ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФАРМАКОЛОГІЇ
Фармакологія (грец. pharmakon – ліки, logos – вчення; єгипетське “фармакі” – той, хто дарує зцілення) – це наука про дію на організм хімічних сполук, які використовуються для лікування, профілактики і діагностики захворювань людей і тварин.
Фармакологія знаходиться на стику багатьох наук – хімії, біофізики, фармації, медицини, біології – і є їх складовою частиною. Вивчаючи механізми дії лікарських речовин, вона формулює для хіміків і технологів теорії спорямованого пошуку нових ліків, створює теоретичний фундамент для раціонального застосування медикаментозних засобів у клініці. Біологам вона допомогає з’ясувати суть життєвих явищ. Проміжне становище фармакології між теоретичними і практичними медичними дисциплінами зумовлює розмаїття її наукових напрямків: від фундаментальних загальнобіологічних проблем до прикладних аспектів, пов’язаних із створенням і впровадженням у практику нових ліків.
Основними розділами фармакології є фармакодинаміка, фармакокінетика і лікарська токсикологія. Фармакодинаміка (грец. Pharmakon – ліки, dynamis – сила) – вчення про локалізацію, механізм дії фармакологічні прояви (ефекти) лікарських засобів. Фармакокінетика (грец. рharmakon – ліки, kinetikos – рух) – складова частина фармакології, яка вивчає закономірності всмоктування, розподілу, метаболізму виділення (екскреції) цих засобів.
Лікарські засоби – це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або змін стану і функції організму. До лікарських засобів належать: а) діючі речовини (субстанції); б) готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); в) гомеопатичні засоби; г) засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами.
Основні принципи і методи дослідження нових лікарських засобів
Провідні фармацевтичні компанії витрачають на створення та впровадження у клініку нового лікарського засобу 6-15 років. При цьому витратити з його просування на ринок, починаючи від моменту синтезу або екстракції та закінчуючи розміщенням на ринку, становлять від 150 до 250 млн доларів, саме тому у розвинених країнах світу створенню будь-якого нового препарату передує ретельна медична оцінка, яка тісно пов’язана із майбутньою маркетинговою діяльністю. Існує комплексна медико-епідеміологічна і фармако-економічна програма досліджень, які необхідно здійснити для обгрунтування доцільності створення нового лікарського засобу. Проводиться оцінка його актуальності із фахівцями медичних спеціальностей (лікарями, епідеміологами, фармакологами), прораховується рентабельність, виходячи з об’єму ринку та можливостей його насичення.
Якщо на ці питання отримано позитивні відповіді, приступають до попередніх фармакологічних та фармацевтичних досліджень, які звичайно тривають 1-3 роки. Проводять фармакологічні дослідження активності сполуки, з якої збираються отримати лікарський препарат, виявляють залежність “структура-дія”, орієнтовно визначають LD50, виявляють фізико-хімічні властивості даної фармакологічно активної речовини та отримують її в кількості, необхідній для подальшого вивчення. На наступному етапі (2-5 років) – доклінічне (експериментальне) дослідження потенційних лікарських засобів – здійснюють фармакологічні та фармацевтичні дослідження з урахуванням основних принципів міжнародної системи GLP (good laboratory practice – належної лабораторної практики).
У процесі доклінічного вивчення встановлюють специфічну лікувальну дію, побічні ефекти, механізм дії, фармакокінетику препарату. Враховуючи, що його вплив на здоровий і хворий організм може відрізнятися, необхідно проводити дослідження на моделях тих захворювань, при яких потім планується використовувати цей засіб: експериментальної пухлини, атеросклеротичного, інфекційного, запального процесу та ін. вивчають також гостру та хронічну токсичність препарату, наявність у нього специфічної токсичності: канцерогенної, мутагенної, ембріотоксичної, тератогенної дії, негативного впливу на імунну систему тощо.
ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ, ЯКІ ПОПЕРЕДЖУЮТЬ ЗБУДЖЕННЯ АБО ЗНИЖУЮТЬ ЧУТЛИВІСТЬ ЗАКІНЧЕНЬ АФЕРЕНТИХ НЕРВІВ
Місцевоанестезуючі засоби – це речовини, які при нанесенні на периферичну нервову тканину мають здатність знижувати або повністю пригнічувати збудливість чутливих нервових закінчень та гальмувати проведення імпульсів по нервових волокнах.
Сучасні місевоанестезуючі засоби можна поділити на такі групи:
I. Природна сполука – ефір бензоїлекгоніну: кокаїн.
II. Синтетичні азотисті сполуки
1. Ефірні сполуки (похідні ПАБК)
а) легко розчинні у воді: новокаїн (прокаїн), дикаїн (тетракаїн)
б) погано розчинні у воді: анестезин (бензокаїн), ортокаїн.
2. Амідні сполуки: лідокаїн (ксикаїн), тримекаїн, етидокаїн (дуранест), прилокаїн (цитанест), артикаїн (ультракаїн), піромекаїн (бумекаїн), маркаїн (бупівакаїн).
До місцевих анестетиків ставиться ряд вимог. Це висока вибірковість і достатня тривалість дії, велика її широта. Вони не повинні подразнювати тканини. Бажано, щоб ці засоби звужували судини або хоча б їх не розширювали. Вони повинні витримувати стерилізацію.
При дії місцевоанестезуючих засобів на нервові закінчення або на нервові волокна блокада утворення імпульсів та їх провідності відбувається лише в тій ділянці, на яку наноситься препарат.
За хімічною будовою місцевоанестезуючі засоби можна поділити на групу складних ефірів (кокаїн, дикаїн, новокаїн, анестезин) і групу амідів (ксикаїн, тримекаїн). Речовини першої групи швидко гідролізуються в організмі естеразами тканин, тому тривалість їхньої дії невелика. Препарати другої групи руйнуються мікросомальними ферментами у печінці, тому діють довше. За певних умов (коли уражена печінка) вони можуть кумулювати і викликати токсичні ефекти.
Між моментом введення препарату і розвитком місцевоанестезуючої дії існує певний латентний період. Він триває, залежно від виду анестезії, від кількох до 30-40 хв. Якщо не почекати, може скластися помилкове враження, що ввели недостатню дозу препарату. Повторне ж його введення може призвести до невиправданого підвищення дози і розвитку інтоксикації.
Залежно від точок прикладання дії місцевоанестезуючих засобів, розрізняють такі види місцевої анестезії: термінальна, провідникова та інфільтраційна.
При термінальній (поверхневій) анестезії місцевий анестетик наноситься на слизові оболонки, рани, виразки, свіжі грануляції тощо.
Всмоктування препаратів при нанесенні на слизові оболонки відбувається з різною швидкістю, що має практичне значення, оскільки інтенсивна резорбція і швидке поступлення місцевого анестетика в загальний кровотік може спричинити інтоксикацію. Ступінь всмоктування із слизової оболонки верхніх і нижніх дихальних шляхів наростає в ряду: гортань < трахея < бронхи < альвеоли. Із слизової оболонки сечового міхура місцеві анестетики резорбуються повільно, з уретри – дуже швидко. Легко всмоктуються препарати при нанесенні на рани та свіжі грануляції.
При нанесенні на непошкоджену шкіру жоден місцевоанестезуючий засіб через неї не проникає і не проявляє анестезуючої дії. Для термінального знеболювання використовують анестезин, дикаїн, ксикаїн, тримекаїн, дуже рідко – новокаїн, тому що він погано проникає через слизові оболонки.
Провідникова (регіонарна) анестезія передбачає введення анестетика в ділянці нервових стовбурів, вузлів, чутливих корінців спинного мозку. Її варіантами є: стовбурова, або власне провідникова, анестезія; плексусна, або анестезія нервових сплетень; паравертебральна – анестезія нервових вузлів; спинномозкова та перидуральна анестезія.
При стовбуровій анестезії розчин препарату вводиться навколо нерва. При цьому виключається чутливість тих ділянок, які іннервуються цим нервом. Для проведення стовбурової анестезії використовують новокаїн, ксикаїн, тримекаїн.
Інфільтраційна анестезія – це змішаний вид місцевого знеболювання, при якому виключаються нервові закінчення і волокна шляхом пошарового просякнення тканин розчином місцевоанестезуючого засобу. Для інфільтраційної анестезії використовуються новокаїн, ксикаїн, тримекаїн.
Із метою подовження дії місцевоанестезуючих речовин, зменшення їх всмоктування і попередження інтоксикації під час проведення стовбурової, перидуральної та інфільтраційної анестезії до розчинів анестетиків додаються невеликі кількості судинозвужувальних речовин. Наприклад, до 2-10 мл розчину новокаїну додають 1 краплю 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду.
Крім місцевоанестезуючої дії, препарати цієї групи при резорбції впливають на інші системи організму, що у більшості випадків є небажаним. Вони, за винятком кокаїну, пригнічують центральну нервову систему, а у токсичних дозах викликають явища збудження. Кокаїн вже в невеликих дозах викликає пожвавлення думок, ейфорію і галюцінації. Всі місцеві анестетики, крім кокаїну, знижують силу та частоту серцевих скорочень, сповільнюють проведення імпульсів у провідній системі серця, викликають гіпотензію. Кокаїн проявляє значну судинозвужуючу дію з розвитком гіпертензії (блокує оборотне захвачування катехоламінів закінченннями адренергічних нейронів), спричиняє тахікардію.
Кокаїн (Cocainum) – перша природня сполука, в якої було знайдено місцевоанестезуючі властвості. Є алкалоїдом, який отримують з листя південноамериканської рослини Erythroxylon coca. Його місцевоанестезуюча активність у 3 рази перевищує силу дії новокаїну, але й токсичність є вищою у 3-5 разів. Препарат використовується винятково для поверхневої анестезії у стоматології, оториноларингології, урології у вигляді 2-5 % розчинів. Його здатність звужувати судини є позитивним моментом при оперативних втручаннях на слизових оболонках, зокрема у порожнині носа. Застосування кокаїну в офтальмології обмежується негативними побічними ефектами. Він викликає розширення зіниці, злущування епітелію рогівки, підвищення внутрішньоочного тиску, може спровокувати гострий приступ глаукоми. Крім того, кокаїн швидко всмоктується із слизових оболонок і може викликати явища гострої інтоксикації. При цьому після короткочасного періоду ейфорії (зникнення почуття втоми, голоду, спраги, поява веселого життєрадісного настрою, балакучості, відчуття впевненості у своїх силах, зростання рухової активності) і психомоторного збудження з’являються страх, запаморочення, марення, втрата свідомості, судоми. В людини прискорюється пульс, розширюються зіниці, з’являється екзофтальм. Після стадії паралічу та глибокої коми настає падіння артеріального тиску та зупинка дихання.
Не менше практичне значення має й хронічна інтоксикація кокаїном – кокаїнізм, один з різновидів наркозалежності до психоактивних сполук. Для нього характерні значні трофічні розлади (судинозвужувальна дія кокаїну призводить до погіршення кровопостачання тканин), одним з проявів яких є перфорація носової перегородки. Фізична деградація і недоумство у кокаїністів розвиваються швидше, ніж в опіатних наркоманів. Смерть може настати внаслідок виникнення тяжких серцевих аритмій і зупинки серця. Позбавитись залежності до кокаїну не легше, ніж залежності до морфіну.
Дикаїн – місцевоанестезуючий засіб, який використовують для термінальної анестезії. За силою анестезуючої дії він переважає новокаїн у 8-15 разів, але його токсичність також вища в 10 разів.
Застосовують його у вигляді 0,25-1 % розчинів для анестезії слизової ока при видаленні сторонніх тіл, перед вимірюванням внутрішньоочного тиску. Ефект після закапування препарату розвивається через 1-2 хв. В ЛОР-практиці дикаїн використовують при пункції гайморової порожнини, видаленні поліпів у носі тощо, у вигляді 0,25-1 % розчинів. Анестезія проводиться шляхом змащування слизової оболонки тампоном, просякнутим дикаїном. Закапувати в ніс препарат не можна (!), тому що у цьому випадку швидко розвивається передозування. Він застосовується також для анестезії слизової гортані, глотки при інтубації трахеї, бронхо- та езофагоскопії, бронхографії. При цьому слизові оболонки або змащуються, або зрошуються 0,05-0,1 % розчинами препарату.
Дикаїн може бути використаний для перидуральної (екстрадуральної, парадуральної) анестезії – виду знеболювання, яке досягається введенням анестезуючого розчину в перидуральний простір, який знаходиться між внутрішнім і зовнішнім листками твердої мозкової оболонки. Різновидом цієї анестезії є епідуральна (сакральна, каудальна, крижова перидуральна) анальгезія, коли розчин місцевого анестетика вводиться у дистальну частину перидурального простору на рівні крижів.
При перидуральній анестезії знечулювання відбувається на обмеженій кількості сегментів, необхідних для даного оперативного втручання, розвивається через 30-40 хв. після введення анестезуючого розчину і триває близько 4 год. Проводиться поетапне введення анестетика. Спочатку повільно вводять 5 мл 0,3 % розчину дикаїну (кількість, яка допустима для спинномозкової анестезії). Якщо через 5 хв. не відмічається жодних ознак анестезії, вводять всю кількість препарату (до 20 мл 0,3 % розчину дикаїну).
Новокаїн (Novocainum) є похідним параамінобензойної кислоти. При гідролізі його естеразами тканин остання вивільняється. Враховуючи, що ця кислота є фактором росту бактерій, новокаїн не можна призначати пацієнтам, які лікуються сульфаніламідами, тому що їх ефективність за такої комбінації буде зменшуватись.
Не дивлячись на те, що новокаїн використовується від 1905 року, він не втратив свого значення, оскільки має хорошу місцевоанестезуючу активність і невисоку токсичність. Новокаїн застосовується для інфільтраційної анестезії у вигляді 0,25-0,5 % розчинів. Після одноразового введення препарату анестезія триває 30-60 хв. Для стовбурової анестезії новокаїн вводять у вигляді 1-2 % розчинів, для лікувальних блокад (паранефральної, вагосимпатичної) – 0,25-0,5 % розчинів. Блокади здійснюються для послаблення рефлекторних реакцій і покращання трофіки ураженого органа. Для спинномозкової анестезії 2-3 мл 5 % розчину новокаїну вводять у субарахноїдальний простір на рівні, не вищому, ніж перший поперековий хребець. Попередньо необхідно випустити таку ж кількість спинномозкової рідини. Анестезія розвивається через 3-5 хв. При цьому виключаються не тільки задні (чутливі) корінці спинного мозку, але й передні (рухові). Це призводить до паралічу скелетних м’язів, який полегшує проведення хірургічної операції. Крім того, блокуються симпатичні нервові волокна, що проходять у складі передніх корінців спинного мозку. При цьому може спостерігатися катастрофічне зниження артеріального тиску. Для профілактики такого ускладнення за 30 хв до спинномозкової анестезії хворому вводять підшкірно 2 мл 20 % розчину кофеїну-бензоату натрію та 1 мл 5 % розчину ефедрину гідрохлориду. Іноді новокаїн застосовують для пригнічення рефлексів, функції центральної нервової системи, серця, в хворих на гастрити, виразкову хворобу, гіпертонічну хворобу, стенокардію, нейродерміти, спазми периферичних судин. Для цього препарат вводять внутрішньовенно або в м’яз.
В останнє десятиліття почастішали випадки розвитку алергічних реакцій при застосуванні новокаїну (від шкірних висипок до анафілактичного шоку). Для їх попередження необхідно ретельно збирати анамнез. При наявності алергії до новокаїну хворому, крім нього, не можна призначати будь-які похідні параамінобензойної кислоти (дикаїн, анестезин тощо), до яких може бути перехресна алергія. Для з’ясування можливої сенсибілізації до новокаїну необхідно проводити внутрішньошкірну діагностичну пробу.
Анестезин практично не розчиняється у воді, тому використовується лише для термінальної анестезії. У вигляді 5-10 % присипок, мазей, паст анестезин застосовується при сверблячих дерматозах, для знеболювання ран та виразок. У свічках по 0,05-0,1 г анестезин використовується при захворюваннях прямої кишки (при тріщинах, геморої, свербінні), у порошках і таблетках – при спазмах та болю в шлунку, при блювоті вагітних, морській і повітряній хворобах.
Ксикаїн, або лідокаїн, є універсальним місцевоанестезуючим засобом, який використовується для всіх видів місцевої анестезії. За силою дії він у 2 рази перевищує новокаїн при однаковій токсичності. Тривалість дії препарату не перевищує 1,5-2 год, після додавання адреналіну – до 4 год. У процесі його біотрансформації в організмі не утворюється пара-амінобензойна кислота, тому він може застосовуватись у хворих, які лікуються сульфаніламідними препаратами. Препарат використовується для інфільтраційної анестезії у вигляді 0,25-0,5 % розчинів, провідникової – 0,5-2 % розчинів, перидуральної – 0,5 % розчину, спинномозкової – 5 % розчину, термінальної анестезії слизових – 4-10 % розчинів.
Важливою властивістю ксикаїну є його здатність усувати серцеві аритмії шлуночкового походження, наприклад, екстрасистолію, фібриляцію шлуночків при гострому інфаркті міокарда. У таких випадках ксикаїн застосовують внутрішньовенно, крапельно або струменем повільно у вигляді 0,2 % розчину. Лідокаїн можна використовувати в осіб, які сенсибілізовані до новокаїну та інших анестетиків з групи складних ефірів (дикаїну, анестезину).
Тримекаїн за будовою і властивостями подібний до лідокаїну. Анестезуюча активність і тривалість дії у 2 рази більші, порівняно з новокаїном, тогксичність також дещо вища. Застосовують тримекаїн здебільшого для інфільтраційної (0,125 %, 0,25 % та 0,5 % розчини) та стовбурової (1 % і 2 % розчини) анестезії. Може бути використаний для перидуральної (1 %, 2 % розчини), спинномозкової (5 % розчин), термінальної (2-5 % розчини) анестезії. Як протиаритмічний засіб при серцевих аритміях шлуночкового походження його вводять внутрішньовенно, спочатку у вигляді 2 % розчину дуже повільно, потім – крапельно 0,2 % розчин.
Бупівакаїн, або маркаїн, є одним з найбільш активних анестетиків тривалої дії. Використовується для інфільтраційної, стовбурової, епідуральної анестезії. Широке застосування обмежується значною кардіотоксичністю.
Артикаїн, або ультракаїн, використовується для інфільтраційної та провідникової анестезії. Знеболювальна дія розвивається через 1-2 хв. після введення препарату, триває 1-3,5 год. Для застосування у стоматології випускається комбінований препарат, який містить ультракаїн та адреналіну гідрохлорид.
Місцева анестезія показана для виконання оперативних втручань в ослаблених, виснажених хворих, в осіб похилого і старечого віку. Її застосовують при наявності дихальної і серцево-судинної недостатності, коли загальне знеболювання із введенням міорелаксантів і штучною вентиляцією легень є надто ризикованим. Місцеві анестетики використовують при проведенні короткочасних невеликих операцій, у тому числі в амбулаторній практиці, у випадках, коли хірург повинен виконувати і функції анестезіолога.
Протипоказаннями до застосування місцевої анестезії є оперативні втручання в дітей віком до 10 років, у хворих з підвищеною нервово-психічною збудливістю, при наявності сенсибілізації до препаратів цієї групи, при виражених фіброзних змінах у тканинах. Її також не здійснюють при екстрених операціях, які зв’язані з гострою крововтратою і проводяться для зупинки кровотечі.
У наш час місцева анестезія часто використовується як складова комбінованих методів знеболювання: разом із нейролептанальгезією, атаральгезією, засобами для наркозу.
У процесі застосування місцевоанестезуючих засобів при перевищенні максимальних доз або при їх швидкому введенні розвиваються явища інтоксикації. Це проявляється зниженням артеріального тиску, порушенням серцевого ритму, зупинкою серця, пригніченням центральної нервової системи, запамороченням, пригніченням дихання, судомами. При їх виникненні хворому вводять судинозвужувальні (норадреналіну гідротартрат, адреналіну гідрохлорид), кардіотонічні (строфантин, корглікон), протисудомні (тіопентал-натрій, діазепам) засоби. У разі необхідності налагоджують штучне дихання, проводять масаж серця.
Для попередження інтоксикації місцевими анестетиками в усіх випадках їх застосування необхідно дотримуватись правила: для досягнення ефективної місцевої анестезії використовувати найменшу можливу кількість препарату в найбільшому можливому розведенні.
В’яжучими називаються засоби, які при взаємодії з білками утворюють альбумінати і проявляють в’яжучу, протизапальну, протимікробну дію.
До препаратів цієї групи належать органічні та неорганічні сполуки. Органічні в’яжучі засоби рослинного походження – це танін, відвар кори дуба, настої з трави звіробою, квітів ромашки. Неорганічні в’яжучі засоби – це сполуки металів, зокрема вісмуту нітрат основний.
При нанесенні на слизові оболонки або ранову поверхню вони викликають часткове згортання білків слизу або ексудату та призводять до утворення плівки. Остання захищає нервові закінчення тканин від подразнення, що супроводжується зменшенням больових відчуттів, місцевим звуженням судин, обмеженням секреції. Ущільнення клітинних мембран призводить до зменшення запальної реакції.
Танін – це галодубильна кислота (Acidum tannicum), яку отримують із чорнильних горішків (наростів на листях дуба), а також із деяких рослин сімейства сумахових. Велика кількість таніну міститься у свіжозавареному чаї. Речовина легко розчиняється у воді та спирті. Випускається у вигляді порошку. Застосовують танін як в’яжучий та протизапальний засіб у вигляді 1-2 % водного або гліцеринового розчинів при запальних процесах у порожнині рота, носа, гортані або зіву. 3-10 % розчини і мазі таніну використовуються для обробки опікових поверхонь, при виразках, тріщинах, пролежнях. При отруєнні солями важких металів, з якими танін утворює нерозчинні сполуки, повторно промивають шлунок 0,5 % водним розчином таніну. Цю ж процедуру можна проводити при отруєнні алкалоїдами, які танін зв’язує. Із деякими алкалоїдами (морфін, кокаїн, атропін, нікотин, фізостигмін) препарат утворює нестійкі сполуки, тому промивні води треба ретельно видаляти зі шлунка.
Вісмуту нітрат основний – це в’яжучий засіб неорганічного походження. Практично нерозчинний у воді та спирті, легко розчиняється у хлористоводневій кислоті. Випускається у порошку та таблетках по 0,25 і 0,5 г, 10 % мазі. Входить до складу таблеток “Вікалін”, “Вікаїр”. Застосовують вісмуту нітрат основний при виразковій хворобі шлунка та 12-палої кишки, ентеритах, колітах (у порошках або таблетках по 0,25-0,5 г 3-4 рази на день за 15-30 хв до їди). При запальних захворюваннях шкіри та слизових оболонок (дерматити, виразки, ерозії, екзема) препарат призначають у вигляді 5-10 % присипок або мазей.
Де-нол – колоїдний препарат вісмуту субцитрату. Крім в’яжучої, проявляє антацидну, обволікальну, антихелікобактерну та цитопротекторну дію. Використовується у комплексній терапії хворих на виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки (стор. …).
Кора дуба застосовується у вигляді відвару (1:10) для полоскань ротової порожнини при гінгівітах, стоматитах, інших запальних процесах порожнини рота, зіву та глотки. З цією ж метою використовують настої з квітів ромашки, листя шавлії, трави звіробою. Настій із квітів ромашки застосовують також всередину (по 1-5 столових ложок 2-3 рази на день) та в клізмах при спазмах кишечника, метеоризмі, проносах.
Обволікальні засоби – це індиферентні речовини з високою молекулярною масою, що мають здатність утворювати колоїдні розчини, які захищають тканини від подразнень. До них належить крохмаль (Amylum), який отримують з картоплі (Amylum Solani), кукурудзи (Amylum Maydis), рису (Amylum Orуzae), пшениці (Amylum Tritici). Крохмальний слиз (Mucilago Amyli) вводять до складу мікстур, клізм у випадку, коли вони містять речовини, що подразнюють слизові оболонки. Іноді його використовують для сповільнення всмоктування отрут, що потрапили в шлунково-кишковий тракт, для захисту слизової оболонки при отруєнні речовинами опікаючої дії. На відміну від в’яжучих речовин, обволікальні засоби не проявляють протизапальної дії.
Слиз із насіння льону (Mucilago seminis Lini), який готують у співвідношенні 1:30, застосовують зовнішньо та всередину в тих самих випадках, що й слиз крохмалю.
Обволікальні властивості мають деякі препарати, що містять сполуки алюмінію – алюмінію гідроксид, альмагель, сукралфат. З’єднуючись з водою, вони утворюють гель. Крім того, проявляють адсорбівні і, найголовніше, антацидні властивості (стор. …). Використовуються при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, гострих і хронічних гіперацидних гастритах, езофагіті й іншій патології травного тракту, де необхідно досягнути зменшення кислотності та протеолітичної активності шлункового вмісту.
Адсорбуючі засоби – це індиферентні порошки, які внаслідок високої поверхневої активності мають здатність до поглинання різних речовин.
Активоване вугілля, або карболен, є порошком чорного кольору, без запаху і смаку, тваринного або рослинного походження. Карболен має велику активну поверхню, що вимірюється сотнями квадратних метрів на 1 г речовини, за рахунок чого здатен адсорбувати гази, алкалоїди, токсини, солі важких металів. Із шлунково-кишкового тракту не всмоктується. Активоване вугілля застосовують по 1-2 г 3-4 рази на день при метеоризмі. При гострих отруєннях його призначають у дозі 20-50 г у вигляді водної суспензії всередину або ж через зонд після або під час промивання шлунка. У наш час великого поширення набувають ентеросорбенти – речовини, які застосовують для поглинання різноманітних сполук у просвіті кишечника. Одночасно вони мають здатність виводити з організму отруйні, баластні, біологічно активні і потенційно небезпечні речовини після поглинання їх у травному каналі. До ентеросорбентів належать препарати різної хімічної будови: вуглецеві (марки СКН тощо), кремнієві (полісорб), похідні полівінілпіролідону (ентеродез), рослинного походження (пектини, харчові волокна, поліфепан) тощо. Клінічний досвід показує, що ентеросорбція ефективна при харчових, медикаментозних, промислових отруєннях, при захворюваннях органів травлення, серцево-судинної, дихальної, ендокринної систем, алергічних, шкірних захворюваннях, при лікуванні токсикозів вагітності тощо.
ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ, ЯКІ СТИМУЛЮЮТЬ ЗАКІНЧЕННЯ АФЕРЕНТНИХ НЕРВІВ
Подразнювальні засоби – це речовини, що збуджують закінчення чутливих нервів шкіри та слизових оболонок. Завдяки цьому виникають рефлекторні реакції. До них належать розчини аміаку, ментол, гірчичники, камфора, інші речовини рослинного походження.
Усі подразнювальні засоби, за винятком ментолу, при нанесенні на шкіру або слизові оболонки викликають розширення судин (почервоніння), набряк, місцеве підвищення температури. При цьому покращується кровопостачання, посилюється обмін речовин, створюються сприятливі умови для ліквідації місцевих патологічних процесів. При збудженні чутливих рецепторів шкіри і слизових оболонок під впливом подразнювальних речовин посилюється дихання, підвищується артеріальний тиск, покращується серцева діяльність. Це відбувається за рахунок рефлекторного підвищення тонусу дихального і судинорухового центрів довгастого мозку. Потік імпульсів, який виникає під впливом подразнювальних речовин, на своєму шляху до головного мозку взаємодіє з тими імпульсами, які надходять від патологічного вогнища. Штучно створене вогнище збудження зменшує активність імпульсів, що йдуть від хворого органа. У цьому проявляється відволікальна дія подразнювальних речовин, їхня здатність зменшувати інтенсивність больових відчуттів при запаленнях м’язів, суглобів, нервів, болю в серці тощо. Крім того, збудження, викликане подразнювальними засобами, захоплює центри симпатичної іннервації спинного мозку, що призводить до підсилення кровопостачання і трофіки внутрішніх органів.
Рефлекторний вплив цих речовин з шкіри на внутрішні органи здійснюється за законом сегментарної іннервації. Відомо, що при захворюваннях внутрішніх органів на відповідних ділянках шкіри з’являються зони підвищеної чутливості (зони Захар’їна-Геда). Подразнюючи відповідні ділянки рецепторів шкіри, можна рефлекторно впливати на роботу внутрішніх органів (кутанно-вісцеральні рефлекси). Крім того, подразнення рецепторів слизових оболонок, шкіри і підшкірних структур (в тому числі м’язової тканини) супроводжується стимулюванням утворення і виділення ендогенних опіоїдних пептидів – ендорфінів, енкефалінів, динорфінів, які відіграють важливу роль у регуляції больових відчуттів, проникності судин. Під впливом подразнювальних засобів вивільнюються й інші фізіологічно активні сполуки (гістамін, кініни тощо), які стимулюють імунні процеси, впливають на зсідання крові та ін.
Ряд засобів цієї групи може всмоктуватись і проявляти резорбтивну дію, впливати на різні регуляторні реакції (нейромедіаторні, імунні). Зокрема, наявність у препаратах, що містять зміїну або бджолину отруту, гіалуронідази та фосфоліпази А сприяє їх проникненню через шкіру при місцевому застосуванні. Це супроводжується змінами мікроциркуляції, згортальності крові, обміну речовин. Камфора при підшкірному введення активує дихальний і судиноруховий центри довгастого мозку, стимулює діяльність серця шляхом підсилення обмінних процесів у міокарді, підвищення його чутливості до симпатичних імпульсів.
У зв’зку із особливостями їх фармакодинаміки та сфери застосування в окремі групи виділено препарати послаблюючої та проносної дії, відхаркувальні засоби рефлекторного впливу, блювотні речовини.
