Home » АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛОР-ОРГАНІВ

АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛОР-ОРГАНІВ

19 Червня, 2024

МЕТОДИКА nІ ТЕХНІКА ЕНДОСКОПІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ЛОР-ОРГАНІВ. nСХЕМА nІСТОРІЇ ХВОРОБИ n

(Підрозділ n№ 1) n

Організація робочого місця оториноларинголога.

Проведення дослідження пацієнтів з захворюваннями вуха, носа і горла вимагає спеціальну організацію робочого місця оториноларинголога. Приміщення, де проводиться дослідження, повинно бути тихим та мати довжину не менше 6 м, що важливо для дослідження слух. Головними складовими частинами робочого місця оториноларинголога є інструментальний столик з двома полицями, два стільця, джерело світла, лобний рефлектор та набір оториноларингологічних інструментів. Джерело світла (електричну лампу потужністю 100 Вт) розташовують на столику праворуч і трохи позаду від хворого на рівні його вушної раковини та на відстані 20-40 см від пацієнта. На верхній полиці інструментального столика поряд з лампою розміщують стерильні інструменти (у лотку), медикаменти та перев’язочний матеріал. На нижній полиці інструментального столика ставлять декілька лотків для використаних інструментів та для перев’язочного матеріалу. У переважні більшості випадків лікар і пацієнт сидять навпроти один одного, причому пацієнт знаходиться праворуч від лікаря, а джерело світла — ліворуч. Відстань від лікаря до пацієнта становить 30—50 см так, щоб лікар міг легко покласти свою витягнуту праву руку на голову пацієнта і повертати її в потрібному напрямку для дослідження ЛОР – органів.

Обстеження оториноларингологічного хворого починають з детального з’ясування скарг хворого, збору анамнезу хвороби та життя. Проводять зовнішній огляд голови та шиї, виконують їх пальпацію та перкусію, після цього проводять ендоскопічне дослідження ЛОР-органів.

Оскільки nоб’єкт дослідження при захворюваннях носа, nнавколоносових пазух, вуха чи горла nзнаходиться в глибині вузьких просторів чи nканалів, для кращого їх огляду застосовують nспеціальні методи. Ці методи дозволяють nспрямувати пучок проміння, відбитого від nрефлектора, у глибоко розташовані ділянки, nтаким чином, освітити їх та оглянути. Для nвиконання огляду переважно користуються nлобним рефлектором (рідше отоскопом чи nневеликим ліхтариком), nпричому таке дослідження краще проводити у nнапівзатемненому приміщенні.

Правила nкористування лобним рефлектором ідентичні nпри обстеженні всіх ЛОР-органів. n

КОРИСТУВАННЯ nЛОБНИМ РЕФЛЕКТОРОМ n

Лобний nрефлектор складається з увігнутого nдзеркала, що має фокусну відстань 25—30 см, nяке прикріплене за допомогою шарніра до nпаска (пластмасового чи шкіряного). У nцентрі дзеркало має отвір, крізь який nлівим оком лікар оглядає об’єкт nдослідження, шарнір nдозволяє змінювати напрямок і кут освітлення nпід час огляду. Розмір nпаска можна змінювати, пристосовуючи його nдо розмірів голови лікаря. n n

Лікар nі пацієнт сидять навпроти один одного, nпричому обидва коліна лікаря знаходяться nсправа від колін обстежуваного. Лампа nповинна знаходитись на відстані 20-40 см nпозаду та справа від голови пацієнта і бути nна рівні його очей чи вух. Одягають пасок nрефлектора на голову в шапочці та регулюють nйого розмір залежно від розміру голови nлікаря. Дзеркало рефлектора встановлюють nперед лівим оком лікаря так, щоб отвір в nйого центрі розташувався навпроти лівої nзіниці. Світло, що потрапляє від nлампи на дзеркало рефлектора, повинно nвідбиватись від нього таким чином, щоб на nвідстані близько 30-40 см nвід лікаря воно утворювало невелику nконцентровану світлову пляму. Під час nпроведення обстеження лікар повинен бачити nосвітлений рефлектором об’єкт обома очима n(лівим оком через отвір у рефлекторі). У nлівій руці він тримає необхідний для nобстеження інструмент, наприклад, носове nдзеркало, шпатель, вушну лійку тощо. Праву nруку лікар розміщує на чолі чи потилиці nобстежуваного, цією рукою він повертає або nнахиляє голову пацієнта для кращого та nзручного огляду.

Для nконтролю правильності застосування nрефлектора можна заплющити праве око. Якщо nпісля цього освітлений об’єкт видно лівим nоком через отвір у дзеркалі, то рефлектор nвстановлено правильно. У іншому випадку nтреба змінити положення чи нахил дзеркала nлобного рефлектора.

Оториноларингологічне дослідження здійснюють звичайно у наступному порядку: передня риноскопія, орофарингоскопія, задня риноскопія, непряма ларингоскопія, отоскопія. Такого порядку огляду дотримуються у дорослих та у дітей старшого і молодшого віку. У немовлят огляд починають з вуха. Це пов’язано з тим, що під час плачу дитини барабанна перетинка червоніє, що ускладнює оцінку отоскопічної картини.

ПЕРЕДНЯ nРИНОСКОПІЯ (дослідження передніх відділів nноса) n n

Необхідні nзасоби:

n n

1. nНосорозширювач (носове дзеркало). n
2. nЛобний рефлектор. n
3. nДжерело світла (електрична лампа nпотужністю 100 Вт). n

Передню nриноскопію проводять з дотриманням всіх nправил користування лобним рефлектором (див. nвище). Огляд правої і лівої половин носа nпроводять окремо. У ліву руку беруть nносорозширювач так, щоб на розкритій долоні nрозмістились обидва його держальця, а дзьоб nбув спрямований донизу. Великий палець слід nпокласти на гвинт розширювача, а ІІ-ІV nпальцями охопити держальця ззовні. Праву nруку кладуть на чоло обстежуваного та nобережними рухами повертають його голову nдля кращого огляду. Великим пальцем правої nруки піднімають кінчик носа угору та лівою nрукою заводять кінці дзьоба nносорозширювача в одну з ніздрів хворого на nглибину 0,5-1 см. nСтискуючи держальця носового дзеркала, nрозкривають вхід до носа, оглядають nприсінок носа, а потім обстежують його nглибші відділи. При огляді як nправої, так і лівої половини носа nносорозширювач тримають лівою рукою майже nв однаковому положенні так, щоб вісь nрозкритого інструмента утворювала кут nприблизно 45° з вертикаллю. n

n nПри передній риноскопії виділяють дві nпозиції голови хворого:

1. nПри закиданні голови обстежуваного nназад видно передній відділ середньої nносової раковини, носову перегородку в цій nділянці й початкову частину нюхової щілини, nяка міститься між середньою раковиною і nносовою перегородкою. Щоб оглянути nсередній носовий хід і півмісяцеву щілину nпід середньою носовою раковиною, голову nобстежуваного утримують у закинутому nположенні та застосовують носорозширювач з nподовженим дзьобом (носове дзеркало nКіліана), попередньо знеболивши відповідні nділянки слизової оболонки носа. Цей метод nотримав назву середньої nриноскопії. ntt n

2. nПри прямому положенні nголови хворого лікар вводить nносорозширювач в порожнину носа так, щоб nкінчики його дзьоба торкалися стінок лише nвходу в присінок носа. У такому положенні nвидно нижні відділи порожнини носа: її дно, nнижні ділянки перегородки носа, нижню nносову раковину, нижній носовий хід тощо. n

У nмаленьких дітей замість носорозширювача nдля передньої риноскопії краще nзастосовувати вушну лійку. n

Нерідко nогляд носа утруднений у зв’язку з набряком nнижніх носових раковин або їх гіпертрофією. nУ таких випадках застосовують nсудинозвужувальні засоби: розчини nадреналіну, ефедрину тощо. При змащуванні nраковин цими речовинами їх слизова nоболонка скорочується (анемізується) і nпорожнина носа стає більш доступною для nогляду.

ntt n

ОРОФАРИНГОСКОПІЯ n(дослідження ротової частини nглотки та порожнини рота) n

Необхідні засоби: n n

1. Лобний рефлектор. n
2. Шпатель. n
3. Джерело світла (електрична nлампа – 100 Вт). n

При проведенні nорофарингоскопії джерело світла і хворого nрозміщують так само, як і при дослідженні nноса, таким самим способом користуються і nлобним рефлектором. Шпатель беруть у ліву nруку так, щоб 1 палець підтримував його nзнизу, а 2, 3, і 4 пальці були зверху. Утримують nшпатель так, щоб своєю рукою не заступати об’єкт nдослідження. n

Дослідження nпорожнини рота повинно завжди передувати nдослідженню глотки. Його починають з огляду nгуб і присінка рота, для цього шпателем по nчерзі відтягують кути рота, верхню та нижню nгубу, оглядаючи слизову оболонку губ, щік та nясен. У присінку рота обстежують nвивідні протоки привушних слинних залоз, nякі розміщені на внутрішніх поверхнях щік nна рівні верхнього премоляра. Обов’язково nзвертають увагу на стан зубів, оскільки nкарієсні зуби є вогнищем хронічної nінфекції та можуть бути причиною багатьох nзахворювань носа, вуха та горла. При огляді nпорожнини рота визначають стан язика, ясен, nтвердого та м’якого піднебіння. Для nдослідження дна порожнини рота хворого nпросять підняти язик догори (або підносять nязик шпателем), після чого оглядають під’язикову nділянку, де обстежують вуздечку і вивідні nпротоки під’язикових та підщелепних nслинних залоз. n

Для огляду зіву nпритискають шпателем передні дві третини nязика та просять хворого сказати звук “А”. При цьому м’яке піднебіння nпіднімається догори, а язик розслабляється, nщо дає змогу оглянути зів та ротову частину nглотки. Обстежують передні та задні nпіднебінні дужки, язичок, піднебінні nмигдалики, задню стінку глотки тощо. nЗвертають увагу на: n

· Рухомість м’якого nпіднебіння. n

· Колір та стан nслизової оболонки ротоглотки (зміну nкольору, набряк чи нальоти). n

· Наявність нориць, nрубців або розщеплень піднебіння тощо.

Нормальний колір nслизової оболонки глотки – рожево-червоний nабо блідо-червоний, язичок і піднебінні nдужки частіше мають більш насичене червоне nзабарвлення. n

При огляді nпіднебінних мигдаликів звертають увагу на nїх величину та поверхню, забарвлення nслизової оболонки, на наявність зрощень nостанніх з піднебінними дужками та на вміст nлакун. Для огляду прихованої піднебінними nдужками вільної поверхні мигдаликів і для nвизначення вмісту лакун шпателем nнатискають на передню піднебінну дужку, чим nповертають мигдалик вперед і витискають nвміст з лакун. n

Під час дослідження nглотки хворий не повинен висовувати язик з nрота або затримувати дихання, бо це заважає nдослідженню. n

Шпатель не слід nвводити надто далеко в рот, бо це викликає nблювотний рефлекс.

ntt n

Особливості nпроведення орофарингоскопії у дітей n

Лякливі nдіти перешкоджають проведенню дослідження: nне відкривають рот, рухають головою, nхапають за руки лікаря тощо. У таких nвипадках слід фіксувати малюка на колінах nпомічника. Якщо дитина міцно стискає губи і nне дає завести шпатель у присінок рота, слід nпритиснути пальцями ніздрі (закрити ніс) й у nмомент, коли малюк відкриє рот, щоб вдихнути nповітря, швидко ввести шпатель у порожнину nрота. Дітям, які вперто стискають щелепи, nіноді доводиться вводити шпатель через кут nрота – позаду заднього корінного зуба та nнатиснути на корінь язика. Це викликає nблювотний рух, дитина рефлекторно nвідкриває рот. Цим моментом користуються, nщоб швидко оглянути порожнину рота та nглотки. n

ЗАДНЯ nРИНОСКОПІЯ (ЕПІФАРИНГОСКОПІЯ – дослідження nносоглотки та задніх відділів носа) n

Необхідні nзасоби: n n

1. nНосоглоткове дзеркальце (діаметр – 6-10 мм), закріплене у держальці. n
2. nШпатель. n
3. nСпиртівка заповнена спиртом. n
4. nСірники або запальничка. n
5. nЛобний рефлектор. n
6. nДжерело світла. n

Для nогляду задніх відділів порожнини носа nзастосовують задню риноскопію. nЗакріплюють носоглоткове дзеркальце у nдержальці та, нагрівають nнад полум’ям спиртівки (або у теплій воді) nдо температури 40-50° nС, щоб воно не запотівало. Шпателем, який nтримають у лівій руці, притискають передні nдві третини язика, аби було видно nротоглотку, та просять хворого дихати носом. nНагріте та обернене дзеркальною поверхнею nдогори носоглоткове дзеркальце правою nрукою через порожнину рота заводять за м’яке nпіднебіння, трохи нижче його нижнього краю. nПри цьому треба намагатися не доторкнутись nдзеркальцем до піднебіння, піднебінних nдужок, кореня язика чи задньої стінки nглотки, бо це може викликати блювотний nрефлекс. Незначно змінюючи орієнтацію nдзеркальця у глотці, по черзі оглядають nхоани, задні кінці всіх трьох носових nраковин, задні відділи перегородки носа, nсклепіння носоглотки, глотковий мигдалик nта глоткові вічка слухових труб – (див. “Анатомія nносоглотки”). Через невеликий діаметр nносоглоткового дзеркальця зображення цих nанатомічних структур можна побачити лише nчастинами, тому повне відображення будови nносоглотки лікар складає у своїй уяві.

В nосіб з вираженим блювотним рефлексом перед nвиконанням задньої риноскопії слизову nоболонку глотки знеболюють розчином nанестетика (змащуванням чи пульверизацією).

ntt n

НЕПРЯМА ЛАРИНГОСКОПІЯ (дослідження гортаноглотки та гортані) n n n

Необхідні засоби: n n

1. nГортанне дзеркало, діаметром 2-3 см, nзакріплене на держальці. n
2. nМарлева серветка. n
3. nСпиртівка, заповнена спиртом. n
Дзеркала, що використовуються для непрямої ларингоскопії і задньої риноскопії мають неоднаковий діаметр (не слід їх плутати). При цьому всі вони кріпляться на держальці (4 – на малюнку). Дзеркала для непрямої ларингоскопії мають діаметр близько 20 мм (1,2), а дзеркала для задньої риноскопії – близько 10 мм (4,5 на малюнку).

Непряма nларингоскопія є одним з основних nінструментальних методів дослідження nгортані. Її виконують таким чином. Хворий nсидить навпроти лікаря, широко відкриває nрот та висовує язик. Лікар великим і nсереднім пальцями лівої руки через марлеву nсерветку утримує за кінчик витягнутий язик, nвказівним пальцем підтримує верхню губу. nПравою рукою вводить дзеркало в глотку, nобережно відтискаючи м’яке піднебіння та nязичок назад і вгору до задньої стінки nглотки. Язик може утримувати правою рукою і nсам обстежуваний. Дзеркало, щоб воно не nзапотіло, перед введенням злегка nнагрівають на спиртівці з боку його nдзеркальної поверхні або опускають на nдекілька секунд у гарячу воду. Після nнагрівання дзеркала обов’язково nперевіряють його температуру, nдоторкнувшись до тильної поверхні своєї nкисті. Гортанні дзеркала, позначені літерою n“K” на зворотному боці, можна кип’ятити. nІнші дзеркала кип’ятіння не витримують, і nдля стерилізації їх опускають на 10-15 хв nу антисептичні розчини, після чого nсполіскують перевареною водою і витирають nмарлевою серветкою

Гортанне дзеркало nвводять у глотку дзеркальною поверхнею nвниз під кутом 45° до горизонталі. При цьому nнамагаються не торкатись кореня язика та nзадньої стінки глотки, щоб уникнути nблювотного рефлексу. В цей час nхворому пропонують по черзі дихати та nпротяжно вимовляти звук “Е” або “І”. При nвимовлянні цих звуків надгортанник nпіднімається та зміщується вперед, що дає nзмогу оглянути просвіт і внутрішню nчастину гортані. Зображення тих частин nгортані, що містяться спереду (надгортанник), nвідображаються у верхніх відділах дзеркала, nа задня стінка гортані (черпакуваті хрящі) n– у нижніх. Трохи змінюючи положення nдзеркала, по черзі оглядають всі відділи nгортані, оскільки зображення всього органа nодночасно не вміщається у невеликому nдзеркалі. При фонації (вимовлянні звуків “Е”, n“І”) голосові складки змикаються, а під час nдихання – розходяться, дозволяючи оглянути nпідскладковий простір та верхні відділи nтрахеї.

nЛарингоскопічна картина при диханні (а) та nпри фонації (б): n1 – міжчерпакуватий простір; 2 – nчерпакуватий хрящ; 3 – клиноподібний хрящ; n4 – черпалонадгортанна складка; 5 – nнадгортанник; 6 – голосова щілина; 7 – nвестибулярна складка; 8 – голосова складка. n

При nнепрямій ларингоскопії в дзеркалі видно nтакі відділи гортані: надгортанник, nчерпакуватонадгортанні складки, обриси nчерпакуватих хрящів і міжчерпакуватий nпростір, голосові та вестибулярні (шлуночкові) nскладки, гортанні шлуночки, підскладковий nпростір та верхню частину трахеї. ntt

ОТОСКОПІЯ n

Отоскопія n– виконується з метою визначення стану nзовнішнього слухового прохода та nбарабанної перетинки. Переважно таке nдослідження виконують за допомогою лобного nрефлектора. n

Необхідні nзасоби: n n

1. nВушні лійки різного діаметра. n
2. nВушний зонд з нарізками, на який накручують nстерильну вату. n
3. nБагнетоподібний або колінчастий вушний nпінцет. n

Останні nдва інструменти потрібні для очистки nзовнішнього слухового проходу від сірки, nкірочок, виділень, які заважають огляду nструктур вуха. n

Отоскопію nпроводять, користуючись лобним рефлектором, nпричому лівим оком дивляться через отвір у nрефлекторі. Джерело світла має знаходитись nправоруч від хворого, так само, як і при nдосліджені інших ЛОР-органів. Голову nхворого треба схилити до протилежного nплеча, що дозволить зпівставити вісь nслухового проходу з лінією свого зору. nПеред введенням вушної лійки треба nоглянути зовнішній слуховий прохід і nвизначити його ширину, щоб вибрати лійку nвідповідного діаметра, а також при nнеобхідності очистити зовнішній слуховий nпрохід. Вибирають лійку найбільшого nдіаметра, що дозволить ввести її в nзовнішній слуховий прохід і при цьому не nвикликати неприємних відчуттів у хворого. nЯкщо виявлено набряк шкіри, чи інші її nушкодження, беруть лійку трохи меншого nдіаметра та вводять у зовнішній слуховий nпрохід з особливою обережністю.

Вушну nлійку тримаються за розширену частину nвеликим і вказівним пальцями. Після цього nіншою рукою відтягують вушну раковину nвгору, назад і назовні (у маленьких дітей – nвниз, назад і назовні) і легкими nобертальними рухами вводять вузький кінець nлійки у вхід до зовнішнього слухового nпроходу. Обережними рухами лійку nпросувають впродовж проходу на глибину до n1-1,5 см і оглядають по nчерзі всі його стінки: спочатку у nперетинчасто-хрящовому відділі, де огляду nзаважають волоски, можуть бути фурункули; а nпотім у кістковому відділі, де огляду nможуть перешкоджати кісткові нарости (екзостози). n n

Вушну nлійку не слід вводити у кістковий відділ nзовнішнього слухового проходу, оскільки це nпризводить до травми тонкого шкірного nпокриву його стінок. n

Одночасно nз оглядом незначно повертають чи нахиляють nголову пацієнта, щоб знайти положення, у nякому в глибині зовнішнього слухового nпроходу вдається побачити барабанну nперетинку. Її пізнають за наявності nхарактерних структур – пізнавальних nпунктів: n

1. nУ центрі перетинки є лійкоподібне nвтягнення – пупок. n
2. nВгору від пупка простягається держальце nмолоточка, яке при отоскопії має вигляд nсірої смужки. n
3. nУ верхніх відділах держальце переходить у nневеличке випинання, яке утворене коротким nвідростком молоточка. n
4. nВід нього наперед і назад ідуть передня nй задня складки молоточка. n
5. nВниз і допереду від пупка при отоскопії nможна бачити блискучий трикутник – світловий nрефлекс (конус). Він виникає внаслідок nвідбиття світла від блискучої поверхні nбарабанної перетинки саме в тих місцях, де nїї поверхня перпендикулярна до променів nсвітла, що падають від лобного рефлектора. n

Нормальна nбарабанна перетинка має вигляд мембрани nовальної форми, перламутрово-сірого nкольору. Оскільки барабанна перетинка nвідображає стан середнього вуха як в нормі, nтак і при його захворюваннях, її називають n“дзеркалом барабанної порожнини”. Так, nзміна кольору, наприклад, почервоніння nбарабанної перетинки, вказує на запалення nсереднього вуха. Зміни в розташуванні nпізнавальних пунктів, особливо світлового nконуса, спостерігаються при втягненні nбарабанної перетинки внаслідок хронічних nзахворювань середнього вуха. n

Для nклінічних цілей барабанну перетинку поділяють nдвома умовними лініями на чотири квадранти. nПодумки проводять одну лінію вздовж nдержальця молоточка, а іншу – перпендикулярно nдо неї, на рівні пупка барабанної перетинки. nПісля такого поділу визначають передньо-верхній, nпередньо-нижній, задньо-верхній та задньо-нижній nквадранти. n

При nотоскопії дослідження починають із nздорового вуха, щоб порівняти хворе вухо із nздоровим.

ntt

Найчастіші nпомилки отоскопії та способи їх усунення n

1. nБарабанну перетинку не знаходять або nсплутують із задньою стінкою слухового nпроходу: голові хворого надати необхідне nположення та знайти пізнавальні пункти nбарабанної перетинки. n

2. nВідстань рефлектор-барабанна перетинка nзавелика або замала, тому об’єкт nнедостатньо освітлений: треба вибрати nоптимальну відстань, щоб збільшити nосвітленість об’єкта. n

3. nВибрана вушна лійка замалого внутрішнього nдіаметра: поміняти лійку. n

4. nВушна лійка введена занадто глибоко, хворий nвідчуває біль, тому сидить напружено: взяти nлійку більшого діаметра. n

5. nЛікар звик дивитися одним, а не двома очима: nперевірити, закривши праве око, nвикористання бінокулярного зору. n

6. nЛікар повинен сидіти в зручному для себе nположенні: коригувати треба положення nголови хворого. n

Особливості nогляду маленьких дітей n

Під nчас дослідження маленьких дітей, помічник nбере їх собі на коліна. Він однією рукою nміцно тримає голівку дитини, притискаючи її nдо своїх грудей, а другою рукою тримає її nруки. Для кращої фіксації ноги малюка nпомічник затискує між своїми ногами. n

Використання nотоскопа n

Необхідні nзасоби: n n

1. nОтоскоп. n
2. nНабір пластмасових вушних лійок. n

Останнім nчасом все ширше для дослідження вуха nзастосовують спеціальний пристрій – отоскоп, nякий дозволяє оглянути зовнішній слуховий nпрохід та барабанну перетинку без лобного nрефлектора. Отоскоп об’єднує у собі nджерело світла разом із змінною вушною nлійкою та лупою, що знаходяться на держальці. nПісля натискування на кнопку вмикається nмініатюрна лампочка, світло від якої через nпризму та лійку потрапляє у зовнішній слуховий nпрохід і освітлює структури вуха. Лікар nдивиться через широкий отвір отоскопа, який nзакритий збільшувальним склом, що дозволяє nбільш детально вивчити особливості будови.

Недоліком nвикористання отоскопа є те, що при огляді nодночасні маніпуляції у просвіті nзовнішнього слухового проходу утруднені. n

Отомікроскопія n– метод дослідження вуха за допомогою nопераційного мікроскопа, який має в собі nавтономне джерело світла та оптику, що може nзбільшувати зображення об’єктів nдослідження в 5-32 рази. Цей метод дає nзмогу дуже детально оглянути структури nсереднього та зовнішнього вуха (фокусна nвідстань – 200 мм) і застосовується для проведення nхірургічних втручань не тільки на вусі, але nй на порожнині носа та гортані. В останньому nвипадку фокусну відстань мікроскопа nзбільшують до 400 мм.

ІСТОРІЯ nХВОРОБИ ОТОРИНОЛАРИНГОЛОГІЧНОГО ХВОРОГО n

n

1. Паспортна частина (прізвище, ім’я, по батькові, nвік, місце роботи, професія, домашня nадреса). n

2. Дата надходження хворого в nклініку (машиною швидкої

допомоги, за направленням поліклініки). n

З. Скарги хворого.

4. Анамнез хвороби й життя хворого.

5. Загальний статус: шкірні покриви, периферійні лімфатичні вузли, серцево-судинна система, органи дихання, травний тракт, опорно-руховий апарат.

6. Спеціальний статус:

а) передня риноскопія: зовнішній огляд носа, передня риноскопія в І і II позиціях (слизова оболонка, носові

раковини і ходи, перегородка); дослідження дихання і нюху;

б) орофарингоскопія: ясна, зуби, слизова оболонка порожнини рота та глотки, мигдалики, м’яке піднебіння,    задня стінка глотки;

в) задня риноскопія: склепіння носоглотки, хоани, задні ,І   кінці носових раковин, глоткові устя носових труб;

г) ларингоскопія: надгортанник, вхід у гортань, слизова в   оболонка, присінкові та голосові складки, голосова щілина, дихальна і голосова функції, моторика гортані;

д) отоскопія: просвіт і шкіра зовнішнього слухового ходу,барабанна перетинка та її пізнавальні знаки.

7. Попередній діагноз.
8. Додаткові клінічні та лабораторні методи дослідження:

а) дослідження слуху;

б) вестибулометрія;

в) рентгенологічне дослідження;

г) пункції приносових пазух, барабанної-порожнини, абсцесів;

д) аналізи крові та сечі;

е) патогістологічне дослідження.