БІОСФЕРА. ПОХОДЖЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ. ЕКОЛОГІЧНІ СИСТЕМИ: СТРУКТУРА. КЛАСИФІКАЦІЯ, ФУНКЦІОНУВАННЯ. СТРУКТУРА СОЦІОЕКОСИСТЕМИ.
Біосфера (від грецького bios – життя і – spharia куля) – область активного життя оболонки Землі, яка включає частину атмосфери, гідросфери й літосфери, заселених живими організмами [10].
Уперше термін біосфера з’явився в ХIХ ст. у працях австрійського вченого Е. Зюсса. Сучасне вчення про біосферу створив видатний учений В. I. Вернадський. Він доказав, що всі три оболонки Землі разом пов’язані живою речовиною, яка здійснює безперервну дію на неживу природу, перетворюючи й формуючи зовнішність планети, і створює цілісну динамічну систему. Біосфера представляє оболонку життя – область існування живої речовини (рис. 25).
За останніми даними, товщина біосфери 40–50 км. Вона включає в себе нижню частину атмосфери (до висоти 25–30 км, до озонового шару), практично всю гідросферу й літосферу (до глибини
До складу біосфери, за В. І. Вернадським, крім живої речовини (рослинного й тваринного світу, мікроорганізмів), входить біогенна речовина – продукти життєдіяльності живих організмів (осадові породи органічного походження), біокосна речовина – продукти розпаду й переробки гірських і осадових порід живими організмами та косна речовина – гірські породи магматичного, неорганічного походження, вода, а також у значній мірі перероблені й видозмінені живими організмами речовини космічного походження (космічний пил, метеорити тощо). Крім того, до складу біосфери входять радіоактивні речовини, які одержуються в результаті розпаду радіоактивних елементів, і розсіяні атоми, не зв’язані хімічними реакціями. Біосферу потрібно розглядати як сукупність всіх взаємодіючих біоценозів (екосистем).
ОСНОВНI ЕТАПИ ЕВОЛЮЦIЇ БIОСФЕРИ
На сучасному етапі виділяють шість етапів еволюції біосфери .
Перший етап – розвиток у гідросфері найпростіших водних монобіонтів (гідробіонтів). Перші гідробіонти були одноклітинними прокаріотами, які потім у процесі еволюції диференціювались за різними лініями пристосування. У минулі епохи (3,5–4 млрд років тому) вода була головним зовнішнім середовищем життя, а еволюція в ній розгорталась до вищих рослин та хребетних тварин.
Другий етап – поява у вільно проживаючих гідробіонтів паразитів та симбіонтів. Це привело до формування другого характерного середовища життя – організму. Виник якісно новий стан паразитизму – відношення «паразит-господар»
У біосфері стали існувати два середовища життя – вода й організм, що привело до подальших еволюційних перетворень.
Третій етап – вихід організмів із водного середовища на сушу, де під їх безпосереднім впливом формувались нові середовища життя – наземно-повітряне й ґрунт. Вихід рослин на сушу – революція у історії біосфери, оскільки відкрились нові можливості розвитку організмів. Окислювальна атмосфера та фотосинтез зумовили появу аеробних організмів, розвиток багатоклітинності, вихід життя на сушу.
Четвертий етап – поява живородіння у тварин. Це привело до виникнення принципіально нового типу добіонтних організмів, які до народження розвивались в спеціальних органах тіла матері. Організм із «міжвидового» середовища життя симбіонтів та паразитів став тимчасовим «внутрішньовидовим» місцем перебування для свого потомства.
П’ятий етап. На думку дослідників еволюції біосфери протягом більше 3 млрд років (від архею до кайнозою) її розвиток проходив під впливом біологічних факторів і характеризувався еволюцією живої речовини.
З початком четвертинного періоду протягом 1 млн років (або 0,7 млн років) у біосфері появилась людина. Вона внесла докорінні зміни в хід подальшого розвитку біосфери. Тому п’ятим етапом еволюції біосфери слід вважати соціальний, коли людина перетворилась з біологічного виду в біосоціальну істоту. Людина, завдяки праці, стала все більше впливати на навколишнє середовище, створила нові сорти рослин і породи тварин. Людські популяції все більше стали впливати на екосистеми та біоценози. Під впливом людини вони перетворились в антропоценози, антропосистеми. Розрізняють натурценози, агроценози й урбоценози. Даний етап розвитку біосфери часто називають техносферою, яка може завершитись екологічною кризою.
Техносфера – глобальна система, яка являє собою перехідну форму (стадію) від біосфери до ноосфери. Формування техносфери почалось в період ХVIII–ХIХ ст. у зв’язку з бурхливим розвитком техніки. В епоху науково–технічного прогресу становлення техносфери супроводжується виникненням якісно нових процесів у природі. Перетворенням біосфери в техносферу повинно вестись цілеспрямовано, сприяти поліпшенню екологічних умов, допомагати створенню сприятливих умов життя для всіх народів Землі, для розвитку людської цивілізації. У науковій літературі поряд із терміном «техносфера» використовують термін «біотехносфера» – він більш точно передає зміст еволюції біосфери, оскільки її рухомим ядром і з’єднуючою основою є жива речовина.
Шостий етап – характеризується переходом біосфери в ноосферу («сферу розуму»). Поняття «ноосфера» введено В. І. Вернадським. Ноосферному етапу присвячені численні дослідження останнього десятиліття. Учені вважають, що перехід до ноогенезу – розумного управління еволюцією біосфери – повинен супроводжуватись виробленням нових принципів, нових методів взаємних відносин людини з іншою частиною біосфери. Ноосфера знаходиться в стадії розвитку і, оскільки, біосфера поки що тільки частково охоплена доцільними діями людини, її формування ще не закінчене.
СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ ТА ЕКОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ
Одним з основних екологічних термінів є поняття «середовище», під яким розуміють комплекс природних тіл і явищ, з яким організм знаходиться в прямих або опосередкованих взаємовідносинах. При цьому, в екології широко використовуються багато похідних від цього терміну, основними з яких є зовнішнє середовище, навколишнє середовище, природне середовище та середовище проживання [54]: зовнішнє середовище – це сукупність сил і явищ природи, її речовина й простір, будь-яка діяльність людини, які знаходяться поза даним об’єктом або суб’єктом і не обов’язково безпосередньо контактують із ним;
навколишнє середовище – це сукупність сил і явищ природи, її речовина й простір, будь-яка діяльність людини, які знаходяться поза даним об’єктом або суб’єктом та безпосередньо контактують із ним;
природне середовище – це сукупність природних та змінених діяльністю людини факторів живої й неживої природи, які проявляють ефект взаємодії на організми;
середовище проживання – це та частина природи, яка безпосередньо оточує живий організм і з якою він безпосередньо взаємодіє. В земних умовах існують 4 типи середовища проживання для живих організмів: водне, наземне (повітряне), ґрунтове та тіло іншого організму, яке використовується паразитами й напівпаразитами.
Поняття «середовище» не є тотожним поняттю «умови існування». Умови існування являють собою суму життєво необхідних факторів середовища, без яких живі організми не можуть існувати.
Соціокультурне середовище – це створений людством духовний світ, що охоплює національні, соціальні, економічні, політичні та інші суспільні відносини й вироблені людством протягом всієї історії духовно-культурні цінності, які впливають на людей, формують їхній світогляд, зокрема, обумовлюють поведінку у сфері взаємовідносин з навколишнім середовищем.
Екологічні фактори – це окремі елементи середовища або умови, які для конкретних видів або їх угруповань небайдужі й спричиняють у них виникнення пристосувальних реакцій. Вони поділяються на абіотичні, біотичні та антропогенні.
КЛАСИФІКАЦІЯ ФАКТОРІВ СЕРЕДОВИЩА
Абіотичні фактори – сукупність умов неорганічного середовища, які яким-небудь чином впливають на організми і їх угруповання; в екології вони розглядаються як безперечні й важливі, які забезпечують життя та розвиток рослин, тварин і мікроорганізмів. Абіотичні фактори можуть впливати на організм кожен окремо, одночасно або взаємодіючи один з одним.
До абіотичних факторів відносять кліматичні, фізичні умови середовища (температура, вологість, опади, світло, вітер, атмосферний тиск, іонізація повітря, радіоактивне опромінення, склад і щільність ґрунту, рельєф, висота й густина снігового покриву), хімічні фактори (газовий склад атмосфери, морських і прісних вод, ґрунту й донних відкладень) та ін.
Біотичні фактори – це сукупність впливів на будь-який організм, що здійснюється життєдіяльністю інших організмів. Біотичний фактор поряд з абіотичним фактором і антропогенним впливом формують умови проживання виду, динаміку його чисельності. Біотичний фактор лежить в основі формування ланцюгів живлення – на цьому базується взаємозв’язок між рослинним і тваринним світом, між різними видами м’ясоїдних тварин.
Антропогенні фактори – це всі форми діяльності людського суспільства, які спричиняють зміни природи, як середовища проживання інших видів і безпосередньо впливають на їх життя.
В залежності від періоду впливу екологічні фактори поділяються на регулярно-періодичні, нерегулярні, спрямовані протягом тривалого часу.
Регулярно-періодичні – це фактори, які змінюють силу впливу протягом певних відрізків часу (доба, сезон року тощо).
Нерегулярні – це фактори, які впливають без чіткої періодичності (зміна погоди, природні катастрофи та ін.).
Спрямовані протягом тривалого часу – це фактори, які діють протягом певних, іноді тривалих, відрізків часу (похолодання або потепління клімату, випас тварин на одній і тій же ділянці тощо).
За видом впливу екологічні фактори можуть виступати в ролі: подразників (спричиняють адаптаційні зміни фізіологічних та біохімічних функцій); обмежувачів (зумовлюють неможливість існування в даних умовах); модифікаторів (викликають анатомічні й морфологічні зміни організмів); сигналів (свідчать про зміну інших факторів середовища).
ЕКОЛОГІЧНІ СИСТЕМИ: СТРУКТУРА
Екологічна система (екосистема) – взаємозв’язана єдина функціональна сукупність організмів і абіотичного середовища їх мешканців. Це поняття вперше було введено в наукових колах англійським ботаніком А. Тенслі в 1935 р. Біоценоз та його біотоп складають два нероздільних елементи, що діють один на одного та утворюють більш або менш стійку систему. Екологічна система – основна функціональна одиниця екології, оскільки вона включає в себе організми (біотичні угруповання) і абіотичне середовище, при цьому кожна з цих частин впливає на іншу й обидві необхідні для підтримки життя у тому вигляді, в якому воно існує.
Об’єктом дослідження сучасної екології є природні та антропогенно-природні (господарсько змінені) екосистеми. У динаміці розвитку екосистем перш за все досліджуються харчові зв’язки, трофічні ланцюги та сітки, екологічні піраміди, які визначають економічну ефективність екосистем.
Найважливішими показниками функціонування екосистем визнані біологічна стійкість та біологічна продуктивність, які знаходяться в тісній залежності від видового складу та різноманітності.
До екосистем можуть бути віднесені тільки системи, які володіють певною стабільністю і власним біологічним кругообігом речовин. В термодинамічному відношенні екосистема відноситься до відкритих систем, відносно стабільних у часі.
Основу екологічної системи, як і біосфери (глобальної екосистеми) у цілому складає кругообіг речовин під впливом енергії.
Елементами, які поступають в екосистему, є: сонячна енергія, мінеральний склад ґрунту та гази атмосфери, вода.
Елементами, які покидають екосистему є: тепло, кисень, вуглекислий та інші гази, перегній і біогенні речовини, що переносяться водою, тощо.
Всі живі організми, які населяють екосистему, виконують в ній чітко визначену функцію: одні (продуценти) переробляють і накопичують сонячну енергію в органо-мінеральних речовинах, інші (консументи) використовують ці речовини і накопичену енергію, а треті (біоредуценти) забезпечують мінералізацію органічної речовини, завершуючи, таким чином, внутрішній кругообіг речовин у системі.
Кожній екологічній системі властиві відповідні харчові ланцюги, але в той же час загальний принцип екосистеми полягає в тому, що одні організми служать їжею іншим, які, у свою чергу, служать їжею третім і т. д.; кожен біотичний компонент, відіграючи в системі визначену роль, займає в ній і відповідну екологічну нішу.
Що стосується біосфери, яка об’єднує всі існуючі екосистеми, то вона характеризується мозаїчною будовою і надзвичайною різноманітністю організмів, які її населяють.
Більшість екологів розрізняють екосистеми чотирьох таксономічних рівнів: мікроекосистеми (типу пня дерева або мурашника); мезоекосистеми, або біогеоценози, обмежені границями фітоценозів; макроекосистеми, які відповідають біомам, географічне поширення яких корелюється з кліматичними зонами; глобальні екосистеми, до яких відноситься біосфера Землі.
Однією з найбільш важливих різновидностей екосистем, їх центральним таксоном (за визначенням В. Н. Сукачова), є біогеоценоз – ділянка земної поверхні, на якій біоценоз і відповідні йому частини атмосфери, літосфери, гідросфери та педосфери залишаються однаковими і зберігають однорідний характер взаємодії, внаслідок чого утворюють єдиний внутрішньо взаємозв’язаний комплекс.
Соціоеклогія
З середини 70-х років 20 – го століття стала розвиватися, як окрема екологічна дисципліна, соціоеклогія. Це було зумовлено тим, що антропогенне забруднення природи істотно порушило природні процеси в біосфері, що стало загрожувати здоров’ю і самому життю людей.
На нашій планеті виникла нова система “суспільство – природа” — глобальна соціоекосистема, яка розвивається не за природними чи суспільними, але притаманними тільки їй соціоекологічними законами. Для того щоб уміти керувати розвитком цієї соціоекосистеми, слід вивчити не лише окремі її компоненти, як це роблять традиційні науки, але і взаємодію їх всередині системи, всю систему в цілому. Отже, потрібна нова комплексна наука, спроможна узагальнювати географічні, біологічні геологічні, медичні, економічні, соціальні, юридичні, технічні та інші аспекти взаємодії суспільства і природи, на системному рівні вивчати планетарну соціоекосистему та регіональні й локальні соціоекосистеми, з яких вона складається як цілісний об’єкт. Такою інтегральною міждисциплінарною наукою про соціоекосистеми та їх оптимізацію в останні десятиріччя стала соціоекологія, тобто екологія людського суспільства.
Соціоекологія – наука, що вивчає закономірності взаємодії суспільства і природи, і розробляє наукові основи гармонізації цієї взаємодії.
Соціоекологія є теоретичною базою усіх практичних заходів з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів.
Для вирішення глобальної суперечки міжлюдським суспільством та природою потрібна переорієнтація всієї системи природокористування на нових наукових засадах. Вони повинні ґрунтуватись на необхідності досягнення компромісу між соціальними і економічними потребами суспільства та можливостями біосфери задовольнити їх без загрози для свого нормального функціонування.
З погляду системного підходу, соціоекологія – наука про соціоекосистеми, їх структуру і закони функціонування.
Таким чином, об’єктом вивчення соціоекологіі є соціоекосистеми.
Соціоекосистеми – це територіальні системи, що охоплюють визначені групи суспільства з усіма продуктами виробничої діяльності і навколишнє середовище в межах більш-менш автономно керованих адміністративно – господарських одиниць різноманітного рангу.
Історія взаємовідносин людського суспільства і природи. Чотири етапи розвитку глобальної соціоекосистеми нашої планети
На підставі аналізу результатів археологічних, палеонтологічних, антропологічних, історичних і географічних досліджень у взаємовідносинах людського суспільства з природою виділено чотири періоди, що різняться за характером цих стосунків і обсягом заподіяної навколишньому середовищу шкоди.
Перший період (давній) – включає палеоліт, мезоліт і неоліт. У палеоліті (від майже 2 млн. років до ЗО —35 тис. років тому) жили збирачі та перші мисливці пітекантропи, синантропи, неандертальці та кроманьйонці. У мезоліті (від ЗО до 10 тис. років тому) до збирання та полювання людей додається рибальство, з’являються більш досконалі знаряддя з кісток, каміння, рогу, дерева (гачки, сітки, сокири, човни, глиняний посуд). Неоліт (8-4 тис. років тому) відзначається появою землеробства, скотарства, свердлування, шліфування, перших будинків, святилищ.
Перший давній період характеризується накопиченням знань про природу, пристосуванням людини до природи та дуже незначним антропогенним впливом на неї. Основним джерелом енергії тоді була мускульна сила людини, яка повністю залежала від природи.
Другий період (агрокультурний) —включає рабовласницький лад і феодалізм. У цей період інтенсивно розвивається землеробство, скотарство, виникають ремесла, розширюється будівництво сіл, міст, фортець. Людство своєю діяльністю починає завдавати природі відчутної шкоди, особливо після виникнення та розвитку хімії та одержання перших кислот, пороху, фарб, мідного купоросу. Чисельність населення в XV – XVII ст. уже перевищувала 500 млн. Цей період можна назвати періодом активного використання людиною природних ресурсів, взаємодії з природою. Тиск на довкілля в цей час був загалом ще незначним і локальним.
Слід зазначити, що в перші два періоди одним з найважливіших факторів впливу людини на природу був вогонь – використання штучно створених пожеж для полювання на диких звірів, розширення пасовиськ, підсічно-вогневого засобу землеробства. Випалювання рослинності на великих територіях заподіяло першої непоправної шкоди біосфері, призвело до різких змін складу флори, фауни, ґрунтів і клімату в цілому. Внаслідок цього виникли перші локальні та регіональні кризи – значні території Близького Сходу, Північної та Центральної Африки перетворилися на кам’яні та піщані пустелі. Надалі розвиток цивілізацій супроводжувався дедалі тяжчими екологічними кризами.
Третій період (індустріальний) (XVIII ст. – перша половина XX ст.)- час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення парового двигуна, електричного мотора, атомної енергії, стрімкого зростання чисельності населення (понад 3,5 млрд.). Це – період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи та людського суспільства, страшних, за своїми екологічними наслідками, світових війн, хижацької експлуатації всіх ресурсів природи. Основними принципами розвитку суспільства на той час були боротьба з природою, її підкорення, панування над нею та впевненість, що природні ресурси невичерпні.
Четвертий період – (сучасний) (останні 50—55 років) характеризується розвитком глобальної екологічної кризи, виникненням і посиленням парникового ефекту, появою озонових дірок та кислотних дощів, суперіндустріалізацією, супермілітаризацією, суперхімізацією, суперспоживанням і суперзабрудненням усіх геосфер. Чисельність людства в 1999 р. досягла 6,0 млрд. чоловік. Особливостями цього періоду є також виникнення та поширення громадського руху за охорону природи в усіх розвинених країнах світу, активне міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля. Оскільки екологічна криза екосфери планети в останній, четвертий, період розвивалася нерівномірно – залежно від обсягів впливу різних антропогенних факторів, її тривалість умовно можна поділити на три етапи.
Перший етап (1945-1970 pp.) характеризується нарощуванням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу, хижацьким знищенням природних ресурсів у всьому світі, розвитком кризових екологічних ситуацій у межах Північної Америки, Європи, окремих регіонів колишнього СРСР.
Другий етап (1970—1980 pp.) позначився бурхливим розвитком екологічної кризи в світі (в Японії, більшості регіонів колишнього СРСР, Південної Америки, Азії, Африки), інтенсивним зростанням ступеня забруднення вод Світового океану та космічного простору. Це — етап дуже широкої хімізації, максимального світового виробництва пластиків, розвитку глобального мілітаризму, реальної загрози глобальної катастрофи (внаслідок ядерної війни) та виникнення могутнього міжнародного державного й громадського руху за спасіння життя на планеті.
Третій етап (з 1980 р. до теперішнього часу) характеризується зміною ставлення людей на планеті до природи, всебічним розвитком екологічної освіти в усіх країнах, широким громадським рухом за охорону довкілля, виникненням величезної кількості “зелених” (організацій, асоціацій, товариств), появою й розвитком альтернативних джерел енергії, розвитком дехімізації та ресурсозберігаючих технологій, прийняттям нових національних і міжнародних законів про охорону природи. На цьому етапі також почалася демілітаризація в найбільш розвинених країнах.
В останній період людина виступає як могутня геологічна сила, що змінює стан екосфери всієї планети. Масштаби людської діяльності вражають своїми розмірами. На превеликий жаль, ця діяльність переважно негативно впливає на природу.
Якщо 20 років тому на Землі щоденно зникав один вид тварин, то нині, заданими Всесвітнього фонду охорони живої природи, – один вид на годину. Основна причина — винищення тропічних лісів (на Філіппінах і Мадагаскарі вони зникли майже повністю, страшними темпами знищуються в Амазонії). Лише за четвертий період (з 1950 р.) зникло понад 40 видів птахів та 40 видів ссавців (тільки в межах Східних Карпат зникло майже 20 видів). У Червону книгу України сьогодні занесено понад 800 видів тварин і рослин, тобто вони знаходяться під загрозою знищення.
Величезної шкоди завдає всій живій природі хімізація сільського господарства (в ґрунти щорічно вноситься понад 300 млн. т мінеральних добрив і близько 4 млн. т. пестицидів). За останні десятиріччя дуже зросла кількість вживаних людством мінеральних добрив та пестицидів (інсектицидів, фунгіцидів, гербіцидів), а врожайність неухильно знижується, й ґрунти виснажуються достану повної деградації, набагато десятиріч втрачаючи родючість. Крім того, отрутохімікатами в світі щорічно отруюються понад 2 млн. чоловік (і ця цифра зростає), а в результаті спровокованої людиною еволюції сотні видів комах та, так званих, шкідливих рослин, грибів, гризунів пристосовуються до отрутохімікатів, стають стійкими до них. Яскравий приклад – колорадський жук, який щорічно в усьому світі завдає збитків набагато сотень мільйонів доларів і виживає, чим би його не труїли. Збільшується кількість людей, які страждають від алергії, спричиненої пестицидами. Багато пестицидів є канцерогенними, викликають лейкоз, мутагенні зміни в організмі.
Внаслідок забруднення за останні десятиріччя інтенсивність життя в морях, океанах, озерах і водосховищах знизилася більш ніжна 30 %. Вчені попереджають: якщо не припинити потік забруднюючих речовин, які потрапляють у Світовий океан, особливо нафтопродуктів, важких металів, радіоактивних відходів, життя в гідросфері найближчим часом стане ще пасивнішим. Гігантські темпи індустріалізації, хімізації та урбанізації з одночасним розвитком стресових ситуацій від соціальних струсів призвели до того, що протягом останнього десятиріччя стан здоров’я жителів України став катастрофічно погіршуватися, оскільки він нерозривно пов’язаний з порушеннями екологічної рівноваги та деірадації довкілля, а адаптація людини та всього живого має певні межі й потребує набагато більшого часу, ніж час антропогенних змін навколишнього середовища. Під серйозною загрозою – генофонд нації. За повідомленнями статистичних органів, у 1992 р. рівень смертності населення в Україні перевищив рівень народжуваності.
Усе згадане змусило людей переосмислити ставлення до природи, почати глибоке вивчення генезису та розвитку складних взаємозв’язків і процесів у навколишньому середовищі, шукати шляхи гармонізації взаємин людського суспільства та природи, збалансованого розвитку людства, в якому поєднаються інтереси подальшого технічного прогресу й захисту довкілля.
Класифікація і структура соціоекосистем
З погляду класифікації виділяють такі види соціоекосистем:
1 .Глобальна соціоекосистема – суспільство – природа всієї планети.
2. Регіональні соціоекосистеми – державні, обласні, районні. 3.Локальні соціоекосистеми – міські, сільські, с/господарські. Соціоекосистеми характеризуються низкою особливостей:
а) системи ієрархічні;
б) саморегуляційні;
в) територіальні;
г) динамічні.
Ієрархічність соціоекосистем полягає втому, що глобальна соціоекосистема складається з державних, державні з обласних, обласні з районних, районні з міських і сільських соціоекосистем.
У структурному плані будь-яка соціоекосистема складається з двох основних підсистем: природної і соціально-економічної. Кожна з них складається з підсистем більш низького рівня: природна – з біотичної і абіотичної, соціально-економічна — з антропосної і господарської. Крім того, кожна з підсистем складається з компонентів.
Компонентами природної системи є: рослинний і тваринний світ, приповерхневий прошарок Землі, ґрунти, нижні прошарки атмосфери, поверхневі і підземні води, корисні копалини.
Компонентами соціально – економічної підсистеми є: населення, промислові, енергетичні, сільськогосподарські і інші техногенні об’єкти.
Слід зазначити, що природа і суспільство виступають як антагоністичні системи. Критерієм досконалості природної системи вважається відсутність на неї будь якого антропогенного навантаження.
Критерієм досконалості соціально-економічної системи є максимальна економічна ефективність. Про гармонізацію інтересів природи і суспільства при роздільному підході до цих систем не може бути мови.
В останні роки, коли антропогенні навантаження на природу стали настільки великі, що стало руйнуватися природне середовище, людство починає усвідомлювати, що вихід треба шукати в компромісному об’єднанні різнонаправлених, суперечливих соціально-економічних і екологічних інтересів. Це можливо лише при розгляді системи суспільство – природа як єдиної системи – соціоекосистеми.
Критерієм досконалості такої системи є оптимальні природні, матеріальні, санітарно-гігієнічні та естетичні умови існування в ній людського суспільства.
Соціоекосистеми є системами динамічними, їхні підсистеми і компоненти постійно взаємодіють один з одним і видозмінюються.
В соціоекосистемі, яка нормально функціонує , усі її складові знаходяться в динамічній рівновазі, при якій матеріально-енергетичний обмін, між суспільством і природою, органічно вписаний у природний кругообіг речовини й енергетичних потоків, завдяки чому загальний баланс речовини та енергетичних потоків зберігається. Якщо ця рівновага порушується (внаслідок антропогенного впливу), системи деградують до повного розпаду. Самостійна підтримка динамічної рівноваги в соціоекосистемах неможлива, тому що їхні підсистеми є системами антагоністичними. Соціоекосистеми нормально функціонують тільки при регуляції усіх процесів, які у них відбуваються, причому ця регуляція здійснюється суспільством.
Соціоекосистеми – саморегулюючі системи. На відміну від екосистем, де центральним організуючим чинником є жива речовина, у соціоекосистемах цю функцію виконує людство. Якщо основа існування екосистеми – харчування, а головна функція – забезпечення кругообігу речовини (біотичних, трофічних відношень), то в соціоекосистемі основа існування – праця, головна функція – соціальний обмін речовини і суспільні відносини.
Основним соціоекономічним законом є закон оптимальної відповідності стану природного середовища і характеру розвитку суспільства, суть якого така: люди в процесі природокористування повинні постійно пов’язувати свої соціально – економічні потреби з можливостями біосфери задовольнити їх без особливих втрат для себе.
