ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА СФЕРА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ. ОСНОВНІ ОЗНАКИ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ. ПІДСТИЛІ ТА ЖАНРИ. ПРОФЕСІЙНА МЕДИЧНА СФЕРА ЯК ІНТЕГРАЦІЯ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО, НАУКОВОГО І РОЗМОВНОГО СТИЛІВ

 

Стилі та жанри української літературної мови

     Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

     У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності. 

Стиль (від латинського stilus – паличка для письма).

Функціональний стиль — це різновид мови, який обслуговує ту чи ту сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики).

                   Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах.

За образним висловом Джонатана Свіфта, “стиль – це потрібні слова на потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, просторікувати – зневажливе, патякати, теревеніти  – просторічно-зневажливе.

 

До критеріїв класифікації функціональних стилів належать наступні:

·                   сфера суспільно-виробничої діяльності, в якій постає і формується певний стиль (наприклад, наука, наукова діяльність і все, що ними породжується (форма суспільної свідомості), є сферою дії і базою для наукового стилю;

·                   форма вияву мови (усна чи писемна);

·                   спосіб комунікації (масова чи індивідуальні);

·                   ситуація (умови, слухачі, аудиторія);

·                   тип і вид мовлення (розповідь, опис, міркування, монолог, діалог, полілог).

     В українській літературній мові звичайно виділяють п’ять функціональних стилів:

 

Деякі вчені виділяють також епістолярний (стиль приватного листування), ораторський та конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо)  стилі.

Питання про місце художнього стилю в літературній мові викликає суперечки серед науковців. На думку окремих дослідників, він є функціональним стилем, інші мовознавці надають йому особливого статусу, виходячи з того, що мова художньої літератури «багатостильова», оскільки містить елементи всіх стилів, зокрема територіальні і соціальні діалекти.

Кожний стиль має:

·                     сферу поширення і вживання (коло мовців);

·                     функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

·                     характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

·                     система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Кожний стиль реалізується в певній соціально значущій сфері:

·   розмовний стиль побутує в повсякденному неспеціальному спілкуванні;

·   публіцистичний стиль пов’язаний із суспільно-політичною сферою життя;

·   науковий стиль обслуговує науку і виробничо-технічну сферу,

·   офіційно-діловий стиль — це стиль адміністративної, юридичної та дипломатичної сфер;

·    художній стиль використовується у творах художньої літератури.

 

Стилі української мови мають різну функціональну спрямованість (призначення):

·   розмовний — безпосереднє спілкування, обмін думками;

·   публіцистичний — політичний вплив, формування громадської думки;

·   науковий стиль — обмін науковою інформацією;

·   офіційно-діловий стиль — повідомлення фактів державного чи приватного значення, регулювання стосунків між людьми;

·   художнього стилю — створення художніх образів, вплив на читача (слухача).

 

Стилі УМ поділяються на підстилі:

·   розмовний стиль має два різновиди: розмовно-офіційний та розмовно-побутовий;

·   науковий поділяється на власне науковий, науково-навчальний і науково-популярний підстилі;

·   публіцистичний стиль відповідно до специфіки засобів масової комунікації поділяється на газетно-публіцистичний, радіо- і тележурналістський (підстиль засобів масової інформації), художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе) та ораторський підстилі;

·   офіційно-діловий поділяється на такі підстилі: власне законодавчий (мова законів), дипломатичний (мова міжнародних документів) і канцелярський (мова ділових паперів).

 

 Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.  Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

 

Основні ознаки стилів та їх жанрів можна подати у вигляді таблиці.

 

Стилі і жанри

 

 

Офіційно-діловий стиль

 

     Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI— XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру.

Сфера використання – місцеве, галузеве, державне діловодства;  законодавчі, юридичні, виробничо-економічні та дипломатичні відносини.

Основне призначення — регулювати офіційні ділові відносини у різних сферах життя (державно-політичному, громадсь­кому й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю) та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

 

Підстилі та  жанри

а) законодавчий — використовується в законотворчій сфері, рег­ламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватни­ми особами, між державою і приватними та службовими особа­ми (реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, поста­новах тощо);

б) дипломатичний — використовується у сфері міждержавних офі­ційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. (реалізується в конвенціях (міжна­родних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах та ін.);

в) юридичний — сфера юриспруденції (судочин­ство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуго­вує й регламентує правові та конфліктні відносини між державою і підприємствами, та організаціями всіх форм власності; між підприємствами, організаціями, установами; між державою і приватними особами; між підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами. (Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях тощо);

г) адміністративно-канцелярський — використовується у профе­сійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує: службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування; службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування; службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки; приватні (неофіційні) стосунки між окремими громадянами. (Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, доручен­нях, розписках тощо).

Основні ознаки

·              Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.

·              Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

·              Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів.

Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

·              Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

·              Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

·              У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

·              Найхарактерніші речення — прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв’язком.

     Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою тра­диційною ознакою досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно-діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:

·                   додержання основних загальномовних і функціонально-сти­лістичних мовних норм;

·                   слова й вирази, безпосередньо пов’язані з думкою, мають сто­яти в тексті якнайближче;

·                   дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і гра­матичного зв’язку між реченнями, що містять окремі судження;

·                   вставні речення, застереження, супровідні твердження, усякі відхилення від основної думки мають значно поступатися обся­гом перед викладом основної думки.

 

Основні мовні засоби

·                   широке використовування суспільно-політичної та адміні­стративно-канцелярської термінології (комплектування бази да­них, регламентація дій, функціонування закладу);

·                   специфічна фразеологія (брати участь, висунути пропозицію, підбивати баланс, ініціюва­ти питання, ставити питання);

·                   обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індиві­дуальності та емоційно-експресивної лексики;

·                   наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням послідовності, постійності дії;

·                   чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

·                   використання складних речень із сурядним і підрядним зв’яз­ком має бути зведено до мінімуму, натомість слід широко викори­стовувати безсполучникові, прості поширені речення (кілька підметів при одному присудкові, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

 

Зразок стилю:

 

Акт проголошення незалежності України

     Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

     — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

     — виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та  іншими міжнародно-правовими документами,

     — здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

     ПРОГОЛОШУЄ

     НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

     Територія України є неподільною і недоторканною.

     Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

     Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

     24 серпня 1991 року Верховна Рада України 

 

Розмовний стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Підстилі та жанри:

а) розмовно-побутовий (бесіда);

б)розмовно-офіційний (ділова бесіда, ділова телефонна розмова, переговори).

 

Основні ознаки

·                       безпосередня участь у спілкування;

·                       усна форма спілкування;

·                       неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

·                       невимушеність спілкування;

·                       непідготовленість до спілкування (неформальне);

·                       використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

·                       використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

·                       емоційні реакції;

·                       потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби

·                  емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

·                  суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

·                  прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

·                  часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

·                  фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

·                  заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

У АПТЕЦІ

1. – Скажіть, будь ласка, що у вас є від головного болю?

–       Анальгін. Платіть у касу три гривні.

–       А ці ліки у вас є? Ось мій рецепт.

–       На жаль, зараз немає. Зателефонуйте в довідкову аптечну службу, там скажуть, де ці ліки можна придбати.

–       Дякую. Зателефоную в довідкову службу.

2. – Скажіть, будь ласка, що у вас?

– Ні, немає. Але ми можемо їх замовити.

– А як довго доведеться чекати? Хворому дуже погано, висока температура.

– А хто хворий?

– Дитина п’яти років.

– Тоді зайдіть через годину. Я попрошу замовити ліки терміново.

– Дуже вам вдячний.

 

ДІАЛОГ ЛІКАРЯ З ХВОРИМ, ЩО МАЄ СИМПТОМИ ГОСТРОГО РЕСПІРАТОРНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ

 

–       Увійдіть, будь ласка. Прошу сідайте. Що вас турбує?

–       Я погано почуваюся. Болить голова, горло, важко дихати.

–       Коли востаннє вимірювали температуру?

–       Сьогодні вранці. Температура була підвишена, 37,5 ˚С.

–       Уживали якісь ліки?

–       Так, знеболювальні. Після цього головний біль зменшився. Але стан не поліпшився.

–       А жарознижувальні ліки вживали?

–       Ні, адже температура невисока.

–       Тиск вимірювали?

–       Ні, але він у мене переважно нормальний.

–       Сядьте, будь ласка, на кушетку. Виміряємо тиск. Так, тиск підвищений. Я вас повинен оглянути. Підійдіть, будь ласка, сюди, відкрийте рота. Скажіть «а». Зробіть ковтальний рух. Боляче?

–       Дуже боляче.

–       Який характер болю?

–       Ріжучий.

–       Сядьте, будь ласка. Роздягніться до пояса. Дихайте глибоко, не дихайте. Дихайте. Можете одягатися.

–       Лікарю, скажіть, будь ласка, у мене щось серйозне?

–       Не хвилюйтеся, думаю, що нічого серйозного немає. Але необхідно зробити аналізи. Тому я вас направлю до лабораторії. Ось талон на завтра.

–       Дякую. До побачення.

 

ДІАЛОГ ЛІКАРЯ З ХВОРИМ, ЩО МАЄ СИМПТОМИ ЗАХВОРЮВАННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

 

–           Які у вас скарги?

–           У мене сильний біль у шлунку. Місця собі не знаходжу. Нічого не можу їсти.

–           Де саме відчуваєте біль? Покажіть.

–           Ось у цьому місці, під грудьми.

–           Якого характеру біль: тупий чи гострий, ріжучий?

–           У шлунку тільки ниє.

–           Скільки часу відчуваєте цей біль: декілька хвилин чи декілька годин?

–           По-різному. То трішки поболить, потім заспокоїться, то довго болить, але не більше години.

–           Біль повторюється протягом доби?

–           Повторюється декілька разів.

–           Коли виникають больові відчуття: до чи після їди?

–           Здебільшого після того, як поїм.

–           А відчуття нудоти у вас буває?

–           Буває.

–           Нудота супроводжується блюванням?

–           Таке буває досить часто.

–           Коли частіше буває блювання: натщесерце чи після їди?

–           По-різному.

–           Після блювання біль минає чи продовжується?

–           Біль зменшується. Стає легше.

–           Відчуття здуття шлунка тривожить?

–           Так, інколи.

–           Який у вас режим харчування: їсте мало і часто чи небагато і рідко?

–           Рідко, але чимало.

–           Часто переїдаєте?

–           Часто.

–           Спрага вас мучить?

–           Ні, не турбує.

–           А який у вас апетит?

–           Коли почався біль у шлунку, апетит став поганим. Інколи немає апетиту зовсім.

–           Випорожнення нормальні?

–           Не зовсім.

–           Давно страждаєте порушенням випорожненням?

–           Ні, недавно, коли став боліти шлунок.

–           Печія турбує?

–           Замучила. Буває дуже часто.

ОЧНІ ХВОРОБИ

– Вас турбують очі?

– Вас турбує зір?

– У вас добрий (поганий) зір?

– На яке око ви бачите гірше?

– Коли востаннє ви перевіряли зір?

– Назвіть літеру, на яку я показую.

– У вас абсолютно нормальний зір (далекозорість.ю короткозорість, високий ступінь короткозорості, високий ступінь короткозорості, низький ступінь далекозорості).

– У вас косоокість з дитинства?

– Ви постійно носите окуляри? Які?

– Ви користуєтесь окулярами лише для роботи на близькій відстані ( на дальній відстані)?

– Ви повинні носити окуляри постійно ( у разі потреби).

– Вам потрібні окуляри для читання.

– Я вам випишу рецепт на окуляри для роботи на близькій відстані.

– У вас є подвоєння в очах?

– Ви краще бачите в сутінках чи при яскравому світлі?

– Ви розрізняєте всі кольори?

– У вас часто червоніють і запалюються очі?

– Краї повік уранці запалюються?

– Ви часто відчуваєте біль в очах?

– У вас є відчуття засміченості очей піском (відчуття стороннього тіла за повіками)?

– Вас непокоїть постійна сльозотеча (спазм повік)?

– У вас буває головний біль (біль в очах уранці після сну)?

– У вас бувають періодичні погіршення зору (бачення райдужних кіл навколо джерела світла, що розміщене на відстані, неприємні відчуття в очах після хвилювання чи вразі поганого освітлення)?

 [Золотухін Г.О. Фахова мова медика: Ділова українська мова для студентів-медиків [Текст] / Г.О. Золотухін, Н.П. Литвиненко, Н.В. Місник. – К.: Здоров’я, 2002. – 390с.]

  Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, приватний лист.

 

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Сфера використанн – творча діяльність, різні види мистецтва, культура й освіта.

Основне призначення: естетична функція, тобто як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Підстилі (роди) та жанри

а) епічний (прозові тексти: епопея, казка, роман, повість, байка, опо­відання, новела, художні мемуари, нарис);

 

б) ліричний (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епігра­ма);

 

в) драматичний (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

 

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти­ка, драма-феєрія, усмішка).

 

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Основні ознаки

·                           найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

·                           поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

·                           естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

·                           експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

·                           зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

·                           відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

·                           визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби

·                           наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

·                             використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

·                            запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

·                            уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

·                             поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

·                            широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

·                            повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

Науковий стиль

Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, активізації інтелекту читача для їх осмислення.

Підстилі та жанри

а) власне науковий ( монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовується для до­ступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний ( у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не вик­лючає використання складників емоційності).

 

Основні ознаки

·              ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

·              логічна послідовність і доказовість викладу;

·              узагальненість понять і явищ;

·              об’єктивний аналіз;

·              точність і лаконічність висловлювань;

·              аргументація та переконливість тверджень;

·              однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

·              докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

·                   великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

·                   наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

·                   оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

·                   використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

·                   залучення цитат і посилань на першоджерела;

·                   як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

·                   наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

·                   окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

·                   монологічним характером текстів;

·                   переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

 

Публіцистичний стиль.

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-по­літична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на­вчання.

 

Основне призначення:

пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та актив­на агітація за втілення їх у повсякдення.

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяль­ності, до бажання зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

Підстилі та жанри

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телевізія тощо).

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, по­літичні доповіді, нариси тощо), наприклад:

в) есе (короткий нарис вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо), наприклад:

Основні ознаки

·                   доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

·                   поєднання логічності доказів і полемічності викладу;               сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

·                   висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

·                   наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

·                   широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби

·                   синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

·                   лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

·                   використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.

·                   уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

·                   із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), – атор, – акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; – нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

·                   синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

·                   ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи.

Зразки публіцистичного стилю

БОРОТЬБА ЗА ЯКІСТЬ ЧИ ВІЙНА ІНТЕРЕСІВ?

Хто гарантує якість ліків? Конкурентні умови для їх виробників? Цивілізовані правила гри на фармринку? Надійний державний контроль? Було б добре об’єднати всі компоненти в одному колі, де пацієнт — вісь його обертання. 

ПЕРШИЙ КРОК — ПЕРШИЙ УРОК

Одним із фундаментальних елементів забезпечення якості ліків у всьому світі є належна виробнича практика (GMP), яка гарантує, що продукція постійно виробляється і контролюється за відповідними стандартами. Україна також обрала цей шлях. Відтак у 2004 році Кабінет Міністрів України прийняв окрему постанову щодо забезпечення якості лікарських засобів, яка зазначала, що з 1 січня 2009 року обіг лікарських засобів в Україні відбуватиметься відповідно до вимог Належної виробничої, дистрибуторської, лабораторної та клінічної практик. Першими, хто відчув на собі всю суворість цих вимог, стала вітчизняна фармацевтична промисловість. Із 2010 року дотримання стандартів GMP стало обов’язковим для всіх виробників ліків України. Іспит склали далеко не всі — за результатами перевірок на відповідність виробництва вимогам GMP, здійснених Держлікслужбою у 2010-2011 роках, кількість вітчизняних фармвиробників скоротилася на 30%. Якщо на початку 2010 року їх було 151, то на сьогодні — 116, і процес «відбору» триває — на даному етапі призупинено діяльність іще 18 вітчизняних фармпідприємств, де зафіксовано критичні порушення, внаслідок яких вироблена продукція може загрожувати здоров’ю і життю громадян. 

Чому такі суворі й рішучі заходи було застосовано передусім до «рідних» виробників? По-перше, 70% від загального обсягу ринку в натуральному вираженні припадає на лікарські засоби вітчизняного виробництва, тож мінімізувати ризики передусім потрібно на більшому полі впливу. По-друге, довіру українських лікарів і пацієнтів до вітчизняного виробника можна зміцнити саме в такий спосіб. Адже подібні законодавчі нововведення спрямовані виключно на те, щоб український фармринок став врегульованішим, прозорішим, а отже, й інвестиційно привабливішим, від чого виграє і пацієнт, і лікар, і виробник.

На зміцнення цих позицій була спрямована і цьогорічна ініціатива Уряду країни — внесення змін до Порядку здійснення державного контролю якості лікарських засобів, що ввозяться в Україну. Відповідна постанова №793, яку було прийнято у вересні, наробила чимало розголосу — пристрасті навколо неї не вщухають до останнього дня, відведеного імпортерам ліків на роздуми (схоже, багато хто сподівався, що цим справа і закінчиться) і на підготовку до нових умов роботи (які, до речі, ні для кого не є відкриттям). Виявилося, що запропонований порядок здійснення державного контролю якості лікарських засобів, які ввозяться в Україну, до вподоби не всім. Хоча висловити претензії до суті самих вимог (із 1 січня на територію країни можуть ввозитися лише ті препарати, які мають підтверджений Держлікслужбою України сертифікат якості GMP) було б дивним — така практика визнана цивілізованим світом. Тому всі громи і блискавки посипалися у бік «нереального терміну» на адаптацію до нових правил та їх «бюрократичної обтяженості». На цьому, зокрема, зосереджували свою увагу представники Асоціації виробників інноваційних ліків «АПРАД», Асоціації міжнародних фармацевтичних виробників України АІРМ, Європейської Бізнес Асоціації та Американської торгівельної палати, які під час кількох прес-конференцій наполягали на тому, що дату впровадження зазначених вимог треба відтермінувати до 1 травня 2013 року. Інакше, на їх переконання, із прилавків українських аптек зникне значна кількість імпортних ліків, до яких уже звикли українські пацієнти, а також ліки, життєво необхідні для певних категорій хворих і аналогів яким у вітчизняних фармвиробників не існує. 

Щоправда, оприлюднити перелік цих незамінних ліків ніхто з них не зміг, посилаючись на те, що самі іноземні фармкомпанії заборонили їм це зробити. 

Тож представники окремих громадських організацій захисту прав пацієнтів сприйняли таку «відповідь» як залякування пацієнтів і нагнітання ситуації, і заявили, що доки «таємний» перелік ліків не стане надбанням громадськості, доти вони вважатимуть, що імпортери просто прикривають свої бізнес-інтереси начебто інтересами захисту пацієнтів. Лунав і інший голос пацієнтських організацій — їм байдуже, хто яку мету переслідує, вони не вказуватимуть державі як діяти, для них головне — результат: пацієнтам повинні бути доступні всі необхідні ліки, незалежно від їх «паспорту», і ці ліки мають бути гарантованої якості й ефективності. Тож і відповідальність за рішення, як і за здоров’я пацієнтів вони покладають виключно на державу.

РИЗИКИ ВРАХОВАНО?

Про те, що всі ризики стосовно можливості виникнення дефіциту окремих ліків у зв’язку з упровадженням нововведення, державою враховані, повідомив журналістам Голова Держлікслужби України Олексій Соловйов. 

Станом на 13 листопада у переліку унікальних імпортних препаратів, які дійсно не мають аналогів в Україні і є життєво необхідними для лікування хворих, нараховувалося 138 ЛЗ, на сьогодні ж їх лише 21 (тож не такі вже й страшні бюрократичні перепони, як їх малюють, а при взаємному бажанні їх подолання можна пришвидшити). До того ж Держлікслужба на початку грудня провела переговори з виробниками препаратів «групи ризику» — компаніями із Франції, Італії, Індії, аби вони подбали про створення запасів лікарських засобів, які не виробляють в Україні. Зокрема, вже ввезено 32 тисячі упаковок препарату «Сегідрин» (у 2011 році його було використано 2,5 тис. упаковок), створено дворічний запас препарату «Дакоген», «Неупро». І так — за всіма найменуваннями, які на даний момент знаходяться у групі ризику. Безперечно, не виключено, що у «запаси» знову ж таки потраплять препарати без підтвердження GMP (хоча їх виробники висловили готовність уже найближчим часом надати необхідну документацію для отримання відповідного висновку). Та іншого виходу держава не бачить — боротьбу за якість ліків відкладати в довгий ящик ніхто не збирається і вона буде рішучою. 

Щодо решти 1300 імпортних препаратів, які не мають на сьогодні висновку щодо підтвердження GMP, а отже і не потраплять в Україну з 1 січня 2013 року, їх відсутність не є загрозою для здоров’я українців. По-перше, всі ці ліки — генерики і їх номенклатура повністю дублюється національною фармацевтичною промисловістю та тими підприємствами-імпортерами, препарати яких мають підтверджений Держлікслужбою України сертифікат якості GMP. По-друге, позиція держави залишається непохитною — ліки, які виробляються у невідповідних для того умовах, на ринок України більше не потраплять. Як повідомив журналістам О.Соловйов, інспектори служби провели перевірку, під час якої було виявлено 77 виробничих площ, де ліки для України виготовляються іноді в антисанітарних умовах. «Я розумію занепокоєння фармацевтичних компаній, у тому числі і глобальних, які виробляють лікарські препарати для країн СНД у країнах із недостатньо жорсткою регуляторною системою, на площах, де не завжди створюються належні умови виробництва. Єдина наша вимога до глобальних фармацевтичних компаній — щоб наш пацієнт також був забезпечений тією ж гарантією, яку надають ці компанії для громадян Європейського Союзу. Ми жорстко стоїмо на цій позиції, — заявив Глава Держлікслужби України. — GMP — це єдиний стандарт, який може гарантувати, що лікарський препарат, вироблений певною компанією, буде якісним, ефективним і безпечним. Із 1 січня 2013 року в аптеках і лікувальних установах не буде лікарських засобів із сумнівними показниками ефективності та якості».

 

ПРО ЦІННІСТЬ ПРОТИРІЧ

Так уже повелося в Україні, що будь-яка подія тут же створює навколо себе вир політичних коментарів і звинувачень, тому навряд чи когось здивували пошуки чорної кішки у темній кімнаті, де її немає. Звинувачення на адресу держави у намаганні вдарити по інтересах імпортерів, щоб у такий спосіб дати місце на трампліні для вітчизняного виробника, експерти вважають безпідставними, бо «рідний» виробник уже давно не має жодних пільгових умов — вимоги щодо якості його продукції такі ж самі. Цікаво, що взаємні звинувачення на зразок того, що всі, хто приходить на наш ринок, також переслідують виключно бізнес-інтереси, одразу отримують стандартну відповідь:«Діємо лише в інтересах пацієнта». До речі, про пацієнта, який у війні інтересів виявляється завжди на мінному полі. Чого йому чекати? Що у суперечках колись та якось народиться істина, чи що вже завтра він купить в аптеці ліки від слова «лікує»?

pharma.net.ua

Медична газета України «Ваше здоров’я»

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби

·                  суто церковна термінологія і слова – символи;

·                  непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

·                  значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

·                  наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Функціональні різновиди мовлення

За функціональним призначенням розрізняють:

·                    Стилі мовлення.

·                    Жанри мовлення.

·                    Розмовне мовлення.

·                    Навчально-наукове мовлення.

·                    Художнє мовлення.

  Процес національного відродження українського народу позначився корінними змінами в усіх сферах суспільного життя. У сфері вищої освіти набула актуальності проблема впровадження нових напрямків, змісту, методів та форм  підготовки студентів до професійної діяльності. Саме тому помітне місце на сучасному етапі реформування всіх ланок школи займають процеси посилення інтенсивності й ролі  інтеграції як синтетичного бачення досліджуваних феноменів, явищ, предметів в організації процесу навчання.

     Існує велика кількість видів інтеграції: за методами, прийомами, способами, рівнями, напрямками. Це ціла галузь науки, яку умовно можна назвати структурною методологією інтеграції. Сучасна система освіти дозволяє використовувати далеко не всі види інтеграції. Результати ж застосовуваних на практиці видів інтегративного навчання проявляються перш за все в розвитку творчого мислення молоді, сприяють не тільки інтенсифікації, систематизації, оптимізації її навчально – пізнавальної діяльності, але й оволодінню культурою (мовленнєвою, етичною, історичною, економічною, філософською тощо). А за типом культури можна визначити й тип свідомості людини, тому інтеграція так актуальна й необхідна в сучасній освіті. Більшість дослідників (В.Голвнер, В.Шубинський, А.Католіков, Л.І.Гетман. Ю.І.Чекан, В.Н.Максимова та ін.) єдині у визначенні цілей та результатів інтегрованого навчання.

   Мова – як фундамент, на якому побудовано  суспільні відносини, „як один із факторів самоорганізації нації, є важливим критерієм духовності, культури, освіченості народу і студентської молоді зокрема” [2, 73]. Затверджені  8 вересня 1997 року Постановою Кабінету Міністрів України „Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” передбачають широке впровадження української мови у сферу ділових стосунків, виробництва, науки, освіти [1,37]. Отже, вивчення літературної мови, її норм, опанування майстерного володіння мовою в усіх практично актуальних для спеціаліста сферах спілкування  – це невід’ємна частина професійної підготовки сучасної молоді до майбутньої діяльності. За умов інтенсивного розвитку  науково-технічного прогресу, який постійно насичує професійне мовлення новими поняттями й термінами, основним критерієм визначення рівня культури професійного мовлення є ступінь оволодіння професійною термінологією і лексикою.

     Українське професійне мовлення перебуває на етапі становлення, унормування. Йому властиві ознаки, що визначають рівень культури усного й писемного ділового мовлення: правильність, комунікативна досконалість, аргументованість, доцільність, стислість, точність. Специфіка професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між представниками однієї професії. Добре знання мови фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації”.  Кожна галузь науки має свої мовленнєві особливості, що виражаються в специфічній фаховій термінології, мовних кліше, професіоналізмах і утворюють мову фахової галузі.

Поняття «професійне спілкування» і «професійна мова»

В українському мовознавстві нещодавно почали виділяти спеціальну (фахову) мову – особливий функціональний різновид літературної мови, що обслуговує професійну сферу спілкування.

Українська мова професійного спілкування починається з ІІ пол. ХІХ ст., з формування наукової мови і створення українських термінологій різних галузей знання.

Виділяють такі головні ознаки спеціальної мови і професійного спілкування:

1. Основна ситуація, що актуалізує використання цього різновиду мови, – спілкування в межах спеціальної сфери (наука, техніка, виробництво, управління, сільське господарство, транспорт, зв’язок, медицина, дипломатія та ін.). Спеціальна тематика, спеціальні цілі бесіди спонукають спеціалістів переходити на професійну мову.

2. Спілкування спеціальною мовою здійснюється за системою «людина – людина» (хоча не виключена також система «Людина – машина – людина»). Але це не просто людина – це людина, яка професійно працює в конкретній галузі знання (науки, техніки, виробництва, управління тощо). Основною необхідною якістю носія (споживача) цієї мови стає професіоналізм, що вимагає володіння понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності та відповідною системою термінів.

На відміну від арго (сленгу) професійну мову визначає предмет, який вона описує, а не коло осіб, що нею користуються.

Очевидно, слід розрізняти терміни мова лікарів, мова політиків, мова бізнесменів, що вживаються на позначення відповідного жаргону (сленгу), варіанта розмовної позалітературної мови, медична професійна мова, політична професійна мова, професійна мова економіки – позначають комунікативно-функціональні різновиди літературної мови.

3. Спеціальна мова – це природна мова з елементами мов штучних, точніше спеціалізованих штучних мов або символічних мов науки, а також мов людино-машинного спілкування. Спеціальна мова – вербальна мова, але з досить розвинутою тенденцією до прилучення до її складу авербальних засобів, що використовуються і в функції номінації спеціального поняття і в функції його дефініції (як додатковий матеріал у вигляді малюнків, креслень, схем тощо).

4. Спеціальна мова – поліфункціональна мовна формація. Будучи одним з функціональних різновидів високорозвинутої літературної мови, спеціальна мова займає широке поле мовного простору і виконує основні функції мови: відображення дійсності і зберігання знань (епістемічна функція), одержання нового знання (когнітивна функція), передавання спеціальної інформації (комунікативна функція).

Виконуючи досить різні, але однаково важливі функції, мова професійного спілкування сама стає функцією людини в процесі її діяльності та оцінюється як основна соціально-рольова функція людини, реалізація якої дає їй засоби для існування, але водночас вимагає від неї відповідних знань і вмінь, що здобуваються в результаті навчання, а також досвідом і звичкою.

5. Володіння спеціальною мовою – вторинне явище, оскільки її носії спочатку мають бути носіями національної літературної мови.

Процес переходу професіонала під час спілкування на спеціальну мову можна охарактеризувати як певну зміну мовного регістру. У цілому мова (інструмент) залишається тією ж національною літературною мовою, але в конкретних (професійних) умовах вона змістовно редукується, стає залежно від галузі знання і предмета спілкування монотематичною (хоча й не завжди), насичується спеціальними словами й виразами, використання яких передбачає той самий необхідний професіоналізм, тобто компетентність. Все це можливе тільки при переході суб’єктів спілкування на професійний рівень свідомості.

6. У професійній комунікації на основі психологічних і соціальних особливостей статусу партнерів у комунікації – відправника мови і адресата – дослідники виділяють як самостійні інтерпрофесійну і інтрапрофесійну комунікації. Інтерпрофесійна комунікація складається з мовних актів, в яких професійні ролі комунікантів не збігаються. Характерним прикладом у цьому випадку є спілкування «лікар—пацієнт». Інтрапрофесійна комунікація здійснюється всередині певної соціально-професійної спільноти.

Крім комунікації за моделлю «спеціаліст—спеціаліст», що сама по собі неоднорідна, оскільки включає однодисциплінарні і різнодисциплінарні гілки, актуальна й модель спілкування «спеціаліст—неспеціаліст». Остання реалізується в досить широко представленому наборі таких «жанрів», як науково-популярні твори, словники, орієнтовані на дилетантів, а також численні інструкції з експлуатації численних приладів, інструкції із збирання предметів побуту, брошури з рекомендаціями для людей, що страждають на поширені хвороби, науково-популярні радіо- та телепередачі тощо. У цій моделі мову спілкування розглядають вже не як суто спеціальні термінологічні системи, а як неоднорідні комплекси, розшарування яких на горизонтальні пласти визначається такими параметрами, як комунікативна ситуація, партнер комунікації та комунікативні умови. Все сказане підтверджує думку про неоднорідність мови для спеціальних цілей.

7. Спеціальна мова – поліструктурна мовна система, що забезпечує різні комунікативні потреби. На змістовому рівні спеціальна мова складається з конкретних професійних (фахових) мов, які при спільній основі спеціальної мови кожен раз набувають своїх пріоритетів у плані вираження. Звичайно, що мова математики суттєво відрізняється від мови історії, а мова хімії від мови філології. Але при цьому в них є спільні різновиди, характер яких зумовлений формою реалізації, – писемна й усна форми.

Установилося своєрідне співвідношення форм реалізації з основними функціями спеціальної мови: у функції накопичення і передавання знань писемна (точніше, друкована) мова має майже монопольне становище; у функції поширення знань перевага також на боці писемної мови; у професійному спілкуванні провідною залишається усна мова.

8. Сучасній спеціальній мові властива внутрішня стилістична неоднорідність, у зв’язку з чим дослідники говорять про «багатошарові моделі» професійних мов.

Німецькі вчені для окремих професійних мов розробили приблизно такі багатошарові моделі: для сфери професійних мов техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібнішими галузями), мова продавців (мова розподілювачів); для політичної професійної мови: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; для професійної мови хімії: наукова мова, жаргон, що застосовують в лабораторіях, мова підручників, мова викладання; для медичної професійної мови: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практики, або мова клінік.

Порівняння цих різних моделей дозволяє виділити три основних шари: перший шар – це наукова мова; другий шар – це професійна розмовна мова (виробнича мова, лабораторний жаргон), яка складається насамперед з неточно визначених професійних слів та жаргонізмів і служить переважно для повсякденного спілкування людей, що працюють у певній галузі; третій шар – це мова розподіляюча (мова продавців, мова торгівлі, мова агітації, мова реклами).

9. Лексико-семантична система спеціальної мови – диференційний, визначальний чинник цієї функціональної мови.

Сутність та основна відмінність спеціальної мови – в специфіці плану змісту. Саме змістова організація визначила конкретну адресованість спеціальної мови, форми її функціонування, жанрово-стилістичну своєрідність. Об’єктивація змісту разом з комунікативним характером наукової та іншої творчості вимагали відповідних засобів вираження. Відбувся і відбувається, з одного боку, відбір із загальномовного національного та інтернаціонального фонду готових одиниць номінації, з іншого, – формування (як правило, за образом і подобою існуючих) власних засобів вираження необхідних смислів, категорій, понять.

Те, що диференційний, визначальний чинник спеціальної мови в її лексико-семантичному апараті, що саме він здатний здійснити основне призначення мови, не викликає сумнівів.

Різновиди медичної професійної мови

Виділимо такі різновиди мови професійного спілкування медичних працівників – медичної професійної мови: мова медицини (медична наукова мова), медична розмовна мова, мова медичної документації, мова медичної реклами.

Мова медицини, або медична наукова мова, – головний кодифікований різновид професійної мови медичних працівників, що служить для наукового спілкування у галузі медицини (медичної науки). Основу цієї мови становить медична термінологія, загальнонаукові терміни, інші мовні засоби, які вживаються переважно для оформлення наукового тексту. Застосовується в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній писемній та усній комунікації (жанри: дисертація, монографія, підручник, медичний словник, наукова, науково-популярна стаття на медичну тему, патент, інструкція щодо медичного застосування препарату, наукова доповідь на медичну тему, лекція на медичну тему, наукова дискусія на медичну тему, участь у радіо-, телепрограмі на медичну тему тощо).

Медична розмовна мова – різновид медичної професійної мови, що обслуговує сферу усного діалогічного спілкування працівників медичної галузі і використовує такі засоби номінації, як (1) офіційні, повні, стандартні медичні терміни, (2) «напівофіційні» терміни (скорочені терміни, додаткові, нестандартні терміни-назви, застарілі терміни, терміни-неологізми), (3) «неофіційні» терміни (професіоналізми, професійні жаргонізми, арготизми, суржикові, просторічні форми). Співвідношення цих мовних одиниць може суттєво відрізнятися під час використання медичної розмовної мови в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній усній комунікації.

За сферою використання і мовними особливостями є підстави виділити два варіанти медичної розмовної мови: мову медичної практики і власне розмовну мову працівників медичної галузі.

Мова медичної практики реалізується в офіційних ситуаціях спілкування медичного працівника під час виконання професійних обов’язків і тому передбачає певне обдумування або підготовку. У цьому різновиді переважають кодифіковані мовні засоби (першої і другої груп).

Власне розмовна мова носіїв літературної мови реалізується спонтанно (без будь-якого попереднього обдумування) в неофіційних ситуаціях, у повсякденному спілкуванні працівників медичної галузі на професійні теми, у невимушеній комунікації медичного працівника та пацієнта, його родичів, друзів. У цьому різновиді переважають некодифіковані мовні засоби (другої і частково третьої груп).

Застосовується медична розмовна мова в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній усній комунікації (жанри: консиліум, оперативна нарада («п’ятихвилинка», «планьорка»), ділова розмова медичних працівників, дружня бесіда медичних працівників на професійну тему, усна інструкція щодо медичного застосування препарату, записка, розмова з пацієнтом, розмова з родичами (друзями) пацієнта, ділова телефонна розмова та ін.).

Мова медичної документації – кодифікований різновид професійної мови медичних працівників, що задовольняє потреби офіційного спілкування в галузі охорони здоров’я. Для цього різновиду характерне використання спеціальної термінології або термінологізованих засобів мови, специфічних синтаксичних конструкцій (стандартних формул, кліше), а також стійких термінологічних словосполучень, медичних термінів. Застосовується в інтрапрофесійній та інтерпрофесійній писемній комунікації (жанри: медична карта стаціонарного хворого, медична карта амбулаторного хворого, карта розвитку новонародженого, історія пологів, історія розвитку дитини, листок лікарських призначень, протокол медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивної речовини та стану сп’яніння, консультативний висновок, направлення в стаціонар, рецепт, витяг з медичної карти амбулаторного, стаціонарного хворого, медичне свідоцтво про народження, медична довідка та ін.).

Мова медичної реклами – вторинний вид медичної професійної мови, в якому поєднуються усі різновиди цієї мови, емоційно-експресивні засоби усіх мовних рівнів, стилістичні фігури і тропи з метою інформування адресата про певні медичні факти і впливу на нього через засоби масової інформації. Виділимо такі жанри мови медичної реклами: газетне (журнальне) рекламне оголошення, радіо-, телевізійне рекламне оголошення, рекламний плакат, рекламний кліп, оголошення-виступ з метою медичної реклами.

Очевидно, що медична реклама призначена для відповідних фахівців. У такому випадку всі жанри мови медичної реклами мають належати до інтрапрофесійної комунікації. В сучасному комерціалізованому суспільстві ситуація зовсім інша: виробники переважно орієнтують рекламу та її мову на все суспільство. Таким чином, всі жанри мови медичної реклами можна віднести як до сфери інтрапрофесійної, так й інтерпрофесійної комунікації.

Звичайно, запропонована модель медичної професійної мови досить умовна, між виділеними різновидами існує тісна взаємодія, вони впливають один на одного, а особливо медична розмовна мова і мова медичної реклами на інші різновиди медичної професійної мови.

Медична професійна комунікація неоднорідна, здійснюється за різними моделями. Так, інтрапрофесійна комунікація включає, з одного боку, однодисциплінарні («психіатр—психіатр», «окуліст—окуліст» тощо) та різнодисциплінарні гілки (модель «лікар-офтальмолог—лікар-патологоанатом», «лікар—провізор», «лікар-рентгенолог—лікар-онколог» тощо), з іншого боку, передбачає спілкування між спеціалістами різної кваліфікації (модель «лікар—медсестра», «лікар—фельдшер», «лікар-гінеколог—акушерка», «лікар—санітар» тощо), міжперсональну (розмова медичних працівників, усна інструкція з експлуатації медичного приладу) і публічну комунікацію (лекція на медичну тему).

Інтерпрофесійна комунікація лікаря може відбуватися як між лікарем і конкретною особою, пацієнтом чи його родичем, за моделлю «лікар—немедик», «немедик—лікар» (напр., розмова з пацієнтом (його родичами, друзями) перед медичним оглядом, під час медичного огляду із збиранням анамнезу, перед операцією, перед виписуванням з лікарні), так і мати масового адресата (виступ з метою пропаганди медичних знань, науково-популярна стаття, книжка, радіо-, телеінтерв’ю на медичну тему).

Поряд з літературною медичною професійною мовою комунікативну практику лікарів характеризують позалітературні явища: лікарський сленг (жаргон), просторіччя, суржик.

Лікарський сленг (жаргон) – некодифікований різновид усно-розмовної мови лікарів, основу якого становлять професійні жаргонізми й арготизми. Безперечно, що лікарський сленг існує. Його використовують для розваги, щоб розвеселити учасників спілкування, для загравання з пацієнтом (пацієнткою), для вираження схвалення, зневаги або байдужості до предмета висловлювання (певних захворювань, певних типів пацієнтів тощо), також існує функція приховування інформації від сторонніх.

Просторіччя – один із структурно-функціональних некодифікованих різновидів української національної мови, зрозуміла для усіх мова, яку лікарі застосовують для спілкування із співрозмовниками, не знайомими в необхідному обсязі з літературною (професійною) нормою.

Суржик – змішана мова, штучне об’єднання елементів української та російської мов, що не становить стабільної системи, переважно вживається в сімейній, неофіційній, розмовній комунікації, проникає в усі жанри офіційного спілкування. Суржикові слова і словосполучення (напр., лексичні головокружіння, прививка, медична справка, карточка, обліпіхове масло замість терм. ‘запаморочення’, ‘щеплення’, ‘медична довідка’, ‘картка’, ‘обліпихова олія’) поширені в мовній практиці багатьох лікарів і часто «узаконені» в сучасній медичній документації.

Дотримуємося такого умовного розмежування просторіччя та суржику. До просторіччя зараховуємо мовні одиниці, граматична і фонетична будова яких відповідає системі української національної мови, але які мають типові відхилення від літературної (професійної) норми: кардіограма серця ‘кардіограма’, японець ‘гастродуоденоскоп’, телевізор ‘прилад для ультразвукового дослідження’, відкладання солей ‘остеохондроз’, боткіна ‘гепатит інфекційний’, чорна мазь ‘іхтіолова мазь’. До суржику зараховуємо невмотивовані запозичення, слова та словосполучення, деформовані під впливом російської мови, граматична і фонетична будова яких не відповідає системі української національної мови: лобна звивина ‘лобова закрутка (звивина)’, почуття болі ‘відчуття болю’, медичне освідчення ‘медичний огляд’, консультативне заключення ‘консультативний висновок’, благоприємний прогноз хвороби ‘сприятливий прогноз хвороби’, запущена хвороба ‘задавнена хвороба’, виздоровлення ‘видужання (одужання)’.

Звичайно, запропонована класифікація має теоретичний характер, в умовах реальної комунікації структура конкретних висловлювань може набувати ознак багатьох мовних різновидів, хоча переважно домінує один варіант.

Стереотипні структури медичної професійної мови

Кожен різновид професійної мови характеризується наявністю різноманітних стереотипних структур. Процес спілкування передбачає застосування цих стереотипів у типових ситуаціях. Відповідні стереотипні мовні явища виявляються оптимальними для передачі відповідної інформації.

Стереотипами наукової і ділової мови є, з одного боку, терміни і терміносполучення, а, з другого, – нетермінологізовані стандартизовані одиниці – мовні кліше, штампи, формули.

Поряд із термінологічними одиницями до категорії стереотипів зараховуємо професіоналізми, які в професійній комунікації функціонують паралельно до термінів. Професіоналізми – мовні одиниці, що загалом відповідають системі української мови і реалізовуються в усній мові професіоналів під час неофіційного спілкування: клініка ‘клінічна картина’, тискомір ‘томограф’, укол ‘ін’єкція’, мазь Вишневського ‘лінімент бальзамічний (за Вишневським)’, зеленка ‘розчин брильянтового зеленого’, анотація, анотація до ліків ‘інструкція щодо медичного застосування препарату’, пульмоніки ‘хворі в пульмонологічному відділенні’, брудна операційна ‘операційна, в якій надають допомогу пацієнтам, яким діагностовано хвороби, що супроводжуються гнійним процесом’. Більшість професіоналізмів експресивно нейтральні, а з погляду мовців, що їх вживають, – стилістично нейтральні (вони часто трапляються в надрукованих наукових текстах медичних працівників). Професіоналізми разом з «напівофіційними термінами», до яких зараховуємо скорочені терміни (УЗД ‘ультразвукове дослідження’, профогляд ‘профілактичний огляд’, ЛОР-лікар ‘лікар-оториноларинголог’, п’явка ‘п’явка медична’), додаткові, нестандартні терміни-назви (аспірин ‘кислота ацетилсаліцилова’, календула ‘нагідки лікарські’, санітарка ‘молодша медична сестра’, ‘сестра з догляду за хворими’, хвороба Боткіна ‘гепатит інфекційний’), застарілі терміни (біла гарячка ‘алкогольний делірій’), терміни-неологізми (шигельоз ‘дизентерія’), та офіційними термінами є основними структурними елементами медичної розмовної мови.

Від професіоналізмів відрізняємо професійні жаргонізми й арготизми, а також суржикові та просторічні стереотипи. Професійні жаргонізми – переважно експресивно забарвлені слова і вислови на позначення предметів і явищ, важливих для людей, що професійно працюють в певній галузі. Напр.: коза, козел, вертоліт, літак ‘гінекологічне крісло’, грузин ‘ректороманоскоп’, бики ‘мікобактерії туберкульозу’ (бацила Коха – БК), бі(є)лка, білочка ‘алкогольний делірій’, гріти руки, різати ‘оперувати’, кроплі ‘краплі’, стріляти ‘електрична дефібриляція серця’, тяжкий слабий ‘тяжкохворий’. До цієї категорії зараховуємо також неправильні терміни: нормальна фізіологія ‘фізіологія’, тонкий кишечник (кишківник) ‘тонка кишка’, аскорбінка ‘кислота аскорбінова’, пероральні цукрознижуючі препарати ‘синтетичні гіпоглікемічні (протидіабетичні) препарати’, причинний фактор розвитку захворювання ‘патогенний чинник’, ‘фактор розвитку захворювання’. Такі лексичні елементи професійного (лікарського) сленгу спорадично вживаються в професійній розмовній (літературній) мові, їх застосовують як для інтрапрофесійної, так і для інтерпрофесійної комунікації. Низка професійних жаргонізмів має паралелі в термінології. Професійні арготизми – переважно експресивно забарвлені слова і вислови на позначення предметів і явищ, важливих для людей, що професійно працюють в певній галузі, значення яких знає тільки обмежене коло втаємничених професіоналів. Напр.: тепленький хворий літ. ‘грошовитий пацієнт’, дохляки, додихайли ‘пацієнти віком 70 років і старші’, доходяги ‘хворі, що можуть одужати’, блейлер, ес-це-ха ‘шизофренія’ (‘хвороба Блейлера’, ‘schizophrenia’). Це приклади з лікарського сленгу, уживані в інтрапрофесійній комунікації. Суржикові професійні стереотипи, просторічні професійні стереотипи – експресивно індиферентні професійні слова і вислови з типовими порушеннями літературної норми, які регулярно вживаються в розмовній мові спеціалістів, подекуди в невідредагованих наукових текстах, у професійній документації, у мові реклами.

 Отже, виділяємо такі різновиди мови професійного спілкування медичних працівників – медичної професійної мови: мова медицини (медична наукова мова), медична розмовна мова, мова медичної документації, мова медичної реклами. Поряд з літературною медичною професійною мовою комунікативну практику лікарів характеризують позалітературні явища: лікарський сленг, просторіччя, суржик.

Разом з формуванням медичної професійної мови нині відбувається т. з. її «забруднення». Є підстави виділити в медичному професійному спілкуванні ще одну мову – медичний професійний «офіційний» жаргон, що містить як терміни, кодифіковані в медичних словниках різних років, так і значну частину розмовних, просторічних, суржикових стереотипів. Він регулярно застосовується в офіційній комунікації замість медичної професійної мови (літературної) і сприймається мовцями-медиками як «правильна» мова. Названий різновид професійної мови не обмежений територіальними рамками, поширений у жанрах офіційної комунікації, усної та писемної.

Також треба відзначити, що в медичній професійній мові формується професійний (медичний) варіант норми, який базується на нормах загальнолітературної мови. До професійного варіанта можуть входити акцентуаційні, фонетичні, граматичні, лексико-стилістичні варіанти мовних стереотипів, зафіксовані загальномовними словниками. Норма медичної професійної мови виявляє свою специфіку в творенні і вживанні спеціальної (медичної) термінології та деяких властивих медичній мові кліше.

Очевидно, споріднену структуру має більшість інших сучасних професійних мов.

На стан культури мови всього суспільства впливає мовна поведінка кожної людини. Це вимагає від усіх нас постійно стежити хоча б за власною мовою, постійно її вдосконалювати. А для лікаря це завдання набуває ще більшої ваги, тому що він є тією людиною, яка своїм прикладом впливає на оточення: своїх колег, молодший і середній медичний персонал, пацієнтів, їхніх родичів. Кожен лікар повинен володіти взірцевою українською мовою, дотримуватися усталених літературних норм і тим самим пропагувати зразкову літературну мову як ознаку високої культури спілкування.

Тому ці мовні поради мають на меті звернути увагу читачів на типові випадки неточного мововживання, порушення лексичних і граматичних норм, застерегти від поширених у практиці спілкування помилок.

ВІСНИК Львівського університету. Серія Журналістика.

ВИПУСК  23. Львів 2003. – С. 171 – 181

Галина Городиловська

ПРОБЛЕМА СТИЛІВ В УКРАЇНСКОМУ МОВОЗНАВСТВІ

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна

 

Розглянуто принципи класифікації функціональних стилів. Наведено різноманітні класифікації стилів. З’ясовано, що базовою у сучасній українській мові є класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний. Проаналізовано питання взаємодії стилів: функціональних і експресивних, усних і писемних.

Ключові слова: функціональні стилі, експресивні стилі, усні стилі, писемні стилі, підстилі, класифікація стилів, взаємодія стилів.

 

У сучасний період, коли активно розвиваються такі напрями лінгвістичних досліджень, як комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика, посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації” [13, c. 76]. Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, — зазначає  С. Єрмоленко, — стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця” [8, c. 27]. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю. Принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою  залежать від погляду того чи іншого дослідника.  “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності — це безперечний факт, — пише Д.Шмельов, — він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль” [18, c. 28].

Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. Академік В. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування);  ужитково–діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний  (функція впливу) [5, c. 6].

А.Коваль також визначає стилі за функціями  мови: розмовний стиль (функція спілкування), науковий, діловий (функція повідомлення), публіцистичний і художній (функція впливу) [5, с. 6]. Б. Кулик і О. Масюкевич вважають, що “ґрунтуючись на функціонально-мовному принципі, в сучасній українській літературній мові можна виділити такі основні мовні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно–художній” [10, c.17].              

У “Нарисах загальної стилістики сучасної української мови”  І. Чередниченко стверджує, що в основу визначення стилів мови варто покласти “мовні засоби та способи їх використання” [16, с. 41]. Учений виокремлює такі стильові різновиди: 1) мова живого усного загальнонаціонального спілкування, 2) офіційно-діловий стиль, 3) мова наукової і технічної літератури, 4) стилі масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики, 5) ораторський стиль, 6) мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики.           

В академічній “Стилістиці сучасної української літературної мови” за редакцією академіка І. Білодіда стилі розрізняються за основною комунікативною функцією: стиль наукового викладу (пізнавально-інформативна функція), публіцистичний (інформативно-пропагандистська функція), офіційно-діловий (настановчо-інформативна функція), художньо-белетристичний (естетично-інформаційна функція). Деякі дослідники розглядають як самостійний епістолярний стиль. Такий самий поділ стилів в українській літературній мові подано в праці “Стиль і час. Хрестоматія” — стиль художньої літератури, публіцистичний стиль, науковий, офіційно-діловий та епістолярний.

Багато вчених визнає залежність функціонально-стильової диференціації мови від найважливіших сфер мовного спілкування. Серед основних сфер використання мови найчастіше називають суспільно-політичну діяльність, науку та освіту, адміністративно-виробничу діяльність, масову інформацію, побут. Зокрема Д. Шмельов стверджує, що стилі мови залежать від сфери спілкування, тобто функціонально-стильова диференціація мови зумовлюється метою і характером комунікації. Учений пропонує свою диференціацію стилів мови, яку прийняли багато лінгвістів і яка охоплювала розмовне мовлення, художнє мовлення і “спеціальне” мовлення, з такими функціонально-мовленнєвими стилями, як офіційно-діловий, газетно-інформаційний, науковий і публіцистичний [18, c. 75].

Комунікативна сфера потрібна, але це недостатня умова для існування відповідного функціонального стилю. “Кожен функціональний стиль, — зазначає Ю. Арешенков, — формується під упливом сукупної дії низки ряду екстралінгвістичних чинників, а саме:  форми вияву мови (усна / писемна), виду мовлення (діалог / монолог), способу комунікації (масова/особиста) та ін. Саме вони, — продовжує мовознавець, — по-різному впливають на мовну структуру текстів і  визначають їхню мовну стильову специфіку” [3, c. 78].

Цікавою, на наш погляд, є думка М. Кожиної, яка вважає, що в основу класифікації стилів доцільно покласти, по-перше, екстралінгвістичні принципи, тобто враховувати мету і завдання комунікації в тій чи іншій сфері спілкування, адже залежно від цього в кожній сфері спілкування формуються свої прийоми добору й використання мовних засобів, по-друге, принцип, запропонований В. Виноградовим: урахування різних функцій мови, започаткований Ш. Баллі й ученими чеської школи, на підставі чого виокремлюють публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий стилі і стиль художньої літератури.

Дедалі більшого поширення набуває класифікація, яка ґрунтується на зіставленні спеціального / неспеціального спілкування. Таку класифікацію стилів подає “Лінгвістичний енциклопедичний словник” за редакцією В. Ярцевої: побутово-літературний, газетно-політичний, виробничо-технічний, офіційно–діловий і науковий стилі [12, c. 567].

У сучасній функціональній стилістиці існують класифікації, які визначають таку систему стилів: художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний, публіцистичний та інформаційний стилі. Останній виходить за межі власне публіцистичного стилю (Д. Баранник, Ю. Арешенков). В інформаційному стилі “реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних текстах актуалізується функція впливу, або апелятивна” [2, c. 44]. Цей різновид спеціального мовлення діє у сфері масової комунікації (преса, радіо, телебачення, інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання) та має на меті повідомити про найважливіші явища навколишньої дійсності й реалізується за допомогою специфічних мовних засобів: чітка стандартна схема організації тексту, висока частотність уживання термінів і оцінної лексики, активне функціонування форм персональності, широке використання експресивних засобів у поєднанні зі звичними стандартними для цього стилю засобами мовного вираження.

Останнім часом мовознавці Н. Бабич, В. Задорожний, Н. Дзюбишина-Мельник додають до цих класифікацій ще одну, яка містить у своєму складі конфесійний стиль, що пов’язаний з особливою сферою людського буття — релігією. В основі виділення конфесійного стилю, на думку Н. Дзюбишиної-Мельник, лежить сфера “спілкування людської душі з Богом через церкву”. “Найприкметніша риса цього стилю, — зазначає дослідниця, — значна кількість так званих маркованих слів, тобто пристосованих до використання саме в конфесійному стилі” [7, c. 16]. На наш погляд, уже зараз можна говорити про сформованість стилю як  окремого різновиду української мови і вважати його повноцінним складником її функціонально-стильової сфери.

Найпоширенішою у науковій літературі  є на    сьогодні класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний стилі (М. Пилинський, О. Пономарів, М. Пентилюк, Н. Ботвина, С. Єрмоленко, Н. Озерова).  Наведена класифікація опирається на функціонально-стилістичну концепцію академіка В.Виноградова, який пов’язує диференціацію стилів із суспільними функціями мови і може стосуватися пратично всіх високорозвинених мов.  Ми приєднуємося до думки тих учених, які відносять до функціонально-стилістичної системи мови лише основні стилі, тобто ті, які трапляються у всіх класифікаціях, це — науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовний стилі.

Кожний із функціональних стилів має свої підстилі, або жанрові різновиди. У цьому плані думки мовознавців теж не є одностайними. Як засвідчують дослідження учених, у межах наукового стилю (НС)  виділяються різні підстилі.  Дослідники за критерії їх виділення беруть різні функції і сфери застосування НС. Проте, якими б різними не були позиції дослідників  (М. Пилинського, А. Коваль, О. Митрофанової, К. Ленець, О.Пономаріва, Н.Ботвиної, М.Пентилюк), зіставлення цих позицій дає змогу відмітити і спільне, що виявляється у виділенні, насамперед 1) власне наукового (академічного) підстилю із жанрами текстів (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези); 2) науково-популярного підстилю (науково-популярна література) та  3) науково-навчального (дидактичного) підстилю із жанрами текстів (підручники, посібники, лекції, бесіди).  Деякі мовознавці вважають, що україномовний власне науковий підстиль майже не реалізується. За їх переконаннями, функції власне наукового підстилю виконує в україномовному спілкуванні науково-технічний мікростиль (А. Коваль, Н. Непийвода). Окрім цих підстилів НС, в окремі самостійні підстилі вчені виділяють виробничо-технічний (О. Пономарів, М. Пентилюк), науково-інформативний та науково-діловий підстилі (М. Федосюк, Є. Панченко).

На наш погляд, у межах НС сучасної української літературної мови можна виділити такі підстилі: власне науковий (академічний), науково-навчальний, науково-популярний, науково-технічний та науково–фантастичний. За твердженнями  О. Митрофанової, відмінність між ними буде виявлятися насамперед на лексичному і синтаксичному рівнях мови.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) має свої підстилі. Дослідниця ОДС  А. Марахова виділяє такі його підстилі: 1) законодавчий (закони, укази, статути, постанови); 2) дипломатичний (декларації, міжнародні договори, конвенції, комюніке, меморандуми, ноти, угоди, ультиматуми, міжнародні заяви, акти); 3) адміністративно-канцелярський (статути, інструкції, постанови, накази, розпорядження, договори, контракти, заяви, автобіографії, звіти, службові листи, доповідні, характеристики, свідоцтва, розписки та ін.).  Деякі мовознавці сюди відносять юридичний підстиль, який використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) (М. Зубков).

Публіцистичний стиль (ПС), на думку Г. Колесник, характеризується такими підстилями: 1) власне публіцистичним (повідомлення, хроніка, прокламації, відкриті листи, передові статті, огляди міжнародного життя); 2) науково-публіцистичним (великі праці на теми сучасної політики, економіки та суспільних відносин, літературно-критичні статті, наукові та літературно-мистецькі огляди, рецензії); 3) художньо-публіцистичним (нариси, фейлетони, памфлети,мемуари, політичні доповіді).  Як окремі підстилі ПС  С. Єрмоленко розглядає мову преси (інтерв’ю, репортаж, хроніка, нарис); мову радіо і телебачення (мова дикторів, ведучих радіо і телепередач); усну публічну мову (промови, виступи на зборах, мітингах).  Д. Баранник виділяє церемоніальний різновид ПС.

За родами і жанрами літератури поділяється на підстилі художній стиль  (ХС): 1) епічний, прозовий (епопея, казка, роман, повість, оповідання, байка, новела, художні мемуари, нарис); 2) ліричний, поетичний (поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма); 3) драматичний (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); 4) комбінований (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

У розмовному стилі (РС) (більшість дослідників надають перевагу термінові “розмовне мовлення” перед терміном “розмовний стиль” — І. Білодід, М. Жовтобрюх, В. Костомаров, О. Сиротиніна, Н. Шведова, О. Земська, П. Дудик) і поділяють його на два підстилі: 1) розмовно-побутовий і 2) розмовно–офіційний. 

Крім основних, загальновідомих п’яти функціональних стилів та їх жанрових різновидів (підстилів) дослідники виділяють інші стилі, які є повноправними серед названих. Це конфесійний стиль (КС)  (пропонуються ще такі найменування цього стилю: богословський, церковний, релігійний). На думку дослідника І. Грималовського, цей стиль варто поділити на такі підстилі: 1) сакральний (Святе письмо, канонічні молитви); 2) літургійний (літургійні тексти); 3) проповідницький (релігійні проповіді ); 4) науково-конфесійний (наукові праці з богослов’я); 5) художньо-конфесійний (авторські молитви, переспіви біблійних текстів, наприклад, Шевченкові “Давидові псалми”) [6, c. 170].

Дослідники епістолярного стилю (ЕС) К. Ленець, М. Пилинський, В. Німчук, Б. Шарпило заявляють про наявність у цьому стилі двох підстилів: 1) офіційного, службового і 2) неофіційного, приватного. “Залежно від теми листа, його призначення і взаємин кореспондентів, — пише К. Ленець, — листи можна поділити на родинно-побутові; інтимно-товариські; приватно-ділові; офіційно-ділові” [11, c. 209].

Сьогодні багато уваги приділяють дослідженню теорії та історії  ораторського стилю (ОС). Суттєвий внесок у це питання зробили праці вчених Г. Апресян, Н. Безменової, М. Герман, Е. Клюєва, Е. Корнилова, Г. Сагач, Т. Іржі. E книзі “Ораторське мистецтво” Г. Апресян розрізняє такі види цього стилю: 1) громадсько-політичне ораторське мистецтво (лекції на громадсько-політичні теми, політичні промови, огляди, виступи на мітингах, агітаційні промови); 2) академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь); 3) судове ораторське мистецтво; 4) промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова або поздоровлення, тост); 5) церковні проповіді [1, c. 82].

Аналіз мовознавчої літератури засвідчує, що функціональні стилі не можна змішувати з експресивними. Щодо останніх, то вони виділяються за характером наявних елементів експресії, і традиційно їх поділяють на високий, знижений і нейтральний. Елементи нейтрального стилю  є міжстильовими, тобто можуть уживатися в будь-якому функціональному стилі практично без обмежень. Елементи високого чи зниженого стилів, як правило, закріплені за певними різновидами мови. “Фактично експресивні стилі, — зазначає С. Єрмоленко, — створюють ґрунт для виникнення колоритно-стилістичних різновидів української мови, що урізноманітнюють, деталізують функціональні стилі сучасної української мови” [8, c. 30]. Тому, на думку В. Русанівського, важливо простежити співвідношення експресивних та функціональних стилів. “Говорячи про будь-який функціональний стиль сучасної літературної мови чи то з погляду його формування, чи виявлення сучасних тенденцій розвитку, — пише академік, —  ми не можемо обминути проблеми співвідношення в кожному з них елементів високого (урочистого), середнього (нейтрального) і зниженого, розрахованого на збудження негативних емоцій” [15, c. 81].

Кожен із функціональних та експресивних стилів реалізується у двох формах: усній і писемній, що залежать від форми спілкування — безпосередньо чи через писемні документи.  Для різних стилів різною мірою характерна та чи інша форма спілкування. У всіх стилях функціонують обидві форми (і усна, і писемна), проте для одних стилів (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього, конфесійного та епістолярного), однак переважає писемна форма, а для інших  (розмовного і ораторського) — усна. Писемні стилі сформувалися на книжній основі, тому їх називають книжними, на противагу розмовному і ораторському стилям, які належать до усних.

Стилі літературної мови не становлять собою замкнутих систем. Між усіма стилями (і функціональними, і експресивними) існує постійна взаємодія. “Історія літературної мови, — зазначає В. Русанівський, — засвідчує постійну взаємодію зазначених стилів” [15, c. 76]. Ця взаємодія виявляється у взаємопроникненні елементів одного стилю у мовну тканину іншого. Навіть найбільш специфічні засоби певного стилю можуть використовуватися в іншому стилі. Межі між стилями рухомі. “Між стилями немає чітких меж, — пише Н. Озерова. Можна виділити ядро типових мовних засобів (лексичних, синтаксичних, словотвірних) для того чи іншого стилю, відмітити їхню специфіку, проте межі між функціональними різновидами мовлення розмиті” [14, c. 1].  Про  це говорить і академік В.Виноградов, який стверджує, що між стилями не існує непрохідних меж, вони не є замкнутими системами. “Ці стилі співвідносні, — пише вчений. Вони почасти протиставлені, але значно більше зіставлені. Іноді вони перебувають у глибокій взаємодії і навіть у змішуванні” [5, c. 6]. В іншій своїй праці В. Виноградов проводить аналогічну думку: “Стилі, перебуваючи в тісній взаємодії, — подає дослідник, — можуть частково змішуватись і проникати один у другий. В індивідуальному вжитку межі стилів можуть ще більше змішуватись, і один стиль може для досягнення тієї чи іншої мети вживатися у функції іншого” [4, c. 19-20].

Питання про взаємодію стилів, взаємопроникнення елементів одного стилю в інший порушували у своїх працях В. Виноградов, І. Білодід, І. Гальперін, Г. Степанов, В. Ващенко, Р. Будагов, І. Чередниченко, М. Жовтобрюх. Взаємовплив і взаємопроникнення стилів — визначальна особливість стилістичної системи мови в наш час. В україністиці ці питання висвітлюють: А. Коваль, І. Їжакевич, Д. Баранник, О. Пономарів, М. Пилинський, В. Русанівський, М. Пентилюк, Н. Непийвода, С.Єрмоленко, Н. Ботвина, Н. Озерова, Л. Ставицька, в російському мовознавстві — М. Кожина, В. Звегінцев, Н. Разинкіна, М. Чаковська й ін. Розглядають питання взаємодії стилів автори колективних монографій:  “Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови” (К., 1977), “Взаємодія усних і писемних стилів мови” (К., 1982), “Жанри і стилі в історії української літературної мови” (К., 1989),“Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови” (К., 1990). Взаємодія стилів виявляється лише в текстах, а не на рівні окремих одиниць мовної системи, “оскільки тільки в тексті реалізуються всі потенційні можливості мови як системи” [13, c. 76].

Будь-якому стилю мови властиві як загальномовні, міжстильові елементи (вони переважають), так і специфічні мовні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання. “Для кожного функціонального стилю існує своя система норм, — зазначає Н. Озерова, — які можуть свідомо або несвідомо порушуватися, замінюватися елементами, характерними для іншого функціонального стилю” [14, c. 1]. При взаємодії стилів функціональна роль цих елементів змінюється. “Проникаючи в той чи інший функціональний стиль, — зауважує  А. Швець, — елементи іншого стилю поступово втрачають своє первинне стилістичне забарвлення і стають нейтральними засобами вираження того стилю, в який вони перейшли. В деяких випадках, — продовжує вчена, — ці елементи міцно закріплюються у новому функціональному стилі і стають нормою мовного вираження, яка притаманна даному стилю” [17, c. 23].

Для кожного функціонального стилю характерні проникнення експресивних елементів, а для кожного писемного — усні і навпаки. Щодо кількості проникнення елементів одного стилю в інший, то вона є різною. Найбільш обмеженими  у цьому відношенні є строгі сфери мови, передусім офіційно-діловий стиль. Його потенційний словник найбільш “лімітований” серед тезаурусів письмового різновиду мови [14, c. 3]. У нестрогих мовних сферах (художньому, публіцистичному, розмовному стилях) стильові межі відкриті, тому “чужі” елементи, долаючи характер інородних вкраплень і адаптуючись до нових умов існування, помітно  збільшують обсяг словникового запасу цих стилів.

Отже, в сучасних умовах  функціонально-стильова сфера мови постійно уточнюється: переосмислюються традиційні стилі, відновлюються ті, яких за певних  умов не визнавали, формуються нові. В сучасній українській літературній мові вважаємо оптимальною таку класифікацію  функціональних стилів: основні стилі (науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, публіцистичний, художній), інші стилі (конфесійний, епістолярний, ораторський). 

     

Апресян  Г.  Ораторское искусство.  М., 1978.  278 с.

Арешенков Ю. Класифікація функціональних стилів і вивчення стилістики у вищій та середній школі // Мовознавство.  1993.  № 1. 

Арешенков Ю. “Стиль” як категоріальне поняття стилістичної науки // Науковий  вісник Чернівецького університету. Вип. 117-118. Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. Чернівці, 2001. 

Виноградов В. Проблемы русской стилистики.  М., 1981. 320 с.

Виноградов В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика.  М., 1963. 256 с.

Грималовський І. Мовостиль Василя Ферлеєвича // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 119. Слов’янська філологія. Чернівці, 2001.

Дзюбишина-Мельник Н. Ще один стиль української літературної мови // Культура слова.  1994. Вип. 45. 

Єрмоленко С. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов’янських стилістик // Мовознавство.  1998.  № 2-3.

Коваль А. Практична стилістика сучасної української мови.  К., 1978. 375 с.

Кулик Б., Масюкевич О. Збірник вправ з стилістики. К., 1958.  304 с.

Ленець К. Епістолярний стиль // Стиль і час. Хрестоматія / Відп. ред. М. Пилинський.  К., 1983. 

Лингвистический энциклопедический словарь / Под ред. В. Ярцевой.  М., 1990. 

Непийвода Н. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект).  К., 1997. 303 с.

Озерова Н. Взаимодействие функциональных стилей в русском и украинском языках // Русский язык и литература в учебных заведениях.  2000. №1. 

Русанівський В. Співвідношення функціональних  і експресивних стилів мови // Слово і труд.  К., 1976.

Чередниченко І. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови.  К., 1962.  495 с.

Швец А. Публицистический стиль современного русского литературного языка. К.,1979. 128 с.

Шмелев Д.  Русский язык в его функциональных разновидностях. М., 1977. 168 c.