Серцева недостатність

10 Червня, 2024
0
0
Зміст

Серцева недостатність

Визначення і термінологія

Під серцевою недостатністю (СН) розуміють патофізіологічний стан, при якому серце, внаслідок порушення насосної функції, не може задо­вольняти потреби метаболізму тканин.

З клінічної точки зору ХСН являє собою синдром, типовими рисами якого є зниження толерантності до фізичних навантажень, затримка в організмі рідини, прогресуючий характер та обмеження тривалості життя.

Хронічна серцева недостатність як наслідок більшості серцево-судин­них захворювань набуває все більшого поширення. Захворюваність на серцеву недостатність становить приблизно 1—2 %, істотно зростаючи в осіб старшого віку; 50 % пацієнтів із серцевою недостатністю живуть не більше 5 років, причому значна частина хворих з важкою застійною серцевою недостатністю помирає впродовж одного року. Патологія є не тільки важливою медичною, але й соціальною проблемою, адже ліку­вання хворих потребує значних економічних витрат.

Серцева недостатність розвивається внаслідок ІХС, артеріальної гі­пертензії, кардіоміопатій, запальних захворювань серця (ендо- та міо­кардит), пухлин міокарда, набутих і природжених вад серця, захворю­вань перикарда, порушень серцевого ритму, супроводжує дифузні за­хворювання сполучної тканини, нейроендокринні захворювання, анемії, порушення обміну речовин тощо.

В основі серцевої недостатності лежить порушення функції одного або обох шлуночків. Якщо ознаки серцевої недостатності виникають на фоні гіперволемії малого кола кровообігу, говорять про лівошлуночкову серцеву недостатність. За наявності ознак гіперволемії великого кола кровообігу йдеться про недостатність правого шлуночка. Виділяють також поєднаний тип серцевої недостатності.

При серцевій недостатності спостерігається виражена активація ней­рогуморальних систем (симпатико-адреналової, ренін-ангіотензинової, ендотелію тощо), яка відбувається за принципом хибного кола (зниження серцевого викиду спричинює компенсаторну стимуляцію нейрогумо­ральних чинників, що в свою чергу поглиблює перевантаження серця, у подальшому знижує серцевий викид і знову-таки стимулює нейрогуморальну систему). Це так звана нейрогуморальна модель серцевої не­достатності, яка, за сучасними уявленнями, відіграє визначальну роль у прогресуванні даного синдрому.

   Зниження функції серця як помпи призводить до погіршення кро­вопостачання внутрішніх органів і тканин, що спричинює активацію симпатико-адреналової системи з наступною констрикцією артеріол і вен. При цьому насамперед погіршується нирковий кровотік, що супро­воджується активацією ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, над­мірною продукцією ангіотензину II і посиленням спазму периферійних судин. Надлишок ангіотензину II сприяє надмірному утворенню альдо­стерону, який підвищує реабсорбцію натрію в нирках, збільшує осмолярність плазми крові, посилює продукцію антидіуретичного гормону і сприяє затримці рідини в організмі, тобто збільшує ОЦК.

Останньому сприяє і гіпоксія, яка посилює викид еритроцитів з кісткового мозку. Дія ангіотензину II реалізується через ангіотензинові рецептори, серед яких сьогодні ідентифіковані чотири типи. Однак основні ефекти ренін-ангіотензин-альдостеронової системи здійснюються через ангіотензинні рецептори І і II типів.

   Важливою патогенетичною ланкою захворювання є порушення обмі­ну в сполучній тканині, яка утворює сполучнотканинну матрицю серця. Активація синтезу патологічних колагенів посилює жорсткість міокарда.

   Одночасно з активацією симпатико-адреналової системи збільшуєть­ся вироблення передсердного натрійуретичного пептиду, який є анта­гоністом більшості ендогенних вазоконстрикториих субстанцій і спричи­нює виражений вазодилатуючий і натрійуретичний ефекти.

У більшості випадків клінічні прояви СН зумовлені зниженням систо­лічної функції лівого шлуночка (ЛІІІ), яке проявляється в істотному (мен­ше 45 %) зменшенні його фракції викиду (ФВ). ХСН із систолічною дис­функцією ЛШ, як правило, спостерігають при первинному ураженні сер­цевого м’яза (розповсюджене ураження міокарда при ішемічній хворобі серця (ІХС), дилатаційна кардіоміопатія, дифузний міокардит), а також може бути наслідком тривалого перевантаження тиском чи об’ємом (кінцеві клінічні стадії гіпертензивного серця, аортальних вад, мітральної недостат­ності.    У частини хворих зниження ударного об’єму серця може бути спри­чинене недостатнім наповненням у діастолу одного або обох шлуночків унаслідок порушення їх активного розслаблення або/і пасивного розтяг­нення (діастолічна дисфункція), а також зменшення тривалості діастоли, або механічних перешкод. При цьому скоротлива здатність шлуночків істот­но не порушується. Такий стан визначається як діастолічна СН (ДСН) і діагностується у випадку поєднання таких трьох діагностичних критеріїв: 1)Наявності клінічних симптомів ХСН, 2) показника ФВ недилатованого ЛШ понад 45 %, 3) наявності об’єктивних (за даними доплерехокардіог-рафії) ознак порушення діастолічної функції ЛШ, за умови відсутності хронічного легеневого серця.

 ДІАГНОСТИКА СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ

  Критерії клінічного діагнозу СН

Діагноз СН базується на двох глобальних критеріях:

1)наявності суб’єктивних та об’єктивних симптомів СН та

2)об’єктивних доказах наявності дисфункції серця (систолічної та/або
діастолічної) у стані спокою, отриманих за допомогою інструментального
дослідження (насамперед — ехокардіографії).

Допоміжним критерієм є позитивна клінічна відповідь на лікування СН. Його роль полягає у тому, що в ургентних випадках він може тимчасо­во замінити другий із зазначених двох головних діагностичних критеріїв. Утім, для встановлення остаточного діагнозу СН інструментальна об’єктивізація дисфункції серця є обов’язковою.

 Найбільш важливим дослідженням у хворих із серцевою недостатністю є визначення лівошлуночкової фракції вигнання, що дозволяє відрізнити пацієнтів із систолічною дисфункцією від тих, в яких наявні інші причини розвитку серцевої недостатності. Застосуван­ня двовимірної ехокардіографії із допплєрівським дослідженням крово­обігу не тільки дозволяє визначити фракцію вигнання лівого шлуночка, а й кількісно оцінити розміри, форму, товщину та регіонарну скорот­ливість правого та лівого шлуночків.

Фракція викиду — це відношення ударного об’єму серця до кінцево-діастолічного об’єму лівого шлуночка. У здо­рових людей воно становить 55 — 65 %. Зниження фракції викиду ліво­го шлуночка нижче 50 % свідчить про наявність систолічної дисфункції міокарда. Для оцінки прогресування серцевої недостатності необхідно оцінити процес ремоделювання серця за допомогою двовимірної ехо­кардіографії. Цю методику застосовують для підтвердження зменшення розмірів камер серця (разом зі збільшенням фракції вигнання) після лі­кування інгібіторами АПФ та бета-адреноблокаторами.

Для діастолічної дисфункції міокарда лівого шлуночка характерне поєднання ознак недостатності лівих відділів серця (дилатація ліво­го передсердя, ознаки легеневого застою) з нормальною або незначно зниженою фракцією викиду лівого шлуночка (більше ніж 45 — 50 %). Діастолічну серцеву недостатність можна запідозрити у разі збільшення діаметра лівого передсердя (більше ніж 4 см), зростання співвідношен­ня передньозад нього розміру лівого передсердя до кінцево-діастолічного розміру лівого шлуночка більше ніж 0,75, наявності вологих хрипів у легенях. На пізніх етапах до діастолічної серцевої недостатності приєд­нується систолічна, тобто знижується фракція викиду лівого шлуночка.

У більшості хворих із серцевою недостатністю наявне зниження то­лерантності до фізичних навантажень. Саме тому для визначення ступеня змін скоротливості міокарда використовують дозовані фізичні наван­таження, зокрема велоергометрію та 6-хвилинний тест-ходіння.

Для встановлення функціонального класу серцевої недостатності широко використовують 6-хвилинний тест-ходіння. Суть методу полягає у визначенні відстані, яку хворий може подолати у зручному для нього темпі впродовж б хв.

Фізичну толерантність за даними 6-хвилишюго тесту-ходіння оці­нюють наступним чином: при серцевій недостатності І функціонального класу за 6 хв пацієнт може пройти 550 — 426 м, при серцевій недостат­ності II функціонального класу — 425 — 300 м, при серцевій недостат­ності III функціонального класу — 300—150 м, при серцевій недостат­ності IV функціонального класу за б хв хворий не може подолати від­стань у 150 м.

До суб’єктивних клінічних симптомів належать:

задишка при фізичному навантаженні;

слабкість, швидка втомлюваність при фізичних навантаженнях;

кашель при фізичному навантаженні та/або в лежачому стані;

нічна пароксизмальна задишка;

ортопное;

олігурія;

симптоми з боку шлунково-кишкового тракту (тяжкість у животі, ну­дота, запори, анорексія та ін.) та з боку центральної нервової системи (сон­ливість, збудження, дезорієнтація —як правило, в кінцевій клінічній стадіїХСН).

Основними об’єктивними клінічними ознаками, що дають підстави підозрювати ХСН, є:

двобічні периферичні набряки;

гепатомегалія;

набухання та пульсація яремних вен;

асцит, гідроторакс (частіше правобічний або двобічний);

двобічні крепітувальні хрипи;

тахіпное;

тахісистолія, тахіаритмія;

альтернуючий пульс;

розширення меж серця;

III протодіастолічний тон (мелодія «ритму галопу»);

IV пресистолічний тон (при ДСН);

акцент II тону над легеневою артерією;

зниження нутритивного статусу при загальному огляді

 

                                                 КЛАСИФІКАЦІЯ ХРОНІЧНОЇ СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ КАРДІОЛОГІВ


Клінічні стадії: І; II А; II Б; III.

СН І, СН НА, СН ІІБ та СН III відповідають критеріям І, НА, ІІБ та III стадій хронічної недостатності кровообігу за класифікацією М.Д. Стражеска і В.Х. Василенка (1935)

 І – початкова недостатність кровообігу; виявляється лише при фізич­ному навантаженні (задишка, тахікардія, втомлюваність); у спокої гемоди-наміка та функції органів не порушені.

П – виражена тривала недостатність кровообігу; порушення ге-моди-наміки (застій у малому та великому колі кровообігу тощо), порушення функції органів та обміну речовин наявні у спокої;

період А – початок стадії, порушення гемодинаміки виражене помірно; відзначають порушення функції серця або тільки якогось з його відділів;

період Б – кінець тривалої стадії: глибокі порушення гемодинаміки, потерпає вся серцево-судинна система.

III – кінцева, дистрофічна недостатність кровообігу; тяжке порушення гемодинаміки, стійкі зміни обміну речовин та функцій органів, незворотні зміни структури тканин та органів.

Варіанти серцевої недостатності:

Із систолічною дисфункцією ЛШ: ФВ ЛШ 45 % і менше;

 

Із збереженою систолічною функцією ЛШ: ФВ ЛШ більше 45%.

Функціональні класи пацієнтів за критеріями Нью-Йоркської     асоціації серця (N¥НА)

І ФК – пацієнти із захворюванням серця, в яких виконання звичайних фізичних навантажень не викликає задишки, втоми чи серцебиття.

П ФК – пацієнти із захворюванням серця та помірним обмеженням фізичної активності. Задишку, втому, серцебиття спостерігають при вико­нанні звичайних фізичних навантажень.

III ФК – пацієнти із захворюванням серця та вираженим обмеженням  фізичної активності. В стані спокою скарги відсутні, але навіть при не­ значних фізичних навантаженнях виникають задишка, втома, серцебиття.

IV ФК – пацієнти із захворюванням серця, в яких будь-який рівень фізичної активності спричиняє зазначені вище симптоми. Останні виника­ють також у стані спокою.

ПРОФІЛАКТИКА ХСН

Виходячи з даних доказової медицини, у різних категорій пацієнтів із серцево-судинними захворюваннями без ознак ХСН ризик виникнення клінічних проявів останньої знижують такі заходи.

При АГ — медикаментозний контроль АТ на цільовому рівні.

При хронічних формах ІХС, у тому числі при поєднанні з АГ – три­вале застосування ІАПФ (насамперед, периндоприлу або раміприлу) і статинів.

Після гострого інфаркту міокарда — тривале застосування бета-адреноблокаторів та ІАПФ.

При хронічній безсимптомній систолічній дисфункції ЛШ – тривале застосування ІАПФ, насамперед еналаприлу.

При персистуючих тахіаритміях – їх усунення або адекватний конт­роль частоти скорочень шлуночків.

При вадах клапанного апарату серця – їх своєчасна хірургічна ко­рекція.

ЛІКУВАННЯ ХСН

 Завдання лікування хворих з ХСН:

Усунення або корекція етіологічного фактора ХСН.

Забезпечення максимально можливого рівня якості життя через:

а)      усунення або зменшення наявних клінічних симптомів СН;

б)      зменшення кількості повторних госпіталізацій хворого з приводу декомпенсації кровообігу;

в)      досягнення двох зазначених цілей за доброї переносності відповід­ного лікування.

3.      Збільшення тривалості життя.

Модифікація способу життя та дотримання спеціальних   рекомендацій:

Припинення куріння, оскільки останнє підвищує ризик дестабілізації ІХС та тромбоутворення, активує симпатоадреналову систему, посилює периферичну вазоконстрикцію та зменшує дихальний резерв.

Уникнення вживання алкоголю.

Харчування та питний режим.

Усім хворим з СН рекомендують обмежити споживання харчової солі – не більше 3 г на добу, тобто з раціону потрібно виключити солоні продукти (тверді сири, ковбаси, копчені, мариновані продукти тощо) та відмовитися від досолювання готової їжі.

Обмеження споживання рідини хворим з гемодинамічно стабільною ХСН є помірним — дозволяється вживати до 1,5-2 л на добу. При деком­пенсованій СН, що потребує активної діуретичної терапії, добове надход­ження рідини в організм має контролюватися й бути обмеженим (не більше 1-1,2 л на добу).

Добір харчових продуктів, виходячи з загальної калорійності раціону, має визначатися з огляду на масу тіла пацієнта, який перебуває у компенсо­ваному (без ознак гіперволемії) стані. їжа хворих з ХСН має бути високо­калорійною, достатньо вітамінізованою та містити достатньо багато білка, калію та магнію. При ожирінні (індекс маси тіла* більше ЗО кг/м2) ка­лорійність раціону має бути обмежена. Обмеження білкової складової ра­ціону є вимушеним заходом лише у випадках ниркової недостатності.

Режим фізичної активності. Істотне обмеження фізичної активності (ліжковий або «палатний» режим) рекомендоване лише при гострій та де­компенсованій (з явищами вираженої гіперволемії) СН. В усіх інших ви­падках показана регулярна щоденна фізична активність у межах, які не супроводжуються виникненням таких симптомів СН, як задишка, серце­биття.

Вакцинація. Оскільки при ХСН грип та пневмонія часто є чинниками гемодинамічної дестабілізації, протигрипозна та про-типневмококова іму­нізація у таких хворих є бажаною.

Подорожі. Не рекомендується перебувати на високогір’ї в умовах спе­ки та високої вологості. Оптимальним засобом пересування до місця при­значення є не занадто тривалий авіапереліт. Тривалого перебування у не­рухомому стані хворих з ХСН слід уникати, насамперед, через підвище­ний ризик тромбозу глибоких вен нижніх кінцівок або тазу. Корекція доз ліків, насамперед діуретиків, у незвичних кліматичних умовах має суто індивідуалізований характер.

Фізичні тренування показані хворим з гемодинамічно стабільною, ме­дикаментозно контрольованою ХСН II або III ФК. Регулярне виконання ізотонічних (динамічних) навантажень помірної інтенсивності (аеробних) дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів за рахунок зростання толеран­тності до фізичного навантаження, запобігання зменшенню м’язової маси і може сприяти поліпшенню прогнозу виживання. Натомість, вправи ізомет­ричного (статичного) характеру та навантаження високої інтенсивності (анаеробні) протипоказані. Програми фізичної реабілітації хворих з ХСН реалізуються у спільній компентенції лікаря ЛФК та кардіолога і має здійснюватися за відповідними стандартизованими рекомендаціями.

Протипоказаннями до фізичних тренувань є: 1) декомпенсована застійна СН; 2) міокардит; 3) клапанні стенози; 4) “сині” вроджені вади серця; 5) шлуночкові аритмії високих градацій; 6) не-скоригована тахісистолія; 7) відсутність належного контролю стенокардії антиангінальними препаратами.

Медикаментозне лікування хворих з ХСН

Стандартні засоби лікування

Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту

ІАПФ показані всім пацієнтам (за винятком випадків протипоказань або непереносності) із систолічною дисфункцією ЛШ (ФВ менше 45 %), незалежно від наявності в них клінічних проявів СН (І-ІУ ФК за МУНА).

Тривалий прийом ІАПФ поліпшує виживання хворих, сприяє змен­шенню клінічної симптоматики, поліпшує толерантність до фізичних на­вантажень та зменшує ризик повторних госпіталізацій у хворих з ХСН і систолічною дисфункцією ЛШ. У пацієнтів з безсимптомною систоліч­ною дисфункцією ЛШ тривале лікування ІАПФ істотно знижує ризик пе­реходу останньої у клінічно маніфестовану ХСН.

Абсолютними протипоказаннями до призначення ІАПФ є вагітність, лактація, білатеральний стеноз ниркових артерій та ангіоневротичний на­бряк при застосуванні в минулому будь-якого препарату з даної групи.

Лікування ІАПФ починають з мінімальних доз, які поступово підви­щують (титрують) до так званих цільових (максимальних бажаних) доз.

Основними можливими проявами побічної дії ІАПФ є гіпотензія, су­хий кашель, гіперкаліємія, зниження азотовидільної функції нирок, ангіоневротичний нябряк.

При тривалому призначенні та адекватно контрольованому підтриму­ючому лікуванні ІАПФ нормально переносять близько 90 % хворих з ХСН.

 Діуретики (салуретики)

Діуретики показані хворим з ХСН, в яких виявлено затримку рідини в організмі у вигляді ознак легеневого застою та периферичного набряково­го синдрому. Адекватне застосування діуретиків дозволяє у відносно ко­роткі строки зменшити симптоматику ХСН та підвищити толерантність хворих до побутових фізичних навантажень.

Окрім того, профілактичний (в індивідуальному підтримуючому ре­жимі) прийом діуретиків показаний гемодинамічно стабільним пацієнтам із схильністю до гіперволемії, тобто з попереднім набряковим синдромом, який був усунутий за допомогою активної діуретичної терапії.

Діуретики мають обов’язково комбінуватися з ІАПФ, за відсутності протипоказань до призначення останніх.

Розрізняють активну та підтримуючу фази діуретичної терапії.

Активну терапію сечогінними застосовують у хворих з клінічними оз­наками затримки рідини в організмі, домагаючись їх повного усунення. Для цього використовують дози діуретиків (табл. 6), які забезпечують зро­стання діурезу з втратою маси тіла приблизно на 1 кг щодоби при відпові­дному від’ємному балансі між кількістю прийнятої всередину та кількістю виділеної рідини (бажано вимірювати). Активне лікування пацієнтів з ХСН при гіперволемії, як правило, починають з помірних доз сечогінних перо-рально (фуросемід у дозі 20-40 мг, торасемід – 5-20 мг або гідрохлоротіазид – 25-50 мг на добу), які при необхідності поступово збільшують до таких, які забезпечують згадані вище ефекти  і, врешті, дозволя­ють досягти еуволемічного стану (зникнення набряків) гідротораксу, ор-топное, гепатомегалії, ознак підвищення тиску в яремних венах.

При недостатній діуретичній відповіді можуть виявитися ефективни­ми такі заходи:

Застосування петльового діуретика внутрішньовенно (в тому числі шляхом інфузійного крапельного введення).

Комбінування петльового діуретика з гідрохлоротіазидом.

Призначення петльового діуретика двічі на добу.

Додаткове призначення метолазону (у випадку тяжкої ХСН) під ре­гулярним контролем креатиніну та електролітів плазми.

Додання до петльового діуретика (загалом—до кількох діб, в інтермітуючому режимі) інфузій допаміну, в тому числі діуретичних дозах (1-2 мкг кг’-хв”1).

 

Калійзберігаючі діуретики

Калійзберігаючі діуретики (КЗД) використовують в активній фазі діу­ретичної терапії для подолання та профілактики гіпокаліємії, гшомагніємії та посилення діуретичної відповіді. Незалежно від особливостей механіз­му дії, КЗД пригнічують активну реабсорбцію Ка+ і, одночасно, екскрецію калію та магнію. На відміну від амілориду та тріамтерену, з їх швидким початком дії (3 год) ефект спіронолактону розвивається більш повільно, але й триває довше за рахунок тривало існуючих активних метаболітів. КЗД, як правило, призначаються у випадках, коли, незважаючи на комбінування петльових або/та тіазидових діуретиків з ІАЛФ (АРА II), спостер­ігають гіпокалІємію.

       Контроль безпечності лікування КЗД полягає у періодичній оцінці рівнів калію та креатиніну з відповідною, за необхідності, корекцією їх дози, до стабілізації рівня К+ у плазмі.

Бета-адреноблокатори

Бета-адреноблокатори (ББ) повинні призначатися усім пацієнтам (за винятком протипоказань) з клінічними проявами ХСН (ІІ-ІУ ФК) та систо­лічною дисфункцією ЛШ (зумовленою ІХС або дилатаційною кардіоміо-патією), які вже отримують лікування ІАПФ та діуретиками.

Тривалий прийом ББ поліпшує виживання, зменшує клінічну симпто­матику, поліпшує функціональний стан та зменшує потребу у повторних госпіталізаціях зазначеного контингенту хворих. Бета-адреноблокаторами, які можуть застосовуватися з зазначеною метою у хворих з ХСН, є бісоп-ролол, карведилол, метопролол-сукцинат СК/ХЬ та небіволол. Найбіль­ший рівень доказів щодо ефективності у хворих з низькою ФВ ЛЩ (мен­ше 25 %) має карведилол. Оскільки немає доказів клінічної користі засто­сування ББ у хворих з ХСН, зумовленою клапанними або вродженими вадами серця та легеневим серцем, їх призначення як стандартного ліку­вального заходу зазначеним категоріям пацієнтів не показане.

Протипоказаннями до призначення ББ є: 1) бронхіальна астма, 2) клінічно маніфестований бронхообструктивний синдром, 3) частота скорочень серця (ЧСС) < 55-60 за 1 хв, синдром слабкості синусового вузла, 4) атріовентрикулярні блокади П або Ш ступеня (якщо не імплантований водій ритму), 5) облітеруюче ураження артерій кінцівок із симптомами у стані спокою, 6) систолічний АТ менше 90 мм рт. ст.

       Антагоністи рецепторів ангіотензину II

Клінічна переносність АРА II є кращою, ніж ІАПФ, за рахунок відсут­ності таких побічних реакцій, як кашель та ангіоневротичний набряк. Тому АРА II, у першу чергу, повинні призначатися тим хворим з ХСН, які мають показання до застосування ІАПФ (розд., але не переносять останніх унас­лідок вищезгаданих проявів побічної дії. В даної категорії хворих трива­лий прийом АРА II (кандесартана) зменшує смертність та ризик госпіталі­зацій.

Призначення АРА II (кандесартану або валсартану) додатково до ІАПФ розглядається як доцільне у випадках, коли призначення ББ неможливе внаслідок протипоказань до застосування або непереносності.

АРА П (кандесартан) може також призначатися хворим (II—ПІ ФК за КУНА), які вже приймають ІАПФ та ББ, з метою подальшого зниження ризику смерті та повторних госпіталізацій.

Протипоказання до застосування та правила призначення і контролю безпечності тривалого підтримуючого лікування у АРА П – ті ж, що у ІАПФ. Комбінування ІАПФ та АРА П доцільне лише за можливості регулярного моніторування К+, креатиніну плазми та рівня АТ.

Антагоністи альдостерону

Призначення антагоніста альдостерону (АА) спіронолактону протягом тривалого часу показано хворим з вираженою (III—IV ФК за NУНА) ХСН, які вже отримують лікування ІАПФ, ББ та діуретиками, оскільки це пол­іпшує в них прогноз виживання та зменшує ризик госпіталізацій.

Тривалий прийом іншого АА – еплеренона показаний з тією ж метою пацієнтам після інфаркту міокарда із систолічною дисфункцією ЛШ, що мають ознаки СН або супутній діабет.

Призначення АА протипоказане пацієнтам з концентрацією К+ у плазмі більше 5,0 ммоль/л та креатиніну більше 200 мкмоль/л.

Початкова добова доза спіронолактону становить 12,5 мг, еплерено-ну – 25 мг. У разі, якщо протягом місяця рівень К+ плазми залишається менше 5,0 ммоль/л та не істотно погіршується азотовидільна функція ни­рок, дози препаратів підвищують до максимальних підтримуючих – 25 мг для спіронолактону, 50 мг – для еплеренону.

Рекомендовані строки контролю рівнів К+ та креатиніну плазми на фоні прийому АА: через 3 доби, через тиждень та через місяць від початку терапії, потім щомісяця протягом перших трьох місяців лікування. При рівні К+ 5,0-5,5 ммоль/л потрібно знизити дозу АА вдвічі, а при рівні К+ більше за 5,5 ммоль/л — відмінити препарат.

Серцеві глікозиди

Дигоксин показаний усім хворим з ХСН (І-ІУ ФК) та постійною фор­мою фібриляції передсердь для нормалізації та контролю частоти шлуночкових скорочень (ЧШС). Комбінування дигоксину та ББ має перевагу над застосуванням лише одного дигоксину при довготривалому контролі ЧШС у хворих з ХСН, а отже має розглядатися як оптимальний підхід у ліку­ванні таких хворих.

 

     Пацієнтам з ХСН, систолічною дисфункцією ЛШ та синусовим рит­мом дигоксин показаний з метою зниження ризику госпіталізацій у зв’яз­ку з декомпенсацією гемодинаміки у тих випадках, коли, незважаючи на прийом ІАПФ, діуретиків та ББ, їх клініко-функціональний стан відпові­дає ІП-ІУ ФК за МУНА. Якщо на фоні застосування зазначеної комбінова­ної терапії, що включає дигоксин, клінічний стан хворого вдається пол­іпшити до II ФК, підтримуючий прийом дигоксину має бути продовжений.

Добові дози дигоксину при ХСН за нормального рівня креатиніну плаз­ми, як правило, становлять 0,125-0,25 мг, в осіб похилого віку – 0,0625-0,125 мг. Застосування у хворих з ХСН підтримуючої добової дози дигок­сину більше 0,25 мг не рекомендується, оскільки це може спричинити підви­щення їх летальності. Якщо у пацієнтів із фібриляцією передсердь підтримуюча доза дигоксину 0,25 мг на добу не забезпечує належного контролю ЧШС (нормосистолії), треба не збільшувати її, а досягти зазначеної мети за допомогою комбінування дигоксину з ББ після досягнен­ня еуволемічного стану. При комбінуванні ББ з дигоксином у схемі підтри­муючого лікування у більшості випадків оптимальною дозою останнього є 0,125 мг на добу. Слід також пам’ятати, що у хворих із синусовим рит­мом, на відміну від пацієнтів з фібриляцією передсердь, вираженість упо­вільнення ЧСС не повинна розглядатися як критерій клінічної ефектив­ності дигоксину.

Фармакологічні препарати, що застосовуються в окремих категорій хворих з ХСН

Нітрати

Інфузійна або пероральна терапія нітратами може призначатися у хво­рих з декомпенсованою ХСН, особливо ішемічної етіології, рівнем систо­лічного АТ понад 100 мм рт. ст. та клінічними ознаками легеневого зас­тою, оскільки пришвидшує подолання останніх, порівняно з лише діуре­тичною терапією, та полегшує суб’єктивний стан таких пацієнтів.

Нітрогліцерин – інфузія, починаючи з 20 мкг/хв з поступовим, за необ­хідності, збільшенням до 200 мкг/хв під контролем АТ.

Ізосорбіду динітрат – інфузія, починаючи з 1 мг/год із поступовим збільшенням, за необхідності, під контролем АТ, до 10 мг/год. Перорально (бажано у вигляді ретардної форми) від 10 до 80 мг на добу.

Ізосорбіду-5-мононітрат – перорально по 10-80 мг 1-2 рази на добу.

Після усунення ознак легеневого застою нітрати мають відмінятися, окрім пацієнтів із стенокардією, які потребують їх регулярного прийому.

Неглікозидні інотропні засоби (НІЗ)

Можуть використовуватися як паліативний підхід з метою покращення системної гемодинаміки в кінцевій клінічній стадії (ККС) ХСН, за наяв­ності ознак периферичної гіпоперфузії та олігурії, рефрактерної до інших терапевтичних засобів.

Допамін. Як інотропний засіб застосовується у хворих з ККС ХСН за наявності в них артеріальної гіпотензії та олігурії інфузійно в дозах 2,5-5 мкг-кг’лхв1.

Добутамін. Може застосовуватися у рефрактерних до лікування стан­дартними засобами хворих з ККС, переважно з наявністю гіпотензії, у до­зах від 2-3 до 15-20 мкг/кг/хв. Тривалість неперервної інфузії не має пере­вищувати 48-72 год внаслідок розвитку тахіфілаксії. Відміна добутаміну має бути повільною (поетапне зниження швидкості інфузії), з огляду на ризик різкого погіршення гемодинаміки в разі раптового переривання вве­дення препарату.

Левосимендан. Чинить позитивну інотропну та системну вазодилатуючу дію і може застосовуватися у хворих з ознаками низького серцевого викиду та рівнем систолічного АТ понад 85 мм рт. ст. Порівняно з іншими НІЗ, лікування левосименданом характеризується найнижчим ризиком виникнення життєвонебезпечних шлуночкових аритмій. Методика його застосування полягає у болюсному введенні 12-24 мкг/кг протягом 10 хв з наступною інфузією 0,05-0,2 мкг/кг хв протягом 24 год. Антитромботичні засоби

Постійний профілактичний прийом непрямих антикоагулянтів пока­заний таким категоріям хворих з ХСН:

а) з постійною або пароксизмальною формою фібриляції передсердь; б) перенесеним тромбоемболічним епізодом будь-якої локалізації; в) з мо­більним тромбом у порожнині ЛШ; г) з неоперо-ваним гемодинамічно зна­чущим мітральним стенозом.

Прийом непрямих антикоагулянтів має супроводжуватися регулярним моніторингом міжнародного нормалізованого співвідношення (підтриман­ня у межах 2,0-3,0) або (як сурогатний підхід) протромбінового індексу (підтримання у межах 50-60 %).

Пацієнтам з ХСН, які перенесли інфаркт міокарда, з метою його вто­ринної профілактики, рекомендовано постійно приймати аспірин або не­прямі антикоагулянти.

Натепер немає достатніх підстав для того, щоб не рекомендувати од­ночасний прийом аспірину та ІАПФ при ХСН. В той же час, аспірин не слід застосовувати у пацієнтів, схильних до повторних госпіталізацій з приводу застійної декомпенсації кровообігу, оскільки його тривалий прийом збільшує ризик такої декомпенсації

Антиаритмічні засоби

    Антиаритмічні засоби І класу, тобто блокатори натрієвих каналів, протипоказані у хворих з ХСН, оскільки здатні погіршуватив них систолічну функцію міокарда, провокувати фатальні шлуночкові аритмії та погіршувати прогноз виживання.

Антиаритмічні засоби II класу, тобто ББ, є обов’язковим засобом ліку­вання ХСН з систолічною дисфункцією ЛШ. Вони здатні ефективно при­гнічувати шлуночкові аритмії високих градацій і запобігати їм та істотно знижувати ризик раптової смерті у хворих з ХСН.

Антиаритмічний засіб III класу аміодарон не погіршує прогноз вижи­вання хворих з ХСН та може застосовуватися в них за такими показання­ми: а) відновлення синусового ритму у пацієнтів з фібриляцією передсердь, стійкими шлуночковими або суправентрикулярними тахіариміями; б) збе­реження відновленого синусового ритму у хворих з параксизмальними тахіаритміями; в) підвищення успішності планової електричної кардіоверсії, г) лікування симптомних шлуночкових аритмій.

       Антагоністи кальцію дигідропіридинового ряду

Призначення амлодипіну та фелодипіну додатково до стандартного лікування хворих з хронічною систолічною СН не поліпшує, але й не по­гіршує прогноз їх виживання. Тому зазначені препарати можуть признача­тися як антигіпертензивні і/або антиангінальні засоби в тих окремих ви­падках, коли на фоні стандартного лікування ХСН (ІАПФ, ББ, діуретики) залишається неконтрольованим рівень АТ, або коли при комбінуванні стан­дартного лікування з нітратами зберігається стенокардія.

ОСОБЛИВОСТІ ДІАГНОСТИКИ ТА ЛІКУВАННЯ ОКРЕМИХ     КАТЕГОРІЙ ПАЦІЄНТІВ З ХСН

                                                     Декомпенсована ХСН

Завдання лікування хворих з декомпенсованою ХСН:

Усунення відповідних клінічних симптомів, відновлення еуволемічного стану пацієнта.

Відновлення задовільних лабораторних показників (нормалізація активності печінкових ферментів, рівнів білірубіну, креатиніну, зниження рівня циркулюючого натрійуретичного пептиду).

Започаткування стратегії подальшого підтримуючого лікування, спря­мованого на профілактику повторних госпіталізацій та на збільшення три­валості життя пацієнта.

Чинники, що сприяють декомпенсації клінічного стану хворих з ХСН:

Інфаркт міокарда, нестабільна стенокардія

Неконтрольована АГ

Суправентрикулярні тахікардії, насамперед фібриляція передсердь

Стійка шлуночкова тахікардія

Вірусні інфекції, загострення хронічних бронхообструктивних захворювань

Гостра пневмонія

Тромбоемболія легеневої артерії

Прогресування ниркової або печінкової недостатності

Декомпенсація цукрового діабету

Виникнення або прогресування анемії

Виникнення або прогресування дисфункції щитовидної залози

Вагітність

Зловживання алкоголем

Недотримання рекомендацій щодо прийому фармпрепаратів

Недотримання рекомендацій щодо питного режиму, режиму фізичної активності

Неадекватно призначена підтримуюча терапія

Ятрогенія (призначення ліків із списку, що протипоказані при ХСН; масивна
інфузійна терапія з приводу супутнього захворювання без урахування наявної
ХСН, та ін.)      

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі