Home » Вступ в історію медицини

Вступ в історію медицини

23 Червня, 2024

(Заняття 1)

ТЕМА 1. ВСТУП В ІСТОРІЮ МЕДИЦИНИ. МЕДИЦИНА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА.

Історія медицини є одним з розділів загальної історії культури людства. Вона розглядає розвиток знань, пов’язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров’я. Зміст медицини, якість лікувальних, рівень запобіжних засобів, становище медичних працівників завжди залежали і залежать від соціально-економічних умов життя людства, від суспільного ладу, розвитку природничих наук, філософії, техніки. Тому вивчати історію медицини, правильно розуміти її розвиток можна лише в нерозривному зв’язку із загальною історією людства. Оскільки сучасна медицина є системою наукових знань про здоров’я і захворювання людини в умовах її як індивідуального, так і громадського життя, ця наука має біосоціальний характер. Біологічне і соціальне входять у медицину не ізольовано, а в діалектичному поєднанні.

Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань у людському суспільстві в цілому, та спеціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медицини — терапії, хірургії та ін. Викладання спеціальної історії медицини звичайно здійснюється відповідними профільними кафедрами. Оскільки розвиток медицини залежить від рівня розвитку продуктивних сил та характеру виробничих відносин, то в основу викладу загальної історії медицини покладено поділ на епохи і періоди, прийнятий у загальній історії. Хоч, зрозуміло, тут немає і не може бути повного хронологічного збігу.

Медицина, як і кожна інша наука, зазнає також змін у зв’язку із суспільними зрушеннями, розвитком економіки, техніки, споріднених наук. Великі успіхи у розвитку фізики, хімії у другій половині XIX ст., становлення мікробіології, впровадження у хірургію антисептики та ін.— все це зумовило докорінні зміни в різних галузях медицини, навіть порівняно з першою половиною цього ж століття. В історії розвитку окремих медичних наук прийнято виділяти періоди залежно від особливо важливих для розвитку тієї чи іншої галузі нововведень. Наприклад, в історії хірургії виділяють періоди до відкриття антисептики і після впровадження її, оскільки антисептика й асептика різко змінили характер і роль хірургії у медичній практиці.

Історія медицини як галузь науки і окремий предмет викладання у вищих медичних школах на території України пройшла складний і важкий шлях. Зачатки її знаходимо у медичному класі Києво-Могилянської академії, де історію медицини викладав професор Петро Пелехін (1790–1871, уродженець Черкащини), видатний український лікар ХIХ століття. Поруч з іншими предметами він викладав спудеям Академії «Історію і літературу медицини та висловлювання давніх медичних авторів». Він був палким прихильником українського національного відродження, заповів велику суму грошей на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки.

У Києві з відкриттям 1841 р. в Університеті св. Володимира медичного факультету почато викладання історії медицини в курсі, що мав назву «Енциклопедія і методологія медицини». Першу лекцію з цього предмета прочитав 12 вересня 1841 p. професор В.О. Караваєв (1811–1892) — відомий київський хірург, організатор медичного факультету і хірургічної клініки та його перший декан.

Статутом для університетів Росії 1842 р. в числі медичних наук було запроваджено предмет «Історія і література медицини». В Університеті св. Володимира пізніше курс історії медицини читали професор-анатом Микола Kозлов (1814–1889) і Олександр Вальтер (1817–1889) — ініціатор будівництва Анатомічного театру, в якому сьогодні розташований Національний музей медицини України; історію медицини викладали також Хрістіан Гюббенет (1822–1873) — професор теоретичної хірургії та шпитальної клініки; Карл-Георгій Гейбель (1839–?) — професор фармакології, Фрідріх Мерінґ (1822–1887) — завідувач кафедри спеціальної патології й терапії (пізніше останній опублікував свої лекції з історії медицини окремою книгою).

На українських землях під пануванням Польщі викладання історії медицини започатковано у Львівському університеті у 1929 p., коли було відкрито кафедру історії медицини. Першим професором історії медицини був Вітольд Зємбіцький (1874–1950, уродженець Львова), після закінчення медичного факультету у Львові працював у клініці внутрішніх хвороб, протягом року перебував у закордонних клініках Цюріха, Страсбурга і Парижа. Він відзначався високою ерудицією, заснував часопис «Боротьба за здоров’я» (1917), був редактором «Польської лікарської газети», опублікував багато праць з історії медицини, видав низку бібліографічних та біографічних праць, був співавтором «Польського біографічного словника», загалом автором понад 500 публікацій. Його власна бібліотека нараховувала біля 15000 назв. Це був перший і єдиний професор історії медицини у Львівському університеті (1929–1944) та на українських землях взагалі. Ця кафедра перестала існувати у 1944 p., коли В. Зємбіцький виїхав до Вроцлавського університету.

В 1935 p. в 1-у Московському медичному інституті створено першу радянську кафедру історії медицини. В 1940 p. кафедру історії медицини Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві очолив проф. П.Ю. Заблудовський (родом з Поділля). В 40-х роках в Інституті організації охорони здоров’я і історії медицини ім. М.О. Семашка в Москві відкрито відділ історії медицини, який став союзним науково-методичним центром. Всесоюзне наукове товариство істориків медицини створено лише у 1946 p., того ж року видано перший посібник з історії медицини для медичних вузів під редакцією Б.Д. Петрова, який декілька разів перевидавався. Виходили також підручники та лекції з історії медицини Ф.Р. Бородуліна, П.Ю. Заблудовського і А.Г. Лушнікова, М.П. Мультановського. 1-й всесоюзний з’їзд істориків медицини відбувся тільки у 1961 р.

Вивчення історії людства започатковано в античному Римі, зокрема, медичну спадщину стародавньої Індії, Вавилону, Єгипту відтворив Корнелій Цельс. Він видав восьми книжковий трактат «Про медицину». Пізніше, за доби Відродження (XVI–XVII ст.), дослідники проявили живу цікавість до забутих та спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та медицини.

В середині XV ст. Гіованні Тореллі (помер в 1466 р.) опублікував першу книгу з історії медицини.

У XVI ст. Симфорін Таннір опублікував біографії окремих лікарів.

У ХVII ст. історія медицини замість біографічного набула літературно-історичного характеру. Представниками цього напряму були Йоган Лінден та Герман Конрінґ.

У ХVIII ст. в німецьких університетах вперше впроваджено викладання історії медицини.

Історія медицини як наукова дисципліна та предмет викладання в університетах сформувалась в Європі у 20–30-ті роки XX ст. Професор Лейпцизького університету Сігеріст Генрі, досліджуючи у 1925 р. викладання історії медицини в європейських і американських університетах, виявив, що викладання історії медицини проводилося в 63 університетах на спеціальних інститутах або кафедрах, в тому числі в Німеччині було 15 кафедр історії медицини, в США — 9, Італії — 8, Польщі — 5, Швейцарії — 3. Історію медицини викладали відомі вчені Габерлінґ (Дюссельдорф), Кох (Франкфурт-на-Майні), Кардіні (Рим), Нойбурґер (Відень) та ін. У 1928 р. засновано Медико-історичний періодик «KYKLOS» — щорічник Лейпцизького університету; в Нью-Йорку (США) виходив періодик «Annals of Medical History» (ред. — Ф.Р. Пакард), відкрито Інститут і бібліотеку історії медицини при Університеті Джона Гопкінса (США, директор — проф. Вільям Г. Велч).

Польське товариство історії медицини засноване в 1924 р., тоді ж почали видавати «Архів історії і філософії медицини», який виходить досі як квартальник. До 1996 р. відбулося 13 з’їздів товариства.

Формування історії фармації як самостійної науки почалося на початку ХIХ ст., коли почали створювати Товариства та музеї історії фармації, видавати книги і журнали. В багатьох країнах засновано Інститути історії фармації. Фармацевтичні товариства різних країн створили Міжнародне товариство історії фармації (1926). В 1956 р. при Польському фармацевтичному товаристві створено Секцію історії фармації. Музеї історії фармації діють в Чехії, Норвегії, Швеції, Польщі, Німеччині, США. Створені кафедри історії фармації. Одна з перших таких кафедр відкрита 1959 р. в Медичній Академії в Лодзі (Польща).

Відомим істориком медицини був Савелій Ковнер (1837–1896). Він вчився в рабинській школі, був викладачем єврейського училища, опісля закінчив Університет св. Володимира і став земським лікарем, працював довгий час у Ніжині та в Києві. Знав багато мов, в тому числі стародавніх, підготував фундаментальні праці з історії медицини Стародавнього Сходу, Греції та Риму, які ґрунтувалися на першоджерелах; йому належать тритомна «Історія медицини» (Київ, 1879–1888), «Історія середньовічної медицини» (Т. 1–2, Київ, 1893).

У Галичині з самого початку зародження українських медичних видань і організацій, ще в час панування Австро-Угорської імперії, з’явилися українські медико-історичні публікації. У працях Євгена Озаркевича (1861–1916) подано відомості з історії вивчення та профілактики інфекційних недуг (починаючи від Гіппократа); Володимир Щуровський (1890–1969) — шеф санітарної бригади Українських Січових Стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії, опублікував спогади про медицину в УГА; Володимир Білозор (1890–1969) — лікар Українських Січових Стрільців та УГА, комендант шпиталю в Кам’янці-Подільському, опублікував нариси про медичну службу в роки Визвольних змагань. Максим Музика (1889–1972) — згодом професор-мікробіолог, доктор медичних наук, довголітній керівник кафедри мікробіології Львівського медичного інституту, у 1920 p. опублікував велику статтю «Розвиток медичної науки і літератури на Україні в 1917–1918 pp.».

Розпад Російської імперії приніс Україні на деякий час визволення від російського поневолення, настав бурхливий розвиток української медицини, що почався в період УНР і продовжувався протягом десятиріччя «українського відродження». В цей час закладено основи новітньої української історії медицини.

Першим великим медико-історичним дослідженням цього часу є аналітична стаття Овксентія Корчака-Чепурківського (1857–1947) «Основні етапи будування та розвитку вищої медичної школи у Києві за перше десятиліття Радянської влади на Україні».

О. Корчак-Чепурківський (1857–1947)

Автор — видатний громадський лікар, гігієніст та демограф. Може видатися неймовірним, що О. Корчак-Чепурківський відважився в той час (1928) писати у цій статті про розвиток української національної вищої школи та реалізацію національної ідеї, роль національних принципів, про русифікаторську політику центру і владних структур.

Окремі матеріали з історії української медицини публікували в 20–30-ті роки українські лікарі-практики, військові лікарі, науковці, що працювали в період українського відродження. Олександр Пучківський (1881–1937, уродженець Чернігівщини), засновник і завідувач кафедри отоларингології Київського медичного інституту, дослідив історію своєї спеціальності від найдавніших часів, праці давніх та середньовічних авторів, зокрема, письмові джерела часів Київської Руси-України, часів Гетьманщини та ін., опублікував велику працю «Основні дати розвитку отоларингології (ЛОР) в колишній Росії та в СРСР» (1936), в якій навів дані про усіх отоларингологів, які працювали до 1936 p. Ця історико-медична праця досі залишається унікальною. О. Пучківському належать обширний «Покажчик літератури громадської та народньої медицини, гігієни, санітарії та бальнеології України по 1890 рік», статті про українців, які створювали російську медицину.

Спомини військового лікаря опублікував Мартирій Галин (1856–1943) — доктор медицини, головний хірург Київського військового шпиталю, один із організаторів і голова Медичної секції Українського наукового товариства в Києві, укладач перших українських науково-медичних словників.

Олександр Грандо

Одним із найактивніших істориків медицини в сучасній Україні є Олександр Грандо (1919, уродженець Вінничини) — професор-гігієніст, організатор і директор Національного музею медицини України (з 1974 p.).

Національного музею медицини України

Протягом минулого часу він опублікував понад 120 праць з питань історії та організації охорони здоров’я, лікарської етики, медичної деонтології, а в останні роки видав низку книг з історії української та світової медицини, заснував (1994) і редагує Український історико-медичний журнал «Агапіт», який видається Національним музеєм медицини України українською, англійською мовами, резюме російською. До 2000 p. вийшло 13 чисел журналу зі статтями з проблем української та світової історії медицини, про українських медиків XVII–XIX ст., про репресованих і забутих українських вчених, статті з української медичної діаспори, про медицину Росії та інших зарубіжних країн. О.А. Грандо є автором книги-альбому «Очима художників. Медицина в українському образотворчому мистецтві» (1994) та книг «Подорож у минуле медицини» (1995), «Визначні імена в історії української медицини» (1997).

Важливою подією в українській історії медицини стало видання Національним музеєм медицини України за редакцією О.А. Грандо об’ємної (320 с.) книги групи авторів «Визначні імена у світовій медицині» (2001), яка містить біля 1300 імен видатних лікарів усіх народів від найдавніших часів до кінця XX ст. Безсумнівною заслугою авторів є те, що вперше видана така фундаментальна праця українською мовою та що в ній вперше нарівні з німецькими, французькими, російськими та іншими вченими представлені українські вчені-медики і лікарі-подвижники.

Окремі матеріали до історії української медицини опублікували К. Дупленко, Л. Лєкарєв, Б. Криштопа, К. Васильєв, М. Барціховська, Я. Радиш, О. Голяченко, Ю. Віленський, В. Коган, П. Петров та ін. Я. Ганіткевичем видано праці Євгена Озаркевича (1999), книгу «Українські лікарі-вчені першої половини XX ст. та їхні наукові школи» (2002), опубліковано кілька десятків статей з питань становлення та історії української медицини.

Українську історію медицини збагачує недоступний раніше в УРСР доробок української діаспори, яка в роки панування тоталітарного режиму багато зробила для збереження і розвитку традицій української медицини та її історії.

Найвидатнішим істориком української медицини, що працював на еміграції, був Василь Плющ (1903–1976) — професор-фтизіатр, доктор медицини, професор кафедр туберкульозу в Києві (1941), Львові та Братиславі, активний член УВАН, УВУ, НТШ. Працюючи в Мюнхені, він підготував і опублікував низку фундаментальних праць з історії української медицини, у тому числі дві великі монографії: «Нариси з історії української медичної науки та освіти. Від початків української державності до 19 століття. Книга 1» (1970) та «Нариси з історії української медичної науки і освіти (дев’ятнадцяте і двадцяте століття)» (1983). В передмові до другої книжки автор писав: «Ці дві книги нарисів з історії української культури є спробою дати систематизований огляд історії української наукової медицини та медичної освіти. Для повного всебічного висвітлення української медичної науки та освіти, зокрема за останні 75 років, потрібно видати не два чи три томи нарисів, а десятки монографій. Це є завдання істориків медицини на Батьківщині».

У 1975 p. за головною редакцією В. Плюща вийшла книга «Матеріали до історії української медицини», т.1, видана УЛТПА, надрукована в Мюнхені. У 1988 p. в Чикаго вийшов II-й том «Матеріалів до історії української медицини» (головний редактор — д-р Павло Джуль). Нагадаємо, що в УРСР ім’я і праці В. Плюща були заборонені.

Значний вклад в розвиток української історії медицини вніс Геннадій Шульц (1907–?), уродженець Києва, український лікар-гігієніст, доктор медицини, працював у Київському НДІ очисних споруд, обласним епідеміологом, співробітником Київського бактеріологічного інституту. З 1943 p. — на еміграції, професор Фордемського університету (Нью-Йорк, США), директор Інституту з вивчення СРСР в Мюнхені, постійний член Міжнародної біографічної асоціації, заступник генерального директора Міжнародного біографічного центру в Кембріджі (Англія). Опублікував понад 200 біографій лікарів і біологів СРСР, близько 200 статей, видав 28 книг-звітів Інституту з вивчення СРСР, що всебічно і об’єктивно висвітлюють різні події та періоди розвитку медицини в СРСР та УРСР.

Низку праць на теми історії медицини опублікував у діаспорних українських виданнях Іван Розгін (1897–1972, уродженець Поділля), доктор біологічних наук, професор та ректор Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, який у різний час співпрацював з О. Богомольцем, П. Кучеренком. На еміграції в Німеччині та США став професором Українського Вільного Університету, дійсним членом Української Вільної Академії Наук, очолював математично-природописно-лікарську секцію НТШ, працював в Детройті в Інституті для вивчення раку. Йому належить низка статтей про історичні постаті української медицини.

Матеріали до історії розвитку медицини на західноукраїнських землях у 1939–1944 pp. опублікував Роман Осінчук (1902–1991, уродженець Тернопільщини), український лікар і громадський діяч у Львові та на еміграції, професор суспільної медицини в Українському технічному інституті в Нью-Йорку, засновник і редактор відродженого в Америці (1954) «Лікарського вісника», голова природничо-хімічної секції НТШ в діаспорі. Історію цього ж періоду висвітлюють публікації Софії Парфанович (1898–1968) — лікаря-гінеколога і письменниці, уродженки Львова.

Із сучасників значний вклад в становлення історії української медицини вносить Павло Пундій (1922 р. н., уродженець Тернопільщини), лікар загальної практики у США, дійсний член НТШ та голова його осередку в Чикаго, довголітній директор бібліотеки та архівар УЛТПА. Він опублікував понад 200 статей про українських лікарів у діаспорі, видав 13 книг «Українського медичного архіву» (1989–1997), які містять цінні добірки опублікованих у різний час матеріалів як про окремих українських лікарів і науковців, так і про події з розвитку української медицини. Йому належить укладання унікального двотомного біобібліографічного довідника «Українські лікарі», виданого в Україні (Львів–Чикаго, 1994, 1996), в якому подані біографічні довідки про понад 1100 українських лікарів — активних учасників громадсько-політичного життя, дипломованих до Другої світової війни, та лікарів діаспори; приведені їх праці, література про них.

Андрій Олеарчик (1935 р. н.) — уродженець Перемишля, кардіохірург і науковець у США, автор біля 150 наукових праць українською, польською, німецькою, англійською та російською мовами, член УЛТПА, опублікував українською і англійською мовами книгу «Коротка історія медицини» (Чикаго, 1991), в якій виділяє імена, пов’язані з Україною.

Матеріали про розвиток медицини на західноукраїнських землях знаходимо в працях польських істориків медицини (W. ZwoРdziak, 1964–1965; W. Ziembicki, 1991; В. Seida, 1997).

Таким чином, українська історія медицини має глибокі традиції, великий, хоч і розрізнений, доробок та значні здобутки. Вона повинна розвиватися на фундаменті, закладеному як українськими, так і іншими вченими протягом більше ніж двох століть, на працях лікарів-науковців в краю та в діаспорі. При цьому потрібна об’єктивна критична оцінка різних періодів її становлення, особливо в часи, коли вона розвивалася іншими мовами, знаходилася під тиском ідеологічних та політичних догм.

В історії кожної країни були визначні події, які позначилися на характері соціально-економічних відносин, на розвитку її культури і науки, в тому числі й медицини. Історія медицини використовує ті самі джерела, що й загальна історія, приділяючи, звичайно, особливу увагу всьому, що стосується справи охорони здоров’я. У вивченні стародавніх епох допомагають археологічні розкопки. Виявлені під час розкопок стародавніх поховань патологічні зміни на скелетах дають уявлення про характер захворювань у ті часи. З малюнків на побутовому посуді, з різного знаряддя, знайденого під час розкопок, можна скласти уявлення про можливі лікувальні заходи, які застосовували в ті часи. В народних епічних творах, таких, як «Іліада», «Одіссея» у стародавніх греків, у російських билинах та українських думах, а також у засобах народної медицини знаходимо багатий матеріал, який свідчить про уявлення наших предків щодо причин захворювань, лікування, ставлення народу до лікарів. Найбільше для історії медицини дає, зрозуміло, вивчення писемних творів з медицини стародавніх і пізніших часів. Цінні для історії медицини відомості про засоби лікування, правове становище медичних працівників знаходимо у відповідних законах різних країн, літописах, архівах, судових актах, художній та мемуарній літературі і творах мистецтва.

Названі джерела слід, звичайно, вивчати критично, порівнюючи їх з іншими, оскільки висвітлення подій і характеристика їх у писемних джерелах часто подаються з погляду того шару суспільства, до якого належить автор.

Джерела вивчення історії медицини можна розподілити по таких групах.

1. Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

2. Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

3. Етнографічні джерела. Це — явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування).

4. Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

5. Фото- та кінодокументи.

6. Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.

Загальновизнаною є така періодизація історії медицини, яка співпадає із загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

1. Медицина первісних часів. Обіймає період орієнтовно від трьох мільйонів до п’яти тисяч років до нашої ери.

2. Медицина стародавнього світу. Обіймає період від п’яти тисяч років до нашої ери до V століття нашої ери, коли впала Римська імперія.

3. Медицина доби середньовіччя (V–XVII ст.).

4. Медицина XVIII сторіччя.

5. Медицина XIX сторіччя.

6. Медицина XX сторіччя.

Кожен з цих періодів поділяється на підперіоди, наприклад, доба середньовіччя — на раннє (V–X ст.), середнє середньовіччя (XI–XV ст.), епоху Відродження (XVI–XVII ст.).

Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах, ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. В стародавні часи в Україні розквітла Трипільська культура. Рабовласницька держава на наших теренах не отримала розвитку. Період формування феодальної Української держави — України-Руси — починається з IX ст. Епохи ренесансу, або відродження, Україна не переживала. На підставі вищесказаного, періодизація історії медицини України може бути представлена так:

1. Медицина первісних часів (до IV тис. до н.е.).

2. Медицина стародавніх часів (IV тис. до н.е.–VIII ст. н.е.).

3. Медицина доби середньовіччя (IX–XVII ст.).

4. Медицина XVIII ст.

5. Медицина XIX ст.

6. Медицина XX ст.

Чому лікареві потрібно знати світову і вітчизняну історію медицини?

Історія медицини допомагає правильно зрозуміти сучасний стан медицини і передбачати перспективи її розвитку. Вивчення минулого медицини дає правильне уявлення про те, як виникли й нагромаджувалися навички розпізнавання захворювань, уміння лікувати їх і запобігати їм, як поступово почали правильно розуміти функції організму та зміни їх під час захворювань. Минуле медицини дає змогу простежити в історичній послідовності, як змінювалися зміст медичних знань, спрямованість медичної діяльності, становище медичних працівників у суспільстві залежно від соціального ладу, рівня продуктивних сил, від розвитку наук, зміни світогляду. Історія медицини на багатовіковому досвіді показує, зокрема, всю помилковість численних намагань знайти універсальний засіб лікування — панацею.

Значення історії медицини посилюється тим, що вона на конкретних історичних прикладах учить непримиренності в боротьбі з усілякими реакційними теоріями і поглядами в медицині. Нищівній критиці піддаються антинаукові теорії про біологічну нерівність рас, про поділ людства на вищі і нижчі раси, які повною мірою відбилися в людиноненависницькій теорії і практиці фашизму.

Ми всі є свідками радикальних перетворень, що відбуваються сьогодні у нашому суспільстві. Правдиве вивчення минулого показує, що створення в нашій країні тоталітарної суспільної системи супроводжувалось знищенням мільйонів невинних людей, у тому числі й медиків. Вивчення історії медицини радянського періоду як частини загальної історії, повинно допомогти встановити історичну правду і цим сприяти неможливості повторення тяжких часів. Розвиваючи позитивні традиції світової і вітчизняної медицини, лікарі зможуть зробити свій вагомий внесок у побудову нового життя, у зміцнення фізичного і морального здоров’я народу.

По-перше, не можна уявити фахівця з вищою освітою, який не знає історії розвитку світових цивілізацій, коли було винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші шпиталі тощо.

По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого розвитку ґрунтувалася на певних теоретичних постулатах, на основі яких пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій, їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.

По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників. Відомо, що вчитися на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і помилок — це дуже дорого і неефективно. Водночас історія вчить, що нічого нового на цій Землі не буває. Усяке нове — це давно забуте старе, з тою лиш різницею, що воно накладається на нові вимоги часу і ґрунтується на досвіді попередників.

По-четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму, усвідомленням того, хто є твій рід — носієм давньої культури чи новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на запозичення та наслідування.

Нарешті історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо безліч.

Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській гімназії, тяжко захворіла його мама. Приватний лікар заломив таку ціну за лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі присягу вивчитись на лікаря, безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя дотримувався тієї присяги. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником Визвольних змагань українського народу, одним із засновників Української Галицької Армії. У 1918 р., очолюючи боротьбу з епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в історії медицини.

Чому лікареві потрібно знати світову і вітчизняну історію медицини?

Вивчення історії медицини для лікаря має не лише пізнавальний, академічний інтерес. Охорона здоров’я і медицина завжди були і сьогодні є ареною боротьби матеріалізму й ідеалізму, діалектики і метафізики.

Глибокі зміни в медицині відбулися в нашій країні після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Ми всі є свідками радикальних перетворень, що відбуваються сьогодні у нашому суспільстві. Правдиве вивчення минулого показує, що створення в нашій країні тоталітарної суспільної системи супроводжувалось знищенням мільйонів невинних людей, у тому числі й медиків. Вивчення історії медицини радянського періоду як частини загальної історії, повинно допомогти встановити історичну правду і цим сприяти неможливості повторення тяжких часів. Розвиваючи позитивні традиції світової і вітчизняної медицини, лікарі зможуть зробити свій вагомий внесок у побудову нового життя, у зміцнення фізичного і морального здоров’я народу.

Медицина первісних часів

Обіймає період орієнтовно від Палеоліту (3 млн. років тому) до неоліту (5 тис. років до н.е.). Здобутки цієї медицини усі народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову.

В розвитку людини розрізняють два переломних моменти. Перший, найважливіший, характеризується початком трудової діяльності із застосуванням знаряддя та переходом від стадії тваринних попередників людини до стадії формування людей. До цього періоду в найбільш ранні його стадії відносять такі типи людей, як архантропи (пітекантропи, синантропи) та палеоантропи (неандертальці).

Другий переломний момент на межі раннього і пізнього палеоліту характеризується перетворенням палеоантропів на людей сучасного типу — неоантропів з переходом (40—35 тисяч років тому) від стадії первісного людського стада до первісної родової общини.

У першому періоді формування людей разом з іншими пережитками тваринного минулого людини зберігались і застосовувались при захворюваннях та пошкодженнях засоби, близькі до генетично зумовлених, інстинктивних, які спостерігаємо і у вищих тварин. Адже тварини при пошкодженнях зализують рани, при захворюваннях вишукують і поїдають різні трави, п’ють воду з мінеральних джерел, використовують поклади солі, звільняються від паразитів.

На початкових етапах зародження й формування медицини інстинктивні дії з самодопомоги поступово набирали форми усвідомленої допомоги. Подання допомоги однією людиною іншій при травмах і захворюваннях уже свідчило про зародження медичної допомоги як форми суспільної практики. Початки такої допомоги, за даними науки, можна віднести до кам’яного віку, вони були характерні вже для неандертальців.

Свого часу деякі філософи й історики медицини (Жан Жак Руссо, В. Ріхтер та ін.) дотримувались погляду, що первісна людина взагалі не мала потреби в медичній допомозі. На їхню думку, життя первісної людини минало в повному єднанні з природою, щедрі дари якої вона сприймала безтурботно, не знаючи ні недуг, ні страждань, ідучи з життя лише в глибокій старості, як падає перестиглий плід з дерева. Наукою доведено, що такий «золотий вік», коли людина не знала турбот і хвороб, є лише поетичною легендою.

За даними палеоанатомії середня тривалість життя людини в Юрському періоді (70—30 тис. років тому) становила 29,4 роки, а у Верхньому палеозойському періоді (30—12 тис. років тому) —32,4 роки.

Основною відмінністю людини від інших живих істот є характерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв’язків. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змінювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров’я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов — холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштування найпростіших жител, хоча б самого лише даху,— все це примітивні зачатки гігієни.

Тяжкі умови існування, трудність добування їжі сприяли виникненню захворювань. Уже на скелетах тварин і людей, що їх наука відносить до найстародавніших часів історії, знаходять сліди як перенесених хвороб, так і лікувальних втручань.

Доброякісне новоутворення хвостового хребця динозавра.

Основною відмінністю людини від інших живих істот є характерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв’язків. За Енгельсом, вплив праці на психічну діяльність людини настільки великий, що в певному розумінні можна вважати: праця сприяла перетворенню вищих антропоїдів в людину розумну. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змінювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров’я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов – холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштування найпростіших жител, хоча б самого лише даху,- все це примітивні зачатки гігієни.

Остеоз стегна Pithecantropus erectus з о. Ява. Приклад найдавнішої патології людини.

З цими ж умовами життя пов’язані і початки лікувальної діяльності, передусім самолікування. До найдавніших лікувальних галузей, очевидно, належать: допомога при пологах (особливо жінці, що родить уперше), при травмах (забиті місця, падіння з висоти, зіткнення з дикою твариною), деякі розлади травлення, явні зовнішні ураження на шкірі. І. П. Павлов писав, що лікувальна діяльність у своїх початках — ровесниця першої людини; було б несправедливо починати історію медицини з писемного її періоду.

Лікувальні засоби первісної медицини змінювались за первіснообщинного ладу залежно від поступового вдосконалення продуктивних сил і розвитку первісного людського суспільства. Живилася первісна людина до винаходу засобів добування вогню продуктами рослинного походження: різними ягодами, горіхами, корінням. Людина вишукувала і їла їх у природному вигляді. За такого харчування людина змушена була ознайомитися з отруйними і лікувальними властивостями їх.

З часом людина почала розрізняти суто лікувальні рослини (проносні, блювотні тощо) і користуватися ними в разі потреби. Оскільки відшукували і збирали рослинні продукти живлення в основному жінки, то можна вважати, що вони й були першими знавцями їх. У переказах і стародавніх писемних пам’ятках деяких народів збереглись навіть імена перших таких жінок – знавців лікувальних засобів: у Кавказькій Колхіді-Медеї, у чехів – Кази. В «Іліаді» Гомер згадує «золотоволосу Агамеду», яка зналася на всьому лікувальному зіллі, що росте на землі.

Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно, цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією переконало людину у можливості його використання для власних потреб. Застосування вогню зменшило залежність людини від природи. Людина змогла збільшити територію свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ. Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею вживалась і риба. Приготована на вогні їжа набувала нових смакових і споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина, окрім рослин з їстівними властивостями, виокремила такі, що мали властивості отруйні, цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі, проносні, блювотні, зокрема мак, тютюн, конопля тощо.

Першими знаряддями, з допомогою яких людина добувала собі засоби до існування, були каменюка, потім отесана каменюка або кам’яна сокира, поліно, спис з кам’яним наконечником. Люди жили спільно родами, племенами, бо це надавало їм можливість здобути їжу. Очолювали ці роди і племена жінки, що дало назву цьому періоду історії людства — матріархат. Провідна роль жінки проявляється не тільки в тому, що вона очолює рід, а й несе відповідальність за його продовження, тому вона вступає в статеві стосунки з усіма чоловіками. Полігамія є моральною нормою життя.

Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла відтворення у численних зображеннях жінок, які виліплювались із глини, вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби).

Поживні речовини в разі потреби почали використовувати і як лікувальні. Переконавшись, наприклад, у блювотній, проносній, потогінній, снодійній, болезаспокійливій, збуджувальній та інших діях деяких рослин, використовуваних для заспокоєння голоду, люди почали згодом, у міру потреби, використовувати їх спеціально для полегшення того чи іншого страждання. Досвід навчив їх використовувати певні речовини в певних кількостях, у певному стані й вигляді, піддавати належній обробці. Справедливо кажуть, що аптека виникла з кухні.

Суто досвідним шляхом людина навчилася також використовувати з лікувальною метою воду, сонячне тепло, розтирати, розминати хворі місця, спиняти тиском кровотечу, знерухомлю-вати місця перелому, прив’язуючи до ушкодженої кінцівки палку чи шматок кори дерева. Коли первісна людина вдосконалила свої знаряддя, користувалася вже списом, луком, ножем, що дало їй змогу полювати на більших тварин, займатися рибальством, вона почала вживати ліки і тваринного походження: кров, жир, окремі органи тварин та їхніх утробних плодів. Наступне оволодіння гончарним ремеслом (VI-IV тис. до н. е.) дало змогу не лише краще готувати і зберігати їжу, а й заготовляти лікувальні засоби.

Подальшим геніальним винаходом людини були лук і стріла. Ці знаряддя дозволили перейти до мисливського господарства. Дичина стає постійною їжею нарівні з рослинною, а потім займає домінуючі позиції. Відкриваються цілющі властивості тваринної їжі. Зокрема, в якості ліків для внутрішнього вживання застосовують тваринні органи, кров і попіл тварин, а для зовнішнього вживання — жир, яким натирають хворі місця.

Мисливство незрівнянно збагатило людину, тварину починають шанувати. Вона стає символом племені, тому на зміну зображень жінок приходить зображення тварин. Жінка поступово втрачає свої лідерські позиції, оскільки мисливцем був здебільшого чоловік. Відображенням того, що тварина стала покровителем людини, є різноманітні амулети, які людина чіпляє на шию, встромляє у вуха, ніс тощо.

Тотем племені

Священні тварини племені

Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їсти і готує ліки. Використовує самородні метали — мідь, олово, свинець, срібло, золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з якої виготовляють різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні.

З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці, лікувальні (для ран) золототисячника тощо.

Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках. Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при отеленні, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується і до людей. Це є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток.

Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворюванню.

Тваринництво сприяло ще більшому примноженню багатства людини. Тепер уже не тільки рід, а й окрема людина, звісно, працьовита і наполеглива, могла забезпечити своє існування. Вона перестає бути зацікавленою у спільному казані і хоче, щоб нажиті нею багатства належали їй, більше того, були успадковані її нащадками. Чоловік, який остаточно утверджує свою провідну роль, домагається переходу від полігамії до моногамії, яка дозволяє наслідувати багатство нащадкам, походження яких визначається за батьком. Моногамія сприяє також поліпшенню відтворення людності. Основним шанувальником, після жінки і тварини, стає попередник, тобто чоловік — голова сім’ї, особливо якщо він передав своїм нащадкам пристойне багатство. Нащадки починають відображати попередника-чоловіка на стовпах, скелях, монетах.

Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того, хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить його хворим. За такого світогляду хвороба, якщо вона не має видимої причини – поранення, удар, падіння,- є наслідком вселення в людину ворожої сили, яку можна вигнати або благанням, подарунком-жертвою, погрозою, або прийманням огидних на смак, з неприємним запахом речовин (полин, кал). Цю ворожу силу можна примусити залишити хвору людину, налякавши її своїм незвичним одягом (шаманський одяг), криком, свистом, грюканням, можна переманити в іншу тварину, предмет, які потім спалити, кинути в річку чи закопати в землю. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди. Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються пісні і танці.

Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів, вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо перенесення духа предка у якусь тварину.

Ритуальна маска з острова Шрі-Ланка.

З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові виходив дух предка. Дух висмоктується із тіла хворого з допомогою трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу. Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам з допомогою щелепи риби, уламків мушель тощо.

Операція трепанації черепа

Бронзовий ніж для трепанації черепа. На ручці зображений процес трепанації.

Черепи первісних людей, які пережили трепанацію черепа (виражена регенерація країв трепанаційного отвору).

Череп давньої людини, яка загинула внаслідок ритуальної трепанації черепу (краї трепанаційного отвору без ознак регенерації).

Первісна людина була глибоко переконана в істинності своїх вірувань і спочатку сама виконувала всі лікувальні заходи та різні магічні дії. З часом, навчена досвідом своїх особистих невдач, почала звертатися до окремих осіб, які «знали» кращі засоби, «вміли» краще входити в зв’язок з надприродними силами. Так поступово виділяються віщуни, знахарі, чаклуни, яким «було відкрито» всі таємниці природи, які розуміли «шелест і гомін трав», «шепіт матері-землі», знали і вміли знаходити лікувальні й отруйні речовини і виготовляти з них відповідні ліки.

З огляду на емпіричний характер стародавньої медицини в руках окремих емпіриків – знахарів – зосереджувались певні навички лікування досить обмеженого кола хвороб, а іноді навіть якоїсь однієї хвороби. Одній людині, очевидно, важко було оволодіти різними прийомами в різних галузях. Так, у Стародавній Русі розрізнялись костоправи, лікарі «очні» (особливо з вичавлювання трахоматозних зерен), спеціалісти з грижі, з роздроблення й видалення каменів із сечових шляхів, з лікування гостця – ревматизму, геморою, венеричних хвороб, цілителі причинних,, біснуватих, баби-повитухи, баби-цілительки дітей. Аналогічні види знахарства спостерігались на Україні.

Так подвійним шляхом – стихійно-матеріалістичним і містичним – тисячоліттями нагромаджувалися лікувальні засоби, якими користувалося людство в своєму трудовому житті. В основному однаковий в усіх народів, цей розвиток мав свої особливості залежно від зовнішніх умов, розвитку продуктивних сил та інших факторів, які зумовлюють суспільний лад людського колективу. Колектив з первісних часів завжди був і лишається основною і невід’ємною умовою людського прогресу. За несприятливих умов цей поступальний процес культурного розвитку подекуди загальмовується, і окремі групи людей мовби «застигають» на такому досвідно-інтуїтивному рівні.

Надалі предки оголошуються богами, на їх честь будуються храми, в яких зосереджуються медичні знання. Виникає храмова медицина.

На о. Суматра в густих хащах прибережних тропічних лісів виявлено плем’я кубу. Люди цього племені живуть переважно на деревах, уникають будь-яких зв’язків з іншими племенами, ніколи не миються, не чешуться. Через несприятливий клімат часто хворіють, особливо на шкірні хвороби – лишаї, коросту та ін.; розвиваються передчасно, кубу дітей народжують у 10 років, у 20 років виглядають старими, рідко хто доживає до 30 років. Навіть при пильному вивченні їхнього побуту не вдалося виявити в них жодних лікувальних засобів. Не виявлено в них і ніяких слідів вірувань в існування надприродних сил.

На противагу кубу, племена, що живуть в інших умовах на тій же Суматрі, в Африці, Австралії, Південній Америці, використовують з лікувальною метою багато засобів рослинного і тваринного походження в поєднанні із засобами містичними, навіть виконують досить складні оперативні втручання. В цих районах і в Європі при розкопках у багатьох місцях виявлено черепи з трепанаційними отворами, частину яких, якщо судити за реакціями на краях, зроблено за життя; отвори робились у потиличній, тім’яній кістках, рідко в лобовій; за віком – у середньому віці, рідко в дітей і старих. У південному департаменті Франції Лозері палеонтологом Пруньєром в 1873-1884 pp. знайдено 187 черепів з трепанаційними отворами. Більшу кількість черепів з трепанаціями Пруньєр знаходив у глибоких шарах, меншу – в бронзовій зоні, зовсім не знаходив у галлороманській зоні. Аналогічні черепи було знайдено при розкопках скіфських поховань.

Більшість дослідників вважають, що ці операції робилися з ритуальних мотивів, подібно до того як у багатьох народів з прадавніх часів до наших днів новонародженим хлопчикам роблять обрізання (Circumcisio praeputii), у південних племен Австралії у хлопчиків 14 років – розріз по тилу всього зовнішнього уретрального каналу (Urethomia externa longitudina-lis totalis). Можливо, що згодом ці операції почали здійснювати і з лікувальною метою. Одним з мотивів для трепанацій, за свідченням ученого – відомого знавця побуту африканських племен – Альберта Швейцера, могло бути здобуття матеріалів для амулетів, в які глибоко вірять туземці (кістки черепа брали частіше у мертвих).

В Уганді R. Felkin у 1874 р. описав операцію кесаревого розтину при затяжних родах. Перед операцією жінку напоїли банановим вином. Через дві години після операції дитину приклали до грудей; рана через 11 днів загоїлась.

В одних народів, як про це буде мова далі, майже вся медицина перейшла до віщунів-жерців, стала їхньою монополією і набувала дедалі більш містичного характеру; в інших – поряд з храмовою медициною розвивалась медицина на ґрунті дедалі глибшого спостереження природи, робились спроби вивчати будову організму людини, його функції, вивчався перебіг хвороб, виділялись окремі форми захворювань. З часом, завдяки сприятливим соціально-економічним умовам, почався розвиток наукової медицини.

Численні дослідження засобів народної медицини на Україні свідчать про те, що наш народ мав свій складний медичний епос, який корінням своїм сягає глибокої давнини.

У побутовій медицині використовувались численні засоби рослинного і тваринного походження та засоби містичного характеру. Особливо багате на своєрідні лікувальні засоби народне акушерство, причому значна частина їх цілком доцільні. Сільські костоправи за віковою традицією вміли робити при переломах кісток добрі фіксуючі пов’язки; були спеціалісти з кровопускання; широко застосовувались купелі з настоями різних трав. Усі ці засоби майже завжди супроводились замовляннями, нашіптуваннями тощо.

Такі або подібні пережитки ще й тепер зберігаються в деяких відсталих у соціальному і культурному розвитку країнах Азії, Африки, Америки.

ТЕМА 2. МЕДИЦИНА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

На зміну первісному суспільству в історії людства прийшов перший класовий лад — рабовласницький. За даними історичної науки, класове розшарування людства вперше в світі відбулося в долині Нілу, в Стародавньому Єгипті, на рубежі V і IV тис. до н. е. Дещо пізніше, в тому ж IV тис. до н. е., класове розшарування і виникнення рабовласництва мало місце в Месопотамії (межиріччя Тігру й Євфрату), у стародавньому Шумері, пізніше, в III—II тис. до н. е., тут же, в Месопотамії, утворилися рабовласницькі держави Вавілонія і Ассірія. У середині III тис. до н. е. сформувалось рабовласницьке суспільство у Південній Азії, в Індостані; у II тис. до н. е.— в Китаї і тоді ж — у народів Середземномор’я; у І тис. до н. е.— у народів Європи, а пізніше — в І тис. н. е.— у Стародавній Америці.

Рабовласницький лад, хоч і грунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвитку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрилися можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.

Професійна медицина, грунтуючись на досягненнях народної медицини, збагачується новими уявленнями про причини захворювань та засобами лікування їх відповідно до загального прогресу і змін у світогляді тогочасного людства. Розвиток культури й медицини у перших великих рабовласницьких державах мав у кожній з них свою специфіку залежно від соціальних умов і географічних особливостей. У цей час з’являються перші писемні праці медичного змісту, які дають найкраще уявлення про досвід тогочасних лікарів.

У цей період на доповнення до тваринництва виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток приватної власності вимагають її захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення) отримує назву рабовласницької. В цей період було відкрито календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

Стародавній Єгипет

Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до нової ери (до народження Христа) та поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V–IV тис. до н.е.), Давнє царство (IV–III тис. до н.е.), Середнє царство (III–II тис. до н.е.), Нове царство (від II тис. до н.е. і до народження Христа).

Джерелами для вивчення медицини стародавніх єгиптян є археологічні матеріали (останки людей і тварин, велика кількість мумій), письмові пам’ятки-папіруси, архітектурні пам’ятки з численними написами на них.

З періоду Давнього царства, коли Єгипет був уже централізованою сильною державою з високорозвиненими землеробством та ремеслами, зберігся до наших часів папірус медичного змісту, відомий в історії медицини під назвою Кахунського (від м. Кахун), в якому розповідається про лікування жіночих хвороб та хвороб свійських тварин.

З періодів Середнього і Нового царства збереглися поодинокі папіруси медичного змісту (папіруси Сміта й Еберса) та 6 книг медичного змісту з 42 так званих «герметичних книг».

У більш стародавніх писемних джерелах знаходимо лише збірки рецептів та короткі описи хвороб, причому характерно, що засоби лікування позбавлені містичного характеру, яким виразно позначені новіші джерела.

Серед папірусів з медичними відомостями найважливішим є папірус Еберса, знайдений в руїнах Фів у 1873 р. Це сувій обсягом 110 сторінок, який має назву «Книга виготовлення ліків для всіх частин тіла» завдовжики 20 м, 30 см завширшки, третина його суто медичного змісту. В папірусі Еберса, як у всіх інших, не знаходимо імен авторів, зміст подається як одкровення вищих сил. Безіменний автор папірусу Еберса починає його так: «Я прийшов з міста Сонця, де мудрі вчителі навчали мене секретів. Я походжу з Саїса, де матері-богині навчали і допомагали. Бог То дав мені слово виганяти недуги всіх богів і смертельні страждання людського роду». Зміст папірусу становлять переважно рецепти від різних недуг, але є й відомості, які дають уявлення про анатомофізіологічні та діагностичні знання лікарів тих часів (II тис. до н. е.). Розуміння ними єдності організму можна вбачати в такому записі папірусу: “Кожний лікар, який торкається голови, потилиці, рук, долоні, ніг — всюди торкається серця, оскільки від нього йдуть судини до кожного члена”.

Початок Папірусу Ебреса

Про вміле використання методів дослідження хворих дає уявлення такий характерний запис: «Якщо ти досліджуєш хворого, що терпить, мучиться запором, ти знаходиш у нього таке: він зле себе почуває, коли поїсть, його живіт збільшується в об’ємі, серце втомлюється при ходьбі, як у людини, що хвора па запалення заднього проходу. Запропонуй хворому лягти і досліди його. Якщо ти знайдеш, що тіло його гаряче, а живіт твердий, скажи йому: у тебе недуга печінки, призначай йому проносний засіб. Після того як це вже подіяло, ти знайдеш, що правий бік живота гарячий, з лівий холодний, скажи хворому: твоя недуга на шляху вилікування. Відвідай хворого знов. Якщо ти знайдеш все тіло його холодним, скажи так: твоя печінка розділилася й очистилася, ліки пішли тобі на користь».

Яскраво подається опис непрохідності кишок: «Якщо ти досліджуєш хворого, який мучиться болем в шлунку і часто блює, і знаходиш здуття передньої частини, якщо його очі запалі, ніс загострився,—ти тоді скажи: це гнильне бродіння екскрементів. Ти приготуєш засіб у складі білої пшеничної муки, полину у великій кількості та додаси часнику і зробиш клізму хворому з тваринним жиром і пивом, щоб відкрити шлях його екскрементам».

У папірусі Сміта знаходимо досить правильний опис травми хребта: «Як ти знаходиш хворого з нечулими руками й ногами, напруженим статевим членом, сеча краплями без перерви,— ти кажеш: не випадок зміщення хребців шиї».

У Кахунському папірусі наводяться засоби, що призначалися при розладах менструації, засоби від безплідності, для посилення перейм під час пологів, для збільшення кількості молока.

Богом медицини в Стародавньому Єгипті вважався Анубіс, якого зображали людиною з головою шакала.

Основоположником медицини називали відомого лікаря Імготепа, який жив у період Давнього царства. Наступні покоління обожествили його і вважали патроном лікарів. На честь Імготепа було побудовано храми у Фівах, Саїсі та інших містах, де були школи для підготовки лікарів. При храмі богині Ізіди-Нейтх в Саїсі була спеціальна школа повитух. Очолювали медичну службу в Єгипті жерці, але серед лікарів було багато цивільних осіб і навіть рабів. Лікарі були вузькими фахівцями: одні лікували очі, другі — голову, треті — шлунок, четверті — зуби, п’яті — невидимі недуги (по-теперішньому лікарі загальної практики).

Бальзамування тіл фараонів супроводжувалося розтином трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини.

Анатомічні відомості стародавніх лікарів в Єгипті були для тих часів значні. З папірусів часів Середнього царства (папірус Сміта) видно, що центральним органом лікарі вважали мозок і знали, що зміни в ньому позначаються на всьому організмі. Вони розрізняли артерії, вени, нерви. Оскільки при розтинах трупів в артеріях, як відомо, крові немає і її можна знайти лише у венах, вони вважали, як і лікарі наступних поколінь усіх народів ще протягом тисячоліть, що по артеріях розноситься повітря — пневма, яка через легені і серце вступає в обмін з кров’ю, а кров тече лише по венах, і тому від нормального взаємообміну між пневмою і кров’ю залежить здоров’я людини. Отже, гуморальна теорія походження хвороб найдавніша. Оскільки хвороба є наслідком поганої крові, загнилої пневмн, то основою терапії стародавніх лікарів-єгиптян були блювотні, проносні, сечогінні, потогінні засоби.

Причину хвороби рідко пояснювали карою богів, такою причиною найчастіше вважали помсту, обмову ворога, вселення демона.

Військові лікарі, супроводжуючи війська в походах, накопичували відомості щодо лікування ран, переломів та інших травм. На деяких гробницях збереглося зображення операцій на кінцівках. У хірургічному папірусі Сміта, складеному приблизно у III тис. до н. е., міститься розгляд 48 випадків травм; вони поділяються, за прогнозом, на виліковні, сумнівні і безнадійні. В описі травм голови зазначається, що внаслідок ураження мозку невиліковно уражується все тіло. Зустрічаються точні описи паралічу. Даються вказівки, як розпізнати строк вагітності, а також як «розрізнити жінку, яка може і яка не може родити». У Стародавньому Єгипті, як і в інших країнах, практикувалося покарання, за яким людям завдавали різних каліцтв. У договорі, укладеному фараоном Рамзесом II з хеттами 1295 р. до н. е. (цей договір зберігся в кількох примірниках у вигляді написів на каменях), проголошується, що втікачі з однієї країни в іншу «будуть повернуті живими і не будуть покарані пошкодженням їхніх очей, їхніх вух, їхнього рота, їхніх ніг».

Серед вживаних ліків рослинного і тваринного походження широке застосування мав настій маківок (опій), який, очевидно, з давніх-давен увійшов в арсенал найдійовіших ліків. В єгипетських музеях можна бачити ланцети, пінцети, катетери для спускання сечі, маткові дзеркала, набори інструментів для припікань та скарифікацій. Уже на стародавніх муміях знайдено скріплення розхитаних зубів із сусідніми здоровими золотою стяжкою, правильно зрощені переломи кісток. Усе це свідчить про високий рівень розвитку хірургії у стародавніх єгиптян. Постійні війни, повстання, на які багата історія Єгипту з його необмеженою владою фараонів, що трималася на жорстокій експлуатації і гнобленні своїх підданих та армій рабів, напади навколишніх народів — все це змушувало власті країни приділяти велику увагу військовій справі, зокрема медичній службі у війську.

Використовувались хірургічні методи лікування вивихів, переломів, скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій.

Стародавні єгипетські хірургічні інструменти

Тропічний клімат країни, тривалі повені, швидкість загнивання продуктів, поширення гельмінтозів, легкість виникнення шкірних захворювань— з огляду на всі ці чинники лікарі змушені були з давніх часів звертати увагу на неухильне дотримання правил гігієни: ранні пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. За відомостями, що збереглися до наших часів, жерці, в тому числі й жерці-лікарі, повинні були підкорятися певному ритуальному режимові життя: бути дуже поміркованими в їжі, винятково охайними, кілька разів на добу обмивати тіло.

За Геродотом, лікарі в Єгипті радили для підтримання здоров’я регулярно в кінці кожного місяця протягом 3 днів звільняти організм від шлаків за допомогою блювотних і клізм. Радили рано вставати, обтиратися холодною водою, робити пробіги, займатися веслуванням та іншими видами фізичних вправ. Зрозуміло, що всі досягнення медицини давніх єгипетських лікарів були доступні в повному обсязі лише заможним верствам населення.

Варто зазначити, що під час будівництва гігантських споруд — пірамід, храмів, незважаючи на велике скупчення людей, майже не було масових захворювань. Лікарі на будівництві суворо стежили за тим, щоб робітники милися після роботи, змінювали стегнові пов’язки, з яких складався весь одяг, на свіжі; хворих негайно ізолювали, бараки, де жили робітники, щороку спалювали і будували нові на інших місцях. Цим зумовлюються існування в Єгипті державних шкіл для підготовки лікарів, санітарні огляди на базарах, високий для тих часів рівень лікування гельмінтозів і шкірних захворювань та організації допомоги пораненим під час війни. Здійснювались соціально-медичні заходи: лікарі знаходились на державній службі і утримувались державою. Здійснювався санітарний огляд продуктів на базарах, надавалась допомога хворим. Однак у відтворенні людності спостерігалась полігамія, заохочувались шлюби між близькими родичами, що поступово вело до виродження потомства.

Єгипет мав високорозвинену фармацію. Саме слово «фармація» походить від єгипетського «фармакі», що означає дарування безпеки або зцілення. Знавцями цілющих трав були богині Ніт та Ізіда. Застосовувались ліки рослинного походження: мак як снодійне (вирощувались великі плантації маку), аканта, смола, бальзами, касторова олія, корпія, ладан, пальмова олія, вино, пиво, пивні дріжджі, порошок гнилого дерева, пшеничне борошно, терпентин, фініковий мед, хлібне тісто; тваринного: волосся, жовч, жир, зуби, молоко жінки, особливо після народження сина, молоко корови, ослиці, кисле молоко, сеча, печінка, курячий послід. Фармацевтична техніка включала вариво, мацерацію, вижимання, подрібнення, просіювання. Використовувались такі форми: мазі, пластирі, примочки, припарки, відвари, піґулки. Останні готувались для чоловіків без меду, для жінок — з медом.

Підготовка молодих лікарів, передача їм необхідних медичних знань в Єгипті була безпосередньо пов’язана із загальною освітою – підготовкою переписувачів при храмах. Багато уваги приділяли тут навчанню нелегкого ієрогліфічного письма. При великих храмах (в Геліополі та інших) існували вищі школи переписувачів – «доми життя»; тут навчали також математики, архітектури. Не випадково Імготеп – легендарний великий лікар Стародавнього Єгипту – був одночасно медиком і архітектором. В «домах життя» папіруси вивчали, зберігали й переписували. До нас дійшла лише частина – не більш ніж третина або чверть – цих давніх сувоїв.

Імготеп

Діяльність лікарів у Єгипті регулювалася суворими вимогами моралі. Порушення цих вимог тяжко каралося – аж до кари на смерть.

На кінець існування Стародавнього Єгипту – у період Нового царства – кожного лікаря було віднесено до певної колегії жерців. Хворі зверталися до храму, де їм, залежно від їхньої хвороби, виділяли лікаря. Гонорар виплачувався храму. На ці доходи храм утримував лікарів. Такий тісний зв’язок медицини і релігії склався не відразу; в найрозвиненішому вигляді він характерний для пізньої стадії Стародавнього Єгипту – з другої половини Середнього і особливо для Нового царства. У більш ранніх стадіях – в періоди Раннього і Давнього царств – медична діяльність мала переважно емпіричний характер.

В Єгипті була дуже поширена проказа, до якої відносили також інші хронічні захворювання з шкірними проявами. Хворих ізолювали в спеціальному місці Аварнеї в північно-західній частині дельти Нілу. В папірусах згадується, що там ізолювали близько 80 тисяч хворих. У Берлінському папірусі наводиться багато рецептів проти прокази.

Серед різних гарячок особливо була поширена «аат», яка за описами нагадує малярію. Напис на кам’яній брилі, знайдений в околицях Дендери, свідчить, що за тисячі років до наших часів стародавні єгиптяни пов’язували поширення недуги «аат» з комарами. Напис радить протягом кількох тижнів після спаду води в Нілі, поки не просохнуть калюжі, не виходити з приміщень після заходу сонця, щоб не бути покусаним комарами, які спричинюють «аат».

З III ст. до н. е., після походів Александра Македонського, перевагу в медичній справі, як і в усьому культурному житті, мають греки, що до цього дуже багато запозичили в усіх галузях знання, зокрема і в медицині, від стародавньої культури Єгипту. В 30-х роках до н. е. Єгипет завоювали римляни, і він втратив свою політичну самостійність.

Медицина народів Месопотамії

Найстародавнішим центром культури були держави, які утворилися в долині річок Тігру та Євфрату – в Месопотамії. В історії цього краю відіграли велику роль три народи: шумерійці, вавілоняни та ассірійці.

Для землеробства в Межиріччі потрібні були штучне зрошення, іригаційні споруди, постійний умілий догляд за ними. Все це потребувало організації колективної праці великої кількості робітників, які працювали б за певним планом та точними розрахунками. Такі обставини сприяли з давніх часів у цих країнах розвиткові математичних наук, астрономії, будівельної техніки та різних ремесел. Будували гігантські для тих часів іригаційні споруди цілі армії рабів. В Месопотамії було збудовано великі міста з будівлями оригінальної архітектури, з вулицями, забрукованими каменем, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки. Поряд з єгиптянами, шумери створили першу в історії людства писемність – спочатку піктографію – систему знаків-малюнків, потім – до середини III тис. до н. е.- клинопис.

Відомості з медицини в Стародавньому Шумері сягають першої половини III тис. до н. е. Серед численних табличок з випаленої глини, виявлених під час розкопок шумерського міста Ніїпура (160 км від нинішнього Багдада), знайдено табличку з медичним текстом – її можна визначити як своєрідну фармакопею, найдавнішу з відомих в історії людства. Цікаво, що вона має світський, емпіричний характер. На відміну від медичних документів Месопотамії більш пізнього періоду тут немає ні заклинань, ні замовлянь, ні самої згадки про богів або демонів. Наводяться короткі рецепти використання засобів переважно рослинного походження – слив, манго, фіг, фініків та інших плодів, гірчиці, рослинної олії, порошку з голок сосни і піхти; значно менше засобів тваринного походження – молоко, органи змій, черепахи; ще менше – засобів мінеральних (сіль, нафта). Зазначено способи приготування і застосування ліків. Рецепти поділяються на розділи – засоби зовнішні і внутрішні.

За 2 тисячі років до н. е. в Межиріччі утворюється могутня Вавілонська монархія, яку пізніше змінює Ассірійська

Медицина у Вавілонії і Ассірії

Для розвитку медицини в Месопотамії з II тис. до н. е.- з появою на місці Стародавнього Шумеру Вавілонського царства, а пізніше, в І тис. до н. е., утворенням і посиленням Ассірії – характерні зміцнення релігійних культів і зростання їхнього впливу на всі сторони життя, зокрема на медичну діяльність і медичні уявлення. Виник цілий пантеон божеств, яким приписувався вирішальний вплив на здоров’я і хвороби. Еа (або Ейа), що створив людей, вважався покровителем мистецтва лікування; він відав «глибинами вод, де перебуває мудрість», і тому лікарі, його послідовники, іменувались «тими, що знають воду» – асу. Тому й зображали лікарів в одязі з риб’ячої луски або у вигляді напівриб. «Першою серед богинь» вважалась Іштар – богиня любові, шлюбу, материнства і родопомочі. Присвячені їй храми були майже у всіх містах країни, деякі з них вражали складною прекрасною архітектурою. Вважалося, що вже саме споглядання зображення богині Іштар дає зцілення.

Як божество лікування шанували також богиню Гулу і Нінгишзідда – «володаря дерева життя». Емблемою Нінгишзідди була патериця, обвита двома зміями,- згодом вона стане однією з поширених емблем медицини. Найдавніше зображення такої патериці знаходимо на кубку Гудеа, правителя XXII ст. до н. е., виконаному у місті Лагаш.

Давньоассірійська емблема медицини

Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина створена із землі, Бог вдихнув у неї душу — пневму. Недуга — кара за гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: «Не посягнув ти на будинок ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого». Хвороба зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.

Амулет із зображенням демона бурі Пазузу (зліва) і демона лихоманки Ламашту (справа, внизу).

В центрі амулету зображений хворий, якого лікують асу в одязі бога Еа. Над ними сім добрих демонів, які сприяють виздоровленню хворого.

Тому лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням фігур демонів. Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого гороскопи, визначали щасливі й нещасливі дні. Застосовувався і такий прийом: хворих виносили на людні місця, де перехожі давали рекомендації щодо їх лікування.

Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної — лікареві відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба.

Поряд з богами – покровителями людей, вірили також в існування духів зла – семи демонів, які спричинювали виникнення й поширення хвороб. Ритуальне принесення в жертву тварин сприяло розвиткові анатомічних знань. Особливе значення при цьому надавалося печінці, яку вважали головним органом тіла. На печінці також ворожили. Поширені були моделі печінки з глини або з іншого матеріалу. Передбачення долі людей за печінкою жертовних тварин перейшло згодом в інші країни, зокрема до Риму («гепатоскопія»). Поряд з лікарями-емпіриками (асу), які займалися лікуванням людей під егідою Еа, що створив людей, і богині лікування Гули, існували також ашипу – заклинателі. З розвитком рабовласницького ладу зростав вплив на медичну діяльність релігії і містики, відповідно набували сили ашипу, а емпірики асу втрачали свої позиції.

Важливим джерелом вивчення стану медичної справи у Вавілонському царстві в кінці III – на початку II тис. до н. е. стало відкриття в 1902 р. французькими археологами де Морганом і Шейльєм на руїнах акрополя м. Сузі великої кам’яної плити часів царя Хаммурапі (близько 2 тисяч років до н. е.) з написом на ній: «Справедливі закони, які могутній та справедливий цар Хаммурапі встановив на користь і добро слабких, гноблених, вдів та сиріт». Серед 282 написаних на плиті законів частина стосується лікарської допомоги. Сам факт, що Хаммурапі в своєму законодавстві приділяв увагу цим питанням, свідчить, що вже в його час медицина досягла значного розвитку і лікарі відігравали певну роль у суспільстві.

Глиняна табличка з медичним текстом про лікування розладів шлунку (7 ст. до н.е., знайдена в Ніневії).

На початку XX ст. в Ніневії було знайдено «бібліотеку» царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) з глиняних плиток клинопису, серед яких близько тисячі з медичним змістом. Знайдено також набір бронзових хірургічних інструментів.

Медичні записи трималися в таємниці, записано їх не розмовною аккадською мовою, а старошумерійською, яку розуміли тільки обмежені кола. На багатьох табличках зазначено: «Не-посвяченому не читати».

З цих джерел стало відомо, що лікарську справу в цих країнах очолювали жерці бога сонця Еа та його сина Мардука. Для навчання лікарської справи було кілька державних медичних шкіл. Переважна більшість лікарів походила з рабів. Загальнобіологічні уявлення вчених цих країн ґрунтувалися на визнанні в світі чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря, які підкорені найвищій силі: «Усе в світі – велике і мале – залежить від всесильної божої волі». Людина створена із землі, душу – пневму – в неї вдунув бог. Недуга є карою за гріхи. Лікар, відвідуючи хворого вперше, запитував, за які гріхи бог поклав його в ліжко: «Чи не зазіхнув ти на будинок ближнього свого, чи не наближався до жінки ближнього, чи не проливав кров ближнього, не привласнював одяг ближнього?» Душа тяжкохворої людини, на думку лікарів, відразу відходить у підземне царство, і справжній лікар повинен знати засоби повернути її на світ. Лікаря в його роботі завжди супроводить бог медицини Нінгишзідда. Сама хвороба зумовлювалася проникненням у тіло злих духів. Для того щоб вигнати їх, проказували заклинання, спалювали фігурки демонів. Найбільш поширеними засобами лікування були вода і олія. Особливо зверталась увага на стан рота, носа, губ, вигляд долонь, ніг. Широко застосовували амулети, талісмани, дощечки із записом молитов, заклинання, а також кровосисні банки, кровопускання, масаж.

Нерідко лікарі ставили прогноз за виглядом сечі. У таблицях читаємо: «Сеча, як вода – хвороба буде тяжкою, але хворий одужає», «Затримка випускання сечі – хворий помре», «Сеча і сперма витікають – хворий помре» і т. ін.

Прогноз захворювання визначали ворожінням на нутрощах жертовних тварин. Крім того, в прогнозі захворювань лікарі керувалися положенням небесних світил. Вавілонські лікарі перші почали складати гороскопи, визнавали щасливі і нещасливі дні. Астрологічні вірування вавілонян і ассірійців запозичили інші народи, вони були поширені в медицині з певними додатками і змінами протягом середніх віків. За свідченням грецького історика Геродота, бідні у Вавілонії і Ассірії мали звичай виносити хворих на людні місця, де перехожі давали їм поради на основі свого досвіду.

«Бібліотека» Ашшурбаніпала містить тексти молитов про вилікування, причому вони йдуть не від самих хворих, а від жерців – посередників між хворим і божеством. Такий, наприклад, текст: «…хвороба, горе, плач вилилися на нього… Грішив він – і хворий, плаче він перед тобою… Відпокутуй провину його, прожени лихоманку, віджени від нього горе». Покаяння і лікування в цій стадії медицини тісно поєднувалися. Плату за лікування діставав жрець, що молився за грішника, який каявся.

Часте використання в ассірійській медицині (як і у вавілонській більш пізнього періоду) речовин, що викликають огиду, – противних на смак ліків, калу людей і тварин тощо, пояснюється тим, що вони призначалися для виганяння демонів. Вважалося очевидним: те, що огидне хворому, має бути так само противне й демонові, який засів у ньому.

Під час епідемій у цих країнах окремі населені пункти і навіть цілі округи ізолювали. Знали і широко застосовували лікарські рослини як з місцевої флори, так і привізні з Єгипту, Індії, Ірану. Лікарі були різних спеціальностей. Особливою пошаною користувалася хірургія. У багатьох законах Хаммурапі підкреслено відповідальність хірурга за зроблені операції. За невдалі операції кара була жорстока, відповідно до звичаїв тих далеких часів: якщо лікар бронзовим ножем усуне з ока катаракту і цим зруйнує око, то йому належить відрізати руку; якщо внаслідок операції, зробленої рабу, той помре, лікар повинен повернути господареві вартість його, а якщо осліпне на одне око, – половину його вартості. Якщо операція катаракти вільному громадянинові успішна, лікар дістає від хворого 10 секелів срібла (1 секель ~ 8,4 г), що дорівнювало в ті часи річному заробітку звичайного робітника.

У своїх писемних працях лікарі вже робили спроби виділяти окремі групи захворювань: гарячкові, простудні (від вітру), статевих органів. Знайдено набір з 19 таблиць, в яких подається опис різних симптомів, характерних для певних захворювань. Хірурги розтинали гнояки, лікували переломи, вивихи, усували поверхневі пухлини, робили ампутації кінцівок і трепанації черепа. Були особи, що «допомагали під час пологів», «очні», «зубні» лікарі. Очевидно, були відомі деякі основи анатомії: на глиняних табличках у клинописних бібліотеках є малюнки серця, печінки з жовчним міхуром, кишок.

Стародавній Китай

Бере свій початок з IV тис. до н.е. Основним джерелом вивчення є письмові документи; письмо після Єгипту і Месопотамії було поширено в Китаї.

На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту – давньокам’яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. е., передусім у Північному Китаї, в басейні Жовтої ріки (Хуанхе). До цього ж періоду належить створення китайської писемності, спочатку піктографічної (малюнкової), потім ієрогліфічної, що утрималася протягом тисячоліть. Виняткова складність цієї писемності, що увійшла в прислів’я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам’ятки китайської писемності, серед яких перший в історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепашачих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам’яних і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. дон. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, компас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді приписували іншим народам. Вироби китайських промислів — шовки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Серед писемних пам’яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату “Хуанді Ней-Цзін” (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг” датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров’я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між

п’ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (янь) і вважалося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала янь, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.

Уявлення стародавніх китайців про взаємодію п’яти космічних “першоелементів”. Суцільна лінія – взаємодія, пунктир – протидія.

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна медична установа – медичний приказ. Основним його призначенням було обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі, тобто лікарі, які передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі-емпірики (професія лікаря була доступною для всіх бажаючих). Першим медиком для китайців, сином Неба, був Хуан Ті (2698 р. до н.е.). В епоху Чжоуської династії (XI-III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI-VII ст. до н. е. в літературних пам’ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Ціо, який жив у VI- V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За загальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс. Лікар Цан Гун (III ст. до н. е.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначається, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але пояснень щодо механізму цього руху не подається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі.

Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров’я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».

Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна – намагайся полегшити страждання вмираючого».

З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно досліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс (описано 200 видів пульсу), досліджували сечу на вигляд і смак. У лікуванні панувало правило: протилежне лікувати протилежним, наприклад, холод — теплом, тепло — холодом.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів, більше 900 назв лікувальних рослин. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений корінь женьшеню (як омолоджувальний і зміцнювальний засіб); із ліків тваринного походження — роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі, сірка та арсен для лікування корости та інших шкірних хвороб.

Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З ліків тваринного походження застосовувалися панти – роги молодих плямистих оленів; мускус – для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок – для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть – від сифілісу, сірка – від корости та ін.

Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами – чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями – моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла – тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Ней-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.

Схема каналу нирки з точками для традиційного голковколювання.

Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в нашій країні. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.

Сучасні китайські голки: шість ниткоподібних для пункції шкіри та підлеглих тканин і одна трьохгранна для пункції вени.

Процедура припікання

Сучасні сигарети для припікання

Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об’єктивне дослідження хворих жінок.

Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам’ятках («Чжоуські ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через З дні, а руки – 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров’я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи віспяних пустул вдувались в ніздрі дітей (дівчаткам — у праву, хлопцям — у ліву).

В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.

Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки.

Стародавня Індія

Отримує розвиток з III тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки — Аюрведи (науки життя) та закони Ману. Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших країн.

Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.

Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов’язковий ступінь для кожного, хто присвятив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є пупок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла розрізнялись місця, пошкодження яких небезпечне або безпечне для життя.

Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу і повітря, а також п’яти космічних елементів: землі, води, вогню, повітря, ефіру. Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров’я.

Із цих елементарних часточок утворюється сім органічних продуктів, а саме: хілус, кров, м’ясо, жирова клітковина, кістки, мозок, сім’я. Кожен наступний продукт утворюється із попереднього. Так складається фізіологічний цикл, що триває місяць і створює життєву силу, яку можна збуджувати харчовими і лікувальними засобами.

Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) – жовчі і ще менше (20) – слизу. Такі прояви душевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприяють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи малярії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.

Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і монастирях були школи лікарів, якими керували жерці.

Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, які навчались в світських медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість свого високого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним, ставитись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього становища в суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою особою. «Можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого – батько, мати, друг і наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб – діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки. Із Аюрвед довідуємося про вимоги, які ставилися до лікаря, та ставлення до нього оточення. «Лікар, практика якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, надушений пахощами одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки».

Оскільки причиною захворювань вважали порушення в соках організму, то в лікуванні основного значення надавали проносним та блювотним засобам, кровопусканням. Одночасно радили особливу увагу звертати на чистоту тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та читання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому розумінні сприяють видужанню.

Серед терапевтичних засобів індійські лікарі віддавали перевагу проносним та блювотним, кровопусканню. Ліки призначались у т. зв. критичні дні (коли порушувалась взаємодія соків): блювотні — раз на два тижні, проносні — раз на місяць, а кровопускання — двічі на рік.

Їхній фармацевтичний арсенал нараховував більше 700 назв ліків рослинного походження (священною була квітка лотосу), а також багато мінералів і металів (ртуть, золото, срібло, мідь, залізо, свинець, олово, цинк, арсен).

Стародавні хірургічні інструменти Індії (знайдені при розкопках в м. Таксила).

Метали розбивались на тоненькі стрічки, розпікались, а потім гасились в олії, молоці або інших рідинах. Використовувались як зміцнювальні засоби. Виділялися також збуджувальні та охолоджувальні засоби. Один із авторів Аюрвед, лікар Сушрута, писав: «В руках невігласа ліки — отрута.., в руках обізнаного вони рівнозначні напою безсмертя». Давні індійці потерпали від укусів змій, тому навчились готувати антидоти із асафетиди, цитрусів у суміші із солями, перцем тощо.

Давні індійці виділялись розмахом хірургічної роботи. Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин, поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із сечового міхура, видалення катаракт, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка кровотечі лігатурами.

В давній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).

З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію – «коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою. За Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану. Кожен з них володіє лише половиною своєї науки і подібний до птаха з одним крилом».

Давньоіндійські хірурги при переломах відзначали крепітацію, вміли спиняти кровотечу лігатурами, робили ампутації, витини каменів, трепанації, усунення катаракти, лапаротомії для врятування плода в разі смерті матері, робили поворот на голівку та ніжку в разі поперечного положення плода. Широко практиковане за тих часів відрізування носа як кари і для позначення рабського стану змусило індійських лікарів розробити методи пластичних операцій, окремі з яких збереглися в хірургічному вжитку до наших часів. Інструментарій давньої індійської хірургії налічує близько 200 зразків. Не маючи уяви про антисептику та асептику, індійські лікарі вимагали ретельно додержувати чистоти під час операцій.

Ринопластика (схема проведення операції, вигляд хворого).

Наводимо з Аюрведів Сушрути опис операції пластики носа. «Передусім хірург повинен намалювати на аркуші розмір частини носа, що її не вистачає. Цю зарисовку він має вирізати і прикласти до щоки поруч з носом. Потім належить вирізати клаптик шкіри щоки відповідно до прикладеної зарисовки, але з’єднання з шкірою щоки не перерізувати. Цей клаптик тепер належить перевернути і пришити до решток носа, відповідно до форми частини, якої не вистачає; попередньо цю рештку потрібно освіжити. В ніздрі слід також ввести дві гілки касторового дерева або лотоса чи порожнистої трави. За допомогою їх хірург може підняти прикладену шкіру так високо, як це потрібно. Прикладений кусок слід пришити до решток носа і потім присипати рановим порошком. Зверху накладається смуга бавовни, яку належить частіше обприскувати холодним сезамовим маслом… Коли виявиться, що перенесена шкіра добре прижилася, треба перерізати зв’язок її з щокою».

Ілюстрація “індійського методу” – операції з приводу видалення катаракти.

Серед гігієнічних заходів перевага надавалась вставанню до схід сонця, заняттям руханкою, водним процедурам, танцям, іграм. Згідно законам Ману до шлюбу допускались лише здорові пари.

Медицина Аюрведів для зміцнення здоров’я рекомендує займатися гімнастикою, вставати до схід сонця, широко використовувати водні процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину сильною і спритною.

При розкопках у північно-західній Індії великого стародавнього міста Мохенджо-Даро виявлено, що в ньому вже за 3 тисячі років до н. е. була міська каналізація з трубами діаметром близько 2 м, басейни біля будинків.

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досвідом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і прянощі.

Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII-IX ст. н. е.).

Медицина cтародавнього Ірану

Культуру Стародавнього Ірану створювали перси спільно з народами Середньої Азії та Азербайджану. Про давню культуру Ірану дізнаємося не тільки з археологічних розкопок, а й з канону Зенд-Авести («Живе слово») – збірки народного епосу релігійного і побутового змісту, яка складалася протягом тисячоліть до нашої ери. В Авесті знаходимо й відомості, які характеризують стан медичної справи тих часів. Існування людського організму, за каноном Авести, залежить від чотирьох стихій – сонця, землі, води, повітря та чотирьох рідин – яскраво-червоної, чорної, білої крові та жовчі.

Велике значення надається світлу, яке поділяється на видиме (від сонця і вогню) й невидиме, особливо корисне для здоров’я людини. Воно випромінюється рослинами й тваринами і надає тепла організмові. Центром розподілення тепла в організмі вважали шлунок, центром пристрастей – печінку. Учений лікар користувався великою пошаною. Навчаючи лікарів, особливу увагу приділяли розпізнавальним симптомам. За Авестою, лікар має три основних засоби: слово, рослини (ліки) й ніж. Завжди починати потрібно з першого, часто найдійовішого і цілком достатнього. Право практики надавалось лише після певних іспитів. Спочатку треба було випробувати свої сили у лікуванні осіб з нижчих каст і лише після успішного лікування їх дозволялося лікувати і осіб вищих каст. Лікареві радили бути дуже обережним у діагностиці, а особливо в прогнозі захворювань, оскільки можливі помилки негативно позначаються на авторитеті лікаря.

Право називатися хірургом лікар здобував лише в тому разі, якщо він успішно зробив не менш ніж три операції. У великих містах були громадські і приватні лікарні, аптеки, поля для вирощування лікарських рослин. Військо мало свою медичну організацію. Методи лікування не відрізнялися від методів медицини Єгипту, Індії. З лікувальною метою широко вживали плоди місцевих рослин: фініки, горіхи, айву, оливи. Для знеболювання під час операцій застосовували алкоголь, опій, гашиш, який іноді вводили через пряму кишку. Хірурги користувалися різноманітними інструментами, на рани накладали кетгутові шви. Вміли зміїною отрутою імунізувати проти укусів змій.

Як засіб проти пошесних хвороб застосовували обкурювання різними пахучими речовинами. Іранські лікарі одними з перших почали виявляти інтерес до професійних захворювань. У літературних працях перших століть нашої ери знаходимо описи шкідливості праці ковалів, землеробів, яким при садінні рису доводиться годинами працювати в болоті, захворювань дихальних органів у робітників-каменотесів, виразок на ногах у кушнірів тощо.

Після завоювання Александром Македонським Іран увійшов до складу елліністичної держави Сасанідів. Іранська медицина асимілювала досягнення античної медицини, чому особливо сприяла діяльність медичної школи в Гундішапурі, заснованої в VI ст. лікарями й філософами-несторіанами Учені цієї школи переклали на сірійську та арабську мови праці Арістотеля, Гіппократа, Діоскоріда, Галена, окремі праці китайських та індійських лікарів.

У Стародавньому Ірані трупи людей не закопували в землю, щоб не споганити її (земля і вогонь вважалися священними), а виносили на високі спеціально збудовані башти, де їх поїдали птахи.

У книзі Авести «Вендидат» подається такса за лікарську працю: за лікування жерця – благословіння; начальника міста, що оточене мурами, – пара волів або коней, його жінки – кобила; за лікування старшини села – віл, його жінки – корова; за лікування домовласника – вівця або коза.

Стародавня Греція

Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на перше тисячоліття до н.е. На розвиток її, безсумнівно, мали вплив Єгипет та країни Месопотамії. Незважаючи на цей вплив, грецька медицина розвивалася своїм шляхом і досягла в теорії і практиці вищого рівня, ніж у всіх інших стародавніх народів світу. Це пояснюється, звичайно, не національними особливостями греків або особливостями грецького генія, а передусім сприятливими соціально-економічними умовами життя тогочасних греків.

Вони були розселені на порізаних морем берегах Південної Європи та численних островах із здоровим кліматом, що сприяло розквітові мореплавства і торгівлі, і об’єднані в невеликі республіки, які не знали жорстокої деспотії монархізму, гніту, скутості думки релігією, могутніх каст жерців.

Усі ці сприятливі обставини зумовили розвиток у цього народу за тих часів усіх галузей мистецтва і науки, зокрема медицини. Серед дрібних держав-міст (полісів) найбільше значення мали Афіни і Спарта. Значні поселення греків з центрами культури були в Малій Азії, в Південній Італії, на о. Сіцілія, на чорноморських берегах нинішньої України.

Основними джерелами вивчення медицини стародавньої Греції є писемні. Найстародавнішими літературними творами, звідки ми черпаємо відомості про медицину античних греків, є поеми «Іліада» і «Одіссея». З цих поем ми дізнаємося, що за часів Троянської війни (XII ст. до н. е.) в грецьких військах були лікарі, які користувалися великою пошаною. Богом медицини був Асклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів — Махаона та Подолірія — і двох доньок — Гігією і Панакею. До нас дійшло зображення Асклепія з посохом, обвитим змією. Змія — давній символ мудрості. Знавцями цілющих трав були богині Артеміда і Афіна.

Асклепій та Гігієя. Антична скульптура (Рим, Ватикан).

Панакея – покровителька медикаментозного лікування.

Основу медицини античних греків, на противагу медицині Єгипту й Месопотамії, які розвивалися під впливом жерців, становили не заклики до богів, заклинання, магічні дії, а спостереження за хворою людиною. В цьому корінна відмінність медицини античних греків від медицини інших народів тих часів. Виняткову увагу вони приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

Іліада. Ахілл подає медичну допомогу пораненому Патроклу. (З стародавньої грецької вази).

Медицина давньої Греції зосереджувалась в трьох місцях: храмах, побудованих на честь Асклепія — асклепіонах. Нараховувалось більше 200 храмів. До цих храмів-асклепейонів стікалися хворі. їм радили провести ніч у сусідньому з святилищем приміщенні. Сон, який їм снився в цю ніч, тлумачили жерці, призначаючи відповідне лікування. На подяку за вилікування крім подарунків жерцям хворі приносили до храму зображення хворого органа з металу, слонової кості, мармуру та інших матеріалів. Багато цих зображень знаходять при розкопках асклепейонів.

Другим осередком були цивільні лікарні — ятреї. В V ст. до н. е. в Стародавній Греції були лікарі різних спеціальностей. Поліси подекуди своїм коштом утримували лікарів, здебільшого під час епідемій. Міських лікарів приймали за попереднім конкурсом, затверджували на зборах громадян. їхня робота вважалася дуже почесною. За заслуги перед містом, головним чином у боротьбі з епідеміями, їх нагороджували золотим вінком, у храмах вивішували пам’ятні мармурові плити з переліком їхніх заслуг перед містом.

Третій уособлювали мандрівні лікарі — періодевти які ходили з одного населеного пункту до іншого, рекламуючи своє ремесло. Серед жерців були свої лікарі, їх готували в асклепейонах.

Здебільшого ж лікарів готували у приватних школах, основу яких частіше становили споріднені родини, де заняття медициною було фамільним ремеслом і професія лікаря передавалася з роду в рід.

З таких шкіл основними були школи в малоазійському м. Кнідосі і на о. Кос. Кнідоська школа найдавніша, вона поклала початок ще школам на о. Родос і в Південній Італії в м. Кротоні. Лікарі Кротонської школи називалися пневматиками, оскільки вони вважали першоосновою всього пневму, якій надавали, як уже зазначалося, великого значення в медицині Єгипту, Вавілонії. Розквіт Кротонської школи пов’язують з іменем лікаря Алкмеона (VI-V ст. до н. е.). Він поділяв погляди філософа Анаксімена, за яким повітрю властиві такі протилежні стани, як згущення й розрідження. Повітря, згущаючись, стає вологим, перетворюється на туман, хмару, дощ; згущаючись далі – перетворюється на холодний сніг, твердий лід; розріджуючись – робиться сухим, теплим і, нарешті, спалахує вогнем. Так, за Алкмеоном, і людський організм є поєднанням протилежних сил – «вологого і сухого, холодного і теплого, гіркого і солодкого та ін.». Зберігається здоров’я завдяки рівновазі цих сил, перевага однієї з них викликає недугу.

Погляд на недугу як на наслідок переваги однієї протилежності над іншою зумовлював і основу терапії пневматиків – лікування протилежним. Цей погляд поділяли також інші школи. В праці Алкмеона «Про природу», від якої збереглися лише уривки, йдеться про його досліди на тваринах. Роблячи розтин, він описує на основі мозку «дві світові доріжки» з перехрестям, що сполучають мозок з очними ямками. Описує він і канал між порожниною рота і слуховим органом. Звідси він зробив, як пише Платон, висновок, що «мозок дає чуття слуху, зору і нюху, з них виникають пам’ять і уявлення, а з пам’яті і уявлення народжується знання».

Мозок може бути, за Алкмеоном, і причиною недуг, коли він виділяє надмір слизу, який, стікаючи в ніс, шлунок, кишки, викликає запалення їх.

Про Родоську школу пам’яток не збереглося.

Представники Кнідоської школи дотримувались погляду на медицину як на науку-ремесло, що ним може оволодіти кожна людина. Вони намагалися виявити, з’ясувати основні причини походження хвороб взагалі, створити єдину теорію медицини, ґрунтуючись на якій можна було б виділити окремі форми захворювань з певними ознаками для розпізнавання і лікування їх. Не маючи, зрозуміло, в ті часи відповідних точних знань, представники цієї школи змушені були будувати свої погляди умоглядно, провадити лікування за схемами, не мали змоги приділяти належної уваги індивідуальним властивостям хворих. Незважаючи на такі істотні недоліки, прагнення представників цієї школи зрозуміти основні причини виникнення недуг, виділити окреслені форми захворювань, особливо розробити діагностику їх, були важливими позитивними факторами розвитку медицини.

Кнідоська школа, за свідченням Галена, розрізняла 7 різних захворювань жовчі, 12 -сечового міхура, 4 – нирок, різні види сухот. Історія медицини з пошаною зберігає імена видатних лікарів цієї школи Ейріфона, Ктезія.

Представники Коської школи дивилися на свої завдання інакше. Вони розуміли, що дати певну відповідь, чому виникають ті чи інші захворювання, дуже часто неможливо, але це не повинно обеззброювати лікаря. Будь-яка хвороба, незалежно від того, чим вона викликана, є боротьбою між цілющими силами організму і шкідливою причиною, що зумовила недугу. Головне призначення лікаря і полягає в тому, щоб усіма засобами зміцнити цілющі сили, допомогти організмові в боротьбі з хворобою, у своїх лікувальних заходах виходити з того, що перебіг однієї й тієї самої недуги неоднаковий у різних людей залежно від їхніх особистих властивостей і тому вимагає специфічних засобів лікування.

Лікар Язон досліджує хворого. (Стародавній грецький рельєф).

Коська школа уславилась лікуванням різних гарячкових захворювань, і особливо лікуванням поранень, переломів, вивихів.

З Коської школи вийшов славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ, за яким історія зберігає віками почесне ім’я батька медицини. Так, найвидатніший лікар стародавньої Греції Гіппократ (450–370 до н.е.) був лікарем у 17-му поколінні.

Гіппократ (Рим, Капітолій).

На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і нездоров’я в природних умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими силами організму і шкідливими природними причинами — розміщенням ґрунтових вод, станом повітря, кліматом, станом харчування, способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе підвищення цілющих властивостей організму. Для збереження здоров’я слід було користуватись правилом: подібне подібним (simplicia simpliciis).

Великого значення надавалось гігієнічним заходам — індивідуальним і громадським. Культивувався дух мудреця в тілі атлета. До нас дійшли довершені скульптури давньогрецьких дискоболів, списометальників, бігунів. В містах створюються системи водопостачання та видалення нечистот. У відтворенні людності, з одного боку, висувається ідея (Платон, 427–347 до н.е.) про підбір шлюбних пар із заохоченням до розмноження сильних і здорових, з іншого, допускається полігамія.

До наших днів дійшов «Кодекс Гіппократа», який складається із 15 книг з внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: санґвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе — дискразію.

Здобутки Гіпократа.

Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.

Гіппократ вважав, що лікар повинен володіти методами обстеження хворого, розглядати людський організм в нерозривному зв’язку з природою, розуміти, що хвороба є результатом зміни матеріального субстрату людини, а діагностика, лікування та прогноз мають індивідуальне вираження через постійне спостереження за хворим.

За Гіппократом, лікар повинен мати гостру спостережливість. Про спостережливість Гіппократа дають уявлення його влучні порівняння. Так, дрібнопухирчасті хрипи в легенях він порівнював з кипінням оцту, шум тертя при плевриті – з рипінням шкіряного ременя. Гіппократ іноді вислуховував вухом грудну клітку; цей прийом не знайшов після нього достатнього розвитку у стародавній медицині. Усі добуті від хворого розпитуванням і оглядом відомості лікар повинен уміло об’єднати і зробити свій висновок. Своїм характером, підходом до людей лікар повинен викликати до себе довіру і повагу. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, за Гіппократом, медицина, будучи наукою, одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як і поет, скульптор, співак, повинен мати деякі природжені здібності. (За Коською школою, «лікар-філософ богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва»).

Терапія захворювань ґрунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати протилежним (сontraria contrariis) — переповнення спорожненням, працю відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати засоби, які б підсилювали цілющі сили природи — Vis medicatrix naturae.

Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому — Primum noocere.

Являють великий історичний інтерес афоризми Гіппократа, наведемо деякі з них:

1. «Безпричинна втома віщує хворобу».

2. «Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі — хороша ознака, протилежне — погана».

3. «Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими».

Гіпократ проводив також хірургічні втручання, лікував травматологічних хворих.

Хірургія Гіппократа (вправлення вивиху методом витяжіння).

Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов’язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.

Медичні інструменти еліністичного періоду.

Основним принципом, якого дотримувався Гіппократ у терапії, було лікування «протилежного протилежним». «Переповнення виліковується спорожненням, спорожнення – переповненням; праця лікує відпочинок, спокій – працю. Одним словом, протилежне є ліками для протилежного, бо медицина є додаванням і відніманням: відніманням всього того, що надмірне, додаванням того, чого бракує. І хто це найкраще робить, той найліпший лікар» («Про вітри»). Цей погляд відіграв позитивну роль у дальшому історичному розвитку медицини, незважаючи на механічне спрощення всіх складних можливостей терапевтичного втручання. Це основне правило еллінської медицини і всієї наступної матеріалістичної терапії протиставляють протилежному положенню – лікування подібного подібним (Contraria contrariis – similia similibus), яке широко використовується гомеопатією, про що ми далі скажемо докладніше.

Закінчуючи навчання, учні Гіппократа давали присягу, яка і тепер в незмінному вигляді виголошується в багатьох університетах світу.

КЛЯТВА ГІПОКРАТТА

Клянусь Аполлоном-лікарем, Асклепієм, Гігієєю і Панакеєю і всіма богами та богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і розуміння таку присягу і письмове зобов’язання: поважати особу, що навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй в її потребах; її нащадків вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без усякого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, зв’язаним зобов’язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його в мене, і не вкажу шляху до такого замислу; так само я не дам ніякій жінці абортивного песарія. Чисто і непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво. Ні в якому разі я не робитиму витину у хворих на кам’яну недугу, полишаючи це людям, які займаються цією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушно виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиро клятву, нехай буде протилежне цьому.

Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування (Глибокий аналіз праць Гіппократа у вітчизняній літературі належить С. Ковнеру. Незважаючи на давність випуску його монографії про Гіппократа (1882 p.), ця праця і досі залишається основною). Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір’я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.

В часи Гіппократа і після нього у Греції розвинулись дві школи: догматиків та емпіриків. Засновником першої був Платон, другої — Філон. Перші займались теоретичними розмірковуваннями, другі — спостереженнями і дослідом. Школа емпіриків сприяла пошуку нових лікувальних засобів. Цар Мітрідат Еупатор (120–69 до н.е.), побоючись отруєння, робив досліди з отрутами і протиотрутами на злочинцях і на собі. Він щоденно приймав протиотруту із крові понтійських качок, що споживали отруйні рослини, а потім приймав отруту у зростаючих дозах. Він винайшов протиотруту під назвою «теріяк». Вміст теріяку поступово ускладнювався. Виготовлення теріяків збереглось аж до кінця ХIХ ст.

Наведені судження Гіппократа свідчать про те, що ученню великого еллінського лікаря було властиве те дорогоцінне чуття міри, яке характеризує всю давньогрецьку культуру – і філософію, і мистецтво. У дальшому розвитку медицини траплялося однобічне захоплення тими чи іншими окремими положеннями, течіями; в певних умовах і межах вони могли бути правильними й корисними, але поза цими умовами неминуче призводили до помилок. Спадщина Гіппократа остерігала проти цих однобічностей і помилок.

Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками Розподіл (розкол) на теоретиків та емпіриків чітко визначився і в медицині, що випливає із присяги Гіппократа. Це було наслідком багатовікового розвитку медицини, коли, з одного боку, формувався освічений прошарок, що закінчував різноманітні школи, передовсім при храмах («лікар-мислитель подібний Богу»), з іншого — прошарок практиків (рукодійників), збагачений багатовіковим емпіричним досвідом. Свого апогею цей розкол досяг за доби середньовіччя.

Стародавній Рим

У 146 р. до н.е. Рим завоював Грецію і протягом майже шести століть владарював над тодішнім світом.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас доповнила її своїм неповторним вкладом.

До завоювання Греції (146 р. до н. е.) в медицині римлян переважали емпіричні засоби, головним чином ліки рослинного походження. Для підтримання здоров’я радили простоту і поміркованість у їжі і взагалі в житті. Відомості про цей період черпаємо з тогочасних юридичних законів та праць Марка Порція Катона Старшого (234-149 pp. до н. е.). Порцій Катон був переконаним противником еллінської культури, він наполегливо, гаряче застерігав своїх співвітчизників від запозичення грецьких звичаїв, їхніх медичних засобів, які, мовляв, розслаблюють простий, але доблесний дух справжніх римлян. Він відстоював традиційну римську «простоту нравів», зокрема в харчуванні; передусім він наполягав на користі від споживання сирої капусти. В його працях знаходимо розумні поради щодо лікування вивихів, переломів, ран, але також і багато засобів містичного характеру.

Суворі застереження Порція Катона проти грецької медицини залишилися марними. Лікарі-греки, як побачимо далі, відіграли в історії медицини Римської імперії вирішальну роль. Вони сприяли її дальшому розвиткові в нових умовах великої централізованої імперії, яка з часом об’єднала країни від Піренеїв на заході до Вірменії на сході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні.

Забезпечення санітарних умов життя у великих містах з багатотисячним населенням, організація постійної армії, далекі походи римських легіонів у місцевості з різними кліматичними умовами, необхідність тримати гарнізони і численну адміністрацію в далеких провінціях – все це висунуло нові завдання перед медициною. Ці завдання не міг розв’язати, як це було в малих республіках Греції, лікар, що мав приватну практику, потрібне було державне втручання в цю справу, надання лікареві певних адміністративних функцій і прав. В імператорському Римі і було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську.

На кожну когорту – близько 1000 воїнів – припадало не менше двох, а в деяких випадках до чотирьох військових медиків (типу фельдшерів). Табір у три легіони, близько 12-13 тисяч воїнів (від 3555 до 4500 воїнів на легіон), мав звичайно валетудинарій (дослівно – здравниця) на 200 ліжок (одне ліжко в середньому на 0-60 воїнів).

Під час війн здійснювались планова евакуація і лікування в польових рухомих госпіталях.

На кінець існування імперії в деяких провінціях, і передусім у самому Римі, встановлювали певну кількість лікарів, що мали право на практику. Лікарів цих називали Medicus a Re Publica probatus – лікарем, затвердженим державою. В деяких випадках для того, щоб дістати це звання, лікарі мали бути піддані спеціальній перевірці, здійснюваній архіятрами.

Є також згадки про лікарів при цирках, театрах, громадських садах. Славнозвісний Гален працював один час лікарем, що подавав допомогу гладіаторам під час їхніх змагань зі звірами. Є також відомості про виконання лікарями функцій судових медиків: так, лікар Антил виконував таку роль у зв’язку з убивством Юлія Цезаря 44 р. до н. е.

Про ті часи ми дізнаємося переважно із писемних джерел. До нас дійшло багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара і, особливо, Клавдія Ґалена.

Асклепіад (128–56 до н.е.) — грек, вчився в Александрії і Афінах, у 90 р. до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів-мислителів. Згідно вчення Асклепіада, організм складається із атомів, які до нього потрапляють із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості і способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав раціональне харчування, тривале перебування на повітрі, фізичні вправи. Із ліків перевагу надавав знеболювальним. Його девізом лікування було: лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde curarae).

Асклепіад (128–56 до н.е.)

У своїй терапії Асклепіад не був прибічником медикаментозних засобів, а головного значення надавав чистоті тіла, прогулянкам на свіжому повітрі, їзді на коні, веслуванню та різним гімнастичним вправам, що сприяють кращому рухові частинок-атомів в організмі і перешкоджають засміченню його пор і каналів.

Відкидаючи існування вищого розуму, цілеспрямованість усього, що творить природа, як це твердив Арістотель, Асклепіад дотримувався погляду, що сили природи в перебігу хвороби бувають не лише корисними, а й шкідливими (non solum prodesse naturam, verum etiam nocere). Використовуючи, за Гіппократом, сили природи, лікар повинен бути активним, спрямовувати сили ці в бажаному напрямі. Асклепіад займався і хірургією, йому приписують проведення першої трахеотомії.

Асклепіад був людиною високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».

Послідовник Асклепіада Темісон (І ст. до н. е.) вирішив спростити вчення свого учителя, зробити його доступним і зрозумілим для кожного лікаря. Усі хвороби за проявами їх він поділив на три групи. До першої групи він відніс хвороби, за яких організм людини перебуває в стані напруження – status stric-tus. Пори тіла в цьому стані закриті. Проявляється це загальним збудженням, запором, затримкою сечі, корчами, непритомністю. В таких випадках належить призначити тепло в різному вигляді, купелі, олії, все, що заспокоює. При хворобах другої групи – протилежний стан: усі пори і канали надмірно послаблені – status laxus; у хворих проноси, піт, посилений діурез, загальна кволість. При таких хворобах призначають збудливі засоби. До третьої групи належать мішані форми, за яких лікування призначають спочатку залежно від тих симптомів, які виявляються особливо яскраво.

Оскільки Темісон і його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів (мевобо – шлях досвіду), то представники цієї школи в історії медицини дістали назву методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків.

Авл Корнелій Цельс (30 до н.е.–45 н.е.) написав трактат із восьми книг «Про медицину» («De medicina libri octo»). Праця ця компілятивна, але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через знищення першоджерел. Вона відтворила історію медицини попереднього періоду. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до медицини, яке виражалось у його кредо — «Et morbi, et medicina» (Хвороба сама по собі — медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про безглуздість застосування ліків.

Авл Корнелій Цельс (гравюра видання 1765 р.) і титульна сторінка його праці “О медицине”. Ліон, 1566р.

Сам він був багатим землевласником та рабовласником і в своїй праці дає поради, як лікувати вільних осіб, а як рабів, здоров’я яких також потрібно берегти, оскільки лише здоровий раб корисний у господарстві. Ознайомлення з трактатом Цельса свідчить, яку велику кількість захворювань уже розрізняла антична медицина і як багато доцільних лікувальних засобів їй було відомо.

У хірургічній частині трактату Цельс зберіг для історії медицини великий досвід учених Александрійської школи. У нього ми знаходимо перший опис операції катаракти, яку успішно робили вже лікарі Вавілонії за 2-2,5 тисячі років до н. е. Описуючи операцію ампутації, Цельс говорить про перев’язування судин лігатурами. Він дає детальний опис гриж. Класичний опис ознак запалення належить Цельсові: «Notae verae inflamationis sunt quattuor: rubor et tumor cum colore et dolore (Справжніх ознак запалення чотири: почервоніння, припухлість з жаром і болем)». Це збігається з описом їх індійським лікарем Сушру-тою. У XIX ст. Р. Вірхов додав до цього переліку ще п’яту ознаку – порушення нормальної функції (functio laesa).

Як ми вже зазначали, багато істориків вважають Цельса не лікарем, а лише аматором медицини. Проте широка обізнаність його з тогочасною медициною, цінність практичних порад щодо застосування численних лікувальних засобів свідчать проти цього.

Гален називає Цельса філіатрос, – дилетантом. Проте твір Цельса в класичній медичній літературі вважається зразком точності (Гезер); у викладі відчувається незалежний, критичний розум, обережний у висновках. Опис окремих операцій подається з такими деталями, які може подати лише той, хто сам виконував такі операції.

Видатне місце в історії медицини займає праця Тіта Лукреція Кара (98–55 до н.е.) «Про природу речей» («De natura rerum»), в якій він першим висловив припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.

Найвидатнішим лікарем давнього Риму був Клавдій Ґален (131–210). До нас дійшло 125 праць Ґалена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про медицину. Після отримання загальної освіти в Римі студіював медицину в Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії. Починав як лікар гладіаторів.

Гален (Рубенс, Відень, Національна бібліотека).

Згідно теоретичних уявлень Ґалена, організм — це дивне створіння, побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості, і є найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі — пневми. Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.

Ґален започаткував експерименти на тваринах — свинях і мавпах, що дало йому змогу класифікувати кістки (плоскі і довгі), відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім черепно-мозкових нервів, описати м’язи, сухожилля, будову стінок артерій, кишок, матки. У збереженні здоров’я і терапії хвороб Ґален дотримувався гіппократових засад.

В застосуванні лікувальних засобів Ґален пішов далі Гіппократа. На відміну від останнього, який вважав, що в природі дано ліки в готовому вигляді і в оптимальних співвідношеннях, Ґален доводив, що із рослинних і тваринних речовин треба добувати корисні складові і відкидати шкідливі.

За часів Ґалена створюються аптеки. «Аптека» — слово грецького походження і означає комору. Очевидно, виникла необхідність лікарю виокремити особливе приміщення для зберігання і виготовлення ліків. У самого Ґалена була аптека на Via Sacra в Римі. Пізніше аптеки стають самостійними закладами.

Ґален готував і застосовував такі лікувальні форми: порошки, пігулки, болюси, мазі, пластирі, гірчичники, набори, настої, відвари, розчини, мікстури, рослинні соки, рослинні масла, ефірні масла, вина, оцети, компреси, примочки, припарки, теріяки. В своїх книгах Ґален згадує 304 прості рослинні засоби, 61 назву земель і металів, 80 засобів тваринного походження. Ґален розвинув лікувальний асортимент за рахунок сумішей і складних рецептів. Один з його рецептів складався із 23 інгредієнтів.

Він запровадив вагові і об’ємні відношення при виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів отримали назву галенових препаратів.

У давньому Римі створюється перша система медичної допомоги. Запроваджуються arhiater popularis (районні лікарі) на чолі з arhiater palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.

Стінки лівого серця товщі й важчі за стінки правого, за Галеном, для того, щоб утримати серце у вертикальному положенні і врівноважити незначну масу пневми, увібраної з повітря і розрідженої нею крові в лівому серці з більшою масою крові у правому. У стінках вен, на думку Галена, є пори, щоб кров могла проникати крізь них і живити тіло. Що ж до стінок артерій, то вони, навпаки, щільні, щоб краще утримувати легку пневму, що міститься в них.[Центром кровоносної системи Гален вважав не серце, а печінку: кров, що утворюється в печінці, розноситься через серце по тілу, живить його, причому тіло повністю вбирає всю кров, і вона не вертається назад, а в печінці утворюється наступна партія крові, яка вбиратиметься тілом. Ця схема була загальновизнаною доти, доки працею В. Гарвея не було доведено кровообіг (1628 p.).

Гален перший описав окістя, м’язи спини, участь в акті дихання шийних, міжреберних м’язів і діафрагми, відзначив пасивність самих легенів, описав голосовий апарат і залежність його функції від поворотної гілки блукаючого нерва. Провадячи дослід на тваринах, переважно на свинях і мавпах, Гален довів існування рухових і чутливих нервів. Перерізуючи спинний мозок по сегментах, він показав випадіння внаслідок цього різних функцій. Центром психічного життя, в своєму, звичайно, розумінні, він визнавав мозок і «Мозок міститься в черепі подібно до великого царя, під захистом фортеці, оточений усіма органами чуттів, як сторожею і почтом, і це змушує думати, що в цій частині вмістище душі». Він вважав, що основою мислення є лише те, що сприймається через чуття,- «nihil est in intelectu, quod non prius fuerit in sensu».

Гален розрізняв сім черепних нервів. Усі інші нерви він також пов’язував з мозком. На підставі своїх експериментів на тваринах він зміг з’ясувати, що стінки кишок, артерій, матки не однорідні, а складаються з кількох шарів, що в м’язах розгалужуються нepви.

У терапії Гален додержувався принципу: для підтримання здоров’я користуватися подібним до подібного, для лікування хворих – протилежним протилежному. Гален наводить багато різних лікувальних засобів і радить взагалі в лікарській практиці широко застосовувати їх: «Populus remedia cupit – народ любить ліки». Самих лише рослинних ліків він наводить 473, багато мінеральних, зокрема залізо, мідь, миш’як, сірку, олово. Гостро висловлюється проти призначення з лікувальною метою сечі, калу, менструальної крові, що в його часи і аж до XVIII ст. були в лікувальному вжитку. При виготовленні ліків з рослин Гален перший почав брати певні вагові і об’ємні відношення для настоїв, екстрактів, відварів. Ці ліки у фармакопеях досі називаються галеновими препаратами. При хірургічних операціях Гален рекомендує судини перев’язувати лігатурами з шовку або струнами, а в разі кровотеч із малих судин – перекручувати їх.

Гален був не лише сміливим експериментатором, а й сміливим, досвідченим хірургом. Яскраво свідчить про це його опис виконаної ним операції розтину середостіння. «Молода людина дістала удар під час гімнастичних вправ у грудину. Біль спочатку був незначний і лікування проводилось не адекватно. Через чотири місяці на місці удару розвинувся абсцес. Практикувались розрізи, поліпшення наставало швидко, але тривало недовго: новий абсцес утворювався ще до повного закриття рани. На консиліумі одноголосно було вирішено, що в процес втягнуто грудину, але ніхто не насмілився зважитися витнути уражену кістку, оскільки зліва було помітно пульсацію серця; всі боялись перфорації грудної клітки. Що ж до мене, то я сказав, що готовий виконати цю резекцію, хоч, безперечно, є велика небезпека перфорації, що зазначали всі лікарі, адже не можна точно сказати, наскільки процес поширився по внутрішній поверхні кістки. Я, проте, утримався дати запевнення щодо можливості повного одужання. Коли я детально оглянув місце ураження, мені здалося, що процес у кістці не поширюється за межі, які можна визначити іззовні, і я остаточно вирішив, що необхідне хірургічне втручання, оскільки в захворювання не втягнуті позаду грудини вени й артерії. Коли я витнув уражену кістку в частині, де безпосередньо бере початок верхівка перикарда, передімною було оголене серце, оболонки його – некротизовані, і тому я був песимістом щодо долі оперованого юнака. Однак у короткий час настало повне одужання. Цього не було б, якби не знайшлось людини, що зважилась на резекцію кістки».

Висловлюючи цілком виправдане гордовите самозадоволення успіхом виняткової для тих часів операції, Гален закінчує свій опис справедливим зауваженням: «Отже, нічого такого не можна було б зробити, не знаючи досконало анатомії».

Можна лише дивуватися надзвичайно тонкому для того часу знанню Галеном анатомії, яке він виявив при лікуванні софіста Павзанія, що описано ним в «De locis affectis». Павзаній втратив чутливість на двох крайніх пальцях і в половині середнього пальця лівої кисті. До того як звернувся до Галена, він протягом 30 днів лікувався у різних лікарів, які застосовували «розсмоктувальні засоби на пальцях». Розпитавши хворого, Гален дізнався, що той перед захворюванням упав з воза на гострий камінь і забив спину. Перші дні був сильний біль, який з часом заспокоївся, пізніше з’явилось знечулення на пальцях. Гален поставив діагноз скірозного запалення на місці виходження нерва вище VII шийного хребця, призначив розсмоктувальну терапію не на пальці, а на місце удару; чутливість у пальцях відновилась. «Нижня порція нерва,- закінчує цей опис Гален,- іде до останніх пальців, розподіляючись у довколишній шкірі і на половині середнього пальця… Лікарі навіть не знають, що для нервів існують особливі корінці, які розподіляються в шкірі всієї руки і від яких залежить її чутливість, та інші, які дають початок гілкам, що надають руху м’язам». С. Ковнер, грунтовно розглядаючи анатомічні праці Галена, вважає, що Гален «хоч нерідко ідучи від тварин, робить висновки щодо людей, проте він безсумнівно робив розтини і людських трупів». Можливо, Гален відкрито не заявляв про такі свої розтини, оскільки в його часи це не тільки не схвалювалось, а й було небезпечно.

Гален був винятково талановитою і працездатною людиною. По собі він залишив 125 філософських і юридичних праць, 131 трактат на медичні теми. Він, безперечно, був найвидатнішим експериментатором-фізіологом античної доби, але його не можна назвати прозорливим тлумачем усього того, що він знаходив під час своїх численних вівісекцій і описав, його теологічні переконання, визнання в усіх проявах природи вищого розуму – божества забезпечили йому в наступні часи незаперечний авторитет перед церквою, хоч він і не був християнином. Якщо свого часу Гален дав багато нового для розвитку медицини, то пізніше церква і схоластична школа використовували його авторитет як гальмо для розвитку медичної науки.

У III ст. н.е. у Римі вперше з’явились особи, що називались pharmaceutae. Вони готували ліки і лікували хворих. Виокремлюються pharmacopolus, або аптекарі, що займались тільки виготовленням ліків, і pharmacpolae, що продавали сирі лікарські матеріали на базарах. Були ще і збирачі трав.

Великих успіхів досягла в Римі хірургія. Найвидатнішим хірургом тих часів був Антілл, ім’я якого ми знаходимо у всіх підручниках оперативної хірургії аж до наших часів. Жив він у II-III ст. н. е.; про його праці ми знаємо лише з виписок у творах інших авторів. Антілл перший подав опис операції аневризми з перев’язуванням судини у приводній і відвідній частинах аневризматичного мішка з наступним його розрізом і тампонадою.

Хірургічний інструментарій, знайдений при розкопках Помпеї, яка загинула під час виверження Везувію в 79 р. н. е.

Він докладно описав пластичні операції пошкоджених повік, носа. Операцію катаракти він не зводив до зміщення кришталика у склисте тіло, як це робили з давніх часів його попередники, а усував змінений кришталик через розріз ока. Набір хірургічних інструментів римських хірургів був дуже багатий, виготовлялись вони з цільного куска металу, мали зручну конструкцію. Складність відомих у ті часи операцій з хорошими результатами дає підставу думати, що хірурги вже в ті часи особливу увагу приділяли чистоті своїх рук, інструментів, операційного поля. Успішності операцій сприяло те, що для промивання ран, можливо, й для миття рук та інструментів вони широко використовували гаряче червоне вино, яке має певні антисептичні властивості.

За часів імперії в Римі було створено міську лікарську організацію на чолі з archiater palantini; в його розпорядженні були районні лікарі archiater popularis. За імператора Севера (225- 235) утримання медичних шкіл для підготовки лікарів перейшло на державний кошт.

Гідролікувальні і спортивно-розважальні споруди (терми) імператорського Риму (212 р. н. е.).

За часів Римської імперії в медичній науці набагато розширились, порівняно з часами Гіппократа, знання про будову і функції організму; в зв’язку з удосконаленням діагностичних засобів виникла можливість виділити численні окремі захворювання. Цьому, як і збільшенню арсеналу лікувальних засобів, сприяло взаємне ознайомлення і збагачення медичними здобутками багатьох країн Заходу і Сходу, які об’єднував Рим. Виняткова заслуга в розвитку медицини і надалі належить грецьким лікарям, в руках яких фактично була медична справа в імперії. Освічені кола римлян мало уваги приділяли медицині, не дуже шанували медичну професію. Що ж до греків, то вони, як підкорений народ, позбавлений можливості брати активну участь у державних і громадських справах, охоче займались медициною, оскільки в часи імператорського Риму вчені-лікарі діставали право римських громадян, що давало певні привілеї.

У Римській імперії антична медицина досягла свого найвищого розвитку. Вона майже зовсім звільнилась від впливу жерців, окреслилась як окрема галузь знання, тісно пов’язана з усіма природничими науками. Прогресивні лікарі почали розуміти захворювання не як кару богів та вселення злих духів, а як наслідок матеріальних причин. У справі медичної допомоги, передусім в армії, почали застосовувати заходи державного характеру. Саму людину передові вчені почали розглядати не як творіння надприродної вищої сили, в яку бог вдунув безсмертну душу, а як витвір самої природи – землі, із смертним тілом і душею, яка є лише духовним проявом життя тіла і підпорядкована всім його змінам.

Медицина Візантії

Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія внаслідок завоювань тевтонами, кельтами, готами перебувала в стані економічного й культурного занепаду, східна частина Римської імперії – Візантія зберігала й розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів – спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших таких збірників був Орібазій з Пергама (326-403), двірський лікар імператора Юліана.

Орібазій уклав збірник «Синопсис» з 72 книг класичних літературних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Галена. Виняткове значення збірник Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хірургів, які без цього залишалися б невідомими для історії медицини. Серед хірургів він згадує Антіллу, Філагрія – авторів відомих методів операції аневризм, якими користується й сучасна хірургія.

З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо перший опис слинних залоз, більш докладно описано жіночі статеві органи. Орібазій уже визнавав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна сказати, починається галенізм.

Збірник Аеція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книг. Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в яких зроблено першу спробу пов’язати нервові, психічні захворювання із захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній мозок. У передньому мозку він локалізував уявлення, в середньому – розум, в задньому – пам’ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих видів діяльності мозку може наставати окремо, незалежно від іншого.

Зберігся збірник із 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.). Павло Егінський – учень школи в Александрії, де він з великим успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами, його збірник класичних медичних праць з доданням власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську, пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних школах ще в XV-XVI ст.

З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Александр Тралєсський (526-605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, в них описано з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Серед останніх найдокладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар повинен передусім запобігати захворюванням, з’ясовувати причини їх, на що мало звертали уваги в ті часи. «На хворого він повинен дивитись як на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами науки й майстерності, писав Александр Тралєсський.- Призначення сильних проносних, припікання, масивні кровопускання – це кара для хворого, а не лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого. Одне з важливих завдань лікаря – запобігти хворобі».

Александр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були вихідці і з слов’янських земель – Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.

У Візантії медицина і особи, які обрали медичну професію, були у великій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних – аж до патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого високого гостя імператора Німеччини Конрада III. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором Іваном III, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.

Учені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем Александрійської школи Ніколаєм Міренсом, який був лікарем імператора Михайла III Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2656 лікувальних форм, яка була основою для західної медицини до XVII ст. Паризький медичний факультет переглянув її лише в 1651 р. В IX ст. у Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу університету. Серед інших наук у цій школі викладали й медицину. Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м. Охріді лікарем Кліментом (помер у 916 p.).

З часом умови для розвитку науки у Візантії ставали дедалі гіршими. Крім заворушень соціального характеру в самій імперії, постійних війн з різними завойовниками, які зазіхали на цю багату країну, духовні сили народу витрачалися на боротьбу з різними єресями – ухилами в новій, ще не цілком оформленій державній релігії – християнстві, яке, ставши ортодоксальним, дедалі більше пригнічувало людський розум.

Християнство офіційно змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів правління імператора Константина (306- 337).

За християнським вченням, земне життя само по собі є лише перехідний стан удосконалення душі для блаженства в загробному житті. Культ здорового красивого тіла, земних радощів, який був властивий світоглядові античних греків і римлян, змінився культом «убивання плоті». Все, що робить життя радісним, світлим,- від диявола. Наука, на думку представників церкви,- «служниця богослов’я», все, що належить знати людині, відкрито їй у святому письмі, у творах отців церкви і визнаних нею авторитетів давніх часів, яких свого часу «бог сподобив» і відкрив їм істину. Всі нові відкриття в науці викликали підозру, все, що хоч найменшою мірою відрізнялося від догм церкви, вважалося єрессю. Таке ставлення церкви до науки з усією жорстокістю виявилося в Західній Європі, де церкву очолили римські папи, створивши з часом наймогутніше в історії людства релігійне об’єднання – католицьку церкву, від тяжкого, реакційного впливу якої народи багатьох країн ще не повністю звільнилися і до наших днів.

Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштовували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі.

Статут монастиря (Пантократор), при якому була Кесарійська лікарня, передбачав певний порядок догляду й лікування хворих. Після хрещення Русі було використано й традиції монастирської медицини Візантії. Доглядали й лікували хворих у першому монастирі Русі – Києво-Печерській лаврі.

Інший тип лікарень склався на Сході з «ксенодохій» (дослівно «приміщень для чужоземців»), притулків для мандрівників (будинки для прочан на Русі).

Найбільшим лікувальним закладом тих часів був шпиталь у Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони мали помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими. Кількість ліжок у шпиталі обчислювалась багатьма сотнями.

Масове поширення заразних хвороб не було відоме в стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвиткові епідемій сприяв цілий ряд умов: зростання міст з характерними для них скупченістю, перенаселеністю і брудом; масові пересування величезної кількості людей – так зване велике переселення народів (готів, гуннів, монголів та ін.) зі сходу на захід; пізніше – великий колонізаційний рух у зворотному напрямі – хрестові походи (вісім походів за період з 1096 по 1291 p.). Епідемії в епоху середньовіччя, як і в давнину, описувалися звичайно під узагальненою назвою «мор» – lojmos (неточний переклад – «чума»; чума Костянтина, Юстиніана та ін. за іменем візантійського імператора, під час царювання якого відбувалася епідемія). Судячи з описів, це були найрізноманітніші хвороби- висипний тиф, дизентерія, віспа та ін.; часто спалахували мішані епідемії. У зв’язку з колосальним поширенням прокази (під цією назвою об’єднувався цілий ряд хвороб) під час хрестових походів було утворено орден святого Лазаря для догляду за прокаженими; притулки ці дістали назву лазаретів.

Лікарні виростали також з притулків для калік і невиліковно хворих, богаділень (зокрема, для психічнохворих). В зародку такі заклади були вже при храмах в Єгипті та в інших країнах стародавнього Сходу.

Отже, з різноманітних джерел і під різними назвами у Візантійській імперії склалися лікарні як спеціальні заклади для догляду й лікування хворих, переважно під егідою церкви. Згодом вони набули поширення в інших країнах Сходу й Заходу. Візантія в історії медицини, як і в інших галузях культури, відіграла видатну роль у передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток медицини слов’янських народів, Вірменії, Грузії.

Медицина в стародавній Александрії

Завоювання Александра Македонського супроводилися поширенням грецької культури в країнах Близького і Середнього Сходу. Об’єднання еллінської культури з культурою східних країн дуже сприятливо позначалося на розвитку різних галузей знання, зокрема медицини. Особливо сприятливі умови для розвитку науки створилися в Єгипті (завойованому в 323р. до н. е.) за правління Птолемеїв. Науковим центром за них стає новозбудоване в дельті Нілу місто Александрія. Розташоване на перехресті тогочасних світових шляхів, торговельних і культурних, воно скоро стає центром, куди почали тягнутися не лише купці різних країн, а й учені. В Александрії вперше в історії людства було зроблено спробу організації та матеріального забезпечення в державному масштабі виконання наукових праць, створено перший у світі державний науково-дослідний інститут.

В Александрії за перших Птолемеїв було побудовано Музейон (Храм Муз) – своєрідну академію наук з обсерваторією, анатомічним театром, ботанічним садом, звіринцем та бібліотекою, в якій поступово було зібрано близько 700 тисяч рукописів. Птолемеї запрошували видатних учених з різних країн, створювали для їхньої роботи сприятливі умови. В Александрії працювало багато відомих на той час учених: геометр Евклід, славнозвісний математик і механік Архімед із Сіракуз, Арістарх із Самоса, який перший доводив, що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця, географ Ератосфен, який висловлював думку про можливість подорожі навколо Землі, та ін. Грецька медицина в Александрії дістала свого дальшого розвитку саме в тих галузях, в яких вона до того була найслабша, в анатомії і фізіології. На жаль, з оригінальних творів учених-медиків тих часів майже нічого не збереглося. Згодом жорстокі завойовники знищили їх, і ми знаємо про ці твори лише з переказів пізніших авторів інших країн.

Найвидатнішими вченими-медиками александрійського періоду були Герофіл і Еразістрат. За римським ученим Цельсом, в Александрії дозволялося з науковою метою робити розтини трупів скараних на смерть злочинців. Герофілу й Еразістрату і належать перші видатні дослідження на людських трупах.

Герофіл (близько 300 р. до н. е.) крім того вивчав анатомію і на живих, засуджених до страти, злочинцях. Таким чином, в його особі ми маємо попередника «лікарів» з фашистських концтаборів. Він вивчав мозок людини, описав мозкові оболонки й шлуночки. Четвертий шлуночок він вважав вмістищем душі. Описане ним злиття венозних синусів до наших часів зберігає назву torcular Herophilii. Герофіл описав скловидне тіло, судинну оболонку і сітківку ока; дав назву дванадцятипалій кишці. Герофіл переконливо довів, що психіка, інтелект людини залежать лише від мозку, на противагу Арістотелеві, який таким центром визнавав серце. Герофілу також належить перший опис яєчників і маткових труб, які пізніше докладніше описав італійський учений Фаллопій. Він пов’язував пульс з діяльністю серця, визначав за допомогою водяного годинника його частоту і звертав увагу на зміни пульсу за тих чи інших захворювань.

Еразістрата в історії медицини вважають засновником експериментальної фізіології. Він також вивчав мозок і перший помітив, що від нього відходять кілька нервових гілок, як і від спинного мозку; одні з них є чутливими, а інші спричинюють скорочення м’язів. Велика його заслуга в описі анатомії серця. Він розгадав призначення клапанів, дав їм назву, якої ми й тепер дотримуємося. Механізм діяльності серця для нього залишився неясним. Він гадав, що кожна половина серця має різне призначення: права переганяє кров, а ліва – пневму. Активною фазою він вважав, як пізніше й Гален, діастолу, під час якої в шлуночки втягується кров чи пневма, а під час систоли серце пасивно спадає. Правильне уявлення про діяльність серця обгрунтував лише Гарвей (XVII ст.). Досліди на живих тваринах показали йому, що в разі ушкодження артерій з них під тиском витікає кров. Еразістрат під впливом давнього уявлення відносно того, що через артерії розноситься по тілу пневма, вважав, що з поранених артерій миттю із свистом вилітає пневма, а оскільки природа не терпить пустоти, то в спустілі артерії негайно через анастомози надходить з вен кров. Еразістрат описав шлунок, перистальтику кишок. Причиною захворювань він вважав плетору – накопичення в тілі отруйних речовин внаслідок недостатнього засвоєння продуктів живлення. Герофіл і Еразістрат займалися хірургією, мали багато учнів. Александрійські хірурги робили операції на нирках, печінці, селезінці, ампутували кінцівки, перев’язували судини. Для знеболювання операцій застосовували корінь мандрагори. Еразістрату приписують винахід катетера.

За Еразістратом, «лікареві, який прагне лікувати правильно, належить удосконалюватись у всьому, що стосується лікарської майстерності, не лишаючи недослідженим жодного явища, що супроводить недугу; особливо потрібно виявляти, на основі якої схильності виникає кожна з них».

Після завоювання Єгипту римлянами (30 р. до н. е.) Александрія й далі залишається центром культури, зокрема і медичної. Сюди приїздили лікарі з різних країн для вдосконалення. З Александрійської школи вийшли видатні представники медицини Стародавнього Риму – Асклепіад, Діоскорід, Соран, Гален. Протягом кількох століть медицина періоду еллінізму плідно впливала на розвиток медицини у світі.

Медицина в стародавній Америці

Народи Стародавньої Америки створили багату культуру, зокрема медичну. Культура ця була значною мірою знищена під час іспанського вторгнення і завоювання (Конкіста) в кінці XV – на початку XVI ст. Культура народів Стародавньої Америки сягає: народу майя (в Центральній Америці – території сучасних країн Нікарагуа, Гватемала, Гондурас, Сальвадор) до І тис. н. е.; народу ацтеків (територія сучасної Мексики) – до XII ст. н. е.; інків (території сучасних Перу, Еквадору і Північного Чілі) – до XIV ст. н. е. Існували інші племена і території Стародавньої Америки, що залишили менш цінну спадщину. Визначним дослідником культури аборигенів Стародавньої Америки був радянський учений Ю. В. Кнорозов, що розшифрував писемність майя – піктографічну і ієрогліфічну. Після відкриття Америки експедиціями Христофора Колумба (1492), а після нього – Амеріго Веспуччі – країни Східної півкулі збагатилися невідомими доти сільськогосподарськими культурами (картопля, кукурудза, гарбуз, диня, тютюн, какао, бавовна), а також лікарськими речовинами: кора хінного дерева проти малярії; гваякове дерево, яким лікували тоді сифіліс і туберкульоз, іпекакуана, наперстянка, перуанський бальзам та ін. Значного розвитку досягли медичні знання у народів майя і ацтеків: досягнутий ними рівень цілковито можна порівняти з досягненнями Греції і Риму у Східній півкулі, а в деяких галузях він навіть перевищував медицину феодальної Європи в XV ст.

В ацтеків мало місце культове принесення в жертву живих людей – звичайно полонених; збереглися зображення: розтиналася грудна клітка і виривалося серце. У столиці ацтеків Тінічтітлені (на місці нинішньої столиці Мексіки – м. Мехіко) виявлено піраміду з 62 тисяч людських черепів. У значно менших розмірах людські жертвоприношення мали місце у майя. Народи Стародавньої Америки мали досить розвинені уявлення про будову людського тіла: відомо кількасот анатомічних термінів, якими послугувалися ацтеки. Цікаво, що майя вважали людиноподібних мавп предками людей. З хвороб найбільш поширена була малярія. Лікуванням хвороб крім жерців займались народні лікарі, що користувалися великою кількістю традиційних емпіричних лікувальних засобів. В ацтеків були сади лікарських рослин, подібних до яких на час Конкісти, тобто до XVI ст., Європа ще не знала. В «Історії держави інків» Гарсіласа де ла Вега є відомості про численні лікувальні засоби і правила лікування давньої перуанської медицини.

Ритуальні обряди ацтеків

Високого рівня досягли у народів Стародавньої Америки родопоміч і лікування жіночих хвороб. Родопоміччю займалися жінки, які вже родили. Вони визначали обмацуванням рівень вагітності і положення плода, ретельно мили породіллю у паровій лазні, давали ліки для знеболювання й стимулювання пологів і приймали пологи – звичайно вдвох. У гінекологічній практиці досі використовуються деякі засоби Стародавньої Америки. У народу інків успішно здійснювали хірургічні втручання, зокрема трепанації черепів. Ретельні сучасні дослідження показали, що трепанації робилися не тільки з ритуальною, а й з лікувальною метою. Застосовувалось знеболювання різними місцевими засобами, зокрема соком кактусів – наркотичний ефект їх нині знайшов підтвердження. У майя, ацтеків та інків існували деякі форми організації лікувальної та санітарної справи, зокрема для обслуговування війська, а також у містах. Знищення іспанськими завойовниками значної частини решток цивілізації народів Стародавньої Америки, зокрема в галузі медицини,- непоправна втрата для світової науки.

Медицина народів Закавказзя – Вірменії, Грузії та Азербайджану

Вірменія і Грузія – країни стародавньої культури. Вже в II ст. до н. е. існувала рабовласницька самостійна вірменська держава, яка досягла найвищого свого розвитку за царя Тиграна II (95-56 pp. до н. е.).

У І ст. до н. е. у Вірменії спеціально культивували лікарські рослини. Стародавні вірменські лікувальні засоби (вірменська глина, вірменська бура, вірменська селітра) були поширені у багатьох країнах. В III ст. н. е. у Вірменії існували громадські лікувальні заклади, притулки-ізолятори для хворих на проказу. Лікарі одержували освіту в Афінах, Александрії. З прийняттям у IV ст. християнства розширилися культурні зв’язки Вірменії з Візантією.

Перші відомі у світі великі цивільні лікарні були засновані у IV ст. н. е. в Каппадокії, населеній вірменами області Малої Азії ( лікарні у Кесарії й Савастії).

У V ст. вірмени мали вже свою писемність старовірменською мовою (грабарі). Підкорення Вірменії в VII ст. арабами, в середині XI ст. турками-сельджуками призвело до масової еміграції населення з Вірменії.

Лікарів-вірменів згадують перші літописці при княжих дворах на Русі. Вірменські лікарі разом з лікарями-греками і сірійцями відіграли значну роль в обізнанні народів арабських халіфатів з античною медичною літературою.

З вірменської родини Бахтішуа (VIII-X ст.) вийшло багато відомих лікарів, які збагатили арабську медицину перекладами античних праць і своїми оригінальними творами. Найвидатнішим лікарем Вірменії був Мхитар Гераці (XII ст.), автор першої великої праці народною вірменською мовою «Розрада при гарячках», в якій він дотримується матеріалістичних поглядів на походження і лікування захворювань. Він вважав, що деякі професії шкідливі для здоров’я і сприяють виникненню захворювань. Гарячки Гераці поділяв на одноденні, тривалі й виснажливі – плісеневі, які можуть бути заразними для довколишніх людей. Особливу увагу Гераці приділяв такій поширеній хворобі, як малярія. Заперечуючи проти зловживання кровопусканнями і проти інших нераціональних методів лікування, він рекомендував дієту, водолікування, загальний здоровий режим.

Видатні вчені Вірменії розуміли перевагу досвіду над схоластикою. «Без досвіду погляд не може бути переконливим, тільки досвід вірогідний і не викликає сумнівів»,- писав у своїх творах Сакрават (XII ст.).

В історії медицини Вірменії почесне місце займає Амирдовлат Амаскаці (XV ст.). йому належить велика праця «Користь медицини», в якій наводяться відомості з анатомії, фізіології, гігієни, докладно описуються причини і перебіг відомих у ті часи недуг. В іншій праці про лікувальні засоби додано словник назв їх вірменською, грецькою, латинською, арабською мовами.

У XII-XIII ст. у медичній школі в м. Сисі в Кілікійській Вірменії (Мала Азія) робили розтини трупів скараних на смерть злочинців. Хірургія і акушерство у Вірменії були на високому рівні (свіжі рани зашивали, в разі поперечного положення плода робили поворот на голівку тощо). В XIV-XV ст. Вірменія втратила свою політичну самостійність. У поневоленій країні зникли умови, що сприяли розвиткові культури взагалі і медицини зокрема.

Відомості про медицину в Грузії сягають II тис. до н. е. Під час розкопок виявлено посуд для ліків, відомо, що здавна тут культивували лікарські рослини.

Грузинські племена прийняли християнство одночасно з вірменами в IV ст., але політичне об’єднання їх у феодальну державу відбулося лише в VI ст. Розквіт національної культури припадає на X-XIII ст. В ці часи грузинською мовою було написано трактати з астрономії, медицини; славнозвісний поет Шота Руставелі створив відому поему «Витязь у тигровій шкурі». У поемі знайшли відображення, зокрема, й медичні моменти. На розвиток культури країни великий вплив мали академії в Ге-латі та Ікалті. Тут поряд з філософією, історією, математикою та іншими предметами викладалась і медицина. Тривалий час академією, заснованою на початку XII ст., керував учений Іоане Петриці (XI-XII ст.).

Медицина була тісно пов’язана з монастирями, при деяких з них були медичні школи.

Визначним медичним твором цих часів був «Незрівнянний Карабадин» лікаря Кананеллі (XI ст.). Автор цього твору був добре обізнаний з працями античних греків та східних народів. Поради його при лікуванні різних захворювань, особливо при переломах, травмах, доцільні і свідчать про його великий практичний досвід.

У праці лікаря Ходжа Копілі (XIII ст.) «Медична книга» описано багато лікувальних засобів, які зберігаються в побутовій медицині грузинського народу до наших часів. Для діагностики захворювань Копілі використовував постукування, вислуховування, досліджував пульс.

Особливою повнотою змісту у медичній літературі Грузії виділяється «Лікувальна книга» Заза Панаскартелі-Ціцішвілі (XV ст.). 500-річчю створення цієї книги було присвячено урочисту сесію у жовтні 1988 р. в Тбілісі з участю учених зарубіжних країн.

Розпад у XV-XVII ст. централізованої грузинської монархії під тиском персів і турків призвів до занепаду культурного життя і медичної справи в країні.

В Азербайджані крім народних лікувальників-ремісників уже в X ст. н. е. була школа для підготовки лікарів. Видатним лікарем цих часів і автором перших медичних творів вважається Омар Ібн-Осман.

Медицина Тібету

Медицина Тібету складалася під впливом медицини Китаю та Індії. Географічне положення країни, розташованої в мало-приступних Гімалаях, ізольованість її внаслідок консерватизму соціального ладу, традиційність життєвого укладу – все це створило умови для збереження в монастирях цього краю протягом багатьох століть стародавніх писемних творів різних країн, зокрема й медичних, в їхніх перших виданнях. Можна сподіватися, що для науки стануть відомі стародавні писемні джерела, які віками зберігаються в книгосховищах столиці буддизму Лха-сі та по інших монастирях Тібету.

Основним джерелом вивчення давньої медицини Тібету є трактат Джу-Джі («Сутність цілющого»), його приписують лікареві Цо Жед-Шон-Ну, точні дати життя якого не встановлено. Проникнувши близько V ст. н. е. з Індії в Тібет, учення це було доповнене й систематизоване тут ламами (ченцями-лікарями), які застосовували його, зокрема Ютогба Старшим (IX ст.) і Ютогба Молодшим (XI-XII ст.). Цей трактат перекладений з санскриту в IX ст. н. е. В ньому описано симптоми близько 400 захворювань. Лікарі в Тібеті навчалися при монастирях 10- 15 років. Навчання було суто схоластичним: треба було вивчити напам’ять цілі розділи з Джу-Джі. Найважчими для лікування вважались захворювання дітей і жінок: «Складніше вилікувати одну жінку, ніж десять чоловіків, і одну дитину, ніж десять жінок». Анатомія людини була відома лише в загальних рисах. Хірурги вміли робити ампутації, пунктувати живіт при водянці.

Найсильнішими тібетські лікарі були в лікарській терапії, найслабшими – в хірургії. Існував такий постулат: «Ми живемо у світі ліків. Немає в природі речовини, яку не можна було б використати як ліки, якщо дивитися на природу очима лікаря».

Помічено було дію камфори на серце, стрихніну як тонізуючого, папороті як глистогінного тощо. Сифіліс лікували ртуттю. Широко застосовувались органопрепарати, особливо панти – ростучі ріжки молодого плямистого оленя – як стимулятори. Рецепти тібетської медицини надзвичайно складні, в них входило іноді 50-60 складових частин.

Використовували з лікувальною метою багато рослин місцевої флори і лікувальні засоби Індії, Китаю.

Для підтримання здоров’я радили тривале перебування на свіжому повітрі, верхову їзду, полювання на звірів, купання в озерах та річках, «яке знищує поганий запах, зменшує слабкість тіла, сонливість, зайву повноту»; вважали, що довголіттю сприяє помірність в їжі, споживання кислого молока. Тібетська медицина широко застосовувалась у Монголії.

Медицина Арабських Халіфатів

В VII ст. під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Протягом майже п’яти століть араби панують у країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і на Піренейському півострові. Під їхню владу перейшли майже всі торговельні шляхи між Європою і Азією. В IX ст. арабські купці торгують з Китаєм, Індією, Київською Руссю. Це сприяло поширенню географічних та етнографічних відомостей, розвиткові наук, особливо математики, астрономії, хімії, медицини. Велика арабська держава, як відомо із загальної історії, проіснувала недовго, розколовшись на окремі халіфати. Літературною мовою для всіх халіфатів лишалася арабська. Цією мовою, так само як латинською на Заході, продовжували писати всі основні наукові праці. Тому в історії медицини під назвою «арабська медицина» об’єднуються праці лікарів-учених різних народів Сходу.

Араби внесли видатний вклад у розвиток культури і науки, зокрема, медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс-уляма) і будинках науки (даріл-фену). Араби винайшли т. зв. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (аль-коголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Мохаммед-аль-Хорезмі.

Мохаммед-аль-Хорезмі

Історичною заслугою арабів є те, що вони, завоювавши Єгипет та країни Малої Азії, в яких глибоке коріння мала культура античних греків і римлян, у своїх наукових працях не тільки зберегли ці здобутки, а й розвинули їх. Арабські вчені вдосконалили обчислення часу, визначали географічні довготу і широту, заснували астрономічні обсерваторії, склали каталог зірок. Багато зробили арабські вчені для розвитку хімії, вони перші розробили основи лабораторної техніки. Видатний учений-енциклопедист з Хорезму Аль-Біруні (973-1048) на п’ять століть раніше від Коперника і Галілея доводив геліоцентричну будову світу. Математик і астроном Мухамед Аль-Хорезмі був засновником алгебри.

Учений Аль-Джерб (Гебер) першим добув азотну та сірчану кислоти, нітрат срібла, хлорид ртуті. В арабів набули поширення паперові рукописні книги замість пергаментних, що значно здешевило їх. Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них. Аптека, як самостійний медичний заклад, бере свій початок в Арабських Халіфатах.

Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них. Такі школи були в Бухарі, Багдаді, Дамаску, Кордові, Толедо. На арабську мову було перекладено твори Гіппократа, Галена, збірники Орібазія і Павла Егінського. Вихованці медичних шкіл діставали право на лікарську практику лише після перевірки їхніх знань колегією учених лікарів. З учених арабських лікарів великий слід в історії медицини залишили Разес та Ібн-Сіна.

Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929) був головним лікарем багдадського шпиталю-школи. Він залишив дві капітальні праці: 25-томний медичний збірник Continens («Всеохоплююча книга з медицини») і другий збірник у 10 томах – Almansor («Медична книга»), в яких, грунтуючись на працях греко-римських античних авторів, а також на своїх дослідах і спостереженнях, подає відомості з анатомії, терапії, хірургії, гігієни тощо. У Разеса знаходимо описи віспи, кору. Причиною віспи він вважав затримання у матері під час вагітності менструальної крові – отрути, яка вноситься з кров’ю матері в плід, а потім, з ростом дитини, починає бродити і виділяється крізь шкіру у вигляді пустул. Отже, віспа розглядалася як природне явище. Такий погляд на віспу і взагалі на всі висипні хвороби у дітей був властивий багатьом народам. Ці хвороби вважали неминучими. Цим пояснюється, що людство з давніх часів намагалося викликати їх штучно, помітивши, що в таких випадках вони мають легший перебіг і ніколи не повторюються. Разес для штучного зараження віспою брав вміст пустули і прищеплював його здоровим дітям.

За переказами, Ар-Разі так вибирав місце, найбільш придатне для лікарні: розвішував шматки м’яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, саме це місце він вважав найбільш «здоровим» і тим самим найбільш придатним для лікувального закладу.

З праць Разеса ми дізнаємося, що вже за його часів для перев’язування ран вживалася вата, для швів – нитки з кручених і висушених кишок овець. Він запропонував спеціальний інструмент для усунення сторонніх тіл з дихальних шляхів. Разес першим з відомих нам авторів написав популярний твір для народу про медичну допомогу – «Для тих, у кого немає лікаря».

В Almansori Разеса ми знаходимо дуже цікаві рядки про важливість для лікаря вивчення медичної літератури:
«Тисячі лікарів, можливо, вже тисячі років працювали над удосконаленням медицини, і тому той, хто старанно читає їхні твори, намагається вникати у зміст їх, протягом свого короткого життя відкриває для себе значно більше, ніж коли б він сам бігав по хворих тисячу років… Неможливо, щоб одна людина, живи вона хоч 100 років, могла лише за власними спостереженнями дійти до пізнання більшості медичних істин, якщо вона не знає наслідків досвіду своїх попередників… Лікаря виховує не лише читання, а й здатність обміркувати прочитане і усвідомлені істини вміти застосувати в належних випадках».

Консиліум лікарів. (Арабська мініатюра XI ст. Віденська бібліотека).

Сучасник Разеса в Каїрі Ісаак бен-Солейман (830-920) був автором «Путівника в медицині»; цю працю було перекладено латинською мовою і надруковано в Падуї в 1487 р. У ній детально описано відомі в ті часи гарячки й уроскопію, якій надавали в середні віки великого діагностичного значення. В «Путівнику» подаються такі настанови для лікаря: «Не нехтуй відвідуванням і лікуванням бідних; немає більш благородного вчинку, як це. Потішай пацієнтів обіцянкою видужання, навіть якщо сам у це не віриш. Твої слова з таким запевненням можуть допомогти силам природи. Оголоси твій гонорар, коли хвороба перебуває в зеніті розвитку, бо коли хворий одужає, то, будь певен, що він забуде, чим він тобі зобов’язаний».

Продовжувачем Ар-Разі був його співвітчизник Алі Ібн-Аббас (помер в 994 p.). Його праці були відомі в багатьох країнах, тільки «Канон» Ібн-Сіни витіснив пізніше капітальний порадник Алі Ібн-Аббаса. Продовжуючи традиції Ар-Разі, він вимагав ретельно спостерігати перебіг хвороб, перевіряти правильність прийнятого опису їх: «Перевіряйте в лікарнях описи хвороб, не завжди правильні в медичних творах». Він вимагав перевірки дії ліків на тваринах, бо «…в наші дні стають відомі нові засоби, про які в давнину не мали й поняття». В той час як у середньовічній Європі в медицині панували заучування текстів і сліпий культ авторитетів, Алі Ібн-Аббас виступав як попередник дослідної і клінічної медицини.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й усієї доби середньовіччя — Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна) — народився в аулі Авшан біля Бухари, працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані.

Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна)

Жив він у період економічного і культурного розквіту держави Саманідів. Високообдарована від природи людина, він уже замолоду визначався своїми здібностями і мав можливість поповнювати свої знання у великих книгосховищах бухарської бібліотеки. Переїхавши з політичних причин у Хорезм, Ібн-Сіна працював у товаристві найвидатніших учених Сходу, поміж яких був і Аль-Біруні. Це дало змогу Ібн-Сіні розширити обсяг своїх знань у різних галузях. Ібн-Сіну вважали вільнодумцем, безбожником, він зазнав за життя багато переслідувань, незгод, навіть був ув’язнений у тюрмі. Помер він на 57-му році життя у Хамадані (Іран), де до наших часів зберігається його могила-мавзолей.

Ібн-Сіна був енциклопедистом, як і багато інших учених в давнину. Він залишив праці з філософії, математики, фізики, астрономії, хімії; медицині він присвятив близько 20 праць. Світову славу приніс йому п’ятитомний твір з медицини «Канон лікарської науки», який був основним підручником протягом п’яти століть для всіх медичних шкіл не лише Сходу, а й Заходу. Канон Ібн-Сіни в XII ст. було перекладено на латинську мову. Цей переклад було видано ЗО разів. В арабських країнах його видають і тепер. Академія наук Узбецької РСР здійснила вперше в світі повний переклад «Канону лікарських наук» узбецькою і російською мовами (1950 p.).

У Каноні Ібн-Сіни, як ні у жодному тогочасному підручнику, в стислій формі, зрозумілою мовою, з винятковою послідовністю викладаються в певній системі основні галузі всієї тогочасної медицини. У першій книзі Канону подано тогочасні відомості з анатомії, загальної терапії, про функції органів; у другій частині – вчення про ліки та їхню дію; у третій – даються описи окремих захворювань і лікування їх, за звичаєм тих часів, захворювання викладаються «а capite ad calcanem (від голови до п’ят)»; у четвертій книзі – хірургічні захворювання, вчення про гарячки, косметика; у п’ятій – рецептура, речовини, що використовуються як протиотрута.

В основу викладу медицини Ібн-Сіна поклав учення Арістотеля, Галена, досвід індійських, середньоазіатських лікарів та свої власні спостереження і великий практичний досвід. Він описав клінічну картину чуми, відрізняв від прокази слоновість, визначав можливість передачі захворювань через повітря, воду, грунт. У Каноні даються вказівки щодо гігієни житла, одягу, харчування, причому розглядається харчування окремо для дітей, дорослих і людей похилого віку. Особливого значення у збереженні здоров’я Ібн-Сіна надавав фізичним вправам, правильному режимові харчування і сну. У хірургічному розділі дається опис операцій, серед них трахеотомії, витину каменів, ампутацій, лікування травматичних ушкоджень. Для лікування свіжих ран рекомендується промивати їх вином, накладати шви.

Ібн-Сіна вважав, що для збереження здоров’я і взагалі для успіху лікування велике значення мають душевний спокій і рівновага. Це він доводив, зокрема, своїм класичним експериментом з двома баранами, яких він утримував на однаковому харчовому режимі. Клітку одного з них він ставив поруч з кліткою вовка. Цей баран, незважаючи на ситий корм, швидко чахнув і гинув, тоді як другий, що не мав такого сусіди, перебував довгий час у доброму стані. Щодо походження психічних захворювань Ібн-Сіна не поділяв загальнопоширеного в той час погляду на них як на хвороби демонічного походження. Причиною їх він вважав або навколишні умови, або те чи інше соматичне порушення. Доказ цього він бачив у випадінні чутливості, певних функцій після травм головного мозку.

У своєму вченні про мізаджу – індивідуальну природу кожної людини (східна інтерпретація античних теорій про темпераменти) – Ібн-Сіна підносив нерозривну єдність фізичної, моральної й естетичної сторін; в останній особливе місце він відводив музиці, присвятивши їй спеціальні роботи. Проблеми медицини знайшли також своєрідне художнє втілення у творчості Ібн-Сіни. Відома його «Поема про медицину» («Уружуза фі-т-тібб»), яка не раз була перекладена на різні мови і обросла солідним коментарем. Ібн-Сіна дуже дорожив своєю поемою. «Я одягнув її,- писав він,- у досконалі шати і тішився нею, убраною в мантію Краси» (Исхаков В. И.- Ибн-Сина и его ан-тичнне предшественники. Зтюдьі о здоровье.- Ташкент.- 1987.- С. 31-32).

Світогляд Ібн-Сіни не був вільний від суперечностей. З одного боку, він цінував спостереження й досвід, наближався до розуміння закономірності явищ природи, з другого – віддавав певну данину містиці, займався тлумаченням сновидінь. Так і в медицині він, поряд з новаторськими ідеями і передовими на той час загальними поглядами, допускав застосування з лікувальною метою деяких нераціональних засобів і прийомів.

Вільнодумство Ібн-Сіни, його виступи проти фанатиків і офіційного ісламу викликали ненависть реакції. Він зазнавав переслідувань, особливо в останні роки життя в Ірані, де на той час посилилася реакція. Представники офіційного ісламу вважали Ібн-Сіну – і не без підстав – невірним і єретиком. В одному із своїх сатиричних памфлетів він писав:

Що ж, так воно і є: у суспільстві ослів
Якщо ти не осел, тебе невірним звуть.

У 1980 р. за закликом ЮНЕСКО в різних країнах відзначалося тисячоліття з дня народження Ібн-Сіни. Особливо урочисто було відзначено цю дату в СРСР: споруджено пам’ятники Ібн-Сіні, видано російською, туркменською і таджицькою мовами Канон, інші наукові та поетичні праці видатного вченого.

В Хорезмі (999–1014) написав «Канон медицини», який протягом п’яти століть був основним посібником, за яким майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візиром хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів — покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширює освіту серед підданих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій — тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В потрактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливості клімату і місцевості, шкідливості харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку куштував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунка, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, екстирпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер і ліки від подагри.

Серед пізніших лікарів слід згадати Аль-Букакіса — хірурга-експериментатора, що запропонував багато хірургічних інструментів, увів у практику припікання ран кип’ятком або розпеченим залізом, що використовувалось протягом століть.

Аль-Біруні належить капітальна праця «Фармакогнозія – Китай ас-сайдина». В ній різними мовами описано 107 ліків мінерального походження, 101 – тваринного, 950 – рослинного. Наводяться ліки не тільки середньоазіатського походження, а й з Китаю, Індії, Тібету, Вірменії, Грузії, Італії, африканських та інших країн, що свідчить про широкі як на той час міжнародні медичні зв’язки.

Як уже зазначалося, в усіх арабських халіфатах були шпиталі. Великі шпиталі з медичними школами були в Багдаді, Каїрі, Кордові. Багдад у часи свого розквіту мав близько 2 мільйонів жителів; за своєю архітектурою, благоустроєм, культурними закладами він вважався найкращим містом тогочасного світу. За халіфа Аль-Мамуна було утворено у Багдаді спеціальний заклад, в якому видатні вчені перекладали на арабську мову класичні праці греків, римлян з різних галузей знання. У медичній школі навчались особи різних національностей і релігій; навчання провадилось теоретично і біля ліжка хворих у шпиталях. У шпиталі міста працювало 25 лікарів різних спеціальностей: хворих розміщували по відділах залежно від характеру захворювань. У бібліотеці було зібрано багато тисяч рукописів. Коли в 1280 р. монголи захопили місто, то викинуті ними в Тігр рукописи, за свідченням арабського історика, «створили мовби міст з одного берега до другого».

З лікарів Багдада крім Разеса тривалий час великою популярністю користувались двірські лікарі багатьох халіфів з родини Бахтішуа. Окремі з них брали активну участь у перекладі класичних медичних праць і доповнювали їх описами результатів своїх спостережень.

За складом учених і організацією навчання особливо славилась медична школа в Кордові. В X ст. в Кордові був один мільйон мешканців, 900 громадських лазень, 17 різних наукових закладів, 70 бібліотек, в яких зберігалось 600 тисяч рукописів. Чудові пам’ятки маврітанської архітектури, що частково збереглись у Кордові, дивують своєю довершеністю і в наші часи. Серед багатьох учених Кордовського халіфату виділяється Авен-зоар (Абу-Мерван Ібн-Зохр, 1091-1162). Він критично ставився до Галена, Авіценни, вважав, що у практиці потрібно грунтуватись не на авторитетах, а на власному досвіді. В експерименті на тваринах Авензоар вивчав трахеотомію, рекомендував у разі потреби використовувати для штучного харчування зонд через стравохід, живильні клізми.

Його учнем був Аверроес (Ібн-Рошд, 1126-1198), видатний математик, філософ і лікар. Він залишив трактат з 7 книг, в яких описав гарячкові та очні захворювання, доводив особливе значення для зору ретини. У своїх працях він дотримувався погляду про вічність матерії і руху, тому на Сході й Заході його вважали єретиком. Життя Аверроеса подібне до життя Авіценни: він був на високих адміністративних посадах, але згодом і йому довелося зазнати тюрми і злиднів.

Заслуговують на увагу наукові праці Ібн-аль-Катіба (1313- 1374), який під час епідемії чуми в 1348 р. настирливо доводив, всупереч багатьом противникам, контагіозність її. «Як свідчать багатолітні спостереження,- писав він,- поширюється вона внаслідок прямого зіткнення з хворим. Запитують, як ми можемо прийняти теорію зараження, коли релігія заперечує проти цього. На це я відповідаю: перенесення внаслідок зіткнення доведено досвідом, спостереженнями та іншими вірогідними фактами. Реальність зараження стає очевидною, коли переконуються, що досить зіткнутися з хворим, щоб захворіти, і навпаки, ізоляція дає вам захист від неї. Хвороба передається не лише внаслідок зіткнення, а й одягом, посудом і навіть сергами з вух хворої». Такий погляд на шляхи поширення чуми та інших епідемічних захворювань знаходимо лише через 200 років у працях італійського вченого Фракасторо.

З арабських шпиталів найдосконаліше, для тих часів, обладнаним вважався шпиталь Аль-Манзора в Каїрі, побудований у 1283 р. Тут були окремі відділи для чоловіків і жінок, хворих розміщували залежно від характеру захворювань в окремих будинках з водопостачанням. Кожен відділ мав різні білизну і ковдри залежно від потреб. Ліки виготовлялись у спеціальному приміщенні; при шпиталі були бібліотека і приміщення для занять головного лікаря з лікарями. Лікування було безплатним для всіх верств населення, як оголосив халіф, відкриваючи шпиталь, «для рівних мені і нижчих,, для начальників і підданих, для еміра і воїна, для дорослих і дітей, для вільних і невільників, для чоловіків і жінок»

Одним з головних лікарів шпиталю Аль-Манзора в Каїрі був Ібн-Ан-Нафіс (1210-1288), автор медичної енциклопедії, трактатів з офтальмології, про загальні причини захворювань і коментаря до анатомії в Каноні Авіценни.

В останній роботі Ан-Нафіс докладно описав мале коло кровообігу. Описуючи серце, він зазначав: «Перегородка, що відокремлює два шлуночки, має таку ж міцність, як і інші частини серця, через неї не може проникнути ні кров, ні пневма. Думка тих, хто вважає, що ця перегородка порозна, є архіпомилковою». Ця визначна робота, яка свідчить, що Ан-Нафіс, можливо, робив секції людського трупа, експериментував на тваринах, оскільки чітко описав мале коло кровообігу і будову серця майже на три сторіччя раніше від учених Заходу (Сервета, Коломба, Цезальппіно, Гарвея), на жаль, стала широко відомою лише після опублікування її в 1933 p. М. Майєрдорфом.

Прихильність арабських халіфів до створення при своїх резиденціях свого роду учених академій, збирання наукових рукописів, запрошення учених із забезпеченням їм певних умов для роботи лише подекуди можна пояснити справжнім інтересом до науки, здебільшого це робилося лише з марнославства, бажання наслідувати один одного. Становище учених було дуже непевним, залежно від сваволі деспотів. Тих, хто не задовольняв якої-небудь примхи володаря могли не лише образити словом, а й побити, ув’язнити, вбити. Прикладів таких багато. Разес осліп на око після удару халіфа. Аль-Катіба було задушено в Фесі, Ісаак-Йоганніта кинуто у в’язницю за відмову дати халіфові Аль-Мамуну отрути для отруєння небажаних йому осіб; про долю Авіценни та Аверроеса ми вже згадували. Особливо часто така доля чекала учених-лікарів з прогресивним світоглядом, гідних своєї високогуманної професії.

Зберігся запис своєрідної за змістом молитви Мусія Маймоніда (XIII ст.), лікаря халіфа Саладіна: «Підтримай мої сили і моє серце, щоб завжди бути готовим допомагати бідним і багатим, другові й недругу, доброму і злому; зроби, щоб мій розум був ясним біля ліжка хворого, зроби так, щоб мої хворі мали довір’я до мене і моїх знань; віддали від ліжка хворих дурисвітів, тьму рідних з їхніми тисячами порад і всезнайок, бо це люди небезпечні; дай мені сили, бажання, можливість дедалі збагачувати свої знання. Сьогодні я можу відкрити для себе те, про що не підозрював учора, бо коло знання велике і розум людський проникає дедалі більше вперед».

З учених-лікарів Сходу слід ще відзначити Абул-Казіма, Осейбію й Алхацена. В працях Абул-Казіма збереглася з ілюстраціями «Хірургія» Павла Егінського. Абул-Казім оперував грижі, робив витини каменів, операції на очах та інші, знезаражуючи рани вином, відваром хвої, а також припіканням розжареним металом.

Осейбія (1204-1269) з Дамаска був автором першої праці з історії медицини. В ній ми знаходимо біографії 400 лікарів, відомості про медичні школи й госпіталі.

Алхацен (Ібн-аль-Хайсам, 965-1039) з Басри був не лише лікарем, а й видатним фізиком та математиком. Він вивчав закони заломлення проміння в середовищах ока. Введені ним позначення частин ока – рогівка, кришталик та ін.- збереглися до наших днів. Йому приписують винайдення окулярів, які доти були відомі лише в Китаї.

Значне місце у спадщині лікарів арабських халіфатів займали питання особистої гігієни. Ще в X ст. у Північній Африці було написано «Настанови щодо дієти», згодом в цю працю багато разів вносилися доповнення. Лікарям халіфатів належить ряд афоризмів про переваги профілактичної медицини, наприклад,- «Якщо ти можеш вилікувати хворого ліками або дієтою, вибирай дієту». Слід нагадати, що в античному світі під дієтою (біаїта) розуміли не тільки режим харчування, а й загалом здоровий спосіб життя.

Арабські лікарі значно розширили кількість рослинних і мінеральних лікувальних засобів. Створення у великих арабських містах перших громадських аптек сприяло розвиткові окремої галузі медичної науки – фармації.

У медицині, як і в інших галузях, давався взнаки багатоплемінний характер культури халіфатів. Визначними діячами у медичній практиці й науці були представники численних народів, що населяли або були пов’язані з ними економікою і культурою,- араби, согдійці (до речі, согдійцем за походженням був Ібн-Сіна), сірійці, хорезмійці, таджики, іранці (перси), азербайджанці, вірмени, єгиптяни (копти), євреї, маври, бербери та ін. Визначні лікарі працювали в Бухарі, Хорезмі, Багдаді, Дамаску, Каїрі, Самарканді, Кордові та інших містах.

Велику позитивну роль у розвитку медичних знань відігравали коментатори й перекладачі медичної літератури з арабської мови на латинську – універсальну наукову мову Західної і Середньої Європи. Ці перекладачі – арабісти Костянтин Африканський, Герард Кремонський та інші – зробили надбанням європейського наукового світу праці арабських лікарів, а також збережену й збагачену ними спадщину античної медицини. Медицина халіфатів є цінним джерелом дальшого прогресивного розвитку медицини.

Араби, як і Візантія, зберегли науковий спадок давніх Греції та Риму та передали його Західній Європі. Будучи родоначальниками алхімії, вони передали її здобутки в ту ж Європу разом з багатьма ліками на хімічній основі.

Тема 3. Світова медицина середньовіччя

Світова медицина ранньго і середнього середньовіччя

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась за доби правління імператора Юстиніана (VI ст.) ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

Загибель Римської імперії у 476 р. знаменувала закінчення стародавніх часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Виникли і утвердились основні сучасні світові релігії: у VI–V ст до н.е. — буддизм, християнство, яке започаткувало нову еру, та іслам (VII ст. н.е.). Буддизм проповідує культ Будди і бодхісатв або ідеальних створінь, що ведуть людей шляхом морального вдосконалення заради досягнення нірвани (звільнення). Християнські цінності виражаються у дотриманні Божих заповідей та в любові до Бога і ближнього. Жодна світова морально-етична система не запропонувала кращого еталона чеснот. Головною і абсолютною цінністю ісламу є Бог, а основною чеснотою мусульманина вважається щира відданість Всемогутньому. Загалом усі три релігії посприяли вдосконаленню духовного і фізичного єства людини.

В 330 р. імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Константинополя. У 395 р. Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна, або Візантійська — існуватиме ще тисячу років і значною мірою збереже культурні надбання стародавнього світу.

Констянтин І Великий

Із загибеллю Західної Римської імперії (476 р.) під ударами варварів (так називали греко-римські автори навколишні і зайшлі народи) антична культура, зокрема й медицина, як у самому Римі, так і в усіх його західних провінціях значно занепала. Шкільна підготовка лікарів припинилася, медицина знову стає частково фамільним ремеслом, яке передається з роду в рід. Разом з тим і на Заході при церквах та монастирях почали влаштовувати притулки для хворих; духівництво, зокрема ченці, лікували хворих і готували лікарів. Зрозуміло, що викладання медицини в таких монастирських школах могло провадитись лише в дусі цілковитої відповідності поглядів на будову і функції людського організму догматам церкви. На Заході були й поодинокі цивільні медичні школи, в яких зберігалася спадщина античної медицини. З таких шкіл найвідомішою була школа в Салерно коло Неаполя, заснована в 846 р. Утримувалась ця школа об’єднанням лікарів. Викладання в ній провадилось за заповітами Гіппократа, і тому називалася вона «Civi-tas Hippocratica» («Товариство Гіппократа»). Навчання в школі тривало 9, для хірургів- 10 років. Перші 3 роки були підготовчими. Після закінчення школи право на практику надавалося лише після річної праці з досвідченим лікарем. Починаючи з XI ст. в Салернській школі у викладанні почали використовувати праці арабських лікарів. З перекладачів з арабської мови на латинську особливо вславився Константан Африканський (1015-1087).

Константан Африканський з Карфагена (Півн. Африка) – високоосвічений лікар, лінгвіст, цікавився астрономією. Він багато подорожував, відвідав Єгипет, Ефіопію, Сірію, Месопотамію, Індію. На батьківщині його було обвинувачено в магії, він знайшов притулок в Салерно, де працював викладачем. Константан Африканський переклав з арабської мови на латинську багато класичних медичних праць, які в цей час на Заході були невідомі. Пізніше він працював двірським лікарем апулійського герцога; під кінець життя став ченцем бенедиктинського монастиря в Монте-Кассіно, де й помер. Там йому споруджено пам’ятник.

Викладання анатомії в Салерно провадилось теоретично; секції робили, як і за часів Галена, на свинях. Лише в 1231 р. школа дістала від короля Фрідріха II дозвіл робити секцію людського трупа один раз на 5 років. У Салернській школі Роджер у 1170 р. уклав добре ілюстрований підручник з хірургії за звичаєм тих часів «а capite ad саісапет». У ХНІ ст. цю працю переробив і доповнив пармський хірург Роланд, і вона під назвою «Rolandina» стає надовго підручником в італійських медичних школах. У цьому ж столітті в Салернській школі було укладено збірник засобів проти отрут («Antidotarium», 1290 p.), в якому вперше подано ліки у ваговому приписі: гранах, унціях, скрупулах, драхмах (давня аптечна вага), а не «на око», по «пригорщі», як практикувалось до цього. У 1213 р. Салернська школа отримала статус університету.

Universitas (сукупність, спільність) – так у середні віки називали різні товариства, купецькі гільдії, об’єднання ремісників. По аналогії вищі школи стали називати Universitas magistro-rum et scolarium – об’єднання вчителів та учнів, які жили разом в гуртожитках – колегіях. Перші університети на Заході було засновано в Болоньї (1158 p.). Потім виникли університети в Оксфорді і Кембріджі (1209 p.), Парижі (1215 p.), Саламанці (1218 p.), Падуї (1222 p.), Неаполі (1224 p.), Монпельє (1289 p.), Ліссабоні (1290 p.), Відні (1365 p.), Гейдельберзі (1386 p.). У слов’янських країнах перші університети було відкрито у Празі (1348 р.) і Кракові (1364 p.). Університети здебільшого були пов’язані з монастирями. їхні статути та навчальні плани контролювалися католицькою церквою. Викладачами шкіл були переважно ченці. Інші викладачі повинні були давати присягу, що вони в своїх лекціях суворо дотримуватимуться догматів католицизму; для них були обов’язкові всі церковні правила і закони, включаючи целібат; лише в 1452 р. їм було дозволено одружуватись. Кожні три дні професори, як і всі дипломовані лікарі, повинні були, під страхом заборони практики, сповідатись у свого духівника. Церква вбачала в університетах не заклади, які повинні пробуджувати в молоді прагнення до знань, до пізнання сил природи, навпаки, вона розглядала їх як школу, в якій молодь перетворюється на безмовних і покірних виконавців її волі. В інструкції 1366 р. папи Урбана V Паризькому університетові зазначено, що студенти «повинні слухати лекції, сидячи на землі- а не на лавках, для вгамовування духа і пригашення в їхній молодості всіляких спокус і гордощів».

В основу вивчення медицини було покладено не спостереження над перебігом недуг у хворих, не досліди на тваринах, а вивчення текстів Галена, Гіппократа, Арістотеля, які тлумачилися відповідно до святого письма, в якому, за вченням церкви, дано богом увесь обсяг знань, доступних людському розумові. Висловлювання поглядів, які чимось відрізнялися від визнаних догматами церкви, вважалося великим злочином – єрессю. «Всяке пізнання – гріх, якщо воно не має на меті пізнання бога»,- так учив один з основних апологетів католицизму Фома Аквінський (XIII ст.). Для збереження «чистоти» вчення церкви і боротьби з інакодумцями католицька церква створила (XIII ст.) особливу організацію – інквізицію (inquisitio – розшукування) .

Навчання на медичних факультетах за тих часів було суто схоластичним, зводилось до слухання лекцій і вивчення текстів різних авторитетів. Видатними ученими вважалися професори, які могли кожне положення підтвердити напам’ять цитатами з святого письма чи з творів визначних античних авторів. Про такий культ словесних цитат з іронією згадує Гете в поемі «Фауст» словами Мефістофеля, що переконує студента вивчати медицину, в якій

…де понять не стане, неодмінно
Словами слід їх підмінять,
Словами спорять на всі теми,
Словами творять всі системи,
Словам тим віри всі діймають,
Із слова букв не викидають.

Основою медицини стали не спостереження і досвід, а словесні conclusiones et deductiones – умовиводи й дедукція. Звідси стає зрозумілим, чому до часів Відродження, коли з ряду причин починає слабшати гнітючий вплив церкви, медична наука не знає оригінальних праць, відкриттів.

У Болонському університеті в XIV ст. викладалися три курси медицини: практична медицина, медична філософія, медична астрологія – ятроматематика. На курсі ятроматематики під псевдонауковою маскою математично-гесметричних формул подавалось надумане вчення про складання гороскопів, що мало глибоке коріння ще в первісних віруваннях вавілонян і ассірійців. Гороскопи складались на кожен рік для країн, міст, окремих осіб, новонароджених дітей, про перебіг недуг в окремих хворих.

Висновки гороскопів часто давались «словами піфій», могли тлумачитись по-різному. Складання гороскопів вивчалося в середні віки в усіх університетах.

Відірваність схоластичної медицини від безпосереднього досвіду викликала протест передових людей. Провісник нових часів славнозвісний італійський поет Петрарка (1304-1374) гостро виступав проти схоластики в медицині, яка, за його словами, «здорових кидає в недугу, а хворих – у смерть». Такі лікарі, за Петраркою, «вміють лише молоти язиком, а не лікувати, від чого вони ненависні здоровим і смертоносні хворим». Піфія – жриця у храмі Аполлона в Дельфах: сидячи в печері над розколиною, з якої йшли запаморочливі гази, вона вигукувала без ладу слова, які жерці по-своєму тлумачили як віщування Аполлона.

Медицина середньовічної Європи

Феодальний устрій Західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздробленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин — князівств, графств тощо. Єдиним об’єднавчим фактором була християнська церква. Між церковною верхівкою, яка набирала сили, і феодалами розпочинається боротьба за владу. Церква запровадила спеціальний суд — інквізицію, який, зазвичай, порушників церковних канонів (єретиків) та непокірних засуджував до єдиної ефективної міри покарання — спалювання на вогнищі.

Водночас християнство воістину започаткувало нову еру в історії людства. Воно зміцнило високі морально-етичні цінності, зокрема милосердя до хворих і немічних. Християнська церква і медицина йшли поруч.

За доби раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались праці Гіппократа і Ґалена.

Окрім медичних шкіл при монастирях, виникають світські медичні школи.

Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії.

Школа в Салерно, зображена в Каноні медичних наук Авіценни

Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі «Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб.

Гравюра, на якій зображено лікарів і пацієнтів

Салернської школи XI–XII століття.

На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат «Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб «від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen sanitatis salernitatum).

Крім Салерно, світські медичні школи були відкриті в Болоньї (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних, існували філософські і юридичні школи. В 1200 р. в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (Studium generale). Управлялася школа земляцтвом студентів і викладачів (Universitas). Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas — здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову — декана (decanus — десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені — бакалавр, ліценціат, доктор.

Bacca laurei — студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinum, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) — це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, «Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок», або «Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби». Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і робив їм дарунки.

Під час навчання учні називались студентами (від studere — вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя, або rectora.

Університети користувалися великою автономією. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання, необхідні учню, містилися в працях визнаних авторитетів, і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Були канонізовані праці Гіппократа, Ґалена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного.

Ось як провадилось навчання на медичному факультеті Краківського університету – найближчої в ті часи до нашої країни вищої школи. Тут навчалась молодь з українських та білоруських земель, для якої при цьому університеті було обладнано спеціальний гуртожиток-бурсу. Число учнів з українських земель було досить значним. Лише з невеличкого м. Дрогобича поблизу Львова в ньому навчались з 1411 по 1600 р. 32 особи.

Краківський університет було засновано в 1364 p., але фактично навчання почалося в ньому лише в 1400 р. Медичний факультет цього університету був найменш обладнаний. Викладали на ньому, як і на багатьох тогочасних медичних факультетах, 1-2 професори. Навчання спочатку тривало 4 роки, пізніше – 5 років. Протягом перших 2 років вивчали першу книгу Канону Ібн-Сіни та коментарі до Гіппократа й Галена в перекладі Константина Африканського. Викладали тільки латинською мовою. Через кожні 2 тижні влаштовували малі диспути, на яких кожен із студентів повинен був відповідати на різні запитання з прочитаного професором розділу. Двічі на рік влаштовувалися великі диспути, на яких у присутності декана, професорів і всіх студентів факультету студентам ставили різні запитання з вивченого матеріалу. На запитання треба було відповідати пишномовно, прикрашати свою відповідь якомога більшою кількістю цитат з Галена, Гіппократа, Арістотеля, Плутарха, отців церкви. По двох роках навчання, після успішного диспуту, студента вшановували лавровим вінком з ягодами (bacca laurei), і він діставав перший учений ступінь бакалавра. Від нього приймали присягу, що він не займатиметься поки що медичною практикою і особливо не споганить себе медичним рукодійством – хірургією. Новий бакалавр, за звичаєм, повинен був на свій кошт частувати присутніх вином, цукерками, платив до скарбниці університету 12 грошів.

Краківський університет

Третього року вивчалася третя книга Канону Ібн-Сіни, вчення про пульс, сечу, зовнішньому виглядові якої надавали великого значення. На четвертому і п’ятому році вивчали четверту і п’яту книги Канону Ібн-Сіни, афоризми Гіппократа, рецептуру. Навчання велося суто теоретично. Анатомічний театр і невеличку клініку медичний факультет дістав уперше лише в кінці XVIII ст.

По закінченні студент діставав звання ліценціата (Iicentiatus – обізнаний у медицині). За тогочасними законами, ліценціат мав право подавати самостійну медичну допомогу в нескладних випадках, в разі більш тяжких захворювань він повинен був радитися з докторами медицини, але з давніх часів ліценціати користувалися необмеженим правом практики. У перші 127 років існування Краківський університет мав право надавати звання бакалаврів і ліценціатів, Звання доктора медицини факультет уперше надав у 1527 р. За прикладом найстарішого Салернського університету, надання вченого ступеня доктора медицини супроводилося виконанням певних церемоній. Ліценціат, що бажав здобути звання доктора медицини, звертався з відповідним клопотанням до університету і діставав право на диспут. Диспут провадився на обрану тему, наприклад: «Взаємини між Марсом та Венерою і вплив їх на людський організм», «Чи корисна капуста шлункові п’яниці» тощо. Диспут відбувався 3 дні по одній годині вранці і ввечері. Якщо кандидата визнавали гідним, його під урочистий дзвін вели до університетської церкви, де відбувалася коротка відправа, ректор покладав на голову докторанта лавровий вінок і надівав йому на палець перстень. По відправі за рахунок нового доктора відбувалася гостина, під час якої доктор вшановував присутніх подарунками. У Краківському університеті головні професори діставали по 12 ліктів сукна або по 6 гривень, інші – подарунки меншої вартості. Здобуття вченого ступеня за тих часів вимагало від кандидата крім певних знань значних матеріальних витрат. Особливо дорого доводилося платити кандидатам в університетах Франції та Англії. В деяких університетах право присвоєння учених ступенів духовна влада, місцеві правителі робили джерелом прибутку. Часто надавали це звання особам, які зовсім не мали підстав до нього.

Розквіт наукового життя та поширення впливу Краківського університету на культурне життя Польщі припадає на XVI ст.

Медицина епохи Відродження

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває за доби Відродження. Цьому сприяли такі фактори. Подальший розвиток міст і ремесел вимагав економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’являється освічений прошарок городян, що закінчували світські школи (університети). У XIV–XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка завдала незагойних ран феодальним замкам. У 1492 р. Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 р. Васко да Ґама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 р. Маґеллан огинає з півдня Американський континент і здійснює навколосвітню подорож.

Ще раніше, у 1054 р., християнська церква розкололась на православну і католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму — течії у християнстві, яка відсунула Бога на другий план і проголосила Людину центром світобудови і основною цінністю. Цей період отримав ще назву епохи гуманізму.

Оскільки церковні собори в Латерані (1139 p.), Монпельє (1162 р.) заборонили лікарям-ченцям займатися всіма лікувальними процедурами, під час яких проливається кров (Ecclesia abhorret sanguinem), практична хірургія зовсім вийшла з компетенції професорів-ченців. Ця галузь медицини в Західній Європі, за винятком Італії, майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників, які об’єднуються, за прикладом усіх ремісників тих часів, у цехи. Переважна більшість таких ремісників робила дрібні хірургічні втручання: кровопускання, виривання зубів; найчастіше цих майстрів називали цирульниками У багатьох містах, зокрема у нас на Україні у Львові, Кам’янець-Подільському та ін., у міських документах цех таких ремісників називався цехом хірургів. На чолі цеху стояв виборний цехмістер. Кожний майстер міг мати 3-4 учнів. Строк навчання в середньому тривав 5 років. Після іспиту учень діставав звання підмайстра, а ще через 2-3 роки мав право відкривати свою майстерню. Більш значні операції майстри робили лише за призначенням докторів медицини. Військо в поході, як правило, супроводили тільки цирульники. По малих містах більшість цирульників були неписьменні і все ремесло вивчали й передавали своїм учням лише практичним шляхом. Окремі з них спеціалізувалися на витинах каменів, інші – на вправленнях вивихів, лікуванні переломів. Були й мандрівні хірурги, що їздили з міста до міста і на ярмарках рекламували свою майстерність.

Назва цирульник походить від зміненого слова хірург (chirurgus, chirur-cus, cirulicus).

Ампутація гомілки цирульником під наглядом дипломованого лікаря, XVI ст (Франкфуртський музей)

Урок анатомування в школі цирульників ХVІ ст.

Було б помилкою вважати, що за тих часів, коли панувала схоластична школа, цілком припинився розвиток медицини. Постійні війни, особливо вісім хрестових походів (1096-1291), давали великий практичний досвід лікарям, зокрема хірургам, які у своїй практичній роботі не могли задовольнятися лише заповітами стародавніх авторитетів. У Болонському університеті (Італія) хірург Бургоньйон Гуго (1180-1282) і його син Теодоріх перші довели (1266 p.), що при лікуванні ран загоєння з «pus bonum et laudabile» не є ідеалом, можна досягти загоєння і без гною, як ми тепер кажемо «рег primam intentionem». Вони показали, що цього можна досягти, якщо на свіжу рану відразу накласти пов’язку з розчином вина і зашити (cum solo vino et stupa et ligatura decenti). На ці часи припадає праця відомого італійського хірурга Ланфранка – автора підручника хірургії, в якому він пише про забутий спосіб спинення кровотеч лігатурами і перекручуванням судин. З політичних причин Ланфранк змушений був у 1290 р. покинути свою батьківщину і переїхати до Франції, де він викладав хірургію в Парижі, а його син Бенетус – у Монпельє.

Король Англії Генріх VIII видає грамоту цеху цирульників у Лондоні в 1540р.

Г.Ланфранк, високоосвічений хірург, тяжко переживав принижене становище хірургів у Франції порівняно з Італією. У своєму підручнику «Chirurgia magna» з приводу цього він писав: «Ніколи не може бути досконалим лікар, якщо він не розуміється на хірургічних операціях, так само як і оператор, який не знає медицини. О боже, чому існує прірва між лікарями й хірургами?! Лікарі залишили операції простолюду, і в суспільстві вважається неможливим, щоб одна і та сама людина була обізнана і в медицині, і в хірургії».

Мрія Ланфранка про те, щоб хірург був високоосвіченим і всіма шанованим лікарем, збулася дуже нескоро – майже через 450 років.

Гільйом де Салісе (XIII-XIV ст.) написав у Вероні в 1276 р. трактат з хірургії. Для закриття ран кишок і живота він використовував кушнірський шов, який лише в наш час ввів у широкий вжиток німецький хірург Шміден. Гільйом на відміну від своїх попередників не вважав, що поранення кишок завжди веде до смертельного кінця.

У посібнику з хірургії Гі де Шоліака (Collectorium artis chi-rurgicalis medicinae, 1363), за яким навчалися в усіх медичних школах до XVII-XVIII ст., про всі ці досягнення не згадувалося.Варто зазначити, що Шоліак при переломах стегнової кістки застосовував уперше витягування, чіпляючи до витягнутої в довжину пошкодженої кінцівки перекинутий через блок тягар.

Для знеболювання він використовував, як і його давні попередники, губки, які вимочували в сокові макових головок або мандрагори, блекоти, лопуха, а потім висушували на сонці. Перед операцією цю губку змочували в гарячій воді і давали хворому посилено нюхати, аж доки він засне; щоб збудити його, прикладали губку, змочену в оцті.

Видатну роль в розвитку середньовічної хірургії відіграв німецький цирульник Герсдорф і французький Амбруаз Паре. Перший почав робити ампутацію кінцівок з використанням шкірних клаптів без шва, другий вдосконалив ампутації, застосувавши лігатуру артерій. А. Паре рішуче виступив проти припікання ран розпеченим залізом або кип’яченою олією. Він однаково ретельно лікував простих солдатів і воєначальників, прагнучи применшити страждання поранених.

Амбруаз Паре (1510 – 1590).

Протези, сконструйовані А. Паре.

З часом у Франції цирульники домоглися рівних прав з лікарями, і їхня підготовка почала проводитись у спеціальних хірургічних школах, а в XVIII ст., незважаючи на опір дипломованих лікарів, в Парижі було відкрито вищий навчальний заклад — хірургічну академію (1731).

В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами (бо феодалам потрібно було платити за землю), поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із занесенням інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40 днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його екіпаж в місто не допускається.

З’являються перші спроби створити ідеальні системи людських спільнот, в яких передбачається і низка громадських медичних заходів. Томас Мор написав твір під назвою «Утопія», в якому обґрунтовує устрій держави на всі часи. Він рекомендує державі постійно мати запаси хліба на два роки, щоб попередити виникнення голоду. Описує, яким чином слід лікувати хворих, але найбільше уваги приділяє канонам сімейної моралі, зокрема, вбачає велику шкоду у дошлюбних статевих стосунках, обґрунтовує необхідність заборони розлучень і необхідність суворого покарання, аж до смертної кари, подружньої невірності. Томазо Кампанелла у своєму творі «Держава сонця» особливу увагу також приділяє відтворенню потомства; з його позицій, все, що стосується інтересів потомства, має бути під першочерговою державною опікою.

У XIII-XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи. Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами, переміщення народних мас, пов’язані з хрестовими походами, скупчення населення в містах, затиснутих мурами фортець. Згадки про ці епідемії подаються в тогочасних писемних пам’ятках під загальною назвою «мор», «пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом. З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак, псоріаз, сифіліс.

Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою «чорна смерть». З Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь, Єгипет. У жовтні 1346 p., як свідчить літопис ченця Михайла Піцци, 12 венеціанських галер, прибувши до Мессіни, занесли чуму, яка поширилась із Сіцілії в Італію, в 1348 р. в Іспанію, Францію та Англію; в 1349 р. через Німеччину досягла Польщі, України та московських земель, в яких вона лютувала близько 2 років. За документальними даними тих часів (міськими хроніками, церковними записами про поховання, записами літописців та ін.), у великих містах вимерло від половини до 3Д населення і більше, а населення всієї Європи, за підрахунками радянських демографів, втратило від «чорної смерті» не менш ніж 25 %, що при населенні Європи XIV ст. близько 105 мільйонів перевищувало 26 млн.

Епідемія чуми в середньовічному місті.

Костюм середньовічного лікаря під час епідемії чуми.

Незнання причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих, що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне, неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами. В народі почався рух замолювання своїх гріхів самобичуванням. З оселі до оселі ходили натовпи людей у закривавлених сорочках та капелюхах з червоним хрестом. Під похоронний дзвін та співи народом складених молитов натовпи прямували до церков, в релігійному екстазі били себе колючим дротом.

Скупчення людей, звичайно, сприяло не згасанню епідемії, а, навпаки, поширенню її.

Під час епідемій люди втрачали, за свідченням сучасників, інтерес до життя, будь-які бажання зникали перед лицем страшного лиха. Релігія, духівництво ставали керівниками життя. Величезні матеріальні цінності передавалися церкві. На цей час припадає заснування багатьох монастирів.

Покаяння самобичуванням (Flagellatores) під час «чорної смерті» в 1349 р.
З хроніки Ерігіуса Corpus chronicorum Flandriae.

«Чорна смерть» знайшла відображення у творах тогочасних письменників-гуманістів. Джованні Боккаччо (1313-1375) писав: «Ця хвиля скам’янила серця такою мірою, що брат залишав без догляду сестру, дружина – чоловіка, і найстрашніше – батько й мати покидали дітей. Марно людство кликало на допомогу святих Севастьяна та Роха». Таку саму картину епідемії «чорної смерті» подано і в інших літописах.

Темі великої епідемії присвячено і «Бенкет під час чуми» Пушкіна. Хворобу тут названо чумою, як умовно називалися епідемії в давнину. Судячи з описів, тут, очевидно, мала місце мішана інфекція.

Франческо Петрарка, описуючи в листах жахливу картину країни із спустошеними містами та селами, шляхами, вкритими трупами, повсюди гнітючу тишу, особливо відзначає розгубленість освічених кіл: «Запитуєш істориків – вони німі, запитуєш лікарів – вони в ступорі, звертаєшся до філософів – вони знизують плечима, наморщують лоба і підносять палець до уст в урочистому мовчанні».

Особливу безпорадність виявив медичний факультет Паризького університету. У своєму «Compendium de epidemia», оголошеному населенню в 1348 p., факультет рекомендував від чуми: «Палити в громадських місцях і приміщеннях ладан і цвіт ромашки; утримуватись від споживання домашньої птиці, жирного м’яса, гострих страв і особливо смертельно небезпечної оливкової олії; не спати пізніше, ніж займеться зоря, обов’язково утримуватись від статевих зносин». Подібну пораду оголосив медичний факультет і в Мон-пельє.

Більш радикальні засоби боротьби були застосовані в Падуї і Венеції. В цих містах хворих примусово ізолювали за містом, одяг їхній спалювали, приміщення і меблі піддавали провітрюванню тривалий час, стежили за чистотою води і вулиць, навіть знищували щурів.

На стінах будинків міста Ред-жі-Емілії протягом 3 років висіли оголошення: «Всіх зачумлених випроваджувати за місто в поле, де вони помирають або одужують; ті, хто доглядав їх, повинні бути замкнені протягом 10 днів; духовні повинні оглядати хворих і доносити властям про хворих під страхом спалення і конфіскації майна».

В окремих місцях юрми знедоленого народу обвинувачували в поширенні чуми і спалювали «відьом», «чарівниць».

Великі і часті епідемії дали змогу широкому колу лікарів переконатися в можливості передачі цих захворювань через дотик і речі. У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізолювати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В Рагузі (нині Дубровник), у Венеції, Марселі та інших великих портових містах від підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до розвантаження протягом 40 днів (звідси карантин – сорокадення); було введено в портах посади спеціальних санітарних доглядачів.

Доба Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452–1519), вченого-енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла; Миколая Коперника (1473–1543), учня Юрія Дрогобича, який першим обґрунтував геліоцентричну будову світу; Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо.

Бок Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 р. французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 р. такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 р. Александро Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Вид черепу. 1489 рік.

Серед титанів медицини доби Відродження слід назвати таких:

Андреас Везалій (1514–1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 р. був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті, досконально володів грецькою, латинською і арабською мовами.

Андреас Везалій (справжнє прізвище Віттінгс, 1514-1564)

З перших років навчання на медичному факультеті виявив виняткову пристрасть до вивчення анатомії. Не задовольняючись лекціями своїх учителів, які викладали її за Галеном, Везалій, під загрозою смертної кари, викопував з товаришами потайки на кладовищі свіжі трупи і знімав повішених злочинців за стінами міста, переховував їх у себе в приміщенні і вивчав на них анатомію. Маючи 23 роки, він поїхав у Падую, де був у ті часи найкраще обладнаний анатомічний театр, блискуче провів там ряд диспутів, виявив великі знання з анатомії і невдовзі (у віці 25 років) дістав звання професора анатомії цієї відомої школи. Везалій, досліджуючи людські трупи, виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок Галена. Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуночок серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши свої анатомічні дослідження і систематизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «De humani corporis fabrica, libri septem» («Будова людського тіла, в семи частинах»), який прекрасно ілюстрував художник Каль-кар – учень Леонардо да Вінчі та Тіціана. У І книзі описано скелет, II – зв’язки та м’язи, III – судини, IV – нерви, V – нутрощі, VI – серце, органи дихання, VII – мозок.

Перший розтин трупів в Болонському університеті було виконано в 1281 p., в Падуї- 1341 p., у Празі- 1460 p.; анатомічні театри відкрито в Падуї в 1490 p.; Парижі- 1608 p.; Лейдені – 1610 p.; Болоньї- 1637 р. У середні віки легально можна було робити лише розтини трупів злочинців, скараних на смерть.

Праця Везалія, за визначенням І. П. Павлова у його передмові до російського видання трактату Везалія (М., 1950),- «це перша анатомія людини, яка не просто повторює вказівки й думки стародавніх авторитетів, а спирається на роботу вільного дослідницького розуму». 1555 р. вийшло друге видання твору Везалія, доповнене й перероблене ним і набагато краще надруковане.

Праця Везалія стала об’єктом шаленої критики прибічників Галена, які вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його не Везалієм, а Везанусом (vesanus – божевільний). Доля Везалія була сумна. За намовою заздрісників його звинуватили в анатомуванні ще живої людини, і він змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» в Єрусалимі. На зворотному шляху корабель розбився, Везалій опинився на безлюдному острові Занте, де помер від голоду й хвороби. Тут пізніше йому було встановлено пам’ятник.

Везалій перший дав опис тіла людини, побудований на докладному дослідженні людських трупів; він перший розробив у деталях правильну методику секції, і його справедливо вважають творцем анатомії як науки.

На численних рисунках людське тіло ніде не зображено у Везалія непорушним, в лежачому положенні, а всюди динамічно, у русі. Рисунки до лекцій Везалія свідчать, що лекції його супроводжувалися порівняльними демонстраціями, з живим натурщиком, зі скелетом – Везалій був новатором не лише у вивченні, а й викладанні анатомії. Його лекції, так само як і рисунки в його книзі, давали уявлення не тільки про будову, але частково і про функції організму. Вони характерні для епохи Відродження, її життєствердного оптимізму, що знаходило свій вияв не тільки в художній літературі, але навіть і в анатомічному атласі. Для учнів Везалій опублікував скорочений виклад великої праці – «Епітоме» (щось на зразок конспекту або узагальнених висновків). Книга ця перекладалася у XVIII ст. в Москві Єпіфанієм Славинецьким – «Врачевская анатомия».

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття відсутності міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Ґален.

Ілюстрація до твору “Про будову людського тіла”. Гравюра І.С. ван Калькара, 1543 рік.

Малюнок скелета з атласу Везалія.

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габрієль Фаллопій (1523-1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопієві труби).

Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Реальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок–легенева артерія–легені–легенева вена–ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпіґі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590 р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Міґель Сервет, пізніше звинувачений у єресі і спалений на вогнищі Кальвіном.

У 1606 р. Ієронімус Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця. У 1628 р. Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.

Джіроламо Фракасторо (1478–1553) — фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 р. написав працю «Про пошесні хвороби» («De morbis contagiosis»), в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти — seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами — через дотик, одяг, повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву «сифіліс». Лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.

Джіроламо Фракасторо (1478 – 1553).

Велика заслуга Фракасторо не лише в описі відомих йому епідемічних захворювань, а й у висловленому ним прозорливому здогаді, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти – semi-naria contagiorum,- для кожної хвороби окремі, які мають виняткову здатність до розмноження. За Фракасторо, передача заразних хвороб можлива різними шляхами. «Одні,- писав він,- заражають тільки через безпосередній дотик, інші, крім того, залишають ще вогнища, які самі собою можуть поширювати контагій. Я називаю вогнищами одяг, речі з дерева та інші, які самі по собі залишаються незмінними, але сприймають контагіозні зародки і вже через це самі стають джерелами зараження.

Деякі хвороби поширюють контагій не тільки через безпосередній дотик та через вогнища, а й на відстані. Такими е чумні гарячки та сухоти». Як бачимо, Фракасторо не лише пригадав забуті в його час висловлювання Лукреція, а й розвинув його думки. Основна його праця, присвячена описові інфекційних хвороб – «De contagione et contagiosis morbis et curatione («Про контагій, контагіозні хвороби і лікування»), вийшла в світ у 1546 р. В ній він уперше описав висипний тиф як окрему хворобу, віспу, кір, коросту, проказу і чітко висловив думку про заразність туберкульозу. Погляди Фракасторо на шляхи поширення заразних хвороб сприяли більш правильній організації боротьби з ними.

В історії медицини Фракасторо відомий ще як автор опису венеричної хвороби, яка була поширена в Європі, особливо 1495-1520 pp., і якій він дав назву сифіліс, що закріпилася за нею назавжди.

Крім трактату «Про сифіліс, або галльську хворобу» («De morbo Gallico, 1525 p.) Фракасторо, за звичаєм тих часів, дав опис цієї хвороби в алегоричній поемі, героя якої пастуха Сифіліса за ганьблення Сонця боги карають хворобою. Як пише відомий французький сифілідолог Рікор, назву сифіліс Фракасторо створив з двох грецьких слів: -свиня; -люблю. Фракасторо дотримувався погляду, що ця хвороба здавна спостерігалася в Європі, але лікарі не вміли її відрізнити від інших. Лікувати сифіліс він радив ртуттю.

На батьківщині Фракасторо, у Вероні, йому споруджено пам’ятник.

За доби Відродження у зв’язку з розвитком фізики та хімії в медицині з’являються два напрямки щодо пояснення життєвих процесів — ятрофізичний і ятрохімічний. Представники ятрофізичного напрямку (Санторіо-Санторіні, Д. Бореллі, Д. Боліві) пояснювали теплоту тіла тертям частинок крові, роботу серця уподібнювали звичайному насосу, грудної клітки — як міху у кузні, залози розглядали як сита. Представники ятрохімічного напрямку (Ф. Сільвіус) передбачали існування в рідких середовищах організму (слина, панкреатичний сік, жовч, лімфа) особливих речовин — ферментів, — які перетворюють одні речовини в інші. Кінцеві продукти цих перетворень є кислими або лужними. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежало здоров’я людини. Обидва напрямки сприяли глибшому пізнанню процесів життєдіяльності людського організму.

На початку XVII ст. роль передового наукового центру в Європі переходить від північної Італії до Нідерландів. Мистецтво Нідерландів ще більше, ніж італійське, приділило увагу людському тілу, здоровому і хворому, живому і мертвому. Художники малювали портрети анатомів за роботою в анатомічному театрі, портрети лікарів, спілкування з хворими. Це особливо було характерно для творчості Рембрандта. Вражає його картина «Лекція з анатомії лікаря Тульпіуса», який був видатним лікарем і професором анатомії Амстердамського університету, портрет професора Лейденського університету Сільвіуса.

Лейденський анатом Р. де Грааф займався вивченням будови жіночих репродуктивних органів. Він описав труби, пояснив різні фази овуляції, його іменем названі фолікули в яєчниках жіночої статевої системи.

Виникнення шпиталів та їхнє постійне зростання, підготовка дипломованих лікарів, число яких теж невпинно зростало, сприяло вирішенню проблем громадського здоров’я. Виникають початки медико-санітарного законодавства. Так, 1140 р. король Сіцілії Рожер видав закон, згідно якого дозволялось практикувати лікарям, які витримали державний екзамен. Пізніше з’являється розпорядження щодо забезпечення міст харчовими продуктами та їхнього захисту від фальсифікації. Із давніх часів переходять такі гігієнічні заклади, як громадські лазні.

Слід згадати Б. Рамацціні. В 1696 р. він підсумував свої спостереження за працею людей різних професій у книзі під назвою «Міркування про хвороби від занять». В цій роботі він детально описує різні захворювання, які пов’язані з різного роду заняттями. Б. Рамацціні називають батьком професійної гігієни.

У XVII ст. виник статистичний підхід до аналізу громадських явищ, що мало велике значення для розвитку громадської медицини. В 1662 р. Д. Ґраунт передав Королівському науковому товариству працю, в якій виклав свої спостереження над смертністю та народжуваністю у Лондоні (з 1603 р.). Він вперше склав таблиці смертності і вирахував пересічну тривалість ймовірного життя кожного покоління. Цю роботу продовжив його товариш і лікар В. Петті, який свої спостереження над природним рухом населення назвав «політичною арифметикою», що краще відображає вплив на ці процеси суспільних явищ, ніж навіть теперішня назва — демографічна статистика. Невдовзі таблиці смертності почали використовуватись як підґрунтя для страхування життя.

Аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для пошуку ліків, так і безпосередньо для хімічної науки. Аптеки ставали центрами науки, а фармацевти займали чільне місце серед вчених середньовіччя.

Передові мислителі епохи Відродження прагнули до пізнання дійсності на основі досліду, відмовляючись від сліпого підкорення авторитетам.

В 1495 р. виходить капітальна праця Джованні Піко (1462-1494) з 12 книг- «Disputationes adversus astrologos» («Заперечення астрології»), в якій подається глибоко обгрунтована нищівна критика ятроматематики, доводиться вся безпідставність науки про гороскоп. У ці ж часи засновник Платонівської академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1453-1499) в праці «De abditidis morborum causis» («Приховані причини хвороб») доводить всю важливість і необхідність не тільки пильних спостережень біля ліжка хворих, а й перевірки і зіставлення симптомів, які спостерігалися за життя, із змінами в органах померлих. У його праці вперше наводяться результати 20 аутопсій.

Особливо гостро цей протест виявився в діяльності Парацельса. Величезний вклад в розвиток фармації вніс Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Ґоґенґейм) (1493–1541).

Сучасники порівнювали його з Лютером, що дуже ображало Парацельса. «Alterius non sit, qui suus esse posset (Нема потреби йти за другого, коли можеш бути самим собою)»,- казав він. Парацельс – справжнє ім’я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541) – був сином швейцарського лікаря-хіміка. Медичну освіту здобув у Феррарі (Італія); по закінченні навчання, як було тоді прийнято серед учених, він узяв собі латинізоване ім’я Para-Celsus – подібний до Цельса. Розчарувавшись у медицині давніх греків і арабській медицині, він шукає нових знань в університетах і у лікарів-практиків Англії, Франції, Німеччини, Польщі. Маючи вже авторитет видатного лікаря-новатора, він повертається до Базеля, де дістає посаду міського лікаря з правом читання лекцій.

Про початок свого курсу він повідомив надрукованим німецькою мовою оголошенням: «У наш час мало хто має щастя успішно займатись лікарським мистецтвом. Дехто бажає очистити його від внесених варварами грубих помилок: надто боязкі, вони, як за оракула, тримаються за імена Гіппократа, Галена, Авіценни. Не красномовство і знання мов, не вивчення книг і прикрашення титулами творить лікаря, а лише пізнання таємниць природи. Щоденно по дві години читатимуться лекції на основі власних праць з практичної і теоретичної медицини, а не з крихіток Гіппократа і Галена, грунтуючись на власному досвіді, здобутому у найвищої вчительки – природи…»

Курс лекцій Парацельса був розрахований на два семестри. Частина занять провадилась біля ліжка хворих, під час екскурсій у полі і в горах. На знак відмовлення від будь-яких авторитетів на вступній лекції Парацельс спалив праці Галена і Канон Авіценни.
Основним девізом його було: «Summa docet experientia (Всьому вчить досвід)». Для правильного розуміння походження хвороб і успішного лікування потрібно, вважав він, докладно вивчати не старі книжки, а природні речі. «Яка користь сьогодні нам від дощу, який випав тисячу років тому».

Античне вчення про те, що тіло складається з чотирьох соків – крові, слизу, чорної і жовтої жовчі, він вважав марнослів’ям. Людина, за Парацельсом, створена із землі, і тіло її побудоване з тих самих складових частин, що й грунт. Усі процеси в організмі мають хімічний характер. Дотримуючись такого погляду, Парацельс почав у медичній практиці широко застосовувати мідь, залізо, олово, миш’як, сурму, мінеральні води.

Парацельс – справжнє ім’я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541)

Парацельс звертав особливу увагу на дозування призначуваної хворому лікувальної речовини. «Все є отрута,- вчив він, – ніщо не позбавлене отруйності. Лише доза робить отруту непомітною». Рівень тогочасних знань не давав змоги навіть бунтівному розумові Парацельса повністю звільнитися від містики. Основу життєвих процесів, відмінність живої природи від мертвої він вбачав у дії вищих сил – археїв. Парацельс написав капітальні праці з хірургії, тісно пов’язуючи цей розділ медицини з терапією. У справі лікування ран він був прибічником Гуго Бургоньйона.

«Тримай рану в чистоті і бережи від ворогів, які можуть потрапити іззовні, так виліковуються всі рани». Заперечуючи проти різкого поділу на лікарів і хірургів, що існував тоді, Парацельс демонстративно називав себе доктором обох медицин- Doctor utriusque medicinae: «і та й друга виходять з одного знання». Парацельс приділяв увагу хворобам, пов’язаним з різними професіями, описав хвороби гірників, ливарників, а також ковалів, рибалок, воїнів та ін.

Сифіліс Парацельс розглядав як поєднання прокази із сапом, лікував його втиранням ртуті, а не настоєм гваякового дерева, як було прийнято.

Парацельс, займаючись дослідженнями хімічного порядку, провадив досліди і на тваринах. Він помітив анестезуючу дію суміші сірчаної кислоти з алкоголем. Про цю суміш, названу Фробеном у 1734 р. ефіром, він писав: «Вона приємна на смак, кури п’ють її охоче і потім впадають у глибокий сон; через деякий час вони знову просинаються без будь-яких хворобливих змін». Цю суміш Парацельс рекомендував призначати хворим при сильних больових відчуттях. О.І.Герцен в «Листах про вивчення природи» відзначає Парацельса як першого в історії професора хімії.

Парацельс засуджував галенізм у медицині, заявляв у лекціях, що праці Галена «гідні спалення». Будучи протягом недовгого часу міським лікарем Базеля, він боровся із зловживаннями аптекарів і лікарів, за що його було вигнано з міста. Зазнавав він переслідувань і в багатьох інших місцях. Багато подорожуючи, він побував майже у всіх європейських країнах, знайомлячись з місцевою медициною, читаючи лекції, проводячи диспути. Зокрема, у Вільні (нині Вільнюс) він провів довгий і пристрасний диспут «з видатним місцевим лікарем». Гадають, що то був Ф.Скорина, відомий учений і лікар, білорус за походженням, який на той час перебував у Вільні. «Лікар багато подорожувати повинен,- писав Парацельс,- що не країна, то сторінка науки. І так слід сторінки ці перегортати». Пристрасний, гострий на слово і вчинки, Парацельс мав багато ворогів серед прибічників схоластичної школи. Все життя його проходило бурхливо, в боротьбі. Він один з перших обстоював погляд, що лише вивчення природи, досвід біля ліжка хворих і експеримент можуть зумовити прогрес медицини. Парацельс вимагав від лікаря високих моральних якостей і був противником характерного для тих часів погляду на медицину як на ремесло, предмет торгівлі. «Лікар не сміє,- зазначав він,- бути лицеміром, старою бабою, мучителем, катом або прислужником ката, брехуном, легковажним… Лікар повинен удень і вночі думати про свого хворого, щоденно спостерігати його, всі свої думки й гадки спрямовувати на те, як найкраще його лікувати».

Медичні факультети, особливо в Лейпцігу, Відні, виступали проти поширення ідей Парацельса, обвинувачуючи його навіть у магії, що дуже утруднювало друкування його праць, та, незважаючи на це, дони мали великий успіх. Надруковану в 1529 р. в Нюрнберзі його працю про хірургію та лікування сифілісу було перевидано вже на другий рік. Надрукована з великими труднощами в Аугсбурзі в 1536р. «Велика хірургія» другим виданням вийшла через два роки. Такий же успіх мали інші праці, в яких Парацельс доводив необхідність зв’язку медицини з природничими науками, передусім з хімією. Свої праці він друкував не латинською мовою, як це було прийнято в ті часи для медичних праць, а німецькою. Помер Парацельс в Зальцбургу на 48-му році життя. Лише до 1600 р. було надруковано близько 200 праць Парацельса, незважаючи на те що католицька церква включила їх до індексу єретичних книг.

У XV-XVI ст. праці багатьох учених з різних галузей науки показали, що не можна задовольнятися тим, що дали великі авторитети античного світу; лише наполегливе вивчення природи, пильні спостереження допомагають розгадати закони природи і дають змогу застосувати її сили на користь людини. Філософське обґрунтування цього дав англійський учений Френсіс Бекон.

Френсіс Бекон (1561-1626) – видатний учений, філософ і політичний діяч. Він був короткий час лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку, що знання є сила (Knowledge is power), а воно неможливе без знання причин (vere scire est per causas scire). Бекон справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених, у тому числі свого друга Уільяма Гарвея.

Френсіс Бекон (1561-1626)

Функції організму, за Беконом, можна правильно зрозуміти, осягнути лише за допомогою експериментів на тваринах. Потрібно порівнювати будову тварин з будовою людини, організм здорової людини з організмом хворої.

Інакше кажучи, Бекона можна розглядати як родоначальника матеріалізму в Англії і сучасної експериментальної науки. Не випадково один з основних своїх творів Бекон назвав на противагу «Органону» Арістотеля – «Новий Органон»: якщо філософія Арістотеля – вихолощена схоластикою – була основою і вихідним пунктом наукової діяльності у попереднє тисячоліття, то філософія Бекона слугувала передовій науці епохи Відродження і наступних століть. Наука, за виразом Бекона, «має бути діяльною і слугувати могутності людського роду», повинна оволодіти якомога більшою кількістю таємниць природи, досі ще прихованих від людини. Не бувши лікарем за професією, Бекон виявляв великий інтерес до медицини, висунув і обгрунтував завдання дальшого її розвитку. Попередню медицину, як і сучасну йому, Бекон різко засуджував: «Ми бачимо в ній багато повторень, але мало істинних нових відкриттів». У своїй класифікації він поділяв медицину на три частини, відповідно до трьох її завдань: «Перше полягає у збереженні здоров’я, друге -у виліковуванні хвороб, третє -у подовженні тривалості життя». Досягнення довголіття він вважав «найблагороднішим завданням медицини». У своєму творі «Про гідність і силу наук» (De dignitate et augmentate scientiarum) Бекон передбачливо поставив перед медициною ряд основних завдань. Так, вважаючи недостатньою існуючу описову анатомію, він зазначав: «Слід би в анатомічних дослідженнях ретельно спостерігати за слідами хвороб і результатами їх, за ураженнями і пошкодженнями, які вони спричинюють у внутрішніх частинах. Тим часом цим нехтують». Якщо говорити сучасною мовою, він ставив завдання розробки патологічної анатомії. Бекон вважав за необхідне у процесі лікування хвороб «ретельно записувати все, що відбувається з хворим», і об’єднувати історії хвороби окремих хворих у «медичні описи, які треба докладно складати й обговорювати», тобто, іншими словами, створювати клінічні порадники.

Причини відсутності прогресу в терапії Бекон вбачав у тому, що лікарі визнавали багато хвороб інкурабельними, не бажали поповнювати арсенал лікувальних засобів, вишукувати їх. Він покладав великі надії на хімію, що, на його думку, повинна дати людству особливо цінні лікувальні засоби, вважав перспективними методи лікування за допомогою дієтетики, лікування мінеральними водами і гімнастикою.

Обурюючись проведенням операцій, болісних для хворого, він вимагав розробки й запровадження ефективного знеболювання. У цих вимогах Бекона, по суті, можна вбачати продуману програму наукової роботи в медицині на кілька століть уперед аж до нашого часу.

Можливості майбутньої медичної науки Бекон з дивною прозорливістю показав у фантастичному оповіданні «Nova Atlantis* («Нова Атлантида»), яке він не встиг закінчити. В ньому розповідається про далекий острів в океані, до якого випадково допливають його сучасники. Перш ніж дозволити їм вийти на острів, їх піддають спеціальним заходам, щоб уберегти мешканців острова від можливості занесення епідемічних захворювань. На острові прибульці побачили багато добре обладнаних громадських дослідних, лікувальних установ. В одних провадились досліди над тваринами; за бажанням могли змінювати їх розмір, робити їх багатоплідними й безплідними; в інших установах виготовляли ліки, штучні мінеральні лікувальні води. Прибульці були вражені, побачивши в лікарнях людей, в яких оперативно було видалено важливі органи; раптово померлих уміли оживляти; поживні речовини виробляли такої якості і концентрації, що вже невелика кількість їх робила людину ситою.

Зазначимо, що науково-дослідних громадських закладів у ті часи ще не мала жодна країна. Думку про те, що такі установи потрібні для прогресу науки, в популярній формі вперше висловлено в «Nova Atlantis».

Одночасно з Ф. Беконом гаряче виступав за необхідність докорінних змін у вивченні медицини відомий французький філософ і вчений Рене Декарт (1596-1650). «Медицина,- писав він,- могла б дати багато обґрунтованих вказівок як для лікування хвороб та запобігання їм, так і для сповільнення процесу старіння, якби вона достатньою мірою займалася вивченням природи нашого тіла».

Рене Декарт (1596-1650)

Вивчаючи протягом багатьох років за допомогою експериментів будову і функції організмів, Декарт дійшов висновку, що тварина побудована за принципом автомата, який діє за законами механіки: «Тіло живої людини відрізняється від мертвої так само, як заведений годинник від зламаного». Декарт уперше розробив схему безумовного рефлексу. Дотримуючись погляду, що і в організмі людини все діється лише за законами механіки, він відрізняв людину від тварини лише тим, що вона має душу, яка керує організмом через шишкоподібне тіло. Основу пізнання він вбачав у свідомості свого існування: «Cogito – ergo sum (Я мислю – отже існую)». Незважаючи на дуалізм Декарта і суто механістичне розуміння життєвих процесів, його праці з фізіології, як і з математики, фізики, астрономії, мали велике значення для розвитку матеріалістичних поглядів у сучасну йому епоху і в наступних поколіннях. Він вірив у могутність людського розуму. «Не слід ставити людському розумові будь-які межі»,- казав він.

Переслідуваний за свої матеріалістичні погляди, Декарт покинув Францію і 20 років прожив у Голландії. Цю країну він також змушений був залишити, щоб уникнути смертної кари, якої вимагали для нього університетські богослови м. Лейдена за його трактат «Про людину». Переїхав він у 1649 р. до Стокгольма, де через рік помер.

Його найближчий учень лікар Анрі Леруа, більш відомий у літературі під ім’ям Регіуса (Regius Henricus, 1598-1679), у своїх матеріалістичних поглядах пішов далі від свого вчителя. Він не поділяв погляду Декарта про те, що основою нашого пізнання є свідомість свого існування, не визнавав наявності в людині душі, «природжених ідей». За його атеїстичні погляди Леруа було оголошено єретиком і він зазнав переслідувань. Карл Маркс вважає Леруа засновником французького механістичного матеріалізму, представники якого відіграли велику позитивну роль у боротьбі з ідеалізмом напередодні Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. і в наступні часи.

Уїльям Гарвей (1578-1657) народився в Фолькстоні в Англії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті.

Уїльям Гарвей (1578-1657)

Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав досліджувати кровообіг. Повернувшись в Англію, він працював у Лондоні в госпіталі св. Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським королівським медиком. Свої висновки про кровообіг Гарвей зробив лише після багатолітніх сумлінних досліджень. Уже в 1605 р. в доповіді колегії лікарів у Лондоні він виклав основи свого розуміння кровообігу в організмі, але ще протягом 23 років усіма доступними йому засобами перевіряв свої положення і лише в 1628 р. опублікував свою працю «Exercitatio anatomica de motu cordis et sanguinis in animalibus» («Анатомічні дослідження руху серця і крові у тварин»).

Гарвей описує роботу серця як м’язового насоса з клапанами. Висновки про кровообіг він сформулював так: «Отже, кров тече по артеріях з центра на периферію, а по венах від периферії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для живлення тіла. Отже, треба зробити висновок, що у тварин кров перебуває в коловому і постійному русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс,- одне й те саме».

Одночасно Гарвей пояснив справжнє значення систоли й діастоли, які до того розуміли неправильно (зокрема, Гален). Тісно пов’язаний у науковій праці зі своїм співвітчизником Ф. Беконом і поділяючи його погляди на роль досліду у вивченні природи, Гарвей писав: «…анатоми повинні вчитися і вчити не по книгах, а препаруванням, не за догматами ученості, а у майстерні природи». І. П. Павлов підкреслював, що Гарвей відкрив одну з найважливіших функцій природи і тим самим заклав основи нової галузі людського знання – фізіології тварин. Енгельс у «Діалектиці природи» твердить, що Гарвей завдяки відкриттю кровообігу робить науку з фізіології (людини, а також тварин).

Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг простежити переходу крові з артерій у вени, він не знав про існування капілярів, які були описані лише через 4 роки після його смерті професором Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на її виняткову наукову обгрунтованість, що було рідкісним явищем для медичних книг тих часів, стала об’єктом злісної критики в Англії і Франції. Консерватори, противники Гарвея, проголосили: «Mallem cum Galeno erare, quam cum Harveio circulare (Воліємо краще помилятися з Галеном, ніж визнавати циркуляцію (крові) за Гарвеєм). Не раз були спроби взагалі заперечувати відкриття кровообігу Гарвеєм. Приписували його римському професорові Андрію Цезальпіно та Джордано Бруно, якого спалила інквізиція. У працях цих учених справді є згадка про коловий рух крові в організмі, але без будь-яких обгрунтувань, на які така багата епохальна для науки праця Уїльяма Гарвея. Академія наук СРСР видала в 1948 р. цю працю Гарвея російською мовою.

Андрій Цезальпіно (1519-1603) не вивчав праць Коломбо і Сервета, але описав мале коло кровообігу і висловив думку про можливість великого кола кровообігу, але нечітко (1569 p.). В Італії Цезальпіно поставлено пам’ятник як творцеві вчення про кровообіг.

Уїльяму Гарвею належить також видатна праця під назвою «De generatione animalium .(«Дослідження розвитку тварин»).

У цій праці, якій Гарвей віддав понад 20 років життя, на підставі численних спостережень, які він робив неозброєним оком, Гарвей спростував уявлення, що збереглося від глибокої давнини, про самозародження тварин (generatio aequivocu) з мулу, грязі, піску тощо і висловив сміливу для тих часів думку, що всі тварини походять з яйця – «omnia ex ovo». У своєму ембріональному періоді вони проходять різні ступені розвитку – від найпростіших до складних. «Кожна тварина,- писав він,- під час формування проходить різні ступені, стаючи по черзі то яйцем, то черв’яком, то зародком, наближаючись у кожній наступній фазі до досконалості, довершеності». Як бачимо, біогенетичний закон, сформульований у XIX ст. Геккелем і Мюллером, за яким тварини в своєму онтогенезі повторюють філогенез, у загальних рисах було висловлено ще Гарвеєм.

Почесне місце в історії фармації зайняв послідовник Парацельса Кроль своїм твором «Базіліка хімія» (1608), в якому визначив методи приготування значного числа нових і діючих ліків.

З’являються нові ліки. В 1640 р. в Іспанію з Південної Америки було завезено кору хінного дерева, яка виявилась ефективною при лікуванні малярії. Її дію ятрохіміки пояснювали властивістю припиняти бродіння лихоманкових речовин, ятрофізики — фізичним покращенням густої або дуже рідкої крові. Ефект використання хінної кори порівнювали з наслідками впровадження пороху у військовій справі. Лікувальний арсенал поповнив корінь іпекакуани як блювотний та відхаркувальний засіб, завезений в 1672 р. з Бразилії. Використовують арсен для припікання, а також внутрішнього прийому в малих дозах. Були відкриті вератрин, стрихнін, кофеїн, етиловий ефір, сульфат магнезії.

Вдосконалюється процес приготування ліків. За доби середньовіччя складні прописи ліків сягають свого апогею, число складових частин в одному рецепті зростає до декількох десятків. Особливе місце займали протиотрути. Так, книжка Салернської школи носила назву «Антидотарій» і вміщувала багато нових рецептів ліків. Однак панацеєю від усіх хвороб залишався теріяк (медова каша з 57 інгредієнтів, до складу якої обов’язково входили зміїне м’ясо, опій тощо). Ці ліки готувалися публічно, урочисто, в присутності представників влади і запрошених осіб.

У Флоренції в 1498 р. видано перший міський «реєстр ліків» (фармакопею), який містив опис ліків і правила їхнього виготовлення, та став взірцем для прийняття в інших містах і країнах власних реєстрів. Назву «Pharmacopoea» вперше написав на титулі своєї книжки французький лікар Жак Дюбуа (1548). У 1560 р. з’явилося перше видання Аугсбурзької фармакопеї, яка найбільше поціновувалась у Європі. Перше видання Лондонської фармакопеї датоване 1618 р. Перша в Польші фармакопея з’явилася в Ґданську 1665 р. Із фармацевтичних праць найбільшого поширення в кінці XVI і на початку XVII ст. набула книга М. Хараса «Pharmacopoea Royale et Gаlenique». В 1671 р. Даніель Людвіґ узагальнює наявні засоби лікування і видає свою фармакопею.

«МАГІСТР ГЕОРГІЙ ДРОГОБИЧ ІЗ РУСІ, ДОКТОР ФІЛОСОФІЇ І МЕДИЦИНИ»

У другій половині XV ст. медичну астрологію в Болонському університеті викладав наш співвітчизник, перший наш дипломований доктор медицини Георгій Котермарк (Юрій Дрогобич), про якого докладніше скажемо далі, його надрукований гороскоп на 1483 р. зберігся до наших днів. До речі, університет у Болоньї утримувало місто, яке дуже пишалося ним, витрачало на нього значну частину свого бюджету; на монетах Болоньї відбито було девіз «Во-lonia docet (Болонья вчить)».

Як відомо, в середині XV століття Йоганн Гутенберг сконструював перший в Європі друкарський станок; книгодрукування швидко поширилося в західних країнах, стало одним із важливих чинників епохи Просвітництва. У Східній Європі друкарський станок з’явився через понад 100 років; а в Москві першу книгу було надруковано 1563 року; в той час запрацювала Острозька друкарня.

Мало відомо, однак, що задовго до цього й невдовзі після винаходу Гутенберга в Римі було надруковано книжку і (на латині) під назвою «Прогностичні міркування щодо поточного 1483 року магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини». Це була перша друкована книжка українського автора. Зараз у світі залишилося лише три примірники «Прогностичних міркувань…» (в Україні — жодного), які вже кілька століть циркулюють серед європейських раритетів, які згадують у каталогах перпіодруків. У каталозі Мюнхенської антикварної фірми за 1896 рік написано: «Оця перша книжка автора з Русі, досі невідома, є вельми рідкісна, унікальна. Вона особливо важлива не тільки з огляду на автора, але також і за своїм змістом». (За Юрієм Дупленком, «Українознавство», 2003.)

Хто ж це такий — «магістр Георгій Дрогобич із Русі, доктор філософії і медицини»? Чому саме в Італії надруковано його книжку?

Про походження українського автора говорить його прізвище, точніше, прізвисько — «Дрогобич». Невідомо, сам він узяв собі цей псевдонім чи, швидше, так його прозвали за кордоном — за назвою міста, з якого він приїхав. Бо насправді Георгій Дрогобич був Юрієм (Георгій, Єжі) Котермаком із міста Дрогобич, яке тоді перебувало в складі Польського королівства. Народився він 1450 року в родині ремісника Михайла Котермака; родина не була заможною, бідність переслідувала Юрія все життя. В одному з листів, уже будучи відомим вченим, він пише: «Багато міг би осягнути в науці, коли б не мусів турбуватися про найнеобхідніше. Від самої колиски все, чого я досягав, давалося мені тяжкою працею і турботами. Тепер, у розквіті молодості, я переношу все це легше, але жахає мене майбутнє… Що з того, що людина знає всі науки, коли вона бідна і знедолена?»

Юнак Юрій не захотів займатися батьківським ремеслом, тому «пішов у науку» — 1468 року вступив до Краківського Університету.

У сім’ї убогого дрогобицького ремісника Михайла Котермака народився хлопчик, якого нарекли Юрком. Хіба могли рідні й гадку мати, що син стане доктором медицини, філософії та ще й ректором університету на далекій чужині? Мати, змучена тяжкою щоденною працею, померла, коли Юрко був ще малим. Ріс він із батьком і старшою сестрою. Разом з іншими сусідськими хлопчаками, ходив учитись грамоти до дяка церкви Св.Юра. Швидко навчився не тільки читати псалтир і часословець, а й писати. Старенький монах Євтимій, який доживав віку при церкві, давав допитливому хлопцеві читати житія Києво-Печерських угодників.

Юрко старанно вчив латинську мову, яка вживалася тоді не лише в усіх вищих школах Європи, а й у магістратах галицьких міст, у громадських і земських судах Галичини та Поділля. Знання латини й іноземних мов ставали у пригоді, щоб знайти роботу в купців, які все частіше приїжджали до їхнього міста. І в його голові зароджувалася думка і самому помандрувати в далекий світ – до Флоренції, Венеції та Болоньї. Після смерті батька Юрію запропонували найнятися писарчуком до львівської контори пана Айнольфа. Львів – колишня столиця галицько-волинських князів – справив на нього величезне враження.

Зранку й до вечора юнак працював у конторі й на складах, рахував товари, переписував реєстри витрат і прибутків. Роботи було багато – хазяїн вів велику й різноманітну торгівлю. В його будинку можна було побачити купців з багатьох міст і країн. У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Проте його мрією був університет. У XV ст. вищі школи існували у багатьох країнах Західної Європи.

Майже всі вони складалися з чотирьох факультетів: богословського, юридичного, медичного та “артистичного”, де вивчали “Артес лібералес” – сім “вільних мистецтв”. До них належали предмети тривіуму (граматика, логіка, риторика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, філософія). Найближчим до України був університет у Кракові. Попросивши розрахунок у пана Айнольфа, Юрій на початку 1469 року пристав до купецької валки, що вирушала зі Львова на Захід. Він зробив найнижчий внесок – один грош; склав присягу на вірність університетським статутам і звичаям й офіційно став студентом артистичного ( або філософського факультету). Бідніші студенти, щоб звести кінці з кінцями, бралися за будь-яку роботу. Серед них були переписувачі книг, палітурники, слуги професорів та багатих студентів, келнери по винарнях і курсори-посланці, які розносили листи з Кракова до інших міст. Найкраще було тим, які влаштовувалися вчителями у парафіяльних школах або давали приватні уроки. Юрій не цурався ніякої роботи. У списках вступників до цього закладу за 1411-1600 рр. вдалося відшукати принаймні 32 вихідців з Дрогобича. Завершувала курс навчання й отримувала наукові титули лише незначна частина студентів.

Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а 1472-го – магістра свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у доланні труднощів. Із 208 юнаків, які разом з ним вступили до університету, бакалаврами у 1470-1471 навчальному році стали 66 чол., а ступінь магістра отримали у 1472-1473 лише 9 з них. Щоб отримати звання магістра, бакалавр Юрій Котермак мусив прослухати всі обов’язкові лекції, серед яких чільне місце займало коментування творів Арістотеля: “Метафізика”, “Етика”, “Політика”, “Економіка”, “Фізика” та ін. Крім того, Юрій відвідував лекції з арифметики, музики, теорії планет, геометрії за Евклідом. Цікавився астрономічними спостереженнями, вчився складати астрологічні прогнози. Багато часу він приділяв вивченню астрологічних теорій. Складав астрологічні передбачення, за що отримував непогану платню від світських і духовних панів, які без поради астрологів не починали жодної значної справи. Через два роки після присудження бакалаврського ступеня Юрій склав магістерський екзамен й виїхав продовжувати навчання до Італії – у славетному Болонському університеті. Сюди звідусіль приїжджали юнаки, які прагнули отримати освіту в одному з найзнаменитіших навчальних закладів Європи. Далеко поза межами Італії славились болонські медики, астрономи, філософи.

То була доба Відродження – яскрава сторінка в історії культурного розвитку людства. Посилився інтерес до творів стародавньої Греції та Риму. Італійські гуманісти, ставлячи в центр уваги людське життя, звернули свій погляд до людини з її пристрастями, радощами і болями. У Болоньї Юрій з захопленням удосконалював свої знання. Він здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше – й медицини. У списках лекторів Болонського університету вказується, що в 1478-1482 навчальних роках він читав так звані ранкові лекції з астрономії. Разом з тим продовжував опановувати й медицину. Щоб стати доктором медицини, треба було студіювати цю науку чотири роки. Отож, виступаючи на заняттях з астрономії як доктор вільних мистецтв і професор, на лекціях з медицини Юрій Дрогобич сидів на студентській лаві.

Астрономія, що її викладав доктор Юрій, і медицина, яку він студіював на лекціях, у ті часи тісно пов’язувались між собою. Кожен лікар мусив розумітись на астрономії, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, коли можна здійснити операцію, пустити кров, коли найкраще діють ті чи інші ліки. Вважалося, що “лікар без знання астрології подібний до ока, позбавленого здатності бачити”. У той самий час природничі науки дедалі тісніше пов’язувалися з філософією. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія.

Італійський історик Карло Калькатерра назвав її гуманістичним натуралізмом медиків, підкреслюючи, що викладання медицини стало засобом” розвитку “природничого, земного, гуманістичного світогляду”. Так трактувалися твори класиків медицини, астрономії та філософії – Арістотеля, Ібн-Сіни, Ібн-Рошде. Медики послідовно відрізняли “філософію надприродного”, побудовану на незбагненній для людського розуму вірі, – від філософії природи, яка намагалася раціонально пояснити природні явища.

Ставши професором Болонського університету, вчений з України не міг залишатися осторонь тих наукових течій, що здобули загальне визнання в цьому навчальному закладі. На одній кафедрі з Юрієм Дрогобичем викладав Джіроламо Манфредо – відомий астроном і медик, який у ті часи був гордістю Болонського університету. На дрогобичанина міг мати вплив також філософ і медик Джованні Гарцоні. Якщо спершу Болонський університет славився своєю знаменитою юридичною школою, то згодом, у XV ст., зросло значення так званих мистецтв, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і, особливо, медицини. У 1481-1482 рр. Юрія Дрогобича обрали ректором “університету медиків, артистів у Болоньї”. До його обов’язків входило стежити за дотриманням університетських статутів, готувати з професорами розклади лекцій, заповнювати вакансії, встановлювати порядок оплати професорів, контролювати їхню роботу, розподіляти лектури й організовувати диспути. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був “головою університету”. До того ж мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету, передусім над студентами. У 1482 р. Ю.Дрогобич здобув звання доктора медицини. Поряд з навчанням і викладацькою діяльністю він писав наукові праці.

У відділі латинських манускриптів Баварської державної бібліотеки в Мюнхені серед матеріалів з колишньої князівської книгозбірні зберігся в рукописній копії Юріїв прогностик на березень-грудень 1478 року. Він був присвячений правителеві Болоньї Джованні II Бентівольйо і містив, крім астрологічних віщувань, обчислення днів зміни фаз місяця та орієнтовний прогноз погоди. Ілюстрацією до тексту служила схема розташування планет у 12 “небесних домах” на 12 березня 1478 року. Цю працю нашого земляка власноруч переписав знаменитий німецький гуманіст Гартман Ше-дель – автор славнозвісної “Хроніки світу”.

В іншій праці Юрія Дрогобича є “оцінка” сонячного затемнення 29 липня 1478 року. Вона містить географічні відомості про Східну Європу (в т.ч. про Білорусь), цитати з творів Сенеки й Петрарки. Зберігається рукопис у Національній бібліотеці в Парижі. Ймовірно, Юрій Дрогобич підготував ще кілька подібних праць, але лише одну з них було надруковано – трактат “Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету”. Юрій Дрогобич є ровесником книгодрукування, фдне з провідних місць у європейському друкарстві зайняла Італія. У Римі вийшла перша друкована книга українського автора – доктора Юрія Котермака з Дрогобича. Збереглося тільки два примірники: один належить бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, другий є власністю Штутгартської бібліотеки, але постійно знаходиться у бібліотеці богословського факультету Тюбінгенського університету.

Перша друкована книга, написана автором з України, за своїм рівнем не поступається аналогічним тогочасним західноєвропейським виданням. За формою і змістом “прогностична оцінка поточного 1483 р.” є астрологічним календарем, який на підставі взаємного розташування світил і оцінки різних небесних явищ передбачає земні події. В ті часи, а також пізніше, у XVI-XVII ст., такі видатні мислителі й дослідники, як Джордано Бруно, Тіхо Браче, Френсіс Бекон, Йогансес Кеплер, Томмазо Кампанелла ставилися до астрології як до справжньої науки, вважаючи, що розташування зірок, планет має вплив на долю людини. “Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського .” (Ю. Котермак )

Юрій Котермак визначає з точністю до кількох годин час двох місячних затемнень – увечері 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року. Він подає перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року. Заслуговують на увагу й відомості автора з географії. На початку першого розділу йдеться про взаємне розташування Сонця і планет у країнах і містах Європи залежно від географічної довготи. В одному з наступних розділів автор називає країни, яким “загрожує війна”, серед них – “місцевості біля берегів моря і навпроти Малої Азії, такі, як Русь, Поділля, Волощина й місцевості татар”. Про Сілезію вчений пише у підрозділі “Про становище Польщі”. Водночас він наголошує, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє “Руське королівство”, колишні володіння Галицько-Волинського короля Данила. Таким чином, незважаючи на окремі помилки, прогностик Юрія Дрогобича знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. Чимало висновків автор зробив на підставі спостережень за тогочасним політичним життям.

Так, у 1486-1487 рр. Юрій Дрогобич остаточно вирішив повернутися на батьківщину. Радість зустрічі з рідним краєм була затьмарена сумними новинами: протягом останніх років жорстокі татарські набіги спустошили Переяславщину, південну Київщину, Брацлавщину. Серце його обливалося кров’ю, коли слухав про спалені міста і села. Щоб порвати пута ненависної неволі, треба було боротися з духовним рабством, поширювати в народі освіту. Тому Юрій вирішив: він поїде до Кракова, щоб допомагати землякам одержувати освіту в найближчій до України вищій школі. І знову доводилося прощатися з п’янким повітрям України . 3 1488 р. Юрій Дрогобич читав лекції з медицини, астрономії в Краківському університеті. Якраз у ті роки ці предмети студіював там Микола Коперник.

У викладанні медицини Ю.Дрогобич надавав важливого значення поєднанню теоретичного навчання з практикою лікування. У тогочасному Кракові дипломованих лікарів було лише кілька, а лікуванням займались найбільше знахарі і цирульники. Документ 1492 р. свідчить, що він навіть здобув титул “королівського лікаря”. Викладацька діяльність і широка медична практика не заважали Ю.Дрогобичу займатися дослідженнями з астрономії. Саме в цей час він написав науковий трактат з шести розділів про сонячні й місячні затемнення “Юдіціум прогностікон” . У рукописі йдеться про вплив сузір’їв у різних географічних широтах, в зв’язку з чим подаються відомості з географії Західної та Східної Європи, Близького Сходу, а також про значення для оцінки наслідків затемнень й розташування сузір’їв. Цією працею зацікавилися вчені Франції, Німеччини, Італії. Рукописна копія даного трактату збереглась у Паризькій національній бібліотеці. 4 лютого 1494 року перестало битися серце вченого, випало перо з його працьовитих рук. 1 довелось йому спочити вічним сном не на любій батьківщині, а під холодним небом чужини.

Як учений Юрій Дрогобич творчо розвивав теорію й практику провідних представників науки: від античності до його часів. Г’ідна подиву географічна обізнаність Юрія Дрогобича. У працях ученого окреслюється місцезнаходження десятків країн Європи, Азії, Північної Африки, визначаються координати багатьох міст. Аналога такій енциклопедичності не знаходимо в усій східнослов’янській науці й культурі XV ст. Воістину: перший доктор із Русі. Львівська обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, долаючи труднощі й перешкоди, домоглася перевидання невеликим тиражем “прогностичної оцінки” Юрія Дрогобича. Зацікавлення громадськості Юрієм Дрогобичем цілком зрозуміле: його діяльність – одне зі свідчень зв’язків України з країнами Заходу і Сходу, багатогранності культурних і наукових контактів нашого народу.