Тема 2. Історія педагогічної думки.

 

1. ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ.

2. ОСОБЛИВОСТІ ОСВІТНЬО-ВИХОВНОЇ ПРАКТИКИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

3. ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

4. РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Левківський М. В. Історія педагогіки. — Житомир, 2001.

2. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки / За ред.

М. Г. Стельмаховича. — К.: ІЗМН, 2000.

3. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти в Україні: історія,

теорія: Підруч. — К., 1998.

4. Історія педагогіки / За ред. М. В. Левківскього, О. А. Дубасенюк. — Житомир, 1999.

5. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та

шкільництва. — Тернопіль, 1996.

6. Освітні технології / За ред. О. М. Пехота. — К.: А. С. К.,

2001.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах,

картах, діаграмах: Навч. посіб. — Суми: СумДПУ, 2000.

8. Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник / – К., 2004.- 171 c.

9. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

 

1. ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Цивілізація, створена першими рабовласницькими державами, які виникли на Стародавньому Сході, справила великий вплив на весь культурний розвиток людства. Основними функціями держав були не тільки збирання податків; створення постійного війська; організація суспільних робіт (будівництво храмів, ірригаційних споруд, пірамід, каналів), але й підготовка чиновників і жерців тощо.

Практичний досвід людей (властивості речовин, їстівні і неїстівні речі, ознаки погоди, основи лікування), що нагромаджувався у пам’яті поколінь і ставав джерелом наукових знань. З’являються зачатки наук: астрономії, геометрії, арифметики, медицини; винаходяться найпростіші машини.

Усі ці зачаткові наукові знання зберігались жерцями у великій таємниці і передавалися обмеженому колу осіб, призначених для майбутньої духовної діяльності. Засновуються жрецькі школи при храмах. Школа і зародки науки, що подавалися жерцями в їх кастових цілях нерідко в релігійній формі, ставали не лише знаряддям задоволення суспільних потреб, але й засобом створення привілейованого, панівного становища в суспільстві. В усіх перших цивілізаціях існувала своя система письма, лічби, обчислення розмірів, часу, свій календар.

Виховання в державі Шумерів – найстародавнішій цивілізації людства ґрунтувалося на тому, що шумери заклали основи державності, видали найдревніший у світі збірник законів, виявили наукові і технічні пізнання, створили епічну поезію та інші жанри літератури. У середині III тисячоліття до н.е. у шумерів образне чи піктографічне письмо перетворюється в клинопис – система письма з декількох сотень знаків.

Дещо пізніше клинописне письмо замінюється ієрогліфічним, у якому фіксовані знаки означали окремі слова чи, як в наших сучасних ребусах, їх важливі склади. Таким письмом користувались шумери, єгиптяни, китайці та інші народи. Пізніше виникли більш розвинуті складальні і буквенно-звукові (алфавітні) системи писемності, що майже повністю позбавились малюнкового характеру первісної писемності.

 З появою письма з метою підготовки писарів виникають школи. Писарі поділялись на молодших і старших; були писарі царські і храмові, писарі з вузькою спеціалізацією і писарі високої кваліфікації, які займали важливі державні посади. Це дає підстави припустити, що для підготовки писарів різного призначення були і школи з різними навчальними програмами.

Завданням першої в історії людства школи стала передача учням того рівня наукових знань, якого зміг досягти народ на перших ступенях розвитку цивілізації (з ботаніки, зоології, географії і мінералогії, математики, граматики, літератури), і не лише передача, а й прагнення навчити і виховати покоління, яке в майбутньому вдосконалить ці знання і буде сприяти їх засвоєнню наступними поколіннями.

До речі, на той час терміну «школа» ще не існує. Школа називається э-дуб-ба — «будинок табличок», вчитель — «батько будинку», його помічник — «старший брат», учень — «син будинку табличок». В шкільному приміщенні були довгі глиняні лави для учнів, поруч з ними невеликі ванночки, в яких учні змочували куски глини, щоб зробити з них таблички-«зошити».

В результаті розкопок були виявлені численні таблички явно шкільного характеру. На одних табличках — прописи, уривки з «підручників», інші таблички написані рукою учнів. В окремих «підручниках», складених учителями, тексти яких учні повинні були переписувати і заучувати напам’ять, містились списки слів, що позначали назви дерев, тварин і птахів, каменів і мінералів. В цих «підручниках» містились і математичні тексти, завдання і їх розв’язання, а також граматичні вправи, літературні твори різних жанрів.

Писали тригранними паличками на м’яких глиняних табличках, після чого їх сушили на сонці, або випалювали в печах, що надавало їм твердості.

Фізична праця повністю виключалась з занять і життя учнів.

Так як навчання тривало багато років, коштувало дорого, тому в школах навчалися лише діти знаті. Про соціальний стан учнів можна судити з табличок, на яких позначалося прізвище учня, а також професія батька. Батьками учнів були особи, що займали високі духовні і адміністративні посади: посли, капітани кораблів, жерці, наглядачі, чиновники, тобто імущі. У спеціальних школах для жриць-дівчат навчали письма, читання, танців і музики. Діти рабів, як і більшість дітей ремісників і дрібних землевласників, залишаються без будь-якого організованого навчання і виховання.

Програма навчання поділялась на дві частини. Перша — запам’ятовування знаків і вправи в їх написанні. Учні заучували зображення слів, потім писали їх. Друга частина програми включала вправи літературного характеру — списували і заучували поетичні і релігійні тексти, міфи і казки, гімни царям і богам, прислів’я і повчання морально-етичного характеру.

Знайдені археологами численні шкільні «зошити»-таблички з помітками учителя дозволяють судити про рівень науки. В математиці була шестидесяткова система числення. Ця система досі збереглась у нас при вимірюванні часу, кола. Були відомі теорема, яку пізніше назвуть Піфагоровою, основи алгебри, вміли рахувати проценти, значного розвитку досягли астрономія і медицина.

Діти проводили у школі цілий день, режим був досить суворий, основним заходом впливу служили фізичні покарання.

Пізніше, з кінця III тисячоліття до н.е., при утворенні Аккадської, а потім Вавілонської держави, в них також організовувались школи при храмах і палацах. Були школи для жерців і суддів, де, крім загальних предметів, викладали право, навчали астрономії, астрології, гаданню на печінці тварин. З кінця III тисячоліття до н.е. під час Аккадського царства шумерська мова поступово витісняється аккадською. Цей процес завершується у Вавілонському царстві в 19-16 ст. до н.е.; шумерська мова залишається лише в обрядових релігійних текстах, аккадська (семітська) мова стає панівною.

Виховання в Стародавньому Єгипті (III тисячоліття до н.е.). На початок III тисячоліття до н.е. належить виникнення писемності. У зв’язку з існуванням розвинутого бюрократичного апарату при палаці фараона, а потім і при храмах, з’явилися школи писарів, в яких навчалися хлопчики з 5 до 16 років, причому, починаючи з 12 років, вони паралельно працювали в канцеляріях, виконували обов’язки писарів (скрибів). Заняття тривали з раннього ранку до пізнього вечора. В школі панувала сувора дисципліна, застосовувались тілесні покарання.

Основними предметами, необхідними для майбутніх чиновників, були читання, письмо і лічба. Єгипетські ієрогліфи (їх було близько 700) поступово замінюються ієратичним письмом. Навчання грамоти складалось із заучування букв, усного читання тексту (хором) і письмових вправ. Щоб оволодіти грамотою, треба було довго вчитися, тому в староєгипетських папірусах дуже часто зустрічаються повчання такого характеру: «поверни своє серце до книг», «полюби книги більше, ніж рідну матір» тощо.

Писали тонкою бамбуковою паличкою чорною фарбою на черепках і уламках вапняку; червоною — починали новий абзац (звідси вираз «з червоного рядка») і ставили червоні крапки, відділяючи рядки в поетичних творах. Коли учень оволодівав письмом, йому дозволяли писати в «зошитах» — на листках папірусу. Нерідко використовували папірус, з якого змивали вже непотрібний текст. Чорнило готували з деревного вугілля, води і живиці. Якість його була дуже високою. До наших днів зберігся його глибокий чорний глянець.

Тексти для переписування підбирались з таким розрахунком, щоб зміст сприяв вихованню службовців. Значною мірою це були настанови бюрократичного змісту: «Гни спину перед начальством», «Не сиди, коли стоїть старший, або вищий по посаді». В той же час серед повчань, які збереглися, знаходимо тексти глибокого змісту: «Навчання є основа життя», «Немає нічого вищого за книги». Крім того, переписувалися релігійні тексти, казки, гімни тощо. Тут і перші дидактичні вказівки: «Учень насамперед повинен був мовчки, беззаперечно слухати вчителя».

Велика увага приділялася лічбі. Нумерація була примітивна (двійкова). Одиниця позначалася паличкою (І), два — двома (II) і т.д. до дев’яти паличок. А для десяти вже існував знак, що дійшов до наших днів 10, для сотні —100 і т.д. Учні знали лише дві арифметичні дії — додавання і віднімання, а множення і ділення здійснювали шляхом використання дій 1-го порядку. З’являються найпростіші дроби, розв’язуються елементарні рівняння. Математичні задачі носили вузько практичний характер; учнів навчали обчислювати об’єми амбарів, площі земельних ділянок, визначати необхідну кількість робочої сили для різних робіт, кількість продовольства для них тощо.

При навчанні письма і лічби використовувались деякі прийоми, що полегшували цей процес, наприклад, рахунки на різнокольорових камінчиках, спрощені прийоми розрахунку.

Крім наук, в школі вчили гімнастичним вправам і плаванню, велика увага приділялася вихованню хороших манер.

В школах при храмах, крім загальних предметів, давали релігійну освіту, а крім того навчали астрономії і медицині. В Єгипті встановився поділ часу на роки, пори року, місяці і доби, тобто був покладений початок календарю. Єгиптяни вміли вже передбачати затемнення, для чого потрібні досить високі знання з астрономії. Поряд з цим, складалися астрологічні таблиці для провіщання майбутнього.

Медицина в Єгипті досягла високого рівня розвитку: жреці знали внутрішні органи тіла, оскільки для бальзамування необхідно було розрізати його, знали кровообіг, рахували пульс, спостерігали «жар крові» при захворюванні тощо.

Діти вищої єгипетської знаті навчалися у військових школах, звідки виходили воєначальники. Престижною була школа колісничих, куди потрапити було дуже важко.

Виховання в Стародавній Індії (III тис. до н.е.) В Індії, з її кастовою системою та культурою і сильним впливом релігії, виховання носило кастовий характер. Індійську культуру оформили брахмани — найвища священна каста; тільки вони могли мати відповідне виховання, і як свята каста, що служить богу, мали магічне, таємне життя. Вони присвячували своє життя вивченню святих книг — «Вєди», які є джерелом індійської культури. Це привело до раннього розвитку мовних та літературних студій, бо мова цих книг (санскрит) та їх алегоричний зміст вимагали значних коментарів. На основі студіювання Вєдів та інших святих книг розвинулася грамматика. З аналізом святих гімнів виросла наука поетики і риторики, стилістики й метрики, логіки. Діти повторювали за вчителем і вивчали уривки з святих книг та вчилися писати на пальмових листах. Навчання тривало доволі довго й, звичайно, не всі учні проходили повний курс навчання (вивчення однієї Веди вимагало 12 років, в цілому ж — 48 років).

Навчання дітей вищої касти відбувалося у школі брахманів (жреців). З приходом до школи відбувався акт прийняття дитини до релігійної спільноти і відбувався акт опоясування святим шнуром

Виховання нижчих каст — шляхетської, військової — здійснювалося в школах кшатріїв і охоплювало науку володіння зброєю, їзду верхи, гімнастичні вправи, а також математику, поезію, музику, етику і танці.

Плати за навчання не було. Батьки дарували вчителю подарунки.

Найнижчі касти не одержували подібного виховання.

Виховання в Стародавньому Китаї (II тис. до н.е.). Писемність, а разом з нею писці і навчання грамоти з’являються в Китаї в ІІ-му тисячолітті до н.е. При дворі були «ліві*- (записували промови ораторів) і «праві» (записували справи, вели хронологію) писарі, які особливими почестями в суспільстві не користувалися.

Мета виховання полягала у правильному й точному передаванні раз і назавжди прийнятого. Будь-яке відхилення від встановленого вважалося знеславленням старого, будь-яке нововведення — божевіллям, будь-яке використання наслідків чужої культури — варварством, що веде до загибелі.

В Стародавньому Китаї існувала система ідеалів у галузі культури, що знайшла відображення в принципі «сань мей», що веде до досягнення гармонії духу і тіла.

До появи загальноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані общинні школи, в яких безплатно навчали юнаків стрільби з лука, пісень і обрядів. В середині 1-го тисячоліття до н.е. до цих трьох предметів додавалися ще три: їзда верхи, письмо, лічба, причому двом останнім не надавали великого значення.

Навчання в китайській школі починалося з 6 років. Діти в щколі завчали напам’ять «Книгу трьох слів», в якій містилася тисяча речень, кожне з трьох рифмованих слів. Потім переходили до «Книги чотирьох слів» і, нарешті, завчали напам’ять головний збірник китайських церемоній, який називався «Кінг» («Книга»). Навчання грамоти ускладнювалось ієрогліфічним письмом (існувало кілька тисяч ієрогліфів). При навчанні письма учні одержували прописи, які підкладали під тонкий папір, і обмальовували знаки пензликом. Це грубе обмальовування знаків забирало кілька років, і стільки ж років витрачалося на вправи в більш тонкому наслідуванні. У той час, як наші діти за півроку навчаються читати й писати, китайський хлопчик, почавши навчатися з 6 років, лише в 14-16 років міг вільно читати і писати. Методи навчання: запам’ятовування, наслідування, обмеження свободи та ініціативи.

Школи, де навчали красномовства і філософії, вивчали мораль, твори видатних письменників і поетів, так звані вищі школи створювалися при філософах, які брали плату за навчання. Конфуцій (551-479 pp. н.е.), засновник першої в Китаї вищої приватної школи вивчив понад 3 тис. чоловік, але з них лише 70 оволоділи його вченням. В філософських школах юнаків готували до політичної і дипломатичної кар’єри, навчали ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння вести диспути, полеміку.

В Китаї вперше було винайдено папір (105 р. до н.е.), а також запроваджені екзамени (200 р. до н.е.) для тих, хто хотів стати вченим чи чиновником. Екзаменів було три. Склавши перший екзамен (раз на рік) юнак отримував перший нижчий вчений ступінь (талант, студент) і право займати відповідні посади в масштабах повіту, а також складати іспит на отримання другого вченого ступеня. Другий екзамен проводився раз на три роки протягом 9 днів. Особи, що витримували ці іспити, отримували другий вчений ступінь — (кандидат) і право на посаду в масштабі провінції та на складання найважчого екзамену в столиці.

На третьому екзамені з багатьох тисяч осіб, які його складали, лише близько 300 чол. отримували третій вчений ступінь — доктор, що відкривало шлях до блискучої кар’єри. Екзамени проводились у формі написання самостійних творів, темами яких були цитати з конфуціанських класичних книг. Володарі третього ступеня направлялись на двірцеві екзамени. Десять кращих кандидатів отримували аудієнцію в імператора, а найкращий з цієї десятки отримував звання академіка імператорської академії наук. Описана система державних іспитів проіснувала у Китаї протягом майже двох тисяч років.

Підводячи підсумки вищесказаному, можна виділити кілька типів виховання у країнах Стародавнього Сходу:

1. Теократично-релігійний тип характерний для цивілізацій з перевагою релігії (Індія, Єгипет). Жреці стояли понад загалом, виконували магічні дії (жертви, молитви, очищення, відпущення гріхів, чари, ворожба), піклувалися духовним життям. Світське життя і в зміст, й у формі було залежним і підпорядкованим теологічному. Моральний ідеал у вихованні — побожність, лагідність, доброзичливість. Ідеалу фізичного виховання не існувало (ідеї цього типу успадкувало церковне виховання у середньовічній Європі).

2. Лицарський тип виховання охоплював лиш деякі верстви і то лише в деяких епохах (у Індії — кшатрії). Воїни мали бути фізично сильні, тому в основі виховання лежали військові та гімнастичні вправи, полювання, володіння зброєю. Інтелектуальне виховання не обов’язкове (це успадкували Спарта, лицарі середньовіччя).

3. Урядничий (бюрократичний) тип (Китай, ранній Єгипет) розвинувся в культурах з виразною світськістю, з практичним та раціональним підходом до життя. Доступ до урядничих верств був можливим для кожного, треба тільки було мати відповідні здібності і освіту. Зміст виховання полягав в умінні писати та в засвоєнні певних практичних відомостей, вмінь і навичок. Моральний ідеал — твереза, практична, розсудлива людина, слухняна монарху, справедлива для нижчих верств (це імператорський Рим, епоха освітнього абсолютизму).

4. Господарський тип не виступає самостійно і не є панівним. Його ідеал суто утилітарний, це ідеал добробуту й багатства, працелюбства і підприємництва (цей тип виступить у культурі і вихованні міщанства в середніх віках).

Спільні прикмети виховання у країнах Стародавнього Сходу:

1. Консерватизм, який випливає з духовних глибин народів Сходу з їх переконанням, що ідеальний стан існував давно і що тоді боги об’явили правдиву культуру, від якої наступні покоління постійно віддалялися, що привело до занепаду; тому завжди треба дивитись на минуле. Нове небезпечне і шкідливе. Виховання намагається підпорядкувати собі молоде покоління, не орієнтується на формування особистості.

2. Духовний уніформізм — гальмував індивідуальні прикмети, не допускав до того, щоб одиниця відрізнялася від маси. Це створювало застій, не сприяло розвитку наук, формувало сліпий культ традиції, подібність звичаїв та думання у всіх членів спільноти, не допускало індивідуалізму. Загальний ідеал діяв скрізь і всюди, всі дії були урегульовані.

Виховання в Стародавній Греції

Стародавня Греція складалася з ряду невеликих держав-міст (так званих полісів), багато в чому подібних, багато в чому відмінних, своєрідних. З них найвідоміші в контексті педагогічної проблематики були Лаконія з столицею в Спарті і Аттіка з столицею в Афінах. Відмінність в системах виховання цих двох країн була обумовлена деякими особливостями економічного і політичного розвитку, а також станом культури цих держав.

Спартанська система виховання. Спартанці — нащадки войовничих дорійських племен. Спартанське виховання ставило мету: підготувати з дітей-спартіатів мужніх воїнів, стійких і загартованих майбутніх членів військової общини.

Спартанські діти були власністю держави. Контроль держави починався з перших днів життя дитини. Новонароджені піддавалися огляду в спеціальному місці (лесха) старшими членами общини і лише здорові діти передавалися на виховання в сім’ю. Кволі діти або кидались в ущелину (за Плутархом), або викидались на смітник («покидьки»), принаймні росли поза спартанською общиною. Здорові діти до 7 років залишались у сім’ї. Плутарх відмічає переваги спартанських годувальниць. Вони дітей не пеленали, ростили їх невибагливими в їжі, такими, що не боялись темноти чи самотності, не знали, що таке плач. Контроль за вихованням дітей в сім’ї здійснювали державні чиновники — педономи.

У семирічному віці держава забирала дітей від сім’ї і поселяла в особливі державні навчально-виховні заклади — агели, де вони виховувалися до 18 років. Виховання ставало функцією держави, здійснювалося під її контролем і за її рахунок.

За внутрішнім змістом виховання в Спарті було військово-гімнастичним. Воно передбачало три завдання:

1) досконалий розвиток тілесних сил;

2) розвиток войовничого мужнього духу;

3) розвиток суворого підкорення цілям і волі держави. Виховання не цікавила конкретна особистість, її потреби чи здібності: ті ж обов’язки, ті самі вправи, один спільний стіл.

Вихованці були поділені на загони з військовим укладом життя і суворою дисципліною. З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаках формували звичку ходити в легкому одязі в будь-яку пору року, ходити босим по скелях і камінню, спати на підлозі. За їжу їм служила юшка. Більшу частину дня діти й підлітки були зайняті військово-гімнастичними вправами, особливо рукопашною боротьбою; крім того, застосовувалися ігри з м’ячем і військові ігри.

Юних спартіатів вчили бігати, стрибати, метати списа і диска, боротися, співати войовничі пісні. Музика, особливо маршова, збуджувала мужність і дисциплінувала. Відповідно до цільової настанови всього виховання юнаки влаштовували свого роду «практичні заняття» — криваві нічні облави на рабів. Метою цих облав було залякування рабів і одночасно формування мужності, безстрашності і войовничого духу. Таким чином формувався тип спартанського громадянина: байдужість до зручностей, загартованість, терпіння, незвичайна відвага при небезпеках, кмітливість, скромність у всьому.

З метою державного контролю за роботою агелів щорічно проводилися публічні випробування, так звані агони, які організовувалися на засадах змагання з різних спортових дисциплін. Крім цього, всі підлітки піддавалися публічному січенню біля алтаря Артеміди Ортії, причому це січення, яке проходило в присутності батьків, було також своєрідною формою змагання в терпеливості і витривалості; заплакати від болю означало вкрити себе ганьбою. Нерідко такі обряди закінчувалися смертю окремих юнаків.

Завершивши перший період виховання (в 14 років), юнаки вступали в так званий «рік випробувань» своєї військової підготовки. Починаючи з цього часу, підлітки отримували право носити зброю, яка вручалася їм після підсумкового агону. З них утворювали особливі загони, що розсилалися по країні з метою проходження поліцейської і військової служби. «Випробувальний рік» завершувався новим публічним агоном, після чого молодь зараховувалася в склад так званих іренів, які очолювали загони (агели).

У 18 років юнак брав участь у маневрах і в навчанні молодших. У віці від 20 до ЗО років він брав участь у воєнних діях, в облавах, патрулюванні кордонів і в керівництві вихованням дітей. Лише в ЗО років спартіат отримував права громадянина і статус «мужа».

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. «Щодо читання і письма, — говорив Плутарх, — то діти вчилися тільки найнеобхіднішого». Мистецтво читати і писати не входило в офіційну програму і вчилися цього між іншим. У кращому випадку молодь знайомилася з уривками поем Гомера. Факт, що спартанське виховання не давало ніяких позитивних знань, мав найсумніші наслідки для культурного рівня Спарти. В історію грецької філософії, літератури і мистецтва Спарта не внесла майже нічого. Окремі дослідники вважають, що недостатність розумового виховання у Спарті компенсувалась музичним військово-прикладним вихованням. Не випадково спартанців вважали одночасно наймузичнішим і найвойовничішим народом.

Моральне і політичне виховання давалося під час спеціальних бесід державних чиновників з молоддю. Відповіді, які мали на меті розвинути здогадливість, повинні були йти швидко і були короткими (звідси, від слова «лаконія», коротка мова стала називатися «лаконічною»). Взагалі дітей вчили говорити так, щоб у їх словах ущиплива гострота і дотепність поєднувалися з елегантністю, щоб короткі промови викликали довгі роздуми. Крім цього, молодь вивчала напам’ять релігійні, моралізаторські та патріотичні поезії та пісні, які виславляли героїв.

Своєрідно здійснювалося у Спарті антиалкогольне виховання. П’яниць тут спеціально напоювали спиртним і показували молодим спартіатам, щоб усі бачили, наскільки жалюгідна і смішна ця людина. То було тяжке покарання — бути посміховиськом в очах інших.

Щодо виховання спартанських дівчат, то воно мало чим відрізнялося від виховання юнаків. Вони також отримували військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками, під час воєнних походів чоловіків, тримати в покорі рабів і охороняти місто. Спартанська жінка повинна була бути фізично здоровою і давати здорове потомство. Мораль жінок стояла дуже високо; їх відданість державі і патріотизм найкраще зазначений у словах матері, яка, відправляючи сина на війну, передавала йому щит із словами: «З ним або на ньому».

Діти у більшості випадків отримували чисто практичне виховання під керівництвом батьків, росли в атмосфері важкої праці, вимушені були брати в ній участь.

Афінська система виховання. Афіни завдяки зручному географічному місцеположенню в VII–VI ст. до н.е. стали торговельним центром Греції. Афінська культура досягає вищої точки процвітання. Розвивається смак до краси, розумових занять, філософії, мистецтва. Набувають розвитку природознавство, математика, історія. Високої досконалості досягли афіняни в скульптурі, живописі та архітектурі

Активне політичне життя Афін, високий рівень економіки і культури — все це зумовило характерні риси афінського виховання в VI–IV ст. до н.е. Насамперед виховання в Афінах не мало такого державного, одноманітного режиму, як в Спарті: тут воно було більш індивідуальним і вільним. Сім’ї була надана повна свобода у вихованні: батьки могли виховувати своїх дітей як завгодно і у відповідності зі своїми можливостями. Метою афінського виховання було досягнення калокагатії— гармонії тіла і духу. Виховання спрямовувалося на розвиток духовних обдарувань особистості: розвиток розуму, художнього смаку і моральних почуттів.

До семи років виховання відбувалося в сім’ї під наглядом матері чи годувальниці. З двох років до хлопчика прикріпляється педагог (пайс+аго—«дітоводій»), раб, що супроводжував його скрізь, носячи за ним різні речі тощо. Педагог повинен був спостерігати за моральністю дитини: оберігати від випадкових вуличних знайомств, вражень, навчати її світських манер, правил поведінки за столом і на вулиці. Коли хлопчик підростав, педагог супроводжував його до школи, носив за ним його книжки, таблички, писало, а також ліру (або кіфару).

Кінцевою метою освітньої роботи в багаторічній системі афінських шкіл було насамперед усвідомлення себе повноправним членом вишуканого афінського суспільства.

 

 

Структуру афінської системи освіти можна подати у вигляді схеми.

Мусична школа була загальноосвітньою і приватною, а отже платною і недоступною для бідних. До речі, в Афінах вперше з’являється термін «школам (схоле — дозвілля). Школу утримував учитель за плату, а таких, як правило, в Афінах не поважали. Лише випадковості могли привести до вчительської роботи. Не дарма в той час говорили про таку людину: вона або померла, або вчить дітей.

Мусична школа ставила своїм завданням дати учням насамперед літературну і художньо-музичну освіту, а також ознайомити їх з елементами інших наук. Як правило, в мусичній школі функціонувало в сутності дві школи: школа граматиста і школа кіфариста. Учителі мусичної школи називалися дидаскалами. Навчалися тут лише хлопчики. В основі початкової освіти лежало навчання грамоти. При цьому застосовувався буквоскладальний метод. Діти вчили букви напам’ять (альфа, бета, гамма і т.д.), потім складали їх у склади, далі склади — у слова. Для навчання письма використовувалися навощені таблички, на яких тонкою паличкою (стилем ) вицарапувався  потрібний текст.

  

Засвоєння елементів грамоти відкривало перед учнями шляхи до знайомства з шедеврами Гомера (Одісея, Іліада), Есхіла, Софокла, Евріпіда тощо. У відсутності книгодрукування і обмеженій кількості рукописних книг ставилися високі вимоги до заучування напам’ять не лише окремих цитат, а й великих  літературних уривків, пронизаних моральними та патріотичними повчаннями і настановами. Вчителя мало цікавив розвиток пізнавальних сил учня, його мислення. Обов’язком учня було вивчити те, що почув від вчителя. Якихось установлених державою шкільних програм не було. Тут все було віддано приватній ініціативі. Навчання, як правило, велося індивідуально.

Услід за здобуттям грамотності і деякого запасу вивчених напам’ять текстів починалися заняття музикою, які насамперед передбачали гру на музичних інструментах (флейта, ліра, кіфара), а також навчання співу.

Поряд з цими предметами, в мусичній школі викладалися елементи, математики (4 арифметичні дії). Греки знали пропорцію, арифметичну і геометричну прогресію, вміли обчислювати квадрати і куби чисел. Викладалися і елементи Евклідової геометрії.

В афінській школі не було канікул, проте в кожному місяці було багато святкових днів. Тут широко використовувалися тілесні покарання.

Трудове виховання не входило в систему афінського виховання, так як праця вважалася справою винятково рабів. Та й в саму назву «школа» —дозвілля афіняни включали поняття свободи від фізичної праці.

Починаючи з 12 років, підлітки паралельно з мусичною школою відвідували гімнастичну школу (приватний заклад), метою якої був розвиток культури тіла. Учні опановували п’ятиборство: біг, боротьба, стрибки, метання диску і метання спису, а також плавання. В Афінах говорили: «Хто не вміє читати і плавати, той не може бути громадянином» Порівнюючи фізичні вправи в гімнастичних школах з аналогічними вправами у Спарті, слід відзначити їх порівняно м’який, легкий характер, хоча це не заважало їм давати не гірші результати. Якщо в Спарті фізичне виховання насамперед орієнтувалося на формування фізичних характеристик (сила, швидкість, спритність), то в Афінах на першому місці стояло формування красивого тіла. На чолі гімнастичної школи стояв педотриб — учитель гімнастики, універсальний спеціаліст з усіх її окремих видів.

Тривалість учбового дня в афінських школах — від ранку до вечора, причому, як показують вчені-дослідники, вранці учень відвідував мусичну, а в другій половині дня — гімнастичну школу. Починаючи з 14 років, мусичні заняття, не припиняючись, відступали на другий план перед гімнастикою. Перебуванням в мусичній і гімнастичній школах закінчувалося навчання в приватних навчальних закладах. Для більшої частини молоді навчання на цьому ступені було завершальним у здобутті освіти.

Найобдарованіша частина молоді вступала в гімнасії, державні заклади, що призначалися в першу чергу для дальшого удосконалення в галузі гімнастики. Тут молодь перебувала протягом двох років. У V ст. до н.е. в Афінах було три гімнасії, що утримувалися державним коштом: Лікей, Академія і Кіносарг. Крім державного фінансування, залучалися кошти з натуральних повинностей (літургій), що накладалися на найзаможніших громадян, які отримували титул гімнасіарха і були своєрідними попечителями навчального закладу. Поряд з гімнастикою юнаки в бесідах з дорослими, учителями набували політичної, літературної та філософської освіти. На цей час грецька філософія досягла значного рівня розвитку, і знання філософії для аристократичної верхівки вважалося необхідним.

Освітній шлях повноправного афінського громадянина закінчувався відбуванням обов’язкової військової служби, що співпадало з громадянським повноліттям. Протягом першого року проводилась підготовка, що включала гімнастичні тренування і військові вправи: боротьба, біг з факелами, верхова їзда та їзда на колісницях, метання списів, дисків, каменів, стрільба з лука, плавання! Поряд з цим вивчалися питання військової техніки того часу: використання військових машин, мистецтво побудови таборів, основи кораблебудування.

Після першого року навчання громадяни отримували від державних сановників щит і спис, після чого охороняли кордони країни, несли патрульну службу, брали участь у прийомі послів, у громадських святах і театральних виставах.

У відповідності із становищем жінки в Афінах дівчата здобували домашнє виховання під наглядом матерів або інших жінок і здобували елементарні навички рукоділля, гри на музичному інструменті, часом і читання та письма.

 

2. Oсобливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя

В історії добу середньовіччя оцінюють суперечливо. Так, гуманісти в ньому вбачають насамперед темряву та неуцтво. Інші, наголошуючи на своєрідності, репрезентують її як епоху великого напруження духу та відчуття особистості — особистого порятунку (у монашестві) та особистої честі (у рицарстві). Виникає питання, чи можна вважати темною та неосвіченою епоху, що дала великих мислителів та митців: Роджер Бекон, Ян Гус, Микола Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей, Данте, Дюрер та ін.

На початку цієї епохи освіта будувалась на основі вивчення античних авторів та природничих даних, отриманих вченими Давньої Греції та Риму. Пізніше знання приходить до занепаду. В царині розумовій домінує авторитет церкви, зникають природничі науки, все природне проклинається церквою, з’являються професори-містики та кабалістики, процвітають алхімія, астрологія. Середньовіччя увійшло в історію як епоха повного підкорення авторитету церкви та аскетизму.

Аскетизм, ставши домінуючою течією в християнстві, проповідував виховання в дусі релігійного аскетичного світогляду. Культурний розвиток та освіта відбувалися в руслі релігійної ідеології католицизму.

Типи виховних систем та школа в середні віки

В епоху середньовіччя у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем:

1) церковне (духовне) виховання. Здійснювалося в християнській сім’ї та церковних школах (парафіяльних, монастирських, соборних). Школи відвідували хлопці 7—15 років. Учні зазубрювали молитви і псалми, вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику. Опанувавши елементарні знання, кращі учні вивчали «сім вільних мистецтв»: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважалося богослов’я. Навчання носило релігійний характер. Учнів готували до церковної діяльності;

2) рицарське виховання. Здійснювалося матір’ю (до 7 років) в сім’ях; з 7 до 14 років — в сім’ях сюзерена (більш знатного рицаря), де хлопчики виконували обов’язки пажа при його дружині; від 14 до 21 року — були зброєносцями сюзерена. Виховання завершувалося урочистим посвяченням у рицарі. Ставило за мету сформувати у майбутнього рицаря («пана землі й селян») кріпосницьку мораль, навчити поводитись у «вищому товаристві» та дати військово-фізичну підготовку. В основу виховання рицарів було покладено вивчення «вільних благочестей» (їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні). Більшість із них була неписьменною. Дівчата отримували домашнє виховання;

3) Бюргерське виховання здійснювалося в гільдійських і цехових школах, які згодом було перетворено на міські початкові школи, утримувані на кошти міського самоврядування (магістрату) і ставило за мету підготовку дітей до торговельної, ремісницької справи. Учнів навчали письма, читання, лічби та релігії, а в деяких школах — риторики, граматики, геометрії. Церква боролася проти поширення цих шкіл, бо вони руйнували її монополію у шкільній справі;

4) Стихійне виховання дітей селян здійснювалося батьками у повсякденній праці та носило практичний характер. Його складові: фізичне (витривалість, спритність, фізична сила), трудове (формування трудових навичок, участь у праці з дорослими), моральне (підкорення батькові, феодалу, слухняність, тілесні кари), релігійне (заучування молитви, участь в обрядах) виховання.

Виховання й освіта жінок також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях або в пансіонах при жіночих монастирях, де їх навчали читання, письма, латини, благородних манер. Дівчата з непривілейованих станів вчилися ведення господарства, рукоділля та релігійних настанов.

У середньовічній науці домінувала схоластика (грец. schole — школа) як тип філософії мислення, що полягав у застосуванні формальної логіки для обґрунтування релігії, її виявом у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Розвиваючи витонченість форми, схоластичне навчання водночас подавляло самостійність мислення. Не ставлячи за мету відкрити щось нове, схоластика систематизувала існуючий зміст християнської віри, сприяла розвитку абстрактного мислення, привчала до уважності та методичності, врешті-решт прийшла до вивчення античної спадщини. Намагаючись знайти штучний камінь мудрості, фантастичний еліксир життя, вона не розвивала інтересу до дійсного світу, природничих наук.

Учені, невдоволені ігноруванням церковною школою нових знань, у XII ст. почали об’єднуватись у позацерковні спілки, стали ініціаторами створення вищих спеціальних шкіл — університетів (universitas — сукупність, об’єднання) — співтовариств тих, хто вчить і хто вчиться, відкритих для всіх бажаючих. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та інших містах Європи. Система управління університетами, що користувалися певною автономією щодо церкви, міських магістратів, мала елементи демократизму: виборність керівних посад (ректор, рада студентів), самоврядування.

До кінця XII ст. в університетах було, як правило, чотири факультети, очолювані деканами: підготовчий (мистецький), де вивчали протягом 5—7 років «сім вільних мистецтв»; юридичний; медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Особи, які закінчували підготовчий факультет (за змістом і завданнями нагадував середню школу, або сучасний коледж), діставали ступінь «магістра мистецтв» і могли вступати на інші факультети. Після закінчення повного курсу навчання в університеті (11—13 років) одержували вище звання «доктора наук».

Основними видами занять в університеті були лекції (читання якоїсь канонічної книги і коментарів до неї) і диспути (суперечки з приводу певних тез, які треба було довести або спростувати за допомогою логічно формального уміння сперечатись чи хитрощів). Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Мова викладання була універсальною — латина, що сприяло зосередженню слухачів з різних країн, уможливлювало їх перехід з одного університету в інший з метою розширення знань.

Середньовічні університети користувалися великим авторитетом, відповідаючи назрілим потребам життя, сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний поступ епохи Відродження.

Найбільш відомими вченими-схоластами, які намагалися теоретично обґрунтувати істинність релігійних догм, були Фома Аквінський та П’єр Абеляр.

Фома Аквінський (1225—1274) — середньовічний філософ і теолог. Створив універсальну філософсько-теологічну систему — томізм — вчення, яке і нині (неотомізм) визнає Ватикан своєю офіційною філософією. Педагогічна система томізму, за Аквінським, ґрунтується на психологічному вченні про нематеріальну безсмертну душу та етичному вченні, згідно з яким метою життя є досконалість, що досягається поведінкою відповідно до суспільних законів. Наголошував, що вся система виховання будується як виконання цього завдання. Томізм розрізняє виховання: формальне (вдосконалення людини для виконання нею свого життєвого призначення) і матеріальне (розвиток особистості відповідно до її індивідуальних особливостей і здібностей).

П’єр Абеляр (1079—1142) — середньовічний філософ, теолог (богослов), університетський викладач, автор філософського вчення концептуалізму, вирішував питання обґрунтування віри (необхідно не сліпо вірити, а розуміти те, в що віриш).

Розвиток вироб

ництва і розклад феодалізму викликали розквіт науки, техніки, літератури і мистецтва.

Господарські потреби ранньої буржуазії детермінували пожвавлення розвитку точних наук, математики, природознавства. Буржуазія потребувала також нотаріусів, лікарів, учителів і взагалі людей розумової праці. Так, разом з розвитком нових виробничих відносин формується інтелігенція: філософи, літератори, історики, поети, музиканти, архітектори, художники, інженери, лікарі іт.д., що чинили вирішальний вплив на формування нової ідеології. Світогляд діячів епохи, які ставили в центрі уваги людину, виражався в їх філософських, політичних і літературних поглядах, позначають терміном «гуманізм». Саму ж епоху Відродження часто називали епохою гуманізму. Педагогіка гуманізму характеризується:

а)       критикою   всієї  середньовічної   системи   схоластичної
освіти;

б)       великою увагою до дитини, як до людини, що розвивається.
Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей,
заперечення тілесних покарань;

в)      турботою про здоров’я і нормальний фізичний розвиток
людини;

г)       посиленням розумового розвитку, врахуванням інтересів
дитини в навчанні;

д)      вимогою гармонійного всебічного розвитку особистості;

є) розвитком змісту освіти, його поглибленням і розширенням. Якщо епоха середньовіччя знала лише «сім вільних мистецтв», то педагогіка епохи Відродження поставила питання про включення елементів наукового знання: природознавства, географії, історії, літератури, іноземних мов;

є) вимогою художнього виховання, запровадженням в шкільні програми предметів естетичного циклу: малювання, музики, ліплення, танців тощо;

ж)      піднесенням ролі морального виховання, без якого не
дасть користі будь-яке знання;

з)       зменшенням   впливу  церкви   на   школу,   питомої  ваги
релігійних дисциплін в змісті освіти;

и) увагою до жіночої освіти;

і) піднесенням ролі учителя в суспільстві.

Найвідоміший серед педагогів-гуманістів був Вітторіно да Фельтре (1378-1446). Випускник Падуанського університету спочатку працював професором філософії, а в 1424 р. очолює школу, яку називав «Будинком радості». Цією школою педагог прославився як «батько гуманності» і як перший шкільний учитель нового типу. У «Будинку радості» зверталась велика увага на фізичний розвиток вихованців; з цією метою практикувались рухливі ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання. Велике значення надавалося загартуванню. На перший план педагог-гуманіст ставив моральне виховання. Він прагнув виявити індивідуальні особливості кожного учня і підходити до дитини, враховуючи ці особливості. Як гуманіст, Вітторіно да Фельтре центром навчання зробив класичні мови і літературу, причому вимагав (у протилежність середньовічному зубрінню) свідомого їх засвоєння і самостійної творчості учнів. У школі старанно вивчались римські (Вергілій, Ціцерон) і грецькі (Гомер, Демосфен) письменники. Велика увага приділялася стилеві і красномовству, алгебрі, астрономії і навіть елементам природознавства.

Вітторіно да Фельтре запровадив нові методи навчання: грамоти він навчав, використовуючи рухомі букви; початкові відомості з арифметики давались дітям в іграх; геометрію вивчали разом з малюванням, з роботами по вимірюванню площ і об’ємів. Тілесні покарання були вигнані зі школи. Навіть на коліна ніколи нікого не ставили. Існувало самоврядування учнів.

Найяскравіше педагогіка французького гуманізму відображена в творах Франсуа Рабле і Мішеля Монтеня.

Франсуа Рабле (1483-1553) у своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» здійснив блискучу атаку на середньовічну школу і освіту, представив яскраву сатиру на феодальний лад, проголосив культ нової людини. Книга Рабле — це гімн гуманістичному вихованню і реальній освіті.

Мішель Монтень (1533-1592) в своїй основній праці «Досліди» (1580) висловив своє ставлення до проблем виховання. Монтень виступаючи проти схоластичного зубріння, заявляє, що «знання напам’ять ще не є справжнім знанням. В античному вихованні він цінить різносторонність. На чільне місце у виховній системі Монтеня висувається моральне виховання, яке здійснюється прикладом і моральним вправлянням. Велика увага звертається на формування хороших манер, уміння поводитись у товаристві. При цьому він заперечує проти сліпого підкорення авторитетам.

Фізичне виховання повинно привчати вихованця до витривалості, загартувати його і таким чином розвинути в ньому душевну велич і міцність духу.

Освіта, на думку Монтеня, повинна поєднувати в собі такі основні принципи. Перший з них — принцип свободи. Наставник зобов’язаний надати учням повне право самим просіювати через сито розуму все, що їм викладається.

Другий принцип — чуйність і відповідність. Слід насамперед звернути увагу на душевні і розумові нахили дитини, дати їй можливість висловити їх самостійно, лише спрямовуючи і виправляючи учня.

Третій принцип — підтверджувати навички освіти практичною діяльністю, а результати навчання — своїм життям людини. Чисто книжної освіти замало. Навчання повинно поєднуватися з живою діяльністю, якій властива творчість, активність тощо. Монтень підтримує принципи м’якої дисципліни, привабливості навчальних занять.

Біднішими в педагогічному контексті є висловлювання нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського (1467-1536). Він висміює середньовічні школи і виховання, католицьке духівництво, критикує схоластику, формалізм у навчанні, паличну дисципліну   і   грубість  учителів.   

На противагу цьому рекомендує вивчати кла­сичні мови, починаючи з граматики, переходити до читання хороших письмен­ників, до практики мови і вправ на наслідування кла­сиків. При цьому матеріал для читання повинен бути захоплюючим і цікавим.

Його книга «Молодим дітям наука» містить близько 600 правил, які Еразм вважав обов’язко­вими для юнацтва. Ось лише деякі з цих правил:

Зі старшими говорити потрібно поважно і мало, а з рівними — дружньо і ласкаво.

Не будь надмірно цікавим до чужих справ.

Не ганяйся за маловажливим, як за дорогоцінним, не зневажай дорогоцінне, як маловажливе, не паплюж добре, не схвалюй порочного.

Ми три знаряддя маємо для вченості: розум, пам’ять і старанність. Розум формується вправами. Пам’ять примножується від наполегливості. Наполегливість розвивай сам і не лінуйся.

Все життя людини залежить від дитячих вражень і дитячого виховання.

По-іншому розв’язували питання освіти виховання ранні соціалісти-утопісти.

         Зокрема, Томас Мор у своїй знаменитій «Золотій книжці про найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію» говорить про необхідність надати всім громадянам можливості «духовної свободи і освіти» і значну увагу приділяє питанням виховання. Вже на початку XVI ст. Мор висунув ідею загального обов’язкового навчання рідною мовою.

Педагогічні ідеї Т.Мора мали велике значення. Адже він проголосив:

·        принцип загального навчання,

·        вимагав однакової освіти для  чоловіків і   жінок,  

·        висунув   думку   про   широку самоосвіту,    освіту   дорослих,

·        вперше спробував стати на шлях знищення суперечності між фізичною і розумовою працею

·        вимагав  навчання  рідною мовою,

·        задовго до Коменського висунув принцип наочності і спостереження над природою.

·        З   його  ім’ям  тісно  пов’язані також ідеї про

·        реальну освіту

·        трудове виховання, 

·        гармонійний розвиток особистості, 

·        зв’язок школи з життям.

Томмазо Кампанелла висунув ідею соціалістичного виховання, написавши утопію «Місто Сонця», у якому для всіх дітей запроваджено суспільне виховання. У дворічному віці дітей починають навчати абетки. З восьми років дітей навчають математики, природничих і прикладних наук, широко застосовуючи принцип наочності. Навчанням керують учителі, кожний зі свого предмету: астроном, геометр, історик, поет, логік, граматик, медик, фізик, політик, мораліст.

Місто Сонця збудоване у вигляді 7 концентричних кіл, оточених стіною. Кожна стіна присвячена наочним зображенням з якої-небудь однієї науки, причому зображення ці йдуть у послідовному, систематичному порядку. Усі ці зображення мають короткі пояснювальні написи у віршах. Таким чином, усе місто являє собою наче музей. Для всіх цих зображень є наставники і діти без труднощів і, немов граючись, знайомляться з усіма науками наочним способом раніше, ніж дійдуть десяти років.

При навчанні дітей широко застосовують також екскурсії в природу. В утопії Кампанелли більш детально розглядаються питання трудового виховання, чітко визначено зміст праці на кожному віковому етапі, висловлена думка про поєднання праці з навчанням, а навчання з іграми і гімнастичними вправами, а також військовою підготовкою. Нахили і здібності дітей беруться до уваги при подальшому їх включенні у суспільне виробництво.

Кампанелла вимагає однакової освіти для чоловіків і жінок.

 

3. Розвиток педагогічної думки на Україні

Павло Петрович Блонський народився у Києві, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав педагогіку у Московському університеті, тут же працював на посаді професора і за часів радянської влади. З 1921 р. – він ректор Академії соціального виховання, де займається підготовкою вчителів.

Свої педагогічні погляди Блонський виклав у працях “Трудова школа“, “Курс педагогіки“, у підручнику для початкового навчання “Красная зорька“

Блонський відстоював самостійність педагогіки як науки. Наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією. Розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод.

Визначаючи місце виховання у розвитку особистості людини, Блонський поступово прийшов до висновку, що спадковість є одним із факторів розвитку людини, але вирішальна роль у формуванні особистості належить вихованню.

Ідеалом виховання, за Блонським, повинна бути людина, у якій поєднувались би глибокі знання про природу, суспільство, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і багатство естетичних почуттів.

Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя.

Він прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності.

Розробляючи програму боротьби із шкільною неуспішністю, Блонський пропонував створювати для слаборозвинутих учнів окремі класи.

Щодо організації навчання у школі Блонський рішуче виступав проти методу одночасного вивчення учнями різних наук і пропонував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання.

Мета трудового виховання, за Блонським, полягає у розвитку в дитини “уміння створювати з речей і явищ природи предмети, корисні для людства“. Великого значення він надавав політехнічній підготовці школярів.

Багато цікавих і важливих думок Блонський висунув і щодо підготовки учителя. До виховання і освіченості вчителя він ставить три найважливіші вимоги: бути вихованою і освіченою в сучасному розумінні людиною, бути педагогом взагалі, бути знавцем своєї науки і її викладання.

Григорій Григорович Ващенко один із творців української освітньо-виховної системи. Народився на Полтавщині, отримав духовну освіту (Духовна Академія у Москві). До революції вчителював у різних середніх навчальних закладах України і Росії, здебільшого на Полтавщині, де працює лектором на курсах перепідготовки вчителів.

З 1918 р. – доцент в Українському Полтавському університеті, що згодом став педагогічним, а з 1927 р. – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів “Загальні методи навчання” (1928 р.), що став головним твором педагога. 1933 року Ващенка звинуватили у буржуазному націоналізмі, книгу було вилучено з усіх бібліотек, а його самого звільнили з інституту.

У роки німецької окупації перебував у Полтаві, а після війни разом з родиною емігрував до Німеччини у Мюнхен (американська окупаційна зона). Там став професором і завідувачем кафедри педагогіки в загальновідомому Українському Вільному Університеті, а згодом – ректором Української Богословської Академії у цьому ж місті.

Ващенко є творцем української національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу і потребам державного будівництва України. Вивчав історію світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став підручник “Загальні методи навчання”, до якого були дописані дидактичні роботи: “Система освіти в самостійній Україні”, “Система навчання”, “Організаційні форми навчання”. Далі ідуть роботи з проблем виховання: “Виховний ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”. Все це творить повний курс педагогіки.

Ващенко став творцем української національної системи освіти. У своїй праці “Проект системи освіти в самостійній Україні” він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи освіти.

Її головними елементами Ващенко назвав:

·        ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом;

·        християнська мораль як основа родини і здорового суспільства;

·        високий рівень педагогічних наук;

·        організація педагогічних досліджень;

·        видання педагогічних творів, шкільних підручників.

·        Невід’ємною частиною національної системи освіти Ващенко називає родинне виховання, що обумовлює необхідність психологічних і педагогічних знань для батьків.

Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній Україні:

1. Передошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від 6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18-ти років);

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 23-х років);

5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Народився у Сумській області в сім’ї робітника залізничних майстерень. Закінчив міське чотирикласне училище в Крюкові (поблизу Кременчука) і педагогічні курси при училищі.

Учительська діяльність почалася з 1905 р.

У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському учительському інституті. Вчителював у Крюкові і Полтаві.

1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. За період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні. 1921 року колонії присвоїли ім’я Горького.

1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему.

У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.

1935 року залишив комуну, його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС.

З 1937 р. переїхав до Москви, де займався літературною роботою та читанням лекцій на педагогічні теми для вчителів, батьків і громадськості.

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи “Педагогічна поема”, “Прапори на баштах”, “Книга для батьків”, “Методика організації виховного процесу”, “Проблеми шкільного радянського виховання”, “Лекції про виховання дітей” і ін.

Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну “стандартну” частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання).

Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора.

Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності.

Крім цих суттєвих ознак колективу, важливою умовою його існування називає контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного особисту думку. У різних творах Макаренко визначає, що колектив закладу може об’єднувати максимально від 400 до 1000 членів. Тому Макаренко був проти шкіл-гігантів.

Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру. Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути багатоваріативною і динамічною.

Важливою структурною ланкою загального колективу Макаренко називав первинний коллектив – соціальне мікросередовище, яке створюється спеціально для зв’язку між окремою особою і колективом, у якому окремі його члени перебувають у постійному діловому, товариському, побутовому та ідеологічному об’єднанні. Саме первинний колектив, на думку Макаренка, повинен першим представляти і захищати інтереси особи, першим реагувати на її вчинки і поведінку.

До організації первинного колективу Макаренко ставив певні вимоги: повна керованість (вміщувати не більше 15 членів, щоб не виникали більш дрібніші об’єднання неформального характеру), соціальна нейтральність (бути не меншим 7 чоловік, щоб не перетворитися у групу друзів-приятелів), наступність поколінь і можливість нагромадження традицій (організація тісної взаємодії дітей різного віку).

На основі педагогічного досвіду Макаренко прийшов до висновку, що найбільш вдалою формою первинного колективу є різновіковий загін. Такі загони він практикував у комуні ім. Дзержинського, організовуючи їх за виробничою ознакою. Саме така організація створювала осередки, де об’єднувалися і шкільні, і виробничі інтереси дітей різного віку.

У житті і розвитку колективу Макаренко відводив важливе місце побудові системи взаємовідносин між його членами.

Велике значення у згуртуванні колективу Макаренко віддавав традиціям, які дають змогу зберегти досвід минулих літ і здійснити наступність поколінь. Саме наявність традицій у колективі визначає те, наскільки він склався.