09 Засоби, які впливають на функцію органів травлення

ЗАСОБИ, nЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 1

(настойка nполину, трава золототисячника, фепранон, мазиндол, пентагастрин, пепсин, nкислота хлороводнева розбавлена, атропіну сульфат, магнію оксид, алюмінію nгідроксид, альмагель, натрію гідрокабонат, ранітидин, фамотидин, гастроцепін n(пірензепін), омепразол, сукралфат, вісмуту дицитрат, мізопростол).

ЗАСОБИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА nФУНКЦІЮ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ – 2

(панкреатин, мезим форте, nфестал, контрикал, кислота амінокапронова, алохол, холосас, холензим, квіти nбезсмертника піщаного, кукурудзяні приймочки, плоди шипшини, магнію сульфат, nнатрію сульфат, препарати кореня ревеню, кори крушини, листя сени, гуталакс, nбісакодил, регулакс, кафіол).

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

(фуросемід, гідрохлортіазид, nклопамід, кислота етакринова, спіронолактон, тріамтерен, маніт, трава nпольового  хвоща, листя ортосифону, nлеспенефрил). засоби, які впливають на тонус та скоротливу активність міометрію n(динопрост, ергометрину малеат, окситоцин, пітуітрин, естрон, естрадіолу nдипропіонат, прозерин, рицинова олія, токоферолу ацетат, прогестерон, атропіну nсульфат, партусистен (фенотерол).

ПРОТИПОДАГРИЧНІ ЗАСОБИ

(алопуринол, етамід, уродан, уролесан).

 

Процеси травлення забезпечуються, з одного боку, nсистемою травних залоз, а з іншого, моторною (руховою) діяльністю nшлунково-кишкового тракту.

Відповідно до цього, при недостатності секреторної функції травного тракту nзастосовуються засоби, що збуджують смакові рецептори порожнини рота і язика, nпідвищуючи апетит (гіркоти), а також соляну кислоту розбавлену. Вони підвищують nактивність ферментів шлункового соку і забезпечують евакуацію харчових мас із nшлунка в кишку. У тих випадках, коли гіркоти і соляна кислота розбавлена не nнормалізують секреторну функцію травних залоз, хворим, як засоби замісної nтерапії, призначають ферментні препарати шлункового і підшлункового соків, інші nлікарські засоби.

Моторна функція шлунково-кишкового тракту забезпечує перемішування їжі і nпересування її по кишківнику. Це здійснюється завдяки постійній зміні тонусу nгладкої мускулатури, перистальтичних скорочень і маятникоподібних рухів. Ці nпроцеси, як і координація моторики різних відділів шлунково-кишкового тракту, nзабезпечується досить складним нейро-гуморальним механізмом регуляції. Він nскладається з нервових сплетень, великої кількості хемо- і механорецепторів, nхоліно- і адренорецепторів тощо. Цим пояснюється висока чутливість органів nтравлення до численних ендогенних речовин і  nлікарських препаратів.

Серед засобів, які підвищують моторну функцію шлунково-кишкового тракту, nрозрізняють такі, які усувають його атонію та засоби, що сприяють ліквідації nзакрепів (проносні препарати). Серед середників, які, навпаки, гальмують її, nважливе практичне значення мають препарати, які усувають спазми, і ті, що ліквідують nпроноси. Самостійне значення мають засоби, які викликають блювоту, чи навпаки, nможуть її спинити (протиблювотні препарати).

 

 ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА АПЕТИТ

 

Захворювання людини nчасто супроводжують­ся зниженням апетиту і nрозладами травлення. Апетит — це nемоційне відчуття, пов’язане з прагненням nлюдини до вживання певної їжі. На відміну nвід відчуття голоду — потреби організ­му в їжі, звичайно суб’єктивно nнеприємного яви­ща, апетит ґрунтується на nпотребі, пов’язаній з уявленнями про вживання їжі, що має бути, і є приємним відчуттям. Апетит посилюється уявленнями про вигляд, запах, смак їжі, про обста­новку, nде проходить її вживання, тощо.

Виникнення nапетиту зумовлене специфічним впливом «голодної» nкрові на центр голоду. У перші хвилини nвживання їжі апетит посилюється, nособливо коли їжа відповідає бажанню. Це сприяє активізації функції органів nтравлення: підвищується виділення шлункового соку, посилюється рухова nактивність травного каналу («голодна» nперистальтика) та ін.

Розлад nапетиту виникає при захворюваннях органів травлення (виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гастрит, гепатит, nцироз печінки та ін.), часто nрозвивається при невропсихічних захворюваннях (пухлини мозку, ен­цефаліт, істерія, психоз тощо), захворюваннях nендокринних залоз (цукровий nдіабет, гіперінсулінізм, nтиротоксикоз, гіпотиреоз), системі крові (анемія, лейкоз), злоякісних новоутвореннях, інфекційних захворюваннях, вагітності. Розріз­няють nтри види розладу апетиту: зниження nдо повної втрати (анорексія), підвищення, інколи досить різке (булімія), порушення апетиту, яке полягає у бажанні вживати неїстівні речовини n— крейду, вапно, попіл, землю тощо.

Анорексія — повна втрата апетиту за об’єктивної потреби в харчуванні, зумовлена функціональними або органічними порушеннями діяль­ності nцентру апетиту на рівні гіпоталамуса або вищих аналізаторів у корі nвеликого мозку. Дуже часто анорексія nсупроводжує інсульт, пухлини, травми nі запалення головного мозку, а також органічні nзахворювання ендокринних залоз. Вона є важливим симптомом гіпофізарної nкахексії, недостатності наднирників n(хвороба Аддісона).

Анорексія часто виникає на нервовому nґрунті (нервова анорексія, вона ж – невротична анорексія), nособливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто nсупроводжує підвищене почуття голоду, булімія.

Анорексія найчастіше трапляється в nосіб жіночої статі і проявляється “добровільним” схудненням. nЗдебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого nдозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до nїжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується nпідвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага nнадмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто nвиникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування nїжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними, nсечогінними та засобами, що пригнічують апетит.

 

Одночасно nз втратою апетиту хворий скаржить­ся на слабкість, підвищену втомлюваність, апатію. З часом знижується маса тіла, тургор тка­нин, зникає підшкірний жировий шар, nзменшуєть­ся маса скелетних м’язів, nз’являються ознаки вітамінної nнедостатності тощо.

Булімія n— патологічно підвищене відчуття го­лоду, яке супроводжується деколи слабкістю nі больовими відчуттями в nнадчеревній ділянці. Цей стан інколи nпоєднується із зниженням відчуття насичення, внаслідок чого виникає потреба в надмірно великих кількостях їжі (поліфагія). Різко виражена постійна булімія і поліфагія спостерігаються переважно при органічних ушкодженнях nголовного мозку або психічних nзахворюваннях, менш виражена n— при гіперінсулінізмі, у реконвалесцентів nпісля тяжких виснажливих інфекцій та ін.

Корекція nпорушень апетиту здійснюєть­ся nза допомогою гіркот і анорексигенних засобів. Ці засоби звичайно поєднують з препаратами етіотропної і патогенетичної терапії, спрямованої на усунення причин порушення апетиту і тих механізмів, які лежать в їх основі.

Гіркоти (amara) — це засоби рослинного походження, які мають nгіркий смак, застосовуються для підвищення апетиту і поліпшення травлення. Вони nмістять глікозиди, nефірні олії, алкалоїди тощо. Сировиною для виготовлення гіркот є трава полину гіркого, трава золототисячника, nлистя nбобівника трилистого (трилисника), трава деревію та ін.

 Фармакодинаміка. Механізм дії гіркот встановлений у лабораторії І. П. Павлова в дослідах на езофаготомованих со­баках, які мали пряму фістулу шлунка, вивчено також їх дію на секрецію шлун­кових залоз. Зрошення ротової порожни­ни таких тварин розчинами гіркот перед уявним харчуванням викликає активнішу секрецію шлункового соку порівняно з конт­рольними тваринами, яким гіркоти не за­стосовували. У разі введення цих речо­вин безпосередньо в шлунок через фісту­лу nсекреторний процес не стимулюється. Отже, дія гіркот на секрецію цих залоз здійснюється рефлекторно. Вони, подраз­нюючи nсмакові рецептори слизової обо­лонки nпорожнини рота і язика, рефлектор­но підвищують збудливість центру голо­ду , що викликає посилення секреції шлун­кового соку, підвищення апетиту, поліпшен­ня травлення.

Обов’язковою умовою для nвиявлення позитивної дії гіркот на апетит і nтравлен­ня є приймання їх усередину з nневеликою кількістю води за 20-30 хв до їди. При­ймання їх у лікарських формах, які маскують гіркий смак, як і введення в шлу­нок за допомогою зонда або в пряму кишку, є неефективним. Гіркоти, прийняті все­редину під nчас їди, гальмують секрецію і моторику шлунка.

Показання: гіпоацидний і хронічний атрофічний гастрит, анорексія неврогенного походження, перенесені оперативні втручання тощо.

Протипоказання: підвищена сек­реція, виразкова хвороба шлунка і двана­дцятипалої кишки, рефлюкс шлунково-стравохідний.

Як nгіркоти часто використовують пре­парати полину, золототисячника, бобівни­ка трилистого та деревію.

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.) — багаторічна трав’яниста рослина 100-120 см nзаввишки. Лікарською сиро­виною є трава, nяку заготовляють на почат ку цвітіння n(червень-липень). Висушують ЇЇ в nзатінку, під навісом або в сушарнях при nтемпературі 40-50 °С.

 

Полин гіркий (Artemisia absinthium L.)

З nцієї рослини виділені гіркі глікозиди абсинтин і анабсинтин, флавоноїди, ефірна олія, фітонциди, алкалоїди, вітаміни (ки­слота аскорбінова та провітамін А), nорганічні кислоти, дубильні речовини.

Галенові nпрепарати полину, як і всі інші гіркоти, рефлекторно стимулюють функцію залоз травного каналу, підсилюють виділення жовчі, поліпшують травлення.

Траву nполину використовують для виготовлення nекстракту, настойки та настою.

Екстракт полину густий — це густа маса темно-бурого кольору з ароматичним запахом полину та гірким смаком. Його призначають по 10-20 крапель за 30-40 хв до приймання їжі. Настойка nполину виготовляється на 70 % спирті nу співвідно­шенні 1:5. Це nпрозора бурувато-зеленого кольору nдуже гірка на смак рідина. При­ймають nїї по 15-20 крапель 3 рази на день за n15-20 хв до їди.

Золототисячник звичайний (ма­лий) (Centaurium etythraea Rain.) — дво­річна або однорічна трав’яниста рослина 10-40 см заввишки.

Золототисячник звичайний (Centaurium netythraea Rain.)

Трава nзолототисячника містить гіркі глікозиди, nалкалоїд генціанін, кислоту ас­корбінову, ефірну олію, слизи тощо.

Препарати nзолототисячника {настойка, настій) збуджують апетит, стимулюють секрецію травних залоз, підвищують перистальтику травного каналу.

Трава nзолототисячника входить до складу апетитних і nшлункових зборів.

Деревій звичайний (Achillea millefo–lium L.) — містить алкалоїди, філохінон, полісахариди, дубильні речовини, ефірні олії, органічні кислоти, спирти тощо. Має кровоспинні, антигіпертензивні властивості, збуджує апетит, секрецію слинних та шлункових залоз, виділення жовчі, зменшує метеоризм. Крім того, препарати деревію усувають спазми шлунка, кишок, жовчних проток. Офіцинальним є збір для збудження nапетиту (Species amarae), до складу якого входить трава полину гіркого (8 частин) і трава деревію звичайного (2 частини).

 Деревій звичайний (Achillea millefo–lium L.)

Крім nгіркот, апетит стимулюють також інші засоби, а саме: інсулін, який викли­кає відчуття голоду, що пов’язано з гіпо­глікемією, nдеякі психотропні n(аміназин, амітриптилін, nлітію карбонат), невротропні, антигіпертензивні (клофелін) засоби, анаболічні стероїди тощо.

Анорексигенні — це засоби, які знижують апетит. їх застосовують у випадках аліментарного ожиріння, яке погіршує перебіг багатьох захворювань, призводить до порушення обміну речовин, розладів з боку серцево-судинної системи, печінки та ін. Провідним методом лікування хворих на ожиріння є різке обмеження їжі з високою енергетичною цінністю і посилення фізичної активності, що створює в організмі негативний енергетичний баланс. Проте під час такого лікування звичайно виникає тяжке відчуття голоду, що примушує nзастосовувати препарати, які знижують апетит.

Класифікація.

1.       Препарати, nщо впливають на катехоламінергічну nсистему і стимулюють ЦНС:

а)      похідні фенілалкіламіну n(фепранон, дезопімон);

б)      похідні ізоіндолу n(мазиндол).

2.       Препарати, nщо впливають на серотонінергічну систему:

а) nпохідні фенілалкіламіну (фенфлурамін, nфенілпропаноламін).

3.       Препарати, nщо пригнічують шлунко­во-кишкові nліпази (орлістат та ін.).

Активним nанорексигенним засобом є фенамін, який має центральну nпсихостимулюючу і периферичну nадреноміметичну дію. Він стимулює центр насичення, що викликає пригнічення центру голоду. Крім того, препарат підвищує збудливість кори великого мозку, що, очевидно, також сприяє пригніченню цього центру. Проте як анорексигенний засіб фенамін не застосовується. Це зумовлено тим, що у хворих, які прий­мають фенамін з приводу ожиріння, розвивається загальне збудження, безсоння, ви­никає тахікардія, аритмія, підвищується артеріальний тиск. Крім того, до фенаміну швидко виникає звикання і пристрасть.

Серед nструктурних аналогів фенаміну виявлено ряд nречовин, яким властива більш-менш висока nвибірковість анорексигенної дії, а nтакож слабка психостимулююча і nпериферична активність. Такими nпрепаратами є фепранон і дезопі­мон. Порівняно з фенаміном nанорексигенний ефект цих препаратів nвиявляєть­ся меншою мірою. Механізм nдії такий самий, як фенаміну.

У nхворих на ожиріння фепранон сприяє зменшенню маси тіла. Активність його достатньою мірою виявляється у перші 8-12 тижнів, потім поступово знижується.

У nшлунку фепранон абсорбується швидко. Накопичується переважно в мозку, печінці, нирках. Т_1/2 — близько 8 nгодин. Інактивується інгібіторами nМАО. Виво­диться нирками частково у nвигляді метильованих метаболітів.

Хворі nпереносять фепранон і дезопімон добре. Проте в осіб з підвищеною чутли­вістю і при nпередозуванні можливі негативні nефекти у вигляді тахікардії, аритмії, підвищення артеріального тиску, неспокою, порушення сну. У разі тривалого викори­стання розвивається звикання і лікарська залежність.

Протипоказання: вагітність, пізні стадії гіпертензивної хвороби, порушен­ня мозкового і вінцевого кровообігу, інфаркт міокарда, глаукома, тиротоксикоз, за­хворювання, які супроводжуються підвищеною збудливістю центральної нервової системи і судомами тощо.

Мазиндол за анорексигенною дією перевищує фенамін у 5—10 разів. Крім того, він пригнічує абсорцію тригліцеридів, знижує рівень холестерину. Фенфлурамін і фенілпропаноламін схожі на мазиндол, але вони пригні­чують функцію ЦНС і підвищують AT.

Ормстат діє аноригенно, знижуючи активність шлунково-кишкових ліпаз.

 

ЗАСОБИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ СЕКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ ШЛУНКА

ДІАГНОСТИЧНІ nЗАСОБИ

Як nзасоби, що стимулюють секрецію залоз шлунка і тому застосовуються з ді­агностичною метою, використовують деякі продукти харчування, особливо екстрак­тивні — м’ясний бульйон, капустяний сік тощо. Їх застосовують як пробний сніда­нок перед взяттям шлункового соку для дослідження. Для цього також викорис­товують і лікарські засоби, а саме: кофеїн, пентагастрин, гістамін.

Природним nстимулятором секреції шлункових nзалоз є гастрин — гормон, який утворюється в слизовій оболонці переважно воротарної печери (antrum pyloricum) шлунка.  n

Звідси nвін надходить у кров, збуджує nпарієтальні екзокриноцити шлунко­вих залоз, які виділяють хлороводневу кислоту. nШлунковий сік має високу кис­лотність, nале порівняно низький вміст протеолітичних ферментів (пепсину тощо). Для дослідження шлункової секреції застосовують натуральний і синтетичний гастрин та його синтетичні аналоги, зокрема пентагастрин. Ці засоби при nпарентеральному введенні не nвикликають значних негативних nефектів.

Пентагастрин використовують як стимулятор шлункової секреції для визна­чення секреторної та кислотоутворювальної функції шлунка. Вводять підшкірно або внутрішньом’язово по 6 мкг/кг. Після введення препарату взяття й дослідження шлункового соку проводять через колені 15 хв протягом години і більше.

Побічна nдія: слинотеча, нудота, ко­роткочасне зниження артеріального тиску, nнеприємні відчуття в ділянці живота тощо.

Гістамін збуджує nспецифічні рецеп­тори: Н, — локалізуються в nгладкій мус­кулатурі бронхів, кишок, nсудин, Н₂ — у слизовій nоболонці шлунка, матці, серці. Внаслідок цього підвищується секреція бронхіальних, слинних та шлункових за­лоз, збільшується виділення жовчі, розширюються капіляри, знижується артері­альний тиск, зростає проникність стінки капілярів, зменшується об’єм циркулюючої крові. Поряд з цим підвищується скорочення гладкої мускулатури органів, а також секреція nглікокортикоїдів та адреналіну.

Вводять nпідшкірно гістаміну nгідрохлорид по 0,01 мг/кг у вигляді 0,1 % розчину. У разі недостатності залоз шлунка гістамін підвищує секрецію парієталь-них клітин, які продукують хлороводневу кислоту. Ефект настає через 7-10 хв, до­сягає максимального рівня через 20-30 хв, продовжується близько 60-90 хв. У ви­падках органічних порушень шлункових залоз введення гістаміну є неефективним.

 

ЗАСОБИ nЗАМІСНОЇ ТЕРАПІЇ

При nнедостатності секреторної функції шлункових nзалоз у зв’язку з їх органіч­ним nушкодженням застосовують засоби замісної nтерапії, тобто натуральний шлун­ковий nсік, або препарати, які містять основ­ні nйого компоненти, — хлороводневу кис­лоту, пепсин.

Кислота хлороводнева як головний компонент шлункового соку створює необ­хідне кисле середовище для максимальної протеолітичної дії пепсину. У шлунку кис­лота частково зв’язується з харчовими ре­човинами, частково нейтралізується слиною, слизом шлункового соку і вмістом nдванадцятипалої кишки, який може потрапляти до шлунка, наприклад, у випадках ахілії. Тільки незв’язана частина введеної кисло­ти хлороводневої створює певний кислий фон вмісту шлунка (РН близько 1,5-2).

У nмедичній практиці застосовується ки­слота хлороводнева nрозбавлена. Цей пре­парат містить 1 частину кислоти хлоро­водневої і 2 частини води. Це прозора без­барвна рідина, яка змішується з водою у будь-яких співвідношеннях. її застосову­ють усередину по 10-15 крапель на 1/4-1/2 склянки води під час їди або в мікстурі з пепсином — столовими ложками.

Кислота nхлороводнева розбавлена, що введена nв шлунок до їди, стимулює секре­цію шлункового соку, перетворює неактив­ний пепсиноген, nякий виділяється головни­ми клітинами слизової оболонки, на актив­ний пепсин. nЗменшує перистальтику шлун­ка, nвикликає затульний рефлекс. При вживанні під час їди вона сприяє розчиненню сполучної тканини м’ясних продуктів, оптимальному рН для активності пепсину, під­вищує тонус і моторно-евакуаторну функцію шлунка (кислотний рефлекс), гальмує перехід недостатньо перетравленої їжі в кишки, зменшує процеси бродіння в шлун­ку, внаслідок чого зникає печія, відригуван­ня і біль у надчеревній ділянці. Цінною властивістю цього препарату є здатність стимулювати продукцію гастрину в шлунку, секретину і холецистокініну — стимуляторів зовнішньосекреторної функції підшлункової залози і виділення жовчі у два­надцятипалу nкишку. Він також сприяє абсорбції nзаліза із шлунка і тонкої кишки.

Показання (часто в поєднанні з пепсином): ахілія, гіпоацидні стани, диспеп­сія, nгіпохромна анемія.

Протипоказання: ацидоз, гострий гастрит.

Побічна nдія: у випадках тривалого введення у великих дозах — ацидоз, роз­м’якшення емалі зубів.

Пепсин — протеолітичний препарат шлункового соку, розчинний у воді і спир­ті. Отримують із слизової оболонки шлунка свиней і змішують із цукровою пуд­рою. Призначають усередину по 0,2-0,5 г перед або під час їди в порошках або в мікстурі, звичайно в комбінації з кисло­тою хлороводневою розбавленою.

Пепсин nу шлунку виявляє оптимальну протеолітичну активність при рН 1,4-2,5. При підвищенні рН активність знижуєть­ся, а при рН понад 6 — припиняється. У дванадцятипалій кишці під впливом фер­ментів підшлункової залози пепсин руй­нується. nУ кислому середовищі шлунко­вого вмісту гідролізує білок до пептидів, частково до амінокислот.

Найкращим засобом nзамісної терапії при недостатності секреції nшлункових за­лоз є сік шлунковий натуральний. Його отримують від тварин (собак, коней) nметодом уявного харчування, розроблено­го І. П. Павловим. Діючими агентами цьо­го препарату є кислота хлороводнева, пепсин та інші ферменти слизової оболонки шлунка. Це прозора безбарвна рідина, кисла на смак, із слабким специфічним– запахом. Призначають усередину по 1 -2 столових ложки під час їди.

Подібну nдію мають пепсидин nі ацидин-пепсин.

ЗАСОБИ, nЩО ПРИГНІЧУЮТЬ СЕКРЕЦІЮ nЗАЛОЗ ШЛУНКА

При nзахворюваннях шлунка, які супро­воджуються підвищеною кислотністю шлун­кового соку (виразкова хвороба, гіперацид­ний гастрит), використовуються холіноблокуючі засоби і засоби, які усувають стимулюючий nвплив ендогенного гістаміну на залози nшлунка. Практичне значення ма­ють nм,-холіноблокатори (гастроцепін), блокатори Н₂-рецепторів (ранітидин, фамотидин), блокатори протонного насоса (Н⁺, nК\ АТФ-аза) (омепразол, nланзопразол, пантопразол, рабепразол, нізатидин та ін.).

Омепразол

 Холіноблокатори на рівні периферич­них нервових вузлів, як і на рівні м-холінорецепторів, значно пригнічують стиму­люючу дію блукаючого нерва на залози шлунка, внаслідок чого гальмується секре­ція кислоти хлороводневої. При повтор­ному nвведенні цих засобів згодом зникає гіперацидний стан і пов’язане з цим пору­шення шлункового травлення.

З nблокаторів Н₂-рецепторів у клінічній практиці nшироко застосовують раніти­дин та фамотидин, що мають значну активність і не є шкідливими для пацієн­та.

Ранітидин

 Вони є конкурентними антагоністами гістаміну. Діючи на Н₂-рецептори nпарієтальних екзокриноцитів, ці засоби значно зменшують секрецію кислоти хлороводневої. Меншою мірою пригнічують секре­цію nпепсину і гастромукопротеїду (внут­рішнього nфактора Касла). Ці препарати мають низьку nліпофільність, тому погано долають гематоенцефалічний бар’єр, виді­ляються nпереважно нирками в незміненому nвигляді.

Ранітидин відрізняється високою бло­куючою активністю nта вибірковістю дії на Н₂-рецептори, nа також низькою токсич­ністю. Добре nабсорбується з травного каналу n(біодоступність — 50 %). Т_1/2 — 8-12 годин.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, гіпергастри-немія, рефлюкс, ерозивний гастрит, дуоденіт.

Побічна nдія: головний біль, шкір­ний висип, пронос, запор.

Фамотидин і нізатидин активніші, ніж ранітидин, діють триваліше (призна­чають 1 раз на добу), мають менше побіч­них ефектів.

Омепразол пригнічує функцію про­тонного насоса (Н⁺, К⁺, nАТФ-ази) парієтальних екзокриноцитів nшлунка.

Добре nабсорбується з травного каналу. Діє тривало (призначають 1 раз на добу). Зв’язується з білками крові. Біотрансфор-мується в кислому середовищі канальців парієтальних nекзокриноцитів на активний метаболіт nсульфонамід. Останній утворює дисульфідний nмісток з Н”¹“, К⁺, АТФ-азою і блокує її активність. Препарат пригнічує nбазальну і стимульовану секрецію кисло­ти хлороводневої, пепсину, має гастропротекторну активність.

Показання: виразкова хвороба шлун­ка і дванадцятипалої кишки, рефлюкс, син­дром Золлінгера – Еллісона.

Побічна nдія: діарея, нудота, кишко­ва колька, слабкість, головний біль.

Бактерія Helicobacter pylori досить nслабкий патоген, і може довго існувати в організмі, не проявляючи себе

 

Але виразка чи рак шлунка починають nрозвиватись, коли додаються й інші фактори ризику, наприклад, порушення режиму харчування, емоційні стреси, підвищена nкислотність.

 

АНТАЦИДНІ ЗАСОБИ

 

Засоби nз властивістю лугів часто ви­користовують nдля нейтралізації кисло­ти хлороводневої nшлункового соку. До них звертаються тоді, nколи гіперсекреція шлункових залоз не nусувається холіно- та nгістаміноблокуючими засобами. До nантацидних засобів належить натрію nгідрогенкарбонат, магнію оксид, магнію трисилікат, nалюмінію гідроксид і каль­цію nгідрогенкарбонат. Ці засоби відріз­няються nміж собою швидкістю розвитку ефекту, nефективністю, швидкістю абсорб­ції з кишок, наявністю резорбтивної дії, здатністю утворювати вуглекислоту в шлунку.  розвиток гастриту

Найшвидше nдіє натрію гідрогенкарбонат (NaHCO₃). nПри взаємодії його з nкислотою хлороводневою шлункового соку (NaHCO₃ + HC1 = NaCl + СО₂ +  Н₂О) nутворюється вуглекислота. Нако­пичуючись nу шлунку, вона може сприяти перфорації nйого стінки (за наявності ви­разки). nКрім того, подразнюючи рецептори слизової оболонки шлунка, вуглекислота викликає вторинну гіперсекрецію, що зму­шує вдаватися до нового введення антацидних засобів. Поряд з цим натрію гідро­генкарбонат, вільно адсорбуючись, може бути причиною системного алкалозу. Цьо­му сприяє також накопичення у дванадця­типалій кишці гідрогенкарбонатів кишко­вого вмісту, оскільки вони залишаються не нейтралізованими кислотою хлороводне­вою, яка сюди надходить із шлунка.

Подібно nдо натрію гідрогенкарбонату, швидкий nантацидний ефект має кальцію карбонат осаджений (СаСО₃). При взає­модії його з кислотою хлороводневою шлун­кового соку також утворюється вугле­кислота (СаСО₃ + 2НС1 і СаС1₂ + Н₂О + + СО₂), яка здатна викликати вторинну гіперсекрецію. Системний алкалоз при цьому розвивається рідше, тому що вугле­кислота nнадходить у кров повільніше. Звичайно алкалоз nвиникає лише в разі значного nпередозування препарату і по­єднується з гіперкальціємією. Кальцію nкарбонат викликає запор.

Хворим nна виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої nкишки доцільно призна­чати nантацидні засоби, які в шлунку утво­рюють гелі, що тонкою плівкою покрива­ють виразки і таким чином захищають їх від кислоти і подразнювального впливу їжі. Такі властивості мають препарати магнію й алюмінію — магнію трисилікат і алю­мінію гідроксид. Вони, nна відміну від натрію nгідрогенкарбонату і кальцію карбо­нату, при взаємодії з кислотою хлороводне­вою не nутворюють вуглекислоти і не викли­кають системного алкалозу. Дія магнію оксиду n(MgO) і магнію nтрисилікату (2MgO.3SiO₂.(H₂O)n) розвивається по­вільно. nАктивність магнію оксиду вища, ніж натрію nгідрогенкарбонату, приблизно в 3-4 рази (MgO + 2НС1 <=> MgCl₂ + Н₂О). Він абсорбується з кишок у невеликій кіль­кості. У разі патології нирок можлива гіпермагніємія. Введення його у великій кількості може викликати послаблювальний ефект. Магнію трисилікат має також адсор­буючі властивості. У шлунку він набуває nжелеподібного стану. При цьому 1г його нейтралізує n155 мл 0,1 н. розчину кислоти хлороводневої.

Алюмінію гідроксид у шлунку утво­рює гель, має виразні адсорбуючі й ан­тацидні властивості (Al(OH)₃ + 3HC1 = А1С1₃ + ЗН₂О). Один грам цього nпрепа­рату нейтралізує 250 мл n0,1 н. розчину НС1. Утворений у процесі цієї реакції алюмінію хлорид у кишках nперетворю­ється на нерозчинний nалюмінію фосфат, який має в’яжучі nвластивості, може ви­кликати запор.

Як nактивний антацидний засіб призна­чають альмагель. Це комбінований пре­парат, до складу якого входить гель алю­мінію гідроксид, магнію оксид і D–copбіт. До складу препарату альмагель-А входить також анестезин. За рахунок пер­ших двох речовин здійснюється анта­цидний, nадсорбуючий і обволікаючий ефект. D-сорбіт сприяє посиленому ви­діленню nжовчі і послабленню кишок.

Показання: виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпер­ацидний nгастрит, езофагіт та інші захво­рювання травного каналу з гіперацидним ефектом. Альмагель-А застосовують у ви­падках, коли ці захворювання супроводжу­ються нудотою, блюванням, болем.

Маалокс — містить магнію та алюмі­нію гідроксид і призначається за такими nсамими показаннями

Безпосередньо nзахищають слизову обо­лонку nшлунка гастропротектори завдяки створенню механічного захисту (сукралфат, nвісмуту трикалію дицитрат) або nвпливу на слизовий бар’єр (карбеноксолон, лізопратол).

 

 

ЗАСОБИ, nЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ АКТИВНІСТЬ

(МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ АКТИВНІСТЬ ШЛУНКА

При nзахворюваннях шлунка, які супро­воджуються його гіпотонією, виникає потреба в застосуванні засобів, які підви­щують його тонус і стимулюють перисталь­тику. Для активізації цієї функції призна­чають холіноміметичні засоби: м-холіноміметики (ацеклідин) і антихолінестеразні засоби (фізостигмін, галантамін, особливо прозерин).

Прозерин

Останнім nчасом застосовують прокінетики: метоклопрамід, цизаприд — агоністи серотонінових рецепторів — та дромперидон — блокатор na-адренорецепторів.

Дія nацеклідину здійснюється nчерез збудження nм-холінорецепторів, а антихолінестеразних — через зв’язуван­ня і зворотне зниження активності холінестерази, внаслідок чого в синапсах холінорецепторів накопичується ацетилхолін — медіатор цих синапсів. При цьому під­вищується не тільки рухова активність шлунка, а й секреція nшлункового соку.

Як nстимулятор моторної функції шлун­ка найчастіше призначають прозе­рин, рідше ацеклідин.

У процесі лікування цими nзасобами зникає відчуття тиснення, nпереповнення, тупий розпираючий біль nу надчеревній ділянці, блювання nзеленуватим вмістом шлунка, гикавка та інші ознаки атонії шлунка. Стимулятори моторики шлунка застосовують при захворюваннях, коли виникає nатонія шлунка (інфаркт міокар­да, nперитоніт, тромбоз судин шлунка тощо).

Атонію шлунка усувають nтакож на­трію хлорид (у вену по 5-Ю мл 10 % розчину), nпітуїтрин (підшкірно nабо у вену по 2-5 ОД) тощо.

Протипоказання: бронхіальна астма, стенокардія, атеросклероз, органіч­ні захворювання серця, епілепсія, гіпер­кінези.

 

ЗАСОБИ, nЩО ПРИГНІЧУЮТЬ

РУХОВУ nАКТИВНІСТЬ (МОТОРИКУ) ШЛУНКА

 

У nвипадках надмірно високого тонусу гладких м’язів шлунка, що спостерігається у хворих на виразкову хворобу, з пілороспазмом, кардіоспазмом, спастичним колітом тощо призначають спазмолітичні засоби: м-холіноблокатори (атропін, платифілін, бутилскополамін); м,-холіноблокатори (піренцепін, гастроцепін); міотропні засоби (папаверин, но-шпа), а також пробантин, що nмає м-холіно- і гангліоблокуючу дію. м-Холіноблокатори переривають потік нервових nімпульсів із центру блукаючого нерва nдо м’язів шлунка на рівні м-холінорецепторів. Внаслідок цього моторика шлунка і nсекреція шлункових залоз зни­жуються. nМіотропні nспазмолітики впливають на nгладкі м’язи безпосередньо.

БЛЮВОТНІ nЗАСОБИ

У nдеяких випадках виникає гостра по­треба в блюванні, що сприяє випорожнен­ню шлунка і видаленню з нього речовин, які подразнюють і ушкоджують його сли­зову оболонку. Цей складний рефлектор­ний акт здійснюється за допомогою блю­вотних засобів, які мають властивість ви­бірково збуджувати центр блювання.

Введення nтаких засобів викликає антиперис­тальтику тонкої кишки, внаслідок чого її вміст nможе частково закидатися до шлунка, збільшую­чи nйого об’єм. Потім виникає спазм пілоричної частини nшлунка і розслаблення тіла шлунка та його nкардіального отвору. Кардіальна частина шлунка підтягується догори, стравохід розши­рюється і стає коротшим. Створюються сприятли­ві умови для зворотного викиду шлункового вміс­ту. nЦьому сприяють інтенсивні скорочення діаф­рагми nі м’язів черевної стінки. Різке підвищення внутрішньочеревного і внутрішньошлункового тиску створює умови для випорожнення шлунка. Блювання nпочинається з глибокого вдиху, скоро­чення nдіафрагми, відведення надгортанника, підняття nгортані і м’якого піднебіння. Це сприяє ізоляції дихальних шляхів від блювотних мас.

Блюванню nзвичайно передує період нудоти. З’являється блідість, холодний піт, посилюється nсекреція слинних, шлункових і бронхіальних за­лоз, сльозотеча, дихання стає аритмічним, знижується артеріальний тиск, відмічається загаль­на слабкість, пригнічення довільних рухів, тяжкі суб’єктивні відчуття. Незабаром після блюван­ня ці явища зникають.

Центральною nланкою блювального акту є nблювотний центр , який координує nцей складний рефлекторний процес. З центром зв’язана спеціальна хеморецепторна зона, яка отримала назву пускової (тригерної). Збудження блювотного центру хімічними речовинами може здій­снюватися шляхом прямого впливу або рефлекторно. У зв’язку з цим розрізня­ють блювотні засоби центральної (прямої) і рефлекторної (периферичної) дії.

До nблювотних засобів центральної дії належить апоморфіну гідрохлорид, який отримують дією кислоти хлороводневої на морфін. Це білий, злегка жовтуватий або сіруватий кристалічний порошок без запа­ху. Погано розчинний у воді й спирті. Вод­ні розчини на світлі і при тривалому збері­ганні набувають інтенсивно зеленого кольо­ру і стають не придатними до вживання. Про пряму дію апоморфіну свідчить поява блювання після нанесення його безпосере­дньо на пускову зону блювотного центру.

Апоморфін nстимулює хеморецептори тригерної nзони блювотного центру, внаслі­док nчого виникає 2-3-разове блювання, звичайно nчерез 10-15 хв після підшкір­ного введення. nВведення апоморфіну все­редину nнедоцільне, оскільки він абсорбу nється недостатньо й ефект настає пізно. У випадках пригнічення блювотного центру (наркоз, отруєння снодійними засобами, тяжка алкогольна інтоксикація) nблювот­на дія апоморфіну не проявляється. Вве­дений усередину апоморфін абсорбується в шлунку і кишках недостатньо, тому його вводять переважно підшкірно.

Апоморфін nметаболізується у печінці з утворенням nглюкуронідів. Виводиться (близько n4 %) нирками.

Показання: видалення із шлунка отруйних речовин або недоброякісних про­дуктів харчування, головним чином у та­ких nвипадках, коли неможливо здійснити промивання шлунка зондом (спроби самогубства, психічні захворювання, втрата свідомості, порушення ковтання тощо); гостра інтоксикація етиловим спиртом, вироблення умовнорефлекторної реакції огиди nдо алкоголю у процесі лікування хворих на хронічний алкоголізм.

Побічна дія: колапс, зорові галю­цинації, неврологічні розлади.

Протипоказання: тяжкі захворю­вання серця, атеросклероз, виразкова хво­роба шлунка і дванадцятипалої кишки, активні форми туберкульозу легень із схиль­ністю до легеневих кровотеч, органічні nзахворювання центральної нервової сис­теми, похилий вік.

До блювотних засобів рефлекторної дії належать препарати блювотного коре­ня, трави мишатника, міді суль­фат, цинку nсульфат, еметин nта ін. Рефлекторний характер блювотної дії еметину вперше встановлено в лабораторії І. Павлова його учнем Н. Н. Токаре­вим. Він показав, що цей алкалоїд у собак викликає блювання лише в разі введення в шлунок. При перетинанні блукаючих не­рвів, змазуванні слизової оболонки шлун­ка місцевоанестезуючими засобами, а також при введенні еметину парентерально або в пряму nкишку блювотний ефект не настає.

Засоби nцієї групи, в тому числі міді й цинку сульфат, застосовуються nдуже рід­ко (всередину nпо 1 столовій ложці 3 % розчину) у зв’язку з nподразнювальним їх впливом на слизову nоболонку шлунка і загальнотоксичною nдією.

 

ПРОТИБЛЮВОТНІ ЗАСОБИ

На nвідміну від блювотних, протиблювотні nзасоби застосовують дуже часто, оскіль­ки блювання супроводжує численні за­хворювання, при яких у процес втягують­ся n«блювотні зони» організму: горло, він­цеві та брижові судини, очеревина, жовчні протоки, кора великого мозку та ін.

Блювотний nрефлекс викликається під­вищеним тиском у шлунку і в різних від­ділках тонкої й товстої кишок, спазмом порожнистих органів (бронхів, шлунка, кишок, жовчних проток і сечових шляхів, судин), підвищенням внутрішньочерепно­го тиску у зв’язку з пухлинами, абсцесами, nпід впливом психічних чинників. Блюван­ня виникає під час інтенсивного болю будь-якого генезу, як і при інтоксикації багать­ма лікарськими засобами, наприклад цито­статиками, серцевими глікозидами та ін.

Залежно nвід патогенезу розрізняють блювання nцентрального і рефлекторного походження. nВідповідно до цього розріз­няють протиблювотні засоби центральної і рефлекторної дії. Призначаючи протиблювотні засоби, потрібно враховувати генез блювання. Зокрема, у випадках блю­вання, nзумовленого збудженням блювот­ного центру через підвищену збудливість nцентральної нервової системи, признача­ють засоби, які знижують її збудливість: седативні, снодійні, антихолінергічні, протигістамінні, невролептичні.

Найефективнішими nпротиблювотними засобами центральної дії є похідні фенотіазину, особливо етаперазин, трифтазин nтощо. Механізм їх дії полягає у блокаді дофамінових рецепторів хеморецепторної nпускової зони в довгастому мозку.

Протиблювотна nдія етаперазину пере­вищує nдію аміназину приблизно в 10 ра­зів. Тому його широко використовують у випадках блювання центрального поход­ження: під час вагітності; зумовленого інтоксикацією лікарськими засобами, які впливають на тригерну зону (препарати наперстянки, апоморфін); у післяоперацій­ному періоді; у хворих на променеву хво­робу; усуває також гикавку. Етаперазин, nпоряд з іншими невролептиками, nмалоефективний у разі морсь­кої хвороби. При морській і повітряній хворобі блювання зумовлене надзвичай­ним збудженням аналізатора гравітації (вестибулярного апарату), звідки імпу­льси надходять до блювотного центру, а не nдо тригерної зони. Особам з підви­щеною збудливістю аналізатора граві­тації рекомендується профілактичне застосування лікарських препаратів, які містять скополамін (таблетки «Аерон»). При цих захворюваннях ефективні та­кож протигістамінні засоби — димед­рол nі дипразин, які мають седативні і антихолінергічні властивості,

 метоклопрамід, як і препарати ментолу, зокре­ма валідол.

Новими nпротиблювотними засобами, які призначають nпри хіміотерапії в онкологіч­ній nпрактиці, є антагоністи серотонінових рецепторів: гранісетрон, ондансетрон, тропісетрон.

До nскладу таблеток n«Аерон* вхо­дить n0,0001 г nскополаміну камфорно-кислого nта 0,0004 г nгіосціаміну камфор-нокислого. nЗастосовують для профілак­тики nморської і повітряної хвороби (і лі­кування хворих), ліквідації симптомо-комплексу Меньєра, зменшення салівації і сльозотечі при операціях у ділянках лиця і верхніх дихальних шляхів, у випадках nблювання і нудоти вагітних. Для профі­лактики морської і повітряної хвороби 1-2 таблетки «Аерону» приймають усе­редину за 30-60 хв до відправлення, по­тім ще 1 таблетку через 6 год.

Ефективним nпротиблювотним засобом центральної nдії є також метоклопра-мід n(реглан, церукал) — специфічний блокатор дофамінових (Д₂) рецепторів тригерної зони, а у великих дозах — і се­ротонінових. nЙого протиблювотна актив­ність значно nперевищує дію аміназину. Метоклопрамід nпідвищує ефекти ацетил­холіну на nм-холінорецептори кишок, то­нус nсфінктера стравоходу, розслаблює пілоричну частину шлунка й ампулу двана­дцятипалої кишки, стимулює перисталь­тику і nприскорює евакуацію із прокси­мальних nвідділів кишок. Сприяє загоюванню nвиразок шлунка і дванадцятипалої кишки.

Як nпротиблювотний засіб метоклопра­мід призначають у випадках розладу трав­лення, нудоти і блювання, зумовлених про­меневою терапією, дією серцевих глікози­дів, засобів для наркозу і антибіотиків, а також токсикозом вагітних. Крім того, цей препарат застосовують у комплексному лікуванні хворих на виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, при дискінезії органів черевної порожнини, післяопераційній атонії кишок, метеориз­мі, для полегшення інтубації nтрахеї, при рентгенологічному nдослідженні кишок тощо. Призначають nпо 1 таблетці (0,001 г) nЗ рази на день до їди, у тяжких nвипадках — внутрішньом’язово або nвнутрішньовенно по 2 мл 0,5 % розчину n1-3 рази на добу.

Побічна дія: екстрапірамідні роз­лади, діарея, сонливість, шум у вухах, су­хість у роті тощо.

Протипоказання: nобережно дітям до n14 років, водіям автотранспорту.

У nвипадках рефлекторного блювання, викликаного подразненням слизової обо­лонки шлунка, nзастосовують місцевоанестезуючі засоби — nанестезин, новока­їн, nа також ментол, nм’ятну воду, кра­ще nв поєднанні з льодом. При спазмі глад­кої мускулатури порожнистих органів черевної порожнини (пілороспазм, жовч­на і ниркова колька), які супроводжують­ся болем, застосовують спазмолітики (атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, но-шпа). У випадках застійних явищ у шлунку ефективно вживати 2-3 краплі 5 % розчину nйоду на склянку води, при періодичних nскороченнях шлунка — ки­слоті/ хлороводневу розбавлену.

ЖОВЧОГІННІ ЗАСОБИ

При nбагатьох захворюваннях печінки, особливо запальних і дистрофічних, по­рушується її зовнішньосекреторна функ­ція — nпроцес утворення і виділення жов­чі. Це призводить до порушення мотори­ки травного каналу, травлення, абсорбування харчових і деяких лікарських речобин, білкового обміну тощо. Часто за­стій жовчі у жовчному міхурі, особливо на фоні інфекції і гальмування синтезу жовчних кислот, може призвести до зни­ження стабілізуючих властивостей жовчі, nвипадання холестерину в осад, утворення жовчних конкрементів.

Для nзапобігання таких розладів або їх усунення застосовують жовчогінні засо­би, які підвищують секрецію жовчі печін­кою (Choleretica, або Cholesecretica) або сприяють виходу ЇЇ у дванадцятипалу киш­ку із жовчного міхура (Cholagoga, або Cholekinetica). До холекінетичних nзасо­бів належать також холеспазмолігпики, тобто nзасоби, які не викликають виходу жовчі nв кишку, але усувають спазм жовч­них nшляхів і знижують їх тонус. Таку вла­стивість nмають атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, нітрогліце­рин nта інші спазмолітичні засоби.

Розподілити nжовчогінні засоби на ці дві групи nне завжди можливо, оскільки деякі з них мають одночасно холеретичні, холе­кінетичні і холеспазмолітичні властивості.

ЗАСОБИ, ЯКІ nВПЛИВАЮТЬ НА СЕКРЕЦІЮ ЖОВЧІ

Холеретичний nефект властивий багатьом лікарським nзасобам, які містять жовч і натуральні жовчні кислоти, деякі синте­тичні і рослинні речовини.

 

До препаратів, які містять жовч і на­туральні жовчні nкислоти, належать ало­хол, холензим, кислота хенодеоксихолева.

Вони nмають відносно невисоку холеретич­ну активність. Разом з тим під їх впли­вом значно підвищується концентрація жовчних кислот у жовчі. Посилюється також nутворення і виділення білірубіну, внаслідок чого вміст його в жовчі зрос­тає. На тонус жовчних шляхів і на виді­лення жовчі ці засоби не впливають.

 

 

При nповторному прийманні препаратів жовчі і жовчних кислот холеретичний ефект посилюється і стає тривалішим. Підвищується також вміст жовчних кис­лот у жовчі, а тому посилюються її холестеринстабілізуючі властивості, nусувається загроза випадання nхолестерину в осад. Крім того, ці nпрепарати за рахунок жовч­них кислот підвищують секреторну і ру­хову функції травного каналу, а також діурез, nособливо при набряках циркуляторного nпоходження. Холеретична дія цих препаратів nзумовлена наявністю в їх скла­ді nжовчних кислот. Вони, як і їх солі, а також nпохідні інших органічних кислот (бромсульфалеїн, nбенгальський рожевий, йодовані рентгеноконтрастні засоби), ви­діляються nгепатоцитами в жовчні капіля­ри. Тут nвони дисоціюють, утворюючи ор­ганічні nаніони, висока концентрація яких створює осмотичний градієнт між жовчю і кров’ю, що і зумовлює осмотичну фільт­рацію води й електролітів у жовчні капі­ляри. Холеретична дія жовчних кислот зменшується у nміру зв’язування їх з білі­рубіном, nхолестерином, білками та інши­ми речовинами жовчі.

Алохол випускають у таблетках, які містять суху жовч, сухі екстракти часни­ку і кропиви, а також вугілля активоване. Крім впливу на функцію печінки, він при­гнічує процеси бродіння і гниття в киш­ках, nпідвищує секреторну і рухову функ­ції травного каналу. Призначають голов­ним чином для профілактики і лікування при первинному запорі. Призначають усе­редину по 2 таблетки 3 рази на день про­тягом 3-4 тижнів.

Холензим містить суху жовч, висуше­ний при низькій температурі і подрібне­ний порошок підшлункової залози і ки­шок nзабійної худоби. Завдяки наявності жовчних кислот, ферментів підшлункової і кишечних залоз nпрепарат активно впли­ває nна секреторно-моторну функцію трав­ного каналу. Призначають при гастриті, ахілії, ентероколіті, оскільки препарат сприяє нормалізації травлення, поліпшен­ню апетиту, зменшенню больових відчут­тів у ділянці шлунка і кишок. Прийма­ють усередину по 1 таблетці 1-3 рази на день.

Кислота хенодеоксихолева (хенофальк) nпри введенні всередину транспор­тується шляхом пасивної дифузії у прок­симальному nвідділі тонкої кишки. У пе­чінці nпіддається кон’югації з гліцином і таурином. У зв’язку з цим у жовчі зростає концентрація жовчних кислот, досяга­ючи максимуму при щоденному вживанні препарату на 3-6-му тижні. У кишках кон’югати кислоти хенодеоксихолевої роз­падаються, а сама кислота дегідроксилюється бактеріями на кислоту літохолеву. Приблизно 80 % її виділяється з калом, решта абсорбується.

На nсекрецію жовчі кислота хенодеоксихолева nмає слабкий вплив. Проте при цьому nрізко зменшується літогенність жовчі як за рахунок nпідвищення кон­центрації жовчних кислот, nтак і за раху­нок зниження концентрації nхолестери­ну. У такій жовчі nрозчинність холесте­рину, як і nперехід його кристалів у рідку фазу на межі поділу кристали — жовч, зростає.

Ці nвластивості кислотії хенодеоксихо­левої покладено в основі лікування хво­рих на жовчнокам’яну, хворобу. Метою є роз­чинення дрібних холестеринових каменів у жовчному міхурі nі жовчних протоках. Позитивний nрезультат отримують, призна­чаючи nхворим кислоту хенодеоксихолеву по 15 мг/кг щодня. Близько 75 % конкре­ментів діаметром до 10 мм розчиняються протягом 6-12 місяців.

До nсинтетичних холеретичних засобів належить оксафенамід, нікодин, деякі по­хідні барбітурової кислоти та ін.

Окса­фенамід значно стимулює секрецію nжов­чі і має холеспазмолітичну nдію. Його при­значають усередину по 0,25-0,5 г 3 рази на день перед їдою протягом 15-20 днів. На відміну від препаратів жовчі і жов­чних кислот оксафенамід не підвищує вміст хелатів, білірубіну і холестерину в жовчі, особливо на висоті холеретичного ефекту.

Із nпохідних барбітурової кислоти хо­леретичну активність має фенобарбі­тал. Він nмає різнобічний вплив на печін­ку nі на обмін білірубіну: стимулює секре­цію жовчі, синтез жовчних кислот і кон’ю­гацію їх з nамінокислотами, прискорює від­новлення nферментативної активності гепатоцитів, nстимулює утворення біліру­біну, nкон’югацію його з глюкуроновою кислотою nі виведення з жовчю.

Фенобарбітал nзастосовується для профі­лактики жовтяниці, у випадках гемолітич­ної хвороби новонароджених, спадкової жовтяниці (синдром Кріглера — Наджара і синдром Жільбера), залишкових явищ пе­ренесеного вірусного гепатиту, деяких форм внутрішньопечінкового холестазу та ін.

Жовчогінні засоби рослинного похо­дження у більшості випадків віднесені до холеретичних лише завдяки стимулюючо­му впливу на секрецію жовчі. Діючими речовинами рослинних жовчогінних пре­паратів є ефірні олії, фітостерини, флаво­ноїди, nсмоли тощо. Із ефірних олій холеретичну дію мають м’ятна, болгарська тро­яндова і кропу запашного. Серед цих за­собів найбільшу цінність становлять пре­парати, отримані з безсмертника піщано­го, шипшини, стовпчиків з приймочками кукурудзи, барбарису звичайного, ластовця золотистого та ін. Вони мають незнач­ну nтоксичність.

Деякі nрослинні жовчогінні препарати крім nхолеретичної мають спазмолітичну, знеболювальну nі секретинподібну дію. Основним показанням nдля їх застосуван­ня є дискінезія nжовчних шляхів, запор внаслідок nдефіциту жовчі, невровегетативні nрозлади функції печінки і підшлунко­вої nзалози.

Квітки безсмертника піщаного, або котячих лапок (Flores Helichrysi arenarii s. Gnaphalium arenarium L.). Пре­парати nцієї рослини стимулюють утворен­ня жовчі, секреторну функцію шлунка і підшлункової залози, підвищують тонус жовчного міхура, але не впливають на вихід жовчі у дванадцятипалу кишку. Квіткові кошики безсмертника піщаного застосовують у вигляді відварів або на­стоїв (6-12 г на 200 г) по півсклянки 2-3 рази на день або у вигляді екстракту сухого — по 1 г 3 рази на день з теплою водою за півгодини до їди. Можна при­значати всередину препарат фламін, який nмістить комплекс діючих nречовин квіткоізих кошиків (по 1 таблетці n3 рази на день за nЗО хв до їди протягом 10 — 40 днів).

Стовпчики з приймочками nкуку­рудзи (Styli cum stigmatis Zea maydis). Із стовпчиків з приймочками кукурудзи виділено: ситостерол, стигмастерол, жир­ну n(до 2,5 %) й ефірну олію, сапоніни, ка­медеподібну речовину, смолу, гірку глікозидоподібну сполуку, кислоту аскорбіно­ву і філохінон (віт. К₍). nПрепарати із стовпчиків з приймочками nкукурудзи знач­ною nмірою збільшують секрецію жовчі й полегшують надходження її у дванадця­типалу кишку. У жовчі зменшується вміст органічних речовин, знижується її в’яз­кість і відносна густина. За рахунок фі­лохінону ці препарати прискорюють згор­тання крові.

Препарати nіз стовпчиків з приймочка­ми кукурудзи особливо ефективні для лі­кування хворих nна хронічний холецистит і nхолангіт. При систематичному їх при­йманні у хворих поступово зменшується або зникає почуття тяжкості, болю в ділян­ці печінки і жовчного міхура, припиняєть­ся нудота, блювання, метеоризм, зменшу­ються розміри печінки. Поліпшення са­мопочуття має стійкий характер.

Тривале, nпротягом 3 — 5 тижнів, засто­сування nпрепаратів із стовпчиків з при­ймочками кукурудзи при жовчнокам’яній хворобі в деяких випадках також поміт­но і стійко поліпшує стан хворих.

Плоди шипшини. Шипшина (Rosa) — багаторічна рослина із родини розо­вих. У медицині застосовують плоди, які збирають у період їх достигання аж до морозів.

 

Плоди nшипшини містять вітаміни (кислоту nаскор­бінову, рибофлавін, nфілохінон, токоферол), каротин, nу значній кількості цукри, кислоту лимонну, пектинові та дубильні речовини, мінеральні солі. nЗа вмістом кислоти аскор­бінової шипшина не має собі рівних серед рослин. У nплодах концентрація цього віта­міну іноді доходить до 20 % і більше, зрос­таючи в міру достигання плодів.

Із nсухих плодів шипшини готують екс­тракти, сиропи, таблетки, драже. їх широко застосовують як домашній лікарський засіб у вигляді відварів, настоїв і чаю. Препарати з плодів шипшини широко призначають при гіпо- та авітамінозах. nЯк жовчогінні і спазмолітичні засоби вони nактивні при захворюваннях печін­ки, жовчних шляхів, жовчного міхура і травного каналу. Ці препарати сприяють збільшенню nсекреторної функції печін­ки і шлунка.

В nУкраїні широкою популярністю ко­ристується препарат із шипшини — хо­лосас. Це густа рідина темно-бурого ко­льору, своєрідного запаху, солодка на смак. Холосас має жовчогінну та холеспазмолітичну nдію, ефективний при лікуванні хво­рих на хронічний гепатит, холецистит, холангіт тощо. Його застосовують усереди­ну по 1 чайній ложці 3 рази на день.

Як nжовчогінні використовують також жовчогінний збір, комбіновані препарати — холагол, холагогум, оліметин тощо.

Холагол — комбінований препарат, до складу якого входять: барвні речовини кореня куркуми — 0,0225 г; емодину із крушини — 0,0009 г; магнію саліцилат n— 0,18 г; ефірні олії — 5,535 г; спирт — 0,8г; nолія оливкова — до 10 г. nПризнача­ють як жовчогінний і спазмолітичний за­сіб хворим на гепатохолецистит, холецис­тит і жовчнокам’яну хворобу по 5 кра­пель 3 рази nна день за ЗО хв до їди; під час nнападів жовчної кольки — 20 крапель на прийом.

Показання. nХолеретичні засоби за­стосовують nпри різних захворюваннях пе­чінки, жовчних nшляхів (хронічний гепа­тит, холангіт, nхолецистит, цироз печінки та ін.), nголовним чином для поліпшення дре­нажу nжовчовидільної системи. Завдяки створенню nпостійного руху жовчі лікві­дується її застій у протоках, зменшується абсорбація у кров, погіршуються умови для розвитку інфекції й утворення каменів, зменшується інтенсивність запального процесу. nІнколи холеретичні засоби призначають у nпоєднанні з магнію сульфа­том або nмінеральними водами (Боржомі, Єсентуки n№ 4 і 17, Новоіжевська, Донець­ка, nСмирновська, Арзні та ін.).

При nінфекційних процесах печінки або nжовчних шляхів холеретики потріб­но nпоєднувати з антисептиками або ан­тибактеріальними nзасобами (антибіоти­ками, nсульфаніламідами). Жовчогінні препарати, nякі містять жовчні кислоти, за­стосовують nтакож у випадках тривалого хірургічного дренажу жовчних шляхів, нориці жовчного міхура. При цьому, з одного боку, вони сприяють нормалізації травлення, а з другого — посилюють ви­ділення жовчі, запобігають висхідній ін­фекції. nКрім того, препарати, які містять жовч, nжовчні кислоти, можуть бути засо­бами nзамісної терапії у випадках ендо­генної nнедостатності жовчних кислот (цироз nпечінки).

У nразі закупорки загальної печінкової протоки конкрементами невеликих розмі­рів холеретичні засоби потрібно призна­чати nз магнію сульфатом і спазмолітич­ними речовинами (атропіну сульфатом, nпрепаратами бєладонни, платифіліну гідротартратом, нітрогліцерином, метацином та ін.). nПри цьому вище від місця обтурації nпідвищується тиск, одночасно розслаб­люється м’яз — стискач загальної жовч­ної протоки n(сфінктер Одді) і сама про­тока, nщо сприяє просуванню конкремен­тів nпо ній і виходу їх у кишку.

Протипоказання. Холеретичні препарати протипоказані хворим на гепа­тит, гостру і підгостру дистрофію печінки, при захворюваннях, які супроводжують­ся обтураційною жовтяницею. Оксафенамід не можна призначати nхворим на жовчнокам’яну хворобу і nхолецистит, із сте­нокардією n(посилюється холецистовінцевий больовий синдром). Кислота хенодеоксихолева протипоказана nу випадках наявності nрентгенпозитивних каменів у жовчному nміхурі, нефункціонуючого жовч­ного nміхура, частої печінкової кольки, хро­нічного nгепатиту і цирозу печінки, запальних захворювань тонкої й товстої кишки та ін.

Побічна дія під час лікування холеретиками трапляється рідко. Препара­ти жовчі і жовчних кислот, як і оксафенамід, в окремих хворих викликають про­нос. Побічні ефекти нікодину виявляють­ся відчуттям припливу тепла або nнезнач­ного нетривалого болю в надчеревній ді­лянці, переважно при застійних формах гепатиту.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНІМАЮТЬ nСПАЗМ ЖОВЧНИХ ШЛЯХІВ І СПРИЯЮТЬ ВИХОДУ nЖОВЧІ В КИШКИ

Холекінетичні засоби (холецистокінін, магнію сульфат та ін.) підвищують рухо­ву активність жовчного міхура, одночасно nзменшуючи тонус м’яза – стискача загаль­ної жовчної протоки (сфінктера Одді), nщо сприяє виходу жовчі із жовчного міхура в кишки, а також із печінки, обминаючи жовчний міхур. Холекінетичні засоби час­то застосовуються під час дуоденального зондування.

Холецистокінін є одним із важли­вих чинників гуморальної регуляції функ­ції жовчовидільного апарату печінки. Після ін’єкції 0,5-3 ОД холецистокініну внутрішньовенно макси­мальне скорочення жовчного міхура на стає зазвичай через 3-5, рідше 10-15 хв, тобто значно раніше, ніж після введення інших засобів. Для швидкого і більш точного визначення функціонального стану жовчного міхура і жовчних шляхів, їх ре­льєфу тощо холецистокінін вводять з рентген контрастними речовинами.

Перевага nхолецистокініну перед магнію сульфатом nпід час дуоденального зонду­вання nполягає у швидкості отримання чистої, nне змішаної з лікарськими речови­нами жовчі, що значно поліпшує резуль­тати хімічного, цитологічного і бактеріо­логічного її дослідження.

Магнію сульфат є одним з найчас­тіше застосовуваних холекінетичних за­собів. Крім впливу на жовчовидільну сис­тему nвін має заспокійливу, протисудомну, спазмолітичну і проносну дію. Концент­рований розчин магнію сульфату (50 мл 30-33 % теплого розчину), введений у два­надцятипалу кишку за допомогою зонда, викликає рефлекторний викид жовчі в кишку. Спочатку через 10-15 хв інтенсив­но виділяється темна жовч (порція В), потім світліша (порція С). nТемну жовч вважають міхуровою, світлу — nпечінко­вою. При гіпотонії жовчного nміхура тем­на жовч виділяється дещо пізніше — че­рез 25—40 хв.

Для nсліпого зондування, або зондуван­ня без зонда, хворому рекомендують вран­ці натще випити 60 мл ЗО % розчину маг­нію сульфату, лягти на правий бік, поклав­ши на ділянку печінки грілку на 2 год.

Хворим nна хронічний холецистит і хо­лангіт nмагнію сульфат призначають усе­редину n— по 1 столовій ложці 25 % роз­чину 3 рази на nдень.

Холеспазмолітичні засоби (атропін, скополамін, платифілін, аміназин, папаверин, розанол та ін.) не викли­кають активного виходу жовчі в кишки. Вони лише усувають спазм жовчних шля­хів, тому широко застосовуються під час нападів жовчної кольки, які трапляються nу хворих на жовчнокам’яну хворобу, гос­трий холецистит, холангіогепатит, підчас nзагострення хронічного nхолециститу тощо. При цьому інтенсивність nболю значно зменшується або він зовсім зникає.

Проте nвведення лише одних холеспазмолітичних засобів часто недостатньо для усунення печінкової кольки. У таких випадках комбіну­ють їх з наркотичними анальгетиками — мор­фіном, nомнопоном, промедолом тощо. З іншого боку, застосування одних знеболювальних за­собів часто недостатньо, оскільки вони, викли­каючи центральну знеболювальну дію, не ліквідують причину болю — спазм жовчних nшляхів.

У nвипадках тяжкого нападу печінкової коль­ки внутрішньовенно вводять па ізотонічному розчині глюкози суміш — атропіну сульфат, папаверину гідрохлорид, анальгін і один з невролептичних nзасобів (аміназин, галоперидол або дроперидол) nчи протигістамінних (дипразин, димедрол). Якщо через 10-15 хв після такої ін’єкції напад кольки не зникне, введення по­вторюють, додавши до цієї суміші наркотичний анальгетик та еуфілін. Виутрішньом’язово можна ввести магнію сульфат, під язик — валідол чи nнітрогліцерин.

У nвигляді курсового лікування холе­спазмолітичні засоби в поєднанні з інши­ми препаратами широко використовують­ся у випадках гіпертонічної форми дискінезії жовчних шляхів, жовчнокам’яної хвороби, хронічного холециститу і холангіогепатиту, коли періодично з’являється nбіль. При такому лікуванні біль або при­пиняється, або виникає рідше і є менш інтенсивним.

ГЕПАТОПРОТЕКТОРИ

При захворюваннях nпечінки та інших органів часто порушується nне тільки зовнішньосекреторна функція, а й інші функції печінки, що негативно впливає на перебіг захворювання. У зв’язку з цим виникає потреба у використанні засобів, які стимулюють функції печінки, — гепатопротекторів. В останні роки як гепатопротектори часто nвикористовують рослинні флавоноїдні, nвітамінні препарати (токоферолу ацетат, кислота аскорбінова, nполівітаміни), кислоту глутамінову, кортикостероїди, nесенціале, препарати печінки.

Флавоноїди — це клас дуже поши­рених у природі фенольних сполук. Вони складаються з двох фенольних залиш­ків. Більшість флавоноїдів є похідними хромону і хроману, що мають у положен­ні 2, З або 4 арильний радикал.

Як nречовини з широким спектром біологічної nдії флавоноїди містяться в ово­чах, nфруктах, горіхах, насінні, дріжджах, квітках, корі дерев. Сумарна їх кількість у добовому nраціоні людини досягає 1 г, nщо достатньо для виконання nважливої біо­логічної ролі. У поєднанні з аскорбіновою кислотою вони беруть участь в окис­но-відновних процесах, гальмують окиснення, подовжуючи дію адреналіну, є скла­довим елементом антиоксидантної системи клітин, рослинні флавоноїди nвпливають на імунологічні, секреторні, nвидільні, скоротливі та рухові процеси. їм властива протизапальна, жовчогінна, противірусна, противиразкова, анальгезуюча активність. Вони підвищують резистентність стінки капілярів, впли­вають на мікроциркуляцію, мають трофічну дію на nпериваскулярну сполучну тка­нину, nпідвищують судинозвужувальний вплив nкатехоламінів. Рослинні флавоної­ди діють nспазмолітично на кровоносні судини, nнормалізують підвищену проник­ність nстінки капілярів, гальмують розви­ток nнабряку. Цей клас речовин підвищує вміст кальцію і кортикостероїдів у крові, знижує рівень холестерину і аскорбіно­вої nкислоти в корі наднирників.

Препарати nрослинних флавоноїдів є природними nрегуляторами резистентнос­ті nслизової оболонки шлунка, імунологіч­них процесів, вільнорадикальних реакцій тощо. Для них властива гепатопротекторна і антиоксидантна активність.

Вважають, nщо використання препара­тів рослинних nфлавоноїдів є чинником профілактики захворювань oлунка, печінки, серцево-судинної систе­ми тощо.

У nтравному каналі рослинні флавоної­ди абсорбуються добре. Після одноразо­вого прийому максимальна концентрація визначається протягом ЗО – 60 хв, а при nповторному введенні сталий рівень у кро­ві настає вже через добу. Розподіляються в організмі nнерівномірно: у великій кіль­кості накопичуються в печінці й нирках. У ядрах гепатоцитів їх міститься в 100-200 разів менше, ніж у цитоплазмі. Мета­болізм здійснюється в печінці шляхом кон’югації з глюкуроновою та сірчаною nкислотами, причому в невеликій кількос­ті. На мікросомну систему окиснення рос­линні флавоноїди не впливають, тому в разі nзастосування флавоноїдів з іншими засобами це не відбивається на їх фарма­кокінетиці та фармакодинаміці. Виводять­ся з організму переважно з жовчю, мен­шою nмірою — з сечею.

Як nпрепарати рослинних флавоноїдів використовують легалон, силібор, фламін, флакумін і конвафлавін. Легалон і си­лібор є сумішшю флавоноїдів плодів роз­торопші плямистої (Silybum marianum L.), фламін — сухим концентратом, який мі­стить флавоноїди безсмертника піщаного (Helichrysum arenarii).

Розторопша плямиста

Фармакодинаміка. nМеханізм дії цих препаратів досить nскладний і ще не­достатньо nвивчений. Найважливішим у їх фармакодинаміці nє властивість стабілізу­вати nклітинні та субклітинні мембрани пе­чінки й інших органів. Наявність антиоксидантних властивостей цього препарату встановлено в дослідах на тромбоцитах людини, як і на експери­ментальних тваринах, індукцію пероксидного окиснення ліпідів яких викликали етиловим спиртом та іншими гепатоток-сичними речовинами.

Важливою nланкою механізму гепатопротекторного nефекту легалону є його влас­тивість nстимулювати синтез нуклеїнових кислот nі білків.

Показання: nгострий вірусний гепа­тит, nпідгострий і хронічний гепатит, цироз печінки, ураження печінки гепатотоксичними речовинами, а nтакож профілактика порушень nфункції печінки, наприклад, у зв’язку nз хірургічними втручаннями на ній, жовчному міхурі, судинах тощо.

Протипоказання: nцукровий діа­бет із супутнім nхолестатичним синдромом (можливе nпоглиблення холестазу, а також виникнення nтяжкої декомпенсації цукро­вого nдіабету).

Рослинні nфлавоноїдні препарати хворі переносять nдобре. Лише у деяких з них можуть з’явитися nнеприємні відчуття в шлунку, сухість у nроті, діарея, свербіж шкі­ри, висипи nтощо.

Есенціале — лікарський препарат, до складу якого, поряд з вітамінами (піридоксином, ціанокобаламіном, ніацином (кис­лотою нікотиновою), кислотою пантотеновою та ін.), входять есенціальні, тобто не­замінні фосфоліпіди, переважно фосфатидилхоліни. Вважають, що в 100 г печінки здорової людини міститься близько 12-14 г фосфоліпідів. З них nприблизно 70-80 % при­падає на фосфатидилхоліни.

Фармакодинаміка. nЕсенціале впливає на обмін речовин, nособливо ліпідний, активує оксидне nфосфорування, сприяє синтезу кислоти nаденозинтрифосфорної. Препарат має мембраностабілізуючу, антиоксидантну і гепатопротекторну активність при інтоксикації організму гепатотоксичними речовинами: чотирихлристим вуглецем, спиртами, етіоніном, nантибіотиками групи тетрацикліну, протитуберкульозними засобами та ін. Цей пре­парат гальмує некроз печінки, сприяє нормалізації структури та функції гепатоцитів. За рахунок есенціальних фосфоліпідів він забезпечує відновлення структури і функцій клітинних та субклітинних мембран. У зв’язку з цим ліквідуються дефекти в клітинних мембранах, викликані гепатотоксичними речовинами. Есенціале зменшує щільність біологічних мембран, зумовлену віковими змінами. Як і інші антиоксиданти, есенціале сприяє зростан­ню nзагальної кількості рибосомного мате­ріалу, зменшує кількість мембранозв’язаних полісом у печінці, nзначно збільшує співвідношення nпоміж вільними та мембранозв’язаними nполісомами, стимулюю­чи nсинтез білка.

Показання: nгострий і хронічний гепатит, nцироз печінки, жирова її дистрофія, печінкова кома, ушкодження печінки екзогенними гепатотоксичними речовинами, порушення функції печінки у хворих на цукровий діабет та ін.; профілактика рецидивів жовчнокам’яної хвороби, передопераційна nпідготовка і післяопераційне лікування nхворих, особливо у випадках хірургічного nвтручання на печінці і жовч­них шляхах тощо.

Есенціале nзастосовують не тільки при захворюваннях nпечінки і жовчних шляхів. nЙого призначають у складі комплекс­ної фармакотерапії хворим, у яких пору­шений обмін ліпідів і пов’язана з ним фосфоліпідна структура мембран клітин. Сприяючи нормалізації названих проце­сів, есенціале підвищує ефективність фар­макотерапії основного захворювання.

Протипоказань nдо застосування есенціале nнемає, що є важливою його пе­ревагою перед nіншими гепатопротекторами.

Токофероли (вітамін Е) є природними антиоксидантами.

Стабілізуюча nїх дія на клітинні та субклітинні nмембрани вияв­ляється при запальних і nдистрофічних захворюваннях nпечінки, ураженнях її гепатотоксичними nречовинами — спиртами, протитуберкульозними nпрепаратами, метгемоглобіноутворювальними nсполуками тощо. Найефективнішим з них є синте­тичний препарат токоферолу ацетат. Під впливом цього препарату прискорюється нормалізація обміну бі­лірубіну, поліпшується функціональний стан печінки, зменшуються її розміри. Ефективність токоферолу ацетату при захворю­ваннях печінки підвищується при поєднан­ня його з іншими гепатопротекторами.

Гепабене — комбінований препарат рослинного походження, що містить флавоноїди розторопші плямистої, а також алка­лоїди рутки лікарської (димниці). Має ви­разну гепатопротекторну і жовчогінну дію.

Показання: nхронічний гепатит, ци­роз nпечінки, токсичні ураження печінки, в  тому числі nалкоголем.

Подібна nдія властива також для силібору, карсилу.

Кислота аскорбінова використовується як nдопоміжний гепатопротекторний nзасіб у комбінованій фар­макотерапії nу випадках гострого та хро­нічного nгепатиту, цирозу печінки, уражень її гепатотоксичними речовинами. Призна­чають по 0,3-0,5 г 3-4 рази на день, у разі тяжкого перебігу захворювання — внутрішньовенно по 0,5 г 1—2 рази на день в 10-20 мл 25-40 % розчину глюкози або краплинно в 500 мл 5 % розчину ЇЇ щодня протягом 10-15 днів.

Замість nкислоти аскорбінової можна призначати nгаласкорбін — комплексну спо­луку солей аскорбінової і галової кислот, або аскорутин —препарат, до складу якого крім кислоти аскорбінової входить рутин. При захворюваннях печінки галаскорбін приймають по 0,5 г 3-4 рази на день, аскорутин — по 1-2 таблетки 3 рази на день.

Кислоту глутамінову в гепатології призначають хворим на хронічний ге­патит (активна форма, персистуючий, холестатичний), біліарний цироз печінки, у випадках екзогенної (портальної) коми, хронічної печінкової коми тощо. При цьо­му поліпшується стан хворих, зв’язується і nвиводиться з організму аміак. Призна­чають усередину по 1-1,5 г на добу про­тягом 30-60 днів і більше за 15-30 хв до їди, а при наявності диспепсичних явищ — під час або після їди.

Препарати печінки (сирепар, віто-гепат, вігератин) також мають гепатопротекторні властивості. Сирепар і віто-гепат nотримують із печінки nвеликої ро­гатої худоби, містять nціанокобаламін (бли­зько n10 мкг в 1 мл), а вігератин —пре­парат, до складу якого входить ліофілізований екстракт печінки і панкреатин. Препарати печінки мають ліпотропну, гепатотропну, антианемічну активність. їх призначають при хронічних захворюван­нях печінки (гепатит, компенсований і субкомпенсований цироз печінки, жировий гепатоз), а також хворим на панкреатит і гастрит з пониженою секреторною функ­цією (вігератин), гіперхромну анемію і макроцитарну анемію вагітних (вітогепат). Вітогепат вводять внутрішньом’язово по 1-мл на добу, курсами по 15-20 днів; сирепар — по 2-3 мл протягом 1,5-2 місяців; вігератин — усередину по 2-3 таблетки на день протягом 3-4 тижнів.

ЗАСОБИ, nЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЕКСКРЕТОРНУ ФУНКЦІЮ

ПІДШЛУНКОВОЇ nЗАЛОЗИ

При nзахворюваннях, які супроводжу­ються nнедостатністю екскреторної функ­ції підшлункової залози, порушується трав­лення і обмін речовин. Оскільки фермен­ти підшлункової залози беруть участь у nрозщепленні білків, жирів і вуглеводів, виникає потреба у препаратах, які містять ферменти підшлункового соку.

Класифікація. До цієї групи від­носять різні за походженням лікарські засоби, які стимулюють чи заміщують екскреторну функцію підшлункової за­лози або гальмують її, пригнічують ак­тивність протеолітичних ферментів. Від­повідно ці засоби можна розділити на такі групи.

I.       Лікарські nзасоби, які стимулюють або заміщують екскреторну активність під­шлункової nзалози:

1)   тваринного походження (органопре­парати) (секретин, холецистокінін, панкре­атин, панзинорм форте, фестал, креон та ін.);

2) nмікробного походження n(солізим);

3) nякі отримують nіз грибів (ораза);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з насіння кропу,  листя м’яти перцевої, плодів глоду, квіток безсмертника піщаного,

         II.      Лікарські nзасоби, які гальмують екс­креторну активність підшлункової зало­зи n(інгібітори протеолітичних ферментів):

1)  препарати підшлункової залози (гордокс);

2)  які отримують з тканини легень (контрикал, інгітрил);

3)синтетичного походження (кислота амінокапронова);

4) рослинного походження (фітопрепарати): лікарські збори з плодів анісу, тра­ви nчистотілу, стовпчиків з приймочками кукурудзи, коріння кульбаби, трави звіро­бою та ін.

При nнедостатності функції підшлунко­вої залози для замісної терапії признача­ють панкреатин (порошок з висушеної підшлункової nзалози великої рогатої ху­доби).

Амілаза у складі панкреатину, як і соку підшлункової залози, перебуває в актив­ному nстані. Вона забезпечує розщеплен­ня крохмалю і глікогену до дисахаридів. Трипсин у панкреатині представлений у nвигляді трипсиногену, тобто nв неактивній формі. Під впливом nентерокінази кишко­вого nсоку він перетворюється на актив­ний трипсин, який розщеплює білки і по­ліпептиди до амінокислот. Дія цього фе­рменту доповнюється ферментом хімотрипсином, який також входить до складу соку підшлункової залози. Трипсин руй­нує nпептидні зв’язки, утворені карбокси­льними групами аргініну й лізину, а хімотрипсин — зв’язки циклічних амінокислот.

Сприяючи nнормалізації процесу трав­лення nв кишках, панкреатин запобігає ме­теоризму або усуває його.

Панкреатин nяк замісний засіб застосо­вується у випадках nрозладу травлення, зумовленого nнедостатністю екскреторної функції підшлункової залози (хронічний панкреатит, nпухлина або атрофія залозис­тих nелементів) і порушення функції печін­ки. nКрім того, панкреатин доцільно при­значати nхворим на гіпоацидний гастрит, хронічний nентероколіт, особливо у випадках nнеефективності кислоти хлороводне-вої nрозведеної. У поєднанні з ціанокобаламіном nпанкреатин застосовують також при nгіперхромній анемії.

Доцільно nкомбінувати панкреатин з кислотою nхлороводневою розведеною, пепсином, nжовчогінними препаратами та ін.

В nостанні роки як замісні лікарські за­соби при недостатності екскреторної функції підшлункової залози широко застосо­вують nкомплексні ферментні препарати.

Одним nз них є панзинорм форте. До його складу входить 200 мг екстракту слизової оболонки шлунка, що відповідає 200 мг пепсину, ЗО мг сухого екстракту жовчі рогатої худоби, 200 мг панкреати­ну. Зовнішній шар таблетки містить екс­тракт nслизової оболонки шлунка (розчи­няється в шлунку). Кислотостійке ядро таблетки, що складається з панкреатину й екстракту жовчі, розпадається у дванадця­типалій кишці. Таким чином, субстанції, що містяться в таблетці, компенсують де­фіцит ферментів шлунка і підшлункової залози, одночасно стимулюючи їх продук­цію. Крім захворювань шлунка і двана­дцятипалої кишки препарат ефективний при nпанкреатиті різного генезу, а також після операційних втручань на цих орга­нах, печінці, жовчних шляхах, кишках.

Серед nкомплексних препаратів, що засто­совуються як замісні засоби, одним з най­більш поширених є фестал, до складу якого входять nпанкреатичні ферменти лі­паза й nамілаза по 10 ОД, протеаза — 17 ОД, компоненти nжовчі — 25 мг, геміце­люлоза — 0,05 г. Має високоактивну nфер­ментну дію, розщеплює і забезпечує абсор-бування жирів, білків та вуглеводів. При­значають у випадках екскреторної недостат­ності підшлункової залози, nхронічного гаст­роентериту, гепатиту, недостатності травної системи в похилому nвіці, післяінфекційного коліту, розладу функції травної системи піс­ля хірургічних втручань та застосування кислоти аміносаліцилової, антибіотиків.

Приймають nпо 1—3 драже під час або відразу nпісля їди 3 рази на добу. Курс лікування 2 місяці.

Протипоказання: nалергія на ком­поненти, nщо входять до складу препарату, тяжкі ураження печінки з високим рів­нем білірубіну, обтурація жовчних шля­хів, печінкова кома, непрохідність кишок.

Побічна  дія  не встановлена.

Подібну nабо близьку дію мають інші комплексні nферментні препарати: мезим форте, дигестал, креон та ін.

Поряд nз протеолітичними ферментами до nскладу підшлункового соку входять та­кож їх інгібітори, які продукуються кліти­нами підшлункової залози, печінки, привушних залоз та інших органів. Вони галь­мують активність цих ферментів, утворюючи з ними неактивні комплекси, запобіга­ючи можливості впливу їх на тканину під­шлункової залози. При деяких захворю­ваннях залози (гострий панкреатит, загост­рення nхронічного панкреатиту) захисна дія інгібіторів протеолітичних ферментів під­шлункової залози стає недостатньою. Вна­слідок цього активуються протеолітичні nферменти підшлункової залози, що може призвести до ЇЇ самоперетравлювання.

При nтаких захворюваннях хворим по­трібно nвводити інгібітори протеолітичних ферментів панкреатичного соку, зокрема контрикал.

 

Контрикал — nінгібітор протеоліти­чних ферментів: калікреїну, nтрипсину, хі-мотрипсину. Крім того, він гальмує акти­вування профібринолізину n(плазміногену) і перетворення його на nфібринолізин, а також активність останнього.

У nтравному каналі не абсорбується. Після внутрішньом’язового і підшкірно­го введення концентрація в крові незнач­на, оскільки у тканинах швидко руйнуєть­ся. Т_]/2 не перевищує 10 хв.

Контрикал nпризначають хворим на гос­трий nі хронічний панкреатит у період заго­стрення, а також напередодні оперативно­го втручання на підшлунковій залозі і су­міжних nорганах для уникнення можливо­го перетравлювання їх панкреатичним со­ком. Крім того, контрикал застосовують у випадках шоку внаслідок крововтрати, не­сумісності крові, тяжких травм, при опіках, nпередчасному відшаруванні плаценти, вну-трішньоутробній смерті плода та інших станах, які супроводжуються різким під­вищенням фібринолітичної активності кро­ві. Контрикал є ефективним антидотом у випадках передозування фібринолізину.

Контрикал вводять nвнутрішньовенно струминно (повільно) і nкрапельно. В останньому випадку його nрозводять ізо­тонічним розчином nглюкози або натрію хлориду. Чим nтяжчий перебіг захворюван­ня, тим у nбільшій дозі застосовують пре­парат. nПри гострому панкреатиті, некрозі підшлункової nзалози, загостренні хроніч­ного панкреатиту контрикал вводять вну­трішньовенно повільно в дозах 75 000-125 000 ОД і більше. Потім протягом того  ж nдня додатково вводять крапельно ще 25 000-75 000 ОД. На 2-4-й день конт-рикал також вводять у великих дозах. Далі в міру поліпшення стану хворого і зниження nвмісту діастази в сечі, дозу по­ступово nзменшують. Для профілактики безпосередньо nперед операцією контрикал потрібно nвводити в дозі 50 000 ОД внут­рішньовенно повільно, а під час операції, як і в перші дні після неї, крапельно ще 50 000-100 000 ОД. При хронічному ре-цидивуючому nпанкреатиті добова доза контрикалу звичайно nне перевищує 25 000— 50 000 ОД.

Контрикал nпереноситься хворими доб­ре, nнавіть у високих дозах. У випадках дуже швидкого введення можливі нудота і блювання, рідко — nмісцеве подразнен­ня. nПісля частих повторних введень пре­парату може розвинутися тромбофлебіт. Алергічні реакції виникають рідко.

При nгострому панкреатиті використо­вують nтакож пентоксил. nВін є не тіль­ки nінгібітором трипсину, а й має протина-брякову і протизапальну активність. При­значають по 0,25 г 3-4 рази на день.

ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РУХОВУ nФУНКЦІЮ КИШОК

Рухова n(моторна) функція кишок забез­печує nпросування їжі, перетравлювання й абсорбцію харчових речовин завдяки постій­ній зміні nтонусу, перистальтичним скорочен­ням і маятникоподібним рухам кишок. Здій­снення цих процесів, як і координацію функ­ції різних відділів кишок, регулюють складні nневрогуморальні механізми, nзабезпечує нервовом’язовий апарат кишок n(нервові спле­тення, циркуляторна і nпоздовжня гладка мускулатура, nвелика кількість чутливих хемо- nі механорецепторів, холіно- і адрено-рецепторів). Цим пояснюється висока чут­ливість кишок до nчисленних ендогенних і зовнішніх nчинників, у тому числі й до різ­них лікарських речовин.

Рухова nфункція кишок посилюється під впливом nхоліноміметичних, деяких гормо­нальних nта інших препаратів. Наркотич­ні, антихолінергічні, адреноміметичні за соби, препарати опію та інші речовини, навпаки, гальмують цю функцію.

Серед nзасобів, які підвищують перисталь­тику кишок, розрізняють такі, що усувають їх атонію, й ті, що сприяють ліквідації за­пору (проносу). Серед засобів, які гальму­ють nмоторну функцію кишок, самостійне значення мають ті, що усувають їх спазм, а також засоби, які ліквідують пронос.

ЗАСОБИ, nЩО ПІДВИЩУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

ЗАСОБИ, ЩО УСУВАЮТЬ АТОНІЮ КИШОК

Серед речовин, які усувають атонію кишок, найбільше практичне значення мають антихолінестеразні засоби, пітуїтрин, натрію хлорид та ін.

Із nантихолінестеразних засобів найчас­тіше застосовують прозерин. Його при­значають для профілактики атонії і ліку­вання nкишок хворих після операції, у ви­падках стійкого атонічного запору тощо.

Після підшкірного nвведення прозерину ефект настає через кілька nхвилин, усе­редину — через 1-2 год. nУ зв’язку з цим для збудження nмоторики кишок прозерин потрібно nпризначати парентерально. Зде­більшого вводять підшкірно або внутрі-шньом’язово по 1—2 мл 0,05 % розчину через кожні 4 год.

Інші nантихолінестеразні засоби вплива­ють на моторику кишок менше, тому їх при атонії nзастосовувати недоцільно.

Пітуїтрин впливає на моторну функ­цію кишок за рахунок гормону вазопре­сину, що входить до його складу. При ато­нії кишок пітуїтрин вводять підшкірно або внутрішньом’язово по 5-10 ОД. За по­треби ін’єкції можна повторювати. Відно­влення моторики кишок, як правило, почи­нається через 10-20 хв, поступово зростає, інколи навіть до спазмів і проносу.

У випадках nпісляопераційної атонії, паралітичної, странгуляційної nі обтураційної непрохідності кишок, nколи організм втрачає багато води і nелектролітів через блювання, під nшкіру вводять близько 2 л nізотонічного розчину натрію nхлориду.     Кращих результатів досягають при вве­денні гіпертонічного розчину натрію хло­риду внутрішньовенно повільно. Вводять близько n20 мл і більше 10 % розчину. Більш nконцентровані розчини вводити не слід, nоскільки у вені на місці ін’єкції мо­жуть утворюватися тромби.

 ПРОНОСНІ ЗАСОБИ

Проносні засоби викликають розрі­дження вмісту кишок, підвищують їх мо­торну функцію і прискорюють дефекацію. Дія проносних засобів рефлекторна (ви­кликають подразнення чутливих рецепто­рів кишок). Підвищення моторики на мі­сці дії проносних засобів рефлекторно поширюється на інші ділянки кишок, а також на інші органи, особливо на серце­во-судинну систему. Настає перерозподіл крові, що призводить до зменшення кровонаповнення судин мозку і усунення загро­зи крововиливу. Проносні засоби, особливо сильнодіючі, стимулюють скоротливу функ­цію матки, тому під час вагітності і менст­руації їх призначають з обережністю.

Класифікація. Залежно від лока­лізації дії розрізняють nзасоби, які підви­щують моторну функцію: а) переважно тонкої кишки, б) переважно nтовстої киш­ки і в) nусіх відділів кишок.

До засобів, дія яких nпоширюється на всі nвідділи кишок, належать солі (натрію і nмагнію сульфат, водорозчинні фосфати тощо), nякі дуже повільно проникають че­рез кишковий бар’єр.

Найчастіше nзастосовують магнію nі натрію сульфат, а також деякі міне­ральні nводи («Моршинська», «Баталінська», «Слов’янська») і мінеральні солі (наприклад, карловарську, яка містить ве­лику кількість натрію сульфату).

У nзв’язку з тим що аніони і катіони цих проносних засобів погано абсорбуються, у кишках створюється високий осмотичний тиск, що перешкоджає абсорбції води. Крім того, гіпертонічні розчини цих солей спри­яють дифузії води в просвіт кишок, і вони переповнюються рідиною. Це викликає механічне подразнення барорецепторів і рефлекторне посилення моторики кишок. Проносній дії сульфатів сприяє також під­вищене утворення в кишках сірководню.

Залежно nвід шляху введення магнію суль­фат nдіє по-різному. Виходячи з механізмів nпроносної дії магнію і натрію сульфату, nпотрібно дотримуватися певних умов, nякі забезпечують максимальний ефект: nпризначати натще і з достатньою кількістю теплої води (1/2-2 склянки). За дотримання цих умов проносний ефект на­стає через 4-6 год. Концентровані розчи­ни nцих солей можуть викликати рефлек­торний спазм воротаря (pylorus), що за­тримує надходження їх у кишку.

Дію nсольових проносних можна при­скорити nвживанням великої кількості теп­лої води: ефект настає значно раніше — через 1—3 год.

Проносні nсолі застосовують за потреби швидкого nспорожнення кишок одноразо­вим nприйомом препарату. Повторний при­йом протягом доби nабо в найближчі дні неприпустимий через подразнювальну дію цих nпрепаратів.

Після nприйому сольових проносних стає неможливою абсорбція в кишках не тіль­ки води, а й різних речовин — харчових, nлікарських, отруйних. У зв’язку з цим маг­нію і натрію сульфат застосовують у ви­падках отруєння різними nлікарськими ре­човинами nй отрутами, прийнятими всередину. nПроносні солі запобігають абсорб­ції і різко прискорюють виведення отру­ти з травного каналу.

Для nцього призначають по 20-30 г nсолі з великою кількістю теплої nводи (2— З склянки).

Сольові nпроносні використовують з антигельмінтними nзасобами (гальмують абсорбцію останніх і сприяють підтри­манню їх високої концентрації в кишках). Вони прискорюють також виведення гель­мінтів і вмісту кишок, у тому числі антигельмінтного препарату. Сольові пронос­ні застосовують також у випадках загро­зи крововиливу в мозок і при набряку мозку, рідше при набряках, зумовлених хронічною недостатністю серця, для дегі­дратації організму. У таких випадках на­трію сульфат призначають по 20—30 г у концентрованих розчинах (на nпівсклян­ки води), що сприяє виведенню з nорганіз­му максимальної кількості рідини.

Протипоказання: nгострі захворю­вання nорганів черевної порожнини (апен­дицит, холецистит, цистит, перитоніт), наяв­ність механічної перешкоди для просуван­ня вмісту кишок (защемлена грижа, ілеус), захворювання, які супроводжуються кро­вотечами nз матки, травного каналу тощо.

До nпрепаратів, які підвищують рухову функцію переважно nтонкої кишки, нале­жать nті олії, які не розщеплюються і nне абсорбуються в кишках (вазелінова nолія), або розщеплюються і nабсорбуються част nково (рицинова — касторова, оливкова, ми­гдальна, кунжутна, а також риб’ячий жир). Ці олії або в незміненому, або в емульгова­ному стані виводяться назовні, сприяючи nрозм’якшенню калових мас і полегшенню їх просування через товсту кишку.

Олія рицинова (касторова) — прозо­ра густа в’язка nжовтувата рідина, має слаб­кий запах nі своєрідний смак. У будь-яких співвідношеннях nзмішується зі спиртом, ефіром, nхлороформом. Отримують з насін­ня рицини, nяка росте у тропічній Африці, культивується nв південних районах СНД.

Ця nолія сама по собі подразнювальної дії не має, у шлунку не змінюється. Лише у дванадцятипалій кишці вона під впли­вом ліпази і лужного середовища частко­во nгідролізується на гліцерин і рицинову (оксипальмітинову) кислоту. Солі цієї кислоти, подразнюючи хеморецептори сли­зової оболонки кишок, викликають рефлек­торне nзбудження перистальтики. Внаслідок цього прискорюється просування вмісту кишок, швидше настає дефекація. Після прийому столової ложки олії рицинової випорожнення кишок настає через 2—6 год.

У nміру видалення вмісту кишок, як і продуктів гідролізу олії рицинової, товста кишка розслаблюється, внаслідок чого можливий тимчасовий запор.

Як nпроносний засіб олію рицинову при­значають всередину дорослим по 15—30 г, а дітям по 5-15 г на прийом, головним чином хворим на ентероколіт, а також хронічний запор у зв’язку з гемороєм, проктитом, тріщиною відхідника. її засто­совують і для підготовки хворих до рент­генологічного nдослідження органів черев­ної nпорожнини, щоб видалити з кишок гази і вміст. Для цього можна використовува­ти препарати nсени. Призначати сольові проносні в даному випадку недоцільно, оскільки після їх застосування гази і рі­дина в кишках залишаються.

Оскільки nолія рицинова викликає реф­лекторне nпідвищення моторної функції матки, nїї можна застосовувати у випадках слабкості пологової діяльності. Для цьо­го ЇЇ призначають всередину по 40-50 г у поєднанні з окситоцином, хініном, пахікарпіном та ін. Крім того, в мазях і бальзамах nолію рицинову застосовують nзовні при вираз­ках, nранах, опіках тощо. Вона входить до складу мазі Вишневського.

Застосування nолії рицинової як проно­сного nзасобу протипоказане у ви­падках nотруєнь жиророзчинними отрута­ми n(бензолом, фосфором та ін.), а також після приймання препаратів чоловічої па­пороті: у зв’язку з розчинністю цих речо­вин в олії прискорюється їх абсорбція і посилюється інтоксикація.

Олію вазелінову призначають усере­дину по 1-2 ст. ложки на день, переважно хворим з хронічним запором.

Рухову функцію переважно товстої кишки підвищують за nдопомогою засобів рослинного і nсинтетичного походження. Найбільшого nпоширення отримали препа­рати з nрослин, які містять антраглікозиди, а з синтетичних — фенолфталеїн (пур­ген) та ізафенін.

Антраглікозиди — це складні ефі­ри, під час гідролізу яких утворюються nпохідні nантрахінону і цукру. На відміну від серцевих глікозидів антраглікозиди вибірково діють на кишки. Діючими ре­човинами є nне антраглікозиди, як такі, а продукти їх гідролізу, а саме, похідні антрахінону — емодин (тріоксиметилантра-хінон) та ін. Ці речовини, подразнюючи інтерорецептори переважно товстої киш­ки, викликають посилення перистальтики і nвнаслідок цього її спорожнення.

Припускають, nщо гідроліз антрагліко-зидів nвідбувається не в кишках, а в інших органах, можливо, в печінці. Потім продук­ти гідролізу їх разом з жовчю виділяються в кишки і впливають на рецептори. Деякі з nцих продуктів, а саме, кислота хризофа­нова, виділяються з організму з молоком і сечею, забарвлюючи їх у жовтий колір. nПроносний ефект препаратів, які містять антраглікозиди, настає через 6-10 год, тому їх призначають nзвичайно на ніч.

 

Проносні nзасоби, які містять антраглі­козиди, nяк і синтетичні препарати, засто­совують переважно для усунення звично­го запору, а також у разі затримки та утру­днення дефекації у зв’язку з гемороєм. У nтаких випадках ці препарати приймають у великих дозах, а за неефективності за­стосовують інші проносні засоби.

Проносні nпрепарати, які містять антра­глікозиди, nу великих дозах можуть викли­кати nбіль у животі й тенезми. З обережні­стю їх nслід призначати вагітним жінкам та годувальницям, nа також хворим із за­хворюваннями nпечінки та нирок. Негатив­ним nреакціям на проносні засоби запобі­гають nретельним підбором доз.

У nмедичній практиці широко викорис­товують препарати з кореня ревеню, кори крушини, листя сени тощо.

Корені ревеню (Radices Rhei), бага­торічної трав’янистої рослини, використо­вують у медицині.

Корені nта кореневища ревеню містять антраглікозиди, nтаноглікозиди, кислоту хри­зофанову, nсмоли, пектинові речовини, багато крохмалю тощо. З них виготовляють поро­шок, таблетки, сухий екстракт, сироп. Ці пре­парати призначають як проносні та жовчо­гінні засоби при хронічному запорі, атонії кишок, метеоризмі. Інколи їх застосовують як в’яжучі засоби (закріплюючий ефект): таноглікозиди не посилюють, а, навпаки, при­гнічують моторику кишок. Зв’язуючись з білками, вони утворюють осад, який захи­щає рецептори слизової оболонки кишок від подразнення. Для досягнення проносного nефекту препарати ревеню призначають у дозах 0,5-2 г на прийом. Сироп ревеню ви­користовують як легке проносне головним чином у педіатрії.

Кора крушини (Cortex Frangulae Alni). Із кори крушини виготовляють рідкі й сухі екстракти, проносні збори тощо. Ці препарати викликають проносну дію через n8-10 год після прийому всередину. Великий латентний період зумовлюється повільним гідролізом антраглікозидів кру­шини ферментами та бактеріальною фло­рою товстої кишки в лужному середови­щі. nВони починають розпадатись лише в товстій кишці, де і проявляють свою про­носну дію. Вона є результатом подразнен­ня рецепторного апарату цього відрізка кишок. Крім того, препарати крушини гальмують абсорбцію з кишок, у зв’язку з чим nоб’єм кишкового вмісту збільшуєть­ся, випорожнення кишки полегшується Препарати крушини призначають хворим з хронічним запором. Тривале лікування цими препаратами призводить до звикання, що потребує збільшення дози або заміни їх на інші препарати аналогічної дії.

Вагітним nжінкам ці препарати проти­показані: nможуть призвести до викидня.

Сухим nстандартизованим препаратом кори крушини є nпрепарат рамніл. nЙого призначають хворим з хронічним nзапором по 0,2 г на ніч.

Листя сени (Folia Sennae), або касії вузьколистої (Folium Cassia) — напів-кущовика, що культивується в Середній Азії та Казахстані, nмістить антраглікози-ди, nфлавонові глікозиди, органічні кисло­ти, полісахариди тощо.

Листя nсени використовують для виго­товлення nнастою, таблеток екстракту сени сухого, nпорошку кореня солодки склад­ного, зборів; імпортні препарати — сепаде, пафіол, глаксена, регулакс та ін.

Ці nпрепарати мають проносну дію, оскіль­ки стимулюють моторну функцію кишок, особливо товстої nкишки. Використовують у nвипадках хронічного запору, післяопе­раційної атонії кишок, перед хірургічним втручанням.

До nскладу порошку nкореня солод­ки nскладного (Pulvis Glycyrhizae compositus) входить 20 частин порошку листя сени, 20 частин плодів кореня солод­ки, 10 частин порошку плодів фенхеля, 10 частин сірки очищеної та 40 частин по­рошку цукру. Як легкий проносний засіб призначають по 1-2 чайній ложці 1-3 рази на день з водою.

Збір протигеморойний (Species antihaemorrhoidales) містить листя сени, кору крушини, траву деревію, плоди ко­ріандру nта корінь солодки — по 20 час­тин. nСтолову ложку збору заварюють склянкою nкип’ятку, настоюють 20 хв, про­ціджують. Призначають nпо 1/2-1 склян­ці на ніч.

Фенолфталеїн є синтетичним про­носним засобом. За характером проносної дії подібний до антраглікозидів. Є надій­ним і порівняно легким проносним засо­бом. Ефект настає через 6—8 год після при­йому і зберігається протягом 2-4 днів.

Тривалість nдії фенолфталеїну зумовлена тим, nщо він, абсорбуючись у кишках, надходить до печінки, звідки з жовчю виділя­ється знову в кишки. У зв’язку з повільним виділенням із організму при повтор­них введеннях можлива кумуляція, яка проявляється подразненням нирок, виси­пом на шкірі. Призначають усередину по 0,1-0,2 г nна ніч. У менших дозах він ви­кликає nрозм’якшення калових мас.

Ізафенін порівняно з фенолфталеїном має активнішу проносну дію, він менш токсичний і не подразнює нирок. Збуджує пе­ристальтику переважно товстої кишки. Його можна призначати вагітним жінкам і дітям, а також хворим на захворювання нирок.

Ізафенін nвходить до складу комбінова­них таблеток n«Ізаман».

Бісакодил. Ефект настає через 4 — 5 год.

Широко nзастосовують засоби, що пом’як­шують nкалові маси: лактулазу, nсорбітол, форлакс.

ЗАСОБИ, nЩО ПРИГНІЧУЮТЬ РУХОВУ ФУНКЦІЮ КИШОК

ЗАСОБИ, nЩО УСУВАЮТЬ СПАЗМ КИШОК

Спазми nкишок звичайно супроводжу­ються nболем (кишкова колька) різної ін­тенсивності й локалізації. Вони можуть виникати внаслідок деяких захворювань кишок nабо інших органів і систем (гіпо­функція надниркових залоз, діабетична кома, інтоксикація лікарськими речовина­ми, отрутами тощо).

Спазмолітичний nвплив на кишки мають лікарські nзасоби: м-холінолітичні, гангліоблокуючі, засоби з nміотропною дією. Серед них nособливий інтерес мають: атропіну сульфат, платифіліну гідротартрат, nбензогексоній, пірилен, папа­верину гідрохлорид, но-шпа та ін.

 ПРОТИПРОНОСНІ ЗАСОБИ

Пронос nє симптомом багатьох захворю­вань nта інтоксикацій (дизентерії, холери, інколи туберкульозу, септичних процесів, отруєнь арсеном, солями важких металів тощо). Часто його причиною є недостатня функція шлунка (ахілія) і підшлункової залози, захворювання ендокринних залоз.

Ліквідація проносу при nцих захворю­ваннях можлива лише за nправильної ді­агностики і раціонального харчування. Наприклад, при наявності проносу у хво­рих на туберкульоз ефективним є при­значення nпротитуберкульозних засобів. Пронос у хворих nз недостатньою секре­торною функцією nшлунка або підшлун­кової залози nзнімають засобами, що ком­пенсують nцю недостатність (пепсин, шлун­ковий nсік натуральний, панкреатин та ін.). У nвипадках, коли причиною проносу є ін­фекційні nпроцеси, ефективними є засоби з nпротимікробною дією (антибіотики, сульфаніламідні nпрепарати, похідні нітрофурану).

Для nліквідації проносу крім зазначених застосовують засоби, які мають також не­специфічну протизапальну дію.

В’яжучі засоби, вступаючи в реакцію з тканинними білками поверхні слизових оболонок, ерозій і виразок, утворюють альбумінати у вигляді плівки, яка покриває поверхню слизової оболонки шлунка і ки­шок. Ця плівка захищає ЇЇ від механіч­них, термічних і хімічних подразнень, вна­слідок чого зменшується потік патологіч­них імпульсів із зони ушкодження, галь­мується абсорбція різних речовин, у тому числі токсичних. У результаті в зоні ушко­дження зникає запальна реакція, зменшу­ється моторика кишок, прискорюється епі­телізація nерозій і виразок.

Із nгрупи в’яжучих засобів для ліквіда­ції проносу застосовують танальбін та інші препарати рослинного походження, а та­кож синтетичний препарат — бісмуту ні­трат основний.

Як nпротипроносні засоби застосовують також настої і відвари трави звіро­бою (Herba Нурегісі), плоди чорниць (Fructus Murtilli), плоди черемхи (Baccae Prurni racemosae), кореневище перстачу n(Rhizoma Tormentilla) та ін.

Бісмуту нітрат основний (Bismuti subnitras) має в’яжучу і протимікробну дію.

У nгастроентерологічній практиці в’я­жучі nзасоби застосовують при багатьох захворюваннях, nособливо запальних і за­пально-виразкових nпроцесах тонкої і тов­стої кишок (ентерит, ентероколіт, коліт) і діареї різного походження. При таких захворюваннях звичайно назначають бі­смуту нітрат nосновний, танальбін або на­стої і відвари із зазначених рослин. У випадках інфекційних запальних захво­рювань nкишок ці засоби комбінують з протимікробними. nДля усунення проно­су часто поєднують nв’яжучі засоби зі спазмолітичними, nобволікаючими, анальгетиками і nадсорбуючими речовинами. При запаленні nпрямої кишки в’яжучі засоби, часто в nпоєднанні з анестезином, препаратами беладонни та іншими, за­стосовують у вигляді клізм і свічок.

Обволікаючі засоби як високомолекулярні речовини, які утворюють з водою ко­лоїдні розчини, nмеханічно захищають сли­зову nоболонку травного каналу від подраз­нення. Внаслідок цього зменшуються реф­лекторні реакції, nгальмується моторика ки­шок, nсповільнюється всмоктування у шлун­ку і кишках, у тому числі лікарських і ток­сичних речовин. Створюються сприятливі умови для усунення запального процесу.

Обволікаючу nдію мають крохмаль, аравійська nкамедь, препарати з алтейного nкореня, бульб салепу, насіння льо­ну та ін.

Крохмаль (пшеничний, кукурудзяний, рисовий, картопляний) застосовують у вигляді колоїдного розчину (Mucilago Arnyli), який отримують розчиненням його у гарячій воді. Застосовують зовнішньо, всередину і в клізмах. Бульби салепу (Tuber Salep) і аравійську камедь

(Gummi arabicum) також застосовують для приготування колоїдних розчинів (слизів). Корінь алтеї (Radix Althaeae) застосовують у вигляді порошку, настою, екстракту сухого (Extractum Althaeae siccum) і сиропу (Sirupus Althaeae), як відхаркувальний, протизапальний і обво­лікаючий засоби. Насіння льону (Semen Lini) використовують у вигляді відвару та емульсії.

Прийняті nвсередину адсорбуючі засо­би крім протизапальної дії сприяють зниженню кислотності шлункового соку і гальмують моторику кишок, ліквідують ме­теоризм і пронос.

Найактивнішим nадсорбуючим засобом є вугілля активоване (Carbo activatus): має велику загальну поверхню (1г — близько n200 м²). nВипускається у вигляді порошку, гранул і таблеток під назвою карболен (Carbolenum). Вугілля акти­воване застосовують як адсорбент при гі­перацидному гастриті, метеоризмі, інфек­ційних захворюваннях травного каналу, харчових інтоксикаціях, отруєннях алка­лоїдами (стрихніном, морфіном, атропіном та ін.), барбітуратами, солями важких ме­талів, nфосфором, калію ціанідом.

Хворим nз підвищеною кислотністю шлун­кового nсоку, диспепсією і метеоризмом вугілля активоване призначають усереди­ну по 1/2-1 чайній ложці або 1-2 г кілька разів на день, при інфекційних захворю­ваннях кишок — по 1—2 столовій ложці на півсклянки води кілька разів на день. При nгострих отруєннях лікарськими ре­човинами чи отрутами препарат потрібно призначати у великих дозах: по 3—10 сто­лових ложок з наступним введенням со­льових проносних засобів.

При nметеоризмі адсорбуючі засоби ча­сто nпоєднують з іншими препаратами. Наприклад, у nвипадках істеричної аеро­фагії nдоцільно вводити їх із седативними і nпсихотропними засобами; при паралітич­ному метеоризмі — з пітуїтрином, холіноміметичними і антихолінестеразними за­собами; при метеоризмі внаслідок порушення секреції шлункових і підшлунко­вої залоз — з соком шлунковим натураль­ним, панкреатином та ін.

При nметеоризмі ефективні також віт­рогінні засоби, які отримують з листя м’яти nперцевої, квіток ромашки лікарсь­кої тощо. nОчевидно, вони за рахунок ефі­рних олій, які містяться в них, рефлектор­но nполіпшують секреторно-моторну та резорбційну nфункцію травного каналу, діють nпротимікробно.

Листя м’яти перцевої (Folia Men–thae piperitae), трав’янистої nбагаторічної рослини. З листя та суцвіть nвиділяють ефірну олію. В них є також флавоноїди, каротин, стероли, поліфеноли, мікроелемен­ти (мідь, манган, стронцій тощо).

М’яту nперцеву використовують для виготовлення nгаленових препаратів — настоїв nі настойок. їх застосовують як засоби, nщо рефлекторно поліпшують кро­вообіг nу судинах мозку та серця, як спаз­молітики при спастичних явищах у трав­ному каналі, жовчних шляхах, протоках nпідшлункової залози.

Квітки ромашки лікарської n(Flores Chamomillae Recutitae), однорічної тра­в’янистої nрослини з інтенсивним запахом, що nросте на полях, городах, біля житла.

Ефірна nолія ромашки в експерименті стимулює рефлекторну діяльність, збуд­жує центри довгастого мозку, збільшує nчастоту дихання і скорочень серця, роз­ширює судини мозку. У великих дозах пригнічує центральну нервову систему, знижує тонус скелетної мускулатури. Жовчогінну дію має не тільки ефірна олія, а й рідкий екстракт ромашки.

Препарати nромашки лікарської (настій, рідкий nекстракт, ефірна олія) належать до потогінних, вітрогінних та антиспастичних засобів. Для них властива заспокійлива і знеболювальна дія. Вони прискорюють регенерацію епітелію, пригнічують запален­ня, процеси бродіння і гниття в кишках.

У nвигляді настою nромашки лікар­ської приймають усередину як спазмолі­тичний засіб при гастриті, спастичному хронічному коліті, які супроводжуються бродінням у кишках, для стимуляції виді­лення жовчі та поліпшення травлення. Крім того, його призначають хворим на nвиразкову хворобу шлунка і дванадцяти­палої кишки, гіперацидний гастрит, при болю, печії, нудоті.

Із nсинтетичних протипроносних засобів широко використовують лопераміду nгідрохлорид (імодіум, лопедіум), який зни­жує тонус і рухову активність гладких м’я­зів кишок за рахунок зв’язування з опіатними рецепторами їх стінки. Підвищує то­нус сфінктера відхідника. Дія препарату настає швидко і триває 4-6 год.

Показання: nгостра і хронічна діарея різного nпоходження, регуляція випорож­нень nу пацієнтів з ілеостомою.

Побічна дія: головний біль, біль у надчеревній ділянці, nсухість у роті, алергіч­ні реакції.

Протипоказання: nвагітність, лак­тація, nвік до 2 років, гострий виразковий коліт, непрохідність кишок.

До nпротипроносних засобів належить смекта, що має адсорбційну й nобволіка­ючу активність.

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

 

Сечогінні засоби — лікарські засоби різної nхімічної будови, які сприяють збіль­шенню виділення сечі і зменшенню вмісту nрідини в організмі. У зв’язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препара­тів nголовне значення має збільшення екс­креції з організму солей, засоби цієї групи nще називають салуретиками (солегінними).

Основним у механізмі дії сечогінних за­собів nє їх вплив на нирки, на структурно-функціональну одиницю — нефрон, на процеси, які в ньому відбуваються (клубочкова фільтрація, канальцева nреабсорбція, секреція).

Для того щоб зрозуміти механізм дії nсечогінних засобів, коротко розглянемо процес утворення сечі.

У клубочках нирок під nвпливом гідростатич­ного тиску відбувається фільтрація рідини, яка містить усі складові елементи сироватки nкрові, за винятком білків, що не проходять через клубочковий фільтр, та nліпідів. Для фільтрації в нирках потрібно, щоб артеріальний тиск у капі­лярах nклубочків перевищував онкотичний тиск білків сироватки крові. Із зниженням nартеріаль­ного тиску фільтрація в клубочках зменшуєть­ся, з підвищенням, nнавпаки, збільшується. Швидкість клубочкової фільтрації залежить не тільки від nкровопостачання нирок, а й від кількості функціонуючих nнефронів.

Клубочкова фільтрація у nдорослої людини становить у середньому 100 мл/хв. За добу в нирках nфільтрується 150 — 200 л nрідини, а сечі виділяється лише 1,5 —2 л, тобто 99 % nпервинної сечі знову всмоктується (реабсорбується). Про­цеси реабсорбції відбуваються на всьому nпро­тязі нефрону: у проксимальних канальцях, петлі нефрону (петля Генле), nдистальних канальцях і збірних трубочках. Для того щоб збільшити діу­рез nудвічі, потрібно збільшити у два рази клу-бочкову nфільтрацію, що практично зробити не­можливо, або зменшити реабсорбцію на 1 %. nТа­ким чином, найбільших змін у сечоутворенні можна досягти, впливаючи на nканальцеву реаб сорбцію. При цьому слід враховувати, що в ка-нальцях насамперед nпотрібно змінити реабсорб­цію натрію, а вода пасивно проходить за цим осмотично nактивним йоном.

Реабсорбція натрію nв канальцях нирок здійснюється таким чином. Із просвіту nканальця Na⁺ надходить всередину клітин його стінки через nапікальну мембрану. Вважають, що транспорт Na⁺ всередину клітини здійснюється за допомогою особливого білка-переносника, син­тез якого регулюється nальдостероном. Альдо­стерон зв’язується в клітині з рецепторами, пере­носиться nв ядро і, впливаючи на ДНК, стимулює синтез інформаційної РНК, яка сприяє nактиві­зації синтезу в рибосомах білка-переносника. nЗниження реабсорбції у проксимальному канальці nзумовлює компенсаторне збільшення її в петлі нефрону і дистальному канальці.

У петлі нефрону і відбувається активний nтранспорт Na⁺, СГ, її стінка є непроникною для води. Сечогінні nзасоби, що діють переважно у цьому відділі нефрону, називають петльовими. Блокада реабсорбції nнатрію у цій ділянці ви­кликає найбільший натрійурез. Натрій, що надійшов nусередину клітини ка­нальця, створює той фонд (пул) натрію, який по­тім підлягає активній реабсорбції. Остання здійснюється за nдопомогою особливих насосів, розміщених на базальній мембрані клітин стінки nканальця.

Сечоутворення завершується у дистальному відділі нефрону і збірних трубочках. nТранспортні процеси тут контролюються гормональними впливами, проявляється натрійзатримувальна дія мінералокортикоїда nальдостерону і водозатри-мувальна — антидіуретичного гормону вазопре­сину. nВідбувається пасивна секреція ІС із клітин нефрону nчерез апікальну мембрану за електро­хімічним градієнтом. Дистальний канадець і nзбірні трубочки також можуть бути місцем впливу се­чогінних засобів n(антагоністи альдостерону, тріамтерен та ін.), однак nтакі засоби є малоак­тивними. Блокування реабсорбції Na⁺ у цьому відділі, коли вже реабсорбувалося nблизько 90 % профільтрованого Na⁺, може збільшити його екс­крецію лише на 2 —3 n% фільтраційного заряду.

Транспорт натрію в нирках регулюють також nінші чинники. Це передсердний nнатрійуретичний фактор, який виділяється із передсердь під час їх nрозтягування, що викликає збільшення швидкості клубочкової фільтрації і nпригнічення реабсорбції натрію у збірних трубочках. Крім nтого, існує натрійуретичний фактор (гормон) n— низькомолекулярна сполука гіпоталамічного, nпе­чінкового походження, яка надходить у кров при стимуляції nволюморецепторів і подібно до дигоксину блокує Na⁺, К⁺-АТФазу в нирках, що зменшує nреабсорбцію Na⁺. До речовин, які відіграють роль потенційних регуляторів екскреції натрію, nвідно­сять естрогени, соматотропін, nінсулін (збільшу­ють реабсорбцію Na⁺), прогестерон, паратирин, глюкагон (знижують реабсорбцію Na⁺). nЛокаль­но діють також фактори, які утворюються в нир­ках (кініни, простагландини, допамін та ін.).

З огляду на принципи функціонування системи сечоутворення, nзрозуміло, що лі­карські засоби, які стимулюють сечовиді­лення, можуть nбезпосередньо впливати на сечоутворювальну функцію нирок або змі­нювати nгормональну її регуляцію.

Застосування сечогінних насамперед як засобів симптоматичної nтерапії, спрямова­ної на усунення набряків, має також важливий патогенетичний nвплив на склад­ний ланцюг реакцій при захворюваннях, які супроводжуються nзатримкою солей і води в організмі.

Функції nнирок

Близько 70-80 % загальної кількості про­фільтрованого nNa⁺ nреабсорбується в проксималь­них канальцях, за ним пасивно реабсорбується вода і СІ”. За участю карбоангідрази відбувається nреабсорбція гідрогенкарбонату (НСО[). Об’єк­том дії nсечогінних може бути проксимальний відділ нефрону, проте їх дія незначна, nоскількиВ арсеналі сечогінних засобів налічу­ється близько 20 препаратів. Якому nз них надати перевагу в тій чи іншій ситуації, повинні допомогти знання nфармакокіне­тики, механізму дії, можливі побічні ефекти тощо.

Чіткої, досконалої класифікації, яка б nохоплювала всі аспекти дії сечогін­них засобів, на сьогодні не існує. Сечогін­ні засоби, маючи різну хімічну будову, від­різняються nза локалізацією, механізмом, силою дії, швидкістю настання ефекту, його nтривалістю, побічною дією.

Протягом тривалого часу nкласифікація сечогінних засобів ґрунтувалася на їх хімічній будові. Зроблено nспроби класи­фікувати діуретичні засоби за характером їх впливу на нирки. Однак nбагатьом се­чогінним засобам властива також і позаниркова дія. Спроби nкласифікувати сечогінні засоби за їх здатністю впливати на той чи інший відділ nнефрону також по­в’язані з труднощами. З наведеної схеми видно, що деякі з цих nзасобів (ксантини, фуросемід, кислота етакринова, осмотичні сечогінні та ін.) nдіють на всьому протязі нефрону. У зв’язку з цим сечогінні засоби доцільніше nкласифікува­ти, виходячи з механізму їхньої дії.

 

Залежно від nфармакодинаміки сучасні сечогінні засоби головним чином поділя­ють на 3 nгрупи:

 а)салуретики;

б) калій-зберігаючі;

в) осмотичні діуретики.

 

До групи салуретиків відносять похід­ні тіазиду (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін та nін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібіто­ри nкарбоангідрази (діакарб). Ртутні се­чогінні (меркузал, промеран та ін.) у зв’яз­ку nз високою токсичністю та впровадженням

До калійзберігаючих nсечогінних засо­бів відносять тріамтерен і nверошпірон, які підвищують виділення натрію і мало впли­вають на екскрецію nкалію.

Осмотичні nсечогінні засоби (маніт, се­човина), nпідвищуючи осмотичний тиск у канальцях, перешкоджають nреабсорбції води. Слід зазначити, що така системати­зація не охоплює сечогінних nзасобів, які впливають на кровообіг у нирках, вона мало орієнтована на механізм nдії препа­ратів.

Для кращого розуміння nмеханізму дії сучасних сечогінних засобів рекомендуєть­ся класифікація, яка nвраховує не тільки ме­ханізм, а й локалізацію їхньої nдії.

 

І. За nлокалізацією та механізмом дії:

1.      Засоби, що діють на рівні nклітин нир­кових канальців.

1.1.   Засоби, що діють на рівні nапікаль­ної мембрани:

а)      конкуренти за переносник натрію(тріамтерен, амілорид);

б)      антагоністи альдостерону (спіроно-лактон).

1.2.   Засоби, що діють на рівні nбазаль­ної мембрани:

а)      інгібітори карбоангідрази (діакарб);

б)      похідні бензотіадіазепіну – тіазиди n(гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін);

в)      похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової n(кислота етакринова);

г)       похідні кислоти антранілової (фуросемід, nбуфенокс, клопамід, торасемід).

2.Осмотичні nсечогінні засоби (маніт,сечовина).

3.Засоби, nякі підвищують кровообіг ни­рок (теобромін, теофілін, nеуфілін та ін.).

4.Лікарські nрослини (хвощ польовий,листя мучниці, бруньки берези, nлистя ортосифону, ягоди суниць та ін.).

З клінічної точки зору практичне зна­чений мають сила, nшвидкість настання і тривалість дії сечогінних засобів, відповідно до чого їх nподіляють:

II. За силою дії:

1. Засоби сильної n(потужної) дії — фуросемід (лазикс), кислота етакринова

(урегіт), клопамід n(бринальдикс), осмоті чні діуретики (маніт, сечовина).

2. Засоби середньої сили дії — тіазіди: nгідрохлортіазид (гіпотіазид), оксоділін (гігротон), циклометіазид.

3. Засоби слабкої дії — спіронолактс(верошпірон, nальдактон), діакарб (ацетозоламід), тріамтерен, амілорид, ксантии(теофілін, теобромін, nеуфілін), препарати лікарських рослин (листя мучниці, лисіортосифону, березові nбруньки та ін.).

 

III.            nЗа швидкістю настання сечогіної nдії:

 

1.      Швидкої (екстренної)  дії  n(30-40 хв) — фуросемід, кислота етакринова; маніт, сечовина, тріамтерен.

2. Помірної швидкої дії (2 — 4 год) -діакарб, nтеофілін, еуфілін, амілорид, цилометіазид, клопамід, оксодолін.

3. Повільної дії (2 — 4 доби) — спірінолактон.

 

IV.    За тривалістю сечогінної дії:

 

1.      Короткої дії (4 — 8 год) — фуроомід, кислота етакринова, nманіт, сечовина

2.      Середньої  nтривалості  дії   (8-14 год) — діакарб, тріамтерен, амілорид, циклометіазид, гідрохлортіазид, nбриналдикс, теофілін, еуфілін.

3. Тривалої дії (кілька діб) — оксоділін, nспіронолактон.

 

ЗАСОБИ, ЩО ДІЮТЬ НА РІВНІ КЛІТИН НИРКОВИХ КАНАЛЬЦІВ

 

Renal nphisiology

До засобів, які порушують трат порт натрію через апікальну мембрану nклітин стінки ниркових канальців, відносять nтріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні nдистального відділу нефрону.

Тріамтерен (птерофен — 2,4, 7-трі nаміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти. nФармакокінетика. Препарат доб­ре абсорбується при застосуванні всере­дину. Ефект nнастає через 15 —20 хв і три­ває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові nвизначається через 1,5 — 2 год. Виводиться головним чином нирками. Ін­тенсивно nсекретується у проксимально­му відділі нефрону. Т_1/2 становить 45 — 70 хв.

Фармакодинаміка. nТріамтерен зменшує надходження натрію з просвіту канальця всередину клітини, що nзумов­лено подібністю молекули препарату до гідратованого йону натрію, nвнаслідок чого він взаємодіє з білком-переносником. За­вдяки такій конкуренції nпорушується транспорт натрію всередину клітини. Зменшення внутрішньоклітинного nпулу натрію негативно позначається на актив­ному транспорті його крізь базальну nмембрану.

Особливістю дії тріамтерену nє те, що він не впливає на екскрецію калію з сечею. Внаслідок nцього концентрація калію в сироватці крові не зменшується, що дає змогу в разі nпотреби застосовувати тріам­терен разом з серцевими nглікозидами. Тріамтерен суттєво не впливає на кислот­но-основну nрівновагу, в сечі дещо збіль­шується рН внаслідок зменшення екскре­ції Н⁺ nі збільшеню секреції НСО. При його nзастосуванні деякою мірою посилю­ється виділення сечової кислоти, відбува­ються nпевні порушення обміну фолієвої кислоти. Через подібність хімічної будо­ви тріамтерену до фолієвої кислоти пре­парат здатний nпригнічувати редуктазу, яка перетворює фолієву кислоту на фолінієву. Останнє nслід враховувати, признача­ючи препарат вагітним і дітям раннього

Амілорид — за nдією і клінічним за­стосуванням близький до тріамтерену. nЯк калійзберігаючий препарат використову­ють самостійно і в комбінації з іншими nзасобами.

Спіронолактон n(верошпірон, альдактон — у-лактон пропіонової nкислоти) за хімічною будовою подібний до мінералокортикоїду альдостерону.

Фармакодинаміка. Спіронолак­тон, nяк і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину nклітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється. nВін перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином, внаслідок чого nблокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми, nзабезпечувала б синтез білка — переносника натрію. По­рушення nреабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з nорганізму. Часто внаслідок цього спіронолактон нази­вають антагоністом nальдостерону, оскіль­ки його дія виявляється завдяки блокуван­ню дії цього nгормону. У зв’язку з цим пре­парат найефективніший у випадках nгіперальдостеронізму. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти nтільки на 2 — 5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен, nспіронолактон практично не впливає на ви­ділення з організму калію.

Протипоказання: nгіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший nтриместр вагітності.

До засобів, які порушують транспорт базальної мембрани.

належать: інгібітори карбоангідрази (діакарб); похідні nбензотіадіазину — тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); похідні nкислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); похідні кислоти антранілової n(фуросемід, буфенокс, кло-памїд). Також  належали також ртут­ні діуретики, які зараз nне випускають. До інгібіторів карбоан гід ра­зи належить діакарб

Фармакокінетика. Діакарб добре абсорбується у травному каналі. Через 0,5 — 2 год після nприйому накопичується в кірковій речовині нирок у концентрації, яка перевищує nїї в сироватці крові у 2 — З рази. Дія препарату після nприйому все­редину починається через 1 — 1,5 год, мак­симум дії — через 2 — 4 nгод, тривалість дії 6 — 12 год. Після nвнутрішньовенного вве­дення дія розпочинається через 2-5 хв, ма­ксимум дії — nчерез 10 —15 хв, тривалість дії — 4 — 5 год. Виділяється переважно нирками за nрахунок секреції у прокси­мальному канальці. Т,_/2 n— 100 хв.

Фармакодинаміка. У функції ни­рок важливу nроль відіграє фермент карбоангідраза. У клітинах ниркових канальців під її впливом з води і вуглекис­лого газу утворюється nвугільна кислота, яка дисоціює на Н⁺ і НСОз.

Здатність нирок секретувати в сечу Н⁺ nі реабсорбувати НСО^ спрямована на під­тримання кислотно-основної nрівноваги. Йони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців, nпереходять через апікальну мембрану в просвіт ка­нальців в nобмін на Na⁺. Водень, що надій­шов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з nНСО₃~, утворюючи вугільну кис­лоту, яка розпадається на СО₂ nі Н₂О. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH₂PO₄ та NH₄C1. У клітинах канальців Na⁺ разом з НСО₃~ реабсорбується nчерез відповідний насос базальної мембрани.

При блокуванні карбоангідрази ці про­цеси порушуються. Зменшується nобмін Н⁺ на Na⁺, що перешкоджає його транспорту всередину nклітини. Замість Н⁺ з клітин починає виходити К⁺, nа Н⁺ затримується. На базальній мембрані практично пере­стає nпрацювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na⁺ разом з НСОз. Все це nпризводить до зменшення реабсорбції Na⁺ і підвищеного nвиділення його і води з організму. Поряд з цим збіль­шуються втрати К⁺ і затримуються в ор­ганізмі йони водню, що nпризводить до роз­витку гіпокаліємії та nацидозу. Виникнен­ню ацидозу nсприяє також зменшене утво­рення і надходження в кров NaHCO₃, як гідрогенкарбонатного nбуферу.

Здатність блокувати карбоангідразу вперше nбула виявлена у стрептоциду, по­тім і в інших сульфаніламідів. Уведення nсульфаніламідної групи в гетероцикліч­ну сполуку значно підсилює nцю дію.

Показання. Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша nпорівняно з іншими препа­ратами. Його застосовують також при гла­укомі: nсекреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю nкарбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і nполіпшує її відтікання. У зв’язку з тим що nкарбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження nвнутрішньочерепного тиску.

У випадках тривалого застосування діакарбу nможлива гіпокаліємія, у зв’язку з чим потрібно проводити корекцію препа­ратами nкалію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію nгідрогенкарбонату внутрішньовенно.

Протипоказання: значна недостат­ність nдихання, уремія, цукровий діабет (по­глиблює ацидоз), цироз печінки, недостат­ність nсерця, наднирників (викликає гіпокаліємію).

Похідні nбензотіадіазепіну— тіазиди. До nцієї групи нале­жать гідрохлортіазид, циклометіазид, nоксодолін.

 

Гідрохлортіазид (дихлотіазид, гіпо-тіазид, nнефрикс — 6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-2Н-1, 2, 4-бензотіадіазин-1, n1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна nгрупа.

Фармакокінетика. Добре абсор­бується з травного каналу. Вже через 10 хв після nприйому виявляють у крові, макси­мум концентрації після разового прийо­му nпрепарату реєструється через 45 — 60 хв, тривалість дії до 4 —6 год, Т_1/2 nвід 5,6 до 14,8 год залежно від дози. Виділя­ється головним чином нирками nшляхом секреції у проксимальному nканальці, як і сечова кислота, тому внаслідок конкурен­ції гальмується її nвиділення з організму.

 

До похідних nдихлорфеноксиоцтової  кислоти належить nкислота nетакринова (урегіт — 2, n3-дих-лор-4-(2-метилен-1-оксобутил)-фенокси-оцтова nкислота), для якої властива висока діуретична активність.

Фармакокінетика. Кислота етак­ринова nдобре абсорбується з травного каналу. У сироватці nкрові зв’язується з білками. Після прийому всередину nдія роз­починається через 20 — 40 хв, максимум дії — через 1—2 год, тривалість n— 4 — 8 год. Після введення внутрішньовенно ефект nнастає через 5 —15 хв, максимум дії — через 15 — 30 хв, тривалість 2 — 3 год. nЗнешкодження відбувається в печінці. Виво­диться з організму головним чином nнирка­ми, близько ЗО % з жовчю, 20 % виводить­ся в незміненому стані, близько n40 % — у вигляді метаболітів. У сечу препарат над­ходить nзавдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т_1/2 0,5 — 1 год.

Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію nпереважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона бло­кує активність ферментів, які беруть участь в утворенні nенергії окисного фосфоруван­ня і гліколізу. У зв’язку з цим енергетичне nзабезпечення відповідних насосів погіршу­ється, особливо того, який забезпечує nреаб­сорбцію Na⁺ і С1~. Крім того, nкислота етак­ринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців, nперешкоджає по­дальшому перенесенню Na⁺. За рахунок зниження мембранної проникності nдля Na⁺ потреба в енергії для реабсорбції Na⁺ під­вищується. Кислота етакринова зменшує nчутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого nзастосування може знижувати артеріальний тиск. Меха­нізм антигіпертензивної дії nтакий, як у тіа­зидів. Препарат збільшує виведення з ор­ганізму хлоридів, nбромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими nречовинами кисло­та етакринова діє позитивно.

Побічна дія. У випадках тривалого nзастосування у великих дозах можлива гіпокаліємія внаслідок посиленої екскреції К⁺, а також гіпохлоремічний алкалоз внаслідок nзбільшеної втрати хлоридів. Можливі дис­пепсичні явища, біль у ділянці nстравоходу і товстої кишки, що зумовлено подразнюва­льною дією препарату. Після внутрішньо­венного введення можливі скарги на біль за nходом вени, розвиток флебіту. У зв’язку з цим препарат доцільно nрозводити у 40 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вво­дити у вену nповільно.

Похідні кислоти антранілової. До цієї nгрупи належать найактив­ніші з усіх застосовуваних сечогінних за­собів — nфуросемід, буфенокс та ін., котрі відносять разом з кислотою етакриновою до nпетльових сечогінних засобів.

Фуросемід (лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-їчГ-(2-фурилметил)-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і nде­які інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу.

 

Фармакокінетика. Фуросемід аб­сорбується з nтравного каналу на 50 —75 %. Після надходження у кров nутворює спо­луки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв’язок nзначно змен­шується. Після прийому всередину дія nрозпочинається через 30 — 60 хв, максимум дії — через 1 — 2 год, тривалість — 6 n—8 год. Після введення у вену дія розпочинаєть­ся nчерез 5—10 хв, максимальна — через 20 — 60 хв, триває 2 — 4 год. Швидка дія nпрепарату дає можливість використову­вати його для невідкладної терапії. Т_1/2 — ЗО —60 хв. Метаболізм препарату nздійснюється в печінці (гідроліз і кон’ю­гація з глюкуронідом). Виділяється нир­ками nшляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т_1/2 значно збільшується (8—15 год).

Фармакодинаміка. Дія фуросе-міду на nклітини ниркових канальців різ­нобічна. Він знижує nактивність гексо­кінази, малеат- і nсукцинатдегідрогенази, а також Na⁺-К⁺-АТФази, внаслідок чого nенергетичне забезпечення натріє­вого насосу стає недостатнім. Крім того, nфуросемід роз’єднує процеси утворен­ня енергії та її надходження до насо­сів. nПідвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na⁺. У зв’язку з цим nпасивний по­тік Na⁺ з позаклітинного простору все­редину клітин канальців збільшується, що nпризводить до підвищення пулу Na⁺ в них і зменшує надходження його з просвіту nканальців. До того ж перене­сення Na⁺ через базальну мембрану в інтерстицій різко nзменшується. За та­ких умов на реабсорбцію Na⁺ потрібно більше енергії. У фармакодинаміці nфуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширю­вальну дію, поліпшення nгемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату.

У зв’язку з потужною nнатрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у nвипадках набря­ку мозку і легень. Подібно до тіазидів, фуросемід знижує nартеріальний тиск, у зв’язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну nхворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами.

Побічна дія. У nвипадках призна­чення великих доз фуросеміду може різ­ко nзменшуватись об’єм крові та позаклі­тинної рідини, що є досить небезпечним. За nтривалого застосування препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія, nметаболічний алкалоз. Внаслідок змен­шення секреції сечової кислоти може за­гострюватись nподагра. Після введення у вену великих доз може nспостерігатися ото-токсичний ефект. Особливо часто це ускладнення виникає у nхворих з недостат­ністю нирок, а також у випадках одночас­ного застосування nантибіотиків з ототок-сичною дією (аміноглікозиди, цефало-спорини).

Клопамід (бринальдикс) за будовою і фармакологічними властивостями nбли­зький до фуросеміду. Застосовують усе­редину. Дія розпочинається через 1 —3 nгод, триває 8 — 20 год. Входить до складу nтаб­леток «Бринердин», «Кристепін».

      ОСМОТИЧНІ СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

До осмостичних сечогінних nзасобів від­носять шестиатомний спирт маніт (ма­нітол)і nсечовину (карбамід). nФармакокінетика. Гіпертонічні розчини маніту, сечовини nвводять у вену (повільно струминно). Діуретичний ефект настає майже відразу n(через 10 — 15 хв). Тривалість дії — 4 — 6 год.

Фармакодинаміка. nФільтруючись у клубочках, осмотичні діуретики надхо­дять до проксимальних nканальців.

У цьому відділі nнефрону за звичайних умов близько 80 % профільтрованого nна­трію реабсорбується разом з еквівалент­ною кількістю води. У зв’язку з nнаявніс­тю у фільтраті осмотичних діуретиків, реабсорбція води з натрієм порушується, оскільки воду утримують осмотично ак­тивні nречовини. Реабсорбований тут на­трій надходить у кров і викликає гіпернатрійемію з підвищенням nосмолярності си­роватки крові. Осмотичний тиск сироват­ки крові nзбільшується також за рахунок наявності в крові осмотичного діуретика. Усе це nсприяє переходу рідини з ін-терстицію та клітин у кров nі збільшенню її об’єму. Починається подразнення об’єм­них nрецепторів (волюморецепторів), що стимулює надходження у кров натрій-уретичного nгормону, який збільшує натрійурез. Однак екскреція натрію при застосувані nосмотичних діуретиків збільшується меншою мірою, ніж екскреція води, що nзумовлює виділення сечі, гіпотонічної від­носно сироватки крові.

Враховуючи, що при nнабряках насам­перед потрібно посилити виведення Na⁺, a осмотичні діуретики є слабкими салуретиками, nостаннім часом їх як сечогінні за­соби застосовують nрідко. Використову­ють головним чином для nдегідратації при набряку мозку, легень, підвищенні nвнут­рішньочерепного тиску, глаукомі, для фор­сування діурезу. Іноді осмотичні nсечо­гінні засоби застосовують для профілак­тики гострої недостатності нирок: nзбіль­шуючи об’єм крові, вони зменшують он­котичний тиск сироватки крові і nдеякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, пригнічують реабсорбцію. Усе це nсприяє збільшенню діурезу. Препарати діють на всьому протязі канальців. Як nсечогінний засіб головним чином застосовують маніт. Маніт на відміну від сечовини не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенце-фалічний nбар’єр, не збільшує вмісту залиш­кового азоту в крові.

Побічна дія. Осмотичні діуретики можуть nвикликати порушення водно-со­льового обміну, гіпонатріємію, nгіперазотемію, особливо у хворих з недостатніс­тю нирок, печінки, кровообігу. У nзв’язку з тим що сечовина частково реабсорбується (50 %) і здатна проникати nвсереди­ну клітин, при набряку мозку вона може викликати повторну гідратацію nклітин. За умов недостатності серця збільшення об’є­му циркулюючої крові nосмодіуретиками утруднює роботу серця і погіршує стан хворого.

 ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ nКРОВООБІГ НИРОК

До цієї групи засобів належать похідні пурину — диметилксатини (теобромін, nтеофілін, еуфілін та ін.).

Підвищення діурезу, яке виникає під впливом диметилксантинів, зумовлене під­вищенням nкровообігу нирок. За рахунок розширення судин нирок і зменшення їх опору дещо підвищується клубочкова філь­трація. Однак основною причиною nзбіль­шення діурезу є посилення ниркового кровотоку головним чином у мозковій nречовині нирок. Вважають, що певну роль у пригніченні процесів реабсорбції nсолей і води має здатність диметилксантинів впливати на пуринові (аденозинові) nре­цептори, пригнічувати активність фосфодіестерази, яка інактивує всередині nклі­тин циклічний З, 5-АМФ, що викликає активізацію nфункції клітин.

Теофілін підвищує nвміст простагланди­ну Е у клітинах мозкової речовини нирок, що сприяє nпідвищенню діурезу. Посеред­ником у цьому процесі, можливо, є цАМФ. Є думка, що nдиметилксантини пригнічу­ють реабсорбцію натрію за рахунок їх впливу на nадренергічні структури нирки, стан регуляторів водно-сольового гомео­стазу.

Диметилксантини є слабкими діуретиками, тому nїх застосовують тільки при nхронічних захворюваннях у похилому віці та при незначних набряках. У зв’яз­ку з nнаявністю подразнювальної дії тео­філіну можливі диспепсичні явища. Еу­філін у nвисоких дозах може знижувати артеріальний тиск, nвпливати на роботу серця, викликати зміни з боку травної системи.

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ

Спаржа n- холодок лікарський (Asparagus officinalis L.), nбагаторічна рослина з родини ліліюватих. На Україні росте як бур’ян (гірка і не nїстивна; її кореневища й гони мають сечогінні властивості і використовуються в nмедицині) і культивується; в їжу вживають варені молоді гони культивованої nрослини, багаті на білкові речовини (бл. 2%) вітаміни (А, В1, В2, С).

                         

 

Проліска nдволиста

Листя мучниці (fol. Uvea ursi) — містять флавоноїди, а також глікозид ар­бутин (близько 6 %). Флавоноїди nпідви­щують діурез. В організмі арбутин роз­кладається nз утворенням гідрохінону, яко­му властива протибактеріальна дія. Ви­користовують, nяк правило, відвари з роз­рахунку 0,5 — 1 г листя на один прийом. Призначають 3 — 5 nразів на день при за­пальних nзахворюваннях сечового міхура та сечових шляхів. Відвар не слід вжива­ти при nзахворюваннях нирок: гідрохінон подразнює їхню паренхіму.

Трава хвоща польового (Herba Equiseti) — містить велику кількість роз­чинної у воді силікатної nкислоти, фла­воноїди, алкалоїди та інші речовини. Від­вару із трави хвоща nпольового властива сечогінна, дезінфікуюча і протизапальна дія. Призначають, як nправило, у вигляді відвару з розрахунку 1—2 г трави на прийом. Приймають 3 — 4 nрази на день. Як і листя мучниці, траву хвоща польо­вого не слід вживати при nзахворюван­нях нирок: викликає подразнення парен­хіми.

Листя ортосифона (нирковий nчай –Fol. Orthosphonis) – містять глікозиди, сапоніни, алкалоїди та ін. Росте головним чином у Південно-Східній Азії, nІндії, Індонезії. Вирощують у Криму, на Кавказі. Має слабку сечогінну і протизапальну nдію. Широко застосовують при захворюваннях нирок і сечових шляхів. nВикористовують у вигляді настою з розрахунку 1 — 2 г тра­ви на прийом. Приймають nза ЗО хв до їди 2 — 3 рази на день. Побічна дія не ви­явлена.

Листя брусниці (fol. Vitisidaea) n-містить флавоноїди, глікозиди, у тому чи­слі арбутин, органічні кислоти та ін. Най­частіше застосовують у вигляді відвару з розрахунку 1-2 г листків nна прийом. Приймають 3 — 4 рази на день. Для лист­ків брусниці характерна nслабка сечогінна, антисептична і протизапальна дія. Не ре­комендують nзастосовувати при запальних захворюваннях нирок: викликає подраз­нення nпаренхіми.

Крім цих рослин сечогінна дія виявле­на у горицвіту весняного, квіток во­лошки синьої, nягід ялівцю звичайно­го, бруньок і молодих листків бе­рези бородавчастої та nін.

ПРИНЦИПИ КОМБІНОВАНОГО

ЗАСТОСУВАННЯ СЕЧОГІННИХ

ЗАСОБІВ

Сечогінні засоби іноді застосовують nкомбіновано при хронічній недостатно­сті серця, гострій і хронічній недостат­ності nнирок та при деяких інших захво­рюваннях з порушеннями водно-сольо­вого обміну.

Найчастіше комбінують засоби з різним механізмом дії для активнішого виведення солей і води nз організму. Поєднане застосу­вання препаратів, крім того, спрямоване на nзменшення їх негативної побічної дії.

Для збільшення салуретичної і діуре­тичної nдії осмотичні сечогінні комбінують з речовинами, які діють на рівні клітин ниркових канальців. Здебільшого в таких nвипадках застосовують маніт з кислотою nетакрииовою або фуросемідом. Таку ком­бінацію призначають у випадках nпрове­дення форсованого діурезу при отруєн­нях або за nпотреби швидкої дегідратації, наприклад при набряку мозку.

Часто комбінують активні діуретини, які діють на рівні nбазальної мембрани, з тріамтереном або спіронолактоном — препаратами, nякі діють на рівні апікаль­ної мембрани. При цьому зменшується можливість nвиникнення гіпокаліємії. За­стосування тріамтерену, nамілориду з по­хідними бензодіазепіну запобігає пору­шенню кислотно-лужної nрівноваги, а та­кож гшерурикемічній дії (таблетки «Тріампур», «Модуретик» та nін.).

Деякі сечогінні засоби здатні підсилю­вати дію препаратів інших груп. Так, си­льні діуретини (тіазиди, кислота nетакринова, фуросемід) посилюють дію nгіпотен­зивних засобів (наприклад, алкалоїдів раувольфії) — таблетки «Адельфан-езидрекс», «Неокристепін», «Бринердин», «Кристепін» та ін. Тріамтерен і спіронолактон завдяки калійзберігаючій дії nмо­жна застосовувати разом з серцевими nглікозидами.

Сечогінні засоби nпотеціюють ефект багатьох протипухлинних засобів, збіль­шуючи nчутливість клітин пухлини до ци­тостатиків. Слід пам’ятати, що активні салуретики (фуросемід, nбуфенокс, кислота етакринова) значно nзбільшують ототоксичиу дію антибіотиків.

УРИКОЗУРИЧНІ ЗАСОБИ

подагра

Порушення обміну пуринів або виве­дення nнирками солей сечової кислоти — уратів — призводить до різкого підви­щення їх nконцентрації в крові. Кристали уратів відкладаються в nсуглобах, сухо­жилках, зв’язках, що викликає запален­ня і больовий синдром. nЗахворювання, зумовлене порушенням обміну сечової кислоти і відкладанням nуратів, назива­ють подагрою (грец. npodagra — паст­ка). У сечових шляхах nурати в кислому середовищі кристалізуються, що часто nпризводить до утворення конкрементів (камінців) і розвитку нирковокам’яної nхвороби. У таких випадках застосову­ють урикозуричні nзасоби, а також речо­вини, які пригнічують синтез сечової кислоти. Урикозуричні засоби стимулюють ви­ведення сечової кислоти nнирками. Внаслі­док цього зменшується ЇЇ вміст у крові nй тканинах. Вони пригнічують зворотне всмоктування nсечової кислоти в ниркових канальцях. При цьому суттєвих змін в екскреції Н⁺, nNa⁺, К⁺, та СІ не відбуваєть­ся. За nтривалого застосування урикозуричних засобів можна ліквідувати або значно nзменшити гіперурикемію, досягти припинення нападів подагри і розсмокту­вання nвідкладень сечової кислоти. До урикозуричних засобів nналежать алопуринол, етамід, уродан та ін.

До лікарських засобів, що використо­вують при nподагрі, входять препарати, які знижують рівень nсечової кислоти в орга­нізмі, а також симптоматичні знеболюваль­ні засоби n(ненаркотичні анальгетики — бутадіон, індометацин та ін.)

Класифікація. За механізмом дії лікарські засоби, які знижують рівень се­чової кислоти в організмі, поділяють на:

 

1. Засоби, які пригнічують утворення сечової кислоти, — nурикодепресивні(алопуринол).

2. Засоби, які прискорюють виведення уратів з організму:

а)      пригнічують nреабсорбцію сечової ки­слоти в ниркових канальцях (етамід);

б)      покращують nрозчинність уратів(уродан);

в)      сприяють nрозпушуванню сечових ка­мінців і виведенню їх з організму (фі­толізин, nуролесан).

 

Алопуринол (мілурит) як інгібітор ксантиноксидази nзатримує окиснення гі­поксантину і ксантину, що пригнічує утво­рення сечової кислоти nі зменшує її кон­центрацію в сироватці крові та сечі. Крім nтого, препарат пригнічує синтез пуринів. Алопуринол призначають хворим на по­дагру nта інші захворювання, які супро­воджуються гіперурикемією. Препарат ефективний nнавіть у тих випадках, коли лікування урикозуричними nзасобами ма­лоефективне, а також за наявності сечо­кислих конкрементів та nнедостатності ни­рок. У більшості хворих під впливом nало-пуринолу стають рідшими подагричні кризи, зменшуються подагричні вузли, nзникають запальні та інші прояви захво­рювання.

Препарат малотоксичний, його добре переносять хворі навіть у випадках три­валого nзастосування. На початку лікуван­ня можливе nзагострення подагри, що, од­нак, не є приводом для припинення по­дальшого nзастосування алопуринолу.

Етамід пригнічує реабсорбцію сечо­вої кислоти в ниркових канальцях. Спри­яє виведенню nїї з сечею. Негативні яви­ща викликає рідко, проте nможе затриму­вати виділення нирками пеніциліну та інших речовин. Призначають nхворим на хронічну подагру, нирковокам’яну хворо­бу з кристалізацією уратів та інші захво­рювання, які супроводжуються гіперури­кемією.

До урикозуричних засобів nналежать також бензобромарон (нормурат, хіпурик), аломарон (комбінований препарат nалопуринолу та бензобромарону), сульфінпіразон (антуран) та ін.

Уродан — легкорозчинні у воді гра­нули з виділенням nвуглекислого газу. Комбінований препарат, до складу якого входять піперазину фосфат, гексаметилен-тетрамін, солі натрію та nлітію. Сприяє виведенню сечової кислоти завдяки під­вищенню nїї розчинності (солі піперазину і літію утворюють з сечовою кислотою лег­корозчинні nкомплекси). Певне значення мають зрушення кислотно-основної рів­новаги. nУродан призначають хворим на сечокам’яну хворобу, хронічний поліарт­рит та ін.

При подагрі та сечокам’яній хворобі застосовують nтакож лікарські засоби, дія яких зумовлена зміщенням рН сечі в бік лужної nреакції (головним чином під впли­вом цитратних йонів), nщо гальмує утво­рення і сприяє розчиненню камінців — маруліт, ураліт, блемарен, солуран та nін.

GOUT ATTACK – Google Video

Завдяки спазмолітичній дії сприяють виведенню nкамінців із сечоводу і мають протизапальні властивості препарати лі­карських nрослин — екстракт nмарени красильної, оліметин, леспенефрил, авісан, уролесан, трава споришу, nфітолізин та ін.

 

Маткові засоби

 

До засобів цієї групи належать лікар­ські nречовини рослинного, тваринного і синтетичного nпоходження, що мають здат­ність змінювати тонус і скоротливу акти­вність матки. nЦі засоби поділяють на ті, що стимулюють скоротливу nздатність міо-метрія, й ті, що знижують його тонус і при­гнічують скорочення.

Скоротлива функція матки забезпечу­ється nтонкими нервово-гуморальними механізмами регуляції. Тономоторний ефект nреалізується завдяки парасимпати­чним впливам за участю м-холінорецепторів. nСимпатичні впливи активізують тонотропний ефект, тобто підвищення nто­нусу і готовність до скоротливої реакції. Збудження симпатичної іннервації nздійс­нюється шляхом активації ос-адренорецеп-торів, у той час як nр-адренорецептори викликають гальмівний ефект. Скорочен­ня матки стимулює і nсеротонін.

Потужними чинниками стимуляції мат­ки є nгормональні засоби: гонадотропні гормони гіпофіза, естрогени, окситоцин, а nтакож простагландини Е, F_2a. До nцієї гру­пи належать також інші природні чинни­ки: солі кальцію, глюкоза, вітаміни.

Активність матки знижується під час nблокади α-адренорецепторів nі м-холінорецепторів, при збудженні β-адренорецепторів, під впливом nгестагенів, деяких елект­ролітів і вітамінів.

Перша або друга група регулюючих nчинників переважає залежно від терміну вагітності, фази менструального циклу, nфункціонального стану матки. Порушен­ня природної регуляції потребує застосу­вання nлікарських речовин, більша части на котрих належить до природних мета­болітів. nВведення цих речовин компенсує їх дефіцит у жінки.

Класифікація засобів, що стимулю­ють nскорочення міометрія, пов’язана з ха­рактером nскорочення матки, яке вони ви­кликають, і показанням до призначення.

Важливе значення має період пологової діяль­ності:

I        — період розкриття і розслаблення шийки матки;

II       — період вигнання — народження nдитини, завдяки ритмічним скороченням матки, а також координованим узгодженим nскороченням черев­ної стінки й тазового дна (перейми, потуги).

III      — вигнання плаценти.

 

Запліднення nяйцеклітини

 

Кожна фаза у випадках патологічних зрушень nпотребує призначення спеціаль­них лікарських засобів.

Засоби, що стимулюють скоротливу здат­ність матки, nможна розділити на дві гру­пи як за характером дії на матку, так і за nвикористанням їх у медичній практиці.

Засоби, що впливають на біометрій

 

І. Засоби, що стимулюють скоротливу nздатність матки.

1.Засоби, що стимулюють пологову ді­яльність (викликають ритмічні скорочен­ня nматки): простагландин F_2a, nпростаглан­дин Е, окситоцин (2-5 ОД), естрон, nвітаміни, прозерин, солі кальцію.

2.Засоби для зупинки маткової крово­течі (викликають тетанічне скорочення матки): nкотарніну хлорид, ергометрину малеат, ерготаміну гідротартрат, nерготал.

II. nЗасоби, що знижують тонус матки і пригнічують її скорочення: холінооблокатори (атропіну сульфат); β-адреноміметики (ізадрин, nсалбутамол, партусистен); засоби для наркозу (діазоту оксид, ефір для наркозу); nтранквілізатори (сибазон); гор­мональні речовини — гестагени (проге­стерон); nвітаміни (токоферолу ацетат); магнію сульфат.

 

 

Менструальний nцикл

ЗАСОБИ, ЩО СТИМУЛЮЮТЬ nСКОРОТЛИВУ

 ЗДАТНІСТЬ МАТКИ

Це група засобів різного nпоходження, які викликають і стимулюють ритмічні скорочення матки.

Засоби цієї групи використовують для nзбудження пологів (простагландини, окситоцин) і для активізації скорочень матки у випадках слабкої пологової nдіяль­ності.

Провідне місце в механізмі скоротли­вої функції матки належить простаглан­динам (ПГ). nЦе похідні ненасичених жирних кислот, що мають ланцюжок із 20 атомів вуглецю і циклопентановий nра­дикал. Вони містяться в яєчниках, міометрії, менструальній крові. У кінці nвагітнос­ті рівень ПГ різко підвищується. Синтез ПГ із nфосфоліпідів контролюється статевими гормонами. ПГ nполегшують адренер­гічну передачу і збільшують рівень nаце­тилхоліну в крові.

Фармакодинаміка. Пр–F_2a (ензопрост, динопрост) пригнічує функцію жов­того nтіла і блокує синтез прогестерону, під­вищуючи цим nрівень естрогенів у співвід­ношенні естрогени / прогестерон. Відбу­вається nсенсибілізація міометрія до окситоцину, підвищується nактивність окситоцинових рецепторів.

Таким чином, ПГ, син­тез яких залежить від nестрогенів, підси­люють їх ефект і сприяють утворенню nпологової домінанти.

Простагландин F2 викликає стимуляцію як поздов­жнього (підвищення nтонусу), так і колово­го (зростання частоти скорочень) м’язових шарів стінки nматки. Перше скорочення виникає, коли настає межа nеластичності м’язових волокон та їх здатності до розтя­гування. Поряд із nскороченням тіла матки nr–F_2a сприяє розслабленню м’язів шийки матки, забезпечуючи nїх координо­вану діяльність і народження дитини.

Простагландини групи Е nвикликають двофазну реакцію міометрія: у невеликій дозі — стимулюють, у nнадмірній — гальмують скорочення. У разі поєднаного nпризначення переважає сти­мулюючий ефект.

Показання: збудження і стимуля­ція nпологів, переривання вагітності (в біль­ших дозах).

Побічна дія простагландинів ви­являється nдиспепсичними явищами (ну­дота, блювання, пронос), підвищенням nпро­никності стінки судин. nr–F_2a сприяє під­вищенню спазму бронхів, особливо у хво­рих на бронхіальну nастму, викликає тахі­кардію, звужує судини легень. Підвище­на nдоза його може викликати артеріальну гіпертензію. ПГ-Е₂ (динопрост, nпростий Е₂) розширює бронхи і судини nлегень, зни­жує артеріальний тиск.

 

Активним засобом збудження і стиму­ляції nпологів є окситоцин.

Фармакодинаміка. Механізм його дії nполягає у взаємодії з рецепторами плаз­матичної мембрани клітин міометрія, сти­муляції nаденілатциклазної системи, підви­щенні nвнутрішньоклітинного вмісту Na⁺, Са²⁺, виникненню і поширенню nпотенціалу дії. Окситоцин у помірній дозі (3-5 ОД) викликає ритмічні скорочення nматки, що сприяє вигнанню плода. Проте підвищен­ня nдози до 10 ОД викликає не тільки по­частішання і підвищення інтенсивності nпереймів, а й небажаний ефект підвищен­ня внутрішньоматкового тиску, що може nпризвести до порушення плацентарного кровообігу.

Окситоцин треба вводити дуже повіль­но nкрапельно, пильно наглядаючи за ста­ном жінки. nЗастосовується також таблетована форма окситоцину — дезамінокситоцин для nзащічного введення (150 ОД) або за внутрішній матковий зів (12,5 ОД).

Естрон (фолікулін) та естрадіолу дипропіонат призначають nпід час по­логів для підвищення активності оксито­цину n(гальмування окситоцинази й сен­сибілізації окситоцинових рецепторів).

Для поліпшення енергетики скорочень nміометрія вводять внутрішньовенно глюкозу n(40 % розчин) і стимулятор скоро­чень – кальцію хлорид (10 % розчин), що nвикликає інактивацію гальмівного біл­ка n— тропоніну, а також сприяє взаємо­дії окситоцину з його рецепторами під nчас скорочення матки.

Стимуляція пологової діяльності реа­лізується nтакож за допомогою медіаторно активних засобів прозерину, що активі­зує накопичення ацетилхоліну, nокситоциновий фактор, та анаприліну, β – адрено-блокатора, який сприяє перевазі α-адренорецепторів.

Стимулювати ритмічні скорочення мат­ки nможна призначенням серотоніну (20— 30 мг внутрішньовенно крапельно). Серо­тонін підвищує інтенсивність дихання мітохондрій міометрія, nвзаємодіє з аденозинтрифосфорною кислотою, актоміозином, кальцієм. Він полегшує nпроникність клітин­них мембран для Са²⁺, який сприяє елект­ричній та nмеханічній активності міометрія.

Деякий стимулюючий ефект виклика­ється nгангліоблокуючими засобами: пахікарпіну гідройодидом (алкалоїд софо­ри nтовстоплідної) та ізоверином (синте­тична сполука). Механізм їх дії як засо­бів, nщо впливають на міометрій, полягає в безпосередньому впливі на його збудли­вість, nодночасно вони викликають блока­ду н-холінорецепторів автономних вузлів і зниження артеріального тиску.

Допоміжну роль у стимуляції полого­вої nдіяльності відіграють такі речовини, як хініну гідрохлорид nта рицинова олія.

Хінін блокує окситоциназу, nпідсилюю­чи ефект окситоцину. Однак цей алкалоїд (протималярійний засіб) nнегативно впли­ває на серцеву діяльність плода, що обмежує його застосування. Рицинова олія— послаблювальний засіб, викликає активацію холінергічної nсистеми, зростання кон­центрації ацетилхоліну, що зумовлює стимуляцію nтономоторної функції матки.

Допоміжний ефект викликають віта­мінні nпрепарати. Аскорбінова кисло­та nпідвищує дію естрогенів (сприяє утво­ренню nестрадіолу), тіаміну бромід — nаце­тилхоліну (усуває гальмування холін-ацетилази і знижує активність nхолінес-терази).

У сучасній медичній практиці викорис­товують nкомплексний підхід до стимуля­ції пологової nдіяльності.

Поширені різноманітні nсхеми введення у певній послідовності препаратів з різни­ми механізмами дії. nТреба мати на увазі, що чинники хронофармакологічного характеру, дія яких nгрунтується на особливості біо-ритмів пологової діяльності (акрофаза ме­таболічних nзмін в організмі жінки), можуть значно підвищувати лікарський ефект.

ЗАСОБИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ МАТКОВОЇ КРОВОТЕЧІ

Це група лікарських речовин рослин­ного , тваринного і синтетичного походжен­ня, які викликають nтонічні, спастичні ско­рочення матки.

Судини матки розташовані між nволок­нами міометрія, тому в разі тривалого ско­рочення його вони nперетискуються і кро­вотеча зупиняється.

Найефективнішими засобами цієї гру­пи є алкалоїди маткових ріжків. Це склероцій nгриба Claviceps ригригеа.що па­разитує на nжиті. Він містить алкалоїди, похідні лізергінової кислоти:

Алкалоїди поділяють на 3 основні гру­пи: ерготаміну (ерготамін, nергозин); ерготоксину (ергокристин, ергокорнін, ергокриптин); ергометрину n(ергометрин, ергометринін). Алкалоїди маткових ріжків без­посередньо діють на міометрій, виклика­ючи його nскорочення.

Найефективнішим є ергометрин (у nвигляді ергометрину малеату — Р-пропа-ноламіду лізергінової кислоти малеат), nякий

діє швидше й інтенсивніше, ніж nінші алка­лоїди. Позитивною рисою ергометрину є також nте, що він не має адреноблокуючої дії, властивої іншим двом групам. Трива­ле nзастосування препаратів маткових ріж­ків, особливо nерготаміну та ерготоксину, призводить до спазму судин і ушкоджен­ня ендотелію. nРозвивається хронічне от­руєння — ерготизм, який виявляється у двох формах: гангренозній і судомній. Така інтоксикація може nнастати внаслідок вжи­вання страви, що виготовлена з борошна, яке містить гриб Claviceps purpurea.

Похідні лізергінової кислоти частко­во nвиділяються з організму жінки ра­зом з грудним молоком. Тому тривале їх nзастосування може негативно відбитись на здоров‘ї nдитини, яку годує жінка. Саме через це ендометрин та інші пре­парати маткових ріжків для прискорен­ня інволюції матки треба призначати nобережно.

Показання: кровотеча після nпологів, маткова кровотеча, не пов’язана з полога­ми (метрорагія, кровотеча nпісля аборту), потреба прискорення інволюції матки (не­тривалої).

Протипоказання. Ні в якому разі не можна застосовувати препарати маткових ріжків для стимуляції полого­вої діяльності. Дві nсмертельні небезпеки можливі у такому разі. По-перше, це ас­фіксія плода у nзв’язку з порушенням пла­центарного кровообігу, по-друге — розрив матки: препарати маткових nріжків підви­щують тонус шийки і дна матки, залиша­ючи розслабленим якийсь nсегмент, де й може виникнути розрив.

Гостре nотруєння матковими ріжками та nалкалоїдами, що отримують з них, про­являється психомоторним збудженням, психічними nрозладами, судомами, нудотою, блюванням, проносом, тахікардією.

Допомога. Призначають nпротиблювальні засоби, м-холіноблокатори, антикоагулянти, судинорозширювальні nзасоби. Допоміжним засобом для зупинки матко­вої кровотечі є окситоцин у підвищеній дозі — близько 10 ОД, що призводить до тривалого nскорочення матки, і це може сприяти утворенню тромбу.

Допоміжну роль при кровотечах в після­пологовому періоді відіграє також котарніну хлорид. Його можна застосовувати і для прискорення інволюції матки.

Помірний вплив на підвищення nтонусу матки мають рослинні екстракти — малі маткові засоби. Це трава чистецю, лис­тя nбарбарису, грицики звичайні, що містять вітаміни, в тому числі кислоту nаскорбінову і філохінон, органічні кислоти, сапоніни, глікозиди, велику nкількість мікроелементів.

 

Підвищення тонусу міометрія при їх введенні поєднується із стимулюючим nвпливом на гемокоагуляцію, що призво­дить до припинення незначної маткової nкровотечі.

ЗАСОБИ, ЩО ЗНИЖУЮТЬ

ТОНУС І СКОРОТЛИВУ ЗДАТНІСТЬ

МАТКИ

Засоби цієї групи призначають для при­пинення nнадмірної пологової активності, а також у разі потреби оперативного nвтру­чання.

Дія цих засобів спрямована на ослаб­лення nпологової домінанти, зниження ак­тивності м-холінорецепторів, підвищення функції гальмівних (3-адренорецепторів, активацію nпроцесів гіперполяризації клі­тинних мембран.

Токоферол, як і прогестерон, засто­совують для профілактики передчасних пологів.

Деякі засоби цієї групи (атропін, екс­тракт nбеладонни звичайної, но-шпа) призначають для прискорення І періоду по­логів, nрозслаблення шийки матки у випадку її спазму. У разі ригідності шийки матки nвводять лідазу n— ферментний препарат, що містить гіалуронідазу, nяка викликає руйну­вання проміжної речовини — гіалуронової кислоти, що сприяє nрозширенню шийки мат­ки і утворенню пологового каналу.

Для розслаблення міометрія і уникнення nпередчасних пологів після 16 тижнів вагіт­ності nзастосовують (β₂-адреноміметик фенатерол (партусистен). Препарат при­значають nусередину і внутрішньовенно. По­ряд зі зниженням тонусу та скоротливої ак­тивності nміометрія він поліпшує матково-плацентарний кровообіг, що сприяє збіль­шенню nконцентрації кисню в крові плода.

Побічна дія: тремор, запаморочен­ня, нудота, nблювання, зниження артеріального тиску, запор Протипоказання: серцево-судинні nзахворювання матері, тиротоксикоз, глаукома, передчасне відшарування плаценти, nпорушення серцевого ритму плода, аномалії розвитку плода.

Список рекомендованої літератури

1.        nСкакун nМ.П., Посохова К.А. Фармакологія. Підручник. – nТернопіль: Укрмедкнига, 2003. – 740 с.

2.        nЧекман nІ.С., Горчакова Н.О.. Казак Л.І.Фармакологія. Підручник nдля студентів медичних факультетів. Видання 2-ге – Вінниця: Нова книга, 2011. – n784 с.

3.        nХаркевич nД.А. Фармакология. Учебник для студентов высших медицинских учебных заведений. – Москва, 2006 – 670 с.

1.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=Q–n_Q0qKXzg&feature=channel

2.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=HA8iL7hs5YY&feature=fvw

3.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=rsrOoIeGnjA&feature=related

4.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=9r7Yw-8H68M&feature=related

5.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=cWhLXdopQYo&feature=related

6.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=q3986Yfl5cU&feature=related

7.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=Z7xKYNz9AS0&feature=related

8.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=_EtTWXQ5BiA&feature=related

9.     nhttp://www.youtube.com/watch?v=XxvRbxhqoZk&feature=related

10.                       nhttp://www.youtube.com/watch?v=QtDgQjOGPJM&feature=related