БІОЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, ВМИРАННЯ,РЕАНІМАЦІЇ ТА СМЕРТІ. ЕВТАНАЗІЯ, ВИЗНАЧЕННЯ, ВИДИ ТА ЇХ БІОЕТИЧНА ОЦІНКА.
Проблема смерті тісно пов΄язана з проблемою сенсу людського існування. Що таке життя? У чому полягає його цінність? Варто чи ні продовжувати свій життєвий шлях, чи варто зупинитися й самому визначити межу? Не дивлячись на те, що сучасна медицина здатна врятувати життя пацієнтам з такими захворюваннями, з якими ще кілька десятків років тому вони мали б померти, все ж лікарі досить часто стикаються з проблемами, що потребують прийняття складних рішень, як наприклад припинення лікування та застосування евтаназії. Статистика по захворюванням на рак сьогодні просто жахлива: в багатьох випадках медицина є абсолютно безсилою. Якщо рак виявили на останніх стадіях, то стан хворого безнадійний. У таких випадках швидко погіршується не тільки фізичний, але й психічний стан людини. У цьому контексті постають питання про існування так званого «права на смерть» та про доцільність вбивства в ім’я співчуття. Що ж краще: швидка, але легка безболісна смерть чи довге вмирання в муках? Фрідріх Ніцше, розглядаючи цю проблему, ще понад сто років тому зазначив: «существует право, по которому мы можем отнять у человека жизнь, но нет права, по которому мы могли бы отнять у него смерть; это есть только жестокость».
Проблема евтаназії, «гарної смерті» (від грецьких слів «еu» – гарно і «thanatos» – смерть) актуальна і в наш час. Цей термін означає свідому дію (або відмову від дій), що призводить до швидкої безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. Розрізняють евтаназії активну («допомогти померти») і пасивну («дати померти»). Під пасивною евтаназією мається на увазі припинення усіх видів підтримуючої терапії, що застосовується для підтримки життя пацієнта. Активна евтаназії є результатом застосування спеціальних засобів.
До сих пір постають питання, на які немає однозначних відповідей: про умови законності евтаназії та про її моральне обґрунтування. У наш час підвищений інтерес до зазначеної проблеми пояснюється тим, що вона має чітко окреслене емоційне забарвлення, оскільки містить у собі питання про цінність життя та смерті людини. Грецьке походження слова «euthanasia» служить підтвердженням того, що ця проблема обговорювалась здавна у етиці. Зокрема, Гіппократ виступав проти евтаназії, а Платон, Арістотель та Сократ вважали, що загибель слабких та безпорадних шляхом «легкої смерті» є доцільною і навіть корисною. Християнство, іудаїзм та іслам наклали табу на евтаназію, а у буддизмі відмова від життя вважається доцільною і є різновидом релігійного обряду.
З точки зору християнства, евтаназія є абсолютно неприпустимою. Вона є порушенням Закону Божого. У Бога існує свій план стосовно кожної людини і це є Божественним Провидінням. Якщо людина вторгається в цей план, це означає, що вона хоче привласнити собі роль Бога і тим самим посягає на його владу. Християнин має смиренно сприймати все, що посилає йому Небесний Отець. Евтаназія ж оскверняє усе святе, вона оскверняє і життя, і смерть, відкидає самого Бога.
На сьогоднішній день евтаназія легалізована у Нідерландах, штаті Ориган (США), Північній провінції Австралії та у Бельгії. За визначенням Нідерландського законодавства, евтаназією називається всяка дія, яка спрямована на те, щоб покласти кінець життю тієї або іншої людини, йдучи назустріч її власному бажанню, та виконана незацікавленою особою.
Проблема суїциду неоднозначна. Існує безліч протилежних поглядів на її розв΄язання. У більшості стран активна евтаназія є незаконною. Проте виникають періодично спроби узаконити її на юридичному рівні. У 1935 році у США було організоване «Товариство Евтаназії», що виступало за легалізацію евтаназії. Також на початку ХХ ст. у Німеччині психіатр Гохе та доктор Бінбінг намагалися обґрунтувати необхідність евтаназії як своєрідного засобу винищення «неповноцінних» з метою принесення користі нації та людству в цілому. У списки «неповноцінних» потрапили психічнохворі та люди, що страждають на важкі хронічні захворювання. Фашистська держава через кілька десятиліть реалізувала їх плани. Ідеологія фашизму перейшла від «евтаназії з милосердя» до «евтаназії за ідеологічним спрямуванням», що призвело до массового винищення «неповноцінних народів». Саме в цьому світова спільнота і вбачає головну загрозу активної евтаназії.
Філософський аспект явища евтаназії є недостатньо проясненим сучасними дослідниками. Проблема евтаназії знаходиться у площині багатьох наук, таких як медицина, біоетика, релігія, філософія та юриспунденція. Біоетика на сучасному етапі визнає за кожною людиною право на унікальність свого життя і своєї смерті. Проте біоетичне світосприймання схоже з християнським: на першому плані в ньому виступає повага до життя, співчуття та милосердне ставлення до людини. Багато філософів, що намагалися розібратися у людській природі, так або інакше зверталися й до цієї проблеми.
У проблемних питаннях життя та смерті акцент все-таки ставиться на життя: треба захищати життя, а не смерть. У «клятві Гіппократа» йдеться про те, що працівник медицини не дасть (навіть за вимогою хворого) смертельного засобу та не вкаже шлях до скоєння самогубства. Опоненти евтаназії впевнені у священності людського життя і в тому, що ніколи не буде схваленим припинення життя навіть за бажанням пацієнта.
Що стосується проблеми евтаназії в Україні, то законодавство нашої держави трактує евтаназію як зловмисне вбивство. Самогубство не є злочином, але надавання допомоги при скоєнні самогубства, а також навмисне прискорення смерті (невиліковно хворих людей) передбачає відповідальність за ст.115 Кримінального Кодексу.
Евтаназія – серйозна проблема сучасності. Однозначної відповіді стосовно впровадження евтаназії не дала до сих пір жодна наука. Противники евтаназії стверджують, що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Також досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією?
На наш погляд, питання про доцільність евтаназії перш за все повинна вирішувати для себе кожна людина, шукаючи сенс власного життя і смерті.
Німеччині примусова евтаназія взагалі була зведена в ранг державної політики. Щодо права людини на гідну смерть існують різні уявлення й відповідно різні моральні оцінки цього права. Одні дослідники вважають “гідною” тільки природну смерть без втручання ззовні. Їх опоненти, навпаки, вважають, що головна ознака достойної смерті – збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й “неприродний характер”, більше того, виступати в ролі милосердного вбивства. Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її допустимою, керуючись такими міркуваннями: – медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого; – турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;- егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;- біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення патологічних генів у популяції);
– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;
– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.
Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”.
Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.
Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості, пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.
Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.
На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.
Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати”.
Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу” вбий”. Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без “турбот”, “клопоту” забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі – помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).
У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов’язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша – це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.
Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб.
Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як: свідоме і стійке прохання хворого; неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; попередження органів прокуратури. На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються: ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.
Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб’єктів (гарно “задокументувати” справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.
Саме тому патетичні заклики типу “евтаназія, яка застосовується в декількох країнах світу (Нідерланди, Бельгія, штат Орегон в США), як виключення, неминуче повинна стати коли-небудь загальноприйнятою системою у медичній практиці освіченого суспільства”, змушують замислитися, чи є відповідні екзистенційні підстави для таких припущень і, тим більше, для реальної практики? Адже де-факто евтаназія набирає обертів, незважаючи на те, що, наприклад, Європейський суд з прав людини у Стразбурзі вважає справедливою заборону на евтаназію у національних законодавствах, комісія з прав людини ООН вважає, що процес евтаназії, який розгортається, призведе до “баналізації” добровільної смерті, перетворить евтаназію у буденне явище.
Звичайно ж проблема евтаназії, в першу чергу, торкається тих невиліковно хворих, хто в муках очікує смерті. Однак моральний бік цієї проблеми грунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.
Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть, політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право – право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення: одні – жити чи не жити; другі – надавати чи не надавати законне право на дострокове припинення життя; треті -давати чи не Давати згоду на неприродну смерть близької людини; четверті – про можливість чи неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість неможливості врятувати життя, про той чи інший “легкий” набір лікарських засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.
Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і свавілля. Перша. Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю? Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти.
Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права, тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне самовизначення різного роду феномени – одне притаманне людині від народження, інше набувається в соціальній практиці. У природі усе детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки самоліквідації у тварин і птахів пов’язані з конкретними збоями в інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації. Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом “допомоги” іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежитьцілком у площині сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо – спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне.
Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття “вільне” означає діалектичну єдність “свободи від…” і “свободи для…” Але чи є у тяжко хворої людини “свобода від…”? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є: фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних факторів.
Самовизначення теж не може бути тотожним свободі, хоча і є одним з абстрактно-загальних визначень свободи, підкреслюємо “одним з …”. Самовизначення передбачає, що хтось сам за себе визначає, сам за себе вирішує, зумовлює свої цілі. Проте все це може відбуватися під дією як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, а в нашому випадку нікого не потрібно переконувати, що тут діють зовнішні обставини. Під дією внутрішніх причин людина не благала б у когось своєї смерті, вона б це зробила самостійно, бо найважчою формою самовизначення є самообмеження, а крайньою -самозаперечення. Але ці дві форми самовизначення не даються людині само собою. Такою здатністю наділені люди загартовані як фізично так і духовно. Тож такі люди не благають, а швидше діють самостійно.
Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного вибору.
Друга. Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії” у Бельгії і Нідерландах, де вже десятки людей “скористалися” законним правом на легку смерть. Проте як поставитись до історичних фактів масового знищення дітей з вадами в античній Спарті, хворих проказою в Азії, хворих чумою у Франції чи державної політики фашистської Німеччини, спрямованої на “очищення” “вищої раси”. Помилкою було б думати, що все в минулому. Чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі “добрі” і головне “високоморальні” заходи як умертвіння хворих на рак, СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім’я забезпечення нормального життя “здорової” частини суспільства? Якби подібних або інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного кодексу такий елемент як “заборона позбавлення життя фізичної особи”, з якого б боку цей елемент не розглядався.
Третє. У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не вільне, а свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат (хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря? Можемо тільки здогадуватися, що не малий).
Четверте. Лікарям, між тим, само собою, з доброго дива пропонується взяти на себе головну місію – процедуру умертвіння, тобто ката. Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу – тепер уже лікаря. Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в ланцюгу – лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі конкретних хворих і конкретних лікарів – і тоді ніяких колізій?! Дивними є спроби переконати спільноту, що повитуха і кат суть одна річ. Чомусь у найжахливіші часи, як давнини так і сучасності за навіть найгучніших злочинів проти людини чи людства, хоча б формально, але участь “судді” і “ката” завжди розділялась, розрізнялась, виокремлювалась. Тепер пропонується виховати, виростити, сформувати чергову надлюдину професійного ґатунку -надлікаря! Бо тільки такому під силу допомогти людині народитися, все життя підтримувати їй здоров’я, а в разі чого-небудь не передбаченого холоднокровно (зате “легко” і “приємно”) відправити її у потойбічний світ
Таким чином, евтаназія – це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.
