ДВНЗ «Тернопільський державний медичний nуніверситет
ім.І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров̓я nУкраїни»
Навчально-науковий nінститут медсестринства
« АНАТОМІЯ ТРАВНИХ ЗАЛОЗ »
Класичні nдослідження І.П. Павлова та його учнів показали, що порожнина рота – перший nвідділ травного каналу, що стикається з їжею, – особливо багата на рецептори, nякі реагують на фізичні властивості та хімічний склад харчових продуктів. Ці nрецептори є джерелом рефлексів, які не лише регулюють травлення в порожнині nрота, а й впливають на функції нижче розташованих відділів системи травлення.
У nпорожнині рота їжа подрібнюється зубами і змочується слиною. Крім того у nпорожнині рота перебуває близько 30 видів мікроорганізмів, серед яких немало nпатогенних, тут надходить ряд захисних факторів, джерелами яких є слина та емігруючі лейкоцити. Це передусім антибактеріальні nферменти: РНК-аза, ДНК-аза nі пероксидаза. Захисну роль відіграють також nімуноглобуліни, що містяться в слині.
Значення слини, крім участі в травленні, полягає в nтому, що вона є середовищем, яке обмиває зуби і слизову оболонку порожнини nрота, виконуючи водночас захисну і трофічну функції. Так, фермент слини калікреїн регулює кровообіг у тканинах слинних залоз і у nслизовій оболонці порожнини рота. Однак за умов надлишкової продукції ферментів nабо підвищеної чутливості до них тканин вони можуть справляти патогенну дію.
Залоза n- це орган, який складається переважно з клітин епітелію, виробляє речовину, що вільно виділяється або надходить nбезпосередньо в кров. Крім того, до складу залози входять: сполучна тканина, nсудини і нерви. Зустрічаються і одноклітинні залози — поодинці розкидані залозисті клітини серед клітин епітелію nзвичайного типу; такими є бокалоподібні (або слизові) клітини, які виділяють слиз, nрозміщені в одношаровому призматичному епітелії (tunica mucosa) кишок.
Форма nі функція залоз, так само як будова залозистих клітин, дуже різні;
величина nзалоз варіює від мікроскопічної до маси в сотні грамів (так, печінка дорослої nлюдини важить приблизно 1,5 /кг). Специфічна тканина залози завжди nепітеліальна; з епітелію слизової походять в філо- і nембріогенезі всі залози травного тракту.
Розвиток залоз у зародка відбувається за принципом нерівномірності nросту; епітелій в певному місці посилено розмножується і випинається в підлеглу nсполучну тканину, в результаті чого виходить мішечок в формі трубочки або nпухирця. Стінка його звичайно вистелена одним рядом залозистого епітелію, nклітини якого зовнішньою стороною обернені до сполучної тканини, внутрішньою — nдо просвіту залози; сюди і виділяється секрет, який надходить потім через отвір nмішечка на поверхню епітелію. З цих простих форм можна вивести складні: якщо nепітелій після початкового випинання продовжує далі нерівномірно рости, то nутворюються вторинні випинання, з них — третинні і т. д. Формується орган, nподібний до розгалуженого деревця, головний стовбур якого — вивідна протока nзалози, кінцеві гілочки — секреторні канальці у вигляді трубочок, tubuli, або пухирці. В певних nвипадках первісний зв’язок залози з епітеліальним покривом, з якого вона nпоходить, втрачається, вивідна протока не розвивається, залоза відокремлюється nвід слизової оболонки. Секрет, що його виробляє така залоза, надходить nбезпосередньо в кров; це—залози внутрішньої секреції, або закриті. Таким чином, nможна розрізняти залози двох типів — зовнішньої і внутрішньої секреції. Перші n(залози відкриті) диференціюються на дві групи: nпрості і складні, причому ті й другі можуть бути трубчасті і nальвеолярні.
Прості трубчасті залози бувають кількох форм: а) проста трубчаста nзалоза у вигляді прямої нерозгалуженої трубки, один кінець якої сліпо nзакінчується в сполучній тканині, другий безпосередньо відкривається на nповерхні епітелію: трубчасті залози кишечника, частина залоз дна шлунка; б) nпроста клубочковидна залоза — трубка,
кінцевий відділ якої завитий nяк клубок: потові залози шкіри; в) п р о с т а розгалужена трубчаста залоза — трубка, яка на своєму сліпому nкінці поділяється на кілька вторинних трубок: пілоричні залози шлунка. Коли nчисло розгалужень велике, вони з’єднуються в загальну вивідну протоку: nрозгалужені трубчасті залози дванадцятипалої кишки, малі залози порожнини рота, nглотки, стравоходу. Такі залози становлять перехідну стадію від простих до nскладних.
Прості альвеолярні залози спостерігаються у виді а) простого nпухирця або мішечка (кулястої або овальної форми): маленькі сальні залози nшкіри; б) проста розгалужена альвеолярна залоза — кілька альвеол відкривається nв загальну вивідну протоку: великі сальні залози шкіри.
Складна залоза становить немовби комбінацію багатьох простих залоз: є головна вивідна протока, яка nпослідовно ділиться на протоки різних категорій, з них найменші розпадаються на nкінцеві відділи—трубочки, або альвеоли. Всі, без винятку, канальці такої залози nвистелені епітелієм; він в ділянці кінцевих розгалужень залози має особливу nструктуру і функцію — власне секреторний епітелій; епітелій вивідних проток nпобудований простіше. Вся маса складної залози поділяється на окремі часточки, lobuli; кожна з них має свою вивідну nпротоку; часточки відмежовані одна від одної прошарками пухкої сполучної nтканини, де проходять кровоносні судини, нерви і великі вивідні протоки. Всі nчасточки залози, разом взяті, становлять тіло даної
залози, з якого виходить її nголовна вивідна протока. До складних трубчастих залоз належать: серозні залози nязика, слизові залози дихальних шляхів. Складні альвеолярні залози — nпідшлункова, привушна слинна. Нарешті, є складні залози, де вивідні протоки nокремих часточок відкриваються на поверхні самостійно поблизу одна від одної; nтакими є слізна залоза, молочна, простата. Окремо слід згадати про печінку: це nскладна трубчаста залоза, де епітеліальні тяжі безпосередньо обплітаються nкровоносними судинами і нервами. Залози незначної величини містяться в tuniса рrорrіа mucosае і в підслизовому шарі nкишкової трубки; більші можуть бути далеко від місця свого походження (привушна nслинна залоза, печінка, підшлункова залоза), з’єд-
нуючись з епітеліальним покривом nчерез головну вивідну протоку.
Печінка виконує багато nрізноманітних функцій (травлення, кровотворення, обмін речовин, детоксикація nорганізму), які забезпечуються за рахунок кровообігу, зокрема артеріальної та nвенозної крові, що проходить через систему синусоїдних капілярів. У її nфункціонуванні беруть участь близько 15 % клітин, які не являються гепатоцитами. Перш за все. це клітини Купфера, nутворені з моноцитів крові, які виконують імунологічні функції. За добу печінка nвиробляє 1-2 л жовчі, а гепатоцити забезпечують nсинтез та силу транспортування потоку жовчі. Клітини печінки містять багато nферментів, які можуть потрапляти у кров під час різних патологічних процесів. nВизначення їх активності в крові може сприяти виявленню захворювань печінки та nжовчних шляхів. Хоч треба пам’ятати, що жоден з ферментів не буває специфічним nдля печінки. Тому при виявленні їх у пацієнтів, які не мають клінічних nсимптомів захворювання печінки, лікар повинен думати про альтернативне nпоходження цих ферментів. Вікові зміни у дорослих людей виникають дуже повільно nі стають суттєвими лише у віці близько 70 років. Хвороби жовчного міхура майже nзавжди поєднуються з каменями в ньому, хоч в 10 % хворих зустрічається так nзваний “гострий безкаменевий холецистит”.
Підшлункова залоза nвиробляє екзокринний секрет, який є надзвичайно важливим для травлення, а також nендокринний секрет, який пов’язаний з регуляцією обміну вуглеводів.
Неякісне харчування, nнадмірні фізичні та емоційні перевантаження, вроджені вади можуть призводити до nзміни функцій цих органів, що проявляється певною клінічною картиною і навіть nзакінчуватися інвалідністю.
Одним з найчастіших nзахворювань травної системи є запалення червоподібного відростка-апендицит. Ця nпатологія переважно вимагає хірургічного втручання, при якому враховують місце nзнаходження, структуру, кровопостачання апендикса та сусідніх органів. Товста nкишка є доступною для дослідження за допомогою колоноскопії, nректороманоскопії, контрастної рентгенографії, для nоцінки результатів яких важливим є порівняння із нормальною будовою органа. nЗахворювання прямої кишки (запальні, судинні, пухлинні) займають значне місце в nструктурі захворюваності, тому вони виділені в окремий розділ медичної науки – nпроктологію.
Залежно від того, як nпокритий орган очеревиною, до нього є різні хірургічні підходи. При запальних nпроцесах, наприклад апендициті, можливе попадання ексудату чи гною в закутки nочеревини, чи проникнення під діафрагму по бічних каналах.
Печінка людини — найбільша залоза в тілі n(приблизно 1500 г); nречовина її м’якої консистенції, червонобурого nкольору. Розрізняють дві поверхні: одна —facies superior, обернена вгору і вперед, nміститься у вгнутості діафрагми і відповідно до цього дуже опукла. Ligamentum falciforme ділить верхню поверхню на дві нерівні nчастини:
праву, більшу, lobus dexter, і nліву, меншу, lobus sinister, остання відрізняється від правої не тільки меншою поверхнею, nале й значно меншою товщиною; взагалі печінка в напрямі справа наліво поступово nстає тонша (зменшується її вертикальний розмір). Друга поверхня, facies ninferior, обернена вниз і назад, nсплощена, має три борозни, які в цілому нагадують букву Н; одна з них іде nфронтально — поперечна борозна, або ворота печінки, sulcus transversus; дві інших спрямовані спереду назад n(сагітальне); права і ліва поздовжні борозни, sulcus longitudinalis dexter і sulcus longitudinalis sinister. У ворота входять ворітна nвена, печінкова артерія і нерви; тут же виходять лімфатичні судини і вивідна протока nпечінки, ductus hepaticus. Ліва поздовжня борозна в передній nсвоїй частині містить зарослу пупкову вену, v. umbilicalis, яка у дорослого являє собою nкруглу зв’язку печінки, ligamentum teres hepatis; в задньому відділі цієї борозни міститься ligamentum venosum — заросле з’єднання пупкової nвени з нижньою порожнистою. Права поздовжня борозна ділиться на дві частини nхвостатим відростком печінки processus caudatus; в її передній частині — в ямці жовчного міхура, fossa vesicae felleae, лежить жовчний міхур; задня nчастина — ямка порожнистої вени, fossa nv. cavae містить нижню порожнисту nвену. Описаними трьома борознами facies inferior hepatic ділиться на чотири частки; ліва, lobus nsinister hepatic, відповідає лівій частці верхньої поверхні; інші nтри частки, разом взяті, дорівнюють правій частці; права частка (у вузькому nзначенні цього слова), lobus dexter квадратна частка, lobus quadratus і хвостата nчастка, lobus ncaudatus з закругленим горбом. Розрізняють 4 краї печінки: nпередній, гострий, має дві вирізки: права — incisura vesicalis nнезначна, іноді nїї немає, відповідає дну жовчного міхура; ліва — incisura umbilicalis, зумовлена розміщеною тут nкруглої зв’язки печінки. Задній nкрай печінки тупий, з заглибиною, яка відповідає виступові хребетного стовпа. Крім того, відмічається nще правий тупий і лівий загострений краї.
Жовчний міхур – vesica fellea, являє собою nздовжений мішок. Його сліпий, nзакруглений кінець — дно, спрямований вниз і вперед, трохи виступає з-під переднього краю печінки; дно поступово nпереходить в тіло, яке на протилежному nкінці відразу звужується — шийка міхура, вона продовжується як протока. Протока, сильно nзакручуючись, повертає вниз, виходить з porta hepatis і, ввійшовши в ligamentum hepatoduodenale, з’єднується там з печінковою nпротокою. Остання йде далі вниз nвсередині ligamentum hepatoduodenale (у вільному її краї), розміщуючись nвідразу праворуч від ворітної вени; перехрещує рars superior duodeni по її задній nповерхні, лягає між сaput pancreatis і pars descendens duodeni і, проходячи крізь стінку останньої, nвідкривається на вершині раріllа duodeni. Місткість жовчного міхура n—40—60 см3, довжина n— 80—120 мм, ширина — 30—50 мм. nОдна поверхня міхура міцно зв’язана фіброзною тканиною з речовиною печінки в nділянці її ямки; друга поверхня лежить вільно, вкрита очеревиною, торкається flexura duodeni i flexura coli dextra.
Стінка міхура складається з зовнішньої nсполучнотканинної оболонки, тонкої мускульної (з гладких м’язових клітин) і nслизової. В шийці міхура і далі – в самому ductus cysticus міститься спіральна складка. На верхній nповерхні печінки відповідно до серця, є nневелике втиснення — impression ncardiaca. Нижня поверхня печінки nторкається ряду органів, тому на свіжій печінці видно втиснення — поля cтикання: 1) лівої частки nторкається шлунок, 2) біля заднього краю, поблизу кінця лівої поздовжньої nборозни — втиснення від рars abdominalis oesophagi — impressio oesophagea, 3) до lobus quadratus торкається руlorus n— ітрrеssіо pylоrіса, 4) на правій частці, в nділянці, яка межує з переднім краєм, — відбиток flexura coli dextra і найближчого відділу соlon transversum — ітрrеssіо со1іса; nззаду від останнього втиснення на правій частці — два поля стикання; 5) nправоруч — правої нирки, rеn dextrum — ітрrеssіо renalis і 6) ліворуч, переходячи в nділянку lobus caudatus, відбиток duodenum — ітрrеssіо duodenalis. Ще більш дорсальнo, біля найбільш заднього nкраю, відразу праворуч від v. саvа іnferior, відбиток правої надниркової nзалози — ітрrеssіо suprarenalis.
Печінка не має очеревини тільки на поверхні борозен і nтам, де вона зрощена з діафрагмою (лежить мезоперитонеально). nСерозний покрив міцно спаяний з печінкою з допомогою тонкого шару щільної nсполучної тканини.
Остання через роrtа hepatis продовжується всередину nоргану, супроводячи розгалуження ворітної вени.
У фіксації печінки важливу роль відіграють: І) nсполучна тканина, яка зв’язує її з нижньою поверхнею діафрагми (там, де печінка nне вкрита очеревиною); 2) v. саva inferior, яка щільно вростає в nпечінку і найтісніше з’єднана з речовиною її vv. hepaticae, що впадають в неї; 3) тиск, nякий передається з боку черевного преса на нутрощі, що містяться нижче печінки nі утворюють щось на зразок подушки, на якій печінка лежить, і 4) зв’язки — lіgаmеtа соronarіа. Само собою nзрозуміло, що печінка, прилягаючи своєю верхньою поверхнею до вгнутості nдіафрагми, при вдиху і видиху зміщується за рухами останньої і при спокійному nдиханні переміщується вниз і вгору (в середньому на 2—3 см).
Топографія.
Печінка лежить в ерigastrium, займаючи regio hypochondriaca
dехtrа, rеgіо еріgastrіса рrорrіа, заходячи лівою часткою в regio hypochondriaca sinistra. Верхня межа печінки відповідає висоті стояння nдіафрагми: з правої сторони вона вища, nніж з лівої сторони, а саме — на рівні прикріплення V реберного хряща до nгрудини, по серединній лінії — на висоті нижнього кінця соrрus sterni, з лівої сторони — на рівні прикріплення VI реберного nхряща. Нижня межа печінки справа збігається з нижнім краєм аrcus costalis, потім виходить з-під ребер nбіля місця з’єднання хрящів VIII і IX ребер і йде ліворуч та вгору до місця з’єднання хрящів VIII і VII nребер правого боку. Таким чином, тільки невелика ділянка поверхні печінки nприлягає в rеgіо еріgаsіrіса рrорrіа безпосередньо до передньої nчеревної стінки, так що тут можна прощупати нижній край органу, якщо не nнапружені черевні м’язи.
Підшлункова залоза людини — друга по величині nзалоза травного тракту, вага її у дорослої людини близько 70—80 г; сіруваторожевого nкольору, м’якої консистенції, різко виявленої часточкової будови (нагадує nслинні залози). Має витягнуте в напрямі зправа наліво nтіло, соrрus, перекинуте вздовж поперекового хребця, з стовщенням, яке лежить праворуч від nхребта (в підкові дванадцятипалої кишки) і заходить в ділянку II поперекового nхребця, це — головка залози, сариt рапсreatіs. Протилежний, звужений кінець залози — хвіст, саиdа рапсrеаtіs, тягнеться в ліве підребер’я, досягає nлівої нирки та селезінки. Довжина расrеаtis 16—22 см, ширина (вертикальний розмір) тіла n— 4 см, товщина — близько 2 см.
Вона вкрита очеревиною тільки по передній і нижній nповерхнях, причому хвіст залози зовсім не має серозного покрову; вздовж nпереднього краю прикріплюється корінь брижі, соlоn transversum. Між раncreas і шлунком є nщілина — foramen раncreaticogastricum, яка сполучає порожнину малого і nвеликого сальників між собою. Своєю будовою раncreas представляє nскладну альвеолярну залозу. Спеціальну особливість раnсrеаs становлять острівці Лангерганса: це групи епітеліальних клітин, оточені багатою nсіткою капілярів; вони належать до типу залоз внутрішньої секреції. Дрібні nпротоки підшлункової залози людини, з’єднуючись одна з одною, утворюють протоки nбільші, які впадають в головну — ductus pancreaticus. Остання залягає всередині nречовини залози (ближче до задньої поверхні) і тягнеться по всій довжині, в nнапрямі зліва направо; в ділянці головки приймає протоки з її часточок і впадає nв медіально-задню стінку раrs descendens duodeni, звичайно разом з ductus ncholedochus на вершині раріllа nduodeni.
Травна nсистема людини складається з таких відділів:
1. nротова порожнина
2. nглотка
3. nстравохід
4. nшлунок
5. nтонкий кишечник
6. nтовстий кишечник.
З nтравним трактом протоками пов’язані великі травні залози: слинні, печінка і nпідшлункова залоза. Довжина травного тракту людини становить 8 – 10 метрів.
Ротова nпорожнина утворена щелепами, в ній знаходиться язик, і вона вистелена nбагатошаровим плоским епітелієм. Язик – м’язовий орган, під час жування він nперевертає їжу в роті, при цьому вона перемішується із слиною і змочується. nПоверхня язика покрита смаковими цибулинами. Крім того, він виконує мовну nфункцію.
Щодня у людини виділяється близько 1,5 л nслини, яка секретується трьома парами слинних залоз і nбезліччю щічних залоз, розташованих у порожнині рота.
Слина являє собою водянистий секрет, nщо містить ферменти амілазу і лізоцим, а також хлористий натрій, бікарбонати, nфосфати, карбонати, іони кальцію, калію, магнію, сульфоціанід nі слиз. Під впливом амілази починається розщеплення крохмалю, який nперетворюється спочатку в декстрини – полісахариди з більш коротким ланцюгом, а nпотім в дисахарид мальтозу. Лізоцим сприяє очищенню ротової порожнини від nпатогенних мікроорганізмів, каталізує розщеплення їх клітинної nоболонки.
Глотка – воронкоподібний канал nдовжиною 11-12 см, звернений догори широким кінцем і сплющений в переднєзадньому напрямку. Верхня стінка зрощена з основою nчерепа. Ззаду глотка прикріплюється до глоткового горбка базилярніої nчастини потиличної кістки, з боків – до пірамід скроневих кісток, потім до nмедіальної пластинки крилоподібних відростків. На рівні VI шийного хребця nглотка, звужуючись, переходить у стравохід.
Стравохід являє собою вузьку трубку, що nмає м’язові стінки і вистелена багатошаровим плоским епітелієм, що містить nслизові залози. У людини довжина стравоходу складає близько 25 см. Завдяки nперистальтичним рухам стравоходу їжа і рідина швидко транспортуються по ньому з nглотки в шлунок. У верхній частині стравоходу м’язовий шар складається з nпоперечної мускулатури і гладкої мускулатури, у нижній – тільки з гладкої.
Стравохід nздійснює дві основні функції: проводить харчову грудку в шлунок і перешкоджає nзворотному руху вмісту шлунку. Транспортна функція реалізується завдяки nперистальтичним скороченням, а зворотнє закидування попереджається двома стравохідними сфінктерами, nякі поза актом ковтання замкнуті.
Шлунок порожнистий м’язовий орган, nрозташований у лівому підребер’ї і епігастрії. Кардіальної отвір знаходиться на рівні XI грудного хребця. nОтвір воротаря розташований на рівні I поперекового хребця, біля правого краю nхребетного стовпа. Шлунок є резервуаром для їжі, а також здійснює хімічне nпереварювання цієї їжі. Крім того, здійснює секрецію біологічно активних nречовин, і виконує функцію всмоктування.
Обсяг nпорожнього шлунка становить близько 500 мл. Після nприйняття їжі він зазвичай розтягується до одного літра, але може збільшитися і nдо чотирьох. сфінктером, а від дванадцятипалої кишки – так званим nворотарем шлунка.
Шлунок являє собою значне розширення nтравної трубки, яке розташовується між стравоходом і дванадцятипалою кишкою. nЇжа з ротової порожнини надходить у шлунок по стравоходу. З шлунку частково nпереварена їжа виводиться в дванадцятипалу кишку.
Розміри nшлунка варіюються в залежності від типу статури і ступеня наповнення. Помірно nнаповнений шлунок має довжину 24-26 см, найбільша відстань між великою й малою nкривизною не перевищує 10-12 см, а передня і задня поверхні відокремлені один від nодного приблизно на 8-9 см. У порожнього шлунка довжина 18-20 см, а відстань nміж великою й малою кривизною 7-8 см, задня і передня стінки стикаються.
Тонка кишка людини складається з трьох nвідділів – дванадцятипалої кишки завдовжки 20 см, порожньої і клубової кишки nдовжиною 5 м. У дванадцятипалу кишку відкриваються протоки підшлункової залози nі жовчного міхура.
Підслизова основа тонкої кишки зібрана nв численні складки. Слизова утворює безліч пальцевидних виростів, які nназиваються ворсинками, стінки яких рясно забезпечені кровоносними капілярами і nлімфатичними судинами і містять волокна гладеньких м’язів. Ворсинки здатні nбезперервно скорочуватись і витягуватися, завдяки чому вони знаходяться в nтісному контакті з присутньою в тонкому кишечнику їжею. Розташовані на поверхні nворсинок клітини несуть на своїх апікальних кінцях крихітні мікроворсинки.
По nвсій довжині тонкої кишки присутні слизові клітини, які секретують nслиз. Розташовані в початковому відділі дванадцятипалої кишки бруннерові залози також секретують nслиз і лужну рідину, і цей секрет захищає слизову кишечника від поступаючої з шлунку кислоти і створює рН n7 – 8, при якому активно працюють ферменти кишечника. Слизова тонкої кишки секретує ряд ферментів. На додаток до власної секреції nтонка кишка отримує лужної сік з підшлункової залози і жовч з печінки.
Товста кишка нижня частина травного nтракту, а саме нижня частина кишечника, в якій відбувається в основному nвсмоктування води і формування з харчової кашки (хімусу) nоформленого калу. Є похідним задньої кишки.
Товста nкишка названа товстою за те, що її стінки товщі стінок тонкої кишки за рахунок nбільшої товщини м’язового і сполучнотканинного шарів, а також за те, що діаметр nїї внутрішнього просвіту, або порожнини, також більший за діаметр внутрішнього nпросвіту тонкої кишки. Термін “товстий кишечник” (як і “тонкий nкишечник”) не вважається правильним і відсутня в анатомічній номенклатурі.
Товстою nкишкою у людини називають відділ кишечника від баугініевої nзаслінки до ануса, або задньопрохідного отвору. Іноді nпряму кишку виділяють окремо, в цьому випадку товстою кишкою вважається відділ nкишечника від баугініевої заслінки до прямої кишки, nне включаючи пряму кишку.
Джерела nінформації:
a) основні:
1. Анатомия человека / Под ред. М.Р Сапина. – 1987. – nТ.2. – С.46 – 53.
2. Синельников Р.Д. Атлас анатомии человека, в 4-х томах. – М.: Медицина, 1991.
3. nКонспект лекції.
б) nдодаткові:
1. Матешук-Вацеба Л.Р. Нормальна анатомія: Навч.-метод. nпосібник.-Львів: Поклик сумління, 1997. – 269 с.
2. Нетлюх М.А. Латинсько-український анатомічний словник. – nК.: Наукова думка, 1972. – 228 с.
3. Привес М.Г., Лысенков Н.К., Бушкович В.И. Анатомия человека. – Л.: nМедицина, 1974. – 671 с.
4. Тонков В.Н. Учебник нормальной анатомии человека / Под ред. Б.А. Долго–Сабурова. – Л.: Медгиз, n1962. – 761 с.
5. Фениш Х. Карманный атлас анатомии человека /Под ред. С.Д. nДенисова. – Минск: Вышейшая nшкола, 1996. – 464 с.
6. Netter Frank H. Atlas of HumaAnatomy. – Ciba Pharmaceuticals Division, 1994.–514 p.
