ЗАНЯТТЯ №

ЗАНЯТТЯ № 2

Правовий статус суб’єктів медичних правовідносин. Медична nдопомога та послуга.

1.                nПоняття пацієнта та його права.

2.                nПрава пацієнта в nокремих напрямах медичної діяльності.

3.                nПравове регулювання nобов’язків пацієнта в Україні.

4.                nПравове регулювання nпрофесійних прав й обов’язків медичних працівників.

5.                nСпіввідношення nмедичної допомоги та медичної послуги.

6.                nНадання безоплатної nмедичної допомоги.

7.                nПлатні послуги у nсфері медичного обслуговування.

 

1.Поняття пацієнта та його права.

Як зазначалось, права людини у галузі охорони здоров’я можуть nмати відношення як до здорових людей, які не потребують медичної допомоги, так nі до осіб, які мають певне захворювання, що зумовлює їх звернення до закладів nохорони здоров’я. Іншими словами, ці права є у громадян завжди, незалежно від nфакту наявності або відсутності захворювання і звернення до лікувально– профілактичних закладів. У той же час права пацієнта – це nправа людини, яка вступила у взаємовідносини з лікувальною установою, тобто nособи, що звернулась за медичною допомогою.

В nукраїнському законодавстві не закріплено загального визначення поняття n”пацієнт*. В п. 2.15 Інструкції про проведення клінічних випробувань nлікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних nвипробувань, затвердженої наказом МОЗ України від 01.11.2000 p., передбачено nспеціальне визначення пацієнта, а саме пацієнт (доброволець) – це особа, яка nбезпосередньо контактує з закладами охорони здоров’я та пропонує себе за nдобровільною згодою в якості досліджуваного в nклінічних випробуваннях лікарського засобу. Аналіз проектів законів про права пацієнтів дає nможливість з’ясувати бачення законодавців щодо формулювання (визначення) nпоняття одного з ключових суб’єктів медичних правовідносин:

— nпацієнт – це будь-яка особа, що звернулась за медичною допомогою або nскористалась нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова чи nособа, що погодилась на медико- біологічний експеримент (проект Закону України nпро права пацієнтів від 16 січня 2003 p.);

— nпацієнт – це особа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулась по неї, nодержує медичну допомогу або бере участь у якості випробуваного в біомедичних nдослідженнях, знаходиться під медичним спостереженням, а також споживач nмедичних і пов’язаних з ними послуг незалежно від стану його здоров’я (проект Закону nУкраїни про права пацієнтів від 21 лютого 2005 p.).

Визначення цього терміну передбачено й у проектах законів n”Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” від 19 nвересня 2006 р. (пацієнт – це особа, яка звернулася за медичною послугою) та n”Про правові основи біоетики і гарантії її забезпечення” від 08 nчервня 2005 р. (пацієнт – це здоровий або хворий споживач медичних послуг).

Дослідження основних міжнародно-правових стандартів у nсфері прав пацієнтів дозволило встановити відсутність загального визначення nтакого поняття і на цьому рівні. Спеціальне визначення пацієнта міститься, nзокрема, у Принципах захисту психічно хворих осіб і покращення психіатричної nдопомоги від 17 грудня 1991 p. (ООН ). У цьому nдокументі пацієнт визначається як особа, що отримує психіатричну допомогу, nвключаючи осіб, госпіталізованих до психіатричного nзакладу.

У nтой же час вивчення наукової літератури виявляє плюралізм формулювання цього nпоняття. Так, на думку О. Піщіти, пацієнт – це особа, nщо вступила у правові відносини з медичними працівниками й (чи) іншими nпредставниками медичних закладів з приводу отримання медичної допомоги. Під “пацієнтом” Г. Лопатенков розуміє особу, що nзвернулась за медичною допомогою, і пов’язані з нею послуги, незалежно від nнаявності чи відсутності у неї захворювань. Г. Колоколов, Н. Косолапова й О. nНікульнікова визначають поняття пацієнта як особи, що звернулась у лікувальний nзаклад будь-якої форми власності, до лікаря приватної практики за отриманням nдіагностичної, лікувальної, профілактичної допомоги nнезалежно від того, хворий він чи здоровий.

Враховуючи nвищезазначене, пропонуємо таке визначення поняття “пацієнт” — це особа, яка звернулась за nнаданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи nреабілітаційно- відновної допомоги до закладу охорони здоров’я будь-якої форми nвласності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану nздоров’я або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного nексперименту.

Іншими nсловами, для набуття статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні nвідносини (правовідносини) з лікувально-профілактичним закладом незалежно від nйого форми власності (державна, комунальна, приватна), nякі ґрунтуються на зверненні людини до цього закладу за медичною допомогою або nучасті її в експерименті.

Комплексний nаналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає можливість викристалізувати nправа пацієнтів і визначити ті прогалини, що характеризують чинне законодавство nв цій царині. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами законодавства nУкраїни про охорону здоров’я (далі – Основи), так званою декларацією прав nлюдини у сфері охорони здоров’я. Окрім цього, права nпацієнтів можемо визначити виходячи з норм Конституції України (далі – КУ), nЦивільного кодексу України (далі – ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом nПрезидента України (далі – Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави nговорити, що в Україні пацієнт має право на:

1.     nжиття n(ст. 27 КУ, ст. 281 ЦК);

2.     nмедичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. “д” nст. 6, п. “а” ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви);

3.     nсвободу nвибору (ст. 284 ЦК, п. “д” ст. 6, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на nвільний вибір лікаря, методів лікування та nлікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі nнеможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України;

4.     nособисту nнедоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на nінформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;

5.     nмедичну nінформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. “е” ст. 6, 39 Основ), nтобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, nознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть nслугувати для подальшого лікування;

6.     nмедичну nтаємницю (ст.ст. 32,34 КУ, ст. 286 ЦК, ст. 39-1,40, п. “г” ст. 78 nОснов, п. З ч. 1 Клятви), тобто на таємницю про стан nсвого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про nвідомості, одержані при медичному обстеженні;

7.     nчуйне nставлення, на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської nморалі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. “г” ст. 78 nОснов, п. 2 ч. 1 Клятви);

8.     nдопуск nінших медичних працівників (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. “к” ст. 6 Основ);

9.     nдопуск nчленів сім’ї, опікуна, піклувальника (ч. 1 ст. 287 ЦК, nп. “к” ст. 6 Основ);

10.                       nдопуск nнотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. “к>> ст. 6 Основ);

11.                       nдопуск nдо нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного nобряду (ч. 2 ст. 287 ЦК, п. “к” ст. 6 Основ);

12.                       nповну nінформованість і добровільну згоду на медико- nбіологічний експеримент (ч. З ст. 28 КУ, п. З ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ);

13.                       nдонорство nкрові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ);

14.                       nтрансплантацію nорганів та інших анатомічних матеріалів як на nспеціальний метод лікування (ст. 47 Основ);

15.                       nштучне nзапліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

16.                       nзастосування nметодів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

17.                       nдобровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 nОснов);

18.                       nзміну n(корекцію) статевої належності (ст. 51 Основ);

19.                       nнезалежну nмедичну експертизу (п. “й” ст. 6, розділ 9 Основ);

20.                       nвідшкодування nзаподіяної здоров‘ю шкоди (п. “і” ст. 6 nОснов);

21.                       nправовий nзахист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом nздоров’я (п. “и” ст. 6 Основ);

22.                       nоскарження nнеправомірних рішень і дій працівників, закладів та nорганів охорони здоров’я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. “ї” ст. 6 Основ).

Проаналізувавши nкаталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що містяться у цьому nаспекті правового регулювання охорони здоров’я, і декларативність багатьох із nцих прав. Аналізуючи Основи, зауважимо, що цей акт не містить nстатті, яка б чітко визначала права людини у разі її звернення за медичною nдопомогою. Для прикладу, у РФ nу ст. ЗО Основ законодавства про охорону здоров’я громадян РФ (“Права nпацієнта”) чітко регламентовано права цих суб’єктів медичних nправовідносин.

Права nпацієнтів “розкидані* по п’ятому розділу, nчастково закріплені у ст. б Основ законодавства України про охорону здоров’я, а nтакож у Конституції України та Цивільному кодексі України. Як бачимо, є необхідність nчіткого визначення прав пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації nшляхом прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, nЗакону України “Про правовий статус пацієнтів в nУкраїні”, у яких би закріплювались права й обов’язки пацієнтів і гарантії nїх забезпечення.

Першою nдержавою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, була Фінляндія (1992), nу якій цей закон прийняли після 20 років тривалих nдискусій у парламенті. Цей закон є дуже “адміністративним”, оскільки nмістить директиви для представників медичних послуг, але не передбачає nстандартів якості послуг, які отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній nінституції, яка працює у сфері медичного обслуговування, повинен nбути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії близько 2000 у сфері прав nпацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права пацієнтів, були nНідерланди (1995); у ньому міститься перелік прав пацієнтів і їх забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли подібні закони, були nІзраїль (1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), nНорвегія (2000). У Росії та Естонії закон про права nпацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи цих країн.

В Україні вже розроблено два проекти Закону про права nпацієнтів, один з яких був зареєстрований 16 січня 2003 року, а інший – 21 nлютого 2005 року, метою яких є систематизація і розширення, порівняно з діючим nзаконодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних nгарантій їх забезпечення. Досліджуючи права nпацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі nтенденції, що намітились у вітчизняній законопроектній практиці, як:

— nрозширення переліку прав пацієнтів;

— nінколи невиправдана їх деталізація;

— nпроектне законодавство не уповній мірі відповідає чинній nвітчизняній нормативній базі;

— nнеобхідність подальшого вивчення і врахування при розробці та прийнятті nнаціональних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних стандартів у сфері охорони здоров’я.

Починаючи nз другої половини 1970-х років з’являється низка міжнародно-правових nстандартів, присвячених правам пацієнтів. Зокрема Рекомендації nРади Європи щодо прав хворого і помираючого (1976), Хартія про права nлікарняних пацієнтів (1979), Права пацієнта в Європі (ВООЗ, 1993).

Дуже nцікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська nхартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 p., яка nзакріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі:

1. nна профілактичні заходи, тобто право на відповідні nпослуги з метою попередити захворювання;

2. nна доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні nпацієнту за станом здоров’я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками nнаявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу nзвернення за допомогою;

3. nна інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров’я, про медичні послуги і способи отримання nцих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових nдосліджень і технічного прогресу;

4. nна згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дозволить йому nактивно брати участь у прийнятті рішень щодо свого nздоров’я; ця інформація є обов’язковою попередньою умовою проведення будь-якої nпроцедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях;

5. nна свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними nмедичними процедурами і закладами (спеціалістами) на основі адекватної nінформації;

6. nна приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої nінформації, включаючи інформацію про стан здоров’я і пропоновані діагностичні nчи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час nпроведення діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів і в цілому при медичних і хірургічних втручаннях;

7. nна повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування без nзволікання, протягом наперед обумовленого строку. Це право відноситься до кожного етапу лікування;

8. nна дотримання стандартів якості, тобто право на доступність якісного медичного nобслуговування на основі специфікації і у чіткій nвідповідності із стандартами;

9. nна безпеку, тобто право на свободу від шкоди, спричиненої неналежним nфункціонуванням систем охорони здоров’я, недбалістю і помилками медичних працівників, nа також право на доступність медичних послуг і лікувальних процедур, що nвідповідають високим стандартам безпеки;

10. nна інновації, тобто право на доступність медичних інновацій, включаючи nдіагностичні процедури, відповідно до міжнародних стандартів і незалежно від економічних чи фінансових міркувань;

11. nна попередження за можливістю страждань і болю, тобто право уникати страждань і nболю на кожному етапі свого захворювання;

12. nна індивідуальний підхід до лікування, тобто право на nдіагностичні чи лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих nпотреб;

13. nна подання скарги, тобто право скаржитись й отримувати відповідь чи інший nзворотний зв’язок у випадку заподіяння пацієнту шкоди;

14. nна компенсацію, тобто право на отримання протягом розумно короткого nстроку достатньої компенсації у випадку заподіяння йому фізичної чи моральної і nпсихологічної шкоди діяннями медичного закладу.

Кожна nнаціональна система охорони здоров’я у країнах ЄС демонструє специфічну, nвідмінну від інших, модель забезпечення прав пацієнтів. Але аналізована Хартія nу будь-якому випадку підсилює ступінь захисту прав nпацієнтів у різних національних контекстах і може слугувати інструментом nгармонізації національних систем охорони здоров’я щодо дотримання прав пацієнтів.

Ключовими nміжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері nзабезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права nпацієнта (1981, зміни і доповнення 1995). Вказані акти містять ті міжнародно- правові стандарти, яких неухильно потрібно дотримуватись nпри вітчизняному нормотворенні, з урахуванням національних особливостей nправової системи. Запропоновані українські проекти у цій сфері, на жаль, мають nбагато неточностей у понятійно- термінологічному nапараті, спостерігається неоднозначність у тлумаченні понять й окресленні nструктури і змісту прав пацієнтів тощо. У проектах також не nпрослідковується вичерпності у відображенні усіх можливостей пацієнтів, що nвходять до структури права на охорону здоров’я як загальносоціального явища. nЗокрема, доцільно було б закріпити право на санітарну nпросвіту, яке передбачено Лісабонською декларацією, і покликане допомогти особі nзробити обґрунтований вибір щодо свого здоров’я і медичної допомоги, що nнадається. Завданням такої освіти є інформування про nздоровий спосіб життя і методи попередження й виявлення захворювань на ранніх nстадіях. Особливу роль профілактиці захворювань, nнаданню консультативних й освітніх послуг відводить Європейська соціальна nхартія (ст. 11). Крім міжнародно-правових стандартів, nзвертаємо увагу на законодавство України, зокрема Основний Закон держави (ч. 2 nст. 49), Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України (п. 6), nМіжгалузеву комплексну програму “Здоров’я нації” на 2002-2011 роки n(р. 2), де передбачено розроблення і впровадження програм, спрямованих на nпропаганду, формування і заохочення здорового способу життя.

Цікаво буде проаналізувати більш детально деякі з nправ пацієнтів.

Вільний вибір nлікаря та лікувального закладу. Відповідно до ст. 38 Основ законодавства України nпро охорону здоров’я кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який nзвернувся за наданням йому медичної допомоги, має право вільного вибору лікаря, nякщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір nметодів лікування відповідно до його рекомендацій. Пацієнт має право, коли це nвиправдано його станом, бути прийнятим у будь- якому nдержавному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад nмає можливість забезпечити відповідне лікування. Ця ж можливість закріплена й у nп. “д” ст. 6 Основ, де гарантовано право на кваліфіковану nмедико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір nлікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу nохорони здоров’я. Окрім цього, в Основах (ст. 34) передбачено право пацієнта nвибирати лікуючого лікаря, вимагати заміни лікаря. Також законодавчо nвстановлено і право хворих на лікування за кордоном у разі необхідності подання nтого чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання у закладах охорони здоров’я України.

Важливість nцього права пояснюється такими основними обставинами:

1. є nвідображенням конституційно гарантованих прав і свобод людини в різних сферах життєдіяльності;

2. nнадає пацієнту право лікуватися у фахівця, якому він більше довіряє;

3. свідчить про можливість одержувати медичну допомогу в nлікувальній установі з кращою сучасною апаратурою;

4. є nмогутнім морально-етичним чинником, оскільки не “прив’язує” пацієнта nдо одного лікаря, з яким не досягнуто терапевтичної nспівпраці, і лікувально-профілактичного закладу, який не обладний сучасною nапаратурою.

Право nпацієнта на вибір лікаря і медичної установи, на жаль, nне повною мірою і не однаково реалізується на всій території України. За nосновних медичних втручаннях, які не вимагають високотехнологічної апаратури, nситуація зрозуміла – пацієнти незалежно від зовнішніх чинників (соціальний і матеріальний стан, місце проживання й ін.) nмають нагоду реалізації права на вибір лікаря. У той же час невелика кількість nлікувальних установ, що здійснюють високоспеціалізовану дорогу медичну nдопомогу, що поєднується з вузьким колом фахівців у галузі високих медичних nтехнології, свідчать про обмеження у праві на вибір nлікаря у подібних випадках. Додатковий чинник – відсутність чіткої системи nінформування пацієнтів щодо установ, де можна одержати ту або іншу медичну nдопомогу, а також щодо кваліфікації фахівців, які її nнадають. Якщо в умовах великих міст ще доречно nговорити про можливість вибору лікувальної установи, то особи, що проживають у nсільській місцевості, часто позбавлені такої можливості. Вказані обставини, що nмають місце в багатьох регіонах України, свідчать про неможливість у даний час nповною мірою забезпечити реалізацію пацієнтам права на вибір nлікаря і лікувально-профілактичного закладу.

Чуйне ставлення, дії і помисли, що nґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і nфармацевтичних працівників. На перший погляд, nздається, що таке право пацієнта має вельми невелике відношення до істинно nправових категорій, оскільки досить важко регламентувати повагу і гуманність і nвизначити критерії шанобливого і гуманного ставлення. Справді, описувані явища nмають великий ступінь відносності до морально-етичних норм, які вивчаються у ракурсі лікарської етики, деонтології і біоетики. Під шанобливістю і гуманністю медиків щодо пацієнтів nрозуміють повагу до пацієнта як особи, яка у зв’язку із захворюванням зазнає nпевних труднощів, а також співчуття і людяність щодо кожного пацієнта, nдозволяючи останньому відчути, що причина звернення за медичною допомогою nблизька і зрозуміла лікарю і що він зробить все можливе, щоб допомогти nпацієнту. Разом з тим необхідно зазначити, що порушення у цій галузі важливі як nсамі по собі, так і як першооснова для подальших порушень законодавства про nохорону здоров’я. Також важливо враховувати і запропоновані в цьому підручнику рівні соціального регулювання медичної nдіяльності, за яких важливе значення має дотримання норм лікарської етики, nдеонтології, біоетики.

Допуск до пацієнта, який перебуває на nстаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, інших медичних працівників. Реальність nзнаходження пацієнта в стаціонарних умовах нерідко свідчить nпро сумніви щодо правильності лікування. Крім nреалізації права на вибір лікаря, пацієнт має нагоду ініціювати проведення nконсиліуму або проведення консультацій інших фахівців. Це право значною мірою nрозширює законні можливості людини на якісну діагностику і лікування. Слід зазначити, що цьому праву пацієнта кореспондує обов’язок nлікуючого лікаря і службових осіб медичної установи (завідувач відділенням, nголовний лікар) організувати проведення консиліуму або консультації. Звичайно nж, обставинами, що роблять неможливою реалізацію такого права пацієнта, є nвідсутність у цій установі (населеному пункті) інших фахівців (що не рідкість у сільській місцевості) і неможливість зібрати nконсиліум (в умовах, скажімо, фельдшерсько-акушерського пункту). Усунення цих nнедоліків є завданням держави і суспільства.

Збереження nу таємниці інформації про факт звернення за медичною допомогою, про стан nздоров’я, діагноз й інші відомості, одержані при його обстеженні і лікуванні, є nважливим правом пацієнта, яке детально висвітлене у відповідному розділі цього підручника.

Інформована добровільна згода на nмедичне втручання. Необхідною попередньою умовою медичного втручання є nінформована добровільна згода особи. У випадках, коли стан людини не дозволяє їй виразити свою волю, а медичне втручання nневідкладне, реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законного nпредставника на медичне втручання не потрібна. В Україні на законодавчому рівні не визначено, хто вирішуватиме питання про його nпроведення на користь особи у таких умовах.

Згоду nна медичне втручання щодо осіб, які не досягли 14 років, і громадян, визнаних у nвстановленому законом порядку недієздатними, дають їх законні представники після надання їм відомостей про стан здоров’я пацієнта, nвключаючи відомості про результати обстеження, наявність захворювання, його nдіагноз і прогноз, методи лікування, пов’язаний з ними ризик, можливі варіанти nмедичного втручання, їх наслідках і результати проведеного лікування (ст. 43 nОснов законодавства України про охорону здоров‘я). nДетальне розкриття правового підґрунтя згоди nвисвітлено в цьому підручнику в главі, присвяченій інформованій згоді на nмедичне втручання.

Відмова nвід медичного втручання. Основні проблеми, що виникають у практиці роботи nлікувально-профілактичних закладів у випадках відмови пацієнтів від медичного втручання, зводяться до розв’язання дилеми між nпрофесійною необхідністю надання медичної допомоги і порушенням прав пацієнта у nразі надання її без згоди особи. При цьому в ракурсі вивчення медичного права nслід враховувати такі обставини:

— nвідмова від медичного втручання є таким же законним правом пацієнта, як і його nзгода на медичне втручання;

— nлікар має право взяти від пацієнта письмове підтвердження nвідмови, а в разі неможливості її одержати – засвідчити відмову відповідним nактом у присутності свідків;

— nнерідко така відмова призводить до тяжких наслідків nдля стану здоров’я пацієнта.

Як nприклад, можна навести лікування осіб, прихильників релігійної nтечії Свідків Єгових. Один з принципів цього напряму релігії n- неприйняття будь-яких маніпуляцій з чужою кров’ю. У зв’язку з цим переливання nкрові як необхідної життєво важливої процедури при низці захворювань не може nбути здійснено через відмову таких пацієнтів. Практиці вже відомі випадки різкого погіршення здоров’я через відмову від такого nмедичного втручання.

Нормативно-правова nбаза у сфері охорони здоров’я передбачає, що пацієнт nчи його законний представник має право відмовитись від медичного втручання. Зокрема, у п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 4 ст. 43 nОснов законодавства України про охорону здоров’я закріплено, що повнолітня nдієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати nними, має право відмовитись від лікування. Основи законодавства України nпро охорону здоров’я визначають, що в разі, коли відсутність згоди може nпризвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар nзобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього nпацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове nпідтвердження, а в разі неможливості його одержання – засвідчити відмову nвідповідним актом у присутності свідків (ч. З ст. 43 Основ). Крім nцього, ч. 5 ст. 43 Основ передбачає, що у випадку, коли відмову дає законний nпредставник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар nповинен повідомити про це орган опіки і піклування.

Ці положення не абсолютні. Відповідно до п. 5 ст. n284 ЦК України і ч. 2 ст. 43 Основ, що містять положення, за яким у nневідкладних випадках згода на медичне втручання не потрібна. Закон не містить nжодного переліку невідкладних екстремальних випадків, які становлять реальну nзагрозу життю хворого, що дають лікарю право оперувати та застосовувати складні nметоди діагностики без згоди самого хворого чи його законних представників. nПрактика медичної діяльності вказує, що такі випадки nохоплюються невідкладною (ургентною) хірургією. На думку вчених: n”Невідкладна хірургія… це означає, що її не nможна відкласти, що хірургічне втручання здійснюється за вітальними, життєвими, nабсолютними показниками, що без операції неминуче настане смерть хворого, а nоперація дає шанс на порятунок, особливо, коли вона проведена своєчасно”.

Закон nзакріплює право лікаря без згоди проводити медичне nвтручання, але лише у виключних випадках, коли зволікання при встановленні nдіагнозу чи проведенні операції загрожує життю хворого. У даному випадку мова nйде лише про так звані життєві показники для складних діагностичних процедур, nякі самі по собі можуть бути небезпечними для життя і для nпроведення хірургічних операцій. Реанімаційні заходи при термінальних станах є nвищим ступенем ургенції і завжди підпадають під дію в nумовах крайньої необхідності, за умови дотримання вимог закону.

Дії лікаря в ургентних випадках є діями nв умовах крайньої необхідності, яка виникає за наявності реальної небезпеки, nяка загрожує життю хворого і не може бути усунута жодними іншими засобами, окрім операції. Стан крайньої необхідності має місце за nпевних умов, а саме:

— коли небезпека для життя людини nдійсно є реальною, а не можливою. Тому, коли застосовується так звана n”планова” операція як один з можливих методів лікування, то у таких nвипадках мова не може йти про крайню необхідність;

— небезпека, яка загрожує життю, не nможе бути ліквідована іншими засобами, крім nоперативного втручання;

— шкода, яка заподіюється при nхірургічному втручанні, повинна бути менш небезпечною nдля хворого, ніж шкода, що породжена патологічним процесом чи травмою, з nприводу якої і відбувалось хірургічне втручання.

Відшкодування nшкоди у разі заподіяння їі здоров’ю при наданні nмедичної допомоги. Як відомо, медична діяльність разом з позитивним впливом може містити в собі також і потенційно агресивний чинник, nздатний завдати шкоди здоров’ю людини. Під реалізацією nвказаного права пацієнта розуміється, що у разі неякісного надання медичної nдопомоги пацієнт має право вимагати відшкодування шкоди.

Пункт n”і” ст. б Основ законодавства України про охорону здоров’я громадян nпередбачає право на відшкодування шкоди, заподіяної nздоров’ю. У ст. 8 Основ зазначено, що держава визнає право кожного nгромадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист. Закон nзакріплює і право на судовий захист права людини на охорону здоров’я. Слід nвказати, що відшкодування шкоди не звільняє медичних і фармацевтичних nпрацівників від притягнення їх до дисциплінарної, nадміністративної або кримінальної відповідальності відповідно до національного nзаконодавства.

Шкода може бути nматеріальна і моральна. Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України n(“Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової nшкоди”) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного nправа, має право на їх відшкодування. Збитками є:

втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі nзнищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить nзробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

доходи, які особа могла б реально nодержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена nвигода).

Стаття n23 Цивільного кодексу України (“Відшкодування моральної шкоди”) nгарантує особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок nпорушення її прав. nМоральна шкода полягає:

1. у фізичному болю і стражданнях, яких nфізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2. у душевних стражданнях, яких фізична nособа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3. у душевних стражданнях, яких фізична nособа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4. у приниженні честі, гідності, а nтакож ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Моральна nшкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом nзалежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, nпогіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх nреалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є nпідставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають nістотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги nрозумності і справедливості.

Згідно Методичних рекомендацій щодо відшкодування моральної nшкоди, затверджених Листом Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 nроку, враховується стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його nжиттєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, nчас та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Моральну шкоду nне можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає n(і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, nчесті, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути nадекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір nможе мати суто умовний вираз. У будь-якому випадку розмір nвідшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Допуск до пацієнта членів сім’ї, nопікуна, піклувальника, адвоката або нотаріуса. Вказане право є nпрямим наслідком і забезпечене конституційно визначеним правом на отримання nкваліфікованої правової допомоги (ст. 59 Конституції України). Побудова демократичної правової держави, що здійснюється в Україні nв останнє десятиліття, передбачає особливу увагу до правового захисту осіб. У nсфері медичної діяльності це передбачає можливість користуватися послугами nадвокатів, законних представників на всіх етапах лікування, починаючи від nпитань необхідності госпіталізації, включаючи призначене лікування, і nзакінчуючи необхідністю відстоювати права і законні інтереси пацієнтів у суді.

Особливості nсучасного стану адвокатської діяльності у сфері охорони здоров’я мають на увазі nвисокий ступінь затребуваності осіб, що мають подвійну n- медичну і юридичну – освіту. В той же час не можна обходити увагою і nважливість вдосконалення викладання медичного права як в юридичних, так і в nмедичних ВНЗ.

Необхідно nзнати, що з позицій сучасного законодавства законними представниками пацієнта nможуть бути опікуни і піклувальники, батьки, прийомні nбатьки, усиновителі, представники адміністрацій установ соціального захисту nнаселення, органів опіки і піклування.

До nпроблемних питань, не вирішених до кінця у вітчизняному законодавстві, належать питання забезпечення nреалізації права пацієнта на допуск адвоката і законного представника у разі, nколи пацієнт за станом свого здоров’я не має нагоди прямо контактувати зі nсвоїми представниками. Таке становище може виникати у разі інфекційних захворювань, важкого стану, коли зайві nконтакти протипоказані з медичної точки зору. У такому разі необхідно nорієнтуватися на пропозицію про устаткування і початкове проектування для таких пацієнтів спеціальних місць для контакту з адвокатами nі законними представниками, наприклад, через скло і за допомогою телефонної nтрубки.

Допуск священнослужителя до пацієнта, nякий перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, для nвідправлення богослужіння та релігійного обряду. Конституція nУкраїни в ст. 35 гарантує кожному свободу світогляду і nвіросповідання, включаючи свободу сповідувати будь-яку релігію або не nсповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно nрелігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Відповідно nЗакон України “Про свободу совісті та релігійні nорганізації” 23 квітня 1991 року містить положення, відповідно до яких:

— nкожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право nвключає свободу мати, приймати і змінювати релігію або nпереконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими nсповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні nкульти, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні nабо атеїстичні переконання;

— nУкраїна є світською державою;

— підтверджується рівноправність громадян незалежно від їх nставлення до релігії;

— nважливо сприяти досягненню взаємного розуміння, терпимості і пошани в питаннях nсвободи совісті і свободи віросповідання.

У різні періоди розвитку нашої країни спостерігалися nнеоднакові взаємовідносини держави і церкви. Сьогоднішня сторінка історії nнаочно показує, наскільки може бути значною роль nрелігії у житті суспільства, зокрема в питаннях духовного й етичного виховання nмолоді, в патріотичному настрої військовослужбовців, у підтримці хворих. З цієї причини слід вітати появу у ряді лікувально-профілактичних nзакладів кімнат для молитов, де всі охочі можуть реалізувати свою потребу у nвідправленні богослужінь і релігійних обрядів.

 

2.Права пацієнта в окремих напрямах медичної діяльності.

Разом із загальними правами пацієнтів, які nвластиві всім особам, які одержують медичну допомогу, існує певний перелік прав nпацієнтів, яким безпосередньо надається певний вид медичної допомоги. Йдеться nпро такі напрями медичної діяльності, як трансплантологія, психіатрія, nімунопрофілактика, попередження розповсюдження туберкульозу і захворювань BIJI-інфекцією, nклінічні випробування лікарських засобів. Специфіка вказаних напрямів медичної діяльності робить nобґрунтованим прийняття норм права, що адекватно відображають правовий статус осіб, які отримують такого виду медичну допомогу. В іншому nразі, якби права пацієнтів у цих розділах медицини nзабезпечувалися загальними нормами законодавства, результативність і якість nзахисту таких прав були б на порядок нижче.

Трансплантологія. Стрімкий nрозвиток такого напряму медицини як трансплантація органів та інших анатомічних nматеріалів людини як реальна допомога хворим людям поставив перед суспільством nряд правових проблем, які повністю не вдається вирішити і в даний час. nПринципово можна виділити два види пацієнтів у кожному nвипадку пересадки: донор (людина, що віддає орган або тканину) і реципієнт n(хворий, якому пересаджується орган або тканина). Коли йдеться про nтрансплантацію з використанням трупних органів і тканин, з позицій права nмаються на увазі необхідність дотримання чинного законодавства щодо констатації nсмерті мозку донора, тривалість проведення реанімаційних заходів та ін., про що nсказано у відповідному розділі підручника. Коли ж має nмісце пересадка з використанням донора-живої людини, на перший план виходять nпитання дотримання прав донора і реципієнта як пацієнтів у сфері nтрансплантації. Ключовим нормативним правовим актом в системі юридичного nзабезпечення трансплантології є Закон України 16 липня 1999 р. “Про nтрансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів nлюдині”, яка в ст. 22 містить положення, що nстосуються прав донора.

Особа, яка дала згоду стати донором, і живий донор, має nправо:

— відмовитись від даної нею раніше на це згоди;

— на обов’язкове державне страхування на випадок смерті nдонора, зараження його інфекційною хворобою, виникнення у нього інших хвороб чи nрозладів здоров’я у зв’язку з виконанням донорської nфункції;

— відшкодування шкоди, заподіяної у зв’язку з виконанням nним донорської функції з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене nхарчування та інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову nта професійну реабілітацію.

Законодавець не містить прямих вказівок щодо прав реципієнта. Але аналіз nЗакону “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів nлюдині” дає можливість виділити такі спеціальні права, якими наділений реципієнт перед проведенням nоперації, спрямованої на пересадку йому необхідного органу чи тканини:

— на трансплантацію як метод лікування nза наявності медичних показань, коли усунення небезпеки для життя або nвідновлення здоров’я іншими методами лікування неможливе;

— згоду та об’єктивне інформування щодо цього методу лікування;

— відмову від застосування трансплантації як методу лікування.

Реальність є такою, що nдля реципієнта пересадка є часто останньою надією на рятування життя і nпокращення здоров’я1. Враховуючи наведене, думка про nнеобов’язковість акцентування уваги на правах пацієнтів повинна бути nспростована, оскільки саме в таких кризових момен.тах nправа і законні інтереси пацієнтів, що беруть участь у трансплантації повинні nбути дотримані.

Психіатрія. Статистичні дані свідчать, nщо кількість осіб, які мають ті чи інші відхилення у стані психічного здоров’я, nу нашій країні за останнє десятиріччя значно зросла. Основна причина цього — nекономічні та соціально-політичні зміни, які негативно nвплинули на психічне здоров’я певної частини населення. Не можна не згадати nекологічний фактор, зв’язок якого з можливістю виникнення психічних розладів nтакож доведена. Ключові особливості правового nрегулювання у сфері психіатрії висвітлені у відповідній главі підручника, де також містяться відомості щодо прав пацієнтів nу галузі надання психіатричної допомоги. Перш за все необхідно вказати, що комплексне nпоняття психіатричної допомоги включає у себе:

1.                 nобстеження стану психічного здоров’я осіб;

2.                 nпрофілактику, діагностику психічних nрозладів.

3.                 nлікування, нагляд, догляд і медико-соціальну реабілітацію nосіб, які страждають на психічні розлади.

Будь-який з перелічених nваріантів надання психіатричної допомоги свідчить про nправовий статус пацієнта і необхідність дотримання його прав. Нормативно-правова база у галузі nпсихіатричної допомоги, представлена Законом України “Про психіатричну nдопомогу” від 22 лютого 2000 p., містить nположення щодо прав:

а) осіб, nяким надається психіатрична допомога;

б) осіб під час перебування у психіатричному закладі.

Особи, яким надається nпсихіатрична допомога, мають право на:

поважливе і гуманне nставлення до них, що виключає приниження честі й гідності людини;

— отримання інформації nпро свої права, пов’язані з наданням психіатричної nдопомоги;

— одержання психіатричної nта соціальної допомоги в умовах, що відповідають nвимогам санітарного законодавства;

— відмову від надання психіатричної допомоги, за винятком випадків її надання в nпримусовому порядку, передбаченому законом;

— усі види nмедико-санітарної допомоги (у тому числі санаторно- nкурортне лікування) за медичними показаннями;

— одержання психіатричної nдопомоги в найменш обмежених, відповідно до їх психічного стану, умовах, якщо nможливо, за місцем проживання цих осіб, членів їх сім’ї, nінших родичів або законних представників;

— утримання в психіатричному закладі лише nпротягом строку, необхідного для обстеження та лікування;

— попередню згоду або nвідмову в будь-який час від застосування нових методів діагностики і лікування nта лікарських засобів чи від участі у навчальному nпроцесі;

— безпечність надання психіатричної допомоги;

— безоплатне надання nмедичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, а також nбезоплатне або на пільгових умовах забезпечення лікарськими nзасобами та виробами медичного призначення в порядку, встановленому Кабінетом nМіністрів України;

— безоплатну юридичну nдопомогу з питань, пов’язаних з наданням їм психіатричної nдопомоги;

— альтернативний, за nвласним бажанням, психіатричний огляд та залучення до участі в nроботі комісії лікарів-психіатрів з питань надання nпсихіатричної допомоги будь-якого фахівця, який бере участь у наданні nпсихіатричної допомоги, за погодженням з ним;

— збереження права на nжиле приміщення за місцем їх постійного проживання nпротягом часу надання їм стаціонарної психіатричної допомоги;

— особисту участь у nсудових засіданнях при вирішенні питань, пов’язаних з nнаданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв’язку з цим їх прав;

— відшкодування nзаподіяної їм шкоди або шкоди їх майну внаслідок незаконного поміщення до nпсихіатричного закладу чи психоневрологічного закладу для соціального nзахисту або спеціального навчання чи внаслідок незабезпечення безпечних умов nнадання психіатричної допомоги або розголошення конфіденційних відомостей про nстан психічного здоров’я і надання психіатричної допомоги;

— одержання винагороди за nфактично виконану роботу нарівні з іншими громадянами.

Друга складова частина – права пацієнтів, що знаходяться в психіатричних стаціонарах. Всі пацієнти під nчас перебування у стаціонарі мають право на:

— спілкування з іншими nособами, в тому числі з nадвокатом або іншим законним представником, без присутності сторонніх осіб nзгідно з правилами внутрішнього розпорядку психіатричного закладу;

— повідомлення будь-якої особи за своїм вибором про надання їм nпсихіатричної допомоги;

— забезпечення таємниці nлистування при відправці та отриманні будь-якої nкореспонденції;

— доступ до засобів nмасової інформації;

— дозвілля, заняття nтворчою діяльністю;

— відправлення релігійних обрядів, додержання релігійних канонів;

— звернення безпосередньо nдо керівника або завідуючого відділенням nпсихіатричного закладу з питань надання психіатричної допомоги, виписки з nпсихіатричного закладу та додержання прав, передбачених цим Законом;

— допомогу по nзагальнообов’язковому державному соціальному nстрахуванню або пенсію згідно з законодавством.

Особи під nчас перебування у психіатричному закладі мають також права, які за рішенням nлікаря-психіатра (комісії лікарів- психіатрів) в інтересах захисту їх здоров’я nчи безпеки, а також в інтересах здоров’я або безпеки інших осіб можуть бути nобмежені:

— приймати відвідувачів nнаодинці;

— придбавати і nвикористовувати предмети повсякденного вжитку;

— перебувати на самоті.

З позицій nмедичного права важливо усвідомлювати, що ступінь несвободи людини, яка nзнаходиться на лікуванні в психіатричному медичному закладі, достатньо велика. nСаме цим пояснюються непоодинокі випадки використання психіатрії за радянських nчасів у немедичних цілях. Ті права, які законодавчо nвизначені для пацієнтів психіатричних стаціонарів, є nвідображенням прагнення до зрівняння правового статусу пацієнта із звичайним nсоматичним (тілесним) захворюванням із захворюванням психічної сфери. В тому ж nракурсі необхідно розглядати можливість створення служби захисту прав nпацієнтів, що знаходяться у психіатричних стаціонарах. nПредставники цієї служби захищають права пацієнтів, які знаходяться у nпсихіатричних стаціонарах, приймають їх скарги і заяви, які вирішують з адміністрацією психіатричного закладу або направляють nзалежно від їх характеру до органів законодавчої і виконавчої влади, nпрокуратури або суду.

Імунопрофілактика. Відомий постулат радянського часу, що nзберіг своє значення і в даний час, згідно з яким державі краще активізувати nвиділення грошових коштів на профілактику, ніж на nлікування, має безпосереднє відношення до імунопрофілактики. Імунопрофілактика nінфекційних хвороб — це система заходів, що здійснюються з метою попередження, nобмеження розповсюдження і ліквідації інфекційних хвороб шляхом проведення профілактичних щеплень. У свою чергу профілактичні nщеплення – це введення в організм людини медичних імуно- біологічних препаратів nдля створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Слід зазначити, що nісторія правового регулювання медичної діяльності в Україні наочно показує, що в умовах земської медицини саме система профілактичних nзаходів забезпечувала боротьбу з епідеміями інфекційних хвороб – основною nпричиною смертності того часу. Наприклад, створені в 1868 р. посадові nінструкції для лікарів містили вимоги стосовно того, що при першому nінформуванні про яке-небудь інфекційне захворювання медик повинен негайно вжити nвказані законом заходи, повідомити установі й повітовому лікарю1.

Сучасне законодавство, nвраховуючи багатий історичний досвід, достатньою мірою регулює питання nімунопрофілактики. Цьому питанню присвячений Закон України від 06 квітня 2000 nр. “Про захист населення від інфекційних хвороб“. nПобудова демократичної держави зажадала посилення уваги до дотримання прав nпацієнтів при проведенні імунопрофілактики. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду nособи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім nдієздатним громадянам профілактичні щеплення nпроводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, nнаслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не nдосягли п’ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку nнедієздатними, профілактичні щеплення проводяться за nзгодою їх об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників. nОсобам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено nдієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після nнадання об’єктивної інформації та за згодою об’єктивно інформованих батьків або nінших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні nпредставники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень, лікар має nправо взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке nпідтвердження – засвідчити це актом у присутності свідків.

Слід вказати, що відмова nвід профілактичних щеплень має вельми важливе значення nз позицій свободи вибору людини. Проте закріплення цього права привело до того, nщо багато громадян, з тих або інших причин ті, що ведуть антисоціальний спосіб nжиття, бродяжництво, не мають певного місця проживання, не щеплюються, що nнерідко викликає підвищене розповсюдження інфекційних nзахворювань. До них можна віднести дітей, які не відвідують школи (зокрема nбезпритульних), кількість яких за останній час значно зросла. В той же час nнеобхідно зазначити, що це питання у меншій мірі nмедико-правове, в більшій – соціальне. Враховуючи наявність права на відмову nвід профілактичних щеплень, нормативна база містить nположення, які роблять таку відмову як підставу для обмеження інших прав і nсвобод осіб. Відсутність nпрофілактичних щеплень тягне:

— заборону для громадян nна виїзд у країни, перебування у яких відповідно до міжнародних nмедико-санітарних правил або міжнародних договорів України вимагає конкретних профілактичних щеплень;

— відмова в прийомі nгромадян до виховних, навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів;

— усунення від роботи nпрацівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може nпризвести до зараження цих працівників та (або) nпоширення ними інфекційних хвороб. Наказом Міністерства охорони здоров’я nУкраїни від 03 лютого 2006 р. “Про порядок проведення профілактичних nщеплень в Україні та контроль якості й обігу імунобіологічних препаратів ” nвизначено перелік таких робіт. Щепленню підлягають:

1. Персонал пунктів, підприємств nіз заготівлі шкір промислових тварин, їх первинної переробки;

— працівники овоче-, зерносховищ, цукрових заводів, елеваторів;

— мисливці, лісники, nмеліоратори;

— медичний персонал nлабораторій відділів особливо небезпечних інфекцій, протичумних установ, які nпрацюють з живими культурами туляремії або зараженим матеріалом;

— інші.

2. Працівники тваринницьких господарств, неблагополучних nщодо бруцельозу незалежно від форми власності;

— працівники nм’ясокомбінатів, забійних пунктів та інших підприємств nз переробки сировини й продуктів тваринництва, в які надходять nсільськогосподарські тварини або сировина тваринницького походження з nгосподарств, неблагополучних щодо бруцельозу;

— ветеринарні працівники, nякі працюють з живими культурами бруцел або зараженим матеріалом, nа також обслуговують господарства, неблагополучні щодо бруцельозу;

— інші.

3. Медичні працівники лабораторій відділів особливо nнебезпечних інфекцій санепідстанцій та ветеринарні працівники лабораторій nветеринарної медицини, які працюють з живими культурами сибірки або зараженим nматеріалом; інші.

4. Працівники водопровідно-каналізаційної мережі; інші.

5. Групи медичного ризику (висока можливість nклінічних ускладнень грипу):

— особи з хронічними nзахворюваннями (дихальної та серцево- судинної систем, nнирок, обміну речовин);

— особи віком понад 60 nроків;

— особи, що перебувають у спеціалізованих колективах (інтернатах, будинках для осіб nпохилого віку, будинках дитини тощо).

6. Групи епідемічного ризику n(висока можливість інфікування грипом):

— діти дошкільного віку, nшколярі, підлітки, студенти середніх та вищих учбових nзакладів;

— персонал медичних nзакладів;

— персонал дошкільних, nсередніх та інших навчальних закладів, інтернатів, будинків дитини та осіб похилого віку тощо;

— робітники сфери послуг, nторгівлі, транспорту, військові, а також особи, що nперебувають у контакті з великою кількістю людей;

— персонал підприємств, установ, організацій (з метою запобігання nспалахам).

Попередження розповсюдження туберкульозу. Цей напрям медичної діяльності логічно випливає з nімунопрофілактики, оскільки туберкульоз – одне з найбільш показових інфекційних nзахворювань, ігнорування необхідності боротьби з яким призводить до найбільш nнесприятливих наслідків для великої кількості людей. За даними ВООЗ у світі щороку реєструється 8,9 мільйона хворих на nтуберкульоз, від якого помирає 1,7 мільйона осіб. Ця хвороба займає перше місце nу структурі смертності від інфекційних та паразитарних хвороб.

Епідемія nтуберкульозу в Україні розпочалася у 1995 році. Щогодини реєструється чотири nнових випадки захворювання та один випадок смерті, що зазначено у Законі nУкраїни від 8 лютого 2007 р. “Загальнодержавна програма протидії nзахворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках”. Протягом останніх 15 років nпоказник захворюваності на туберкульоз збільшився у 2,4 рази. Така ситуація nзумовлена соціально-економічними та медичними nфакторами, зокрема зниженням рівня життя населення та наявністю значної кількості nхворих осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, недостатнім nфінансуванням протитуберкульозних заходів, нестачею кваліфікованих медичних nпрацівників, поширенням хіміорезистентного туберкульозу та ВІЛ-інфекції.

У контексті прав nпацієнтів у цьому напрямі медичної діяльності необхідно зазначити, що Закон nУкраїни від 05 липня 2001 р. “Про боротьбу із захворюванням на nтуберкульоз” не містить статті, яка б чітко nрегламентувала права осіб, хворих на туберкульоз. Аналіз Закону дає можливість nвиділити такі права nпацієнтів хворих на туберкульоз:

1. nЛікувально-профілактична допомога у державних і комунальних закладах охорони nздоров’я та наукових установах, медичний (диспансерний) нагляд, а також nсанаторно-курортне лікування у спеціалізованих nпротитуберкульозних санаторіях надаються безоплатно.

2. Під nчас лікування безперебійно та безоплатно забезпечуються протитуберкульозними nпрепаратами в кількості та асортименті, встановлених центральним органом nвиконавчої влади в галузі охорони здоров’я у стандарті лікування хворих на nтуберкульоз.

3. Хворі на заразні форми nтуберкульозу, які проживають у гуртожитках, а також в одній кімнаті разом з nіншими членами сім’ї або в перенаселених квартирах, мають право на першочергове отримання житла в порядку, встановленому nзаконодавством.

4. Хворі на активні форми nтуберкульозу та діти і підлітки, інфіковані nмікобактеріями туберкульозу, під час лікування в протитуберкульозних nстаціонарах і санаторіях безоплатно забезпечуються харчуванням за підвищеними nнормами.

5. Вперше виявленим хворим nна активні форми туберкульозу та хворим із рецидивом туберкульозу листок nнепрацездатності може видаватися на весь визначений лікарем nперіод проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної nекспертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути nпродовжений, але не більше, ніж на 10 місяців від дня nпочатку основного курсу лікування. На весь період лікування nхворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

6. Власник або nуповноважений ним орган підприємства, установи, nорганізації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв’язку з nйого захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли такі особи можуть бути nвизнані тимчасово або постійно непридатними.

Попередження розповсюдження BIJI-інфекції. Неможливість nлікування навіть за допомогою найсучаснішого арсеналу засобів є основною nпричиною необхідності підвищеної уваги до питань nСНІДу. Завдання держави в цілому і законодавця зокрема, полягає у створенні nумов, за яких знижується вірогідність виникнення нових випадків захворювання. nНе можна забувати при цьому, що в контексті медичного права, як і права nвзагалі, права і свободи людини превалюють над інтересами держави. Це ключовий nчинник при висвітленні прав BIJI-інфікованих хворих, що є пацієнтами. Закон України від 12 грудня 1991 nр. “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) nта соціальний захист населення” передбачає nнаявність таких прав осіб, у яких виявлена ВІЛ-інфекція:

1. Відомості про nрезультати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції nв особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську nтаємницю. Передача таких відомостей дозволяється nтільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами nУкраїни, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, nорганам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

2. Відшкодування збитків, nпов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації nпро факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту nлюдини.

3. Безоплатне nзабезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них nзахворювання, засобами особистої профілактики та на nпсихосоціальну підтримку.

4. Безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок nлікувальної установи, яка видала направлення на лікування.

5. Користування nізольованою жилою кімнатою.

6. Участь nBIJI-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і nметодів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.

7. Використання крові та nінших біологічних матеріалів ВІЛ- інфікованих або nхворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає nкомпенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

8. Забороняється відмова nу прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення nінших прав осіб на підставі того, що вони є nВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і nблизьких на цій підставі.

9. Неправомірні дії nпосадових осіб, які порушують права BLJI- інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

10. Особи, зараження яких nВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних nманіпуляцій, мають право на відшкодування у судовому порядку завданої їх nздоров’ю шкоди за рахунок винної особи.

Клінічні випробування лікарських засобів. Сучасний nрозвиток медицини стає немоясливим без проведення клінічних досліджень, nспрямованих на пошук і створення нових лікарських засобів, здатних впливати на nрозвиток і лікування того або іншого захворювання. З nпогляду юридичного забезпечення медичної діяльності клінічні випробування nлікарських засобів належать до одного з видів медичного експерименту1. Ключові nчинники правового регулювання даного напряму медичної діяльності висвітлені у nвідповідному розділі підручника, тому тут зупинимося nлише на правах пацієнтів. Закон nУкраїни від 04 квітня 1996 р. “Про лікарські засоби” у ст. 8 визначає nправа пацієнтів (добровольців), що беруть участь у клінічних дослідженнях nлікарських засобів. До них належать:

1.                 nПраво на добровільну участь у клінічних дослідженнях nлікарського засобу.

2.                 nПраво на письмову (на відміну від звичного медичного втручання) nзгоду на участь у клінічних дослідженнях лікарського nзасобу пацієнта або його законного представника.

3.                 nПраво на отримання інформації:

— щодо суті та можливих наслідків nвипробувань;

— властивостей лікарського засобу;

— його очікуваної ефективності;

— ступеня ризику.

4.                 nПраво на зупинення клінічних випробувань лікарського засобу nчи окремих його етапів у разі виникнення загрози здоров’ю або життю пацієнта у nзв’язку з їх проведенням, а також за бажанням пацієнта або його законного представника.

5.                 nПраво на укладення договору про страхування життя і здоров’я nпацієнта (добровольця) в порядку, передбаченому nзаконодавством.

Важливість nзнання прав пацієнтів при проведенні клінічних випробувань лікарських засобів nпояснюється також значною комерційною привабливістю самої фармацевтичної nіндустрії, де ступінь прибутковості достатньо великий. nЦе потенційно може позначитися на сприйнятті прав пацієнта як другорядного nявища. І юристи, і медичні працівники, що вивчають медичне право, повинні чітко nпам’ятати, що права, свободи і законні інтереси пацієнтів при випробуваннях nнових лікарських засобів повинні бути первинними і, перш за все, вони охороняються законом.

3.Правове регулювання обов’язків пацієнта в Україні.

Окресливши перелік прав nпацієнта, необхідно зупинитися на обов’язках, що випливають із норм чинного законодавства, зокрема: Конституції України, Основ nзаконодавства про охорону здоров’я, норм санітарного nта іншого галузевого законодавства.

Отже, nпацієнт зобов’язаний:

• піклуватись nпро своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

• виявляти в nспілкуванні з медичними працівниками повагу і такт;

• повідомляти лікарю nвсю інформацію, необхідну для постановки діагнозу і лікування захворювання;

• після nнадання згоди на медичне втручання неухильно виконувати всі розпорядження nлікуючого лікаря. У разі відмови від запропонованих методів обстеження чи nлікування, підписати Відмову від медичного втручання;

• дотримувати nправила внутрішнього розпорядку лікувальної установи, де він знаходиться;

• співробітничати з nлікарем при одержанні медичної допомоги;

• негайно nінформувати лікаря про зміну стану свого здоров’я в процесі діагностики і nлікування;

• негайно звертатися nдо лікаря при підозрі на наявність, або при наявності nзахворювання, що представляє небезпеку масового поширення;

• у передбачених nзаконодавством випадках проходити профілактичні nмедичні огляди і робити щеплення;

• подавати nневідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх nжиття і здоров’я стані;

• не починати дій, nздатних порушити права інших пацієнтів;

• виконувати інші nобов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

 Зверніть увагу!

Лікар має право відмовитися від nподальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або nправил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення (ст. n34 Основ законодавства про охорону здоров’я).

Юридичний обов’язок людини у сфері nохорони здоров’я – це закріплена в законодавстві та гарантована державою nнеобхідність певної поведінки людини, яка спрямована на забезпечення прав та nохоронюваних інтересів інших осіб і/або сприяє збереженню, зміцненню, розвитку nта, у разі порушення, відновленню максимально досяжного рівня фізичного і nпсихічного стану власного організму.

Чинне законодавство України про охорону здоров’я не містить норми, яка б чітко регламентувала проблематику nобов’язків пацієнтів. Правова регламентац ія цього питання викристалізовується nу процесі комплексного аналізу нормативно-правової бази у цій царині з nвикористанням принципу «право кореспондує з обов’язком», тобто, якщо медичний nпрацівник має право, то, звичайно, пацієнт – обов’язок, і навпаки.

Детальніше nпро обов’язки пацієнтів див. на  http://healthrights.org.ua/

 

4.Правове регулювання професійних прав nй обов’язків медичних працівників.

Здійснення професійної практики медичними працівниками nбезпосередньо пов’язане з реалізацією конституційного права людини і nгромадянина на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. nЕфективна організація праці медиків є одним з основних факторів, що nзабезпечують охорону здоров’я населення і, як наслідок, зумовлюють соціальну стабільність у суспільстві.

У Законі України «Основи законодавства nУкраїни про охорону здоров’я» міститься чималий перелік професійних прав nмедичних працівників, які доцільно поділити на загальні, тобто ті, що пов’язані nз умовами праці, охороною їхнього здоров’я, соціальним захистом тощо, а також nспеціальні, тобто ті, що породжуються у процесі надання медичної допомоги nпацієнтам. Слід пам’ятати про те, що рівність, диспозитивність у відносинах n«лікар–пацієнт» базується на формулі: право одного суб’єкта медичних nправовідносин кореспондує з обов’язком іншого суб’єкта. А відтак, деякі права медичних працівників можна nз’ясувати із контенту обов’язків пацієнтів.

–         nПраво на nналежні умови професійної діяльності

–         nПраво на nстворення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських nорганізацій

–         nПраво на судовий nзахист

–         nПраво на заняття nмедичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до nспеціальності та кваліфікації

–         nПраво на підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу nна п’ять років у відповідних закладах та установах

–         nПраво на обов’язкове nстрахування медичних працівників за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю при виконанні nпрофесійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством

–         nПраво на надання nінформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного nпредставника

–         nПраво на відмову від подальшого ведення пацієнта

–         nПраво здійснювати nмедичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представників

–         nОбов’язок подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і nлікарську допомогу, сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і nлікуванню захворювань

–         nОбов’язок безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу nгромадянам у разі нещасного випадку та в інших nекстремальних ситуаціях

–         nОбов’язок поширювати наукові та медичні знання серед населення,  nпропагувати, у тому числі nвласним прикладом, здоровий спосіб життя

 

–         nОбов’язок дотримуватись вимог професійної етики і nдеонтології, зберігати лікарську таємницю

–         nОбов’язок постійно підвищувати рівень професійних знань і nмайстерності

–         nОбов’язок подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим nпрацівникам охорони здоров’я

–         nОбов’язок надавати пацієнтові чи іншим компетентним суб’єктам медичну nінформацію

Детальніше nпро права та обов’язки медичних працівників див. на  http://healthrights.org.ua/

 

5.Співвідношення nмедичної допомоги та медичної послуги.

За nумови формування соціально орієнтованого суспільства і диспозитивності nцивільно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я триває лібералізація приватно-правового nсектора. Ця тенденція нормативного забезпечення положеннями ст.. 49 Конституції nУкраїни, яка закріплює право  громадянина nна безоплатну медичну допомогу в державних та комунальних закладах охорони nздоров’я і водночас nгарантує розвиток лікувальних закладів усіх форм власності.

Стосовно nправової природи відносин з надання медичної допомоги, медичних послуг у nнауковій літературі обґрунтовуються чотири основних позицій. Одні вчені nвідносини з приводу надання медичної допомоги вважають предметом цивільно- правового nрегулювання. Прихильники цього підходу свою позицію обґрунтовують тим, що nосновою надання медичної допомоги є договір і цей договір за своєю природою є nцивілістичним. Згідно з другим підходом, відносини з приводу медичного nобслуговування є адміністративно-правовими і належать до галузі nадміністративного права.

Прихильники n«медичного права» предметом цієї галузі визнавали комплекс суспільних відносин nз приводу лікування заворювань, суб’єктами яких виступають державні медичні nустанови і громадяни. Вони обґрунтовували якісну своєрідність цих суспільних nвідносин і визнання сутності медичного права як соціально права, в якому є nелемент соціального надання і яке належить до сфери «медико-соціальної nдопомоги». Деякі вчені розглядають медичне право як підгалузь права соціального nзабезпечення, аргументуючи цей висновок тісним зв’язком оорони здоров’я з nдержавою, а медичне обслуговування розглядаючи як форму державних соціальних nгарантій, подібну до пенсійного забезпечення.

Остання nпозиція ґрунтується на визнанні права охорони здоров’я комплексною галуззю права. Тобто nлікарським правом або правом про охорону здоров’я, визначається система нормативних nактів, що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини.

У nмедичній діяльності слід розмежовувати приватні і публічні відносини. Приватні nмедичні правовідносини існують в юридичній формі зобов’язання з надання мдичних nпослуг, підставами для якого може виступати договір про надання медичних nпослуг, одностороння обіцянка або дії в інтересах треті осіб без доручення. Усі nвідносини які регулюються законодавством про надання медичної допомоги і nвідповідають вимогам ст.. 1 ЦК України.

У процесі надання nпацієнту первинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар nзагальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним nпредставником. У процесі надання nпацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує призначений nлікар.

Кожна дієздатна особа, а також в межах законодавства особа, яка має неповну цивільну дієздатність, nможе самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря nзагальної практики/сімейного лікаря, відповідального за надання їй первинної медичної nдопомоги. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, nякі не досягли 14-річного віку, або в порядку, встановленому законом, nвизнаних недієздатними, здійснюється їх законними представниками.

Список nпацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується nна основі права пацієнтів на вільний вибір nлікаря. Під час формування зазначених списків nвраховуються нормативи навантаження на лікаря загальної практики/сімейного nлікаря, що затверджуються центральним органом виконавчої влади nу сфері охорони здоров’я. Лікар, відповідальний за надання особі планової nчи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником nвідповідного закладу охорони здоров’я або уповноваженим ним на прийняття nтаких рішень керівником структурного підрозділу nзакладу охорони здоров’я.

Пацієнт nмає право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення nпро заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути nприйнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного nпредставника етичним комітетом, що утворюється і функціонує nпри відповідному закладі охорони здоров’я в порядку, nщо затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері nохорони здоров’я.

Лікар nмає право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній nне виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу nохорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме nжиттю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього nвід медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього nрежиму.

Первинна nмедична допомога

Первинна медична допомога надається в амбулаторних nумовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає nконсультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших nзахворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта nдля надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги nта санаторно-курортного лікування. nДо надання первинної медичної допомоги можуть залучатися також інші nмедичні працівники, які працюють під керівництвом nлікаря загальної практики/сімейного лікаря. Обсяги та порядок nнадання первинної медичної допомоги встановлюються центральним органом nвиконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Вторинна n(спеціалізована) медична допомога

Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає nспеціалізовані медичні послуги, що у плановому порядку nта у невідкладних (екстрених) випадках надаються в амбулаторних nумовах та в лікарнях загального профілю nі не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні nстаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної n(високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Первинний nдоступ пацієнта до послуг вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги nзабезпечується за наявності відповідного направлення лікаря nзагальної практики/сімейного лікаря.

Зазначене nнаправлення не є обов’язковим:

· для звернення будь-якого nпацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, nстоматолога, педіатра;

· для вирішення питання nпро надання екстреної медичної допомоги.

Третинна n(високоспеціалізована) медична допомога

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога передбачає nнедоступні на рівні первинної та вторинної n(спеціалізованої) допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні nмедичні послуги, що надаються з використанням високотехнологічного nта високовартісного обладнання за направленням служб вторинної n(спеціалізованої) медичної допомоги.

Перелік nпослуг, що надаються населенню в рамках третинної n(високоспеціалізованої) медичної допомоги, та перелік державних nі комунальних закладів охорони здоров’я, що надають зазначені nпослуги, встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері nохорони здоров’я.

Доктрина nцивільного права сформувала три підстави виникнення зобов’язань з надання цих nпослуг:

1)                   nдоговір про надання медичних послуг;

2)                   nодностороння обіцянка;

3)                   nдії в інтересах третьої особи без доручення.

Договір nпро надання медични послуг є найпоширенішою підставою виникнення цивільних nправовідносин з оплатою надання медичних послуг. Тому його слід розглядати як nдомовленість сторін цього договору у формі погодженої з медичною установою nзгоди пацієнта на надання медичної допомоги згідно із загально-цивільними nумовами дійсності та набуття чинності договором.

Одностороння обіцянка є «дією на основі дружніх відносин», головна ознака nяки полягає у відсутності правових зв’язків. Наприклад,  обіцянка виміряти тиск є односторонньою, вона nне передбачає екстреної медичної допомоги, отримання лікарем винагороди; nостанній не вважається юридично пов’язаним домовленістю, що не тягне для нього nнегативних наслідків у разі ненадання обіцяної послуги. Екстрена медична nдопомога — це система термінових організаційних, діагностичних nта лікувальних заходів, спрямованих на надання медичної допомоги nпри невідкладних станах хворим та постраждалим nна догоспітальному та госпітальному етапах. Медичну допомогу nпри невідкладних станах зобов’язані надавати всі медичні працівники nі заклади охорони здоров’я незалежно від підпорядкованості nта форми власності. Складовою системи екстреної медичної допомоги є служба nшвидкої медичної допомоги, що забезпечує надання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги nпацієнтам у невідкладних nстанах на місці події та під час nтранспортування до відповідних закладів охорони здоров’я на догоспітальному етапі. У невідкладних nстанах, коли надання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників nнеможливе, допомогу повинні надавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, nспівробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних nзасобів та представники nінших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями та які підготовлені nдля надання цієї nдопомоги в установленому nпорядку. У разі nзагрози життю хворого або постраждалого медичні працівники nмають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду nдо місця перебування хворого з метою надання екстреної медичної nдопомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров’я nз метою надання належної медичної допомоги. Порядок відшкодування шкоди, nщо може бути заподіяна власникові транспортного засобу, який буде nвикористовуватися для зазначених дій, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Діями nв чужому інтересі без доручення може бути кваліфіковано правові дії за nвідсутності необхідних умов чинності договору надання медични послуг. Якщо nлікар і фізична особа(пацієнт) досягли домовленості про надання послуг за усіма nістотними умовами і про дотримання вимог щодо форми, ненадання медичних послуг nмає кваліфікуватись як одностороння відмова від договору.

У nдоктринах права обґрунтовується теза про те, що договору про надання медични nпослуг немає, якщо пацієнт перебуває без свідомості чи в інших випадка за nнаявності реальної загрози його життю, коли медична допомога надається без nзгоди фізичної особи або її батьків, опікуна,піклувальника.

Наприклад, nхворий потрапив до лікарні непритомним, з нечіткою картиною захворювання. Для nвстановлення діагнозу слід взяти пункцію спинного мозку,але батьки ворого згоди nне дали. Назважаючи на відсутність згоди батьків ворого, лкар бере в нього nспинний мзок на аналізи, що дає змогу становити правильний діагноз, застосувати nправильні методи лікування і врятувати життя хворого. Обов’язок лікаря діяти nсаме так обумовлений тим, що надання послуг у такій ситуації має бути nкваліфіковане як дії в чужому інтересі без доручення .

Цей nвипадок діяльності в чужому інтересі передбачає дотримання правил про надання nмедичних послуг за умов медичного втручання.

Загальні умови медичного втручання

1. Медичне втручання допускається за наявності згоди nна це дієздатного nпацієнта, інформованого про стан свого здоров’я відповідно до статті 49 цього Закону, або особи, яка nвідповідно до законодавства nмає неповну цивільну дієздатність.

2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також nпацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне nвтручання здійснюється за письмовою згодою їх законних представників, nпоінформованих про стан здоров’я таких пацієнтів.

3. Порядок отримання згоди на медичне втручання, зокрема nу випадках, що потребують письмової згоди, затверджується центральним nорганом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. Якщо відсутність письмової згоди на медичне втручання nможе призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар nзобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього nпацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього nпро це письмове підтвердження, а у разі неможливості його nодержання — засвідчити відмову від медичного втручання відповідним nактом у присутності свідків.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної nзагрози життю пацієнта та неможливості отримання письмової згоди пацієнта nабо його законних представників на медичне втручання, медичні працівники nповинні діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.

6. Якщо відмову від медичного втручання дає законний nпредставник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, nлікар повинен повідомити про це органам опіки і піклування.

 

6. nНадання безоплатної nмедичної допомоги.

Державними nта комунальними закладами охорони здоров’я відповідно до стандартів nмедичної допомоги надається безоплатна медична допомога, а саме:

· екстрена nта невідкладна — на догоспітальному етапі станціями n(відділеннями) швидкої медичної допомоги, фельдшерсько-акушерськими пунктами, nлікарськими амбулаторіями, медичними формуваннями служби медицини катастроф (у разі виникнення надзвичайної ситуації), пунктами nневідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

· первинна медична допомога;

· амбулаторно-поліклінічна;

· стаціонарна — nу разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли nнеобхідне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд nта госпіталізація, в тому числі за епідемічними nпоказаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленням nлікаря загальної практики/сімейного лікаря або лікаря-спеціаліста, nмедико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультаційних комісій;

· невідкладна стоматологічна nдопомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, nстудентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до трьох років);

· долікарська медична допомога nнаселенню, що проживає в сільській nмісцевості;

· санаторно-курортна допомога nінвалідам і хворим у спеціалізованих nта дитячих закладах оздоровлення;

· дітям, що утримуються nу будинках дитини;

· контингенту хворих, nщо отримують медичну допомогу в рамках виконання державних програм;

· пільговим категоріям nнаселення, які визначені законодавством;

· медико-соціальна експертиза nвтрати працездатності.

Безоплатна nмедична допомога надається дозволеними до застосування в Україні nметодами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), nвключаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, nапаратуру, лабораторні та інші дослідження nз використанням наявної матеріально-технічної бази.

Обсяг nнадання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних nзакладах охорони здоров’я та відповідні нормативи фінансування nрозраховуються на підставі нормативів, nщо затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням nцентрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Відповідно до статті 49 Конституції України у nдержавних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається nбезоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути nскорочена.

 

Згідно з Рішенням nКонституційного Суду України за конституційним поданням 53 народних депутатів nУкраїни щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 nКонституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я nмедична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну nдопомогу) від 29.05.2002р. № 10-рп/2002 встановлено, що положення частини третьої статті 49 Конституції України “у державних і nкомунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається nбезоплатно” треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах nохорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її nобсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання nтакої допомоги.

Поняття медичної допомоги, умови запровадження nмедичного страхування, у тому числі державного, nформування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання nмедичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у nдержавних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають nбути визначені законом.

Окремого Закону з порушеного питання не прийнято.

На даний час на законодавчому рівні nвизначено питання, також, щодо оплати профілактичних медичних оглядів nнеповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з nшкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, nпрофесійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих (Основи законодавства nУкраїни про охорону здоров’я, Кодекс законів про працю України (стаття 169), nЗакони України “Про захист населення від інфекційних хвороб” (стаття n21), “Про охорону праці” (стаття 17)) які проводяться відповідно за nрахунок бюджетних асигнувань на утримання закладів охорони здоров’я та nвласників підприємств, установ, організацій.

Крім того, nвраховуючи рішення Конституційного Суду України за конституційним поданням 66 nнародних депутатів України щодо відповідності Конституції України n(конституційності) постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження nпереліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та nвищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від n25.11.1998р. № 15-рп/98, до медичних послуг, що надаються за плату можна nвіднести послуги, що надаються згідно з функціональними повноваженнями вищими nмедичними навчальними закладами та науково-дослідними установами, відповідно до nпостанови Кабінету Міністрів України від 17.09.1996р. n№ 1138 “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних nзакладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”.

З огляду на nнаведене, виникає питання: чи потрібна громадянам безоплатна медична допомога в nтих видах та обсязі, що пропонує нам держава?

Оскільки Рішенням nКонституційного Суду у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів nУкраїни щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 nКонституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я nмедична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну nдопомогу) від 29.05.2002р. № 10-рп/2002 визначено, що не забороняється положенням статті 49 Конституції України щодо безоплатності nмедичної допомоги можливість надання громадянам медичних послуг, які виходять nза межі медичної допомоги (за термінологією Всесвітньої організації охорони nздоров’я – “медичних послуг другорядного значення”, n”парамедичних послуг”), у зазначених закладах за окрему плату, то, на nнашу думку, необхідно чітко визначити та затвердити перелік медичних послуг, nщо надаються за плату.

На даний час склалася така ситуація, що заклади nохорони здоров’я не мають фінансової можливості надавати весь спектр медичних nпослуг безоплатно, навіть їх гарантований обсяг.

Потрібне додаткове джерело фінансування, і таким nджерелом можуть стати кошти загальнообов’язкового держаного соціального nмедичного страхування.

Відповідно до Основ законодавства України про nзагальнообов’язкове державне соціальне страхування nодним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування nвизначено медичне страхування.

Статтею 1 цих Основ визначено, що nзагальнообов’язкове державне соціальне страхування – nце система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального nзахисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, nчасткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття nз незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, nпередбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати nстрахових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі – nроботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених nзаконом

Відповідно до статті 25 цих же Основ, зокрема, за nмедичним страхуванням надаються такі види соціальних nпослуг та матеріального забезпечення: діагностика та амбулаторне лікування; nстаціонарне лікування; надання готових лікарських засобів та виробів медичного nпризначення; профілактичні та освітні заходи; забезпечення медичної nреабілітації осіб, які перенесли особливо важкі nоперації або мають хронічні захворювання.

Обсяг послуг, що надаються за рахунок коштів nобов’язкового медичного страхування, визначається базовою nта територіальними програмами обов’язкового медичного страхування, які nзатверджуються в порядку, встановленому законодавством;

На даний час у Верховній Раді України знаходиться nдекілька проектів Законів України про медичне страхування.

Один з них, Закон України “Про nзагальнообов’язкове державне соціальне медичне nстрахування”, внесений народним депутатом України І. Франчуком n(реєстраційний № 6152-1), підготовлений до 3-го читання, відповідно до nКонституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове nдержавне соціальне страхування визначає принципи, правові, організаційні та nфінансові засади і механізми функціонування загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування громадян в Україні.

Статтею 2 зазначеного проекту визначено, що nзагальнообов’язкове державне соціальне медичне nстрахування є окремим видом загальнообов’язкового державного соціального nстрахування, спрямованим на забезпечення конституційних прав громадян на nохорону здоров’я та реалізацію державних гарантій на одержання безоплатної nмедичної (лікувально-профілактичної) допомоги.

Цим проектом визначено перелік осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному nмедичному страхуванню; поняття та види медичних послуг, що надаються за nзагальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням, права та nобов’язки застрахованої особи, страховика, страхувальника та надавача медичних nпослуг; розмір страхових внесків та порядок їх обчислення, тощо.

На даний час питання щодо обов’язкового медичного nстрахування визначено лише для певних верств населення, зокрема, працівники, nякі надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими збудниками nтуберкульозу чи матеріалами, що їх містять, проводять діагностичні дослідження на туберкульоз і надають лікувально-діагностичну nдопомогу хворим (Закону України “Про боротьбу із захворюванням на nтуберкульоз”) та працівники, зайняті поданням медичної допомоги населенню, nпроведенням лабораторних і наукових досліджень з nпроблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, nлікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу (Закон України “Про nзапобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний nзахист населення”).

Забезпечення державних гарантій щодо надання nбезоплатної медичної допомоги залежить від економічної спроможності держави, nвід можливості держави забезпечити фінансування закладів охорони здоров’я.

На даний час фінансування закладів охорони nздоров’я сягає лише 40 відсотків від потреби і nздійснюється за так званим “подушним” принципом.

Нестача державних коштів веде до того, що nбезоплатна медична допомога заміщується платною. nСтворюються так звані Лікарняні каси, які завуальовано під nдобровільні внески здійснюють збір коштів громадян за надання медичної nдопомоги.

Отже, враховуючи наведене, кардинальних змін nпотребує чинне законодавство в сфері nохорони здоров’я, зокрема, щодо вирішення питань стосовно визначення nгарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги; видів та порядку надання nплатних медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; nумов запровадження медичного страхування.

Необхідно невідкладно внести зміни до Основ nзаконодавства України про охорону здоров’я, прийняти Закон України “Про nзагальнообов’язкове державне соціальне медичне nстрахування”, розробити та прийняти Закон України “Про платні медичні nпослуги”.

 

7.Платні послуги nу сфері охорони здоров’я.

Медична галузь nправа є комплексною, що зумовлено наявністю норм різних галузей права, які nзагалом можна поділити на дві групи – публічні та приватні. З огляду на nлібералізацію приватноправового сектора у сфері охорони здоров’я все більшу nроль у регулюванні медичних правовідносин відіграє договір про надання медичних nпослуг. Однак проігнорувати публічний характер медичних правовідносин наразі nнеможливо, та і недоцільно, навіть ризиковано, тому норми публічного права так nчи інакше повинні регулювати зазначені правовідносини. Проте далі мова йтиме nпро договір про надання медичних послуг саме у приватноправовому розумінні.
nВ межах цієї теми не можна залишити поза увагою питання про співвідношення nпонять «медична допомога» та «медичні послуги», на яке зверталась увага ще в nРішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р. (справа про nплатні медичні послуги) (далі – Рішення КСУ). В пункті 2 Рішення КСУ зазначено, nщо зміст поняття «медична допомога» Конституція України не розкриває. Немає nйого визначення також в Основах законодавства України про охорону здоров’я та nінших нормативних актах. Однак у медичній науці поняттям «медична допомога» nпереважно охоплюються лікування, профілактичні заходи, які проводяться під час nзахворювань, травм, пологів, а також медичний огляд та деякі інші види медичних nробіт. Зміст же близького до «медичної допомоги» поняття «медична послуга» до nцього часу залишається не визначеним не тільки в нормативних актах, а й у nмедичній літературі. Таким чином, Конституційний Суд України констатував факт nвідсутності визначень понять «медична допомога» та «медичні послуги». На жаль, nстосовно визначення поняття «медичні послуги» ситуація з 1998 року не змінилася n– визначень і досі не існує на нормативному рівні. Водночас відповідно до п. 1 nст. 1 Програми надання громадянам гарантованої державною безоплатної медичної nдопомоги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 nр. № 955 (далі – Постанова № 955), медична допомога – це вид діяльності, до nякого належить комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування nпацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю і nпрацездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які nмають на це право відповідно до законодавства. Проте це визначення не розкриває nвичерпно зміст поняття «медична допомога», що дало б змогу остаточно nвідмежувати її від медичних послуг.
nІ медична допомога, і медичні послуги є медичною діяльністю, під якою можна nрозуміти комплекс заходів, що здійснюються в межах єдиного процесу профілактики, nдіагностики, лікування, реабілітації пацієнта. 
nЗазвичай критерієм розмежування медичної допомоги і медичних послуг є місце та nплата за їх надання. Відповідно до ч. 3 ст. 49 Конституції України у державних nі комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. nВідповідно, у приватних суб’єктів здійснення медичної діяльності медичні nпослуги надаються, як правило, на платній основі.
nІншим критерієм розмежування може бути стан, у якому пацієнту необхідно надати nмедичну допомогу або послугу. Як випливає із визначення медичної допомоги, nнаведеного у постанові № 955, у разі ненадання медичної допомоги пацієнту існує nзагроза його життю, здоров’ю та працездатності. 
nОднак зазначені критерії розмежування медичних послуг і медичної допомоги є nдосить умовними. Якщо, наприклад, невідкладна медична допомога надаватиметься у nприватній клініці, то хіба вона не вважатиметься медичною допомогою? Стан, у nякому пацієнту може надаватись медична допомога, теж не може бути належним nкритерієм для розмежування медичної допомоги і медичних послуг. Крім того, nПостановою № 955 серед видів безоплатної медичної допомоги зазначається, nнаприклад, долікарська медична допомога сільським жителям, санаторно-курортна nдопомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях, утримання nдітей у будинках дитини, що не пов’язане із загрозливим для життя станом і nздоров’ям пацієнта.
nНавряд чи можливо буде остаточно розмежувати медичні послуги і медичну допомогу nза допомогою переліку видів медичної діяльності, що входять до складу кожного nіз зазначених понять. Проте в правовому розумінні «медичну допомогу» і «медичні nпослуги» можна розрізняти за сферою правового регулювання. Так, надання nмедичної допомоги регулюється нормами публічного права, в той час як надання медичних nпослуг – нормами приватного права.
nВідповідно до ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. n(далі – ЦК України) за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) nзобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка nспоживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а nзамовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не nвстановлено договором. Таким чином, договір про надання медичних послуг nукладається між споживачем (замовником), яким є пацієнт, та виконавцем n(послугодавцем), в ролі якого витупає медичний заклад. При цьому сам лікар є nуповноваженою особою, яка безпосередньо надає медичні послуги, перебуваючи у nтрудових відносинах із медичним закладом. 
nОднак трапляються випадки, коли і сам лікар виступає безпосереднім виконавцем n(мова йде про приватну медичну практику). Згідно із п. 26 ч. 1 ст. 9 Закону nУкраїни «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня n2000 р. із наступними змінами і доповненнями до видів діяльності, що підлягають nліцензуванню, належить і медична практика. Ліцензійні умови провадження nгосподарської діяльності з медичної практики затверджені спільним наказом nДержавного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та nМіністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 р. № 38/63, nзареєстрованим у Міністерстві юстиції України 2 березня 2001 р. за № 189/5380. nЗгідно зі ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною nдіяльністю можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і nвідповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені наказом nМіністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 р. № 359 «Про подальше nудосконалення атестації лікарів», зареєстрованим Міністерством юстиції України n14 січня 1998 р. за № 14/2454 (із змінами та доповненнями), та в переліку вищих nнавчальних закладів I–IV рівнів акредитації, що затверджується Міністерством nохорони здоров’я України (п. 2.2.3 Ліцензійних умов). Відповідно до п. 1.2 nЛіцензійних умов медична практика – це діяльність, пов’язана з комплексом nспеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення nсанітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на діагностику, nдопомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та nінвалідів, що здійснюється особами, які мають спеціальну освіту.
nДоговір про надання медичних послуг є двостороннім, про що свідчать обов’язки nзамовника оплатити послугу або відшкодувати виконавцю фактичні витрати за nдоговором про безоплатне надання послуг (ст. 904 ЦК України). Цей договір також nє консенсуальним, тобто таким, що вважається укладеним з моменту досягнення nзгоди за всіма істотними умовами. Договір про надання медичних послуг є nоплатним. При цьому згода вважається досягнутою незалежно від того, підписаний nписьмовий договір чи ні (в деяких випадках достатньо запису в історії хвороби nпро згоду пацієнта на операцію). Договір про надання медичних послуг nукладається відповідно до загальних правил укладення правочинів відповідно до nЦК України. Проте, як правило, лише останнім часом договір про надання медичних nпослуг почав укладатись у письмовій формі, і то доволі рідко. Як правило, такий nдоговір укладається в усній формі. Крім того, зазначений договір є публічним, nоскільки виконавець, відповідно до специфіки своєї діяльності, зобов’язаний nнадати послуги кожному, хто до нього звернеться. Договір про надання медичних nпослуг може укладатись на визначений або невизначений строк. Проте необхідно nрозрізняти строк дії самого договору та строк дії зобов’язань за договором, nоскільки строк дії договору може закінчитись, а зобов’язання продовжує існувати n(наприклад, коли через деякий час пацієнт звертається до медичного закладу із nпроханням виправити недоліки, що були допущені під час надання медичних nпослуг).  
nПредметом договору про надання медичних послуг є вчинення виконавцем певних дій nщодо надання медичних послуг стосовно профілактики, діагностики, лікування, nреабілітації. Варто зазначити, що особливістю предмета договору про надання nмедичних послуг є неможливість зведення його до конкретного кола обмежених дій. nКрім того, метою укладення договору про надання медичних послуг є не результат, nа процес, внаслідок якого досягається результат, що, в свою чергу, є мотивом nукладення зазначеного виду договорів. 
nЗміст договору про надання медичних послуг становлять права та обов’язки його nсторін. 
nТак, пацієнт має права, що можна поділити на загальні (тобто такі, що nпритаманні людині та громадянину незалежно від галузевої належності nправовідносин, наприклад, звернення до суду, об’єднання в громадські nорганізації, захист своїх прав державою) та спеціальні, які притаманні пацієнту nяк споживачу медичних послуг і стороні договору про надання медичних послуг; nправам пацієнта кореспондують відповідні обов’язки медичних працівників та nмедичних закладів:
n– право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України); це право nпередбачає можливість повнолітньої фізичної особи багаторазово отримувати достовірну nі повну інформацію про стан свого здоров’я, зокрема можливість ознайомлюватися nз відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Цьому праву nвідповідає обов’язок медичного працівника надати медичну інформацію (ст. 39 nОснов законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. із nнаступними змінами і доповненнями (далі – Основи законодавства про охорону nздоров’я). Поняття «медична інформація» є ширшим, оскільки до нього також nвходить інформація не лише про стан здоров’я, але і стосовно процесу лікування, nфармацевтичних препаратів, що використовуються. Частиною 3 ст. 285 ЦК України nта ч. 4 ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров’я передбачено право nмедичних працівників дати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, nобмежити можливість його ознайомлення з окремими медичними документами в разі, nякщо інформація про стан здоров’я пацієнта може погіршити стан його здоров’я nабо зашкодити процесові лікування. Проте в цьому випадку мова йде про право, а nне обов’язок, тому навіть за наявності зазначених вище обставин медичний nпрацівник може і не обмежувати право пацієнта на медичну інформацію;
n– право на медичну таємницю (на «таємницю про стан здоров’я» – ст. 286 ЦК nУкраїни; на «лікарську таємницю» – ст. 40 Основ законодавства про охорону nздоров’я); зазначеному праву кореспондує обов’язок медичних працівників, а nтакож інших осіб, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових nобов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх nрезультати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не розголошувати ці nвідомості. Відповідно до ч. 2 ст. 286 ЦК України та  ч. 2 ст. 39-1 Основ nзаконодавства про охорону здоров’я забороняється вимагати та подавати за місцем nроботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. nТому відповідно до п. 3.2 Інструкції про порядок заповнення листка nнепрацездатності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України, nМіністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування nз тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних nвипадків на виробництві та професійних захворювань України від 3 листопада 2004 nр. № 532/274/136-ос/1406 відомості про діагноз зазначаються лише за письмовою nзгодою хворого. В межах цього права пацієнта варто згадати ч. 1 ст. 30 nСімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., якою встановлено обов’язок nнаречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. При цьому порядок nздійснення такого медичного обстеження є добровільним. Отже, норми Сімейного nкодексу України також не порушують право пацієнта на медичну таємницю;
n– належну якість послуг та належну якість обслуговування (п. 2 ч. 1 ст. 4 nЗакону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. із наступними nзмінами і доповненнями (далі – Закон про захист прав споживачів); п. 13 ч. 1 nст. 1 Закону про захист прав споживачів належна якість послуг визначена як nвластивість послуги, що відповідає вимогам, встановленим для категорії послуг у nнормативно-правових актах та нормативних документах, та умовам договору із nпацієнтом. Характерною особливістю галузі медичного права є величезна кількість nвідомчих нормативно-правових актів, переважно – наказів міністерства охорони nздоров’я України, відповідно до яких можна встановити, чи були надані медичні nпослуги належної якості. Однак процедура встановлення може виявитись доволі nскладною, а результати – відносними. В цьому питанні можна керуватись наказом nМіністерства охорони здоров’я  від 28 грудня 2002 р. № 507 «Про затвердження nнормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги». nОднак цей наказ в Міністерстві юстиції не зареєстрований. Відповідно до п. 1 nУказу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів nміністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 з n1 січня 1993 р. нормативно-правові акти, які видаються міністерствами і які nзачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий nхарактер, підлягають державній реєстрації. Таку реєстрацію здійснює nміністерство юстиції України. Пунктом 3 зазначеного Указу встановлено, що такі nакти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не nвстановлено пізнішого строку надання їм чинності;
n– безпеку послуг (п. 3 ч. 1 ст. 4 Закону про захист прав споживачів); п. 1 ч. 1 nст. 1 Закону про захист прав споживачів безпека послуг визначена як відсутність nбудь-якого ризику для життя, здоров’я, майна пацієнта. Беручи до уваги nризиковий характер медичної діяльності, в договорі про надання медичних послуг nдоволі важко розкрити це право пацієнта, хіба що можна закріпити обов’язок nлікаря вживати всіх заходів з метою запобігання виникнення ризику для життя або nздоров’я пацієнта. Хоча такі положення будуть дуже умовними, оскільки лікар і nтак вживатиме таких заходів. Зазначене право забезпечується ч. 3 ст. 42 Основ nзаконодавства про охорону здоров’я, де сказано, що ризиковані методи nдіагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони nвідповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення nреальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою nінформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх nналежних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю nпацієнта;
n– право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони nздоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, nпіклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для nвідправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України; п. «к» ч. n1 ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров’я);
n– право на направлення на лікування за кордон і покриття (часткове покриття) nвитрат відповідно до Положення про порядок направлення громадян на лікування за nкордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 1995 nр. № 991;
n– право на вибір лікаря і лікувального закладу (ст. 38 Основ законодавства про nохорону здоров’я);
n– інші права пацієнта в галузі охорони здоров’я як сторони договору про надання nмедичних послуг.
nПроте пацієнт має певні обов’язки щодо лікувального закладу або лікаря, а nостанні, відповідно, мають право вимагати їх дотримання:
n– пацієнт повинен повідомити лікаря про стан свого здоров’я та іншу інформацію, nяка має суттєвий вплив на процесу лікування; однак тут варто зазначити, що nпацієнт, не володіючи спеціальними знаннями в медицині, може і не знати, що nпевна інформація має бути повідомлена лікарю; 
n– слідувати вказівкам лікаря щодо процесу лікування, вживати медичні препарати, nякі призначає лікар;
n– дотримуватись правил внутрішнього розпорядку медичного закладу;
n– оплачувати надані медичні послуги;
n– інші обов’язки щодо сприяння процесу профілактики, діагностики, лікування, nреабілітації.
nНа окрему увагу заслуговує питання про відповідальність, яка може настати у nвипадку надання медичних послуг. Як відомо, відповідальність поділяється на nдоговірну та деліктну. Підставою настання договірної відповідальності є nневиконання або неналежне виконання стороною своїх обов’язків за договором. nПідстава настання деліктної відповідальності – це протиправне діяння, шкода, що nбула завдана таким протиправним діянням і причинний зв’язок між протиправним nдіянням і його наслідком. Однак у ч. 1 ст. 1196 ЦК України закріплено, що шкода, nзавдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час nвиконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення тощо), підлягає nвідшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 ЦК України. nТаким чином, деліктна відповідальність в разі заподіяння шкоди каліцтвом, іншим nушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи настає за загальними правилами nвідповідальності за завдану майнову шкоду та шкоду, завдану джерелом підвищеної nнебезпеки. Якщо пацієнту завдано шкоду погіршенням здоров’я внаслідок надання nмедичної допомоги чи послуг неналежної якості, він може подати позов до суду, в nякому просити стягнути на свою користь майнову (збитки) і моральну (немайнову) nшкоду. Згідно із ч. 1 ст. 1172 ЦК України відповідачами у таких справах є nмедичні установи, які несуть відповідальність за шкоду, завдану їхніми nпрацівниками під час виконання своїх трудових обов’язків. В тому разі, якщо nшкода завдана лікарем, який зареєстрований як суб’єкт підприємницької nдіяльності (приватний підприємець) і, маючи ліцензію на медичну практику, надає nмедичні послуги у такій якості, відповідальність за завдану пацієнтові шкоду nнесе він

 

n