Винник Вікторія
МУФ
Науковий керівник доц. Залюбовський П. М.
Постмодернізм: діалог епох.
Проблема митця у постмодерній літературі
(на основі романів П. Акройда та Ю. Андруховича)
Тема митця, творчих пошуків і мистецтва загалом завжди була у центрі уваги митців. Ще давньогрецькі філософи задумувались над природою поетичних творів («Поетика» Аристотеля). Творче обдарування називають «Божим натхненням». Кожна епоха зверталась до цієї вічної проблеми, по – своєму інтерпретувала її.
Мета нашої роботи – простежити зображення образу митця та проблем, пов’язаних із мистецтвом, у контексті постмодерного дискурсу на прикладі творів П.Акройда та Ю. Андруховича.
ХХІ століття розпочалося під знаком зрілого постмодернізму. Постмодернізм — не лише світоглядно-мистецький напрям, це стан сучасної епохи, її продукт, визначальний напрям сучасної філософії, мистецтва та науки.
Оскільки феномен постмодернізму перебуває у процесі становлення, вчені, літературознавці, критики намагаються осмислити його у філософсько –етичній площині на основі доробків дослідників постмодернізму щодо проблем сучасного світу, людини крізь призму плюралізму, ацентризму, хаосу за принципами гри.
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати, що подія завжди випереджає теорію. «Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, ремінісценції, алюзії [1, 162 ]. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Прагнучи зруйнувати мовні (ототожнювані з мисленнєвими) стереотипи сприйняття читача, постмодерністи активно звертаються до використання і пародіювання жанрів і прийомів масової літератури, іронічно переосмислюючи їхній стиль. Лише досвідчений читач зможе «розшифрувати» усі алюзії, натяки, гру тексту і тим самим правильно зрозуміти його. Таким чином, відбувається своєрідна гра із читачем.
Постмодерний митець, подібно до філософа, створює твір, не керуючись ніякими установами, правилами. Відповідно, такий твір не можливо оцінювати відомими критеріями та категоріями. «Эти правила и эти категории есть то, поиском чего и заняты творение или текст, о которых мы говорим. Таким образом, художник и писатель работают без каких бы то ни было правил, работают для того, чтобы установить правила того, что будет создано: еще только будет— но уже созданным.» [4, 26]. Звідси випливає, що постмодернізм потрібно розглядати як «парадокс предшествующего будущего (post-modo)» [там само].
Принципово нова постмодерна картина світу складається на основі визнання множинності точок зору (істин): у світі стільки світів, скільки уявлень про них, усі вони одночасні, рівноправні у своєму існуванні. Закони їхнього існування ─ випадковості та мовна гра, а не фундаментальні закони головних наук. Звідси потяг постмодерної культур до моделювання ймовірно існуючих світів. Із такими світами зустрічаємось у романі П. Акройда «Записки Платона» (мандрівка Платона у світ минулого, паралельне співіснування теперішнього та майбутнього) та «Рекреаціями» Ю Андруховича (уявна подорож Гриця Штундери, сатанинський бал у стилі М. Гоголя).
Однак постмодерний текст не лише свято мовних ігор, карнавалізація, іронія, але і розповідь про безвихідну трагічну ситуацію сучасної людини. Як пише В. Куріцин: « Ми знаємо, що маємо зникнути, але не спроможні бути суб’єктами власного зникнення» [5, 7].
Невід’ємною рисою сучасного постмодерного мистецтва і літератури зокрема є звернення до широкомасштабних тем історії, епіки, діалогу з попередниками та нащадками, епохами. Проте потрібно враховувати, що постмодерний твір є «гібридизацією жанрів» [3, 83] і у цьому випадку ми не можемо говорити про чисто історичний, детективний, пригодницький чи фантастичний романи. Усі відомі різновиди жанрів літератури «змішуються», утворюючи цікаву, неординарну канву. Сюжет твору теж створюється за іншими законами.
П. Акройд та Ю. Андрухович у своїх творах звернулися до теми митця – письменника, його долі, внутрішнього світу, спробували по – новому показати його обличчя, не таке ідеальне, до якого ми звикли. Для прикладу, Є. Маланюк вважав, що поет – це людина, яка наближається до статусу боголюдини, тобто Христа, оскільки він осягає вічні істини буття і оперує ними у своїй творчості. У своєму творчому вивищенні митець для Маланюка єдиний з народом, нероздільний з ним, він всотує в себе відчуття національної приналежності на рівні підсвідомості. Справжній поет завжди представляє націю, бо без цього його творчість втрачає свій глибинний дух. Письменник споконвіків вважався поводирем нації, просвітником, тому і його слово наділялося великою силою.
Кардинально інші образи поетів постають із «Рекреацій» Ю. Андруховича: вони полюбляють гучні товариства, випивку, говорять пусті слова про патріотизм. Найбільше спотворюється образ поета у випадку з Мартофляком, який залишає жінку і йде у бордель. Слід зазначити, що в тексті наголошується на безсумнівній талановитості усіх чотирьох головних героїв. Постійно використовуються епітети, які свідчать, що вони – поети «славні», «чудові», «визначні», «видатні» тощо. Автор наголошує на відсутності зв’язку між поетичною творчістю людини та тими вчинками, на які вона здатна, виступає за свободу будь-яких проявів особистості, навіть якщо це втеча від самої себе, самозабуття. Таким чином, образи поетів моделюються за допомогою прийому амбівалентності.
Через це майже всі згадки про «високе покликання» головних героїв позбавлені будь-якого патетизму та урочистої серйозності, максимально знижені й буденні. Слово «поет» для героїв роману є тавром, що навісило на них суспільство разом із чужими, зайвими обов’язками «безгрішних лідерів нації».
Отже, перед нами справжні митці. Хоча в «Рекреаціях» є і згадки про письменників іншого ґатунку (Нагнибіда, Коротич та інші), твори яких, певно, мають лише формальне відношення до літератури, а вони самі – до людей з письменницьким покликанням. На нашу думку, герої «Рекреацій» і такі автори певним чином протиставлені в романі.
У романі «Заповіт Оскара Уайльда» П. Акройда спосіб життя, поведінка Оскара аж ніяк не відповідають титулу письменника. Герой визнає, що його вчинки не гідні людини мистецтва. Але хіба інтимна сторона життя має перекреслювати творчу? Невже необхідно при вивченні творчості письменника, критиці його творів згадувати подробиці особистого життя? Кожна людина має право на приватне життя, помилки та прощення.
Одним із найбільш складних за побудовою творів є «Чаттертон» (Chatterton, 1987), який критики вважають його кращим твором. Він був включений у короткий список премії Буккера 1988 року в номінації художня література. Особливістю твору є те, що реальне життя осіб переплітається з вигаданими сюжетними лініями. Це надає романові ознак історичного, фантастичного, детективного та біографічного. Ці дві сюжетні лінії переплітаються з вигаданою лініює життя поета наших днів Чарльза Вічвуда.
У романі «Чаттертон» інтертекстуальне переплетення власного тексту із творами письменників минулого дає можливість Акройдові висловити своє розуміння покликання і ролі письменника. Суперечливою з погляду естетики, моралі є поведінка Чаттертона, легендарного середньовічного поета – фальсифікатора. З одного боку, він займається плагіатством, стилізуючи власні твори під чужі, заробляє на цьому гроші. З іншого боку, разом із проблемою автентичності, плагіатства (копіювання) порушується проблема заради самого мистецтва. Знову амбівалентність, розходження думок.
Для Акройда характерні не лише зацікавлення темами авторства, первинності, вторинності тексту, запозичень, присвоєння, стилізації, а й алюзії, автоцитати, якими пересипані романи. Для автора, як і для будь – якого постмодерніста, не існує таких понять як фантазія та реальність, для нього існують лише тексти та їх побудова.
У романі «Останній заповіт ОскараУайльда» («The Last Testament of Oscar Wilde», 1983) письменник іде ще далі у своєму художньо-біографічному експерименті і пропонує нам віртуозну версію Уайльдової власної історії, яку він, Оскар Уайльд, начебто, сам не зміг написати. Це своєрідна «автобіографія» Оскара Уайльда, яка охоплює період від серпня до жовтня 1990 року (коли митець помер).
Акройд показує, як змінився Уайльд за час, проведений у тюрмі після суду: «Життя — це вчитель, який дає нам наприкінці найпростіші уроки. Як Семела, яка мріяла побачити велич божества і загинула, оповита його вогняним покровом, я шукав слави і вона спопелила мене. В дні пурпуру і золота я уявляв, що відкрию світові свої одкровення, а натомість світ явив своє одкровення мені» [2, 130]. Роман є блискучою репродукцією і пародією Уайльдового стилю та художньої манери. Текст насичений цитатами із творів Оскара Уайльда та Акройдовими імітаціями, межа між якими губиться в лабіринтах інтертекстуальності. Читаючи уривки із нотаток Уайльда, Френк Гарріс сказав йому: «Ти украв рядки у інших письменників», на що Уайльд відповів: «Я їх не вкрав. Я їх визволив» [2, 161]. Так і Акройд виправдовує своє власне «визволення» Уайльдових висловів, доводячи таким чином, що кожен твір є лише частиною гіпертексту, з якого він так чи інакше черпає культурні надбання, перегукуючись із ними.
Із сторінок роману, а саме щоденника О. Уайльда, ми дізнаємось про важку, сповнену випробувань, втрат, розчарувань, каяття долю митця. Як впливає суспільство, його закони, порядки, мораль на особистість. Чому видатний письменник вів безчесне, розпусне, аморальне життя, зраджуючи дружину; шукав собі розваг у підозрілих місцях з чоловіками? Чим він при цьому керувався, чого очікував від долі? Що стало поштовхом, причиною до пошуків забороненого задоволення?
Можна з вище сказаного зробити висновок, що дитинство, роки юності, навчання, перші захоплення, літературні проби мали вплив на подальший розвиток творчості письменника, на формування світогляду, переконань Оскара Уайльда. Цей висновок можна примінити до життєвого шляху багатьох творчих постатей. Але важливим залишається питання: як далі розвиватиметься письменник, чи зазнає нових впливів, віянь, перейде на іншу манеру письма і як це відіб’ється на подальшій долі та творчості? Схожі проблеми піднімає Ю.Андрухович у «Рекреаціях». Його герої – письменники зовсім не думають про творчий саморозвиток, вдосконалення, рідко замислюються над високим призначенням письменника. Зате полюбляють гучні вечірки, святкування.
Життя Чаттертона, О. Уайльда, персонажів із «Рекреацій» проходило у різний історичний період, мало свої особливості. У кожного були свої мрії: хтось хотів визнання, слави, хтось – грошей. Проте повсякденні будні, проблеми родинні, фінансові, творчі, невизначеність життєвої позиції, проблеми вибору привели до непоправних трагедій.
У зв’язку з такого роду запитаннями випливає тема плагіату в мистецтві і фальсифікації, «плагіату навпаки», коли художник приписує власний витвір чужому генію.
Втілення провідної ідеї руйнування колоніальної й антиколоніальної парадигми вітчизняної культури в творі Андруховича тісно пов’язане із проблемою творчості й творчої людини. Тема творчості, як і образи письменників, що діють в творі, як і весь світ, що їх оточує, виступає тут в своїй карнавальній.
У ході нашого дослідження ми з’ясували, що для сучасної постмодерної літератури характерне звернення як і до традиційних, так і до нових цікавих тем, пов’язаних з мистецтвом. Теми творчості, образу письменника, авторства, фальсифікації творів, запозичень – присутні у творах британського та українського постмодерних письменників. Такі традиційні для літератури теми знаходять нову інтерпретацію у постмодерній манері.
Список літератури
1. Киченко О. Європейський постмодерн: Витоки і сучасна літературна традиція // Всесвіт. – К., 2004. – № 5 -6. – С. 163 – 165.
2. Акройд П. Чаттертон / Пер. с англ. Т. Азаркович. – М.: Агаф, 2000. – 400 с.
3. Vianu L.Alan Brownjohn and the Desperado Age Text: revised, 2005. ─ P. 200
4. Жан-Франсуа Лиотар. Состояние постмодерна. / Институт экспериментальной социологии. – , Москва: АЛЕТЕЙЯ, – 169 с.
5. Леденева Татьяна. Постмодернизм и современная культура./www. http://www.ukrlib.com.ua/encycl/techii/printout.php?number=16
6. Акройд П. Чаттертон / Пер. с англ. Т. Азаркович. – М.: «Агаф», 2000. – 400 с.
7. П. Баррі. Вступ до теорії: літературознавство і культурологія / переклад з англійської О. Погинайко; наук. ред. Р. Семків. ─ Київ: Смолоскип, 2008. ─ 360 с.
