АНАЛ

АНАЛIЗ РЕЗУЛЬТАТIВ КОМПЛЕКСНОГО ЛIКАРСЬКОГО ОБСТЕЖЕННЯ. ЛІКАРСЬКИЙ ВИСНОВОК. ВИЗНАЧЕННЯ ТА ОЦІНКА ЗАГАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ТА АЕРОБНОЇ ПРОДУКТИВНОСТІ. ТОЛЕРАНТНІСТЬ ДО ФІЗИЧНИХ НАВАНТАЖЕНЬ. КІЛЬКІСНА ОЦІНКА РІВНЯ ФІЗИЧНОГО ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ. СКЛАДАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ФІЗКУЛЬТУРНО-ОЗДОРОВЧИХ РЕЖИМІВ.

ЗАГАЛЬНИЙ ЛІКАРСЬКИЙ ОГЛЯД

Обстежуваний підлягає загальному лікарському   огляду  з використанням  інструментальних     методів обстеження та  методів лабораторної діагностики.

 При первинному обстеженні завданнями є: оцінка стану здоров’я та виявлення   всіх порушень, що у співставленні з визначенням фізичного розвитку та функціональних можливостей дасть можливість вирішити проблеми допуску до занять, спортивної орієнтації чи відбору адекватних форм занять, намітити   план лікувально-профілактичної роботи з кожним обстеженим,   визначити індивідуальні особливості режиму І методу занять. Тому  таке обстеження  повинно  бути  найбільш  повним.

 При повторних обстеженнях завдання лікарського обстеження   полягає  у визначенні змін в організмі, що  відбуваються   під  впливом прийнятої системи підготовки, оцінці  стану і розвитку тренованості, внесенні    при необхідності корективів у індивідуальні плани  тренувань.  Для цього  огляд по органах  і системах  доповнюється  інструментальними методами обстеження, лабораторними методами та проведенням функціональних проб  і навантажувальних   тестів.

Обстеження  осіб, що  займаються   фізичною культурою та спортсменів нижчих  розрядів  проводить один лікар,  заносячи  дані  обстеження   у лікарсько-контрольну карту  фізкультурника  та спортсмена    (форма  061

Спортсменів  вищих розрядів та членів збірних команд ставлять на диспансерний облік в обласних лікарсько-фізкультурних   диспансерах, їх  обстежують всі необхідні  для цього   фахівці: терапевт, ендокринолог, невропатолог, офтальмолог, отоларинголог, хірург, травматолог, стоматолог. При необхідності більш детального обстеження спортсмен направляється на консультацію до спеціалістів  більш  вузької  спеціалізації: кардіолог, реабілітолог,  уролог,  дієтолог. Результати обстежень реєструють у лікарсько-контрольній карті   диспансерного спостереження спортсмена /форма 062/.

Після закінчення обстеження лікар робить висновок, в якому  вказує: фізичний розвиток, стан здоров’я /функціональний стан/,  медичну групу, допуск до занять, необхідні консультації  спеціалістів, терміни повторної  явки, рекомендації.

Анамнез життя та спортивний анамнез    відіграє важливу роль в обстеженні  фізкультурників та спортсменів. “Хто вміє добре розпитувати, той вміє добре лікувати ” (Г.А.Захар’їн). Правильно зібраний анамнез значно полегшує завдання обстеження. Звичайно збирають загальний та спортивний анамнез.

Звичайно вивчають умови розвитку, побуту, житлові умови, режим харчування, шкідливі звички, спосіб життя, характер та періодичність харчування. Важливо вияснити вид діяльності, характер навчання чи роботи, перенесені захворювання, травми, операції, наявність в сім’ї спадкових захворювань.

         Для спортивного анамнезу виясняють чи займався обстежуваний фізкультурою та спортом, як довго, чи займається в даний час, яким  видом  спорту, спортивні розряди, спортивні досягнення, характер та періодичність занять, бажання тренуватись, динаміка спортивних результатів  з моменту останнього обстеження /якщо такі були/.

Правильно зібраний анамнез дає можливість орієнтації лікаря щодо стану  здоров’я, ступеня фізичної підготовки, що при подальших обстеженнях дасть можливість оцінити отримані при об’єктивних обстеженнях результати.

         Вивчення  фізичного розвитку, його методи описані  в теоретичному  матеріалі до першої теми. Оцінка  фізичного розвитку проводиться на основі зовнішнього огляду, показників антропометрії та додаткових досліджень  (каліперметрія,  біофотометрія, рентгенографія, сколіозометрія,  та інші.)

Фізичний розвиток оцінюється як правильний чи неправильний /при наявності яких-небудь дефектів тілобудови та постави/.

Антропометричні показники порівнюються з характерними для даного віку, статі,  виду рухової активності стандартами і оцінюється відповідно як “середнє”, “нижче” або “вище середнього”. Необхідно також вказати  ступінь відповідності   фізичного розвитку вибраній спортивній    спеціалізації  та характеру занять, а також виявлені  недоліки та відстаючі показники  з метою вироблення рекомендацій для їх ліквідації в процесі занять оздоровчою фізкультурою чи спортом.

  Дослідження  внутрішніх   органів  починається з вивчення скарг. Особливу увагу необхідно звернути на появу ранніх симптомів захворювань, які нерідко характеризують преморбідний стан. Особливо необхідно звернути увагу на скарги, які можуть  вказувати на розвиток перетренованості (розлади сну, поганий апетит, голо­вокружіння, апатія, зниження спортивних результатів).

 Дослідження внутрішніх органів проводиться по загальноприйнятій методиці. При цьому лікарю необхідно знати  основні  прояви впливу фізичних навантажень на організм.

При проведенні обстежень використовуються інструментальні методи дослідження.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

При оцінці морфофункціональних особливостей організму осіб, що займаються фізичною культурою та спортом необхідно використовувати комплекс інструментальних методів дослідження, які характеризують різні сторони діяльності органів та систем. Інструментальні обстеження  спортсменів проводять як в стані спокою, так  і під час фізичних навантажень.

Серцево-судинна система.

Вимірювання артеріального тиску за методом Короткова – вимірювання сили, з якою кров здійснює тиск на стінки судин.

Електрокардіографія – метод реєстрації електричних струмів (біопотенціалів), які виникають в міокарді при його роботі.

Фонокардіографія – графічна реєстрація акустичних проявів (тонів та шумів) серцевої діяльності.

Полікардіографія – синхронний запис сфігмограми сонних артерій, електрокаріограми у П стандартному відведенні та фонограми з метою визначення скоротливої здатності міокарду, фазової структури серцевого циклу, тобто провести його фазовий аналіз.

Баллістокардіографія – метод, заснований на реєстрації зміщень тіла, зв’язаних з серцевими скороченнями і рухом крові у магістральних судинах, які залежать від сили серцевого скорочення швидкості нагнітання крові та величини систолічного викиду; висоти кров’яного тиску в аорті та легеневій артерії; еластичності стінок магістральних судин, величини венозного тиску, маси циркулюючої крові, пружних властивостей тканин та ін.

Реографія – метод дослідження  кровообігу, в основі якого лежить графічна реєстрація змін омічного опору, зв’язаного з об’ємними коливаннями

кровонаповнення артеріальних судин обстежуваної ділянки.

Кінетокардіографія – запис низько- та ультрачастотних вібрацій грудної стінки в ділянці перикардіальної зони, які виникають у результаті рухів серця на протязі серцевого циклу та потоку крові по магістральних судинах.

Флебографія – запис венного пульсу.

Механокардіографія – комплексне дослідження гемодинаміки шляхом реєстрації тахоосоцилограми та сфігмограми різних артерій.

Біпланова телерентгенокардіметрія – вимірювання об’єму серця за знімками, отриманими при біплановій телерентгенографії.

Ехокардіографія – метод, який заснований на відбитті імпульсного ультразвуку, який направляється через тіло.

 При досягненні анатомічних бар’єрів частина енергії звуку відбивається назад (ехо). Відбитий звук приймається п’єзоелектричним датчиком і після перетворення в електричну енергію реєструється на осцилоскопі і фіксується на фотоплівці. Метод дає можливість визначити об’єм окремих порожнин серця. Їх розміри в період систоли та діастоли, швидкість скорочення та розслаблення міокарду лівого шлуночка; товщину стінок серця та його міжшлуночкової перегородки; швидкість та амплітуду руху мітрального клапану та ін.

Використання математичного аналізу серцевого ритму. В останній час в багатьох галузях фізіології, клінічної, космічної та спортивної медицини використовуються методи математичного аналізу ритму серця, які базуються на вивченні показників його варіабельності та внутрішньої структури. Цей метод дає можливість отримати цінну інформацію про стан нейрогуморальних механізмів регуляції серцевої діяльності та організму в цілому.

Система дихання.

Термін – “органи дихання” умовний. У більш широкому розумінні під диханням розуміють не тільки функцію легень, а і процеси, які забезпечують споживання кисню в тканинах і виділення з організму вуглекислого газу. Інструментальні методи дослідження її функції досить різноманітні.

Спірометрія – визначення життєвої ємності легень з допомогою спірометра. Вивчається максимальна кількість повітря, яке можна видихнути після максимального вдиху.

Спірографія – метод дослідження газообміну з допомогою спірографа: обстежуваний вдихає повітря з апарата і видихає його туди ж. На шляху видихуваного повітря є поглинач вуглекислого газу. На паперовій стрічці, яка рухається реєструється крива запису дихання – спірограма. По ній визначають частоту та глибину дихання, хвилинний об’єм, життєву ємність легень і її функції, споживання кисню в одиницю часу, розраховують дихальні показники та основний обмін.

Пневмографія – метод дослідження дихальних рухів грудної клітки.

    Пневмотахометрія – метод вивчення потужності форсованого вдиху та видиху для вивчення бронхіальної прохідності.

Нервова система.

Електроенцефалографія – метод дослідження головного мозку, заснований на реєстрації електричних потенціалів, які виникають в процесі його життєдіяльності. Електроенцефалограма являє собою сумарну реєстрацію електричної активності багатьох мільйонів нервових клітин з їх відростками, розміщених поблизу відвідних електродів.

Електроміографія – метод дослідження м’язів шляхом реєстрації їх електричного потенціалу.

Ехоенцефалографія – метод дослідження внутрішньочерепних структур з допомогою ультразвукових сигналів, які відбиваються на межах середовищ, які відрізняються своїми фізичними  властивостями (кістка-скальп, мозкова тканина-спинномозкова рідина, мозкова тканина-судинні утворення та ін.).

Реоенцефалографія – метод вивчення гемодинаміки в порожнині черепа шляхом реєстрації пульсових змін судин головного мозку, які виникають у результаті коливання їх кровонаповнення

Рентгенологічні методи дослідження: краніографія, спондилографія, контрастні рентгенологічні методи дослідження.

Дослідження слухового апарату.

Камертональні проби – метод вивчення часу відчуття звучання камертону слуховим аналізатором.

Аудіометрія – метод вивчення гостроти слуху та окремих складових

функції слухового аналізатора (визначення адаптації органа слуху, шумова аудіометрія, ультразвукова аудіометрія, рефлексоаудіометрія, електроенцефалоаудіометрія та ін.).

Дослідження функції вестибулярного апарата.

Обертальна проба Барані – обстежуваного у кріслі Барані з опущеною головою та закритими очима обертають 10 разів за 20 с. Потім вивчають ністагм, соматичні (пальцепальцева, пальценосова проби, відхилення тулуба) і вегетативні реакції (вимірювання пульсу, АТ).

Дослідження системи травлення.

Рентгенологічний метод – дає можливість вивчити стан рухової функції, тонусу, перистальтики шлунка, здатність до евакуації вмісту.

Контрастні рентгенологічні дослідження кишечника дають можливість визначити тонус та здатність до евакуації вмісту.

Електрогастрорграфія – реєстрація потенціалів з м’язів антрального відділу шлунка, яка дає можливість вивчити моторну функцію шлунка під впливом різних подразників (харчовий, фізичний. м’язеве навантаження та ін.).

Гастроскопія – огляд слизової шлунка за допомогою гастроскопа.

Ультразвукова діагностика – вивчення стану органів черевної порожнини з допомогою ультразвукових сигналів.

В спортивній медицині дослідження проводяться в стані спокою, під час фізичного навантаження та після тривалих занять

Сучасне обладнання не тільки реєструє досліждувані показники, але і оцінює та дає висновки за їх результатами, що значно полегшує роботу лікаря.

  Оцінка стану здоров’я  дає можливість вирішити питання допуску до занять і змагань, режим та методику занять.

Для фізкультурників та спортсменів важливими є навіть незначні  відхилення в стані здоров’я, бо під впливом навантажень вони можуть поглибитися і привести до  перевантаження та розвитку різних захворювань, в той час, як у неспортсменів ці відхилення можуть не мати практичного значення в звичайних умовах життя. Тому при найменших підозрах на відхилення в стані здоров’я необхідно проводити додаткові обстеження.

Висновки за результатами вивчення стану здоров’я. Висновки “здоровий” може бути зроблене лише при відсутності яких-небудь /навіть незначних/ скарг та відхилень в стані здоров’я.  Висновки “практично здоровий”   ставиться тоді, коли наявні порушення в стані здоров’я не мають небезпеки для здоров’я у зв’язку з використанням фізичних навантажень І не вимагають спеціальної корекції тренувального режиму.  При цьому в заключенні обов’язково необхідно вказати точний характер виявлених порушень.  При повторних обстеженнях повинна бути звернена увага на динаміку цих змін.

Вивчення   та оцінка функціонального  стану.

Методи вивчення функціонального стану описані в темі 2 та 3. Оцінка функціонального стану проводиться на основі аналізу  і  співставлення всіх проведених досліджень в стані м’язевого  спокою та при функціональних пробах  і  тестах. Функціональний стан  – один із основних показників стану тренованості обстежуваного. Хороший функціональний   стан відображає адекватність використовуваних  навантажень   стану обстежуваного, а недостатній функціональний стан або його порушення вимагають відповідної  корекції   режиму занять. Динаміка  функціонального стану відображає раціональність та  об­грунтованість використовуваного режиму тренувань.

Функціональний стан може бути оцінений як хороший, задовільний,  або з порушеннями ( перевтома,  перетренованість та ін.).

МЕДИЧНИЙ   ВИСНОВОК  ЗА   РЕЗУЛЬТАТАМИ   ОБСТЕЖЕННЯ

Допуск до занять та змагань. На основі оцінки  здоров’я, фі­зичного розвитку та функціонального стану лікар вирішує питання допуску до занять, дає рекомендації по лікуванню, відновленню, режиму та методиці тренувань.

       Допуск до занять та змагань визначається на основі проведеного обстеження з врахуванням показань та протипоказань /в тому числі тимчасового характеру у зв’язку  з перенесеними захворюваннями чи травмами/ до занять тими чи Іншими формами фізичної культури (масова фізкультурно-оздоровча робота, групи здоров’я, заняття по обов’язковій навчальній програмі, спортивне тренування, змагання та інше).

 При наявності тимчасових протипоказань указується термін допуску або тривалості періоду занять із зменшеним навантаженням,  лікар визначає  медичні групи для занять фізичною культурою в навчальних закладах та в групах здоров’я.

Медичні групи для занять фізичною культурою. Особи, що займаються фізичною культурою в навчальних закладах за обов’язковою навчальною програмою, як і  особи середнього та похилого віку для занять у групах здоров’я, розподіляються на медичні   групи .

МЕДИЧНІ ГРУПИ ДЛЯ ЗАНЯТЬ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ.

На основі вивчення стану здоров’я, фізичного розвитку та функціональних можливостей фізультурників визначається медична група для занять фізичною культурою. Для молодих осіб їх є три: основна, підготовча, спеціальна./табл.11)

Табл 11

Медичні групи для занять фізичною культурою

Медична група	Критерії  призначення			Фізичні навантаження
	Стан здоров’я	Фізичний          розвитик	Функціональні можливості
Основна	Практично здорові або з незначними відхиленнями в стані здоров’я	Відповідає віку статі	Відповідають віку,  статі	Займаються по програмах, затвердженими для навчальних закладів. Відвідують спортивні секції.Приймають участь у змаганнях
Підготовча	Практично здорові або з незначними відхиленнями у стані здоров’я	Знижений	Знижені	Займатися за тими ж програмами. Відвідують додаткові заняття. Здають нормативи у більш пізні терміни
Спеціальна	Відхилення у стані здоров’я постійного або тимчасового характеру, які вимагають обмеження фізичного навантаження, допущених до виконання навчальної та виробничої діяльності	Знижений	Знижені	Займаються по спеціальних програмах. Звільнення від здачі деяких нормативів

Спеціальна медична група поділяється на групу А до якої відносяться особи з хронічними захворюваннями, які стоять на диспансерному обліку та групу Б, до якої відносять осіб з незворотніми захворюваннями опорно-рухового апарату (інваліди).

Завдання регулярних занять фізичною культурою – сприяти покращенню стану здоров’я, фізичного розвитку та функціональних можливостей особи і поступового переходу до занять в основній медичній групі.

Осіб середнього та похилого віку, які займаються фізичною культурою розподіляють на три групи: основну, підготовчу та спеціальну.

Основна (І) група. До неї зараховують осіб середнього та похилого віку без відхилень у стані здоров’я при достатній фізичній підготовленості. Вони займаються у групах загальної фізичної підготовки, можуть приймати участь у змаганнях та здавати нормативи, що відповідають віку.

Підготовча (ІІ) група. До неї зараховують осіб середнього та похилого віку з незначними відхиленнями у стані здоров’я, зумовленими віковими змінами, але без істотних функціональних розладів. Вони можуть займатися у групах загальної фізичної підготовки за програмами, складеними для відповідних вікових груп.

Спеціальна (ІІІ) група. До неї відносять осіб середнього та похилого віку з відхиленнями у стані здоров’я та функціональними розладами, зумовленими віковими змінами. Вони займаються лікувальною фізкультурою.

При визначенні медичної групи кожна особа вимагає індивідуального підходу. Орієнтовні показання для призначення медичної групи при деяких відхиленнях у стані здоров’я відображені у таблиці 12.

Табл иця 12.

ОРІЄНТОВНІ ПОКАЗАННЯ ДЛЯ ПРИЗНАЧЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГРУПИ ПРИ ДЕЯКИХ ВІДХИЛЕННЯХ В СТАНІ ЗДОРОВ‘Я

Назва, форма і стадія захворювання.	Медичні групи.
	Основна.	Підготовча.	Спеціальна.	Заняття ЛФК.
1) Ураження серцевого м‘язу:
а) Реконвалісценсія після перенесеного ревматичного міокардиту.	Призначають при загальному задовільному стані здоров‘я, через 2 роки після приступу	Призначають не раніше ніж через рік після приступу при відсутності клінічних ознак ураження серця і суглобів.	Призначають не раніше ніж через 8-10 міс. після припинення приступів при відсутності явищ, що свідчать про активність процесу чи недостатності кровообігу.	Призначають в гострому періоді і в перші місяці після закінчення гострого приступу.
б) Міокардіодистрофія інфекційно-токсичного походження.	Призначають при задовільному загальному стані через 12 міс. після закінчення гострого періоду.	Призначають не раніше ніж через 6 міс. при відсутності клінічних ознак ураження серця.	На початку відвідування школи ( учбового закладу).
2. Ураження клапанного апарату серця:
а) Недостатність мітрального клапана.	Не призначається.	Призначається не раніше ніж через 2 роки після стихання активного ревматичного процесу, при хорошій реакції на фізичне навантаження, після попередніх успішних занять фізичними вправами в спеціальній групі.	Призначається не раніше ніж через 10-12 міс.після закінчення гострого і підгострого ендокардиту, при відсутності явищ активності ревматичного процесу, недостатності кровообігу.	Призначають в перші місяці після гострого періоду, при недостатності кровообігу, при ознаках активності ревматичного процесу.
Б. Мітральний стеноз ураження аортального клапана, комбіновані клапанні вади серця.	Не  призначається.	Не призначають.
3)Вроджена серцево-судинна патологія. Вроджені вади без цианозу і без ознак недостатності кровообігу.	Не призначається	Не призначається.	Призначається при відсутності ознак перенавантаження правого шлуночка і гемодинамічних розладів.	Произначають при наявності ознак перенавантаження правого шлуночка при гемодинамічних розладах (вирішують строго індивідуально).
4)   Післяопераційний період після хірургічного втручання при вадах серця).	Не призначається	Не призначається.	Призначають строго індивідуально при умові попередніх успішних занять не менше 1 року ЛФК.	Призначають в до- і післяопераційному періоді на протязі 1 року після операції
5)Кардіотонзилярний синдром, (загрожуючі по ревматизму)	Не призначається призначається	Призначають через 1 рік після загострень захворювання.	Призначають при повторних частих стрептококових захворюваннях і неясних симптомах змін з боку серця – серцебиття, задишка, кардіалгія, систолічний шум на верхівці без змін розмірів серця, зі скаргами на біль в суглобах.	Не призначають.
6) Хронічна пневмонія.	1 стадія – призначають при довготривалій ремісії на протязі не менше 1 року.	1 стадія – призначають через 1 – 2 міс. після загострення, при відсутності остаточних явищ загострення.	2 стадія – призначають через 1–2 міс. після загострення.  1 стадія – при остаточних явищах загострення.  3 стадія – при відсутності явищ дихальної і серцево – судинної недостатності, нормальній температурі, не раніше ніж через 1-2 міс. після загострення, при умові попередніх занять ЛФК.	Призначають при частих приступах, вторинних змінах в легенях при явищах дихальної чи серцево- судинної недостатності.
7) Бронхіальна астма.	Призначають не раніше 2 років після останнього приступу при хорошому стані.	Призначають не раніше ніж через 1 рік після останнього приступу при відсутності вторинних змін в легенях і явищ дихальної недостатності в спокої і при фізичних навантаженнях.	Призначають при відсутності явищ дихальної  недостатності в спокої , якщо приступи проходять не важко і бувають не частіше 1-2 рази в рік. Заняття  будувати з врахуванням методики ЛФК при цьому захворюванні.	Призначають при частих приступах, вторинних змінах в легенях, при явищах дихальної чи серцево-судинної недостатності.
8) Операція на легенях у зв‘язку з хронічними неспецифічними захворюваннями:	Не призначається.	Призначають через 1 рік після операції при нормальному протіканні післяопераційного періоду, при відсутності рецидивів захворювання, явищ дихальної і серцево-судинної недостатності, при звадовільній адаптації на заняттях в спеціальній групі чи в кабінеті ЛФК.	Призначають через 4-6 міс. після операції при нормальному протіканні післяопераційного періоду, при відсутності дихальної чи серцево-судинної недостатності при наявності задовільної адаптації до фізичного навантаження, також при відсутності рецидивів захворювання.	Після лобектомії чи сегментарної резекції легень при нормальному протіканні післяопераційного періоду слід рекомендувати заняття в кабінеті ЛФК за місцем проживання на протязі не меньше 4-6 міс.
А. Лобектомія і сегментарна резекція  легені.
б. Видалення  легені.	Не призначається.	Не призначається.	Заняття в цій групі дозволені не раніше ніж через 1 рік при умові нормального протікання післяопераційного періоду, відсутності рецидивів захворювання і явищ дихальної, серцево-судинної недостатності при умові хорошого перенесення занять ЛФК.	Заняття ЛФК за місцем проживання потрібно обов‘язково рекомендувати  відразу після виписки зі стаціонару на протязі 1 року.
9) Туберкульоз легень.	Призначають при туберкульозній інтоксикації без вогнищевих уражень і при відсутності ознак гострого процесу і відсутності дихальної недостатності.	Призначають при сприятливому протіканні післяопераційного періоду, компенсованому вогнищевому, відсутності дихальної недостатності (поза загостренням).	Призначають при сприятливо протікаючому і компенсованому чи субкомпенсованому процесі і дихальній недостатності 1стадії.	Вирішують індивідуально.
10)  Хронічний гастрит, ентерит, коліт.	Не призначають.	Призначають при загальному задовільному стані.	Призначають при задовільному загальному стані при відсутності загострень на протязі 6 міс.	Призначають при нерізко виражених ознаках виснаження чи інтоксикації. При загостреннях – перерва в заняттях.
11)  Виразкова хвороба.	Не призначають.	Не призначають.	Призначають не раніше ніж через 1 рік після закінчення лікування при усуненні клінічних проявів хвороби.	Призначають при відсутності кровотечі чи різкого частого  болю, що викликає необхідність в систематичному лікуванні.
12) Хронічний нефрит, нефрозонефрит, пієлонефрит.	Не призначають.	Не призначають.	Призначається при компенсованій нирковій функції поза періодом загострення і при відсутності значних змін в стані серцево-судинної системи.	На період лікування тимчасове припинення занять. Призначають при компенсованій нирковій функції поза періодом загострень і при помірному підвищенні АТ (не вище 160/ 95 мм. рт. ст.), або при недостатності кровообігу     1 ступеня.
13) Гемофілія, хвороби Верльгофа, Шенлейна-Геноха.	Не призначають.	Не призначають.	Не призначають.	Може бути призначено тільки при дуже легких формах.
14)Ендокринні захворювання (гіпертиріози, діабет, ожиріння і інш.)	Не призначають.	Призначають при легких і незначних порушеннях, якщо фізичний розвиток і працездатність.	Призначають при мало виражених порушеннях, що тягнуть за собою відставання в фізичному розвитку (мінус 1-2d або лише значне ожиріння), маса мінус 2-3d в порівнянні звіковими стандартами при відсутності інших ендокринних порушень.	Призначають при різних порушеннях.
15)  Відставання фізичного розвитку ( при відсутності ендокринних порушень).	Не призначають.	Призначають при величинах росту і маси в межах мінус 2d в порівнянні з віковими стандартами.	Призначають при наявності росту і маси значно нижче вікових стандартів ( мінус 2d і більше).	Не призначають.
16) Грижа пахова, стегнова, апендицит. Переломи кісток.	Призначають не раніше ніж через пів року, рахуючи від відновлення занять після операційного втручання.	Призначають на протязі пів року після відновлення занять фізичними вправами в учбовому закладі.	Призначають на протязі пів року після операції.	Призначають в післяопераційний період.
17) Сколіоз і порушення постави.	Призначають при сколіозах і порушеннях, постави викликаних недоліками організації шкільного і домашнього режиму, бажані додаткові до звичайних уроків заняття корегуючою гімнастикою.	Не призначають.	Не призначають.	Призначають при сколіозах з паталогічною етіологією після рахіту, поліємієліту та інш. Юнацький кіфоз і деякі інші порушення постави– за призначенням лікаря-ортопеда.
18) Вроджені і набуті деформації опорно-рухового апарату.	Призначають при відсутності порушень рухових функцій.	Призначають при нерізко виражених порушеннях рухових функцій.	Вирішують індивідуально.	Призначають при значних порушеннях функцій.
19) Остаточні явища і наслідки закритих травм черепа.	Не призначають.	Призначають при незначних порушеннях рухової функції не раніше ніж через рік занять в спеціальній групі.	Призначають при значних порушеннях рухової функції.	Призначають при значних порушеннях рухових функцій.
20) Паралічі, парези, гіперкінези після різних захворювань нервової системи ( енцефаліт, менінгіт, церебральні дитячі паралічі, поліомієліт.)	Не призначають.	Не призначають.	Вирішується індивідуально.	Рекомендують систематичні заняття ЛФК.
21) Прогресуючі м‘язеві дистрофії.	Не призначають.	Не призначають.	Призначають при початкових стадіях хвороби.	Рекомендується ЛФК.
22) Епілепсія.	Не призначають.	Не призначають.	Призначають при рідких приступах.	Не призначають.
23) Хронічні захворювання верхніх дихальних шляхів.	Призначають при відсутності суттєвих порушень носового дихання.	Призначають при помірних порушеннях носового дихання.	Призначають при частих загостреннях хронічних захворювань.	Не призначають.
24) Хронічний отит з перфорацією барабанної перетинки.	Протипоказані заняття плаванням, а при частих загостреннях – також і лижами.	Призначають при відсутності порушення функції слуху.	Призначають при гнійних процесах.	Не призначають.
25) Аномалія рефракції.	Менше ± 3D з гостротою зору 0,5 і вище без корекції. При гостроті зору 0,5 і вище тільки з корекцією.	Менще ± 3D при гостроті зору нижче  0,5 з корекцією. Від ± 3,0 до ± 6,0 не залежно від гостроти зору.	+7D і більше незалежно від гостроти зору. При наявності змін очного дна і помутніння шкловидного тіла обов‘язкове заключення офтальмолога.
26) Захворювання слізних шляхів що супроводжується сльозотечею.	Притипоказані (або обмежені ) заняття на відкритому повітрі.	Не призначають.	Не призначають.	Не призначають.

Рекомендації   щодо    лікувально-профілактичних та реабілітаційних заходів дають при наявності якихось порушень в здоров’ї. В цих випадках в заключенні повинні бути дані чіткі конкретні рекомендації по їх усуненню – вид і характер лікування /амбулаторне, стаціонарне, санаторно-курортне, з відривом від занять, з обмеженням навантаження чи у звичайному  тренуючому режимі/ терміни проведення лікування, його тривалість, дозування процедур, медикаментозних   призначень та Інше. Важливо вказати міри профілактики, направлені на підвищення специфічної та неспецифічної стійкості організму, попередження захворювань, травм, перенапруження.  При необхідності дають рекомендації щодо побутового режиму, режиму тре­нувань та відпочинку, вітамінізації, гігієнічних процедур, використання фізичних факторів, використання  відновних засобів після інтенсивних тренувань та змагань.

На основі цих рекомендацій лікар разом з тренером складає план лікувально-профілактичної роботи і реабілітації, який є обов’язковою складовою загального плану підготовки  фізкультурника чи спортсмена.

При повторних обстеженнях у залежності від динаміки коректуються  рекомендовані   заходи.

Рекомендації щодо повторної явки.  Необхідно вказати терміни   наступного медичного  огляду. В навчальних закладах медичний огляд фізкультурників проводиться не рідше 1  разу на рік. Членів спортивних секцій та осіб, віднесених до підготовчої групи необхідно оглядати не рідше 2 разів на рік. Особи віднесені до спеціальної групи необхідно оглядати не рідше 1 разу в квартал /це питання вирішується індивідуально/. Окремим особам лікар може призначити додатковий огляд навіть через декілька днів, щоб детальніше розібратися в стані здоров’я, уточнити діагноз та інше.

Направлення до спеціаліста – необхідна міра  для  більш детального обстеження, особливо спортсменів вищих розрядів коли потрібна  консультація фахівця  чи більш  поглиблене  обстеження  /офтальмолог, оториноларинголог, акушер-гінеколог та інше. /В цій же графі відмічається направлення в лабораторію, рентгенкабінет, на електрофізіологічні методи дослідження та інше.

З результатами лікарського обстеження повинен бути ознайомлений фізкультурник чи спортсмен, та його тренер чи викладач.

ФІЗИЧНА ПРАЦЕЗДАТНІСТЬ

Фізична працездатність – потенційна здатність людини проявити максимум фізичного зусилля при статичній, динамічній та змушеній роботі.

Фізична працездатність являється інтегративним вираженням можливостей людини, входить в поняття його здоров’я і характеризується рядом об’єктивних факторів. До них відносяться: тілобудова і антропометричні показники: потужність і ефективність механізмів енергопридукції аеробним і анаеробним шляхом; сила і витривалість м’язів, нейром’язова координація; стан опорно-рухового апарату; нейроендокринна регуляція як процесів енергоутворення , так і використання наявних  в організмі енергоресурсів; психічний стан.

У повсякденному житті і професійній діяльності людина використовує лише невелику частину фізичної працездатності. На більш високому рівні вона проявляється в спорті, в боротьбі за життя, в небезпечних умовах межі фізичних можливостей людини виявляється ще вищими.

Для кількісної оцінки фізичної працездатності використовують одиниці роботи: кілограмометр  (ким), вати (Вт), джоулі, ньютони (Н). 1 Вт = 6,12 кгм/хв.

Кількісна оцінка фізичної працездатності необхідна: для оцінки функціональних резервів організму при організації фізичного виховання населення, у самодіяльному спорті та спорті високих досягнень; при підборі, плануванні і прогнозуванні навчально-тренувальних навантажень спортсменів; при визначенні рухового режиму хворих в клініках і центрах реабілітації та при оцінці ефективності фізичної реабілітації хворих; при визначенні ступеню індивідуальності у лікарсько-трудовій експертизі; для диференціальної діагностики окремих захворювань, визначення вірогідності розвитку серцево-судинних, в першу чергу  виявлення доклінічних форм коронарної недостатності, прогнозування протікання захворювань.

Розрізняють загальну та спеціальну фізичну працездатність. Остання залежить від спортивної спеціалізації. У різних людей фізична працездатність різна. Вона залежить від спадковості та зовнішніх умов: професії, рівня або характеру фізичної активності, виду спорту та ін.

Для тестування фізичної працездатності використовують різні пристрої: велоергометр,

 тредміл (доріжка, що пересувається), тредбан (барабан, що обертається), різноманітні сходинки для степ-ергометрії,

 ергометри човникового типу та ін.  На кожному з них можна моделювати навантаження різного характеру та потужності.

Для тестування фізичної працездатності використовують навантаження: східчасте зростання навантаження без періоду відпочинку; безперервне чи майже безперервне зростання навантаження до певного рівня з подальшим рівномірним навантаженням на цьому рівні; одномоментне рівномірне безперервне навантаження.

В спортивно-медичній практиці використовують проби з мінімальними, субмаксимальними та максимальними навантаженнями (табл. 8)

Табл.8

Порівняльна характеристика субмаксимальних та мінімальних навантажень

(за А.І.Журавльовою, Н.Д. Граєвською, 1993)

Навантаження	Переваги	Недоліки
Субмаксималь ний	Доступність для обстежуваних різного рівня підготовки і для багатьох категорій хворих. Задане навантаження виконується незалежно від суб’єктивного відношення обстежуваного. Не викликає надмірної втоми та негативного відношення обстежуваного	Недостанє навантаження для спортсменів, які тренуються з переважним проявом витривалості. Не виявляє функціонального резерву та істинних можливостей обстежуваного
Мaксимальне	Виявляє істинні можливості організму і його функціональні резерви. Характеризує аеробну продуктивність і максимальне споживання кисню. Виявляє функціонально слабі ланки, які обмежують досягнення найвищої працездатності	Виснажливий характер роботи, важкість виконання для слабо підготовлених осіб і хворих, для представників складно-технічних і деяких інших видів спорту. Неможливість частого виконання (особливо у період змагань) при динамічних спостереженнях. Ризик ускладнень (особливо  у недостатньо підготовлених осіб, у хворих, в несприятливих  умовах середовища). Відносна суб’єктивність у визначенні межі – відмови від роботи

Максимальні тести передбачають збільшення навантаження до досягнення межі аеробної здатності (максимального споживання кисню). Використовування таких навантажень зв’язане з певним ризиком, тому в клінічних умовах вони використовуються в спортивній медицині та при фізіологічних дослідженнях.

Найчастіше використовуються субмаксимальні навантажувальні тести, які вимагають менших зусиль, приблизно в межах 75 % максимально допустимих навантажень: розроблені методи проведення цих досліджень, забезпечення їх безпеки, створені точні фізіологічні способи оцінки результатів, включаючи розрахунки максимального споживання кисню та максимальної роботи.

Основні протипоказання для проведення субмаксимальних навантажень: серцева недостатність ІІ-ІІІ стадії, активний ревмокардит, період реконвалесценції після гострих інфекційних захворювань, часті приступи стенокардії, загроза виникнення чи свіжий інфаркт міокарду, відновний період на протязі 3 місяців після інфаркту міокарду, порушення ритму серцевої діяльності, злоякісні новоутворення, хвороби крові, гіпертонічна криза, вади серця.

Показаннями для припинення проведення навантажувальних тестів

Клінічні ознаки: приступ стенокардії (навіть при відсутності змін на ЕКГ), виражена задишка, надмірна втома та збудження, блідість або ціаноз шкіри лиця, холодний піт, погіршення координації рухів, надмірне підвищення або зниження артеріального тиску, відмова обстежуваного від продовження досліджень.

Електрокардіографічні ознаки: виникнення частих екстрасистол (4:40) та інших виражених порушень ритму (пароксизмальна тахікардія, миготлива аритмія); виражене порушення передсердно-шлуночкової та внутрішньошлуночкової провідності; зміщення вниз сегменту ST більш 0,2 мВ  що супроводжується його опущенням в протилежних відведеннях; інверсія або виникнення загостреного чи піднятого зубця Т зі збільшенням амплітуди більше, ніж у 3 рази порівняно з вихідним рівнем; зменшення амплітуди зубця R  не менше, ніж на 50 % від його величини у стані спокою.

При відсутності патологічних відхилень у процесі тестування показаннями для припинення навантаження є досягнення обстежуваним верхньої частоти серцевих скорочень

Верхня межа частоти серцевих скорочень

в субмаксимальних навантажувальних тестах

Вік	Межа частоти серцевих скорочень
20-29	170
30-39	160
40-49	150
50-59	140
60 і більше	130

Ускладнення при проведенні субмаксимальних навантажувальних тестів спостерігається дуже рідко і не являються протипоказаннями для обмеження використання цього методу у практичній медицині. При цьому  треба дотримуватись певних вимог.

Вимоги до проведення навантажувальних тестів:

1. Правильний відбір контингенту осіб для проведення навантажувального тестування: анамнез, об’єктивні дані, ЕКГ та ін.

2. Правильний вибір навантажувальних тестів.

3.  Постійний контроль під час проведення тестів: суб’єктивні відчуття, зовнішні  прояви втоми, частота серцевих скорочень, частота дихання, артеріальний тиск, електрокардіографія та ін.

4. Поступове зниження навантаження після закінчення тесту (для попередження ортостатичної гіпотонії)

5. Контроль за обстежуваним (у тому числі ЕКГ) 5-6 хвилин після закінчення проби.

6. Навантажувальні тести проводяться в присутності лікаря: він веде спостереження під час тестування, дає вказівки до його припинення

7. Крім обладнання, необхідного для безпосереднього проведення навантажувальних  тестів в кабінеті лікаря повинні бути засоби , необхідні для проведення реанімаційних заходів (дефібрилятор, прибор для проведення штучного дихання, шприці та медичні препарати для надання невідкладної медичної допомоги: протиаритмічні, спазмолітичні засоби, пресовані аміни, строфантин, розчин глюкози та ін).

8. Обслуговуючий персонал повинен володіти навичками  надання невідкладної допомоги.

МЕТОДИ ВИЗНАЧЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ

         Існують прямі та непрямі, прості та складні методи визначення фізичної працездатності (РWC). До числа простих методів відносять пробу Руф’є (описану у попередньому розділі). У практиці  найчастіше використовуються субмаксимальний тест  PWC_170, тест Наваккі, тест Купера, Гарвардський степ-тест та ін.

СУБМАКСИМАЛЬНИЙ ТЕСТ PWC –170

PWC₁₇₀ – абревіатура складена з перших букв виразу Physical Working Capacity (фізична працездатність).  Тест рекомендований ВООЗ для визначення фізичної працездатності для фізкультурників та спортсменів. Тест об’єктивний, простий, помірної інтенсивності.

Тест використовується з метою визначення ступеня працездатності організму при пульсі 170 за хвилину. Вибір саме цієї частоти зумовлений наступним: зона оптимального функціонування серцево-судинної системи в процесі виконання  м’язового навантаження знаходиться в межах 170-190 уд/хв.; взаємозв’язок між ЧСС і потужністю виконаного фізичного навантаження зберігає лінійний характер до 170 уд/хв.; при більш високій ЧСС лінійний характер залежності порушується внаслідок  активації анаеробних (гліколітичних ) механізмів м’язової діяльності.

Тест носить назву субмаксимального тому, що не дається навантаження до ЧСС уд/хв. (бо занадто  велике, тому небезпечне), а два менших навантаження. Потім графічним чи математичним методами і визначають, яку величину потужності навантаження особа змогла б виконати при ЧСС, рівній 170 уд/хв.

Для проведення субмаксимального тесту PWC₁₇₀  використовується на велоергометрі або сходження на сходинку (степ-тест).

Методика проведення тесту PWC₁₇₀ за допомогою велоергометра. Обстежуваному рекомендують виконати 2 навантаження відносно невеликої потужності (W₁  та W₂) тривалістю 5 хвилин кожна з 3-хвилиною перервою  між ними. Частота педалювання 60-75 обертів за хвилину. В кінці кожного навантаження (за останні 30 с) визначають ЧСС.

Для цього, крім аускультативного методу використовують електрокардіографію, пульсотахометрію та ін. Подвоюючи ці числа, одержують ЧСС за 1 хв.  (f₁  та f₂).

Вибір першого навантаження залежить від маси тіла, спортивної спеціалізації Важливою умовою досягнення високої результативності проби PWC₁₇₀  є досягнення після першого навантаження ЧСС 100-120 удів, після другого – 145-160, різниця між ними повинна бути не меншою, ніж 40 удів.

С.Б.Тіхвінського, Я.Н.Бобко (1991) рекомендують для юних спортсменів потужність першого навантаження 1 Вт/кг маси тіла (або 6 кгм/хв.), потужність другого навантаження – 2 Вт/кг маси тіла (12 кгм/хв.). Якщо після другого навантаження пульс не досягає 150 удів, визначається третє навантаження (2,5-3,0 Вт/кг маси тіла або 15-18 кгм/хв.

У дітей молодшого шкільного віку, менш підготовлених осіб та хворих визначають рівень фізичної працездатності при ЧСС 150 удів – PWC₁₅₀. У цього випадку дається менша за потужністю друге навантаження (1,5 Вт на 1 кг маси тіла, а не 2), що робить пробу практично доступною майже для всіх осіб, які займаються оздоровчою та лікувальною фізичною культурою.

Оцінку тесту PWC₁₇₀ можна вести двома способами: графічним та математичним.

При графічному методі на осі ординат відкладають значення частоти пульсу (за хвилину), на осі абсцис –  потужність роботи (в кгм/хв. чи Вт). Відмічається значення потужності та частоти пульсу при першому та другому м’язовому навантаженні. Отримані дві точки з’єднують прямою, яка продовжується до перетину з горизонтальною лінією, проведеної через значення частоти пульсу в 170 удів. З точки перетину опускають перпендикуляр на вісь абсцис і визначають потужність роботи  при частоті пульсу в 170 удів.

Визначення субмаксимального тесту РWC₁₇₀ з допомогою сходинки. При відсутності велоергометра та для спортсменів окремих видів спорту застосовують степ-тест, сходження  на сходинку. Виконана робота за одиницю часу може бути точно визначена при цьому за формулою:

                 W = P  x  h x n x 1,33

де W – навантаження (кгм/хв.), З – маса тіла (кг), h – висота сходинки (м), n – кількість підйомів за 1 хв, 1,33 – поправочний коефіцієнт на фізичні витрати, пов’язані зі спуском із сходинки, які складають 1/3 витрат на підіймання. Отриманий результат у кгм/хв. для переводу у вати необхідно розділити на 6, оскільки 1 вт = 6 кгм/хв.

У здорових нетренованих чоловіків величина PWC₁₇₀  коливається в межах 120-180 Вт (в середньому 2,8 Вт/кг), у жінок – 75-125 (2,0 Вт/кг). У спортсменів цей показник вищий в два і більше разів.

Визначення фізичної працездатності по тесту PWC₁₇₀ при поглиблених диспансерних обстеженнях та при динамічних спостереженнях за спортсменами вимагає специфічних для того чи іншого виду спорту навантажень (біг, сходження на сходинку, специфічні навантаження в умовах тренувань).

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ПРОБИ

1. Визначення медичного та спортивного анамнезу досліджуваного, антропометричні вимірювання і  (при необхідності) інші дослідження в стані спокою.

2. Підготовка апаратури (велоергометра, електрокімографа та засобів надання невідкладної допомоги) до роботи.

3. Визначення ЧСС, артеріального тиску, частоти дихання в стані спокою.

4. Перше навантаження (W₁). Тривалість 5 хв. Потужність роботи підбирається згідно таблиці, частота педалювання 60-75 (на кафедрі прийнято 60) обертів за 1 хв.

5. Визначення ЧСС при першому навантаженні на протязі останніх 30с. Роботи, подвоюючи отриману цифру визначаємо ЧСС за 1 хв. ( f₁ ).

6. 3 хвилини відпочинку.

7. Друге навантаження (W₂). Потужність другої роботи визначається за таблицею по результатах ЧСС за останні 30 с. першого навантаження. Тривалість роботи та частота педалювання та ж, що і при першому навантаженні. Проба проводиться під постійним контролем лікаря.

8. Визначення ЧСС за останні 30 с. другого навантаження, подвоюючи отриману цифру перемножуємо на 2,  визначаючи ЧСС за 1 хв ( f₂ ).

9.     Розрахунки індивідуальної величини PWC 170 графічним та математичним методами.

Гарвардський степ-тест

Гарвардський степ-тест запропонований вченими Гарвардського університету для обстеження юнаків, які направляються на службу у збройні сили.

Гарвардський степ-тест використовується для визначення фізичної працездатності, адаптаційної здатності організму  до фізичних навантажень. Він заснований на реєстрації ЧСС після дозованого фізичного навантаження і дає можливість визначити хід відновних процесів.

Методика проведення тесту: досліджуваний здійснює сходження на сходинку висотою 50 см для чоловіків,

43 см для жінок.

Методика проведення тесту: досліджуваний здійснює сходження на сходинку. Висота сходинок і час сходження залежить від віку, статі, фізичного розвитку обстежуваного. Для чоловіків – 50 см, для жінок – 43 см, для юнаків та підлітків – 45, для дівчат – 40 см. Дорослі здійснюють сходження на протязі 5 хв., підлітки та дівчата – 4 хв. Частота підйому 30 сходжень на хвилину, яка регулюється метрономом, настроєним на 120 ударів на 1 хв. На кожний удар метронома обстежуваний виконує один рух: 1 – ставить одну ногу на сходинку, 2 – ставить другу ногу, піднявшись на сходинку, 3 – опускає ногу, з якої почав сходження, 4 – приставляє другу ногу. Кожне сходження та опускання повинне починатися весь час з однієї і тієї ж ноги.

Якщо обстежуваний  не зможе продовжувати сходження на протязі зазначеного часу, можна припинити пробу, реєструється час.

Зважуючи на значне фізичне навантаження під час фактичного сходження час проведення проби лікар повинен уважно слідкувати за появою ознак втоми, щоб попередити виникнення перевантаження у досліджуваного. Першими ознаками виникнення втоми є порушення координації рухів.

Оцінка результатів проби. Після закінчення проби обстежуваний сідає і відпочиває сидячи. У нього підраховують ЧСС за перші 30 с  2,3,4 хвилини відновного періоду. Результати тестування підставляють у рівняння:

             t x 100

ІГСТ =(f₁+f₂+f₃) x 2

де ІГСТ – індекс Гарвардського степ-тесту, t – час сходження на сходинку у заданому темпі в секундах ( при  повністю виконаному 5 хвилинному навантаженні це 300 с), f₁, f₂, f₃ – частота пульсу за перші 30 с відповідно на 2, 3, 4 хвилині відновного періоду. Оцінка отриманих результатів проводиться згідно таблиці

Оцінка результатів Гарвардського степ-тесту

Індекс Гарвардського степ-тесту	Оцінка фізичної тренованості
Менше 55	Погана
55-64	Нижче середньої
65-79	Середня
80-89	Добра
90 і більше	Відмінна

 

Підвищення рівня фізичної тренованості супроводжується підвищенням ІГСТ. У спортсменів ці показники вищі, ніж у нетренованих, що свідчить про зростання про зростання адаптаційних можливостей до фізичних навантажень. У спортсменів, що тренуються циклічними видами спорту з навантаженнями “на витривалість” ІГСТ більший, ніж у інших.

Зважаючи на значне фізичне навантаження  під тесту, він може використовуватися лише для достатньо фізично підготовлених осіб. Людям старшого і похилого віку призначати його не рекомендується.

Тест Наваккі

Тест Наваккі відноситься до тестів з максимальним навантаженням. Вони характеризуються виконанням до межі, здатності продовжувати роботу. Використовується безперервне, східчасто зростаюче навантаження. Визначається час, протягом якого особа зможе  виконувати навантаження певної потужності, яка залежить від маси тіла. Тест простий, достатньо інформативний, виконується на велоергометрі.

Методика проведення тесту Наваккі. Обстежуваному пропонується виконати вихідне навантаження, яке може визначатися в залежності від маси тіла (1 Вт/кг маси тіла) або ж згідно рекомендаціям ВООЗ: для дітей та жінок 25 Вт (150 кгм/хв.), для чоловіків – 50 Вт (300 кгм/хв.). Після виконання роботи указаної потужності на протязі 2 хвилин, не припиняючи педалювання, пацієнту збільшують навантаження на  Вт/кг (або 25-50 Вт за рекомендацією ВООЗ). Навантаження кожні 2 хвилини збільшується на указану величину до тих пір, поки досліджуваний зможе виконувати роботу. Наприклад, маса обстежуваного 70 кг, початкове навантаження вибирають 70 Вт. Ледарює 2 хвилини. Навантаження збільшують на 70 Вт. Ледарює 2 хвилини. Добавляється ще 70 Вт (тобто вже 210 Вт). Ледарює ще 2 хвилини. Добавляють ще 70 Вт (тобто вже 280 Вт). Обстежуваний педалював 1 хвилину і відмовився продовжувати роботу.

Фізична працездатність оцінюється по максимально досягнутій потужності та утриманні її на протязі 2 хвилин. У нашому випадку останнє навантаження, яке витримав обстежуваний на протязі 2 хвилин було 210 Вт, тобто фізична працездатність – 210 Вт.

Нормальна працездатність у нетренованих вважається навантаження 3 Вт/кг, яке утримується на протязі 2 хв, що відповідає максимальному споживанню кисню (МСК) 42-44 мл/хв. Подібний рівень фізичної працездатності (за даними Г.Л.Апанасенка) мали всього 5-8 % чоловіків європейської частини колишнього Радянського Союзу.

Тест Наваккі може використовуватися як для обстеження спортсменів, так і для фізкультурників і людей  середнього та похилого віку. Для останніх початкове навантаження – 0,25 Вт на кілограм маси тіла (з розрахунку на нормальну щодо віку масу тіла)

МАКСИМАЛЬНЕ СПОЖИВАННЯ КИСНЮ

Споживання кисню – сумарний показник, який відображає функціональний стан серцево-судинної та дихальної систем. Значення цього показника в фізіологічній та клінічній практиці особливо велике тому, що є достатні можливості його прямого та непрямого визначення.

При зростанні інтенсивності обмінних процесів під час фізичного навантаження необхідне значне збільшення споживання кисню. Це вимагає підвищення функції серцево-судинної та дихальної системи. Споживання кисню зростає пропорційно збільшенню навантаження, але наступає межа, при якій подальше збільшення навантаження не супроводжується збільшенням споживання кисню. Цей   рівень називається максимальним споживанням кисню (МСК).

Величина максимального споживання кисню – це найвищий рівень аеробного обміну при фізичному навантаженні. Вище цієї межі працюючі м’язи опиняються в умовах недостатнього постачання киснем, в них наростають анаеробні обмінні процеси. Таким чином, максимальне споживання кисню являється показником аеробної здатності організму.

Максимальне споживання кисню (аеробна здатність) залежить від резервів серця, можливостей кровопостачання працюючих м’язів, кисневої ємності крові, стану легеневої вентиляції, дифузної здатності легень та інших показників, тобто від фізіологічного стану організму, а також від типу навантаження, маси м’язів, що приймають участь у роботі.

Величина МСК являється важливим показником, який характеризує максимальну продуктивність системи транспорту кисню, фізичну працездатність, граничні можливості (потужність) аеробного енергоутворення (максимальної аеробної здатності). Високі  показники МСК свідчать про високий серцевий, дихальний, ендокринний та  інші фізіологічні   резерви організму, іншими словами – високого рівня соматичного здоров’я індивіду. В процесі тренувань збільшуються адаптаційні можливості, підвищується аеробна здатність, зростає рівень соматичного здоров’я.

Максимальне споживання кисню визначається в літрах на хвилину (л/хв.). У зв’язку з тим, що воно пропорційне масі тіла, для отримання порівняльних показників його часто відносять до 1 кг маси тіла обстежуваного (мл/хв/кг.).

Пряме визначення МСК. Досліджуваний виконує ступенеподібно  зростаюче безперервне навантаження до неможливості продовжувати роботу. Навантаження дозується при допомозі велоергометра чи інших специфічних для спортсмена навантажень. При цьому з допомогою  газоаналізатора визначають величину споживання  кисню. Метод може використовуватися в лабораторних умовах, є досить складною процедурою.

Непряме визначення МСК. Воно використовується в оздоровчих тренуваннях та масовому спорті. Найбільш  поширеним з розрахунок МСК за методом Астранда. Обстежуваний виконує дозоване субмаксимальне навантаження на велоергометрі чи здійснює сходження на сходинку висотою 40 см для чоловіків і 33  см для жінок на протязі  5 хв. (6 не менше). Частота сходження – один рух на один удар метронома, який налаштований на 90 уд/хв. Для велоергометричного дослідження підбирають таке навантаження, щоб в кінці навантаження ЧСС досягала рівня між 120 і 170 уд/хв. Для визначення МСК користуються номограмою Астранда ( рис. 19).

20. Номаграма Астранда для розрахунку максимального споживання кисню ( пояснення в тексті).

Якщо дослідження проводиться за допомогою степ-тесту, то спочатку на шкалі “степ-тест” знаходять точку, яка відповідає масі досліджуваного, цю точку з’єднують горизонтально зі шкалою споживання кисню. На місці пересічення знаходять величину фактичного споживання кисню. Цю точку, в свою чергу, з’єд6нують прямою лінією із зареєстрованою в досліді ЧСС на лівій шкалі “частота пульсу”. Точка персікання останньої лінії зі шкалою “степ-тест” вкаже на МСК. Користуючись замість шкали “степ-тест” шкалою “велоергометричне навантаження” обчислюють показники МСК за умови використання велоергометра.

Точність визначення МСК по номограмі Астранда цілком задовільна. Розроблені також коефіцієнти, які враховують вік пацієнта.

Не рекомендується користуватися номограмою Астранда під час обстеження кваліфікованих спортсменів, які тренуються на витривалість, оскільки у них при виконанні тестів ЧСС відносно низька, що призводить до неправильних результатів.

МСК в дитячому віці збільшується пропорційно зросту та масі. У чоловіків воно досягає максимального рівня у віці 18-20 років. Починаючи з 25-30 років МСК невпинно зменшується і до 70 років складає 50 % від рівня 20 років. У жінок МСК відповідає приблизно 70 % визначеного у чоловіків, залишається незмінним на протязі продуктивного періоду, а потім знижується з такою ж швидкістю, як у чоловіків (K. Andersen  та співавт., 1971).

Для молодих добре тренованих осіб МСК – 4 л/хв. у чоловіків і 3 л/хв. у жінок (Р.Astrand,  1960). У дорослих з пониженою фізичною активністю у віці 25-45 років складає приблизно 3,2 л/хв. у чоловіків і 2,4 л/хв. у жінок (Н.Monod,  1973).

Дослідження з використанням значних фізичних навантажень виявили тісну кореляційну залежність між інтенсивністю м’язової роботи, споживанням кисню та хвилинним об’ємом серця; між величиною споживання кисню, ступенем навантаження, частотою серцевих скорочень при навантаженнях, які вимагають споживання кисню не менше 1 л/хв. На цій залежності будуються всі непрямі методи оцінки функціонального стану і його максимальних фізичних можливостей без використання максимальних виснажливих навантажень, при яких досягається киснева межа і максимуму частоти серцевих скорочень.

Для обчислення МСК (млив) можна використати дані PWC₁₇₀ (кгм/хв.) за формулою:

         МСК = 1,7 х PWC₁₇₀  + 1240

Приблизно МСК можна розрахувати  за формулою, яку запропонував Ж.Шеррер (1973). Вона враховує залежність життєвої ємності легень і аеробної здатності: чим вижча ЖЕЛ, тим більша максимальна вентиляція, а значить – вище МСК.

   МСК = ЖЕЛ х 0,7

Масові обстеження людей з використанням номограми Астранда дають можливість установити нормативну оцінку рівня МСК для практично здорових осіб різної статі та віку. По  результатах  всіх обстежуваних розділили на так звані функціональні класи аеробної здатності:

ФК – низький, ФК ІІ – нижче середнього; ФК ІІІ – середній, ФК ІУ – вище середнього, ФК У – високий.

Тест Купера

Між показниками і рівнем розвитку загальної витривалості існує високий ступінь зв’язку – коефіцієнт кореляції більше 0,8. На цій основі лікарем К.Купером були запропоновані бігові тести: 12-ти хвилинний та 1,5 – мильний (або 2,4 км) 12-хвилинний тест передбачає подолання любим доступним по фізичному стану шляхом (біг чи ходьба) максимально можливої відстані за 12 хвилин (по рівній місцевості). Оцінку результатів тесту проводять залежно від подоланої дистанції з урахуванням віку досліджуваного, по його результатах визначають клас аеробної здатності (табл.9)

Таблиця 9

Градація максимальної аеробної здатності

(функціональні класи) в залежності від відстані

подоланої за 12 ( в км) за К.Купером

Функціональний клас аеробних здатностей і фізичний стан	Вік, роки
	Молодші 30		30-39		40-49		50 і більше
	ч	ж	ч	ж	ч	ж	ч	ж
ФК І – дуже поганий	Менше 1,6	1,5	Менше 1,5	1,4	Менше 1,4	1,2	Менше 1,3	1,0
ФК ІІ – поганий	1,6-2,0	1,5-1,8	1,5-1,8	1,4-1,7	1,4-1,7	1,2-1,5	1,3-1,6	1,0-1,3
ФК ІІІ – задовільний	2,01-2,4	1,81-2,1	1,81-2,2	1,71-2,0	1,71-2,1	1,51-1,8	1,61-2,0	1,31-1,7
ФК ІУ – добрий	2,41-2,8	2,11-2,6	2,21-2,6	2,01-2,5	2,11-2,5	1,81-2,3	2,01-2,4	1,71-2,2
ФК У – відмінний	Більше 2,8	2,6	Більше 2,6	2,5	Більше 2,5	2,3	Більше 2,4	2,2

 

2,5-кілометровий тест являється спрощеним методом 12-хвилинного. Він заключається у подоланні (пішки чи бігом) в максимально короткий для кожного час відстані 2,5 км. Оцінки проводиться згідно відповідних таблиць.

На основі результатів обстеження К.Купер розробив схеми аеробних тренуючи програм, ходьби, бігу, бігу на місці для осіб різного віку та фізичного стану.

Необхідно звернути увагу на те, що ці тести вимагають значних зусиль, тому вони повинні проводитися після попереднього медичного огляду. При виникненні ознак перевантаження під час тесту (задишка, головокружіння, біль в серці) тест необхідно припинити. Для здорових, але нетренованих осіб віком 30 років і старших потрібно провести заздалегідь 6-ти тижневе тренування.

МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗДОРОВЧОЇ ФІЗИЧНОЇ   КУЛЬТУРИ.

 ПОКАЗАННЯ ТА ПРОТИПОКАЗАННЯ ДЛЯ ПРИЗНАЧЕННЯ ОЗДОРОВЧОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Основними протипоказаннями до занять оздоровчою фізкультурою є:

1.     Гостра та підгостра стадії захворювань.

2.     Захворювання, що супроводжуються порушенням функції, больовим синдромом, загрозою кровотечі, тромбемболічних ускладнень. 

3.     Захворювання серцево-судинної системи: порушення ритму серцевої діяльності, аневризми серця та магістральних судин, ішемічна хвороба серця з частими приступами стенокардії, перенесений інфаркт міокарду до 6 місяців, гіпертонічна хвороба ІІ-ІІІ стадії.

4.     Тяжкі органічні захворювання центральної нервової системи та психічні захворювання, що затруднюють контакт з хворим.

5.     Злоякісні захворювання.

У кожному випадку протипоказання для призначення оздоровчої фізкультури визначаються лікарем індивідуально.

КЛАСИФІКАЦІЯ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ

Усі фізичні вправи умовно поділяють:

1. За основними руховими якостями:

– на швидкість, на короткі дистанції    (в легкій атлетиці, плаванні, ковзанярському спорті, велоспорті);

– на витривалість, на довгі та наддовгі дистанції (в легкій атлетиці, плаванні, греблі, в ковзанярському спорті, велоспорті);

– на силу  (у важкій атлетиці, в легкій атлетиці (метання, штовхання), в боротьбі, в гімнастиці спортивній);

– на спритність  (в спортивній, художній гімнастиці, акробатиці в легкій атлетиці (стрибки),

 стрибки з трампліна (лижники, плавці), слалом, фігурне катання та ін).

2. За характером м’язевої діяльності:

– динамічні  (всі види вправ, які зв’язані з переміщенням тіла в просторі);

– статичні (переміщення тіла в просторі відсутні )

3. За характером рухового акту:

– циклічні (ходьба, біг, плавання, лижний та велоспорт), які в свою чергу поділяють на вправи з максимальною інтенсивністю (короткі дистанції), субмаксимальної інтенсивності (середні дистанції), великої інтенсивності (довгі дистанції), середньої інтенсивності (наддовгі дистанції);

– ациклічні (стрибки, метання, ігри, гімнастика та ін).

4. За енергетичним критерієм:

– аеробні – обмін речовин під час м’язевої діяльності здійснюється: за рахунок аеробних механізмів (вправи на витривалість – ходьба, біг, плавання та інші в помірному темпі);

– анаеробні – з переважно анаеробним механізмом енергозабезпечення рухового акту: (вправи швидкісного, швидкісно-силового та силового характеру: біг з максимальною швидкістю, стрибки, метання, боротьба та ін.

ДОЗУВАННЯ ФІЗИЧНОГО НАВАНТАЖЕННЯ В ОЗДОРОВЧИХ ТРЕНУВАННЯХ

Дозувати навантаження в оздоровчих тренуваннях Н.М.Амосов, Я.А.Бендат (1989), Г.Л.Апанасенко, В.А.Єпіфанов, К.Д.Лобуж (1990) за слідуючи ми принципами:

1.  Дозування за відносною потужністю, яка визначається у відсотках до максимально досягнутого рівня фізичної працездатності (МСК, PWC 170 та ін.). Метод вимагає попереднього проведення тестів з фізичним навантаженням субмаксимальної чи максимальної потужності, на основі яких визначається тренувальний рівень навантаження.

2. Дозування потужності у відповідності з метаболічними показниками. В якості одиниці вимірювання використовується метаболічна одиниця (рівень енерготрат в умовах основного обміну). Суть методу в підборі різних видів м’язевої діяльності, в тому числі фізичних вправ, які по своїй “енергетичній вартості” не перевищують індивідуальних енергетичних резервів організму. Розроблені відповідні рекомендації по енергетичній оцінці професійних, побутових навантажень та фізичних вправ ( табл.1).

Таблиця 1

Витрати енергії на деякі види фізичної активності

(Н.М.Амосов, Я.А.Бендет 1989 р.)

Вид діяльності	Втрати енергії
	кДж/хв	ккал/хв
Танці	23,1	5,5
Білліард		2,9
Їзда на велосипеді з швидкістю                   8 км/год                   15 км/год	18,9 21,8-29,4	4,5 5,2-7
Біг з швидкістю                   8 км/год                   180 м/хв.                   320 м/хв.	30,9 52,5 94,1	9,5 12,5 22,4
Ходьба на лижах по пересіченій місцевості	41,6-66,6	9,9-15,9
Катання на ковзанах	38,2	9,1
Плавання	21,0-58,8	5-1,4
Гребля	17,2- 47	11,2
Баскетбол	47	11,2
Волейбол	14,7	3,5
Футбол	37,4-55,9	8,9-13,3
Бадмінтон	26,9	6,4
Теніс	29,8	7,1
Настільний теніс	20,2	4,8
Гімнастика	10,5-25,2	25,5-6

Найбільшого поширення метод отримав при дозуванні навантаження у осіб з обмеженими руховими можливостями. Доні мають орієнтовний характер.

Орієнтовано можна визначити затрати енергії на різні види фізичної активності на основі даних L. Brouha (1960) щодо енергетичних витрат при різній  ЧСС. Якщо в спокої ЧСС 60-70  в 1 хв, то під час фізичного навантаження:

ЧСС (уд. в 1 хв.)	Енергетичні витрати (ккал/хв.)
80	2,5
80-100	2,5-5
100-120	5-7,5
120-140	7,5-10
140-160	10-12,5
160-180	12,5-15

  3. Дозування потужності по частоті серцевих скорочень (ЧСС).

При цьому використовуються три показники пульсу: порогова, пікова та середня. Порогова ЧСС – це найменша ЧСС, нижче якої не виникає треную чого ефекту. Пікова ЧСС – найбільша ЧСС, яка не може бути перевершена в процесі тренувань. Середня ЧСС відповідає середній інтенсивності навантаження даного заняття.

Прийнято, що пікова ЧСС:

– для осіб, що починають займатися оздоровчими тренуваннями

                  180 – вік (роки);

– для досвідчених фізкультурників, які мають стаж регулярних занять більше 3 років

                  170 – 0,5 віку.

4. Дозування за часом та числом повторень фізичних вправ. Цей спосіб передбачає попередній тест на максимальну кількість повторень даної вправи на протязі певного часу. Тренувальна величина навантаження виражається у відсотках від індивідуального максимуму повторень.

5. Емпіричний метод дозування потужності базується на аналізі суб’єктивних відчуттів фізкультурника та самоконтролю.

Ознаками адекватного навантаження є:

 – відсутність неприємних відчуттів, бажання продовжувати тренування, відсутність втоми, задоволення від занять, “м’язова радість”;

– “розмовний темп”, який характеризує можливість під час виконання навантаження (наприклад, бігу) вільно  вести невимушену розмову;

– ступінь зусиль при виконанні навантаження не повинна бути більшим, ніж півсили;

– повинен зберігатися носовий темп дихання, при появі необхідності дихати ротом, (що появляється при пульсі 130 і більше ударів за хвилину і свідчить про підключення анаеробних механізмів енергозатрат) навантаження необхідно зменшити або припинити;

– у відновлений період через 5 хвилин після припинення навантаження ЧСС не повинна бути більше 120 уд/хв., через 10 хв – до 100 уд/хв.

Частота дихання повинна  відновитися на протязі 10 хв.

АЕРОБНІ НАВАНТАЖЕННЯ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ОРГАНІЗМ

Фізичні вправи на анаеробному рівні при інтенсивності навантаження, яке перевищує максимальну потребу кислю, виявляються дуже виснажливими, тому в практиці звичайних тренувань не використовуються. Більш ефективними і безпечними в оздоровчих тренуваннях є аеробні навантаження.

Аеробні навантаження по своїй інтенсивності поділяються на вправи максимальної (95-100% МСК), біля максимальної (80-9-%), субмаксимальної (70-80%), середньої (55-60%), малої (менше 50% від МСК) аеробної потужності.                                      В оздоровчих тренуваннях рівень навантаження повинен бути субмаксимальним, не більше 70-80 відсотків максимальної аеробної здатності. Особам старшим 50 років у зв’язку зі зниженням резервних можливостей тренування потрібно проводити на більш низькому рівні – з енергетичними затратами в межах 50% МСК. Максимально допустима частота серцевих скорочень при фізичних вправах в залежності від віку відображена в таблиці 2.

Таблиця 2

Максимально допустима частота серцевих скорочень при фізичних вправах

Вік, роки	Частота серцевих скорочень
Молодші 30	165
30-39	160
40-49	150
50-59	140
60 і старші	130

 

Початковий рівень навантажень у нетренованих осіб не повинен приводити до збільшення ЧСС більше, ніж 30 в 1 хв. Порівняно з частотою пульсу в стані спокою. В подальшому інтенсивність навантаження може поступово збільшуватися, але так щоб частота пульсу збільшувалась не більше ніж на 6-% різниці між частотою пульсу в спокої та максимально допустимою частотою серцевих скорочень.

Важливим фактором високої ефективності та безпеки фізичних тренувань являється поступовість зростання навантаження та постійний лікарський контроль, бо навіть навантаження середньої інтенсивності у детренованих осіб можуть привести до тяжких ускладнень. Все це особливо необхідно для детренованих осіб та осіб старших 40 років, які приступають до фізичних тренувань.

Для оздоровчих аеробних навантажень використовують найчастіше  біг підтюпцем, ходьбу, катання на лижах, ковзанах, велосипеді, плавання Гребля, гімнастичні вправи (найефективніше у формі ритмічної гімнастики чи аеробіки, ігри з помірним навантаженням та ін.

Використовуються аеробні навантаження без пауз для відпочинку від 5-6 хв. до декількох годин. На протязі цього часу в організмі збільшується споживання кисню. Кисневий борг при цьому на відміну від аеробних навантажень не зростає.

Раціональне використання аеробних навантажень сприяє покращенню геодинаміки, відбувається перебудова та вдосконалення функціювання системи транспорту кисню, покращується аеробна здатність організму, яка визначає фізичну працездатність.

Позитивний вплив аеробних навантажень на функцію серця проявляється підвищення скоротливої здатності міокарду, економічністю його роботи, благо приємним впливом на ферментні системи та електролітний баланс серцевого м’язу.

Відбувається перебудова функції вегетативної нервової системи в бік підвищення тонусу її парасимпатичної ланки, що робить коронарні судини менш чутливими до спазмогенних впливів факторів зовнішнього та внутрішнього середовища.

Збільшуються резервні можливості всій органів та систем. Нормалізується функціональний стан нервової системи, особи стають більш урівноваженими. Сповільнюється розвиток атеросклеротичних процесів. Нормалізується артеріальний тиск. Зменшується маса тіла. Підвищується імунітет та стійкість організму до виникнення захворювань чи їх рецидивів.

ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ОЗДОРОВЧИХ ТРЕНУВАНЬ

Основою оздоровчих тренувань є певні фізіологічні закономірності, що об’єднані в ряд принципів.

Принцип повторності.

Необхідне систематичне використання фізичних вправ відповідно функціональним можливостям організму.

Принцип поступовості.

Полягає у зміні навантаження тренувань, згідно із динамікою функціонального стану людини. Суть полягає в поступовому підвищенні навантаження, аж до відповідних вікових та статевих показників.

Принцип індивідуальності є основною умовою оздоровчих тренувань і полягає у строгому підході до кожного індивідуума з відповідним призначенням навантажень.

Для підвищення аеробної здатності, а також для зміцнення здоров’я використовують два методи тренувань. Перший з яких – інтервальний, другий – безперервний.

Інтервальний метод.  Суть полягає в по черговості максимальних навантажень з помірними, протягом одного тренування. Наприклад, 3-х –  6-ти хвилинний інтенсивний біг  змінюється відпочинком такої ж тривалості під час якого проводяться вправи з незначною інтенсивністю.

Цей метод призначається для фізично непідготовлений людей.

Безперервний метод.  При досягненні певного рівня тренувань (наприклад, здатність подолати відстань за певний час при допустимій ЧСС), такій людині можна давати рівномірно розподілене навантаження в основній частині заняття. Наприклад, легкий рівномірний біг протягом 20 хв. при частоті пульсу не вище 120-130 уд./хв.

АЛГОРИТМ ПРИЗНАЧЕННЯ ОЗДОРОВЧОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІКАРСЬКО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ПІД ЧАС  ЗАНЯТЬ З   ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ТА СПОРТИВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Зміст і завдання  лікарсько-педагогічних спостережень

 Лікарсько-педагогічними спостередженнями (ЛПС) називають обстеження, які проводить лікар разом з виклодачем і тренером під час науково-тренувальних занять і змагань з метою оцінки впливу фізичних навантажень на організм тих, що тренуються. Найбільш важливим завданням ЛПС є отримання даних для індивідуалізації та покращення планування учбово-тренувального процесу, а також для вибору та оцінки ефективності використання різних відновних засобів.

 Завдання ЛПС:     

1. Оцінка організації та методики проведення прийнятим гігієнічним

та фізіологічним нормам.

2. Вивчення адекватності фізичного навантаження віку, статі, стану  здоров’я, рівню загальної фізичної підготовленості та тренованості.

3. Оцінка впливу занять, тренувань, змагань на організм обстежуваних. 

4. Перевірка умов санітарно-гігієнічного утримання місць занять, обладнання, спортивного одягу та взуття обстежуваних.   

5. Перевірка міроприємств по профілактиці

травматизму, дотримання правил безпеки.

6. Допомога тренеру в правильному плануванні занять, аналіз плану проведення навчально-тренувальних занять

7. Періодичні співставлення результатів медичного обстеження з даними педагогічних спостережень.

 Методи дослідження в процесі проведеня лікарсько-педагогічних спостережень та оцінка їх результатів

Методи дослідження:

1.Опитування; візуальні спостереження за впливом занять.

2. Визначення щільності заняття.

3. Вивчення реакції на фізичне навантаження.

4. Дослідження санітарно-гігієнічних умов тренувань.       

5.     Вивчення міроприємств по профілактиці травматизму.

 Визначення щільності заняття. Щільність зайняття – час, затрачений на виконання фізичних вправ на протязі всього заняття. Щільність заняття оцінюється   як відношення часу, затраченого на виконання фізичних вправ до загальної тривалості всього заняття виражене у відсотках.   Кваліфіковано проведене заняття має щільність 60-70%, для початківців – вона менша, для спортсменів вищих розрядів – вища.

  Реакція на фізичне навантаження фізкультурників та спортсменів найчастіше оцінюється за зміною частоти серцевих скорочень, артеріального тиску, частоти дихання, температури та маси тіла. При необхідносі використовується електрофізіологічні та біохімічні методи  дослідження.

         Дослідження проводиться протягом всього заняття, яке поділяється на три основні частини: підготовчу, основну, заключну. Тривалість кожної з них залежить від  рівня фізичної підготовленості фізкультурників і спортсменів та періоду тренувального процесу. Основна частина у висококваліфікованих спортсменів складає 2/3 частини тривалості всього заняття, І/З часу порівну розподіляється між підготовчого та заключною частиною. У новачків час може розподілятися навпаки.- І/3 – основна, 2/3 – на дві інші частини, поступово, в процесі тренувань оснона частина збільшується.         

         Визначення частоти серцевих скорочень, дихання та артеріального тиску проводиться до-після заняття,  після окремих його частин, після закінчення окремих вправ. Підрахунок частоти пульсу проводиться за 10 секунд, частоти дихання – за 15 секунд,  потім перераховують їх за 1 хвилину. Дослідження не повинні порушувати природній хід тренувань.

 Визначення частоти пульсу проводять на променевій чи сонній артерії або по верхівковому поштовху серця. Останній спосіб є

найбільш зручний при використанні великих, інтенсивних навантажень. Результат визначення пульсу позначаеться точкою  у відповідному місці графіку. Внизу таблиці вказується на якій хвилині та після якого навантаження чи відпочинку визначався пульс (рис. 1).

Рис 1.  Фізіологічні криві тренувальних занять, які відображують різні ступені дії на організм і схему побудови заняття:

1-невеликий вплив; 2-значний вплив; 3-дуже різкий початок заняття; 4-відсутність необхідної заключної частини.

 Після закінчення заняття для оіцінки отриманих даних необхідно з”єднати відмічені на графіку точки при його окремих дослідженнях. Отримана крива носить назву ФІЗІОЛОГІЧНОЇ КРИВОЇ УРОКУ. Вона відображає послідовнІсть використання навантажень, їх величину і дає можливість правльно оцінити розподіл та величнину навантаження.

Вимоги до фізіологічної кривої навантаження:  

а/ вона повинна мати випуклу форму, тобто поступово збільшуватися, досягати піка, потім знижуватися;

б/ пік навантаження повинен припадати на другу третину основної частини уроку;

в/ під кінець заняття навантаження повинне знижуватися, чим нижча кваліфікація обстежуваних, тим ближче пульс повинен наближатися до вихідного рівня;

г/ пік навантаження (максимальна частота серцевих скорочень) повинна відповідати віку, статі, стану здоров’я, рівню фізичної підготовленості, періоду тренувального процесу. Частота пульсу, 180-200 уд. за 1 хв вважається як сильна реакція, яка звичайно спостерігаеться при навантаженнях великої (максимальної чи субмаксимальної інтенсивності). Якщо така реакція спостерігається на навантаження меншої інтенсивності, то це свідчить про недостатню підготовленість обстежуваного або його втому. При збільшенні частоти пульсу до 140-170 уд. за 1 хв реакція оцінюється як середня, до 100-130 уд. за І хв – як слабка, для осіб середнього та похилого віку максимально допустима частота пульсу визначається за формулою: 180 мінус вік. Наприклад, якщо обстежуваному 50 років, то пікова ЧСС скорочень для осіб основної медичної групи буде 130.   

д/ показники частоти пульсу, дихання та артеріального тиску на протязі заняття повинні змінюватися синхронно. Різнонаправлені зміни цих показників (симптом “ножиць”) свідчить про неадекватність навантаження, реакцію на яке вивчали.      

 Швидке зниження частоти серцевих скорочень після окремих видів вправ являється важливим показником, який дає можливість оцінити функціональний стан обстежуваних,   визначити величини інтервалу відпочинку між вправами. Значне почащення пульсу на виконане навантаження та збільшення періоду відновлення свідчить про неблагоприемний вплив фізичних навантажень на пристосування до фізичних навантажень. У добре тренованих спортсменів частота пульсу знижуеться від 170-190 уд. за І хв до 120 уд. за І  хв на протязі 60-90 секунд.

  Дослідження частоти дихання проводиться так, як і частоти серцевих скорочень: до заняття, після кожної частини уроку, після окремих його частин та після окремих вправ. Отримані показники також реєструються в таблиці. Синхронність зміни показників частоти серцевих скорочень та дихання свідчать про адекватність навантаження.

         Дослідження артеріального тиску проводиться після підрахунку пульсу та дихання. Щоб по можливотсті менше втручатися в природній хід тренувань чи занять необхідно навчитися швидко  накладати манжетку та вимірювати артеріальний тиск (АТ). На відповідному графіку вїдмічають дві точки: максимального  та мінімального артеріального тиску. ЗмІни артеріального тиску як і зміни пульсу характеризують величину навантаження та її адекватність. Сильна реакція (підвищення максимального АТ до 180-200 мм рт.ст. і вище) спостерігається при виконанні вправ максимальної інтенсивності, якщо такі показники  утримуються на протязі заняття, то це свідчить про надмірність навантаження. Збільшення максимального артеріального тиску до 140-170 мм рт.ст. свідчить про середнє чи вище середнього навантаження, до 130 мм рт.ст – відповідає навантаженню малої інтенсивності. Для людей середнього та похилого віку основної групи АТ не повинне збільшуватися більше, ніж на 40 мм рт.ст.

         Важливе значення має вивчення мінімального (діастолічного) артеріального тиску, особливо, пульсового. Останнє характеризує величину систолічного об”єму серця. При адекватній реакції він повинен збільшуватися.

 При інтенсивних неадекватних навантаженнях може проявлятись “ступінчастий” тип реакції, коли зміна АТ наступає пізніше, ніж частоти пульса. В деяких випадках може появлятися “феномен безкінцевого тону”. Якщо при цьому не проявляється ніяких інших несприятливих змін (зниження максимального тиску, сповільнення відновлення пульсу, дихання, АТ та ін.), то “безкінцевий тон” прийнято вважати фізіологічною реакцією. В інших випадках – це прояв неадекватності навантаження: стану втоми, перетренування, як результату порушення режиму тренувань, відпочинку та ін.

 При адекватному навантаженні спостерігаються синхронні зміни частоти серцевих скорочень, дихання, АТ. Порушення пропорційності змін – перша ознака погіршення пристосування організму до навантажень.

 У спортсменів вищих розрядів під час ЛПС проводяться ще загальні для всіх видів (електрофізіологічні, біохімічні дослідження, визначення життєвої ємності легень та ін.) та спеціальні для певного виду спорту (координація рухів, сила м’язів, та ін.) дослідження.

Санітарно-гігієнічний контроль за місцями та умовами занять фізичною культурою і спортом повинен базуватися на знаннях діючих санітарно-гігієнічних правил та норм утримання та експлуатації місць занять, основ гігієни фізичних вправ.

 Спостереження повинні охоплювати:

1.Санітарно-гігієнічну оцінку місць занять, стан інвентарю та знарядь, умов погоди та ін.

2. Оцінку стану одягу та взуття обстежуваних;

3. Вивчення відповідності норм площі, об’єму, освітлення приміщення та інш.

4. Вивчення відповідності часу занять правильній організації режиму дня та тренувань.

За результатами обстеження лікар повинен дати висновки щодо дозування тренувальних навантажень, яке оцінюють як: фізіологічне, межове, паталогічне. Крім цього, лікар оцінює дотримання санітарно-гігієнічних нормативів, виконання заходів по профілактиці травматизму, дає рекомендації щодо організації тренувального процесу.

Лікарсько-педагогічні спостереження проводяться з метою оперативних, поточних та етапних досліджень.

Мета оперативних досліджень – вивчити зміни, які відбуваються в організмі під час виконання фізичних вправ та в найближчий відновний період.

В поточних обстеженнях вивчаються зміни, які виникають в пізніх фазах відновлення (на другий день після змагань, через декілька днів).

В етапних дослідженнях вивчаються зміни в організмі, які виникли на протязі тривалого періоду тренувань. Його завдання – оцінити зміни, які виникли в функціональному стані окремих систем організму, загальну фізичну працездатність. Етапні дослідження проводять кожні 2-3 місяці: в спокої, під час та після виконання фізичного навантаження ( з допомогою специфічних для спортсмена навантажень та стандартних тестів). В обстеженні приймають участь педагоги, лікарі, психологи.

Дослідження дають можливість тренеру правильно організувати навчально-педагогічний процес. Аналізуючи результати дослідження, лікар може допомогти тренеру розкрити функціональні можливості окремих спортсменів і допомогти тренеру підібрати найбільш правильні та швидкі шляхи та засоби для підвищення їх спортивно-технічних результатів, попередити виникнення передпаталогічних станів, захворювань.

 Вплив фізичних навантажень на організм

Стан здоров’я    людини в кінцевому результаті визначається кількістю і потужністю його адаптаційних резервів. Чим вищий функціональний резерв, тим нижча “ціна адаптації”. Адаптація орагнізму до нових умов життєдіяльності при фізичних навантаженнях забезпечується не окремими органами, а скоординованими в часі і просторі та співпорядкованими між собою спеціалізованими функціональними системами.

Характерна риса адаптованої системи – економічність функціонування з метою максимальної економії ресурсів організму. Постійна змінюваність внутрішнього та зовнішнього середовища визначає динамічність, багатогранність і пластичність адаптивних процесів. Стійкість їх залежить від гомеостатичних адаптивних механізмів особистості, її резервних можливостей, які визначають запас міцності, з допомогою якого організм протидіє екстремальним факторам. Основним компонентом механізму загальної адаптації являється мобілізація енергетичних ресурсів, пластичного резерву та всіх захисних можливостей організму, направлених на його енергетичне забезпечення і збереження нормальної життєдіяльності.

В механізмі адаптації мають значення посилене утворення метаболітів і гормонів, а також адаптативний синтез білка. Завдяки цьому збільшується функціональна потужність функціонуючих структур клітини, що вказує на перехід від термінової (негативної) до стійкої довготривалої адаптації. Раціональною являється лише така адаптація, яка відкриває можливості тривалого пристосування до зростаючих навантажень і яка знижає можливість зриву адаптації.

При систематичних впливах фізичних вправ (певного подразника для організму) дія їх поступово слабшає у зв’язку з підвищенням стійкості регуляторних механізмів, клітинних структур, зі зміною фізико-хімічних властивостей  клітин, розширенням функціонального резерву та адаптаційних можливостей організму.

Адаптація в екстремальних  умовах не безмежна і може призвести до виснаження функціональної системи, домінуючої в адаптативній реакції і як результат – до детренованості, зниженню структурного та функціонального резерву організму.

Завдання лікаря – у всій різноманітності змін у організмі, що виникають в процесі занять фізичними вправами виявити ті, які сприяють зміцненню здоров’я, підвищенню функціональних можливостей організму та досягненню високих спортивних результатів спортсменами, сприяти їх вдосконаленню і попередити розвиток негативних змін.

Вплив фізичних навантажень на гемодинаміку. Під впливом регулярних фізичних тренувань суттєво покращуються функції всіх органів та систем, що сприяє позитивним змінам у гемодинаміці.

Кисень, необхідний для процесів перетворення енергії, доставляється до м’язів  системою транспорту кисню. До неї входять органи дихання, серцево-судинна система, кров. Фізичні тренування приводять до збільшення функціональної здатності кожної із цих ланок.

Частота серцевих скорочень у тренованих осіб нижча, ніж у нетренованих. Регулярні тренування дають можливість підвищити продуктивність роботи серця в спокої і під час фізичних навантажень при меншій частоті серцевих скорочень за рахунок збільшення ударного об’єму серця. Це підвищує економічність скоротливої функції міокарду в зв’язку з тим, що відносно зменшується потреба в кисні. Брадикардія зумовлена також підвищенням вагусного впливу на діяльність серця. Вона більш виражена у осіб, які займаються циклічними видами спорту, направлених переважно на розвиток витривалості. Частота серцевих скорочень може знижуватис до 40 ударів за хвилину.

В процесі інтенсивних тренувань у спортсменів розвивається робоча гіпертрофія – тоногенні розширення шлуночків і передсердь з потовщенням м’язових волокон. Маса серця досягає 350-500 г порівняно з 280-350 г у нетренованих. Ступінь цієї гіпертрофії не перевищує фізіологічні норми.

Робоча гіпертрофія супроводжується покращенням скоротливої здатності міокарду, покращенням коронарного кровообігу. Це сприяє збільшенню ударного об’єму при порівняно меншому хвилинному об’єму під час тренувань (економічність діяльності) і є проявом підвищення функціональної здатності серця тренованих осіб. Фазовий аналіз підтверджує ці висновки: подовження механічної систоли не супроводжується збільшенням періоду викиду крові з лівого шлуночка. Покращення коронарного кровообігу, зниження потреб міокарду у кисні тренованих осіб є профілактикою виникнення ішемічної хвороби серця.

Артеріальний тиск. Вважається, що зниження артеріального тиску у спортсменів є однією із важливих ознак адаптації організму до регулярних фізичних навантажень. Але не всяке зниження тиску у спортсменів являється ознакою високої тренованості організму. Крім високого рівня тренованості  (фізіологічна норма) можуть зустрічатися і інші її форми (гіпотонія від перевтоми, нейроциркуляторна дистонія гіпотонічного типу, гіпотонія при вогнищах хронічної інфекції) внаслідок несприятливого впливу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища на нейрогуморальну регуляцію судинного тонусу у спортсменів. Різні несприятливі фактори: надмірне фізичне навантаження, часте фізичне і емоційне напруження можуть сприяти підвищенню артеріального тиску.

Особливості електрокардіограми спортсменів (за Л.А.Бутченко, 1963): помірна  чи виражена брадикардія та  синусова аритмія; зниження вольтажа зубця R та збільшення зубця Т у стандартних відведеннях; високий вольтаж комплексу QRS;  вертакальна або напіввертикальна електрична позиція серця.

В крові в процесі тренувань збільшується вміст гемоглобіну, число еритроцитів. Збільшується киснева емність крові (приблизно на 1-2%) і її лужний резерв (приблизно  на 10-20 %). Підсилюється активність ферментів крові (каталази, карбоангідрази та інш.). Рівень цукру стає більш стійким, що є профілактикою коронарних спазмів.

У тренованих осіб використання тканинами кисню в спокої знаходиться на більш  високому рівні і кількість відновленого гемоглобіну збільшується. Максимальне споживання кисню, максимальний кисневий пульс, межовий хвилинний об’єм кровообігу значно зростають.

Кровообіг у м’язах при сильних ритмічних скороченнях збільшується в 15-20 разів. Кількість відкритих капілярів у працюючих м’язах може зростати в 50 разів.

Дихання і газообмін є складовими системами транспорту кисню, які мають безпосереднє відношення до дії фізичних вправ. Під час тренувань механіка зовнішнього дихання вдосконалюється. Підвищується сила дихальної мускулатури, збільшується рухомість грудної клітки, діафрагми.  В результаті – дихання сповільнюється, поглиблюється, стає більш ефективним: об’єм резервного повітря зменшується, а об’єм дихального – збільшується за рахунок збільшення легеневої вентиляції.

Збільшується життєва ємність легень від 3-4 л у нетренованих до 6-7 у спортсменів,. Все це сприяє покращенню дифузії газів між альвеолярним повітрям і кров’ю, більш повному засвоєнню кисню,  кращій пристосованності до умов гіпоксії, підвищенню фізичної працездатності.

Вплив систематичних фізичних тренувань на нервову систему. У центральній нервовій системі збільшується сила, врівноваженість і рухомість процесів збудження та гальмування, швидкість і міцність утворених умовнорефлекторних  зв’язків. Змінюється функціональний стан вегетативної нервової системи в бік підвищення тонусу її парасимпатичної ланки. Підвищується рівень діяльності аналізаторів: рухового,  вестибулярного, слухового, зорового, тактильного . Вестибулярний аналізатор покращує координацію рухів при зміні положення тіла у просторі, слуховий – ритмічність рухів, зоровий – просторову оріентацію.

Вплив фізичних навантажень на опорно-руховий апарат. Під впливом систематичних занять фізичними вправами посилюється кровообіг в опорно-руховому апараті, що сприяє зміцненню кісток, суглобів, м’язів. В суглобах збільшується рухомість, суглобові хрящі стають більш еластичними, підвищується тонус капсули  суглоба та зв’язок. Збільшується рухомість хребта.

Відбувається перебудова  мікроструктури кісток та м’язів. Активується ріст кісток. Це в першу чергу характерне для видів спорту, зв’язаних з пульсуючим навантаженням. Збільшується об’єм м’язової маси, що досягається потовщенням та зміцненням кожного м’язового  волокна. Навантаження швидкісного характеру сприяють вдосконаленню діяльності м’язових волокон ІІ типу,  навантаження зв’язані з роботою “на витривалість” – І типу. У бігунів на середні дистанції спостерігається відносно рівномірний розподіл волокон І та ІІ типу.

Вплив фізичних навантажень на ендокринну систему. Фізичні навантаження та участь у змаганнях викликають значні функціональні напруження організму, що вимагає максимальної мобілізації його резервів. До ендокринних залоз ставляться підвищені вимоги. Мобілізація енергетичних та пластичних резервів організму являється результатом складної взаємодії різних функціональних систем, але в першу чергу зв’язана з діяльністю симпатоадреналової та гіпофізарно-адренокортикальної систем. Сам зміст тренувань, характер вправ та навантажень відіграють певну роль у активації тієї чи іншої ланки гормональної системи. Залежить вона також від тривалості та інтенсивності м’язової роботи. Так зміна діяльності кори наднирників та підшлункової залози  корелюється з етапами спортивних тренувань.

Вплив занять  фізичними вправами на імунологічну реактивність організму. При адекватних навантаженнях заняття фізичною культурою та спортом позитивно впливають на фактори неспецифічного захисту та імунобіологічну реактивність: підвищується активність гуморальних та клітинних ланок імунної системи, підвищується стійкість організму до інфекцій та інших неблагоприємних факторів зовнішнього середовища. При неадекватних фізичних навантаженнях може виникнути виражене порушення гомеостазу як неспецифічних факторів захисту (шкіри, слизових) так і системи імунітету.

Зміни в системі виділення. Зміни в діяльності нирок залежить від виду та характеру тренувального періоду чи змагань. Зміни з боку нирок бувають різного характеру. Вони можуть виражатися у зміні кількості та складу сечі, появою в ній нехарактерних компонентів або значним підвищенням секреції речовин, що звичайно зустрічаються. При фізичних навантаженнях в сечі збільшується кількість продуктів метаболізму. Сечовина, сечова кислота, креатинин та інші продукти білкового та пуринового обміну можуть збільшуватися у 8-10 разів після бігу на марафонській дистанції.

Під час інтенсивних навантажень, коли в організмі переважає анаеробний гліколіз, в крові наростає вміст недоокислених продуктів: молочної кислоти, оксимасляної, ацетооцтової та інших кислот. Ці ж речовини починають посилено виділятися нирками. Так концентрація молочної кислоти в сечі може зрости до 0,22-0,24 % при роботі субмаксимальної інтенсивності, в той час, як при роботі помірної інтенсивності вона   не перевищує 0,05-0,06 . При великих емоційних навантаженнях у зв’язку  з активацією процесів глікогенолізу під впливом посиленого виділення адреналіна, що сприяє збільшенню вмісту глюкози крові, може мати місце глюкозурія.

Поява в сечі підвищеної кількості білка, а також форменних елементів в крові (еритроцити, лейкоцити) свідчать про порушення функціонального стану нирок, що вони не здатні забезпечити діяльність відповідно виконаному фізичному навантаженню.

Вплив фізичних навантажень на систему травлення залежить від виду навантажень, їх тривалості та інтенсивності. В кінцевому результаті покращується функціональний стан всіх складових травної системи. В механізмі дії фізичних  вправ важливу роль відіграє здатність фізичних вправ впливати на функціональний стан кори півкуль, тонус симпатичної ланки вегетативної нервової системи та центрів травлення.

Безпосередньо під час фізичного навантаження у зв’язку з перерозподілом крові кровопостачання органів травлення погіршується. Тому процес травлення сповільнюється, а їжа що потрапила до шлунку та кишок стає незайманим баластом. Тому їжу можна приймати не менше, ніж за 1,5-2 години до тренувань та змагань.

ФІЗІОЛОГІЧНІ ПОКАЗНИКИ ТРЕНОВАНОСТІ

Фізична культура – частина загальної культури суспільства, одна із галузей суспільної діяльності, направленої на зміцнення здоров’я та фізичного розвитку населення. Основним засобом фізичної культури є фізичні вправи. Фізичні вправи – природні та спеціально підібрані рухи та комплекси рухів. Від рухів взагалі фізичні вправи відрізніються тим, що мають цільову спрямованість і використовуються з метою зміцнення здоров’я. Фізичного вдосконалення, досягнення високих спортивних результатів.

В основі використання фізичних вправ лежить тренувальний процес. Тренувальний процес являється педагогічним процесом при якому в результаті бвгаторазових, регулярно повторюючих рухів та вправ з поступово зростаючим фізичним навантаженням в орагнізмі людини наступають позитивні морфофункціональні зміни. Для досягнення позитивного ефекту  тренувальний процес вимагає певної системи занять та суворого медичного контролю за формуванням змін, що виникають в організмі фізкультурників, спортсмена чи хворого.

В процесі тренувань вдосконалюються регуляторні механізми, які забезпечують інтегративну діяльність між різними ланками організму. Це сприяє зростанню його адаптаційних можливостей, як в нормі, так і і патології, до змін умов зовнішнього та внутрішнього середовища. В процесі тренувань вдосконалюються уже існуючі рухові навички (рухові динамічні стереотипи) та формуються і закріплюються нові. Це супроводжується розвитком і вдосконаленням різних фізичних  та рухових якостей: швидкості, витривалості, сили, гнучкості, спритності, стрибучості та інш. Саме вони визначають дієздатність організму (фізичний та руховий стан).

У осіб, що займаються фізичною культурою та спортом можна виділити ряд станів тренованості: нетренованість (недостатня тренованість у новачків), тренованість, спортивна форма, пік спортивної форми, перенапруження, перетренованість, розтренованість. Особи, що не займаються регулярно фізичною культурою та спортом, мають знижені функціональні можливості організму порівняно з стандартами для їх віку  та статі відносяться до детренованих.

Тренованість – стан, який розвивається в процесі регулярних занять фізичними вправами, який зумовлює можливість найбільш ефективного виконання конкретної м’язової діяльності і готовність до досягнення спортивних результатів. Найвищий рівень тренованості прийнято називати спортивною формою.

Для функціональних можливостей добре тренованого організму  характерне:

–         швидке входження в роботу, яке забезпечує ще на початку роботи швидку мобілізацію функціональних систем, які приймають участь у виконанні даної діяльності, при оптимальних для організму умовах;

–         економізація в діяльності різних функціональних систем в умовах спокою та при стандартній (звичайній) для організму фізичній роботі;

–         висока “межа” функціональних можливостей організму при максимальній в даних умовах роботі, мобілізація і повне використання біоенергетичного і функціонального резерву;

–         підвищення стійкості до значних (чи екстремальних) змін внутрішнього та зовнішнього середовища;

–         швидке і повне відновлення після різної по об’єму та інтенсивності фізичної роботи.

Всі ці якості є результатом накопичення морфофункціональних змін в оргпнізмі в процесі тренувань. Вони поділяються на короткочасні, які виникають безпосередньо  в умовах виконання фізичного навантаження (підвищення частоти скорочень, частоти дихання, біохімічні зміни та інш), тривають короткий час після його припинення та довготривалості, які формуються внаслідок тривалих регулярних занять і зберігаються в організмі тривалий час.

Припинення регулярних тренувань приводить до зменшеня, а далі – до зникнення останніх.

Завдання лікаря – сприяти позитивним морфофункціональним змінам в організмі фізкультурників та спортсменів, щоб тренувальний процес сприяв зміцненню здоров’ я, досягненню високих спортивних результатів. Для цього лікарю необхідно вміти правильно обстежити пацієнта, визначити стан здоров’ я, фізичний розвиток, функціональні можливості, правильно підібрати режим рухової активності та постійно контролювати ефективність його використання. При необхідності – разом з педагогом коректувати методи використання фізичних вправ та їх дозування, постійно контролюючи короткочасні та довготривалі морфофункціональні зміни в організмі, які виникають в процесі тренувань.

До