Оганізація роботи медсестринського поста. Документація та правила її ведення. Термометрія, вимірювання артеріального тиску, дослідження пульсу із внесенням даних до температурного  листка.

Організація роботи маніпуляційного кабінету. Виписування, облік та правила зберігання ліків.

Методика і техніка взяття загального аналізу крові, аналізу крові на вміст цукру, біохімічні та бактеріологічні дослідження. Техніка виконання підшкірних, внутрішньом’язових, внутрішньовенних ін’єкцій. Розрахунок дози розчинного антибіотика.

 

Медичні сестри під час чергування знаходяться у коридорі відділення. Тут організовується сестринський пост. У відділеннях інтенсивної терапії і реанімації виділяється окрема сестра для чергування безпосередньо у палаті.

У загальнотерапевтичному відділенні палатна медична сестра наглядає за 25-30 хворими (сестринський пост). Робоче місце медичної сестри розміщують недалеко від обслуговуваних палат. Тут є стіл, шафа для зберігання ліків і інструментарію, сейф для зберігання сильнодіючих і наркотичних середників, холодильник для зберігання засобів, що швидко псуються, пересувний столик для роздачі ліків. Пост медичної сестри оснащений телефоном, настільною лампою, щитком сигналізації викликів з палат, умивальником. Чергова медична сестра повинна мати список телефонів усіх підрозділів лікарні, включаючи господарські служби. Якщо у відділенні не виділено окремого процедурного кабінету для виконання ін’єкцій, то на посту є столик, на якому готуються інструменти до маніпуляцій, а також розміщують бікси з стерильним матеріалом та шприцами.

Основні напрямки роботи палатної медичної сестри такі:

І. Створення сприятливих умов для хворих.

Ці умови для стаціонарних хворих визначаються в основному матеріально-технічною базою лікарні. Однак від палатної сестри багато в чому залежить, якими будуть ці умови. Зокрема, вона може запропонувати раціональне використання палат, розміщення лікарняного інструментарію та меблів, передбачити створення затишку у відділеннях, безумовно, з дотриманням необхідних санітарно-гігієнічних вимог.

ІІ. Догляд та спостереження за хворими:

– створення і підтримання належного санітарно-гігієнічного середовища в палаті;

– догляд за важкохворими і надання їм необхідної допомоги – при зміні положення тіла, протирання шкіри камфорним спиртом для запобігання пролежням, проведення систематичних підмивань, вологих обтирань тіла, чищення зубів, полоскання рота, підстригання нігтів, миття рук, годування;

– вимірювання температури тіла вранці й ввечері та занесення показників температури до температурного листка;

– підрахунок частоти серцевих скорочень та частоти дихання за 1 хв;

– вимірювання діурезу;

– збирання матеріалів для аналізів, згідно з призначеннями лікаря, та доставка їх в лабораторію;

– долучення результатів аналізів до історії хвороби;

– складання порційних вимог;

– контроль за отриманням хворими призначеної дієти;

– підготовка до відвідання ними діагностичних та лікувальних кабінетів;

– прийом хворих, які поступають на лікування;

– перевірка проведеної в приймальному відділенні санітарної обробки хворих;

– ознайомлення пацієнтів з правилами внутрішнього розпорядку і особистої гігієни;

– ретельне виконання призначень лікаря.

Прийом та передача чергування. Медична сестра не має права залишити пост, поки не прийде її зміна. Медична сестра, яка прийшла на зміну, разом з сестрою, що закінчила чергування, обходять палати, особливу увагу приділяючи тяжкохворим, хворим з лихоманкою. Медична сестра, яка здає чергування, повідомляє про зміни у стані цих хворих за час минулого чергування, викладає об’єм призначень лікаря і ступінь їх виконання, об’єм обстежень, особливо застерігаючи про ті, які мають бути виконані вже при чергуванні наступної зміни. Сестра, яка заступає на чергування, повинна прийняти: медичні інструменти і лікарські засоби, ліки у сейфі за списком А і Б і ключі від сейфу (прийом і передачу наркотичних середників підписують у журналі обліку наркотичних засобів); за журналом призначень – всі виписані маніпуляції, консультації, лабораторні та інструментальні методи обстежень, призначені хворим. В “Журналі прийому і передачі чергувань” вказують загальне число хворих, їх переміщення, пофамільно виписаних хворих, з лихоманкою, і хворих, які потребують нагляду (тяжкохворі); термінові призначення, кількість і технічний стан медичних інструментів і предметів догляду. У цьому журналі обидві медичні сестри підписуються про передачу і прийом чергування. 

Вранці передача чергування закінчується на ранковій нараді в присутності старшої сестри і завідувача відділення. Особливо контролюють виконання забору матеріалів для досліджень та підготовки хворих до лабораторних та інструментальних обстежень. Це має значення для своєчасного виконання призначених лікарями обстежень.

Вранці перед передачею чергування медична сестра заповнює “Листок обліку руху хворих і ліжкового фонду стаціонару” (Ф. 007-у). Ці відомості старша сестра дублює в “Стаціонарному журналі”, в якому відмічено паспортні відомості хворого, діагноз, тривалість перебування його у відділенні у ліжко-днях, номер карти стаціонарного хворого і номер листка непрацездатності.

На основі “Листка лікарських призначень” медична сестра виписує вимогу на харчування хворих (Ф.1-84) у двох екземплярах для харчоблоку лікарні і столової відділення. У порційній вимозі вказують число хворих на кожний дієтичний режим, а також перелік додаткових продуктів харчування і прізвища хворих, яким вони призначені.

 

 

Медична сестра для оцінки функціонального стану пацієнта контролює:

–         забарвлення шкіри і слизових (поява різкої блідості, синюшності, жовтушного забарвлення);

–          властивості пульсу на периферичних артеріях;

–         величину артеріального тиску;

–         частоту дихання;

–         температуру тіла.

При виявленні змін у цих ознаках медична сестра зобов’язана надавати невідкладну долікарську допомогу і, викликавши лікуючого чи чергового лікаря, доповісти виявлені зміни.

Термометрія – вимірювання температури тіла людини. Температура тіла є відносною константою внутрішнього середовища, підтримання якої здійснюється складними процесами терморегуляції. Сталість температури тіла забезпечується тим, що кількість тепла, яка утворюється в організмі (теплопродукція) внаслідок окисних процесів в м’язах і внутрішніх органах дорівнює тій кількості тепла, яку організм віддає в зовнішнє середовище (тепловіддача). Порушення механізмів теплопродукції внаслідок дії зовнішніх чи внутрішніх причин може призвести до зниження, а найчастіше до підвищення температури тіла – лихоманки.

У здорової людини під пахвою температура коливається в межах 36,4-36,8 °С, у прямій кишці на 1 ^оС вища. Летальна максимальна температура тіла 42,5 °С. При цьому відбуваються незворотні зміни білкових структур. Летальна мінімальна температура тіла коливається в межах 15-23 °С. Можливі фізіологічні коливання. Так, температура, виміряна в прямій кишці, піхві, паховій складці, порожнині рота, виявляється на 0,2-0,4 °С вищою, ніж під пахвою. У дітей температура тіла дещо вища (у новонароджених вона досягає 37,2 °С під пахвою), у похилому віці навпаки – знижена. У жінок температура залежить від фази менструального циклу: в період овуляції вона підвищується на 0,6-0,8 °С. Добові коливання температури тіла 0,1-0,6 °С. Максимальна температура реєструється в другій половині дня, між 17-ю і 22-ю годинами, а мінімальна – на світанку між 3-ю і 6-ю годинами.

Рівень температури тіла може залежати від захворювання чи визначатися реакцією організму хворого на патологічний чинник. Тому вимірювання температури тіла (термометрія) може мати діагностичне значення.

Вимірюють температуру тіла максимальним медичним термометром.

 

 

Термометр медичний максимальний

 

Це скляний резервуар, куди впаяні шкала і капіляр, що має на кінці розширення, заповнене ртуттю. При нагріванні ртуть піднімається у капіляр, залишаючись на рівні максимального підвищення навіть при охолодженні і тому термометр називають максимальним. Ртуть не може самостійно опуститися в резервуар, бо цьому перешкоджає різке звуження капіляра в нижній частині. Ртуть опускається тільки при струшуванні. Щоб термометр не вислизнув з руки при струшуванні на корпус іноді надягають гумовий обвідок. Шкала термометра проградуйована від 34 С до 42 °С з ціною поділки 0, 1 °С. Ділення шкали, яке відповідає верхній межі ртутного стовпчика у капілярі, показує температуру тіла. Зберігають медичні термометри у склянці, на дно якої кладуть шар вати і наливають дезінфікуючий розчин, наприклад, 0, 5 % розчин хлораміну.

 Прийнято вимірювати температуру в пахвовій западині, в ротовій порожнині (оральна температура), в прямій кишці (ректальна температура). Перед вимірюванням термометр струшують, щоб ртуть опустилася в резервуар. Для цього захоплюють верхню частину термометра в кулак так, щоб середина його була між великим і вказівним пальцями, і кілька разів струшують. При струшуванні неохолодженого термометра можливі розриви стовпчика ртуті, які треба усунути повторним струшуванням. Перед вимірюванням температури необхідно оглянути пахвову западину (для виключення місцевих запальних процесів ) і насухо витерти її натільною білизною або рушником. Кінець термометра з ртутним резервуаром розміщують у пахвовій западині, для чого хворий повинен відвести руку. Термометр кладуть таким чином, щоб ртутний резервуар з усіх боків стикався з тілом. Щоб термометр не вислизнув, руку хворого щільно приводять до грудної клітки, у ослаблених і тяжкохворих руку фіксує сестра. Вимірювання температури триває не менше ніж 10 хв. Між термометром і тілом не повинно бути білизни .

 При вимірюванні температури в прямій кишці термометр змащують вазеліном або іншим жиром. Хворий лягає на бік і термометр вводять в пряму кишку на глибину

6-7 см. Після введення термометра сідниці хворого зближають одну з одною, що забезпечує фіксацію його. Термометр тримають 5 хв. Ректальну термометрію застосовують у немовлят, виснажених і знесилених хворих. Її не слід застосовувати при запальних процесах у прямій кишці, проносах, кровотечі із тріщин чи гемороїдальних вен, а також при збудженні хворого. Після кожного вимірювання температури термометр миють теплою водою з милом і дезінфікують (сулемою 1:1000 або спиртом).

Термометр електронний оральний дитячий

 

 При вимірюванні температури в ротовій порожнині термометр розміщують під язиком і фіксують зубами. Дітям частіше вимірюють температуру в паховій складці. Для цього ногу згинають у кульшовому суглобі так, щоб термометр знаходився в утвореній складці. Після вимірювання температури у хворого термометр ретельно миють теплою проточною водою і опускають на 15-20 хв у темну склянку з дезінфікуючим розчином (0,1 % дексон або 1 % хлорамін), потім добре витирають і, струсивши ртуть нижче мітки 35 °С, дають іншому хворому.

 В стаціонарі температуру тіла вимірюють двічі на добу: між 6-ю і 8-ю годинами ранку та о 16-18-й годині дня. Хворий при цьому лежить або сидить. За призначенням лікаря, щоб вловити максимальне підвищення температури протягом доби, вимірюють її кожні 2-3 год. Отримані дані реєструють у температурному журналі, а потім переносять в індивідуальний температурний листок, вклеєний в карту стаціонарного хворого. Температурний листок є однією з обов’язкових форм медичної документації. У ньому, окрім температури, реєструють показники артеріального тиску, кількість випитої рідини, добову кількість виділеної сечі, масу тіла хворого, втручання (пункція плевральної порожнини і ін.).

 

ТЕМПЕРАТУРНИЙ ЛИСТ

           

Результати кожного вимірювання температури позначають крапкою на перетині показників температури і дати та часу (ранок, вечір) вимірювання. Ламана лінія від з’єднання цих точок називається температурною кривою, яка має характерні особливості при деяких захворюваннях.

Для швидкого виявлення людей з підвищеною температурою тіла у великому колективі користуються полімерними пластинками, покритими емульсією з рідких кристалів “Термотест”. Пластинку прикладають до шкіри лобної ділянки. При температурі 36-37 °С на пластинці зеленим кольором світиться буква “N” (Norma), а при температурі, вищій 37 °С – буква “F” (Febris). Рівень підвищення температури визначають медичним термометром.

 

 

Багаторазовий термометр клінічний NexTemp

 

Електротермометрія – вимірювання температури тіла з використанням датчиків для різних ділянок тіла. Метод має значно меншу інертність, зручний у ослаблених, неспокійних хворих, у дітей. Датчики з’єднуються зі стрілкою, відхилення якої на шкалі визначає температуру тіла хворого. В палатах інтенсивної терапії у системах моніторного спостереження використовують індивідуальні термометричні блоки. При підвищенні температури тіла за встановлені межі подається звуковий чи світловий сигнал тривоги. Метод дозволяє проводити добову, а у разі необхідності і довше, реєстрацію коливань температури.

Термометр електронний

 

Захворювання людини можуть проявлятися зниженням або підвищенням температури. Зниження температури нижче 36 ^оС виявляються у хворих:

–         зі зниженою функцією щитоподібної залози;

–          при колапсі;

–         переохолодженні;

–         голодуванні;

–         у осіб похилого та старечого віку;

–         при агонії і в стані клінічної смерті.

Помірне підвищення температури може виявитися у фізіологічних умовах (при інтенсивній м’язовій роботі, на висоті травлення).

Підвищення температури понад 37 ^оС при патологічних станах називають лихоманкою або гарячкою.

За ступенем підвищення розрізняють:

–         субфебрильну (37-38 °С),

–         помірно підвищену (38-39 °С),

–         високу (39-41 °С),

–          надмірно високу температуру (вище 41°).

Ступінь підвищення температури визначає особливості догляду за хворим.

Важливе значення має визначення добових коливань температури або лихоманки. Розрізняють наступні типи лихоманок.

1. Лихоманка постійного типу: температура тіла встановлюється на високих цифрах, тримається довго, добові коливання її не перевищують 1 °С. Може бути ознакою запалення легень, черевного тифу.

2. Лихоманка ремітуюча, послаблювальна: з різницею температури протягом доби 1-2 °С без зниження її до нормального рівня. Спостерігається при туберкульозі, гнійних захворюваннях.

3. Лихоманка переміжного, інтермітуючого типу. Спостерігається короткочасне раптове підвищення температури до 39-40 °С і швидке її зниження до нормального рівня. Підвищення температури, що повторюється через 2-3 дні, може бути ознакою малярії.

4. Гектична або виснажлива лихоманка – високе підвищення температури з різким на 3-4°С зниженням її до нормального рівня, а то і нижче, з виснажливим потовиділенням. Спостерігається при туберкульозі, сепсисі, лімфогранолематозі.

5. Зворотний тип лихоманки, коли вранішня температура вища і знижується до вечора. Може бути ознакою сепсису, туберкульозу, бруцельозу.

 

6. Хвилеподібна лихоманка: спостерігається періодичне наростання температури з наступним її зниженням до норми і періодом нормальної температури тіла. Може бути ознакою лімфогранулематозу, бруцельозу.

7. Гарячка поворотного типу: раптове підвищення температури до 39-40 ˚С і вище, яке утримується декілька днів а потім раптово знижується до норми. Через декілька днів температурна крива знову показує новий період підвищення температури. Характерна для поворотного тифу.

Догляд за хворими з гарячкою визначається її стадією. Розрізняють три стадії гарячки:

– І – наростання температури тіла (цій стадії властиве переважання теплопродукції над тепловіддачею);

–         ІІ – постійно підвищеної температури (характеризується певним балансом між теплопродукцією і тепловіддачею);

–         ІІІ – зниження температури тіла (зменшується продукція тепла і зростає його віддача).

Клінічними проявами першої стадії є м’язове тремтіння, мерзлякуватість, біль у м’язах, головний біль, загальне нездужання, іноді блідість чи ціаноз кінцівок. Шкіра холодна на дотик, набуває вигляду “гусячої”. Тривалість цієї стадії від декількох годин до 2-5 днів. Хворого необхідно вкласти в ліжко, зігріти (обкласти грілками, напоїти гарячим чаєм, вкрити додатковою ковдрою). Хворі з високою температурою повинні знаходитись на суворому ліжковому режимі і здійснювати фізіологічні потреби в ліжку.

У другій стадії підвищена температура стабілізується на високому рівні, виявляються лише її коливання протягом доби. Підвищені теплопродукція і тепловіддача знаходяться у динамічній рівновазі. М’язове тремтіння значно зменшується, блідість шкіри змінюється почервонінням. Хворий може скаржитися на головний біль, відчуття жару, спрагу, сухість у роті, зниження апетиту. Шкіра гаряча, червона, очі блищать. При високій температурі тіла можливе марення (делірій). Ознаками інтоксикаційного делірію є поява особливостей в поведінці хворого: неспокій, плач, стогін, повторення тих самих запитань до персоналу, відмова від їжі, підвищена чутливість до шуму і світла. Потім хворий починає дрімати, мовчки лежить з широко відкритими очима, пильно розглядаючи картини, які ввижаються йому. Може виникнути збудження: хворий зривається з ліжка, може зробити спробу вибігти на вулицю чи вискочити з вікна. На обличчі вираз страху і тривоги. Йому уявляються примарні картини, звірі, які нападають на нього. Делірій небезпечний навантаженням на серцево-судинну систему і можливими небезпечними для життя хворого і оточуючих людей діями.

У таких випадках встановлюють індивідуальний пост.

Ліжко розміщують дальше від вікна і так, щоб до нього був доступ з усіх боків. З палати забирають всі зайві предмети, особливо гострі і ріжучі. Медична сестра контролює пульс, артеріальний тиск, дихання, колір шкіри і виконує лікарські призначення. При головному болю на лоб хворого можна покласти холодний компрес із змоченої в розчині оцту (2 столових ложки на 0,5 л води) лляної серветки, рушника або зробити холодне На лоб хворого кладуть обгорнутий серветкою чи рушником міхур з льодом. Замість міхура з холодною водою чи льодом у разі необхідності використовують мішечки з сухим льодом “Пінгвін”, які попередньо охолоджують у морозильній камері. Дія цих мішечків зберігається 2-3 год, їх можна накладати на ділянку великих судин шиї, ліктьових згинів. Можна ставити холодні компреси, які роблять з використанням рушника або лляної серветки, складеної вчетверо і змоченої оцтом наполовину з водою або у воді з розведеним 1:1 спиртом. Серветку добре викручують, струшують і прикладають до голови на лобну та скроневі ділянки. Компрес швидко висихає і його необхідно змінювати кожні 8-10 хв. Контролюють частоту пульсу і величину артеріального тиску. Часто стан серцево-судинної системи (особливо у хворих похилого віку) має вирішальне значення в прогнозі захворювання, тому необхідно вчасно вводити призначені серцеві чи судинні засоби.

Висока температура і її значні коливання спричиняють виснаження хворого. Щоб підвищити опірність організму, необхідно давати хворому легкозасвоювані харчові продукти високої енергетичної цінності у рідкому чи напіврідкому вигляді (дієта №13). У зв’язку із значним зниженням апетиту, харчування повинно бути частим (5-6 разів), при цьому їжу слід давати невеликими порціями, краще у години зниженої температури. Для дезінтоксикації організму хворий потребує великої кількості рідини у вигляді фруктових і ягідних соків, дегазованої мінеральної води. Це сприяє зменшенню концентрації токсичних продуктів у крові. Введення великої кількості рідини забезпечує енергійне виведення шлаків не тільки нирками, але і шкірою через рясне потовиділення і слизовими оболонками. Обмеження кухонної солі у дієті також зменшує затримання рідини в організмі, підсилює виділення сечі.

Часто при високій температурі тіла виникають тріщини губ і кутів рота, які слід змащувати вазеліновою олією або гліцерином. Простерилізовані шпатель і пінцет з достатньою кількістю стерильних марлевих серветок вкладають на стерильний лоток. Ліки наливають у чашку Петрі. Затиснуту пінцетом серветку, змочують ліками. Хворого просять відкрити рот і, користуючись шпателем, виявляють уражене місце слизової оболонки. До нього прикладають змочену ліками серветку. Для кожного місця ураження використовують свіжу стерильну серветку. Ротову порожнину споліскують або протирають слабким розчином натрію гідрокарбонату. Лежачим хворим потрібен ретельний догляд за шкірою, який дасть змогу запобігти виникненню пролежнів. У разі виникнення запору ставлять очисну клізму. Хворому в ліжко подають судно і сечоприймач. При провітрюванні палати остерігаються протягів, хворого треба вкрити ковдрою, а голову прикрити рушником. Необхідно стежити за тим, щоб хворий не скидав ковдру. Протягом періоду лихоманки хворому призначають ліжковий режим.

Перебіг періоду зниження температури тіла (ІІІ стадія) буває різний, бо воно може відбуватися швидко або поволі (рис. 2.52). Повільне зниження температури впродовж декількох днів називається лізисом. Швидке, протягом однієї доби (часто за 5-8 год), зниження температури з високих величин до нормальних і навіть субнормальних називається кризою.

Критичне зниження температури може супроводжуватися гострою судинною недостатністю, що проявляється надмірним потовиділенням, блідістю шкіри іноді з ціанозом, зниженням артеріального тиску, почастішанням пульсу і зменшенням його наповнення, аж до появи ниткоподібного. Кінцівки стають холодними на дотик, шкіра покривається липким, холодним потом. При критичному зниженні температури тіла хворого медична сестра контролює властивості пульсу і величину артеріального тиску. За необхідності слід застосовувати засоби інтенсивної терапії, зокрема невідкладне введення судинних засобів (мезатон, кофеїн, адреналіну гідрохлорид). Пацієнтові кладуть грілки до ніг, з-під голови забирають подушку або піднімають нижній кінець ліжка, дають пити гарячий чай чи каву. При раптовому погіршенні стану до пацієнта слід викликати чергового лікаря. При надмірному потовиділенні хворого витирають, змінюють натільну і постільну білизну. На ніч залишають декілька запасних пар білизни для заміни мокрої.

При літичному зниженні температури тіла хворий відчуває загальну слабкість. Після того, як температура знизилась, він звичайно засинає. Стан хворого покращується.

 

Своєчасна і ефективна допомога хворому часто залежить від професійної оцінки функціонального стану серцево-судинної системи.

Пульс – періодичні поштовхоподібні коливання стінок кровоносних судин, пов’язані із змінами їх кровонаповнення і тиску в них крові протягом одного серцевого циклу. Розрізняють пульс:

–         артеріальний;

–         венозний;

–         капілярний.

Артеріальний пульс може бути:

–         центральним (на аорті, сонних артеріях);

–         периферичним (на променевій артерії , артерії тильного боку стопи).

З діагностичною метою пульс досліджують на сонній скроневій, підключичній, променевій, підколінній, задній великогомілковій артеріях.

Найпростішим методом дослідження пульсу є обмацування у ділянках, де артерії розміщені ближче до поверхні тіла. Звичайно місця дослідження пульсу є одночасно точками перетиснення артерій для зупинки артеріальної кровотечі внаслідок прилягання артеріальних судин до кісток у цих місцях. Найлегше досліджувати пульс на променевій артерії, яка розміщена поверхнево і легко пальпується тилоподібним відростком променевої кістки і сухожиллям внутрішнього променевого м’яза. Досліджуючи пульс на променевій артерії, долоню розміщують вище від променево-зап’ясткового суглоба таким чином, щоб великий палець знаходився на тильній поверхні передпліччя, а решта пальців – на променевій артерії біля основи першого пальця хворого.

 

Дослідження пульсу починають на обох руках. Пульс на правій руці досліджують лівою і навпаки. Пальпацію пульсу проводять другим, третім і четвертим пальцями, якими помірно притискують артерію до внутрішнього боку променевої кістки. Порівнюють величину і синхронність появи пульсових хвиль на правій і лівій променевій артеріях. Різна величина пульсових хвиль на цих артеріях спостерігається при аномаліях розвитку, звуженні або перетискуванні однієї з артерій. За наявності різниці пульсу дослідження проводять на тій променевій артерії, де пульсові хвилі виявляються краще. Досліджують основні ознаки пульсу – частоту, ритм, наповнення, напруження.

Ритм пульсу оцінюють за регулярністю появи пульсових хвиль. Якщо вони з’являються через однакові проміжкм часу, то ритм вважають правильним (ритмічний пульс). При різних інтервалах між пульсовими хвилями ритм пульсу називають неправильним (аритмія). У тих випадках, коли кількість пульсових хвиль стає меншою, ніж частота серцевих скорочень, прийнято говорити про дефіцит пульсу.

Аритмія найчастіше є проявом захворювання серцевого м’яза, провідної системи серця, порушення нервової регуляції.

Екстрасистолічна аритмія – між двома черговими хвилями виникає позачергова пульсова хвиля, пауза після якої є більш тривалою і називається компенсаторною паузою. Екстрасистоли можуть бути поодинокими або груповими. При деяких захворюваннях виникають напади екстрасистолічної тахікардії, що тривають від кілької секунд до кількох днів. Ці напади називаються пароксизмальною тахікардією.

Частота пульсу – це кількість пульсових хвиль за 1 хв. Для їх визначення підраховують кількість пульсових хвиль за 30 с і отриману величину множать на 2. При неправильному ритмі підрахунок ведуть протягом 1 хв. У здорових дорослих людей частота пульсу коливається у межах (72±12) за 1 хв.

У фізіологічних умовах частота пульсу залежить від багатьох факторів: від віку (найчастіше пульс у перші роки життя); від тренованості (у тренованому серці пульс буває нечастим); від статі (у жінок пульс на 5-10 ударів за хвилину частіший, ніж у чоловіків); від впливу емоцій (при страху, гніві пульс частішає).

Причиною підвищення пульсу може бути підвищення температури тіла. При гарячці підвищення температури тіла на 1^оС викликає почастішання пульсу на 8-10 за 1 хв.

Почастішання серцевої діяльності – тахікардія, – що супроводжується збільшенням частоти пульсу може бути ознакою:

–         серцевої недостатності;

–         запалення серцевого м’яза (міокардит);

–         підвищення функції щитоподібної залози (тиреотоксикоз).

Сповільнення серцевої діяльності – брадикардія – проявляється зменшенням частоти пульсових хвиль (може доходити до 40 і нижче за хвилину) може бути ознакою:

–         ураження провідникової системи серця;

–         запалення мозкових оболонок;

–         зниження функції щитоподібної залози;

–         жовтяниці.

Поява тахікардії, брадикардії і аритмії вимагає уважного спостереження за хворим, особливо якщо ці ознаки з’являються у хворого вперше.

Напруження пульсу визначається зусиллям, яке необхідне для повного стискання пульсуючої артерії. Ступінь напруження пульсу залежить від рівня артеріального тиску: при його підвищенні пульс стає твердим, при зниженні – м’яким (при колапсі достатньо легко натиснути на артерію, як пульс зникає).

Наповнення пульсу визначається об’ємом крові, що знаходиться в артерії. При достатній кількості крові в артерії говорять про повний пульс, при значному зменшенні – про пустий.

Висота пульсу залежить від амплітуди коливань стінки артерії. При великій амплітуді пульс називають високим, при зменшеній – низьким. Якщо зменшується серцевий викид, то пульсові хвилі стають настільки малими, що пульс називають ниткоподібним. При виявленні такої загрозливої ознаки треба негайно повідомити лікаря.

Крім променевої артерії, пульс досліджують і на інших судинах. На сонних артеріях досліджують пульс почергово з кожного боку без сильного тиску на артерію. При значному тиску на сонну артерію можливе різке сповільнення серцевої діяльності аж до зупинки серця і зниження артеріального тиску. У обстежуваного може виникнути запаморочення, корчі.

Пульс на стегновій артерії досліджують в паховій ділянці при випрямленому і дещо повернутому назовні стегні. На підколінній артерії пульс досліджують в підколінній ямці у положенні хворого лежачи на животі. Пульс на артеріях тильного боку стопи пальпують на тильній поверхні стопи , в проксимальній частині першого міжплесневого простору.

Результати дослідження пульсу записують в історію хвороби чи амбулаторну картку, вказуючи ритм. Частоту пульсу щоденно відмічають червоним олівцем в індивідуальному температурному листку. З’єднання крапок, які відповідають відміченій частоті пульсу називають пульсовою кривою, при аритмії її зображують переривною лінією.

Одним із важливих показників функціонального стану серцево-судинної системи є рівень артеріального тиску.

Артеріальний тиск – це гідравлічний тиск крові на стінку судин. Він залежить від сили скорочень серця (величини серцевого викиду) і тонусу периферичних судин. Величина артеріального тиску визначається в міліметрах ртутного стовпчика (в системі СІ – в кілопаскалях) .

Тиск крові вимірюють в час систоли і діастоли. Систолічний тиск на стінки артерій визначають в момент максимального підвищення пульсової хвилі вслід за систолою лівого шлуночка, діастолічний – в момент спаду пульсової хвилі під час діастоли. Різниця між величинами систолічного і діастолічного тисків називається пульсовим тиском.

 

Для вимірювання артеріального тиску використовують сфігмоманометри, основою яких є механічний або рідинний манометри (тонометр).

 

Сфігмоманометр з анероїдным манометром і стетоскопом

 

Ртутний сфігмоманометр має скляну трубку, опущену в резервуар для ртуті об’ємом 15-20 мл. До трубки прикріплена шкала з міліметровими поділками (від 0 до 250-300). Рівень ртуті в скляній трубці встановлюють на позначці “0”.

Ртутний сфігмоманометр

 

Найбільшого поширення набув прилад, відомий як апарат Ріва-Рочі та пружинний манометр (тонометр).

Складовою частиною апарата Ріва-Рочі є манжетка, порожнистий гумовий мішок шириною 12-14 см і довжиною 30-50 см, на який надягнений чохол з тканини, що не розтягується. Під час дослідження у манжетку і водночас у ртутний резервуар за допомогою спеціального приладу “груші” по ситемі гумових трубок нагнітають повітря. При цьому і в манжетці і резервуарі створюється однаковий тиск, величину якого можна визначити за висотою підвищення ртуті в скляній трубці.

При вимірюванні артеріального тиску обстежуваний має спокійно сидіти чи лежати, не розмовляти і не спостерігати за ходом дослідження. На його оголене плече, на 2-3 см вище від ліктьового згину, накладають манжетку і закріплюють таким чином, щоб між нею і шкірою проходив тільки один палець. При нагнітанні повітря манжетка стискуватиме плече обстежуваного. Руку обстежуваного зручно кладуть на ліжку чи столі долонею догори. У ліктьовому згині знаходять плечову артерію і щільно притискають до неї фонендоскоп. Потім “грушею” з закритим вентилем поступово нагнітають повітря в манжетку і манометр. Під тиском повітря ртуть піднімається по скляній трубці. За допомогою фонендоскопа вловлюють момент, коли вже не чути звуків пульсових поштовхів і, повільно відкриваючи вентиль балона, знижують тиск у системі. В ту мить, коли величина протитиску у манжетці досягає рівня систолічного тиску, вислуховується короткий голосний звук-тон. Цифри на рівні ртутного стовпчика показують величину систолічного тиску. При подальшому зниженні тиску в манжетці звучність тонів знижується і, нарешті, вони зникають. У момент зникнення тонів тиск в манжетці відповідає діастолічному, а цифри на манометрі вказують його величину.

При низькому артеріальному тискові тони вислуховуються гірше. Тоді використовують спосіб визначення артеріального тиску при поступовому нагнітанні повітря в манжетку. Поява перших тонів відповідає діастолічному тискові. При підвищенні тиску в манжетці в момент зниження тонів фіксують величину систолічного тиску.

Вимірюючи артеріальний тиск пружинним тонометром, стежать за коливаннями його стрілки, що рухається по круглому проградуйованому циферблату. Цей спосіб дослідження також передбачає нагнітання повітря у манжетку до повного стиснення плечової артерії, а у ліктьовій ямці проводять аускультацію. Потім, відкриваючи вентиль, поступово випускають повітря. Перші порції крові, потрапляючи в артерію, дають осциляції, тобто коливання стрілки, що вказує на систолічний тиск і супроводжується вислуховуванням тону. При подальшому зниженні тиску коливання стрілки зникають, тони не вислуховуються, що відповідає величині діастолічного тиску.

При зниженому артеріальному тиску у обстежуваного краще користуватись іншою методикою. У ліктьовому згині проводять фонендоскопом аускультацію у місці проекції плечової артерії, при цьому поступово нагнітають повітря в манжетку. Поява перших тонів відповідає величині діастолічного тиску з наростанням тиску у манжетці у момент зникнення тонів, цифри на манометрі відповідають величині систолічного тиску.

Пружинні манометри зручні для транспортування, але у зв’язку з ослабленням пружини потребують частого метрологічного контролю. Промисловість випускає тонометри зі звуковою сигналізацією, цифровими показниками. Артеріальний тиск вимірюють з точністю до 2 мм, за необхідності проводять вимірювання на обох руках і його дані реєструють в амбулаторній картці чи історії хвороби.

 

Напівавтоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на передпліччя

 

 

Автоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на передпліччя

Автоматичні вимірювачі артеріального тиску та пульсу з манжетою на запястя

 

Нормальна величина артеріального тиску для здорових дорослих осіб становить: для систолічного – 120-139 мм рт. ст., (16-18,5 кПа), діастолічного – 70-89 мм рт. ст., (9,3-11,9). Якщо систолічний тиск дорівнює 140 мм рт. ст. (18,7 кПа) і більше, а діастолічний –90 мм рт. ст. (12 кПа) і більше, то це розцінюють як гіпертензію. Для перерахунку в Міжнародну систему одиниць слід виходити з того, що І кілопаскаль (кПа) дорівнює 7,5 мм рт. ст.

Артеріальний тиск вимірюється двічі з інтервалом в 2-3 хв і фіксується середня цифра з двох вимірів. У випадках, коли виявляють рівень артеріального тиску 120/80 мм рт. ст. і нижче, вимірювання проводять один раз. Крім цифрового запису артеріального тиску у вигляді дробу, результати вимірювання реєструють у температурному листку у вигляді стовпчика, верхня межа якого означає систолічний, а нижня – діастолічний.

Додатковим методом є добове (амбулаторне) моніторування АТ. Його використовують для обстеження пацієнтів з гіпертензією на “білий халат”.

Підвищення артеріального тиску називається гіпертензією (гіпертонією), зниження – гіпотензією (гіпотонією).

Для динамічного контролю величин артеріального тиску вимірювання його бажано проводити в одні і ті ж години, краще зранку; в певному положенні хворого, краще сидячи. За необхідності його вимірюють у будь-яку годину доби.

 

Маніпуляційний кабінет призначається для проведення різних видів

ін’єкцій із суворим дотриманням правил асептики і антисептики.

Функціональні обов’язки медичної сестри маніпуляційного кабінету:

Медична сестра маніпуляційного кабінету повинна знати:

–         Організацію роботи і оснащення маніпуляційного кабінету.

–         Правила обліку і зберігання лікарських препаратів.

–         Правила розведення антибіотиків для парентерального введення

і для постановки діагностичної проби на індивідуальну чутли-

вість організму до препарату.

–         Ознаки постін’єкційних ускладнень та їх профілактику.

–         Препарати інфузійної терапії, в тому числі крові та кровозамін-

ники.

–         Принципи проведення інфузійної терепії, можливі ускладнення.

–         Особливості взяття крові для різних видів лабораторних дослід-

жень.

–         Оснащення аптечки “Антиснід”.

–         Оснащення протишокової укладки.

–         Невідкладні стани, принципи надання невідкладної допомоги,

і свої дії в умовах стаціонару.

–         Наукову організацію своєї праці.

Медична сестра маніпуляційного кабінету повинна вміти:

–         Приготувати до роботи дезинфікуючі розчини.

–         Провести дезинфекцію, передстерилізаційну очистку шприців, го-

лок, інструментарію.

–         Провести поточне і генеральне прибирання маніпуляційного кабі-

нету.

–         Накрити стерильний стіл, лоток, пересувний стерильний стіл.

–         Ввести лікарські препарати (в/ш; п/ш; в/м; в/в; в/в крапельно.

–         Користуватися таблицею сумісності лікарських препаратів.

–         Приготувати проведення інфузійної терапії ( визначити групу

крові пацієнта, провести пробу на індивідуальну і біологічну

сумісність крові, підготувати флакони і систему для в/в кра-

пельного вливання).

–         Спостерігати і оцінювати стан пацієнта в процесі інфузійної

терапії.

–         Взяти кров для лабораторного дослідження.

–         Користуватися аптечкою Антиснід.

–         Надати невідкладну допомогу уразі виникнення анафілактичного

шоку, набряку Квінке.

Медична сестра маніпуляційного кабінету повинна суворо дотримуватись

санітарно-гігієнічного режиму, дотримуватись правил асептики і антисептики, а також заходів по профілактиці особистого зараження,

щоб не стати джерелом захворювання для пацієнтів, рідних, знайомих.

Основні правила зберігання медикаментозних препаратів та інструментарію.

Існує чітко регламентований порядок забезпечення ліками хворого, він складається із кількох послідовних етапів:

1.     призначення лікарем хворому необхідних ліків.

2.     запис лікарем в історію хвороби і в лист лікарських призначень з визначенням доз і методів їх застосування.

3.     заповнення палатною (постовою) медсестрою замовлення на необхідні ліки і передача його старший медсестрі відділення.

4.     формування загального замовлення по відділенню і відправлення його старшою медсестрою до аптеки та отримання відповідних ліків.

5.     отримання ліків постовою медсестрою від старшої медсестри.

6.     доставка палатною медсестрою ліків хворому.

         В залежності від фармакологічних особливостей ліків, на посту вони зберігаються у різних умовах.

         Лікарські засоби з обмеженим терміном придатності (мікстури, настої, відвари, вакцини, очні краплі) зберігають у холодильнику.

         Медсестра повинна стежити за терміном зберігання ліків. Вона повинна перевіряти аптечні етикетки, на яких зазначені терміни зберігання кожного ліку.

–         настої і відвари зберігаються у холодильнику до 3-х діб

–         мікстури – до 5-ти діб

–         очні краплі – до 3-х діб

–         розчин пеніциліну для ін’єкцій – до 1 доби

–         стерильні розчини у флаконах – до 10 діб

–         таблетовані та порошкоподібні форми – у спец. шафах на відповідних полицях

–         ампельні препарати – в металічних шафах з маркіруванням за їх механізмом дії на організм.

         Для зберігання отруйних та наркотичних засобів (група А) та сильнодіючих препаратів (група Б) використовують спеціальні шафи, які мають відповідні відділи. На внутрішній частині дверцят, які повинні закриватися на ключ, розміщують перелік препаратів, які знаходяться у шафі. Ключ знаходиться у постової медсестри і передається по зміні під розписку. Також передаються дані стосовно кількості використаних і невикористаних наркотичних ті сильнодіючих засобів – на посту ведеться книга обліку цих речовин, яка повинна бути прошнурованою і пронумерованою. Книгу підписує головний лікар і скріплює печаткою лікувальної установи.

Виписування ліків. Постова медична сестра під час нічного чергування за листками лікарських призначень визначає, яких ліків і скільки потрібно для забезпечення призначеної хворим медикаментозної терапії. Ліки, яких не вистачає, виписують на бланках-вимогах. Після вранішнього лікарського обходу у вимогу дописують додатково призначені ліки. Вимоги передаються старшій медичній сестрі, яка перевіряє їх, додає до них ліки для невідкладної терапії. Вимогу підписує завідувач відділення, а потім головний лікар. При недостатньому фінансуванні медичного закладу виписують лише мінімальну кількість засобів, що використовуються в ургентних ситуаціях. Інші лікарські засоби хворі купують самі.

Наркотичні, сильнодіючі, отруйні, спиртовмісні ліки і ті, які підлягають кількісному обліку, виписують на окремому бланкові вимоги з позначенням номера історії хвороби і прізвища хворого, якому вони призначені. Цю вимогу також підписує завідувач відділення і головний лікар. Після цього замовлення передають в аптеку. Корінець вимоги, поданої в аптеку, залишається у старшої сестри відділення.

Отримання, зберігання і облік ліків. Готові лікарські форми, що є в аптеці, старша сестра може отримати негайно. Ліки, що готують в аптеці, видають до кінця дня. Представник відділення, отримуючи ліки, зобов’язаний перевірити відповідність їх з прописами у вимозі (кількість, доза). Не дозволяється отримувати ліки з аптеки санітаркам, шоферам. Перевіряють термін придатності ліків і доброякісність за зовнішнім виглядом. Якщо ліки виготовлені в аптеці, то необхідно перевірити наявність етикетки із зазначенням дози, дати виготовлення, підпису особи, що виготовила ліки. Змінювати аптечну обгортку, перекладати з однієї в іншу забороняється. Ліки відпускаються в певному посуді: настої, відвари, мікстури – у банках ємністю 1-0,5 л, краплі у флакончиках – 10-25мл, мазі – в баночках. Без етикетки зберігати ліки не можна.

Відповідальність за збереження і використання ліків, а також за порядок на місцях зберігання, дотримання правил призначення і видачі ліків несе завідувач відділення. Безпосереднім виконавцем в організації зберігання і використання ліків є старша медична сестра. Лікарські засоби зберігаються в шафі, що закривається, поділеній на відсіки полицями з відповідними назвами: “Зовнішнє”, “Внутрішнє”, “Ін’єкційне”.

Засоби із сильним запахом (мазь Вишневського, йодоформ) необхідно зберігати окремо, щоб їх запах не поширювався на інші ліки. Окремо зберігають легкозаймисті засоби (спирт, ефір, бензин). Перев’язувальний матеріал, шприци та інші предмети догляду також зберігають окремо. Ліки, що розкладаються на світлі (ляпис, йод, бром), відпускають у флаконах з темного скла і зберігають у темному місці. Вакцини, сироватки, антибіотики, а також відвари і мікстури зберігають у холодильнику, що знаходиться у процедурному кабінеті і є недоступним для хворих. Медична сестра слідкує за терміном зберігання ліків: мікстури знаходяться в холодильнику протягом 5 діб, відвари – 3 доби, очні каплі – 3 доби. На посту медична сестра складає лікарські засоби за групами: в одне гніздо антибіотики, в друге – сечогінні, в третє – гіпотензивні і т.д. Це дає змогу швидко знайти необхідні ліки.

Отруйні лікарські засоби зберігаються в окремій шафі під замком, наркотичні – в сейфах. На етикетках ліків, що містять сильнодіючі лікарські засоби, повинен стояти штамп “А”. На внутрішньому боці дверцят сейфа є перелік наркотичних і отруйних лікарських засобів з вказаною вищою разовою і добовою дозами (що дозволяє медичній сестрі ще раз проконтролювати правильність дози застосовуваного засобу). В середині сейфа лікарські засоби для парентерального, внутрішнього і зовнішнього застосування повинні зберігатися на різних полицях і в різних відсіках.

Запаси наркотичних лікарських засобів у відділенні не повинні перевищувати триденної потреби в них, а в аптеках лікувально-профілактичних закладів – двотижневої потреби. Для надання негайної медичної допомоги у вечірній і нічний час за життєвими показаннями дозволяють створювати в приймальному і реанімаційному відділеннях стаціонарів п’ятиденний резерв наркотичних засобів, який за призначенням чергового лікаря може бути використаний в будь-якому відділенні стаціонару.

Ліки, що містять отруйні і сильнодіючі речовини видають хворим окремо від інших ліків. Застосування наркотичних засобів за призначенням лікаря проводить процедурна або палатна сестра в присутності лікаря із записом про проведення ін’єкції в історії хвороби.

На посту чергової сестри повинні бути таблиці вищих разових і добових доз наркотичних лікарських засобів і таблиці протиотрут. Всі наркотичні засоби підлягають кількісному облікові в спеціальній книзі, пронумерованій, прошнурованій і скріпленій підписом головного лікаря і печаткою лікувального закладу (форма № 60 – АП). Використані ампули наркотичних засобів черговий лікар здає в той же день (за винятком вихідних чи святкових днів) старшій медичній сестрі, яка здає їх заступникові головного лікаря з лікувальної роботи, а в закладах, де його нема – головному лікареві. Головний лікар створює комісію (головою якої є він сам), яка один раз на десять днів знищує використані ампули із складанням відповідного акту і щомісячно перевіряє доцільність призначення наркотичних засобів, стан зберігання, обліку і використання їх.

Про всі випадки крадіжок наркотичних засобів у триденний термін сповіщають Міністерство охорони здоров’я, Головне аптечне управління. В цей же термін матеріали передаються в судово-слідчі органи для виявлення винних і притягнення їх до відповідальності.

 

Методи лабораторної діагностики набувають все більшого значення у клінічному обстеженні хворого. Достовірність результатів лабораторного дослідження значною мірою залежить від правильно проведеного збору матеріалу, способу доставки його в лабораторію і чіткого заповнення супровідного направлення.

Медична сестра повинна:

–             знати, який матеріал слід збирати при тих чи інших захворюваннях для лабораторного дослідження;

–             вміти:

а) пояснити хворому ціль лабораторного обстеження і отримати його згоду на проведення обстеження;

б) провести інструктаж хворого з підготовки до обстеження і методики забору матеріалу (якщо пацієнт буде виконувати це самостійно);

в) підготувати необхідну кількість відповідно підготовленої посуди та інструментів;

 г) заповнити направлення з визначенням профілю лабораторії, мети дослідження;

 д) своєчасно відправити біологічні матеріали на дослідження;

 ж) проконтролювати своєчасність отримання результатів лабораторної діагностики із фіксацією їх у медичних документах пацієнта.

Забір крові на дослідження

Значення крові, як тканинної системи, що забезпечує транспорт дихальних газів, продуктів обміну речовин, ферментів і гормонів, активна участь її у формуванні захисних організму визначають практичну цінність дослідження складу крові. Дослідження крові допомагають своєчасному розпізнанню захворювань, полегшують контроль за ефективністю лікування і часто є об’єктивним критерієм видужання хворого.

Медична сестра повинна правильно зібрати кров для лабораторного дослідження і правильно документувати направлення матеріалу в лабораторію.

Кров досліджують морфологічно (клінічний аналіз крові), біохімічно, серологічно, бактеріологічно.

Для клінічного наналізу крові достатньо взяти кров із пучки пальця кисті. Забір звичайно проводить лаборант клінічної лабораторії, який почергово обходить клінічні соматичні відділення. Медична сестра попереджує хворого, що кров на аналіз потрібно здати натще. Хворі, яким дозволено ходити, почергово підходять на сестринський пост де лаборант, використовуючи портативну валізу з необхідним обладнанням, проводить забір крові.

Попередньо помивши руки і одягнуввши стерильні рукавички, дезінфікують шкіру м’якоті 3-4 пальців лівої руки ватною кулькою, змоченою в етиловому спирті. Укол роблять швидким рухом голкою або спеціальним ланцетом на глибину 2-3 мм, так щоб площина скарифікатора була перпендикулярною до дактилоскопічних ліній. Першу краплину крові знімають сухою стерильною ватою. Із наступних краплин проводять забір крові для визначення еритроцитів, гемоглобіну, лейкоцитів, ШОЕ, а також готують мазки. Після закінчення процедури кінчик пальця загортають у вату, змочену в етиловому спирті і пропонують притиснути його до долоні для зупинки кровотечі.

Глюкометр IQ

тестові полоски Prestige Smart System

 

У хворих, які перебувають на ліжковому режимі, забір крові проводять у палаті.

За необхідності за призначенням лікаря забір крові проводять у будь-яку пору доби без спеціальної попередньої підготовки хворого. При важких розладах периферичного кровообігу (шок, колапс), опіках, травмах кінцівок доцільно брати кров із мочки вуха. Техніка забору крові з мочки вуха суттєво не відрізняється від взяття її з пальця.

Для отримання мазків крові беруть краплю крові на предметне скло. Для приготування мазка до краю краплини крові прикладають чисте знежирене, насухо витерте предметне скло. Коротким краєм другого предметного скла, поставленого під гострим кутом до розміщеної на склі краплі, останню рівномірно розподіляють по поверхні скла, утворюючи мазок для дослідження. Після підсихання мазка спеціальним олівцем для скла на ньому записують прізвище хворого, дату.

Щоб приготувати мазок “товстої краплі” (дослідження крові для виявлення малярійних плазмодіїв) на предметне скло збирають три краплі крові, після чого кутиком іншого предметного скельця з’єднують їх в одну краплю. Краплині дають висихнути, записують прізвище хворого і, нещільно загорнувши у папір, відправляють у лабораторію.

Медична сестра повинна вміти самостійно визначати час згортання крові, тому що це дослідження може бути необхідним при масивній кровотечі і тоді його проводить черговий медичний персонал. Забір крові проводять із описаними вище застереженнями. Після зняття першої краплини крові 6-8 крапель збирають в підставлене знежирене ефіром предметне скло і зазначають час. Кожні 30 секунд проводять по цій крові тонкою скляною паличкою чи голкою, злегка піднімаючи її. Поява при цьому нитки фібрину є початком згортання, повне ж випадання фібрину – закінчення згортання. Зазначають час згортання, який становить 5-6 хв.

Кров для біохімічних і серологічних досліджень беруть із вени методом венепункції в кількості 5-20 мл залежно від мети дослідження.

Залежно від характеру дослідження техніка забору крові може видозмінюватися. Кров можна отримати при самовільному витіканні її через голку або шляхом засмоктування через голку шприцем. Для дослдіження складових частин сироватки кров беруть сухою голкою і сухим шприцем в суху пробірку, взяту з лабораторії. Виливають кров із шприца повільно по стінці пробірки, щоб не утворювалася піна і не травмувались формені елементи.

Кількість взятої крові залежить від того, які і скільки досліджень будуть проведені. На одне дослідження в середньому необхідно 0,5-2 мл сироватки або у три рази більше крові, бо сироватка складає 1/3 крові. Краще брати центирфужні пробірки, щоб відцентрифугувати формені елементи крові.

За необхідності бактеріологічного дослідження крові її беруть методом венепункції в стерильну пробірку.

Для дослідження крові на ВІЛ-інфекцію у спеціалізовану лабораторію направляють 2 мл сироватки не пізніше 24-72 год після забору крові разом з двома примірниками направлення встановленого взірця.

Матеріали транспортують у контейнерах з холодоагентом в пластмасових або металевих штативах. Штативи вміщують у металеві бікси або коробки, які герметично закриваються і легко дезінфікуються.

 

 

Матеріал для бактеріологічного дослідження слід збирати з дотриманням асептики, в стерильний посуд і швидко відправляти в лабораторію.

 

Ін’єкції – парентеральне введення лікарських засобів за допомогою спеціального нагнітання їх під тиском в різні середовища організму. Розрізняють внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом’язові і внутрішньовенні ін’єкції. За особливими показаннями проводять внутрішньоартеріальне, внутрішньоплевральне, внутрішньосерцеве, внутрішньокісткове, внутрішньосуглобове, ендолюмбальне введення ліків. Ін’єкції призначають за необхідності досягнення швидкого ефекту. Вони забезпечують точність дозування і незмінність лікарських засобів.

Ін’єкції проводять за допомогою шприців і голок.

 

 

Шприц призначений для нагнітання та відсмоктування рідини. Шприци різних видів складаються з порожнистого циліндра з нанесеними поділками і поршня та мають різний об’єм (від 1 до 20 мл ). Вибір шприца залежить від виду ін’єкції та кількості ліків, які треба ввести. Один кінець циліндра закінчується конусом для насадки муфти голки, другий відкритий для введення поршня. Поршень насаджений на стержень з рукояткою у вигляді плоского диска. На поршні є рухома знімна кришка, яка фіксує поршень у циліндрі. Шприци “Рекорд” мають на циліндрі металеві обводи, металічним є конус для насадки муфти голки. Всі частини шприца Люера скляні, що робить їх крихкими.

Зараз широкого застосування набули шприци одноразового використання із пластмаси у комплекті з голками. Такі шприци і голки стерилізують у заводських умовах.

Для введення сильнодіючих лікарських засобів, що потребують точного дозування, використовують шприци спеціального призначення. Вони мають малий (1-2 мл) об’єм і звужений і видовжений циліндр, з нанесеними на більшій відстані поділками ціною 0,01-0,02 мл. Такими є шприци для введення туберкуліну, інсуліну. Інсуліновий шприц має дві шкали поділок в мілілітрах і одиницях інсуліну.

Випускають також шприци-тюбики, які в заводських умовах заповнюють лікарськими засобами і стерилізують. Перед користуванням канюлю голки нагвинчують на шийку тюбика. Потім знімають ковпачок з голки і, піднявши голку вгору, стискають стінки корпуса шприца, витискаючи з нього повітря. Шприц готовий для підшкірного введення лікарського засобу. На попередньо обробленій ділянці шкіри роблять укол і, стискаючи пальцями стінки тюбика, вводять засіб. Щоб уникнути аспірації введеного засобу, тиск на стінки пальців не послаблюють до витягання голки з тканини.

Шприци перевіряють на цілісніть, наявність чітких міток і герметичність. Для перевірки герметичності шприца при трохи висунутому поршні щільно закривають пальцем лівої руки отвір для голки, а правою відтягують поршень. Якщо після відтягування поршня в циліндрі створюється негативний тиск і відпущений поршень самостійно повертається у попереднє положення, значить герметичність шприца збережена. У шприцах одноразового застосування перевіряють герметичність упакування і термін придатності до використання.

 

Для промивання порожнин тіла застосовують шприц Жане, об’ємом від 50 до 200 мл.

Ін’єкційні голки – порожнисті вузькі металеві трубки виготовлені з нержавіючої хромнікелевої сталі, один кінець яких косо зрізаний і загострений, а на другому кінці щільно закріплена муфта з латуні. Голки для ін’єкцій мають різну довжину (від 1,5 до 10 см) і різний діаметр просвіту (від 0,3 до 2 мм). Залежно від призначення голки мають різний кут зрізу: голки для внутрішньовенних ін’єкцій зрізані під кутом 45 °, підшкірних і внутрішньом’язових ін’єкцій – 35 °. Зберігають голки з введеними в їх просвіт латунними нікельованими дротиками (мандренами), якими прочищають у разі необхідності канал голок. Використовують і безголкові ін’єктори, які дають змогу ввести внутрішньошкірно, підшкірно і внутрішньом’язово ліки без використання голок. Дія їх грунтується на здатності струменя рідини, поданого під певним тиском, проникати крізь шкіру чи слизові. Метод використовують для знеболювання в стоматологічній практиці, а також для масових вакцинацій.

Шприци і голки багаторазового користування стерилізують.

Збір шприца. До початку процедури миють руки з милом і щіткою теплою проточною водою, а потім добре протирають їх спиртом, надягають стерильні рукавички. Вимитими руками не слід торкатися сторонніх предметів. Простерилізовані речі беруть стерильними пінцетами. Руками можна торкатися лише тієї частини шприца, яка не стикається з тілом хворого. Тримаючи в лівій руці пінцет, беруть ним циліндр; пінцетом у правій руці беруть за стержень поршень, обертальними рухами вставляють в отвір циліндра і просувають до кінця.

Мізинцем притримують поршень. Пінцетом у правій руці беруть голку за муфту, насаджують її на сосок циліндра і добре притирають. Перевіряють прохідність голки, пропускаючи через неї повітря або стерильний розчин. Якщо шприци стерилізують в автоклаві або сухожаровій шафі у крафт-пакунку, то пакунок надривають з одного боку, беруть поршень за рукоятку та вводять його в циліндр. Пінцетом беруть голку за муфту і насаджують її на шприц. Зібраний шприц кладуть у середину стерильного крафт-пакунка. Аналогічно збирають шприци одноразового використання.

Перед тим, як набрати ліки в шприц, необхідно уважно прочитати їх назву і переконатися в придатності.

Для кожної ін’єкції потрібно мати дві голки. Одна голка з широким просвітом призначена для набирання лікарського засобу у шприц, друга – для проведення ін’єкції. Шийку ампули протирають етиловим спиртом або спиртовим розчином йоду. Ліки з вузької частини ампули, постукуючи пальцями по ній, переганяють у широку частину ампули. Вузьку частину ампули надпилюють спеціальним напильником, а марлевою серветкою, змоченою у спирті, відломлюють її. Ампулу беруть у ліву руку між другим і третім пальцями. Правою рукою в отвір ампули вводять голку.

Перекладають шприц у ліву руку і правою повільно відтягуючи поршень, поступово набирають необхідну кількість лікарського засобу. Змінюють голку і натискуванням на поршень виштовхують із шприца повітря. Для цього шприц з голкою тримають вертикально голкою догори і притримуючи її вказівним пальцем помірними рухами поршня поступово виштовхують з нього повітря до появи краплі ліків з просвіту голки.

Якщо вводять олійну рідину, то ампулу слід підігріти, опустивши в теплу воду. За необхідності зробити ін’єкцію в палаті, шприц з ліками приносять туди у стерильному лотку на стерильній марлевій серветці. Біля поршня шприца кладуть три стерильні ватні кульки, змочені етиловим спиртом. Не слід надягати на голку вату, змочену спиртом, бо ватяні волокна можуть бути причиною розвитку інфільтратів.

Перед набиранням ліків із флакона закритого гумовим корком, а зверху алюмінієвою кришкою, їх потрібно розвести. На флаконі читають назву препарату, дозу, термін придатності. Алюмінієву кришку в центрі відкривають нестерильним пінцетом. Гумовий корок обробляють ватною кулькою, змоченою етиловим спиртом. У шприц набирають необхідну кількість розчинника. Проколовши голкою гумовий корок, вводять розчинник у флакон. Після цього від’єднують флакон разом з голкою від шприца і, струшуючи флакон, повністю розчиняють порошок. Під’єднавши голку з флаконом до шприца і тримаючи флакон між другим і третім пальцями лівої руки догори дном, набирають необхідну кількість ліків.

 

Від’єднують шприц від голки, не виймаючи її з флакона. Якщо у флаконі залишилися ліки, то їх можна набрати цією ж голкою для іншого хворого. Стерильним пінцетом на конус шприца надягають і щільно притирають голку для ін’єкції. Перевіряють прохідність голки, витискують повітря і кладуть шприц у стерильний лоток.

У флаконах у порошкоподібному вигляді найчастіше випускають антибіотики. Дозуються антибіотики в одиницях дії (ОД). Перед введенням антибіотик розчиняють стерильною водою для ін’єкцій, ізотонічним розчином натрію хлориду, 0,5 % розчином новокаїну з розрахунку 1,0-0,5 мл розчинника на кожні 100000 ОД. Для прикладу: хворому призначено ввести 500000 ОД ампіциліну. У флаконі міститься 500000 ОД ампіциліну. Для введення необхідної дози вміст флакона розчиняють в 5 мл 0,5 % розчину новокаїну (1 мл розчинника на 100000 ОД) і хворому вводять 5 мл розведеного ампіциліну. Інший приклад: у флаконі знаходиться 1200000 ОД біциліну. Хворому призначено 600000 ОД біциліну. Перед введенням вміст флакона розчиняють в 6 мл води для ін’єкцій (0,5 мл розчинника на 100000 ОД). У шприц набирають 3 мл розчину (600000 ОД) і вводять внутрішньом’язово.

Внутрішньошкірне введення ліків застосовують з діагностичною метою (алергічні проби, імунологічні проби на туберкульоз, бруцельоз, ехінококоз), а також для місцевого знеболювання. Ін’єкції звичайно проводять на внутрішній поверхні передпліччя.

Шкіру на місці ін’єкції протирають спиртом а потім ефіром. Шприц беруть у праву руку, фіксуючи пальцями циліндр, поршень і муфту голки, зріз якої повернутий догори. Лівою рукою шкіру в місці ін’єкції дещо натягують, охопивши передпліччя з тильної поверхні його. Тонку голку з малим просвітом довжиною 2-3 см вколюють майже паралельно у товщу шкіри на невелику глибину (до зникнення просвіту зрізу її). Спрямовуючи голку паралельно поверхні шкіри вводять 1-2 краплі рідини, при цьому в шкірі утворюються білуваті горбики у вигляді “лимонної шкірки”. Поступово просуваючи голку і витискаючи зі шприца рідину краплинами, вводять необхідну її кількість. До місця ін’єкції прикладають стерильну ватну кульку зі спиртом і швидко витягують голку.

Для проведення внутрішньошкірної проби Манту використовують туберкулін у стандартному розведенні. Він випускається у вигляді прозорої рідини в ампулах по 3 або 5 мл. Одна доза (2 ТО) міститься в 0,1 мл розчину. Використовують спеціальні туберкулінові, а за їх відсутності одноразові шприци. Після відкриття за загальними правилами ампули з туберкуліном у шприц довгою голкою набирають до 0,2 мл розчину. Змінюють голку, відтискають повітря і рідину до поділки 0,1 мл. Після обробки шкіри в ділянку передпліччя вводять туберкулін внутрішньошкірно, при цьому утворюється біла папула діаметром 7-8 мл, яка швидко розсмоктується. При індивідуальній туберкулінодіагностиці, що призначається у разі потреби диференціальної діагностики, можуть використовувати за призначенням фтизіатра більші дози туберкуліну (10 ТО). Відкриту ампулу туберкуліну можна зберігати до з дотриманням асептики. Якщо через 72 год на місці введення туберкуліну помітно лише слід уколу на незміненій шкірі, проба Манту вважається негативною. Якщо виявляється папула розміром 2-4 мм, або гіперемія будь-якої величини, проба Манту сумнівна. За наявності папули 5 мм і більше – позитивна проба Манту. Пробу вважають гіперергічною при наявності папули 21 мм і більше, появі везикули чи лімфангіїту у дорослого.

Протипоказання: захворювання шкіри, гострі інфекційні хвороби, загострення хронічних захворювань, алергічні стани, епілепсія.

 До початку лікування антибіотиками виконують пробу на чутливість до них. Для цього в ділянку передпліччя вводять внутрішньошкірно 0,1 мл (1000 ОД) розведеного антибіотика. Для контролю в шкіру другого передпліччя вводять ізотонічний розчин натрію хлориду. Якщо через декілька хвилин на місці введення антибіотика виникає почервоніння і набряк, то застосовувати цей препарат не можна.

Ускладнення внутрішньошкірних ін’єкцій: при недотриманні вимог асептики можуть виникнути інфільтрати, бешиха.

Підшкірні ін’єкції використовують для введення ліків, що добре всмоктуються в пухкій підшкірній основі. Це забезпечує швидке (через 20 хв) всмоктування лікарських засобів у загальне коло кровообігу. Найзручнішими для підшкірних ін’єкцій є такі ділянки: зовнішня поверхня плеча, підлопаткова ділянка, передньозовнішня поверхня стегна, бокова поверхня черевної стінки і нижня частина пахвової ділянки. У цих місцях шкіра легко береться в складку, ймовірність ушкодження кровоносних судин і нервів мала. Хворий сідає на стілець. Схильним до запаморочень хворим ін’єкції виконують в лежачому положенні.

Перед ін’єкцією шкіру обробляють етиловим спиртом, І і ІІ пальцями лівої руки формують шкірну складку трикутної форми основою донизу. Правою рукою беруть шприц і голку, повернуту зрізом догори, швидким рухом вколюють в основу трикутника під гострим кутом (30-45 °) на глибину 1,5-2 см , на 2/3 довжини голки.

Вказівним пальцем притримують канюлю. Переконавшись, що шкіру прокололи, продовжують фіксувати циліндр шприца правою рукою, а лівою натискають на поршень і повільно вводять лікарський засіб. Потім голку швидко витягують, прикладають ватну кульку, змочену етиловим спиртом, до місця ін’єкції і на короткий час притискають. Підшкірно вводять 1-2 мл розчину.

 

Протипоказання: глибокі зміни шкіри, опіки, рани, гнійники на місці інфекції, рубцеві зміни підшкірної основи і виражений набряк.

При введенні олійних розчинів слід пам’ятати, що перед набиранням ліків в шприц ампулу з розчином необхідно підігріти на водяній бані до температури 25-30 °С. Вводять ці розчини двомоментно: після введення голки складку шкіри відпускають; лівою рукою відтягують поршень шприца до себе, щоб перевірити чи не потрапила голка в просвіт кровоносної судини. Якщо кров в шприці відсутня, ліки повільно вводять. При виявленні крові в шприці голку з шприцом дещо підтягують на себе, і не виймаючи її, вводять під іншим кутом. Після введення олійних розчинів місце ін’єкції добре масажують, а для кращого розсмоктування ліків накладають зігрівальний компрес або грілку.

Підшкірно вводять інсулін. Ці ін’єкції щоденні і їх роблять хворі, найчастіше, самостійно після навчання їх медичною сестрою чи лікарем. Вибирають різні місця для кожної нової ін’єкції, зберігаючи відстань між останньою і новою ін’єкцією шириною не менше трьох пальців. Це необхідно для того, щоб всмоктування інсуліну залишалось одинаковим. Найчастіше вводять інсулін в передньолатеральну поверхню стегон, нижню половину живота .

 

 

В інсуліновий шприц (циліндр якого розмічений в мілілітрах і одиницях інсуліну) можна набрати суміш двох типів інсулінів (швидкодіючого і середньої тривалості дії), які призначені лікарем і будуть введені одночасно. Промисловістю європейських країн налагоджено випуск інсуліну у флаконах, які іменують гільзами (пенфілами). Ці пенфіли вкладають в ін’єктор, що має форму авторучки. Ручки, заправлені пенфілами, виконують функцію шприца і кількість інсуліну в них достатня на 7-10 днів. Кількість інсуліну для кожної ін’єкції встановлюють поворотом хвостової частини ручки на призначену кількість одиниць. Такі ін’єктори інсуліну зручніші у користуванні, бо не потребують набирання інсуліну в шприц. Обробка шкіри і техніка ін’єкції інсуліну така ж, як при інших підшкірних ін’єкціях. Найчастішими ускладненнями ін’єкцій інсуліну є жирова дистрофія підшкірної основи, коли виявляється стоншення або потовщення її. Профілактикою ліподистрофії є зміна місць ін’єкції.

Ускладнення підшкірних ін’єкцій: загальні і нагнійні процеси при недотриманні вимог асептики; утворення інфільтрату, що повільно розсмоктується (при введенні об’єму, більшого 3 мл, або після ін’єкцій олійних розчинів);

кровотеча з місця ін’єкції, що вказує на поранення дрібної судини; жирова емболія, якщо олійна лікарська речовина, що вводилась підшкірно, потрапила в кров. Для зупинки кровотечі місце уколу притискають ватною кулькою, змоченою етиловим спиртом. При недостатньо глибокому уколі, коли лікарські засоби уводять не в підшкірну основу, а внутрішньошкірно, можливе виникнення некрозу шкіри. При випадковому введенні інсуліну внутрішньом’язово хворий повинен знати, що він швидше ніж звичайно всмокчеться в кров і проявить свою дію. Про всі ускладнення, пов’язані з ін’єкціями, доповідають лікареві.

Внутрішньом’язові ін’єкції. Деякі лікарські засоби при підшкірному введенні викликають сильне подразнення, біль, погано всмоктуються, що призводить до виникнення інфільтратів. Ліки введені внутрішньом’язово, всмоктуються швидше, ніж при підшкірних ін’єкціях. Місця для ін’єкцій: зовнішньоверхній квадрант сідниць, передньозовнішня поверхня стегон, підлопаткова ділянка). Вибір довжини голки залежить від товщини підшкірної основи. Голка повинна бути довгою з достатньо широким просвітом. Біль при проколюванні шкіри залежить не від товщини голки, а від її недостатньої гостроти або шорсткості поверхні. Ці відчуття хворого можуть підсилюватись тим, що коли користуються коротшою голкою, то лікарський засіб попадає підшкірно, що викликає сильне подразнення. Шкіру навколо місця проколу притискають лівою рукою. Шприц з голкою завдовжки 8-10 см з широким просвітом спрямовують перпендикулярно до поверхні тіла . Голку вколюють на глибину 7-8 см, залишаючи зовні 1 см над муфтою, бо в цих місцях голка найчастіше ламається. Після цього необхідно потягнути поршень на себе (особливо при введенні емульсій) і переконатися, що голка не знаходиться в судині, і тільки тоді, натискаючи на поршень, поступово витіснити розчин зі шприца. Швидким рухом витягують голку, притискаючи до шкіри ватну кульку, змочену спиртом. При внутрішньом’язовому введенні ліків у стегно шприц тримають як пишуче перо, щоб не травмувати окістя.

Ускладнення внутрішньом’язових ін’єкцій. Інфільтрат або абсцес виникають при порушенні правил асептики, користуванні тупою чи короткою голкою. Причинами виникнення інфільтратів може бути неточний вибір місця ін’єкції, повторні ін’єкції в одне і те саме місце. В місці ін’єкції виникає ущільнення, що легко виявляється при пальпації. Абсцес – це гнійне запалення м’яких тканин з утворенням порожнини, заповненої гноєм і відмежованої від оточуючих тканин. При утворенні абсцесу в глибині сідничної ділянки у хворого виникають загальні ознаки інтоксикації. Лікування абсцесів завжди хірургічне.

Пошкодження нервових стовбурів може виникати при внутрішньом’язових ін’єкціях внаслідок механічного (при неточному виборі місця ін’єкції) або хімічного (коли депо введеного лікарського засобу виявляється поруч з нервом) подразнення. Може мати місце тромбування судини, що живить нерв. Це може проявлятися ознаками невриту чи паралічу.

Ін’єкційна голка найчастіше ламається саме при внутрішньом’язових ін’єкціях. Причиною цього може бути використання старих зношених голок або раптове скорочення м’язів сідниць (якщо з хворим перед ін’єкцією не проведена бесіда або ін’єкцію робили, коли хворий стояв). Якщо медична сестра ввела голку не до самої муфти, то слід негайно витягнути відламок голки пінцетом. Якщо голка введена до самої муфти, то її видалення можливе лише хірургічним шляхом.

Венепункція – черезшкірне введення голки у вену. Використовують з метою:

–         забору крові для дослідження;

–         кровопускання;

–         вливання розчину лікарських засобів, крові, плазми, крово- і плазмозамінників;

–         вимірювання венозного тиску.

Найчастіше пунктують вени ліктьового згину. Це визначається слабким розвитком підшкірної основи у цій ділянці, більшим діаметром вени та її доброю фіксацією, внаслідок чого судина не зміщується і не спадається під час пункції. За необхідності використовують вени передпліччя, тильної поверхні кисті, вени на скронях (у дітей). Бажано вибирати ділянку біфуркації вен у зв’язку з кращою фіксацією їх у підшкірній основі .

Перед проведенням венепункції руки ретельно миють з милом і щіткою. Кінчики пальців протирають етиловим спиртом. Надягають стерильні рукавички. Для процедури готують стерильний шприц і голки, ватні тампони, змочені етиловим спиртом, лоток, марлеві серветки, а також джгут і валик. Хворий лежить у ліжку або сидить біля стола. Під лікоть розігнутої кінцівки підкладають валик, накритий рушником. На нижню третину плеча поверх серветки, рушника чи сорочки накладають джгут, перетискуючи вену. При цьому слід пам’ятати, що джгут має стискувати лише поверхневі вени і не порушувати руху крові по артеріях. Це перевіряють за наявністю пульсу на периферичній артерії після накладання джгута. Закріплюють джгут напіввузлом, щоб вільні кінці були спрямовані вгору і його було зручно розпустити однією рукою. Для підсиленого наповнення вен просять хворого стиснути і розтиснути кулак, роблять легкий масаж передпліччя у напрямку від кисті до ліктьового згину. Місце пункції двічі очищають стерильними тампонами, змоченими етиловим спиртом. Вену фіксують, натягуючи шкіру ліктьового згину трохи нижче від місця пункції. Голку направляють зрізом догори під кутом 45 ° ,проколюють шкіру і проводять голку над веною на 1, 5-2 см, а потім збоку проколюють стінку вени і вводять голку в її просвіт .

При цьому медсестра відчуває, як голка потрапляє в просвіт вени. При певному навикові можна проколоти шкіру і вену за один прийом. Якщо положення голки у вені правильне, з канюлі з’являється кров, коли ж крові немає, то, не виймаючи голки з шкіри, повторюють прокол вени. У разі виконання венепункції для забору крові на аналіз під канюлю голки підставляють пробірку.

При проведенні кровопускання (тільки в присутності лікаря) до голки приєднують гумову трубку з канюлею. Вільний кінець трубки опускають у мірну склянку. Випустивши потрібну кількість крові, знімають джгут, а потім виймають голку, обробляють місце уколу і пропонують хворому притиснути місце ін’єкції. Показаннями до кровопускання є серцева астма, гіпертонічний криз. При цьому зменшується об’єм циркулюючої крові, що призводить до зменшення навантаження на серце. Об’єм крові при кровопусканні визначає лікар залежно від стану хворого (у середньому це 300-500 мл).

За необхідності внутрішньовенного вливання до голки приєднують шприц з лікарськими розчинами або систему для вливання і знімають джгут.

Внутрішньовенне вливання проводять крапельно і струменем. Вливання струменем призначають при невеликому об’ємі розчину для введення, а також у разі необхідності швидкого збільшення об’єму циркулюючої крові після крововтрати, при колапсі, шокові. Крапельне вливання застосовують при внутрішньовенному введенні великих об’ємів рідини, крові, крово- або плазмозамінників.

Для проведення внутрішньовенного вливання струменем потрібні стерильний шприц об’ємом 10-20 мл з голкою, джгут, етиловий спирт і стерильний матеріал. Медична сестра миє руки теплою водою з милом, протирає етиловим спиртом, а нігтьові фаланги – спиртовим розчином йоду. Перед набиранням у шприц призначеного лікарського засобу необхідно обов’язково перевірити напис на ампулі чи флаконі, дату виготовлення і дозу. Розчин у шприц набирають безпосередньо з ампули через голку великого діаметра. Повернувши шприц вертикально, голкою догори, відтягують поршень, збираючи дрібні пухирці у великий пухир над розчином ліків. Натискуючи на поршень, повільно видаляють повітря зі шприца через голку. Вливання проводять переважно у вени ліктьового згину шляхом їх венепункції або венесекції. Деякі ліки можна вводити лише дуже повільно (строфантин). Ті засоби (наприклад 10 % розчин кальцію хлориду), які вводять суворо внутрішньовенно, при потраплянні в підшкірну основу спричиняють пекучий біль, подразнення і навіть змертвіння тканин. У таких випадках венепункцію обов’язково виконують не тією голкою, якою набирали лікарський засіб з ампули, а шприц приєднують до канюлі голки, переконавшись, що голка знаходиться у вені. Якщо подразнювальний розчин потрапив в оточуючі тканини, то вливання слід негайно припинити і, не виймаючи голки, промити простір навколо вени 10-20 мл 0,25-0,5 % розчину новокаїну, який, крім знеболювальних властивостей, зменшує концентрацію подразнювальної речовини, чим запобігає некрозу тканин. При пізнішому виявленні надходження лікарського засобу в підшкірну основу використовують новокаїнову блокаду, зігрівальні компреси, вводять лідазу, що прискорює розсмоктування.

Для внутрішньовенного введення великої кількості лікарських речовин необхідні стерильні скляні ампули з ліками, система трубок з крапельницею або система одноразового користування виготовлена фабрично, 1-2 кровозупинні та гвинтовий затискачі, 3-4 голки різного калібру для пункції вени.

В систему з непрозорими трубками нижче крапельниці обов’язково вставляють скляну трубочку, яка дає змогу своєчасно помітити надходження повітря і запобігти розвиткові ускладнень. Системи для вливань багаторазового користування монтують і перевіряють на герметичність напередодні. Змонтовані системи стерилізують в автоклаві, загорнувши кожну окремо у простирадло. Після стерилізації система придатна для використання протягом 1-2 діб.

Системи одноразового користування виготовляють з пластмаси, їх стерилізують у промислових умовах і випускають у герметичних пакунках, на яких зазначають серію і дату стерилізації. Перед використанням перевіряють герметичність пакунка і цілість ковпачків на голках.

 

 

 

Система одноразового користування складається з короткої трубки з голкою для надходження повітря у флакон, з якого проводиться переливання, і довгої трубки з крапельницею. На одному кінці короткої трубки є голка, на другому – фільтр для затримання пилу. На кінці довгої трубки є голка для проколювання гумової пробки флакона, на протилежному – канюля до голки, яку вводять у вену. Голки знаходяться у спеціальних ковпачках. Систему виймають з пакунка, не знімаючи ковпачків з голок. Зривають металевий диск з корка флакона з ліками, обробляють етиловим спиртом чи спиртовим розчином йоду і, звільнивши голку короткої трубки від захисного ковпачка, вколюють її у пробку флакона якомога глибше. Відвідну трубку з фільтром прикріплюють до стінки флакона лейкопластиром. Звільняють від ковпачка ту голку основної системи, що знаходиться ближче до крапельниці, і вводять через корок у флакон. Затискачем, що є у системі, перетискають трубку вище від крапельниці. Флакон повертають догори дном, закріплюють на штативі на висоті 1 м від рівня ліжка і заповнюють систему, слідкуючи, щоб були видалені всі міхурці повітря.

Розчином лікарських засобів заповнюють крапельницю наполовину, піднявши фільтр вище від трубки, з якої йде розчин. Потім опускають крапельницю і, знявши ковпачок, витісняють повітря з нижнього відділу трубки. На трубку перед голкою накладають затискач. Проводять венепункцію, систему з’єднують з голкою і починають вливання розчину. Затискачем встановлюють швидкість вливання (за кількістю крапель за 1 хв). Декілька хвилин спостерігають, чи не проходить рідина під шкіру (може виникнути припухлість), потім голку фіксують лейкопластиром, а ділянку пункції закривають стерильною серветкою.

 

Внутрішньовенні переферичні катетери застосовуються для тривалого (до 3-х діб) введення розчинів лікарських засобів у переферичні вени пацієнта.

                   

Крапельне вливання дає змогу повільно вводити велику кількість рідини (декілька літрів на добу, тоді, як при вливанні струменем – 0,5 л). Крім того, воно забезпечує повільне всмоктування і тривалішу затримку в організмі лікарських засобів, що вводяться, та сприяє зменшенню навантаження на серце.

Рідину, яку вводять, слід підігріти до 40 °С. У разі вливання холодних рідин у хворих може виникнути лихоманка і підвищитись температура тіла. Для підтримання необхідної температури до трубки, що підводить рідину, прикладають грілку з гарячою водою. Рівень рідини в крапельниці завжди повинен бути вищим нижньої канюлі, щоб попередити надходження повітря у кровотік. У зв’язку з тим, що внутрішньовенне крапельне вливання триває довго, хворого необхідно зручно вкласти у ліжко на спину, кінцівку зафіксувати м’яким бинтом, і, по можливості, використовувати вену меншого калібру, ніж ліктьова (вени тильної поверхні кисті чи вени ноги). Під час введення маніпуляційна сестра контролює правильність роботи всієї системи: відсутність підтікання рідини, виникнення інфільтрату в ділянці введення, порушення течії рідини через перегин трубок, тромбоутворення у вені. При припиненні надходження рідини через тромбування вени пунктують іншу вену і знову приєднують систему. Вливання припиняють, коли рідина перестає надходити в крапельницю.

За необхідності введення у вену під час вливання іншого лікарського засобу проколюють голкою трубку системи попередньо оброблену етиловим спиртом чи спиртовим розчином йоду і вводять зі шприца призначений засіб.

Після закінчення вливання систему багаторазового користування розбирають, миють теплою водою і стерилізують.

Ускладнення внутрішньовенних ін’єкцій. Гематома (крововилив під шкіру) може виникнути при наскрізному проколі вени або внаслідок недостатнього тиску на вену після процедури. У такому випадку пункцію вени треба припинити і притиснути її на декілька хвилин ватою, змоченою у спирті або накласти тиснучу пов’язку. На ділянку гематоми кладуть компрес (напівспиртовий або з гіпертонічним розчином натрію хлориду).

Флебіт або флеботромбоз – запалення венозної стінки з утворенням тромбу в просвіті вени. Виникає при тривалому знаходженні голки у просвіті вени, при постійному використанні для ін’єкції тої самої вени. Причиною флебіту може бути подразнювальна дія ліків, використання недостатньо гострої голки. Хворий відмічає болючість, місцеве почервоніння і утворення інфільтрату за ходом вени. Може виявлятися підвищення температури тіла. Лікування проводять тільки за призначенням лікаря.

Повітряна емболія –тяжке ускладнення внутрішньовенної ін’єкції, коли повітря з током крові надходить в легеневі судини. Її ознаками є: раптовий (ще під час ін’єкції) напад ядухи, кашель, ціаноз шкіри верхньої половини тіла, відчуття тиснучого болю у грудній клітці. Можливі раптова втрата свідомості, судоми, різке зниження артеріального тиску. Необхідно припинити введення засобу, опустити головний кінець ліжка, внутрішньовенно ввести глюкокортикоїди, аналгетики, спазмолітики, фібринолітичні засоби. Для профілактики цього ускладнення необхідно старанно витісняти повітря із шприца перед вливанням ліків.

 Запаморочення, колапс, аритмії можуть бути наслідком швидкого введення ліків.

Алергічні реакції на введення того чи іншого засобу лікування шляхом ін’єкції можуть бути з ознаками кропивниці, гострого кон’юнктивіту, гострого нежитю, набряку Квінке. Найтяжча форма алергічної реакції – анафілактичний шок.

Про виникнення алергічної реакції на ін’єкцію лікарського засобу негайно повідомляють лікаря і починають надання допомоги хворому. Щоб не втратити час на пошук необхідних для надання невідкладної допомоги засобів (фактор часу може бути вирішальним у цьому випадку), в процедурному кабінеті повинна бути напоготові аптечка для надання допомоги при анафілактичному шокові (такий набір ліків повинен бути і в дільничної медичної сестри, яка виконує ін’єкції хворим вдома).

Анафілактичний шок характеризується наступною послідовністю ознак: загальне почервоніння шкіри, напад кашлю, виражена тривога (неспокій), порушення ритму дихання, блювання, серцебиття, аритмія, зниження артеріального тиску. Ознаки можуть поєднуватись у різний спосіб. Час розвитку ознак 30-40 хв. Чим швидше наростають ознаки, тим гірший прогноз для хворого.

При появі ознак анафілактичного шоку необхідно: накласти джгут на кінцівку вище місця ін’єкції, щоб блокувати венозну течію крові; підшкірно ввести 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну. Якщо систолічний артеріальний тиск нижче 100 мм рт. ст., вводять 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну в 20 мл ізотонічного розчину натрію хлориду внутрішньовенно. За допомогою маски дають хворому кисень. Для зняття ядухи внутрішньовенно вводять 5-10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, нші медикаменти – за призначенням лікаря.