05 Психотропні препарати

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Основним механізмом дії засобів, які впли­вають переважно на функцію центральної нервової системи, є вплив на синаптичну передачу — як вибірково на окремі струк­тури мозку, так і генералізовано. В остан­ні роки суттєвого розвитку набули концеп­ції рецепторної дії цих засобів і пошуку лігандів. Особливої уваги в механізмі їх дії сьогодні надають вивченню стану мем­бран, біоенергетики, пероксидації ліпідів і антиоксидантного захисту клітини, наси­ченню тканин мозку киснем тощо.

Засоби цієї групи можуть пригнічува­ти або стимулювати функцію централь­ної нервової системи.

Класифікація. Залежно від харак­теру дії їх поділяють на такі підгрупи.

1. Засоби для наркозу.

а) засоби для інгаляційного наркозу;

б) засоби для неінгаляційного наркозу.

2.  Спирт етиловий.

3.  Снодійні засоби.

4.  Протисудомні засоби.

5.  Протипаркінсонічні засоби.

6.  Анальгетичні засоби:

а)    ненаркотичні анальгетики;

б) наркотичні анальгетики.

7. Психотропні засоби:

а) психодислептики, психотоміметики, або галюциногени (мескалін, псилоцибін, гармін, препарати індійських конопель  —   марихуана, гашиш; похідні ЛСД  — діетиламіду лізергінової кислоти);

б)   невролептики (невроплегіки, антипсихотичні засоби, або великі транквілізато­ри) — аміназин, левомепромазин, метеразин, френолон, трифтазин, хлорпротиксен,галоперидол, дроперидол, флуспірилен, пі-мозид, клозапін, сульпірид;

в)   транквілізатори, (анксіолітики, атарактики, антифобіки, або малі транквілізато­ри) — хлозепід, сибазон, феназепам, нозепам, лоразепам, мезапам, мепротан, ізопротан, амізил, мебікар, тріоксазин, оксилідин,грандаксин, гіндарин;

г) седативні засоби (натрію і калію бро­мід, бромкамфора, кореневище з кореня­ми валеріани, трава собачої кропиви (пустирник), валокормід, валоседан, корвалол,настій півонії, магнію сульфат);

д)   антидепресанти (імізин, амітриптилін,азафен, піразидол, тразодан, цефедрин, літію карбонат, літію оксибутират, літоніт,микаліт);

є) психостимулюючі засоби: психомотор­ні стимулятори (кофеїн-бензоат натрію, фенамін, меридил, сиднокарб, сиднофен); ноотропні і ГАМК-ергічні засоби (пірацетам, аміналон, фенібут);

є) адаптогени (плоди лимоннику, корінь женьшеня, екстракт левзеї рідкий, екстракт родіоли рідкий, екстракт елеутерококу рід­кий, пантокрин).

8. Аналептичні засоби (кордіамін, кам­фора, сульфокамфокаїн, етимізол, бемегрид, цититон, лобелін).

Засоби, що стимулюють переважно функ­ції спинного мозку (препарати групи стрих­ніну).

ЗАСОБИ, ЩО ПРИГНІЧУЮТЬ ФУНКЦІЮ ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

ЗАСОБИ ДЛЯ НАРКОЗУ

Засоби для наркозу — це лікарські речовини органічної та неорганічної при­роди, які при взаємодії з нервовими клі­тинами мозку викликають стан наркозу. Наркоз (грец. narke — присипляти, заці­пеніти), або загальна анестезія (грец. а, an — негативна частка; aisthesis — від­чуття) — це оборотне, тимчасове гальму­вання функцій центральної нервової сис­теми (ЦНС), яке виявляється відсутністю свідомості, втратою больової та інших ви­дів чутливості, зниженням рефлекторної збудливості і розслабленням скелетних м’язів за збереження життєво важливих функцій — дихання і кровообігу.

1. Засоби для інгаляційного наркозу.

а) рідкі леткі речовини (ефір для нар­козу, фторотан, енфлуран, ізофлуран);

б)   газоподібні речовини (діазоту оксид).

2. Засоби для неінгаляційного наркозу (тіопентал-натрій, гексенал, пропанідид,
натрію оксибутират, кетамін, мідазолам,пропофол).

Засоби для інгаляційного наркозу

Викликати стан загальної анестезії мож­на вдиханням засобів для наркозу — лет­ких рідин, які легко переходять у паропо­дібний стан, а також інгаляцією газоподіб­них речовин. Використання засобів для наркозу дає змогу створювати у вдихуваному повітрі потрібну регульовану кон­центрацію їх. Потрапляючи в альвеоли, анестетична речовина проникає у кров і одночасно виділяється через легені. Швид­кість настання наркозу і виведення з ньо­го залежить від розчинності анестетичної речовини в крові, а також від рівня апа­ратури.

Ефір для наркозу

Фармакодинаміка. Під впливом ефіру для наркозу артеріальний тиск змі­нюється мало, частота скорочень серця зростає. У стадії глибокого наркозу пригнічувальна дія на міокард компенсується посиленням продукції адреналіну і норадреналіну, проте чутливість серця до катехоламінів не змінюється. Ефір не має різкого ушкоджувального впливу на па­ренхіматозні органи, сприяє розслаблен­ню скелетних м’язів. Побічна дія. Недоліком ефіру для наркозу є неприємне для хворого і трива­ле (15-20 хв) введення в наркоз з вираже­ним збудженням. Останнє зумовлено, по-перше, подразнювальною дією ефіру на ре­цептори верхніх дихальних шляхів, по-друге, безпосереднім впливом на рухові структу­ри центральної нервової системи. Подразнювальна дія ефіру для наркозу на слизо­ві оболонки може викликати блювання, а в післянаркозний період — сприяти виник­ненню бронхопневмонії. Пригнічує функ­цію нирок (протеїнурія). Може спостеріга­тися ацидоз, кетонемія. Вибухонебезпечний.

Фторотан (галотан —1,1, 1-трифтор-2-хлор-2-брометан) — летка прозора без­барвна рідина із специфічним запахом, солодка на смак. Температура кипіння 50 °С. Фторотан і суміш його парів з повітрям, кис­нем, діазоту оксидом, ефіром для наркозу (до 13 %) не займаються і не вибухають. Фармакодинаміка. Фторотан не подразнює дихальних шляхів, гальмує се­крецію бронхіальних залоз і розширює бронхи, пригнічує гортанний й ковтальний рефлекси, розслаблює жувальну мускула­туру, пригнічує салівацію. При поглиблен­ні наркозу зменшується об’єм вдиху, що компенсується (у початковій стадії) при­скоренням дихання.

Побічна дія. Фторотан пригнічує функцію серцево-судинної системи. Кардіодепресивна дія проявляється негатив­ним впливом на міокард і зменшенням хвилинного об’єму крові (серцевого викиду). Внаслідок підвищення тонусу блу­каючого нерва сповільнюються передсердно-шлуночкова провідність і пульс. Знижується тону симпатичного і підви­щується тонус парасимпатичного відділу нервової системи. Депресія симпатичного судинорухового центру, зниження хвилин­ного об’єму крові, блокада автономних вуз­лів і зменшення периферичного судинно­го опору є причинами артеріальної гіпо­тензії — одного з тяжких ускладнень нар­козу фторотаном. Циркуляторна гіпоксія, яка виникає при цьому, посилюється гіперадреналінемією і підвищенням чутливості серця до катехоламінів. Поряд з цим відбу­вається пригнічення дихального центру і зменшення вентиляції легень, у результа­ті — поглиблення гіпоксії мозку. На фоні циркуляторної і гіпоксичної гіпоксії пря­ма дія фторотану на клітини кори велико­го мозку супроводжується зниженням їх енергообміну, що призводить до виснажен­ня їх функціональної активності.

Фторотан метаболізується в печінці з утворенням 3-фторхлоретану і дифторхлоретилену, з якими пов’язана його гепатотоксична дія. Частота фторотанового гепатиту становить 1 : 2500 — 1:10 000, причому фторотанового гепатоцелюлярного некрозу — у 30-50 % хворих, що про­являється через 5-20 днів після наркозу. Серед найімовірніших механізмів гепатотоксичності фторотану слід назвати два. По-перше, ушкодження гепатоцитів вини­кає внаслідок ковалентного зв’язування ре­активних проміжних продуктів біотрансформації фторотану з молекулами ліпопротеїдів і білками, що змінює їх третин­ну структуру і функціональну цілісність. По-друге, порушення кровотоку печінки внаслідок прямої ушкоджувальної дії пре­парату і особливо його метаболітів на ен­дотелій судин. Гепатотоксичну дію фто­ротану поглиблює гіпоксія. Нефротоксичний ефект може виявля­тися тимчасовою олігурією, що пов’язано із зменшенням кровотоку нирок. Фторотан сприяє розслабленню міометрія, лег­ко проникає крізь плацентарний бар’єр. Може використовуватися в комплексі з ефіром для наркозу (азеотропна суміш), діазоту оксидом, наркотичними анальгетиками, щоб забезпечити умови для прове­дення операції.

До рідких галогенізованих летких засо­бів для наркозу, які за багатьма параметра­ми фармакодинаміки і фармакокінетики схожі з фторотаном, належать також енфлуран (етран), метоксифлуран (пентран), ізофлуран. Вони менш токсичні, особливо якщо виникає потреба повтор­ного наркозу. Енфлуран не викликає бра­дикардії. Для метоксифлурану властива виразніша міорелаксація й анальгезія, що зберігається і після відновлення свідомо­сті. Проте препарат і його метаболіти мо­жуть спричинитися до тяжких уражень нирок. Ізофлуран менше, ніж інші галоїдвмісні засоби, сенсибілізує міокард до катехоламінів.

Азоту оксид (N₂O; закис азоту — застар.) — газ без кольору і запаху, со­лодкуватий на смак, не горить, але підтри­мує горіння.

Фармакокінетика. В організмі не змінюється, ніяких сполук з гемоглобіном не утворює, не розкладається, швидко (че­рез 2-5 хв після надходження) в незміненому вигляді виділяється через легені. При концентрації об’ємна частка 30-40 % у вдихуваній суміші викликає аналь­гезію, 60-80 % — втрату свідомості. По­дальше збільшення концентрації супрово­джується гіпоксією. Релаксація скелетної мускулатури недостатня. Наркоз не дося­гає достатньої глибини.

Фармакодинаміка. Діазоту оксид є найбезпечнішим засобом для наркозу. Його вплив на систему кровообігу, ди­хальну систему, печінку і нирки незнач­ний. Функцію симпатико-адреналової сис­теми стимулює незначно. У разі тривало­го наркозу може підвищитись рівень вуг­лецю діоксиду, внаслідок чого розвиває­ться гіпоксія, особливо якщо під час нар­козу було введено міорелаксанти. У ви­падках тривалого використання діазоту ок­сиду (2-4 дні) виникає пригнічення функ­ції кісткового мозку і зменшується кіль­кість лейкоцитів. Як правило, застосову­ють як компонент комбінованого знеболювання.

Засоби для неінгаляційного наркозу

Неінгаляційний наркоз досягається па­рентеральним, рідше ентеральним введен­ням засобів для наркозу.

Із парентеральних шляхів введення за­собів для наркозу найбільше поширення має внутрішньовенний.

Перевагами неінгаляційного (внут­рішньовенного) наркозу є швидке настан­ня наркотичного сну, слабко виражена ста­дія збудження, як правило, відсутність нудоти і блювання, а також безпечність для оточуючих: ці препарати не є вибу­хонебезпечними, не забруднюють повітря операційної, їх молена ширше використо­вувати для комбінованого наркозу. Недоліком неінгаляційного нарко­зу є утруднення контролю за його глиби­ною і тривалістю.

Класифікація. Препарати для не­інгаляційного (внутрішньовенного) нар­козу за тривалістю дії після одноразово введеної дози поділяють на засоби:

а) короткочасної дії (до 10-15 хв) —кетаміну гідрохлорид, пропанідид (сомбревін), пропофол (диприван);

б) середньої тривалості (20-50 хв) —тіопентал-натрій, гексенал;

в) тривалої дії (60 хв і більше) — на­трію оксибутират.

Кетаміну гідрохлорид Після введен­ня одноразової дози розвивається стан нар­козу — повна анальгезія у поєднанні з амнезією. Міорелаксація слабко вираже­на, можуть спостерігатись мимовільні рухи кінцівок. Ковтальний, гортанний, кашльо-вий рефлекси зберігаються і навіть поси­люються. Препарат дещо підвищує арте­ріальний тиск, збільшує кількість серцевих скорочень. Може спостерігатись са­лівація. Підвищується внутрішньоочний і внутрішньочерепний тиск. Ритм дихаль­них рухів і просвіт бронхіол не зміню­ються. Під час введення у наркоз і вихо­ду з нього можуть виникати марення, га­люцинації і неприємні сновидіння. Аналь­гезія після наркозу спостерігається про­тягом 6-8 год.

Показання: короткочасні операції, що не потребують релаксації м’язів. (При операціях тривалістю понад 10-15 хв слід застосовувати м’язові релаксанти; під час тривалих операцій потрібно комбінувати з іншими засобами для наркозу.)

Побічну дію кетаміну можна змен­шити введенням бензодіазепінових тран­квілізаторів, барбітуратів, невролептиків і агоніста пресинаптичних гальмівних a-адренорецепторів — клофеліну.

Пропанідид (сомбревін) Фармакодинаміка. Викликає нар­коз короткочасної дії (10-15 хв). Після введення пропанідиду можуть спостеріга­тись мимовільні рухи (посмикування, тре­мор) , деяке зниження артеріального тис­ку, тахікардія, ларингоспазм, короткочасне тахіпное з наступним пригніченням дихан­ня. На паренхіматозні органи не впливає. Показання: короткотривалі опера­ції в амбулаторних умовах, діагностичні дослідження, репозиція уламків кісток, зняття швів. Протипоказання: ураження нирок, печінки, шок. Побічна дія. Можуть спостерігати­ся нудота, блювання, біль голови, посиле­на салівація, подразнення вен (флебіт, тромбофлебіт). Пропанідид є гістамінолібератором, що може бути причиною роз­витку анафілактичного шоку.

Пропофол (диприван) — викликає стан наркозу через ЗО с після внутріш­ньовенного введення. Фармакокінетика. Рівномірно розподіляється у тканинах організму. Біотрансформується переважно печінкою з утворенням неактивних сполук. Фармакодинаміка. Механізм дії пов’язаний з неспецифічною дією на ліпіди мембран невронів ЦНС, внаслідок чого по­рушується функція натрієвих каналів. Крім того, під його впливом активізуються ГАМК-ергічні процеси в мозку. Практично не має анальгезуючої дії; поновлення функцій піс­ля його впливу відбувається швидко. Побічна дія: артеріальна гіпертен­зія, брадикардія, короткочасне апное.

Тіопентал–натрій (натрієва сіль 5-(1-метил-бутил)-5-етил-2-тіобарбітурової кислоти + + натрію карбонат) є похідними барбіту­рової кислоти, які мають чітку наркозну дію із слабкою анальгезією. їх натрієві солі розчинні у воді, але розчини через 2-4 год гідролізуються, тому їх готують без­посередньо перед введенням.

Фармакодинаміка. Наркоз на­стає протягом 1—2 хв після дрімоти і гли­бокого сну. Спочатку втрачається свідо­мість, потім знижується рефлекторна дія і м’язовий тонус. Рефлекс з рогівки збе­рігається до стадії глибокого хірургічно­го наркозу. Знижується швидкість мета­болізму в тканинах мозку, мозковий кро­вообіг, внутрішньочерепний тиск, зменшу­ється потреба тканин у кисні.

Натрію оксибутират — у-оксимасляної кислоти (ГОМК) натрієва сіль. Є синтетичним аналогом природного мета­боліту, виявленого у тканинах мозку. Має седативну, наркозну, антигіпоксичну дію. Слабкий анальгетик, активний міорелак-сант.

Антипсихотичні засоби (нейролептики)

 

Це лікарські препарати, які використовуються переважно для лікування хворих на шизофренію і ряд інших психозів, особливо тих, які супроводжуються значним збудженням, афективними реакціями, маренням, галюцинаціями, агресивністю. Вони проявляють багатосторонню дію на організм, але найбільше значення має наявність у них антипсихотичних властивостей.

Тепер арсенал антипсихотичних препаратів досить великий. Це, перш за все, похідні фенотіазину, тіоксантену і бутирофенону, а також діфенілбутілпіперидини (пимозид), дигідроіндолони (моліндон), дібензоксазепіни (локсапін), діабензодіазепіни і бензаміди (ремоксиприд). Препарати перших трьох груп, тобто похідні фенотиазину (аміназин, трифтазин, фторфеназин), тіоксантену (хлорпротиксен) і бутирофенону (галоперидол, дроперидол), вважають “типовими” нейролептиками,тому що вони викликають такі порушення функції екстрапірамідної системи, як паркінсонічний синдром і ін. Решта нейролептиків викликають такі негативні реакції дуже рідко. Тому їх називають “атиповими”.

Провідними сторонами фармакодинаміки нейролептиків вважають їх вплив на ЦНС, вегатативну інервацію і ендокринні залози. Серед різноманітних фармакологічних проявів цих засобів найважливіше значення для лікувавальної практики мають антипсихотичні і седативні ефекти. Антипсихотична їх дія проявляється в попередженні і усуненні продуктивної симптоматики психозів, зокрема, марення і галюцинацій, і затримці подальшого розвитку цих захворювань. Седативна дія проявляється  усуненням афективних реакцій, неспокою, тривоги, зменшенням рухової активності. Поєднання сонливості, рухового неспокою і вегетативних порушень відрізняє нейролептики від традиційних седативних і снодійних засобів.

Механізм дії цих провідних властивостей нейролептиків вивчений недостатньо. Дофамінова гіпотеза орієнтує лише на вплив цих засобів на дофамінові рецептори і обмін цього нейромедіатора. Але цього недостатньо. Навіть раніше багатогранність фармакодинаміки перших антипсихотичних засобів (резерпіну і аміназину) пов’язували з їх блокадою багатьох типів рецепторів головного мозку, зокрема дофамінових, a-адренорецепторів М-холіно-, Н₁– гістамінових і серотонінових (5-НТ₂) рецепторів.

Аміназин (хлорпромазін, ларгактил) – перший синтетичний нейролептик фенотіазинового ряду, що був запропонований для лікування психозів. Як і інші нейролептики, він характеризується багатогранною дією, перш за все на відповідні структури головного мозку. Ведучою властивістю його є наявність своєрідної седативної дії. Вона проявляється зменшенням реакції організму на зовнішні стимули, послабленням психомоторного збудження і напруження, зникненням почуття страху, ослабленням агресивності. Крім того, і це дуже важливо, наявність в аміназину і інших нейролептиків таких антипсихотичних властивостей як усунення марення, галюцинацій, інших проявів психозів. Ці властивості зумовлюють використання препарату для лікування шизофренії, інших психозів.

Поряд з цим, аміназин зменшує тонус і рухову активність скелетних м’язів (міорелаксантна дія), що зумовлено пригніченням супраспинальної регуляції м’язевого тонусу. Переважно за рахунок впливу на базальні ядра препарат дещо понижує температуру тіла через збільшення тепловіддачі, однако сприяє значному розвитку гіпотермії при фізичному охолодженні організма. Проявляє також протиблювотну дію.

Аміназин не є снодійним засобом, але викликає дрімотний стан, особливо при застосуванні у відносно великих дозах, що сприяє настанню поверхневого сну. Він потенціює дію снодійних, наркозних, протисудомних, наркотичних анальгетиків і місцевоанестезуючих засобів. В значній мірі це зумовлено тим, що аміназин пригнічує їх біотрансформацію.

Цей нейролептик впливає також на периферичну вегетативну інервацію, зокрема має адрено- і холінолітичні властивості. Він понижує артеріальний тиск, зменшує тонус гладенької мускулатури внутрішніх органів, гальмує секрецію слюнних, бронхіальних і травних залоз.

Аміназин має також подразнювальні властивості. При контакті його навіть із здоровою шкірою виникає подразнення, яке завершується анестезією її, а при повторному контакті виникає дерматит. При пероральному прийомі натще подразнення проявляється в вигляді диспепсичних реакцій.

Парентеральне уведення розчинів аміназіну також може призвести до появи побічних реакцій подразнювального характеру: появі болючих інфільтратів при внутрішньом’язевому уведенні, пошкодження ендотелію судин – внутрішньовенному.

В процесі лікування деякі ефекти аміназину (седативний, гіпотензивний і ін.) поступово зменшуються, але не антипсихотична дія.

До похідних фенотіазину відноситься також трифтазин. Це один з найбільш ефективних антипсихотичних засобів з менш враженою седативною дією. Досить сильний протиблювотний препарат. Трифтазин проявляє значний ранній вплив на продуктивну психотичну симптоматику (галюцинації, марення тощо). Особливістю цього засобу є те, що він не викликає загальної скованості, слабості, приглушення. Навпаки, під його впливом хворі стають більш активними, рано починають проявляти зацікавленність до оточення, сміливіше включаються в трудовий процес.

На відміну від аміназину, у трифтазину адренолітичні реакції майже не проявляються, він в меншій мірі потенціює дію снодійних засобів, позбавлений протигістамінних, спазмолітичних і протисудомних властивостей. Частіше викликає екстрапірамідні розлади.

Галоперидол (Альперідин, галдор) – як і трифтазин, відноситься до найбільш активних сучасних протипсихотичних засобів. Має седативні властивості, потенціює дію снотворних, наркозних і наркотичних анальгезуючих засобів. Має виражену дію на редукцію галюцинацит, маячних ідей. Відносно часто викликає екстрапірамідні порушення у вигляді паркінсонічного синдрому, акатизії, дистонічних проявів. Проявляє сильну протиблювотну дію. На відміну від аміназину не викликає  в’ялості, апатії.

Галоперидол досить ефективний при захворюваннях, які проявляються збудженням, зумовленим галюцинаціями, маяченням, маніакальних станах, його призначають навіть тим хворим, у яких розвинулась резистентність до інших нейролептиків; можна комбінувати з іншими препаратами, наприклад, зі снодійними і анальгетиками при передопераційній підготовці хворих, з анальгетиками для усунення больового синдрому, збудження, нудоти і блювання, при гострій коронарній недостатності тощо.

На початку лікування галоперидолом у окремих хворих можуть появитись приступи рухового збудження і судомні скорочення м’язів лиця, тулуба і ін. Ці прояви ліквідуються ін’єкціями аміназину чи кофеїну або їх поєднанням.

Дроперидол (дролептан, інагсин) – нейролептик, який відрізняється від інших антипсихотичних засобів сильною, швидко наступаючою, але нетривалою дією. Після уведення в вену вона проявляється через 2-5 хв, досягає максимального рівня через 20-30 хв і продовжується до 2-3 год. Із-за  недовготривалої дії дроперидол для лікування психозів не застосовується, за винятком необхідності усунення психомоторного збудження і галюцинацій. Дроперидол потенціює дію анальгезуючих і снодійних засобів, має протишокові, протиблювотні і протиаритмічні властивості, блокує a– адренорецептори, понижує артеріальний тиск тощо.

Нейролептанальгезія, викликана цими засобами, використовується також для ліквідації болю і шоку при інфаркті міокарда, і при важких нападах стенокардії. Ефективна також при набряку легень. Дроперидол використовується також при гіпертонічних кризах.

Із похідних дибензодіазепіна в якості протипсихотичного засобу інколи використовується клозапін (азалептин). Як і інші нейролептики він має сильну протипсихотичну активність, яка поєднується з седативними властивостями. Проявляє міорелаксантну дію і потенціює снодійні і анальгезуючі ефекти лікарських засобів. Цінною особливістю цього препарату є те, що він не викликає екстрапірамідних порушень, що характерно для “типових” протипсихотичних засобів, але в окремих хворих в процесі лікування може виникнути гранулоцитопенія. Через це в процесі лікування психозів клазапіном слід періодично проводити аналіз крові.

Нейролептичні засоби застосовуються, перш за все, для лікування хворих на шизофренію і інші психози, особливо ті, які супроводжуються значним збудженням, афективними проявами, маренням і галюцинаціями, агресивністю. Вони усувають також страх, неспокій, напруження. До таких психозів відносяться хронічні параноїдні і галюцинаторно-параноїдні стани, маніакально-депресивні і гострі алкогольні психози, психотичні розлади у хворих епілепсією тощо. І хоча з допомогою цих засобів не вдається досягнути повного виліковування – вони викликають тривалу ремісію

Загрозливим ускладненням для життя пацієнта може бути поява злоякісного нейролептичного синдрому, який виникає в осіб дуже, чутливих до нейролептиків. Він проявляється значною м’язевою ригідністю, лихоманкою, порушенням потовиділення. В крові значно зростає рівень креатинкінази, що свідчить про ураження м’язів. При цьому синдромі призначають протипаркінсонічні засоби, дантролен, бромокриптин, сибазон. Так як жарознижувальні препарати тут залишаються неефективними –  лихоманка усувається фізичним охолодженням. Зумовлена нейролептичною акінезією псевдодепресія піддається лікуванню протипаркінсонічними засобами.

В процесі лікування антипсихотичними засобами у жінок може появитись синдром аменореї-галактореї і безпліддя, у чоловіків – пониження лібідо, порушення еякуляції, імпотенція, безпліддя.

Крім того, в процесі лікування антипсихотичними засобами у хворих часто розвивається в’ялість, апатія, сонливість, сухість у роті, дискомфорт в ділянці серця, можлива ортостатична гіпотензія. Інколи зустрічаються застійна жовтяниця, лейкопенія, гранулоцитопенія, можливі ураження шкіри, фотосенсибілізація. У деяких хворих можуть розвинутись судоми, особливо при лікуванні аміназином, тим більше клозапіном.

Антипсихотичні засоби протипоказані, або застосовуються з обережністю при органічних захворюваннях головного мозку, органів кровотворення, печінки, нирок, серцево-судинній патології з явищами декомпенсації.

 

Нормотимічні засоби (препарати літію)

 

Активність по усуненню проявів маній характерна не тільки для солей літію (карбонатних, хлоридних, іодидних, ацетатних, цитратних і ін.), але й для нейролептичних і деяких протиепілептичних засобів, зокрема, карбамазепіну  і натрію вальпроату. Від антипсихотичних препаратів ці солі відрізняються  повільнішим розвитком лікувального ефекту, більшою вибірковістю нормотимічної дії, відсутністю седативних властивостей, тому вони не викликають загальної заторможеності.

Механізм психотропної, зокрема нормотимічної дії  солей літію ще не встановлений, але активно вивчається, особливо в напрямку взаємодії з обміном натрію і калію, впливу на адренергічну і серотонінергічну інервацію головного мозку і на обмін фосфоліпідів клітинних мембран. Вважають, що іони літію є антагоністами іонів натрію. Вони по натрійових каналам легко проникають в середину клітин, де частково заміщують іони натрію. Повільно покидаючи клітини, іони літію порушують швидкість обміну натрію і розподіл іонів калію, що відбивається на процесі деполяризації.

Призначають літію карбонат всередину після їди в дозах, які встановлюються індивідуально під контролем вмісту іону літію в сироватці крові. Концентрація його повина бути не нижче 0,6 ммоль/л і не вище 1,2-1,6 ммоль/л. Лікування починається з дози 0,6-0,9 г на день в 3 прийоми. При легкій переносимості дозу препарата збільшують щоденно на 0,3 г, в середньому до 1,5-2,1 г/ день, навіть до 2,4 г/день.

Побічні реакції виникають частіше всього напочатку лікування до встановлення стабільної концентрації. Вони проявляються тремтінням пальців, почуттям втоми, атаксією, сонливістю, спрагою, диспепсичними проявами, діареєю, порушенням ритму серця тощо. Можливе тимчасове збільшення маси тіла, порушення мислення, синдром відміни, гіперкінези. Ці реакції усуваються зменшенням дози препарату або тимчасовою відміною його на 1-2 дня, призначенням хворим анаприліну, натрію гідрокарбонату, еуфіліну, діакарбу і ін.

Нерідко виникає зворотня гіпофукція щитовидної залози, її гіпертрофія без підвищення функції. Можлива поліурія через втрату здатності збірних трубочок нефронів затримувати воду під впливом антидіуретичного гормону (так званий нефрогенний нецукровий діабет) Зустрічаються також набряки у зв’язку з здатністю іону літія затримувати іони натрію в організмі.

Протипоказання: порушення видільної функції нирок, серцево-судинні захворювання з проявами декомпенсації і порушенням провідності, вагітність.

 

Транквілізатори (анксіолітичні засоби)

 

Транквілізатори – це психотропні засоби, які усувають почуття тривоги, страху, неспокою, дратівливість, агресивність. Під їх впливом з’являється почуття спокою, врівноваженності, байдужості, зменшується рухова активність. Будь-яких порушень з боку свідомості й інтелекту не спостерігається. Отже, транвілізуючі засоби мають властивість нормалізувати психічну й емоційну діяльність осіб, у яких переважають процеси збудження. Завдячуючи таким властивостям (так званим анксіолітичним властивостям), ці препарати широко використовуються при лікуванні неврозів, станів психічного напруження і страху, нав’язливостей.

На відміну від нейролептиків, транквілізуючі засоби позбавлені антипсихотичних властивостей, тому вони неефективні при шизофренії і інших психозах. При захворюваннях з продуктивною симптоматикою більшість з них навіть не усувають стан психічного напруження, страху і інших проявів. Лише найбільш потужні транквілізатори, які отримані в останній час, наприклад, феназепам, здатні проявляти анксіолітичну дію при психічних захворюваннях. Але вони не впливають на перебіг цих захворювань і замінити собою нейролептики не можуть.

Розрізняють слідуючі групи транквілізуючих засобів:

а) агоністи бензодіазепінових рецепторів (феназепам, сибазон, мезапам та інші);

б) агоністи серотонінових рецепторів (буспірон) 

в) засоби інших механізмів дії (амізил, мепротан тощо).

Седативні засоби

Седативні засоби (лат. sedatio – заспокоєння) – це лікарські препарати, які проявляють заспокійливу дію, тому що підсилюють процеси гальмування в ЦНС. Вони зменшують або усувають легкі прояви неврозів, зокрема дратівливість, покращують настрій, нормалізують сон, потенціюють дію снодійних, анальгезуючих і транквілізуючих засобів. На відміну від транквілізаторів, седативні препарати не викликають міорелаксації, явищ психічної залежності. Вони добре переносяться хворими, не мають серйозних побічних ефектів, тому їх широко використовують у клінічній і амбулаторній практиці, навіть при лікуванні хворих літнього і похилого віку.

Серед цих препаратів важливе значення мають солі бромистоводневої кислоти (броміди), препарати валеріани й інших лікарських рослин, а також деякі похідні барбітурової кислоти в малих дозах.