” та “безмовного” імама. Згідно з ним, Алі за часів Мухаммеда був “безмовним” імамом, а після смерті Пророка став “розмовляючим”. Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат — суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявляли жорстокість.

АЛІДИ

До цієї секти належали нащадки Алі Ібн Тадіба, кий мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат — Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є “божественним установленням”. Право на імамат належить тільки родині Алі та його нащадкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Нащадки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, вони володіють винятковим правом носити зеле­ну чалму і називатись сеїдами.

кадарити

Секта виникла у IX ст., визнає значення кадару (поши­рення в часі вічного божественного рішення), вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що виз­нання абсолютного божественного призначення призво­дить до несправедливості. З часом прихильників цієї сек­ти стали називати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповнено мутазилітами.

МУТАЗИЛІТИ (МУСТАЛІТИ)

Секта зародилася в Арабському халіфаті у VIII—IX ст. Засновник її — Ваіш Ібн Ата. В основі вчення — догмати про єдинобожжя і справедливість, заперечення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран — одне з творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

рафадити

Так називають усіх “поміркованих” шиїтів, передусім імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законність правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають “помірко­ваних” шиїтів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Садика. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омеядів. Так вчинили вони і в 762 p., відмовившись виз­навати імамат Мухаммеда Ібн Абдалаха, який організував повстання в Медині.

“БРАТИ   ЧИСТОТИ”

Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в X ст., за своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою “Трактати Чистих братів та Вірних друзів”, які містили відомості з різних наук і адресувалися тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фана­тизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їх вчення були притаманні “Апостольським Братам” в Італії (поч. XIV ст.), помітні вони і в трактатах “Чеських братів” (XV—XVI ст.).

бекташи

Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII— XIII ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджі Бекташи Вели. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичництва, її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів — причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг — білий довгий плащ і білий високий ковпак.

хуруфіти

Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, “хуруф” — літера. Спершу діяла в Північно-Західному Ірані, пізніше — на території Ос­манської Туреччини. Там була написана і канонічна літера­тура турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протягом чо­тирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччини. Ті, хто уник розправи, об’єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебував у постійному кругооборот!, що є причиною усіх змін у ньому. Бог виявляє себе в людині, ним же ство­реній, і в мові Бога — Корані та назвах предметів. Втілен­ня Бога в людині виявляється в пророцтві, божественній зверхності й божественності. Пророк Мухаммед завершує собою цей цикл. Наступні після нього в ієрархії божест­венні покровителі (шиїтські імами). Фазлалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності. Бог виявляється й у зву­кові, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей є тільки мовою істинного Бога. Такою ж божественною мо­вою є Коран — він тотожний сукупності всіх речей.

бабіти

На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазький торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Ба-бом — “воротами”, через які мусульманин може наблизи­тись до Аллаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхіїстів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з’явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідо­вники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньо­віччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Все це сприяло залученню до бабітського руху представників дрібної та середньої бур­жуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіти відмінили молитовні зібрання, протестували проти щоденного п’ятиразового намазу, намагалися реформува­ти деякі норми побуту і становища жінки в сім’ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано шахськими властями і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабітськими гаслами. Намагаючись припи­нити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. бабітські повстання на те­риторії Ірану були придушені.

бахаїзм

Серед послідовників Баба був Ях’я, якому Баб, перебу­ваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях’ї дописати останні вісім глав священної книги бабітів Беяну.

Прихильники Ях’ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабітський рух. Ях’я перейменував себе в Сух-е Езеля (“ранок вічності”). Перебравшись з Тегерана, де учасників бабітського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабітські громади.

Брат Сух-е Езеля — Хусейн Алі, який у 1852 р. утік із в’язниці, де перебував за участь у бабітському русі, при­бравши собі ім’я Баха-Улла, також проголосив себе єди­ним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між братами, ке згодом перейшло у відкри­ту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного — на Кіпр, другого — в Палестину. Діяльність Ба-ха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, ба­хаїзм швидко вийшов на міжнародну арену, оскільки про­голошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезу­ючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відкинув бого­служіння в мечетях, заборони щодо використання шовко­вих тканин, прикрас та предметів розкошів. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприя­ло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Рішуче за­перечував джихад, стверджуючи, що царство справедли­вості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди  рівні   між  собою.  У  цьому  погляди   бахаїстів знаходили розуміння в буржуазії. Виступали вони й за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені “самим небом”, без керівників та підлеглих не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних. Це була своєрідна спроба реформування первісного ісла­му з метою наближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Бахаїзм отримав значне поширення в релігійному житті, з’єднавшись з іншими буржуазно-ре­форматорськими рухами й організаціями.

махдизм

Ця течія виникла в Судані у 80—90-ті роки XIX ст., всіляко підкреслюючи відданість “чистому”, первісному ісламу. Він вів “священну війну” як з європейськими ко­лонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірця­ми, які, на його погляд, зрадили ідеали мусульманської віри, стали “лжемусульманами”. Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використову­ючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо по­вернення до святих порядків первісного ісламу, махдизм залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш Мухаммед Ах­мед. У 1871 р. він оселився на одному з островів р.Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, проти розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все рухоме і нерухоме майно, відмовитися від сплати по­датків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Ко-рану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою була політи­ка місцевих феодалів і работоргівців, які використовували цi заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи  байдужими щодо домагань, пов’язаних з перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсь­ко-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з’явитись в Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмо­вився. Каральний загін, який прибув на острів Абба, був повністю знищений махдистами. Після цього Махді про­голосив джихад проти європейських колонізаторів і

“лже­мусульман”, розпочавши бойові дії проти судансько-єги­петських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення “священної війни” відкривало можливості для формування держави на засадах, проголо­шених в період боротьби за владу. Але невдовзі Махді по­мер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді — халіфом. Країна бу­ла поділена на чотири області, керівників яких теж нази­вали халіфами, що підкреслювало ісламсько-теократич­ний характер правління.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопо­ставленим чиновникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано використання по­бутових предметів. Всі коштовності необхідно було здава­ти державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об’єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виро­дження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери стали захоплювати земельні ділянки, які обробля­ли раби та кріпаки. Це спричинило обурення народних мас, які потрапляли у нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.

 

Іслам в Україні

Перші відомості про іслам, мусульманський світ наші предки отримували під час торговельних подорожей і військових походів. Арабські купці діставалися до Києва, подорожуючи на північний захід, але постійної арабської колонії у Києві не було. Цей етап ознайомлення Русі-України з ісламом має своєрідну кульмінацію. Йдеться про вибір віри великим київським князем Володимиром (X ст.). Згідно з літописними відомостями, у полі зору Во­лодимира були іслам, християнство та іудаїзм. Володимир почав “випробування віри” через особливі посольства. За допомогою одного з цих посольств і відбулося ознайом­лення київського владики з ісламом на землях Булгарстану (Поволжя). Надалі ж мусульмани, які з’являлися час від часу на наших землях, зустрічалися вже з християнізова­ною Руссю. Першими мусульманами на її теренах були представники народів, які кочували від Приазов’я до До­ну.

У XI ст. на службі в київського князя була кіннота з мусульман-печенігів. Першу мечеть в Україні було зведе­но в м. Остеню за велінням князя Костянтина Острозько­го (XVI ст.) для татар-мусульман, що були у нього на службі. Після прийняття ісламу Золотою Ордою в 20-х ро­ках XVI ст. у Києві протягом 40 років постійно перебувала група мусульман-ординців.

Поява ісламу в Криму пов’язана з приходом монголо-татар у 1223 р., там був утворений улус (намісництво) Зо­лотої Орди. Осілий тюркський етнос іслам прийняв дещо пізніше. Після завершення золотоординського періоду Кримський улус виокремився в самостійне державне утво­рення, на основі якого і виникло незалежне татарське хан­ство.

‘Джахілія — “перед ісламське варварство” — мусульманський термін, який вживався раніше стосовно перед ісламського стану суспільства, зокрема Аравії до пророцтв Мухаммеда. Його також вживають щодо будь-якого неісламського суспільства (особливо сучасного), висловлюючи різко негативне ставлення до нього.

У 1475 р. почався новий період в історії ханства. Турки-османи, вторгнувшись на Кримський півострів, підпо­рядкували собі кримськотатарську державу. Правителі Криму стали підвладними Стамбулу, який вимагав не­ухильного дотримання законів шаріату. Під впливом ісла­му сформувалися національна культура кримськотатарського народу, його побутові й сімейні традиції, мова, спосіб життя, система виховання дітей.

Крим як один з форпостів мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південноук­раїнських землях. Однак ознайомлення українців з основ­ними ідеями ісламу, з мусульманським способом життя відбувалося за гострих збройних конфліктів. Коли вони згасали, налагоджувалися торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили в Криму.

Політичні діячі України в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали погляди на південь, до сусідів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї було укладено союз між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і Кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. A в 1654 р. Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. При­хильником турецької орієнтації був гетьман Петро Доро­шенко (1627-1698).

Особливо делікатним є питання щодо українців-мусульман. Літературні джерела свідчать про осідання ук­раїнців з числа полонених в Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, садівниками. Частина невільників залишалася в Криму. Адаптувалися в мусульманському середовищі й ті, хто поселявся з метою заробітку, — аргати.

Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одеса), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам’янці-Подільському.

У 20—30-х роках XX ст. в Україні під тиском радянсь­кої влади було закрито мечеті, мусульманські школи — мектеби і медресе, майже весь мусульманський актив було репресовано. У 1944 р. з Криму було виселено майже 189 тис. татар.

Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні з проголошенням незалежності.

Нині іслам в Україні репрезентований трьома Духов­ними управліннями – ДУМК, ДУМУ, ДЦНМГУ.

ДУХОВНЕ УПРАВЛІННЯ МУСУЛЬМАН КРИМУ (ДУМК)

Кадіат (Духовне управління) мусульман Криму ство­рено у 1991 р. зі статусом Мухтасібату — канонічно са­мостійної адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасібом. Першим муфтієм Криму було обрано хаджі Сеїджаліля Ібрагімова. Кадіат об’єднує віруючих переваж­но з кримських татар сунітського напряму.

У релігійному аспекті ДУМК визнає авторитет муфтія. Головною метою вважає втілення в життя вимог Корану, поширення вчення Пророка Мухаммеда, створення умов для виконання мусульманами їхнього обов’язку перед Ал­лахом.

духовне управління мусульман україни (ДУМУ)

Створено 9 вересня 1992 р. на чолі з громадянином Лівану Шейхом Ахмедом Тамімом. Видає газету “Міна­рет” російською й арабською мовами та окремі сторінки іншими мовами. У 1994 р. засновано Київський ісламсь­кий університет, який має п’ять факультетів, де навчають­ся студенти різних національностей.

ДУМУ має науково-дослідний центр, який підготував 25 брошур та посібників з ісламу російською мовою, а та­кож підручники арабською та англійською мовами для дітей шкільного віку.

Головна мета — об’єднання навколо себе всіх мусуль­ман України, пропаганда та поширення ісламу, втілення в життя вимог Корану та ін.

ДУХОВНИЙ ЦЕНТР НЕЗАЛЕЖНИХ МУСУЛЬМАНСЬКИХ ГРОМАД

україни (ДЦНМГУ)

Очолює його Рашид Брагін. Центр знаходиться у До­нецьку, має представництво в Києві — “Ісламський куль­турний центр”. У Києві виходить газета “Аль-Баян”, яка, окрім суто мусульманської тематики, висвітлює й етноісторичні питання життя татар.

Нині іслам — найпоширеніша після християнства релігія в світі. Мусульмани живуть у більш як 120 країнах, в 35 становлять 95—99 відсотків населення, у 28 — іслам є державною релігією (Іран, Пакистан та ін.).

Традиціоналізм і модернізм в ісламі.

   З часу свого виникнення і донині іслам зазнав деяких змін. Він пристосувався до умов життя будь-якого народу, до різних соціальних устроїв, до рівня розвитку матеріальної та духовної культури. Водночас іслам зберігає ортодоксальний вплив у деяких країнах (зокрема, в Ірані) і на широкі верстви населення (зокрема, селянські). Останнім часом спостерігається відродження ортодоксального ісламу і його претензії відігравати панівну роль в усіх сферах існування держави, прагнення перетворити її на чисто ісламістське утворення (Судан, Алжир).
    Значний вплив ісламу на економічне, політичне, духовне життя східних районів, згідно з концепціями деяких європейських та американських вчених, пояснюють такі чинники.
    I. Молодість ісламу. Мусульманська релігія виникла пізніше інших релігійних систем і на відміну від них не вичерпала своїх
    можливостей. Іслам перебуває у розквіті, відіграючи активну роль у сучасному світі.
    II. Життєвість і гнучкість мусульманської релігії.
    Життєздатність ісламу, на думку деяких західних спеціалістів, виявляється в тому, що він вистояв, не втратив своїх позицій, незважаючи
    на тривалий період колонізації. Його гнучкість пов’язується з відсутністю централізованої організації духовенства, що заважає
    оперативному та своєчасному вирішенню нагальних проблем.
    III. Тотальність ісламу. Під тотальністю ісламу західні вчені розуміють широке охоплення ісламською релігією всіх сфер життєдіяльності віруючих. Це не лише віра, а й економічний та соціальний устрій, управління, родина й побут. Шаріат визначає як правові, так і моральні відносини. Все це загалом приводить до того, що іслам виступає як спосіб життя, оскільки цілком визначає світогляд і поведінку людей.
    IV. Простота та доступність ісламу як релігії. Простота ісламу виявляється у його догматах і культі, які простіші, ніж
    в інших релігіях. Доступність ісламської релігії дослідники пояснюють тим, що іслам максимально враховує місцеві умови, не
    заплямував себе колоніальною політикою тощо. На їхню думку, в міру цих причин іслам значно поширився останнім часом в Африці та інших районах світу.
    V. Нетерпимість і войовничий характер ісламу, його прагнення до світового панування. Саме цими властивостями мусульманської релігії західні автори намагаються пояснити боротьбу східних народів проти колоніалізму за своє національне визволення.
    VI. Ідея «завершення пророцтва». В трактуванні мусульманських теологів ця ідея означає, що пророк Мухаммед був останнім посланцем Бога на землю й приніс людству остаточну істину. Це свідчить про виключність мусульман як богообраного народу й про особливе становище ісламу порівняно з іншими релігіями.
    VII. Аутентичність ісламу й особистості мусульманина. Аутентичність, на думку західних ісламознавців, — це повне вираження мусульманської релігії в особистості віруючого.
   
    Мусульмани всіх країн однакові. Це люди, сформовані ісламом,вони складають єдину спільноту — «умму». Тому мусульмани незалежно від країни, в якій вони мешкають, тягнуться один до одного як брати за вірою. Внаслідок цього існують різні панісламістські концепції, що пропагують об’єднання всіх мусульман світу в єдину державу.
    Сучасний іслам має два напрями — традиційний і модернізований.
    Традиційний іслам. Взятий на озброєння консервативними силами, які прагнуть зберегти існуючі відносини, у країнах Сходу, де збереглися залишки феодалізму. Консервативне духовенство настроєне проти будь-яких нововведень, проповідує повернення до ісламу в його «первозданній чистоті й простоті», заперечує використання наукових і технічних досягнень інших країн, вважаючи, що прогрес у суспільному житті забезпечать Коран і шаріат. Традиціоналісти нетерпимі до інаковіруючих, настроєні проти надання жінкам рівних прав з чоловіками. Вони прагнуть теократії. Традиціоналізм в ісламі поширений переважно серед найвідсталішої частини мусульман.
    Модернізований іслам. Ідеологія більшої частини національної буржуазії в її прагненнях ліквідації феодальних відносин. Мусульманські реформатори ще в XIX ст. намагалися «підтягнути» іслам до рівня західної культури. Вони пропонували замінити шаріат буржуазним правом, спростити обряди, сміливіше використовувати досягнення науки й техніки країн Західної Європи. Ці принципи були втілені у 20-х роках XX ст. у Туреччині, яка раніше від інших країн Близького Сходу стала на шлях капіталістичного розвитку.
    Нині серед модернізаторів ісламу спостерігається прагнення знову звернутися до шаріату, відмовившись лише від деяких застарілих його норм. Але вони і далі виступають за примирення науки і релігії, активно підтримують позицію зближення з іншими релігіями. Діяльність модерністів спрямована на пристосування ісламу до вимог сучасності. Сьогодні модерністський напрям властивий усім країнам з переважним поширенням ісламу, однак яскравіше виражений у Тунісі, Алжирі, Сирії, Єгипті.Багато сучасних ідеологів ісламу твердять, що їхня релігія не суперечить науці. Дехто з них проводить аналогії між релігійними та науковими принципами, а також намагається довести, що значна частина ідей сучасної науки міститься або в Корані, або в творах мусульманських богословів. Наприклад, вислів Корану «вони (тобто планети) рухаються круговим шляхом» ідеологи ісламу тлумачать як наукову тезу про рух планет довкола Сонця; слова «подивись на твого осла» — як наказ вивчати анатомію.
    Сучасні модерністи інтерпретують священну книгу мусульман як джерело мудрості та знання, наголошують, що в ньому можна знайти вказівки на те, що вже було відкрито наукою та, що належить відкрити їй у майбутньому. Модерністи зауважують, що досягнення у галузі науки і техніки втілюють прояв мудрості Аллаха й підтверджують істинність Корану.
    Еволюційне вчення, згідно з реформаторами, було започатковане в IX ст. ісламськими теологами — «братами чистоти». Визнання еволюції людини як тілесної істоти модерністи пов’язують з ученням про одночасне створення людини Богом як духовної істоти. І природознавство використовується для обгрунтування істинності ісламу. Відомо також, що окремі теологи для доведення своєї тези про необхідність обмеження раціонального знання релігійною вірою апелюють, зокрема, до наукової спадщини Н. Бора й А. Ейнштейна.
    Деякі мусульманські богослови проголошують Коран не лише вмістилищем наукових знань, а й джерелом ідей рівності та справедливості. У деяких країнах Близького і Середнього Сходу нині поширена концепція ісламського соціалізму. Вона відображає зацікавленість широкої громадськості, в тому числі місцевих підприємців, у зміцненні політичної та економічної незалежності країн, які розвиваються. Водночас цьому вченню властива проповідь класового миру й можливості побудови соціалізму без суперечностей між працею і національним капіталом. Акцент робиться на особливостях розвитку ісламських країн. Усе це засвідчує домінування релігійного чинника в політиці, економіці, культурі країн Близького і Середнього Сходу.
    У наш час гасла ісламу використовують різні верстви населення для популяризації своїх соціально-політичних програм. У 60-ті роки XX ст. політична та суспільна роль ісламу помітно активізувалась, особливо в районах Близького та Середнього Сходу. З одного боку, відбувається розмежування багатьох мусульманських рухів і організацій, з іншого — виявляється тенденція до консолідації мусульманського світу на основі моделей «третього шляху розвитку», які використовуються правлячими колами країн Сходу та Африки як альтернатива і капіталістичному, і соціалістичному шляхам розвитку.
    Сучасний стан релігійної активності відображає спадкоємність ідей панісламізму колоніальних часів з рухом «ісламської солідарності». Концепція «ісламської солідарності» як гнучка форма здійснення ідеї міждержавної єдності на релігійній основі набула свого практичного втілення у діяльності мусульманських міжнародних організацій. Перша організація цього типу, «Всесвітній ісламський конгрес», виникла в 1926 р. Нині значним впливом відзначаються сформована у 1962 р. «Ліга ісламського світу» і найбільш представницьке міжнародне об’єднання на урядовому рівні «Організація ісламської конференції», яка була заснована в 1969 р.
    Для модернізації ісламу використовуються деякі філософські вчення, зокрема філософія Декарта: спираючись на картезіанський принцип дуалізму, теологи обґрунтовують думку про рівновагу між розумом і вірою, між західною та східною культурами. Робляться спроби модернізувати іслам і за допомогою введення в нього ідей екзистенціалізму та персоналізму, які розцінюються теологами як гуманістичні вчення. Відомий факт використання інтуїтивізму Бергсона для підсилення релігійно-етнічної концепції; людину наближує до Бога інтуїція, яка знаходить своє вираження у мові,’ що не втратила зв’язку з прамовою (мова — арабська).
    Модернізація ісламу, зумовлена новими умовами, не змінює його сутності: основоположні п’ять принципів ісламу залишаються недоторканними.
    Іслам в Україні. Представлений лише одним із його напрямів — сунізмом. Віруючі мусульмани об’єднані у 255 релігійних громад, більшість з яких функціонують у Криму та інших областях півдня України. Представницькою є й мусульманська громада Києва.
    Духовні лідери цих громад у проповідницькій діяльності намагаються привести у відповідність з вимогами сучасності принципи ісламу, пропагувати загальнолюдські аспекти мусульманського мислення, спростувати поширене в буденній свідомості уявлення про іслам як войовничу релігію. Духом сучасності наповнена й соціально-політична орієнтація мусульманських громад в Україні. Йдучи назустріч прагненням віруючих, духовенство закликає всіх громадян до співпраці за мир, активної участі в демократичних перетвореннях. Мусульманські громади в Криму домагаються повернення в її межі та відновлення у громадянських правах кримсько-татарського населення. Іслам в Україні є самобутнім елементом строкатої палітри рівноправних релігій, що відіграє свою роль у духовному житті суверенної держави.

 

 

 

Література:

1. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97

2. Лубківський В. І. Релігієзнавство. – К., 97

3. Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97

4. Панова В. Ф., Вахтин Ю. Б. Жизнь Мухаммеда. – М., 91