Ціноутворення медичної допомоги в умовах ринкової економіки

ЦІНОУТВОРЕННЯ МЕДИЧНИХ ТА СТОМАТОЛОГІЧНИХ ПОСЛУГ В УМОВАХ СТРАХОВОЇ МЕДИЦИНИ.

АНАЛІЗ МЕТОДІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ.

МЕТОДИКА РОЗРАХУНКУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ МЕДИЧНОМУ ПЕРСОНАЛУ СТОМАТОЛОГІЧНОГО ЗАКЛАДУ.

 

Методи ціноутворення і регулювання цін в системі охорони здоров’я

Ціноутворення у сфері послуг відбувається за схожою схемою до ціноутворення у будь-якій інші сфері торгівлі. Той факт, що в умовах ринку ціна встановлюється об’єктивно внаслідок співвідношення попиту і пропозиції, не викликає сумнівів. Однак не треба вважати, що виробник послуг сподівається тільки на ціну, яку йому запропонує ринок, а сам ніякої участі в ціноутворенні не бере. Виробник послуг, підприємець використовує методику розрахунку вихідних цін, тобто базисних цін, або цін пропозиції. Послуги пропонуються покупцям саме за такими цінами. А вже під час купівлі-продажу виникає (під впливом співвідношення попиту і пропозиції), за якою і реалізується послуга.

Отже, ціноутворення – це процес формування цін, визначення їх рівня і пошук їхнього оптимального сполучення. Методика розрахунку вихідних цін включає постановку завдання ціноутворення, оцінку витрат закладу, врахування попиту на послугу, аналіз цін і послуг в конкурентів, вибір методу ціноутворення.

Основним завданням ціноутворення є покриття витрат вироблення послуг і одержання прибутку. Це випливає з особливостей ринкової економіки, де, як правило, панує гостра конкуренція, у якій виживає той, хто має найвищу норму прибутку. Отже, завданням підприємства, фірми при встановленні ціни є максимізація поточного прибутку.

Ціна дає змогу фірмі захопити лідерство на ринку. Сутність його полягає в завоюванні значної частки ринку. Цього досягають завдяки зниженню цін або виробництву послуг високої якості.

Зниження ціни має певну мінімальну межу — покриття витрат з виробництва послуг, розподілу і збуту, включаючи справедливу норму прибутку. Якщо фірма за допомогою ціни не покриває витрат вироблення послуг, то виробництво через певний час зазнає банкрутства. В системі охорони здоров’я часто виникає необхідність знижувати ціну з метою забезпечення доступності до даного виду послуги широких мас населення. У такому випадку держава повинна надавати дотації такому виду виробництва.

У зв’язку з цим необхідна правильна оцінка усіх витрат. Витрати як елемент ціни тісно пов’язані з функціонально-вартісним аналізом. Для того щоб успішно використовувати ціну як важіль конкурентної боротьби, виробник послуг повинен весь час шукати шляхи до зниження витрат вироблення послуг. Функціонально-вартісний аналіз дає змогу значно знизити витрати виробництва. А якщо індивідуальна вартість менша, ніж ринкова (суспільно необхідна), то виробник, реалізуючи послуги за ринковими цінами, одержує надлишковий прибуток, який дає йому значні переваги перед конкурентами. Сьогодні в системі медичних послуг така ситуація спостерігається в основному в пластичній хірургії та окремих видах косметологічної допомоги.

При встановленні ціни треба враховувати попит, що склався на ці послуги. Підвищення ціни може зменшити купівельну спроможність покупців, а отже, і попит на послуги. Практика ринкової економіки свідчить про необхідність вивчення і вимірювання попиту. Для цього оцінюють попит при різних цінах. Такий аналіз показує, що зниження ціни підвищує попит, але до певної межі. Є рівень ціни, після якого попит не зростає, а починає падати. Покупець починає з підозрою ставитися до дешевої послуги, вважаючи, що вона низької якості й може завдати йому шкоди. Попит в охороні здоров’я формується рівнем тих чи інших захворювань і особливої регуляції потребує у випадках епідемії.

Отже, слід відмітити: якщо мінімальна ціна визначається витратами виробництва (або в медицині епідеміологічною ситуацією), то максимальна ціна залежить від попиту на ці послуги. Правда, останні події, пов’язані із епідемією свинячого грипу в Україні показали, що для бізнес-кіл виявилися вищими меркальтильні інтереси за епіднебезпечні наслідки.

На діапазон цін впливають ще й інші причини.

На рівень цін підприємства, фірми значний вплив мають ціни конкурентів. Виробник повинен знати ціни і якість послуг своїх конкурентів. Для цього використовують різні способи: порівняння цін за допомогою прейскурантів, закупівля устаткування і перевірка його якості, вивчення думки покупців про якість послуги конкурентів та рівень цін на послуги.

Якщо встановлено, що якість послуги не поступається якості послуги конкурентів, встановлюють ціну, близьку до ціни послуги у конкурентів. Якщо послуги за якістю кращі, ніж послуги конкурентів, можна встановити вищу ціну.

Є багато методів ціноутворення. І кожна фірма має право обрати той з них, який відповідає її інтересам.

Найпростіший метод ціноутворення полягає у розрахунку ціни за формулою: середні витрати плюс прибуток. Другий додаток іноді називають націнкою, її розмір залежить від виду послуг, попиту на них, вартості одиниці послуги, обсягу продаж тощо.

Для багатьох підприємців дуже зручний метод ціноутворення на основі рівноваги попиту і пропозиції. Як уже зазначалося, продавець відчуває цю рівновагу за стійким попитом на свої послуги.

Популярний також метод розрахунку ціни на основі аналізу безбитковості та забезпечення цільового прибутку. Цей метод заснований на вивченні графіка беззбитковості. Виробник знає, що покриття валових витрат виробництва потребує певного обсягу виробництва товарних одиниць. Такий метод ціноутворення передбачає аналіз різних варіантів цін, їхнього впливу на обсяг збуту. Він необхідний для подолання рівня беззбитковості та одержання бажаного прибутку.

Політика визначення ціни залежить в першу чергу від типу ринку, на якому реалізовуватиметься даний товар. Сьогодні виділяють чотири основні типи ринку, кожен із яких диктує свої умови до визначення ціни і реалізації товару.

1.Ринок чистої монополії – на ринку є лише один продавець, який сам створює ціни заради досягнення свої мети, конкуренції немає, тому ніякої маркетингової політики йому проводити не доводиться.

2. Ринок чистої конкуренції – багато продавців торгують подібним товаром, тому ніхто з них суттєво не впливає на його ціну і немає потреби в маркетингових розробках.

3. Ринок монополістичної конкуренції – багато продавців продають різний товар, тому ціни на ці товари вони встановлюватимуть різні, також вони будуть впроваджувати різні маркетингові розробки.

4. Ринок олігополістичної конкуренції – небагато продавців продають різний товар, тому вони залежні від маркетингової політики одне одного.

Є певні особливості встановлення цін на нові послуги. Досвід показує, що спочатку виробник встановлює на послуги, які раніше не виробляв, високі ціни. У такому разі говорять, що фірма знімає «вершки» з ринку. Проте це можливо за певних умов: великий попит, висока ціна не повинні швидко «створювати» нових конкурентів і, нарешті, висока ціна має відповідати високій якості послуг.

Проблема ціноутворення посідає ключове місце в системі ринкових відносин. Проведена в Україні лібералізація цін привела до різкого скорочення впливу держави на процес регулювання цін. З 1992 р. система ціноутворення зведена, власне кажучи, до застосування вільних, тобто ринкових цін, величина яких визначається попитом та пропозицією. Державне регулювання цін застосовується для вузького кола товарів, вироблених підприємствами-монополістами.

Як вільні, так і регульовані ціни можуть бути оптовими (відпускними) і роздрібними. В системі охорони здоров’я це стосуватиметься лише закупівельних цін на допоміжні матеріали чи лікарські засоби, позаяк послуги не можуть реалізовуватись оптовими партіями.

Оптова ціна підприємства включає повну собівартість продукції і прибуток підприємства. За оптовими цінами підприємств продукція реалізується іншим підприємствам чи торговельно-збутовим організаціям.

Оптова ціна промисловості включає оптову ціну підприємства, податок на додану вартість (ПДВ) і акцизи. За оптовою ціною промисловості продукція реалізується за межі галузі. Якщо продукція реалізується через збутові організації й оптові торгові бази, то в оптову ціну промисловості включаються націнки для покриття витрат і утворення прибутку цих організацій.

Оптові ціни доцільно встановлювати, як і раніше, із застосуванням цін “франка”. Поняття “франка” означає, до якого пункту пересування товару покупець вільний від витрат на доставку.

Роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торгову націнку (знижку). Якщо оптові ціни застосовуються переважно у внутрішньогосподарському обороті, то за роздрібними цінами товари реалізуються кінцевому споживачу — населенню.

Таким чином, рівень вільних і регульованих цін є найважливішим чинником, що впливає на виторг від реалізації продукції (а в нашому випадку це медичні послуги), а, отже, і на величину прибутку.

Ціна і механізм ринкового ціноутворення

Ціна — це грошовий вираз вартості товару, тобто кількість грошових одиниць, що характеризує вартість. При цьому вважається, що вартість визначається суспільно необхідними затратами праці на виробництво і реалізацію цього товару.

Іншими словами, ціна — це форма виявлення вартості (мінова вартість) при обміні товару, але не на будь-який інший товар, а тільки на грошовий еквівалент (золото, срібло або грошові знаки, що замінюють їх). Це найзагальніше розуміння ціни з позицій економіки. За такого підходу ціна залежить тільки від двох чинників і їх співвідношення: затрат праці на виробництво та реалізацію товару, що визначають його вартість, і вартості грошей. Коли ж ціна розглядається на конкретнішому рівні, то називаються й такі чинники, як споживчі властивості (якість) товару, співвідношення пропозиції і попиту на цей товар та ін.

Ціни, уся їх сукупність становлять не тільки індивідуальну, особисту, а й суспільну, соціальну категорії. Вони регулюють як окремі купівлі та продажі товарів споживачам, так і економічні процеси в цілому, включаючи суспільне виробництво, розподіл товарів, обмін або споживання благ, надання послуг. Тут усі разом узяті ціни діють як загальний, єдиний, цілісний ціновий механізм.

У ціновому механізмі варто вирізняти дві взаємодіючі частини. З одного боку, це ціни, їх види, структура, динаміка зміни, а з іншого — ціноутворення як спосіб, правила встановлення, формування нових цін і зміни діючих. Ціноутворення є активною частиною цінового механізму, що визначає розмір ціни. Таким чином, ціни і ціноутворення становлять єдиний ціновий механізм.

Під загальним поняттям “ціна” мається на увазі цілий комплекс економічних понять, що входять у єдину економічну категорію. Під однією назвою “ціна” існує безліч її видів, що різняться призначенням, сферою застосування та способом формування.

Щоб одержати конструктивне уявлення про ціноутворення, розглянемо способи і підходи до формування видів цін в умовах неринкової і ринкової економіки. Для неринкової економіки характерними видами цін є роздрібні, оптові та закупівельні.

Роздрібними прийнято називати ціни, за якими товари продаються в так званій роздрібній торговій мережі, тобто в умовах їх продажу індивідуальним покупцям при відносно невеликому обсязі кожного продажу. За роздрібними цінами звичайно реалізуються товари народного споживання населенню й меншою мірою — підприємствам, організаціям, кооперативам. В системі охорони здоров’я за роздрібними цінами продаються медикаментозні та перев’язочні засоби, засоби догляду за хворими тощо.

Оптовими називають ціни, за якими продукція реалізується великими партіями в умовах так званих оптових торговельно-збутових операцій між підприємствами, а також при реалізації продукції через спеціалізовані магазини і збутові контори оптової торгівлі, на товарних біржах і в будь-яких інших торгових організаціях, що продають товари оптом. Оптова ціна, як правило, нижча за роздрібну на розмір витрат обігу і прибутку торговельно-збутових організацій.

Одночасно з оптовими у плановій економіці існують закупівельні ціни, за якими державні торговельно-закупівельні організації закуповують сільськогосподарську продукцію в її виробників. В лікувально-профілактичних закладах за такими цінами закуповують продукти харчування.

У принципі плановий спосіб ціноутворення має певні переваги: досить простий; ціна відбиває реальні витрати виробництва; ціни встановлюються зверху спеціальними державними організаціями. Часто на такі товари встановлюється акцизний збір – це податок на високорентабельні та монопольні товари (продукцію, роботи, послуги), що включається до їх ціни. До системи охорони здоров’я акциз має відношення тоді, коли мова йде про закупівлю медикаментозних засобів до складу яких входить спирт.

Роздрібна ціна для індивідуального споживача встановлюється як оптова плюс витрати і прибуток торгових організацій, включаючи й транспортні витрати.

Однак на практиці централізованої економіки така схема має певні недоліки. Основний з них випливає з неринкової природи планово-директивного ціноутворення. Річ у тім, що на ціну покладалася невластива їй роль соціального і бюджетного регулятора економіки. Невпорядкованість оптових цін, вкрай низькі державні оптові ціни на сировину робили нерентабельними цілі галузі, такі як сільське господарство, вугільна, а далі й нафтова промисловість. У результаті доводилося видавати великі дотації з державного бюджету, що призводило до розбалансованості економіки галузей народного господарства.

Наявність різних цін на однотипну продукцію в різних країнах зумовлює необхідність використання світових цін. Це ціни, визнані на певний період організаціями, що займаються міжнародною торгівлею, або середні значення цін на товари, що встановилися в різних країнах і регіонах. У соціалістичній економіці світові ціни застосовувались вкрай обмежено. З поступовим переходом до ринкової економіки і включенням України у світову господарську систему їх роль підвищується.

Наявність різноманітних форм торгівлі зумовлює розподіл роздрібних цін на групи відповідно до їх застосування в окремих секторах економіки і торгівлі. Так, розрізняють ціни державні, кооперативні, комісійні, аукціонні, ціни колгоспного ринку. У перехідний період від державної економіки до ринкової за наявності дефіциту товарів існування різних цін на однотипні товари неминуче. Певною мірою воно є в будь-якій країні зі змішаною економікою.

Близькі до цін за економічним змістом і призначенням тарифи на послуги транспорту і зв’язку, побутові та комунальні послуги, а також ціни на проектні, будівельні, монтажні роботи.

Ціни зафіксованої договором угоди між виробником товарів, продукції, робіт і торговельною організацією, споживачами — взагалі між будь-яким замовником і виконавцем робіт називають договірними.

Ціни, на які не поширюється дія жодних державних актів та інших документів, умов, обмежень, які встановлюються за взаємною угодою між продавцем і покупцем, зумовлені взаємодією попиту і пропозиції, називають вільними. До вільних цін відносяться: ціна виробника, ціна попиту, ціна пропозиції. За неринкової економіки до таких цін належали тільки ціни колгоспного і тіньового ринків та кооперативні ціни тією мірою, якою на них не було накладено цінових обмежень. З переходом до ринкової економіки діапазон дії вільних ринкових цін істотно розширюється. Цей процес називають лібералізацією цін.

Ціни і тарифи фіксуються у спеціальних документах — прейскурантах. Зазначені у цих документах ціни називають прейскурантними. В умовах державного ціноутворення прейскурант (цінник) був основним вихідним ціновим документом. В умовах ринкової економіки прейскурант стає довідково-інформаційним документом.

Розглянемо докладніше механізм ціноутворення в умовах ринкової економіки. Продавець, що представляє інтереси виробника товарів і власні, прагне підвищити ціну виходячи з розміру витрат і бажання одержати великий прибуток. Покупець, споживач, керуючись “корисливим” підходом і бажанням знизити витрати на одиницю корисного ефекту, прагне знизити ціни. У цьому прагненні йому допомагає конкуренція між виробниками. Виробнику та продавцю сприяють конкуренція між споживачами і попит, що постійно змінюється.

У складному багатофакторному процесі акт купівлі-продажу за взаємоприйнятними цінами відбувається тільки тоді, коли ціна встановлюється на основі вирівнювання попиту і пропозиції за умови згоди між двома сторонами, інтереси яких зіштовхнулися на вільному ринку. Таку ціну називають ринковою, а якщо її фіксують у договорі — договірною. Однак така ціна може бути встановлена тільки в умовах ринку; якщо його немає, то немає й не може бути об’єктивної ціни. Ринкове ціноутворення можливе тільки тоді, коли на ринку є достатня кількість товарів, продавці конкурують у прагненні продати товар і водночас є багато покупців товару. Такий ринок називають ідеальним.

Ціни також класифікуються залежно від території дії. При цьому розрізняють ціни, єдині по країні, і ціни регіональні (зональні, місцеві).

Єдині ціни можуть встановлюватися тільки на базові види продукції і послуги, при цьому ціни регулюються (фіксуються) державними органами (енергоносії, електроенергія, квартплата й ін.).

Регіональні ціни можуть бути оптовими, закупівельними, роздрібними. Вони встановлюються підприємствами-виготовлювачами, органами ціноутворення регіональних органів влади і керування. Ці ціни орієнтуються на витрати виробництва і реалізації, що складаються в даному регіоні. Регіональними є також ціни і тарифи на житлово-комунальні побутові послуги, що надаються населенню.

У практичній діяльності підприємства процес ціноутворення передбачає наступні етапи:

вибір цілей ціноутворення;

виявлення факторів, що впливають на ціну;

формування цінової політики.

Типова поведінка покупця в таких умовах характеризується кривою попиту, який залежить від потреб покупця і наявності коштів у зазначений період. Покупець може купити тим більше товару, чим нижча його ціна, тобто тут спостерігається обернено пропорційна залежність між розміром попиту на товар і його ціною.

Розмір попиту — це кількість товару, що його масовий споживач може купити протягом деякого періоду (місяця, року) за певної ціни цього товару.

Попит — це залежність між кількістю товару, що його масовий споживач добровільно купує протягом певного періоду, і ціною цього товару. Як правило, за інших рівних умов що вища ціна товару, то менше його купують, і навпаки. У цьому й полягає раціональна поведінка масового споживача: за фіксованого споживчого бюджету обсяг споживання певного товару тим нижчий, чим вища ціна товару. Щодо системи охорони здоров’я, то ця залежність не завжди витримується. Попит на медичні послуги зазвичай тут породжується не купівельною спроможністю і ціною, а порушеннями в здоров’ї. І загальні економічні закони діють уже в другу чергу, що слід обов’язково враховувати при державному регулюванні фінансової політики в охороні здоров’я.

Математично залежність попиту на товар описується кривою попиту Р = f(q), де Р — ціна одиниці товару; q — кількість одиниць товару, що купується протягом певного періоду. Приклад такої функції наведено на рис.

На рис. 32 крива попиту ДД відбиває залежність ціни товару від його кількості, що купується за певною ціною за деякий період часу. Більшому значенню розміру попиту q_b відповідає менша ціна P_b, а меншому значенню q_a — більша ціна Р_а, тобто за інших рівних умов при збільшенні ціни обcяг попиту зменшується і навпаки.

Існує принципова відмінність між поняттями зміни попиту від ціни і зміни самого попиту як його залежності від ціни. Коли говоримо, що при зменшенні ціни товару від Р_a до Р_b обсяг попиту збільшується від значення q_a до q_b, ми характеризуємо рух точки попиту вздовж кривої попиту ДД.

Коли у зв’язку зі збільшенням прибутку підприємницьких господарств попит на певний товар підвищується, мається на увазі, що при кожному значенні ціни Р попит зростає. При підвищенні попиту на товар ціні Р_а відповідатиме обcяг попиту q′ _a> q_a,& ціні Р_b — обcяг попиту q′ _b> q_b.

Поведінка ринкового продавця характеризується кривою пропозиції. Що вища ціна товару на ринку, то більший прибуток одержує продавець, а отже, він прагнутиме збільшувати обсяг продажу, збільшуючи ціну товару. Цю ситуацію ми спостерігаємо сьогодні т.з. парамедичної діяльності, де на ринку, орієнтованому на здоров’я, пропонуються відповідні товари типу БАДів, поясів для схуднення тощо. Надприбутки дозволяють запустити широкомасштабну рекламу, недосконалість державного регулювання – використовувати сітьовий маркетинг, залучаючи до реалізації будь-кого, незалежно від фаху.

Хоча прагнення покупця і продавця, їх реакція на збільшення (або зменшення) ціни різні, акт купівлі-продажу не відбудеться, доки не встановиться взаємоприйнятна ціна, яку звичайно називають рівноважною, тому що вона врівноважує попит і пропозицію. Графічно така ціна відповідає точці перетину кривих попиту і пропозиції (рис.). Перетин кривої пропозиції товару SS із кривою його попиту ДД визначає рівноважну ринкову ціну товару.

Зазначимо, що рівноважна ринкова ціна встановлюється не одразу, а після ряду спроб збільшити або зменшити її з боку продавця і покупця, тобто в результаті торгу.

Наголосимо також, що криві попиту і пропозиції звичайно відповідають певному часу (місяць, рік). Вони зміщуються у часі. Найчастіше зміщується вгору крива попиту, що призводить до підвищення ринкових цін, а в разі довгострокової тенденції — до інфляції.

Хоча ринкова ціна не визначається за розрахунковими формулами, однак ринковий механізм ціноутворення не заперечує попереднього розрахунку цін на основі моделей ціноутворення. Ця потреба випливає з того, що продавець і покупець, виробник і споживач у процесі торгу виходять з певних міркувань, передумов, що виражаються у вигляді оцінок, своєрідних попередніх цін. Для виробників продукції, товарів, послуг попередня розрахункова ціна потрібна ще на стадії проектування, розробки цієї продукції, щоб не збанкрутувати при реалізації. Таким чином, постає потреба у прогнозних, розрахункових цінах. А для їх визначення треба використовувати моделі ціноутворення, подані у вигляді методик і формул. Одна з найпоширеніших у практиці ціноутворення моделей — визначення ціни за затратами (витратами) виробництва. Згідно з цією моделлю ціна

ц = с + п + н,

де С — собівартість продукції; П — нормативний, або розрахунковий, прибуток; Н — надбавки (знижки) до ціни.

До собівартості входять різні види витрат на виробництво товару (продукції, робіт, послуг), що їх зазнає виробник.

Поряд із собівартістю при формуванні ціни за витратами важливе місце належить прибутку. Прибуток — це грошовий вираз вартості додаткового продукту або своєрідна грошова надбавка виробника (продавця) продукції, яку одержують завдяки тому, що мінова вартість продукту перевищує витрати на його виробництво, транспортування до місця продажу і реалізацію. У системі охорони здоров’я найвищий рівень прибутку сьогодні спостерігається у пластичні хірургії та фармації.

Коли ціна прогнозується, складно передбачити реальний прибуток, оскільки товар не реалізований. Тому застосовують метод нормативно-розрахункового прибутку. З цією метою використовують таку категорію, як рентабельність, або відносний прибуток.

В економічній практиці України прибуток зараховували до собівартості продукції, до вартості основних виробничих фондів, до зарплати або до суми фонду заробітної плати й амортизації. З позицій розрахунку цін зручніше користуватися значенням рентабельності у вигляді відношення прибутку до собівартості.

Норматив рентабельності — це встановлений органами фінансового регулювання або суспільно визнаний середній, а найчастіше граничний рівень рентабельності. Якщо нормативне значення рентабельності відоме, то нормативний прибуток у складі ціни визначається простим множенням рентабельності на собівартість (і діленням на 100, якщо рентабельність виражена у відсотках).

В економіці України рівень рентабельності 10% вважається прийнятним, 20% — нормальним, 30 % — високим. Якщо рентабельність підприємства, обчислена за цінами на всі вироблені ним види продукції, набагато перевищує 30%, це вказує на одержання підприємством надприбутку. У цьому разі прибуток може оподатковуватись або вилучатися до бюджету. 

Максимальним рівнем рентабельності, яка може враховуватись при визначенні ціни за  послуги екстреної  медичної допомоги іноземним громадянам є рентабельність в розмірі до 40% собівартості. Рентабельність охорони здоров’я зростає за рахунок приватних платежів. Згідно розрахунків Ковжарової Е. В. величина платежів населення за медичні послуги та товари медичного призначення складала в різні роки 75–90% від суми бюджетного фінансування ОЗ.

Розглядаючи вартість з позицій теорії корисності, доцільно застосовувати параметричне ціноутворення, в умовах якого ціна відбиває насамперед якість товару. Параметричну ціну визначають так:

де Ц _баз — ціна базового зразка певного виду продукції; Ц₁ — ціна одиниці продукції; P₁ — зміна параметрів якості продукції порівняно з базовими.

Коли визначають ціну товару за параметричним методом, вибирають базовий зразок, тобто аналог цього виду продукції, ціна якого відома. Потім встановлюють сукупність властивостей, характеристик, якісних ознак, за якими оцінювана продукція відрізняється від базової (корисний обсяг і маса, потужність, надійність, ресурсомісткість, комфортність, естетичність тощо). Числове значення кожної з цих характеристик називається параметром якості.

Порівнюючи параметри оцінюваної продукції з аналогом (базовим зразком), з’ясовуємо, наскільки вони різняться з урахуванням того, що зміни можуть бути як позитивними, так і негативними.

Методи регулювання цін.

Регулювання цін – це система заходів, направлена на впорядкування взаємодії всіх елементів господарювання. Держава здійснює вплив на ціни, використовуючи прямі (адміністративні) і непрямі (економічні) методи.

До непрямих (економічних) методів регулювання цін належать бюджетно-податкові, грошово-кредитні та цінові і фінансові методи.

До прямих (адміністративних) методів регулювання належать методи законодавчої та економічної діяльності держави, трансфертні платежі, державні закупівлі, розробка і реалізація цільових програм, контроль за умовами праці, прямий державний контроль за монопольними ринками, адміністративне регулювання окремих видів діяльності.

Види регулювання цін:

-саморегулювання – це механізм вільної дії ринкових структур (попиту та пропозиції);

-регулювання на рівні фірми – включає угоди про розподіл ринків і рівень цін.

-державне регулювання здійснюється:

а) прямим впливом, коли держава сама формує рівень, склад і структуру цін:

1. фіксовані ціни,

2. зниження цін,

3. антимонопольне законодавство;

в) непрямим впливом держави посередництвом:

1. пільгового оподатковування,

2. пільгового кредитування,

3. субсидування

4. введення в дію спеціальних державних програм

Економічні методи є основними в практиці країн з ринковою економікою, оскільки вони не порушують дії ринкового механізму. Вони полягають в зміні податків, облікових ставок, митних тарифів, імпортних квот, емісії грошей і т. д. Наприклад, зниження непрямих податків в період сильної інфляції сприяє зниженню цін, стримує інфляцію. Полегшення імпорту товарів в країну посилює конкуренцію на національному ринку і сприяє зниженню цін. Обмеження емісії грошей зменшує сукупний платоспроможний попит і також стримує ріст цін. Податкові, кредитні пільги, прямі державні субсидії і дотації сприяють зниженню витрат виробництва і відповідно — цін.

Адміністративне регулювання цін здійснюється різними методами. Широко використовується “заморожування” цін, тобто їх примусова стабілізація за певний період. У Франції при методі “таксації” уряд сам встановлював та змінював ціни, виходячи з даних, наданих підприємствами. Методи “рамкових” та “кошторисних” цін передбачають, що державні органи встановлюють тільки спосіб розрахунку цін, виходячи в першому випадку з визначеного кола витрат, в другому — з кошторисної вартості робіт. При цьому ціна розраховувалась самими виробниками товару, але обов’язково повинна була бути затверджена державним органом. По ряду товарів у Франції використовувалися спеціальні цінові режими: режим вільних контрольованих цін, режим обумовленої свободи ціноутворення, режим вільно контрольованих цін. Ціни встановлювались самими товаровиробниками, однак для їх введення підприємства повинні були отримати на протязі, як правило, 15 днів згоду урядових органів.

Там, де у виробництві товарів значна частка державних підприємств, вони можуть стати лідерами в цінах і визначати їх рівень в цілому по галузі.

Загальні принципи регулювання цін. Адміністративне встановлення цін (”заморожування”, ”таксація”) дозволяє швидко стабілізувати ціни та змінити їх в потрібну сторону. Але адміністративно встановлені ціни мають ряд недоліків. Вони обмежують конкуренцію, бо не дають змоги маневрувати цінами. Утруднюється вільний обмін продукцією : для когось з виробників при даних цінах невигідно виробляти певну продукцію чи купувати засоби виробництва. Ціни поступово відриваються від реальних умов ринку, не враховують змін у співвідношенні попиту і пропозиції. Якщо ціни довгий час не переглядаються, вони відриваються від вартості — витрат відтворення. Внаслідок цього покупець невірно орієнтується в реальних затратах виробництва, бо дороге при низьких цінах виглядає дешевим, дешеве —дорогим. Це приводить до того, що потреби в предметах споживання та засобах виробництва задовольняються при витратах більших, ніж це необхідно. Якщо витрати відтворення змінюються при незмінних цінах, зменшення витрат не приводить до зупинення виробництва в гірших умовах, бо попередня ціна дозволяє мати достатню норму прибутку і в гірших умовах. Збільшення витрат при незмінній ціні приводить до того,що розширення виробництва або не забезпечує достатню норму прибутку, або ж веде до втрат. Внутрішні ціни відриваються від світових, ускладнюється міжнародний обмін, країна починає відставати від науково-технічного прогресу. Адміністративно встановлені стабільні ціни мають витратний характер: приводять до того, що потреби задовільняються при затратах більших, ніж це необхідно.

Тому найбільш жорсткі методи регулювання цін використовуються на протязі короткого періоду і в окремих випадках, коли інші методи не дають потрібного результату.

У Франції з другої половини 30-х років до закінчення війни Національний комітет по цінах міг встановлювати “нормальні” гуртові та роздрібні ціни, перевищення яких переслідувалось законом. В 40-50-і роки при товарному дефіциті і значній інфляції використовувались найбільш жорсткі методи регулювання цін — “заморожування”, “таксація”. Тенденція до лібералізації цін, звільнення їх від адміністративного регулювання почала проявлятися в 60-і роки, коли виявились позитивні зрушення в розвитку економіки. В цей час значного поширення набув метод договорів про ціни. Договори укладались між галузевими об’єднаннями, асоціаціями виробників і окремими підприємствами. В них визначалися наміри сторін щодо ціноутворення (стабілізація цін, обмеження їх зростання, конкретні розміри і умови можливого підвищення цін). При порушенні договорів фінансові органи використовували або блокування цін, або накладали штраф. Послаблення адміністративних методів регулювання цін здійснювалось одночасно з розвитком економічних інструментів (податки, кредити, забезпечення конкуренції і т. п.).

Звільнення цін від адміністративного регулювання проводилось поступово: від найбільш жорстких методів регулювання переходили до менш жорстких, від них – до вільного ціноутворення. В першу чергу лібералізація цін проводилась там, де була сильна конкуренція з боку світового ринку, де ціни не зазнають сильного коливання (наприклад, в молочно–консервній промисловості), де є традиційно стабільний ринок збуту. При виникненні економічних труднощів процес лібералізації цін призупинявся, посилювались адміністративні методи регулювання цін. Коли у Франції інфляція була на рівні 10-14% (1973-74 рр., 1980-81 рр.), державному контролю підлягали всі ціни. При інфляції менше 4% державний контроль за цінами послаблювався. При збільшенні інфляції в 1982 р. було введено “заморожування” цін. В 1983 році була введена в дію раніше прийнята система укладання договорів між керівництвом і виробниками про обмеження зростання цін. Зниження темпів інфляції до кінця 1984 р. дозволило звільнити від адміністративного регулювання ціни майже на 2/3 промислових товарів. На початок 1987 р. ціни приблизно на 3/4 товарів і послуг формувались вільно.

Якщо є конкуренція, контроль за цінами можна суттєво обмежити: вони формуються вільно, під впливом попиту і пропозиції. Коли в 1978 р. у Франції було прийнято рішення про введення вільних цін на велику кількість промислових товарів, одночасно приймалися міри по підвищенню конкуренції. Якщо існує природня монополія, то держава регулює ціни (зазвичай — на енергоносії, суспільний транспорт, послуги зв’язку і т. п.).

Державою в США регулюється від 5 до 10% цін, в Японії — 20% споживчих цін, в Австралії — близько 10%, Швейцарії — ціни майже 50% об’єму товарної продукції. В Іспанії державні ціни складають 10% в загальній структурі споживчих цін.

В Швеції умови втручання держави в процес ціноутворення визначаються Законом про регулювання цін. Згідно цього закону, керівництво має право здійснювати міри щодо прямої дії на ціни (“заморожування”) у випадку війни чи при загрозі значного загального підвищення цін. Заморожування цін може бути загальним або вибірковим (по окремих товарах).

В роки другої світової війни широко використовувалась карткова система при прямому встановленні цін державою. Вона була ліквідована в 1956 р., після відміни карток на каву, цукор і деякі інші товари. Заморожування цін активно використовувалось в період 1970-78 рр. для зменшення темпів інфляції. На думку шведських спеціалістів, заморожування ефективне лише на короткий час — для відновлення різких дисбалансів на ринку і запобігання вибухам інфляції.

Закон передбачає можливість встановлення державою максимального рівня цін на окремі товари, введення порядку, при якому підвищення цін дозволяється тільки після подання попереднього попередження і обґрунтування.

Держава в Швеції жорстко регулює закупівельні ціни на зерно, молоко, м’ясо, яйця і ряд інших сільськогосподарських продуктів. Держава при переговорах з виробниками риби встановлює нормативну ціну на їх продукцію, по трісці — нижню і верхню межі ціни. Фіксується також нормативна кількість продажу (максимальна), по відношенню до якої можуть діяти цінові надбавки.

Ціноутворення частково регулюється також нормативними актами, які пов’язані з конкуренцією. За законом про конкуренцію забороняється брутто-ціни (встановлення цін перепродавцям: оптовикам, роздрібним продавцям, агентам) і картелі учасників торгів. Забороняється встановлення мінімальних цін, нижче яких неможливий перепродаж.

Державне управління цін і конкуренції при Міністерстві громадянської адміністрації має у всіх 23 губерніях Швеції контори кількістю від 2 до 10 чоловік. Вони забезпечують нагляд і контроль за цінами. Діє закон про обов’язок надання відомостей про ціни і умови конкуренції. Там, де діє державна монополія (вино-горілчані вироби, поштові послуги і ін.), суттєвий вплив на встановлення цін має держава. Наприклад, уряд визначає норми прибутку енергетичного концерну “Ваттенфаль”, залежно від якої їм встановлюється тариф на електроенергію.

В ФРН “Закон про принципи господарської структури і політики цін після валютної реформи” (24 липня 1948 р.) ліквідував сотні всіх передумов, які регулювали економічне життя і ціни. Для захисту споживачів на окремі важливі предмети споживання вводились так звані доречні ціни. Так, перший каталог доречних цін, виданий 11 вересня 1948 р., встановлював, що ціна чоловічих черевиків повинна знаходитись в межах від 24,50 до 30 марок. Регулюванню підлягали ціни на вугілля, нафту і деякі інші види сировини. Решта цін були вільними і відображали співвідношення попиту і пропозиції.

Міністр народного господарства ФРН Людвіг Ерхард розглядав ціни в нерозривному зв’язку з іншими економічними категоріями і процесами. Найважливішою метою було забезпечити постійне функціонування ринку покупця, дію конкуренції, яка знищує всі привілеї, не обумовлені підвищенням продуктивності праці. В зв’язку з цим проводилась боротьба проти всяких видів монопольних об’єднань, які здатні встановлювати монопольні ціни і обмежувати конкуренцію. Приймалися всі заходи для збереження стійкості валюти. Уряд протидіяв всякому підвищенню заробітної плати без збільшення продуктивності праці. Знижувалось мито і тим самим збільшувалась пропозиція товарів за рахунок зовнішньої торгівлі. Все це дозволило відмовитись від адміністративного регулювання цін, звільнити ціни і в добувній промисловості.

Світові ціни залежно від характеру утворення можна поділити на ціни “вільного” ринку і ціни “закритого” ринку.

Ціни “вільного” ринку формуються залежно від співвідношення попиту і пропозиції на світовому ринку. В якості світових цін на цукор-сирець виступає його ціна на біржах в Нью-Йорку і Лондоні, на кольорові метали (мідь, олово, свинець, цинк) — ціни лондонського ринку кольорових металів.

До цін “закритого” ринку відносяться ціни внутріфірмової торгівлі, ціни регіональних економічних угрупувань і ціни спеціальних преференційних (пільгових) угод. Ціни внутріфірмової торгівлі встановлюються в межах міжнародної корпорації, при обміні між материнською компанією і її філіалами за кордоном. Регіональні ціни діють, наприклад, між країнами ЄЕС по зернових, цукру і деяких інших видах продукції. Преференційні ціни встановлюються спеціальними угодами. Так, наприклад, по преференційних цінах здійснюється закупівля цукру країнами ЄЕС в країнах Африки і деяких інших країн. Їх величина зазвичай вища ніж на “вільному” ринку.

Ціни ринку взаємоторгівлі країн-членів РЕВ встановлювались на базі світової вартості — базисних цін світового ринку, які є середнім їх значенням за п’ятирічний період. Починаючи з 1975 року ціни встановлювались за п’ятиріччя, яке передувало даному року. Наприклад, ціни на 1987 р. встановлювались, виходячи із цін світового ринку за 1981-86 рр., на 1988 р. — за 1982-87 рр. і т. д. Тим самим ціни очищувались від спекулятивних і кон’юнктурних нашарувань.

Ціни деяких товарів встановлюються за угодою основних виробників цих товарів. Наприклад, ціни на нафту встановлюються країнами ОПЕК — її основними виробниками, які панують на світовому ринку продажу нафти.

Державний комітет цін Ради Міністрів СРСР в 1970-80-ті роки встановлював ціни на продукцію, яка охоплювала 80-85% від обсягу виробництва у важкій промисловості (на нафту, нафтопродукти, вугілля, газ, руди кольорових і чорних металів, ліс і пиломатеріали, цемент, шифер, гірськохімічну сировину, основні види продукції хімічної промисловості, машини, прилади, обладнання і т. д.). Держкомітет затверджував також ціни на товари народного споживання, які відігравали важливу роль в формуванні рівня життя народу (більше 50% всього об’єму товарообороту): на хліб, муку, крупи, цукор, масло, рибу, горілку і лікеро-горілчані вироби, тканини, трикотаж, взуття, тютюнові вироби, мило, фотоапарати, радіотовари, автомобілі, мотоцикли, велосипеди, електропобутові машини, будівельні матеріали і т. п. Республіканські комітети встановлювали ціни на швейні вироби, посудогосподарські товари, меблі, галантерейні вироби та ін., а також продовольчі товари: ковбасні вироби, молочну продукцію, кондитерські вироби. Відділи цін рад міністрів АРСР і облкрайвиконкомів встановлювали ціни на овочі, фрукти, а також тарифи на побутові послуги.

На сільськогосподарську продукцію колгоспів і радгоспів були встановлені зональні закупівельні ціни. На основні види продукції вони встановлювались Радою Міністрів СРСР, а на інші продукти — радами міністрів союзних республік.

Ціни колгоспного ринку визначались співвідношенням попиту і пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в магазини і підприємства громадського харчування використовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.

Ціни на практиці в основному виконували обліково-розрахункові функції, не відображали суспільно необхідних затрат на виробництво і реалізацію продукції, погано враховували споживну вартість і якість продукції, не впливали належно на збалансованість попиту і пропозиції. Слабо діяли вони на прискорення науково-технічного прогресу, підвищення економічної ефективності. Ціноутворення в значній мірі базувалось на принципі повернення індивідуальних затрат підприємств. Відрив цін від вартості обумовлював необхідність великих дотацій на виробництво ряду товарів при завищенні цін на інші. Створився штучний дефіцит одних товарів за рахунок обмеження попиту на інші товари, які продавалися по завищених цінах. Система цін формувалася в значній мірі в відриві від рівня світових цін, що ускладнювало правильну оцінку ефективності зовнішньоекономічних зв’язків і викривляло їх дійсні результати. Встановлення цін і тарифів було занадто централізовано, що породжувало бюрократизм і гальмувало процес встановлення цін, безвідповідальне відношення до їх встановлення і розробки з боку міністерств і відомств (при звільненні споживача і виробника продукції від розробки цін).

Реформа ціноутворення 1987 р. передбачала перегляд цін з таким розрахунком, щоб позбутись вказаних вище недоліків. Передбачалось введення договірних цін і тарифів на нову продукцію, які мали самостійно встановлюватися підприємствами, організаціями і кооперативами. Передбачалось, що з часом система таких цін буде використовуватись ширше.

Почали використовуватись ціни трьох видів: вільні, твердо фіксовані і регульовані. В основі регульованих цін були покладенні прейскурантні ціни, встановлювались межі відхилення від них. Регульовані ціни на товари народного споживання встановлювали верхню межу цін. Для підприємств, які займають на ринку монопольне положення, регульовані ціни визначали верхню межу рентабельності на їх продукцію.

Закон України “ Про ціни і ціноутворення ”, прийнятий 03.12.90 року, передбачає використання вільних, державних фіксованих та регульованих цін та тарифів.

Кабінет Міністрів України (КМУ) постановою № 353 від 09.12.91 року затвердив Положення про державну інспекцію контролю за цінами.

Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затверджене КМУ 22.02.95 року за № 135, встановлює, що регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торгівельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності, або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін.

У разі запровадження обов’язкового декларування зміни цін монопольні утворення можуть змінювати ціну на продукцію тільки після декларування такої зміни, реєстрації нового розміру ціни.

Регулювання цін не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво).

Постановами КМУ встановлена на імпорт окремих товарів мінімальна митна вартість. Це обумовлено забезпеченням повноти справлення податку на додану вартість та недопущення заниження митної вартості таких товарів.

З 07.12.96 року введена мінімальна митна вартість на імпортні лікеро-горілчані вироби та пиво. З 13.06.97 року набрала чинності постанова КМУ про введення мінімальної митної вартості на деякі товари, що підлягають обкладанню акцизним збором (кава, шоколад, хутряний одяг, одяг з натуральної шкіри, аудіо- та відеокасети, телевізори), з 28.12.97 року — на деякі товари сільськогосподарського виробництва та на окремі найменування одягу, білизни, взуття, з 27.01.97 року — на імпортні автомобілі та шини для них.

Постанова КМУ № 1548 від 25.12.96 року наводить перелік таких товарів та послуг, на які можуть встановлюватись граничні ціни та граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком МОЗ).

Стаття 14 Закону України “ Про ціни і ціноутворення ” передбачає, що вся необгрунтовано одержана підприємством сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету та, крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Особливості системи ціноутворення на лікарські засоби та вироби медичного призначення в Україні

Ціноутворення на лікарські засоби та вироби медичного призначення (ЛЗВМП) відноситься до однієї із найскладніших організаційно-економічних систем, діючих на фармацевтичному ринку. У світовій практиці в основному, є такі системи ціноутворення:

–         централізована, яка передбачає утворення цін державними органами на основі витрат виробництва й обігу (регульована система ціноутворення);

–  ринкова, заснована на взаємодії попиту і пропозиції (вільна система ціноутворення).

Змішана система ціноутворення ґрунтується на поєднанні вільних та регульованих цін. Системі ціноутворення змішаного типу властивий такий порядок управління, коли державні органи створюють ефективну систему регулювання цін, не порушуючи при цьому механізму ринкового регулювання. Як показує міжнародний досвід, у більшості країн на ЛЗВМП використовуються саме змішані системи ціноутворення.

Величезна кількість чинників, що впливають на процес формування цін, необхідність управління даним процесом, щоб не допустити стихійності ціноутворення і зростання цін, зумовлюють важливість державного регулювання у цій галузі.

Виходячи з «Концепції розвитку охорони здоров’я населення України», основну мету системи ціноутворення на ЛЗВМП відносно забезпечення потреби країни в ліках можна сформулювати як досягнення гарантованої економічної доступності ефективних лікарських засобів для всіх верств населення при одночасному забезпеченні умов ефективного розвитку вітчизняного виробництва шляхом гармонізації ринкових механізмів з механізмами соціального захисту людини. Тому функціонування всіх підсистем, що входять у структуру системи ціноутворення на ЛЗВМП, і вирішення відповідних завдань, що стоять перед цими підсистемами, повинно бути спрямоване на забезпечення реалізації цієї мети.

Центральною процедурою в системному аналізі є побудова узагальненої моделі досліджуваної системи, яка відбиває основні чинники та взаємозв’язки реальних умов, що можуть виявлятися у процесі діяльності. Систему ціноутворення на ЛЗВМП змішаного типу можна подати у вигляді взаємопов’язаних підсистем (див. схема). Система ціноутворення на ЛЗВМП, що розглядається, є підсистемою більш великої системи, яка включає цінові процеси народного господарства загалом. У свою чергу, остання є підсистемою в системі, що охоплює економіку всієї країни.

Одне з центральних місць у системі ціноутворення займає підсистема цін. Усі діючі в економіці ціни взаємопов’язані й утворюють єдину підсистему, яка знаходиться в постійному русі під впливом безліч ринкових чинників. Ця підсистема складається з окремих блоків взаємозалежних і взаємодіючих цін. Найважливішими й основними блоками єдиної підсистеми цін є оптові, закупівельні та роздрібні ціни, тарифи на послуги, ціни, що реєструються та еталонні (референтні) ціни.

В умовах введення в системи державної реєстрації цін на ЛЗ, включені в Національний перелік основних (життєво необхідних) ЛЗ і ВМП, важливого значення набуває створення блоку цін, що реєструються. Аналогічно в умовах функціонування системи медичного страхування і відшкодування вартості ліків виникне необхідність у створенні блоку еталонних цін. Це забезпечить можливість непрямого регулювання цін на ЛЗ, вартість яких підлягає відшкодуванню, і оптимізації витрат МОЗ України на придбання ліків.

У рамках системи ціноутворення у країні має діяти єдина методологія для всіх рівнів встановлення цін, тобто основні положення і правила формування цін не повинні змінюватися залежно від того, хто і на який термін їх встановлює. Це є необхідною передумовою створення системи ціноутворення і єдиної підсистеми цін, діючих в економіці країни.

Види цін, що входять як складові елементи в єдину підсистему цін, формуються під впливом безліч чинників, що визначають стан відповідного ринку. Результати фармако-економічного аналізу ЛЗ також можуть розглядатися як чинники, що впливають на ціни.

В умовах ринкової економіки серед безлічі чинників, що впливають безпосередньо або опосередковано на ціну ЛЗВМП, можна виділити такі основні шість груп: чинники макроекономічної кон’юнктури; чинники, що визначаються державними органами при регулюванні цін; чинники попиту; чинники пропозиції; чинники зумовлені альтернативними виробничими можливостями; інші чинники.

Усі зазначені ціноутворюючі чинники створюють далеко не рівноцінний вплив на процес формування цін на ЛЗВМП. Системний аналіз сукупності ЦУЧ дозволяє провести їх рангування за важливістю (див.схема)

 

Схема. Підсистема ціноутворюючих чинників, що впливають на процес формування цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення

 

Зрештою, домінуючий вплив на формування цін справляють чинники, що формують ціни умовами ринку, які об’єктивно складаються. Це насамперед чинники макроекономічної кон’юктури, що визначають напрям і темпи зміни цін або їх стабілізацію. Основними макроекономічними ЦУЧ є кредитно-грошова політика, темп інфляції, рівень бюджетного дефіциту, стан виробництва (зростання, падіння) тощо.

У даний час основними напрямами реформування охорони здоров’я в усіх цивілізованих країнах є соціалізація, підвищення ролі держави у процесах забезпечення доступності якості медичної допомоги, в т. ч. ЛЗ.

Оскільки у більшості країн світу немає достатніх фінансових ресурсів для покриття потреб національної охорони здоров’я, оптимізація витрачання  коштів є загальною світовою проблемою.

У той же час фармакоекономічні дослідження, будучи інструментом контролю цін на ЛЗ, дозволяють оптимізувати планування ресурсного забезпечення охорони здоров’я, тому створення в системі ціноутворення на ЛЗ в Україні підсистеми фармако-економічного аналізу лікарських препаратів (ЛП) дозволить перевести процес оптимізації витрат на лікарське забезпечення на науково обґрунтовану базу не тільки без втрат, але і з підвищенням якості надання медичної допомоги населенню. Основними блоками підсистеми фармако-економічного аналізу є моніторинг фармакоекономічних досліджень ЛЗ і оцінка їх споживчої вартості. Блок оцінки споживчої вартості ЛЗ передбачає проведення оцінки їх споживчих властивостей (терапевтичної ефективності, безпеки, надійності, тощо). Блок моніторингу фармакоекономічних досліджень передбачає клініко-економічну оцінку ефективності фармакотерапії на основі аналізу вартості (витрат) і ефективності застосування ЛП. Реалізація даного блоку підсистеми дозволить при встановленні цін на ЛЗ урахувати їх споживчу вартість та фармакоекономічні ефективність.

Нормативно-правове забезпечення системи ціноутворення на ЛЗВМП засноване на сукупності нормативно-правових актів і нормативних документів у цій галузі.

Так, основні принципи формування і застосування цін в Україні встановлені Законом «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.90 р. (із змінами від 04.01.92 р.), даний закон визначає застосування вільних цін і тарифів, державних фіксованих та регульованих цін і тарифів, застосування переліків продукції, що підлягає регулюванню цін. На ЛЗВМП встановлення вільних і регульованих цін визначається Постановою КМ України від 25.12.96 р. №1548 (із змінами та доповненнями).

Для забезпечення реалізації організаційно-контрольної підсистеми необхідна наявність двох вхідних в неї підсистем: підсистеми, основу якої становлять органи виконавчої влади, і підсистеми, що включає в себе органи контролю за ціноутворенням. На виконання постанови КМ України №1499 від 16.11.01 р. стосовно розробки в Україні системи державної реєстрації цін на ЛП, включені в Національний перелік основних (життєво необхідних) ЛЗВМП, необхідно створити в організаційно-контрольній підсистемі Центр державної реєстрації цін. На дану структуру повинні бути складені функції по узгодженню (експертизі) цін, що реєструються, проведенню державної реєстрації цін і моніторингу цін на ЛЗВМП.

Інформаційно-довідкова підсистема включає інформацію, необхідну і достатню для вирішення поставлених завдань у рамках системи ціноутворення на ЛЗВМП. Використовуються як внутрішні, так і зовнішні джерела інформації. Наприклад, для ефективного проведення реєстрації цін на ЛЗВМП необхідне створення і введення баз даних інформаційно-довідкового забезпечення проведення експертизи цін, що реєструються.

Застосування системного аналізу дало можливість визначити основні завдання системи ціноутворення на ЛЗВМП, спрямовані на підвищення ефективності її функціонування. Так, принципового значення для нормативно-правової підсистеми ціноутворення в сучасних умовах набуває прийняття концепції формування системи ціноутворення на ЛЗВМП в Україні, затвердження методичної бази державної реєстрації цін на ЛЗВМП, опрацювання механізму реєстрації цін, затвердження методичної бази формування цін на ЛП з урахуванням їх споживчої вартості і фармакоекономічної ефективності тощо.

Визначення цілей і задач ціноутворення

Формування ціни або ціноутворення ЛЗ, як і інших товарів, проводиться із врахуванням позиційності товару і ситуаційних факторів, які називаються факторами ціноутворення.

Фактори, які впливають на формування ціни ЛП, поділяються на основні групи:

– фактори попиту (demand factors);

– фактори пропозиції (supply factors);

– фактори навколишнього середовища (environmental factors).

До факторів попиту відносяться:

 – властивості ЛЗ (ефективність, наявність побічних реакцій і т. д.);

 – терапевтичні властивості ЛЗ по відношенню до інших ЛЗ;

 – категорії лікарів, які можуть виписувати рецепти на даний ЛП;

 – ціни на супутні ЛП;

 – добова доза, частота прийому ЛП, тривалість курсу лікування характеристика і розмір сегменту можливих користувачів ЛЗ (вікова група, рівень доходу);

 – можлива тривалість життєвого циклу ЛЗ;

 – нові групи користувачів ЛЗ, відшкодовують вартість ЛЗ( організації по управлінню медичної допомоги, організації по управлінню аптечних послуг, страхові компанії, державні організації і т.д.).

Фактори пропозиції:

 – кількість аналогів ЛЗ;

 – кількість фармацевтичних компаній на ринку;

 – патентний захист ЛЗ;

 – можливість імітації і випуску кращої версії ЛП( по закінченні терміну

   патентного захисту на активну речовину);

 – державні процедури по ліцензуванню ЛЗ;

 – контроль якості і контроль виробничого процесу;

 – тривалість терміну придатності ЛП;

 – джерело сировини(субстанція) для виробництва ЛЗ;

 – розташування місця виробництва і складів;

 – затрати на наукові дослідження і розробки;

 – розвиненість каналів розподілу ЛП;

 – розробка конкурентами перспективних ЛП для тієї ж хвороби або тих симптомів;

 – необхідні наукові і технічні ресурси і можливості.

Фактори середовища:

 – розмір внутрішнього продукту і темпи його росту;

 – валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення;

 – витрати на охорону здоров’я в % від ВВП (характер розподілу ВВП);

 – витрати на ЛП в % від витрат на охорону здоров’я;

 – витрати на ЛП на душу населення;

 – життєвий рівень населення (середні зарплати і т. п.);

 – характер вживання ЛП; політична і економічна стабільність (політичні, економічні, кредитні ризики і т. п.);

 – роль влади в оплаті витрат на охорону здоров’я;

 – державне регулювання цін на ЛП;

 – державний контроль прибутку фармацевтичних компаній;

 – державне регулювання бюджетів на виписку рецептів на ЛП;

 – регулювання експорту, імпорту ЛП;

 – митно-тарифне регулювання, податки і збори;

 – нетарифні обмеження імпорту ЛП.

Після попередньої оцінки факторів ціноутворення визначаються цілі і задачі ціноутворення, до яких, зокрема, відносяться:

Максимізація поточного прибутку або доходу (current profit or revenue maximization) – компанія визначає величину витрат обігу і можливого попиту, вибирає ціну, при якій здобувають максимальний поточний прибуток, поступлення готівки чи обіг капіталу. При досягненні цієї цілі не слід ігнорувати інші елементи маркетингового комплексу і змін, які проходять в навколишньому середовищі (реакція конкурентів, урядові обмеження, зміна економічного стану), так як це може пошкодити довгостроковим цілям компанії.

Максимізація об’єму торгівлі (current sales volume maximization) – компанія прагне зменшити витрати обігу на одиницю (реалізованої) продукції і збільшити довгостроковий прибуток за рахунок збільшення об’єму реалізації. Це відбувається за рахунок розподілу постійних витрат на велику кількість одиниць продукції, придбання виробничого попиту, що веде до зниження витрат виробництва і затрат на розповсюдження продукції. Частіше цей підхід використовується на ринках із високою чутливістю до ціни, тому встановлюються невисокі ціни.

Якісна перевага на ринку (product quality leadership) – компанія встановлює високу ціну, яка покриває не лише витрати виробництва, але і витрати на наукові дослідження і винаходи. Ця ціль частіше всього встановлюється для інноваційних ЛП.

Максимізація долі ринку (market share maximization), або досягнення визначеної частки ринку (specific market share gain) – компанія прагне залучити найбільшу частку ринку. Велика частка ринку забезпечує мінімізацію витрат на одиницю продукції і максимізацію прибутку в довгостроковій перспективі. Однак із цілей максимізації частки ринку є досягнення запланованої частки ринку (наприклад, збільшення частки ринку на ЛП з 5% до 8%). В зв’язку з цим проводиться маркетингова програма.

Виживання (survival)- компанія ставить цю ціль, коли несподівано зустрічається із гострою конкуренцією, зміною споживчих смаків, різким погіршенням економічної ситуації на ринку, зміною необхідності потреби замовників, несподіваною появою можливості поступлення великих партій товару по більш низькій ціні із другого сегменту ринку, який раніше був ізольований (наприклад, реекспорт із сусідніх  держав), перевиробництво. Виживання – важливіше за прибуток. Однак не потрібно забувати, що виживання – це короткотривала задача, і врешті решт, компанія повинна знайти способи встановлення цін, які забезпечать їй очікувану рентабельність. Якщо це не вийде, така компанія збанкрутує.

Попередження проникнення на ринок конкурентів (prevention of competition from entering the market) – компанія тимчасово встановлює низькі ціни для недопущення проникнення конкурентів на ринок.

Стабілізація ринку ( market stabilization) – встановлення цін на рівні конкурентів (тимчасово або постійно).

Збереження вірних каналів розподілу (keeping the loyalty and support of resellers) – тимчасове зниження цін із ціллю приваблення більше споживачів в роздрібні точки або встановлення цін, які будуть сприяти збуту інших товарів з одної групи асортименту.

Попередження державного втручання в ціноутворення ( avoiding of government intervention) – тимчасове зниження цін на товари ( наприклад, критичного імпорту). Це може попередити втручання держави, що допоможе ввести регулювання верхньої межі ціни або контролю прибутку.

Специфічні цілі транснаціональних фармацевтичних компаній  (specific objectives of pharmaceutical Multi-National Companies – MNC) – перерозподіл прибутку між основною і дочірніми компаніями, політика оптимізації прибутку (наприклад, мінімізація загальної суми податкових платежів головної компанії, мінімізація митних платежів в глобальному масштабі, перерозподіл прибутку між державами з високими і низькими рівнями податків), мінімізація ризиків ( фінансових, економічних, валютних). Для виконання цих специфічних цілей використовується встановлення так званих трансфертних цін – цін, за якими продають один одному товарно-матеріальні цінності і послуги взаємозв’язані підрозділи ТНК.

Методика розрахунку заробітної плати медичному персоналу

1 Загальні правила обліку та розрахунків заробітної плати

Однією з важливих і найбільш трудомістких ділянок обліку розрахунків є розрахунки заробітної плати. У кожній сфері та галузі економіки є свої характерні особливості щодо нарахування зарплати. Бухгалтеру бюджетної установи при веденні обліку розрахунків із заробітної плати нині не достатньо володіти лише досконалими знаннями бухгалтерського обліку.

Чинне законодавство з питань оплати праці доволі об’ємне, що впливає як на облік, так і на правильність визначення розмірів посадових окладів, надбавок та інших виплат. Крім того, як правило, в більшості бюджетних установ бухгалтер додатково виконує функції економіста, статиста, кадровика та інших облікових професій, тому необхідно в першу чергу детально ознайомитись з вимогами законодавства щодо оплати праці.

Праця – це цілеспрямована свідома діяльність людини в результаті якої утворюються споживчі вартості: продуктом праці є створення всіх матеріальних і духовних цінностей. Вона спрямована на здійснення процесу виробництва і на доведення продукту до споживача

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану роботу.

Основними показниками праці і заробітної плати є:

1.                 чисельність робітників;

2.                 фонд оплати праці;

3.                 їх професії та кваліфікації;

4.                 преміальні виплати;

5.                 витрати робочого часу тобто кількість відпрацьованих годин;

6.                 кількість виготовленої продукції або обсяг виконаних робіт;

7.                 розрахунки з кожним працівником згідно діючого законодавства.

Основними завданнями обліку праці і заробітної плати є:

–  документальне оформлення відпрацьованого часу;

–  контроль за використанням фонду оплати праці і премій;

–  контроль за дисципліною праці і повним використанням робочого часу;

–  контроль за виконанням завдань по росту продуктивності праці;

–  своєчасний і правильний визначенні вартості продукції;розподіл нарахованої заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування по напрямках затрат при

–  здійснення правильних і своєчасних розрахунків по заробітній платі;

–  збір інформації і групування показників по праці заробітної плати для складання бухгалтерської і статичної звітності.

Підвищення рівня заробітної плати на зазначених засадах вимагає здійснення на державному, регіональному, галузевому рівні, а також на рівні підприємництва організаційних та економічних заходів, спрямованих на пошук необхідних для цього коштів.

Основою організації оплати праці є тарифна система оплати праці, яка складається з тарифних сіток, тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик (довідники).

Тарифна система оплати праці — це сукупність правил, за допомогою яких забезпечується порівняльна оцінка праці, залежно від кваліфікації, умов її виконання, відповідальності, значення галузі та інших факторів, що характеризують якісний бік праці.

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу згідно з встановленими нормами праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) та відрядних розцінок для працівників і посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата —. Вона складається з доплат, надбавок, гарантійних та компенсаційних виплат, передбачених чинним законодавством, премій, пов’язаних з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад встановлених зазначеними актами норм.

В бюджетних установах найбільш поширеною є погодинна форма оплати праці. Існують різновиди цієї форми, які називають системами оплати пpaці проста погодинна, погодинно-преміальна.

Система оплати праці — це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою праці й мірою винагороди працівників.

Погодинна форма оплати праці — це оплата праці, яка залежить від кількості відпрацьованих годин і тарифної ставки (окладу) за одну годину.

Погодинно-преміальна система оплати праці — це різновид погодинної оплати праці, при якій понад заробітну плату, належну за фактично відпрацьований час, сплачується преміальна винагорода за досягнення високих кількісних і якісних показників.

Годинами нічної роботи вважається час з 22 до 6 години роботи. При цьому встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на 1 годину. До роботи в нічний час не допускаються: вагітні жінки та жінки, що мають дітей віком до З років; працівники до 18 років; працівники інших категорій (згідно з чинним законодавством). Години нічної роботи оплачуються в підвищеному розмірі, передбаченому трудовим договором, але не нижче розмірів, встановлених законодавством.

Надурочною вважається робота понад встановлену законом тривалість робочого дня. Надурочні роботи допускаються у виключних випадках і з дозволу профкому установи, крім держслужби, де тривалість робочого дня не-нормовано. До надурочних робіт не допускаються: вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до 3 років; працівники до 18 років; в дні занять працівники, що навчаються навчальних закладах; працівники інших категорій (згідно з чинним законодавством).

Надурочна робота оплачується при відрядній оплаті праці — в розмірі 100% тарифної ставки працівника-відрядника, відповідної кваліфікації, а при погодинній — в подвійному розмірі годинної тарифної ставки. Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника 4 години протягом 2 днів поспіль і 120 годин на рік. Компенсація надурочних робіт відгулом не допускається.

Робота у вихідний день компенсується працівнику наданням іншого дня відпочинку або за угодою сторін у грошовій формі.

Робота у вихідні і святкові дні оплачується не менш, ніж в подвійному розмірі:

а) відрядникам — не менше, ніж за подвійними відрядними розцінками;

б) працівникам, праця яких оплачується за годинними (денними) ставками, — в розмірі не менше подвійної годинної (денної) ставки;

в) працівникам, що одержують місячний оклад, — в розмірі не менше однієї годинної (денної) ставки окладу, якщо робота здійснювалась в межах місячної норми робочого часу, і в розмірі не менше подвійної годинної (денної) ставки понад оклад, якщо робота здійснювалась більше місячної норми. Існують й інші особливості в оплаті праці, які передбачені галузевими нормативними документами.

До утримань за ініціативою підприємства відносять: суми, утримані з членів трудового колективу за заподіяну матеріальну шкоду, за допущений брак, своєчасно не повернені суми, одержані у підзвіт, своєчасно не погашені безпроцентні позики, видані членам трудового колективу, за формений одяг.

В усіх випадках загальний розмір сумарних утримань із заробітної плати не може перевищувати 20%, а в особливих випадках — 50% заробітної плати, що належить до виплати працівнику.

Податок з доходів фізичних осіб — це обов’язковий платіж, що встановлюється державою, які отримують доходи.

Суми прибуткового податку надходять до державного бюджету.

При роботі за сумісництвом ставка прибуткового податку становить 20% від суми доходу.

Бухгалтерський облік праці і заробітної плати ґрунтується на системі показників, документації та рахунків.

Основними показниками обліку праці та її оплати є чисельність працюючих різних професій, їхня кваліфікація, витрати робочого часу в годино-дні і розмір фонду оплати праці різним категоріям робітників за видами нарахувань і преміальні виплати, розмір сум, нарахованих і використаних на оплату відпусток, виплати на соціальне страхування працюючих, розмір відрахувань за їх видами.

Чисельність працюючих (особовий склад) визначається установою. Облік особового складу ведуть у службі (відділі) кадрів. Фактична чисельність усіх працюючих установи визначається за обліковим складом.

Зміни особового складу відображаються в первинних документах: наказі та розпорядженні по підприємству про прийом, переведення, звільнення, надання відпусток.

Облік за використанням робочого часу здійснюється в табелі, де відображається час, відпрацьований працівником, неявки на роботу (вказується за допомогою умовних позначок).

Наприкінці місяця дані табелів підсумовуються по кожному працівнику, а також по відділах, секторах тощо. Ці дані необхідні для контролю використання робочого часу та складання звіту.

Розрахунок заробітної плати здійснюють в розрахунковій або розрахунково-платіжній відомості.

Розрахунково-платіжні відомості складають щомісяця по кожному підрозділу або відділу з групуванням прізвищ робітників і службовців за окремими категоріями працюючих та іншими ознаками.

Для нарахування основної заробітної плати необхідно мати відомості про посадові оклади (згідно зі штатним розписом), про надбавки, доплати (на основі наказів керівника), а також дані табельного обліку відпрацьованого ними часу за відповідний період.

Всі види додаткової заробітної плати обліковуються по середньому заробітку за табелем та відповідними документами. Премії та заохочення, пов’язані з трудовою діяльністю, визначаються на основі положення, яке розробляється безпосередньо в установі відповідно до типового.

Усі працівники підприємств мають право на щорічну оплачувану відпустку відповідно до чинного законодавства. Заробітна плата за період відпустки нараховується наступним методом. Середній заробіток для оплати відпустки розраховують, виходячи із заробітку за 12 останніх місяців (календарних), що передували місяцю виходу у відпустку. Ця сума (окрім терміну відпустки без зберігання заробітної плати) ділиться на 12 (або 11 за перший рік роботи). Отриманий середньомісячний заробіток ділиться на середньомісячну кількість робочих днів протягом року. Отриманий таким чином середньорічний заробіток перемножується на число робочих днів відпустки’.

Допомога за тимчасовою непрацездатністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання працюючого, зокрема й не члена профспілки, видається у розмірі 100% заробітку залежно від стажу роботи. Первинним документом для нарахування допомоги є листок непрацездатності. Допомога нараховується із фактичного заробітку працюючого визначенням середньоденної заробітної плати з розрахунку двох попередніх місяців щодо місяця захворювання з добавкою середньорічних премій за попередній рік одержаний середньоденний заробіток перемножують на кількість днів хвороби, вказаних у листку непрацездатності.

Виплата заробітної плати здійснюється на підставі платіжних та розрахунково-платіжних відомостей і в обліку відображається наступним чином:

видано заробітну плату: Дт 661 Кт 301

видано матеріальну допомогу: Дт 661 Кт 301

депоновано заробітну плату: Дт 661 Кт 671

видано депоновану заробітну плату: Дт 671 Кт 301

Порядок нарахування заробітної плати працівникам

Оплата праці ґрунтується на тарифній системі, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки і тарифно-кваліфікаційні довідники.

Тарифні сітки (схема посадових окладів) формуються на основі тарифної ставки робітника першого розряду і міжкваліфікаційних співвідношень розмірів тарифних ставок наступних розрядів до першого. Для визначення тарифної ставки будь-якого розряду робітника треба користуватися тарифно-кваліфікаційним довідником. У якому вказується перелік виконаних робіт, що відносяться до того чи іншого розряду, і врахувати кваліфікацію робітника.

Заробітна плата знаходиться в центрі уваги різних зацікавлених сторін – найманих працівників, власників, пенсійного фонду, податкових органів, профспілок, державних структур. Для кожної із сторін значення заробітної плати оцінюється по-різному, але повільність нарахування та утримання зачіпає інтереси всіх.

В основу організації оплати праці покладено колективні договори між роботодавцями та найманими працівниками. Вони укладаються двома сторонами зобов’язань із метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, узагальнення інтересів працівників та підприємств.

Центральним поняттям організації праці є визначення сфери застосування адекватних умовам підприємства систем та форм оплати за виконану роботу.

Система оплати праці складається з двох підсистем – погодинної (оплата праці залежить від відпрацьованого часу і встановлених тарифних ставок чи посадових окладів) та відрядної (оплата праці залежить від виготовленого обсягу продукції (робіт чи послуг) з урахуванням складності й умов праці та відрядних розцінок за одиницю продукції (робіт чи послуг) встановленої якості).

Погодинна підсистема має дві форми оплати праці:                                     

þ    погодинна проста – оплата здійснюється за кількість відпрацьованих годин (днів) і встановлених тарифних ставок чи посадових окладів;

þ    погодинно-преміальна – оплата здійснюється, як і при простій погодинній формі, але крім того працівнику виплачується премія за особливі умови роботи.

Нараховану заробітну плату поділяють на два види:

1). Основну;

2). Додаткову.

Є інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні і інші грошові виплати, які непередбачені актами чинного законодавства.

Працівникам (у т. ч. керівникам) за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напруженість роботи встановлюються надбавки в розмірі до 50 % посадового окладу. У разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи і порушення трудової дисципліни ці надбавки скасовуються або зменшуються. Указані надбавки встановлюються на певний термін, після закінчення якого керівник або орган управління за підпорядкуванням приймає рішення про збереження надбавки або про її відміну. Працівникам закладу, установи розмір надбавок установлює керівник, а керівнику — орган охорони здоров’я за підпорядкуванням. Граничний розмір зазначених надбавок для одного працівника не повинен перевищувати 50 % посадового окладу.

Працівникам психіатричних лікарень (відділень) з посиленим (суворим) наглядом, центрів та відділень судово-психіатричної експертизи та судово-психіатричних експертних комісій, які обслуговують спецконтингент, установлюється надбавка до схемного посадового окладу в розмірі 50 %.

Інші питання оплати праці.

 Чергування вдома.

Лікарі та середній медичний персонал закладів охорони здоров’я, які зайняті наданням медичної допомоги виключно сільському населенню, можуть залучатися до чергування вдома.

Чергування вдома може надаватись лікарям — до п’яти посад з основних лікарських спеціальностей та трьох посад середнього медичного персоналу (лаборант, рентгенлаборант, операційна медична сестра) з урахуванням укомплектованості штатів, виробничої необхідності, кількості викликів і експертної їх оцінки.

Чергування здійснюються як у межах місячної норми робочого часу відповідних працівників за обліковий період, так і за її межами.

Чергування вдома в денний та нічний часи ураховується як півгодини за кожну годину чергування.

У разі виклику працівника під час чергування (у заклад, на місце події та додому до хворого) час, витрачений на виклик, оплачується за фактично відпрацьовані години з розрахунку посадового окладу спеціаліста із збереженням діючого порядку оплати праці працівників охорони здоров’я у нічний час.

Чергування у стаціонарі.

Заклади охорони здоров’я, які мають стаціонари, належать до безперервно діючих закладів, медична допомога в яких надається цілодобово. Чергування у стаціонарах здійснюються за рахунок місячної та понадмісячної норми робочого часу працівника. Робочий час медичних працівників ураховується помісячно. Місячна норма робочого часу визначається, виходячи з установленої для даного працівника щоденної тривалості робочого часу, передбаченої для шестиденного робочого тижня, та кількості робочих днів у даному місяці. Тривалість робочого часу напередодні святкових і вихідних днів скорочується згідно з чинним законодавством. У місячну норму робочого часу включаються всі види робіт, які виконуються працівниками (тобто основна робота, чергування, виклик для надання допомоги хворим вдома тощо).

Залучення до чергувань лікарів амбулаторно-поліклінічних підрозділів лікувальних закладів, диспансерів, пологових будинків тощо проводиться за їх згодою та відповідно до діючого законодавства про працю.

Забороняється залучати до роботи в нічний час та до надурочних робіт осіб, які перелічені в статтях 55, 63 Кодексу законів про працю України.

Чергування в межах місячної норми робочого часу здійснюються штатними медичними працівниками за рахунок зменшення тривалості змін протягом місяця.

Якщо чергування здійснювалось у робочі дні згідно з графіком роботи в межах місячної норми робочого часу, то додаткова оплата (понад посадовий оклад) не проводиться.

Цей порядок оплати застосовується при роботі за суміщенням посад або при виконанні обов’язків тимчасово відсутнього працівника в межах місячної норми робочого часу.

Чергування за графіком у вихідний та святковий день у межах місячної норми робочого часу може компенсуватися за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або у розмірі одинарної годинної ставки понад посадовий оклад (ст. 72, 107 КЗпП України).

Лікарі та середній медичний персонал можуть залучатися за їх згодою до чергувань понад місячну норму робочого часу без займання штатних посад з оплатою з фонду оплати праці.

У цьому разі оплата роботи, яка виконується у робочі дні тижня, проводиться в одинарному розмірі понад оклад, а у вихідний день за графіком, святковий чи неробочий день — у розмірі подвійної годинної або денної ставки понад оклад (статті 106, 107 КЗпП України).

За чергування у нічний час проводиться додаткова оплата в розмірах, установлених у п. 4.1 розділу 4 цих Умов. У разі продовження працівником роботи внаслідок неявки працівника, якого замінює, до моменту закінчення зміни та неможливості замінити його іншим працівником оплата проводиться за фактично відпрацьовані години як робота в надурочний час (ст. 106 КЗпП України).

Чергування понад місячну норму робочого часу не є сумісництвом.

Залучення працівників до чергувань понад місячну норму робочого часу можливе тільки в тих випадках, коли в закладі відсутні вакантні посади за цією спеціальністю.

Згідно діючого законодавства нарахування на фонд заробітної плати оформляється наступними бухгалтерськими проводками (табл. 3.1).

Нарахування на фонд заробітної плати

Утримання, які проводяться із заробітної плати, представляють собою форму стягнення з працівників лікарні податків та інших платежів. Згідно з діючим законодавством, з заробітної плати робочих та службовців бухгалтерія підприємства утримує податок з доходів фізичних осіб (див. табл. 3.2), суми по виконавчих листах, по виконавчим надписам нотаріальних органів; грошові нарахування, які  державними органами контролю, штрафи, які  встановлюються в адміністративному порядку. З заробітної плати також утримується :

1-2%    – у Пенсійний фонд;

1,0% – у фонд соціального страхування;

1%    – профспілкові внески (див. табл. 3.4).

0,5% – фонд безробіття.

Надбавки медичним працівникам здійснюються у розмірі до 50 відсотків посадового окладу:

— за високі досягнення у праці;

— за виконання особливо важливої роботи (на терміни її виконання);

— за складність, напруженість в роботі.

Ставки погодинної оплати праці лікарів-консультантів, які залучаються установами охорони здоров’я для проведення консультації з інших установ, встановлюються для професора, доктора наук в розмірі 13,16 грн. за годину.

для розрахунку погодинного заробітку працівника достатньо знати його розряд, погодинну тарифну ставку даного розряду і кількість відпрацьованих годин за табелем. При розрахунку заробітної плати за посадовим окладом останній зберігається при відпрацюванні всіх робочих днів місяця. Якщо відпрацьована неповна кількість робочих днів, середньоденний заробіток множиться на кількість відпрацьованих днів.

 

Методика проведення фінансового аналізу господарської діяльності медичного підприємства

Перш, ніж говорити про фінансових аналіз, слід уяснити саме поняття аналізу. Отже, слово «аналіз» утворилося від давньогрецького «analisys» – розчленування. Це метод дослідження, суть якого полягає в мисленому або практичному розчленуванні об’єкта дослідження на окремі складові частини.

Сам фінансовий аналіз, як окрема діяльність, (Financial analysis) з’явився в XIX ст. як комерційна арифметика. Із становленням ринку капіталу в країнах з ринковою економікою, комерційна арифметика трансформувалась у фінансовий менеджмент, складовою якого є фінансовий аналіз. Фінансовий аналіз (Financial analysis) — спрямований на накопичення, обробку та використання інформації фінансового характеру та є основою прийняття управлінських рішень на мікрорівні, тобто на рівні суб’єктів господарювання і ґрунтується на даних фінансової звітності.

Суб’єкт господарювання в переважній більшості випадків є окреме підприємство. В системі охорони здоров’я підприємство представлене закладом охорони здоров’я. Визначення закладу дане в Основах законодавства про охорону здоров’я населення України. Заклад охорони здоров’я – це підприємство чи установа та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Власники, кредитори, менеджери підприємства зацікавлені в докладному аналізі фінансових потоків, щоб на основі одержаної інформації прийняти управлінські рішення, які регулюватимуть формування фінансових ресурсів і сприятимуть зростанню капіталу підприємства.

Отже, зміст фінансового аналізу визначається його функціями: функцією управління, інформаційною функцією, методологічною функцією.

Об’єктом фінансового аналізу (Financial Analysis Object) є фінансові ресурси підприємства, їх формування та використання.

Предмет фінансового аналізу (Financial Analysis Subject) — це комплексне оцінювання фінансового стану підприємств та виявлення резервів розвитку з метою підвищення вартості підприємства.

Фінансовий стан підприємства (Financial Position) розглядається як сукупність показників, що характеризують наявність, розміщення та використання фінансових ресурсів підприємства.

Мета проведення фінансового аналізу — отримати виважену та обґрунтовану оцінку фінансового стану підприємств і тим самим визначити умови прийняття оптимальних фінансових рішень.

Кількість фінансових індикаторів і параметрів, що визначають фінансовий стан підприємств дуже велике. Практично будь-яка фінансово-економічна подія тією чи іншою мірою оцінюється фінансовим параметром, який не потребує складних розрахунків, але вимагає розуміння, як правильно оцінити отримані результати та поєднати з іншими різноманітними індикаторами фінансового стану.

Суб’єктами фінансового аналізу є фінансові аналітики, які зацікавлені в діяльності підприємства.

У кожного аналітика своя мета. Інвестори цікавляться насамперед рівнем та стабільністю доходів, тобто прибутковістю (рентабельністю) підприємств, кредитори — ліквідністю, менеджери — дохідністю різних видів активів та ефективністю управління ними.

Сьогоднішню систему охорони здоров’я України найбільше цікавлять інвестори, вони і є основними суб’єктами фінансового аналізу системи.

Фінансовий аналіз є функціональною основою фінансової діяльності закладів охорони здоров’я. Фінансова діяльність (Financing Activities) — це сукупність операцій, які призводять до зміни величини та (або) складу власного та позикового капіталу (які не є результатом операційної діяльності).

Невід’ємною складовою фінансової діяльності є фінансова звітність (Financial Statement), що представляє сукупність форм звітності, які відображають майновий і фінансовий стан підприємства на визначену дату, а також фінансові результати діяльності за звітний період, рух коштів підприємства та склад власного капіталу.

Важливою ознакою успішного функціонування підприємства (закладу охорони здоров’я) є його фінансова незалежність (Financial Independence), що передбачає фінансовий стан, при якому підприємство здатне забезпечити свій розвиток та відповісти на вимоги зовнішнього середовища.

Говорячи про фінансовий аналіз підприємства, ми оцінюємо його фінансовий стан (Financial Position), що є сукупністю показників, що характеризують наявність, розміщення та використання фінансових ресурсів підприємства.

Фінансовий аналіз, за ракурсним баченням поділяється на окремі види.  Так, за суб’єктами аналізу розрізняють внутрішній та зовнішній фінансовий аналіз. За метою дослідження — діагностичний, експрес-аналіз, деталізований аналіз. За часом — попередній та ретроспективний.

Зовнішній фінансовий аналіз на основі фінансової і статистичної звітності здійснюють банки, аудиторські фірми, інвестори та ін. Основною його метою є оцінювання та діагностика фінансового стану підприємства за даними фінансової звітності, тобто надання інформації чисельним користувачам про прибутковість діяльності підприємства, платоспроможність, фінансову незалежність, ділову активність тощо. На відміну від внутрішнього, відповідні складові зовнішнього аналізу більш формалізовані та менш деталізовані.

Внутрішній фінансовий аналіз (на рівні підприємства) проводять фінансові служби. Він ґрунтується не тільки на даних публічної звітності, а й на використані всіх доступних джерел облікової та позаоблікової інформації. Його результати є комерційною таємницею. Для того щоб зробити правильний ви­сновок на підставі проведеного аналізу фінансового стану підприємства, рекомендується для порівняння використовувати показники за цим підприємством не менше ніж за три останніх роки. За можливості, показники підприємства також необхідно порівняти із загальногалузевими показниками та з даними інших підприємств такої самої сфери діяльності.

Діагностичний аналіз — це аналіз на основі типових ознак встановлення характеру функціонування підприємства.

Експрес-аналіз використовується для швидкого оцінювання фінансового стану підприємства за основними розрахунковими показниками та на основі їх порівняння з базовими.

Деталізований аналіз проводиться в декілька етапів, розширює та доповнює експрес-аналіз.

Попередній аналіз проводять до здійснення фінансових операцій, а ретроспективний, після здійснення фінансових операцій.

Практика показує, що ті організації, які здійснюють комплексне стратегічне планування й управління, проводять фінансовий аналіз господарської діяльності, працюють більш успішно й мають значно більший прибуток. Багато керівників, котрі мають досвід планування, і просто енергійні люди не домагаються бажаного успіху через те, що розпорошують свої сили, прагнучи охопити якнайбільше ринків, зробити якнайбільше різноманітних продуктів і задовольнити потреби різних груп клієнтів. Для успіху ж необхідна цілеспрямована концентрація сил і правильно обрана стратегія. Іншими словами: хто краще планує свою стратегію, той швидше досягає успіху.

Керівництво будь-якого медичного закладу повинне з’ясувати, чи має організація внутрішні сили, щоб скористатися зовнішніми можливостями, і чи існують у неї слабкі сторони, що можуть ускладнити проблеми, пов’язані з зовнішніми небезпеками.

Фінансовий аналіз медичного закладу являє собою спосіб накопичення, перетворення та використання інформації фінансового характеру. Він має кілька цілей:

·                     визначення фінансового стану й фінансових результатів діяльності  медичної установи ;

·                     виявлення просторово-часових змін у фінансовому стані та результатах;

·                     виявлення основних факторів, що викликали зміни у фінансовому стані й результатах;

·                     прогноз основних тенденцій у фінансовому стані й результатах діяльності медичної установи .

Фінансовий аналіз може розглядатися як складник проектного аналізу й фінансового менеджменту, тому дії аналітика залежать від поставленої мети. Проектний аналіз вимагає обґрунтування вкладень з найкращими результатами. Фінансовий менеджмент вимагає постійного пошуку менеджером фінансових ресурсів.

З позицій проектного аналізу метою фінансового аналізу є визначення рентабельності й ефективності проекту з погляду інвесторів та організації, що реалізує проект, а також оцінка поточного й прогнозованого фінансового стану підприємства.

Фінансовий аналіз передбачає вирішення таких завдань:

1) оцінити фінансовий стан і фінансові результати підприємства «без проекту» і «з проектом»;

2) оцінити потребу у фінансуванні проекту й забезпечити координацію використання фінансових ресурсів у часі;

3) визначити достатність економічних стимулів для потенційних інвесторів;

4) оцінити, оптимізувати й зіставити витрати та вигоди проекту в кількісному вимірі.

Використання видів, прийомів та методів фінансового аналізу для конкретних цілей вивчення фінансового стану підприємства в сукупності становить методологію та методику аналізу.

Найчастіше використовують класифікації прийомів і методів фінансового аналізу, де виділяються неформалізовані та формалізовані методи аналізу.

Неформалізовані методи аналізу ґрунтуються на описуванні аналітичних процедур на логічному рівні, а не на жорстких аналітичних взаємозв’язках та залежностях.

Формалізовані методи аналізу побудовані на жорстко формалізованих аналітичних залежностях між показниками.

Проводити кількісний і якісний аналізи економічних процесів, знаходити найкраще управлінське рішення допомагають економіко-математичні моделі: дескриптивні (описові), предикативні (прогностичні) та нормативні.

Для кількісного оцінювання впливу окремих факторів на зміну результативного показника використовується детерміноване моделювання. Вплив детермінованих факторів становить приблизно 85—90 %, тому основну увагу приділяють вивченню саме цих факторів.

Види моделей детермінованого аналізу.

1.Адитивна модель факторної системи. Результативний показник представлений у вигляді алгебраїчної суми показників-факторів:

ТФЦ = ТВЦ + ТД – ТКЗ,

де ТВЦ, ТФЦ — тривалість виробничого і фінансового циклів відповідно;

ТД, ТКЗ — періоди обороту дебіторської і кредиторської заборгованостей відповідно.

2.Мультиплікативна модель. Результативний показник визначають як добуток факторних показників:

КСтЗр = КРП х РА х КФЗ,

деКСтЗр — коефіцієнт стійкого зростання;

КРП — коефіцієнт реінвестування;

РА — рентабельність активів;

КФЗ — коефіцієнт фінансової залежності, розрахований відносно власного капіталу на початок звітного періоду.

3.Кратна модель. Результативний показник розраховують як співвідношення факторних показників:

К_ОА = ЧД / Асер.

де К_ОА — коефіцієнт оборотності активів;

ЧД — чистий дохід;

Асер. — середня величина активів

 

4. Змішана (комбінована) модель поєднує кілька типів моделей факторних систем:

К_ΔВБ = ((ВБ сер.1 – ВБсер.0) / ВБсер.0) х 100

де КВБ — коефіцієнт приросту валюти балансу;

ВБсеред1, ВБсеред0 — середня величина валюти балансу за звітний і попередній періоди відповідно.

Основні прийоми аналізу фінансового стану підприємства.

Горизонтальний (часовий) аналіз — порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом.

Вертикальний (структурний) аналіз — визначення структури показників для оцінювання впливу різних факторів на кінцевий результат.

Трендовий аналіз — визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів індивідуальних особливостей окремих періодів. Трендовий аналіз є варіантом горизонтального аналізу. Трендовий аналіз – порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів і визначення тренда, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів і індивідуальних особливостей окремих періодів. За допомогою тренда формуються можливі значення показників у майбутньому, а, отже, ведеться перспективний, прогнозний аналіз.

Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) — розрахунок відношень між окремими даними форм фінансової звітності. Відомо понад 200 відносних аналітичних показників, які можна розрахувати на основі фінансової звітності. Систему фінансових коефіцієнтів називають кришталевою кулею, в якій можна побачити все, що було і що буде.

Порівняльний аналіз — зіставлення фінансових показників як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.

Маржинальний аналіз — метод оцінювання і обґрунтування управлінських рішень у бізнесі на основі вивчення співвідношення між трьома групами економічних показників: витрати — обсяг виробництва (реалізації) продукції — прибуток. Цей метод називають ще аналізом беззбитковості.

Метод Дюпон-каскад – система фінансового аналізу, яка передбачає розкладання показника «коефіцієнт рентабельності активів» на ряд інших фінансових коефіцієнтів його формування, взаємозалежність у єдиній системі.

Факторний аналіз — аналіз впливу окремих чинників на результативний показник за допомогою детермінованих або стохастичних прийомів дослідження.

Дескриптивні моделі застосовуються для оцінки фінансового стану медичного підприємства. До них належать: побудова системи звітних балансів, подання фінансової звітності в різних аналітичних аспектах, аналіз звітності, система аналітичних коефіцієнтів тощо. Усі ці моделі засновані на використанні інформації бухгалтерської звітності.

 

Нормативні моделі дають змогу порівняти фактичні результати діяльності медичного підприємства з очікуваними, розрахованими за бюджетом. Вони здебільшого використовуються у фінансовому менеджменті.

У проектному аналізі, що має справу не стільки з теперішнім, скільки з уявлюваним майбутнім, використовуються предикативні моделі, які мають прогностичний характер і дають змогу передбачати майбутні грошові потоки, фінансовий стан і результати.

На цих моделях засноване фінансове проектування — логічне завершення проектного аналізу.

Фінансовий аналіз проводиться, зазвичай, у чотири етапи.

На 1-му етапі проводиться збір внутрішньої і зовнішньої інформації, оцінка її достовірності. На цьому етапі з’ясовують особливості облікової політики підприємства, відбирають необхідні форми бухгалтерської звітності та проводять їх звірку, збирають статистичну інформацію. 

На 2-му етапі здійснюють переведення типових форм бухгалтерської звітності в аналітичні форми, які дозволять проаналізувати структуру звітів і динаміку змін, проводять розрахунок і групування показників по основних напрямках аналізу.

На 3-му етапі проводиться аналіз структури і динаміки змін основних показників фінансових звітів, виявляють взаємозв’язки між основними показниками, здійснюють інтерпретацію отриманих результатів.

На 4-му етапі готують висновок щодо фінансового стану  медичного підприємства, виявляють “вузькі” місця і резерви підвищення ефективності діяльності, розробляють рекомендації щодо поліпшення фінансового стану підприємства

Потреба у фінансовому аналізі викликана такими основними причинами:

·                     тільки фінансова оцінка дає змогу через зведення воєдино у вартісній формі всіх проектних витрат і вигод створити реальну можливість для вибору найефективнішого варіанту з наявних інвестиційних альтернатив;

·                     у процесі такого аналізу розробляється найефективніша схема фінансування реалізації конкретного проекту (з урахуванням чинної системи оподаткування й можливих пільг, джерел і обставин фінансування та ін.);

·                     у процесі підготовки та здійснення попередніх розрахунків для фінансового аналізу відбуваються ідентифікація й вартісне вираження всіх видів змінних (факторів) проекту, що готує базу для аналізу чутливості;

·                     створюються можливості для прогнозування майбутнього фінансового стану підприємства, що реалізує проект, на основі розроблення стандартних форм зовнішньої фінансової звітності, що,  у свою чергу, дасть змогу відобразити роль проекту у створенні нових інвестиційних можливостей для розширення підприємства (ре інвестицій) або в зростанні доходів його власників (акціонерів);

·                     розроблення прогнозних стандартних форм бухгалтерської звітності за проектом (у тому разі, коли йдеться про підприємство, яке створене для реалізації проекту) дає змогу проводити зовнішній аудит процесу його здійснення, що є особливо важливим для сторонніх інвесторів;

·                     підготовка всього комплексу інформації для проведення фінансових розрахунків (зокрема, виробничих витрат постійного й змінного характеру) дає можливість проводити в майбутньому внутрішній аудит на основі зіставлення планових і звітних даних для прийняття оперативних управлінських рішень, щоб зменшити негативний вплив змін, що мали місце у внутрішньому або зовнішньому середовищі проекту.

Для прийняття довгострокового інвестиційного рішення оцінки тільки проектних вигод і витрат замало — потрібна прогнозна фінансова звітність, що передбачає розширення інформаційної бази для комплексного фінансового аналізу ефективності проекту.

У процесі здійснення фінансового аналізу відбувається поєднання інформації суто проектного характеру й даних зі стандартних форм бухгалтерської звітності.

При цьому варто мати на увазі різний підхід розробників і бухгалтерів до оцінки інвестиційних проектів. Для бухгалтера не існує категорій проектної діяльності або діяльності з проекту: для нього прийняті поняття господарської, виробничо-господарської й фінансово – господарської діяльності. Проектувальник дивиться вперед, у майбутнє, а діяльність бухгалтера пов’язана з фактами господарської діяльності, що мали місце в минулому й відображені у відповідній документації.

Для створення повної картини необхідно доповнити прогнозні розрахунки ефективності проекту відповідними бухгалтерськими документами, але не звітними, а прогнозними. На основі цих документів можна розрахувати сукупність фінансових коефіцієнтів — показників, що широко використовуються у практиці аналітичних фінансових розрахунків для комплексної характеристики стану справ на медичному підприємстві. Необхідність такого підходу до фінансової оцінки ефективності проекту пояснюється також тим, що потенційні інвестори потребують звичних для них показників, що спираються на так звану публічну фінансову звітність. Головна риса всіх цих фінансових розрахунків — їхня перспективність, спрямованість у майбутнє, прогнозний характер.

У реальному житті ми стикаємося з проектами модернізації, розширення підприємств, тобто з такими, що здійснюються на базі вже діючих підприємств. Тоді, на додаток до прогнозних розрахунків за проектом, необхідно використати повну фінансову звітність про результати діяльності підприємства за минулий період. Для багатьох фінансових структур саме ця «історія», описана в бухгалтерських документах, що підтверджені аудиторами, може слугувати додатковим стимулом укладання коштів у потенціально- ефективний проект, що реалізується на підприємстві.

Стратегічний аналіз організації, як правило, включає оцінку стану організації за наступними напрямками:

·                     Конкурентоспроможність і бажана частка ринку у відсотках до його загальної місткості, що є істотною метою для організації;

·                     розмаїтість і якість асортименту послуг, що постійно контролюються й оцінюються вищим керівництвом;

·                     моніторинг змін на ринках і інтересів споживачів;

·                     дослідження і розробки нових послуг;

·                     ефективний збут, реклама і просування послуг;

·                     аналіз фінансового стану може принести користь організації за допомогою виявлення потенційних слабких місць у порівнянні з конкурентами та необхідними обсягами ресурсів.  

Таким чином, у сучасних умовах розвитку вітчизняної охорони здоров’я в планах установ повинні бути передбачені: перехід від витратних медичних технологій цілодобової медичної допомоги в стаціонарі до менш витратних амбулаторних видів допомоги, збалансоване співвідношення спеціалізованої і первинної медико-санітарної допомоги на основі сімейної чи загальної практики, забезпечення державних гарантій досягнення доступності і якості медичних послуг, інноваційна діяльність.

Найважливішими напрямками оцінки окремої лікувальної установи можуть бути показники, що характеризують структуру і використання ресурсів охорони здоров’я, доступність і якість медичної допомоги.

При комплексній оцінці діяльності лікувальної установи необхідно виходити з наступних принципів:

·                     базуватися на комплексному багатомірному підході в оцінці такого складного і багатофакторного явища як діяльність медичного закладу;

·                     оцінювати діяльність ЛПУ на основі даних офіційної публічної звітності;

·                     здійснювати ранжирування ЛПУ для порівняльної оцінки з урахуванням найвищих досягнень в різних сферах організації медичної допомоги всіх установ, що утворюють між собою конкурентне середовище;

·                     використовувати порівняння з кращими досягненнями, які пройшли достатню апробацію на практиці.

Інноваційна діяльність передбачає здатність створювати нове: технології, послуги, продукти, і уміти впроваджувати їх у життя. Нововведення – це створення чогось нового в широкому розумінні: починаючи від нових медичних технологій і послуг і закінчуючи зміною системи взаємин між людьми як серед працівників, так і по відношенню до споживачів медичних послуг. Інноваційна діяльність є ключової сферою діяльності медичної установи, що може забезпечити розвиток медичної організації і її більшу привабливість для пацієнтів. П. Ф. Друкер, підкреслює стратегічну важливість інноваційної діяльності. І щоб її досягнути, необхідно :

·                     постійно аналізувати і вивчати джерела інноваційних можливостей;

·                     необхідно більше придивлятися і прислухатися до того, що відбувається навколо, не боятися ставити запитання;

·                     інновація повинна бути простою і вузько спрямованою;

·                     ефективні інновації починаються з малого;

·                     успішна інновація повинна бути спрямована на захоплення лідируючої позиції.

Для визначення наявності надійної ділової стратегії в лікувальній установі пропонується з’ясувати наступне:

·                     чи є в установі бачення майбутнього розвитку і діяльності в майбутнім змінюваному оточенні, що включає споживачів медичних послуг і суперників. Чи є уявлення про те, як керівництво бачить свою організацію в недалекому майбутньому.

·                     чи є план заходів, що дозволив би досягти виконання поставлених завдань.

·                     як задовольняються потреби населення в медичних послугах сьогодні й у майбутній перспективі.

·                     чи є план перепідготовки і професійного удосконалення персоналу.

·                     які заходи будуть прийняті для залучення більшого числа споживачів медичних послуг і забезпечення себе цілком усіма необхідними ресурсами, максимального використання своїх можливостей.

·                     наявність плану поліпшення якості медичної допомоги, зниження витрат і вартості однієї одиниці медичних послуг.

Щоб визначити реальний стан справ, який дозволив би прийняти обґрунтовані рішення, необхідно провести розрахунок основних фінансових показників і проаналізувати їх.

Для побудови профілю оцінки медичної установи можуть бути використані наступні критерії:

·                     характеристика персоналу (питома вага зайнятих посад, усього і по лікарях і середніх медичних працівниках, питома вага атестованих лікарів і середніх медичних працівників, інтелектуальний індекс персоналу);

·                     забезпеченість населення ресурсами (лікарями, середнім медичним персоналом, ліжками, фінансами) з точки зору реальної потреби в них;

·                     якість вироблених послуг;

·                     фінанси і їхнє використання;

·                     характеристика менеджменту установи (частка управлінського персоналу – керівників установи, структурних підрозділів і лінійних керівників серед усіх працюючих, питома вага атестованих і професійно підготовлених керівників).

Методика аналізу стратегічного потенціалу будь-якого медичного закладу дозволить:

§ комплексно оцінити медичний заклад і результати його діяльності,

§ здійснити контроль і оцінити стан управління в ньому,

§ визначити перспективи і стратегічні напрями діяльності закладу,

§ визначити місце даного закладу серед інших, подібних йому,

§ зміцнити довіру старих і стимулювати довіру нових споживачів медичних послуг,

§ оцінити необхідність і перспективи реструктуризації медичного закладу.

Аналіз можливостей медичної організації пов’язаний із внутрішнім середовищем організації, який надає організації стійкість при загрозливих факторах зовнішнього середовища і складається із оцінки наступного: цілеспрямованість – ресурси – кадри – інновації – якість. Реалізація стратегічного аналізу і планування в кожній медичній установі, регіоні і галузі в цілому дозволить підвищити ефективність роботи системи, націленої в майбутнє і розірвати гальмуючу подальший розвиток галузі, зв’язок з минулим, перебороти витратний принцип функціонування вітчизняної системи охорони здоров’я. Але для цього потрібно багато чого навчитися, багато чого вміти і ще виявити добру волю і наполегливість.

Актуальність аналізу фінансового стану лікувально-профілактичних закладів обумовлюється зростаючими потребами в аналітичних даних про роботу підприємства з боку різних категорій користувачів. Але вона цим не вичерпується. Адже з вищесказаного випливають і все більше зростаючі вимоги до якості таких даних, а відповідно і аналітичної роботи, її обсягів. Аналітично-інформаційні відділення управління охорони здоров’я володіють більше інформацією про стан здоров’я населення і менш якісною інформацією щодо майнового стану закладів охорони здоров’я. Остання інформація характеризується більше кількісними показниками, що дає мало можливостей для функціонального аналізу.

На сьогодні, на жаль, не існує конкретної схеми визначення певного загального інтегруючого показника, який би давав порівняно повну і правдиву характеристику фінансового стану закладів охорони здоров’я, розраховувався за чітко визначеною методикою на основі узагальнення розрахованих коефіцієнтів платоспроможності, ліквідності, ділової активності та ін., а також давав змогу досить швидко й просто порівнювати цей узагальнюючий показник з таким же показником інших підприємств. За таких умов аналіз фінансового стану зводиться до аналізу фінансової звітності, як частини фінансового аналізу.

В умовах ринкової економіки стратегічною метою управління підприємством є підвищення його ринкової вартості, яка визначається вартістю майна підприємства. Отже, дослідження джерел фінансування як основи формування активів підприємства, оцінка розміщення та ефективності використання його фінансових ресурсів є важливими завданнями фінансового аналізу, вирішення яких забезпечує органи управління необхідною інформацією щодо наявних резервів розвитку підприємства, сприяє підвищенню конкурентоспроможності його продукції

Метою аналізу фінансового стану підприємства є підвищення його фінансової стійкості та платоспроможності на основі збільшення економічного потенціалу та поліпшення структури активів, власного капіталу і зобов’язань.

Фінансовий стан підприємства – це складна, інтегрована за багатьма показниками характеристика якості його діяльності. У найконцентрованішому вигляді фінансовий стан підприємства можна визначити як міру забезпеченості підприємства необхідними фінансовими ресурсами і ступінь раціональності їх розміщення для здійснення ефективної господарської діяльності та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми зобов’язаннями.

Таке трактування суті поняття “фінансовий стан” дає змогу розуміти під ним характеристику діяльності підприємства, у якій, як у дзеркалі, знаходять відображення у вартісній формі загальні результати роботи підприємства, в тому числі й роботи з управління фінансовими ресурсами.

Якщо параметри діяльності підприємства і розміщення його фінансових ресурсів відповідають критеріям позитивної характеристики фінансового стану, то це говорить про фінансову стійкість підприємства. У системі об’єктів фінансово-економічного аналізу саме стійкості належить провідна роль.

Для того, щоб успішно управляти, той, хто керує, повинен знати результати свого управлінського впливу на об’єкти управління. Контроль в системі управління фінансовим станом дає змогу добувати оперативну інформацію, яка об’єктивно відтворює стан справ на підконтрольних об’єктах, відповідність їх діяльності накресленій програмі; виявити недоліки в рішеннях, які приймають, способах і засобах реалізації їх; вивчити ділові якості працівників.

Фінансовий аналіз закладів охорони здоров’я можна проводити за методикою російського вченого Ковальова В.В. Він виділяє попередній аналіз (експрес-аналіз) та поглиблений (деталізований) аналіз фінансового стану. В загальному вигляді методика експрес-аналізу звітності передбачається оцінка складу ресурсів, їх структури, фінансових результатів господарювання, ефективності використання власних та залучених коштів. Зміст експрес-аналізу полягає у відборі невеликої кількості найбільш суттєвих і порівняно нескладних у розрахунку показників і постійному відстежуванні їх динаміки.

В загальному вигляді методика поглибленого аналізу фінансового стану Ковальова В.В. передбачає наступні етапи:

–  попередній огляд економічного і фінансового стану підприємства;

–  оцінка та аналіз економічного потенціалу підприємства (оцінка майнового та фінансового стану);

–  оцінка та аналіз результативності фінансово-господарської діяльності підприємства (оцінка основної діяльності, аналіз рентабельності, оцінка стану на ринку цінних паперів).

Проте в методиці Ковальова В.В. не пропонується прогнозування фінансових показників на перспективу і немає рейтингової оцінки.

Методика аналізу фінансового стану А.Д. Шеремета рекомендує проводити оцінку фінансового стану за звітний період комплексно, тобто за допомогою аналізу абсолютних і відносних показників. Порівняльний аналітичний баланс і розрахунок абсолютних показників фінансової стійкості слугують відправним пунктом аналізу фінансового стану підприємств. Дану методику також можливо застосовувати за умови використання аналітичних даних балансового бухгалтерського обліку для отримання порівняльного аналітичного балансу.

В сучасних умовах виникла проблема визначення ролі та місця підприємства на ринку, головна мета вирішення якої полягає в проведенні детальної оцінки його фінансового стану. На теоретико-методологічному й емпіричному рівнях проблема здійснення такої оцінки тісно пов’язана з необхідністю вибору функціонально-цільових її критеріїв.

Загалом, фінансовий стан закладів охорони здоров’я характеризується величиною, складом і структурою активів, власного капіталу і зобов’язань, відповідні співвідношення яких обумовлюють фінансову стійкість, платоспроможність і ефективність використання економічного потенціалу підприємства. Таким чином фінансовий стан закладів охорони здоров’я можна представити через сукупність економічного потенціалу, фінансової стійкості, платоспроможності, рентабельності та ділової активності підприємства.

Всі вищевказані методики розглядають або не всі сторони діяльності підприємства, або пропонують детальний розгляд окремих її елементів. В першому випадку дається неповна картина фінансового стану підприємства, в другому – потрібне проведення значної кількості розрахунків і відповідно більш докладна інформація, що не завжди є доцільним.

Методичні рекомендації, що надаються різними міністерствами і відомствами, спрямовані на аналіз фінансового стану підприємства.