ОТРУЄННЯ МЕДИКАМЕНТОЗНИМИ ЗАСОБАМИ
Взаємодія лікувальних препаратів
У практичній медицині досить часто використовують кілька лікувальних препаратів одночасно. Під взаємодією ліків розуміють зміну ефекту одного або кількох препаратів при одночасному або попередньому застосуванні іншого медикаменту. При цьому взаємодія лікувальних препаратів може бути терапевтично доцільною або терапевтично необгрунтованою, що розуміється як несумісність лікувальних засобів.
При терапевтично доцільній взаємодії можна посилити терапевтичну дію або знизити побічні ефекти та ускладнення. Так, комбінація триметоприму й сульфаніламіду сульфаметоксазолу (препарат бактрим, бісептолу) значно підвищує протимікробну активність, ефект стає бактерицидним. Одночасне призначення серцевих глікозидів з препаратами, що містять іони калію й магнію, зменшує токсичну дію серцевих глікозидів.
При несумісності ліків спостерігається втрата або порушення ефекту медикаментів, або посилення їх побічної чи токсичної дії. Відомо, що препарати тетрациклінового ряду ослаблюють протимікробну активність препаратів бензилпеніциліну, а при сумісному застосуванні антибіотиків цефалоспоринового ряду та аміноглікозидів посилюється їх нефротоксичність.
Нерідко в медичній практиці одночасне призначення кількох препаратів можна пояснити складністю патогенетичних механізмів розвитку більшості захворювань, а також тим, що до лікаря звертаються пацієнти, які хворіють на кілька хвороб.
Корисність раціонального призначення водночас кількох препаратів сьогодні не викликає сумніву. Разом з тим науково необгрунтоване надмірне захоплення лікарів одночасним призначенням великої кількості препаратів (поліпрагмазія) призводить до різних ускладнень, нерідко важких. Так, за даними Я. Я. Балткайса та В. А. Фатеева (1991) призначення двох — п’ятьох препаратів веде до розвитку небажаних ефектів у 4 % пацієнтів. При одночасному застосуванні 16—20 медикаментів ускладнення спостерігаються у 54 % хворих. Кваліфікований лікар рідко призначає одному хворому в один і той же час більш ніж три — п’ять ЛЗ, прагнучи при цьому максимально використати бажані результати та запобігти небажаним наслідкам їх взаємодії. Якщо при комбінованому застосуванні ЛЗ спостерігається посилення їх кінцевого ефекту, то така взаємодія речовин зветься
СИНЕРГІЗМОМ (від грец. synergos — діючий разом. Синергізм лікувальних препаратів може виявлятися простим додаванням або потенціюванням фармакологічних ефектів. Сумований, або адитивний синергізм (від лат. additio — додавання) спостерігається при простій сумації ефектів кожного з компонентів. Звичайно так взаємодіють ліки, які мають однотипні механізми та спрямованість дії (прямий синергізм) . Це дозволяє зменшити дозу препаратів і тим знизити вірогідність ускладнень. Прикладом подібної взаємодії можуть бути використовувані в клініці комбінації засобів для наркозу, нестероїдних протизапальних засобів.
Якщо при введенні двох ЛР загальний ефект значно перевищує суму ефектів обох речовин окремо, то це явище називають потенціюванням, або супраадитивним синергізмом. У цьому випадку механізм та локалізація дії різні — непрямий синергізм (наприклад, нейролептики потенціюють дію наркотичних анальгетиків та засобів для наркозу). Потенціювання можна використати для одержання максимального клінічного ефекту, при цьому дози ліків не зменшують. Однак практичному лікареві слід пам’ятати про вірогідність сумації або потенціювання не тільки корисних, але й побічних ефектів.
Якщо при одночасному застосуванні препаратів дія одного з них під впливом іншого зменшується або повністю пригнічується, то таке явище зветься антагонізмом. Це явище широко використовується в токсикології для антидотної терапії.
Антагонізм може бути прямий, якщо речовини діють на один субстрат або функцію (наприклад, М-холіноблокатори запобігають ефектам М-холіноміметиків або ослаблюють їх), та непрямий, якщо обидві сполуки мають різну локалізацію дії — вплив на око холіно – й адреноміметиків,
Крім того, виділяють синергоантагонізм, при якому одні ефекти сумісно застосованих речовин посилюються, а інші — ослаблюються. Наприклад, стимулююча дія адреналіну на β-адренорецептори стає більш виразною на фоні а-адреноблокаторів. Налорфін та морфін — антагоністи за впливом на дихальний центр, але за рештою ефектів вони синергісти.
Взаємодію лікувальних препаратів можна поділити на фармацевтичну та фармакологічну.
Фармацевтична взаємодія виникає до введення ліків в організм. Так, у процесі виготовлення лікувальних препаратів або їх зберігання, а також при змішуванні в одному шприці або в інфузійній системі внаслідок взаємодії компонентів суміші настає така зміна, в результаті якої вихідна активність препаратів знижується або втрачається, або утворюються токсичні властивості. Крім того, при неправильних прописах у рецептах внаслідок хімічної взаємодії можуть утворюватися осади, змінюватися колір, запах, консистенція та ін.
Фармацевтична несумісність можлива також при виготовленні та зберіганні комбінованих препаратів.
Фармакологічна взаємодія виникає після введення лікувальних препаратів в організм і може бути пов’язана зі змінами фармакокінетики та фармакодинаміки ліків. До фармакологічної взаємодії належать також випадки зміни ефектів препаратів, пов’язані з фізико-хімічними та хімічними взаємодіями в середовищах організму хворого.
Фармакокінетична взаємодія лікувальних препаратів
Під фармакокінетичною взаємодією розуміють взаємозміни фармакокінетики лікувальних препаратів на етапах їх всмоктування, біотрансформації, депонування та виведення з організму. В результаті фармакокінетичного типу взаємодії змінюється концентрація препарату. Взаємодія лікувальних засобів може відбуватися вже на місці їх введення в організм та вести до зміни їх всмоктування. Зміна швидкості та повноти всмоктування препаратів може мати терапевтичне значення, яке особливо важливе в невідкладних випадках, коли необхідно одержати максимальний ефект препаратів. Зміни в повноті всмоктування лікувального засобу завжди мають велике значення, оскільки вони впливають на співвідношення між введеною дозою ліків та їх концентрацією в крові. Зазначені зміни найчастіше відбуваються при всмоктуванні лікувальних засобів з ШКТ.
Причини цього різні: зміна рН вмісту шлунка кишечника, зміна перистальтики ШКТ, утворення неактивних хелатних сполук, або комплексонів, вплив на активний транспорт або мікрофлору кишечника та ін.
Головним механізмом всмоктування більшості лікувальних речовин з травного тракту є пасивна дифузія. Так всмоктуються ліпофільні (неіонізовані) речовини. На концентрацію лікувальних речовин, які являють собою слабкі кислоти або слабкі основи, впливає рН середовища. Змінюючи кислотність у шлунку й кишечнику, можна істотно вплинути на швидкість та повноту їх всмоктування. Наприклад, антацидні засоби, підвищуючи рН шлункового вмісту, уповільнюють всмоктування слабокислих сполук: саліцилатів, бутадіону, антикоагулянтів непрямої дії, дигоксину, деяких барбітуратів, сульфаніламідів, нітрофуранів. Відомо, що натрію гідрокарбонат погіршує всмоктування тетрацикліну. Такі результати спостерігаються під впливом блокатора Н – гістамінових рецепторів: пригнічуючи шлункову секрецію, він знижує всмоктування ампіциліну, тетрацикліну й бісептолу. Істотні порушення всмоктування ліків можуть відбуватися у випадках, коли препарат зв’язується в травному тракті з адсорбуючими засобами (активоване вугілля, біла глина), іонообмінними смолами (холестирамін), деякими дво -, тривалентними катіонами (кальцію, алюмінію, заліза, магнію). Так, гіполіпідемічний препарат холестирамін зменшує всмоктування тетрацикліну, цефалексину, тироксину, утворюючи неактивні хелатні сполуки. За цим же принципом взаємодіють антибіотики групи тетрацикліну з іонами кальцію, алюмінію, заліза, магнію. При одночасному призначенні сульфату заліза та доксицикліну всмоктування останнього повністю пригнічується.
Всмоктування лікувальних засобів зменшується також при сумісному застосуванні таких препаратів, які утворюють захисний шар на слизовій оболонці шлунка й кишечника (вазелінове масло, альмагель, слизи).
Зміна моторики ШКТ також позначається на всмоктуванні лікувальних речовин. Холіноміметичні, антихолінестеразні, проносні засоби стимулюють перистальтику ШКТ. На цьому фоні препарати, що повільно всмоктуються (дигоксин, кортикостероїди, циметидин та ін.), будуть абсорбуватися менш повно, а такі, як етиловий спирт, парацетамол, енбазон, тетрациклін, будуть діяти швидше, що пояснюється швидким надходженням їх із шлунка в кишечник.
Пригнічення моторики кишечника М-холіноблокаторами, наркотичними анальгетиками сприяє покращанню всмоктування ліків (препарати заліза, дигоксин); уповільнення спорожніння шлунка може стати причиною подразнення слизової оболонки та утворення виразок (ацетилсаліцилова кислота, бутадіон). Деякі препарати при тривалому затриманні в шлунку частково руйнуються (леводопа), в підсумку терапевтичний ефект знижується. Певний вплив на дію ліків можуть чинити зміни мікрофлори кишечника, викликані іншим медикаментом. Наприклад, протимікробні засоби, пригнічуючи кишкову флору, можуть істотно знизити синтез вітаміну К і внаслідок потенціювати дію непрямих антикоагулянтів.
Резорбція лікувальних препаратів залежить від стану транспортних систем мембран слизової оболонки та від активності ферментів ШКТ. Деякі речовини можуть пригнічувати активний транспорт ліків крізь слизову оболонку кишечника, пошкоджувати її клітини. Цей механізм лежить в основі зменшення всмоктування гризеофульвіну під впливом фенобарбіталу, резорбції заліза, фолієвої кислоти й ціанокобаламіну під впливом неоміцину, поліміксину, канаміцину, групи тетрацикліну. Пригнічення активності ферменту фолатдекон’югази при призначенні дифеніну порушує всмоктування фолієвої кислоти, що може призвести до розвитку мегалобластичної анемії.
Поєднання різних ліків може змінювати всмоктування одного з них також при парентеральному введенні. Так, застосування місцевоанестезуючих препаратів разом з судиннозвужуючими засобами (адреналін, норадреналін, мезатон) затримує всмоктування місцевих анестетиків та збільшує тривалість анестезії. Використовувані при інфаркті міокарду болезаспокійливі засоби зменшують швидкість та повноту абсорбції дигоксину й дизопіраміду.
Взаємодія лікувальних препаратів у процесі їх розподілення в організмі в значній мірі визначається станом кровообігу в органах і тканинах. Природно, що лікувальні речовини, які змінюють гемодинаміку (серцеві глікозиди, гіпотензивні, сечогінні засоби), впливають на розподіл інших медикаментів та на активність і тривалість їх дії. Наприклад, у хворих з серцевою недостатністю ефект діуретиків підвищується, якщо з допомогою серцевих глікозидів нормалізувати кровотік. Взаємодія лікувальних засобів можлива і в процесі їх переносу білками крові. Потрапивши у кров, багато речовин утворюють оборотний зв’язок з транспортними білками. Зв’язана з білками крові частина препарату неактивна й до свого вивільнення не бере участі у формуванні фармакологічного ефекту. Так, відміни в швидкості настання ефекту та тривалості фармакологічного ефекту строфантину та дигітоксину пояснюються тим, що перший слабо зв’язується з білками плазми (2 %), а другий — більш як на 90 % утворює міцний комплекс з альбумінами. Подібна закономірність є характерною й для інших лікувальних засобів: чим більша частина препарату знаходиться у вільному стані, тим швидша та сильніша його дія. Наслідки взаємодії ліків мають важливе практичне значення тільки при комбінуванні тих препаратів, які зв’язуються з білками крові не менш ніж на 80—85 %. Це ацетилсаліцилова кислота й бутадіон, індометацин, антикоагулянти непрямої дії, протидіабетичні засоби (бутамід), сульфаніламіди пролонгованої дії. Наприклад, відомі протизапальні засоби бутадіон та індометацин за конкурентним типом дії вивільнюють з комплексу з транспортними білками крові препарати групи кумарину. Це приводить до підвищення концентрації в крові вільних антикоагулянтів і може викликати кровотечу. Той же механізм лежить в основі виникнення вираженої гіпоглікемії при комбінації бутаміду з ацетилсаліциловою кислотою або бутадіоном, появи геморагій у хворих при лікуванні варфарином разом з клофібратом.
Більшість лікувальних речовин підлягає в організмі різним хімічним перетворенням — біотрансформації, яку здійснюють у печінці її мікросомальні ферменти. Метаболізм лікувальних засобів здійснюється також за участю ферментів слизової оболонки кишечника (наприклад, ацетилсаліцилова кислота й резерпін). Сукупність цих процесів називають пресистемною елімінацією. В результаті цього явища кількість препарату в крові може значно зменшитися, або можуть утворюватися сполуки, токсичні для організму людини. На пресистемну елімінацію одного препарату можуть впливати інші лікувальні речовини. Наприклад, аміназин знижує пресистемну елімінацію анаприліну, в результаті концентрація останнього в крові зростає.
Лікувальні речовини, що утворюють у печінці сполуки з глюкуроновою кислотою (глюкуроніди), в тонкому кишечнику не всмоктуються. Однак глюкуронідаза мікрофлори кишечника може гідролізувати глюкуроніди, і препарат знову надходить в організм. Цей процес називають кишково-печінковою циркуляцією, він відіграє важливу роль у підтриманні терапевтичної концентрації препарату в крові. Пригнічення нормальної мікрофлори кишечника протимікробними засобами може зменшити терапевтичний ефект інших ліків. Так, жінки, що користуються контрацептивами і водночас приймають антибіотики широкого спектра дії, можуть завагітніти тому, що при цьому гальмується кишково-печінкова циркуляція стероїдів і їх рівень в крові різко знижується.
Лікувальні речовини в процесі взаємодії здатні змінювати активність мікросомальних ферментів печінки. Речовини, які підвищують їх активність, називають індукторами. Нині відома велика кількість таких сполук. Це барбітурати, протисудорожні препарати — дифенін, карбамазепін та гексамідин, деякі бензодіазепіни, антибіотики — рифампіцин та гризеофульвін, гіпохолестеринемічний препарат клофібрат та ін. На фоні їх дії біотрансформація препаратів, що метаболізуються мікросомальними ферментами печінки, відбувається інтенсивніше, і це призводить до ослаблення лікувального ефекту. Наприклад, рифаміцин знижує результативність лікування глюкокортико-стероїдами, а фенобарбітал — антикоагулянтами непрямої дії.
Нині препарати-індуктори фенобарбітал та зиксорин використовуються для лікування захворювань печінки, жовтяниці новонароджених, оскільки вони сприяють кон’югації білірубіну з глюкуроновою кислотою. Речовини, що знижують або повністю пригнічують активність ферментів, звуться інгібіторами. Активними інгібіторами мікросомальних ферментів печінки є аміназин, бутадіон, ізоніазид, метранідазол, лівоміцетин, еритроміцин, фуразолідон, циметидин та ін. При сумісному застосуванні з такими препаратами може уповільнюватися біотрансформація лікувальних речовин, а концентрація їх у крові зросте. Для запобігання небажаним ефектам дозу ліків доводиться знижувати. Можливі випадки, коли сумісне застосування ліків повинно бути виключене. В деяких випадках небезпечно призначати медикаменти не тільки одночасно, але й на протязі деякого періоду після припинення призначення одного з препаратів. Наприклад, лікування піразидолом слід починати не раніше двох тижнів після припинення лікування ніаламідом.
Можлива взаємодія лікувальних засобів, пов’язаних з пригніченням немікросомальних ферментів. Так, антиподагричний препарат алопуринол, що пригнічує ксантиноксидазу, посилює токсичність протипухлинних засобів 6-меркаптопурину та азатіоприну, які метаболізуються цим ферментом. При лікуванні алкоголізму використовують тетурам, який пригнічує альдегіддегідрогеназу та порушує біотрансформацію етилового спирту, підвищуючи його токсичність за рахунок накопичення недооксидованих продуктів.
Взаємодія лікувальних препаратів може істотно змінюватися також на стадії виведення з організму. Більшість лікувальних речовин та продуктів їх обміну виводяться нирками. Зміна реабсорбції в ниркових канальцях слабо-кислих або слаболужних сполук залежить перш за все від рН сечі. Змінюючи кислотність первинної сечі, можна знизити або підвищити ступінь іонізації речовин. Відомо, що більш іонізовані препарати погано реабсорбуються в канальцях нирок і більше виводяться з сечею та навпаки. При введенні таких засобів, як натрію гідрокарбонат, діакарб, які викликають підлужування (підвищення рН) сечі, прискорюється виведення слабокислих сполук — барбітуратів, саліцилатів, бутадіону, пеніцилінів, сульфаніламідів, тетрациклінів. При підкисленні (зниженні рН) сечі амонію хлоридом або аскорбіновою кислотою можна підвищити виведення слаболужних препаратів та ослабити їх фармакологічну дію.
Багато лікувальних речовин, особливо органічні кислоти, виділяються в ниркові канальці шляхом активного транспорту і при комбінованому застосуванні можуть конкурувати за транспортні системи. Так, фуросемід пригнічує канальцеву секрецію пеніцилінів та цефалоридину й тим подовжує період напіввиведення та пролонгує їх протимікробну дію. Канальцеву секрецію дигоксину пригнічує спіронолактон, а бензилпеніциліну — ацетилсаліцилова кислота, бутадіон та індометацин.
Деякі ліки здатні на терапевтичну дію лише при певній реакції середовища. Наприклад, протимікробний препарат гексаметилентетрамін тільки в кислому середовищі розкладається на свої складові частини формальдегід та аміак, перший з яких чинить протимікробну дію. При лікуванні сульфаніламідними препаратами сечу слід підлужувати, щоб уникнути ацетилування та випадення їх в осад. Необхідно мати на увазі, що при взаємодії лікувальних засобів їх фармакокінетика може змінюватися на кількох етапах одночасно (наприклад, фенобарбітал впливає на всмоктування, транспорт та метаболізм неодикумарину).
Фармакодинамічна взаємодія лікувальних препаратів
Фармакодинамічна взаємодія лікувальних препаратів побудована на особливостях їх фармакокінетики — локалізації й механізму дії, а також на основних ефектах. Якщо взаємодія відбувається на рівні рецепторів, то конкурувати за специфічні рецептори можуть речовини як односпрямованої (агоністи), так и протилежної (антагоністи) дії. При цьому одна речовина може посилювати або ослабляти дію іншої. Прикладом конкурентної взаємодії є застосування М-холіноблокаторів при передозуванні М-холіноміметиків, а також взаємодія адреноблокаторів з адреноміметиками. Зміна дії ЛР в організмі у великій мірі залежить від концентрації їх в області рецепторів, яка, в свою чергу, визначається рівнем перебігу місцевих процесів (транспорт, метаболічні перетворення, зв’язок з неактивними дільницями тканин і т. ін.). Одним з прикладів взаємодії такого типу є зміни гіпотензивного ефекту октадину під впливом трициклічних антидепресантів. Блокуючи процес захоплювання октадину симпатичними нейронами, антидепресанти тим перешкоджають його гіпотензивній дії. Навпаки, пресорний ефект норадреналіну у хворих, які приймають трициклічні антидепресанти, дуже зростає завдяки порушенню зворотного захоплення медіатора в аксон та підвищенню його концентрації в області адренорецепторів.
Фармакологічні та терапевтичні ефекти можуть бути пов’язані як з активуючою, так і з гальмуючою діями препаратів на медіатори вегетативної нервової системи. Зокрема, таким прикладом може бути взаємодія інгібіторів МАО з резерпіном. Механізм дії резерпіну пов’язаний з вичерпанням запасів норадреналіну, дофаміну та серотоніну в гранулах, де вони накопичуються. Інгібітори моноаміноксидази уповільнюють руйнування медіаторів адренергічної передачі і тим анулюють ефекти резерпіну. Дія непрямих адреноміметиків (ефедрин та ін.) посилюється й пролонгується інгібіторами МАО завдяки цьому ж механізмові дії.
В анестезіології досить широко використовується антагонізм між міорелаксантами антидеполяризуючого типу дії та антихолінестеразними засобами для відновлення нервово-м’язової передачі. Прозерин та інші препарати з цієї групи блокують фермент ацетилхолінестеразу, що приводить до накопичення ацетилхоліну та витискання конкурентних міорелаксантів з рецепторів скелетних м’язів.
Деякі ЛР можуть змінювати чутливість рецепторів до інших ліків. Незважаючи на те що механізм сенсибілізації рецепторів не завжди відомий, існуючі дані про взаємодію препаратів є істотними для клініки. Так, при застосуванні фторотанового або циклопропанового наркозу можливі серцеві аритмії, які обумовлені як прямою дією фторотану й циклопропану, так і підвищенням чутливості міокарда до адреналіну. В зв’язку з цим введення адреналіну, норадреналіну та ефедрину на фоні вказаних засобів для наркозу протипоказане. До взаємодії подібного типу належить підвищення чутливості міокарда до серцевих глікозидів на фоні гіпокаліємії, викликаної сечогінними засобами.
Для одержання максимального клінічного ефекту використовують ЛР, що впливають на різні елементи фізіологічних систем організму. Так, сумісне застосування при гіпертонічній хворобі клофеліну, апресину та діуретиків є прикладом комплексної дії на різні ланки системи кровообігу. При цьому сечогінні засоби підвищують чутливість судинної стінки до дії клофеліну й апресину. До подібного типу комплексної дії на систему кровообігу належить сумісне застосування серцевих глікозидів та діуретичних засобів. Пероральні контрацептивні засоби, що містять естрогени та гестагени, затримують овуляцію та посилюють бар’єрну функцію слизу шийки матки стосовно сперматозоїдів.
З метою підвищення ефективності фармакотерапії та запобігання її побічним впливам використовують ліки, які впливають на різні органи або клітини. Прикладом подібного типу взаємодії лікувальних речовин може бути сумісне застосування при інфаркті міокарда анальгетиків, транквілізаторів, антигіпоксантів та протиаритмічних засобів, а також призначення протигрибкових засобів при тривалому лікуванні антибіотиками широкого спектра дії.
Таким чином, можливі типи взаємодії ЛР є різноманітними. Теоретично всі лікувальні препарати зі схожим механізмом дії повинні мати однаковий характер взаємодії з іншими речовинами. Але в умовах клініки це спостерігається лише стосовно фармакодинамічного типу взаємодії. Що ж до фармакокінетичної взаємодії, то характер її змінюється в досить широких межах, бо ступінь іонізації, здатність до зв’язування з білками крові в препаратів можуть бути різними, а це позначається на їх взаємодії.
Нерідко між двома лікувальними препаратами одночасно розвивається кілька типів взаємодії. Якщо ефекти цієї взаємодії мають односпрямований характер, то вони можуть мати несприятливі наслідки. Наприклад, бутадіон посилює цукрознижувальну дію бутаміду, вивільнюючи його із зв’язку з транспортними білками крові. В результаті зростає концентрація незв’язаного з білками плазми препарату, що може призвести до гіпоглікемічної коми.
Взаємодія лікувальних препаратів є небезпечною у випадку малої широти терапевтичної дії медикаментів (протиепілептичні, антиаритмічні, адреномімічні засоби, серцеві глікозиди, антикоагулянти непрямої дії, цукрознижуючі сульфоуреїди). Хворі, які приймають такі препарати, мусять знаходитися під наглядом лікаря. Через можливість розвитку небезпечних ускладнень при сумісному призначенні ліків у цих випадках від комбінованої терапії слід відмовитися.
УСКЛАДНЕННЯ МЕДИКАМЕНТОЗНОЇ ТЕРАПІЇ
Застосування будь-яких ліків, особливо сильнодіючих, поєднане з більшим або меншим ризиком в зв’язку з можливістю розвитку, поряд з їх основною фармако-терапевтичною дією, небажаних ефектів, позначуваних як негативна дія ліків. У літературі зустрічається ряд схожих за змістом термінів, об’єднаних у поняття «медикаментозна хвороба» (С.А. Аркін, 1901), яке відбиває наявність системних порушень, викликаних уживанням ЛЗ.
Науково-технічний прогрес у галузі лікознавства на всіх етапах розвитку вирішує завдання підвищення ефективності ЛЗ та досягнення цілеспрямованої фармакотерапевтичної корекції патологічного процесу. Це досягається створенням високоефективних та селективно діючих лікувальних препаратів, які поряд з високою вибірною дією мають і потенційну підвищену небезпечність. Остання може бути пов’язана зі схожістю побудови фармакопре-паратів з активними метаболітами, включенням їх у біохімізм тканин, комплементарністю з рецепторами й т. ін.
До нашого часу накопичено великий статистичний матеріал, який свідчить про те, що побічні реакції різного ступеня тяжкості становлять у різних країнах від 7 до 18—30 %, а 0,5—5 % хворих потребують лікування цих ускладнень в умовах клініки. Це стало приводом для організації в багатьох країнах національної служби контролю за безпекою вживання ліків, а при ВООЗ — Міжнародного центру по контролю за побічною дією ліків (1967), які покликані організовувати службу обліку та регістрації медикаментозних ускладнень, аналіз та систематизацію матеріалів з даного питання, що надходять, широко знайомити медичну громадськість з випадками медикаментозних ускладнень, з заходами щодо їх профілактики та лікування.


Всі небажані ефекти ЛЗ можна представити у вигляді такої класифікації:
1. Токсичні ускладнення, обумовлені їх специфічною фармакологічною активністю.
1.1. Передозування (на рівні токсичних доз).
1.1.1. Абсолютне.
1.1.2. Відносне.
1.2. Побічна дія (на рівні терапевтичних доз).
1.2.1. Специфічна, яка виникає в процесі застосування препаратів.
1.2.2. Неспецифічна у вигляді віддалених шкідливих наслідків: ембріотоксична, тератогенна, фетотоксична, мутагенні, канцерогенна.
2. Непереносність, обумовлена зміною чутливості організму до ЛЗ.
2.1. Медикаментозна ідіосинкразія — природжена надчутливість.
2.2. Медикаментозна алергія – набута підвищена чутливість (сенсибілізація).
2.3. Псевдоалергічні реакції.
3. Вторинні ефекти ЛЗ.
3.1. Біологічно шкідливі впливи: хіміорезистентність мікроорганізмів, дисбактеріози, реакція загострення, пригнічення імунітету, синдром відміни.
3.2. Генетичні наслідки.
3.3. Соціальні наслідки: наркоманії, тератогенез, порушення емоціональної сфери звязку з використанням психотропних засобів, екологічні проблеми хіміорезистентності.
4. Місцеві прояви дії лікувальних засобів.
4.1. На шляхах введення.
4.2. На шляхах виведення.
4.3. Як один з проявів резорбтивної дії.

Токсичні ускладнення називають також прямими токсичними реакціями або специфічними ускладненнями, бо вони залежать від властивостей ліків, клінічно виявляються типовими для них ефектами. До токсичної дії призводить абсолютне або відносне передозування ЛР. Випадки абсолютного передозування у вигляді гострих медикаментозних отруєнь, пов’язаних з одномоментним надходженням в організм надто великої (токсичної) дози препарату, зустрічаються рідко й найбільш вірогідні для ЛЗ, що мають невелику широту терапевтичної дії. В той же час відносне передозування можливе при дії ліків в терапевтичній дозі, накопиченню якої до токсичної можуть сприяти притаманні окремим препаратам матеріальна (дигітоксин, бромід натрію) або функціональна (етиловий спирт) кумуляція, генетично обумовлені особливості реакції тканинних рецепторів на ліки, а також незрілість (у дітей молодшого віку) або перевантаження (в осіб похилого та старечого віку) деактивуючих систем організму (печінка, нирки). Прямий токсичний ефект можливий також при перевищенні швидкості введення ліків, особливо у вену, та при невиправдано тривалому лікуванні. Передозування та викликана ним токсична дія ліків (отруєння) небезпечні для організму, однак постійні увага та контроль за ефективністю й безпекою проводжуваного медикаментозного лікування по мінімуму знижують цей вид ускладнень.

Функціонально-структурною основою побічної дії ліків є властива препаратам фармакодинаміка, механізм дії та первинні фармакологічні реакції, які відбуваються між речовиною та тканиною на клітинному, субклітинному та молекулярному рівнях, що й визначає специфічний характер їх проявів. Вони виникають на рівні дії терапевтичних доз паралельно з лікувальними ефектами, не є небезпечними для життя хворого і в ряді клінічних ситуацій можуть бути використані з метою лікування. Наприклад, бронхолітики з групи β-адреноміметиків (ізадрин, ізопреналін) можна використати для відновлення серцевого ритму, виходячи з притаманної їм стимулюючої дії на серце, яка при лікуванні бронхіального синдрому є небажаною. Такі реакції завбачувані, дозозалежні, відносно часті й характеризуються добрим прогнозом як за проявами, так і за перебігом. їх, перш за все, можна спостерігати при застосуванні засобів з медіаторною дією (холіно- й адреноміметики, холіно- й адреноблокатори), в яких залежно від показань використовуються лише один або два ефекти, а решта розцінюються як побічні. Це можуть бути й рефлекторні впливи компенсаторного характеру, які посилені дією препаратів, за певних умов можуть порушувати функції життєво важливих органів (серцева аритмія, що виникає під впливом адреналіну в умовах інгаляційного наркозу). Можливе виникнення внутрішньосистемних ефектів за принципом прямих (екстрапірамідні розлади, викликані нейролептиками) та зворотніх зв’язків (синдром відміни в кортикостероїдів).
Нерідко при тривалому застосуванні ліків спостерігається надмірне посилення їх основного ефекту (психічна депресія від нейролептиків, брадикардія від серцевих глікозидів, кровоточивість від антикоагулянтів), однак буває й ослаблення лікувальної дії окремих препаратів на основі, наприклад, тахіфілаксії (при частому прийомі ефедрину або частому закапуванні в ніс розчину нафтизіну).
Іноді ефект лікувальних засобів розповсюджується на життєво важливі процеси (антигіпертензивні можуть порушувати кровопостачання головного мозку, знижувати напруження кисню в крові та викликати гіпоксію) або на подібні клітинно – білкові структури (протипухлинні пригнічують кровотвооення). В ряді випадків можливе накопичення в тканинах елементів, що увіходять до складу препаратів, наприклад, алюмінію (антациди) в слизовій оболонці шлунка, ртуті (діуретики) — в нирках, літію (психотропні) — в головному мозку. Нарешті, препарати з місцевоподразнюючою дією можуть викликати небажані реакції у вигляді запалення слизових оболонок ШКТ (новурит, промерал) і навіть внутрішню кровотечу (ацетилсаліцилова кислота), флебосклероз (протипухлинні антибіотики) , деякі види міопатій, пов’язані з внутрішньо-м’язовими ін’єкціями деяких препаратів.
Фармакодинаміка ліків є потенційною основою їх можливої побічної дії, яка легше реалізується при наявності сприяючих факторів: стать та вік хворого, природжені або супутні захворювання, режим та якість харчування та пиття, патологія з боку печінки й нирок, вагітність або годування дитини, алкоголізація, емоційно-стресові впливи та екстремальні ситуації, несприятливі фактори зовнішнього середовища (висока або низька температура, атмосферний тиск, рН середовища, іонізуюча радіація і т. ін.), комбіноване застосування ліків.
З 1961 p., коли на конгресі гінекологів у Кілі (ФРГ) було відзначене підвищення частоти народження дітей з деформаціями кінцівок та іншими каліцтвами (талідомідова трагедія), увага медичної громадськості постійно привернена до питання вивчення та контролю віддалених пошкоджуючих впливів ЛЗ. До них належить, в вершу чергу, токсична дія на плід у вагітних жінок. Розрізнюють ембріотоксичну, тератогенну та фетотоксичну дію ліків. Всі вони виникають внаслідок використання у вагітних препаратів у терапевтичних дозах, але в залежності від строку вагітності виявляються несприятливою дією, в якій з наближенням до пологів неспецифічні ефекти змінюються на специфічні.
Ембріотоксична дія полягає в пошкоджуючому виливові на зиготу й бластоцисту, що знаходяться в просвіті фаллопієвої труби або в порожнині матки, тобто до імплантації. В більшості випадків пошкоджені ембріони гинуть, але деякі імплантуються та розвиваються; в цьому випадку вагітність може закінчитися народженням дитини з важкими, нерідко багатьма вадами. Пошкодження та, як правило, загибель бластоциста викликають гормони (естрогени, гестагени, соматотропний гормон, дезоксикортикостерону ацетат), антиметаболіти (меркаптопурин, фторурацил), антимітотичні засоби (колхіцин), цитотоксичні (цикло-фосфамід), нестероїдні протизапальні засоби (аспірин, амідопірин), деякі антибіотики (рифампіцин), інгібітори вуглеводного (йоду ацетат) та білкового (актиноміцин) обмінів, барбітурати, сульфаніламіди, противірусні (ацикловір), флоровмісні речовини, кофеїн, нікотин.
Тератогенна дія — це порушення розвитку плода, частіше у вигляді виникнення аномалій внутрішніх органів та систем. Варіант вади залежить від терміну вагітності: найбільш небезпечним є період органогенезу (початок четвертого — кінець восьмого тижня). У більшості випадків ліки безпосередньо пошкоджують тканину ембріона, що диференціюється, але порушення розвитку плода може бути викликане й гіпоксією (судиннозвужувальні або гіпотензивні засоби), метгемоглобіноутворенням, стимуляцією монооксигеназної системи печінки (фенобарбітал, дифенін, рифаміцин), змінами водно-сольового, гормонального, вітамінного балансу в організмі матері й плода.
За ступенем небезпеки розвитку тератогенної дії препарати поділяють на надзвичайно небезпечні, небезпечні та менш небезпечні.
Препарати групи І абсолютно протипоказані вагітним жінкам. Прийняття гормональних протизачаткових засобів слід припинити не менш як за 6 міс. до запланованої вагітності. Поряд з численними вадами розвитку плода, ці препарати можуть викликати вірилізацію жіночої статі (андрогени, анаболічні стероїди), порушення репродуктивної функції в жінок та чоловіків в дітородному віці (діетилстильбестрол). Застосування під час вагітності препаратів групи II збільшує частоту природжених вад серця, судин, твердого піднебіння, верхньої губи, викликає недостатність розвитку інтелекту.
Препарати групи III викликають вади розвитку при наявності сприятливих для цього умов: перший триместр вагітності, юний та похилий вік вагітної, патологія печінки або нирок, великі дози препарату або тривале його застосування, генетична схильність і т. д. Оскільки такі речовини широко використовуються в медицині, в тому числі й під час вагітності, вони можуть спричинитися до появи вад у значної кількості дітей. Препарати цієї групи можуть викликати так званий «поведінковий тератогенез» — порушення поведінки, в тому числі й соціальної, пам’яті, неврівноваженість, труднощі при навчанні й т. ін. Деякі препарати (ретиноїди) можуть стати причиною аномалій не лише при існуючій, але й при наступній вагітності.
Вади розвитку можуть бути наслідком прийому ЛЗ не тільки матір’ю, але й батьком через генетичні або хромосомні пошкодження сперматогенезу (етанол, нікотин, засоби для інгаляційного наркозу, протиепілептичні засоби, діазепам, циметидин).
Фетотоксична дія — небажаний вплив лікувальних препаратів на дозрілий плід, що виявляється на підставі їх фармакологічних властивостей та відбивається на стані новонародженого. Надходячи в плід крізь пупкову вену, ліки лише на 60—80 % проникають в печінку, решта їх потрапляє в нижню порожнисту вену крізь аранцієву протоку, так що в крові плода створюється висока концентрація неметаболізованого препарату. Виведення ліків у дозрілого плода з розвиненою функцією ” нирок відбувається з сечею в амніотичну рідину, яку плід може заковтувати, в зв’язку з чим виникає додатковий ризик повторного впливу ліків на плід.
У кінці вагітності призначення лікувальних препаратів часто пов’язане з погіршенням в цей період стану здоров’я жінок, розвитком токсикозу, небезпекою передчасних пологів та з рододопомогою. Застосування β2 адреноміметиків небезпечне в зв’язку з можливістю гіперглікемії в плода, (5-адреноблокатори можуть порушувати ритм серцевої діяльності плода, кортикостероїди гальмують в майбутньому ріст дітей, аміноглікозидні антибіотики є ототоксичними, антагоністам гістамінових – рецепторів (циметидин) властивий антиандрогенний ефект -, який може проявитися в майбутньому.
Мутагенна дія — це здатність речовин викликати стійке пошкодження зародкової клітини та її генетичного апарату, проявом чого є зміна генотипу нащадків, які набувають нетипових властивостей, що виявляються в ряді поколінь. Наявність мутагенної дії доведена для барбітуратів, сульфаніламідів, антраглікозидних антибіотиків, хлорамфеніколу, стероїдних гормонів, а також психотропних речовин, особливо тих, що викликають стійку залежність від ліків. Причиною генетичних мутацій є зміна конфігурації молекул ДНК та зниження залежного від неї синтезу РНК. Мутації, що виникають у статевих клітинах, можуть проявитися в наступних поколіннях.
Канцерогенна дія — це здатність речовин викликати розвиток злоякісних пухлин. Дія канцерогенних речовин є класичним прикладом мутагенної дії, оскільки вони викликають розвиток злоякісних пухлин, змінюючи код окремих клітин, що стає причиною нетипового, злоякісного росту.
Велика група ускладнень, викликаних застосуванням ЛЗ, незалежно від дози, пов’язана з підвищенням чутливості до них організму. Надчутливість до ліків може бути природженою та набутою.
ідісинкразія — виникнення нетипових реакцій на ліки — обумовлена зміною чутливості до них організму на основі його генетичних особливостей. Спадкові особливості хворого можуть обумовити не тільки кількісні зміни (подовження дії дитиліну на фоні особливої форми холінестерази — бутирилхолінестерази в крові), але й якісно нові ефекти окремих препаратів: при недостатності глюкозо-6-фосфатдегідрогенази хінін, примахін та інші протималярійні засоби, нітрофурани, сульфаніламіди, ряд протизапальних засобів приводять до гемолізу, гемолітичної анемії та метгемоглобінемії. Природжена надчутливість до ліків характеризується тим, що вона передбачувана, виникає тільки до однієї речовини, проявляється після її однократного введення специфічними ознаками, притаманними типу ензимної реакції та дії препарату, може мати як гострий, так і підгострий перебіг та переборюється відомими для даного препарату антагоністами.
Алергічна реакція — набута надчутливість до ліків, яка виникає в процесі сенсибілізації організму при повторному їх введенні, може виникати на різні ЛЗ, має неспецифічний клінічний прояв у вигляді негайного (важка) та уповільненого (середньої та легкої тяжкості) перебігу та переборюється засобами патогенетичної десенсибілізуючої терапії (протигістамінні, імуномодулятори, протизапальні, судиннозвужуючі, цитостатики та ін.). Реакції цього типу також не залежать від дози препаратів, але їх важко передбачити. В основі розвитку медикаментозної алергії лежать імунні механізми. І хоч ЛР не є істинними антигенами, вони можуть стимулювати взаємодію антигену з антитілом непрямими шляхами. Найчастіше медикамент міцно зв’язується з транспортними білками (гаптени) антитіл. Препарат може змінювати властивості білків деяких тканин та викликати аутоімунну реакцію на них. Не виключена здатність ліків стимулювати продукцію антитіл, що взаємодіють з білками тканин. В організмі, схильному до алергії, у відповідь на будь-яку антигенну дію синтезується велика кількість особливого класу антитіл — імуноглобулінів (IgE), які фіксуються на поверхні тучних клітин і при повторному надходженні лікувальних речовин в організм (9—11 днів та більше) зв’язують імунні молекули препарату із комплекса з білком-носієм, викликаючи дегрануляцію тучних клітин, базофілів крові та викидання гістаміну й інших біологічно активних речовин.
Негайні реакції виникають протягом 1—1,5 год з моменту прийняття препарату та виявляються у вигляді спазмів гладкої мускулатури, ангіоневротичного набряку, генералізованої кропивниці, риніту, кон’юнктивіту, набряку гортані. Уповільнені алергічні реакції проходять з підвищенням температури тіла, появою болю в суглобах, білка в сечі, шумів у серці, різними порушеннями з боку клітинного складу крові та можуть спричинитися до розвитку тяжких аутоалергічних захворювань печінки, нирок, серця, легенів та ін. Можливість розвитку алергічних реакцій на ЛР зростає при проведенні повторних курсів лікування.

Псевдоалергічні реакції — це такий викликаний ліками патологічний процес, який клінічно подібний до алергії, але не має імунологічної стадії свого розвитку. В патогенезі псевдоалергії може брати участь гістаміновий механізм, властивий детергентам, сильним лугам та кислотам, органічним розчинникам, деяким антибіотикам (полімік-син В), кровозамісникам (декстрини), бджолиній отруті, рентгенконтрастним препаратам, трипсину й хемотрипси-ну; можлива неадекватна активація системи комплементу, характерна для пастеризованої плазми, що довго зберігалася, розчинів сироваткового альбуміну, плацентарного гамма-глобуліну, декстранів, рентгенконтрастних засобів; можливе порушення метаболізму ненасичених жирних кислот, і в першу чергу — арахідонової, що має значення при непереносності ненаркотичних анальгетиків з різних хімічних груп. На відміну від алергічних реакцій, лікування псевдоалергії має специфічний етіотропний або патогенетичний характер, в зв’язку з чим виникає необхідність диференціальної діагностики.
Велика група ускладнень терапії ліками віднесена до так званих вторинних ефектів ліків, що можуть призводити до – біологічно шкідливих впливів, а також викликати несприятливі генетичні й соціальні наслідки.
Біологічно шкідливі впливи частіше спостерігаються при дії хіміотерапевтичних засобів. Серед них на першому, місці знаходиться хіміорезистентність збудників інфекційних захворювань людини. Виникнення стійкості патогенних мікроорганізмів до антибіотиків, сульфаніламідів, протитуберкульозних засобів та інших хіміотерапевтичних препаратів пов’язане як з селекцією, тобто природним добором більш пристосованих особин, так і з адаптацією їх до пошкоджуючої дії препаратів. Процес адаптації різноманітний за формою, має в своїй основі зміну різних ланок обміну мікробної клітини, перебігає за часом, виникаючи в першу чергу до препаратів, що мають більший строк практичного використання, та залежить від виду мікроорганізмів (бактерії найпростіші). Поява стійкості супроводжується зміною біологічних властивостей мікробів (культуральних, морфологічних, антигенних), однак їх вірулентність та токсичність для людини зберігаються, що веде до стійкого зниження лікувального ефекту хіміотерапевтичних засобів. Щоб запобігти цьому ускладненню, застосовують комбінації антимікробних засобів з різним механізмом дії, суворо дотримуючись при цьому їх сумісності, дозування на рівні бактеріостатичного ефекту та режиму введення.
Ускладнення хіміотерапії інфекційних захворювань можуть бути пов’язані з підвищеною чутливістю мікроорганізмів до препаратів. Це — реакція загострення, яка може виникнути при застосуванні антибіотиків з бактерицидною дією або великих доз будь-яких бактеріостатичних засобів, що викликають бактеріолізис. Ендотоксини, що звільнюються при цьому, надходячи в великій кількості в кров, посилюють інтоксикацію, загострюючи перебіг хвороби. Щоб уникнути цього ускладнення, антибіотики та інші хіміотерапевтичні препарати, за винятком сульфаніламідів, не призначають в ударних дозах. При його виникненні антибактеріальний засіб відміняється, а через два-три дні продовжують лікування тим самим препаратом, але в значно меншій дозі.
Дисбактеріози — порушення нормального співвідношення корисної та умовно патогенної мікрофлори в бік переваги останньої, яке виникає в організмі при тривалому застосуванні усередину хіміотерапевтичних засобів з широким спектром антимікробної дії, погано або помірно всмоктуваних з ШК.Т. Придушування нормальної мікрофлори може відбуватися в дихальних шляхах, на шкірі та в інших органах, в ослаблених хворих може виникнути сепсис. Вторинні або суперінфекції викликаються мікроорганізмами, стійкими до препарату, що призначався. Окремим випадком суперінфекції є кандидоз, котрий викликають дріжджові грибки; він відрізняється стійким перебігом та різноманітними клінічними проявами. Кандидози можуть виникати при будь-якому способі введення антибіотиків, ніколи не виявляються на ранньому етапі лікування, їм передує гіповітаміноз А, В або С. Зниження синтезу вітамінів також є одним з проявів дисбактеріозу, оскільки воно пов’язане з придушенням мікрофлори кишечника, яка бере участь в утворенні ряду вітамінів (тіаміну, рибофлавіну, піридоксину, фолієвої кислоти, вітаміну К)
Для профілактики дисбактеріозу рекомендується поєднувати застосування хіміотерапевтичних засобів з призначенням зубіотиків (біфідобактерин, лактобактерин, біфікол, колібактерин), полівітамінів, вітамінів групи В, С, особливо рибофлавіну, який сприяє життєдіяльності кишкової палички, а також антикандидозних антибіотиків (ністатин, леворин). Істотною умовою профілактики дисбактеріозів є скорочення тривалості лікування хіміотерапевтичними засобами.
Накопичена велика кількість спостережень втручання антибіотиків, сульфаніламідів та інших протиінфекційних засобів в природні механізми розвитку імунітету. Клінічно це виявляється пригніченням стійкості організму до інфекцій, розвитком вторинної інфекції (реінфекції), що ще більш ослаблює хворого. Щоб запопігти подібним ускладненням, слід уникати тривалого призначення хіміотерапевтичних засобів, одночасно з ними призначати засоби, що активують імуногенез та цим підвищують опірність організму інфекціям, а також більш уважно ставитися до вибору показань для протимікробних засобів, виключаючи бактеріоносіння та легкі захворювання.
Іншим напрямком розвитку біологічно шкідливих впливів є порушення функціональної активності органів або систем після раптової відміни препаратів. Синдром відміни у вигляді гострої недостатності надниркових залоз може виникнути при одномоментному припиненні вживання глюкокортикоїдів, використовуваних у хворих на ревматизм або поліартрит іншого генезу як проти запальні засоби, коли надлишок гормону в крові за принципом зворотнього зв’язку гальмує функцію однойменної залози. Синдром відміни може проявитися також загостренням перебігу захворювань, наприклад нападів епілепсії при раптовій відміні протиепілептичного препарату або нападів стенокардії при припиненні прийняття коронаролітиків. В ряді випадків можна спостерігати посилення основного симптому захворювання: підвищення AT і навіть розвиток гіпертонічного кризу від раптової відміни клофеліну або з’явлення ознак психічної депресії у хворих після припинення прийняття антидепресантів. Щоб запобігти ускладненням такого типу, препарати слід відміняти тільки поступово.
Генетичні наслідки від застосування ліків пов’язані з проявом мутагенної дії деяких препаратів, що приводить до появлення атипових властивостей в наступних поколіннях. Це може проявлятися порушенням репродуктивної функції в осіб жіночої та чоловічої статі, що відбивається на здоров’ї нащадків, а також різноманітними ензимопатіями, кількість яких постійно зростає. Збільшенню спадкової патології від ліків у наш час сприяють несприятливі екологічні обставини, і зокрема підвищений в окремих регіонах радіаційний фон. Стійкі генетичні відхилення в цілому знижують рівень здоров’я населення і, в свою чергу, можуть стати причиною небажаної дії ліків (див. «Фармакогенетика»).
До соціальних наслідків дії ЛЗ належать результати розвитку наркоманії, тератогенезу, безконтрольного застосування психотропних засобів, а також розповсюдження стійких видів мікроорганізмів.
Наркоманія — загальна назва хвороб, які проявляються патологічним потягом до постійного приймання в зростаючих кількостях наркотичних лікарських препаратів внаслідок стійкої психічної та фізичної залежності від них, з розвитком абстиненції після припинення їх прийому. Наркоманія виникає при повторному застосуванні алкалоїдів опію, етилового спирту, кокаїну, фенаміну, кофеїну, нікотину, транквілізаторів бензодіазепінової структури, барбітуратів. Наркоманія являє собою хронічне отруєння цими речовинами, при якому порушується не тільки соматичний стан організму, але виникають і глибокі зміни особистості у вигляді інтелектуальної деградації, втрати почуття обов’язку та громадянської відповідальності. Такі хворі можуть стати соціально небезпечними, учиняючи незаконні дії. Крім того, батьки-наркомани прирікають своїх нащадків на розумову та фізичну неповноцінність, що становить окремий випадок тератогенезу.
Соціальні наслідки тератогенезу полягають перш за все в підвищенні смертності серед новонароджених або в народженні дітей-інвалідів. Поряд з цим так званий по-ведінковий тератогенез, порушення дітородної функції в жінок та чоловіків, що виявляється в репродуктивному віці, та інші функціональні відхилення, які виявляються в дорослих людей, ослаблюють людське суспільство та його нащадків.
Поява в арсеналі ЛЗ препаратів психотропної дії, відомих серед широких верств населення як засоби «покращення настрою», створює небезпеку зміни емоціональної сфери та порушення спілкування між людьми. Такі зміни дезорієнтують не лише окремі особистості, але й цілі колективи, порушують трудовий ритм та продуктивність праці.
Екологічні проблеми хіміорезистентності мікроорганізмів мають соціальні наслідки, оскільки їх розповсюдження серед навколишнього середовища веде до зараження хворих відомо стійкими формами збудників. Це знижує ефективність раннього лікування інфекційних захворювань, обтяжує їх перебіг та погіршує прогнози. Крім того, ураховуючи те, що резистентні форми бактерій відрізняються зниженням антигенних властивостей, їх не можна використати для одержання мікробіологічних препаратів типу,вакцин, сироваток, анатоксинів та ін.
У процесі проведення медикаментозної терапії можуть виникати також місцеві реакції на шкірі й слизових оболонках. Вони можуть бути пов’язані з прямою пошкоджуючою дією препаратів на тканини при безпосередньому контакті з ними на шляхах введення (салол, барвники, цитостатики, радіоізотопи). Зміни на шкірі й слизових оболонках можуть бути одним з проявів резорбтивної дії ліків, зокрема сенсибілізації ними організму при розвитку медикаментозної алергії, або однією з ознак посилення інтоксикації при розвитку реакції загострення (антибіотики, сульфаніламіди). Місцеві реакції можуть виявлятися також на шляхах виведення препаратів внаслідок накопичення їх у волосяних цибулинах та потових залозах (броміди, препарати миш’яку).
З клінічної точки зору медикаментозні ураження шкіри можуть бути моносимптоматичні з відносно легким перебігом (еритема, кропивниця) та комбіновані (пурпура, еритродермії, ерозії). Медикаментозний висип не
обмежується шкірними проявами, а розповсюджується і на інші органи й тканини. Крім різного за формою висипу, можуть з’являтися зміни пігментації шкіри (дисхромія), гіперкератози, атрофія та гіпертрофія, шкірні виразки, алопеція.
Фармакотерапія може ускладнюватися також особливими дерматологічними синдромами: гострого або під-гострого червоного вовчику (аміназин, ізоніазид, пероральні протизачаткові засоби, сульфаніламіди, антибіотики тетрациклінового ряду), токсичного епідемічного некрозу («синдром обпеченої шкіри»), фототоксичної (тіазинові діуретики, ретиноїди, фторурацил) та фотоалергічної реакції (фенотіазини, хінін). Описані також медикаментозні ураження шкіри, що нагадують такі типові шкірні захворювання, як вульгарна пухирчатка (препарати йоду, саліцилової кислоти), герпетиформний дерматит (йод, препарати миш’яку та брому), червоний плоский лишай (протизачаткові засоби, вісмут, золото), шкірна порфірія (етанол, андрогени, гризеофульвін, сульфонілсечовина, хлорохін та ін.).
За перевагою клінічних синдромів виділяють медикаментозні ускладнення у вигляді ототоксичності (аміноглікозиди, хінін) та порушення рівноваги (анальгетики, гіпотензивні, барбітурати, протисудорожні, протиаритмічні), ураження печінки (парацетамол, саліцилати, барбітурати, тетрацикліни, протипухлинні, рифампіцин, ізоніазид, ПАСК, метилдофа, синтетичні естрогени, андрогени), нирок (напівсинтетичні пеніциліни, сульфаніламіди, рифампіцин, аміноглікозидні антибіотики, рентгенконтрастні засоби, каптоприл, сулема, морфін та багато інших), крові (протиепілептичні, сульфаніламіди, тетрацикліни й левоміцетин, похідні піразолону та ін.), легенів (протипухлинні, аміодорон, пеніциламін, протитуберкульозні засоби, опіати), ендокринної системи (нейролептики, алкалоїди раувольфії, трициклічні антидепресанти, опіоїди, етанол, пероральні антидіабетичні засоби, протиаритмічні засоби), серця (протипухлинні антибіотики, глюкокортикоїди).
Ризик розвитку побічної дії ліків підвищений в осіб похилого віку, жінок дітородного віку, при наявності алергії в анамнезі, порушеннях функції печінки, нирок, спадкових ензимопатіях, одночасному введенні кількох ліків (див. «Взаємодія ліків»).
Лікування хворого з патологічною реакцією на ліки вимагає перш за все їх відміни та проведення комплексної терапії, в якій поєднані етіотропне, патогенетичне та симптоматичне лікування в залежності від характеру ускладнення. Профілактика небажаних реакцій на ліки здійснюється шляхом відмови від недостатньо обгрунтованого призначення медикаментів, особливо поліпрагмазії.
Невідкладна допомога при гострих отруєннях
Інтенсивний розвиток хімічної та фармацевтичної промисловості зумовлює зростання кількості хімічних речовин, у тому числі лікарських засобів. У той же час міжнародна статистика свідчить про те, що в усіх економічно розвинутих країнах збільшується загальна кількість гострих отруєнь.
Гострі отруєння (інтоксикації) досить часто трапляються в медичній практиці, зокрема вони можуть бути спричинені перевищенням дози лікарських засобів.
Передозування внаслідок уведення в організм хворого дуже великої (токсичної) дози препарату називається абсолютним. Проте в деяких випадках інтоксикація може наставати і внаслідок відносного передозування, яке виникає після введення хворому навіть середньотерапевтичної дози. Це може бути зумовлено зниженням функції органів виділення (нирки, кишки) або знешкоджування (печінка, легені). При цьому утворюється підвищена концентрація препарату або продуктів його метаболізму у крові та органах, що й призводить до виникнення інтоксикації.
Отрута в організм людини може проникати через органи дихання (інгаляційно), травлення (перорально) і шкіру (перкутанно).
При інгаляційному отруєнні вхідними воротами для отрут, особливо жиророзчинних, є легені. При цьому отрута найкоротшим шляхом проникає у мале коло кровообігу і повз головний знешкоджувальний орган — печінку — через серце досягає великого кола кровообігу. Цей шлях проходження речовин слід враховувати під час проведення лікувальних заходів у випадках гострих інгаляційних отруєнь.
Велика кількість хімічних сполук, у тому числі лікарських засобів, надходить до організму через рот, абсорбуючись у кров через слизову оболонку порожнини рота, шлунка й кишок, а також за допомогою простої дифузії. На процеси абсорбції (всмоктування) отруйних сполук у травному каналі великий вилив мають такі чинники, як характер і рН вмісту шлунка й кишок (хімусу), інтенсивність їх перистальтики і кровообігу, наявність слизу, а також фізико-хімічні властивості отрути. Усе це потрібно враховувати під час надання допомоги потерпілим.
Швидкість проникнення хімічних речовин через неушкоджену шкіру (епідерміс, волосяні фолікули, вивідні протоки сальних залоз) прямо пропорційна їх розчинності в ліпідах, а подальший їх транспорт у кров залежить від здатності до розчинення у воді, що однаковою мірою стосується як рідких і твердих речовин, так і газів. Якщо необхідні для цих процесів фізико-хімічні властивості речовини поєднуються з їх високою токсичністю, то ймовірність гострих перкутанних отруєнь зростає. До таких сполук насамперед потрібно віднести нітро- і галогенопохідні фенолу й бензолу, елементоорганічні сполуки та ін.
Класифікацію чинників, які визначають виникнення і розвиток отруєнь, наведено нижче.
Класифікація чинників отруєнь
1. Основні чинники, які стосуються отрути:
а) фізико-хімічні властивості;
б) токсична лоза і концентрація в біологічних середовищах;
в) характер зв’язку з рецепторами;
г) особливості розподілу в біологічних середовищах;
д) ступінь хімічної чистоти і вміст домішок;
є) стійкість і характер змін під час зберігання.
2. Допоміжні чинники, то стосуються конкретної інтоксикації;
а) спосіб, вид і швидкість надходження отрути до організму;
б) можливість кумуляції і зникання до отрути;
в) сумісна дія з іншими токсичними речовинами чи лікарськими засобами.
3. Основні чинники, що стосуються потерпілого:
а) маса тіла, характер харчування, фізична активність;
б) стать;
в) вік;
г) індивідуальна чутливість, спадковість;
д) біологічні ритми;
є) схильність до алергії, токсикоманії; є) загальний стан здоров’я перед отруєнням.
4. Допоміжні чинники, що стосуються потерпілого:
а) умови життя;
б) температура і вологість навколишнього повітря;
в) атмосферний тиск;
г) шум і вібрація;
д) іонізуюче випромінювання.
Гострі отруєння за причиною їх виникнення можна кваліфікувати так: випадкові, що розвиваються найчастіше внаслідок самолікування і передозування лікарських засобів незалежно від бажання потерпілого; навмисні, зумовлені свідомим застосуванням отрути з метою самогубства (суїцидальні отруєння) або вбивства (кримінальні отруєння); професійні (виробничі) — внаслідок дії промислових токсичних речовин у випадках аварійних ситуацій або порушень техніки безпеки на підприємстві; побутові, які виникають у побутових умовах у разі неправильноговикористання і збереження лікарських засобів та препаратів побутової хімії, а також алкогольних напоїв і їх сурогатів. Розрізняють також медичні отруєння, які трапляються в медичних закладах внаслідок помилок медперсоналу щодо дозування і шляхів уведення лікарських засобів.
Головні патологічні зміни виникають в організмі внаслідок резорбтивної дії токсичних речовин, їх впливу на органи і тканини після надходження у крон. Залежно від характеру токсичної дії на організм розрізняють отрути, дією (токсичністю), які впливають приблизно однаковою мірою на різні органи і тканини, і отрути з вибірковою дією – на окремі органи чи системи. Такий, навіть умовний, поділ дає змогу визначати патогенетичні механізми розвитку інтоксикації, а отже, розробляти принципи лікування і профілактики токсичного ушкодження тією або іншою хімічною сполукою. Прикладом речовини з політропним механізмом дії можуть бути цитоплазатичні отрути (хінін, алкілпохідні 2,4-динітрофенолу, рослинні отрути тощо).
Серцеві глікозиди, трициклічні антидепресанти, солі барію і калію мають переважно кардіотоксичну дію: порушення ритму і провідності серця, токсична дистрофія міокарда. Психо- і невротропні засоби (наркотичні анальгетики, снодійні, транквілізатори, аналептики), фосфорорганічні пестициди, похідні ізоніазиду, алкоголь і його сурогати є невротоксичними отрутами, які спричиняють порушення психічної діяльності, а також токсичні гіперкінези й паралічі. Гепатотоксична дія властива для чотирихлористого вуглецю, дихлоретану, фосфору, епіхлоргідрину, акрихіну, рифампіцину. Тиловими нефротоксичними речовинами є етиленгліколь, кислоти щавлева й оцтова. Анілін і його похідні, нітрити (нітрати), арсенатний водень є кров’яними отрутами, що спричиняють гемоліз еритроцитів і метгемоглобінемію, а кислоти, луги, сполуки важких металів викликають переважно гастроентеротоксичну дію. Це далеко не повний перелік отрут, які мають більш чи менш вибіркову токсичну дію. Проте слід підкреслити, що загальним чинником у механізмі токсичної дії практично всіх хімічних речовин є їх мембранотоксичність. Іншими словами, для реалізації токсичних ефектів більшості хімічних сполук, у тому числі й лікарських засобів, потрібен як мінімум їх контакт з клітинними мембранами та їх органелами.
Як показали дослідження останніх років, мембрапотропна дія отрут є пусковим (тригерним) механізмом у каскаді патогенетичних змін, що виникають в організмі при гострому екзогенному отруєнні. Це стало науковим обгрунтуванням для пошуку і розроблення засобів профілактики інтоксикацій і лікування потерпілих.
Досягнення сучасної біохімічної і фізикохімічної токсикології дали змогу встановити залежність мембраноушкоджувальних ефектів хімічних сполук від їх будови і ступеня токсичності й на цій основі розробити методичні підходи до пошуку високоефективних антидотних лікарських засобів.
Так, встановлено, що в основі ушкодження мембранних структур клітин, органів і тканин організму при інтоксикації як багатьма промисловими токсичними речовинами, так і лікарськими засобами лежить активізація процесів вільнорадикально-го пероксидпого окиснения в ліпідній фазі клітинних мембран. Субстратами пероксидного окиснення ліпідів є ненасичені жирні кислоти, які містяться в складі фосфоліпідів мембранних структур клітин, їх окиснення спричиняє збагачення мембранних ліпідів більш ненасиченими компонентами, що змінює фізико-хімічні характеристики ліпідних шарів, модифікуючи (зменшуючи) активність багатьох мембранозв’язаних ферментів, порушує білково-ліпідні взаємозв’язки в мембранах клітин і їх органелах, що призводить до їх структурно-функціональних змін. Внаслідок цього порушується функціонування міто-хондрійної електронтранспортної ланки, розладнуються процеси окиснення і фосфорування в мітохондріях, що врешті призводить до змін енергетичного гомеостазу клітини, а отже, до її загибелі.
Фізико-хімічні й біохімічні зміни білково-ліпідних комплексів мембран, ендоплазматичної сітки також викликають порушення транспорту електронів, що виявляється зменшенням рівня кінцевого акцептора електронів — цитохрому Р-450, який відповідає за перебіг реакцій першої фази біотрансформації екзо- та ендогенних речовин, тобто сприяють пригніченню детоксикаційної системи організму. Не залишаються без впливу також біомембрани лізосом І ядер клітини. Відбувається активація лізосомних ферментів і порушення біосинтезу білків. Як видно із схеми , деструктивні процеси, які відбуваються в клітині під впливом токсичного чинника, набувають різнопланового і взаємопідсилювального характеру. Отже, терапевтичне втручання у випадках гострих отруєнь повинно бути своєчасним, оскільки чинник часу щодо надання допомоги потерпілим є вирішальним.
Шляхи розроблення засобів профілактики і лікування потерпілих переважно залежать від обізнаності щодо природних механізмів захисту організму від чужорідних хімічних сполук, а саме однієї з центральних ланок токсикокінетики — біотранспорту отрути кров’ю. Характер її сполук з білками впливає на розподіл і виведення отрути, а відповідно й на тривалість та інтенсивність токсичного впливу на організм.
Для багатьох чужорідних речовин, у тому числі й лікарських засобів, інтенсивність біологічної дії є обернено пропорційною ступеню зв’язування з білками сироватки крові, насамперед з альбумінами. У міру переходу молекули вільної (не зв’язаної з білком) речовини до тканин, де відбувається фармакологічна (або токсична) дія, внаслідок зміщення рівноваги відбувається постійна дисоціація комплексів речовина — білок, яка збільшує незв’язану фракцію речовини у плазмі крові.
Отже, молекули, оборотно фіксовані білком, є ніби циркулюючим резервом чужорідної сполуки. Зрозуміло також, що із зростанням спорідненості до білків плазми крові швидкість переходу до тканин.
Загальні механізми мембраноушкоджувальної дії токсичних речовин
1. Мітохондрії
2. Токсичний чинник
3. Ендоплазматична сітка
4. Порушення електронно-транспортної функції (зміни процесів окиснення і фосфорування)
5. Активація вільно ради кального пероксидного окиснення ліпідів у клітинних мембранах органіві тканин організму.
6. Інактивація (солюблізація)мембранозв’язаних ферментів.
Порушення відповідно інтенсивність ефекту знижується, а період циркуляції в крові і тривалість біологічної дії збільшується.
Таким чином, подальше вивчення і цілеспрямоване використання природних захисно-адаптаційних механізмів, що сформувалися у процесі еволюції біологічних систем, становить міцну й раціональну основу пошуку і створення засобів профілактики гострих отруєнь лікарськими засобами та отрутами і лікування потерпілих.
Серед природних шляхів детоксикації чужорідних сполук особливе місце займають метаболічні перетворення, які відбуваються переважно в печінці. Головною ферментативною реакцією детоксикації в печінці є окиснення (гідроксилювання) отрут і лікарських засобів за допомогою основного і кінцевого компонента мікросомної ланки переносу електронів — ціанохрому Р-450.
Спростовану схему біотрансформації ксенобіотиків можна подати таким чином. Потрапивши до організму, речовина взаємодіє з одним із транспортних білків (частіше з альбуміном) і переноситься до печінки. Тут за допомогою цитохрому Р-450 відбувається окиснення чужорідної сполуки, яка в такому вигляді (або попередньо зв’язавшись) створює парні сполуки з кислотою глюкуропоиою (гліцином, кислотою сірчаною), виводиться з організму через органи виділення. Біологічна суть таких метаболічних перетворень полягає в тому, щоб молекулу токсичної або лікарської речовини перетворити на більш полярну речовину, тобто надати їй більшої водорозчинності й таким чином прискорити виведення.
Існують певні закономірності між процесами детоксикації токсичних і лікарських речовин та функцією імунної системи. Згідно з існуючими уявленнями, система імунітету знешкоджує різноманітні чужорідні сполуки, здійснюючи підтримку хімічного гомеостазу організму. Вважають, що цитохром Р-450,
індукований отрутою або лікарським засобом, забезпечує створення ковалентного комплексу реакційнодіючих продуктів окиснення (гідроксилювання) чужорідної речовини з клітинними білками, особливо з альбуміном. До створеного при цьому імунного комплексу виробляються антитіла, специфічні до продуктів біотрансформації чужорідної сполуки, які виступають у ролі гаптену.
Отже, детоксикаційна система цитохрому Р-450 разом з комплексоутворювальною здатністю альбуміну визначають формування імунної відповіді, яка, в свою чергу, доповнює захисну дію природних систем знешкодження, забезпечуючи зв’язування антитілами продуктів метаболізму, які часто мають токсичні властивості.
Особливо важливим у лікуванні у випадках інтоксикації є обізнаність з тими метаболічними процесами, внаслідок яких в організмі створюються продукти (метаболіти) токсичніші, ніж основна речовина. Це явище дістало назву летального синтезу.
Прикладом летального синтезу може бути метаболізм метилового спирту, продукти біотрансформації якого (формальдегід і кислота мурашина) переважають за токсичністю сам спирт. Це саме має місце н у випадку біотранс формації етилового спирту та етиленгліколю, коли створюються продукти метаболізму (ацетальдегід і кислота щавлева відповідно), токсичність яких майже в 10 разів вища від токсичності початкових речовин.
Наведені приклади чітко вказують на те, що під час надання допомоги потерпілим внаслідок інтоксикації хімічними сполуками, що метаболізуються шляхом летального синтезу, не слід прагнути до прискорення біотрансформації, а навпаки — перешкоджати перебігові цього процесу.
Таким чином, прискорення метаболізму хімічних сполук не завжди можна розглядати як один із шляхів детоксикації організму, оскільки в деяких випадках організм сам синтезує токсичні речовини і лише блокада летального синтезу за допомогою лікарських засобів значно зменшує ймовірність розвитку гострої інтоксикації. Виходячи з цього, стає зрозумілою важливість обізнаності лікаря з процесами метаболізму лікарських засобів, які використовуються у практичній медицині І можуть викликати інтоксикацію.
Основні принципи інтенсивного лікування у випадках гострих отруєнь такі:
1. Припинення надходження токсичної речовини до організму.
2. Детоксикація токсичної речовини, що має резорбтивну дію, за допомогою специфічної (антидотної) терапії, використання стимуляторів (індукторів) природних детоксикаційних систем організму, а також застосування неспецифічних речовин (наприклад, поліглюкіну).
3. Прискорення виведення токсичних речовин із організму.
МЕТОДИ АКТИВНОЇ ДЕТОКСИКАЦІЇ ОРГАНІЗМУ
У разі нерорального отруєння лікарськими засобами чи отрутами найважливішим методом детоксикації є очищення організму (шлунка). Для цього викликають блювання чи проминають шлунок за допомогою зонда. Блювання можна викликати рефлекторно шляхом подразнення задньої стінки глотки і кореня язика, натискуванням на надчеревну ділянку, а також за допомогою блювотних засобів (наприклад, розчин апоморфіну гідрохлориду). Перш ніж викликати блювання, слід випити кілька склянок блідо-рожевого розчину (0,05%) калію перманганату.
У випадках отруєння припікаючими речовинами спонтанне чи штучно викликане блювання є небажаним, оскільки повторне проходження кислоти чи лугу через стравохід може поглибити опік. Крім того, можливі аспірація припікаючої речовини і тяжкий опік дихальних шляхів.
При отруєннях речовинами наркотичного типу дії промивання шлунка потрібно проводити через кожні 4 — 6 год, оскільки в таких випадках можливе повторне надходження отруйних речовин до шлунка з кишок внаслідок регургітації хімусу та жовчі, що містять токсини.
У коматозному стані потерпілого шлунок слід промивати після інтубації трахеї, що повністю запобігає аспірації блювотних мас.
Крім механічного видалення отрут із шлунка застосовують різні засоби зв’язування і знешкоджування їх. Для цього використовують вугілля активоване з водою у вигляді кашки (по 1—2 столові ложки всередину після промивання шлунка). Вугілля добре адсорбує алкалоїди, глікозиди, а також різні синтетичні органічні сполуки, солі важких металів.
Уповільнити абсорбування токсичних речовин можна призначенням обволікаючих засобів (слив, желе, кисіль), в’яжучих (танін), які особливо ефективні у випадках отруєння припікаючими і подразнювальними речовинами (кислоти, луги, солі важких металів). При отруєнні лугами застосовують низькі концентрації слабких кислот (1 % розчин кислоти оцтової або лимонної), кислотами — призначають лужні розчини (2 — 3% розчин натрію гідрогенкарбонату чи магнію оксиду). Більшість клініцистів вважають останнє недоцільним, оскільки слабкі кислоти і лужні речовини є додатковими подразнювальними засобами.
Застосування проносних засобів для зменшення абсорбування і прискорення проходження токсичних речовин у травному каналі не має самостійного значення у комплексній детоксикаційній терапії. Причиною цього є недостатньо швидкий ефект дії сольових проносних (через 5 — 6 год) і властивість прискорювати розчинення і абсорбування жиророзчинних отрут у разі застосування масляних проносних. Тому в таких випадках доцільніше застосовувати очисну клізму, а також проводити стимуляцію кишок за допомогою внутрішньом’язового введення 10—15 мл 4 % розчину калію хлориду, 40 % розчину глюкози і 2 мл (10 ОД) пітуїтрину гідрохлориду (протипоказано при вагітності).
Детоксикаційний ефект очисної клізми обмежений за часом: токсична речовина має надійти у товсту кишку, тому в перші години після отруєння клізма не дає бажаного результату.
У випадках підшкірного чи внутрішньо-м’язового потрапляння токсичних речовин потрібно застосовувати холод протягом 6 — 8 год. Показано також для зменшення впливу токсичних речовин на організм проведення колової новокаїнової блокади навколо місця надходження речовини. У разі потрапляння токсичної речовини на шкіру, потрібно обмити шкіру водою, а при інгаляційних отруєннях належить перш за все винести потерпілого із зони ураження.
ВИДАЛЕННЯ ТОКСИЧНИХ РЕЧОВИН ІЗ КРОВІ
Для видалення токсичних речовин із крові застосовують метод форсованого діурезу, який є показаним і ефективним у випадках інтоксикації різними хімічними сполуками, що виводяться переважні) нирками. Форсований діурез як метод детоксикації грунтується на застосуванні осмотичних діуретиків (сечовина, манітол) 
чи салуретиків (фуросемід, кислота етакринова), що сприяють різкому підвищений) діурезу, і є головним способом консервативного лікування хворих з Інтоксикаціями у стаціонарі.

Форсований діурез є досить ефективним методом детоксикації при отруєннях барбітуратами, морфіном, хініном, пахікарпіном, фосфорорганічними сполуками, саліцилатами, солями важких металів тощо. Проведення форсованого діурезу передбачає попереднє водне навантаження, введення діуретика і замісну терапію розчинами електролітів.
Крім того, при гострих отруєннях барбітуратами і саліцилатами показано разом з водним навантаженням (1000 мл ізотонічного розчину натрію хлориду) підвищувати лужні резерви крові шляхом внутрішньовенного крапельного введення 500— 1500 мл на добу 4% розчину натрію гідрогенкарбонату з одночасним контролем кислотно-основного стану.

Форсований діурез протипоказаний у випадках інтоксикацій, ускладнених гострою і хронічною недостатністю кровообігу, а також зниженої функціональної здатності нирок (олігурія, азотемія).
Для підвищення природних процесів детоксикації організму застосовують лікувальну гіпервентиляцію. Інгаляції карбогену або застосування апарата штучної вентиляції легень дають змогу значно підвищувати хвилинний об’єм дихання. Це має особливе значення, коли токсичні речовини видаляються з організму через легені (наприклад, сірководень, хлоровані вуглеводи, чадний газ). Проте тривала гіпервентиляція є неможливою у зв’язку з порушенням газового складу крові і кислотно-основної рівноваги. Гіпервентиляцію слід проводити по 15 — 20 хв повторно через 1 — 2 год протягом всієї токеикогенної стадії отруєння.
ФАРМАКОЛОГІЧНА РЕГУЛЯЦІЯ АКТИВНОСТІ ФЕРМЕНТІВ
ДЕТОКСИКАЦІЇ
Одним з найбільш важливих механізмів фармакологічного впливу на пронеси детоксикації, зокрема на біотрансформацію, є вплив на активність ферментів, що метаболізують токсичні сполуки. При цьому відбувається підвищення (індукція) активності цих ферментів, головним чином в ендоплазматичній сітці печінки, внаслідок чого прискорюється метаболізм токсичних речовин, чи зниження активності ферментів, що, в свою чергу, сповільнює біотрансформацію сполук.
Індуктори використовують у випадках інтоксикації речовинами, метаболіти яких менш токсичні, ніж початкова сполука, інгібітори – сполуками, які метаболізуються шляхом летального синтезу, тобто з утворенням метаболітів токсичніших, ніж початкова отрута. Наприклад, небажаними побічними ефектами при утворенні активних метаболітів хлороформу, парацетамолу, фуросеміду, бромбензолу, дихлоретану та інших речовин є їх гепатотоксичність. Посилення гепатотоксичної дії токсичних речовин при застосуванні індукторів мікросомних ферментів викликано накопиченням токсичних метаболітів, здатних необоротно зв’язуватися з тканинними макромолекулами, що призводить до утворення некрозу тканин. Утворення метаболітів токсичніших порівняно з введеними лікарськими засобами трапляється досить часто.
Таким чином, впливом на ферменти можна як знешкодити токсичну речовину, так і спричинити утворення більш активних і токсичних її метаболітів.
Як індуктори при отруєннях стероїдними гормонами, кумариновими антикоагулянтами, нестероїдними протизапальними, сульфаніламідами, протипухлинними засобами, а також деякими промисловими і сільськогосподарськими отрутами днні-трофенольного ряду, похідними кислоти карбаміпової, фосфорорганічними сполуками та іншими, використовують фенобарбітал, бензонал і зиксорин.
Під впливом цих препаратів у мікросомах печінки підвищується рівень і активність цитохрому Р-450 і цитохрому В5, що зумовлено стимуляцією їх синтезу. Зиксорин сприяє виділенню жовчі, виведенню ендогенних метаболітів і ксенобіотиків у вигляді глюкуронідів. Індуктори ферментів застосовують у дозах на добу: зиксорин — 50—100 мг/кг А рази; бензонал — 20мг/кг З рази; фенобарбітал — 5 мг/кг 4 рази.
Оскільки лікувальні властивості індукторів проявляються лише через 12 — 24 год після застосування, у випадках гострої інтоксикації, клінічна картина якої розвивається стрімко і смерть настає в перші години від моменту проникнення токсичної речовини в організм, їх вводити недоцільно.
ІНШІ МЕТОДИ АКТИВНОЇ ДЕТОКСИКАЦІЇ ОРГАНІЗМУ
Дуже ефективними методами лікування у випадках гострої інтоксикації є хірургічні методи — гемодіаліз, який проводиться за допомогою апарата “штучна нирка”‘, перитонеальний діаліз, заміщення крові, гіпербарична оксигенація.

Новим перспективним методом прискореного виведення багатьох токсичних речовин в організму є гемо- і лімфосорбція. Ці методи здійснюють шляхом перфузії крові (лімфи) хворого через спеціальну колонку (детоксикатор) з активованим вугіллям або іншим сорбентом.
СПЕЦИФІЧНА (АНТИДОТНА) ТЕРАПІЯ
Антидоти (протиотрути) — це лікарські засоби, які при введенні в організм в умовах гострої інтоксикації можуть знешкодити (інактивувати) токсичну речовину, яка циркулює в кров’яному руслі або зв’язана а біологічним субстратом, усунути токсичний ефект її чи прискорити виведення з організму.
Антидотна терапія є високоспецифічною і тому може бути використана тільки за умови клініко-лабораторної ідентифікації гострого отруєння. При помилковому введенні анти доту у великій дозі можливий також його токсичний вплив на організм потерпілого.
Залежно від механізму дії умовно можна виділити такі групи антидотів:
1. Антидоти фізико-хімічні універсальні (наприклад, вугілля активоване), дія яких ґрунтується на фізико-хімічних процесах (адсорбція, розчинення).

2. Антидоти хімічні – механізм дії ґрунтується на хімічних реакціях, внаслідок чого токсичні речовини інактивуються і виводяться у вигляді нешкідливих речовин.
3. Антидоти фізіологічні (функціональні) – дія спрямована не на хімічну інактивацію токсичних речовин, а на усунення їх токсичних ефектів.
4. Імунологічні протиотрути (антитоксичні сироватки) — використовують для лікування при отруєннях тваринними отрутами (укуси гадюк, комах тощо).
5. Антидотно-лікувальні засоби змішаної дії.
Однією з найважливіших вимог антидотної терапії слід вважати якнайкоротший час введення антидоту після отруєння. Чим раніше застосовано протиотруту, тим ефективнішою є її лікувальна дія.
Сьогодні її арсеналі лікарів є порівняно невелика кількість засобів антидотного типу . Разом з тим існуючі антидоти за раціонального їх використання врятовують життя багатьом потерпілим,
Унітіол. На початку 50-х років київськими токсикологами і хіміками під керівництвом акад. АМН СРСР О. І. Черкеса і професора В. Й. Петрунькіна було синтезовано і запропоновано для практичного застосування препарат унітіол, який за антндотною активністю перевершує зарубіжний препарат БАЛ, розроблений Р. Реіегх і співавт.
Унітіол (2,3-димеркаптопронаисульфо-нат натрію) — це безбарвний кристалічний порошок, добре (на відміну від БАЛ) розчинний у воді. Препарат належить до групи дитіолів, тобто сполук, до структури яких входять діі активні сульфгідрильні (тіолові) групи.
Фармакодинаміка. Унітіол має виразну антидотно-лікувальну дію в умовах гострого і хронічного отруєння тіоловими отрутами, тобто речовинами, які блокують сульфгідрильні групи білків і низькомолекулярних сполук (амінокислот, пептидів тощо).
В основі механізму антидотної дії унітіолу лежить властивість його двох сульфгідрильних груп швидко вступати в реакцію з отрутою, запобігаючи її зв’язуванню з тіоловими групами ферментних білків. При ньому препарат утворює з отрутою малотоксичні водорозчинні комплексні сполуки, які швидко виводяться з організму. Ці сполуки за своєю міцністю перевершують ті, що створюються при взаємодії отрут з 5Н-групами біосубстратів.
Загальна схема детоксикації унітіолом солей важких металів та Інших тіолових отрут має такий вигляд:
Унітіол
Унікальність унітіолу полягає в тому, що він не тільки зв’язує токсичну речовину, яка циркулює в крові, а й витісняє її з тіолових ферментів, реактивує їх, повертаючи до виконання життєво важливої ролі в метаболічних процесах організму.
Показання: гостре і хронічне отруєння сполуками ртуті, арсену, кадмію, нікелю, хрому, кобальту, ртутьорганічних сполук, а також серцевими глікозидами, препаратами осарсолу, стрептоміцину.
Протипоказання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, артеріальна гіпертензія (призначати обережно).
Побічна дія. У разі передозування або підвищеної чутливості до унітіолу вже через 10 — 15 хв після його введення можуть виникнути головний біль, запаморочення, блідість лиця, тахікардія, нудота (через 15 — 20 хв зникають). Тривале застосування унітіолу спричинюється до посиленого виведення з організму таких мікроелементів, як мідь, манган.
Ацетилцистеїн (N-ацетил–а–цистеїн) у медичній практиці більше відомий як муколітичний засіб, дія якого пов‘язана з його вільною сульфгідрильною групою (монотіол), яка відновлює (розщеплює) дисульфідні зв‘язки білків слизу, розріджуючи його.
Препарат синтезовано в Інституті органічного синтезу АН Латвії. У 70-ті роки XX ст. київськими токсикологами під керівництвом професора І. Г. Мізюкової встановлено, що ацетилцистеїн має високу ан–тидотну активність при гострих інтокси–каціях галоїдвуглеводнями аліфатичного ряду. Препарат також ефективний при інтоксикаціях серцевими глікозидами і фенацетином.
Фармакокінетика. Ацетилцистеїн має високу біодоступність, розподіляючись переважно в нирках, печінці, легенях. У плазмі крові перебуває головним чином у вільному і лише частково у зв’язаному з білками стані. Час напіввиведення становить 1,5 год. Максимальний ефект настає через годину після внутрішньом’я-зового введення.
Фармакодинаміка. В основі антидотно-лікувальної дії ацетилцистеїну (а точніше, цистеїну, який утворюється в організмі шляхом деацетилювання останнього) при гострих інтоксикаціях хлор-і бромпохідними аліфатичних вуглеводнів лежить конкурентна дія сульфгідрильної групи препарату. Іншими словами, препарат вступає в реакцію алкілювання з токсичною речовиною, запобігаючи блокуванню SH-груп білків та низькомолекулярних сполук організму і розвитку летальної інтоксикації. При цьому ацетилцистеїн сприяє збільшенню і прискоренню виведення токсичної речовини з організму головним чином через нирки (з сечею), легені (з видихуваним газом). Лікувальний ефект препарату сприяє зменшенню порушень функції нирок, печінки, легень і патоморфологічних змін у них.
Показання: гострі отруєння, котрі виникають при пероральному та інгаляційному потраплянні до організму дихлоретану, епіхлоргідрину і напівпродуктів його синтезу — моно- і дихлоргідрину, хлористого алілу, бромистого метилу, металілхлориду, а також серцевих глікозидів і фенацетину. Ацетилцистеїн як специфічний засіб призначають разом із симптоматичними засобами (вітаміни, сечогінні, жовчогінні засоби, серцеві тощо).
Протипоказання: бронхіальна астма, легенева кровотеча.
Побічна дія: специфічний неприємний запах препарату, що може викликати нудоту, різкий біль і почервоніння в місці внутрішньом’язового введення.
Комплексони. При інтоксикаціях поряд з тіоловими препаратами (унітіол, ацетилцистеїн) застосовують комплексони, які мають ефективні антидотно-ліку-вальні властивості. Комплексони (хелато-утворювальні речовини) — це група сполук, здатних утворювати стійкі мало-дисоційовані комплекси з багатьма токсичними речовинами і швидко виводитись з організму.
Як антидоти серед комплексонів у медичній практиці найчастіше застосовують тетацин-кальцій (кальцій-динатрієва сіль етилдіамінтетраоцтової кислоти), пен-тацин (кальцій-тринатрієва сіль діети-лентриамінопентаоцтової кислоти), пені-циламін, або купреніл (Д-2-аміно-З-мер-капто-3-метилмасляна кислота), а також дефероксамін (десферал).
У медичній практиці комплексони частіше використовують як засоби, що прискорюють виведення з організму багатьох токсичних важких і рідкоземельних металів, радіонуклідів, а також серцевих глікозидів у випадках їх передозування.
ФАРМАКОДИНАМІКА. Основою детоксикуючої дії комплексонів є їхня властивість утворювати міцні нейонізовані водорозчинні комплекси з багатьма неорганічними катіонами, в тому числі з важкими металами, і прискорювати виведення цих комплексів із сечею. Крім того, ці препарати сприяють мобілізації металу з тканинних депо і переходу його в плазму крові. Комплексони мають дуже низьку токсичність, достатньо великий діапазон терапевтичної дії, практично не піддаються розщепленню чи будь-якій зміні в біологічному середовищі, що є важливою фармакологічною особливістю.
Показання: гострі та хронічні отруєння міддю, неорганічними сполуками ртуті, арсеном, оловом, золотом, цинком, свинцем, плутонієм, залізом, радіонуклідами. Купреніл є також засобом вибору у випадках хвороби Вестфаля — Штрюмпе-ля — Вільсона (гепатолентикулярна дегенерація) — порушення метаболізму міді та ЇЇ надмірному відкладанні в печінці. Дефероксамін використовують не тільки як антидот при гострому отруєнні сполуками заліза, а також у випадках гемохро-матозу для діагностики патологічного відкладання заліза.
Протипоказання: захворювання нирок, печінки, гіпертензивна хвороба з порушенням функції нирок і явищами спазму вінцевих артерій; купреніл протипоказаний при підвищеній чутливості до пеніциліну (структурний аналог), а дефероксамін — при вагітності.
Побічна дія: пентацин — запаморочення, головний біль, біль у грудях (тривале застосування — ушкодження нирок, порушення електролітної рівноваги, що усувається після припинення лікування); тетацин-кальцій і купреніл — зміни крові, біль у м’язах і суглобах, розлади травлення; швидке внутрішньовенне введення комплексонів може призвести до колапсу.
Реактиватори холінестерази. Досить ефективним засобом лікування при інтоксикації антихолінестеразними засобами, в тому числі фосфорорганічними сполуками (ФОС) є атропін. Раніше його вважали майже єдиним антидотом ФОС. Проте атропін є неефективним при дуже тяжких отруєннях, викликає загрозу ускладнень після перенесеного отруєння у вигляді психічних порушень і м’язової слабкості; його неможливо використовувати профілактично.
Поширеність хімічних сполук з антихо-лінестеразним механізмом дії зумовлена застосуванням їх як пестицидів (хлорофос, карбофос, ДДВФ, фосфамід та ін.), а також як лікарських засобів, що використовують у неврології, хірургії, офтальмології (армін, прозерин,галантамін та ін.).
Антидотами токсичних речовин нового типу є реактиватори холінестерази: алок-сим, дипіроксим, діетиксим, ізонітрозин.

ФАРМАКОКІНЕТИКА. Реактиватори холінестерази при їх підшкірному або внутрішньом’язовому введенні транспортуються досить швидко. Максимальний рівень оксимів у крові визначається через 6 —20 хв після ін’єкції. Терапевтична концентрація, а отже, ефективність препаратів зберігається близько ЗО хв. Препарати легко проникають у різні органи і тканини (крізь гематоенцефалічний бар’єр не всі препарати проникають однаково), рівномірно розподіляючись у них. Реактиватори холінестерази метаболізу-ються переважно в печінці, виводяться з сечею.
ФАРМАКОДИНАМІКА. Антидотний механізм реактиваторів холінестерази при отруєнні антихолінестеразними речовинами полягає у відновленні (реактивації) ферментативних властивостей ацетилхолінестерази. Принцип реактивації полягає в тому, що антидот фосфорує холінестеразу, тобто руйнує хімічний зв’язок між токсичною речовиною і ферментом. У результаті відбувається реактивація ферменту. Таким чином, антидотний ефект реактиватора виявляється вже після інактивації отрутою біохімічної рецепторної структури.
Реактиватори холінестерази можуть не тільки відновлювати її активність, а й вступати в реакцію з ФОС, безпосередньо утворюючи при цьому нетоксичні продукти гідролізу. Наявність позитивно зарядженого азоту в молекулі дипіроксиму допомагає його зближенню з фосфорованою холінестеразою, що сприяє розриву зв’язку токсичної речовини з ферментом, структура і функція якого відновлюються. При цьому утворюється комплекс реактиватор — отрута, не токсичний для організму. Одна молекула дипіроксиму може одночасно реактивувати дві молекули холінестерази, що й лежить в основі високої антидотної активності цього реактиватора холінестерази.
Реактиватори холінестерази є ефективними при застосуванні не тільки з лікувальною, а й з профілактичною метою. Це може пояснити їх здатність оборотно пригнічувати холінестеразу, захищаючи її від інактивації токсичною речовиною.
Ефективність реактиваторів холінестерази залежить від терміну їх застосування, їх потрібно вводити потерпілому в найкоротші строки від моменту потрапляння токсичної речовини до організму. Препарати значно активніші у разі профілактичного введення, ніж при застосуванні на фоні інтоксикації.
Антидотний ефект реактиваторів холінестерази збільшується з підвищенням дози до оптимальної.
Найефективніше реактиватори холінестерази діють у поєднанні з м-холіноблокаторами, зокрема з атропіном, які потенціюють антидотний ефект реактиваторів. Це дає змогу призначати м-холіноблокатори в таких дозах, в яких вони окремо не мають виразного лікувального ефекту.
Однією з важливих фармакодинамічних особливостей реактиваторів холінестерази є їхня здатність проходити крізь гематоенцефалічний бар’єр. Це забезпечує реактивацію ферменту також у центральній нервовій системі, ушкодження якої в патогенезі отруєнь ФОС відіграє ключову роль. Найкраще проникають у центральну нервову систему діетиксим та ізонітрозин. При цьому значно поліпшуються показники біоелектричної активності мозку.
Крім того, реактиватори холінестерази здатні практично повністю усувати блокаду нервово-м’язової передачі, зменшувати або повністю усувати міофібриляцію, запобігати брадикардії, слинотечі, міозу та іншим симптомам збудження м-холінореактивних біохімічних структур організму.
Показання: лікування і профілактика гострих і хронічних отруєнь ФОС, що використовуються як пестициди (хлорофос, карбофос, дихлофос, метафос, тіофос, ДДВФ та ін.) чи лікарські засоби (армій та ін.); симптоми інтоксикації ФОС: збудження, міоз, пітливість, слинотеча, бронхоспазм, бронхорея, фібрилярні посіпування м’язів, клоніко-тонічні судоми, набряк легень, коматозний стан, втрата свідомості.
Широкому застосуванню реактиваторів холінестерази в медичній практиці значною мірою перешкоджає їх висока токсичність. Проводяться дослідження щодо розроблення менш токсичних засобів, які поєднували б у собі властивості реактиваторів холінестерази і холіноблокаторів, що дало б змогу значно підвищувати їх антидотно-лікувальну активність.
Протипоказання: обережно призначати при міастенії.
Побічної дії в рекомендованих дозах не чинять.
Унітіол (Unithiolum)
Назва: Унітіол (Unithiolum)
Фармакологічна дія:
Унітіол містить дві сульфгідрильні групи. По механізму дії препарат наближається до комплексона (органічних речовин, що створює міцні з’єднання з катіонами / позитивними іонами / металів). Його активні сульфгідрильні групи вступають у реакцію з тіоловими отрутами, що знаходяться в крові і тканинах, і утворюють з ними нетоксичні (нешкідливі) комплекси, які виводяться із сечею. Зв’язування отрут призводить до відновлення функції ферментних систем організму, уражених отрутою.
Цей же механізм дії послужив підставою для застосування унітіолу при лікуванні гепатоцеребральной дистрофії (спадкового захворювання печінки і мозку, пов’язаного з порушенням обміну білків і міді / хвороби Вільсона – Вестфаля – Коновалова /), в патогенезі (процесі розвитку хвороби) якої певну роль відіграють порушення обміну міді в організмі і накопичення металу в підкіркових ядрах (в структурних утвореннях мозку).
Показання до застосування:
Застосовують унітіол для лікування гострих і хронічних отруєнь сполуками миш’яку, ртуті, хрому , вісмуту і інших металів, які належать до так званим тіолових отрут, тобто речовинам, здатним вступати у взаємодію з сульфгідрильних (тіоловими) групами ферментних білків і тим самим їх інактивувати (придушувати активність). Менш активний унітіол при отруєннях свинцем.
Застосовують унітіол при отруєннях серцевих глікозидами, а також у комплексній терапії при хронічному алкоголізмі.
Спосіб застосування:
Для лікування гострих і хронічних отруєнь сполуками миш’яку та ртуті вводять унітіол внутрішньом’язово або під шкіру у вигляді 5% водного розчину в кількості 5-10 мл (з розрахунку 0,05 г препарату або 1 мл 5% розчину на 10 кг маси тіла хворого). Лікування слід починати як можливо раніше. При отруєннях сполуками миш’яку ін’єкції роблять в першу добу кожні 6-8 год (3-4 ін’єкції в добу залежно від стану хворого), у другу добу 2-3 ін’єкції через кожні 8-12 год, у наступні-по 1-2 ін’єкції на добу. При отруєннях сполуками ртуті ін’єкції роблять за тією ж схемою протягом 6-7 діб. Дітям препарат призначають в менших дозах відповідно до віку.
Тривалість застосування залежить від швидкості виведення токсичних (шкідливих) сполук з організму. Лікування проводять до зникнення ознак інтоксикації (отруєння). При отруєннях солями ртуті вводять протягом не менш 6 діб.
При отруєннях серцевими глікозидами вводять у перші 2 дні в зазначених вище дозах 3-4 рази на добу, потім 1-2 рази на добу до припинення кардіотоксичної дії (пошкоджуючого ноздсйсгіія на серці).
Введення унітіолу при гострих отруєннях не виключає застосування інших лікувальних заходів (промивання шлунка, вдихання кисню, введення глюкози та ін.)
При гепатоцеребральной дистрофії вводять внутрішньом’язово по 5-10 мл 59с розчину щоденно або через день; на курс 25-30 ін’єкцій з перервою між курсами 3-4 міс.
При хронічному алкоголізмі застосовують унітіол у комплексній терапії по 3-5 мл 5% розчину 2-3 рази на тиждень. Для купірування делірію (зняття маячних станів, які є наслідком хронічного алкоголізму) вводять одноразово 4-5 мл 5% розчину унітіолу.
Є дані про сприятливу дію унітіолу при лікуванні діабетичних полиневропатий (множинного ураження периферичних нервів, пов’язаного з підвищеним вмістом цукру в крові): поліпшення стану периферичної нервової системи та нормалізація проникності капілярів (найдрібніших судин). Призначають 5 мл 5% розчину внутрішньом’язово (10 ін’єкцій). Вважають, що у хворих на цукровий діабет знижений вміст сульфгідрильних груп у крові. Є також дані про поліпшення під впливом унітіолу стану хворих вторинним амілоїдозом (захворюванням, пов’язаним з порушенням білкового обміну і відкладенням амілоїду у внутрішніх органах, що призводить до порушення їх функції).
Побічні дії:
Унітіол звичайно добре переноситься. В окремих випадках виникають нудота, тахікардія (прискорені серцебиття), збліднення обличчя, запаморочення, Всі ці яштенія проходять самостійно.
Протипоказання:
Препарат протипоказаний при важких захворюваннях печінки, при гіпертонічній хвороби (стійкому підвищенні артеріального тиску).
Форма випуску:
5% розчин в ампулах по 5 мл.
Умови зберігання :
Список Б. У звичайних умовах.
Синоніми: Дімавал.
Назва: Резерпін (Reserpinum)

Фармакологічна дія: Надає гіпотензивну (знижує артеріальний тиск) і седативну (заспокійливу) дію, викликає гіпотермію (зниження температури тіла) і деяке уповільнення процесу обміну речовин, потенціює (підсилює) дію снодійних і анальгетиків (знеболюючих).
Показання до застосування: Гіпертонічна хвороба (стійкий підйом артеріального тиску), психічні захворювання судинної етіології (причини), психози, що протікають на тлі підвищеного артеріального тиску.
Спосіб застосування: Призначають резерпін всередину у вигляді таблеток (після їжі). Дози і тривалість лікування підбирають індивідуально.
При артеріальній гіпертензії (підйомі артеріального тиску) в ранніх стадіях призначають резерпін зазвичай по 0,05-0,1 мг 2-3 рази на день. В одних випадках достатньо продовжувати застосування препарату в цих дозах, в інших-дозу поступово збільшують. Зазвичай, щоб уникнути депресії (стану пригніченості) обмежуються добовою дозою 0,5 мг, проте при хорошій переносимості її збільшують до 1 мг. Якщо протягом 10-14 днів гіпотензивний ефект не наступить, препарат відміняють. Після досягнення ефекту дозу поступово знижують до 0,5-0,2-0,1 мг на добу. Лікування малими (підтримуючими) дозами проводять довгостроково (курсами по 2-3 мес., При необхідності 3-4 рази на рік) під наглядом лікаря.
Застосовують також резерпін при легких формах серцевої недостатності з тахікардією (прискореним серцебиттям) (разом з серцевими глікозидами), гіперсимпатикотонії (посилення активності симпатичної нервової системи), пізніх токсикозах вагітних. При тиреотоксикозах (захворюванні щитовидної залози) резерпін призначають разом з тиреостатичними речовинами (засобами для лікування захворювань щитовидної залози). Сам резерпін тиреостатичного дії (гальмування надлишкового синтезу гормонів щитовидної залози) не надає, однак він зменшує нейровегетативні розлади, викликає урежение пульсу. Застосування резерпіну дозволяє зменшити дози антитиреоїдних препаратів (засобів для лікування захворювань щитовидної залози).
У психіатричній і неврологічній практиці резерпін призначають переважно при нервнопсіхіческіх розладах, що протікають на тлі підвищеного артеріального тиску, а також при завзятій безсонні і інших захворюваннях. При лікуванні шизофренії застосовують резерпін в комбінації з нейролептиками. Рекомендується також резерпін для лікування алкогольних психозів.
При психічних захворюваннях резерпін приймають всередину в перший день від 0,25 до 2 мг, потім дозу підвищують до 10-15 мг на добу.
При неврозах призначають в малих дозах, починаючи з 0,25 мг 2-3 рази на день до 0,5 мг 3-4 рази на день.
Вищі дози для дорослих всередину: разова – 0,002 г (2 мг), добова -0,01 г (10 мг).
Дітям резерпін призначають в дозі від 0,1 до 0,4 мг на добу (в 2-4 прийоми) в залежності від віку.
Побічні дії: Гіперемія (почервоніння) слизових оболонок очей, шкірні висипання, диспепсичні розлади (розлади травлення), брадикардія (рідкісний пульс), “слабкість, запаморочення, задишка. Іноді почуття тривоги, депресія, безсоння, явища паркінсонізму.
Протипоказання: Важкі органічні захворювання серцево-судинної системи, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, захворювання нирок з порушенням функції.
Форма випуску: Таблетки в упаковках по 50 штук по 0 , 1 мг і по 0,25 мг; ампули по 1 мл 0,1% і 0,25% розчину.
Умови зберігання: Список Б. У прохолодному, захищеному від світла місці .
Синоніми: рауседил, Алсерін, Крістосерпін, Есказерп, Гіпносерпіл, Раупазіл, Payсед, Рауседан, Серфін, Серпазіл, серпи, Квесцін, Резерпоід, Роксіноід, Седараупін, Серпат, Серпілоід, Серпін , Тенсерпін.

ФУРОСЕМІД
(FUROSEMID)
Загальна характеристика:
міжнародна та хімічна назви:furosemide;
4-хлор-2-(фурфуриламіно)-5-сульфамоїлбензойної кислоти;
основні фізико–хімічні властивості:біла або майже біла, кругла, плоска таблетка з фаскою;
склад:1 таблетка містить
фуросеміду 40 мг;
допоміжні речовини: лактози моногідрат, крохмаль пшеничний, тальк, магнію стеарат.
Форма випуску.Таблетки.
Фармакотерапевтична група.Сечогінні препарати. Високоактивні діуретики. Прості препарати сульфамідів.
Код АТС – С 03С А 01.
Фармакологічні властивості.
Фармакодинаміка.Фуросемід – салуретикіз швидкою та короткою дією, пов’язаною з порушенням реабсорбції іонів хлору у висхідній проксимальній частині петлі Генле (петльовий діуретик). Він селективно підвищує екскрецію іонів натрію (максимально до 35%) та, залежно від дози, стимулює ренін-ангіотензин-альдостеронову систему. Посилене виведення і високі рівні альдостерону провокують реабсорбцію натрію в дистальних канальцях та втрату іонів калію і водню. Разом з тим збільшується екскреція кальцію, магнію, аміаку, бікарбонатів та, ймовірно, фосфатів. Екскреція хлоридів перевищує виведення натрію та посилює обмін натрію з калієм, що призводить до збільшення втрати калію.
Фуросемід збільшує екскрецію іонів водню, магнію, кальцію, бікарбонату та амонію. Діурез, що настає внаслідок застосування Фуросеміду, залежить від концентрації лікарського засобу в нирках, а не в плазмі.
Діуретична активність супроводжується підвищенням венозної провідності, зниженням опору судин, у тому числі ниркових, що сприяє збільшенню нирковогокровотоку.
Фуросемід зменшує перевантаження серця, розширюючи ємкісні судини при збереженні функції нирок та за відсутності виражених набряків. Зменшує тиск улівому шлуночку у хворих із застійною нирковою недостатністю через 20 хвилин після застосування. При тривалому застосуванні поліпшує гемодинаміку серця.
Зниження тиску крові початково зумовлено зменшенням об’єму плазми та позаклітинної рідини, а потім – зменшенням серцевого викиду.
Фуросемід підвищує плазмову активність реніну, плазмові рівнінорадреналіну, концентрації аргінін-вазопресину в плазмі. Вплив наренін-альдостеронову систему, імовірно, відіграє роль у розвитку гострої толерантності до препарату. Спостерігається також підвищення нирковихпростагландинів, механізм якого не з’ясований: завдяки збільшенню їх синтезу або, навпаки, пригніченню руйнування.
Фармакокінетика. Фуросемід дуже швидко всмоктується з травного каналу. Його біодоступність становить майже 60-70%, але швидкість всмоктування індивідуальна. Його термін напів виведення – близько 2 годин, але воно більш тривале у новонароджених та при порушенні функції печінки і нирок. Максимальні концентрації в плазмі спостерігаються через 2 – 4 години, терапевтичні концентрації виявляються до 8-ї години. При пероральному застосуванні діуретичний ефект настає через 30 хвилин і триває 4 – 8 годин. Більше 99% препарату зв’язуються з альбумінами плазми. Виводиться через нирки, більшою частиною в незміненому вигляді. При ушкодженні нирок шлях виведення змінюється. При тяжкій нирковій недостатності печінка може відігравати значну роль увиведенні Фуросеміду, причому поза ниркове виведення збільшується понад 4 рази порівняно з нормальним.
Гемодіаліз не збільшує кліренсу препарату.
Кількість вільного (не зв’язаного) Фуросеміду вище у хворих на серцеві захворювання, ниркову недостатність та цироз печінки. У пацієнтів з захворюваннями печінки об’єм розподілення підвищений пропорційно зниженому ступеню зв’язування з білками. В осіб із захворюваннями нирок і значною протеїнурією, вторинною гіпоальбумінемією зв’язування з білками крові зниженеза наявності високих концентрацій вільного Фуросеміду і зв’язування з білками первинної сечі, чим можна пояснити резистентність до лікування.
Фуросемід проникає крізь плаценту, а також виводиться з грудним молоком.
Показання для застосування.При застосуванні Фуросеміду наявна лінійна залежність між дозою та ефектом, що забезпечує широкий терапевтичний діапазон.
Препарат рекомендується для лікування
застійних явищ малого та великого кола кровообігу, набряків, зумовлених серцево-судинною недостатністю;
набряків, обумовлених нирковою недостатністю, нефротоксичним синдромом;
набряків, зумовлених захворюваннями печінки; асцит;
набряків унаслідок опіків та занчної втрати плазмового альбуміну;
хворих, які не реагують на лікування ті азидними діуретиками;
гіпертонії (самостійним курсом або в комбінації з іншимиантигіпертензивними засобами).
Спосіб застосування та дози.Лікування препаратом Фуросемід вимагає індивідуального дозування. При набряках звичайна доза становить 40 мг один разна добу, в зручний для хворого час. У менш тяжких випадках хворі реагують на застосування 20 або 40 мг через день. Деяким хворим необхідна більш висока доза– 80 мг або більше одноразово або 2 рази на добу. У тяжких випадках можезастосовуватись доза до 500 мг.
Для лікування гіпертонії Фуросемід застосовують у дозах від 40 до 80 мгна добу, самостійно або в комбінації з іншими антигіпертензивними засобами.
При набряках унаслідок опіків добова доза варіює від 40 до 100 мг надобу, а при порушенні функції нирок – до 250 мг на добу.
Доза для лікування дітей.
Зважаючи на таблетовану лікарську форму, препарат може застосовуватисьдля лікування дітей старше 5 років. Звичайна доза для дітей становить 1-3 мг/кгмаси тіла, але не більше 40 мг на добу, через більш тривалі інтервали (подовжений період біологічного на півжиття).
Більш чутливим хворим додатково призначають калій.
Максимальний ефект настає при застосуванні Фуросеміду ранком натщесерце. У випадках подразнюючої дії на шлунок препарат застосовують разом зїжею або з молоком.
Курс лікування залежить від стану хворого.
Побічна дія.Найчастіше виникнення побічної дії пов’язано з порушенням електролітного балансу – гіпонатріємія, гіпокаліємія тагіпохлоремічний алкалоз, які виникають головним чином після застосування високих доз або при тривалому лікуванні. Може збільшитись екскреція кальцію. Можливі розвиток нефрокалькульозу, спровоковані гіперкаліємія та напади подагри.
При застосуванні препарату може відчуватися стомлюваність, запаморочення, особливо при зміні положення тіла (при випрямленні), шум увухах. Іноді може спостерігатись нудота, блювання, біль у шлунку. В деяких випадках можуть виникнути темні, рідкі випорожнення; кашель, хрипкий голос; висип, “жовтий зір”, пожовтіння склери ока, незвична кровотеча при пораненнях.
Рідко можливий розвиток реакцій гіпер чутливості. Дуже рідко спостерігається сухість у роті, спрага, неритмічний пульс, м’язові судоми, біль; слабкий м’який пульс.
Іноді можуть виявитись реакції гіпер чутливості, в тому числіінтерстиціальний нефрит.
Застосування високих доз може призвести до розвитку панкреатиту тахолестатичної жовтяниці.
Дуже рідко Фуросемід пригнічує функцію кісткового мозку та сприяє виникненню агранулоцит озу, тромбоцит опенії, лейкопенії.
Протипоказання.Протипоказання для застосування Фуросемідусхожіна протипоказання для тіазидних діуретиків:
гіпер чутливість до Фуросеміду та сульфонамідів;
гіповолемія з гіпотонією або без;
передозування препаратів наперстянки;
панкреатит;
гіперурикемія; може спровокувати напад подагри у чутливих пацієнтів;
гіпертрофія передміхурової залози та порушення сечовипускання;
хвороба Аддісона;
еретематиозний вовчак;
вагітність (I триместр);
печінкова кома;
гіпокаліємія;
дитячий вік до 5 років;
годування груддю.
Передозування.При інтоксикації Фуросемідом можливо виникнення тяжкої гіпотензії, аж до коми, гіпокаліємії.
При застосуванні високих доз необхідний суворий лабораторний контроль. Лікування симптоматичне.
Особливості застосування.Фуросемід не призначають при отруєннінефро токсичними та гепато токсичними отрутами.
Необхідний контроль з боку лікаря за проявами зменшення калію в організмі та зневоднювання. Лікування Фуросемідом проводять на фоні дієти, збагаченої калієм, за необхідності додатково призначають солі калію.
У літніх хворих із схильністю до порушення електролітного балансу існує ризик розвитку циркуляторного колапсу або тромбоемболії.
При порушенні функції нирок необхідно адаптувати режим дозування та інтервали між прийомами препарату.
У хворих на застійну серцеву недостатність можливий розвитокгіпонатріємії.
При застосуванні Фуросеміду для лікування дітей збільшують інтервали між прийомами, зважаючи на більш тривалий період біологічного на півжиття.
Під час лікування препаратом необхідно мати на увазі, що будутьспостерігатись хибні результати лабораторного контролю при визначенні глюкози, сечовини крові та сечі; можуть знизитися сироваткові концентрації кальцію, хлоридів, магнію, калію, натрію.
З обережністю призначають хворим на діабет – може виникнути гіперглікемія, загостритись або виявитись латентний діабет. У таких випадках необхідно слідкувати за рівнем цукру.
Обережно застосовують хворим на печінкову недостатність – збільшується ризик печінкової енцефалопатії; у хворих на цироз печінки існує реальний ризик розвитку гіпокаліємії.
При застосуванні хворим на еритематозний вовчак може активуватись абозагостритись основне захворювання.
Під час вагітності застосування можливо тільки за призначенням лікаря, коли очікувана користь переважає можливий ризик. В останній час застосуваннядіуретиків при токсикозі вагітних не рекомендується. Зменшення об’єму крові уматері може призвести до порушення плацентарної перфузії. Лікарський засіб проникає крізь плаценту і може спричинити жовтяницю новонароджених, тромбоцит опенію, порушення електролітного балансу плода.
Фуросемід пригнічує лактацію, виводиться з грудним молоком. Його фізіологічне на півжиття більш тривале у новонароджених.
Застосування лікарського засобу впливає на здатність концентрувати увагу при керуванні транспортними засобами або роботі з механізмами. Необхідно уникати подібних видів діяльності при лікуванні Фуросемідом.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Фуросемід підвищує токсичність глікозидівнаперстянки, аміодарону та проносних засобів, виводячи калій. Посилюється ризик розвитку гіпокаліємії та появи аритмії.
У сполученні з інгібіторами АКФ можлива тяжка гіпотензія.
Іноді можливо ослаблення ефекту саліцилатів при одночасному застосуванні.
Підвищуються сироваткові рівні літію і теофіліну, при цьому може підсилитись їх токсичність.
Не стероїдні протизапальні лікарські засоби (індометацин) зменшують діюФуросеміду, а при станах гіповолемії можливий розвиток гострої печінкової недостатності.
Препарат посилює блокуючу дію на нейром’язову передачу конкурентнихм’язових релаксантів, таких як тубо курарин та інші.
Посилює ефект антигіпертензивних лікарських засобів: алкоголь, барбітурати та опіоїди можуть посилити спричинену препаратом гіпотензію.
Кортикостероїди та карбеноксолон можуть посилити збільшену препаратом екскрецію калію.
Зменшується пресорний ефект норадреналіну, але клінічно ефект не виявляється.
Комбіноване застосування з індукторами ферментів, таких як фенобарбітал, фенітоїн та інші, знижує діуретичний ефект.
Сполучення з деякими антибіотиками (аміноглікозидами, цефалоспоринамита полімексином) підвищує ризик ото токсичності.
Можливе зменшення або посилення дії антикоагулянтів.