1. Анатомія органів ендокринної системи.
2. Анатомія органів імунної системи.
3.Анатомія спинного мозку.
Тема 1. Анатомія органів ендокринної системи.
У будь-якому багатоклітинному організмі кожен орган (тканина) впливає на життєдіяльність інших органів. Проте внаслідок ускладнення обміну речовин в еволюції організмів виникли особливі органи — залози внутрішньої секреції, функція яких виключно або переважно стала полягати в продукуванні спеціальних речовин — інкретів, або гормонів, що стимулюють або, навпаки, гальмують розвиток і життєдіяльність окремих органів і організму в цілому. Ці залози не мають вивідних проток і виділяють гормон безпосередньо в кров. У хребетних робота цих залоз нерозривно пов’язана з функцією нервової системи.
У людини до ендокринних залоз належать: щитоподібна, прищитоподібні, гіпофіз, шишкоподібна, загруднинна (тимус) залози, надниркові залози та деякі інші утвори. Залози внутрішньої секреції виникли в еволюції у різний час, у різних ділянках організму і з різних джерел. Через це розташування, розміри, форма, будова та функції цих органів дуже різноманітні.
Це залози, які не мають проток, їх секрет потрапляє безпосередньо у кров. Вони мають добре кровопостачання, а їх секрет має велику біологічну активність.
Продуктом діяльності ендокринних залоз є гормони (гр. hormao – збуджую), які впливають на загальний обмін речовин, ріст, розвиток, функціонування різних тканин та органів людини.
Усі органи знаходяться під подвійним контролем – з боку нервової системи через через периферійні нерви та з боку залоз внутрішньої секреції через судинну систему – нейро-гуморальна регуляція.
Ендокринні залози класифікують за:
– походженням;
– хімічною будовою гормонів, які вони синтезують;
– відношенням до центральної нервової системи.
Ендокринні залози (glandulae endocrinae) за походженням поділяються на залози:
– ентодермального походження;
– мезодермального походження;
– ектодермального походження.
Залози ентодермального походження поділяються на:
– бранхіогенну групу:
– щитоподібна залоза (glandula thyroidea);
– прищитоподібні залози (glandulaе parathyroideae);
– залози, що розвиваються із епітелію кишкової трубки:
– ендокринна частина підшлункової залози – острівці підшлункової залози (insulae pancreaticae).
До залоз мезодермального походження (інтерреналова система) належать:
– інтерстиційні залози (клітини) статевих залоз (glandulae interstitiales genitalium);
– кіркова речовина надниркових залоз (cortex glandularum suprarenalium).
До ектодермальної групи залоз внутрішньої секреції належать:
– гіпофіз (hypophysis) – неврогенна група;
– шишкоподібна залоза (glandula pinealis – неврогенна група;
– мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium);
– параганглії (paraganglia).
За хімічною будовою гормонів, що виробляє залоза, виділяють:
– залози, що продукують стероїдні гормони (кора надниркових залоз та інтерстиціальні клітини статевих залоз);
– залози, що продукують нестероїдні гормони (усі інші ендокринні залози).
За відношенням до центральної нервово системи ендокринні залози поділяють на:
– центральні залози, що анатомічно зв’язані з центральною нервовою системою (гіпофіз, епіфіз, нейроендокринні клітини ядер гіпоталамуса).
– периферійни залози.
Щитоподібна залоза (glandula thyroidea)
Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) розташована в передній ділянці шиї на рівні IV–VI шийних хребців (vertebrae cervicales) і складається з:
– двох часток – правої та лівої (lobus dexter et lobus sinister);
– перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), який часто продовжується вгору у вигляді пірамідної частки (lobus pyramidalis).
Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) вкрита волокнистою капсулою (capsula fibrosa) і побудована із строми (stroma) та паренхіми (parenchyma), яка перегородками поділяється на часточки (lobuli).
Всередині часточок є численні фолікули, у яких виробляються гормони щитоподібної залози:
– тироксин (thyroxin);
– трийодотиронін (triiodothyronine);
– тирокальцитонін (thyrocalcitonin).
Ці гормони впливають на усі види обміну речовин.
Щитоподібна залоза розвивається із епітелію передньої кишки у вигляді непарного серединного виросту на рівні між I і II вісцеральними дугами
Щитоподібна залоза (gl. thyroidea) у нижчих хордових функціонує як залоза, що має протоку. У хребетних, зокрема людини, ця залоза перетворилася на ендокринну (розвивається з похідних зябрового апарату).
У людини щитоподібна залоза – найбільша з ендокринних залоз; її маса у дорослого 30-
Функція. Щитоподібна залоза відіграє в організмі дуже важливу роль. її нодовмісні гормони (тироксин і трийодтиронін), надходячи в кров, регулюють обмін речовин, ріст і розвиток тканин, а також перебувають у взаємозв’язку з функціями інших залоз внутрішньої секреції (особливо гіпофіза і статевих залоз), нервовою системою тощо. Гіпофункція щитоподібної залози спричинює слизовий набряк і деякі ознаки недоумства, а гіперфункція призводить до дифузного токсичного зоба (базедової хвороби).
Щитоподібна залоза в ранньому ембріогенезі розвивається із епітелію щитоподібного дивертикула першої глоткової кишені позаду непарного горбка язика і деякий час сполучається з порожниною рота через щнто-язикову протоку. У кінці четвертого тижня ембріогенезу ця протока облітерується і в подальшому залоза розвивається як ендокринна.
Кровопостачання: верхні і нижні щитоподібні артерії: венозна кров відходить по однойменних венах (системи верхньої порожнистої вени).
Добре розвинуте лімфатичне русло. Лімфовідтік відбувається до глибоких бічних шийних, пре- та біля-трахейних лімфатичних вузлів (іноді у вени, повз лімфатичні вузли).
Іннервація: гілки блукаючого нерва і шийних вузлів симпатичного стовбура
Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea)
Прищитоподібна залоза складається із парних:
– верхньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea superior);
– нижньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea inferior).
Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae).
Можуть бути додаткові прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae).
Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) виділяє паратгормон (parathormonum), який регулює фосфорно–кальцієвий обмін.
Вона розвивається із епітелію третього та четвертого жаберних кишень.
Верхні та нижні прищитоподібні залози в еволюції хордових з’явилися лише в нижчих наземних хребетних. У людини вони найчастіше мають вигляд чотирьох маленьких тілець (6 х 4 х
Основна функція прищитоподібних залоз полягає в регулюванні обміну кальцію.
У ранньому ембріогенезі прищитоподібні залози розвиваються з епітелію третьої та четвертої правих і лівих глоткових кишень.
Кровопостачання та іннервація спільні з щитоподібною залозою.
Надниркова залоза (glandula suprarenalis)
Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae).
Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має:
– передню поверхню (facies anterior);
– задню поверхню (facies posterior);
– ниркову (нижню) поверхню (facies renalis);
– верхній край (margo superior);
– присередній край (margo medialis);
– ворота (hilum).
Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з:
– кіркової речовини (cortex);
– мозкової речовини (medulla).
У кірковій речовині (cortex) виробляються:
– в клубочковій зоні (zona glomerulosa) мінералокортикоїди;
– в пучковій зоні (zona fasciculate) глюкокортикоїди;
– в сітчастій зоні (zona reticularis) андрогени.
Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє:
– адреналін;
– норадреналін.
Кіркова та мозкова речовина наднирників має різне походження.
Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і розташована між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватись додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae) або інтерреналові тіла.
Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв.
Ендокринна частина статевих залоз
(яєчко та яєчник)
У паренхімі яєчка (parenchyma testis) розміщені інтерстиційні клітини (Лейдіга), які виділяють тестостерон.
Тестостерон впливає на розвиток вторинних чоловічих статевих ознак (ріст статевого члена (penis), яєчка (testis), над’яєчка (epididymis) і цибулино–сечівникових залоз (glandulae bulbourethrales) та на розвиток вторинних статевих ознак.
У паренхімі яєчника (parenchyma ovarii) розміщені:
– жовте тіло (corpus luteum), що продукує прогестерон, який ”готує” слизову оболонку матки до фіксації зародка, затримує розвиток нових фолікулів і стимулює розвиток грудних залоз (glandulae mammariae) під час вагітності.
– фолікулярний епітелій (epithelium folliculare), що виділяє фолікулін, регулює розвиток таких первинних жіночих статевих ознак: ріст яєчника (ovarium) і матки (uterus) – та розвиток вторинних жіночих статевих ознак: ріст грудної залози, волосся за жіночим типом, менструації тощо.
Отже, ці гормони впливають не лише на розвиток вторинних статевих ознак, але й на розвиток плода під час вагітності.
Ендокринна частина підшлункової залози
Вона представлена острівцями підшлункової залози (insulae pancreaticae), які ще називаються острівцями Лангерганса. Вони розміщені по всій залозі, але найбільше їх міститься в хвості підшлункової залози (cauda pancreatis).
Вони виробляють:
– соматостатин, панкреатичні поліпептиди та ін., які продукують C, D, PP–інсулоцити;
– інсулін, що виробляється В–клітинами острівців;
– глюкагон, який виробляють А–клітини острівців; він антагоністом інсуліну.
При недостатній продукції інсуліну виникає захворювання – цукровий діабет.
Параганглії (paraganglia)
Параганглії є невеликими скупченнями хромафіних клітин, що не мають чітко визначеної локалізації. Найчастіше вони розміщені біля черевної аорти (аортальні парагангліі – paraganglia aortica) або в товщі симпатичного стовбура (симпатичний паравузол – paraganglion sympathicum).
Параганглії також розташовуються у товщі вузлів симпатичного стовбура – симпатичні параганглії (paraganglia sympathica), у сонному клубочку (glomus caroticum) – розміщеному в місці біфуркації спільної сонної артерії та куприковому клубочку (glomus coccygeum) – розміщеному на кінці серединної крижової артерії.
Параганглії виконують функцію, аналогічну функції мозкової речовини надниркової залози, і продукують гормон адреналін.
Параганглії розвиваються із симпатобластів закладки симпатичного стовбура – хромафінобластів.
Неврогенні ендокринні залози (гіпофіз, шишкоподібна залоза) будуть описані в розділі “Центральна нервова система”.
Тема 2. Анатомія органів імунної системи.
Імунна система (systema immune) об’єднує органи та тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що потрапляють ззовні або утворюються в ньому, забезпечуючи сталість внутрішнього середовища організму.
Органи імунної системи, які містять лімфоїдну тканину, виконують функцію ”охорони постійності внутрішнього середовища на протязі всього життя індивідуума”.
Імунна система виробляє імунокомпетентні клітини, в першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити, включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнання та знищення прониклих в організм чужорідних речовин.
Генетичний контроль в організмі здійснюють популяції Т– і В-лімфоцити, які при участі макрофагів забезпечують імунну відповідь в організмі.
Отже, імунітет (від лат. immunitas – звільнення) забезпечує постійність внутрішнього середовища організму і захист його від живих тіл та речовин, які мають ознаки чужорідності. Він є гуморальний та клітинний.
Імунітет може бути:
– специфічний; – вроджений;
– неспецифічний; – набутий;
– гуморальний; – активний;
– клітинний; – пасивний.
Гуморальний імунітет, тобто захист за допомогою антитіл, які знешкоджують антигени, забезпечується В-лімфоцитами (бурсозалежними лімфоцитами), що розвиваються у червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra).
З бурсозалежних лімфоцитів (В–лімфоцити) походять плазмоцити і лімфоцити, які продукують антитіла.
Клітинний імунітет, тобто знищення сторонньої або власної переродженої клітини, забезпечується Т–лімфоцитами (тимусзалежними лімфоцитами), що розвиваються у загруднинній залозі (thymus) та макрофагами. Вони частково формують і гуморальний імунітет.
Тимусзалежні лімфоцити (Т–лімфоцити) поділяються на:
– Т–кілери, які взаємодіють при контакті з клітиною–мішенню;
– Т–хелпери, які є клітинами–помічниками, що прискорюють імунну реакцію;
– Т–супресори, які пригнічують імунну реакцію.
Імунна система або лімфатична система (systema lymphoideum) поділяється на:
– центральні органи імунної системи або первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria), або до яких належать:
– загруднинна залоза (thymus);
– кістковий мозок (medulla ossium);
– периферійні органи імунної системи або вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria), до яких належать:
– неінкапсульовані, це:
– мигдалики: лімфатичне кільце глотки та ротової порожнини (anulus lymphoideus pharyngis et cavitatis oris) – неінкапсульований орган імунної системи, що складається із шести мигдаликів;
– лімфоїдні вузлики стінки травної, дихальної та сечової систем (noduli lymphoidei systematis digestorii, respiratorii et urinarii), зокрема вузлики червоподібного відростка (nodi appendiculares);
– інкапсульовані, це:
– лімфатичні вузли (nodі lymphoideі) – інкапсульовані органи імунної системи;
– селезінка (splen), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);
– лімфоцити, це:
– поодинокі лімфоцити та макрофаги (lymphocyti et macrophagi), які знаходяться у крові, лімфі, сполучній та епітеліальній тканинах.
Окрім лімфатичних органів, лімфатична система має замкнену систему судин, які впадають у венозну систему, тобто є частиною судинної системи (systema vasorum) або додатковим руслом венозної системи.
Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є рання закладка (в ембріогенезі) і стан зрілості їх уже у новонароджених, а також значний розвиток їх в період становлення і дозрівання організму та формування його захисних систем.
В подальшому поступово проходить вікова інволюція органів імунної ситеми, що найбільш виражено в центральних органах імуногенеза. В них рано (в юнацькому віці) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.
Для лімфоїдної тканини органів імунної системи властива наявність лімфоїдних вузликів як без гермінативного (світлого) центра, так і з гермінативним центром – центром розмноження (центр ділення клітин і утворення нових лімфоцитів).
Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) біля 1,5- кг (приблизно 1012 лімфоїдних клітин).
Первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria),
центральні органи імунної системи
Загруднинна залоза, тимур (thymus)
Загруднинна залоза є первинним лімфатичним органом (organ lymphoideum primarium) лімфатичної системи (systema lymphoideum) – орган імунної системи, у якому відбувається неантигенозалежна диференціація і проліферація субпопуляцій Т–лімфоцитів із стовбурових клітин.
У подальшому Т–лімфоцити з тимуса потрапляють в кров і заселяють тимусзалежні зони (Т– зони).
Загруднинна залоза (thymus) розміщена за грудниною (sternum) у передній частині верхнього середостіння (mediastinum superius) в ділянці верхнього міжплеврального проміжку (spatium interpleuricum).
Спереду від тимуса міститься груднина (sternum), а саме її ручка (manubrium sterni) та тіло груднини (corpus sterni) до рівня прикріплення хряща IV ребра.
Позаду (thymus) тимуса розташовані осердя; серцева сумка (pericardium) і початкові відділи великих судин серця.
Якщо шийна частина тимуса добре розвинута, то вона піднімається через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) в ділянку передтрахейного простору (spatium pretracheale), тобто позаду від груднинно–щитоподібного м’яза (musculus sternothyreoideus) і груднинно–під’язикового м’яза (musculus sternohyoideus), наближаючись до перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae).
Тимус (thymus) складається з двох асиметрично видовжених часток:
– правої частки (lobus dexter);
– лівої частки (lobus sinister);
– можуть бути додаткові часточки загруднинної залози (lobuli thymici accessorii).
Ці частки зрощені одна з одною в середній своїй частині або тісно стикаються на рівні середини.
Нижня частина кожної частки (lobus) розширена і розміщена на рівні IV ребрового хряща (cartilago costalis quarta [IV]).
Ззовні загруднинна залоза (thymus) вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять перекладки (trabeculae), що розділяють частки на часточки загруднинної залози (lobuli thymi) і побудовані з:
– кіркової речовини загруднинної залози (cortex thymi) ;
– мозкової речовини загруднинної залози (medulla thymi).
Паренхіма загруднинної залози (parenchyma thymi) складається із ретикулярних клітин, між якими розташовуються лімфоцити під назвою тимоцити (thymocyti).
У кірковій речовині (cortex thymi) міститься більше лімфоцитів (забарвлення паренхіми темніше), а у мозковій речовині – їх невелика кількість (світла центральна ділянка часточки).
У мозковій речовині (medulla thymi) Т–лімфоцити набувають тих властивостей, які сприяють захисним реакціям організму, тут присутні тимічні тільця (тільця Гассаля).
Під впливом гормону тимозина (продукується епітеліальними клітинами строми органа) проходить проліферація лімфобластів і диференціація Т–лімфоцитів (тимусозалежних лімфоцитів).
Т–лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають загруднинну залозу і заселяють тимусзалежні зони вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) – селезінки (splen) та лімфатичних вузлів (nodi lymphoidei).
Основна функція загруднинної залози (thymus) – забезпечення визрівання та підтримання ефекторних (кілерних) і регуляторних (хелперних і супресорних) популяцій Т–лімфоцитів.
Загруднинна залоза (thymus), згідно з останніми дослідженнями, бере участь в регуляції нервово–м’язової передачі, фосфорно–кальцієвого обміну, вуглеводного та білкового обміну, взаємодії з іншими ендокринними залозами. Саме тому загруднинну залозу можна віднести і до органів ендокринної системи.
Кістковий мозок (medulla ossium)
Кістковий мозок (medulla ossium) є єдиним у дорослої людини органом кровотворення (organum haemopoёticum) та центральним органом імунної системи і відноситься до первинних лімфатичних органів (organa lymphoidea primaria).
У кістковому мозку (medulla ossium) виділяють:
– червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra), який у дорослої людини розташований в комірках губчастої речовини плоских та коротких кісток, а також в епіфізах довгих кісток.
– жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava), який міститься в кістково–мозкових порожнинах діафізів довгих кісток.
У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra) розміщені стовбурові клітини, які схожі до лімфоцитів за своєю морфологією. У процесі поділу вони дають початок усім форменим елементам крові, у тому числі і клітинам, що забезпечують імунітет, – лейкоцитам і лімфоцитам.
Строму червоного кісткового мозку (stroma medullae rubrae) утворюють ретикулярні клітини і волокна, де розташовані гемоцитопоетичні (мієлоїдна тканина) і лімфоїдні (лімфоїдна тканина) елементи на різних стадіях розвитку.
Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) розташований у вигляді тяжів навколо артеріол. Тяжі розмежовані між собою великими кровоносними капілярами – синусоїдами.
У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra), як первинному лімфатичному органі В–системи (аналог сумки Фaбріція – bursa Fabrizii у птахів), відбувається неантигенозалежна проліферація і диференціація субпопуляцій бурсозалежних лімфоцитів, тобто В–лімфоцитів із стовбурових клітин.
У подальшому В–лімфоцити заселяють В–залежні зони (В–зони) вторинних лімфатичних органів.
У здорових людей жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava) не володіє кровотворню функцією, але у випадках значних крововтрат або при захворюваннях кровотворної системи в жовтому кістковому мозку виникають ділянки червоного кісткового мозку, де проходить кровотворення (мієлопоез – myelopoiesis).
Найбільша кількість червоного кісткового мозку (medulla ossium rubra) розташована в епіфізах стегнової кістки (femur) та великогомілкової кістки (tibia).
Загруднинна залоза розвивається у вигляді парного органа з епітелію головної кишки і є у всіх хребтових тварин.
У людини загруднинна залоза закладається у вигляді парного випинання епітелію III та IV жаберних кишень в кінці першого – початку другого місяців ембріонального розвитку.
На п’ятому місяці внутрішньоутробного розвитку ця залоза має доль часту будову, де добре виражені коркова та мозкова речовина.
Загруднинна залоза формується раніше інших органів імунної системи.
Після народження протягом перших трьох життя дитини росте найбільш інтенсивно.
В період від трьох до двадцяти років маса загруднинної залози стабільна (в середньому 25.7 –
Після 20 років маса тимуса поступово зменшується внаслідок вікової інволюції.
Вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria),
периферійні органи імунної системи
До них належать:
– селезінка (splen; lien), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);
– лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi);
–
Лімфатичні судини та регіонарні вузли черевної порожнини (за Г. М. Йосифовим):
1 — nodi lymph. colici dextri; 2 — nodi lymph. colici medii; 3 — nodi lymph. colici sinistri; 4-nodi lymph. lumbales sinistri (preaortic); 5 – nodi lymph. sigmoidei; 6- nodi lymph. mesenterici inferiores; 7- nodi lymph. rectales superiores; 8- nodi lymph. lumbales dcxtri (precavales); 9-nodi lymph. mesenterici.
Регіонарні лімфатичні вузли шиї і середостіння (за Д. А. Ждановим):
1- nodi lymph. cervicales anteriores profundi (pretracheales et paratracheales); 2- nodi lymph. cervicales laterales profundi (jugulares laterales); 3 – nodi lymph. trachcobronciales superiores et inferiores; 4- nodi lymph. bronchopulmonales (hilares); 5 — nodi lymph. phrenici superiores; 6- nodi lymph. mediastinales posteriores; 7 — nodi lymph. axillares.
– мигдалики (tonsillae), що в ділянці глотки та зіва утворюють лімфатичне кільце (anulus lymphoideus);
– лімфатичні вузлики, які є у вигляді:
– одиноких лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei solitarii), це скупчення лімфоїдної тканини в стінках органів травної і дихальної систем (systemata digestorium et respiratorium), а також сечовидільних шляхів;
– скупчених лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei aggregati), які називають бляшками Пейера. Таких бляшок багато у стінці клубової кишки (paries ilei);
– червоподібний відросток (appendix vermiformis), у слизовій оболонці (tunica mucosa) та підслизовому прошарку (tela submucosa), на якому розташовані до 500 одиноких лімфатичних вузликів.
Лімфатичні вузлики шлунково–кишкового тракту
Лімфатичні вузлики (фолікули) шлунково–кишкового тракту є скупченням лімфоїдної тканини в: слизовій оболонці і підслизовій основі:
– шлунка (gaster), до них відносятиься шлункові лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici gastrici);
– тонкої кишки (intestinum tenue),серед них:
– одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);
– скупчені лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici aggregati) або пейерові бляшки;
– товстої кишки (intestinum crassum),серед них:
– одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);
– скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (folliculi lymphatici aggregati appendicis vermiformis).
Найбільше пейерових бляшок розташовано у дистальному відділі клубової кишки (ileum). Із лімфатичних вузликів Т–лімфоцити вільно мігрують, інфільтруючи епітелій слизової оболонки шлунково–кишкового тракту, та можуть виходити у просвіт кишки.
Червоподібний відросток (appendix vermiformis) також належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria).
В слизовій оболонці та підслизовому прошарку (tunica mucosa et tela submucosa) розташовані чисельні скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (noduli lymphoidei aggregati appendicis vermiformis), їх найбільше є у дітей та підлітків.
СЕЛЕЗІНКА (splen; lien)
Селезінка належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) і описана в розділі травної системи як орган черевної порожнини (cavitas abdominis).
Селезінка (lien, splen)— непарний паренхіматозний орган, розташований у лівому верхньому поверсі очеревинної порожнини між куполом діафрагми та шлунком. У філогенезі з’являється тільки у хребетних. Закладається наприкінці першого місяця ембріогенезу.
Селезінка людини має видовжену, зверху випуклу форму, до
У селезінці розрізняють діафрагмову та вісцеральну поверхні (facies diaphragmatica et facies visceralis), верхній і нижній краї (margo superior et mar go inferior), передній і задній кінці (extremitas anterior et extremitas posterior). Вісцеральну поверхню можна поділити на ниркову, шлункову та ободову. На вісцеральній поверхні розташовані ворота селезінки (hilum lienale), де проходять судини й нерви. Нижній край селезінки не виходить за межі лівої половини ребрової дуги.
Зовні селезінка з усіх боків (за винятком воріт) вкрита очеревиною, яка міцно зрослася з розташованою під нею волокнистою оболонкою (tun. fibrosa), від якої всередину органа відходять щільні перекладки (trabeculae splenicae). Між ними міститься пульпа селезінки (pulpa lienalis). Розрізняють червону (головна складова частина паренхіми селезінки) та білу пульпу, що має вигляд острівців, вкраплених у червону пульпу. Основна маса червоної пульпи утворена венозними пазухами, нетлями сітчастих волокон, заповненими клітинами крові (головним чином еритроцитами). Острівці білої пульпи складаються з лімфоїдної тканини, джерела лімфоцитів. Паренхіма селезінки дуже пухка і легко розривається під час нанесення механічних травм.
Топографічна анатомія. Поздовжня вісь селезінки відповідає нахилу IX —XI ребер. Вона проектується між пахвовою та лопатковою лініями. Селезінка верхньою випуклою поверхнею прилягає до діафрагми, спереду торкається передньої поверхні дна шлунка, а знизу межує з лівою ниркою та лівим згином ободової кишки. У нормі селезінка не виходить за межі ребрової дуги, але під час вдиху часто вдається пальпувати її верхній край у лівій підребровій ділянці.
У фіксації селезінки крім її великих судин беруть участь зв’язки. Шлунково-селезінкова зв’язка тягнеться від воріт селезінки до великої кривини та дна шлунка. Безпосереднім продовженням цієї зв’яз- ки є селезінково-ободовокишкова та діафрагмово-селезінкова зв’язки. Селезінку певною мірою підтримує діафрагмово-обо-довокишкова зв’язка, що йде від лівого згину ободової кишки до нижньої поверхні діафрагми.
Кровопостачання: селезінкові артерія та вена.
Іннервація: гілки черевного сплетення.
Ф у н к ц і я. У першій половині ембріогенезу селезінка нарівні з кровотворними елементами печінки виконує функцію основного кровотворного органа. У другій половині та протягом усього наступного життя селезінка виконує лише функцію лімфопоезу. Що ж до еритропоезу, то доведено, що в селезінці відбувається тільки руйнування та фільтрація еритроцитів.
Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є найчисленнішими вторинними лімфатичними органами (organa lymphoidea secundaria), що розташовані на шляхах протікання лімфи від органів і тканин організму до лімфатичних стовбурів і проток (trunci et ductus lymphatici).
Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є біологічними фільтрами, в яких знешкоджуються антигени і формується конкретна імунна відповідь на їх дію.
Мигдалики (tonsillae) – це вторинні лімфатичні органи, що розташовані в:
– ділянці зіва (fauces) – піднебінний мигдалик (tonsilla palatina);
– корені язика (radix linguae) – язиковий мигдалик (tonsilla lingualis);
– носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) – глотковий мигдалик (tonsilla pharyngea) та трубний мигдалик (tonsilla tubaria).
Отже, вони розміщені навколо початкових відділів дихальної системи (systema respiratorium) і травної системи (systema digestorium).
Ці мигдалики утворюють лімфатичне кільце Пирогова–Вальдеєра (anulus lymphoideus)
Мигдалики мають:
– мигдаликові крипти (cryptae tonsillares);
– мигдаликові ямочки (fossulae tonsillares);
– лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei).
Лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei) є структурно–функціональною одиницею мигдаликів. За будовою та функцією лімфатичні вузлики подібні до вузликів лімфатичного вузла.
Лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis)
Лімфатичне кільце глотки належить до вторинних лімфатичних органів і складається з:
– язикового мигдалика (tonsilla lingualis), який розташований в слизовій оболонці кореня язика (tunica mucosa radiсis linguae);
– парного піднебінного мигдалика (tonsilla palatina), який розташований в мигдаликовій ямці м’якого піднебіння (fossa tonsillaris palati mollis), що обмежена піднебінно–язиковою (arcus palatoglossus) і піднебінно–глотковою дужками (arcus palatopharyngeus);
– глоткового мигдалика (tonsilla pharyngea), або аденоїда, що розташований у підслизовому прошарку у стінці носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) в ділянці переходу задньої стінки носової частини глотки у склепіння глотки (fornix pharyngis);
– парного трубного мигдалика (tonsilla tubaria), який розташований біля глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) у підслизовому прошарку носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis).
Тема 3. Анатомія спинного мозку.
НЕРВОВА СИСТЕМА (systema nervosum)
Нервова система сприймає подразнення навколишнього середовища та відповідає на подразнення відповідними реакціями.
Не менш важливою функцією нервової системи є встановлення зв’язків між усіма органами власного організму і забезпечення його існування як єдиного цілого.
За анатомо–функціональною класифікацією нервова система умовно поділялась на:
– соматичну, або анімальну нервову систему;
– вегетативну, або автономну нервову систему.
За новою Міжнародною анатомічною номенклатурою нервова система, згідно з топографічним принципом, складається з:
– центральної частини (pars centralis), або центральної нервової системи (systema nervosum centrale);
– периферійної частини (pars peripherica), або периферійної нервової системи (systema nervosum periphericum).
До центральної частини; центральної нервової системи (pars centralis; systema nervosum centrale) належать;
– спинний мозок (medulla spinalis);
– головний мозок (encephalon).
До периферійної частини; периферійної нервової системи (pars peripherica; systema nervosum periphericum) належать:
– спинномозкові нерви (nervi spinales);
– черепні нерви (nervi craniales);
– нерви автономного відділу (вегетативного відділу);
– нервові вузли (ganglia nervorum);
– нервові сплетення (plexus nervorum);
– рецептори (receptores);
– нервові закінчення (terminationes nervorum) – ефектори.
Автономний відділ; автономна частина периферійної нервової системи (divisio autonomica; pars autonomica systematis nervosi peripherici) поділяється на:
– симпатичну частину (pars sympathica);
– парасимпатичну частину (pars parasympathica).
Раніше (PNA) автономну нервову систему називали вегетативною нервовою системою і поділяли на:
– парасимпатичну нервову систему (systema nervosum parasympathicum);
– симпатичну нервову систему (systema nervosum sympathicum).
Структурно-функціональною одиницею нервової системи є нейрон (нейроцит), тобто нервова клітина з усією сукупністю належних їй відростків і кінцевих апаратів.
Можна розрізняти три сторони діяльності нервової системи:
– рецепторну функцію, тобто сприйняття подразнення і поширення відповідного імпульсу по нервових провідниках до центра;
– замикальну функцію, тобто процес перетворення одержаного нервовим центром імпульсу в певну зовнішню реакцію;
– ефекторну функцію, тобто здійснення відповідної реакції (рухової або секреторної).
Нейрон має такі відростки:
– нейрит (neuritum), або аксон (axon, гр.. – ось), по ньому збудження прямує від тіла нейрона до робочого органу або до іншого нейрона;
– дендрит (dendritum, гр. dendron – дерево), по ньому збудження прямує у бік тіла нейрона (corpus neurale).
Місце контакту нейронів, де нервовий імпульс передається від одного нейрона на інший є синапсом (synapsis).
Розрізняють такі типи нейронів:
– рецепторні (аферентні, афекторні, чутливі) нейрони, вони лежать поза центральною нервовою системою, один відросток іде на периферію і закінчується чутливим закінченням, другий – входить в центральну нервову систему (в спинний мозок або в стовбурову частину головного мозку);
– замикальні (асоціативні) нейрони, які лежать в межах центральної нервової системи;
– ефекторні (еферентні, рухові) нейрони, тіла їх містяться в центральній нервовій системі (або в симпатичних вузлах), а нейрити (аксони), продовжуючись у вигляді осьових циліндрів нервових волокон, досягають робочих органів (м’язів, залоз).
Розрізняють такі рецептори:
– екстерорецептори, вони знаходяться в органах чуттів і на межі тіла з навколишнім середовищем (у шкірі, слизових оболонках) і сприймають відчуття болю, температури, дотику і тиску;
– інтерорецептори, вони розміщуються у внутрішніх органах і сигналізують про зміни фізичного та хімічного стану цих органів та їхнього вмісту;
– пропріорецептори, вони знаходяться в органах апарата руху (в м’язах, сухожилках, фасціях, зв’язках та суглобових капсулах) і реагують на сигналізують про зміну взаєморозташування структур в апараті руху.
Рефлекторна дуга представляє собою ланцюг нервових клітин, яка включає афекторні (чутливі) та ефекторні (рухові, або секреторні) нейрони, по яких нервовий імпульс рухається від місця свого збудження (від рецептора) до робочого органу (до ефектора).
Проста рефлекторна дуга складається з двох неронів – аферентного та ефекторного.
Тіло першого нейрона (рецепторного, аферентного) знаходиться поза центральною нервовою системою.
Зазвичай це псевдоуніполярний нейрон, тіло якого розташоване в спинномозковому вузлі (ganglion spinale) або чутливому вузлі черепних нервів (ganglion sensoriale nn. cranialii).
Периферійний відросток псевдоуніполярного нейрона іде в складі спинномозкових нервів або чутливих волокон черепних нервів та закінчується рецептором, який сприймає зовнішнє (із зовнішнього середовища) або внутрішнє (в органах, тканинах) подразнення.
Це подразнення трансформується у нервовий імпульс, який досягає тіла нервової клітини, а потім по центральному відростку (сукупність яких утворює задні або чутливі корінці спинномозкових нервів) направляється у спинний мозок або по відповідним черепним нервам – в головний мозок.
Як правило, рефлекторна дуга складається не з двох нейронів, а побудована складніше. Так, між двома нейронами – рецепторним (аферентним) і ефекторним (еферентним) – є один або декілька вставних (замикальних) нейронів.
Спинний мозок (medulla spinalis) та головний мозок (encephalon) мають сіру речовину (substantia grisea) і білу речовину (substantia alba) та відноситься до центральної нервової системи.
Сіра речовина (substantia grisea) спинного та головного мозку – це скупчення нервових клітин, які утворюють ядра або нервові центри.
Біла речовина – це нервові волокна, відростки нервових клітин. Нервові волокна утворюють провідні шляхи спинного та головного мозку і зв’язують різні відділи центральної нервової системи та різних ядер (нервових центрів) між собою
Нервова система людини розвивається із зовнішнього зародкового листка – ектодерми.
Ріст нервового жолоба приводить до утворення нервової трубки (tubus neuralis), яка складається з трьох шарів.
З внутрішнього шару розвивається епендимальна вистілка порожнин шлуночків мозку і центрального каналу спинного мозку.
Із середнього (плащового) шару розвивається сіра речовина мозку.
Зовнішній шар, майже немає нервових кліти, перетворюється у білу речовину.
Передній кінець нервової трубки (черепна частин) розширюється і дає початок розвитку головного мозку. Останні відділи нервової трубки дають початок розвитку спинного мозку.
Еволюційний розвиток нервової системи. Провідна роль нервової системи виникла і розвинулась в процесі еволюції тварин у зв’язку з ускладненням організму в цілому.
Нервова система є лише у багатоклітинних організмів. Вона пройшла три такі основні етапи розвитку в філогенезі тварин:
I етап – дифузна нервова система,
II етап – вузлова нервова система,
III етап – трубчаста нервова система.
Вперше нервова система утворюється в кишковопорожнинних тварин (гідри, медузи) – дифузна або сітчаста нервова система.
У червів і членистоногих (раки, павуки, комахи) нервові клітини зібрані у скупчення – вузли (ганглії) які між собою з’єднуються. Така нервова система називається вузловою або гангліонарною.
У всіх хребтових тварин і людини нервова система трубчастого типу, тобто нервові клітини зібрані у вигляді нервової трубки
На початковій стадії розвитку хребтових тварин особливо велику роль відіграли апарат руху і органи чуття, які сприяли виникненню найбільш організованої трубчастої нервової системи.
Мал. 224. Розвиток центральної нервової сиcтеми (поперечний розтин):
а — нервова пластинка; б — нервова борозна; в — нервовий жолобок; г –майже замкнута нервова трубка: д –замкнута нервова трубка;1– ектодерма; 2 — закладка спинномозкових вузлів і вузлів автономної нервової системи;3 — спинний мозок, що розвивається.
Вади розвитку спинного мозку. До них належать:
– міелодисплазія, яка нерідко поєднується із spina bifida (порок розвитку хребта – неповне закриття хребтового каналу) та фізіологічно виражається двостороннім плоскостопієм, зниженням ахілових і подошвових рефлексів, ночним діурезом та порушенням статевої потенції.
– диастематомиелия, це розщеплення спинного мозку – не змикання симетричних частин спинного мозку у ембріона.
– дипломіелія, вона характеризується подвоєнням спинного мозку та часто супроводжується із spina bifida.
Вади розвитку головного мозку. До них належать:
– агенезія – відсутність всього мозку та черепа;
– ацефалія – відсутність півкуль великого мозку при наявності не розвиненого стовбура головного мозку і спинного мозку;
– геміцефалія або геміенцефалія – частково недорозвинута одна півкуля великого мозку;
– цефальоцеле – мозкові кили (грижи);
– агірія – відсутність звивин;
– мікрогірія – неглибокі звивини;
– макрогірія – широкі, крупні звивини;
– поренцефалія – лійкоподібні порожнини, які своєю широкою частиною направлені до поверхні півкуль великого мозку.
СПИННИЙ МОЗОК (medulla spinalis)
Це довгий тяж циліндричної форми, який розміщений в хребтовому каналі і тягнеться від великого отвору потиличної кістки до рівня I–ІI поперекових хребців.
Спинний мозок закінчується мозковим конусом (conus medullaris), від якого до окістя другого куприкового хребця тягнеться кінцева нитка, спинномозкова частина (filum terminale, pars spinalis) , яка фіксується до задньої поверхні тіла другого куприкового хребця. Ця нитка є залишком редукованого хвостового відділу спинного мозку. Край великого отвору потиличної кістки вважається верхньою межею спинного мозку, де він переходить у довгастий мозок.
На рівні від II шийного – II грудного хребців спинний мозок утворює:
– шийне стовщення (intumescentia cervicalis), яке найбільшого свого розміру досягає на рівні VI шийного хребця.
На рівні X – XII грудних хребців утворює:
попереково–крижове стовщення (intumescentia lumbosacralis), яке переходить в мозковий конус (conus medullaris), розташовані відповідно до центрів іннервації верхніх і нижніх кінцівок.
Всередині спинного мозку проходить центральний канал (canalis centralis), який продовжується вгорі в IV шлуночок головного мозку, а донизу закінчується кінцевим шлуночком (ventriculus terminalis).
Розрізняють такі частини спинного мозку:
– шийна частина; шийні сегменти [1–8] (pars cervicalis; segmenta cervicalia [1–8]), їх є 8;
– грудна частина; грудні сегменти [1–12] (pars thoracica; segmenta thoracica [1–12]), їх є 12;
– поперекова частина; поперекові сегменти [1–5] (pars lumbalis; segmenta lumbalia [1–5]), їх є 5;
– крижова частина; крижові сегменти [1–5] (pars sacralis; segmenta sacralia [1– 5]), їх є 5;
– куприкова частина; куприкові сегменти [1 – 3] (pars coccygea; segmenta coccygea [1–3]), їх є 1–3.
Відрізок спинного мозку, який відповідає двом парам корінців (два передніх та два задніх) називається сегментом (segmentum).
Спинний мозок, відповідно, складається з 31 – 33 сегментів.
Починаючи з нижніх чотирьох шийних, сегменти розташовуються вище відповідних хребців хребтового стовпа (правило Шипо). Таке розташування пояснюється тим, що довжина спинного мозку значно менша за довжину хребтового стовпа. Тому, практично важливо знати скелетотопію спинномозкових сегментів.
Скелетотопія спинномозкових сегментів:
– у нижньому шийному (V, VI, VII, VIII) і верхньому грудному відділах (I, II, III, IV) сегменти розміщені на один хребець вище від відповідного їм за ліком хребця;
– в середньому грудному відділу сегменти (V, VI, VII, VIII, IX) розміщені на два хребці вище;
– в нижньому грудному відділу) сегменти (X, XI, XII розміщені на три хребці вище;
– поперекові сегменти розміщені на рівні X – XI грудних хребців;
– крижові і і куприкові сегменти – на рівні XII грудного – I поперекового хребці.
Відношення сегментів спинного мозку до периферійної рухової і чутливої іннервації такі:
– м’язи і шкіра верхньої кінцівки іннервуються V–VIII та I і, почасти, II грудними сегментами;
– шкіра і м’язи тулуба іннервуються II-XII грудними сегментами;
– шкіра над пахвинною зв’язкою (lig. inguinale) іннервується I поперековим сегментом;
– нижня кінцівка (membrum inferius) іннервується II–V поперековими та I–II крижовими сегментами;
– ділянка зовнішніх статевих органів, промежини і присередній відділ сідничної ділянки іннервуються III–V крижовими сегментами; тут же містяться рефлекторні центри сечовипускання, дефекації і ерекції.
Сіра речовина спинного мозку (substantia grisea medullae spinalis) із задніми і передніми корінцями (radices posteriores et anteriores) і переднім, бічним, заднім власними пучками білої речовини (fasciculi proprii anterior, lateralis, posterior substantiae albae), що обрамляє сіру речовину (substantia grisea), утворює власний або сегментарний апарат спинного мозку.
Тобто, це частина спинного мозку, яка відповідає двом парам корінців (два передніх і два задніх) і вузької смужки білої речовини, яка безпосередньо прилягає до сірої речовини.
Основне призначення сегментарного апарату спинного мозку – здійснення вроджених реакцій (рефлексів) у відповідь на подразник (внутрішній або зовнішній) – безумовні рефлекси.
Передні і задні корінці, які відходять від спинного мозку нижче XII грудного сегмента, разом з корінцями, які розміщені навколо мозкового конуса, та з кінцевою ниткою утворюють кінський хвіст (cauda equina) спинного мозку.
На передній поверхні спинного мозку проходить передня серединна щілина (fissura mediana anterior).
На задній поверхні спинного мозку проходить задня серединна борозна (sulcus medianus posterior), де розташована задня серединна перегородка (septum medianum posterius).
По бічній поверхні спинного мозку проходить передньобічна борозна (sulcus ventromedialis) – права і ліва, та задньобічна борозна (sulcus posterolateralis) – права та ліва.
Між задньою серединною борозною та задньобічною борозною розташована задня проміжна борозна (sulcus intermedius posterior).
У задньобічні борозни входять чутливі волокна заднього корінця (radix posterior), який має в своєму дистальному кінці стовщення – чутливий вузол спинномозкового нерва; спинномозковий вузол (ganglion sensorium nervi spinalis; ganglion spinale).
У ньому лежать тіла чутливих псевдоуніполярних нейронів.
Із передньобічних борозен (sulci anterolaterales) виходять рухові волокна переднього корінця (radix anterior).
Задній і передній корінці (radices posterior et anterior) з’єднуються, утворюючи мішаний стовбур спинномозкового нерва (truncus nervi spinalis).
Відповідно до кількості сегментів спинного мозку (segmenta medullae spinalis) утворюються 31 – 33 пари спинномозкових нервів (nervi spinales).
Спинномозковий нерв (nervus spinalis) проходить через міжхребцевий отвір (foramen intervertebrale) і розгалужується на такі гілки:
– передню гілку (ramus anterior або ventralis), яка є найбільшою гілкою і з’єднується з передніми гілками сусідніх спинномозкових нервів (nervi spinales), утворюючи нервові сплетення (plexus nervosum), за винятком передніх грудних нервів (nervi thoracici), які не утворюють сплетень, а продовжуються у міжреброві нерви (nn. intercostales). Ця гілка має рухові та чутливі волокна;
– задню гілку (ramus posterior або ramus dorsalis), яка йде дозаду між поперечними відростками хребців (processus transversi vertebrarum) та іннервує шкіру і глибокі м’язи спини (cutis et musculi dorsi profundi), м’язи шиї та підпотиличні м’язи (musculi collі et musculi suboccipitales).
Задні гілки крижових спинномозкових нервів (rami posteriores nervorum spinalium sacralium) проходять через задні крижові отвори (foramina sacralia posteriora). Ця гілка має рухові та чутливі волокна, а задня гілка I шийного спинномозкового нерва виходить між потиличною кісткою (os occipitale) і атлантом (atlas) та містить тілки рухові волокна;
– оболонну гілку; поворотну гілку (r. meningeus; r. recurrens), яка містить чутливі та симпатичні нервові волокна і заходить у хребтовий канал (canalis vertebralis) через міжхребцевий отвір (foramen intervertebrale) та іннервує оболони спинного мозку (meninges spinales);
– білу сполучну гілку (ramus communicans albus), що містить вкриті мієліном передвузлові нервові волокна (neurofibrae preganglionicae), які йдуть від ядра спинного мозку до найближчого симпатичного вузла (ganglion sympathicum). Ця гілка відходить тільки від VIIІ шийного, всіх грудних та верхніх двох, трьох поперекових спинномозкових нервів.
До спинномозкових нервів підходять сірі сполучні гілки (rami communicantes grisei), які містять переважно завузлові нервові волокна (neurofibrae postganglionicae), що йдуть від усіх вузлів симпатичного вузла (ganglion sympathicum) до всіх пар (31) спинномозкових нервів.
Оболонки спинного мозку
Спинномозкова тверда оболонка (dura mater spinalis) (мал. 245), яка має вигляд довгастого мішка, складається з двох листків — зовнішнього, що є окістям хребців, і внутрішнього, або власне твердої оболонки. Простір, розташований назовні від твердої оболонки, називається надтвердооболонним (spatium epidurale). Він заповнений клітковиною, яка містить головним чином численні внутрішні вени хребта. Вгорі тверда оболонка спинного мозку фіксується до краю великого (потиличного) отвору, а знизу закінчується сліпо і в canalis sacralis переходить у нитку твердої оболонки, яка закріплюється на куприку. У межах міжхребцевих отворів тверда оболонка вкриває спинномозкові корінці, вузли та нерви.
Спинномозкова павутинна оболонка
(arachnoidea mater spinalis) — тонка, безбарвна і прозора; щільно прилягає до внутрішньої поверхні твердої оболонки. Спинномозкова м’яка оболонка (ріа mater spinalis) щільно вкриває речовину спинного мозку; містить велику кількість артеріальних і венозних судин. Між павутинною і м’якою оболонками є чималий підпавутинний простір (spatium suba–rachnoideum), заповнений цереброспіналь-ною рідиною (liquor cerebrospinal) і з’єднаний з однойменним простором головного мозку. Таким чином, спинний мозок із своїми корінцями ніби плаває в церебро-спінальній рідині. Стійкого положення йому надають дві зв’язки — проміжна шийна перегородка та зубчасті зв’язки, які формуються з м’якої оболонки мозку. Проміжна шийна перегородка, яка є лише в шийному відділі, йде від серединної борозни спинного мозку до павутинної оболонки. Зубчаста зв’язка починається від бічних поверхонь спинного мозку (між передніми й задніми корінцями) та у вигляді 19 — 23 зубців фіксується до твердої оболонки.
Спинний мозок: внутрішня будова.
Спинний мозок складається із сірої речовини (substantia grisea), яка оточена з усіх сторін білою речовиною (substantia alba).
Від задньої серединної борозни тягнеться задня серединна перегородка (septum medianum posterius), яка доходить до сірої речовини (substantia grisea) і поділяє білу речовину (substantia alba) на дві половини, а передня серединна щілина (fissura mediana anterior) не доходить до сірої речовини, тому тут утворюється передня біла спайка (commissura alba anterior), яка сполучає передні симетричні ділянки білої речовини.
Сіра речовина спинного мозку (substantia grisea medullae spinalis)
Це скупчення тіл нейронів та їх коротких відростків. Вона складається з:
– переднього стовпа (columna anterior);
– заднього стовпа (columna posterior);
– проміжного (бічного) стовпа (columna intermedia), цей стовп чітко виражений лише в грудо–поперековому відділі спинного мозку;
– центральної драглистої речовини (substantia gelatinosa centralis) – проміжної зони, що розташована навколо центрального каналу, який висланий епендимою.
На поперечному розрізі стовпи мають вигляд рогів і тому в сірій речовині розрізняють парні:
– передній ріг (cornu anterius);
– задній ріг (cornu posterius);
– бічний ріг (cornu laterale).
На рівні шийного та попереково–крижового відділів спинного мозку клітини переднього рогу утворюють спинномозкову пластинку VII – IX (lamina spinales VII – IX). На інших рівнях ця пластинка розташована в проміжній речовини (substantia intermedia).
У передніх стовпах (cornua anteriora) розташовані рухові клітини, які формують 5 рухових ядер:
– передньобічне ядро (nucleus anterolateralis);
– передньоприсереднє ядро (nucleus anteromedialis);
– задньобічне ядро (nucleus posterolateralis);
– задньоприсереднє ядро (nucleus posteromedialis);
– цетральне ядро (nucleus centralis).
Аксони цих клітин утворюють передні корінці, які в складі спинномозкових нервів досягають поперечносмугастих м’язів шиї, тулуба та кінцівок.
Задні роги (cornua posteriora) мають:
– верхівку (apex);
– головку (caput);
– шийку (cervix);
– основу (basis).
Задні роги, які формують задній стовп, складаються із вставних (асоціативних) клітин.
Вони приймають імпульс від чутливих клітин спинномозкового вуза і передають його на інший нейрон спинного мозку або головного мозку.
Вставні клітини задніх рогів формують:
– на верхівці– крайове ядро; спинномозкова пластинка I (nucleus marginalis; lamina spinalis I);
– у головці – драглисту речовину; спинномозкова пластинка II (substantia gelatinosa; lamina spinalis II);
– у шийці – власне ядро; спинномозкова пластинка III та IV (nucleus proprius; lamina spinalis III et IV) заднього рогу та спинномозкова пластинка V (lamina spinalis V);
– у основі, в присередній частині рогу попереду від власного ядра і зміщене на бічний ріг – грудне ядро; (дорсальне ядро – nucleus dorsalis) спинномозкова пластинка VI (nucleus thoracicus; lamina spinalis VI) чи стовпи Кларка–Штіллінга.
У проміжному стовпі (columna intermedia) на поперечному зрізі виділяють:
– центральну проміжну речовину (substantia intermedia centralis), що оточує центральний канал спинного мозку (canalis centralis medullae spinalis) і має передню та задню сіру спайку (commissura grisea anterior et posterior);
– бічну проміжну речовину (substantia intermedia lateralis), що розміщена збоку від центральної проміжної речовини в межах від І грудного до ІІ поперекового сегментів спинного мозку, де розташовані нейрони симпатичної частини автономної нервової системи.
У бічних рогах (cornua lateralia) проміжного стовпа грудо–поперекового відділу спинного мозку розташовані тіла нейронів симпатичної частини автономної (вегетативної) нервової системи, які формують бічно–проміжне ядро (nucleus intermediolateralis).
У бічній проміжній речовині (substantia intermedia lateralis), на рівні сегментів Th1 – L3, латеральніше центрального каналу міститься присередньо–проміжне ядро (nucleus intermediomedialis), а на рівні крижової частини спинного мозку (сегменти S2 – S4) розміщені крижові парасимпатичні ядра (nuclei parasympathici sacrales), якi складаються із вставних клітин вісцеральної чутливості.
Увесь проміжний стовп утворений спинномозковою пластинкою VII (lamina spinalis VII).
У проміжному стовпі також розміщене ядро соромітного нерва (nucleus nervi pudendi), переднє присереднє ядро (nucleus medialis anterior) та сітчастий утвір спинного мозку (formatio reticularis spinalis), який лежить у куті між переднім та заднім стовпами і має сітчастий вигляд (це скупчення білої та сірої речовини).
Біла речовина спинного мозку (substantia alba medullae spinalis)
Вона представлена аксонами нервових клітин головного та спинного мозку, які утворюють висхідні шляхи (чутливі, аферентні) і низхідні шляхи (рухові, еферентні).
За допомогою борозен біла речовина поділяється на:
– передній канатик (funiculus anterior);
– задній канатик (funiculus posterior);
– бічний канатик (funiculus lateralis).
Правий і лівий передні канатики за допомогою передньої білої спайки (comissura alba anterior) сполучаються між собою.
У задніх канатиках проходить два висхідні шляхи:
– тонкий пучок (fasciculus gracilis), пучок Голя, який розташований присередньо;
– клиноподібний пучок (fasciculus cuneatus), або пучок Бурдаха, розташований збоку від нього.
Біла речовина передніх канатиків утворює в основному такі низхідні шляхи:
– передній кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis anterior) чи передній пірамідний шлях;
– покрівельно–спинномозковий шлях (tractus tectospinalis);
– сітчасто–спинномозкові волокна (fibrae reticulospinales);
– мосто–сітчасто–спинномозковий шлях (tractus pontoreticulospinalis);
– оливо–спинномозкові волокна (fibrae olivospinales);
– присінково–спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis).
У передньому канатику проходить також один висхідний шлях – передній спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus anterior).
У бічних канатиках збоку проходять такі висхідні шляхи:
– задній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris posterior) – шлях Флексіга;
– передній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris anterior) – шлях Говерса;
– бічний спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus lateralis).
Присередньо в бічних канатиках проходять низхідні шляхи:
– бічний кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis lateralis), або бічний пірамідний шлях;
– червоноядерно–спинномозковий шлях (tractus rubrospinalis) – шлях Монакова.
До центральних структур спинного мозку (structurae centrales medullae spinalis) належать:
– спинномозкове поле X; спинномозкова пластинка X (area spinalis X; lamina spinalis X), воно є ділянкою сірої речовини, що прилягає до центрального каналу;
– передня та задня сірi спайки (commissurae griseae anterior et posterior) – це тонкі пластинки сірої речовини, які прилягають до центрального каналу спереду і позаду;
– передня та задня білi спайки (commissurae albae anterior et posterior), вони розташовуються назовні від передньої та задньої сірих спайок;
– центральний канал (canalis centralis) – це вузький канал, який розміщений посередині спинного мозку.
Частина спинного мозку, яка відповідає двом парам корінців (два передніх і два задніх) з вузькою смужкою білої речовини, яка безпосередньо примикає до сірої речовини, утворює власний апарат спинного мозку, або сегментарний апарат спинного мозку (сегмент), а за новою міжнародною номенклатурою – частину або сегмент.