Протизапальні та протиалергічні лікарські засоби
Протизапальні засоби
Протизапальні агенти поділяються на дві основні групи: нестероїдні протизапальні засоби і глюкокортикостероїди (ГКС). Протизапальна дія глюкокортикостероїдів у значній мірі зв’язана з їх здатністю пригнічувати утворення арахідонової кислоти з мембранних фосфоліпідв за рахунок гальмівного впливу на фосфоліпазу А2. Це призводить до зменшення утворення таких агентів з протизапальною активнстю, як простагландини та лейкотрієни. ГКС також пригнічують утворення цитокінів прозапальної дії: інтерлейкінів-1,-2,-6,-8, фактору некрозу пухлин. Проявляючи універсальну мембраностабілізуючу дію, ГКС зменшують пошкодження тканин гідролітичними ферментами лізосом, сприяють зниженню проникності судинної стінки. Крім того, вони гальмують систему комплементу, фагоцитарну активність нейрофілів та їх міграцію у вогнище запалення, пригнічують активність фібробластів і розвиток сполучної тканини.
Частіше при запальних процесах з боку м’язів, суглобів, кісткової тканини, або ревматоїдних захворюваннях, використовують нестероїдні протизапальні засоби – НПЗ.
У механізмі їх протизапальної дії головну роль відіграє здатність інгібувати активність циклооксигенази (ЦОГ) – ферменту, що бере участь у перетворенні арахідонової кислоти на ендопероксиди, з яких синтезуються простаноїди (простагландини та тромбоксан) Доведено існування двох ізоформ ЦОГ: ЦОГ-1 і ЦОГ-2. Перша бере участь у важливих фізіологічних процесах, зокрема у синтезі простацикліну й інших простагландинів, які мають захисний вплив на слизову оболонку шлунка. Рівень ЦОГ-2 в нормі в організмі низький і зростає під впливом цитокінів та інших прозапальних агентів. ЦОГ-2 стимулює синтез простаноїдів, необхідних для підтримання і розвитку процесу запалення. Крім гальмівного впливу на ЦОГ, НПЗ знижують активність вільнорадикальних процесів у вогнищі запалення, пригнічують гіалуронідазу, що веде до зменшення проникності судинної стінки, стабілізації клітинних та субклітинних мембран. Деякі НПЗ пригнічують функцію Т-лімфоцитів і вивільнення лімфокінів. Гальмування синтезу АТФ супроводжується зменшенням енергозабезпечення запальної реакції. Таким чином, активна протизапальна дія НПЗ, як зазначено, завдячує гальмуванню активності ЦОГ-2, одночасне ж пригнічення функції ЦОГ-1 призводить до розвитку негативної побічної дії цих препаратів. Першим засобом цієї групи, впровадженим у клініку, був синтезований у 1899 р. аспірин.
На сьогоднішній день нестероїдні протизапальні засоби за механізмом дії поділяють на такі групи:
І. Селективні інгібітори ЦОГ-1 (кислота ацетилсаліцилова у малих дозах).
ІІ. Неселективні інгібітори ЦОГ-1 І ЦОГ-2 (більшість НПЗ).
ІІІ. Препарати з переважаючим впливом на ЦОГ-2 (мелоксикам, німесулід).
ІУ. Високоселективні інгібітори ЦОГ-2 (целекоксиб, рофекоксиб).
За хімічною будовою НПЗ поділяють на такі групи:
1. Похідні саліцилової кислоти (кислота ацетилсаліцилова).
2. Похідні фенамової кислоти – фенамати (флуфенамова та мефенамова кислоти).
3. Похідні пропіонової кислоти (ібупрофен, напроксен, кетопрофен, сургам).
4. Похідні піразолону (бутадіон).
5. Похідні оцтової кислоти (диклофенак, індометацин, суліндак, набуметон).
6. Похідні оксикаму (піроксикам).
За вираженістю протизапального ефекту в середніх дозах найуживаніші нестероїдні протизапальні засоби можна розмістити у такій послідовності: індометацин > флурбіпрофен > диклофенак > мелоксикам > німесулід > піроксикам > кетопрофен > напроксен > бутадіон > ібупрофен > кислота ацетилсаліцилова.
Крім протизапальної дії, всі НПЗ мають анальгезуючу та жарознижувальну активність, яка залежить від ступеню інгібування ЦОГ на периферії та у різних структурах центральної нервової системи. Висловлюється точка зору, що ненаркотичний анальгетик парацетамол, у якого висока анальгезивна та антипіретична активність, але відсутній протизапальний ефект, вже у невеликих дозах гальмує ізоформу ЦОГ-3 у структурах центральної нервової системи і не впливає на цей фермент у периферичних тканинах.
Кислота ацетилсаліцилова, або аспірин – нестероїдний протизапальний засіб, який використовується в клініці більше 100 років. В наш час у всьому світі щорічно виробляється близько 50 тисяч тонн аспірину. Кислота ацетилсаліцилова (АСК) всмоктується в шлунку і верхніх відділах тонкого кишечника. Латентний період становить 30 хв. максимальний вміст у плазмі крові спостерігається через 2 год., тривалість дії – 4-6 год. Як протизапальний агент кислота ацетилсаліцилова призначається у добовій дозі 3-4 г (до 6 г). Кінетика АСК залежить від дози. При застосуванні у низькій дозі (300-600 мг) її рівень у плазмі підвищується пропорційно.
АСК та інші НПЗ, при призначенні в кінці вагітності можуть сприяти передчасному зарощенню Боталової протоки, що призведе до народження дитини із відповідною серцевою патологією. Тому в кінці вагітності НПЗ краще не призначати. Необхідно також зазначити, що тривале використання аспірину у великих дозах може призвести до розвитку хронічної інтоксикації – саліцилізму. Вона проявляється головним болем, запамороченням, порушенням рівноваги, зниженням гостроти слуху, загальмованістю, сонливістю, сплутаністю свідомості, нудотою, блюванням, діареєю, задишкою, респіраторним алкалозом.
Бутадіон тепер як протизапальний агент при анкілозуючому спондиліті, ревматоїдному артриті, подагрі використовується рідко внаслідок наявності в нього великої кількості небезпечних побічних ефектів.
Індометацин, або метиндол, – нестероїдний протизапальний засіб, який є похідним індолоцтової кислоти.
Препарат застосовують всередину по 25-50 мг 2-3 рази на день. Швидко і майже повністю абсорбується з кишечника. Максимальна дія розвивається через 2 год. Період напіввиведення становить 7 год.
Індометацин може викликати мігренеподібний головний біль, запаморочення, сплутаність свідомості, розпливчастість зорового сприйняття, депресію. Ці явища можуть бути небезпечними в осіб, професія яких потребує швидкої психічної і фізичної реакції. Іноді препарат викликає алергічні реакції, гранулоцитопенію, ураження печінки та нирок. Може маскувати симптоми й ознаки інфекції.
Індометацин протипоказаний при виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки, при бронхіальній астмі. Його не слід призначати вагітним жінкам і в період лактації.
Ібупрофен, або бруфен, – похідне пропіонової кислоти. За силою протизапальної дії він поступається перед індометацином. Проявляє анальгезуючу та жарознижувальну дію. Ібупрофен протипоказаний при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, виразковому коліті, при захворюваннях зорового нерва.
Диклофенак-натрій, або вольтарен, або ортофен, – похідне фенілоцтової кислоти. Середня добова доза вольтарену як протизапального агенту становить 150 мг. При застосуванні всередину максимальний ефект розвивається через 2 год, продовжується 6-7 год. Має значну анальгезуючу і жарознижувальну активність. За силою протизапальної і анальгезуючої дії переважає ацетилсаліцилову кислоту, бутадіон та ібупрофен.
Амізон – препарат, синтезований науковцями України, проявляє анальгезуючу, жарознижувальну і протизапальну активність. Індукує синтез ендогенного інтерферону. Антипіретична та протизапальна дія препарату перевищує активність саліцилатів, бутадіону та ібупрофену.
Піроксикам – похідне оксикаму. Проявляє високу протизапальну активність. Добре всмоктується при призначенні всередину.
Набуметон (релафен) – похідне нафтилоцтової кислоти. Має високу протизапальну активність при порівняно незначній побічній дії. Цей препарат є попередником активного метаболіту 6-метокси-2-нафтилоцтової кислоти. Донедавна вважалося, що набуметон є селективним інгібітором ЦОГ-2. Останні дослідження свідчать, що його безпечність зумовлена іншими факторами. Препарат не має прямого пошкоджуючого впливу на слизову шлунково-кишкового каналу. У кислому середовищі шлунка він залишається в іонізованій формі, що попереджує його дифузію і накопичення в епітеліальних клітинах слизової оболонки та їх пошкодження.
ПРОТИАЛЕРГІЧНІ ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ
Сенсибілізація і вторинна імунна відповідь — продукція імуноглобулінів (Ig) і (або) ефекторних Т-клітин, які здатні вступати у специфічну реакцію з антигеном, часто призводить до патології. Сама сенсибілізація не викликає алергії — лише повторний контакт з таким самим антигеном може зумовити реакцію антиген — антитіло або антиген — ефекторні Т-клітини. Алергія — це реакція організму у відповідь на дію алергена, яка має певний клінічний перебіг: дерматит, анафілактичний шок, бронхіальна астма, алергічний риніт тощо. Відповідно до цього застосовують комплекс методів лікування, до складу якого входять протиалергічні лікарські засоби (ЛЗ).
Протиалерічні або десенсибілізуючі,
лікарські засоби запобігають виникненню або зменшують ступінь алергічної реакції організму, зумовлюють його гіпосенсибілізацію.
Класифікація проти алергічних ЛЗ.
І. ЛЗ, що пригнічують алергічні реакції негайного типу.
1. Препарати глюкокортикоїдів (гідрокортизон, преднізолон, метилпреднізолон, тріамцинолон, бетаметазон).
2. Протигістамінні ЛЗ.
а) ЛЗ, що гальмують вивільнення і активізацію гістаміну та інших медіаторів алергії (кромолін-натрій, задитен, кетотифен);
б) блокатори Н -рецепторів (димедрол, діазолін, супрастин, дипразин).
3. Інгібітори фібринолізу (кислота амінокапронова).
4. ЛЗ, що усувають прояви алергічноїреакції.
а) адреноміметичні засоби (адреналіну гідрохлорид, ефедрин, мезатон).
б) м-холіноблокатори (атропіну сульфат).
в) спазмолітичні засоби (еуфілін, теофілін).
II. ЛЗ, що пригнічують алергічні реакції уповільненого типу.
1. Імунодепресивні засоби (глюкорти-коїди, цитостатичні засоби).
III. ЛЗ, що зменшують ушкодження тканин: препарати глюкокортикоїдів, нестероїдні протизапальні.
Гістамін — 4-(2-аміноетил)-імідазол — це тканинний амін з виразною біологічною активністю. Йому належить провідна роль у генезі алергічних та анафілактичних реакцій.
Гістамін поширений у тканинах рослин і тварин, міститься в отруті бджіл, ос. Синтезується у ссавців у процесі декарбоксилювання амінокислоти гістидину, а також мікроорганізмами травного каналу з гістидину продуктів травлення.
В організмі людини гістамін синтезується і накопичується насамперед у тканинних базофільних гранулоцитах (заст. — тучні клітини) і базофільних гранулоцитах крові, а також у тромбоцитах, еозинофільних гранулоцитах, лімфоцитах і різних біологічних рідинах. У цих клітинах міститься також гістидиндекарбоксилаза.
Протигістамінні ЛЗ запобігають ефектам гістаміну та їх наслідкам. Дія гістаміну може супроводжуватись пульсуючим болем голови (подразнення чутливих нервових закінчень, які оточують судини головного мозку). Він розширює капіляри та вени, що зумовлено безпосереднім мієлорелаксуючим впливом гістаміну на їхню стінку. При його введенні спостерігається почервоніння шкіри лиця, відчуття жару в ділянці шиї та лиця.
При місцевому введенні гістаміну людині спостерігаються такі явища:
1. Виникнення на місці введення через 1 хв червоної плями гіперемії, яка поступово набуває блакитного відтінку — місцеве розширення капілярів і венул.
2. На місці гіперемії поступово утворюється вогнище запалення з нечіткими межами, які на 1 —5 см ширші, ніж ділянка гіперемії. Запальна реакція спостерігається протягом 10-хв.
3. Після запалення виникає місцевий набряк (пухир), який набуває максимального розміру протягом 1 — 5 хв (внаслідок ексудації рідини з капілярів).
При патологічних станах (опіки, променеве ураження, обмороження, анафілактичний шок, місцева інфекція, імунні реакції негайного типу) відбувається вивільнення гістаміну у надмірній кількості з депо, і надходження його у кров викликає свербіння, виникнення кропив’янки, місцевого набряку, гіперемії, генералізованих системних реакцій. Деякі ЛЗ можуть стимулювати ефекти гістаміну (декстран, полівінілпіролідон, тубокурарину хлорид, морфін, фенамін, апресин, тетрациклін та ін.). У клінічній практиці гістамін використовують як діагностичний засіб: для дослідження секреторної функції шлунка у випадках ахлоргідрії, діагностики лепри — внутрішньошкірна проба, феохромоцитоми — провокування артеріальної гіпертензії. Для лікування гістамін не використовують.
ПРОТИГІСТАМІННІ ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ
Протигістамінні лікарські засоби повністю або частково блокують біологічну дію гістаміну. їх застосовують переважно для лікування при алергічних захворюваннях, реакціях.
Протигістамінні лікарські засоби, які блокують Нгрецептори (конкурентні антагоністи гістаміну) усувають або зменшують такі ефекти гістаміну: спазм бронхів, кишок, підвищення тонусу міометрія, зниження артеріального тиску (частково); збільшення проникності стінки капілярів з розвитком набряку; гіперемію, свербіння після внутрішньошкірного введення гістаміну або вивільнення у шкірі ендогенного гістаміну. Ці засоби не впливають на стимуляцію гістаміном секреції залоз шлунка.
Більшість антагоністів Н-рецепторів мають спільну хімічну структуру, яка відрізняє одну групу від іншої характером і будовою фрагмента X: так, у димедролу це місце займає кисень, у супрастину — азот, у дипразину — азот як частина фенотиазинового ядра тощо.
Класифікація. Сучасні блокатори Н1-рецепторів поділяють за хімічною структурою або за клінічною ефективністю.
За хімічною структурою їх переважно розділяють на похідні:
1)етаноламіну — димедрол (дифенгідраміну гідрохлорид, бенадрил), тавегіл (клемастин);
2)етилендіаміну — супрастин (хлоропірамін);
3)фенотіазину — дипразин (прометазину гідрохлорид, піпольфен);
4)хінуклідину — фенкарол (квіфенадин);
5)тетрагідрокардоліну — діазолін (мебгідроліну нападисилат, омерил);
6)піперидину — терфенадин (селдан), лоратидин (кларитин).
У клінічній практиці використовують таку класифікацію блокаторів Н1– рецепторів:
1) з виразним седативним ефектом (димедрол, дипразин, супрастин);
2) з меншим седативним ефектом (діазолін, терфенадин);
3) з дуже слабким седативним ефектом (фенкарол, тавегіл, лоратидин).
Показання: алергічні стани (поліноз, кропив’янка, сезонна гарячка, лікарська алергія), атонічний і контактний дерматит, екзема, укуси бджіл та ос, сироваткова хвороба. Димедрол, дипразин також застосовують як снодійні або місцевоанестезуючі засоби. Вплив багатьох засобів цієї групи на ЦНС можна іноді використовувати для лікування хворих на паркінсонізм, у випадках вестибулярних розладів функції присінкового апарату, блювання, під час вагітності, для профілактики морської, повітряної хвороби, захитування.
Протипоказання: індивідуальна підвищена чутливість, професійна діяльність, яка потребує швидкої психічної або рухової реакції, обережно — органічні ураження печінки, серцево-судинної системи, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки (особливо діазолін), гіпотензивні стани (дипразин).
Блокатори Н1-рецепторів недоцільно призначати як монотерапевтичні засоби хворим на бронхіальну астму або під час гострих респіраторних вірусних інфекцій, оскільки їх м-антихолінергічна (атропіноподібна) дія призводить до згущення секрету бронхіальних залоз, формування в’язкої пробки у дихальних шляхах. Найкращий ефект при цьому досягають поєднанням протигістамінних засобів з бронхорозширювальними.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Димедрол, дипразин, супрастин, тавегіл потенціюють дію снодійних, нейролептиків, наркотичних анальгетиків та інших ЛЗ, які пригнічують ЦНС. Димедрол, дипразин і тавегіл (останній значно менше) посилюють ефекти холіноблокаторів і зменшують моторику травного каналу, істотно знижують абсорбцію ЛЗ, які одночасно призначають хворому (наприклад, непрямих антикоагулянтів, парацетамолу). Взаємодіючи з алкоголем, підвищують його токсичність. При цьому пригнічується їх вплив на ЦНС. Ці препарати ефективні у 60-70 % осіб, які страждають на морську хворобу. їх призначають за 30 хв до початку мандрівки. Протигістамінні засоби групи піперазину діють триваліше, ніж інші препарати. Одноразовий прийом викликає полегшення стану протягом 6-12 год.
Побічна дія. Препарати, які мають подразні властивості (дипразин, фенкарол, діазолін) спричиняють нудоту, біль у надчеревній ділянці, диспепсію. Тому їх треба призначати після їди. Підшкірне або внутрішньом’язове введення діазоліну небезпечне у зв’язку з можливістю виникнення інфільтратів. Після перорального прийому деяких засобів (димедрол, супрастин, дипразин, іноді тавегіл) спостерігається сухість слизової оболонки ротової порожнини (атропіноподібна дія). Майже всі блокатори Н1-рецепторів, крім супрастину, тавегілу, фенкалору, пригнічують ЦНС у дорослих. Тому особливої обережності слід дотримуватись у випадках амбулаторного призначення їх особам, професійна діяльність яких потребує підвищеної уваги і швидкої реакції. У дітей молодшого віку, навпаки, може виникати збудження, інсомнія, тремор. У випадках тривалого застосування цих засобів (понад 7-10 діб) можуть розвиватися алергічні реакції. Запобігання або зменшення багатьох побічних ефектів можна досягти зниженням дози чи відміною препарату, інколи ці явища проходять самостійно.
Н2-антагоністи є слабкими лугами у вигляді водорозчинних гідрохлоридів. Відрізняються від Н1-антагоністів меншою ліпофільністю. Лікарські засоби з групи Н2-антагоністів виявили себе найбільш ефективними і безпечними як препарати, що знижують шлункову секрецію. До їх першої генерації належить циметидин (майже не застосовується у зв’язку з високим
ризиком розвитку побічної дії), другої і третьої генерації — ранітидин, фамотидин та ін.
Кромолін-натрій, кетотифен (задитен) недокроміл-натрій (тайлед) та інші належать до групи протигістамінних засобів, які пригнічують вивільнення гістаміну.
Оскільки переважне фармакотерапевтичне значення їх полягає в лікуванні хворих з дихальними алергозами, зокрема бронхіальною астмою, їх фармакологічні особливості розглядаються в розділі «Лікарські засоби, які впливають на органи дихання».
ІМУНОМОДУЛЮЮЧІ ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ
ІМУНОСТИМУЛЮЮЧІ ЗАСОБИ
Імуностимулюючі засоби підвищують (нормалізують) імунні реакції. їх застосовують у комплексній фармакотерапії при імунодефіцитних станах, хронічних інфекціях, злоякісних пухлинах.
Класифікація.
До імуностимуляторів належать препарати різних фармакологічних груп, біогенні речовини, неоднорідні за хімічною будовою. В загальному вигляді їх можна класифікувати таким чином:
1. Полісахариди:
а) ліпополісахариди грамнегативних бактерій (продигіозан, пірогенал);
б) дріжджові полісахариди (зимозан).
2. Препарати нуклеїнових кислот і синетичні полінуклеотиди (натрію нуклеїнат).
3. Похідні піримідину і пурину (метилурацил, пентоксил).
4. Похідні імідазолу (декарис — левамізол, дибазол).
5. Інтерферони.
6. Вакцини (BCG).
7. Гормональні препарати тимуса (тимузин, Т-активін, тималін).
8. Вітаміни.
Продигіозан — ліпополісахаридний комплекс бактеріального походження (виділяють з культури В. prodigiosanum). Підвищує резистентність організму до інфекцій, ефективність протимікробних засобів, зокрема антибіотиків, стимулює систему Т-лімфоцитів, фагоцитарну активність лейкоцитів, функцію кори надниркових залоз, регенеративні процеси (у вогнищі запалення).
Пірогенал — ліпополісахарид, який утворюється у процесі життєдіяльності мікроорганізмів Pseudomonas aeruginosa та ін. Викликає пірогенну реакцію.
Натрію нуклеїнат серед засобів білкової структури для імуностимулюючого ефекту призначають найчастіше. Крім стимуляції лейкопоезу і підвищення кількості лейкоцитів у периферичній крові препарат активізує природні чинники імунного захисту організму (фагоцитарну активність макрофагів, міграцію лімфоцитів тощо). З похідних піримідину і пурину широко застосовують як імуностимулятори метилурацил і пентоксил.
Метилурацилу властива значна анаболічна і антикатаболічна дія. Він прискорює
процеси тканинної регенерації (загоювання ран), підвищує рівень гуморального
і клітинного імунітету.
Засоби, що впливають на імунні процеси.
Близькі до метилурацилу властивості має пентоксил, який широко призначають у клінічній практиці для стимулювання лейкопоезу, репаративних процесів, фагоцитозу. Впливає протизапально, стимулює вегетацію клітин, фагоцитарну активність, продукцію антитіл.
Показання: поєднання з антибіотиками, які пригнічують лейкопоез (наприклад левоміцетин), тривалий перебіг інфекційного процесу, неспецифічний виразковй коліт. Приймають усередину після їди.
Побічна дія: подразнення слизових оболонок травного каналу, яке супроводжується диспепсичними явищами. Хворі пентоксил переносять гірше, ніж метилурацил.
Левамізол (декарис) спочатку був відомий як протиглисний засіб. За своїм впливом на імунні процеси він наближається до гормону тимуса тимопоетину, імуностимулююча дія якого виявляється насамперед у регуляції процесу диференціації субкласів Т-лімфоцитів. Декарис не змінює продукції антитіл.
Показання: імунодефіцитні стани, деякі хронічні інфекційні захворювання, ревматоїдний артрит, пухлини. Вводять усередину в поєднанні зі специфічними засобами.
Інтерферон відомий як переважно противірусний засіб. Крім того, він сприятливо впливає на перебіг імунних процесів. У поєднанні з іншими лікарськими засобами його призначають при деяких інфекційних захворюваннях (наприклад, гепатит), а також пухлинах (особливо мієлома, лімфома із В-лімфоцитів). Інтерферон майже не має побічної дії, не має протипоказань, його можна призначати дітям будь-якого віку.
Вакцина BCG (BCG — від бацила Кальметта — Ґерена) містить непатогенні мікобактерії туберкульозу великої рогатої худоби (продукує туберкулін). Використовується для вакцинації проти туберкульозу. Призначають у комплексній терапії при деяких злоякісних пухлинах. Вакцина BCG стимулює макрофаги і певною мірою Т-лімфоцити. Позитивний ефект відмічають у випадках гострої мієлоїдної лейкемії, при деяких варіантах лімфоми (за винятком лімфоми Ходжкіна), раку кишок, грудної залози.
Тималін, Т-активін та ін. — препаати тимуса великої рогатої худоби. За хімічною структурою належать до поліпептидів. Застосовують при імунодефіцитних станах (наприклад після променевої та хіміотерапії у онкологічних хворих, при хронічних гнійних та запальних процесах тощо). Тималін стимулює імунологічну реактивність організму, регулює кількість Т- і В-лімфоцитів, стимулюєреакцію клітинного імунітету, фагоцитоз, активізує процеси регенерації.
ІМУНОСУПРЕСИВНІ ЗАСОБИ
Імуносупресивні лікарські засоби (імунодепресанти) — це препарати різних фармакологічних і хімічних груп, які пригнічують імунологічні реакції організму. Призначають для лікування при аутоімунних захворюваннях, пухлинах, для запобігання відторгненню трансплантатів. Серед сучасних методів пригнічення імунітету (призначення специфічних антигенів та антитіл, антилімфоцитарної та антитимоноцитарної сироваток, рентгенівське опромінювання, видалення лімфоїдної тканини) перевагу надають призначенню імунодепресантів як у вигляді мототерапії, так і в поєднанні з іншими ЛЗ.
Класифікація імуносупресивних лікарських засобів.
1. Антиметаболіти:
1) антагоністи пурину (меркаптопурин, азатіоприн);
2) антагоністи кислоти фолієвої (метотрексат).
2. Алкілюючі сполуки (циклофосфан, хлорбутин).
3. Протипухлинні антибіотики (актиноміцин D, циклоспорин).
4. Алкалоїди (вінкристин, вінбластин).
5. Глюкокортикоїди (преднізолон, трі-амцинолон, дексаметазон).
6.Антилімфоцитарна сироватка (глобулін).
7. Різні лікарські засоби, що мають імуносупресивний ефект: пеніциламін НПЗЛЗ — бутадіон, індометацин, похідні фенотіазину, препарати золота, гепарин, кислота амінокапронова, ферментні препарати (рибонуклеаза, дезоксирибонуклеаза, L-acnapaгіназа).
Точки впливу різних імуносупресивних ЛЗ у ланцюгу імунної відповіді є такими.
На імунну відповідь І фази (транспорт антигену і захоплення його макрофагами) впливають глюкокортикоїди і бутадіон, які знижують активність моноцитів і гранулоцитів, пригнічують фагоцитоз. Попереднє лікування цитостатичними засобами, крім того, призводить до зменшення кількості макрофагів. У II—III фазах антиген поглинається імунними клітинами, а лімфоцити, які перебувають у стані спокою, активуються і перетворюються на імунобласти.
Пригнічення імунної реакції досягається за допомогою глюкокортикоїдів, введенням антилімфоцитарного глобуліну (АЛГ) та іншими методами. У IV фазі імунної відповіді цитостатичні засоби та опромінювання блокують проліферацію ефекторних клітин (плазматичних і лімфоцитів), відповідальних за імунітет негайного та уповільненого типів. Цій фазі властива наявність циркулюючих антитіл і цитостатичних лімфоцитів. Пригнічення цитостатичних лімфоцитів можна досягати за допомогою АЛГ, глюкокортикоїдів і меншою мірою — цитостатиків. IgM деполімеризується під впливом пеніциліну.
