ФІНАНСИ, КРЕДИТ ТА ГРОШОВИЙ ОБІГ

ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

План

1.                       Суть і функції фінансів. Принципи побудови фінансової системи держави. Державний бюджет

У процесі аналізу руху коштів видно, що грошові фонди здатні відокремлюватися від руху товарів і здійснювати відносно самостійний рух, що обумовлює існування фінансових і кредитно-грошових відносин.

Коли підприємство, в тому числі і охорони здоров’я, формує, наприклад, амортизаційний фонд чи фонд заробітної плати, чи фонд обігових коштів, то практично гроші починають самостійний обіг, відірваний від обігу товару. Грошові фонди можуть мати найрізноманітніші підприємства, організації чи окремі особи, чи держави і це відособлення робить їх фінансами.

Отже, фінанси – це відособлені від руху товарів грошові засоби в різних формах і видах, включаючи готівкові і безготівкові кошти, кошти на рахунках, цінні папери, які мають властивість бути грошовими еквівалентами.

Особливістю грошових засобів, які виступають у формі фінансів, є те, що вони виступають як грошові ресурси, тобто як потенційні платіжні засоби. От чому про фінанси говорять, як про грошову форму ресурсів виробництва і споживання. Відповідно, фінансування означає виділення грошових коштів на потреби виробництва і споживання. Можна стверджувати, що від звичних матеріальних грошей фінанси відрізняються конкретним спрямуванням. Отож, звідси випливає, що в системі охорони здоров’я державної форми власності ми маємо справу виключно з фінансовими потоками.

Фінанси – це грошові ресурси, які мають цільове призначення.

Тож можемо зробити також висновок, що фінанси – це система економічних відносин, які виникли між державою, юридичними і фізичними особами, між окремими державами з приводу формування, розподілу і використання фондів грошових засобів. Однак слід відмітити, що не всі грошові відносини є фінансовими. Фінанси – це економічний інструмент розподілу і перерозподілу ВНП, засіб контролю за утворенням і використанням грошових засобів. Отже фінанси – це не гроші чи грошові доходи, а більше економічні відносини. Тому вони не охоплюють відносин з приводу тих грошових коштів, які обслуговують особисті потреби населення, побутові, комунальні, оплату послуг соціальної інфраструктури, процеси купівлі-продажу між окремими членами суспільства, акти дарування та спадкування грошей.

Грошова система тісно пов’язана із фінансовою, інколи вони переплітаються і стають єдиним цілим. На відміну від грошової, фінансова система має значний вплив не лише на розподіл і обмін, а й на виробництво і споживання.

Зрозуміти зміст і особливості фінансової системи можна через розкриття суті фінансів та фінансових відносин.

Суть фінансів проявляється в таких головних функціях, які виражено впливають на економіку держави: контрольній, розподільчій, стимулюючій і фіскальній. Акумулюючи та регулюючи фінансові ресурси, держава здатна активно впливати на формування антимонопольних пропорцій різних частин сукупного суспільного продукту, пропорцій між виробничою і невиробничою сферою, між різними галузями.

Розподільча функція фінансів зводиться до забезпечення об’єктів господарювання необхідними фінансовими ресурсами. Саме через фінанси розподіляється валовий продукт і національний дохід між різними сферами економіки, галузями, регіонами, окремими суб’єктами економіки. Через фінанси між сферами і окремими виробництвами розподіляються трудові, матеріальні, капітальні та природні ресурси. Через податки в державному бюджеті концентруються кошти, які направляються на розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, на інвестування в капіталомісткі і фондомісткі галузі з тривалим терміном окупності затрат. Саме фінанси сприяють формуванню доходів у вигляді пенсій, стипендій, допомог тощо.

Відтворювальна функція забезпечує створення необхідних для суспільства відновних фондів: фонд повернення матеріальних затрат, фонд амортизації, фонд споживання, фонд накопичення тощо. Ці фонди створюються на різних рівнях національної економіки, починаючи із окремого підприємства і закінчуючи державними фондами. Через фінанси встановлюються необхідні народногосподарські пропорції: міжгалузеві, внутрігалузеві, територіальні, загальноекономічні. Порушення відтворювальної функції фінансів може призвести до звуженого відтворення виробництва, що закінчиться згортанням тієї чи іншої галузі. В сьогоднішній системі охорони здоров’я спостерігається саме така тенденція.

Обліково – контрольна функція передбачає здійснення контролю виконання фінансових зобов’язань. За рухом фінансів можна відслідковувати, як працюють окремі підприємства, галузі, регіони, економіка в цілому. За розміром податків, заробітної плати можна судити про масштаби діяльності певного господарства, за вчасністю його виплат за зобов’язаннями – про його фінансову стійкість тощо. Оскільки ВНП – це вартісна форма, то можна через цей показник кількісно відображати виробничі процеси.

Стимулююча функція фінансів пов’язана перш за все із фінансовою дисципліною і проявляється в маневруванні податковими ставками, пільгами, штрафами та ін. Призначаючи одні і відміняючи інші податки, держава створює умови для прискорення розвитку окремих галузей, пріоритетних напрямків розвитку суспільства.

Регулююча функція фінансів полягає в тому, що держава може цілеспрямовано впливати на окремі підприємства, галузі і регіони шляхом введення пільг, відміни чи зниження окремих податків, надання із держбюджету субсидій, позик тощо. Також диференційовано держава може впливати на окремі верстви населення, вводячи через органи соціального страхування чи соціального забезпечення ті ж пільги, доплати, субсидії, змінюючи розміри пенсій, стипендій тощо формуючи загальний соціальний клімат у державі. Тут слід звернути увагу, що надмірна підтримка окремих підприємств чи осіб породжуватиме прагнення останніх потрапити саме до цієї пільгової категорії, але аж ніяк не стимул до праці.

Фіскальна функція фінансів пов’язана з тим, що в інтересах казни передбачено обов’язковість платежів, перечислень в певних обсягах і у встановлені строки. За допомогою податків досягається вилучення частини доходів підприємств, фірм і громадян для утримання державного апарату, армії і тієї частини невиробничої сфери, яка взагалі не має власних джерел доходів (бібліотеки, архіви), або вони недостатні для забезпечення належного розвитку (наука, театри, музеї). Фіскальна функція визнає суспільне призначення податків, тому податкові надходження повинні бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному масштабі. Необхідність виконання фінансових обов’язків зумовлена і підкріплена системою санкцій аж до кримінальної відповідальності за їх невиконання.

Політична функція фінансів полягає втому, що вони дозволяють забезпечити успіх або провал внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Завдяки фінансам проводяться загальнонародні вибори, результати яких значно залежать від фінансової підтримки кандидата. Фінанси визначають обороноздатність держави, її економічну і політичну цілісність. Розпад Радянського Союзу показав, що через фінанси можна не лише зміцнити, а й зруйнувати цілу державу. Прикладом фінансового впливу на інші держави може послужити сьогоднішня фінансова політика США.

Таким чином, можемо сміливо робити висновок: фінанси мають універсальні можливості і є стержнем не лише економічної, а й соціальної, політичної системи суспільства.

Отже, якщо вважати, що фінанси – це фінансові ресурси, які мають цільове призначення, то вони можуть бути у держави (в особі її органів), у підприємств і організацій та у сімей чи окремих господарств. Причому, як уже доводилось, вони можуть переміщуватись від одного суб’єкта до іншого, тобто створювати фінансові відносини, які виникають з приводу утворення, накопичення, розподілу та використання вільних грошових засобів або грошових ресурсів. Сукупність фінансових відносин створюють фінансову систему, яку можна представити у вигляді спрощеної схеми (рис.5.1 )

Рис. 5.1 Схема фінансових відносин

Із даної схеми видно, що основними суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство та населення.

Держава як суб’єкт фінансових відносин представляє собою державні органи чи заклади, зокрема, це органи державної влади – Верховна Рада України, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів, окремі міністерства, Казначейство, Національний банк України, Податкова служба та інші рівні державних закладів.

Підприємства – це не лише промислові чи сільськогосподарські, а й інші заклади, фонди, компанії, біржі, тобто всі ті структури, які не належать до державних владних структур. В системі охорони здоров’я – це заклади охорони здоров’я.

Заклад охорони здоров’я – 

це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування  населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.

Населення на схемі представляє сімейні чи інші домогосподарства, які об’єднані спільними доходами.

Стрілками на схемі показано фінансові відносини та спрямування грошових коштів. Кругові стрілки на схемі означають рух коштів всередині структури:

Перерахування коштів із місцевих органів влади до центральних чи навпаки, у відносинах підприємств – розрахунки за послуги чи товари, у відносинах населення з приводу повернення боргів, передача спадку, подарунки тощо.

На даній схемі можна було б показати ще один суб’єкт фінансових відносин – це банки, бо більшість розрахунків між суб’єктами здійснюються через банки або через фондові ринки, якщо мова йде про обмін фінансових засобів.

Фінансову систему можна ще розглядати з позицій локалізації коштів:

·        централізованих;

·        децентралізованих;

·        фінансів домогосподарств

Централізовані фінанси – це державна фінансова бюджетна система, державний кредит, спеціальні позабюджетні фонди, фонди майнового і особистого страхування.

Децентралізовані фінанси – це фінанси підприємств і фірм найрізноманітніших форм власності. Фінанси фірм, підприємств і галузей народного господарства складають основу фінансів. Саме тут формується основна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів на підприємстві в багатьох випадках залежить загальний стан державних фінансів в цілому.

Фінанси домогосподарств або фінанси населення – це особисті фінанси. (зарплата, прибутки, процент, рента, спадщина і т.п.).

Рис.5.2 Схема фінансових відносин у державі

На рис.5.2 бачимо напрям руху та види грошових потоків у відносинах «держава – підприємству» і «підприємство – державі», «підприємство – населенню» і «населення – підприємству», «держава – населенню» та «населення державі».

З точки зору макроекономічного аналізу і ролі держави в розвитку національної економіки, особливе значення мають державні фінанси. Центральною ланкою державних фінансів є держбюджет – основний фінансовий план країни, план формування і використання централізованого грошового фонду держави. Структура державної бюджетної системи залежить від державного устрою.

Основними доходами держбюджету виступають податки на прибуток, акцизи, податок на додану вартість, митні збори, а також штрафи, пеня, виплачена за порушення податкового законодавства.

До неподаткових доходів відносяться: доходи від використання державного майна, доходи від продажу державної власності, доходи від реалізації державних запасів, доходи від зовнішньо – економічної діяльності, доходи від продажу конфіскованих товарів і т.п.

Після загальної характеристики доходної частини бюджету доцільно розглянути його видаткову частину. До основних видатків (з точки зору національної економіки) відносяться фінансування галузей (охорони здоров’я, промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку і т.п.), фінансування соціально-культурного розвитку і науки, утримання органів державної влади й управління, правоохоронних органів, національної оборони, фінансування зовнішньо – економічної діяльності, затрати, пов’язані з обслуговуванням державного боргу.

2.                       Фінансова політика держави. Інструменти фінансової політики

Фінансовою політикою є заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподіл і використання на основі фінансового законодавства країни, оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями

Мета фінансової політики спрямована на забезпечення зростання добробуту населення і визначається економічним станом країни та рівнем життя її громадян. Наскільки правильно вибрана фінансова політика, без сумніву, залежить від критичної і реальної оцінки економічної ситуації в державі. Важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика складається із двох взаємопов’язаних напрямків діяльності держави:

Фіскальна політика – від лат.fiskalis – казенний – це діяльність держави в галузі оподаткування і регулювання структури державних видатків в інтересах казни з метою стабілізації економіки;

Бюджетна політика – у сфері регулювання доходів і видатків держави в інтересах суспільства.

Розглянемо фіскальну політику держави. Фіскальна політика передбачає використання можливостей уряду впливати через податки і використання коштів державного бюджету для регулювання ділової активності, розв’язання різноманітних соціальних завдань. Основними важелями фіскальної політики держави є зміни податкових ставок, бази оподаткування, видів податків, їх кількості, а також витрати із державного бюджету.

Існують різні підходи до проведення фіскальної політики. Прибічники кейнсіанського напрямку традиційно орієнтуються на створення ефективного сукупного попиту як стимулу економічного розвитку. Тому вони розглядають скорочення податків як основний фактор росту сукупного попиту і відповідно зростання реального обсягу виробництва. Одночасно відбувається скорочення надходжень в бюджет, наслідком чого є виникнення або збільшення бюджетного дефіциту.

Розглянемо більш детально традиційний (кейнсіанський) підхід макроекономічних наслідків фіскальної політики.

Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальної політики і політики автоматичних стабілізаторів.

Під дискреційною фіскальною політикою слід розуміти свідоме регулювання державою рівня оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг виробництва, зайнятість і інфляцію. Для аналізу цієї дії розглянемо графік:

Рис. 5.2 Вплив державних витрат на ВНП і зміна макроекономічної рівноваги.

Припустимо, що фіскальна політика впливає тільки на сукупний попит, державні витрати не впливають на споживання й інвестиції, чистий експорт дорівнює нулю.

Почнемо з впливу державних витрат на сукупний попит. Згадаємо схему видатків ВНП: особисте споживання, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів і послуг.

С – споживання, І – інвестиції, Y – державні витрати, Х – чистий експорт.

Розглядаємо графік. Введемо в економічний аналіз державні витрати (Y). Це пересуває графік сукупних витрат ( С+І ) вверх і викликає зростання ВНП. Точка економічної рівноваги зміщується вверх по лінії бісектриси.

Державні витрати здійснюють вплив на сукупний попит, аналогічно інвестиціям і так само, як і  інвестиції мають мультиплікаційний ефект. Мультиплікатор державних витрат показує, як змінюється обсяг ВНП в результаті зміни державних витрат:

Мультиплікатор державних витрат кількісно можна виразити через такі економічні категорії, як гранична схильність до заощадження (MPS) і гранична схильність до споживання (МРС):

Розглянемо тепер вплив податків на національне виробництво і величину ВНП. Для спрощення аналізу припустимо, що держава встановлює якийсь одноразово виплачуваний податок, сума якого не змінюється при будь-якій величині ВНП (податок постійної величини). Введення такого податку призведе до зменшення наявного доходу платників податків (доходу після виплати податків), а це в свою чергу скоротить їх витрати і тому сукупна сума витрат зменшиться.

При постійних І та Y графік сукупних витрат С + І + Y просувається донизу і викликає зменшення обсягу ВНП. Точка макроекономічної рівноваги переміститься донизу по лінії в 45^0.

Протилежна картина створюється при скороченні податків. Разом з тим тут є своя специфіка. Справа в тому, що той дохід, яким володіє людина, використовується не тільки на споживання, але й на заощадження. Отже, зменшення доходу, який знаходиться в розпорядженні, зменшує не тільки споживання, але і заощадження.

Яким при цьому буде зменшення невиробничого споживання? Це залежить від граничної схильності до споживання (МРС). Для визначення скорочення споживання в результаті введення податку необхідно помножити суму податкового приросту (Т) на МРС або це – С = Т * МРС (аналогічно цьому добуток суми податкового приросту і величини приросту MPS показує зменшення заощаджень у результаті введення додаткового податку.

Дія податків, подібно інвестиціям і державним затратам, має також мультиплікаційний ефект. Таким чином, вплив державних витрат на національну економіку здійснюється через сукупний попит. Збільшення державних витрат на закупівлю товарів і послуг стимулює сукупний попит і тим самим зростання ВНП.

У свою чергу введення додаткових податків призводить до зменшення доходу, яким володіють платники податків, що зменшує сукупну суму витрат. Отже, можна прогнозувати дискреційну фіскальну політику держави в різні періоди економічного циклу. В періоди спаду стимулююча фіскальна політика складається із: 1) збільшення державних витрат; 2) зменшення або зниження податків; 3) поєднання збільшення державних витрат зі зниженням податків (враховуючи те, що мультиплікаційний ефект від збільшення державних витрат сильніший, ніж мультиплікаційний ефект зниження податків). Така фіскальна політика орієнтована на позитивне сальдо бюджету. На практиці механізм фіскальної політики не такий простий, оскільки реальна економіка багатофакторна. Зрозуміло, що вибір оптимальної фіскальної політики – завдання надзвичайно складне.

Як було вже сказано, є ще одна складова фіскальної політики – автоматична фіскальна політика або політика вмонтованих стабілізаторів. Автоматичний або вмонтований стабілізатор означає, що щось діє автоматично без додаткового втручання держави на зміну економічної ситуації.

До вмонтованих стабілізаторів відносять:

1)                прогресивну ставку податку. Якщо ВНП зростає (в період підйому), то податки автоматично зростають. Іншими словами, прогресивне оподаткування в період інфляційного росту призводить до втрати купівельної спроможності і навпаки, в період сповільнення економічного зростання – забезпечує мінімальні втрати купівельної спроможності. І перше, і друге бажане, з точки зору економічної стабільності.

2)                система виплат по безробіттю, соціальні виплати, програми по підтримці малозабезпечених верств населення і т.п. перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду. В період підйому різні виплати скорочуються, що стимулює сукупний попит.

Як уже говорилось, складовою фінансової політики є бюджетна політика, яка безпосередньо впливає на економічну стабільність держави. В економічній теорії існує декілька концепцій бюджетної політики держави.

Перша концепція базується на тому, що бюджет повинен бути щорічно збалансованим. Однак практика показує, що такий стан бюджету не забезпечує стабільного економічного розвитку. Це можна проілюструвати на двох прикладах.

Перше, припустимо, що економіка зіткнулася з тривалим періодом безробіття. Доходи населення падають. При таких обставинах загальна сума податків автоматично скорочується. Прагнучи збалансувати бюджет, уряд повинен підвищити або ставки податків, або збільшити державні витрати, або ж поєднати ці два методи. Однак наслідком цих заходів буде ще більше скорочення сукупного продукту.

Другий приклад показує, як прагнення обов’язково збалансувати бюджет може стимулювати інфляцію. В умовах інфляції при підвищенні грошових доходів автоматично збільшуються податкові надходження. Для попередження можливого профіциту уряд повинен прийняти такі заходи: або знизити ставки податків, або збільшити урядові витрати, або ж поєднати те й інше. Наслідком цього буде посилення інфляції.

Друга концепція бюджетної політики базується на тому, що бюджет повинен бути збалансованим у ході економічного циклу, а не щорічно. Дана концепція передбачає, що уряд здійснює антициклічний вплив і одночасно прагне збалансувати бюджет. Як же це повинно відбуватися?

Для того, щоб протидіяти спаду, уряд знижує податки і збільшує державні витрати, тобто свідомо йде на тимчасовий дефіцит бюджету. В ході наступного підйому уряд підвищує податки і знижує державні витрати. Виникне позитивне сальдо. Це сальдо може бути використане на покриття дефіциту бюджету, який виник в період спаду. В такий спосіб балансує бюджет не щорічно, а протягом декількох років. Однак у такому випадку може виникнути проблема. Це те, що спади і підйоми в економічному циклі можуть бути неоднаковими за глибиною і тривалості. Наприклад, тривалий і глибокий спад може змінитися нетривалим періодом підйому. Збільшується в цей період дефіцит і, відповідно, державний борг у цьому випадку може бути покритий позитивним сальдо бюджету за період процвітання.

З дефіцитом бюджету пов’язаний державний борг, який виникає через використання позик.

Залежно від локалізації розміщення позик розрізняють внутрішній і зовнішній борг.

Зовнішній борг – це борг зарубіжним державам, організаціям і особам. Зовнішні кредити, як правило, надаються після виконання певних умов. Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані між собою, так як державні позики беруться для покриття бюджетного дефіциту.

Внутрішній борг – відносини всередині країни, а державний борг є одночасно і державним кредитом.

Причини виникнення бюджетного дефіциту і державного боргу можуть бути різними. Але для країн з ринковою економікою є три основних: значна частина державного боргу виникає тоді, коли країна мала великі військові витрати (особливо підчас військових дій), звичайно, значно збільшують державний борг значні коливання економічної активності (періоди спадів і криз), а якщо конкретно взяти ринковий механізм, то це перш за все вмонтовані стабілізатори. Причиною може бути також скорочення податків як основної статті доходів, тобто недонаповнення бюджету.

Прямий державний борг — це борг, що відображає обсяги позичених ресурсів, які надійшли в розпорядження уряду країни.

Умовний (гарантований) державний борг — це зобов’язання держави як гаранта повернення ресурсів кредитору в разі неплатоспроможності позичальника.

Боргова стійкість – здатність держави виконувати зобов’язання за державним боргом своєчасно і в повному обсязі без суттєвого накопичення заборгованості, застосування реструктуризації чи списання боргу з одночасним підтриманням прийнятного рівня економічного зростання

Сьогодні економіки країн настільки пов’язані між собою, що проблеми боргів за впливом давно вийшли за межі однієї країни. Боргові зобов’язання однієї країни часто тісно пов’язані із розвитком іншої, а то і впливають на обширні економічні зони. Наслідки останньої кризи охопили країни, що знаходяться далеко за межами Єврозони, США тощо.

Рис.5.3 Відношення державного і гарантованого боргу до ВВП та його безпечний рівень (у % до ВВП) в Україні за ряд років

Зовнішній борг США становить: €10,9 трлн, що становить більше €35тис на душу населення. Обсяг зовнішнього боргу відносно ВВП 101%, а державного боргу відносно ВВП 100%. Значна частка американської заборгованості припадає на Японію і Китай. Європа є її другим за величиною кредитором. Відповідно, будь-які зміни в Єврозоні можуть вплинути на банківську систему США. В Європі головними кредиторами Америки є Великобританія, Швейцарія і Франція, яким американці винні сотні мільярдів доларів.

Зовнішній борг Британії €7,3 трлн, що з розрахунку на душу населення становить майже €12 тис. Об’єм державного боргу відносно ВВП – 81%.. Високий рівень боргу відносно ВВП пов’язаний з активним рухом британського капіталу. Загалом високий рівень зовнішнього боргу не становить особливої загрози, оскільки Великобританія має в своєму розпорядженні цінні активи. Тим не менш, економіка країни переживає не найкращі часи, і Британія сильно залежить від своїх головних боржників – Ірландії, Італії та Португалії. Сама вона, в свою чергу, винна сотні мільярдів Німеччині та Іспанії.

У Франції Зовнішній борг: €4,2 трлн., біля €67 тис на душу населення. 235%  становить обсяг зовнішнього боргу відносно ВВП  і 87% об’єм державного боргу відносно ВВП.

Економіка Франції – друга в Європі і, відповідно суттєво залежить від боржників Єврозони. Її банки зберігають боргові зобов’язання Греції, Італії та Іспанії. Звичайно, що це дестабілізує ринок Франції, особливо на тлі сповільнення економічного зростання і низької купівельної активності.

У подібній ситуації знаходиться Японія та Італія. Зовнішній борг першої – €2 трлн при €16тис на душу населення, другої також €2 трлн, але на душу населення борг Італії вдвічі вищий і становить €33 тисячі. Третя найбільша економіка світу має найвищий державний борг серед розвинених країн. Однак ризик дефолту в Японії невеликий через те, що  більша частина його припадає на приватний сектор. Водночас, глобальна фінансова криза, наслідки цунамі і землетрусу, а також сильна єна і боргова криза Європи затьмарюють економічні перспективи Японії. 

Порівняно із розвиненими країнами Греція має невеликий зовнішній борг – €0,4 трлн, однак, це становить 252% обсягу зовнішнього боргу відносно ВВП і 166% об’єму державного боргу відносно ВВП. Зовнішній борг на душу населення в Греції €38тис.

Греція виявилася одним з головних боржників Єврозони. Вона також є однією із трьох країн, які вже отримують фінансовий пакет допомоги. Хоча обсяг грецької економіки порівняно невеликий, і збитки від її можливого дефолту за борговими зобов’язаннями Євросоюз може поглинути без проблем, небезпеку становить можлива “ланцюгова реакція”, при якій грецький дефолт може потягнути за собою фінансовий крах інших країн зі значно більшими економіками, таких як Італія тощо.

Рис.5.4. Державний борг України (у% до ВВП)

Зовнішній борг Німеччини €4,2 трлн, що становить більше €50тис на душу населення. Обсяг зовнішнього боргу відносно ВВП у них становить 176% , а обсяг державного боргу відносно ВВП становить 83%.

Німецька економіка належить до найбільшої економіка Європи і залежить від грецького, ірландського, португальського і, в першу чергу, іспанського боргу. Якщо будь-яка з цих країн оголосить дефолт, це сильно вдарить по Німеччині. Її економіка сповільнюється в основному через проблеми, які переживають її партнери по Єврозоні.

Зовнішній держаний борг України станом на 1 травня 2013 року складав 463,3 млрд грн., що становить більше як 10тис грн. на душу населення. Динаміку заборгованості України дивись вище.

Тепер поговоримо про економічні наслідки державного боргу. Чи може зростаючий державний борг в якийсь момент привести до банкрутства нації? Чи є державний борг потенційним тягарем для майбутніх поколінь?

Отже, чи може значний державний борг привести яким-небудь чином до банкрутства уряду, позбавивши його можливості виконувати свої фінансові обов’язки? Ймовірність такої події наближається до нуля через можливість використання урядом наступних кроків:

1.                Рефінансування. Практично, якщо приходить строк платити по якихось частинах внутрішнього боргу, уряд, як правило, не скорочує витрати і не підвищує податки, щоб одержати кошти для погашення облігацій, строк для виплати яких вже настав, уряд всього лише рефінансує свій борг, тобто продає нові облігації і використовує виручку для погашення власникам облігацій свого боргу. Таким чином старий борг погашається новим і цей процес може бути довготривалим.

2.                Оподаткування. Уряд має право, згідно Конституції, оподатковувати населення і збирати податки. Збільшення податків і є для уряду тим джерелом, яке дає йому кошти для погашення боргу. Підприємства, якщо вони зазнають фінансових збитків, не можуть одержати кошти за рахунок податків, уряд – може. Отже, підприємства можуть збанкротувати, а уряд  – майже ніколи.

3.                Емісія грошей. Банкрутство уряду важко собі уявити хоча б ще і тому, що воно має можливість друкувати гроші, якими можна заплатити борг чи проценти по ньому. Але ці гроші матимуть інфляційний ефект, і, як правило, через друкарський верстат уряд накручує інфляційну спіраль.

Щоб вияснити чи перекладається тягар боргу на майбутні покоління, слід, перш за все, вияснити, кому заборговує держава, є це внутрішній борг чи зовнішній? Для розвинених країн світу, як правило, більша частина боргу – це внутрішній. Тоді в більшості ми заборгували самі собі. Якщо брати за приклад США, то там приблизно 87% державних облігацій розміщені в самій країні. Тобто вони знаходяться на руках населення і організацій, фондів довіри. Таким чином, державний борг одночасно є і суспільним активом. У той час, як державний борг – це сума зобов’язань перед населенням, одночасно це населення і є власником державних облігацій. Практичним наслідком такої ситуації буде зменшення кількості споживчих товарів, виробництво яких обмежене в силу заміни виробництва військовим виробництвом чи іншими причинами, які спричинили цей внутрішній борг.

У випадку зовнішнього боргу “ми не заборгували самі собі”. Ось за цей борг, безумовно, вимушене буде розраховуватись майбутнє покоління і для нього це може стати важким тягарем. Це проблема так званого “ефекту витискування основних виробничих фондів”. Вона полягає в тому, щоб майбутнім поколінням залишаться менші за розміром основні виробничі фонди, скажемо, – менша “національна фабрика”. Це пов’язано із скороченням інвестування у виробництво. Якщо це відбуватиметься, то майбутнім поколінням перейде в спадщину економіка з меншим виробничим потенціалом і, відповідно, при інших рівних умовах рівень життя буде нижчий, ніж раніше.

Для прикладу про державні борги, у січні  2013 році дефіцит державного бюджету України становив 615,4 млн. грн. За даними УНІАН, Згідно із Законом «Про Державний бюджет України на 2013 рік», бюджет прийнято з дефіцитом на рівні 50,43 млрд грн (3,2% ВВП), доходами – 361,5 млрд грн, витратами – 411,9 млрд грн, граничним рівнем державного боргу на 31 грудня 2013 року – 483 млрд грн, можливістю надання державних гарантій на 50 млрд грн.

Для відновлення співпраці з Міжнародним валютним фондом Україні необхідно, щоб дефіцит державного бюджету не перевищив 2% ВВП в 2013 році і 1,9% – в 2014 році. Таким чином, у бюджеті на 2014 рік необхідно буде передбачити політику “нульового зростання реальної заробітної плати в державному секторі” з обмеженням витрат на товари та послуги.

3. Механізм державного регулювання економіки

Оптимізм Адама Сміта щодо саморегулювання ринкових відносин на основі виключно конкурентної боротьби не витримав випробування ні часом, ні практикою. Розвиток суспільства виключно на засадах ринкової економіки, яка орієнтована виключно на прибуток, не гарантує вирішення цілої низки соціально-економічних питань, екологічних проблем, забезпечення населення суспільними товарами та послугами. Слід відмітити, що в світі не існує економічної системи з чисто ринковою орієнтацією. Така система, вочевидь була б найжорстокішою системою і була б непридатною для життя суспільства.

Необхідний додатковий механізм впливу на виробничу сферу, який би вирішував ті питання, які не спроможний вирішити ринок. З досвіду розвинених країн таким впливом може бути лише державне регулювання. Виходячи із вищевикладеного, можемо зробити висновок, що держава має достатньо важелів, засобів і методів, щоб впливати на рівень розвитку економіки, а відповідно і рівень життя суспільства.

Про міру впливу держави на економіку думки вчених є достатньо суперечливими і коливаються від максимального або тотального регулювання до мінімального спостереження.

Рис. 5.5 Регуляторна діяльність ринку

Вплив держави на економіку залежить від поставленої мети і тоді визначаються відповідні засоби, якими держава може її досягти. Різноманітність цілей відповідно спричиняє різноманітність засобів їх досягнення. Всі ці засоби можна розділити на засоби прямого впливу держави і засоби опосередкованої дії.

Засоби прямої дії передбачають безпосередній зв’язок суб’єкта (держави) з об’єктом впливу (економіка та її агенти). Перш за все це важелі адміністративного впливу, які використовуються в рамках державного сектора. До основних форм такого впливу на економічні процеси можна віднести систему планування (директивне, індикативне), бюджетно-податкову і грошово-кредитну системи.

Форми і методи, за допомогою яких реалізуються ці впливи, визначаються програмами державного втручання в економіку та цілями соціально-економічного розвитку кожної країни. Для прикладу, у США, Англії та Канаді, де переважає економічний лібералізм, держава в основному спирається на бюджетно-податкову і грошово-кредитну системи. При цьому акцент зроблений на грошово-кредитний механізм.

У країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму найпотужніше проявляються форми державного. Паралельно з бюджетно-податковими і ціновими формами впливу використовується індикативне планування за допомогою якого держава впливає на економіку шляхом координації господарської діяльності всіх її суб’єктів відповідно до цілей та пріоритетів соціально-економічного розвитку країни.

Допускається іноді і пряме втручання держави в економіку. Так, у Франції з метою задоволення загальнодержавних потреб у рамках державного сектору економіки застосовується плановий контракт, а у приватному секторі – держзамовлення. В Україні теж використовується такий метод впливу. У багатьох країнах державне регулювання економіки здійснюється шляхом регулювання заробітної плати. В основі цього механізму лежать закони про працю, які регламентують певний рівень соціальних гарантій працівників: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір стипендій, пенсій, трудовий стаж, необхідний для отримання пенсії, тривалість оплачуваної відпустки тощо.

Виходячи з того, що чисте приватне господарювання в умовах ринкової свободи найчастіше не є соціально справедливим, виникає необхідність присутності гаранта соціальної гармонії. І таким гарантом, безумовно може виступати лише держава. Вона повинна втручатися різними регулюючими методами та важелями у тому випадку, коли виникає загроза соціальних негараздів, які можуть призвести до небажаних соціальних наслідків. Таким чином виникають механізми керованого ринку, які призводять до появи нової концептуальної ідеї соціального ринкового господарства. За етимологією воно зародилось на поєднанні трьох основних ідей суспільного угрупування – християнської, соціалістичної та неоліберальної. Суть християнської складової полягає в тому, що людина є Божественним створінням і, відповідно стоїть в центрі уваги результатів господарської діяльності. Принципи соціалістичної справедливості полягають у формуванні системи соціального захисту і соціальних гарантій. Неоліберальні погляди передбачають гарантії забезпечення державою рівних умов для розвитку конкуренції.

В умовах сучасного господарювання, політична стабільність суспільства залежить від соціальних гарантій і благополуччя населення. Тому вплив держави на різні форми господарювання є основоположним для гармонійного розвитку суспільства.

До методів прямої дії належить також вплив законодавства, дія якого поширюється на всю економіку, включаючи приватний сектор. В рамках діючого законодавства держава встановлює найрізноманітніші нормативи, вимагаючи їх дотримання. Лише державного сектора стосується директивне планування.

В цілому, адміністративно-правові важелі ставлять в певні рамки як державні, так і приватні господарські структури, направляючи їх у потрібне (заздалегідь визначене) русло.

Опосередкований вплив характерний тим, що він ставить керовані суб’єкти економіки перед вибором. При цьому держава, використовуючи всі можливі засоби, створює такі умови, щоб цей вибір відбувся цілеспрямовано.

В умовах ринкової економіки методи опосередкованого впливу мають особливе значення, тому і потребують окремого розгляду.

4. Суть кредитування. Банки і банківська система

У процесі руху інвестиційних фондів частина вартості від реалізації продукції у вигляді грошових і товарних цінностей вивільняється, так як не завжди реальні потреби у окремих учасників виробництва співпадають з вартістю реалізованої продукції. Тобто, у одних виникають тимчасово вільні кошти, у інших – вільні матеріальні ресурси, а у третіх – нагальна потреба у них. В таких умовах виникли економічні умови кредиту. 

Слово “кредит” має походження від латинського слова “creditum”. Це означає – позичка, борг. В той же час це означає – довіряю (“credo”).

За терміном повернення кредит ділиться на довгостроковий і короткостроковий. Довгостроковий кредит дається на термін більше року, обслуговує в основному рух основних фондів. Короткострокові кредити надаються терміном до 1 року і обслуговують кругообіг оборотних засобів.

На ринку кредит виступає в таких формах: комерційний, банківський, споживчий, іпотечний, міжбанківський, міжгосподарський, державний і міждержавний. Вони відрізняються один від одного складом учасників, об’єктом позички, динамікою і величиною проценту і сферою функціонування.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати. Якщо кредит надається товарами, то засобом такого кредиту є вексель. Він виплачується через комерційний банк. Процент за комерційним кредитом входить у ціну товару і в суму векселя.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик. У порівнянні з комерційним, банківський кредит має більш широку сферу використання.

Споживчий кредит надається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу. Як правило, з допомогою такого кредиту реалізуються товари тривалого користування.

Іпотечний кредит – це кредит під заставу нерухомості. Він дається, як правило, на купівлю і будівництво житла, придбання землі. Іпотечний кредит вважається одним із найбільш надійних для кредиторів.

Міжбанківський кредит – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Міжгосподарський кредит подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Державний кредит слід розділяти на  власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. У другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Міжнародний кредит відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин. Кредиторами і позичальниками виступають приватні банки, фірми, державні і валютно-фінансові установи.

Отже, всі відносини, пов’язані з наданням грошей або товарів в борг з виплатою проценту називаються кредитними відносинами. Кредитні відносини – це всі види відносин, пов’язані із грошовими чи товарними позиками і які виникають на основі терміновості, платності, повернення, гарантованості. Основою  кредитних відносин є можливість отримання прибутку у вигляді процентів за кредит. Величина проценту залежить від багатьох чинників, а найперше від попиту і пропозиції на позичковий капітал на грошовому ринку, від економічної кон’юнктури, процесу інфляції тощо.

Кредитна система держави представлена з одного боку банківським, комерційним, споживчим, державним і міжнародним кредитом, а з другого – сукупністю кредитних інститутів. Вони складаються із банківської системи і небанківських кредитно-фінансових інститутів. У світовій практиці до небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні фонди, ощадні каси, фінансові і страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, ломбарди. Ці інститути формально не є банки, однак вони виконують багато банківських операцій і конкурують з банками. Виникнення небанківських фінансово-кредитних інститутів зумовлене розвитком ризикового фінансування. Вони займаються кредитуванням певних сфер або видів господарської діяльності і мають специфічну клієнтуру.

 Страхові компанії. Після банків перше місце за величиною активів у західних країнах відіграють страхові компанії. Вони займають провідні позиції на ринку капіталів. Страхові компанії продають страхові поліси і тому акумулюють великі суми на тривалий термін. Це їм дозволяє збільшувати інвестиції в довгострокові цінні папери з фіксованими термінами погашення, що приносить високі доходи.

 Позичково-ощадні асоціації займають друге місце з чітко обмеженими функціями. Люди, які внесли свої заощадження в асоціацію, стають її акціонерами й отримують доходи у вигляді дивідендів.

Важливим напрямком спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Відповідно існують інвестиційні банки. Вони мобілізують довгостроковий позичковий капітал. Такі банки займаються виясненням характеру і розмірів фінансових потреб тих, хто позичає капітал, вибором форми цінних паперів, здійснюють емісію і розміщують їх серед інвесторів.

Фінансові компанії є різновидом кредитно-фінансових установ. Вони спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредиту: споживчого, інвестиційного і т. ін.

Каси хворих почали діяти в Польщі з 1 січня 1999 року з початку польської реформи в охороні здоров’я.

Каси хворих нагромаджували внески усіх працевлаштованих та їх родин, а потім оплачували використовувані ними медичні послуги родинного лікаря, поліклініки і лікарні.

Внески на страхування здоров’я стали частиною податку. Це не означало жодних додаткових оплат або збільшення податків. Просто визначена частина податку автоматично направлялася до вибраної громадянином Каси хворих. Внески стягували з сплачуваних платниками або їх підприємствами місячних відрахувань на прибутковий податок. Внесок становив 7,6 % прибутку, тобто суми, від якої працівник платить податок з власних прибутків. Каси хворих укладали договори з лікарями і відділеннями служби охорони здоров’я. Фактично вони платили за стандартні медичні послуги для осіб, які в них застраховані.

Тоді як послуги, що визначаються як послуги підвищеного стандарту, наприклад пластичні операції, деякі види протезування, окуляри вищого рівня якості оплачуються з власної кишені.

Лікарняні каси — у випадку захворювання забезпечують хворого ліками, допомагають у проведенні лабораторних досліджень, а у разі оперативного втручання — витратними матеріалами. Лікарняні каси можна розглядати як варіант добровільного медичного соціального страхування.

В Україні — це членська благодійна організація або громадське об’єднання, що функціонує у правовому полі, створеному відповідно до Законів України «Про благодійництво та благодійні організації», «Про об’єднання громадян» та «Основи законодавства України про охорону здоров’я», Указу Президента України № 963/2000 «Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України» від 08.08.2000 р., Наказу Міністерства охорони здоров’я України № 400 «Про взаємодію лікарняних кас, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та закладів охорони здоров’я» від 11.08.2005 р.

В Україні продовжувала розвиватися система лікарняних кас – як додаткове джерело фінансування сфери охорони здоров’я за рахунок солідарно накопичених цільових персоналізованих внесків юридичних і фізичних осіб. Лікарняні каси стали одним із напрямів реформування системи охорони здоров’я, що виник як реакція населення на обмежені можливості державного фінансування щодо забезпечення якісної та доступної медичної допомоги.

5. Банки. Особливості банку як комерційної установи

Правову основу банків, порядок створення і основні принципи їх діяльності в Україні визначає Закон “Про банки і банківську діяльність”. Україна самостійно організовує банківську систему, яка є дворівневою і складається із Національного банку України та комерційних банків різних форм власності.

Спочатку торкнемося історичного аспекту питання, а саме: як золотих справ майстри створили банківську систему.

У ринковій економіці банк – це комерційне підприємство, яке надає своїм клієнтам ( вкладникам чи позичальникам ) фінансові послуги і отримує від них в тій чи іншій формі оплату. При цьому банк виконує дві основні функції: активну і пасивну.

Розглянемо особливості банку як комерційної установи. Банк, як вже зазначалося, – це комерційна установа, яка працює як звичайне ринкове підприємство, тобто на основі прибутковості і ризику. Однак основним принципом успішної роботи банку є його діяльність в рамках реально наявних ресурсів. Тут повинна  співпадати як кількісна рівність ресурсів так і якісна. Наприклад, якщо в структурі рахунків переважають короткострокові депозити “до запитання”, а банк здійснює довгострокове кредитування, то ліквідність даного банку може бути під загрозою. Для підтримки певного рівня ліквідності банки повинні нарощувати частку власних коштів в загальному капіталі.

Для забезпечення власної безпеки банк залишає певну фіксовану частку депозитів  “незадіяною”. Ця частина називається банківськими резервами. Співвідношення між величиною резервів, які повинні мати комерційні банки, і виданими зобов’язаннями по рахунках, називаються нормою обов’язкових резервів. Ця норма встановлюється Центральним банком країни:

Традиційно банк розглядається як установа, яка приймає вклади і видає позики. Ці операції відносяться або до активних, або до пасивних.

Пасивні операції банку – це операції по мобілізації коштів. Ці кошти є основою банківської діяльності. Активні операції – це операції по розміщенню коштів (депозити – це вклади або рахунки клієнтів). Вони традиційні для будь-якого банку. Однак таке уявлення про банківські операції на сьогоднішній день є вкрай однобічними і не відповідає сучасним реаліям. На сьогодні переважна частка підприємців хочуть бачити банк не стільки кредитною установою, скільки інформаційно-консультативним центром, який орієнтував би клієнтуру в тенденціях ринкової кон’юнктури і науково-технічного прогресу. Це призвело до розвитку достатньо великої кількості банківських операцій, які безпосередньо не пов’язані з активними і пасивними операціями. Більше 200 назв банківських операцій і послуг – це реалії середини 90-х років, і це ще не кінець, діапазон розширюється.

Значна доля сучасних операцій банку – це трастові (від довірчі) операції. Трастові операції банків – це особлива форма взаємовідносин з клієнтами, при яких власники грошових рахунків, майна і інших цінностей надають право або довіряють банкам самостійно їх розміщувати з найбільшою вигодою, за що банк отримує певну винагороду.

Особливу групу операцій складають фінансові і біржові послуги. Це управління пакетами акцій, консультації, бюджетне і податкове планування і т. п. Переважне значення мають трастові операції.

В історії розвитку банків різних країн відомо декілька видів банківської системи:

–         дворівнева – це центральний банк і система комерційних банків;

–         централізована монобанківська система (банківська система колишнього СРСР);

–         виняткова децентралізована банківська система (Федеральна резервна система США)

У більшості країн з розвиненою ринковою економікою існує дворівнева структура банківської системи.

І рівень. Центральний банк. У його функції входить:

–   здійснення емісії національних грошових знаків, організація обігу і вилучення грошей;

–   проведення загального нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ країни і виконання функції фінансового законодавства;

–   надання кредитів комерційним банкам;

–   займається випуском і погашенням державних цінних паперів;

–   займається управлінням рахунків уряду, здійснює закордонні фінансові операції;

–   здійснює регулювання банківської ліквідності – це проведення політики ставки позичкового проценту, операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами і регулювання нормативу обов’язкових резервів комерційних банків.

У більшості країн центральний банк є державною установою. Але в тих випадках, коли центральний банк формально не є державним (наприклад, Федеральна резервна система США, Швейцарський національний банк), бо держава володіє лише частиною капіталу (наприклад, Банк Японії – 55%), його дії строго регламентуються інструкціями уряду. Центральний банк керує всією кредитною системою країни і контролює її діяльність, як правило, є “банк банків”, зберігає тимчасово вільні кошти і обов’язкові резерви комерційних банків.

ІІ рівень. Комерційні банки, як і всі спеціалізовані кредитні інститути, виконують операції по обслуговуванню населення. Саме ці банки на Заході є основою кредитної системи. Комерційні банки в сучасних умовах виконують від 100 до 300 видів операцій: введення депозитних рахунків, безготівкові перекази грошових коштів, прийом вкладів, різноманітне кредитування, купівля цінних паперів, операції по довірі, зберігання цінностей у сейфах та ін.

6. Грошово-кредитна політика. Монетаризм

В основі кредитно-грошової політики лежить теорія грошей. Досить тривалий час серед економістів ведуться дискусії з даної проблематики і є різні тлумачення цієї системи.

Одне з них стверджує, що грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. Таким чином, до грошово -кредитної політики відносяться ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участі та реалізуються через грошовий ринок у всіх його складових та різновидах, включаючи валютний ринок.

Головною функціональною одиницею грошово-кредитної політики стає монетарний механізм, із визначеною інституційною структурою. Слід наголосити на тому, що кожна структурна складова цього механізму обумовлена законодавчими та нормативними актами держави.

Таким чином, грошово-кредитна політика набуває єдиної інституційної основи, яка охоплює грошовий ринок і банківську систему. Сама назва цієї політики зумовлена двома чинниками, які використовуються в регулятивній практиці банків. Перший – це регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм, а другий – регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.

Не слід скидати з рахунків і ту позицію, що сьогодні у практиці регулювання пропозиції грошей з’явився ще один могутній чинник впливу на масу грошей це — валютний механізм, що реалізується через валютну, в тому числі курсову, політику. Тому сьогодні, коректніша була б назва регулятивного механізму грошово-кредитно-валютна, або монетарна політика, як її називають в інших країнах.

В Україні розробляє і реалізує монетарну політику головна уповноважена державою інституція – Національний банк України (НБУ). Відповідно до Конституції України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням, а реалізує ці завдання апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.

В основі витрактовування теорії грошей лежить дві загальновідомі позиції – одна з яких представляє модернізовану кейнсіанську теорію, а друга – сучасну кількісну теорію грошей – монетаризм.

І сучасні кейнсіанці, і монетаристи визнають, що зміна грошової пропозиції впливає на номінальний ВНП, але вони по – різному оцінюють і значення цього впливу, і сам механізм: з точки зору кейнсіанців, в основі грошово–кредитної політики покладений певний рівень процентної ставки, а з точки зору монетаристів – сама пропозиція грошей. Однак, щоб краще зрозуміти значущість цієї дискусії, звернемось до історії цих теорій.

У чому суть кейнсіанської теорії?

Наприкінці ХІХ століття аж до 30–х років ХХ ст. в економічній науці провідне місце займала ідея класичної політекономії про наявність саморегулюючого механізму в капіталістичній економіці. Однак практика показала зворотне. Постулатам класичної теорії наполегливо суперечив один факт – періодичні економічні кризи,  періоди тривалого безробіття й інфляції.

Особливі корективи внесла “велика депресія”. Вона не піддавалась будь-якому розумному поясненню. У зв’язку з цим економісти почали критикувати як теоретичні постулати, так і основні принципи класичної теорії зайнятості.

У 1936 р. відомий економіст Дж. Кейнс обґрунтував нове положення рівня зайнятості в капіталістичних країнах. У своїй знаменитій роботі “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” Кейнс критично розглянув класичну теорію і обґрунтував новий підхід в оцінці ролі держави в економічних процесах. Його підхід по праву називали революцією в економічній теорії з вивчення макроекономічних процесів. Кейнс є родоначальником сучасної теорії зайнятості і макроекономіки.

Кейнсіанська теорія різко відрізняється від класичної. Жорсткий висновок кейнсіанської теорії полягає в тому, що при капіталізмі просто не існує ніякого механізму, який би гарантував стабільність економічного розвитку, тобто повну зайнятість і повне використання виробничих потужностей. Більше того, Кейнс довів, що економіка може бути збалансованою – тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва при значному рівні безробіття і при суттєвій інфляції. Повна зайнятість скоріше виняток при капіталізмі, а не закономірність. Капіталізм не є саморегулюючою системою, здатною до безмежного розквіту. Не можна надіятись на те, що капіталізм може розвиватися сам по собі. Більше того, не можна пов’язувати економічні коливання виключно лише із зовнішніми факторами, такими як війна, засуха чи подібні аномалії. Навпаки, причини безробіття та інфляції значною мірою містяться у відсутності повної синхронності в прийнятті деяких економічних рішень, зокрема, рішень про заощадження та інвестиції. Крім того, ціни на продукцію і зарплата мають тенденцію до пониження. Значному зниженню цін і зарплати передують внутрішні фактори, які є доповненням до зовнішніх і вносять свій внесок в нестабільність економіки. Таким чином, можна зробити невелике резюме щодо кейнсіанської теорії:

Ринкова економіка становить нестійку систему з внутрішніми вадами, тому держава повинна регулярно використовувати різноманітні інструменти регулювання, в тому числі і кредитно–грошові.

Зв’язок пропозиції грошей і номінального ВНП такий: зміна грошової пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що в свою чергу призводить до зміни в інвестиційному попиті і кінець кінцем до зміни номінального ВНП.

Що ж до монетаризму, то він виник у 70-ті роки, коли почала спостерігатися криза кейнсіанської школи. Це пов’язано з реальними економічними подіями. Справа в тому, що під кінець 60-х років державне регулювання економіки в розвинених капіталістичних країнах почало проявляти себе з негативного боку, перш за все в значних дефіцитах державних бюджетів. Уряди, щоб покрити дефіцит бюджету, все частіше почали використовувати кредити, позики, емісію грошей. Все це завершилося в 1974-1975 р. так званою “англійською хворобою” – стагфляцією.

Стагфляція – це такий стан економіки, який супроводжується одночасно низькими темпами росту обсягу виробництва або ж падінням і одночасно ростом цін, тобто високими темпами інфляції і безробіття. Для порівняння:

Рис. 5.3  Характеристика стагфляції.

У цей же час піддається гострій критиці кейнсіанська модель економічного розвитку, хоча вона була першою економічною теорією, яка була активно використана урядами західних країн в економічній політиці з 30-х до середини 70-х років ХХ ст.

Другою такою теорією стала монетаристська, яка належить до неокласичного напрямку. Головний теоретик сучасного монетаризму – лауреат Нобелівської премії в галузі економіки в 1976 р. Мілтон Фрідмен.

Монетаристський підхід зводиться до того, що ринки достатньо конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високу ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму заглиблюється в класичну економічну теорію (А.Сміт – “теорія невидимої руки“ і “економічної людини”, а також політика “лессе фер”).

 “Лессе фер” від laissez-faire, що буквально означає «дозволити робити» – політика державного невтручання в економіку і вільної конкуренції.

Відповідно до класичної теорії, як ви пам’ятаєте, гнучкість цін забезпечується ринковою конкуренцією, а рівень зарплати веде до того, що коливання сукупних витрат впливають на ціни готової продукції і ресурси, а не на рівень зайнятості і виробництва. Таким чином, ринкова система, якщо вона не підлягає державному втручанню в економіку, забезпечує значну макроекономічну стабільність. Проблема з точки зору монетаристів полягає у тому, що закон оптимальної ставки зарплати, законодавча діяльність профспілок, підтримка цін на сільськогосподарську продукцію, законодавство про монополію в інтересах бізнесу і інші заходи держави сприяють і посилюють негнучкість у плані зниження цін і зарплати. Система вільного ринку здатна забезпечити значну макроекономічну стабільність, а державне втручання, не дивлячись на добрі наміри, підриває цю здатність. Крім того монетаристи вважають, що держава своїми невмілими і непродуманими діями не може стабілізувати економіку з допомогою дискретно-фіскальної і кредитно-грошової політики і також не сприяє стабільності системи, а посилює циклічні коливання.

Враховуючи сказане, не дивно, що монетаристи є прибічниками політики “лессе фер” ” або вільного ринку. Можна зробити висновки по монетаристській концепції:

1.    Монетаризм на відміну від кейнсіанства базується на тому, що ринкова економіка – внутрішньо стійка система. Все негативне від втручання держави в економіку (Ф. Фон Хайєк, “Тиранія рабства”) і тому лозунг “min” держави дуже важливий.

2.    Зв’язок між масою грошей в обігу і номінальним ВНП більш тісний, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП йде за динамікою цін. Монетаристи вважають, що існує тісний зв’язок між кількістю грошей в обігу і обсягом проданих товарів і послуг в національній економіці. Цей зв’язок виражається рівнянням Фішера:

3.    Причинно-наслідковий зв’язок між пропозицією грошей і номінальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо.

4.    М. Фрідмен висунув “грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики, а саме: держава повинна підтримувати обґрунтований постійний приріст грошової маси в обігу. Ця грошова маса строго контролюється, і вона не повинна перевищувати 3 – 5%. Саме це з точки зору монетаристів і підтримує ділову активність в економіці. В протилежному випадку буде проходити розкручування інфляції. Монетарне правило було покладено в основу грошово-кредитної політики США і Англії в 70-ті роки (рейганоміка, тетчеризм).

Сучасні теоретичні моделі грошово-кредитної політики являють собою синтез кейнсіанства і монетаризму, в якому враховуються раціональні моменти кожної із теорій.

Кредитно-грошова політика держави розглядається традиційно як важливий напрямок державного регулювання економіки. З метою впливу на грошову пропозицію використовуються такі методи, як:

1)    операції на відкритому ринку;

2)    зміна рівня резервів;

3)    дисконтна політика.

Операції на відкритому ринку – найбільш важливий засіб контролю грошової пропозиції. Термін “операції на відкритому ринку” відносяться до покупки чи продажу державних облігацій. Здійснюючи ці операції, центральний банк може викачати або залишити вільними резерви комерційних банків-членів. Як же операції на відкритому ринку можуть змінити резерви банків-членів? Покупці (а це крупні фірми, страхові компанії, комерційні банки) державних облігацій будуть платити за облігації чеками за рахунок своїх банківських депозитів. Центральний банк пред’являє потім ці чеки на оплату банкам, які втрачають відповідну суму своїх резервів-депозитів. Зниження резервів, як ми вже знаємо, зменшує можливості кредитування, а це в свою чергу впливає на макроекономіку, тобто на пропозицію грошової маси і тим самим на інфляцію. І навпаки, якщо центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшується. Тоді банки можуть збільшувати позикові операції, в результаті пропозиція грошей в країні зростає.

Зміна рівня резервів. Ми вже знаємо, що для комерційних та інших банків встановлюється законодавча резервна норма. Як же може ця резервна норма впливати на пропозицію грошей у країні? Візьмемо гіпотетичний приклад. Допустимо, що відповідно до балансового звіту комерційний банк має резерв у центральному банку 5 тис. грн., а безстрокові вклади дорівнюють 20 тис. грн. Якщо встановлена резервна норма становить 20%, то обов’язкові резерви комерційного банку повинні бути в сумі 4 тис. грн. (20х100/20%) Отже, додаткового резерву банк має на 1 тис. грн. (5000-4000), а це означає, що ці гроші комерційний банк може давати в кредит, тобто “створювати гроші”. Щоб зменшити пропозицію грошей, центральний банк підвищує норму резерву, нехай до 25%. Тоді резерви нашого комерційного банку повинні вже становити 5 тис., відповідно у нашому прикладі, при такій ситуації банк не має можливостей для кредитування, отже зменшується пропозиція грошей. Проте цей захід використовується не так часто. Саме кейнсіанством ця міра запропонована для стабілізації зайнятості.

Дисконтна політика. Від discount – знижувати. Однією із традиційних функцій центрального банку є позики комерційним банкам, які мають стійке фінансове становище.

Інколи трапляється ситуація, коли у комерційного банку виникає потреба термінового отримання кредиту, який може подати центральний банк під боргове зобов’язання комерційного банку (в точності так, як це робить той же комерційний банк стосовно до приватної особи). За цей кредит центральний банк бере процент за позику (дисконтна ставка). Управління центрального банку має право встановлювати і міняти дисконтну ставку. Зниження дисконтної ставки стимулює комерційні банки до кредиту, а збільшення – навпаки. Це і є метод надійного перекриття каналів грошової і кредитної емісії.

ВИСНОВКИ:

1.                 Грошові фонди здатні відокремлюватись і здійснювати самостійний рух.

2.                 Фінанси становлять систему економічних відносин між суб’єктами господарської діяльності щодо руху грошових засобів.

3.                Основними функціями фінансів є розподільча, відтворювальна, обліково-контрольна, стимулююча, регулююча, фіскальна і політична.

4.                Основними суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство та населення.

5.                Фінансова політика держави спрямована на забезпечення зростання добробуту населення, визначається економічним станом країни та рівнем життя її громадян і представляє собою заходи щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використання на основі фінансового законодавства.

6.                Основою фінансової політики є фіскальна політика, яка передбачає використання можливостей уряду впливати через систему податків і використовувати бюджетні кошти для регулювання ділової активності, розв’язання різноманітних соціальних завдань тощо.

7.                Основою бюджетної політики є його наповненість і збалансованість. Порушення рівноваги між прихідною і розхідною частинами призводить до профіциту, дефіциту, а надалі і до державного боргу.

8.                Держава має достатньо важелів, засобів і методів, щоб впливати на рівень розвитку економіки, а відповідно  і рівень життя суспільства. Основним механізмом державного регулювання є те, з допомогою чого держава досягає поставленої мети – зменшення чи вихід із економічної кризи, забезпечення повної зайнятості населення, здолання інфляції, інші позитивні (або негативні) цілі стосовно своєї (або іншої) держави.

9.                Поява кредиту зумовлена тим, що у одних виникають тимчасово вільні кошти, у інших – вільні матеріальні ресурси, а у третіх – нагальна потреба у них, що виникає в процесі руху інвестиційних фондів. Частина вартості від реалізації продукції у вигляді грошових і товарних цінностей вивільняється, так як не завжди  реальні потреби у окремих учасників виробництва співпадають з вартістю реалізованої продукції.

10.            Функцію кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення їх же коштів виконує така установа, як банк. 

11.           В Україні, як і в більшості країн з розвиненою економікою, банківська система дворівнева.

12.           В основі грошово-кредитної політики держави лежить теорія грошей, що сформована на ідеях кейнсіанства та монетаризму. Суть її полягає в сукупності заходів, які проводить держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.     Що обумовлює існування фінансових і кредитно-грошових відносин?

2.     Що собою представляють фінанси?

3.     Дайте характеристику основних функцій фінансів.

4.     Проілюструйте на прикладах основні види фінансових відносин.

5.     У чому полягає основна мета фінансової політики держави?

6.     У чому суть фіскальної політики держави?

7.     Що є причиною появи державного боргу і які це може мати наслідки?

8.     У чому полягає механізм державного регулювання економіки?

9.     У чому полягає суть кредитування?

10.                       Які основні види кредитів Вам відомі і в чому їх суть?

11.                       Як виникли банки і яка їх роль у державі?

12.                       У чому полягає суть дворівневої банківської системи?

13.                       Розкрийте суть сучасної теорії грошей з позицій кейнсіанства та монетаризму.

14.                       На що спрямована грошово-кредитна політика України?

Основні визначення

Банк – це установа, функцією якої є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення їх же коштів.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик.

Банківський кредит надається банками іншим кредитним установам, населенню, державі і т. п. у вигляді грошових позик. У порівнянні з комерційним, банківський кредит має більш широку сферу використання.

Боргова стійкість – здатність держави виконувати зобов’язання за державним боргом своєчасно і в повному обсязі без суттєвого накопичення заборгованості, застосування реструктуризації чи списання боргу з одночасним підтриманням прийнятного рівня економічного зростання

Бюджетна політика – сфера регулювання доходів і видатків держави в інтересах суспільства.

Внутрішній борг – відносини всередині країни, а державний борг є одночасно і державним кредитом.

Грошово-кредитна політика – це сукупність заходів, які проводить держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

Державний борг – це сума заборгованості держави перед кредиторами, яка виникає через нестачу коштів, необхідних державі для здійснення її функцій.

Державний кредит слід розділяти на власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. В другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Децентралізовані фінанси – це фінанси підприємств і фірм найрізноманітніших форм власності.

Дисконтна політика – це облікова грошово-кредитна політика, підвищення або зниження облікових ставок відсотка за кредит з метою регулювання попиту і пропозиції на позичковий капітал.

Дискреційна фіскальна політика – свідоме регулювання державою рівня оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг виробництва, зайнятість і інфляцію.

Заклад охорони здоров’я – це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування  населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.

Зовнішній борг – це борг зарубіжним державам, організаціям і особам. Зовнішні кредити, як правило, надаються після виконання певних умов. Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані між собою, так як державні позики беруться для покриття бюджетного дефіциту.

Іпотечний кредит – це кредит під заставу нерухомості.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому з відстрочкою виплати. Якщо кредит надається товарами, то засобом такого кредиту є вексель. Він виплачується через комерційний банк. Процент за комерційним кредитом входить у ціну товару і в суму векселя.

Кредит – це угода між партнерами про надання у власність майна або грошей  іншій особі на умовах відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою проценту.

Кредит державний слід розділяти на  власне державний кредит і державний борг. У першому випадку кредитні інститути держави кредитують різні сектори економіки. У другому випадку держава позичає гроші і в банках і інших фінансово-кредитних інститутах (розміщення державних цінних паперів на фінансових ринках) для фінансування бюджетного дефіциту державного боргу.

Кредит іпотечний – це кредит під заставу нерухомості. Він дається, як правило, на купівлю і будівництво житла, придбання землі. Іпотечний кредит вважається одним із найбільш надійних для кредиторів.

Кредит міжбанківський – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Кредит міжгосподарський подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Кредит міжнародний відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин. Кредиторами і позичальниками виступають приватні банки, фірми, державні і валютно-фінансові установи.

Кредит споживчий надається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу. Як правило, з допомогою такого кредиту реалізуються товари тривалого користування.

Кредитні відносини – це всі відносини, пов’язані з наданням грошей або товарів в борг з виплатою проценту.

«Лессе фер» від laissez-faire, що буквально означатиме «дозволити робити» – політика державного невтручання в економіку і вільної конкуренції.

Лікарняна каса – це добровільна, недержавна, некомерційна організація, побудована на принципі солідарності та страховій технології.

Механізм державного регулювання – це те, з допомогою чого держава досягає поставленої мети – зменшення чи вихід із економічної кризи, забезпечення повної зайнятості населення, здолання інфляції, інші позитивні (або негативні) цілі стосовно своєї (або іншої) держави.

Міжбанківський кредит – це така форма кредиту, при якій і кредитором і дебітором є банки.

Міжгосподарський кредит подібний до комерційного, але він не має товарної основи: надання грошових позик різним господарським суб’єктам.

Міжнародний кредит відображає рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних валютно-фінансових відносин.

Монетаристський підхід зводиться до того, що ринки достатньо конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високу ступінь макроекономічної стабільності

Процент – від лат. Pro centum – на сотню – це  плата кредитору за користування позиченими грішми чи іншими цінностями. Визначається відношенням суми проценту до величини позичкового капіталу.

Прямий державний борг — це борг, що відображає обсяги позичених ресурсів, які надійшли в розпорядження уряду країни.

розподілу та перерозподілу грошових ресурсів.

Соціальне ринкове господарство – це проміжна система між чисто ринковою і централізовано – регульованою системами економіки.

Споживчий кредит надається торговими компаніями, банками, спеціальними кредитно-фінансовими інститутами для отримання населенням товарів і послуг з відстрочкою платежу.

Стагфляція – це такий стан економіки, який супроводжується одночасно низькими темпами росту обсягу виробництва або ж падінням і одночасно ростом цін, тобто високими темпами інфляції і безробіття.

Умовний (гарантований) державний борг — це зобов’язання держави як гаранта повернення ресурсів кредитору в разі неплатоспроможності позичальника.

Фінанси – в перекладі із латинської (Finantia) означає “готівка”, “платіж” – це система економічних відносин між суб’єктами господарської діяльності щодо утворення, розподілу та перерозподілу грошових ресурсів.

Фінанси домогосподарств або фінанси населення – це особисті фінанси. (зарплата, прибутки, процент, рента, спадщина і т.п.).

Фінансова політика – (від лат. Finantia – готівка і грец. Politike – державні справи) – це мистецтво управління грошовими коштами та фінансовими відносинами в інтересах держави.

Фіскальна політика – від лат.fiskalis – казенний – це діяльність держави у сфері оподаткування і регулювання структури державних видатків в інтересах казни з метою стабілізації економіки.

Централізовані фінанси – це державна фінансова бюджетна система, державний кредит, спеціальні позабюджетні фонди, фонди майнового і особистого страхування.

ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

План

1.     Фінансування – основа організації системи охорони здоров’я

Є лише три основні або класичні типи організацій системи охорони здоров’я в світі. Їх ще називають англійська або Беверіджа, німецька або Бісмарка та радянська або Семашка. Головним визначником належності до того чи іншого типу системи є все ж таки фінансові механізми. Як кажуть у народі: “Хто платить, той замовляє музику!”. Водночас слід відмітити, що сьогодні ні в одній країна світу немає чистої єдиної моделі фінансування охорони здоров’я. Системи охорони здоров’я еволюціонують, збагачуються сусіднім досвідом, запроваджують елементи різних класичних типів, тому часом важко навіть визначити до якої ж моделі належить та чи інша система охорони здоров’я.

Найдавніше сформованою єдиною системною моделлю охорони здоров’я була німецька модель, розроблена ще у 1881 році канцлером Отто фон Бісмарком. Необхідність її запровадження була продиктована потребою у потенційно здорових вояках, джерелом яких були прості робітники.

Фонди соціального страхування отримували дві третіх суми внесків безпосередньо від робітників і одну третю від працедавців. Із цих коштів оплачувалось лікування, пенсії, допомога по безробіттю. Згодом ці фонди перетворились у лікарняні каси, а потім в страхові компанії. Така модель і сьогодні лежить в основі німецької здоровоохорони.

Гонорарна оплата праці лікарів не прижилась через завищені призначення, лікарі були фінансово зацікавлені в більшій кількості хворих та тривалих процесах їх лікування. Зараз в Німеччині практикується оплата праці лікарів через систему балів, які різнобічно характеризують роботу лікаря, орієнтуючись на результати лікування.

Модель Бісмарка, коли обов’язкові страхові внески сплачують переважно підприємці, сьогодні поширена в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та інших країнах Центральної та Східної Європи.

Таблиця 6.1

Класичні системи охорони здоров’я

Дещо пізніше, у 1911 році в Англії тогочасним прем’єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем була введена система, коли гроші слідували за хворим. Цю ідею в той час підтримало майже 75% англійців. Пацієнт мав право вільного вибору лікаря, а лікар отримував гонорар за кількість курованих хворих, а також підвищений гонорар за окремі контингенти, як діти чи перестарілі, а також жителів бідних районів. Так, як лікування стаціонарних хворих проводилось за рахунок коштів, які виділялись лікарю, то останній був зацікавлений у профілактичних заходах, позаяк чим менше хворіли пацієнти, тим більше коштів у нього залишалось.

Після Другої Світової війни уряд лейбористів затвердив систему охорони здоров’я в основу якої лягла ідея Беверіджа про безоплатну для всіх систему охорони здоров’я. Беверідж керувався позицією, що держава економніше і ефективніше розпорядиться коштами на охорону здоров’я. Реальність показала, що «те, що дається задарма – не ціниться». Хворі почали зловживати послугами лікарів, вимоги до медичної допомоги непомірно виросли, а з боку лікарів також почастішали зловживання своїми позиціями. Тому з часом уряд запровадив так звані співплатежі, коли зворі оплачували частину вартості лікування. Лікарі загальної практики почали перетворюватися в своєрідних диспетчерів, які дозовано спрямовували хворих до дороговартісної допомоги.

Маргарет Тетчер запровадила практику об’єднання кількох лікарів загальної практики в єдиного фондотримача. Таким чином, група лікарів, які отримували річний бюджет, самостійно ним розпоряджались і у складних випадках, які потребували значних коштів, тягар витрат рівномірно розподілявся між ними і запобігав банкрутству, якби це було у одиничному випадку.

Наступний прем’єр Тоні Блер, відмітивши позитив даного введення, запровадив обов’язкове об’єднання лікарів у групи фондотримачів.

Деякі країни такі як Швеція, Данія, Ірландія доповнили дану модель елементами страхування та доплатами з власних вкладів пацієнтів і створили таку симбіозну форму системи охорони здоров’я.

Одну з найкращих систем охорони здоров’я в свій час запровадив перший радянський нарком охорони здоров’я Микола Семашко. Надання медичної допомоги для населення було безплатним. Всі громадяни прикріплювались до дільничих поліклінік за місцем проживання (окремо діти і дорослі) і, залежно від важкості захворювання спрямовувались на вторинний і третинний рівень медичної допомоги.

На заводах та підприємствах з шкідливими умовами праці були створені медсанчастини, головним завданням яких було запобігаггя професійним захворюванням. З цією метою там були створені профілакторії.

Для боротьби із епідемічними та широко поширеними захворюваннями була створена сітка диспансерів, які належали до третинного рівня медичної допомоги і мали головним завданням не лише лікувати дану патологію, але і вести диспансерне спостереження (сьогодні моніторинг) за відповідним контингентом хворих і групами ризику.

Широко запроваджувалась система пропаганди профілактики захворювань шляхом вакцинації та ведення здорового способу життя. Значна увага в програмі Семашка приділялась глобальній соціальній профілактиці захворюваності. Кінцевою метою соціальної політики держави Семашко проголосив боротьбу з житловою проблемою найбіднішого населення.

Досвід показав, що тільки централізована система охорони здоров’я змогла реально в найкоротші терміни збороти масові епідемії, які шаленіли на той час в країні. ВООЗ рекомендувала використовувати досвід радянської системи охорони здоров’я в ряді країн.

Водночас слід відмітити, що вагомим недоліком системи був її екстенсивний розвиток. За кількістю лікарів та стаціонарних ліжок на душу населення СРСР переганяв ряд розвинених країн. У 1985 році в СРСР ліжок було вчетверо більше як у США. Саме цей шлях і призвів до фінансового банкрутства усю систему.

Фіксована заробітна плата медичного персоналу залежала лише від спеціалізації та кваліфікації, як і сьогодні. Така ситуація не сприяла мотивації праці і лікарі старалися поводитись так, щоб у них було менше пацієнтів. Сьогодні, коли поширена практика «тіньової зарплати» лікарю, ситуація помінялась на протилежну – лікар зацікавлений лікувати (тривалий, недоконаний вид) хворого.

Затратність системи Семашко призводила до зростання матеріальної бази, а, відповідно, і до її фондоємкості. За даними Міністра охорони здоров’я Р.В.Богатирьової в Україні сьогодні нараховується 4,7 лікувальних закладів і 80 ліжок на 100 тисяч населення, тоді, як в країнах Євросоюзу ці показники становлять 2,6 та 65 відповідно.

Подібні до системи Семашко, фінансування систем охорони здоров’я здійснене на основі загального оподаткування сьогодні працюють в Скандинавських країнах, Ірландії, Великобританії, Греції, Іспанії, Португалії. Ведуча роль державного сектора забезпечує вільний доступ населення до медичної допомоги. Систему контролю забезпечують органи охорони громадського здоров’я.

Не можна оминути увагою і таку неоднозначну модель охорони здоров’я, як приватну, або, як її ще називають ліберальну систему охорони здоров’я. Слід звернути увагу на той факт, що в чистому вигляді таку модель не використовувало жодне суспільство. Наряду з цілим рядом переваг приватного бізнесу в охороні здоров’я, а це і висококласне обладнання, і доброякісний сервіс, і пріоритет інтересів пацієнта тощо, в приватному секторі чимало ризиків, які зупиняють громаду від повсюдного запровадження даної системи. Приватний бізнес в медичній допомозі, як уже не раз відмічалось, буде орієнтований на прибуток, а не здоров’я пацієнта. І це найголовніша позиція, яка зобов’язує управлінські структури обережно відноситись до цієї форми організації системи.

Найбільша частка такої форми діяльності поширена в США. І, як наслідок, американці – одна з націй, які найбільше бояться захворіти. Вартість приватної медицини непомірна для більшості населення навіть найбагатшої країни в світі.

Сьогодні, практично у кожній країні є певна частка приватної медичної допомоги. Обсяги її обмежуються платоспроможністю населення. Однак, завжди слід пам’ятати, що в світі немає важелів стримування росту вартості медичної допомоги, а в умовах приватного бізнесу тим паче.

Таким чином ми бачимо, що на початках організації систем охорони здоров’я було закладено лише два антагоністичних принципи: лібертарний та солідарний.

Солідарний принцип полягає в тому, що людина на лікування не витрачає власних коштів, а вони завуальовано поступають в бюджет через податки та інші збори.

Як бачимо, обидві системи мають свої плюси та свої мінуси, але в чистому вигляді не влаштовують нікого. Тому сьогодні ми спостерігаємо певний симбіоз обидвох систем в усіх країнах світу. Різниця поягає лише в переважанні питомої частки однієї чи іншої системи. Ми знаходимося в стадії пошуку золотої середини, коли б з одного боку людина мала безмежний доступ до медичної допомоги, а з іншого була зацікавлена в збереженні свого здоров’я.

2.     Бюджет

У даній темі ми будемо розглядати бюджет через призму лише державної системи охорони здоров’я, яка базується виключно на бюджеті.

Що ж таке бюджет? Сам термін походить від англійського budget, що буквально означає калитка, сумка. Тому правомірні вислови: “В бюджеті немає коштів”, “Внесли до бюджету”, “Взяли із бюджету” тощо.

Починаючи із 1991 року Україна стала незалежною, самостійною державою зі всіма елементами власної фінансової системи: бюджет, національний банк, грошова одиниця, податкова система, національне фінансове законодавство.

Різкий перехід від виключно централізованого фінансування до децентралізованого у ці роки не супроводжувався структурною реорганізацією системи охорони здоров’я і не зачіпав принципів бюджетного фінансування. Управління охорони здоров’я на рівнях місцевого самоврядування підпорядковується Міністерству охорони здоров’я лише в царині функціонування медичної допомоги. Щодо питань управління, кадрових питань, питань фінансування, то ці управління підпорядковуються органам місцевої влади. Таке поєднання і роз’єднання підпорядкування породжує невпорядкованість виконання державних програм з охорони здоров’я, створює перепони до виконання державної політики охорони здоров’я, яку формує МОЗ України, а фінансування в руках місцевих бюджетів, тому в кращому випадку, буде фрагментарним.

Для розуміння даних проблем в системі охорони здоров’я слід в першу чергу розглянути питання бюджету, зрозуміти його суть, структуру і можливості різних територіальних рівнів.

.

У 1992 році було прийнято “Закон про бюджетну систему України” і вперше сформовано самостійну бюджетну систему, яка складалася із 11786 бюджетів.

Бюджетна система України – сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства регулюються Бюджетним кодексом України, а також ним визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу. Сьогодні діє чинний бюджетний Кодекс України зі змінами та доповненнями на 4 квітня 2013року.

Рис.6.1 Схема бюджетного фінансування

Структура бюджетної системи України складається із Бюджетної системи України, яка складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. А Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).

Для складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансової діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників використовується Бюджетна класифікація, яка є обов’язковою для застосування всіма учасниками бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету;

2) класифікація видатків та кредитування бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

Неподатковими надходженнями визнаються:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності;

3) інші неподаткові надходження.

Трансферти – кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:

1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);

2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету);

3) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету).

До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету, проведення їх бюджетного відшкодування;

За економічною класифікацією видатків бюджету видатки бюджету поділяються на поточні та капітальні.

У складі витрат (видатків) бюджету виділяються витрати (видатки) споживання і витрати (видатки) розвитку відповідно до бюджетної класифікації.

Бюджет складається із загального та спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає в себе:

1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету;

2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);

4) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету містить:

1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування;

2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету);

4) фінансування спеціального фонду бюджету.

Платежі за рахунок спеціального фонду бюджету здійснюються в межах коштів, що фактично надійшли до цього фонду на відповідну мету.

Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього.

Для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, – установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників;

В системі охорони здоров’я головним розпорядником державних бюджетних коштів є Міністерство охорони здоров’я. Розподіляє воно ці кошти виключно між закладами міністерського підпорядкування.

2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, – місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Отож головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів будуть Ради народних депутатів відповідного рівня – обласного, районного, міського, селищного та сільського.

Рис.6.2 Схема розпорядників бюджетних коштів

Головний розпорядник бюджетних коштів:

1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів));

2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики (місцевому фінансовому органу);

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;

5) розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;

6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання, здійснює аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

7) здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;

8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному обсязі до бюджету коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві) гарантії;

9) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів;

10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством;

11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього Кодексу.

Розпорядник бюджетних коштів може уповноважити одержувача бюджетних коштів на виконання заходів, передбачених бюджетною програмою, та надати йому кошти бюджету (на безповоротній чи поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асигнувань. Одержувач бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл бюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі цього розпорядника бюджетних коштів.

В цій позиції бюджетного кодексу України криються можливості місцевого самоврядування позитивно вирішувати питання охорони здоров’я.

Районний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Обласний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

Бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази;

Мінімальний бюджет місцевого самоврядування – розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою;

Мінімальний рівень соціальних потреб – гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України;

Самооподаткування – форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, мають право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Зупинимось на тих, що стосуються функціонування та розвитку охорони здоров’я.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад стосуються окремих сфер діяльності, як освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, що мають безпосередній вплив на стан здоров’я населення та сфер діяльності, що мають дотичний вплив на формування здоров’я мешканців: в галузі бюджету, фінансів і цін; соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку; щодо управління комунальною власністю; з регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища; соціального захисту населення;

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, що мають відношення до здоровоохорони:

·                   прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;

·                   прийняття рішень про об’єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об’єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;

·                   затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;

·                   затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього;

·                   затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

·                   встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом;

·                   прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;

·                   прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах;

·                   надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;

·                   встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад поділяються на власні (самоврядні) і делеговані. До делегованих повноважень, діяння яких буде мати вплив на охорону здоров’я мешканців даної територіальної громади відноситься:

·                   вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно до закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;

·                   визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства;

·                   підготовка і подання на затвердження ради цільових місцевих програм поліпшення стану безпеки і умов праці та виробничого середовища, територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття, організація їх виконання; участь у розробленні цільових регіональних програм поліпшення стану безпеки і умов праці та виробничого середовища, зайнятості населення, що затверджуються відповідно районними, обласними радами;

·                   забезпечення здійснення передбачених законодавством заходів щодо поліпшення житлових і матеріально-побутових умов інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, реабілітованих як жертви політичних репресій, військовослужбовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, сімей, які втратили годувальника, багатодітних сімей, громадян похилого віку, які потребують обслуговування вдома, до влаштування в будинки інвалідів і громадян похилого віку, які мають потребу в цьому, дітей, що залишилися без піклування батьків, на виховання в сім’ї громадян;

·                   вирішення відповідно до законодавства питань про надання пільг і допомоги, пов’язаних з охороною материнства і дитинства;

·                   здійснення контролю за охороною праці, забезпеченням соціального захисту працівників підприємств, установ та організацій усіх форм власності, у тому числі зайнятих на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам про охорону праці, за наданням працівникам відповідно до законодавства пільг та компенсацій за роботу в шкідливих умовах;

·                   забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти та медичного обслуговування на відповідній території, можливості навчання в школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства;

·                   забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів освіти і медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі освітніх і лікувальних закладів усіх форм власності, фізичної культури і спорту, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, — забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення;

·                   вирішення відповідно до законодавства питань про повне державне утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у школах-інтернатах, дитячих будинках, у тому числі сімейного типу, професійно-технічних закладах освіти та утримання за рахунок держави осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, у спеціальних навчальних закладах, про надання громадянам пільг на утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах, а також щодо оплати харчування дітей у школах (групах з подовженим днем).

Виконання вищепелічених повноважень виконавчих органів потребує відповідного фінансування, яке здійснюється з місцевих бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків та інших обов’язкових платежів. Видатки визначаються місцевими бюджетами територіальних громад. Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджуються відповідними радами.

Будь-який бюджет має дохідну і розхідну частини. Якщо вони однакові – бюджет збалансований, якщо дохідна переважає розхідну – виникає профіцит бюджету, а якщо навпаки – дефіцит.

Дохідна частина бюджету формується за рахунок податків.

Стягнення податків регулюється податковим законодавством, це примусове вилучення державними податковими структурами коштів з фізичних й юридичних осіб, необхідне для здійснення державою своїх функцій. Сукупність установлених податків, а також принципів, форм й методів їхнього встановлення, зміни, скасування, стягнення й контролю утворюють податкову систему держави.

Податки варто відрізняти від зборів (мита), стягнення яких носить не безоплатний характер, а є умовою здійснення відносно їх платників певних дій.

Рис. 6.3 Основні функції податків

Основна функція податків це – фіскальна функція оподатковування. Історично найдавніша, бо податки є переважною складовою доходів державного бюджету. Реалізація функції здійснюється за рахунок податкового контролю й податкових санкцій, які забезпечують максимальне збирання встановлених податків і створюють перешкоди до ухиляння від сплати податків. Простіше кажучи, це збір податків на користь держави. Завдяки даній функції реалізується головне призначення податків: формування й мобілізація фінансових ресурсів держави. Всі інші функції оподатковування — похідні від фіскальної.

Розподільна або соціальна функція оподатковування — полягає в перерозподілі суспільних доходів – відбувається передача коштів на користь слабших і вразливих категорій населення за рахунок покладання податкового тягаря на сильніші категорії громадян.

Регулююча функція оподатковування — спрямована на вирішення за допомогою податкових механізмів тих або інших завдань економічної політики держави. Як відмітив видатний англійський економіст Джон Кейнс, податки існують у суспільстві винятково для регулювання економічних відносин.

Контрольна функція оподатковування — дозволяє державі відслідковувати своєчасність і повноту надходжень у бюджет коштів.

Стимулююча функція оподатковування — спрямована на підтримку розвитку тих або інших економічних процесів. Вона реалізується через систему пільг і звільнень. Нинішня система оподатковування надає широкий набір податкових пільг малим підприємствам, підприємствам інвалідів, сільськогосподарським виробникам, організаціям, що здійснюють капітальні вкладення у виробництво й добродійну діяльність, і т.д.

Перед тим, як розглядати систему оподаткування, визначимося з основними термінами

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, щоб якомога більшим. Отже, об’єкт має намагатися звести до мінімуму ці суперечності.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, а при диференційованому – декілька. Податкові ставки поділяють на тверді і процентні.

Тверді податкові ставки є фіксовані і відносні. Відносні тверді ставки використовують у час економічної нестабільності та інфляції.

Процентні поділяються на пропорційні (не залежать від розміру об’єкта), прогресивні (зростають разом із зростанням об’єкта) та регресивні (спадають разом із зростанням об’єкта).

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податки класифікуються за певними ознаками:

Більший набір податків дає ширші можливості держави у проведенні податкової політики, в реалізації як фіскальної, так і регулюючої функцій.

Термін фіскальний походить від лат. Fiscalis – казенний, виявляючий порушення та слідкуючий за дотриманням законів в інтересах казни.

За своєчасним та повним надходженням податків та дотриманням податкового законодавства слідкує податкова служба України.

Податкова система існувала дуже давно. Ще в Київської Русі був один з найдавніших прямих податків – подимне. Назва походить від одиниці оподаткування – “диму” або “дому”, селянського двору. Платили подимне натурою та частково грішми. Інший древній податок – полюддя. Він збирався під час щорічних об’їздів Київської Русі князем та його дружиною. І ще одним джерелом наповнення казни було поплужне, що належало до земельного податку, одиницею оподаткування був плуг. Поплужний податок йшов на військові витрати, утримання князівського двору та дипломатичних місій. Ці три види податків так узвичаїлись, що продовжували існувати і тоді, коли Київської Русі не стало – в землях Галицько-Волинського князівства, а потім за часів литовсько-української та литовсько-польської держави.

Княгиня Ольга, розвиваючи і вдосконалюючи традиційну систему податків, збагачує їх оброками, втілює в життя рентні відносини. Останні стали важкою розплатою за смуту і нестабільність життя на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. В епоху середньовіччя Русь сплачувала податки Литовській, Польській і Московській державам, час від часу, збільшуючи кількість прямих і непрямих, звичайних і надзвичайних податей, яких було більше 30. З XV століття вводиться такий прямий грошовий податок як половщина. Спочатку його сплачували селяни, виходячи з кількості худоби і землі. Згодом половщину почали сплачувати всі державні категорії залежного селянства. Понад триста років проіснував на українських землях такий натуральний податок як поштучне, запроваджений литовцями. Його сплачували селяни від кількості худоби та птиці, витканого полотна, ряден, рушників.

З часу запровадження Магдебурзького права міський голова чи бургомістр за був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення. Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончарі, ювеліри, крамарі об’єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно. За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито, яке сплачувалось з певної міри привізного товару. Розмір його був сталим і кілька століть не мінявся: два гроші за одиницю товару.

В період Гетьманщини частину податків, що стягувалися з населення було скасовано. Шляхта, козацька старшина були звільнені від податків повністю. Лише міщани і селяни платили стацію – податок на утримання війська, а також сплачували податок з промислових прибутків. Повна руйнація українських податкових національних традицій, яка передбачала помірність і доцільність оподаткування, розпочалася з втратою Україною її незалежності

З 1 січня 2011 року набрав чинності новий Податковий кодекс України, який значно змінив систему оподаткування в Україні. Згідно з Податковим кодексом в Україні з 2011року діють 22 податки та збори, з них 18 загальнодержавних та 5 місцевих.

·     податок на прибуток підприємств

·     податок на доходи фізичних осіб

·     податок на додану вартість

·     акцизний податок

·     збір за першу реєстрацію транспортного засобу

·     екологічний податок

·     рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України

·     рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні(скасовано)

·     плата за користування надрами

·     плата за землю

·     збір за користування радіочастотним ресурсом України

·     збір за спеціальне використання води

·     збір за спеціальне використання лісових ресурсів

·     фіксований сільськогосподарський податок

·     збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства

·     мито

·     збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками

·     збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності

·        податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

·        єдиний податок

·        збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

·        збір за місця для паркування транспортних засобів

·        туристичний збір

В системі охорони здоров’я є певні пільги щодо сплати податку на додану вартість. Так, відповідно до пп. 5.1.8 п. 5.1 ст. 5 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97 „Про податок на додану вартість” звільняються від оподаткування операції поставки послуг з охорони здоров’я згідно з переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України, закладами охорони здоров’я, які мають ліцензію на поставку таких послуг, а також поставки послуг реабілітаційними установами для інвалідів та дітей-інвалідів, що мають ліцензію на поставку таких послуг. Зазначений перелік затверджено постановою КМУ від 5 жовтня 1998 року №1602 “Про послуги з охорони здоров’я, операції з надання яких закладами охорони здоров’я, які мають спеціальний дозвіл на надання таких послуг, звільняються від обкладення податком на додану вартість”. Даний Перелік побудовано за “виключним” принципом: до нього включено послуги з охорони здоров’я, що не звільняються від оподаткування ПДВ. Послуги, що не включені до Переліку, за умови наявності спеціального дозволу (ліцензії) на поставку таких послуг звільняються від оподаткування ПДВ. Отже, необхідними вимогами для застосування пільги при оподаткуванні ПДВ є те, що операції з надання послуг з охорони здоров’я повинні надаватися закладами охорони здоров’я за наявності спецдозволу (ліцензії) на проведення відповідних видів послуг з охорони здоров’я за умови, що такі операції не включено до Переліку.

Дослідження Світового банку і аудиторської компанії «PriceWaterHouseCoopers» на період 2012 року показують, що податкова система України залишається однією з найгірших у світі вже як мінімум протягом останніх шести років. За ознакою легкості сплати податків Україна, на жаль займає 181 місце в світі. За кількістю податкових платежів в Україні за рік – перша найгірша позиція у світі (135 платежів). Час для сплати податкових платежів в Україні складає 657 годин на рік дев’ята найгірша позиція у світі, перша найгірша позиція у Бразилії – 2 600 годин. За рівнем сукупної податкової ставки серед 183 країн України займає 152 місце.     57,1 % сягає сукупна податкова ставка в Україні (у % від комерційних прибутків).

Розмір податків різний і затверджується чинним законодавством. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи відповідно до існуючої класифікації податків. Встановлення податкових ставок є найважливішою і найскладнішою проблемою оподаткування. Недосконалість ставок може порушити як фіскальну значимість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Важливість цього механізму показує нижченаведена казка.

3. Формування кошторису в системі охорони здоров’я

Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.

На підставі даних законодавчих актів до 1998 р. було створено нові умови господарювання системи охорони здоров’я, згідно з якими лікарні в своїх статутах закріпили нові повноваження, що зміцнюють їх самостійність саме як закладів охорони здоров’я. Однак у 1998 році рішенням Конституційного суду було припинено надання платних послуг у закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти. На даний час, зміни до Статті 18. «Фінансування охорони здоров’я» Основ Законодавства України про охорону здоров’я проголошують, що всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Лікарня, що є закладом охорони здоров’я, володіючи правом юридичної особи, має на балансі відокремлене майно, рахунки в банках, самостійно розпоряджається ресурсами, у тому числі фінансовими коштами, виділеними і залученими для надання медичної допомоги населенню, користується печаткою зі своїм найменуванням, може укладати від свого імені будь-які незаборонені законодавством і її статутом договори, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Управління лікарнею здійснює головний лікар, економічні важелі впливу якого опираються на наступні документи: кошторис доходів і видатків за рік; штатний розпис; тарифікація.

Тарифікація – це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Штатний розпис – це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельності населення, яке проживає на території дільниці лікарні.

Кошторис є основним документом, який надає бюджетній установі повноваження на отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис складається з двох частин: перший – загальний фонд, що містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій; другий – спеціальний фонд, що містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Невід’ємна частина кошторису – план асигнувань, який затверджується разом із кошторисом.

План асигнувань – це щомісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов’язань упродовж календарного року.

Форму кошторису та плану асигнувань затверджує Міністерство фінансів.

Бюджетні кошти можуть виділятися лише за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Установи мають право брати бюджетні зобов’язання, витрачати бюджетні кошти на цілі, визначені затвердженими кошторисами.

Порядок складання, розгляду, затвердження та вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ регламентовано постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року №228 із змінами від 21 березня 2012 р. № 217.

Зведені кошториси, зведені плани асигнувань загального фонду бюджету, зведені плани надання кредитів із загального фонду бюджету та зведені плани спеціального фонду – це зведення показників індивідуальних кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам.

Порядок складання проектів кошторисів передбачає, що Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків бюджету та надання кредитів з бюджету загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов’язаної із складанням проектів кошторисів, головні розпорядники, керуючись відповідними вказівками Мінфіну, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів на наступний рік встановлюють для розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків бюджету та/або надання кредитів з бюджету із загального фонду бюджету, термін подання проектів кошторисів і дають вказівки щодо їх складання, а також розробляють і повідомляють розпорядникам нижчого рівня інші показники, яких вони повинні додержуватися відповідно до законодавства і які необхідні для правильного визначення видатків бюджету та надання кредитів з бюджету у проектах кошторисів, вони ж забезпечують складення проектів кошторисів на бюджетні програми (функції), що виконуються безпосередньо головними розпорядниками.

У двотижневий строк з дня прийняття закону про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі нормативів, і видається відповідно Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, головним розпорядником. Показники лімітної довідки доводяться до відома головних розпорядників, розпорядників нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів), помісячних планів використання бюджетних коштів.

Головні розпорядники після одержання лімітних довідок подають Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам уточнені проекти зведених кошторисів, зведених планів асигнувань загального фонду бюджету, зведених планів надання кредитів із загального фонду бюджету, зведених планів спеціального фонду, а головні розпорядники коштів, через які отримують бюджетні призначення вищі навчальні заклади та наукові установи, заклади охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, також уточнені проекти зведених планів використання бюджетних коштів і зведених помісячних планів використання бюджетних коштів для складання і затвердження згідно з бюджетними призначеннями, встановленими у відповідному бюджеті для загального і спеціального фонду в розрізі головних розпорядників, розпису відповідного бюджету.

Рис.6.4 Схема виконання державного бюджету.

Органи Казначейства здійснюють контроль за відповідністю розподілу показників зведених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів), помісячних планів використання бюджетних коштів даним бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів органів Казначейства.

Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 460/2011 «Про Положення про Державну казначейську службу України», було встановлено, що Державна казначейська служба України є правонаступником прав та обов’язків Державного казначейства України — урядового органу державного управління, що діяв у системі Міністерства фінансів України. Указом Президента України від 29.11.2011 N 1078/2011 визначено Положення про Державну казначейську службу України .

Питання законності та ефективності використання бюджетних коштів, виділених на охорону здоров’я, освіту, науку та культуру, перебувають під постійним щомісячним контролем Рахункової палати.

Відповідно до ст.19 Основ законодавства України про охорону здоров’я держава організує матеріально-технічне забезпечення необхідного для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги. Водночас, всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення на основі табеля матеріально-технічного оснащення..

Зростання ефективності суспільного виробництва є незаперечною умовою досягнення мети не лише для матеріального виробництва, а й для охорони здоров’я в цілому. Задоволення потреб членів суспільства в охороні здоров’я та отриманні медичної допомоги реалізується в процесі створення матеріальної, технічної та наукової бази охорони здоров’я, вдосконалення та розвитку усіх її ланок.

Із схеми бюджетного фінансування системи охорони здоров’я, видно головний її позитив, який полягає в гарантії отримання медичної допомоги будь-яким громадянином держави. Жорсткість фінансування закладу охорони здоров’я, тверді ставки заробітної платні призвели до повної незацікавленості і байдужості медперсоналу у результатах їх діяльності – з одного боку, а безплатність отримання медичної допомоги – до повної незацікавленості і байдужості громадян до свого здоров’я – з другого (система охорони здоров’я будь-якої країни повинна відповідати певним універсальним критеріям, а також враховувати особливості стану здоров’я населення країни, а також його захворюваність).

Кошти, витрачені на систему охорони здоров’я все-таки були значно меншими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. А це тягло за собою значне відставання у матеріальному забезпеченні системи. Хоч з іншого боку така “технічна” відсталість вела до більшого розумового, аналітичного професійного розвитку ряду тодішніх лікарів.

На певному етапі розвитку медичної науки радянські лікарі голіруч діагностували і лікували далеко не гірше, ніж добре “озброєні” зарубіжні. Але сьогодні, коли медицина входить у нове русло нанотехнологій та генної інженерії, таке змагання стає абсурдним. Відставання у науково-технічному плані призведе до повної дискваліфікації галузі аж до знахарства.

У всьому світі зростають витрати на охорону здоров’я. Майже у всіх країнах росте вартість утримання служб охорони здоров’я, які споживають безперервно зростаючу долю валового внутрішнього продукту (ВВП). Проведені Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я дослідження показали, що в багатьох країнах видатки на охорону здоров’я з кожним десятиріччям зростають в середньому на 1% і більше.

Видатки на фінансування діяльності системи охорони здоров’я України в останні роки коливаються біля 3% ВВП. А в ст.12 Основ законодавства України про охорону здоров’я Верховна Рада України встановила, що “державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу. На жаль, сьогодні, як уже говорилось вище, фінансування охорони здоров’я не лише не покращується, а повільно загрузає все глибше і глибше в тенета заборгованості та фінансової кризи.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у цій галузі.

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України.

4.Система охорони здоров’я України в умовах загальної кризи економіки і суспільних відносин

Найсуттєвішим негараздом сьогоднішньої системи є нераціональне використання фінансових ресурсів. Стереотипне бачення проблеми фінансування в Україні – це дефіцит коштів. Водночас, частка охорони здоров’я в доходах Державного бюджету України ряд років коливається навколо цифри 14%, що є критичною цифрою для бюджетного фінансування однієї галузі.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров`я 2010 року, рівень державних витрат на охорону здоров`я з розрахунку на одного жителя в 2010 році в Україні становив 294 долари, в середньому по Європейському регіону ВООЗ цей показник досягає 1546 доларів, а у світі – 478 доларів.

Фінансове забезпечення охорони здоров’я, у відповідності з висновками вітчизняних і міжнародних експертів, нерегулярне, неплановане.

Рис. 6.5 Витрати держбюджету на охорону здоров’я

Якщо в гривневому еквіваленті спостерігається зростання витрат на охорону здоров’я, то в доларовому картина не така позитивна. До того ж збільшення бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я було пов’язане переважно з необхідністю підвищення заробітної плати медичним працівникам та індексом інфляції.

Рис.6.6 Частка охорони здоров’я у зведеному бюджеті та ВВП України

Разом з тим відчутного покращення системи не відбувається ні для держави,  ні для пацієнтів, ні для лікарів. Рівень заробітних плат у медичній сфері, за даними Держстату, залишається одним з найнижчих.

Таблиця 6.2

Середньомісячна заробітна плата працівників системи охорони здоров’я України у гривнях

Середньомісячна заробітна плата працівників зайнятих у системі охорони здоров’я України, становить 70% до середнього рівня в економіці. Платня медиків є найнижчою у державі після працівників рибного та сільського господарства. Відповідно, що така ситуація не лише не спонукає працівників галузі до покращення показників діяльності, а й провокує їх на отримання неформальних платежів у вигляді хабарів (частка яких, за окремими даними, складає 3–3,5 % сукупних державних видатків на охорону здоров’я).

Низька оплата праці медичних працівників, відповідно, негативно впливає й на їхній соціальний захист, розмір пенсій медичних працівників теж наближається до мінімуму, як і соціальний захист на випадок профзахворювань чи оплати інвалідності тощо.

Не сприяє розвиткові системи і той факт, що державні й комунальні заклади охорони здоров’я, маючи статус «бюджетних установ», згідно з вимогами Бюджетного кодексу України фінансуються за єдиним можливим для цих установ методом постатейного кошторису. Відповідно, керівники цих закладів не мають права самостійно оперативно перерозподіляти надані їм для використання кошти між різними напрямами витрат залежно від пріоритетних потреб конкретного лікувального закладу.

Необхідність будь-якої зміни кошторису вимагає прийняття рішення відповідної місцевою ради та дозволу місцевих фінансових органів. Тривала відсутність офіційної та єдиної методики розрахунку собівартості медичної послуги у медичних закладах державної та комунальної форми власності як первинного, вторинного, так і третинного рівнів у поєднанні з законодавчою неможливістю (ст. 49 Конституції України) розробки стандартів мінімального гарантованого державою обсягу медичної допомоги ускладнює процес планування економічно обгрунтованого розміру бюджетного фінансування цих закладів.

Ще однією проблемою фінансової неефективності системи охорони здоров’я є надто висока вартість ліків, неконтрольована система ціноутворення на лікарські засоби та недостатнє державне забезпечення ліками. Як наслідок, у 2008 р. – у кожному десятому пересічному домогосподарстві особи, які потребували медичної допомоги, не змогли її отримати, а 81 % з них повідомили про випадки неможливості придбання необхідних, але занадто дорогих ліків. За останніми даними інституту стратегічних досліджень понад 80% призначених медикаментів в умовах стаціонарного лікування сплачують пацієнти, амбулаторні призначення у 95% оплачуються самими хворими. Звичайно, що така ситуація породила тотальну і досить нав’язливу рекламу ліків в засобах масової інформації та рекламу позалікарняного лікування через сітку інтернету з максимальним використанням такого недопустимого в медицині явища як ятрогенія. Слід звернути увагу на те, що пропозиції ліків, використовуючи ситуацію безвиходу для пацієнтів, відбуваються за принципом максимальної ціни і орієнтації в бік іноземних виробників. В Україні станом на квітень 2011 р. зареєстровано 14205 лікарських засобів, при цьому вітчизняного виробництва з них – лише 3681 (10524 – іноземного виробництва). Обсяги продажу лікарських засобів вітчизняного виробництва у 2010 р. становили 24,5 %, а імпортного – 75,5 %.

Аналогічна ситуація спостерігається і в самій системі медичних послуг, де акценти зміщуються в бік надання відносно дорогих її видів.

У лікувально-профілактичних закладах державної та комунальної форм власності надзвичайно актуальною є проблема безпеки на робочому місці.

За даними інституту стратегічних досліджень рівень професійних захворювань медиків досить високий (за останні роки, наприклад, лише на туберкульоз захворіли 150 працівників, на вірусний гепатит – понад 50). На заходи охорони праці в сфері медичної допомоги виділяється 0,2 % фонду заробітної, що і передбачено законодавством. Однак, враховуючи мізерний фонд заробітної плати в охороні здоров’я, видатки становлять лише 62 грн. на одного працюючого в рік (для розуміння – медична маска коштує 1 грн, вартість однієї пари гумових рукавичок від 2,8грн, халат – від 110грн, медичні тапочки від 80 грн тощо). Більшість страхових випадків залишаються проблемою самого постраждалого. Для порівняння на період 2010 року: у торгівлі аналогічні витрати становлять 210 грн на одного працівника, в промисловості – біля 600 грн, у середньому по країні – 540 грн.

У структурі видатків на охорону здоров’я 53% займають витрати на заробітну плату, 13% – на комунальні платежі і решта на всі інші потреби – медикаменти, обладнання, харчування, медтехніку, ремонти тощо. Зрозуміло, що цих коштів надзвичайно мало. На 1 січня 2000 року заборгованість у заробітній платі працівникам охорони здоров’я становила 139,2 млн грн, в деяких областях заборгованість сягала до 10 місяців.

Таблиця 6.3

Лікарні і заклади ПМСД на 100 тис. населення в Україні, окремих сусідніх країнах та в ЄС за даними ВООЗ у 2011році

Із таблиці бачимо, що порівняно з ЄС в Україні матеріальна база системи медичної дропомоги більша в 1,7 рази, але закладів ПМСД втричі менше. Загалом обсяг матеріальної бази заледь в 1,3 рази більше європейського рівня. Але тут слід звернути увагу на той факт, що це аналіз екстенсивних показників, а розвиток системи характеризують більше все-таки показники інтенсивні. Технічне оснащення європейських і українських клінік не до порівняння. Тому підходити чисто з технічними мірками – дорівняти систему в кількісному плані до європейського стандарту не дбаючи про її якісне насичення призведе не до ефективнішої діяльності, а до втрати пацієнтами можливості доступу навіть до того рівня медичної допомоги, який був до реформи. Якщо порівнювати кількісну характеристику затрат на утримання бази медичних закладів у Європі та в Україні, то ми виявимося значно економнішими.

Слід знати також про те, що негативно на фінансування сфери вплинуло і зниження рівня управління системою охорони здоров’я. Із прийняттям “Закону про місцеве самоврядування в Україні” значною мірою втрачено комплексність системи; зусилля різних відомств, пов’язаних із охороною здоров’я, виявилися роз’єднаними. Помітно знизилося значення стратегічного і поточного планування охорони здоров’я, що пов’язано із відсутністю коштів на відповідні програми. Втрата колишніх адміністративних важелів управління мережею лікувально профілактичних закладів не компенсувалася засобами економічного управління через систему місцевого самоврядування щодо збереження обов’язкового безоплатного надання медичної допомоги.

5. Про загальнообов’язкове державне медичне страхування

Медичне страхування розглядається як форма соціального захисту населення в сфері охорони здоров’я. Метою медичного страхування є гарантування громадянам при виникненні страхового випадку медичної допомогу за рахунок накопичених ресурсів та фінансування профілактичних заходів.

Обов’язкове медичне страхування (ОМС) покликане забезпечити всім громадянам незалежно від віку, соціального статусу, місця проживання, рівня доходів в разі потреби рівні можливості при отриманні кваліфікованої медичної допомоги.

В той час, коли добровільне медичне страхування (ДС) надає медичні послуги в межах страхового полісу.

Коли обговорюються перспективи розвитку медичного страхування в Україні, його фінансової моделі, загострюються питання, хто і скільки буде платити. Ринкові умови визначають підвищену матеріальну відповідальність не тільки роботодавця, але і самих працівників. У лікувальних закладах різного профілю відповідно будуть різні затрати і різна вартість охорони медичної допомоги.

До державного обов’язкового страхування належать  страхування вiйськовослужбовцiв, працiвникiв правоохоронних органiв, податкової i митної служби, народних депутатiв та деяких iнших категорiй працiвникiв.

Обов’язкове страхування грунтується на принципах обов’язковостi як для страхувальника, так i для страховика. Обов’язкове страхування має велику перевагу перед добровiльним страхуванням у тому, що дозволяє рiзко знизити тарифи i здешевити страховi послуги. Водночас йому притаманнi й недолiки, якi полягають у тому, що обов’язкове страхування не враховує фiнансових можливостей кожного страхувальника, особливостей об’єктiв страхування i страхових ризикiв. Обсяг вiдповiдальностi страховика при обов’язковому страхування, як правило, значно нижчий за реальну вартiсть послуг.

Медичне страхування займає чільне місце у системі страхування світу. Страхувати — це означає уберегти від чогось небажаного, неприємного, захистити, гарантувати безпеку, в системі охорони здоров’я – уберегти від хвороби або її наслідків.

Медичне страхування може мати форми обов’язкового i добровiльного страхування. Договори медичного страхування укладаються в груповому та iндивiдуальному порядку. Цей документ є гарантiєю отримання медичної допомоги в обсягах i на умовах, визначених чинним законодавством або правилами страхування.

Особисте страхування (personal insurance) — галузь страхування, в якiй об’єктом страхових вiдносин є життя, здоров’я i працездатнiсть людини. Особисте страхування спрямоване на забезпечення захисту сiмейних доходiв громадян, а також на нагромадження ними коштiв для пiдвищення рiвня свого фiнансового благополуччя.

Слід розрізняти поняття медичного страхування та страхової медицини. Остання – це складна і надзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин в галузі охорони здоров’я, де товаром виступає оплачувана конкурентноспроможна гарантована якісна і достатня за обсягом медична послуга, провокована ризиком для здоров’я, а “покупцем” її може бути держава, група людей (виробничі колективи, заклади та установи різних форм власності) або фізичні особи, які знаходяться в умовах ризику для здоров’я.

Окрім обов’язкового медичного страхування є добровільна форма страхування.

Добровiльне страхування (voluntary insurance) — форма страхування, що здiйснюється на пiдставi добровiльно укладеного договору мiж страховиком i страхувальником. Добровільне страхування здiйснюється згiдно з правилами страхування, що їх розробляє страховик i реєструє в Укрстрахнаглядi. Договiр добровільного страхування вступає в дiю, як правило, пiсля сплати страхової премiї.

Будь-які відносини в сфері страхування відбуваються на основі укладання певних договорів страхування.

Договiр страхування (insurance contract) – угода мiж страхувальником i страховиком, яка передбачає зобов’язання страховика в разi настання страхового випадку здiйснити страхову виплату страхувальниковi або iншiй особi, на користь якої укладено договiр, а страхувальник зобов’язується сплатити страхову премiю у визначенi строки. Договір страхування укладається на пiдставi заяви страхувальника. Факт укладення договору страхування може засвiдчуватись також страховим полiсом, свiдоцтвом. У договорі страхування зазначається вид страхування, страхова сума, страхова премiя, реквiзити сторiн, строки початку i закiнчення дiї договору. Як правило, договір страхування вступає в дiю пiсля сплати всього страхового платежу або суми, визначеної за першим строком платежу.

Полiс (страховий договiр, страхове свiдоцтво) (policy) — письмова угода мiж страхувальником i страховиком, яка засвiдчує, що страховик у разi настання страхового випадку бере на себе зобов’язання виплатити страхову суму або в межах страхової суми вiдшкодувати збиток страхувальниковi чи iншiй особi, зазначенiй у полісі, за умови сплати страхових платежiв у визначенi строки поліс має мiстити: назву документа, реквiзити страховика, прiзвище або назву страхувальника, його адресу, перелiк об’єктiв страхування, розмiр страхової суми, перелiк страхових випадкiв, розмiр тарифу, а також страхових платежiв, термiн їх сплати, строк дiї договору, права й обов’язки сторiн, iншi умови, пiдписи сторiн.

Учасниками страхових відносин є страхова компанія або страховик, страхувальник і застрахований.

Страхова компанiя (insurance company) — юридично оформлена одиниця пiдприємницької дiяльностi у формi акцiонерного, повного, командитного товариства чи товариства з повною вiдповiдальнiстю, яка має лiцензiю на право брати на себе обов’язки страховика. В Українi бiльшiсть страхових компаній мають форму акцiонерного товариства.

Страховик (insurer) — органiзацiя, що за певну плату бере на себе зобов’язання вiдшкодувати страхувальниковi або вказаним ним особам нанесену страховою подiєю шкоду, або сплатити страхову суму.

Страхувальник (insured) — юридична або дiєздатна фiзична особа, яка уклала договiр на страхування (або є страхувальником згiдно чинного законодавства), сплатила належнi внески i має право в разi настання страхового випадку отримати вiдшкодування в межах застрахованої вiдповiдальностi або страхової суми, обумовленої в полiсi.

Застрахований (insured) — особа, яка бере участь в особистому страхуваннi, об’єктом страхового захисту якого є життя, здоров’я i працездатнiсть. 3астрахований може бути одночасно i страхувальником, 3астрахований має право у передбачених договором випадках отримати обумовлену страхову суму або виплати меншого розмiру.

В Україні з п’яти видів соціального страхування, передбачених Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, практично діє три, котрі вже мають відповідні фонди: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості і Фонд соціального страхування. Загальний страховий тариф відрахувань у ці фонди складає сьогодні близько 40% до заробітної плати, у тому числі 1,5-2% платять безпосередньо застраховані.

Щодо обов’язкового медичного страхування в Україні, то для його запровадження є ряд складних питань, які не на часі сьогоднішнього вирішення. За попередніми підрахунками, впровадження запропонованого і підготовленого МОЗ України законопроекту “Про обов’язкове медичне страхування громадян” потребує додаткових витрат, адекватних нинішньому річному бюджету вітчизняної системи охорони здоров’я. Тому для України обов’язкове медичне страхування (ОМС) усе ще залишається теоретичним поняттям, оскільки застрахувати “всіх і вся” суспільство не в змозі. У той же час добровільна страхова медицина існує і впевнено розвивається в Україні .

Що ж стосується галузі охорони здоров’я, то тут проблем значно більше, а саме: за Законом фінансування виводиться за межі галузі, роль Міністерства охорони здоров’я, яка взагалі не визначена. Більш ніж 80% керівників медичних закладів (за даними соціологічного дослідження, 1999 р.) проти негайного впровадження обов’язкового медичного страхування і вважають доцільним дочекатись покращення економічних умов у країні.

Органи державного управління охороною здоров’я зацікавлені в збереженні управлінських структур, забезпеченні стабільного фінансування медичних закладів та збереженні ролі розпорядника бюджетних ресурсів. При переході до системи обов’язкового медичного страхування вони виступають гарантами стабільності роботи системи, її ефективного функціонування та розвитку, не маючи прямих важелів управління фінансовими ресурсами.

Складність інтегрування сьогоднішніх медичних закладів у систему медичного страхування обумовлена тим, що існуюча система охорони здоров’я керується загалом адміністративними методами. Останні не дають можливості пошуку фінансових потоків чи їх маніпулювання.

В системі охорони здоров’я добровільне медичне страхування орієнтоване переважно на приватний сектор. Зумовлено це дією чинного законодавства, яке лікувально-профілактичним закладам державної та комунальної форм власності не залишає ніші для вільних розпоряджень коштами в т.ч. і заключення угод із страховими компаніями.

Джерело: дані МОЗ, 2010.

Рис. 6.7 Структура приватної системи охорони здоров’я

В Україні більше 70 компаній мають ліцензію, що дає право займатися добровільним медичним страхуванням, з них близько третини реально працюють на цьому ринку. Найбільшими серед них є страхові компанії “Надра”, “Остер-Київ”, “Аска”, “Оранта” і ін.

Страхові компанії мають різні можливості, досвід, авторитет, тому вартість медичних послуг та їх обсяг різні в різних компаніях.

Таблиця 6.4

Окремо на ринку медичних страхових послуг стоїть державна акціонерна страхова компанія “Укрінмедстрах”, що користується монопольним правом страхування іноземних громадян, що перебувають на території України. Досвід діяльності “Укрінмедстрах” може виявитися корисним при розробці загальнонаціональної системи ОМС. Що стосується монополії “Укрінмедстрах”, то вона буде скасована із введенням у дію мережі установ з організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна”. Концепція створення цієї системи була розроблена понад чотири роки тому і тільки 4 грудня 1998 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів № 1926 “Про створення мережі установ щодо організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна”.

Сьогодні в Україні за системою “Ассистансу” обслуговують тільки іноземців. Наші співвітчизники користуються цією системою під час перебування за кордоном. У цих випадках українські страхові компанії укладають угоди з іноземними організаціями, що асистують. У той же час деякі вітчизняні страхові компанії, наприклад, АСК “Остер-Київ”, відкривають власні служби, що працюють за системою “Ассистансу” й обслуговують українських громадян, які перебувають у межах країни. Створення такої служби в окремо взятій компанії вимагає витрат у кілька десятків тисяч доларів. Тому багато страховиків вважають, що функції “Ассистансу” більш раціонально передавати спеціалізованим компаніям. Сьогодні в Україні працюють такі всесвітньо відомі компанії, що асистують, – “Corіs”, “Tesa”, “Mercur Assіst”, “Assіst-Card”. Відповідно до зазначеної вище постанови, у кожному обласному центрі планується створити мережу установ щодо координації та надання медичної допомоги громадянам України, а також іноземцям. Одним із засновників системи “Ассистанс-Україна” виступить Фонд державного майна України, а уповноваженою особою по управлінню часткою, що належить державі, у статутному фонді мережі “Ассистанс-Україна” – Міністерство охорони здоров’я.

До послуг, вартість яких покривається основною страховою сумою, входять: амбулаторно-поліклінічна допомога, невідкладна медична допомога, планова стаціонарна медична допомога, невідкладна та стаціонарна стоматологічна допомога. При цьому ліміт вартості стоматологічних послуг вибирає сам клієнт: від 500 до 2 тис грн.

В Україні за всі роки незалежності працює лише добровільне медичне страхування. На сьогодні таким страхуванням охоплено лише біля 100тисяч людей – це лише 0,2% всього населення. Основною причиною такого низького охоплення є висока вартість страхового полісу. Середня його вартість (з амбулаторним та стаціонарним лікуванням в приватних клініках) становить від 300 до 1000грн в місяць при виплатних сумах від 50 до 200тис грн. Звичайно, що такі можливості доступні лише незначній частині українців.

Страхова сума – це сума, на яку страхується особа згідно страхової угоди. Тарифна ставка ще називається брутто-премією і складається із нетто-премії та нормативу витрат на ведення справи. Іншими словами – це кошти, які покривають діяльність компанії. Тарифи по ДМС такі: поліклініка – 7,52%; стаціонар – 7,4%; стоматологія – 1,4%; швидка допомога – 3,1%; загальний тариф становить 19,42% від застрахованої суми.

Відповідна законодавча підтримка медичного страхування в Україні може зробити цю сферу діяльності пріоритетною для багатьох вітчизняних страхових компаній. Більш того, якщо в податковому законодавстві будуть передбачені певні пільги для страхових компаній, що займаються ДМС (як це зроблено в Росії), експерти прогнозують швидкий розквіт цього сегмента страхового ринку.

Знайти додаткові кошти для системи в межах чинного законодавства можливо лише шляхом добровільних пожертв. Одним із напрямів реформування системи охорони здоров’я, що виник як реакція населення на обмежені можливості державного фінансування щодо забезпечення якісної та доступної медичної допомоги стали лікарняні каси.

Лікарняна каса — це членська благодійна організація або громадське об’єднання, що функціонує у правовому полі, створеному відповідно до Законів України “Про благодійництво та благодійні організації”, “Про об’єднання громадян” та “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, Указу Президента України № 963/2000 “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 08.08.2000 р., Наказу Міністерства охорони здоров’я України № 400 “Про взаємодію лікарняних кас, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та закладів охорони здоров’я” від 11.08.2005 р.

Створення лікарняних кас у вигляді самостійних структур визначає можливості контролю за використанням коштів та якістю медичного обслуговування. У своїй діяльності лікарняні каси використовують страхові технології, що значно знижує фінансові затрати населення під час звернення за медичною допомогою.

Встановлено, що в державі станом на 01.01.2008 року функціонувало 236 лікарняних кас. З них 57% створені та працюють на основі Закону України “Про благодійність та благодійні організації”, 31% – на основі Закону України “Про об’єднання громадян”, 12% у своїх статутних документах посилаються на обидва закони. Загальна кількість членів лікарняних кас в Україні в 2007 році складала 858,3 тис. громадян. У структурі членів лікарняних кас за категоріями населення питома вага працюючих становить 65,0% (557,9 тис. осіб); пенсіонерів – 19,3% (165,6 тис. осіб); дітей – 9,2% (79,0 тис. осіб); інших категорій – 6,5% (55,8 тис. осіб).

На сьогодні лікарняні каси нашої держави об’єднані у Всеукраїнську громадську організацію “Асоціацію працівників лікарняних кас України”, що була створена 26 липня 2007 року.. Метою діяльності “Асоціації працівників лікарняних кас України” є задоволення та захист соціальних, професійних та інших спільних інтересів членів організації, сприяння інтеграції лікарняних кас України, підвищення професійного рівня працівників медичної галузі та лікарняної каси.

Найбільше розвинений рух лікарняних кас у Житомирській області. «Лікарняна каса Житомирської області» — неприбуткова, некомерційна, благодійна організація. Вона була зареєстрована 27 липня 2000р. обласним управлінням юстиції, у відповідності до Закону України від 16.09.1997 „Про благодійництво та благодійні організації”. Свідоцтво про державну реєстрацію благодійної організації № 1-053 від 27 липня 2000 року. Ії діяльність поширюється на територію Житомирської області.

Статутом передбачені дві форми вступу: колективна та індивідуальна. В першому випадку членство в Лікарняній касі набувають працівники підприємств, установ, закладів – по колективній угоді, в іншому випадку – громадяни оформляють вступ до Лікарняної каси індивідуально.

Розмір вступного внеску складає 3,00 грн., щомісячного членського внеску з 01.11.2009 – 20,00 грн. Студенти денних форм навчання сплачують 9,00 грн. За дітей батьки можуть сплачувати 7,00 грн. не залежно від кількості дітей. При вступі громадяни мають можливість ознайомитися з положеннями, що регламентують отримання медичної допомоги. Членську картку громадянин отримує через три календарних місяці після сплати вступного внеску.

Благодійні внески використовуються на медикаментозне забезпечення членів лікарняних кас при лікуванні в стаціонарах, в денних стаціонарах, стаціонарах вдома, амбулаторному лікуванні. А також на покриття витрат для проведення діагностичних технологій членів лікарняних кас та підтримку матеріально-технічної бази лікарняних закладів, впровадження новітніх технологій, організацію благодійної допомоги членам лікарняних кас.

Таблиця 6.4

Вартість деяких медичних послуг у лікувальних установах різного типу (грн)

З останньої таблиці бачимо суттєву різницю у вартості медичних послуг приватного сектора і госпрозрахункових відділень державного. Комерціалізація системи охорони здоров’я, інтеграція її в систему ринкових стосунків призведе до неупинного зростання вартості медичних послуг, а як наслідок, до недоступності все більшого прошарку населення до медичної допомоги через недостатню платоспроможність.

6. Гарантований рівень медичної допомоги

Сьогодні в Україні згідно 49 статті Конституції України “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” у статті 7 “Гарантії права на охорону здоров’я” зазначено, що реалізація конституційних прав громадян на охорону здоров’я здійснюється шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки та аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я”.

Для забезпечення реалізації цих положень КМ України Постановою від 11 липня 2002 р. N 955 Затвердив “Програму подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги”

 Цією Програмою, розробленою на підставі базових показників формування витрат на охорону здоров’я в бюджетах усіх рівнів, визначається перелік видів медичної допомоги, яка подається населенню безоплатно, обсяги безоплатної медичної допомоги, нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя, які забезпечують подання гарантованих обсягів медичної допомоги.

 У разі необхідності Програма переглядається щороку в місячний термін після затвердження державного бюджету України на відповідний рік з урахуванням обсягів асигнувань на охорону здоров’я, затверджених у державному бюджеті та врахованих при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами.

 На основі Програми і методичних рекомендацій щодо порядку формування та економічного обґрунтування регіональних програм подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, що затверджуються МОЗ, органи виконавчої влади розробляють і затверджують регіональні програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, якими можуть передбачатися додаткові обсяги подання та види медичної допомоги за рахунок коштів місцевих бюджетів.

У цій же програмі наводиться перелік видів безоплатної медичної допомоги державними та комунальними закладами охорони здоров’я таких видів:

–                   швидка та невідкладна на догоспітальному етапі – станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

–                   амбулаторно-поліклінічна;

–                   стаціонарна – у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;

–                   невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі -дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);

–                   долікарська медична допомога сільським жителям;

–                   санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;

–                   утримання дітей у будинках дитини;

–                   медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

 Безоплатна медична допомога перелічених видів подається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

 Держава гарантує подання медичної допомоги, передбаченої державними цільовими програмами.

 Обсяг медичної допомоги, що подається населенню безоплатно, розраховується на підставі нормативів подання амбулаторно-поліклінічної, стаціонарної і швидкої медичної допомоги, з розрахунку на 1 тис. чоловік, протягом року одним закладом охорони здоров’я. Дана програма передбачає нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя – це показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я, які щороку затверджуються Верховною Радою України.

 Нормативи фінансування на 1 жителя формуються органами виконавчої влади на підставі визначених ними показників вартості подання медичної допомоги за її видами згідно з методичними рекомендаціями.

Сьогодні питання запровадження і реалізації гарантованого рівня медичної допомоги вирішується не через формат визначеного механізму фінансування, а через призму стандартів (протоколів) лікування без гарантії фінансування. Питання фінансового забезпечення в реформі охорони здоров’я перекладається на плечі місцевого фінансування і перерозподілу коштів в більшості випадків спонтанним шляхом за умов наявності коштів.

ВИСНОВКИ:

1.     Є три основні типи фінансування організації охорони здоров’я: державне фінансування з його різновидами, страхова медицина і приватні відносини.

2.     В основі бюджетного фінансування лежить план доходів та видатків, затверджених на певний період.

3.     Доходи бюджету формуються переважно за рахунок податків та інших неподаткових платежів.

4.     Для України обов’язкове медичне страхування є теоретичним поняттям, натомість широко впроваджується добровільне медичне страхування.

5.     Забезпечуючи реалізацію 49 статті Конституції щодо права на охорону здоров’я в Україні, затверджена “Програма подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги”.

6.     Дана програма передбачає нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя – це показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я, які щороку затверджуються Верховною Радою України.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.                Які три основні типи фінансування організації охорони здоров’я Вам відомі?

2.                Що лежить в основі бюджетного фінансування?

3.                Дайте характеристику податкової системи України.

4.                Перелічіть основні види податків в Україні.

5.                До чого може призвести підняття податкових ставок?

6.                Відобразіть формування кошторису в системі охорони здоров’я.

7.                Чим правомірна пріоритетність фінансування охорони здоров’я?

8.                Охарактеризуйте систему охорони здоров’я України в умовах загальної кризи економіки і суспільних відносин.

9.                Дайте оцінку загальнообов’язковому державному медичному страхуванню.

10.           Що собою представляє гарантований рівень медичної допомоги в Україні?

Основні визначення

Бюджет – план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду;

Бюджет – це план доходів та видатків, затверджений на певний строк.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування

Бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази;

Бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів;

Бюджетна система України – сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права

Видатки бюджету – кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом.

Державне обов’язкове страхування (state insurance) — форма страхування, при якiй визначенi законодавством страхувальники сплачують страховi внески за рахунок державного бюджету.

Добровiльне страхування (voluntary insurance) — форма страхування, що здiйснюється на пiдставi добровiльно укладеного договору мiж страховиком i страхувальником.

Договiр страхування (insurance contract) – угода мiж страхувальником i страховиком, яка передбачає зобов’язання страховика в разi настання страхового випадку здiйснити страхову виплату страхувальниковi або iншiй особi, на користь якої укладено договiр, а страхувальник зобов’язується сплатити страхову премiю у визначенi строки. Договір страхування укладається на пiдставi заяви страхувальника..

Доходи бюджету – податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ);

Загальний фонд бюджету – це всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету; всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету та кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету), а також фінансування загального фонду бюджету.

Застрахований (insured) — особа, яка бере участь в особистому страхуваннi, об’єктом страхового захисту якого є життя, здоров’я i працездатнiсть. 3астрахований може бути одночасно i страхувальником, 3астрахований має право у передбачених договором випадках отримати обумовлену страхову суму або виплати меншого розмiру.

Казначейство – це спеціальний (самостійний), орган що забезпечує збір державних доходів і їх використання, а також управляє державним боргом, проводить емісію казначейських білетів та цінних паперів.

Кошторис є основним документом, який надає бюджетній установі повноваження на отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Лібертаріа́нство — це термін, який використовується спектром політичних філософій, що просувають ідею індивідуальної свободи та мінімізації розміру державного апарату суть полягає в праві людини робити з собою та своєю власністю що завгодно, допоки це не заважає здійсненню аналогічного права інших людей.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі нормативів, і видається відповідно Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, головним розпорядником

Медичне страхування (medical insurance) — вид особистого страхування на випадок втрати здоров’я вiд хвороби або внаслiдок нещасного випадку, застосовується з метою мобiлiзацiї та ефективного використання коштiв на покриття витрат на медичне обслуговування страхувальникiв.

Мінімальний бюджет місцевого самоврядування – розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою;

Мінімальний рівень соціальних потреб – гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України;

Неподаткові надходження – це доходи від власності та підприємницької діяльності, а також адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності та інші неподаткові надходження.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, – якомога більшою. Отже, об’єкт має бути таким, щоб звести до мінімуму ці суперечності.

Обласний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Особисте страхування (personal insurance) — галузь страхування, в якiй об’єктом страхових вiдносин є життя, здоров’я i працездатнiсть людини. Особисте страхування спрямоване на забезпечення захисту сiмейних доходiв громадян, а також на нагромадження ними коштiв для пiдвищення рiвня свого фiнансового благополуччя

План асигнувань – це щомісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов’язань упродовж календарного року

Податки – це встановлені вищим органом законодавчої влади обов’язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством з метою фінансового забезпечення діяльності держави й (або) муніципальних утворень.

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податкова служба – це сукупність державних органів, які контролюють своєчасність надходження податків

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, а при диференційованому – декілька. Податкові ставки поділяють на тверді і процентні.

Податкові надходження – це встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

Полiс (страховий договiр, страхове свiдоцтво) (policy) — письмова угода мiж страхувальником i страховиком, яка засвiдчує, що страховик у разi настання страхового випадку бере на себе зобов’язання виплатити страхову суму або в межах страхової суми вiдшкодувати збиток страхувальниковi за умови сплати страхових платежiв у визначенi строки.

Поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

Пріоритетність системи охорони здоров’я випливає із такої залежності: економіка – ефективність суспільного виробництва – розвиток охорони здоров’я – відтворення населення.

Районний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Самооподаткування – форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Спеціальний фонд бюджету – це доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування; видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ); кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету); фінансування спеціального фонду бюджету.

Страхова компанiя (insurance company) — юридично оформлена одиниця пiдприємницької дiяльностi у формi акцiонерного, повного, командитного товариства чи товариства з повною вiдповiдальнiстю, яка має лiцензiю на право брати на себе обов’язки страховика.

Страховик (insurer) — органiзацiя, що за певну плату бере на себе зобов’язання вiдшкодувати страхувальниковi або вказаним ним особам нанесену страховою подiєю шкоду, або сплатити страхову суму.

Страхувальник (insured) — юридична або дiєздатна фiзична особа, яка уклала договiр на страхування (або є страхувальником згiдно чинного законодавства), сплатила належнi внески i має право в разi настання страхового випадку отримати вiдшкодування в межах застрахованої вiдповiдальностi або страхової суми, обумовленої в полiсi.

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Табель матеріально-технічного оснащення – документ, що визначає мінімальний перелік обладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров’я, його підрозділу, а також для забезпечення діяльності фізичних осіб – підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики за певною спеціальністю (спеціальностями)

Тарифікація – це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Трансферти – кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Штатний розпис – це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельності населення, яке проживає на території дільниці лікарні.