Home » ДЕФІНІТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ ЗДОРОВ

ДЕФІНІТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ ЗДОРОВ

10 Червня, 2024

ДЕФІНІТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ ЗДОРОВ’Я, ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ, КУЛЬТУРА ЗДОРОВ’Я, ЗДОРОВЯЗБЕРІГАЮЧА КОМПЕТЕНТНІСТЬ.

ВАЖЛИВІСТЬ ПІДВИЩЕННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВЯЗБЕРЕЖЕННЯ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ КРИЗОВОГО СТАНУ ІЗ ЗДОРОВЯМ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЗНАНЬ ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДЕЙ.

Немає сумнівів у тому, що найбільшими фундаментальними людським цінностями для кожної держави повинні бути життя та здоров’я її громадян. І саме за цими показниками можна судити про культурний, соціально-економічний, політичний рівень розвитку суспільства, дієвість різноманітних сфер державної діяльності.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), молоді люди у віці від 16 до 29 років складають понад 30% всього населення у світі. Учені, що досліджують проблеми здоров’я студентської молоді, встановили, що найбільшу частоту хвороб складають захворювання нервової системи, органів дихання, травлення та чуття. Причому, від початкового до випускного курсу спостерігається прогресуюча тенденція їх розвитку. Поширеність хронічних захворювань серед студентів складає близько 800 випадків на 1000 обстежених.

У зв’язку із цим більшість держав європейського союзу та світового співтовариства, зважаючи на погіршення здоров’я населення своїх країн, пріоритетом у своїй діяльності вбачають: розвиток та зміцнення здоров’я громадян, покращення якості та збільшення тривалості їх життя. Україна, яка прагне до євроінтеграції, утвердження та розбудови своєї державності, аж ніяк не може стояти осторонь цих тенденцій. Адже ситуація, що склалась із станом здоров’я та тривалістю життя населення нашої держави, є не просто загрозливою, а катастрофічною і вимагає негайних змін на покращення. А для цього, як свідчить передовий світовий досвід слід значно підвищити значимість таких цінностей, як життя та здоров’я кожного громадянина нашої держави та суспільства в цілому, адже про це йдеться в 3, 27 та 49 статтях Конституції України. Зокрема в статті 3 чітко закладено правову норму, згідно з якою: «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». В статті 27 йдеться: «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Право на охорону здоров’я, як одне з основних соціально-економічних прав людини, знайшло чільне місце в статті 49, яка проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування».

Значну увагу проблемі збереження та зміцнення здоров’я підростаючого покоління приділено у Законах України «Про освіту» зокрема статтях 24 – 26 першого розділу, «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту», Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації на 2002-2011 роки», Національній програмі «Діти України», Концепції «Здоров’я через освіту» тощо. Аналіз нормативно-правових положень свідчить, що в Україні кожна людина володіє проголошеними законодавчими та конституційними правами і свободами на гармонійне здорове та щасливе життя, а завдання держави полягає в забезпеченні найефективнішої реалізації наведених цінностей і за цих умов вирішення нагальних завдань з виховання здорового покоління, від чого значною мірою залежить подальший розвиток країни та її майбутнє.

Незважаючи на існуючі закони, постанови та відповідні пункти конституції України, здоров’я українців та його фізичний потенціал продовжує неухильно погіршуватись. Причому, реальна ситуація зі станом здоров’я в нашій країні значно гірша ніж в переважній більшості країн Європи. Особливо прикро, що це в значній мірі стосується людей працездатного віку від 15 до 60 років у яких не лише суттєво погіршується стан здоров’я, але й поступово скорочується тривалість життя.

Зокрема, середня тривалості життя українців становить 67,5 років (у чоловіків – 61,7 у жінок – 73,4), а тривалість здорового життя в середньому 55 років, для прорівняння в економічно розвинутих та соціально благополучних країнах Європи середня тривалість життя вища на 11,7 роки, а середня тривалість здорового життя на 12,4 роки. За даними М. Булатової Україна відноситься до п’ятої групи країн Європи – Е – куди входять країни з високою дитячою смертністю і дуже високою передчасною смертністю серед дорослого населення, причому в ній Україна займає одну з найгірших позицій.

У наш час проблема загрози здоров’ю населення розглядається світовою спільнотою як сьома додаткова до шести раніше відзначених загроз планетарного масштабу: загроза світової війни; екологічні катаклізми; контрасти в економічно рівних країнах світу; демографічна загроза; нестача ресурсів; наслідки науково-технічної революції. Біологи запевняють, що через зміни в природному навколишньому середовищі за останні роки повністю зникли деякі види флори і фауни, а у найближчі 25 – 30 років зникне приблизно 20% всіх живих видів. Саме тому вчені вкрай стурбовані ситуацією, що склалась в світі, та порушують у своїх дослідженнях питання – чи становить людина виняток з цієї закономірності.

У 1977 році на ХІІІ сесії Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) ініціювала міжнародну компанію під назвою «Здоров’я для всіх», та поставила завдання перед урядами усіх країн та їх громадянами до 2000 року досягнути такого рівня здоров’я, який забезпечить їм максимально ефективний та продуктивний спосіб життя у різних сферах людської діяльності. У 1978 році була проголошена відповідна Декларація (справедливість, рівність, поінформованість, подолання національних кордонів). У 2000 році ВООЗ проголосила глобальну стратегію «Здоров’я для всіх», яка містила 10 положень, 6 принципів, 38 завдань, спрямованих на попередження загрози здоров’ю.

Однак, незважаючи на значну увагу зі сторонни ВООЗ до проблеми здоров’я, питання про його покращення та збереження залишається відкритим та вкрай актуальним, як у всесвітньому масштабі так і у нашій державі .

Однією з основних причин цього факту в Україні науковці вбачають у тому, що практично всі кошти, що виділяються на розвиток сфери охорони здоров’я поглинає індустрія хвороб, виявлення та боротьба з ними. У цьому контексті постає слушне питання, а чому б не спрямувати більше уваги та капіталовкладень у бік здоров’я. Тим паче, що саме цим шляхом йдуть багато високо розвинутих країн світу в яких справи із рівнем здоров’я є значно кращими, ніж в Україні.

Наведені факти вимагають негайного посилення впливу на покращення стану здоров’я молодого покоління всіх без винятку державних установ, інститутів та відомств. За безпосередньої активної участі сім’ї, педагогів, медиків та самої молоді. Збереження та зміцнення здоров’я підростаючого покоління, має стати пріоритетним напрямком, від якого в значній мірі буде залежати подальший розвиток нашого суспільства та його національна безпека, адже саме здорова молодь є вкрай необхідним фізичним, інтелектуальним, кадровим та захисним потенціалом нашої держави.

Ураховуючи окреслені проблеми, абсолютно не виникає ніяких сумнівів у тому, що перехід вищої школи на якісно новий рівень освіти з властивим йому значним об’ємом та інтенсивністю знань, збільшенням об’єму інноваційних технологій, комп’ютеризацією навчального процесу вимагає негайного покращення стану здоров’я студентської молоді. Лише достатній запас здоров’я та високий рівень фізичної та розумової працездатності є тим надійним фундаментом, на базі якого студент може успішно оволодівати величезним комплексом професійних знань, умінь та навичок під час навчання у вищому медичному навчальному закладі та який буде вкрай необхідним під час майбутньої професійної діяльності.

Покращити ситуацію, що склалася зі станом здоров’я можливо за допомогою цілого комплексу цілеспрямованих заходів, зокрема: формування у студентів культури здоров’я та фізичної культури, привчання їх до дотримання норм і правил здорового способу життя, покращення процесу фізичного виховання у ВНЗ, оволодіння студентами здоров’язберігаючою компетентністью. Про актуальність цього напрямку свідчить численні дослідження науковців.

Виходячи з важливості окреслених завдань вважаємо за доцільне подати дефінітивний аналіз таких понять, як: здоров’я, здоровий спосіб життя, здоров’язберігаюча компетентність, фізичне виховання та фізична культура.

Поняття здоров’я.

Ми часто говоримо про здоров’я, про резерви організму, про імунітет, але навіть у медичній літературі цим поняттям немає точного визначення. Важко говорити ні про що. Тому давайте все ж таки спробуємо визначити поняття «Здоров’я». Перш за все з’ясуємо, який організм ми вважатимемо за здоровий і що ми вважатимемо за захворювання.

Як відомо, організм складається з клітин, рис. 1. Усі органи й тканини організму складаються з клітин. Усі функції в організмі – скорочення і розслаблення м’язів, виділення слини, переварювання їжі, біохімічні перетворення, а також імунітет забезпечують спеціальні клітини. Навіть кістковий скелет і зуби складаються з клітин. Для кожної функції організму існує свій тип клітини.

Рис.1 – Схема будови клітини

Основні частини будь-якої клітини – цитоплазма і ядро. В ядрі розташовані ниткоподібні утворення – хромосоми. В ядрі клітки тіла Людини

(окрім статевих клітин) міститься по 46 хромосом. Хромосоми є носіями

спадкових завдатків організму, що передаються від батьків нащадкам. Клітина вкрита мембраною, що складається з декількох шарів молекул і забезпечує виборчу проникність речовин. У цитоплазмі, напіврідкому внутрішньому середовищі клітини, розташовані найдрібніші структури – органоїди. До органоїдів клітки відносяться: ендоплазматична сітка, рібосоми, мітохондрії, лізосоми, комплекс Гольджі, клітинний центр, мембрана. Органоїди, подібно до органів тіла, виконують певні функції, забезпечуючи життєдіяльність клітини (посилання на рисунках виконані російською мовою). В органоїді, званому рібосомою, утворюються білки, в мітохондріях утворюються речовини, які служать джерелом енергії. До складу кліток входять різні хімічні сполуки, рис. 2. Одні з них – неорганічні – зустрічаються в «живій ¹» і в «неживій» природі. Проте для клітин найбільш характерні органічні сполуки, молекули яких мають дуже складну будову.

Рис.2 – Хімічний склад клітин: сполуки – білки, жири і вуглеводи; вода; солі й

хімічні елементи.

Однофункціональні клітини утворюють чотири основних типи тканин:

нервові тканини (нервные ткани); м’язеві тканини (мышечные ткани); сполучні тканини (соединительные ткани) та епітеліальні тканини (эпителиальные ткани). Головні хімічні елементи в складі клітини це азот, вуглець (углерод), водень (водород), кисень (кислород) й сірка (сера).

В свою чергу чотири типи тканин мають свою ієрархію побудови кожна, рис. 3. Певні групи тканин утворюють органи: нирки, печінку, селезінку, кістковий мозок, нервову систему і так далі, рис. 4.

Клітин в організмі Людини так багато, що важко собі уявити.

¹ Жива речовина, сукупність живих організмів біосфери, чисельно виражена в елементарному хімічному складі, масі й енергії. Поняття введене В.І. Вернадським у його вченні про біосферу й роль живих організмів у круговороті речовин і енергії в природі. Доступ до статті: www.K&M.ru.

Якщо поділити середній об’єм тіла людини на середній об’єм однієї

клітин з урахуванням середньої щільності, то вийде цифра з двадцятьма нулями≈ 10²⁰.

Клітина може бути живою або пошкодженою (загиблою).

Рис. 3 – Ієрархія чотирьох головних форм тканин організму

Якщо в організмі немає пошкоджених кліток, то можна вважати, що організм абсолютно здоровий. Але таке буває тільки теоретично.

В організмі щомиті гинуть мільйони клітин. Замість них народжуються нові. Співвідношення між живими й пошкодженими клітинамиі відображає рівень здоров’я людини на даний момент часу.

Рис.4 – Ієрархія побудови систем організму з клітин

Абсолютно очевидно, що це поняття не характеризує здатність організму витримувати навантаження. Оскільки надмірне навантаження, як ми побачимо пізніше, призводить до збільшення ушкоджених клітин, то співвідношення живих і пошкоджених клітин в умовах навантаження є об’єктивним критерієм здоров’я як окремого органу, ділянки тіла, так і організму Людини в цілому. Якась кількість пошкоджених клітин у організмі є завжди. Можна сказати, що є допустима норма загиблих клітин. Проте, за певних умов, коли кількість загиблих клітин в підсистемі організму Людини починає неухильно збільшуватися і перевищує норму – це і є захворювання. Залежно від типу тканини й причин, що викликали накопичення пошкоджених клітин, захворювання має відповідну назву й класифікацію по підсистемам.

Організм не може допустити накопичення пошкоджених клітин і приймає відповідні заходи у вигляді відповідних явищ: набряки, запалення, підвищення температури тощо. Прояв захворювання починається тоді, коли починається реакція організму. Вона залежить від швидкості накопичення пошкоджених клітин і типу тканини. Як правило, ця реакція виявляється набряком і запаленням, що є появом захворювання.

Проблемами здоров’я людини займалися багато науковців стародавнього світу, та ціла низка сучасниих вітчизняних та іноземних дослідників.

У наш час нараховується близько 300 визначень поняття «здоров’я». Слід зазначити, що цей феномен привернув увагу багатьох дослідників з різних галузей наук. Визначення поняття здоров’я є актуальною проблемою науковців, воно має багато аспектів і обумовлене багатьма чинниками, тому вимагає для свого розв’язання комплексного підходу. Пояснити сутність здоров’я складніше, ніж сутність хвороби. Саме тому однозначного, прийнятного для всіх визначення поняття здоров’я поки що не існує.

Найбільш поширеним та відомим є визначення стану здоров’я, сформульованого фахівцями Всесвітньої організації охорони здоров’я (1948р.), які вважають, що здоров’я – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів.

Доповнюючи традиційне визначення ВООЗ І. Брехман зауважує, що в сучасному суспільстві здоров’я повинно розглядатися не як відсутність хвороби, а як збереження і підтримання здоров’я, яке досягається за рахунок потенційних можливостей людини.

Нова концепція терміну здоров’я розроблена робочою групою ВООЗ дещо по іншому трактує цей феномен: «Здоров’я – це ступінь здатності індивіда чи групи, з одного боку, реалізувати свої прагнення і задовольняти потреби, а з другого, змінювати середовище чи кооперуватися з ним. Тому здоров’я розглядається як ресурс, а не мета життя».

Проте дискусія між науковцями щодо остаточного та загальноприйнятого визначення феномену здоров’я ще не закінчена. Ця задача ускладнюється ще й тим, що здоров’я на думку науковців слід розглядати як гармонійну цілісність його складових, а саме: фізичного (біологічного), психічного, психологічного, соціального та духовного здоров’я. Отож розглянемо детальніше ці складові.

Біологічне здоров’я(фізичне здоров’я) людини ґрунтується на фізичних зусиллях, опору до холоду та спеки, голоду та мікробів. Механізми їх були закладені задовго до виникнення вищих психічних функцій.

О. Шукатка фізичне здоров’я визначає як «стан морфо-фізіологічної структури тіла та функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму. Цей вид здоров’я становить собою інтегральний стан організму людини, що об’єднується в систему його структурних компонентів, починаючи від внутрішньоклітинних утворень, тканин і закінчуючи інтегральними факторами цілісності організму».

Важливими показниками та необхідними компонентами фізичного здоров’я людини є: фізичний розвиток, фізична підготовленість, рухова активність, фізична працездатність та фізична форма, які в найбільшій мірі слід розвивати на заняттях з фізичного виховання, військової підготовки, секційних заняттях з різних видів спорту, самостійних заняттях фізичною культурою та спортом, під час активного проведення відпочинку та дозвілля.

Отож, можна констатувати що фізичне (біологічне) здоров’я є тією базою на основі якої можна успішно побудувати психічне, соціальне та духовне здоров’я, які також в міру свого розвитку будуть позитивно впливати на нього. Проте лише гармонійне поєднання та розвиток усіх форм здоров’я забезпечить необхідний результат, тобто досягнення максимально можливого, для тієї чи іншої людини рівня здоров’я.

Соціальне здоров’я, з точки зору експертів ВООЗ – це степінь задоволеності людини своїм матеріальним становищем та соціальним статусом у суспільстві, яка в значній мірі залежить від економічних чинників у державі, безпеки життєдіяльності та взаємостосунків людини в соціум.

Достатньо повно сутність соціальної цінності здоров’я сформулювали В. Канеп: «Здоров’я – це не тільки одна з необхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до всього, що відбувається. Здоров’я – це також важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу».

Здоров’я з (соціальної точки зору) – «це фізична, соціальна, психологічна, духовна гармонія людини, дружні, спокійні стосунки з іншими людьми, з природою, з самим собою».

Здоров’я є своєрідним відображенням соціально-економічного, культурного, екологічного, демографічного, санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

Психічне здоров’я – «це стан душевного благополуччя, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів, що забезпечує адекватну умовам дійсності регуляцію поведінки і діяльності».

Психічне здоров’я тісно пов’язане із сферою розуму, інтелекту та емоціями людини. М. Амосова говорив, що: «неправильна поведінка людей є найбільш частою причиною їх хвороб, ніж зовнішні впливи чи слабкість людської природи».

Визначаючи психічну сторону здоров’я, Н. Лакосіна та І. Ушаков наголошують, що для нього найбільш типовими є: «структурна і функціональна збереженість систем і органів людини; індивідуально високе пристосування організму то типового для нього фізичного та соціального середовища і, нарешті збереження звичного самопочуття, яке є найбільш тонким барометром душевного і соціального благополуччя».

Як слушно зазначив В. Грушко поняття психічне здоров’я крім медичних і психологічних критеріїв відображає також суспільні та групові норми і цінності, що регламентують духовне життя людини.

Духовне здоровя – це стан свідомості психіки людини, узгоджений з вимогами законів природи, суспільства, мислення; сутність свого буття і призначення в світі. Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле покладенні та творчій діяльності.

Висхідним моментом формування змісту духовності є знання. Духовність людини – це її світобачення, розуміння світу, тих процесів і закономірностей, що розглядаються в ньому. У кожної людини своя духовність, світобачення. Здорова світоглядність людей формує соціальний і фізичний добробут.

Духовність людини не є відірваною від практичної діяльності, а тісно з нею пов’язана. Як людина розуміє світ, які в неї знання, вміння, навички, які в неї сформовані переконання, таким чином вона буде поступати, діяти, такою буде її життєдіяльність. Звичайно, буває що люди поступають і всупереч своїм преконанням. У цьому разі розвивається внутрішній конфлікт особистості, вона не задоволена собою, шукає можливості виправити ситуацію.

Соціальні, психічні (емоційно-інтелектуальні) та духовні аспекти здоров’я людини є вищим проявом його цілісності. Та в залежності від певних умов життя та діяльності, вони можуть бути стимулом, або перешкодою в розвитку фізичних аспектів здоров’я. Водночас, оцінюючи фізичні аспекти здоров’я людини, ми опосередковано маємо змогу оцінити соціальні, психічні та духовні аспекти її здоров’я.

Всесвітньо відомий кардіохірург М. Амосов в своїй книзі Енциклопедія Амосова дає своє бачення даного поняття (з медичної точки зору): «здоров’я людини – це сума резервних потужностей основних функціональних систем. У свою чергу, ці резервні потужності слід виразити через «коефіцієнт резерву», як максимальну кількість функцій співвіднесену до її нормального рівня спокою». Таким чином, науковець, на відміну від традиційно прийнятого в медицині розгляду здоров’я лише як якісного поняття меж норми (нормальна температура тіла, нормальна електрокардіограма, нормальний вміст цукру в крові тощо), відстоював кількісну оцінку рівня здоров’я.

Власне бачення окресленому феномену (з медичної точки зору) дає І. Мисула, а саме здоров’я – «це цілісний динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного і регуляторного забезпечення функцій, характеризується стійкістю дії до патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою здійснення біологічних і соціальних функцій».

У свою чергу С. Лебедченко зазначає: «Здоров’я – це такий стан організму людини, коли функції всіх його органів і систем зрівноважені із внутрішнім середовищем та відсутні будь які хворобливі зміни…». У поняття здоров’я, як зазначає дослідниця, слід вкладати не лише якісні, але й кількісні ознаки, адже існує поняття про ступінь здоров’я. Поняття здоров’я включає в себе і соціальну повноцінність людини.

Як доречно зазначив Г. Апанасенко, здоров’я – це своєрідна гармонія, внутрішньо системний порядок, який забезпечує оптимальний рівень енергетичного потенціалу, що дозволяє добре себе відчувати й на високому рівні виконувати біологічні і соціальні функції.

На думку Н. Башавець, «здоров’я – це власна цінність людини, що виявляється через стійкий фізичний, соціальний, психологічний, духовний стан і дає змогу повноцінно виявляти себе в будь-якому виді діяльності (навчальному, професійному, спортивному, побутовому тощо)».

В. Вовк феномен здоров’я розглядає як домінуючий фактор в успішному засвоєнні обраної спеціальності, адже лише здорова людина має практичну можливість успішно навчатись та працювати, бути стійкою та витривалою до фізичних, психічних та емоційних навантажень та стресових ситуацій, мати високу працездатність та психічну стійкість.

Г. Соловьев надає визначення здоров’я стосовно студентської молоді: «здоров’я – це такий психофізичний та духовний стан студентів, котрий забезпечує їм досить високий рівень інтелектуальної і фізичної працездатності, а також адаптацію до постійно змінюваних умов навколишнього навчального і соціального середовища».

Слушними є висловлювання науковців стосовно рівня здоров’я людини зокрема М. Амосов, стверджував, що лише вимірявши резерви всіх систем в організмі, ми отримаємо точний результат. Проте, як стверджує Г. Апанасенко для цього необхідні складні та дорогі дослідження, а озброївшись знаннями основних закономірностей про рівень здоров’я можна це зробити з мінімальними затратами часу, зусиль та коштів. Науковець переконаний у тому, що рівень здоров’я прямо залежить від аеробних можливостей організму, що свідчить про потужність мітохондрій.

У напрямі збереження здоров’я відомі науковці висловлюють своє бачення цієї проблеми. Зокрема, М. Амосов стверджував: «Не слід сподіватись на медицину. Вона непогано лікує чимало хвороб, але не може зробити людину здоровою. Поки вона навіть не може навчити людину, як стати здоровою. Більше того: бійтесь потрапити в полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати слабості людини та могутність своєї науки…». Як доповнення цієї думки зазначає Г. Апанасенко, що: «МОЗ ніколи не займатиметься практично здоровими людьми. Лікарям вони не цікаві». Науковець має надію, що в Україні найближчим часом буде створений окремий виконавчий орган, який опікуватиметься спортом та здоров’ям людей.

Корисним є практичний досвід високо розвинутих країн у напрямі покращення здоров’я своїх громадян. Так, у національній програмі «Здоров’я народу» що функціонує в Сполучених Штатах Америки основна увага з акцентована на трьох домінуючих підходах для поліпшення рівня здоров’я населення, а саме: 1) health promotion (заохочення, підтримка, сприяння розвитку здоров’я); 2) health protection (захист, охорона здоров’я); 3) preventive services (профілактичні медичні служби.

Було б добре запозичити передовий світовий досвід країн світу, в яких справи із здоров’ям населення є набагато кращими.

У світоглядні орієнтири молоді необхідно закладати основи збереження здоров’я, щоб вона з повагою відносилась до себе та цінувала своє здоров’я як найвищу цінність, розуміла сутність здоров’я, як гармонію фізичного, психічного, психологічного, духовного та соціального її складових, та з усією відповідальністю та турботою ставилась до нього. Адже, у молодої людини завжди є свобода вибору своїх дій, вчинків та способу життя і дуже важливо, щоб цей вибір був правильним, а саме спрямованим на збереження здоров’я, дотримання основ здорового способу життя, формування культури здоров’я та оволодіння здоров’язберігаючою компетентністью, що потребує уточнення змісту цих понять.

Проте для досягнення відмінного здоров’я студентам-медикам необхідне глибоке усвідомлення його значимості та важливості, що передбачає практичне ведення здорового способу життя. Адже дослідження ВООЗ засвідчили, що здоров’я людини залежить:

– на 50 % – від способу життя, умов життя та праці;

– на 20 % – від спадкових чинників та біологічних факторів (вік, стать, конституція тіла);

– на 20% – від стану навколишнього середовища;

– на 10 % – від рівня охорони здоров’я (див. рис. 5).

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\faktory-zdorovja2.jpg$

Рис. 5 Складові здоровя людини.

За визначенням ВООЗ, спосіб життя – «спосіб існування, заснований на взаємодії між умовами життя і конкретними моделями поведінки особистості».

«Спосіб життя» з філософської точки зору поняття яке включає в себе задоволення матеріальних та культурних потреб, проведення вільного часу, участь у житті суспільства та політиці, працю, побут, різноманітні форми використання вільного часу. У свою чергу, здоровий спосіб життя спрямований на збереження та покращення здоров’я людини.

Один із найважливіших елементів загальної культури людини взагалі та майбутнього медичного працівника, зокрема, на нашу думку, є культура здоров’я.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, сучасна соціально-економічна ситуація в Україні, глобальна економічна криза з чітко окреслиними тенденціями до погіршення стану здоров’я людей всіх вікових категорій, а особливо школярів та студентів з однієї сторони, та гуманізація суспільства, з іншої ініціювали розгляд особистості як вищої цінності і активізували розвиток її соціокультурного, морального, інтелектуального та

фізичного потенціалу. Це у свою чергу обумовлює модернізацію освіти в цілому та вищої освіти зокрема.

Процес організаційно-структурних та змістових перетворень у вищій школі привів у рух її гуманістичні та культуротворні функції, реалізація яких знаходить відображення в розвитку особистості майбутнього фахівця. Суттєва роль у цьому розвитку належить процесу формування культури здоров’я студента, яка виступає складовою його загальної та професійної культури, і яка є важливою якісною характеристикою особистісного розвитку, засобом і мірою реалізації її сутнісних здібностей.

Останнім часом до терміна «культура здоров’я» привернуто увагу фахівців різногопрофілю, зокрема педагогів, психологів, медиків, фахівців з фізичної культури та спорту.

Термін «культура здоров’я» був уведений 80-х роках ХХ століття філософом В. Клімовою, проте саме значення цього поняття не було розкрито.

Культура здоров’я – це важливий складовий компонент загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров’я. Культурна людина є не тільки «споживачем» свого здоров’я, але й його «виробником». Високий рівень культури здоров’я людини передбачає її гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми.

Елементом культури здоров’я є уважне і правильне ставлення людини до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і самовдосконалення своєї особистості.

Культура здоров’я – це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної орієнтації. Рівень культури здоров’я визначається знанням резервних можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням правильно використовувати їх.

Для студентів медичних навчальних закладів значимість культури здоров’я, здорового способу життя, спортивного стилю життя, гармонійного розвитку фізичних якостей значно зростає у зв’язку із особливостями навчальної діяльності та специфікою майбутньої професії лікаря.

Але для повного розуміння важливості поняття культури здоров’я для медичного працівника, слід визначити його компоненти, які відіграють суттєву роль в професійній діяльності.

Враховуючи різноплановість та об’ємність феномену культури здоров’я в науковій літературі є різні підходи до його визначення. Зокрема О. Ахвердова та В. Магін стверджують, що: «феномен культури здоров’я слід розглядати як інтегративну особистісну освіту, яка є вираженням гармонійності багатства і цілісності особистості, універсальності її зв’язків з оточуючим світом і людьми, також здібності до творчої та активної життєдіяльності» .

На думку О. Микитюк, «здоров’я і формування культури здоров’я студентської молоді – якісна передумова майбутньої самореалізації молодих людей, їх активного довголіття, здатності до створення сім’ї, до складної навчальної і професійної праці, суспільно-політичної і творчої активності».

Достатньо вичерпне визначення поняття культури здоров’я надав
С. Свириденко: «культура здоров’я – це історично визначений рівень розвитку вмінь і навичок, що сприяють збереженню, зміцненню та відновленню здоров’я людини, реалізації з цією метою внутрішніх резервів організму. Культура здоров’я відбивається у специфічних формах і способах життєдіяльності особистості, орієнтованих на формування як індивідуального, так і суспільного здоров’я».

Отже, як свідчить дефінітивний аналіз більшість науковців схиляються до думки про те, що культура здоров’я – це вкрай важлива складова загальної культури людини, що є однією із найактуальніших проблем сьогодення особливо для студентів ВНЗ, адже розвиток та зростання молодої людини можливий лише у здоровому суспільстві та з умовою дотримання здорового способу життя.

На Міжнародній конференції з охорони здоров’я, яка проходила в
Алма – Аті у 1978 році, поняття «здоровий спосіб життя» було визначено, як: «…все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню людиною всіх своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя – праці, відпочинку, побуту».

Здоровий спосіб життя являє собою феномен, який співвідноситься з різними аспектами життя людини:

· філософськими ідеалами – уявлення про гідний для звання людини спосіб життя;

· соціальними потребами та можливостями суспільства на кожному конкретному етапі його розвитку та становлення;

· медичними критеріями оцінки фізичного, психічного та морального здоров’я.

У сучасному розумінні здоровий спосіб життя – це поведінка людей, яка формується на основі науково-обгрунтованих валеологічних і санітарно-гігієнічних рекомендацій, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я, забезпечення високого рівня життєдіяльності, подовження тривалості та якості активного життя. На думку дослідника ЗСЖ полягає у гармонії та рівновазі у відносинах «людина – соціальне оточення, людина природне середовище».

Н. Соловьева зазначє, що здоровий спосіб життя людини – це своєрідна модель її життєдіяльності, пов’язана з уявленням про особистісну та соціальну цінність здоров’я, а також засоби, форми та способи його заощадження.

З позиції акмеології В. Максимова визначає здоровий спосіб життя, як «гнучкий індивідуальний спосіб успішної життєдіяльності відповідно до рівнів біологічного і соціального розвитку людини, що змінюються, на основі пріоритету ціннісно-смислової установки на здоров’я і з метою соціальної адаптації та творчої самореалізації особистості».

Д. Воронін здоровий спосіб життя розглядає: «як сукупність форм і способів повсякденної життєдіяльності, що зміцнюють адаптивні можливості організму, сприяють повноцінному виконанню навчальних і професійних завдань, соціальних і біологічних функцій у процесі повсякденної життєдіяльності.

Здоровий спосіб життя студента – це поняття, що включає в себе цілу низку важливих проблем, а саме: навколишнього середовища та екології, режимів навчання та роботи, фізичної активності, відпочинку та дозвілля, раціонального та збалансованого харчування, фізичного розвитку та підготовленості, міжособистісних відносин, уміння контролювати емоції та долати стресові ситуації, матеріального становища, умов навчання та проживання, медичного контролю та самоконтролю, дотримання правил гігієни у різних сферах життєдіяльності, культуру сексуальних відносин. Оскільки проблеми здорового способу життя студентів зачіпають найрізноманітніші галузі життя людини, що відносяться до компетенції різних науки, то і підхід до їх вирішення повинен бути інтегративним.

Значною загрозою здоров’ю студентів та протилежною стороною здоровому способу життя є шкідливі звички, або так званий, нездоровий спосіб життя, що включає надмірне споживання алкоголю, тютюнопаління, вживання наркотичних препаратів, невиправдане вживання фармацевтичних препаратів, переїдання та малорухливий спосіб життя. Ці загрозливі явища сучасного суспільства негативно впливають на здоров’я молоді та перешкоджають активному її розвитку в усіх сферах життєдіяльності.

Вкрай гостро постає ця проблема і перед студентами медичних ВНЗ, адже вони повинні бути позитивним прикладом у веденні здорового способу життя, що на практиці не відбувається. Саме тому позитивно вирішена проблема здорового способу життя, на думку цих же науковців, відіграє важливу роль у збереженні та зміцненні здоров’я, що в свою чергу позитивно відіб’ється на учбовій та подальшій професійній діяльності студентів-медиків, а навчання майбутніх лікарів ефективним підходам до формування здорового способу життя є надзвичайно актуальним напрямком, як для зміцнення власного здоров’я, так і для застосування придбаних знань у майбутній професійній діяльності.

Задля покращення ситуації що склалася Б. Зисманов у своєму дослідженні відстоював створення відповідних педагогічних умов у ВНЗ, які сприяли би максимальному індивідуальному саморозвитку та самореалізації кожного студента в напрямі формування здорового способу життя. У свою чергу М. Зубалій зазначав, що важливим фактором, що може допомогти молоді не стати на хибний здоров’яруйнівний шлях є утворення так званого внутрішнього культурного стрижня особистості, який сприятиме формуванню високоморальних цінностей особистості, усвідомленої потреби у навчальній, трудовій, фізкультурно-спортивній та оздоровчій діяльності, оптимального співвідношення режимів навчання, праці та відпочинку, грамотне та систематичне використання у своїй життєдіяльності засобів фізичної культури та спорту.

Період навчання у вищому навчальному закладі є абсолютно достатнім для формування у студентів стійкої мотивації та потреби до ведення здорового життя.

Здоровий спосіб життя студента-медика – це оптимальне та раціональне поєднання способів і форм його життєдіяльності, які спрямовані на постійне збереження та зміцнення власного здоров’я, домінуючими компонентами якого є раціональне здорове харчування, безпечні, якісні для здоров’я умови навчання, побуту та дозвілля, достатня рухова активність, безпечне сексуальне життя, дотримання правил гігієни, загартування, відсутність шкідливих звичок, (володіння необхідною сумою знань умінь та навичок зі збереження та зміцнення власного здоров’я й глибокого усвідомлення студентом важливості практичних дій у цьому напрямі.

Отже, установка та прагнення до покращення здорового способу життя є одним із важливих факторів у формуванні, зміцненні та збереженні здоров’я студента-медика, адже навчальна діяльність їх проходить в напруженому, динамічному інформаційно-енергетичному середовищі. Проте для дотримання та практичного ведення студентами здорового способу життя важливо сформувати у них здоров’язберігаючу компетентність. Адже підготовка фахівців із достатнім рівнем здоров’язберігаючої компетентності є необхідною умовою для забезпечення держави здоровим та працездатним трудовим потенціалом.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\clip_image001.gif$

Рис. 6 Складові компоненти здорового способу життя

Підвищений інтерес за останні десятиріччя до проблем здоров’язбереження та здоров’язберігаючої компетентності населення відмічається в дослідженнях науковців різних країн світу.

Проте, для кращого розуміння сутності дефініції «здоров’язберігаюча компетентність» вважаємо за доцільне дати визначення поняттям «здоров’язбереження» та «компетентність».

Вказуючи на реалізацію здоров’язбереження в професії фахівця будь-якого фаху, зазначають на важливості володіння ним відповідним арсеналом засобів по збереженню, відновленню та розвитку власного здоров’я та твердому переконанні у доцільності їх застосування.

Підготовку сучасного медичного працівника до здоров’язбереження необхідно розглядати як важливу складову його готовності до складної та відповідальної професійної діяльності. Проте лише стійка та усвідомлена мотивація спрямована на здоров’язбереження може сприяти успішному навчанню, продуктивній праці, гармонійному розвитку особистості, максимальній реалізації та самовдосконаленню. Значні потенційні можливості з формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх фахівців закладені в освітньо-виховному процесі з ВНЗ.

Як зазначає Ю. Палічук: «Здоров’язбереження в освітньому просторі ВНЗ являє собою процес збереження і зміцнення здоров’я, спрямований на перетворення інтелектуальної та емоційної сфер особистості студента, підвищення ціннісного ставлення до власного здоров’я і здоров’я інших людей на основі усвідомлення студентом особистої відповідальності за нього». Проте без достатнього рівня компетентності студентів у питаннях здоров’язбереження покращити існуючий стан здоров’я студентської молоді практично неможливо. Тому звернемось до визначення поняття «компетентність». Адже цей термін по відношенню до характеристики професійної підготовки, використовується відносно недавно.

Слово «компетентність» (від лат. competens – належний, відповідний) трактується як сума знань і вмінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: використання інформації та досвіду з певної галузі знань; повноважність, повноправність у розв’язанні певного завдання; поінформованість, обізнаність, авторитетність.

Компетентність – це специфічна здатність, яка дає змогу ефективно розв’язувати проблеми, що виникають у реальних життєвих ситуаціях. У людини повинні бути певні знання – інструменти, особливі способи мислення й життєві навички. Вищі рівні компетентності передбачають ініціативу, організаторські здібності, здатність оцінювати наслідки своїх дій. Проте особливість компетенції полягає в тому, що значних успіхів у будь-якій сфері діяльності можна досягнути лише за наявності сильної зацікавленості людини.

Сучасний словник іншомовних слів тлумачить термін «компетентність», як «авторитетність, обізнаність, поінформованість. Компетенція (лат. «competentia», від «compete» – взаємно прагну, відповідаю, підходжу) – коло повноважень будь-якої організації, установи або особи; коло питань, в яких дана особа має певні повноваження, знання, досвід».

І. Єрмаков відстоював такий зміст поняття «компетентності» де провідним фактором є максимальне використання набутих знань у практичній діяльності та реалізація творчого потенціалу особистості.

Оскільки сучасна педагогічна практика розмежовує поняття «компетентності» та «компетенції» тому надамо визначення другому терміну.

Здоров’язберігаюча компетентність – це сукупність знань, умінь, навичок, практичної діяльності щодо питань культури здоров’я та здорового способу життя, вкрай важливих для ефективної здоров’язберігаючої діяльності.

Як стверджує О. Шукатка, здоров’язберігаюча компетентність «результат політики держави, що формує у своїх громадян духовну потребу ставитися до свого здоров’я як до основної цінності, що забезпечує повне біосоціальне функціонування, фізичну та інтелектуальну працездатність, адаптацію до природних впливів та мінливості зовнішнього середовища».

На думку С. Білик, основними властивостями здоров’язбережувальної компетентності, як вирішальної в житті кожної людини є:

поліфункціональність: компетентність, яка сприяє вирішенню проблем як окремо взятого індивіда, так і всього суспільства;

надпредметність і міждисциплінарність: інформація про здоров’я є в усіх ланках освіти;

багатовимірність: зумовлена сутністю здоров’я людини як багатомірного і цілісного феномену;

забезпечення широкої сфери розвитку особистості: вивчення і практичне застосування способів збереження здоров’я людиною в процесі життєдіяльності.

Формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх фахівців є невід’ємною складовою частиною їх професійної компетентності.

Важливим завданням навчально-виховного процесу ВНЗ та всього професорсько-викладацького складу є прагнення до формування здоров’язберігаючої компетентності майбутнього фахівця, що передбачає відповідну організацію навчально-пізнавальної діяльності та фізичної активності у напрямі здорового способу життя та здоров’язбереження.

Важливість підвищення культури здоровязбереження для уникнення кризових явищ із здоровям населення України.

Аналіз практичної сфери свідчить, що нині бракує реалізації нагальних завдань у повному обсязі. Особливо ця проблема стосується здоров’язбереження майбутніх фахівців, які більшість свого часу проводять у вищих навчальних закладах, проживають переважно в гуртожитку, перебуваючи далеко від опіки батьків, змушені самостійно турбуватися про своє здоров’я, однак насправді не готові до цього та не зорієнтовані належним чином. Низький рівень усвідомлення молоддю потреби піклуватися про своє здоров’я, можна пояснити не лише малозабезпеченістю сім’ї, а й безвідповідальним ставленням до власного здоров’я (неповноцінне харчування, неякісне лікування, нехтування оздоровленням під час канікул, заняттями спортом). Усе це позначається на низькому рівні сформованості культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців.

Окреслену тенденцію до збільшення розриву в стані здоров’я між соціально-економічними групами населення фіксують майже в усіх країнах. Це пов’язане з тим, що люди розподілені на групи: які спроможні “платити за своє здоров’я” і ті, хто не в змозі.

З юридичного погляду ситуація, яка склалася в Україні щодо збереження здоров’я населення, є однією з найактуальніших і найгостріших: “не всі громадяни мають можливість отримувати безкоштовну медичну допомогу, яку їм гарантує Конституція України, саме за нестачі власних коштів, оскільки потрібно оплачувати все: ліки, матеріали, госпіталізацію”. З огляду на це, для держави й суспільства економічно вигідніше не лікувати хворе населення, а докладати максимум зусиль для його здоров’язбереження, зокрема шляхом створення здоров’язбережувального середовища в навчально-виховному процесі освітніх закладів та забезпечення умов для формування і збереження здоров’я майбутніх фахівців, а отже, і підвищення рівня їхньої культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації.

Науковець С. Горбунова зауважує, що слід керуватися життєвою концепцією виховання здорової людини: єдність розуму, душі й тіла, які є взаємозалежними, хоч і різними сторонами єдиного цілого, де людина, постає складною цілісною істотою, яка синтезує “єдність духу, душі й тіла, і розвиток її можна розглядати відповідно як розгортання її фізичних (тілесних), душевних (психічних) і духовних можливостей”. Це визначення, на нашу думку, дуже близьке до поняття “здоров’я”.

Згідно зі статистикою, стан здоров’я сучасних студентів надзвичайно низький: на 100 обстежених студентів припадає понад 90 випадків порушень у стані здоров’я різного ступеня. Більше ніж 15 % студентів вищих навчальних закладів за станом здоров’я належать до спеціальної медичної групи, а в окремих закладах до 40 %. При цьому щороку показники стану здоров’я молоді погіршуються в середньому на 10-15 %, знижується рівень фізичного та психічного здоров’я абітурієнтів і студентів, зростає кількість захворювань шлунку, серцево-судинної, дихальної, нервової систем, зазнають нівеляції соціально-культурні цінності фізичного виховання; 55-75 % сучасних першокурсників вищих навчальних закладів аномальні за станом здоров’я; “низький та нижчий від середнього рівня фізичний стан має молодь у віці 16-19 років – 61 %, 20-29 років – 67,2 %, 30-39 років – 66 %”. Ці статистичні дані свідчать про загальну тенденцію до зниження рівня здоров’я та фізичної працездатності молодого покоління, зростання емоційної неврівноваженості, що є результатом економічних та екологічних негараздів у державі.

Так, серед обстежених 226 чоловіків 20-29 років 46 % мають низький рівень фізичного здоров’я, нижчий від середнього – 27,4 %, середній рівень – 24,4 %, вищий від середнього – 2,2 %, високий – 0 %. Серед 222 жінок того ж віку 44,6 % мають низький рівень фізичного здоров’я, нижчий від середнього – 23,4 %, середній рівень – 29,7 %, вищий від середнього – 2,3 %, високий – 0 %. Близько 61 % населення України віком 16-19 років має низький рівень фізичного здоров’я; понад 90 % студентів мають відхилення у стані здоров’я, віком 16-19 років, отже, цей показник лише погіршується.

Сьогодні школа одержує “20-25 % хворих дітей, а випускає – 70 % хворих дітей. Вища школа відповідно одержує – 70 %, випускає – 90 %” “кожний третій юнак за станом здоров’я не призивався до лав Збройних сил; 2,5 % новонароджених мали вади розвитку або спадкову патологію”. Безперечно, така критична ситуація потребує негайного перегляду системи фізичного виховання молоді в школах і вищих навчальних закладах та переорієнтування її в бік рекреації, здоров’язбереження й здобуття позитивних емоцій і насолоди від руху.

Негативний стан здоров’я майбутніх фахівців, окрім впливу довкілля, стилю життя, спадковості, дефіциту рухової активності, зумовлений комплексом соціально-педагогічних чинників, а саме: відсутність цілеспрямованої пропаганди і просвіти в галузі здоров’язбереження особистості у вищих навчальних закладах; недоліки методик у сфері навчання та виховання здорового способу життя студентів; брак належної уваги до формування потреб, мотивації й настанов на здоровий спосіб життя; недосконалість критеріїв і показників у галузі оцінювання рівня сформованості здоров’язбереження майбутніх фахівців; низька орієнтованість на розвиток особистісно значущих якостей студентів, їхня недостатня спрямованість щодо підтримання свого здоров’я.

Нині виникає потреба у формуванні концепції виховання здорової людини в освіті, сутність якої полягає у “валеологічному забезпеченні освітнього процесу, проведенні валеопсихологічних досліджень, розробці і впровадженні системи моніторингу психологічного здоров’я” молоді, апробації й упровадженні нових навчальних програм, спецкурсів та валеологічних освітніх технологій.

Науковець В. Вишневський виокремив такі основні етапи впровадження у вищих навчальних закладах комплексної програми “Здоров’я”: аналіз захворюваності майбутніх фахівців; вивчення ступеня їхнього розумового, фізичного та нервово-емоційного перенапруження; з’ясування причин виникнення захворювань та застосування в навчально-виховному процесі профілактичних заходів; оптимізація заходів із покращеного харчування; забезпечення належного рухового режиму, засобів психорегуляції; аналіз ставлення до здоров’я, ціннісних орієнтацій та інтересів.

Дослідники В. Зайцев, Г. Іванова визнають, що для успішної реалізації схарактеризованої програми необхідно оптимізувати лікувально-профілактичні заходи у вищих навчальних закладах за допомогою високопрофесійних кадрів, організувати на належному рівні фізичне виховання студентів, придбати сучасне спортивне обладнання, мотивувати майбутніх фахівців до здоров’язбережувальних заходів.

Крім цього, стан здоров’я студентів безпосередньо пов’язаний із рівнем їхньої освіченості та внутрішньої культури . Так, дослідниця І. Герасимова зауважує, що стрижневим напрямом у вищому навчальному закладі повинно бути цілеспрямоване формування й закріплення усвідомлених, засвоєних на глибоких знаннях і переконаннях мотивацій та потреби в постійній самостійній турботі студентів про своє здоров’я і фізичну підготовленість.

Зосередимо увагу на тому, що держава зацікавлена, з економічного погляду, щоб її майбутні фахівці мали належний рівень сформованості культури здоров’язбереження. Як слушно зауважує В. Бобрицька, за умови низького рівня культури країна одержує матеріальні збитки через те, що “вона повинна виплачувати хворому гроші за листком непрацездатності, відшкодовувати йому лікування тощо, оскільки хворий не виробляє матеріальних цінностей… Не становить сумніву культурологічний бік цієї проблеми, зважаючи на те, що культура відображає ступінь усвідомлення майбутнім фахівцем ставлення до себе, суспільства, природи, ступінь і рівень саморегуляції її сутнісних потенцій. Отже, здоров’я молоді як запорука виробничого й репродуктивного потенціалу суспільства потребує пильної уваги щодо його збереження.

Для того щоб покращити сучасний стан здоров’я молоді, потрібно підвищити рівень культури її здоров’я шляхом спрямованості освіти на такі завдання, як-от: освітнє (навчання основних аспектів культури здоров’я, способів і засобів її реалізації), виховне (виховання особистості, що об’єднує духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість), психофункціональне (створення фундаменту фізичного здоров’я, на якому базується психічне здоров’я. Висловлені міркування допомагають з’ясувати сутність проблеми здоров’язбереження через збереження складників здоров’я: фізичного, психічного, духовного та соціального, що віддзеркалені у світоглядній орієнтації особистості.

Науковець І. Бех убачає потребу в переосмисленні аналізованої проблеми на філософсько-методологічному рівні, “при цьому системотвірною одиницею для рефлексивного гуманітарного аналізу цього рівня має бути категорія “цінність здоров’я”; М. Дутчак стверджує, що збереження здоров’я молоді “залежить від спільних дій відповідних структур державної влади – органів фізичної культури і спорту, освіти і науки, охорони здоров’я, сім’ї і молоді”; А. Ільченко зазначає, що проблему слід розв’язувати через активізацію рухової діяльності молоді, “удосконалення спортивно-оздоровчої роботи в навчальний, позанавчальний і позааудиторний час”; Л. Сущенко окреслює “важливість здоров’язбережувальних технологій як пріоритетного напряму фізичного виховання студентської молоді.

Науковець О. Ошина характеризує окреслену проблему з погляду неготовності студентів вищих навчальних закладів до здорового способу життя, зауважуючи, що ефективність цієї діяльності забезпечується через освітню систему, яка сприяє розвитку в студентів потреби в зміні соціальної та життєвої ролі валеологічних знань і пізнавальних творчих можливостей людини, спрямована на засвоєння нового досвіду способів дій та особистісного сенсу. У працях наголошено на потребі створення в навчальному закладі валеологічно обґрунтованого освітнього середовища, яке формує основні компоненти, що сприяють виробленню в студентів готовності до здорового способу життя, побудованої на внутрішніх і зовнішніх мотивах через їхнє залучення до систематичної спортивно-масової й суспільно значущої діяльності в галузі здорового способу життя та зорієнтованої на перетворення валеологічної ситуації й індивідуальний здоровий спосіб життя.

Отже, науковці аналізують порушену проблему всебічно: в аспекті покращення матеріального, програмного та методичного забезпечення навчально-виховного процесу з фізичного виховання молоді, у руслі пошуку шляхів фізичної активізації молоді та злагодженої роботи структур, відповідальних за здоров’я молоді, у напрямі впровадження здоров’язбережувальних освітніх технологій та формування пріоритету здоров’я серед інших цінностей. На наш погляд, зазначену проблему слід розв’язувати через цілеспрямоване формування культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації молоді під час її навчання у вищому освітньому закладі.

Дослідження науковців С. Присяжнюк зі співавторами, що проведені протягом 2005–2006 навчального року серед першокурсників Національного аграрного університету України, свідчать, що “17,8 % студентів не хвилюються за своє здоров’я або байдуже ставляться до нього, хоча з них 35,1 % належать за станом здоров’я до спеціальної медичної групи, при цьому більшість з них має декілька захворювань”. Такі відомості доводять факт несформованої в молоді мотивації до здоров’язбереження, відсутність знань, умінь та навичок, невикористання елементарних оздоровчих заходів (санаторно-курортне лікування, дієтичне харчування, корекція зору, профілактика втоми та ін.).

Варто зосередити увагу на тому, що медики постійно наголошують на важливості володіння інформацією про те, зберігати здоров’я при різних видах захворювання, своєчасно діагностувати його та проводити профілактику. Прикро, що серед причин, які спонукають студентів турбуватися про своє здоров’я, перше місце посідає саме “погіршення здоров’я” – 24,4 %, друге – “усвідомлення необхідності турбуватися про своє здоров’я” – 17,4 %, а потім інші. При цьому кількість студентів, що усвідомлено переймаються власним оздоровленням за допомогою фізичних вправ, коливається від 38 % до 6 %, інші студенти займаються не систематично або взагалі не займаються.

Сучасне життя, з огляду на ринкові умови, вимагає від студентів дбати про стан свого здоров’я, самостійно займатися фізичними вправами, демонструвати психофізичну готовність до життєдіяльності відповідно до обраної професії та бути конкурентоспроможними.

Отже, у сучасної молоді фактично відсутня світоглядна орієнтація на здоров’язбереження, що становить неабияке занепокоєння, оскільки брак належної мотивації в поведінці породжує суперечність між реальним статусом і способом життя молодої людини, з одного боку, і вимогами життя – з іншого.

Окрім несформованості мотивів, основними недоліками, що заважають збереженню здоров’я населення, є: низький рівень економічного забезпечення та ідеології здоров’я; брак фінансування й реформованість системи охорони здоров’я, що опікується цією проблемою не на належному рівні; недосконалість системи здоров’язбереження в навчальних закладах різного ступеня; некритичність оцінювання особистої ролі в збереженні здоров’я, тому формування культури здоров’я молоді повинно бути головним напрямом її життєдіяльності.

Провідними мотивами, що сприяють формуванню культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації студента, можуть слугувати такі: прагнення бути здоровим і мати здорових нащадків, фізично дужим і гарним, тривалий час працездатним тощо. На нашу думку, сформованість мотивів, що сприяють формуванню культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації молоді, може завдяки свідомій зміні власної поведінки та ставлення до здоров’я може покращити стан її здоров’я в майбутньому.

Проблема формування потреби у здоров’ї булла предметом дослідження значної кількості науковців. Під поняттям потреба вчені розуміли “стан внутрішньої напруги людини, який виникає через відсутність чогось необхідного для її існування й розвитку, зазначений стан є джерелом активності індивіда, що набирає статусу мотиву його діяльності внаслідок зустрічі з предметом потреби”. Саме потреба у здоров’ї спонукає людину до власної здоров’язбережувальної діяльності, оскільки “повноцінно прожити життя і бути корисним для суспільства, за всіх інших рівних умов, більше шансів у здорової людини”, при тому, що потреба є фундаментом усієї психічної діяльності людини, причиною її цілеспрямованої поведінки.

Отже, потреба – стан нужди людини у визначених умовах, яких їй бракує для нормального існування та розвитку, наявність почуття незадоволеності, пов’язаного з дефіцитом того, що потрібно людині.

Ставлення людини до здоров’я виявляється в її діях, вчинках, переживаннях, поглядах стосовно факторів, які впливають на її фізичний і психічний добробут, у формі розумного й нерозумного ставлення; це ставлення виявляється в потребі у здоров’ї, яка є основою самозбереження особистості й засобом реалізації інших життєвих потреб (у матеріальному добробуті, досягненні інших цілей), за ступенем культурного розвитку людини потреба у здоров’ї стає її самостійною цінністю. Саме освіта повинна формувати творчу, високодуховну, висококультурну особу з глибинною, внутрішньою потребою в саморозвитку, самовдосконаленні, перетворенні власного “Я”. Для ефективності освіти необхідно “орієнтуватися на стан здоров’я та розвитку особистості, особливості її психічного складу, характеру та темпераменту, рівень відповідної навченості, загальної і валеологічної культури”.

Дотримання особистістю принципів здоров’язбережувальної діяльності відбувається поетапно через усвідомлення ролі здоров’я у власному житті, переконання в його цінності, оволодіння низкою навичок у навчально-виховному середовищі, наслідування поведінкової стратегії. Сформована потреба у здоров’ї є потужним стимулом до здоров’язбережувальної діяльності.

На початку ХХІ ст. у деяких розвинених країнах, зокрема в Канаді, застосовують ефективний підхід щодо збереження і зміцнення здоров’я населення: формування здорового способу життя, який передбачає застосування цілеспрямованої системи дій. Такий підхід був апробований у місті Києві фахівцями Українського інституту соціальних досліджень упродовж 1998–2002 рр., у межах українсько-канадського проекту “Молодь за здоров’я”, із 2003 року він поширений у масштабах країни. Науковці України та Канади спільно розробили технологію проведення тренінгів із формування здорового способу життя молоді, освітні програми формування здорового способу життя дітей і молоді, стратегію розвитку українського суспільства в цьому напрямі.

Безтурботне ставлення української молоді до свого здоров’я свідчить про те, що лише 6-8 % осіб регулярно самостійно займаються фізичною культурою (якщо не враховувати обов’язкові заняття фізичним вихованням у навчальному закладі), а у країнах центральної Європи, Австралії, Японії від 60 до 80 %, тому й рівень тривалості життя в цих країнах на 15-20 років вищий від нашого і становить 75-80 років, що свідчить про свідоме здоров’язбережувальне ставлення до свого здоров’я як до найвищої цінності. На нашу думку, зазначений факт демонструє світоглядне ставлення різних націй до свого здоров’я, що безпосередньо позначається на стані їхнього здоров’я та впровадженні здоров’язбережувальних заходів. Маємо підстави стверджувати: що розвиненіша країна, то кращі умови для здоров’язбереження, помітний вищий культурний рівень нації, більше людей охоплені цією діяльністю. З огляду на це потрібно створювати фізкультурно-оздоровчі студентські клуби та формувати культуру здоров’язбереження як світоглядну орієнтацію молоді, щоб зупинити катастрофічне погіршення стану її здоров’я в Україні.

Сучасна вища освіта повинна формувати здорову, високодуховну особу з внутрішньою потребою в саморозвитку, самовдосконаленні – “Землянина ХХІ сторіччяˮ, людину відповідальну, висококультурну, високоосвічену. Проблема полягає в тому, що сучасна система освіти не спрямована на формування культурної особистості, що, безперечно, позначається і на загальнокультурному рівні студентів, і на їхній культурі здоров’язбереження, яка є одним із видів культури молоді. Рівень культури здоров’язбереження залежить не лише від освіченості студентів у цій галузі знань, а й від усвідомленої потреби в здоров’язбережувальній діяльності, від самовдосконалення, мотивації до здоров’язбереження, усвідомлення цінності здоров’я. Серед негативних для здоров’я чинників студенти називають переважно екологічний стан, стресові ситуації, спадковість, паління, наркотики, неякісне медичне обстеження, тобто зовнішні фактори, тим самим повністю знімають із себе відповідальність за збереження власного здоров’я та свій спосіб життя. У майбутніх фахівців сформований низький рівень культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації, оскільки для них це не має першочергової важливості, бракує зацікавленості в збереженні здоров’я, несформована ідеологія здоров’я, яка доводить значущість здоров’я як суспільної цінності, як основи матеріального й духовного добробуту, що виражене в різних формах суспільної свідомості – в освіті, засобах масової інформації тощо.

Застосування системи заходів, спрямованих на виховання культури здоров’я молоді, за висловом, має охоплювати морально-етичний, оздоровчий, виховний, освітній, просвітницький аспекти навчання. Однак учений не аналізував зазначену проблему з позиції світоглядної орієнтації. На нашу думку, щоб змінити свідомість студентів із цієї проблеми, потрібна модифікація їхніх поглядів на цінності здоров’я, потреби, світоглядні орієнтації, мотивації, норми повсякденної діяльності та поведінки, а також реалізація державної політики, спрямованої на привабливу систему здоров’язбереження молоді в навчальних закладах, пропагування здоров’язбереження в засобах масової інформації тощо.

Аналіз стану наукового опрацювання порушеного питання, а також оцінювання рівня сформованості культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців засвідчили, що, попри певні успіхи, окреслена проблема в цілому не розв’язана, тому потребує дослідження теоретичних положень про структуру, сутність, зміст, показники, педагогічні умови та чинники, що вможливлюють результативність процесу формування культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців.

Науковець А. Зайцев аналізує проблему збереження здоров’я молоді в контексті збереження здоров’я сім’ї, акцентуючи на таких аспектах, як мотивація та сексуальність людини, підготовка до одруження, підготовка до народження дитини, виховання дитини в сім’ї, здорове харчування, гігієна житла.

Принагідно зауважимо, що проблему здоров’язбереження дослідники порушують у різних галузях наукового знання: у сучасній філософії з’явилася так звана філософія здоров’я, у педагогіці – педагогіка щастя або валеологія сім’ї, психологія здоров’я та ін.

Аналіз викладених ідей дає змогу проникнути в сутність проблеми здоров’язбереження молоді, систематизувати наявні та запропонувати нові підходи до тлумачення базових положень. Узагальнюючи, наголосимо, що з огляду на численну кількість оздоровчих заходів (оздоровчі фізичні вправи, оздоровче дихання, харчування, гігієна, рефлексопрофілактика, масаж, загартування, психоемоційне розвантажування та ін.) молода людина повинна бути належно поінформована стосовно їхньої специфіки, щоб уміло, із користю для свого здоров’я використовувати їх, тобто опановувати культуру здоров’язбереження, оскільки саме вона є основою її доброго здоров’я.

– на 50 % – від способу життя, умов життя та праці;

– на 20 % – від спадкових чинників та біологічних факторів (вік, стать, конституція тіла);

– на 20% – від стану навколишнього середовища;

– на 10 % – від рівня охорони здоров’я

надпредметність і міждисциплінарність: інформація про здоров’я є в усіх ланках освіти;

багатовимірність: зумовлена сутністю здоров’я людини як багатомірного і цілісного феномену;

Історичний розвиток знань про здоров’я та здоров’язбереження.

У контексті студіювання проблеми покращення рівня здоровя як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців доцільно, на наш погляд, з’ясувати історичне підґрунтя аналізованого питання. Ще в первісному суспільстві, коли все було підпорядковане забезпеченню умов існування та виживання в природних умовах, знання про збереження здоров’я, правильний спосіб життя, стан та спосіб буття людини передавали від покоління до покоління у вигляді розповідей, основні з яких стосувалися траволікування. Давні люди вважали, що здоров’я людини має духовний, ментальний і фізичний складники, ці категорії означають дух, душу й тіло. Філософські концепції ґрунтовані на ототожнені фізичної та моральної краси й здоров’я.

В епоху рабовласництва (IV ст. до н. е. – V ст. н. е.) започатковано першу систематизацію знань про збереження здоров’я людини, доведено зв’язок між здоров’ям тіла й душі, сформульовано поради, як дбати про здоров’я, що віддзеркалено в китайській книзі “Кун-фу”; збірнику трактатів “Аюр-Веда-Гараки”; працях Гіппократа та Ібн-Сіни (Авіценни). У таких східних ученнях, як даосизм, буддизм, йога, цигун тощо, окреслено проблему формування здорової, гармонійної особистості через релігійно-оздоровчі засоби.

Філософські аспекти концепції збереження здоров’я викладено в індійській та китайській медицині. Так, індійська концепція космос через досягнення реальності як єдиного цілого за допомогою власного базована на релігійному вченні – тантризмі, що поєднує людину, світ та тіла (йога), обрядів і ритуалів. Китайська концепція визнавала нормою гармонію людини з довкіллям, при цьому якщо зовнішні чинники перевищують адаптивні можливості організму й він не в змозі їх контролювати – виникає хвороба, якій сприяють дві групи чинників: зовнішні – вітер, холод, спека, сухість, вологість; внутрішні – сім станів настрою (радість, страх, туга, тривога, горе, гнів, переляк); а також фізичне перенапруження та погане харчування. Ці філософські концепції демонструють єдність людини з довкіллям та доводять її внутрішню єдність із ним для підтримки гарного здоров’я.

В античний період, упродовж V ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е., на території Північного Причорномор’я, зокрема півдня сучасної України, розвивалася фізична культура, яка за своєю основою відповідала загальній давньогрецькій традиції, що спрямована на всебічне виховання особистості (тілесне загартування, ефективна військова підготовка й збереження культурних традицій) та охоплює три основні розділи: палестрику, орхестрику й ігри.

Давньогрецький учений Платон, який був постійним учасником спортивних змагань, вважав здоров’я найголовнішою цінністю людини, друге місце посідала краса. У Стародавній Греції цінували гарне, здорове тіло та фізичну красу, що здобували за допомогою фізичних вправ, харчових обмежень, постійних тренувань волі й характеру, це було зумовлене потребою держави в сильних, здорових воїнах, здатних воювати та перемагати. Культивуванню фізичного здоров’я людей сприяло виникнення в Давній Греції Олімпійських ігор, культ тіла також формувався через чітко окреслену систему фізичного виховання. Отже, у цей час велику увагу молоді приділяли формуванню здорового тіла.

У Давній Греції людину вважали мірилом усіх речей, вихваляючи людське тіло, називаючи фізично гарною людину здорову й сильну, пропорційно та гармонійно складену, яка володіє своїм тілом, має правильні риси обличчя; фізичний розвиток тлумачили в єдності з моральним та розумовим.

В Афінах збереження здоров’я пропагували під впливом гуманістичних ідеалів, культу краси людського тіла, роблячи основний акцент на духовному здоров’ї; у Спарті – під впливом громадського обов’язку, зважаючи на запити й цілі войовничої країни та потреби реалізувати настанови тоталітарної держави, де перемагає фізично найсильніший і найвитриваліший.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\Germes.jpg$

У Середньовіччі, в епоху лицарства, погляди на формування духовного та фізичного стану людини як єдиного цілого були знівельовані, оскільки духовенство диктувало свої правила життєдіяльності та дбало лише про духовне збагачення. У житті простого народу переважали такі засоби, які сприяли збереженню здоров’я: народні ігри, забави, ігри з м’ячем, танці, масові купання, фехтування, стрільба з лука, метання каміння, боротьба. Лицарі обов’язково повинні були володіти “сімома лицарськими доброчесностями” (їздити верхи, плавати, володіти мечем, списом, щитом, фехтувати, полювати, грати в шахи, складати вірші та співати на честь дами серця), образ лицаря асоціювався з фізичною силою та красою див рис. Учення філософів Середньовіччя являють собою християнську доктрину, для якої характерна заміна наявного способу життя на спосіб життя з дотриманням Божих заповідей.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\Фото до теми № 1\58a504dfad242dd445c368bf4e521982.jpg$

Рис. Лицарі обов’язково повинні були володіти “сімома лицарськими доброчесностями” (їздити верхи, плавати, володіти мечем, списом, щитом, фехтувати, полювати, грати в шахи, складати вірші та співати на честь дами серця),

У ХIV–ХVI ст. – епоху Відродження (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джордано, Мікеланджело та ін.) – зроблено посутній внесок у поєднання краси тіла та духу як органічних частин цілого людини через вивчення пропорцій тіла й техніки її рухів. Краса людського тіла залежала від будови скелету, правильного розвитку хребта, відсутності сутулості, доброї постави, рівномірно розвиненої грудної клітки та відсутності будь-яких деформацій, струнких пропорційних стегон, гомілок, стоп і розвиненої м’язової маси. Безперечно, лише фізичні вправи сприяли створенню таких ідеальних мускульних фігур.

Взірці жіночого та чоловічого тіла (Венера Мілоська, Аполлон Бельведерський, “Дискоболˮ Мирона, “Боргезький гладіаторˮ Агазія, “Коп’єносецьˮ Полікрета) відображені в чудових творах скульпторів, які оспівували гармонійну пропорційність та красу людського тіла, зокрема найкращих представників спортивного світу. Саме краса людського тіла, граційність і спритність рухів здорового тіла надихали скульпторів, художників, артистів на створення унікальних творів. Так, біомеханічні винаходи Леонардо да Вінчі спонукали до вивчення будови та функцій організму. Провідними ідеями того часу було те, що людина почала почуватися частиною природи; хворобу вважали не Божою карою, а тим, із чим людина шляхом власних зусиль може впоратися.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\Фото до теми № 1\6965321.jpg$

Рис. “Дискоболˮ Мирона

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\Фото до теми № 1\d800d9f4510c545c679bef7ebeb5ef58.jpg$

Рис. Венера Мілоська

На розроблення системи оздоровлення молоді суттєвий вплив мав видатний чеський мислитель-гуманіст Я. Коменський, який наголошував, що правильно дібрані й дозовані фізичні вправи зберігають здоров’я, допомагають переносити втому, пов’язану з навчанням в освітньому закладі. Учений зосереджував увагу на цінності гігієнічних знань, правильного харчування, важливості виконання оздоровчих заходів, що впливають на покращення стану здоров’я молоді.

У ХVII–ХVIII ст. (епоха Просвітництва) у Європі були запропоновані нові підходи Д. Локка та Ж.-Ж. Руссо до розв’язання проблеми збереження здоров’я. Так, англійський педагог Д. Локк розробив систему підготовки джентльмена, усім відомий його крилатий вислів “у здоровому тілі здоровий дух”, тому учений радив молоді вдосконалювати органи руху, чуття, загартовувати тіло, набувати корисних життєвозначущих навичок, розвивати силу волі. Його методика базована на єдності фізичного, психічного та розумового компонента здоров’я завдяки вихованню тіла, характеру й розуму людини.

Ж.-Ж. Руссо обґрунтував теорію природного виховання через загартовування, удосконалення органів чуття, формування рухових умінь і навичок, обмеження в їжі, сформулював “правила виховання фізично і психічно здорової людини, які полягали в забезпеченні достатності свіжого повітря, фізичних вправах, здоровому сні, відсутності алкогольних напоїв, обмеженій кількості лікарських засобів, загартовуванні”, що також відігравало прогресивну роль у здоров’язбереженні тодішнього покоління. Філософія аналізованого періоду зарахувала людину до природного світу й підтвердила, що саме розумні власні дії допоможуть особі піклуватися про своє здоров’я.

Під час Київської Русі основними напрямами збереження здоров’я були: фізичне виховання в сім’ї; військово-фізичне виховання в побуті та в освітніх закладах, використання народної медицини; вправне виконання господарських обов’язків і розв’язування військових проблем держави. Народна фізична культура слов’ян зосереджена в рухливих іграх, забавах, розвагах, танцях, змаганнях і підпорядкована побутово-релігійному календарю, що наближує людину до природи та сприяє її оздоровленню й природовідповідності.

На розроблення системи фізичних вправ суттєво впливала церква, що заперечувала будь-які фізичні вправи, однак поради щодо необхідності виховувати фізично міцну та здорову княжу молодь сформульовано у творах “Поучение чадам своим” Володимира Мономаха. Багато праць присвячено проблемам здоров’я, зокрема “Домострой” (ХV–ХVI ст.), “Гражданство обычаев детских” Епіфанія Славінецького (ХVIІ ст.) та ін.

За часів Запорозької Січі основними засобами збереження здоров’я були: фізичні й психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне та психофізичне вдосконалення. У цей період створено ефективну систему збереження здоров’я, яка передбачала фізичний і духовний розвиток та гармонійне виховання людини через такі цінності, як шанування засад честі, справедливості, лицарських чеснот, родових традицій шляхетності, здорового способу буття. За часів козаччини, на думку вчених, фізичні вправи та ігри слугували засобами збереження здоров’я.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\INFORM\ТДМУ\Методика навчання основ здоровя\Заняття №1\Фото до теми № 1\thumb-article-419x315-6f76.jpg$

Видатний російський науковець М. Ломоносов (друга половина XVIII ст.) акцентував увагу на першочерговій важливості руху в збереженні здоров’я людини, розробивши, зокрема, вказівки до регламенту Московської й Академічної гімназій з організації правильного режиму харчування та його повноцінності, розкладу дня, медичної допомоги тим, хто навчається.

О. Суворов запропонував військово-педагогічну систему (загартовування організму, фізичні вправи й усвідомлено суворий режим життєдіяльності), що сприяла збереженню здоров’я воїнів, розвиткові фізичних, духовних та розумових здібностей, виробленню навичок і вмінь щодо збереження здоров’я.

У своїх працях російські вчені XVIII ст. описували такі аспекти збереження здоров’я молоді, як: фізичне виховання, загартування, харчування й гігієна. На межі XVIII–ХІХ ст. лікарі приділяли посилену увагу не лише лікуванню хворих учнів із закритих дитячих установ, а й гігієнічним заходам, розкладу дня, харчуванню, фізичному вихованню, заходам, що передбачали боротьбу із заразними хворобами, це сприяло оздоровленню вихованців. В окреслений період через зростання соціальної цінності здоров’я людини актуалізувалася пропаганда здорового способу життя, санітарно-гігієнічні проблеми та питання гармонії людини з довкіллям. Сформовано систему фізичної освіти, що спрямована на виховання гармонійної особистості, її фізичний розвиток, зосереджено увагу на оздоровчих та освітніх завданнях фізичного виховання. Мету фізичного виховання П. Лесгафт убачав у тому, щоб навчити молодь свідомо управляти своїм тілом, активно боровся за оздоровлення народу, порушував питання щодо введення фізичного виховання в школах. Оскільки офіційна влада імперії не піклувалася про фізичний розвиток та здоров’я молоді, лише 1889 року під впливом прогресивної громадськості та ідей просвіти у навчальних закладах вперше запровадили гімнастику як обов’язковий предмет із фізичного виховання, а дворяни почали використовувати для розваги фехтування, стрільбу з лука, пістолета, їзду верхи.

У СРСР молодь широко залучали до спортивної діяльності, пропагували зміцнення та збереження здоров’я, усебічний розвиток людини. Масовий спортивний рух, що вважали виявом активної діяльності, охоплював виконання фізичних вправ, туризм, апробацію методів загартування організму, досягнення демонстрували під час показових парадів, виступів, змагань. Основними напрямами пропаганди здорового способу життя в СРСР були: формування в населення свідомого ставлення до фізичної культури та спорту; озброєння знаннями; надання охочим можливості займатися оздоровчими фізичними вправами; підготовка обґрунтованих методичних рекомендацій та порад з урахуванням віку, статі, фізичного стану, професії; широке висвітлення передового досвіду з методики навчання та тренування; поширення і втілення в практику роботи фізкультурних організацій передового досвіду щодо розвитку масової фізичної культури на підприємствах, у навчальних закладах та ін.; інформування населення про найбільш яскраві події фізкультурного життя в державі та за кордоном.

У роки Великої Вітчизняної війни у військово-медичних закладах широко застосовували лікувальну фізкультуру, що сприяло скороченню термінів одужання й оздоровленню поранених і хворих, поверненню їх до бойових дій.

Фізичне й військове виховання молоді відбувалося на підставі виконання комплексів: Всесоюзний фізкультурний комплекс “Готовий до праці та оборони СРСР”, що містив 5 ступенів для осіб віком від 10 до 60 років, “Будь готовий до праці та оборони СРСР”, “Ворошилівський стрілок”, що призвело до масового заняття фізичним вихованням і, безперечно, покращувало здоров’я тих, хто займався.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\INFORM\ТДМУ\Методика навчання основ здоровя\Заняття №1\Фото до теми № 1\650223.jpg$

Аналіз проблем збереження здоров’я втілено в працях класиків педагогіки. Так, видатний педагог А. Макаренко, формулюючи мету виховання, виокремив три основоположні завдання: виростити дитину здоровою, сформувати в неї вміння працювати, сприяти її моральному становленню. Учений акцентував на питаннях режиму навчання й праці, особистої гігієни, санітарно-гігієнічних аспектах виховання, психогігієні та інших спектрах збереження здоров’я.

У 50-70 роки ХХ ст. особливу увагу зосереджували на ролі фізичної культури в житті кожної людини, організації, колективу чи сім’ї. У системі вітчизняних виховних та освітніх закладів ретельно досліджували гігієнічний аспект здорового способу життя молоді, розробляли уроки здоров’я, які базувалися на з’ясуванні вагомості особистої та санітарної гігієни.

Серед радянських науковців одним із перших проблему збереження здоров’я молоді порушив директор Павлиської середньої школи В. Сухомлинський. У роботі акцентовано на принципах збереження здоров’я молоді через профілактику, ранню діагностику, ліквідацію проблем зі здоров’ям, раціональне харчування та зміну поведінки з орієнтацією на збереження здоров’я; здорове середовище в процесі навчання пов’язане з гігієнічною та комфортною психологічною атмосферою, безпекою навчання. Учений проаналізував такі народні методи збереження здоров’я молоді, як ранкова гімнастика, водні процедури, рухова активність, ходьба босоніж, походи, праця взимку на свіжому повітрі, режим харчування (застосування продуктів, багатих на вітаміни: мед, овочі, фрукти, ягоди), що допомогло йому у валеологічному вихованні дітей різко знизити їхню захворюваність, зміцнити захисні сили організму, покращити успішність. Дослідник стверджував, що здоров’я його вихованців залежить від виховного впливу на них учителів, способу життя молоді, валеологічного наповнення навчально-виховного процесу освітнього закладу.

Радянська система освіти була спрямована на масове збереження та зміцнення здоров’я молоді. Так, окрім навчальної роботи, у позанавчальний час закріплювали навички гігієнічної поведінки, проводили лікувально-профілактичні заходи. В епоху існування Радянського Союзу проблему збереження здоров’я нації розв’язували завдяки чіткій організації системи охорони фізичного здоров’я, необхідної сферам праці й оборони, хоч фізичне виховання в навчальних закладах було спрямоване насамперед на розвиток фізичних якостей молоді. Для пропаганди здорового способу життя населення, крім поширення видавничої продукції, програм радіо, телебачення, проведення змагань, організовували яскраві масові заходи. Як тип керування засоби пропаганди впливали переважно на громадську думку та через неї на світогляд мас. Отже, пропагування було зорієнтоване на те, щоб навчати, підказувати ідеали, демонструвати еталони поведінки та формувати переконання, які слугували керівництвом людини до дій.

На межі 80-90 років ХХ ст., у зв’язку з посиленою увагою держави лише до досягнень радянських спортсменів на престижних змаганнях, фізичною культурою займалися одиниці, рівень здоров’я та тривалість життя основної маси населення знижувалися, наближаючись до рівня слаборозвинених країн. Це пов’язане з тим, що великий спорт охоплював невелику кількість людей і майже не сприяв покращенню здоров’я широких верств населення, навпаки, а часто мав негативні наслідки через високий травматизм і надмірне фізичне та психічне навантаження під час підготовки до змагань. Упродовж аналізованого періоду здоров’ю не надавали належної уваги, оскільки особисті інтереси підпорядковували інтересам держави, а інтереси суспільства були вищі за особисті. Це призвело наприкінці 90-х років до катастрофічного стану здоров’я молоді, тому що бракувало цілеспрямованої та систематичної роботи зі збереження здоров’я, переважало споживацьке ставлення до свого здоров’я.

$Описание: Описание: C:\Users\victor\Desktop\INFORM\ТДМУ\Методика навчання основ здоровя\Заняття №1\Фото до теми № 1\1365765324_b_sergej-bubka.jpg$

На межі 90-х років у колі інтересів дослідників перебувало статеве виховання молоді, питання дитячої злочинності, наркоманії, токсикоманії, алкоголізму, а також пошук шляхів боротьби з цими явищами. Зазначені проблеми актуалізувалися у зв’язку з низькою культурою молоді щодо статевого виховання, збільшенням кількості осіб, які дотримуються нездорового способу життя та пропагують його іншим одноліткам, порушенням принципу єдності й гармонії з природою та всесвітом.

Незважаючи на те, що різними елементами здоров’я людство почало цікавитись, ще з давніх часів і проявлялося це у ритуалах, віруваннях та способі життя наших пращурів. Проте сформованого, конструктивного і більш наукового характеру знання про індивідуальне здоров’я людини набуло наприкінці ХХ століття. Так у 1980 році на стику таких наук, як медицина, екологія, педагогіка, психологія, фізичне виховання зародилась інтегральна наука про здоров’я, валеологія.

Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І. І. Брехмана, який працював у Владивостоку. Саме він сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Під час своїх досліджень ролі адаптогенів, наслідком чого став запропонований ним новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), він дійшов висновку про необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І. І. Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і 1987 р. видав монографію “Введення до валеології — науки про здоров’я”. В книзі автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватися тільки медициною, а повинна формуватися також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною.

Другим після Владивостока центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано із спортивною медициною і де 1985 р. на виїзному засіданні Бюро Наукової Ради АМН СРСР “Медичні проблеми фізичної культури та спорту” вперше було представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Г. Л. Апанасенко). В моделі використовувались прямі показники, що відкривало перспективу її застосування в широкомасштабних профілактичних та оздоровчих заходах. Того ж року статтю Г. Л. Апанасенка з цієї проблеми опублікував журнал “Гігієна і санітарія”.

Перший навчальний посібник з медичної валеології для студентів з’явився в Алтайському медичному інституті (м. Барнаул, 1989), де при кафедрі нормальної фізіології було створено відповідний курс (професор В. П. Куліков). Наприкінці 80-х р. ХХ ст. Ю. П. Лісіцин написав серію статей, де поновив термін “санологія”. Під цим терміном він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія “спосіб життя”. У 1989 р. в МОЗ України було подано проект кваліфікаційної характеристики до практичної спеціальності “лікар-валеолог”, але при затвердженні цього документа було вжито назву “лікар-санолог” (1991).

Перша в світі кафедра для підготовки лікарів-санологів (валеологів) була відкрита в 1992 р. при Київському інституті удосконалення лікарів (нині Київська медична академія післядипломної освіти ім. П. Л. Шупіка). Це кафедра спортивної медицини та санології (завідувач кафедри професор Г. Л. Апанасенко, керівник циклу санології — д-р. мед. наук Л. О. Попова). Наявність відповідної медичної спеціальності дозволила колективу кафедри сформулювати критерії валеології як науки, визначити її цілі та завдання, методологію, об’єкт дослідження, методи спостереження; створити навчальну програму та програму комп’ютерного тест-контролю рівня знань практикуючих лікарів, що проходять передатестаційну підготовку; проводити цілеспрямовані наукові дослідження. У 1997 р. за спільним рішенням МОЗ та АМН України створено проблемну комісію “Санологія” (голова Г. Л. Апанасенко), котра координує наукові дослідження в цій галузі.

За визначенням В. П. Казначеєва (1996), валеологія – це міждисциплінарний науковий напрям, що розглядає причини здоров’я, шляхи його забезпечення, формування та збереження в конкретних умовах життєдіяльності. Валеологія як навчальна дисципліна являє собою сукупність знань про здоров’я і здоровий спосіб життя.

Валеологія — не є альтернативою нозологічній медицині, а доповнює її, розширює кордони медицини взагалі. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.

Валеологія є міжнауковим напрямком, в основі якого лежить уявлення про генетичні і функціональні резерви систем організму і організму в цілому, що забезпечують стійкість психофізіологічного і соціокультурного розвитку та збереження здоров’я людини в умовах впливу на нього мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища.

Валеологія як навчальна дисципліна являє собою сукупність знань про здоров’я і про здоровий спосіб життя людини.

Предметом валеології є індивідуальне здоров’я і резерви здоров’я людини, а також здоровий спосіб життя. У цьому полягає одна з найважливіших відміну валеології від профілактичних медичних дисциплін, більшість з яких розробляє загальні для даного контингенту рекомендації.

Об’єктом валеології є практично здорова, а також та що знаходиться в стані передхвороби людина. Подібна характеристика валеології ставить її в особливе становище, тому що саме такий контингент людей не є об’єктом вивчення жодної іншої науки .

Методом валеології є якісна і кількісна оцінка резервів здоров’я людини, а також дослідження шляхів їх підвищення. Кількісна оцінка індивідуального здоров’я є суто специфічною для валеології та успішно розвиває і доповнює якісний аналіз, який лежить в основі медицини. Характеристика здоров’я на кількісній основі дає можливість динамічної оцінки рівня індивідуального здоров’я.

Метою валеології є максимальна реалізація успадкованих механізмів і резервів життєдіяльності людини і підтримка на високому рівні можливостей його адаптації до умов внутрішнього та зовнішнього середовища. У цьому відношенні в теоретичному плані метою валеології є вивчення закономірностей формування здоров’я і розробка шляхів моделювання досягнення здорового способу життя. У практичному ж плані мета валеології полягає в розробці заходів і шляхів збереження , зміцнення і формування здоров’я.

Завданнями валеології є:

– Вивчення закономірностей формування здоров’я людини;

– Дослідження і кількісна оцінка стану здоров’я і резервів здоров’я людини;

– Формування установки на здоровий спосіб життя;

– Збереження та зміцнення здоров’я та резервів здоров’я людини через залучення його до здорового способу життя.

Напрями валеології

В даний час у валеології можна виділити наступні її основні напрями.

Загальна валеології являє собою основу, методологію валеології як науки або галузі знання. Вона визначає місце валеології в системі наук про людину, предмет, методи, цілі, завдання, історію її становлення. Сюди ж слід віднести і питання биосоциальной природи людини та її ролі в забезпеченні здоров’я.

Від загальної валеології, яку можна розглядати як стовбур дерева науки, відходять гілки, галузі валеології.

Медична валеологія визначає різницю між здоров’ям і хворобою і їх діагностику, вивчає способи зовнішньої підтримки здоров’я та попередження захворювань , розробляє методи і критерії оцінки стану здоров’я населення та окремих соціально – вікових груп і методи використання резервних можливостей організму для усунення початкової стадії хвороби, досліджує зовнішні і внутрішні фактори, що загрожують здоров’ю, розробляє рекомендації щодо забезпечення здоров’я та здорового способу життя людини.

Можливо, вже найближчим часом медична валеологія повинна буде придбати особливе місце в підготовці сімейних лікарів, діяльність яких багато в чому буде орієнтована на первинну профілактику.

Педагогічна валеологія вивчає питання навчання і виховання людини, що має міцну життєву установку на здоров’я і здоровий спосіб життя на різних вікових етапах вікового розвитку. Зараз ця галузь валеології розвивається найбільш динамічно, що зумовлено, принаймні, такими обставинами:

потребою суспільства в термінових заходах з оздоровлення людини через виховання у них культури здоров’я;

проблемою негативного впливу освітнього середовища на здоров’я дітей;

відносною дешевизною введення і реалізації валеологічних програм для оздоровлення населення.

Основними поняттями педагогічної валеології є валеологічна освіта, валеологічне навчання, валеологічне виховання, валеологічна культура.

Валеологічна освіта є безперервний процес навчання, виховання і розвитку здоров’я людини, спрямований на формування системи наукових і практичних знань і умінь, поведінки і діяльності, що забезпечують ціннісні ставлення до особистого здоров’я та здоров’я оточуючих людей.

Валеологическое навчання – це процес формування знань про закономірності становлення, збереження і розвитку здоровя людини, оволодіння вміннями збереження і вдосконалення особистого здоров’я, засвоєння знань про здоровий спосіб життя і умінь його побудови, освоєння методів і засобів ведення пропагандистської роботи по здоров’ю та здоровому способу життя.

Валеологическое виховання являє собою процес формування ціннісно – орієнтованих установок на здоров’я і здоровий спосіб життя, побудованих як невід’ємна частина життєвих цінностей і загальнокультурного світогляду. Валеологические знання є сукупність науково обгрунтованих понять, ідей, фактів, накопичених людством в галузі здоров’я і представляють собою вихідну базу для подальшого розвитку науки і самого валеологічного знання.

Результатом валеологічної освіти повинна стати валеологічна культура людини, що припускає знання ним своїх генетичних, фізіологічних і психологічних можливостей, методів і засобів контролю, збереження і розвитку свого здоров’я, вміння поширювати валеологичні знання на оточуючих.

Валеологическое утворення пов’язане і активно взаємодіє з іншими видами освіти : розумовим, фізичним, професійним, естетичним та іншими.

Завдань і педагогічної валеології досить великі. До основних з них слід віднести :

Виховання у людини стійкої мотивації на здоров’я і здоровий спосіб життя на основі освоєння ними знань про пріоритет здоров’я і механізмах життєдіяльності організму людини.

Навчання людини засобів та методів оцінки свого фізичного стану та використання функціональних можливостей організму і природних засобів оздоровлення для підтримки свого здоров’я.

Валеологическая оцінка та динамічний контроль рівня соматичного здоров’я людей та організація роботи з їх оздоровлення через систему занять фізичними вправами, психокоррекцию, психолого- педагогічні консультації та ін.

Валеологическая оцінка організації та змісту освітнього процесу в освітньому закладі та його відповідна корекція.

Робота з батьками з метою створення сприятливих умов для здоров’я дітей у сім’ї.

Робота з педагогічним складом освітнього закладу для створення колективу однодумців – педагогів, орієнтованих на здоров’язберігаючу професійну діяльність і валеологічне освіту педагогів, які самі є однією з найнебезпечніших професійних груп ризику.

Вікова валеологія вивчає особливості вікового становлення здоров’я людини, його взаємини з факторами зовнішнього і внутрішнього середовища в різні вікові періоди та адаптацію до умов життєдіяльності .

Професійна валеологія вивчає питання, пов’язані з проблемою забезпечення здоров’я через професійне тестування та професійну орієнтацію допомогою построенниех на науково обгрунтованих методах оцінки індивідуальних типологічних властивостей особистості. Крім того, вона розглядає особливості впливу професійних факторів на здоров’я людини, визначає методи і засоби професійної реабілітації як у процесі трудової діяльності, так і протягом всієї життєдіяльності.

Спеціальна валеологія досліджує особливості впливу різних особливих, небезпечних для життя людини і екстремальних факторів на здоров’я людини і критерії безпеки цих факторів, визначає методи та засоби збереження і відновлення здоров’я протягом і в результаті впливу таких чинників. Спеціальна валеологія тісно пов’язана з дисципліною «основи безпеки життєдіяльності».

Сімейна валеологія вивчає роль і місце сім’ї та кожного з її членів у формуванні здоров’я, розробляє рекомендації шляхів і засобів забезпечення здоров’я кожного з поколінь і всієї родини в цілому. Цей розділ валеології має велике майбутнє, так як формування здоров’я – від підготовки до дітородіння до виховання усвідомленого ставлення до здоров’я – цілеспрямовано і послідовно може здійснюватися саме в сім’ї.

Екологічна валеологія досліджує вплив природних факторів і наслідків антропогенних змін в природі на здоров’я людини, визначає поведінку людини в складних умовах зовнішнього середовища з метою збереження здоров’я. У зв’язку з цим валеологія повинна з одного боку, вивчати характер впливів зміненого навколишнього середовища на здоров’я людини, а з іншого розробляти рекомендації щодо оптимальної з точки зору здоров’я поведінки людини в екологічних умовах що склалися.

Соціальна валеологія ставить своєю метою вивчення здоров’я людини в соціумі, в його різноманітних відносинах соціального характеру з людьми і з суспільством. У сфері інтересів соціальної валеології та вивчення стану здоров’я в соціальних групах (постійних або тимчасових) як в цілому (колективи, групи), так і кожного з її елементів.