29 Загальна фармакологія-2

СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

Сечогінні засоби — лікарські засоби різної хімічної будови, які сприяють збіль­шенню виділення сечі і зменшенню вмісту рідини в організмі. У зв’язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препара­тів головне значення має збільшення екс­креції з організму солей, засоби цієї групи ще називають салуретиками (солегінними).

Основним у механізмі дії сечогінних за­собів є їх вплив на нирки, на структурно-функціональну одиницю — нефрон, на процеси, які в ньому відбуваються (клубочкова фільтрація, канальцева реабсорбція, секреція).

Для того щоб зрозуміти механізм дії сечогінних засобів, коротко розглянемо процес утворення сечі.

У клубочках нирок під впливом гідростатич­ного тиску відбувається фільтрація рідини, яка містить усі складові елементи сироватки крові, за винятком білків, що не проходять через клубочковий фільтр, та ліпідів. Для фільтрації в нирках потрібно, щоб артеріальний тиск у капі­лярах клубочків перевищував онкотичний тиск білків сироватки крові. Із зниженням артеріаль­ного тиску фільтрація в клубочках зменшуєть­ся, з підвищенням, навпаки, збільшується. Швидкість клубочкової фільтрації залежить не тільки від кровопостачання нирок, а й від кількості функціонуючих нефронів.

Клубочкова фільтрація у дорослої людини становить у середньому 100 мл/хв. За добу в нирках фільтрується 150 — 200 л рідини, а сечі виділяється лише 1,5 —2 л, тобто 99 % первинної сечі знову всмоктується (реабсорбується). Про­цеси реабсорбції відбуваються на всьому про­тязі нефрону: у проксимальних канальцях, петлі нефрону (петля Генле), дистальних канальцях і збірних трубочках. Для того щоб збільшити діу­рез удвічі, потрібно збільшити у два рази клу-бочкову фільтрацію, що практично зробити не­можливо, або зменшити реабсорбцію на 1 %. Та­ким чином, найбільших змін у сечоутворенні можна досягти, впливаючи на канальцеву реаб сорбцію. При цьому слід враховувати, що в ка-нальцях насамперед потрібно змінити реабсорб­цію натрію, а вода пасивно проходить за цим осмотично активним йоном.

Реабсорбція натрію в канальцях нирок здійснюється таким чином. Із просвіту канальця Na⁺ надходить всередину клітин його стінки через апікальну мембрану. Вважають, що транспорт Na⁺ всередину клітини здійснюється за допомогою особливого білка-переносника, син­тез якого регулюється альдостероном. Альдо­стерон зв’язується в клітині з рецепторами, пере­носиться в ядро і, впливаючи на ДНК, стимулює синтез інформаційної РНК, яка сприяє активі­зації синтезу в рибосомах білка-переносника.

зниження реабсорбції у проксимальному канальці зумовлює компенсаторне збільшення її в петлі нефрону і дистальному канальці.

У петлі нефрону і відбувається активний транспорт Na⁺, СГ, її стінка є непроникною для води. Сечогінні засоби, що діють переважно у цьому відділі нефрону, називають петльовими. Блокада реабсорбції натрію у цій ділянці ви­кликає найбільший натрійурез.

Сечоутворення завершується у дистальному відділі нефрону і збірних трубочках. Транспортні процеси тут контролюються гормональними впливами, проявляється натрійзатримувальна дія мінералокортикоїда альдостерону і водозатри-мувальна — антидіуретичного гормону вазопре­сину. Відбувається пасивна секреція ІС із клітин нефрону через апікальну мембрану за електро­хімічним градієнтом. Дистальний канадець і збірні трубочки також можуть бути місцем впливу се­чогінних засобів (антагоністи альдостерону, тріамтерен та ін.), однак такі засоби є малоак­тивними. Блокування реабсорбції Na⁺ у цьому відділі, коли вже реабсорбувалося близько 90 % профільтрованого Na⁺, може збільшити його екс­крецію лише на 2 —3 % фільтраційного заряду.

Транспорт натрію в нирках регулюють також інші чинники. Це передсердний натрійуретичний фактор, який виділяється із передсердь під час їх розтягування, що викликає збільшення швидкості клубочкової фільтрації і пригнічення реабсорбції натрію у збірних трубочках. Крім того, існує натрійуретичний фактор (гормон) — низькомолекулярна сполука гіпоталамічного, пе­чінкового походження, яка надходить у кров при стимуляції волюморецепторів і подібно до дигоксину блокує Na⁺, К⁺-АТФазу в нирках, що зменшує реабсорбцію Na⁺. До речовин, які відіграють роль потенційних регуляторів екскреції натрію, відно­сять естрогени, соматотропін, інсулін (збільшу­ють реабсорбцію Na⁺), прогестерон, паратирин, глюкагон (знижують реабсорбцію Na⁺). Локаль­но діють також фактори, які утворюються в нир­ках (кініни, простагландини, допамін та ін.).

З огляду на принципи функціонування системи сечоутворення, зрозуміло, що лі­карські засоби, які стимулюють сечовиді­лення, можуть безпосередньо впливати на сечоутворювальну функцію нирок або змі­нювати гормональну її регуляцію.

Застосування сечогінних насамперед як засобів симптоматичної терапії, спрямова­ної на усунення набряків, має також важливий патогенетичний вплив на склад­ний ланцюг реакцій при захворюваннях, які супроводжуються затримкою солей і води в організмі.

Близько 70-80 % загальної кількості про­фільтрованого Na⁺ реабсорбується в проксималь­них канальцях, за ним пасивно реабсорбується вода і СІ”. За участю карбоангідрази відбувається реабсорбція гідрогенкарбонату (НСО[). Об’єк­том дії сечогінних може бути проксимальний відділ нефрону, проте їх дія незначна, оскількиВ арсеналі сечогінних засобів налічу­ється близько 20 препаратів. Якому з них надати перевагу в тій чи іншій ситуації, повинні допомогти знання фармакокіне­тики, механізму дії, можливі побічні ефекти тощо.

Чіткої, досконалої класифікації, яка б охоплювала всі аспекти дії сечогін­них засобів, на сьогодні не існує. Сечогін­ні засоби, маючи різну хімічну будову, від­різняються за локалізацією, механізмом, силою дії, швидкістю настання ефекту, його тривалістю, побічною дією.

Протягом тривалого часу класифікація сечогінних засобів ґрунтувалася на їх хімічній будові. Зроблено спроби класи­фікувати діуретичні засоби за характером їх впливу на нирки. Однак багатьом се­чогінним засобам властива також і позаниркова дія. Спроби класифікувати сечогінні засоби за їх здатністю впливати на той чи інший відділ нефрону також по­в’язані з труднощами. З наведеної схеми видно, що деякі з цих засобів (ксантини, фуросемід, кислота етакринова, осмотичні сечогінні та ін.) діють на всьому протязі нефрону. У зв’язку з цим сечогінні засоби доцільніше класифікува­ти, виходячи з механізму їхньої дії.

Залежно від фармакодинаміки сучасні сечогінні засоби головним чином поділя­ють на 3 групи: а)салуретики; б) калій-зберігаючі; в) осмотичні діуретики.

До групи салуретиків відносять похід­ні тіазиду (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін та ін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібіто­ри карбоангідрази (діакарб). Ртутні се­чогінні (меркузал, промеран та ін.) у зв’яз­ку з високою токсичністю та впровадженням. До калійзберігаючих сечогінних засо­бів відносять тріамтерен і верошпірон, які підвищують виділення натрію і мало впли­вають на екскрецію калію.

Осмотичні сечогінні засоби (маніт, се­човина), підвищуючи осмотичний тиск у канальцях, перешкоджають реабсорбції води. Слід зазначити, що така системати­зація не охоплює сечогінних засобів, які впливають на кровообіг у нирках, вона мало орієнтована на механізм дії препа­ратів.

Для кращого розуміння механізму дії сучасних сечогінних засобів рекомендуєть­ся класифікація, яка враховує не тільки ме­ханізм, а й локалізацію їхньої дії.

І. За локалізацією та механізмом дії:

1.       Засоби, що діють на рівні клітин нир­кових канальців.

1.1.    Засоби, що діють на рівні апікаль­ної мембрани:

а)       конкуренти за переносник натрію(тріамтерен, амілорид);

б)      антагоністи альдостерону (спіроно-лактон).

1.2.    Засоби, що діють на рівні базаль­ної мембрани:

а)       інгібітори карбоангідрази (діакарб);

б)      похідні бензотіадіазепіну – тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін);

в)       похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова);

г)       похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, клопамід, торасемід).

2.Осмотичні сечогінні засоби (маніт,сечовина).

3.Засоби, які підвищують кровообіг ни­рок (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.).

4.Лікарські рослини (хвощ польовий,листя мучниці, бруньки берези, листя ортосифону, ягоди суниць та ін.).

З клінічної точки зору практичне зна­чений мають сила, швидкість настання і тривалість дії сечогінних засобів, відповідно до чого їх поділяють:

II. За силою дії:

1. Засоби сильної (потужної) дії — фуросемід (лазикс), кислота етакринова

(урегіт), клопамід (бринальдикс), осмоті чні діуретики (маніт, сечовина).

2. Засоби середньої сили дії — тіазіди: гідрохлортіазид (гіпотіазид), оксоділін (гігротон), циклометіазид.

3. Засоби слабкої дії — спіронолактс(верошпірон, альдактон), діакарб (ацетозоламід), тріамтерен, амілорид, ксантии(теофілін, теобромін, еуфілін), препарати лікарських рослин (листя мучниці, лисіортосифону, березові бруньки та ін.).

III.             За швидкістю настання сечогіної дії:

1.       Швидкої (екстренної)  дії  (30-40 хв) — фуросемід, кислота етакринова; маніт, сечовина, тріамтерен.

2. Помірної швидкої дії (2 — 4 год) -діакарб, теофілін, еуфілін, амілорид, цилометіазид, клопамід, оксодолін.

3. Повільної дії (2 — 4 доби) — спірінолактон.

IV.     За тривалістю сечогінної дії:

1.       Короткої дії (4 — 8 год) — фуроомід, кислота етакринова, маніт, сечовина

2.       Середньої  тривалості  дії   (8-14 год) — діакарб, тріамтерен, амілорид, циклометіазид, гідрохлортіазид, бриналдикс, теофілін, еуфілін.

3. Тривалої дії (кілька діб) — оксоділін, спіронолактон.

ЗАСОБИ, ЩО ДІЮТЬ НА РІВНІ КЛІТИН НИРКОВИХ КАНАЛЬЦІВ

До засобів, які порушують трат порт натрію через апікальну мембрану клітин стінки ниркових канальців, відносять тріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні дистального відділу нефрону.

Тріамтерен (птерофен — 2,4, 7-трі аміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти. Фармакокінетика. Препарат доб­ре абсорбується при застосуванні всере­дину. Ефект настає через 15 —20 хв і три­ває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові визначається через 1,5 — 2 год. Виводиться головним чином нирками. Ін­тенсивно секретується у проксимально­му відділі нефрону. Т_1/2 становить 45 — 70 хв.

Амілорид — за дією і клінічним за­стосуванням близький до тріамтерену. Як калійзберігаючий препарат використову­ють самостійно і в комбінації з іншими засобами.

Спіронолактон (верошпірон, альдактон — у-лактон пропіонової кислоти) за хімічною будовою подібний до мінералокортикоїду альдостерону.

Фармакодинаміка. Спіронолак­тон, як і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину клітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється. Він перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином, внаслідок чого блокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми, забезпечувала б синтез білка — переносника натрію. По­рушення реабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з організму. Часто внаслідок цього спіронолактон нази­вають антагоністом альдостерону, оскіль­ки його дія виявляється завдяки блокуван­ню дії цього гормону. У зв’язку з цим пре­парат найефективніший у випадках гіперальдостеронізму. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти тільки на 2 — 5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен, спіронолактон практично не впливає на ви­ділення з організму калію.

Протипоказання: гіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший триместр вагітності.

До засобів, які порушують транспорт базальної мембрани належать: інгібітори карбоангідрази (діакарб); похідні бензотіадіазину — тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, кло-памїд). Також  належали також ртут­ні діуретики, які зараз не випускають. До інгібіторів карбоан гід ра­зи належить діакарб (фонурит, ацета-золамід, діамокс), який є похідним суль-фанілової кислоти (2-ацетилтіаміно-1, 3, 4-тіадіазид-5-сульфамід).

Здатність нирок секретувати в сечу Н⁺ і реабсорбувати НСО^ спрямована на під­тримання кислотно-основної рівноваги. Йони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців, переходять через апікальну мембрану в просвіт ка­нальців в обмін на Na⁺. Водень, що надій­шов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з НСО₃~, утворюючи вугільну кис­лоту, яка розпадається на СО₂ і Н₂О. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH₂PO₄ та NH₄C1. У клітинах канальців Na⁺ разом з НСО₃~ реабсорбується через відповідний насос базальної мембрани.

При блокуванні карбоангідрази ці про­цеси порушуються. Зменшується обмін Н⁺ на Na⁺, що перешкоджає його транспорту

всередину клітини. Замість Н⁺ з клітин починає виходити К⁺, а Н⁺ затримується. На базальній мембрані практично пере­стає працювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na⁺ разом з НСОз. Все це призводить до зменшення реабсорбції Na⁺ і підвищеного виділення його і води з організму. Поряд з цим збіль­шуються втрати К⁺ і затримуються в ор­ганізмі йони водню, що призводить до роз­витку гіпокаліємії та ацидозу. Виникнен­ню ацидозу сприяє також зменшене утво­рення і надходження в кров NaHCO₃, як гідрогенкарбонатного буферу.

Здатність блокувати карбоангідразу вперше була виявлена у стрептоциду, по­тім і в інших сульфаніламідів. Уведення сульфаніламідної групи в гетероцикліч­ну сполуку значно підсилює цю дію.

Показання. Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша порівняно з іншими препа­ратами. Його застосовують також при гла­укомі: секреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю карбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і поліпшує її відтікання. У зв’язку з тим що карбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження внутрішньочерепного тиску.

У випадках тривалого застосування діакарбу можлива гіпокаліємія, у зв’язку з чим потрібно проводити корекцію препа­ратами калію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію гідрогенкарбонату внутрішньовенно.

Протипоказання: значна недостат­ність дихання, уремія, цукровий діабет (по­глиблює ацидоз), цироз печінки, недостат­ність серця, наднирників (викликає гіпокаліємію).

Похідні бензотіадіазепіну— тіазиди. До цієї групи нале­жать гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін.

Гідрохлортіазид (дихлотіазид, гіпо-тіазид, нефрикс — 6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-2Н-1, 2, 4-бензотіадіазин-1, 1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна група.

Циклометіазид (циклопентіазид, на-відрекс — 2-циклопентилметил-6-хлор-7-сульфамоїл-3, 4-дигідро-1, 2, 4-бензотіадіа-зин-1, 1-діоксид). За хімічною будовою на­гадує гідрохлортіазид, відрізняючись лише тим, що один з атомів водню у положенні С₃ замінений метилциклопентильним радикалом.

Фармакокінетика. Добре абсор­бується у травному каналі. Сечогінна дія проявляється через 2 — 4 год, максимум дії через 3 — 6 год, тривалість — близько 10 — 12 год. Як і гідрохлортіазид, виводиться нирками шляхом секреції в канальцях.

Оксодолін (гігротон, хлорталідон, са-луретин — 1-оксо-3-(3′-сульфамоїл-4′-хлор-феніл)-3-оксиізоіндолін), як і гідрохлортіазид, має у молекулі сульфонамідну групу.

Фармакодинаміка. Незважаючи на те що всі похідні бензотіадіазину, як і діакарб, містять сульфонамідну групу, їх сечогінна дія, на відміну від діакарбу, ви­являється не тільки завдяки частковому зв’язуванню карбоангідрази, а й за раху­нок пригнічення активності Nа⁺-К⁺-АТФа-зи, сукцинатдегідрогенази, ферментів окиснення неестерифікованих жирних кислот тощо. Внаслідок цього порушується за­безпечення енергією натрієвого насосу і зменшується реабсорбція Na⁺, що зумов­лює збільшення натрійурезу і діурезу. Одночасно підвищується виділення калію і хлоридів, а також деякою мірою гідрогенкарбонатів та йонів магнію. Тіазиди у зви­чайних дозах не викликають суттєвих порушень кислотно-основної рівноваги. їх можна застосовувати у випадку як ацидо­зу, так і алкалозу. Циклометіазид значно активніший за гідрохлортіазид. Особливі­стю оксодоліну є відносно тривала його дія, зумовлена повільним виділенням нирками.

Побічна дія. Тіазиди за рахунок по­силеної екскреції з організму К⁺ у випад­ках тривалого застосування можуть викли­кати гіпокаліємію. У зв’язку з цим, засто­совуючи їх, слід збільшувати введення в організм калію. Оскільки тіазиди секрету-ються клітинами ниркових канальців, вони здатні порушувати виділення інших речо­вин, зокрема сечової кислоти. Через те у хворих на подагру застосування тіазидів може призвести до загострення захворю­вання. У високих дозах тіазиди здатні ви­кликати гіпохлоремічний алкалоз.

До похідних дихлорфеноксиоцтової  кислоти належить кислота етакринова (урегіт — 2, 3-дих-лор-4-(2-метилен-1-оксобутил)-фенокси-оцтова кислота), для якої властива висока діуретична активність.

Фармакокінетика. Кислота етак­ринова добре абсорбується з травного каналу. У сироватці крові зв’язується з білками. Після прийому всередину дія роз­починається через 20 — 40 хв, максимум дії — через 1—2 год, тривалість — 4 — 8 год. Після введення внутрішньовенно ефект настає через 5 —15 хв, максимум дії — через 15 — 30 хв, тривалість 2 — 3 год. Знешкодження відбувається в печінці. Виво­диться з організму головним чином нирка­ми, близько ЗО % з жовчю, 20 % виводить­ся в незміненому стані, близько 40 % — у вигляді метаболітів. У сечу препарат над­ходить завдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т_1/2 0,5 — 1 год.

Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію переважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона бло­кує активність ферментів, які беруть участь в утворенні енергії окисного фосфоруван­ня і гліколізу. У зв’язку з цим енергетичне забезпечення відповідних насосів погіршу­ється, особливо того, який забезпечує реаб­сорбцію Na⁺ і С1~. Крім того, кислота етак­ринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців, перешкоджає по­дальшому перенесенню Na⁺. За рахунок зниження мембранної проникності для Na⁺ потреба в енергії для реабсорбції Na⁺ під­вищується. Кислота етакринова зменшує чутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого застосування може знижувати артеріальний тиск. Меха­нізм антигіпертензивної дії такий, як у тіа­зидів. Препарат збільшує виведення з ор­ганізму хлоридів, бромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими речовинами кисло­та етакринова діє позитивно.

Фуросемід (лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-їчГ-(2-фурилметил)-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і де­які інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу.

Фармакокінетика. Фуросемід аб­сорбується з травного каналу на 50 —75 %. Після надходження у кров утворює спо­луки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв’язок значно змен­шується. Після прийому всередину дія розпочинається через 30 — 60 хв, максимум дії — через 1 — 2 год, тривалість — 6 —8 год. Після введення у вену дія розпочинаєть­ся через 5—10 хв, максимальна — через 20 — 60 хв, триває 2 — 4 год. Швидка дія препарату дає можливість використову­вати його для невідкладної терапії. Т_1/2 — ЗО —60 хв. Метаболізм препарату здійснюється в печінці (гідроліз і кон’ю­гація з глюкуронідом). Виділяється нир­ками шляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т_1/2 значно збільшується (8—15 год).

Фармакодинаміка. Дія фуросе-міду на клітини ниркових канальців різ­нобічна. Він знижує активність гексо­кінази, малеат- і сукцинатдегідрогенази, а також Na⁺-К⁺-АТФази, внаслідок чого енергетичне забезпечення натріє­вого насосу стає недостатнім. Крім того, фуросемід роз’єднує процеси утворен­ня енергії та її надходження до насо­сів. Підвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na⁺. У зв’язку з цим пасивний по­тік Na⁺ з позаклітинного простору все­редину клітин канальців збільшується, що призводить до підвищення пулу Na⁺ в них і зменшує надходження його з просвіту канальців. До того ж перене­сення Na⁺ через базальну мембрану в інтерстицій різко зменшується. За та­ких умов на реабсорбцію Na⁺ потрібно більше енергії. У фармакодинаміці фуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширю­вальну дію, поліпшення гемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату.

У зв’язку з потужною натрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у випадках набря­ку мозку і легень. Подібно до тіазидів, фуросемід знижує артеріальний тиск, у зв’язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну хворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами.

Клопамід (бринальдикс) за будовою і фармакологічними властивостями бли­зький до фуросеміду. Застосовують усе­редину. Дія розпочинається через 1 —3 год, триває 8 — 20 год. Входить до складу таб­леток «Бринердин», «Кристепін».

ОСМОТИЧНІ СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ

До осмостичних сечогінних засобів від­носять шестиатомний спирт маніт (ма­нітол) і сечовину (карбамід).

Фармакокінетика. Гіпертонічні розчини маніту, сечовини вводять у вену (повільно струминно). Діуретичний ефект настає майже відразу (через 10 — 15 хв). Тривалість дії — 4 — 6 год. Фармакодинаміка. Фільтруючись у клубочках, осмотичні діуретики надхо­дять до проксимальних канальців.

У цьому відділі нефрону за звичайних умов близько 80 % профільтрованого на­трію реабсорбується разом з еквівалент­ною кількістю води. У зв’язку з наявніс­тю у фільтраті осмотичних діуретиків, реабсорбція води з натрієм порушується, оскільки воду утримують осмотично ак­тивні речовини. Реабсорбований тут на­трій надходить у кров і викликає гіпернатрійемію з підвищенням осмолярності си­роватки крові. Осмотичний тиск сироват­ки крові збільшується також за рахунок наявності в крові осмотичного діуретика. Усе це сприяє переходу рідини з ін-терстицію та клітин у кров і збільшенню її об’єму. Починається подразнення об’єм­них рецепторів (волюморецепторів), що стимулює надходження у кров натрій-уретичного гормону, який збільшує натрійурез. Однак екскреція натрію при застосувані осмотичних діуретиків збільшується меншою мірою, ніж екскреція води, що зумовлює виділення сечі, гіпотонічної від­носно сироватки крові.

Враховуючи, що при набряках насам­перед потрібно посилити виведення Na⁺, a осмотичні діуретики є слабкими салуретиками, останнім часом їх як сечогінні за­соби застосовують рідко. Використову­ють головним чином для дегідратації при набряку мозку, легень, підвищенні внут­рішньочерепного тиску, глаукомі, для фор­сування діурезу. Іноді осмотичні сечо­гінні засоби застосовують для профілак­тики гострої недостатності нирок: збіль­шуючи об’єм крові, вони зменшують он­котичний тиск сироватки крові і деякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, пригнічують реабсорбцію. Усе це сприяє збільшенню діурезу. Препарати діють на всьому протязі канальців. Як сечогінний засіб головним чином застосовують маніт. Маніт на відміну від сечовини не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенце-фалічний бар’єр, не збільшує вмісту залиш­кового азоту в крові.

Побічна дія. Осмотичні діуретики можуть викликати порушення водно-со­льового обміну, гіпонатріємію, гіперазотемію, особливо у хворих з недостатніс­тю нирок, печінки, кровообігу. У зв’язку з тим що сечовина частково реабсорбується (50 %) і здатна проникати всереди­ну клітин, при набряку мозку вона може викликати повторну гідратацію клітин. За умов недостатності серця збільшення об’є­му циркулюючої крові осмодіуретиками утруднює роботу серця і погіршує стан хворого.

ЗАСОБИ, ЩО ПІДВИЩУЮТЬ КРОВООБІГ НИРОК

До цієї групи засобів належать похідні пурину — диметилксатини (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.).

Підвищення діурезу, яке виникає під впливом диметилксантинів, зумовлене під­вищенням кровообігу нирок. За рахунок розширення судин нирок і зменшення їх опору дещо підвищується клубочкова філь­трація. Однак основною причиною збіль­шення діурезу є посилення ниркового кровотоку головним чином у мозковій речовині нирок. Вважають, що певну роль у пригніченні процесів реабсорбції солей і води має здатність диметилксантинів впливати на пуринові (аденозинові) ре­цептори, пригнічувати активність фосфодіестерази, яка інактивує всередині клі­тин циклічний З, 5-АМФ, що викликає активізацію функції клітин.

Теофілін підвищує вміст простагланди­ну Е у клітинах мозкової речовини нирок, що сприяє підвищенню діурезу. Посеред­ником у цьому процесі, можливо, є цАМФ. Є думка, що диметилксантини пригнічу­ють реабсорбцію натрію за рахунок їх впливу на адренергічні структури нирки, стан регуляторів водно-сольового гомео­стазу.

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ

Спаржа – холодок лікарський (Asparagus officinalis L.), багаторічна рослина з родини ліліюватих. На Україні росте як бур’ян (гірка і не їстивна; її кореневища й гони мають сечогінні властивості і використовуються в медицині) і культивується; в їжу вживають варені молоді гони культивованої рослини, багаті на білкові речовини (бл. 2%) вітаміни (А, В1, В2, С).

У народній медицині використовують цибулини проліска дволистої. Вони містять алкалоїд силіцил, дубильну кислоту, камедь та інші речовини і мають сечогінні, відкашлюванні, а у великих дозах блювотні й проносні властивості. З квіток можна одержати блакитну фарбу.

Насiння гарбуза проявляє гельмiнтогінну дiю, його використовують як засiб проти стьожкових i круглих глистiв. М’якуш гарбуза використовують як сечогiнний, жовчогiнний та послаблюючий засiб. Вiдвар гарбузових черешкiв (хвостикiв) має сечогiнну дiю. Корiння гарбуза стимулює статеву активнiсть (при iмпотенцiї).

Диетические и мочегонные свойства арбузов известны давно. При гипертонической болезни, недостаточности кровообращения, нефритах, подагре, болезнях печени и желчных путей, ожирении рекомендуется употреблять по 300-400 г мякоти арбуза 5 раз в день.
Кроме того, мякоть арбуза отлично подходит для организации разгрузочных дней.

Серед відомих лікарських рослин при­близно у 70 — 80 % виявлено здатність посилювати виділення сечі. Однак за тра­дицією використовується сечогінна дія лише деяких рослин. Незважаючи на те що ця дія значно слабша порівняно з ба­гатьма сучасними діуретиками, лікарські рослини мають свої переваги, зокрема не­значна їх токсичність дає змогу застосо­вувати рослинні препарати тривалий час без побічної дії.

Листя мучниці (fol. Uvea ursi) — містять флавоноїди, а також глікозид ар­бутин (близько 6 %). Флавоноїди підви­щують діурез. В організмі арбутин роз­кладається з утворенням гідрохінону, яко­му властива протибактеріальна дія. Ви­користовують, як правило, відвари з роз­рахунку 0,5 — 1 г листя на один прийом. Призначають 3 — 5 разів на день при за­пальних захворюваннях сечового міхура та сечових шляхів. Відвар не слід вжива­ти при захворюваннях нирок: гідрохінон подразнює їхню паренхіму.

Трава хвоща польового (Herba Equiseti) — містить велику кількість роз­чинної у воді силікатної кислоти, фла­воноїди, алкалоїди та інші речовини. Від­вару із трави хвоща польового властива сечогінна, дезінфікуюча і протизапальна дія. Призначають, як правило, у вигляді відвару з розрахунку 1—2 г трави на прийом. Приймають 3 — 4 рази на день. Як і листя мучниці, траву хвоща польо­вого не слід вживати при захворюван­нях нирок: викликає подразнення парен­хіми.

Листя ортосифона (нирковий чай –Fol. Orthosphonis) – містять глікозиди, сапоніни, алкалоїди та ін. Росте головним чином у Південно-Східній Азії, Індії, Індонезії. Вирощують у Криму, на Кавказі. Має слабку сечогінну і протизапальну дію. Широко застосовують при захворюваннях нирок і сечових шляхів. Використовують у вигляді настою з розрахунку 1 — 2 г тра­ви на прийом. Приймають за ЗО хв до їди 2 — 3 рази на день. Побічна дія не ви­явлена.

Листя брусниці (fol. Vitisidaea) -містить флавоноїди, глікозиди, у тому чи­слі арбутин, органічні кислоти та ін. Най­частіше застосовують у вигляді відвару з розрахунку 1-2 г листків на прийом. Приймають 3 — 4 рази на день. Для лист­ків брусниці характерна слабка сечогінна, антисептична і протизапальна дія. Не ре­комендують застосовувати при запальних захворюваннях нирок: викликає подраз­нення паренхіми.

ПРИНЦИПИ КОМБІНОВАНОГО ЗАСТОСУВАННЯ СЕЧОГІННИХ ЗАСОБІВ

Сечогінні засоби іноді застосовують комбіновано при хронічній недостатно­сті серця, гострій і хронічній недостат­ності нирок та при деяких інших захво­рюваннях з порушеннями водно-сольо­вого обміну.

Найчастіше комбінують засоби з різним механізмом дії для активнішого виведення солей і води з організму. Поєднане застосу­вання препаратів, крім того, спрямоване на зменшення їх негативної побічної дії.

Для збільшення салуретичної і діуре­тичної дії осмотичні сечогінні комбінують з речовинами, які діють на рівні клітин ниркових канальців. Здебільшого в таких випадках застосовують маніт з кислотою етакрииовою або фуросемідом. Таку ком­бінацію призначають у випадках прове­дення форсованого діурезу при отруєн­нях або за потреби швидкої дегідратації, наприклад при набряку мозку.

Часто комбінують активні діуретини, які діють на рівні базальної мембрани, з тріамтереном або спіронолактоном — препаратами, які діють на рівні апікаль­ної мембрани. При цьому зменшується можливість виникнення гіпокаліємії. За­стосування тріамтерену, амілориду з по­хідними бензодіазепіну запобігає пору­шенню кислотно-лужної рівноваги, а та­кож гшерурикемічній дії (таблетки «Тріампур», «Модуретик» та ін.).

Деякі сечогінні засоби здатні підсилю­вати дію препаратів інших груп. Так, си­льні діуретини (тіазиди, кислота етакринова, фуросемід) посилюють дію гіпотен­зивних засобів (наприклад, алкалоїдів раувольфії) — таблетки «Адельфан-езидрекс», «Неокристепін», «Бринердин», «Кристепін» та ін. Тріамтерен і спіронолактон завдяки калійзберігаючій дії мо­жна застосовувати разом з серцевими глікозидами.

Сечогінні засоби потеціюють ефект багатьох протипухлинних засобів, збіль­шуючи чутливість клітин пухлини до ци­тостатиків. Слід пам’ятати, що активні салуретики (фуросемід, буфенокс, кислота етакринова) значно збільшують ототоксичиу дію антибіотиків.