КИСЛОТИ І ЛУГИ.  СОЛІ ЛУЖНИХ І ЛУЖНОЗЕМЕЛЬНИХ МЕТАЛІВ (натрію хлорид, калію хлорид, натрію гідрокарбонат, кальцію глюконат, кальцію хлорид, магнію сульфат,  кислота хлористоводнева, кальцію хлорид, кальцію глюконат, кислота саліцилова, кислота бензойна, кислота борна). ПЛАЗМОЗАМІННІ РОЗЧИНИ І ЗАСОБИ ДЛЯ ПАРЕНТЕРАЛЬНОГО ХАРЧУВАННЯ (реополіглюкін, неогемодез, лактосоль, трисоль,  глюкоза). АНТИСЕПТИЧНІ І ДЕЗИНФІКУЮЧІ ЗАСОБИ (хлорамін, фенол, формальдегід, розчин йоду спиртовий, спирт етиловий, розчин перекису водню, калію перманганат, кислота борна, розчин аміаку, діамантовий зелений, етакридину лактат, тетацин-кальцій, натрію тіосульфат, цинку оксид, фурацилін, хлоргексидин, етоній, дьоготь березовий, іхтіол, цинку сульфат, унітіол, фуразолідон, йоддицерін, церигель).

КИСЛОТИ, ЛУГИ. СОЛІ ЛУЖНИХ ТА ЛУЖНОЗЕМЕЛЬНИХ МЕТАЛІВ

 

Для життєдіяльності організму необхідні не тільки органічні речовини, але й неорганічні. Із них найбільше значення мають кислоти, основи, солі лужних та лужноземельних металів. Ці сполуки є електролітами, тобто у розчинах дисоціюють на іони. Таким чином, їх дію на організм можна трактувати у термінах електролітної дисоціації.

Неорганічні кислоти(хлористоводнева, сірчана, азотна) при місцевій (пререзорбтивній) дії, головним чином взаємодіють іони водню з білками та іншими компонентами клітинних структур і міжклітинної речовини. Тому вираженість дії пропорційна ступеню дисоціації кислоти і концентрації розчину. Неорганічні кислоти як правило мають більш виражену ступінь дисоціації, ніж органічні і при однаковій концентрації їх розчинів проявляють більш виражену дію на тканини.

При потраплянні концентрованих кислот на шкіру і слизові оболонки розвивається коагуляція білків, що призводить до появи опіків (коагуляційний некроз). При опіках сірчаною кислотою спостерігається обвуглення тканин (пошкоджена тканина набуває чорного кольору). Опіки, викликані азотною кислотою, мають жовтувате забарвлення. Дія кислот на шкіру і слизові оболонки залежно від концентрації може бути в’яжучою, подразнювальною або припікаючою.

При опіках неорганічними кислотами переважають симптоми місцевого характеру (некрози). Характерні опіки губ, обличчя, слизових оболонок ротової порожнини і шлунково-кишкового тракту. Спостерігаються різкі болі у роті, за грудиною, у животі, блювота з домішкою крові, набряк гортані, що призводить до затруднення дихання. При значних опіках розвивається больовий шок і колапс. Розвивається нефропатія, яка проявляється гематурією, альбумінурією. Зменшується ємність буферних систем крові, розвивається ацидоз. Симптоми ацидозу: задишка, збудження ЦНС з наступним пригніченням її, судоми, зниження артеріального тиску, коматозний стан.

Лікування опіків кислотами полягає у видаленні кислот із організму та зняття найбільш важких симптомів отруєння. Необхідно чимшвидше за допомогою зонда промити шлунок великою кількістю води (до 10 л.). До води можна додати молоко або яєчний білок. Для нейтралізації кислот може бути використаний магнію окис, альмагел. Після промивання всередину дають молоко, яєчний білок, відвари слизі, рослинні олії.

Пошкоджені слизові оболонки змазують 1% олійним розчином ментолу, всередину призначають анестезин або 0,5% розчин новокаїну. Для зняття больового синдрому вводять внутрішньом’язово анальгетики (промедол, омнопон), можна вводити анальгетики разом із нейролептиками (аміназин), антигістамінні засоби (дипразин, димедрол).

При шоковому стані вводять внутрішньовенно реополіглюкін, 10% розчин глюкози з інсуліном.

Особлива увага приділяється усуненню ацидозу. Для цього підлужують плазму 4% розчином натрію гідрокарбонату.

Фізіологічне значення має кислота хлористоводнева, яка виробляється парієтальними екзокриноцитами слизової оболонки шлунка. Кислота хлористоводнева необхідна для активації пепсиногену, створює оптимальну реакцію для протеолітичної активності пепсину. Під впливом кислоти хлористоводневої підвищується тонус приватника що сповільнює евакуацію вмісту шлунка, підсилює виділення секретину, стимулює секрецію підшлункового соку, підсилює утворення і надходження у кишечник жовчі, стимулює діяльність кишкових залоз, запобігає розвитку мікрофлори у порожнині шлунка, знімає диспептичні явища.

Кислота хлористоводнева застосовується при недостатньому її утворенні залозами шлунка, тобто засіб замісної терапії, для покращення апетиту. Призначають разом із препаратами заліза (для покращення всмоктування його при залізодефіцитних анеміях).

У клініці застосовують кислоту хлористоводневу розведену, яка містить 8% хлористого водню. Вживають по 10 – 15 крапель на ? склянки води, під час їди. Використовують також 1 – 3% розчин кислоти хлористоводневої, приймати всередину під час їди по 1 столовій ложці на ? стакана води.

Кислоту хлористоводневу застосовують у комбінації з пепсином (штучний шлунковий сік), входить також до складу натурального шлункового соку, який отримують від собак та коней.

Органічні кислоти(оцтова, лимонна, мурашина, молочна), будучи відносно слабкими, застосовуються головним чином для надання напоям, харчовим продуктам смаку і для приготування шипучих прохолодних напоїв.

Основи діляться на сильні і слабкі. Сильні основи – це їдкий натрій і калій, карбонат кальцію; слабкі основи – магнію окис, алюмінію гідроокис, натрію гідрокарбонат.

При місцевій дії сильних основ розвивається розм’якшення тканин, опіки (колікваційний некроз). Опіки, викликані основами, більш небезпечні і важче протікають, тому що відбувається розм’якшення тканин і основа проходить у глибину тканини (некрози глибокі і пористі).

При опіках основами спостерігаються різкі болі по ходу шлунково-кишкового тракту, блювота з домішкою крові (при потраплянні всередину), зниження артеріального тиску.

Допомога при опіках основами: перш за все необхідно промити обпечене місце водою з додаванням молока, яєчного білка. Можна використати слабкі (2%) розчини оцтової або лимонної кислоти. Дають всередину слизі, для зняття больової реакції вводять наркотичні анальгетики (омнопон, промедол), проводять протишокові заходи, а також симптоматичне лікування.

У медичній практиці застосовуються слабкі основи (магнію окис, магнію трисилікат, алюмінію гідроокис, натрію гідрокарбонат).

При місцевій дії слабких основ спостерігається розм’якшення епідермісу, подразнення тканин. Вони сприяють розчиненню муцину, а також застосовують слабкі основи для полоскання горла, для звільнення від густого і в’язкого слизу.

Слабкі основи нейтралізують кислоту, яка міститься у шлунку. Внаслідок підвищення рН у порожнині шлунка знижується тонус пілоруса і прискорюється евакуація вмісту шлунка, пригнічується виділення панкреатичного соку. При тривалому застосуванні спостерігається зниження шлункової секреції.

Основи широко застосовують як антацидні засоби, тобто речовини, що нейтралізують хлористоводневу кислоту шлункового соку. Антацидна активність їх оцінюється по наявності 0,1N розчину хлористоводневої кислоти, яка нейтралізує 1 г препарату. За активністю нейтралізуючої дії розміщаються у такому порядку: магнію окис > алюмінію гідроокис > кальцію карбонат > натрію гідрокарбонат.

Суттєве значення має швидкість розвитку і тривалість дії антацидів, а також ступінь підвищення рН. При застосуванні натрію гідрокарбонату ефект розвивається швидко і триває до 30 хв. Прийом великих доз препарату викликає підвищення рН до 7,0 і більше. При взаємодії натрію гідрокарбонату з кислотою утворюється вуглекислий газ, який, заповнюючи шлунок, викликає відчуття дискомфорту, а при виразковій хворобі шлунка може призвести до перфорації слизової оболонки. Вуглекислий газ викликає подразнення слизової оболонки шлунка, що веде до підвищення шлункової секреції. При прийомі великих доз натрію гідрокарбонату частина його, яка не прореагувала з кислотою, надходить у кишечник і всмоктується в кров, що приводить до підвищення лужних (основних) резервів крові. Розвивається алкалоз (втрата апетиту, нудота, блювання, болі у череві, головні болі, сповільнення дихання, підвищення рефлексів, гіперестезія).

При взаємодії інших антацидів (окис магнію, алюмінію гідроокис, трисилікат магнію) з кислотою хлористоводневою вуглекислий газ не утворюється (не спостерігається посилення виділення СО 2, як це буває при застосуванні натрію гідрокарбонату). Тому ці препарати частіше всього застосовують при гіперацидних гастритах. Ефект розвивається повільно, але дія тривала.

Антацидні засоби у шлунково-кишковому тракті застосовують при гастритах, виразковій хворобі шлунка, для профілактики шлунково-кишкових кровотеч при тривалому застосуванні глюкокортикоїдів та саліцилатів.

 

Солі лужних металів.

 

Натрій є одним із основних катіонів, необхідних для забезпечення життєво важливих функцій. Він підтримує кислотно-лужну рівновагу й осмотичний тиск всередині клітини і внутрішньоклітинної рідини.

Іони натрію підвищують чутливість гладкої мускулатури до катехоламінів, відіграють роль у механізмі короткочасної пам’яті.

Кількість натрію в організмі складає 0,1% від загальної маси тіла. Міститься в усіх тканинах, є основним катіоном позаклітинної рідини. У плазмі крові вміст натрію складає 120 – 140 мекв/л.

Фізіологічна потреба натрію 4 – 5 г, така ж кількість виводиться з організму, хоч в організм надходить до 20 г натрію хлориду.

Всмоктування натрію починається у шлунку і закінчується в кишечнику. Розподіляється по всьому організму. Обмін натрію регулюється натрій-калієвим насосом. Із організму натрій виводиться нирками (до 95%).

Деякі лікарські речовини здатні впливати на обмін натрію, перш за все на його виділення нирками, що за відповідних умов може зменшувати або збільшувати його кількість в організмі.

Глюкокортикоїди здатні затримувати натрій в організмі, що приводить до підвищення концентрації його у плазмі (гіпернатріемія), крім того гіпернатріемію можуть викликати амідопірин, бутадіон, естрогени, симпатолітики, гангліоблокатори.

Затримка натрію в організмі супроводжується підсиленням реабсорбції води, внаслідок чого збільшується об’єм циркулюючої крові. Найбільш ранньою ознакою затримки натрію і води в організмі є збільшення маси тіла, підвищення артеріального тиску. Затримка натрію може викликати також накопичення рідини в ЦНС, що проявляється набряком мозку.

Для попередження затримки натрію рекомендується зменшити прийом його до 0,5 г на добу (1 – 2 г натрію хлориду). Якщо ж набряки все-таки з’являються, то призначають сечогінні засоби (гідрохлортіазид, фуросемід, спіронолактон).

Гостра втрата натрію може спостерігатися при застосуванні діуретиків (фуросемід, гідрохлортіазид, кислота етакринова). У таких випадках необхідно відновити об’єм циркулюючої крові.

При тривалому застосуванні деяких сечогінних засобів може розвиватись гіпонатріемія і гіпокаліемія, яка супроводжується підвищенням вмісту білка і сечовини у крові, зниженням артеріального тиску, сонливістю, блювання. Для лікування цього стану використовують компенсаторне введення натрію і калію хлориду. При лікуванні набряків діуретиками тіазидового ряду часто розвивається гіпокаліемія, підвищується рН крові (метаболічний алкалоз).

Натрію хлорид застосовується у вигляді розчину різних концентрацій (ізо-, гіпо-, гіпертонічні розчини).

Ізотонічний (0,9%) розчин натрію хлориду використовують для промивання очей, слизових оболонок, для приготування розчинів лікарських речовин, при гіповолемії.

Гіпертонічний (5 – 10%) розчин використовують для підсилення секреції залоз шлунка. Місцево застосовують при лікуванні гнійних ран (підсилює відтік гною із рани і сприяє розвитку грануляції). Проявляє протимікробну дію. Внутрішньовенне введення гіпертонічного розчину застосовують при легеневих і шлункових кровотечах. Всередину – для промивання шлунка при отруєнні нітратом срібла (утворюється нерозчинний срібла хлорид).

Гіпотонічний (0,6%) розчин використовують для приготування розчинів місцевих анестетиків (новокаїн, ксикаїн).

Калій є одним із основних катіонів, необхідних для забезпечення життєвих процесів в організмі.

В організмі людини міститься біля 250 г калію, із них 98% знаходиться всередині клітин. У плазмі крові міститься до 4,5 ммоль/л, в основному в іонізованій формі. Добова потреба калію складає 2 – 5 г.

У шлунково-кишковому тракті всмоктується добре, поступає у печінку, а потім у кров. Надлишок його виводиться нирками.

Іони калію відіграють важливу роль у підтримці мембранного потенціалу спокою. Це забезпечується тим, що клітини здатні активно (з затратою енергії) захоплювати іони калію із навколишнього середовища в обмін на іони натрію (K-Na-насос), а проникливість цитоплазматичної мембрани для іонів К + набагато вища, ніж для іонів Na + (75:1). Тому навіть невеликі зміни вмісту іонів К + у клітинах і міжклітинній рідині приводить до значних змін мембранного потенціалу і збудження нервової та м’язової тканини.

Іони калію беруть участь у генерації потенціалу дії, в проведенні імпульсів по нервових волокнах, у синаптичній передачі нервового збудження, стимулюють холінергічну іннервацію, підсилюють виділення адреналіну із мозкового шару наднирників. При цьому переважають симптоми стимуляції холінергічної іннервації.

Під впливом іонів калію підвищується тонус і сила скорочень скелетних і гладких м’язів.

Іони калію мають важливе значення у регуляції функції серця. Дія іонів калію на серце залежить від дози, а саме – терапевтичні дози солей калію викликають зниження збудливості серця і внутрiшньом’язової провідності. При збільшенні концентрації калію у крові розвивається пригнічення всіх функцій серця. За дією на збудливість міокарда іони калію є антагоністами серцевих глікозидів.

Посилюють виділення калію з організму глюкокортикоїди, мінералокортикоїди, сечогінні засоби (особливо тіазиди), серцеві глікозиди, інсулін, андрогени та інші препарати.

Посилене виведення калію з організму забезпечує зменшення його вмісту в клітинах, значне зниження його у крові призводить до гіпокаліемії.

Симптоми гіпокаліемії : загальна слабість, блювання, параліч кінцівок, послаблення скоротливої активності міокарда, тахікардія.

Для попередження гіпокаліемії призначають дієту багату калієм – картопля печена, родзинки, горіхи, банани; крім того призначають калію хлорид по 2 – 4 г на добу, у важких випадках вводять внутрішньовенно крапельно 0,4% розчин хлориду калію на 5% розчині глюкози.

В окремих випадках (призначення спіронолактону, тріамтерену, при передозуванні фосфорорганічними сполуками) розвивається гіперкаліемія.

Симптоми гіперкаліємії: запаморочення, загальна слабість, апатія, порушення чутливості, парези, паралічі, брадикардія, аритмії.

Для профілактики гіперкаліємії необхідно обмежити дієту багату калієм. Призначають солі кальцію. При алкалозі вводять натрію хлорид, а при ацидозі – натрію гідрокарбонат.

У клініці використовують неорганічні сполуки калію – калію хлорид і органічні – калію ацетат, калію оротат і інші.

Калію хлорид призначають для попередження і зняття гіпокаліемії, при аритміях (особливо при інтоксикації серцевими глікозидами).

Калію оротат застосовують в основному як анаболічний засіб.

Солі калію можуть викликати диспептичні розлади (нудота, блювання, проноси).

панангін

(PANANGIN)

Загальна характеристика:

основні фізико-хімічні властивості: таблетки, вкриті плівковою оболонкою, білого або майже білого кольору, у формі диску, з двоопуклою поверхнею, злегка глянцевою та трохи нерівною поверхнею, практично без запаху;

склад: 1 таблетка містить 140 мг магнію аспарагінату безводного (у формі 175 мг магнію аспарагінату тетрагідрату) еквівалентно 11,8 мг Mg²⁺;

158 мг калію аспарагінату безводного (у формі 166,3 мг калію аспарагінату тетрагідрату) еквівалентно 36, 2 мг К⁺;

допоміжні речовини: кремнію діоксид колоїдний безводний, повідон, магнію стеарат, тальк, крохмаль кукурудзяний, крохмаль картопляний, макрогол 6000, титану діоксид, еудрагіт Е 100 %.

Форма випуску. Таблетки, вкриті оболонкою.

Фармакотерапевтична група. Мінеральні добавки. Магнію аспартат, комбінації.

Код АТС А12С С55^**.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка. Іони калію і магнію є важливими внутрішньоклітинними катіонами. Вони відіграють основну роль у функціонуванні багатьох ферментів, у зв’язуванні макромолекул із внутрішньоклітинними структурами, а також беруть участь у молекулярних механізмах м’язового скорочення. Інтра- та екстрацелюлярне співвідношення іонів К+, Mg++, Na+, Ca++ впливає на скорочувальну функцію серцевого м’яза. Залишок аспарагінової кислоти (аспартат) як ендогенна речовина є переносником, оскільки він характеризується більшим спорідненням до клітин. Солі аспарагінової кислоти дисоціюють слабко, тому іони потрапляють у клітини у вигляді комплексних сполук. Аспартат калію та магнію поліпшує метаболізм серцевого м’яза. Нестача калію і магнію призводить до розвитку артеріальної гіпертензії, атеросклерозу коронарних судин, порушень серцевого ритму, а також порушень функціонування міокарда.

Фармакокінетика. Препарат добре всмоктується після приймання внутрішньо.

Показання для застосування. Допоміжна терапія при хронічних захворюваннях серця (серцева недостатність, стан після інфаркту міокарда), при порушеннях серцевого ритму (переважно при шлуночкових аритміях).

Додаткова терапія при лікуванні серцевими глікозидами (для посилення ефективності і покращання переносимості глікозидів).

Аліментарна гіпокаліємія та гіпомагніємія.

Спосіб застосування дози. Застосовують внутрішньо. Панангін призначають дорослим по   1–2 таблетки тричі на добу. Добову дозу можна збільшувати до 3 таблеток 3 рази на добу. Соляна кислота знижує біодоступність препарату, тому Панангін рекомендується приймати після їди.

Не рекомендується застосування препарату в дитячому віці через недостатній досвід застосування.

Побічна дія. Панангін добре переноситься. Побічні реакції виникають дуже рідко. При застосуванні високих доз може спостерігатися збільшення частоти випорожнень.

Протипоказання.  Підвищена чутливість до будь-якого з компонентів препарату. Гостра та хронічна ниркова недостатність. Хвороба Аддісона. Атріовентрикулярна блокада третього ступеня. Кардіогений шок (при систолічному артеріальному тиску у дорослих нижче         90 мм рт. ст.).

Передозування. При багаторічному застосуванні препарату випадки передозування не реєструвались. Теоретично при передозуванні можуть розвинутись ознаки гіперкаліємії (нудота, блювання, брадикардія, слабкість, м’язовий параліч, діарея, парестезії) і гіпермагніємії (почервоніння шкіри обличчя, спрага, зниження артеріального тиску, гіпорефлексія, нервово-м’язова блокада, пригнічення дихання, судоми, слабкість, параліч, аритмії). При їх появі рекомендується перервати курс лікування препаратом і проводити симптоматичну терапію (внутрішньовенно вводять розчин кальцію хлориду дорослим у дозі 100 мг/хв, у разі необхідності призначають гемодіаліз).

Особливості застосування. Необхідно звертати особливу увагу на хворих із високим ризиком розвитку гіперкаліємії. У таких випадках необхідно регулярно контролювати показники електролітного гомеостазу та дані ЕКГ.

Вагітність та період годування груддю: даних про негативну дію препарату у жінок під час вагітності та годування груддю немає.

Вплив на здатність керувати транспортними засобами або працювати зі складними механізмами. Не впливає.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Панангін може гальмувати всмоктування пероральних форм тетрацикліну, солей заліза та фториду натрію. Між застосуванням вищенаведених препаратів і Панангіну необхідно витримувати 3-годинну перерву.

При одночасному застосуванні Панангіну з калійзберігаючими діуретиками та/або інгібіторами АПФ збільшується ризик розвитку гіперкаліємії (слід контролювати рівень калію в плазмі).

Умови та термін  зберігання. Зберігати при температурі 15 – 30 °C.

 Препарат зберігати в недоступному для дітей місці! Термін придатності – 5 років.

Умови відпуску. Без рецепта.

Упаковка. 50 таблеток, вкритих оболонкою, у поліпропіленовому флаконі з контролем першого розкриття, в картонній упаковці.

Солі лужноземельних металів. Кальцій належить до елементів з високою біологічною активність. Є основним компонентом кісток і зубів, бере участь – у багатьох життєво важливих процесах. В організмі людини кальцію міститься до 200 г. У кістках, зубах, хрящах кальцію міститься до 99% від усієї кількості його в організмі, у клітинах інших тканин і міжклітинної рідини міститься біля 1%. У плазмі крові кальцій міститься в іонізованому стані, а інша кількість – зв’язана з білками, ліпідами, фосфатами та органічними кислотами. У клітинах кальцій зв’язаний з білками і фосфоліпідами клітинних мембран. Добова потреба кальцію становить до 1 г, надходячи з їжею, кальцій всмоктується у кишечнику. Для засвоєння кальцію необхідні жири (на 10 г кальцію 1 г жиру) і фосфати (на 1 г кальцію 2 г фосфатів). Всмоктування кальцію зменшується при підвищеній кількості магнію, калію і органічних кислот. Для кращого всмоктування іонів кальцію необхідний вітамін D. Виводиться кальцій в основному кишечником, а частково – нирками.

 

Кальцій бере участь у біохімічних і фізіологічних процесах.

 

Вміст кальцію у рідині, яка оточує нервову клітину, суттєво впливає на проникливість клітинних мембран для іонів натрію і калію. Зниження рівня кальцію викликає підвищення проникливості мембран для натрію і підвищення збудливості нейрона. Кальцій бере участь у регуляції тонусу вегетативної нервової системи – підвищує тонус симпатичної нервової системи. Іони кальцію підвищується рефлекторну збудливість спинного мозку.

Кальцій необхідний для синтезу ацетилхоліну, виділення медіатору із нервового закінчення і для взаємодії ацетилхоліну з холінорецепторами, для здійснення секреторної функції екзо- і ендокринних залоз.

 

Іони кальцію беруть участь у м’язовому скороченні, вони зв’язуються з білками – тропоніном, який блокує активні центри актину, в результаті цього активні центри звільняються і настає можливість утворення актин-міозинового комплексу. Під впливом солей кальцію посилюється серцева діяльність, підвищується збудливість міокарда.

 Іони кальцію є одним із основних факторів зсідання крові (IV фактор), регулюють активність деяких ферментів.

 

Якщо вміст кальцію у крові знижується, то нормалізація концентрації його відбувається за участі паратгормону. При недостатній функції прищитовидних залоз розвивається гіпокальціемія (підвищується збудливість ЦНС і м’язів, у важких випадках розвивається кома). Гіпокальціемія спостерігається також при спазмофілії, порушеннях всмоктування кальцію у кишечнику, дефіциті вітаміну D, цукровому діабеті, прийомі великих доз глюкокортикоїдів, потраплянні в організм речовин, які зв’язують іони кальцію при переливанні великої кількості цитратної крові – містить цитрат натрію, який зв’язує іони кальцію, отруєння фторидами, оксалатами, етиленгліколем.

 

Кортикотропін і глюкокортикоїди підсилюють вихід кальцію із кісток, що може призвести до остеопорозу та їх ламкості.

 

Для лікування гіпокальціемії застосовують кальцію хлорид. При зниженій функції прищитовидної залози вводять паратиреоідин. При рахіті – солі кальцію з вітаміном D.

 

Гіперкальціемія спостерігається при застосуванні великих доз вітаміну D, підвищеній функції прищитовидних залоз, при деяких злоякісних пухлинах (мієлома, саркоїдоз кісток).

 

Симптоми гіперкальціемії: затримка росту, анорексія, нудота, блювання, запори, поліурія, зниження тонусу м’язів, гіперрефлексія, зниження пам’яті, гіпертензія, кальциноз судин.

 

Солі кальцію застосовують при алергічних запальних процесах, гіпофункції прищитовидних залоз, отруєнні солями магнію, щавлевою кислотою, фторидами.

 

У клініці застосовують кальцію хлорид, глюконат і лактат.

 

Кальцію хлорид володіє найбільш високою ступінню дисоціації, тому його розчини при підшкірному, внутрішньом’язовому введенні проявляють подразнювальну дію, можуть викликати некроз тканин. Кальцію хлорид вводять внутрішньовенно або всередину.

 Кальцію глюконат має низьку ступінь дисоціації, тому його розчини можна вводити як внутрішньовенно, так і внутрішньом’язово. У кишечнику всмоктується повільно, тому призначають великі дози.

 Магній . В організмі людини міститься біля 20 г магнію. Половина його міститься у кістках, решта у м’язах й біологічних рідинах. Магній є внутрішньоклітинним елементом, його концентрація у клітинах в 3 – 10 разів вища, ніж у позаклітинному середовищі. У плазмі крові 60% магнію перебуває в іонізованому стані, 30% – у зв’язаній формі з білками, 10% – у складі комплексних сполук з білками, ліпідами і нуклеотидами (АТФ, АДФ).

 Магній є активатором багатьох ферментних систем, бере участь у гліколізі, синтезі білків, ліпідів, нуклеїнових кислот.

 Іони магнію необхідні для нормального функціонування нервової і м’язової системи. На ЦНС іони магнію мають пригнічувальну дію. На серцево-судинну систему проявляють гіпотензивну дію (зниження артеріального тиску обумовлено пригніченням судинорухового центру, гальмуванням передачі збудження у вегетативних гангліях і прямою пригнічувальною дією на гладкі м’язи судин). Солі магнію знижують тонус скелетної мускулатури (блокують збудження в нервово-м’язових синапсах, а також за рахунок пригнічувальної дії на ЦНС).

 

У шлунково-кишковому тракті іони магнію всмоктуються погано. Прийнятий всередину магнію сульфат у кишечнику підвищує осмотичний тиск, внаслідок чого затримується всмоктування води із кишечника, розріджується вміст кишечника і збільшується об’єм кишечника. Це приводить до подразнення інтерорецепторів стінки кишечника, і розвивається послаблюючий ефект.

 Солі магнію проявляють також жовчогінну дію, що зв’язане з вивільненням холецистокініну при дії іонів магнію на слизову оболонку дванадцятипалої кишки.

 Внутрішньовенне введення препарату може призвести до наркозу.

 Побічні ефекти магнію сульфату: при парентеральному введенні спостерігається сонливість, наркоз, гіпотензія, поверхневе дихання.

 При передозуванні застосовують антагоністи іонів магнію – солі кальцію (вводять внутрішньовенно кальцію хлорид або глюконат).

 У клініці застосовують магнію сульфат парентерально як заспокійливий, гіпотензивний, протисудомний, спазмолітичний засіб.

 

Всередину застосовують при запорах, холециститах.

 Барій . Іони барію відзначаються високою токсичністю. Тому при резорбтивній дії розчинних солей барію хлорид спостерігається отруєння.

 Барію хлорид наділений вираженою міотропністю. Він викликає сильні, спастичного характеру скорочення гладкої мускулатури і підсилення скорочення міокарду, тремор скелетної мускулатури. Одночасно іони барію мають паралізуючу дію на ЦНС.

 У зв’язку з сильними скороченнями гладкої мускулатури судин під впливом іонів барію спостерігається підвищення артеріального тиску, спазми коронарних і брижових судин, підсилення скорочення гладкої мускулатури шлунково-кишкового тракту, що призводить до різких спастичних болів у черевній порожнині.

 За дією на серце іони барію подібні з серцевими глікозидами – викликають посилення скорочень міокарда з наступною систолічною зупинкою серця, але на відміну від серцевих глікозидів не викликають брадикардії.

 Приотруєнніпризначають : вдихати амілнітрит, нітрогліцерин під язик для зняття спазму коронарних і брижових судин. Зняти спазми гладкої мускулатури шлунково-кишкового тракту можна шляхом введення атропіноподібних речовин (атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат, метацину), наркотичних анальгетиків (омнопону або промедолу), спазмолітиків міотропної дії (папаверину гідрохлориду, дибазолу). Для промивання шлунка дають всередину велику кількість рідини, а також сульфат натрію при цьому утворюється нерозчинний барію сульфат і натрію хлорид які виводяться із організму.

 Нерозчинна сіль – барію сульфат як рентгеноконтрастна речовина (не всмоктується у шлунково-кишковому тракті), тому її використовують для приготування контрастної маси, необхідної при рентгеноскопії і рентгенографії шлунково-кишкового тракту.

 

Антисептичні і дезинфікуючі засоби

 

 Антисептика – напрямок у медицині із знешкодження патогенних мікроорганізмів у рані, патологічному вогнищі, організмі в цілому – зародилась у першій половині ХІХ століття, тобто значно раніше ніж була відкрита роль мікробів у розвитку інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань. Росіянин  О.П. Нелюбін запропонував використання хлорного вапна для дезинфекції, а мадярський лікар І. Земмельвейс у 1847 році застосував його для обробки рук медичного персоналу з метою профілактики післяпологового сепсису. В 1865 році англійський хірург Д. Лістер ввів у медичну практику карболову кислоту (фенол) для лікування ран, дезинфекції приміщень і перев’язувальних матеріалів.

Лістер Д.

 

Це сприяло різкому зменшенню кількості гнійних ускладнень у хірургічній практиці.

Наукове обгрунтування антисептики стало можливим лише в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли завдяки розвитку мікробіології, була встановлена роль мікроорганізмів у виникненні інфекційних захворювань. Значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зроблений такими всесвітньо відомими вченими, як Л. Пастер, І.І. Мечников, П. Кох та ін.

Антисептичну дію проявляють також деякі антибіотики, особливо, граміцидин, мікроцид і геліоміцин, а також препарати рослинного походження – новоіманін, хлорофіліпт, настойка календули та ін.

До антисептичних засобів ставиться ряд вимог. Вони повинні мати високу протимікробну активність відносно всіх збудників інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань, мати невисоку токсичність для людей і тварин, не пошкоджувати шкіру і слизові оболонки, бути дешевими, не мати запаху і властивостей барвників. Бажано, щоб ці засоби діяли швидко і тривало зберігали свою активність у середовищах з високим вмістом білка, ексудату чи різних волокон. Антисептики не повинні псувати предмети, що підлягають дезинфекції. Однак жоден із існуючих дезинфікуючих і антисептичних засобів повністю не відповідає цим вимогам. Їх протимікробна активність визначається так званим феноловим коефіцієнтом (відношення концентрації фенола до концентрації досліджуваного антисептика).

У наш час в медичній практиці використовується багато дезинфікуючих і антисептичних засобів. В основу їх класифікації покладена хімічна будова:

а) група галогенів та галогеновмісних сполук (хлорне вапно, хлорамін Б, хлоргексидин, розчин йоду спиртовий, розчин Люголя, іодонат);

б) антисептики ароматичного ряду (фенол, крезол, резорцин, іхтіол);

в) антисептики аліфатичного ряду (спирт етиловий, формальдегід);

г) група барвників (діамантовий зелений, етакридину лактат, метиленовий синій);

д) окисники (перекис водню, калію перманганат);

е) похідні нітрофурану (фурацилін);

з) детергенти (мило, церигель, етоній, декаметоксин);

ж) кислоти і луги (кислота борна, розчин аміаку);

к) солі важких металів (ртуті дихлорид, срібла нітрат, протаргол, цинку сульфат тощо).

 

Галогени і галогеновмісні засоби

 

Протимікробну дію проявляють лише ті препарати, які містять вільний елемент, зокрема йод у спиртовому розчині чи розчині Люголя, або вільний хлор, що вивільняється з  хлорного вапна, хлораміну Б чи хлоргекседину. Сполуки, до складу яких входять галогени у зв’язаному стані, але вони не вивільняються, наприклад, калію йодид, натрію хлорид тощо, протимікробних властивостей не мають.

Механізм протимікробної дії галогенів полягає в денатурації білків протоплазми мікробних клітин шляхом взаємодії з аміногрупами цих білків. Атоми хлору чи йоду витісняють із цих груп водень. Денатурований таким чином білок втрачає свої властивості. В присутності органічних речовин їх протимікробний ефект значно зменшується

Хлор – дуже активний бактерицидний елемент. Він проявляє протимікробну дію у формі недисоційованої хлорної кислоти (HOCl), яка утворюється при розчиненні хлора у воді при нейтральному чи кислому значеннях рН. В медичній практиці використовуються хлорвіддаючі препарати – хлорне вапно,  хлорамін Б і хлоргексидин.

Хлорне вапно – типовий дезинфікуючий засіб, з якого легко вивільняється активний хлор. Його протимікробна дія проявляється дуже швидко, але вона недовготривала. Для виготовлення розчинів використовуються лише ті порції хлорного вапна, в яких міститься не менше 32 % вільного хлору.

У вигляді 0,2-0,5 % свіжовиготовлених розчинів хлорне вапно використовують для дезинфекції приміщень, білизни, виділень інфекційних хворих (гною, харкотиння, сечі, фекаліїв). Такі розчини не слід застосовувати для знезараження металічних інструментів, оскільки вони  викликають корозію металу.

Хлорамін Б  – препарат, що містить 25-29  % активного хлору. З нього цей елемент відщеплюється повільніше, тому засіб діє триваліше. Розчини хлораміну застосовують для промивання очей, дезинфекції рук, спринцювань (0,25-0,5 %), для обробки гнійних ран  і опіків, гнійничкових захворювань шкіри (0,5-2 %), для дезинфекції приміщень (жилих і лікарняних, дитячих та шкільних, місць загального користування), предметів догляду за хворими і неметалічних інструментів, виділень хворих (1-5 %) тощо. Хлорамін широко використовується для стерилізації води. 4-8 мг його в змозі простерілізувати 1 л води протягом 15-60 хв, якщо вона не містить значної кількості органічних речовин. Хлорамін Б має здатність знищувати неприємні запахи (дезодоруючі властивості).

Хлоргексидину біглюконат – бісдигуанідиновий дезинфікуючий і антисептичний засіб. Він здатний пошкоджувати плазматичну мембрану мікроорганізмів, особливо грамнегативних. Має бактерицидні властивості відносно грампозитивних і грамнегативних штамів патогенних мікроорганізмів, найпростіших, грибів. Не впливає на мікобактерії і спори.

Очищає і обезмікроблює шкіру, не пошкоджуючи її. Застосовується для обробки рук оперуючого медичного персоналу, операційного поля, післяопераційних ран, опікових поверхонь, а також при гнійно-септичних процесах (промивання ран, сечового міхура тощо), для дезинфекції термометрів, приладів і лікарняного обладнання. 0,1 % водним розчином цього антисептика користуються для загальної дезинфекції приміщень, санітарного транспорту й обладнання.

Для індивідуальної профілактики венеричних захворювань використовується 0,05 % розчин. Знезаражування операційного поля (змащування шкіри двічі з інтервалом 2 хв), миття рук (2-3 хв) і швидка (2 хв) стерилізація інструментів проводиться 0,5 % спиртовим розчином. Для цього вихідний 20 % розчин хлоргексидину розводять 70 % етиловим спиртом у співвідношенні 1:40. Для повільної стерилізації інструментів використовується 0,02 % водний розчин, як і для промивання очей, рота сечового міхура, порожнин тіла тощо. 0,2 % розчин хлоргекседину біглюконату гальмує утворення зубного нальоту і виявився ефективним в лікуванні гінгівітів.

Може входити до складу комбінованих препаратів

При обробці рук медичних працівників розчином хлоргекседину можлива поява недовготривалої сухості і свербежу шкіри. Препарат протипоказаний при схильності до алергічних реакціях і при дерматитах! Не слід використовувати його для промивання порожнин тіла і в очних краплях, як і поєднувати з препаратами йоду.

ХЛОРГЕКСИДИНУ  БІГЛЮКОНАТ

(CHLORHEXIDINЕ  BIGLUCONATЕ)

Загальна  характеристика:

міжнародна та  хімічна назви: chlorhexidinе; 1,6-ди-(пара-хлорфеніл-гуанідо)- гексан;

основні  фізико-хімічні  властивості:  безбарвна  прозора  або   злегка  опалесцентна  рідина  без  запаху;

склад:  100 мл  розчину  містить  0,25 мл  хлоргексидину  біглюконату  20 %розчину;

допоміжні  речовини:  вода  очищена.

Форма  випуску.  Розчин  нашкірний 

Фармакотерапевтична  група.  Антисептичні і дезінфікуючі засоби. Код АТС D08А С02.

Фармакологічні  властивості. 

Фармакодинаміка. Має  швидку  і  виражену  бактерицидну  дію  відносно  грампозитивных  і  грамнегативних  бактерій,  не  впливаючи  на  кислотостійкі  форми  останніх,  мікробні  спори,  віруси  і  найпростіші  гриби;   слабко  впливає  на  деякі  види  протею  і  псевдомонад.  Активний  також  відносно  трепонем,  гонококів,  трихомонад.  Через  свою  стабільність  після  обробки  шкіри  рук,  операційного  поля,  залишаючись  на  них   у  певній  кількості,  продовжує  виявляти  бактерицидний  ефект.  Зберігає  активність  в  присутності  крові,   гною,  хоч  і  дещо  знижену.

Антисептичний  та  дезинфікуючий  засіб.  Залежно від  концентрації, що використовується, проявляє  як  бактеріостатичну,  так і  бактерицидну  дію. Бактеріологічна  дія  водних розчинів  виявляється  в  концентрації 0,01% та менше;  бактерицидна – в  концентрації  більше  0,01%  при  температурі  22°С  та  дії  протягом  1 хвилини. Фунгіцидна  дія – при  концентрації 0,05%, при  температурі 22°С та дії 10 хв.

Фармакокінетика. Через інтактну шкіру не проникає.

Показання  для  застосування. Обробка операційних ран і рук хірурга, дезінфекція опіків,  поверхонь  ран; цистит, профілактика венеричних захворювань (сифіліс, гонорея,  трихомоніаз). Як профілактичний і лікувальний засіб при різних інфекціях, для обробки  антисептики  та  дезінфекції. Післяопераційний догляд за хворими у відділеннях ЛОР та  стоматології. Дезінфекція  приміщень  і  санітарного  обладнання.            

Спосіб  застосування  та  дози.  Для  обробки мікротравм – 0,05%  водний  розчин.  При  мікротравмах  шкіру  навколо  рани  обробляють  цим  розчином,  після  чого  накладають  серветку,  змочену  розчином  хлоргексидину  біглюконату і  фіксують  її  пов’язкою  або  пластирем. Для  профілактики  венеричних  захворювань 0,05%  розчин  хлоргексидину  біглюконату ефективний,  якщо  він  застосований  не пізніше  2 годин  після  статевого  акту.  Розбавлений,  0,05%  розчин,  вводять  в  уретру  чоловікам  (2 – 3 мл),  жінкам  (1 – 2 мл)  та  у піхву  (5 – 10 мл) на 2 – 3 хв. Необхідно  також  обробити шкіру  внутрішніх  поверхонь  стегон,  лобка,  статевих  органів.  Після  процедури  утримуватися  від  сечоспускання  протягом  2 годин.    

При  післяопераційному  догляді  за  хворими  у  відділеннях  ЛОР  та  стоматології  розчин  0,05%  для  полоскання  призначають  зазвичай   2 – 3  рази  на  добу. Комплексне  лікування  уретритів  та  уретропростатитів  проводять  шляхом  упорскування  в  уретру  2 – 3 мл  0,05%  розчини  хлоргексидину  біглюконату 1 – 2  рази  на  день,  курс  лікування – 10 днів,  процедури  призначають  через  день. Для  промивання  сечового  міхура  застосовують  0,02%  водний  розчин  (простерилізований  в  автоклаві  протягом  30 хв):  промивають  1  раз  на  день  протягом  4 – 12  днів   (300 – 400  мл  на  процедуру).

Дезінфекція  приміщень: використовують для обробки медичного інструменту та робочих поверхонь проводять чистою губкою, змоченою розчином, або шляхом замочування протягом 5 хвилин.

Розчином хлоргексидину можна також користуватися для дезінфекції приміщень, санітарного устаткування.

Розбавлення розчинів, що рекомендуються

Побічна дія. Хлоргексидину біглюконат  може спричиняти швидкоминучу сухість і свербіж  шкіри, дерматити, липкість шкіри рук, яка зберігається протягом  3 – 5  хвилин, фотосенсибілізація.  Зміна  кольору  зубів,  відкладення  зубного  каменя  та  порушення  смаку  при  довготривалому  застосуванні  для  антисептики  порожнини  рота.

Протипоказання. Схильність  до  алергічних  реакцій  і  алергічних  захворювань,  дерматити,  вірусні  захворювання  шкіри. 

Передозування.   Відомостей  немає.

Особливості  застосування. При  випадковому  потраплянні  всередину  практично  не абсорбується  (слід  зробити  промивання  шлунку,  використовуючи  молоко,  сире  яйце,  желатин  або  м’яке  мило). При необхідності  проводити  симптоматичну  терапію.

Не  рекомендується  застосовувати  для  обробки  кон’юнктиви.

Через  небезпеку  виникнення  дерматитів  небажане  одночасне  застосування  хлоргексидину  біглюконату  і  препаратів  йоду. У  пацієнтів  з  відкритою  черепно-мозковою  травмою,  пошкодженнями  спинного  мозку,  перфорацією  барабанної  перетинки  слід  уникати  потрапляння  препарату  на  поверхню  головного  мозку,  мозкових  оболонок  та  в  барабанну  порожнину. Не слід  змішувати  хлоргексидину  біглюконат  з  іншими  дезінфекційними  та  миючими  засобами.  Потрапляння  гіпохлористих  відбілюючих  речовин  на  тканини,  які  раніше  знаходилися  у  контакті  з засобами,  які  містять  хлоргексидин,   може  сприяти  появі  на 

них  коричневих  плям.  Одяг,  який  був  у контакті з  хлоргексидином  не піддавати  дії  гіпохлористих  та  інших  з’єднань,  що виділяють  активний  хлор.  Не розбавляти  жорсткою  водою.  Водні  розчини  можна  стерилізувати  в  автоклаві  при  температурі  116°С  протягом  30 хв. Не стерилізувати  за допомогою  іонізуючого  випромінювання.

З  обережністю – дитячий  вік  (до  18  років).

Застосовувати  у  період  вагітності  або  годування  груддю. Досвід застосування препарату у періоди вагітності і лактації відсутній.

Здатність  впливати  на  швидкість  реакції  при  керуванні  автотранспортом  або  іншими  механізмами.  Препарат  не  впливає  на  швидкість  реакції  при  керуванні  автотранспортом  або  іншими  механізмами.

Взаємодія  з  іншими  лікарськими  засобами.  Підвищує  чутливість  бактерій  до  левоміцетину,  канаміцину  сульфату,   неоміцину  сульфату,  цефалоспоринів, хлорамфеніколу.  Етанол  посилює  ефективність  препарату.  Сумісний  з  препаратами,  що містять  катіону  групу  (бензалконію  хлорид,  центримонію  бромід).

Умови  та  термін  зберігання.  Зберігати  у недоступному  для  дітей, захищеному  від  світла   місці,  при  температурі  15 – 25°С.  Термін  придатності – 3 роки.

Умови  відпуску.  Без  рецепта.

Упаковка.  По  100  мл  у  багатодозових  контейнерах.

Йод – також дуже активний бактерицидний елемент. Розчин його у співвідношенні 1:20000 викликає загибель вегетативних  форм бактерій за 1 хв, а спор – за 15 хв. В медичній практиці використовується у вигляді спиртових розчинів, в розчині калію іодиду, полівінілпірролідону тощо.

Розчин йоду спиртовий  – це 5 % водно-спиртовий розчин. Містить йоду – 5 г, калію йодиду – 2 г, води і спирту етилового 95 % порівну до 100 мл. Широко використовується як антисептик для обробки операційного поля, країв рани, рук хірурга. Характерна наявність сильної подразнювальної дії, тому він може викликати хімічні опіки шкіри. У зв’язку з цим повторно використовувати його потрібно з обережністю. Як антисептичний, подразнювальний і відволікальний засіб його застосовують також при запальних і інших захворюваннях шкіри, міозиті, невралгії тощо. Йод частково всмоктується із шкіри в кров, тому може проявляти резорбтивну дію, особливо в дітей.

Цей препарат у хворих з підвищеною індивідуальною чутливістю до йоду може викликати дерматит. Запобігти його можна шляхом швидкої обробки шкіри етиловим спиртом безпосередньо після змазування розчином йоду.

Замінником розчину йоду спиртового для знезараження операційного поля є йодонат. Це водний розчин поверхнево активної речовини в поєднанні з йодом, якого в препараті 4,5 %. Знезараження шкіри операційного поля проводиться шляхом двократного змащування 1 % розчином. Для цього вихідний розчин йодонату розбавляють в 4,5 рази стерильною або кип’яченою водою. Перед накладанням на шкіру швів краї рани змащуються цим розчином ще раз.

Розчин Люголя  – це розчин йоду у водному розчині калію йодиду. Його склад: йоду – 1 частина, калію йодиду – 2 частини і води – 17 частин. Використовують зовнішньо, головним чином для змащування слизової оболонки глотки і гортані.

Різновидом цього препарату є розчин Люголя з гліцерином. Він дещо менше подразнює слизові оболонки.

ЛЮГОЛЬ З ГЛІЦЕРИНОМ

Склад лікарського засобу:

діюча речовина: йод;1 г розчину містять йоду 10 мг, калію йодиду 20 мг;

допоміжні речовини: гліцерин, вода очищена.

Лікарська форма. Розчин для зовнішнього застоcування.

Прозора сиропоподібна рідина червоно-бурого кольору із запахом йоду.

Фармакотерапевтична група.

Препарати, що застосовуються при захворюваннях горла. Антисептики.

Код АТС R02А А20.

Люголь з гліцерином розчин чинить бактерицидну дію за рахунок вмісту в ньому вільного йоду. Препарат чинить протимікробну дію на грампозитивні та грамнегативні бактерії, у тому числі на стрептококи, стафілококи, кишкову паличку, клебсієли, протей.

Показання для застосування.

Запальні захворювання слизових оболонок глотки: тонзиліт, фарингіт.

Протипоказання.

Підвищена чутливість до компонентів препарату. Тяжкі захворювання печінки та нирок. Період вагітності і годування груддю. Дитячий вік до 5 років.

Належні заходи з безпеки при застосуванні.

Не допускати потрапляння препарату в очі.

Не слід порушувати правила застосування лікарського засобу, це може зашкодити здоров’ю.

Особливі застереження.

Відсутні.

Спосіб застосування та дози.

Для зовнішнього застосування!

Тампоном, змоченим препаратом, змащують уражені слизові оболонки глотки 3 – 4 рази на добу.

Тривалість курсу лікування залежить від перебігу захворювання та його тяжкості.

Передозування.

Можлива поява йодизму (нежить, кропив’янка, набряк Квінке, сльозотеча, слиновиділення, висипи на шкірі, м’язова слабкість, загальмованість).

Лікування. Негайне припинення застосування препарату та симптоматична терапія.

Побічні ефекти.

При тривалому застосуванні можуть з’явитися явища йодизму (нежить, кропив’янка, набряк Квінке, сльозотеча, слинотеча, висипи на шкірі, м’язова слабкість, загальмованість), кропив’янка.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Не застосовувати одночасно з розчином перекису водню та іншими дезінфікуючими засобами.

Термін придатності.

3 роки.

Препарат не можна застосовувати після закінчення терміну придатності, вказаного на упаковці.

Умови зберігання.

Зберігати при температурі не вище 25 °С в оригінальній упаковці.

Зберігати в недоступному для дітей місці.

 Упаковка.

По 25 г у флаконах.

 

Антисептики ароматичного ряду

 

До цієї групи антисептиків належать фенол, крезол, тимол, резорцин, іхтіол, березовий дьоготь та ін. Їх висока протимікробна активність зумовлена властивістю легко проникати через мембрани мікробів і  викликати денатурацію білків протоплазми. Зв’язок фенольних сполук із білками нетривалий, тому одна молекула їх може послідовно прореагувати з декількома молекулам білка. У зв’язку з цим протимікробна активність ароматичних сполук суттєво не зменшується в білковому середовищі.

Фенол, або кислота карболова. Як протимікробний засіб в 3-5 % розчинах застосовується для дезинфекції меблів, предметів домашнього вжитку, лікарняної білизни, виділень хворих, для зберігання хірургічних інструментів тощо. В 0,25-1 % розчинах використовується інколи при захворюваннях шкіри, які супроводжуються сверблячкою, а в 0,1 – 0,5 % розчинах – для консервування деяких лікарських засобів, сироваток, суппозиторіїв.

Місцево розчини фенолу можуть подразнювати шкіру і слизові оболонки. Це подразнення з часом змінюється на знечулення, оніміння.

Фенол легко всмоктується слизовими оболонками і навіть непошкодженою шкірою, що може призвести до важкої інтоксикації, яка супроводжується коротко-тривалим збудженням ЦНС, пригніченням дихання і серцевої діяльності, пониженням температури тіла, ураженням паренхіматозних органів.

Резорцин по протимікробній активності поступається фенолу. В малих концентраціях проявляє кератопластичну дію, у великих -подразнює шкіру і викликає кератолітичний ефект. Використовується для лікування  екземи, себореї, грибкових уражень у вигляді 2-5 % водних і спиртових розчинів і 5-20 % мазей.

Близький до резорцину є дьоготь березовий (Pix liquida Betulae), який отримують шляхом сухої перегонки березової кори. Він містить фенол і його похідні, смоли тощо. Йому притаманні антимікробні, кератопластичні, кератолітичні і подразнювальні властивості. Застосовують зовнішньо для лікування шкірних захворювань у вигляді 10-30 % мазей і лініментів. Входить до складу лінімента бальзамічного по Вишневському (Linimentun balsamicum Wisknevsky), який використовується при лікуванні ран і мазі Вількінсона (Unguentum Wilkinsoni), яка призначається при корості і грибкових захворюваннях шкіри.

Іхтіол – препарат, до складу якого входять ароматичні й гідроароматичні сполуки, а також сірка. Отримують шляхом сухої перегонки деяких видів сланцевого вапняку. За антимікробною дією він поступається фенолу. Має протизапальну, слабку анестезуючу і антисептичну дію. Ці властивості використовуються в лікуванні екземи, бешихи, лишаїв, фурункульозу (5-30 % мазі, 5-10 % водно-спиртові розчини). При параметритах і сальпінгітах призначається в свічках по 0,1-0,2 г.

 ІХТІОЛ

 (Ichthyol)

Загальна характеристика:

основні фізико-хімічні властивості: супозиторії темно-бурого кольору з запахом іхтіолу, торпедоподібної форми. Допускається поява нальоту на поверхні супозиторія;

склад: 1 супозиторій містить іхтіолу 200 мг;

допоміжні речовини:  вітепсол

Форма випуску. Супозиторії ректальні.

Фармакотерапевтична група. Антигемороїдальні препарати  для місцевого застосування. Код АТС D10BX01.

Фармакологічні властивості. Фармакодинаміка. Іхтіол, супозиторії ректальні має протизапальну, місцево знеболювальну, антисептичну та кератопластичну дію. Іхтіол при безпосередній дії на шкіру та слизові оболонки спричиняє  слабке подразнення чутливих нервових закінчень, тим самим понижуючи їх чутливість, що призводить до виникнення рефлексів, які змінюють живлення тканин. Іхтіол з супозиторіїв всмоктується слизовою оболонкою, зумовлює денатурацію білкових молекул. Сприятливо впливає на зону запалення: регулює судинний тонус, відновлює кровообіг, покращує обмін речовин.

Фармакокінетика. Дані про фармакокінетичні властивості відсутні.

Показання для застосування.

У проктології – для лікування геморою, тріщин заднього проходу;

у гінекології – при запальних захворюваннях органів малого тазу (метриті, параметриті, сальпінгіті );

в урології – для лікування хронічного неспецифічного простатиту.

Спосіб застосування та дози. Застосовують для лікування  дорослих та дітей за призначенням лікаря. Звільнивши супозиторій з упаковки, вводять його глибоко в задній прохід після очищувальної клізми або довільного випорожнення кишечнику. Застосовують по 1 супозиторію 1-2 рази на добу. Тривалість курсу лікування визначається лікарем індивідуально. Зазвичай курс лікування становить 7-14 днів.

Можливе застосування у дітей  грудного віку. Препарат не є суворо дозованим, тому дітям призначають звичайну дозу.

Побічна дія. Можливі місцеві побічні реакції.

Протипоказання. Індивідуальна непереносимість компонентів препарату.

Передозування. Явищ передозування при застосуванні Іхтіолу, супозиторіїв ректальних,  не описано.

Особливості застосування. Під час вагітності та у період лактації супозиторії застосовують з обережністю з урахуванням співвідношення ризик/користь.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Для Іхтіолу суппозиторіїв ректальних несумісність з іншими лікарськими засобами не описана.

Умови та термін зберігання. Зберігати у сухому, захищеному від світла, недоступному для дітей місці, при температурі від 5 до  20ºС. Термін придатності  2 роки. Не застосовувати препарат після закінчення терміну придатності, зазначеного на упаковці.

Умови відпуску. Без рецепта.

Упаковка. По 10 (2х5) супозиторіїв у контурній упаковці.

 

Засоби аліфатичного ряду

 

До цієї групи антисептичних засобів належать спирт етиловий і формальдегід.

Спирт етиловий – це засіб, протимікробна дія якого полягає в здатності забирати воду  і викликати денатурацію білків протоплазми мікроорганізмів. На спорові форми не впливає. Бактерицидна дія починає проявлятися вже в розчині з концентрацією  20 %. Із її збільшенням цей ефект зростає. Але в білковому середовищі високі концентрації спирту утворюють щільні білкові конгломерати, в середині яких можуть знаходитись живі мікроорганізми. Тому на практиці, наприклад, для знезаражування шкіри, доцільніше використовувати 70 % спирт, тому що в такій концентрації він добре проникає в глибину шкіри, в протоки сальних і потових залоз, забезпечує високий антисептичний ефект в найближчі хвилини. За силою протимікробної дії 70 % спирт етиловий прирівнюється до 3 % розчину фенолу або 0,1 % розчину ртуті дихлориду.

Як протимікробний засіб спирт етиловий застосовується для обробки рук медичного персоналу і операційного поля (70 %), стерилізації хірургічних інструментів (90-95 %) тощо. Нерідко він використовується в поєднанні з іншими протимікробними засобами (йодом, фурациліном, метиленовим синім, діамантовим зеленим та ін.) у вигляді розчинів.

Спирт етиловий     Ацетальдегід                      Оцтова кислота

СПИРТ ЕТИЛОВИЙ 70 %

Склад: діюча речовина: етанол; не менше 69,3 % і не більше 70,7 % етанолу за об`ємом.

Лікарська форма. Розчин 70 %.

Фармакотерапевтична група. Антисептичні та дезінфекційні засоби. Код АТС  D08A  X08.

Клінічні характеристики. Показання. Спирт етиловий 70 % застосовують переважно як зовнішній місцевоподраз-нювальний та антисептичний засіб для лікування фурункулів, панариціїв, інфільтратів, маститів на початкових стадіях. Застосовують як антисептик для обробки рук хірургів. Застосовують як піногасник при альвеолярному набряку легень. Як подразнювальний засіб застосовують для обтирання та компресів. Спирт етиловий 70 % є антидотом метилового спирту.

Протипоказання. Не можна застосовувати при гострих запальних процесах шкіри. При лікуванні набряку легень відносними протипоказаннями є психомоторне збудження і некупірований больовий синдром при інфаркті міокарда (через малу ефективність і погану переносимість цієї терапії у хворих з вищезазначеними синдромами). Дитячий вік до 14 років. Підвищена індивідуальна чутливість.

Спосіб застосування та дози. Зовнішньо – для обтирання, компресів, дезінфекції шкіри, у тому числі рук, у вигляді примочок. При альвеолярному набряку легень призначають інгаляції парів 70 % спирту в умовах стаціонару через носовий катетер. При отруєнні метиловим спиртом внутрішньо призначають 30 % розчин етанолу або його 5 % розчин внутрішньовенно у стерильному ізотонічному розчині натрію хлориду.

Побічні реакції. Пригнічення центральної нервової системи. Можливі подразнення шкіри або слизових оболонок. У разі появи будь-яких небажаних явищ необхідно звернутися до  лікаря!

Передозування. При застосуванні внутрішньо у великих дозах можливе пригнічення діяльності дихального центру. При застосуванні внутрішньо або внутрішньовенно великих доз швидко розвивається кома (холодна липка шкіра, гіперемія обличчя, зниження температури тіла, блювання, мимовільне виділення сечі та калу, звуження зіниць, а при прогресуванні порушення дихання – розширення. Горизонтальний ністагм. Дихання уповільнене, пульс частий, слабкий). Іноді – судоми, аспірація блювотних мас, ларингоспазм. Можлива зупинка дихання внаслідок механічної асфіксії з подальшим пригніченням серцево-судинної діяльності. При отруєнні внаслідок прийому етанолу внутрішньо викликають блювання, промивають шлунок. При необхідності вживають реанімаційні заходи.

Особливі заходи безпеки. Не допускати потрапляння препарату в очі !

Особливості застосування. Для компресів, обтирань (з метою запобігання опіку) Спирт етиловий 70 % слід розвести водою у співвідношенні 1 : 1. Під час інгаляційного застосування етанолу для запобігання його інтенсивному всмоктуванню та появі збудження кожні 30-35 хв необхідно  вдихати кисень або киснево-повітряну суміш. Не слід порушувати правила застосування лікарського засобу, це може зашкодити здоров’ю.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій. При застосуванні препарату внутрішньо сумісно з нітрофуранами відмічається збільшення токсичності останніх. При сумісному застосуванні Спирту етилового   70 %  і пероральних протидіабетичних засобів (похідних сульфанілової кислоти) можливий розвиток  гіпоглікемічної коми. Спирт етиловий 70 % знижує ефективність тіаміну, збільшує ризик виникнення виразки шлунка при поєднанні з ацетилсаліциловою кислотою. При сумісному прийомі зі снодійними засобами різних груп – значне утруднення дихання. Підвищується нейротоксичність пеніцилінів, цефалоспоринів, фторхінолонів під впливом етанолу, що вводиться перорально або внутрішньовенно.

Фармакологічні властивості. Фармакодинаміка. При зовнішньому застосуванні чинить антисептичну, дезінфікуючу, місцевоподразнювальну дію. Етанол коагулює білки, активний відносно грампозитивних і  грамнегативних бактерій та вірусів. Чинить “дубильну” дію на шкіру та слизові оболонки. При прийомі внутрішньо етанол, впливаючи на клітини центральної нервової системи (особливо кори мозку), спричиняє характерне алкогольне збудження, зумовлене ослабленням процесів гальмування. Після цього спостерігається ослаблення процесів збудження у корі, пригнічення спинного та довгастого мозку, функції дихального центру. При інгаляційному застосуванні можливі системні ефекти дії спирту. Його терапевтична дія як піногасника розпочинається через      10-15 хв, а повна терапевтична дія – через 1 год. Фармакокінетика. При місцевому застосуванні не всмоктується через шкіру.

Фармацевтичні характеристики. Основні фізико-хімічні властивості: безбарвна, прозора рідина з характерним спиртовим запахом.

Термін придатності. Не обмежений.

Умови зберігання. Зберігати у недоступному для дітей місці, у добре закупореній тарі, подалі від вогню. Упаковка. По 100 мл у флаконах.

СПИРТЕТИЛОВИЙ 96%

(SPIRITUSAETHYLICUS 96% )

Загальна характеристика:

хімічна назва: етанол, спирт етиловий;

основні фізико-хімічні властивості: прозора, безбарвна, рухома летка рідина з

характерним спиртовим запахом, легкозаймиста;

склад: не менше 96% і не більше 96,6% спирту етилового за об’ємом.

Форма випуску. Розчин для зовнішнього застосування.

Фармакотерапевтична група. Антисептичні та дезінфекційні засоби. АТС D08А Х 07.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка. При зовнішньому застосуванні має антисептичну, дезінфікуючу, місцеву подразнювальну дію. Спирт етиловий коагулює білки, активний відносно грам позитивних і грам негативних бактерій та вірусів. Проявляє “дубильну” дію на шкіру та слизові оболонки.

При прийомі внутрішньо спирт етиловий, впливаючи на клітини центральної нервової системи (особливо кори великого мозку), викликає характерне алкогольне збудження, обумовлене ослабленням процесів гальмування. Після цього спостерігається ослаблення процесів збудження у корі, пригнічення спинного та продовгуватого мозку, функції дихального центру.

Показання для застосування.Спирт етиловий застосовують як зовнішній місцево-подразнювальний та антисептичний засіб, для дезінфекцій шкіри, у тому числі рук, для примочок.

Використовують для знезаражу ваннярук хірургів (особливо при алергії на інші миючі й антисепчтині засоби), для обробки операційного поля.

Призначають при альвеолярному набряку легень будь-якої етіології у вигляді інгаляцій як проти пінний засіб. Використовують при отруєнні метиловим спиртом.

Спосіб застосування тадози. Зовнішньо- наносять на шкіру за допомогою ватних тампонів, серветок. Особливості застосування визначаються лікарем у кожному конкретному випадку.

Як піногасних при альвеолярному набряку застосовують 70 – 96% розчину у вигляді інгаляцій або вводять через носовий катетер; при масковому способі подання застосовують 40 – 50% розчини (комбінують із вдиханням кисню).

При отруєнні метиловим спиртом внутрішньо призначають 30% розчин спирту етилового або вводять внутрішньо венно 5% розчин.

Побічна дія. Пригнічення центральної нервової системи. Можливі подразнення шкіри або слизових оболонок.

Протипоказання. Не можна застосовувати при гострих запальних процесах шкіри. Не рекомендовано застосовувати дітям до 14років.

Передозування. У великих дозах при застосуванні внутрішньо зумовлює пригнічення діяльності дихального центру. При отруєнні внаслідок прийому спирту етилового внутрішньо викликають блювання, промивають шлунок.

Особливості застосування. Для компресів (для запобігання опіку) етанол слід розвести водою у співвідношенні 1:1.

Умови та термін зберігання.Зберігатиу щільно закритий тарі, недоступному для дітей місці, подалі від вогню. Термін придатності – необмежений.

СПИРТ ЕТИЛОВИЙ 96% Розчин для зовнішнього застосування 96% по 100 мл, 250 мл, 375 мл у флаконах

Гостре отруєння алкоголем залежить від швидкості всмоктування, тривалості прийому, дози, функції печінки, стану організму.

При помірній і середній стадії сп’яніння необхідне рефлекторне збудження ЦНС – вдихати розчин аміаку, вводити кофеїн.

При важких отруєннях втрачається свідомість і рефлекси, пригнічуються життєво-важливі центри. Артеріальний тиск знижується, пригнічується дихання, розвивається синюшність шкіри. Для допомоги вводять аналептики (бемегрид, етимізол, кофеїн), промивають шлунок, вводять сечогінні засоби, глюкозу, кислоту аскорбінову, фруктозу, зігрівають тіло.

Хронічне отруєння настає при регулярному прийомі алкоголю. Повторний прийом веде до привикання. Одночасно із звиканням розвивається залежність (пристрасть – психічна і фізична), яка характеризується розвитком психозу, важким переживанням, неспокоєм без споживання алкоголю і сильним потягом до повторних прийомів.

Тривале застосування етанолу призводить до розвитку хронічних запальних процесів шлунково-кишкового тракту (езофагіт, гастрит, пептичні виразки, панкреатит), печінки (гепатит, цироз, холецистит), переродження серцевого м’яза, кардіоміопатії, міопатії скелетних м’язів, порушення психіки з галюцинаціями. Настає Корсаковський психоз, атрофія мозку, алкогольна полінейропатія, алкогольний синдром плода.

Лікування хворих на алкоголізм основане на розвитку відрази до алкоголю. Для цього використовують блювотні засоби: апоморфін, еметин, відвар трави баранцю. З допомогою цих речовин виробляється умовно-рефлекторна реакція на алкоголь.

В останні роки використовують тетурам (антабус, аверсан, дисульфірам), інмекарб, мебікарб, метронідазол, транквілізатори, еспераль (радотер) – препарат тривалої дії. Таблетки еспералю імплантують у підшкірну клітковину. Фармакологічні ефекти тетураму і його аналогів пов’язані з тим, що перетворюючись у диетилтіокарбамат, дисульфірам блокує фермент альдегіддегірогеназу і сприяє накопиченню ацетальдегіду в печінці та крові після прийому алкоголю.

На фоні тетураму:

Спирт етиловий Ацетальдегід

Це лежить в основі виникнення антабус-алкогольної реакції, яка виражається соматичними розладами, (відчуття страху, болі в ділянці серця, зниження артеріального тиску, нудота, блювання), які роблять неможливим сумісний прийом тетураму й етилового спитру.

ЕСПЕРАЛЬ

(ESPERAL^Ò)

 

Загальна характеристика:

міжнародна назва: disulfiram;

основні фізико-хімічні властивості: білі з кремовим відтінком круглі таблетки з перехресною розподільною лінією з одного боку та гравіюванням “ЕSРЕRАL” – з іншого;

склад: 1 таблетка містить 500 мг дисульфіраму;

допоміжні речовини: повідон ексципієнт К30, карбоксиметилцелюлоза натрієва, магнію стеарат, целюлоза мікрокристалічна.

Форма випуску. Таблетки.

Фармакотерапевтична група. Засоби, що застосовуються при алкогольній залежності. Код АТС N07B B01.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка. Дисульфірам інгібує  дію багатьох ферментів. Інгібування ацетальдегід-дегідрогенази призводить до підвищення концентрації ацетальдегіду, метаболіту етилового спирту, який спричиняє виникнення неприємних симптомів: інтенсивне почервоніння обличчя, нудота, блювання, відчуття дискомфорту, тахікардія та гіпотензія.

Фармакокінетика. При пероральному прийманні дисульфірам швидко, але не повністю абсорбується (від 70% до 90%). Він швидко метаболізується: перетворюється на діетилдитіокарбамат, який потім виводиться у формі глюкуроніду або трансформується у діетиламін та сірковуглець.  Частина сірковуглецю виводиться легенями. Залишкова частина метаболізується та виводиться з сечею.

Показання для застосування. Ад’ювантна терапія для попередження рецидиву алкогольної залежності.

Спосіб застосування та дози. Препарат призначений для перорального приймання. Рекомендується приймати дорослим 1 таблетку на добу. Таблетку потрібно запити водою (половина склянки), приймати вранці під час сніданку, після утримання від вживання алкоголю принаймні протягом 24 годин.  Тривалість  курсу лікування встановлює лікар індивідуально.

Побічна дія.

Побічні  ефекти, що виникають під дією дисульфіраму.

З боку шлунково-кишкового тракту.

• Нудота, блювання, біль у шлунку, діарея.

• Металевий присмак у роті після прийому препарату, неприємний запах із ротової порожнини (галітоз).

• Неприємний запах у пацієнтів з колостомією.

З боку печінки.

• Часто спостерігаються підвищення рівня трансаміназ; рідко – гепатит, у тому числі швидкоплинна та фатальна форми гепатиту.

З боку центральної нервової системи.

• Поліневрит нижніх кінцівок, неврит зорового нерва.

• Психоневрологічні розлади (втрата пам’яті, сплутаність свідомості).

• Сонливість та втомлюваність на початку лікування.

• Головний біль.

З боку шкіри.

• Алергічні висипи на шкіри можливо внаслідок перехресної чутливості до гуми.

Побічні ефекти, пов’язані з поєднанням дисульфіраму та алкоголю.

• Інтенсивний рум’янець на обличчі, еритема, нудота та блювання, відчуття нездужання, тахікардія та гіпотензія.

• В окремих випадках спостерігалися більш тяжкі побічні ефекти: порушення серцевого ритму, напади стенокардії, серцево-судинна недостатність, інфаркт міокарда, раптова смерть, пригнічення дихання та неврологічні симптоми (сплутаність свідомості, енцефалопатія та епілептичні напади чи судоми).  

Протипоказання. Підвищена чутливість до дисульфіраму або будь-якого компонента препарату. Тяжка печінкова недостатність. Ниркова недостатність.  Тяжка дихальна недостатність. Цукровий діабет. Психоневрологічні розлади. Серцево-судинні розлади. Вживання алкогольних напоїв або лікарських засобів, що містять спирт, протягом останніх 24 годин. Вагітність та період годування груддю.

Передозування. Передозування лише дисульфірамом може спричинити неврологічні розлади: екстрапірамідний синдром, розлади свідомості (кома, сплутаність свідомості та енцефалопатія). Лікування симптоматичне.

У результаті передозування дисульфірам-етанолом може виникнути кома або синдром сплутаності свідомості, серцево-судинна недостатність, інколи з неврологічними ускладненнями. Лікування симптоматичне.

Особливості застосування.

Препарат Еспераль можна призначати лише після проведення всебічного медичного обстеження (включаючи лабораторні дослідження). 

Функціональні проби печінки, включаючи визначення рівня трансаміназ в сироватці крові, повинні проводитись перед початком лікування дисульфірамом (див. розділ «Протипоказання»), а потім ці функціональні тести потрібно проводити через однакові інтервали часу, особливо протягом перших 3 місяців лікування. Підвищення рівня трансаміназ в сироватці крові, що в три рази перевищують верхню межу нормального показника, вимагають негайного припинення лікування без наступного відновлення. Потрібно здійснювати ретельний нагляд за пацієнтами до встановлення нормальних показників функціональних проб печінки.

Препарат потрібно застосовувати із обережністю пацієнтам з нікелевим дерматитом через підвищений ризик виникнення гепатиту (див. розділ «Побічна дія»).

Препарат ніколи не повинен призначатися пацієнтам без їхнього відома.

Досвіду застосування препарату для лікування дітей немає.

Оскільки існують повідомлення про вкрай поодинокі випадки швидкоплинного гепатиту, тому у разі виникнення таких симптомів, як астенія, анорексія, нудота, блювання, абдомінальний біль або жовтуха, потрібно негайно провести медичне обстеження пацієнта та взяти лабораторні функціональні проби печінки (див. розділ «Побічна дія»).

Пацієнта необхідно повідомити про ризик розвитку дисульфірамової реакції          (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами») у разі одночасного застосування препарату та алкогольних напоїв,  навіть у незначній кількості. Пацієнтів необхідно попередити про вміст спирту у деяких лікарських засобах (особливо у розчинах для внутрішнього приймання), продуктах харчування, а також у деяких парфюмерно-косметичних засобах, таких як лосьйони після гоління та туалетні води чи одеколони.

Неприємні симптоми (інтенсивний рум’янець на обличчі, еритема, нудота та блювання, відчуття нездужання, тахікардія та гіпотензія) розвиваються протягом 10 хв після вживання алкоголю та тривають від 30 хв до декількох годин.   

Реакції, спричинені вживанням алкоголю, можуть виникати протягом 2 тижнів після припинення лікування препаратом. Існують повідомлення про більш тяжкі реакції при одночасному застосуванні дисульфіраму з алкоголем: порушення серцевого ритму, напади стенокардії, серцево-судинна недостатність, інфаркт міокарда, раптова смерть, пригнічення дихання та неврологічні симптоми (сплутаність свідомості, енцефалопатія та епілептичні напади чи судоми).  

 Вплив на здатність керувати автомобілем або працювати зі складними механізмами. Пацієнта необхідно попередити про те, що під час прийому препарату може виникнути сонливість, тому керувати автомобілем та працювати зі складними механізмами не рекомендується.

Вагітність. Дослідження на тваринах не дали переконливих результатів, а даних клінічних досліджень не достатньо.

Тому дисульфірам не рекомендується застосовувати як у період вагітності, незалежно від її стадії, так і жінкам дітородного віку, які не застосовують протизаплідні засоби.

Розвиток дисульфірамової реакції при одночасному застосуванні препарату з алкоголем може серйозно  вплинути на плід. 

Годування груддю. Застосовувати препарат у період годування груддю не рекомендується.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами.

Комбінації, які не рекомендується застосовувати.

– Алкоголь – розвиток дисульфірамової реакції (припливи крові до обличчя, почервоніння, блювання та тахікардія).  Необхідно уникати вживання алкогольних напоїв або лікарських засобів, що містять спирт.

– Ізоніазид – порушення поведінки та розлад координації рухів.

– Лікарські засоби групи 5-нітроімідазолу (метронідазол, орнідазол, секнідазол, тинідазол) – короткочасний психотичний розлад, сплутаність свідомості.

– Фенітоїн – суттєве та швидке підвищення рівня фенітоїну в плазмі крові з ознаками токсичності (через пригнічення метаболізму). 

Комбінації, що потребують обережності при одночасному застосуванні.

– Варфарин (та інші антикоагулянти на основі екстраполяції даних) – посилення антикоагулянтної дії при пероральному прийомі та підвищення ризику виникнення крововиливу (через послаблення метаболізму у печінці).

Умови та термін зберігання. Зберігати у недоступному для дітей місці при температурі нижче +25°С. Термін придатності – 3 роки.

Умови відпуску. За рецептом.

 Упаковка. По 20 таблеток у поліпропіленовому флаконі, в картонній коробці.

Розчин формальдегіду, або формалін, – розчин, який містить 36,5-37,5 % формальдегіду. Впливає не тільки на вегетативні, але й на спорові форми бактерій. Механізм протимікробної дії полягає в дегідратації білків протоплазми збудників інфекційних захворювань, що призводить до їх загибелі. Цим пояснюється також різке подразнення формальдегідом шкіри і слизових оболонок. Шкіра стає щільною і сухою, тому що він віднімає воду від поверхневих шарів епітелію. При цьому різко зменшується секреція потових залоз, навіть під впливом розчину 0,5-1 % концентрації.

Препарат застосовують як дезинфікуючий і дезодоруючий засіб для миття рук, обробки шкіри при підвищеній пітливості (0,5-1 % розчин), для дезинфекції неметалічних інструментів (0,5 % розчин).

При вдиханні формальдегіду настає сльозотеча, кашель, задишка, психомоторне збудження. При оральному отруєнні виникає печія і біль у роті, за грудиною і в епігастральній ділянці, блювання з кров’ю, спрага, втрачається свідомість, з’являється ціаноз, може розвинутись кома.

Програма надання термінової допомоги потерпілим починається з евакуації їх із небезпечної зони, інгаляції водяною парою, зволоженим киснем, промивання шлунка 2-3 % розчином амонію хлориду, ацетату чи карбонату. Усередину необхідно ввести 2-3 столові ложки вугілля активованого і 100 мл 30 % розчину магнію сульфату. При тяжких отруєннях формальдегідом необхідно провести форсований діурез, ввести під шкіру 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату і 1 мл 2 % розчину промедолу, усередину – таблетку кодеїну або етилморфіну.

 

Група барвників

 

Барвники – це група забарвлених протимікробних засобів з відносно невисокою токсичністю. Чутливість різних штамів патогенних мікроорганізмів до цих препаратів різна. Найбільш чутливими до них є грампозитивні бактерії і коки. В білковому середовищі (кров, гній) їх протимікробна активність різко падає.

Діамантовий зелений  – найбільш активний антисептик з групи барвників. У вигляді 1-2 % спиртових чи водних розчинів використовується для обробки шкіри у зв’язку з наявністю подряпин, екскоріацій, для знезараження операційного поля. Використовується також при лікуванні піодермій, блефаритів тощо.

Метиленовий синій у вигляді 1-3 % спиртових розчинів застосовують при опіках, піодермії, фолікулітах, а у водному розчині 1:5000 – при циститах, уретритах, для промивання порожнин тіла. Інколи його призначають усередину для лікування циститів, уретритів та інших інфекційних захворювань сечових шляхів (дорослим по 0,1 г 3-4 рази на день). Виділяючись із сечею, препарат забарвлює її в синій колір. Ампульний розчин метиленового синього вводять у вену при отруєнні синильною кислотою чи її солями (ціанідами). При цьому метиленовий синій перетворює гемоглобін у метгемоглобін, який зв’язує ціаніди в нетоксичний комплекс (ціанметгемоглобін).

Етакридину лактат – протимікробний препарат, що застосовується, головним чином, при лікуванні кокових інфекцій. Препарат малотоксичний, не подразнює тканини. Механізм протимікробної дії обумовлений здатністю катіону цього барвника витісняти водень із сполук, які визначають життєдіяльність мікроорганізмів, з утворенням тяжкорозчинних комплексів.

Як зовнішній профілактичний і лікувальний засіб, етакридину лактат використовується в хірургії, гінекології, урології, офтальмології, отоларингології, дерматології. Для обробки і лікування свіжих і інфікованих ран користуються водними розчинами (1:2000-1:5000), для промивання плевральної і черевної порожнин, сечового міхура (1:2000 – 1:1000), у вигляді примочок і тампонів при фурункулах, карбункулах і абсцесах (1:2000–1:1000), а також в краплях для очей і носа (1:1000) тощо. В дерматології застосовують 2,5 % присипки, 1-3 % мазі, 5-10 % пасти. Інколи призначається усередину при колітах і ентероколітах (в таблетках).

 

Окисники

 

Ці засоби при контакті з тканинами організму розпадаються з виділенням молекулярного (перекис водню) або атомарного (калію перманганат) кисню.

 

2Н₂О₂  ®  2Н₂О + О₂

2КМnО₄ + Н₂О® 2КОН + 2МnО₂ + 3О_.

 

Розпад перекису водню  (Н₂О₂) відбувається під впливом ферменту каталази, а калію перманганату (КМnО₄) – в присутності органічних речовин. Завдяки виділенню кисню ці середники здатні окислювати органічні сполуки, зокрема білки протоплазми мікроорганізмів, і таким чином сприяти їх загибелі. Це особливо характерно для калію перманганату, який розпадається з виділенням атомарного кисню, що характеризується  високою окислювальною активністю.

Калію перманганат  – фіолетові кристали, які утворюють темнофіолетові розчини. Вони здібні фарбувати тканини і одяг в коричневий колір. Розчини 1:10000 викликають загибель багатьох видів мікроорганізмів протягом 1 год. Крім протимікробної дії, має дезодоруючі властивості, а його розчини, залежно від концентрації, викликають в’яжучий, подразнювальний чи припікаючий ефекти.

Як антисептичний засіб калію перманганат використовують у водних розчинах для промивання ран (0,1-0,5 %), для полоскання рота і горла (0,01-0,1%), для спринцювання і промивання в гінекологічній і урологічній практиці. Для обробки опікових поверхонь на шкірі цей препарат застосовують у більш концентрованих розчинах (2-5 %). При цьому проявляється не тільки його антисептична дія, але й в’яжучі властивості, що сприяє підсушуванню опікової поверхні і створенню на ній захисної плівки. Остання захищає ушкоджені місця від подразнення і таким чином зменшує відчуття болю. Використовують також для лікування мокнучих дерматитів.

Розчин калію перманганату (0,02-0,1 %) використовують також для промивання шлунка при гострих отруєннях речовинами, що легко окислюються і втрачають токсичність, зокрема препаратами опію (морфіном, кодеїном), фосфором тощо.

Розчин перекису водню – прозора безбарвна рідина. Швидко розкладається на світлі, при нагріванні, під впливом різних сполук. Містить біля 3 % перекису водню. Отримують його шляхом розбавлення водою концентрованого розчину перекису водню (пергідролю).

При контакті розчину перекису водню з тканинами виділяється велика кількість піни, яка сприяє очищенню, наприклад, гнійної рани від сторонніх часточок і мертвих тканин, згустків крові, мікроорганізмів тощо. Сприяє також зупинці капілярної кровотечі. В тканини не проникає.

Використовують розчин перекису водню для полоскання при запальних процесах рота і горла (стоматити, ангіна), для очистки і лікування забруднених і гнійних ран, зупинки носових кровотеч тощо.

 

Похідні нітрофурану

 

Похідним нітрофурану властива висока протимікробна активність і відносно низька токсичність для людей. Тому вони використовуються не тільки як антисептики, але й хіміотерапевтичні засоби (стор.). Препарати цієї групи проявляють згубну дію на грампозитивні і грамнегативні патогенні мікроорганізми, а також на деякі великі віруси, трихомонади, лямблії.

Фурацилін – це препарат, який використовують місцево для лікування і профілактики гнійно-запальних процесів і перорально для лікування бацилярної дизентерії.

При зовнішньому застосуванні фурацилін не подразнює тканини і сприяє процесам грануляції і загоєння ран. Як антисептик розчин фурациліну в концентрації 1:5000 використовують для лікування гнійних ран, пролежнів, опіків, зрошуючи їх поверхню і накладаючи вологі пов’язки. При остеомієліті після оперативного втручання порожнину в кістці промивають розчином фурациліну і також накладають вологу пов’язку. При наявності емпієми плеври спочатку відсмоктують гній, а потім вводять у порожнину 20-100 мл фурациліну (1:5000). Ним промивають гайморову порожнину, використовують як очні краплі при кон’юктивітах та інших захворюваннях очей. Спиртові розчини фурациліну (1:1500) застосовують як вушні краплі при хронічних гнійних отитах, фурункулі зовнішнього слухового проходу тощо. 0,2 % фурацилінова мазь застосовується при блефаритах.

 ФУРАЦИЛІН  

(Furacilini)

Склад лікарського засобу:

діюча  речовина: 100 мл розчину містять 0,066 г (66 мг) фурациліну;

допоміжні речовини:  етанол 70 %.

Лікарська форма. Розчин для зовнішнього застосування, спиртовий.

Прозора рідина жовтого кольору зі спиртовим запахом.

Фармакотерапевтична група.

Антисептичні та дезінфекційні засоби. Похідні нітрофурану. Код  АТС D08A  F01.

Фурацилін є антибактеріальним засобом. Порушує утворення ацетил-КоА з піровиноградної кислоти, тобто обмін енергії і синтетичні процеси в мікробній клітині. Пригнічує ріст і розмноження  стафілококів, стрептококів, дизентерійної палички, кишкової палички, сальмонели паратифу, збудника газової гангрени та інших грампозитивних та грамнегативних бактерій.

Показання для застосування.

Хронічні гнійні отити, фурункули зовнішнього слухового проходу.

Протипоказання.

Підвищена індивідуальна чутливість (ідіосинкразія).  Застосування протипоказане особам  з алергічними дерматозами.

Особливі застереження.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

У період вагітності та під час годування груддю доцільність застосування препарату вирішує лікар.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з  іншими механізмам.

Не спостерігалась.

Діти

Доцільність застосування препарату у дітей віком до 12 років вирішує лікар.

Спосіб застосування та дози.

Фурацилін застосовують зовнішньо. 8 – 10 крапель розчину наносять на ватний тампон або турунду і вводять у зовнішній слуховий прохід 2 рази на день. Попередньо розчин слід підігріти до температури тіла. Термін лікування визначається лікарем індивідуально.

Передозування.

При застосуванні великих доз препарату можливе посилення проявів описаної побічної дії. У таких випадках прийом  препарату припиняють.

 

Побічні ефекти.

При зовнішньому застосуванні препарат зазвичай добре переноситься. В окремих випадках можливі дерматити, що потребують тимчасової перерви у лікуванні або припинення застосування препарату.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Не виявлена.

Термін придатності.

2 роки.

Умови зберігання.

Зберігати в прохолодному (8 – 15 °С), захищеному від світла місці.  Зберігати в недоступному для дітей місці.

 

Детергенти

 

Детергенти (лат. detergeo – прати, чистити) – це синтетичні сполуки, які характеризуються високою поверхневою активністю і, у зв’язку з цим, миючими, дезинфікуючими і розчиняючими властивостями. Вони здатні розчиняти білки, ліпоїди, кератиноїди, викликати дисоціацію білкових комплексів, інактивувати віруси і бактерійні токсини. Все це сприяє їх потужному бактерицидному ефекту.

Механізм дії детергентів грунтується на їх здатності різко порушувати поверхневий натяг, в результаті чого значно зростає проникність оболонки мікроорганізмів, дезорганізується обмін речовин, що призводить до їх загибелі.

Детергенти використовують для лікування гнійних ран, трихомонадного кольпіту, обробки рук медичного персоналу, стерилізації інструментів, дезинфекції медичної апаратури.

До детергентів належать мило (господарське, зелене тощо) і деякі синтетичні сполуки (цуригель, етоній, декаметоксин тощо).

Мила – це натрієві чи калієві солі деяких жирних кислот. Вони мають різний хімічний склад і неоднакові властивості. В побуті і медичній практиці використовуються лише ті мила, розчини яких мають рН біля 7,0, тобто близьку до рН шкіри (5,5-6,5). Такі мила не подразнюють шкіру, але при частому використанні можуть викликати сухість її.

Як поверхнево-активні сполуки більшість видів мила має здатність очищувати шкіру від забруднень, поверхневих виділень, мікроорганізмів і епітелію, який відокремлюється. Для підвищення протимікробної дії до їх складу вводяться деякі дезинфікуючі засоби (феноли, карбаніліди, хлоргекседин тощо).

Гсподарське мило використовують для прання білизни, миття посуду, тіла і рук, вологого прибирання і дезинфекції, у  вогнищі кишкових і крапельних інфекцій – у вигляді 2 % мильного або мильносодового розчину. Ці розчини використовують гарячими (40-60 ^оС), тому що за цієї умови бактерицидні властивості мила значно зростають. Господарське мило, як і інші, сприяє розчиненню деяких дезинфікуючих засобів, вони є добрими емульгаторами, тому їх нерідко використовують у поєднанні з такими препаратами.

Мило зелене, мило калійне – темно-бура або зеленувата маса із слабким мильним запахом. Розчиняється в 4-х частинах холодної води або спирту, в 2-х частинах гарячої води. Отримують шляхом омилення жирних рослинних олій розчином КОН. Сприяє механічному очищенню шкіри, внаслідок чого з неї, як і предметів, що підлягають обробці, видаляється до 60-90 % мікрофлори. Має бактерицидні властивості, які наростають з підвищенням температури.

Мило зелене не подразнює шкіру навіть при тривалому використанні, розм’якшує епідерміс. Використовується для очищення шкіри, виготовлення мильного спирту, входить до складу мазі Вількінсона.

Церигель – комбінований препарат, до складу якого входить полівінілбутираль (1 г), цетилпіридинія хлорид (0,2 г) і спирт етиловий 96 % (до 100 мл). Має протимікробні і плівкоутворюючі властивості. Не подразнює шкіру і позбавлений токсичності. Використовується зовнішньо переважно для підготовки рук медперсонала перед хірургічним втручанням. Для цього 3-4 г рідини циригелю наносять на суху шкіру рук і старанно розтирають так, щоби вона покрила всю поверхню кистів до нижньої третини передпліч. Руки висушують протягом 2-3 хв, широко розставивши напівзігнуті пальці.

Етоній  – 1,2-етилен-біс-(N-диметил-корбдецил-оксиметил)-амонія дихлорид, проявляє бактеріостатичну і бактерицидну дію, ефективний при стрептококовій, стафілококовій і іншій інфекціях. Має місцевоанестезуючі властивості, стимулює заживлення ран. Застосовується зовнішньо для лікування трофічних гнійних виразок, тріщин сосків, прямої кишки, сверблячих дерматозів, стоматитів, виразок рогівки, отитів тощо. Для цього використовують 0,02-1 % розчини і 0,5-2 % мазі, 7 % пломбіровочну пасту.

Декаметоксин – 1,10 (декаметилен-біо N, N-диметил-метоксикарбонілметил)-алюмінію дихлорид – ефективний протимікробний і протигрибковий засіб; стимулює репаративні процеси. Використовується для лікування мікозних уражень шкіри, запальних процесів слизових оболонок (циститів, отитів, кон’юктивітів, парадонтозу, стоматиту, гінгівіту, виразкового коліту, проктиту тощо), обробки рук і операційного поля, шовного матеріала і інструментів.

Для лікування мікозних захворювань шкіри використовуються розчини декаметоксину в концентрації 0,01-0,05 % для промивання чи примочок, промивання сечового міхура – 0,03 %, в клізмі по 50-100 мл 0,025 % водного розчину, в очних і вушних краплях – 0,02 % розчин; для обробки рук і операційного поля – 0,025 % розчин, шовного матеріала і інструментів 0,1 % спиртовий розчин.

Препарат може викликати висипку на шкірі, сверблячку, печію, а при ендобронхіальному введенні – почуття печії за грудиною. Протипоказано застосування декаметоксину при індивідуальній непереносимості препарату і вірусних захворюваннях шкіри і слизових оболонок.

Побічні реакції у процесі використання детергентів виникають рідко, переважно у вигляді алергічного дерматиту, інколи фотосенсибілізації. Їх не можна використовувати в комбінації з препаратами йоду.

1. http://www.youtube.com/watch?v=qfC9aedfVCM&feature=related

2. http://www.apchute.com/moa.htm