АСЕПТИКА – це метод хірургічної роботи, який запобігає запобіжний попаданню мікробів в рану шляхом знищення їх на всіх предме

Асептика. Організація роботи в операційному блоці.

 

АСЕПТИКА – це метод хірургічної роботи, який запобігає попаданню мікробів в рану шляхом знищення їх на всіх предметах, які з нею стикатимуться. Основний закон асептики – все, що стискається з раною повинно бути вільне від бактерій, тобто стерильне. У 1885 році російський хірург М.С. Суботін вперше обладнав спеціальну операційну, для якої проводив виробляти,справляти стерилізацію перев’язувального матеріалу, чим, по суті, і започаткував новий метод, названий асептикою. Згодо Е. Бергман детально розробив метод асептики, використовуючи відкриття Л. Пастера. Він  спільно з своїм учнем Шиммельбушем обгрунтував методику знищення мікробів на всьому, що стикається з операційною раною. У зв’язку цим Е. Бергмана  вважають засновником асептики. В цей же час Теодор Більрот ввів форму для лікарів хірургічних відділень у вигляді білого халата і шапочки. Для забезпечення асептичної роботи необхідно добре знати можливі джерела попадання мікробів в рану. Це два шляхи: екзогенний і ендогенний.

Екзогенною вважають інфекцію, що потрапляє в рану із зовнішнього середовища: з повітря (повітряна), з бризками слини (крапельна), з предметів дотичних до рани (контактний) і з предметів що залишаються в рані: шовного матеріалу, дренажів, протезів тощо (імплантантна).

 Ендогенною вважають інфекцію, що існує усередині організму або на його покривах (шкіра, дихальні шляхи, шлунково-кишковий тракт тощо.). Ця інфекція може потрапити в рану шляхом безпосереднього занесення, або по лімфатичних чи кровоносних судинах. Для профілактики ендогенної інфекції необхідне своєчасне її виявлення і подальша санація (лікування тонзилітів , синуситів, піодермії і т.д.).

Профілактика повітряної і крапельної інфекції. Бактеріологічні дослідження показали, що в навколишнє середовище з дихальних шляхів і шкірних покривів виділяється за 1 хвилину від 10  до 100 тис. мікробів. Попередження повітряної і крапельної інфекції в хірургічних відділеннях визначається заходами, спрямованими на зменшення забруднення повітря мікробами, а також на знищення тих, що вже є.

Діяльність медичної сестри в передопераційний період

Поняття про передопераційний період

Це час з моменту госпіталізації хворого в хірургічне відділення до виконання операції. Залежно від характеру захворювання, він може трива­ти від декількох хвилин чи годин (поранення серця, великих судин, гострий апендицит й ін.) до декількох днів (пухлини шлунка, зоб, бронхоектатична хвороба, синдром Лерігпа – оклюзія здухвинних артерій та ін.).

Основною метою передопераційного періоду є проведення заходів для зменшення ризику операції і попередження післяопераційних ускладнень.

Основними завданнями передопераційного періоду є:

встановлення діагнозу;

визначення показань, терміновості виконання і характеру операції;

підготовка хворого до операції.

Весь передопераційний період поділяється на:

Діагностичний період, під час якого уточнюють діагноз, визначають показання до операції. В діагностичний період вивчають також стан, резервні можливості основних органів та систем хворого, що готується до операції.

Період власне передопераційної підготовки, яка включає комплекс лікувальних заходів, спрямованих на зменшення важкості перебігу захворю­вання, покращення роботи основних органів і систем, підвищення реактив­ності організму.

 

Показання до операції

Залежно від характеру, терміну захворювання та стану хворого, пока­зання до операції можуть бути:

життєвими (вітальними), при яких найменша відстрочка опе­рації може призвести до смерті хворого: а) кровотеча, яка не припиняється, при пошкодженнях великих судин, органів, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки; б) гострі захворювання органів черевної порожни­ни (апендицит, защемлена грижа, кишкова непрохідність та ін.); в) гнійно-запальні захворювання (абсцес, флегмона, гнійний мастит і ін.). Відстрочен­ня операцій у цих хворих може привести до розвитку сепсису;

абсолютними, що виникають у хворих, у яких неможливо замінити операцію іншими методами лікування, а її тривале відстрочення може при­звести до загрозливого для життя стану. До таких показань відносяться механічна жовтяниця, стеноз вихідного відділу шлунка, злоякісні захворю­вання й ін. Таких хворих оперують після відповідної підготовки через декілька днів з моменту госпіталізації;

відносними, що можуть виникати у хворих з тривалими захворю­ваннями, у яких можна використовувати інші методи лікування, такі захво­рювання не становлять загрози для життя хворих (варикозне розширення вен нижніх кінцівок, неускладнені грижі живота, доброякісні пухлини, гемо­рой та інші).

Підготовку хворого до операції здійснюють спільно з хірургом, анестез-іологом, терапевтом та з допомогою медичної сестри.

Передопераційна підготовка хворих

Підготовку хворого до операції проводять залежно від характеру зах­ворювання, стану хворого та припустимого об’єму операції.

Важливе значення в підготовці хворого до операції має визначення стану серцево-судинної системи. При обстеженні серцево-судинної системи вияв­ляють ті чи інші захворювання (миготлива аритмія, вади серця, гіпертонічна хвороба та інші). У всіх хворих в обов’язковому порядку вимірюють артері­альний тиск (в особливих випадках і венозний тиск), рахують пульс, викону­ють електрокардіографію, за необхідності ультразвукове дослідження серця та ін. При наявності змін проводять консультацію кардіолога і призначають коригуючу медикаментозну терапію: 1 мл 0,02 % розчину дигоксину або 1 мл 0,02 % розчину целаніду; 0,5-1,0 мл 0,05 % розчину строфантину; 1 мл 0,06 % розчину корглікону на 10-20 мл 20 % розчину глюкози внутрішньовенно. При наявності аритмії призначають хінідин, новокаїнамід, ритмодан, обзидан та ін.

Органи дихання. При обстеженні органів дихання в першу чергу вик­лючають гострі запальні захворювання дихальних шляхів (катар верхніх дихальних шляхів, бронхіт, бронхопневмонію). Важливе значення має спірогра­фія та визначення ЖЄЛ (життєвої ємкості легень) (норма – 3500-4500 мл); проводять проби Штанге – час затримки дихання на максимальному вдиху (норма – 40-50 с) і Собразе – час затримки дихання при максимальному видиху (норма – 15-20 с). Для виявлення захворювань легень важливе зна­чення має флюорографія та рентгенологічне обстеження органів грудної клітки. Усім хворим перед операцією забороняють курити за 2-3 тижні до операції. Хворі з гнійними процесами легень (абсцес, бронхоектатична хво­роба та інші) потребують спеціальної підготовки органів дихання для зати­хання запального процесу. З цією метою їм проводять санацію трахеоброн-хіального дерева за допомогою бронхоскопії, інтратрахеального введення антибіотиків, відхаркувальних медикаментозних середників. Таким хворим проводять і загальнозміцнювальну терапію (переливання компонентів крові, вітамінотерапію, посилене харчування), системну і дихальну гімнастику.

Органи травлення. У передопераційний період важливе значення при­діляють стану ротової порожнини: проводять санацію каріозних зубів, за­пальних процесів ясен, язика. При виявленні якої-небудь патології з боку шлунково-кишкового тракту (гастрит, виразкова хвороба шлунка чи дванад­цятипалої кишки та ін.) проводять медикаментозне лікування. У тих випад­ках, коли операція буде проходити під загальним знеболюванням, необхідно визначити функцію печінки (білірубін, загальний білок, АЛТ, АСТ, лужну фосфатазу та ін.). Усі операції, як правило, виконують натщесерце. Хворим уранці не дозволяють вживати їжу. Ввечері, напередодні операції, ставлять очисну клізму. За 30 хв. до операції на шлунку його промивають. Перед операцією на товстому кишечнику за 1-2 дні до неї призначають проносне, повторні клізми і спеціальну дієту. Для профілактики післяопераційних уск­ладнень і пригнічення мікробної флори цим хворим за 3-4  дні до операції призначають левоміцетин, коліміцин і інші антибіотики. При застійних яви­щах у шлунку (стеноз воротаря) проводять ввечері і вранці його промиван­ня протягом 5-6 днів до операції. Для корекції гомеостазу здійснюють пере­ливання компонентів крові (еритроцитарної маси, плазми, альбуміну і ін.), 5 % розчину глюкози з інсуліном 1,5-2 л на добу, електролітів (К, Na, Са). їжа таких хворих повинна бути висококалорійною, легкозасвоюваною, містити достатню кількість вітамінів.

Сечовидільна система. В усіх хворих перед операцією виконують за­гальний аналіз сечі. При наявності змін проводять пробу за Зимницьким, застосовують спеціальні урологічні обстеження (внутрішньовенна пієлогра-фія, цистографія, цистоскопія). У жінок перед операцією обов’язково вико­нують гінекологічне обстеження. При наявності менструації оперативне втру­чання відкладають у зв’язку з гормональними змінами, підвищеним фібри­нолізом і кровоточивістю тканин під час і після операції.

Кров і кровотворні органи. Перед операцією проводять загальний аналіз крові, визначають час кровотечі та згортання крові. Перед великими опера­ціями виконують коагулограму, тромбоеластограму. При зниженій здатності згортальної системи крові у хворих можуть виникати небезпечні кровотечі, гематоми. При підвищених згортальних властивостях крові можуть виника­ти тромбози, тромбофлебіти і емболії (легеневої артерії). В усіх випадках необхідно проводити передопераційну корекцію згортальної системи крові. При підвищеній схильності крові до згортання спочатку призначають анти­коагулянти прямої дії (гепарин, кальципарин або фраксипарин), а потім пере­ходять до антикоагулянтів непрямої дії (неодикумарин, пелентан, синкумар та інші), дози яких залежать від змін коагулограми. При зниженні згортання крові призначають повторні переливання крові (150-200 мл), плазми, вікасо­лу, адроксону, 10 % розчину кальцію хлориду по 10 мл внутрішньовенно. В процесі підготовки анемічних і ослаблених хворих застосовують переливан­ня еритроцитарної маси, плазми, альбуміну та інших компонентів крові.

Шкірні покриви. При огляді шкірних покривів необхідно звертати увагу на наявність гнійничкових захворювань. Усі запальні процеси необхідно ліквіду­вати, оскільки ці захворювання можуть стати джерелом ендогенної інфекції і викликати тяжкі септичні ускладнення. Напередодні операції хворий приймає гігієнічний душ, тяжких хворих купають або проводять вологе обтирання. Го­ління волосяного покриву операційного поля проводять тільки в день операції.

Нервово-психічна система. Важливого значення надають психологічній підготовці, яка спрямована на заспокоєння і впевненість хворого в сприятли­вому перебізі операції. Хворому потрібно пояснити необхідність операції доброзичливим спокійним голосом. Особливо це необхідно робити у хворих з гострою патологією органів черевної порожнини (апендицит, перитоніт, кишкова непрохідність й інші). В усіх випадках медична сестра повинна дотримуватись настанов лікаря. Необхідно слідкувати, щоб карта стаціонар­ного хворого (історія хвороби) в жодному випадку не потрапила до нього.

Особливості передопераційної підготовки хворих похилого та

старечого віку

Загальні принципи підготовки цієї групи хворих до операції однакові. Проте слід пам’ятати, що у цих хворих знижені компенсаторні властивості організму, нервова система досить ранима.

У людей похилого віку часто спостерігають зміни з боку серцево-су­динної системи. їм необхідно провести електрокардіографію з наступною консультацією терапевта, кардіолога.

Досить часто у них спостерігають зміни з боку дихальної системи (пнев­москлероз, емфізема легень, бронхіальна астма). Для цих хворих особливого значення набуває дихальна гімнастика як важливий засіб профілактики пнев­моній.

У людей похилого віку необхідно звернути увагу на стан шлунково-кишкового тракту. Досить часто у цієї групи хворих спостерігають недо­статність функції кишечника (запори, проноси). Перед операцією їм необхід­но призначити відповідну дієту, періодично очищати кишечник клізмами, про­носними.

Санітарну обробку таким хворим проводять у теплій душовій кімнаті. Температура ванни не повинна перевищувати 40 °С (краще 36-37 °С).

При проведенні премедикації необхідно обережно призначати барбіту­рати, наркотики (вони пригнічують дихальний центр, погіршують функцію печінки, нирок).

Особливості підготовки до операції ослаблених хворих

Хворі з травмами і прогресуючими захворюваннями шлунково-кишко­вого тракту, легень, ендокринної системи та ін. нерідко перебувають у тяж­кому або ослабленому стані. У них знижуються захисні властивості органі­зму, порушується гомеостаз, виникає поліорганна недостатність. Такий стан хворих досить часто зумовлює виникнення післяопераційних ускладнень, порушення регенерації тканин і може призвести до летальних випадків.

Завдання медичних працівників – за короткий термін провести медика­ментозну корекцію гомеостазу і функціональної недостатності органів у цієї групи хворих. Важливого значення набувають переливання компонентів крові та кровозамінників для парентерального живлення. Таким хворим необхід­но призначити препарати, що покращують імунобіолігічні властивості орган­ізму (імуноглобулін, тимоген, тималін, Т-тактивін та ін.). Необхідно призначи­ти комплекс вітамінів (групи В, Р, С).

Підготовка до операції дітей

Для виконання оперативних втручань у дітей необхідно отримати пись­мовий дозвіл у батьків або опікунів. Недотримання цього положення допус­кається лише в екстремальних ситуаціях, коли необхідно терміново викону­вати операцію і немає батьків. Тоді ці питання вирішує консиліум лікарів.

Оперативні втручання у дітей проводять у будь-якому віці. Підготовка до операції залежить від характеру втручання, віку і загального стану хво­рого. Важливу роль у підготовці пацієнта відіграє психологічний фактор.

 

Підготовка хворого до екстреної операції

План підготовки хворого до екстреної операції індивідуальний. Хворого обстежують, проводять короткий огляд, аускультацію, перкусію, загальний аналіз крові, сечі. Визначають групу крові, резус-фактор. А такі додаткові методи дослідження, як електрокардіографія, рентгенологічне обстеження і інше, проводять за показаннями. Слід пам’ятати, що, згідно з існуючим поло­женням, усі діагностичні, організаційні і тактичні питання при наданні урген­тної допомоги хворим повинні бути вирішені протягом двох – максимум чотирьох годин (реанімаційна допомога повинна розпочинатись терміново, з моменту госпіталізації пацієнта).

Передопераційна підготовка у таких хворих повинна бути інтенсивною і нетривалою. Перед операцією необхідно ввести зонд у шлунок, при необ­хідності відсмоктати вміст і промити його. Поряд із цим, необхідно спорож­нити сечовий міхур за допомогою катетера.

 

Підготовка хворого до планової операції

При планових операціях тривалість передопераційного періоду зале­жить від стану хворого і характеру операції. В процесі підготовки прово­дять всебічне обстеження хворого, з’ясовують показання до операції. За­лежно від характеру захворювання і об’єму операції, передопераційна підго­товка може тривати від 1-2 днів (черевні грижі, варикозне розширення вен нижніх кінцівок, резекція щитоподібної залози при зобі та ін.) до 1-1,5 міся­ця у тяжкохворих (виразкова хвороба шлунка, тиреотоксикоз, гнійні захво­рювання легень та ін.) Операцію виконують тільки після корекції гомеоста­зу і нормалізації основних функцій внутрішніх органів. Планові операції не можна виконувати при підвищеній температурі тіла, наявності гнійних захво­рювань (фурункули, піодермія, абсцеси та ін.). З метою скорочення терміну передопераційної підготовки хворих у стаціонарі обстеження та санацію їх проводять в амбулаторіях і поліклініках.

 

Визначення операційного ризику

При підготовці хворого до операції важливе значення має визначення ступеня ризику . Для його визначення слід оцінити: а) загальний стан хво­рого; б) припустимий об’єм і характер операції; в) вид анестезії. Всі ці дані оцінюють у бальній системі.

1. Загальний стан хворого:

1) хворі, у яких хвороба локалізована і не викликає системних розладів, практично здорові люди – 0.5 бала;

хворі з легкими або помірними розладами, які у незначній мірі порушу­ють життєдіяльність організму без виражених порушень гомеостазу – 1 бал;

хворі з вираженими системними розладами, які значно порушують життєдіяльність організму, але не призводять до втрати працездатності – 2 бали;

хворі з тяжкими системними розладами, які створюють серйозну небезпеку для життя і призводять до втрати працездатності – 3 бали;

хворі, стан яких настільки тяжкий, що можна очікувати їх смерті впродовж 24 год – 4 бали.

 Припустимий об’єм і характер оперативного втручання:

невеликі операції на поверхні тіла і органах черевної порожнини (видалення розташованих на поверхні і локалізованих пухлин, розкриття невеликих гнійників, ампутація пальців кисті і стопи, перев’язка і видалення гемороїдальних вузлів, неускладнена апендектомія і операція з приводу грижі) – 0,5 бала;

операції середньої тяжкості (видалення розташованих на поверхні злоякісних пухлин, які потребують розширеного втручання; розкриття гнійників, розміщених у порожнинах; операції на периферійних судинах; ус­кладнені апендектомії і операції на грижу, які вимагають розширеного втру­чання; діагностичні лапаротомії і торакотомії, інші аналогічні за складністю і об’ємом оперативні втручання) – 1 бал;

великі хірургічні втручання: радикальні операції на органах черевної порожнини (окрім вищевказаних), радикальні операції на органах грудної клітки, ампутації кінцівок, операції на головному мозку – 2 бали;

операції на серці, великих судинах і інші складні втручання, що прово­дяться в особливих умовах – штучний кровообіг, гіпотермія та ін. – 3 бали.

Оцінка характеру анестезії:

місцева потенційована анестезія – 0,5 бала;

регіонарна, спиномозкова, епідуральна, внутрішньовенна анестезія, інга­ляційний масковий наркоз із самостійним диханням -1 бал;

ендотрахеальний комбінований наркоз – 1,5 бала;

комбінований ендотрахеальний наркоз у поєднанні із штучною гіпо­термією, керованою гіпотензією, масивною інфузійною терапією, електрокар-діостимуляцією – 2 бала;

комбінований ендотрахеальний наркоз у поєднанні із штучним кро­вообігом, гіпербаричною оксигенацією, з використанням інтенсивної терапії та реанімації – 2,5 бала.

Оцінку ступеня ризику визначають за сумою балів: I ступінь (незнач­ний ризик) – 1,5 бала; II ступінь (помірний ризик) – 2-3 бала; III ступінь (значний ризик) – 3,5-5 балів; IV ступінь (високий ризик) – 5,5-8 балів; V ступінь (надто високий ризик) – 8,5-11 балів.

Екстрені оперативні втручання оцінюють так, як і планові, але їх вклю­чають в окрему групу і позначають додатково буквою “Е”.

Оцінка ступеня операційного ризику в кожному конкретному випадку дозволяє вибрати відповідний об’єм операції, спосіб анестезії і з найменшим ризиком для життя хворого виконати адекватне оперативне втручання.

 

Підготовка операційного поля

Операційне поле – це ділянка тіла хворого, де проводять розріз шкіри для здійснення оперативного втручання. Цю ділянку готують особливо. В день операції за 2-3 год шкіру голять гострим лезом і обробляють антисеп­тиком (0,5-1 % спиртовим розчином хлоргексидину, йодонатом, кутасептом та ін.). Можна застосувати спеціальні пасти-депілятори.

Слід пам’ятати, що при підготовці хворого до операції необхідно суво­ро дотримуватись послідовності виконання гігієнічних процедур: спочатку проводять спорожнення та очищення кишечника, гігієнічний душ, заміну натільної білизни і тільки після цього готують операційне поле. Такий порядок підготовки хворого до операції дає можливість запобігти мікроб­ному забрудненню шкіри і зменшити ризик післяопераційних нагноєнь ран.

 

Премедикація

Мета премедикації – заспокоїти хворого і покращити перебіг наркозу. Вона поділяється на вечірню (напередодні операції) і ранкову (в день опе­рації). Напередодні операції хворому на ніч необхідно призначити транкві­лізатори (седуксен, ноксирон, реланіум); протигістамінні препарати (димед­рол, піпольфен), снодійні (фенобарбітал, барбаміл). Усі ранкові гігієнічні про­цедури: полоскання рота, чищення зубів, гоління, підготовка операційного поля, заміна білизни, відвідування туалету – виконують до ранкової преме-дикації. Ранком хворому призначають еленіум 0,005 г, седуксен 0,005 г або радедорм 0,005 г. За 30 хв до операції внутрішньом’язово або підшкірно вводять наркотичні аналгетики: 1 мл 1-2 % розчину промедолу або 1 мл пен-тозоцину (лексиру), 2 мл фентанілу або дроперидолу. Для зменшення впливу блукаючого нерва, зменшення секреторної функції бронхіальних залоз й салівації вводять 0,5 мл 0,1 % розчину сірчанокислого атропіну.

У хворих з алергічними реакціями в комплекс премедикації включають антигістамінні препарати (димедрол, піпольфен, діазолін та ін.). Найбільш часто використовують аналгезувально-седативну суміш, що складається з промедолу, седуксену і атропіну.

Премедикацію необхідно проводити перед усіма великими та малими операціями, які будуть виконуватись під наркозом або іншими видами зне­болювання. Безпосередньо перед операцією анестезіолог оглядає порож­нину рота, видаляє зубні протези, при потребі вставляє шлунковий зонд, катетер у сечовий міхур.

Транспортування хворих в операційну

Доставка хворих в операційну є важливим етапом передопераційної підготовки. Вона повинна проводитись досить обережно, без метушні. Хво­рих перевозять на кріслах-каталках або носилках-каталках. Перед транс­портуванням хворих каталку необхідно накрити чистим простирадлом, по­класти подушку, накрити хворого ковдрою. Слід пам’ятати, що транспорту­вання хворих повинно проводитись на каталках хірургічного відділення. В переопераційній хворого перекладають на каталку операційного блоку, якою його доставляють до операційного столу. Необхідно періодично обробляти каталку і її колеса дезінфекційним розчином (3 % розчин пероксиду водню в суміші з 0,5 % розчином мийного засобу).

Слід пам’ятати, що під час транспортування хворого в операційну його стан може різко погіршуватися від додаткового хвилювання, тому медичні сестри повинні бути уважними і своєчасно виявляти зміни в стані хворого. Транспортування хворих в ліфтах здійснюють тільки в присутності медич­ної сестри.

Перекладати хворого з каталки на операційний стіл необхідно обереж­но, краще за допомогою 3-4 осіб, які підкладають руки під голову, грудну клітку, сідниці, ноги; можна перекладати і за допомогою простирадла, на якому лежить хворий.

Положення про операційний блок

До складу сучасного операційного блоку входить: передопераційна кімна­та, операційний зал, стерилізаційна, матеріальна, інструментальна, автоклав-на, душова та ін. Його розміщують ізольовано, в окремому приміщенні або на окремому поверсі, подалі від палат, санітарних вузлів, вхідних дверей та ін., що попереджує його забруднення. Операційний блок складається з ряду підрозділів, які розміщені в окремих кімнатах, що поділяються на режимні зони: 1) зона загального режиму – кабінети завідувача, старшої операційної медич­ної сестри, приміщення для брудної білизни, вхід в які не зв’язаний із прохо­дженням через санітарний пропускник або шлюз; 2) зона обмеженого режиму -приміщення для зберігання крові, переносної апаратури, кімнати операційних сестер, хірургів, приміщення для чистої білизни; 3) зона суворого режиму -передопераційна, наркозна, мийна; вхід у цю зону позначають на підлозі чер­воною лінією шириною 10 см, сюди заходять лише в операційному одязі; 4) стерильна зона    операційна, стерилізаційна.

Робота в операційному блоці вимагає виконання загальномедичних обо­в’язків і правил, якими керуються в хірургічному відділенні, але у зв’язку із специфікою роботи в операційному блоці є і певні відмінності.

При наявності в хірургічному відділенні 50 і більше ліжок у штат лікарні вводять посаду старшої операційної сестри, яку призначають із числа кращих і найбільш кваліфікованих сестер операційного блоку. Вона підпорядковується безпосередньо завідувачу відділення, а за його відсутності – черговому лікарю. Розпорядження старшої операційної сестри є обов’язковими для молодшого пер­соналу операційного блоку. Вона є матеріально відповідальною особою. Від її досвіду і культури залежать стан і порядок роботи в операційному блоці.

Операційна призначена для проведення найбільш важливої і відповідаль­ної хірургічної маніпуляції – оперативного втручання. Для його здійснення виділяють чисту операційну і операційну для хворих із гнійними захворюван­нями. Вони використовуються для виконання планових і ургентних операцій. Кожна операційна повинна мати окремий інструментарій, обладнання і, по можливості, обслуговуватись окремим персоналом. Операційна повинна бути просторою (40 м2 на один операційний стіл), мати багато світла і чистого по­вітря з добре налагодженою вентиляцією. Висота операційної повинна стано­вити не менше 3,5 м (рис. 1.1.6).

Операційні, як правило, розташовують вікнами на північ, північний схід або захід. Стіни і стеля операційної повинні бути із заокругленнями. Стіни по­кривають облицювальною плиткою, а стелю фарбують масляною кольоро­вою фарбою (сіро-зеленою або зелено-голубою, салатовою). Підлогу в опе­раційній вистеляють керамічною плиткою або спеціальним лінолеумом, які легко чистяться і витримують миття дезінфекційними розчинами.

Опалення операційної повинно бути паровим, з радіаторами, замуровани­ми в стіни, щоб на них не збирався пил. Оптимальна температура в операцій­ному блоці повинна бути +20-22° С влітку (взимку +19-20°С) при вологості 50-55% і швидкості руху повітря до 0,1 м/с.

Освітлення операційної повинно бути рівномірним, але не яскравим, і здійснюватись як природними, так і штучними джерелами (рис. 1.1.7).

Співвідношення площі вікон і площі підлоги в операційній повинно стано­вити не менше 1:3. Штучне освітлення здійснюється безтіньовими лампами. Загальна освітленість операційної повинна бути 300-500 лк.

В операційній має бути обладнання для подання кондиційованого, підігрітого і зволоженого в межах норми повітря. Очищення повітря в операційній проводять за допо­могою механічного способу – застосування різних фільтрів, через які пропус­кається повітря; хімічного – використання різних хімічних засобів (аерозолів пероксиду водню), що мають бактерицидну дію і ароматичний ефект; фізично­го – використання бактерицидних кварцових ламп для опромінення та ін. Воно здійснюється в перервах між роботою або в спеціально відведений час. Най­кращі умови для очищення та вентиляції повітря в операційній створюються за допомогою кондиціонування, яке забезпечує обмін його до 10 раз на годину.

Для проведення особливо чистих і складних хірургічних втручань у су­часних операційних використовують ламінарний потік стерильного повітря з обміном його до 500 разів на годину.

Обладнання операційної повинно складатись тільки з апаратури і пред­метів, які необхідні для роботи: операційного стола (рис. 1.1.8); стола для опе­раційної медичної сестри (рис. 1.1.9), де розміщують хірургічні інструмен­ти, шовний матеріал, серветки, куль­ки та ін; біксів (рис. 1.1.10); електро-відсмоктувача: термокоагулятора; анестезіологічної апаратури. Кисневі балони і балони з наркотичними га­зами повинні бути винесені за межі операційної. Подачу таких газів здійснюють за допомогою спеціаль­них трубопроводів.

 

Робота в операційній організовується так, щоб ніщо не заважало прове­денню операції. Все необхідне повинно бути передбаченим. Працювати по­трібно без зайвого поспіху, невиправданого зволікання і залучення додатко­вих членів операційної бригади.

Вхід в операційний блок повинен бути один. Усі співробітники його одяга­ють спеціальні халати або костюми (костюми, штани і куртка), які по кольору відрізняються від одягу інших відділень. Виходити в операційному одязі за межі операційного блоку заборонено. Перед входом в операційну всі члени опера­ційної бригади одягають чотиришарову маску, яка повинна щільно прилягати до обличчя, ретельно прибирають волосся під шапочку і одягають бахіли. В операційний блок категорично забороняється заходити у вуличному взутті і входити персоналу, що не бере участі в операції. Особи, які безпосередньо не

зайняті в операції (студенти, курсанти), до­пускаються в операційну в супроводі стар­шого (викладача). Форма їхнього одягу по­винна бути така: хірургічний халат, шапоч­ка, маска, тапочки, бахіли (рис. 1.1.11).

Заборонено входити у шерстяному одязі, що виглядає з-під халата. Переміщення присутніх в операційній має бути мінімальним. Вони не повинні заважати роботі і порушувати прави­ла асептики. Заборонено наближатися до опе­раційного столу і хірурга ближче ніж на півметра, заходити в зону між операційним і вели­ким матєріально-інструментальним столом.

Спілкування членів операційної бригади повинно бути мінімальним, тільки між хірур­гом, асистентами і операційною медичною се­строю. Будь-яке переміщення в операційній визначається тільки необхідністю допомоги в проведенні операції.

Медичні працівники операційного блоку повинні слідкувати за собою. При наявності найменших гнійників, каріозних зубів, тонзиліту вони проходять курс ліку­вання. Всі працівники операційного блоку підлягають регулярному бактеріо­логічному контролю, при наявності хронічних джерел інфекції і відсутності ефекту від лікування вони переводяться на інше місце роботи.

Прибирання операційної

Розрізняють такі види прибирання:

1. Попереднє прибирання проводять перед початком кожного операційного дня: протирають підлогу, стіни, стелю – видаляють пил, що осів за ніч. Прибирання опе­раційної здійснюють тільки вологим способом із застосуванням розчинів, у які входять різні дезінфекційні речовини (діоцид у розведенні 1:1000,0,1 % розчин хлорного вапна, 0,2 % розчин хлораміну, 1,5 % розчин лізолу, сода, зелене мило та ін.). Після обробки стін, підлоги, стелі хімічними речовинами, їх миють теплою водою зі шлан­га. Після закінчення прибирання, все обладнання протирають вологою ганчіркою і на 6-8 год включають бактерицидні лампи (БУВ-15, БУВ-30 та ін.).

Поточне прибирання здійснюється під час операції: витирають підлогу, забруднену кров’ю, гноєм; спеціальними затискачами підбирають серветки, кульки. Після закінчення операції виносять вміст тазиків, забруднену опера­ційну білизну, інструментарій та ін. Не дозволено обслуговуючому персона­лу (операційній санітарці) підбирати гній ганчіркою, оскільки в подальшому інфекція буде рознесена по всьому операційному блоці. Гній необхідно зібрати окремою серветкою або куском вати. Операційна санітарка проводить при­бирання в гумових рукавичках, які в кінці роботи кип’ятить або викидає. Інстру­ментарій, що використовували під час операції, дезінфікують у розчині анти­септика, після чого ретельно очищають і промивають у проточній воді. Якщо його використовували при гнійних операціях, то ще додатково кип’ятять про­тягом 15 хв. Промитий інструментарій поміщають у сушильну шафу і сушать при температурі 85 °С до повного зникнення вологи. Для наступної операції інструменти потрібно стерилізувати за встановленим порядком.

Післяопераційне прибирання проводять після закінчення чергової опе­рації перед початком наступного хірургічного втручання.

Заключне прибирання проводять після закінчення операційного дня. Ре­тельно миють підлогу, стіни, протирають обладнання та ін.

Генеральне прибирання здійснюють один раз на тиждень. Проводять ме­ханічну і хімічну обробку (дезінфекцію) підлоги, стелі, стін, вікон.

Додаткові приміщення операційного блоку

Передопераційна кімната призначена для підготовки операційної сестри, хірур­га і асистентів до операції. Підготовка розпочинається з миття рук за допомогою спеціальних умивальників, тазиків. У передопераційній повинні бути ножиці для обрізування нігтів, годинник (краще пісочний годинник на 3 і 5 хв), щітки, мило.

Інструментальна кімната використовується для зберігання хірургічного інструментарію і апаратури. Вони зберігаються в спеціальних скляних шафах.

Матеріальна кімната використовується для підготовки операційного матеріалу (серветок, кульок, ниток) і операційної білизни. У ній зберігають­ся запаси спирту, шовного матеріалу і різних медикаментозних препаратів, необхідних під час виконання операції.

Стерилізаційна, або автоклавна, кімната призначена для встановлення сухожарових стерилізаторів, кип’ятильників і автоклавів для стерилізації опе­раційної білизни та підготовки хірургічного інструментарію до операції.

Положення про перев’язочну. Вимоги до перев’язочної такі ж, як і до опе­раційної (світла кімната, стеля якої пофарбована масляною фарбою, стіни і підлога вистелені плиткою; рис. 1.1.12).

У перев’язочній необхідно підтримува­ти ідеальну чистоту. Стіл для інструментів і перев’язувального матеріалу накривають так само, як і в операційній (рис 1.1.13.).

Інструменти подають корнцангом. Перев’язку проводять тільки за допомо­гою інструментів. їх стерилізують у самій перев’язочній або в стерилізаційній кімнаті операційного блоку. Перев’язоч­на повинна бути забезпечена централь­ною подачею холодної і теплої води. Оп­тимальна температура у приміщенні 18-20 °С. У перев’язочній не повинно бути сторонніх предметів, одягу, крім столу для перев’язок, столу для інструментів і перев’язувального матеріалу, шафи для медикаментів та інструментів і стільців для хворих. При проведенні перев’язок не­обхідно враховувати ступінь чистоти ран. Хворих з ускладненнями, гнійними ранами перев’язують в останню чергу. У кінці робочого дня проводять вологе при­бирання перев’язочної і опромінення уль­трафіолетовим променем (кварцування). У великих хірургічних відділеннях, як пра­вило, с дві перев’язочні для “чистих” і “гнійних” хворих.

Інфекційний контроль за роботою хірургічного стаціонару

З метою профілактики гнійних захворювань і дотримання санітарно-гігієнічних норм бактеріологічна лабораторія санітарно-епідеміологічної станції, якій підпорядковується лікувальний заклад, здійснює один раз у 15-20 днів бактеріо­логічний контроль забрудненості повітря (операційної, перев’язочної, палат); конт­роль якості дезінфекції, обробки рук пер­соналу, стерильності хірургічного мате­ріалу й інструментів. Контроль за мікробним забрудненням повітря в операційній і перев’язочній проводять один раз на місяць. Забрудненість повітря в палаті і перев’язочній можна визначити за допомогою седиментаційного, фільтраційного методу та

методу ударної хвилі повітря. Принцип седиментаційного методу полягає в тому, що мікроорганізми, які перебувають у повітрі, осідають на горизонтальну поверхню. Для цього дослідження використовують чашки Петрі з живильним середовищем (2% агар), які протягом 15 хв залишають відкритими в зазда­легідь визначених місцях операційної чи перев’язочної. Після цього чашки Петрі поміщають у термостат на 24 год і підраховують кількість колоній, що вирос­ли. Фільтраційний метод дослідження полягає в просмоктуванні 10-40 л по­вітря через спеціальні поглиначі зі стерильною рідиною. Принцип ударної хвилі полягає в тому, що всмоктане через апарат повітря вдаряється об поверхню, яка містить живильне середовище, внаслідок чого мікроорганізми затриму­ються на ній. Проби повітря забираються за допомогою апарата Кротова. В операційній кількість колоній мікроорганізмів на 1 м3 повітря не повинна пере­вищувати 500 до роботи та 1000 під час і після роботи операційної. Для пере­в’язочної і передопераційної допускається не більше 1000 колоній на 1 м3 по­вітря до роботи. Крім того, в пробі об’ємом 250 л повітря не повинно бути плазмокоагуляційного гемолітичного стафілокока.

Контроль якості дезінфекції здійснюється раптово, без відома персоналу, 1-2 рази на місяць. Стерильним ватним тампоном, змоченим стерильним ізото­нічним розчином хлориду натрію або 1 % розчином гіпосульфіту, проводять змив із 10 предметів; площа змиву повинна бути 200-300 см3. Задовільну оцін­ку дезінфекції дають при відсутності росту кишкової палички, протею, синьо-гнійної палички, стафілокока та стрептокока.

Посіви з рук, як правило, проводить старша операційна сестра так, щоб персонал не знав, коли і у кого він буде взятий. Результати посіву повинні обговорюватися і співставлятися з частотою післяопераційних ускладнень. Такий контроль сприяє покращанню якості миття рук персоналом і зменшен­ню кількості післяопераційних ускладнень.

Крім обов’язкового повсякденного контролю за ефективністю стерилізації в автоклаві (перев’язувального матеріалу, білизни) за допомогою стандарт­них ампул або сірки, необхідно кожних 10 днів проводити посіви з простерилі­зованого матеріалу. Особливу увагу слід надавати якості стерилізації шов­ного матеріалу. Посіви з шовку, кетгуту необхідно проводити до початку сте­рилізації, під час неї і після, не рідше одного разу в 10 днів.

Для контролю стерильності рук медичного персоналу, перев’язувального і шовного матеріалу старша операційна сестра повинна мати спеціальний журнал.

Для виявлення і санації носіїв патогенної мікрофлори 1-2 рази на рік усім працівникам хірургічного відділення роблять мазки з носа і горла спеціальними тампонами. Виявлених носіїв патогенної інфекції сапують в обов’язковому по­рядку. При відсутності позитивних результатів від лікування хронічних запаль­них захворювань верхніх дихальних шляхів і порожнини рота працівників пере­водять на іншу роботу.

 

Операційний блок відокремлюють знищувати,віддаляти від хірургічних відділень відокремлення . Для створення створіння умовної асептики при проведенні операцій необхідно здійснювати суворе суворий і чітке зонування приміщень помешкання :

–   стерильна зона (операційна, стерилізаційна).

 – зона суворого суворий режиму (передопераційна, наркозна, апаратна).

– зона обмеженого режиму (інструментально – матеріальна, лабораторія термінових строковий аналізів, кімната медичних сестер, хірургів, протокольна).

 –  зона загальнолікарняного режиму.

Прибирання операційних здійснюється вологим вогкий способом (1% хлорамін Б, 3% перекис водню з із 0,5% розчином миючих засобів кошт , 0,2% дезоксон – 1, 2% дихлор – 1 та ін.).

Види прибирання:

         1. Попереднє – проводиться щодня вранці уранці перед початком операцій. Протирають антисептиками підлогу стать , стіни, підвіконня і ін., щоб прибрати пил, який осів за ніч.

        2. Поточне- в процесі операції прибирають предмети, що впали на підлогу, витирають підлогу стать , забруднену кров’ю і іншими рідинами. Після закінчення операції обробляють операційний стіл, підлогу стать навколо навкруг,довкола столу і забруднені меблі.

       3. Завершальне прибирання – після потім закінчення операційного дня. Це миття підлоги стать , стін (на висоту людського зросту зріст ), протирання меблів.

       4. Генеральне прибирання – миття операційної один раз в 7 – 10 днів гарячою водою з із милом і антисептиками, включаючи стелю. Протирають меблі і апаратуру.

           Дуже довго вважалося лічилося , що повітряна інфекція не небезпечна при операціях, проте однак з із розвитком трансплантації із застосуванням імунодепресантів операційні почали ділити на 3 класи:

         1. Перший клас – не більше 300 мікробних клітин в 1 кубічному метрі повітря.

         2. Другий клас – до 120 мікробних клітин – цей клас призначений для серцево-судинних операцій.

         3. Третій клас – клас абсолютної асептики – не більше 5 мікробних клітин в кубічному метрі повітря. Цього можна домогтися в герметичній операційній, з із вентиляцією і стерилізацією повітря, із із створенням створіння усередині операційної зони підвищеного тиску тиснення (щоб повітря виходило з із операційних назовні),  а також встановленням спеціальних дверей-шлюзів.

           Для проведення особливо чистих операцій використовують надчисті операційні з із подачею ламінарного потоку стерильного повітря з із обміном до 500 разів за 1 годину. Ламинарний потік повітря видаляє знищувати,віддаляти частинки частка,часточка , що вже накопичилися від хворого і операційної бригади з із приміщення помешкання операційної. Число мікробів в таких операційних знижується в десятки разів, порівняно із стандартними. У сучасних операційних можна встановлювати бокс з із ламінарним потоком повітря. Стіни боксу зроблені із із скла і пластику. Зміна стерильного повітря відбувається  до 500 разів за 1 год. Анестезіолог і голова хворого знаходяться перебувати поза зовні боксом, зовні ззовні . Хірурги і операційна сестра оперують в спеціальних костюмах, описаних вище, тобто створюються умови абактеріального середовища середа “. Ці установки дорогі і вимагають постійної технічної і гігієнічної перевірки, інакше вони можуть стати небезпечним джерелом зараження (“бактеріальна катапульта”).

Стерилізація. Найнадійнішими способами стерилізації вважають лічаться термічні, променеву стерилізацію і стерилізацію окислом етилену. Термічна стерилізація виконується сухою парою в автоклаві  (100 до 140 Со) або сухим жаром в сухожарових шафах (160 – 200 Со із ).

       Гаряча водяна пара – переносник тепла. В даний час нині автоклавування використовується для стерилізації предметів, які не витримують сухожарову стерилізацію. Це білизна, гумові вироби, синтетичні предмети, закриті зачинені ампули.

     Сухожарова стерилізація здійснюється в спеціальних шафах, де постійність незмінність температури підтримується шляхом автотерморегуляції комплексом електротермометра і релепристрою.

       Променева стерилізація. Стерилізація іонізуючим випромінюванням. Використовують x – гамма і бета – частинки частка,часточка і відносно важкі тяжкий нейтрони, протони і т.д.

       Ультразвукова стерилізація. Механічні коливання з із частотою від 2*104до 2*10 8 коливань в 1 секунду не сприймаються вухом людини і називаються ультразвуком. Для штучного отримання здобуття ультразвуку служать спеціальні прилади.

Стерилізація ультрафіолетовими променями. Існує декілька методів застосування вживання ультрафіолетового випромінювання для дезинфекції повітря і приміщень помешкання :

   – непряме випромінювання (екрановані бактерицидні лампи);

   – пряме випромінювання (відкриті відчинені бактерицидні лампи);

   – знезараження повітря, що проходить через вентиляційні труби;

   – ультрафіолетові завіси;

    – рециркуляційні установки;

Кількість і потужність бактерицидних ламп повинні бути: одна лампа ВУВ – 15 на 6 – 15 м в кубі повітря з із таким розрахунком, щоб при прямому опромінюванні опромінення на 1 м 2 площі майдан припадало не менше 1 Вт електричної енергії. Висота підвішування 2 – 2,5 м.; безпосередньо пряме опромінювання опромінення проводиться виробляється,справляється у верхній частині частка приміщення помешкання . Ефективність методу 25 – 55 % зниження числа мікробів в повітрі, а після потім 2 -3 годинного годинниковий,часовий,вартовий опромінювання опромінення на 50 – 80 %.

      Стерилізація інфрачервоними променями. Стерилізація проводиться виробляється,справляється в спеціальних апаратах (інфрачервоні і конвейєрні печі з із глибоким вакуумом). Це швидкісна стерилізація, призначена для інструментів. Конвейєрна піч працює при 1800 оС., нагрівається інфрачервоним випромінюванням або газом з із вимушеною змушений конвенцією. Вироби пропускаються на рухомій жвавий,рухливий стрічці із швидкістю, встановленою установлений на 7,5 хвилинну експозицію.

           Хімічна стерилізація. Найширше використовується окис етилену. Бактерицидна дія відбувається походити за рахунок алкилування протеїнів бактерій.

ІНФЕКЦІЙНИЙ ГОСПІТАЛІЗМ  (внутрішньолікарняна інфекція).

Під цим поняттям розуміють інфікування хворих флорою, яка  існує наявний в лікувальній установі, стійкою до багатьох антибіотиків. Серед збудників внутрішньолікарняної інфекції частіше зустрічаються: str. aureus, str. pyogenous, klebsiella pneumoniae, enterobakter species, e. coli, proteus species, candida albicans, віруси. Серед форм внутрішньолікарняної інфекції частіше зустрічаються: інфекція сечових шляхів колія,дорога (40%), ранова (25%), дихальної системи (16%), септицемія (3,5%). Джерелом зараження є з’являтися,являтися хворі, обслуговуючий персонал. Зонами найбільшої небезпеки є з’являтися,являтися гнійні палати, брудні зони операційних відділень відокремлення , душових, умивальники. Шляхи колія,дорога розповсюдження поширення : контактно від хворого до хворого, від персоналу і відвідувачів візитер до хворого і навпаки. Із із збільшенням тривалості перебування хворого в стаціонарі небезпека зараження зростає. У зв’язку з цим профілактичні заходи повинні бути спрямовані спрямований на скорочення періоду, необхідного для лікування хворих. Саме явище можливого інфікування хворого під час перебування в стаціонарі називають значиться   “ефектом госпіталізації”.

           Заходи щодо боротьби з із “госпіталізмом” починаються розпочинаються,зачинаються з із середовища, що оточує хворого. середа Заходи повинні бути орієнтовані на хворих (припинення перехресного інфікування): впровадження одноразової білизни, рушників, рукавичок. Необхідне розділення поділ гнійних і чистих палат, відділень відокремлення , операційних і устаткування обладнання .

Підготовка рук до операції. Запропоновано багато методів для підготовки рук до операції. Всі вони можуть бути поділені на дві групи. У основу однієї з них покладені механічне очищення і дезинфекція, в основу інших – тільки лише дублення шкіри рук. Останні представляють уявляти лише історичний інтерес і в даний час нині не застосовуються.

           Метод Спасокукоцького – Кочергіна. Грунтується на розчиненні лужним розчином аміаку жирів на поверхні і в порах шкіри і вимивання разом з ними бактерій.

          В даний час нині для обробки рук до операції застосовують препарати з із четвертинних амонієвих сполук сполучення,сполука (роккал , дегміцид ). Дегміцид містить утримувати 30 % дегміну . Цим розчином заливають у великих банках губки у вигляді пластиків. Руки протирають двічі по 3 хвилини окремими пластиками губки і осушують стерильним рушником.

         Обробка рук до операції хлоргексидином біглюконатом (гібітаном ):  використовують  0,5 % спиртовий розчин.

 

ДІЯЛЬНІСТЬ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ

Хірургічні втручання (операція)

Види хірургічних операцій

Операція – це виконання спеціальних маніпуляцій або механічних дій на органах або тканинах хворого з лікувальною або діагностичною метою.

Залежно від стану хворого, можливостей надання медичної допомоги і термінів виконання розрізняють:

екстрені операції, що виконують негайно або в перші години після госпіталізації хворого (гострий апендицит, кишкова непрохідність, позамат­кова порушена вагітність, шлунково-кишкова кровотеча і ін.);

термінові операції, які проводяться найближчим часом (1-2 доби) після поступлення хворого (зупинена шлунково-кишкова кровотеча при виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки, погіршання стану хворого при гострому панкреатиті, холециститі, поширенні тромбофлебіту при варикозному розширенні вен та ін.);

3) планові операції, що виконують після підготовки хворих до опе­рації при хронічних захворюваннях (хронічний калькульозний холецис­тит, ускладнена виразкова хвороба – пілоростеноз, пенетрація, малігніза-ція виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки та ін.). Терміни їх не обмежені.

Залежно від поставленої мети, розрізняють діагностичні і лікувальні операції. До діагностичних операцій відносять: біопсію, лапароцентез, то-ракоцентез, лапароскопію, торакосткопію, артроскопію; а також діагностичні лапаротомію, торакотомію та ін. Лікувальні операції застосовуються наба­гато частіше і бувають різні за характером, залежно від особливостей захво­рювання, стану хворого і завдань, які ставить перед собою хірург.

Залежно від часу виконання і об’єму оперативних втручань, вони мо­жуть бути малими, середнього об’єму, великими і розширеними.

За об’ємом хірургічного втручання розрізняють:

Радикальні операції — це такий вид операції, при якому видаляють повністю патологічне джерело (новоутвір), виключають рецидив захворю­вання і після чого настає одужання хворого (видалення фіброми, ліпоми, невриноми, кістоми яєчника та ін.). Слід зазначити, що при злоякісних пух­линах оперативні втручання можуть бути розширеними і комбінованими. При таких операціях доводиться видаляти уражений орган або його части­ну разом із сусідніми органами й регіонарними лімфатичними вузлами, залу­ченими у раковий процес. Так, радикалізму операції при раку молочної зало­зи досягають видаленням не тільки молочної залози, але й великого і малого грудних м’язів, жирової клітковини разом з лімфатичними вузлами підпах-винної ділянки. При гострих запальних захворюваннях органів черевної по­рожнини радикальними операціями є апендектомія, холецистектомія та ін.

Паліативні операції виконують з метою поліпшення стану хворого або попередження небезпечних ускладнень для його життя. Такі операції виконують в основному в онкологічних хворих. Так, при наявності великої пухлини, що розкладається, у шлунку або кишечнику, ускладненої кровоте­чею і метастазуванням у печінку та інші органи, виконують резекцію органа або клиноподібне висікання пухлини з кровоточивою судиною. При вели­ких пухлинах пілоричного чи антрального відділів шлунка, що викликають непрохідність (стеноз) виходу з нього, виконують гастроентероанастомоз -відновлення проходження їжі в тонку кишку. Ці операції в основному попе­реджують життєво небезпечні ускладнення або покращують стан хворого, не ліквідовуючи основне захворювання. В окремих випадках паліативні опе­рації можуть бути відповідним етапом у лікуванні хірургічних хворих. Так, у людей похилого віку з тяжкою супровідною патологією з метою поперед­ження гнійного перитоніту, інтоксикації при деструктивному холециститі проводять холецистостомію (накладання нориці жовчного міхура) В по­дальшому при поліпшенні загального стану хворого або створенні необхід­них умов може бути виконана радикальна операція.

Операції можуть бути одномоментні і багатомоментні (в два, три і більше етапів). При одномоментних операціях усі етапи проводять безпо­середньо один за одним (резекція шлунка, резекція щитоподібної залози, пульмонектомія та ін.).

3) Багатомоментні операції складаються з декількох етапів, розділе­них у часі. Наприклад, при гострій кишковій непрохідності, що викликана пухлиною сигмоподібної кишки, виконують перший етап операції Гартмана або накладають сигмостому (калова нориця). При поліпшенні стану хворо­го виконують другий етап операції – видалення пухлини або ліквідацію сигмостоми з відновленням прохідності кишечника.

Розрізняють типові і атипові операції. Типові операції виконують за чітко розробленою схемою, кожний етап якої здійснюють послідовно до завершення хірургічного втручання (апендектомія, холецистектомія від шийки, дна, резекція шлунка та ін.). Атипові операції виконують без відповідної схеми, залежно від характеру патологічного процесу і топографо-анатоміч-них умов певної ділянки організму (вогнепальні поранення, травми, гнійні захворювання – флегмони, абсцеси та ін.). Такі операції повинні виконува­тись висококваліфікованими хірургами, оскільки при їх проведенні трапля­ються нестандартні ситуації, що вимагають складних маніпуляцій або дій на декількох органах, великих судинах, нервах та ін.

В окремих випадках при поєднаній хірургічній патології необхідно ви­конувати симультантні (додаткові) операції. Наприклад, у хворого з ви­разковою хворобою шлунка, який оперується, виявлено додатково калькульоз­ний холецистит. При задовільному стані хворого можна виконати операцію на шлунку і додатково провести холецистектомію. У хворих жінок з гос­трим апендицитом при наявності кровоточивої кістоми яєчника проводять апендектомію і видалення кровоточивих придатків матки. Такі операції про­водять, як правило, з одного доступу (розрізу) під час одного хірургічного втручання. До виконання таких втручань підходять індивідуально в кожно­му конкретному випадку, залежно від стану хворого, кваліфікації хірурга і умов виконання.

Залежно від доступу, операції поділяються на закриті — репозиція відламків кісток, ліквідація кишкової непрохідності внаслідок інвагінації, роз’єд­нання злук за допомогою лапароскопічного інструментарію, і відкриті, що здійснюються за допомогою розрізу і розкриття порожнини (черевної, плев­ральної, суглоба та ін.).

Залежно від методики проведення розрізняють:

1) мікрохірургічні операції, що виконують за допомогою мікроскопа із збільшенням від 3 до 40 разів. Для їх виконання використовують спеціальні хірургічні інструменти і набір шовного матеріалу. Такі операції широко виконують в очній, ЛОР- практиці, при операціях на судинах, нервах;

ендоскопічні операції, які проводять за допомогою лапароскопічних установок (Ескулап, Ріхард Вольф, Карл Шторц, Олімпус та ін.). За допомо­гою лапароскопа здебільшого проводять холецистектомію, апендектомію, видалення кіст яєчників, конкрементів з нирок тощо;

рентгеноскопічні операції, що виконують в основному на судинах за допомогою спеціальної апаратури і катетерів (видалення емболів, тромбів, розширення звуженої ділянки судин, видалення атеросклеротичних бляшок, видалення пухлин головного мозку та ін.).

 

Етапи хірургічної операції

Хірургічні операції складаються з декількох етапів: хірургічного досту­пу, основного етапу, завершення операції і зашивання рани.

Хірургічний доступ повинен забезпечувати широке розкриття патоло­гічного вогнища, можливість його ревізії і мінімальне травмування тканин. При деяких втручаннях оперативний доступ є основним і найтривалішим етапом (розкриття абсцесу, видалення гематоми). Для здійснення оптималь­ного доступу при виконанні оперативного втручання застосовують різні види положень хворого на операційному столі (рис. 14).

Для всіх існуючих типових операцій розроблені відповідні хірургічні доступи, лише при нетипових операціях (травми, вогнепальні поранення) ви­користовують доступи з урахуванням місця і характеру пошкодження.

Основний етап операції – проводять хірургічні маніпуляції, спрямовані на видалення патологічного процесу, відновлення анатомічної цілісності органа (резекція шлунка, холецистектомія, апендектомія, зшивання розривів печінки, нирок тощо). Після закінчення основного етапу операції приступають до кінцевого етапу – завершення операції і зашивання рани. Під час цих етапів проводять дренування, перитонізацію, пошарове зшиванвня рани. При виконанні “брудних” операцій (гангре­м’яких тканин виконують до підшкірної клітковини. На шкіру накладають “первинно відстрочені”, при нагноєнні в післяопераційному періоді – “вто­ринні” шви.

При виконанні операцій важливим правилом для хірургів є: ретель­ний гемостаз, бережне ставлення до тканин, суворе дотримання пра­вил асептики і антисептики.

 

Поняття про ‘”чисту” і ‘”забруднену” операцію

За ступенем інфікованісті всі операції поділяють на чотири групи: чисті, умовно чисті, забруднені і брудні. До чистих відносять такі операції, які не супроводжуються розкриттям порожнистих органів, при яких відсутні озна­ки запалення тканин (ліквідація грижі, видалення доброякісних новоутво­рень, операції на судинах тощо). При умовно чистих операціях просвіт порожнистих органів розкривають, але їх вміст не потрапляє в черевну по­рожнину. До таких операцій відносять ваготомії з дренувальними операція­ми на шлунку, накладання біліодигестивних анастомозів, резекції шлунка, кишечника та ін.

До групи забруднених операцій відносять такі, під час яких відбуваєть­ся витікання вмісту порожнистих органів у черевну або грудну порожнину чи у м’які тканини. Це може спостерігатися при резекції шлунка, операціях на стравоході, резекції товстої кишки, випадковому пошкодженні порожнис­того органа. Залежно від ситуації, яка склалася під час хірургічного втру­чання, одна і та ж операція може бути умовно чистою і забрудненою. В цю ж групу включають операції, пов’язані з розсіканням тканин, що мають озна­ки гострого запалення без наявності гною. До брудних операцій відносять усі хірургічні втручання, які проводять з приводу захворювань, що супрово­джуються явищами перитоніту, деструктивними процесами, некрозами, пер­фораціями кишечника, та при відкритих і закритих травмах черевної порож­нини з пошкодженням порожнистих органів.

Під час операції кожен член операційної бригади – асистенти (по­мічники хірурга), операційна сестра повинні чітко знати і виконувати свої обов’язки. Для попередження повітряно-крапельної інфекції забороняють зайві розмови учасників операції, ходіння в операційній.

 

Загальні поняття про порядок роботи операційної сестри.

Особливості роботи операційної сестри.

Операційна сестра є господинею операційної. Вона слідкує за всіма діями, що відбуваються в операційній і керує роботою молодшого медичного персоналу. Медична сестра відповідає за стерилізацію та підготовку до опе­рації стерильного перев’язувального і шовного матеріалу, операційної білиз­ни та інструментарію.

Напередодні операційного дня завідувач відділенням передає операційній сестрі список операцій із зазначенням прізвища хворого, діагнозу, виду знеболювання, прізвищ хірургів, які оперують, та черговості доставляння хворих в операційну.

Перед кожною операцією сестра повинна узгодити з хірургом інстру­ментарій, матеріал та визначити можливі варіанти оперативного втручання, які необхідно забезпечити інструментарієм і матеріалами. Вона слідкує за виконанням правил асептики і антисептики всіма учасниками операції. Підго­тувавши все до операції, вранці за 30 хв. сестра одягає бахіли, обробляє руки, одягає стерильний халат, маску, рукавички, накриває великий операційний стіл, викладає інструменти, необхідний шовний матеріал, готує хірургічну апа­ратуру (рис. 15). Для кожної чергової операції накриває малий інструмен­тальний столик. Цей столик встановлюють поблизу хірурга і асистентів.

Операційна медична сестра допомагає одяг­нутись хірургові та асистентам, а після знебо­лювання й підготовки операційного поля по­дає стерильну білизну для накриття хворого та відмежування операційного поля. Операц­ійна сестра встановлює інструментальний сто­лик біля операційного столу залежно від по­ложення хірурга таким чином, щоб вчасно і зручно подати необхідний інструмент. Вона повинна твердо знати послідовність операції і стежити за ходом її виконання. На початку операції подають скальпель для розтину шкіри і затискачі для зупинки кровотечі. Для тим­часової зупинки кровотечі використовують марлеві кульки, серветки. Для зупинки крово­течі з судин використовують лігатури або елек-Рис. 15. Підготовка до операції.    трокоагуляцію.

Подаючи інструменти і беручи їх від хірурга і асистентів, операційна сестра слідкує за тим, щоб попередити випадкове їх інфікування. Викорис­таний матеріал викидає в таз, інструменти ретельно протирає марлею, змо­ченою розчином антисептика. При розкритті в процесі операції порожни­стого органа, гнійника чи іншого утвору використовують окремі інструмен­ти. Операційна сестра повинна слідкувати за ходом операції і подавати необхідні інструменти безпосередньо в руку хірурга або своєчасно викла­сти їх на столик. Вона також слідкує за тим, щоб кожен інструмент лежав на своєму місці, звідки його можна було б легко взяти. Подавати скальпель, ножиці, гачки, затискачі, голкотримачі та інші інструменти необхідно так, щоб не перекладати в руках, а відразу ж використовувати (рис. 16.). Всі гострі та ріжучі інструменти необхідно подавати ручками вперед.

Операційна медична сестра контро­лює весь комплекс асептики в опе­раційній; своєчасну подачу білизни і сте­рильного матеріалу, видалення забрудне­них інструментів, марлевих кульок, серветок; здійснює контроль за кількістю матеріалу і інструментів, що вводять в порожнину ран, слідкує за цілістю гумо­вих рукавичок всіх членів хірургічної бригади, зміною інструментів і білизни на відповідних етапах операції. Такі за­ходи попереджують забруднення опера­ційної рани і зменшують вірогідність ви­никнення інфекційних ускладнень.

Узгоджена робота всіх учасників операції – важлива умова її успіху. Після завершення оперативного втручання хірург оформляє протокол операції, в якому відображаються основні етапи та особливості операції, вид анестезіологі­чного забезпечення, дата і час операції, остаточний післяопераційний діагноз. Медична операційна сестра переписує протокол операцій в “Операційний жур­нал”, куди пізніше заносить і результа­ти гістологічного дослідження видалених патологічних тканин або органів.

ДІЯЛЬНІСТЬ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ В ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНОМУ ПЕРІОДІ

Післяопераційний період, його фази

Післяопераційний період — це час від закінчення операції до одужан­ня хворого і відновлення працездатності або переведення його на групу інвалідності.

Залежно від тяжкості хвороби, об’єму і характеру операції, післяопера­ційний період може тривати від декількох днів до декількох місяців.

Розрізняють ранній післяопераційний період – перші 5-6 днів після завершення хірургічної операції; пізній післяопераційний період – до виписування хворого із стаціонару; віддалений післяопераційний період – до повного видужування і відновлення його працездатності або переве­дення на групу інвалідності.

У післяопераційному періоді необхідно уважно стежити за станом та функцією найважливіших органів і систем, оскільки хірургічна операція і наркоз призводять до відповідних патофізіологічних змін в організмі. Під впливом операції і наркозу змінюється інтенсивність обмінних процесів -порушується співвідношення катаболізму (накопичення токсичних про­дуктів в організмі внаслідок розпаду речовин та клітин) і анаболізму (су­купність процесів, спрямованих на утворення органічних речовин – складо­вих частин клітин і тканин).

У перебігу післяопераційного періоду розрізняють три фази (стадії): катаболічну, зворотного розвитку і анаболічну.

Катаболічна фаза. Тривалість цієї фази – 3-4 дні. Вираженість її зале­жить від тяжкості хвороби, об’єму операції, виду наркозу, їх тривалості, інтен­сивності післяопераційного лікування (неповноцінне, незбалансоване ліку­вання, наявність ускладнень). Слід зазначити, що катаболічна фаза в першу чергу є захисною реакцією організму, мета якої – підвищити опірність орга­нізму за рахунок енергетичних і пластичних матеріалів. З одного боку, це відбувається за рахунок підвищеного розпаду білків, жирів і вуглеводів; з іншого – утворюється значна кількість токсичних речовин, що призводить до ацидозу (зміна кислотно-лужного стану), порушення окисно-відновних процесів у тканинах і органах (печінка, нирки, серце та ін.), що негативно впливає на загальний стан оперованого хворого.

Фаза зворотного розвитку. Тривалість її – 4-6 днів. У цей період розпочинається активний синтез білків, жирів, глікогену (вуглеводного ма­теріалу), збільшується кількість енергетичних і пластичних матеріалів. Клінічними ознаками цієї фази є покращання загального стану хворого, зменшення болю, нормалізація температури тіла, поява апетиту. Покра­щується діяльність серцево-судинної системи, дихання. Відновлюється діяльність шлунково-кишкового тракту, появвляються перистальтичні ско­рочення кишечника, починають відходити гази.

Анаболічна фаза. Клінічно вона характеризується як період одужан­ня. У цій фазі покращується самопочуття хворих, апетит, нормалізуються функції внутрішніх органів: серця, легень, печінки, нирок та ін. Тривалість анаболічної фази – 2-5 тижнів. її перебіг залежить від тяжкості захворю­вання, об’єму перенесеної операції, тривалості катаболічної фази. Вона за­вершується відновленням маси тіла, повним загоєнням рани, дозріванням спо­лучної тканини і утворенням надійного післяопераційного рубця.

Зміни в організмі хворого, пов’язані з хірургічною травмою

У післяопераційному періоді можуть розвиватися окремі порушення обмінних процесів і функцій внутрішніх органів. Вони, як правило, виника­ють у тяжкохворих після складних операцій. Після невеликих операцій, наприклад, планового видалення грижі чи апендектомії, ці зміни виражені незначно і не потребують спеціального лікування.

Порушення білкового обміну. Одним з тяжких порушень гомеостазу оперованих хворих є порушення білкового обміну.

В організмі здорової людини вагою 70 кг міститься близько 10 кг білка (14 % ваги тіла), що забезпечує нормальну життєдіяльність організ­му. Головним порушенням білкового обміну є переважання розпаду білків над їх синтезом. Зниження вмісту білка в крові (гіпопротеїнемія) відбу­вається в основному за рахунок зменшення альбумінів, що, в свою чергу, призводить до порушення співвідношення їх з глобулінами. Основним дже­релом надходження і розпаду білка у тяжкохворих є м’язи організму.

У таких хворих настає м’язова слабкість, атрофія. Найменший рівень вмісту білка в крові спостерігають на 5-6 день після операції, після чого він починає нормалізуватись. Однак така нормалізація вмісту білка в крові відбу­вається дуже повільно і триває 10-15 днів. Для попередження порушень білкового обміну в передопераційний період хворих необхідно забезпечити висококалорійною білковою їжею, проводити переливання плазми, альбумі­ну, протеїну.

Порушення жирового обміну. У післяопераційний період настають виражені зміни і жирового обміну. Для його корекції використовують в основному жирові емульсії (веноліпід, інтраліпід, емульсан та ін.), які є дже­релом енергії, ненасичених жирних кислот (лінолева, ліноленова, арахідонова та ін.), які забезпечують нормальну функцію клітин організму, гальмують катаболічні процеси.

Слід зазначити, що калорійність жирів у 2,5 раза вища, ніж білків і вуглеводів. Жирові емульсії вливають з розрахунку 1,5-2 г жирів на 1 кг ваги хворого.

Порушення вуглеводного обміну після операції. У 90 % хворих у перші 2-3 дні кількість цукру в крові зменшується і виникає гіпоглікемія. З 3-4 дня спостерігають підвищення вмісту глюкози в крові (гіперглікемія), іноді глю­козурію, що пов’язано із збільшенням її утворення і зменшенням засвоєння. Слід пам’ятати, що кількість речовин в організмі залежить від інтенсивності обмінних процесів і способів їх виділення з організму.

Саме при порушенні вуглеводного обміну в організмі в основному накопичуються недоокислені продукти, що зменшують резервну лужність і впливають на рН крові. Зміна величини рН крові всього на 0,3-0,4 ОД (норма рН – 7,35-7,45 ОД) в будь-який бік призводить до вираженого порушення ферментативної активності, окисно-відновних процесів в організмі, що може закінчитися смертю хворого.

Своєчасна, правильна та інтенсивна передопераційна підготовка, ретель­ний догляд за хворими, а також корекція вуглеводного обміну (введення достатньої кількості 5-10 % розчину глюкози з інсуліном з розрахунку 1 ОД інсуліну на 4-5 г сухої глюкози) до і після операції є найкращим засобом профілактики тяжких форм порушення вуглеводного обміну.

Порушення водно-електролітного обміну є причиною багатьох уск­ладнень у хворих після операції. Існує три форми порушення водного об­міну: 1) справжній дефіцит виникає внаслідок недостатнього поступання води в організм; 2) надлишок води, зумовлений невідповідністю між надход­женням і виведенням її з організму; 3) перерозподіл води в окремих ділян­ках тіла, пов’язаний із зміною співвідношень електролітів. Нормальна добо­ва потреба людини у воді коливається від 2000 до 2500 мл і залежить від маси тіла, віку, статі і ряду інших обставин. Порушення обміну води може проявлятися дегідратацією (зневодненням організму) або гіпергідрата-цією. Слід пам’ятати, що людина виділяє за добу через нирки до 1,5 л води, через легені – 400-500 мл, через шкіру – 500 мл і через кишечник – 200­300 мл. Для визначення необхідної кількості води при зневодненні пропону­ють використовувати формулу Rendall.

Уд = (1 —т т 40—   ) х 20% маси тіла хворого Ht хв.

де, Уд – дефіцит води, л;

Ht хв. – гематокрит хворого; m – маса тіла хворого, кг.

Так, для хворого з вагою тіла 70 кг і з показником гематокриту 45 % це становить: (1 – 40/45) х 14 = 1,68 л.

У хірургічній практиці найчастіше доводиться мати справу зі синдро­мом дегідратації. При цьому виділяють 4 ступені дегідратації: а) помірний – втрата води становить 2-5 % ваги тіла; б) значний – втрата води становить 5-7 % ваги тіла; в) максимальний – втрата води – 7-10 %; г) термінальний ступінь дегідратації – більше 10 % маси хворого.

Порушення водного балансу тісно пов’язане з порушенням електроліт­ного обміну.

Для корекції вмісту Na (135-145 ммоль/л), K (3,8-5,1 ммоль/л), Ca (2,1-2,7 ммоль/л), Mg (0,8-1,2 ммоль/л) використовують теж різні формули.

E = m х 0,2 х (К1 – К2 ),

де, Е – дефіцит електролітів; m – маса тіла хворого, кг; 0,2 – коефіцієнт;

К1 – нормальний вміст катіонів у плазмі, ммоль/л; К2 – вміст катіонів у плазмі хворого, ммоль/л.

Для корекції гіпокалемії застосовують 7,5% розчин хлориду калію; 1 мл 7,5% розчину KCl містить 1 ммоль калію.

Слід зазначити, що здійснення патогенетичного післяопераційного ліку­вання, особливо у тяжкохворих, можливе лише при підтримці стабільного водно-електролітного балансу, повного енергетичного і пластичного забез­печення організму за рахунок повноцінного парентерального та ентераль-ного харчування, з достатнім вмістом білків, незамінних амінокислот, вітамінів, жирних кислот, мікроелементів.

Зміни складу крові можуть проявлятись: зниженням кількості еритро­цитів, вмісту гемоглобіну, лейкоцитозом, зсувом лейкоцитарної формули (збільшується кількість нейтрофільних лейкоцитів і зменшується – лімфо­цитів та еозинофілів).

Поряд із цим відбуваються зміни згортальних властивостей крові, які проявляються підвищенням активності коагулянтної (фібриноген, протромбін, тромбопластин, проакцелерин та ін.) і пригніченням антикоагулянтної сис­тем крові, що створює умови для виникнення небезпечних післяоперацій­них ускладнень – емболій і тромбозів.

Для корекції анемії і гемостазу застосовують переливання еритроци-тарної, лейкоцитарної, тромбоцитарної маси, плазми крові, фібриногену, при­значають антикоагулянтну терапію (фраксипарин, гепарин, пелентан і ін.).

 

Роль медичної сестри в організації догляду і веденні післяопераційного періоду

Післяопераційне лікування хворих має бути активним, повинно включа­ти раннє вставання з ліжка, системне проведення лікувальної фізкультури, повноцінне харчування і корекцію порушених функцій організму.

Важливе значення в післяопераційному періоді надають профілактиці нагноєнь і своєчасному заживленню рани. У тяжкохворих із зниженими реге­неративними процесами (пілоростеноз, рак, перитоніт і ін.) для профілактики розходження операційної рани й евентрації необхідно відразу ж після опе­рації одягнути спеціальний пояс, бандаж або обв’язати оперованого.

Надзвичайно велика роль в одужанні хворих у післяопераційному пері­оді належить хірургічній медичній сестрі. Правильне і своєчасне виконання лікарських призначень і чуйне ставлення до хворих створюють умови для їх швидкого одужання.

Всіх хірургічних хворих після операції можна поділити на три групи:

хворі зі стабільним станом функцій життєво важливих органів (нормальна гемодинаміка, дихання та ін.), яких, як правило, поміщають у післяопераційні палати;

хворі з лабільним станом життєво важливих функцій, що характе­ризуються нестабільними показниками гемодинаміки і дихання й потребу­ють інтенсивного лікування;

хворі в критичному стані з вираженими порушеннями діяльності серцево-судинної системи, дихання, нервової системи та ін. Без проведення реанімаційних заходів у цих хворих може наступити смерть, досить часто вони знаходяться без свідомості. Всі вони потребують не тільки інтенсив­ного лікування, але й ретельного догляду.

В сучасних лікарнях тяжких післяопераційних хворих (другої і третьої групи) концентрують в спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії і реанімації.

Інтенсивна терапія включає в себе комплекс лікувальних заходів, спрямованих на нормалізацію гомеостазу, попередження і лікування гострих порушень життєво важливих функцій. Реанімація – це комплекс заходів, направлених на відновлення або заміщення раптово втраченої функції серця, легень і обмінних процесів у хворих, які знаходяться в критичному стані.

Після проведеного лікування і покращання стану хворих їх переводять післяопераційну або загальну палату хірургічного відділення. Палата для післяопераційних хворих не повинна бути великою (максимум на 2-3 чол.). У палаті повинна бути централізована подача кисню і набір інструментів, апаратів і медикаментозних засобів для проведення інтенсивної терапії і реанімаційних заходів (рис.  17).

Для надання максимального спокою і фізіологічного положен­ня хворих кладуть на функціональні ліжка, вкриті чистими простирад­лами, під які підкладають клейон­ку. Краще класти хворого в зігріте ліжко (за допомогою грілок). Не­обхідно слідкувати за чистотою ліжкової білизни. Для попереджен­ня пролежнів хворого кладуть на гумовий круг або спеціальний пнев­матичний матрац.

Для заміни ліжкової білизни хворого спочатку повертають на бік і на звільненій частині ліжка

скочують простирадло у валик (з краю ліжка до хворого). Після цього пацієнта повертають на чисте простирадло, забира­ють брудне і розгортають валик чистого простирадла, вкриваючи все ліжко (рис. 18).

У великих хірургічних відділеннях для спостереження і догляду за оперова­ними хворими виділяють окремий пост. Медична сестра слідкує і реєструє основні функціональні показники: пульс, дихання, артеріальний тиск, температуру, кількість випитої і виділеної (з сечею, каловими масами, виділеннями з ран) рідини. При цьому звертають увагу на загальний стан хворого (спокійний, збуджений, загальмо­ваний та ін.), колір шкіри (синюшний, блідий, рожевий та ін.), температуру.

У тяжких оперованих хворих, особ­ливо в перші дні, необхідний старанний догляд за порожниною рота. При сухості язика, рота рекомендують проводити сис­тематичне полоскання водою і змазуван­ня слизової оболонки вазеліновим мас­лом. Для профілактики запальних про­цесів у роті (флюс, паротит, карієс) необхідно чистити зуби, полоскати рото­ву порожнину теплою водою з лимонним соком, слабким розчином перманганату калію, проводити масаж підщелепних, при­вушних слинних залоз. Усі хворі щодня повинні мити обличчя, руки. Тяжкохво­рих умивають молодші медичні сестри. Чоловіки повинні голитись. Шкіра хворо­го повинна бути чистою. Забруднені ділянки тіла повинні негайно обмива­тись і протиратись. У повних хворих з метою запобігання попрілості слід систематично протирати або змащувати підпахвинні і пахові ділянки, пупок, у жінок – складки під молочними залозами 0,1 % розчином перманганату калію, тетрацикліновою, левоміцетиновою маззю, припудрювати тальком. Особ­ливо уважно необхідно стежити за чистотою промежини. Після кожного акту дефекації ділянку промежини необхідно помити теплою водою або 0,1 % розчином перманганату калію, або водним розчином хлоргексидину, кутасеп-том та іншими і висушити серветкою. Жінкам на ніч необхідно провести підмивання з використанням слабких водних розчинів антисептиків. Підніман­ня хворих з ліжка залежить від їх загального стану, тяжкості та характеру перенесеної операції. Воно розпочинається з опускання ніг і сидіння хворо­го в ліжку, при нормальному самопочутті можна підняти його на ноги.

При задовільному стані і нормальному перебізі післяопераційного пері­оду після видалення гриж, апендектомії хворим дозволяють вставати на 2-3-й день. Після складних операцій (резекція шлунка, холецистектомія, резекція кишечника та ін.) хворих необхідно піднімати на 5-6 день за вказівкою ліка­ря. Після операції на кінцівках, судинах, органах грудної клітки і інших вста­вати дозволяють в різні строки, індивідуально для кожного хворого.

При догляді за післяопераційним хворим важливе значення має нагляд за пов’язкою. Необхідно уважно слідкувати, щоб пов’язка не просочилась кров’ю, не зсунулась, не оголила рану.

При значному просочуванні пов’язки кров’ю слід негайно викликати лікаря і вжити заходів для зупинки кровотечі (при значній кровотечі при­тиснути рану, поставити міхур з льодом, тягар – мішечок з піском та ін.).

При чистих ранах, які добре загоюються, пов’язку міняють на другий день після операції і на 7-8 день після зняття швів. При нагноєнні перев’язування проводять частіше, рану очищують, промивають антисептиком і дренують.

Зняття швів у більшості хво­рих проводять на 7-8-й день, в ос­лаблених, літніх хворих – на 10-12-й день. У дітей шви можна зніма­ти на 5-6-й день після операції (рис. 19).

Серцево-судинна система. Про діяльність серцево-судинної си­стеми судять за показниками пу­льсу, артеріального тиску, забарв-

ленням шкірних покривів. Сповільнення і збільшення напруги пульсу (40-50 ударів за хвилину) може свідчити про порушення діяльності цент­ральної нервової системи внаслідок набряку мозку, менінгіту.

Почащення і ослаблення пульсу (більше 100 ударів за хвилину) на тлі зниженого артеріального тиску, зблідлих шкірних покривів можуть бути проявом гострої серцевої недостатності, вторинного шоку або кровотечі.

Для профілактики і лікування вторинного шоку використовують про­тишокові засоби; переливання компонентів крові – еритроцитарної маси, відмитих еритроцитів, плазми, альбуміну; кровозамінників – поліглюкіну, желатинолю; введення серцевих препаратів, тонізуючих засобів.

Органи дихання. В післяопераційному періоді під впливом наркозу, статичного положення в ліжку, порушення екскурсії діафрагми зменшуєть­ся вентиляція легень, з’являється часте і поверхневе дихання, накопичується харкотиння в бронхах, трахеї. Такий стан може призвести до запалення легень, формування гнійників. Ось чому важливе значення має профілакти­ка цих ускладнень – активний рух з перших днів, дихальна гімнастика, інга­ляції зволоженим киснем, антибіотикотерапія.

Сечовидільна система. В нормі за добу людина виділяє близько 1500 мл сечі (40-50 мл за годину). Зниження функції нирок може бути при інтокси­кації, яка призводить до олігурії (зменшення виділення сечі) і анурії (повно­го припинення виділення сечі). Часто затримка сечі може виникати при застосуванні морфію, омнопону.

Органи травлення. Будь-яке оперативне втручання відображається на функції органів травлення, навіть якщо операцію проводили не на них. У виникненні цього патологічного стану мають значення вісцеро-вісцеральні рефлекси, гальмівна дія центральної нервової системи, обмежена активність хворого. Важливу інформацію можна отримати уже при огляді язика. Гус­тий, бурий наліт на сухому язиці і тріщини на ньому можуть спостерігатись при перитоніті, затяжному парезі кишечника. При сухому язиці з тріщина­ми рекомендують полоскання і протирання ротової порожнини розчином соди (1 чайна ложка на склянку води), 2 % розчином борної кислоти, перок-сидом водню (2 чайні ложки на склянку води), розчином перманганату калію 1:400, змазування гліцерином, антибактеріальними мазями. У тяжкох­ворих може розвиватись стоматит, паротит (запалення привушної залози). Для підвищення салівації (слиновиділення) у воду додають лимонний сік, сік журавлини. Можна призначати 3 краплі 1 % розчину пілокарпіну під язик. Важливими ознаками ураження органів травлення можуть бути нудота і блювання. Перш за все необхідно з’ясувати їх причину. Для їх ліквідації необхідно провести зондування, промивання шлунка содовим розчином. Хо­роший ефект можна отримати при призначенні атропіну, димедролу, церука-лу, реглану.

Медсестринська оцінка стану моторики кишечника.

Всі оперативні втручання на органах черевної порожнини, як правило, супроводжуються порушеннями моторно-евакуаторної функції кишечника, що проявляються парезом, здуттям і ознаками функціональної кишкової непрохідності.

Такі ускладнення виникають при будь-яких планових операціях, особливо після ургентних втручань з приводу механічної кишкової непрохідності, проривної виразки шлунка або іншого захворювання черевної порожнини, що супроводжується перитонітом. У хворого спостерігають здуття живота, нудоту, блювання (часто кишковим вмістом темно-зеленого кольору з не­приємним запахом), крім того, у такого хворого виникає затримка газів, стільця. У цієї групи хворих швидко розвивається інтоксикація, зневоднення, погіршуєть­ся загальний стан. Медична сестра повинна ретельно слідкувати за станом хворих, оперованих на шлунково-кишковому тракті, і при його погіршенні викликати лікаря. Важливе значення в оцінці стану моторно-евакуаторної функції кишечника має аускультація черевної порожнини. Поява перисталь­тики (бурчання) кишечника свідчить про скорочення його м’язової стінки. Відсутність перистальтики свідчить про параліч м’язової стінки кишечника і розвиток функціональної кишкової непрохідності. Для попередження такої непрохідності, особливо у хворих з гострими захворюваннями органів черев­ної порожнини, ускладненими перитонітом, під час операції проводять інтуба-цію кишечника тонкою хлорвініловою трубкою діаметром 1-2 см.

За допомогою тонкого інтубаційного зонда проводять декомпресію ки­шечника – видаляють застійний токсичний вміст.

Важливим моментом догляду за такими хворими є підрахунок добової кількості рідини, що виділилася через зонд. Втрату рідини необхідно попов­нювати адекватною кількістю парентерально. При видаленні застійного киш­кового вмісту доцільно проводити промивання просвіту кишки малими (300­400 мл) дозами теплого ізотонічного розчину хлориду натрію (1-1,5 л на кожну процедуру). Медична сестра повинна слідкувати за станом зонда та виділеннями з нього. При відсутності пасивного виділення рідини медична сестра повинна регулярно через кожні 2-3 год проводити відсмоктування кишкового вмісту за допомогою шприца Жане або електровідсмоктувача. Для боротьби з патогенною внутрішньокишковою мікрофлорою і для сти­муляції кишкових скорочень доцільно 3-4 рази на добу в зонд вводити кисень ( 250-300 см3 )за допомогою шприца Жане. При дотриманні основ­них правил декомпресії післяопераційний період перебігає гладко без оз­нак парезу кишечника: здуття живота, відрижки, гикавки, блювання, утруд­неного дихання та ін.

У хворих з інтубацією кишечника необхідно періодично проводити аус­культацію живота для визначення часу появи перистальтичних скорочень кишечника. Об’єктивними ознаками появи перистальтики є періодичне по-штовхоподібне виділення світлого кишкового вмісту через зонд, самостійне відходження газів, стільця, покращання самопочуття хворого. Моторна функ­ція кишечника , як правило, відновлюється на 3-4-у, рідше на 5-у добу після операції. Зонд видаляють на 6-7-у добу. Видаляти зонд потрібно потягуван­ням його за кінець протягом 5-10 хв, оскільки він може згорнутись, зав’яза­тись. При видаленні зонда у хворих може виникнути нудота, позиви на блю­

вання. Декомпресія тонкої кишки є досить ефек­тивним методом профілактики і лікування після­операційної функціональної непрохідності кишеч­ника. Вона є незамінним засобом при оперативно­му лікуванні загального перитоніту, странгуляційної кишкової непрохідності (заворот, вузлоутворення, інвагінація), для розвантаження швів при резекції кишечника.

Досить часто успіх оперативного втручання і своєчасне відновлення моторної активності ки­шечника залежить від методу дренування черев­ної порожнини, яке забезпечує повне виділення рідини (ексудату, гною та ін.) з черевної порож­нини. Дренування, як правило, проводять спаре­ними двома-трьома хлорвініловими трубками діа­метром 0,5-2 см (рис. 20).

Важливе значення має догляд за дренажами, їх необхідно подовжити і помістити в окремі посудини (пляшечки з-під розчинів). Для нормального відтоку рідини з відповідної ділянки черевної порожнини хворому необхідно надавати положення з ледь піднятим голов­ним кінцем, на боці, спині та ін.

Медична сестра повинна слідкувати за прохідністю дренажів і контро­лювати виділення з них (кількість, характер). Поява в дренажних трубках крові є ознакою післяопераційної кровотечі; вмісту шлунка або кишечни­ка – недостатності швів анастомозу. Дренування триває від 3-4 до 5-7 діб, в окремих випадках і довше. Дренажі треба видаляти своєчасно, оскільки вони можуть викликати пролежні кишки, кровотечу, а також створюють умови для спайкового процесу черевної порожнини.

Видаляти дренажні трубки треба обережно і повільно, для цього треба зняти лігатуру, яка фіксує трубку до шкіри хворого. Після видалення дре­нажних трубок треба теж слідкувати за станом пов’язки передньої черевної стінки, оскільки можливі виділення крові, ексудату.

Особливості годування хворих. Годування хворих після операції зале­жить від об’єму і характеру оперативного втручання.

Годування хворих проводять тільки з дозволу і під контролем лікаря.

Після операції на верхньому відділі шлунково-кишкового тракту (стра­вохід, шлунок) перші два дні хворому забороняють вживати будь-яку ріди­ну і їжу. Дозволяють лише змочувати губи, язик перевареною водою за допомогою чайної ложечки, обгорнутої марлею. З третього дня після опе­рації дозволяють пити мінеральну воду (без газу) “Лужанську”, “Миргород­ську”, содову воду. Годування хворих розпочинають з відновленням перис­тальтики кишечника. Дозволяють вживати свіжий кефір, йогурт, кисіль, буль­йон, манну кашу, сирі яйця та ін. (стіл № 0). З четвертого дня хворому призначають стіл № 1а або № 1б. При нормальному перебізі післяоперацій­ного періоду хворому поступово розширюють дієту і з 12-13 дня признача­ють загальний стіл (№ 15).

Після операції на дванадцятипалій кишці, тонкому кишечнику хворий перші дві доби теж не отримує ентерального харчування. Йому проводять парентеральне живлення: введення 5 % розчину глюкози з інсуліном, компо­нентів крові (альбуміну, протеіну, плазми крові), кровозамінників. З третього дня призначають стіл № 0 (кефір, кисіль, бульйон), з 4-5 дня – стіл № 1а (механічно і хімічно щадна їжа), надалі з покращенням загального стану хворого з 10-12-го дня його переводять на загальний стіл.

Після оперативних втручань, не пов’язаних з порушенням цілісності шлунково-кишкового тракту (холецистектомія, операції на підшлунковій залозі, селезінці), в перші два дні теж виключають ентеральне харчування за наявності післяопераційного парезу кишечника (вісцеро-вісцеральний реф­лекс) і розвитку функціональної кишкової непрохідності. З кінця 2-3-го дня таким хворим призначають кефір, кисіль, стіл № 1а. З четвертого дня призна­чають стіл № 13 (протерті супи з сухарями, кисіль та ін.). Треба пам’ятати про особливості годування хворих після операції на товстій кишці. В перші дві доби воно не відрізняється від годування хворих при операціях на тонкій кишці. Призначають їжу, яка не містить клітковини, з тим розрахунком, щоб протягом 4-5 діб у хворого не було стільця. Поряд із цим, для зменшення перистальтики товстої кишки хворим призначають по 8-10 крапель настой­ки опію на день.

Після операцій, не пов’язаних з шлунково-кишковим трактом (резекція легень, щитоподібної залози та ін.), в перші 1-2 дні хворому призначають стіл № 1а або № 1б і надалі – стіл № 15.

 

Післяопераційні ускладнення, медсестринська діагностика, лікування, профілактика

Важливе значення в одужанні хворого має медсестринський догляд, своє­часна діагностика та лікування післяопераційних ускладнень. Для їх вияв­лення від медичної сестри вимагають ретельного догляду.

За термінами виникнення всі ускладнення поділяються на ранні і пізні. Ранні – це ускладнення, які виникають у перші 48 год після операції. До них відносять гостру дихальну недостатність, кровотечу із операційної рани, гостру серцево-судинну недостатність та ін. Пізні – це ускладнення, які виникають через 48 год після операції. До них відносять нагноєння, абсце­си, перитоніт, пролежні, тромбоемболії та інші.

При догляді за післяопераційними хворими особливу увагу необхідно приділяти температурі тіла хворого, слідкувати за частотою пульсу, артері­альним тиском, глибиною і частотою дихання, станом післяопераційної рани, дренажними трубками.

Ускладнення з боку нервової системи. Основними ускладненнями є біль, порушення сну, психіки.

Біль після операції спостерігається у всіх хворих. Сила, інтенсивність і тривалість больового відчуття залежить від об’єму оперативного втручання, його травматичності, тривалості, стану нервової системи. Особливо сильний і інтенсивний біль спостерігають після великих операцій на органах черевної і грудної порожнин. Для зменшення болю протягом перших 2-3 днів після операції призначають аналгетики, наркотичні речовини (50 % розчин аналь­гіну, 3-5 мл баралгіну, омнопон, кетолонг, промедол і ін.).

Можливим ускладненням після операції є розвиток шоку, профілакти­кою якого є раціональна передопераційна підготовка, хороше знеболювання, висока хірургічна техніка хірурга, ретельне спостереження та догляд за опе­рованим хворим.

Порушення сну виникає, як правило, внаслідок надмірної збудливості нервово-психічної сфери хворого; вираженої больової реакції; розвитку після­операційних ускладнень; інтоксикації. Таким хворим призначають снодійні (фенобарбітал – 0,1; етамінал натрію – 0,3; барбаміл – 0,3), психоседативні препарати (аміназин 2,5 % – 1 мл; пропазин 2,5 % – 2 мл; галоперидол 0,5 % – 1 мл; дроперидол 0,25 % – 5-10 мл і ін.).

Порушення психіки спостерігають в особливо емоційних хворих після травматичних операцій, а також у алкоголіків і наркоманів. Хворі стають збудженими, їх поведінка немотивована, мова безладна, можуть виникати га­люцинації. Ці порушення можуть виникати відразу ж після операції або через деякий час. Післяопераційні психози не тільки порушують нормаль­ний перебіг післяопераційного періоду, але й створюють загрозу життю хво­рого. При розвитку психозу слід постійно перебувати біля ліжка хворого. При його збудженні необхідно викликати лікаря і прив’язати хворого до ліжка. Для заспокоєння використовують психоседативні препарати, призна­чають клізми з розчином хлоралгідрату (20-40 мл 5 %). Лікування хворих з психозом обов’язково проводять за участю психіатра.

Ускладнення з боку органів дихання. В післяопераційний період за рахунок зменшення частоти і глибини легеневої вентиляції, скупчення брон­хіального вмісту, вимушеного положення можуть виникати різні ускладнен­ня: застійні пневмонії, ателектази, бронхіти, плеврити, гостра дихальна недо­статність. У хворих виникає кашель, задишка, підвищується температура тіла (37-38,5 °С), з’являється головний біль, пітливість. При аускультації легень може вислуховуватись ослаблене дихання, вологі хрипи. При перкусії -притуплення легеневого звуку.

Для профілактики легеневих ускладнень з перших днів після операції хворим необхідно надати функціонального (напівсидячого) положення в ліжку, проводити дихальну гімнастику (рис. 21), дихальні вправи (рис. 22), масаж спини, інгаляції, лікувальну фізкультуру. Хворих слід оберігати від переохо­лодження, старанно вкривати в ліжку.

Для лікування пневмонії призначають антибіотики, сульфаніламідні пре­парати, відхаркувальні, серцеві засоби, інгаляцію кисню. При розвитку ди­хальної недостатності застосовують дихання з допомогою апаратів штуч­ної вентиляції легень. Хворих з ускладненнями з боку органів дихання лікують за участю пульмонолога, при розвитку дихальної недостатності залучають реаніматологів

Ускладнення з боку серцево-судинної системи. Найчастіше ускладнен­ня виникають у формі гострої серцевої і судинної недостатності. Ускладнення можуть виникнути як під час операції, так і в найближчий час після неї.

Гостра серцева і судинна недостатність проявляється різким погіршен­ням стану хворого, прискоренням пульсу, зниженням артеріального тиску. При несвоєчасній діагностиці і наданні допомоги може наступати зупинка серця. Розрізняють дві форми зупинки серця: асистолію (справжня зупинка сер­ця) і фібриляцію шлуночків – нескоординоване скорочення міофібрил. У кожному з цих випадків у розпорядженні особи, яка надає першу медичну допомогу, є 4-5 хв для встановлення діагнозу і відновлення кровообігу. Ме­дична сестра зобов’язана у цих випадках терміново розпочати масаж серця і одночасно штучну вентиляцію легень “рот до рота”, “рот до носа” або за допомогою мішка Амбу з частотою 12-15 вдувань на хвилину і викликати лікаря. Для відновлення серцевої діяльності використовують 0,1 % розчин адреналіну, розведеного в 5 мл ізотонічного розчину хлориду натрію або глюкози. З цією ж метою використовують дигоксин 0,02 % – 1 мл; целанід 0,02 % – 1 мл; строфантин 0,05 % – 1 мл; корглюкон 0,06 % – 1 мл. Хоро­ший ефект дає застосування ефедрину, мезатону, норадреналіну, дофаміну.

Для профілактики цих тяжких ускладнень слід старанно готувати хво­рих до операції, систематично, в міру необхідності, вводити серцеві засоби під час операції і після неї. Внаслідок серцевої недостатності у хворих може розвинутись і набряк легень. Для його попередження хворим вводять сер­цеві глікозиди, 2,4 % розчин еуфіліну на 20 мл 40 % глюкози, сечогінні пре­парати, накладають венозні джгути на кінцівки.

Найбільш загрозливим ускладненням судинної недостатності є ембо­лія і тромбоз великих судин. Найчастіше розвивається емболія легеневої артерії. Закупорення основного стовбура легеневої артерії або її гілок може бути викликане тромбом (емболом), принесеним плином крові з перифе­ричних вен, а також септичним емболом з порожнин серця. Трапляється емболія краплями жиру або повітрям. Найчастіше джерелом емболії леге­невої артерії (85 %) є венозна система нижньої порожнистої вени і нижніх кінцівок (варикозна хвороба, серцева недостатність, вимушене положення в ліжку, похилий вік й ін.). У більшості випадків емболія легеневої артерії розвивається раптово. Виникає біль за грудниною, задишка, різкий ціаноз, колапс, втрата свідомості. На ЕКГ виявляють ознаки перевантаження правих відділів серця, а також дифузну гіпоксію міокарда. Лікування полягає у швидкому введенні внутрішньовенно великих доз фібринолізину (20-40 тис. ОД) в комбінації з 10-20 тис. ОД гепарину (10 000 ОД гепарину на 20 000 ОД фібринолізину); стрептокінази 750 000 ОД; стрептодекази 1 500 000 ОД. Для попередження тромбоутворення хворим призначають гепарин, фракси-парин, фенилин, пелентан та інші антикоагулянти. Описані окремі випадки успішних операцій видалення ембола з легеневої артерії за допомогою не­гайної емболектомії.

При емболії окремих гілок легеневої артерії розвивається інфаркт ле­гені, хворі скаржаться на сильний біль у грудній клітці, кашель з виділення­ми кров’янистого харкотиння, задишку, загальну слабкість. При рентгеноло­гічному дослідженні виявляють затемнення ураженої ділянки легені. Для лікування інфаркту легень призначають теж фібринолітики, антикоагулянти, антибіотики, сульфаніламідні препарати, серцеві засоби.

Нерідко ускладненням з боку судин є тромбози, тромбофлебіти. Ос­новними причинами їх виникнення є варикозне розширення вен, порушення згортальних властивостей крові, сповільнений кровотік та ін. При тромбозі (закупоренні) і запаленні вени виникає тромбофлебіт. Переважно він вини­кає на венах нижніх кінцівок, він може розвинутись на поверхневих і глибо­ких венах. При тромбофлебіті поверхневих вен спостерігають запальний інфільтрат, ущільнення по ходу вен, почервоніння шкіри, підвищення темпера­тури тіла. Для тромбофлебіту глибоких вен нижніх кінцівок характерним є набряк кінцівки, біль у проекції глибоких вен гомілки, підвищення темпера­тури тіла.

Для профілактики післяопераційних емболій, тромбозів, тромбофлебітів необхідно активно лікувати хворих після операції, не допускати зневоднен­ня організму, слідкувати за станом згортання крові (час і тривалість крово­течі, коагулограма, тромбоеластограма). При підвищеній здатності крові до згортання слід призначити антикоагулянти і знизити рівень протромбіну до 70 % протягом 10-15 днів після операції. При наявності розширених вен на нижніх кінцівках необхідно призначити еластичні панчохи або бин­тування. При наявності тромбофлебіту призначають підвищене положення кінцівки (валик, шина Белера), масляно-бальзамічну пов’язку (мазь Виш-невського), троксевазин, глівенол, гепарин, фраксипарин і ін.

Після зменшення запальних явищ у кожному окремому випадку вирі-гпується питання подальшого лікування тромбофлебіту (фізіотерапія, опе­ративне лікування).

Ускладнення з боку органів травлення. Найчастішими ускладнення­ми після операції є нудота, блювання. Досить часто вони виникають реф­лекторно внаслідок наркозу та маніпуляцій на органах че­ревної порожнини під час операції (рис. 23).

При блюванні медична сестра повинна забрати по­душку і повернути голову хворого набік для запобіган­ня попадання блювотних мас у дихальні шляхи. Для профі­лактики розходження рани і виходу внутрішніх органів (евентрації) на живіт накла­дають спеціальний бандаж, пояс або перев’язують скла­деною пеленкою, простирад­лом. При переповненні шлун­ка слід ввести зонд, спорож-

нити і промити його теплим 0,5-1 % розчином соди. При рефлекторному блюванні добрий ефект дає призначення метоклопраміду або його аналогів -церукалу, реглану, примперану та ін.

Для профілактики блювання після операції на шлунку і кишках слід перші 2-3 доби проводити декомпресію шлунка за допомогою тонкого зон­да, проведеного через носовий хід. Медична сестра повинна слідкувати за станом зонда (чи він функціонує) і виділеннями з нього. При наявності застійного вмісту шлунок промивають теплим розчином соди до “чистої води”. Промивання шлунка в післяопераційний період медична сестра по­винна проводити під контролем лікаря.

Гикавка виникає, як правило, після операції на органах черевної порож­нини і має рефлекторний характер внаслідок подразнення діафрагмального або блукаючого нерва. Досить часто причиною гикавки є переповнення шлунка або розвиток піддіафрагмального абсцесу (гнійника). Якщо шлунок переповнений, його слід терміново звільнити від вмісту і промити. Хороший ефект спостерігають від метоклопраміду, атропіну сульфату, аміназину, ди­медролу та ін. В окремих випадках проводять шийну вагосимпатичну блока­ду або блокаду діафрагмальних нервів над ключицею. Якщо гикавка не при­пиняється, а прогресує, це може свідчити про формування гнійників у че­ревній порожнині або розвиток перитоніту.

Метеоризм (здуття живота). Причинами його можуть бути післяопе­раційний парез, розвиток перитоніту, формування гнійників черевної по­рожнини.

Для ліквідації метеоризму необхідно: 1) періодично піднімати хворого, ставити газовідвідну трубку в пряму кишку, проводити очисну або гіперто­нічну клізму (150-200 мл 5 % розчину хлориду натрію), внутрішньовенно 40-50 мл 10 % розчину хлориду натрію, 1-2 мл 10 % розчину прозерину підшкірно; 2) при затяжному метеоризмі необхідно зробити сифонну клізму (10-12 л води). В окремих випадках проводять паранефральну блокаду, гальванізацію сонячного сплетення, ставлять клізму за Огнєвим (30 мл гліцерину, 30 мл 3 % розчину пероксиду водню, 30 мл 10 % розчину хлори­ду натрію і 150 мл води).

Пронос. Причини різні: ахілія (зниження кислотності шлункового вмісту), кишковий дисбактеріоз, перитоніт. Лікування повинно бути спрямоване на усунення причини.

Ускладнення сечостатевої системи. Найчастішими ускладненнями є ішурія – затримка сечовипускання, запалення сечового міхура і нирок, анурія – затримка виділення сечі нирками. Ішурія в основному виникає внаслідок вісцеро-вісцерального рефлексу після операції на органах черев­ної порожнини. Нерідко хворий не може мочитись, лежачи в ліжку. А тому, якщо немає особливих протипоказань, слід дозволити хворому помо­читись сидячи або стоячи. Ефективним може бути призначення грілки на ділянку сечового міхура, промежину, очисна клізма. При відсутності ефекту проводять катетеризацію сечового міхура з дотриманням правил асептики.

Загальні відомості про шляхи попадання інфекції в рану

Непошкоджені шкіра і слизові оболонки надійно оберігають організм від попадання в нього мікроорганізмів. При їх пошкодженнях і особливо при зниженні реактивності організму можуть виникати і розвиватись гнійно-запальні процеси, характер яких значною мірою залежить від виду пошкод­ження, величини рани та вірулентності мікрофлори. На жаль, склалась думка, що гнійна інфекція може розвиватись тільки у великих, розчавлених, забруд­нених ранах. Однак ці рани завжди привертають до себе увагу, таким хворим проводять повноцінну первинну хірургічну обробку, профілактичні заходи (введення антибіотиків, промивання антисептиками та ін.) і ушкодження за­гоюються без ускладнень. І, на жаль, при невеликих пошкодженнях (подря­пини, садна та ін.), яким нерідко не приділяють належної уваги виникають тяжкі непередбачувані ускладнення, що закінчуються смертю хворих. Слід пам’ятати, що будь-яке пошкодження тканин організму – це вхідні ворота для інфекції. Оскільки мікроорганізми присутні всюди – на наших руках, одязі, інструментах, на тілі і в організмі хворого, то на сьогодні розроблена ціла система заходів, спрямованих на профілактику і ліквідацію мікробів у рані і в організмі в цілому.

Розрізняють такі шляхи попадання інфекції в рану: Екзогенний шлях – занесення інфекції в рану з зовнішнього середови­ща; з повітря (повітряна інфекція); з слиною; при розмові і кашлі (кра­пельна інфекція); з предметів, що стикаються з раною (контактна інфек­ція); з предметів, що залишаються в тканинах (шви, дренажі, алопластичні протези та ін.) – імплантаційна інфекція.

Ендогенний шлях – це розповсюдження інфекції з джерел, що є в організмі (каріозні зуби, запалення мигдаликів, фурункул, абсцес та ін.). Існує декілька шляхів розповсюдження ендогенної інфекції: гематоген­ний — по кровоносних судинах; лімфатичний, коли інфекція переноситься з течією лімфи, лактогенний — при маститах, і контактний, при переході інфекції з одного органа на інший або навколишні тканини: панкреатит -флегмона заочеревинної клітковини, гострий апендицит – тифліт (запален­ня сліпої кишки) та ін.

Профілактика ендогенної інфекції досить складна (інколи хворі не зна­ють про її існування), вимагає ретельного обстеження, складної діагностичної апаратури і великих зусиль для її ліквідації (санації).