ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ

ПІДПРИЄМНИЦТВО. ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ. ПІДПРИЄМСТВО, ЗАТРАТИ І РЕЗУЛЬТАТИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ

1.     Фінансування – основа організації системи охорони здоров’я

Є лише три основні або класичні типи організацій системи охорони здоров’я в світі. Їх ще називають англійська або Беверіджа, німецька або Бісмарка та радянська або Семашка. Головним визначником належності до того чи іншого типу системи є все ж таки фінансові механізми. Як кажуть у народі: “Хто платить, той замовляє музику!”. Водночас слід відмітити, що сьогодні ні в одній країна світу немає чистої єдиної моделі фінансування охорони здоров’я. Системи охорони здоров’я еволюціонують, збагачуються сусіднім досвідом, запроваджують елементи різних класичних типів, тому часом важко навіть визначити до якої ж моделі належить та чи інша система охорони здоров’я.

Найдавніше сформованою єдиною системною моделлю охорони здоров’я була німецька модель, розроблена ще у 1881 році канцлером Отто фон Бісмарком. Необхідність її запровадження була продиктована потребою у потенційно здорових вояках, джерелом яких були прості робітники.

Фонди соціального страхування отримували дві третіх суми внесків безпосередньо від робітників і одну третю від працедавців. Із цих коштів оплачувалось лікування, пенсії, допомога по безробіттю. Згодом ці фонди перетворились у лікарняні каси, а потім в страхові компанії. Така модель і сьогодні лежить в основі німецької здоровоохорони.

Гонорарна оплата праці лікарів не прижилась через завищені призначення, лікарі були фінансово зацікавлені в більшій кількості хворих та тривалих процесах їх лікування. Зараз в Німеччині практикується оплата праці лікарів через систему балів, які різнобічно характеризують роботу лікаря, орієнтуючись на результати лікування.

Модель Бісмарка, коли обов’язкові страхові внески сплачують переважно підприємці, сьогодні поширена в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та інших країнах Центральної та Східної Європи.

Таблиця 6.1

Класичні системи охорони здоров’я

Дещо пізніше, у 1911 році в Англії тогочасним прем’єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем була введена система, коли гроші слідували за хворим. Цю ідею в той час підтримало майже 75% англійців. Пацієнт мав право вільного вибору лікаря, а лікар отримував гонорар за кількість курованих хворих, а також підвищений гонорар за окремі контингенти, як діти чи перестарілі, а також жителів бідних районів. Так, як лікування стаціонарних хворих проводилось за рахунок коштів, які виділялись лікарю, то останній був зацікавлений у профілактичних заходах, позаяк чим менше хворіли пацієнти, тим більше коштів у нього залишалось.

Після Другої Світової війни уряд лейбористів затвердив систему охорони здоров’я в основу якої лягла ідея Беверіджа про безоплатну для всіх систему охорони здоров’я. Беверідж керувався позицією, що держава економніше і ефективніше розпорядиться коштами на охорону здоров’я. Реальність показала, що «те, що дається задарма – не ціниться». Хворі почали зловживати послугами лікарів, вимоги до медичної допомоги непомірно виросли, а з боку лікарів також почастішали зловживання своїми позиціями. Тому з часом уряд запровадив так звані співплатежі, коли зворі оплачували частину вартості лікування. Лікарі загальної практики почали перетворюватися в своєрідних диспетчерів, які дозовано спрямовували хворих до дороговартісної допомоги.

Маргарет Тетчер запровадила практику об’єднання кількох лікарів загальної практики в єдиного фондотримача. Таким чином, група лікарів, які отримували річний бюджет, самостійно ним розпоряджались і у складних випадках, які потребували значних коштів, тягар витрат рівномірно розподілявся між ними і запобігав банкрутству, якби це було у одиничному випадку.

Наступний прем’єр Тоні Блер, відмітивши позитив даного введення, запровадив обов’язкове об’єднання лікарів у групи фондотримачів.

Деякі країни такі як Швеція, Данія, Ірландія доповнили дану модель елементами страхування та доплатами з власних вкладів пацієнтів і створили таку симбіозну форму системи охорони здоров’я.

Одну з найкращих систем охорони здоров’я в свій час запровадив перший радянський нарком охорони здоров’я Микола Семашко. Надання медичної допомоги для населення було безплатним. Всі громадяни прикріплювались до дільничих поліклінік за місцем проживання (окремо діти і дорослі) і, залежно від важкості захворювання спрямовувались на вторинний і третинний рівень медичної допомоги.

На заводах та підприємствах з шкідливими умовами праці були створені медсанчастини, головним завданням яких було запобігаггя професійним захворюванням. З цією метою там були створені профілакторії.

Для боротьби із епідемічними та широко поширеними захворюваннями була створена сітка диспансерів, які належали до третинного рівня медичної допомоги і мали головним завданням не лише лікувати дану патологію, але і вести диспансерне спостереження (сьогодні моніторинг) за відповідним контингентом хворих і групами ризику.

Широко запроваджувалась система пропаганди профілактики захворювань шляхом вакцинації та ведення здорового способу життя. Значна увага в програмі Семашка приділялась глобальній соціальній профілактиці захворюваності. Кінцевою метою соціальної політики держави Семашко проголосив боротьбу з житловою проблемою найбіднішого населення.

Досвід показав, що тільки централізована система охорони здоров’я змогла реально в найкоротші терміни збороти масові епідемії, які шаленіли на той час в країні. ВООЗ рекомендувала використовувати досвід радянської системи охорони здоров’я в ряді країн.

Водночас слід відмітити, що вагомим недоліком системи був її екстенсивний розвиток. За кількістю лікарів та стаціонарних ліжок на душу населення СРСР переганяв ряд розвинених країн. У 1985 році в СРСР ліжок було вчетверо більше як у США. Саме цей шлях і призвів до фінансового банкрутства усю систему.

Фіксована заробітна плата медичного персоналу залежала лише від спеціалізації та кваліфікації, як і сьогодні. Така ситуація не сприяла мотивації праці і лікарі старалися поводитись так, щоб у них було менше пацієнтів. Сьогодні, коли поширена практика «тіньової зарплати» лікарю, ситуація помінялась на протилежну – лікар зацікавлений лікувати (тривалий, недоконаний вид) хворого.

Затратність системи Семашко призводила до зростання матеріальної бази, а, відповідно, і до її фондоємкості. За даними Міністра охорони здоров’я Р.В.Богатирьової в Україні сьогодні нараховується 4,7 лікувальних закладів і 80 ліжок на 100 тисяч населення, тоді, як в країнах Євросоюзу ці показники становлять 2,6 та 65 відповідно.

Подібні до системи Семашко, фінансування систем охорони здоров’я здійснене на основі загального оподаткування сьогодні працюють в Скандинавських країнах, Ірландії, Великобританії, Греції, Іспанії, Португалії. Ведуча роль державного сектора забезпечує вільний доступ населення до медичної допомоги. Систему контролю забезпечують органи охорони громадського здоров’я.

Не можна оминути увагою і таку неоднозначну модель охорони здоров’я, як приватну, або, як її ще називають ліберальну систему охорони здоров’я. Слід звернути увагу на той факт, що в чистому вигляді таку модель не використовувало жодне суспільство. Наряду з цілим рядом переваг приватного бізнесу в охороні здоров’я, а це і висококласне обладнання, і доброякісний сервіс, і пріоритет інтересів пацієнта тощо, в приватному секторі чимало ризиків, які зупиняють громаду від повсюдного запровадження даної системи. Приватний бізнес в медичній допомозі, як уже не раз відмічалось, буде орієнтований на прибуток, а не здоров’я пацієнта. І це найголовніша позиція, яка зобов’язує управлінські структури обережно відноситись до цієї форми організації системи.

Найбільша частка такої форми діяльності поширена в США. І, як наслідок, американці – одна з націй, які найбільше бояться захворіти. Вартість приватної медицини непомірна для більшості населення навіть найбагатшої країни в світі.

Сьогодні, практично у кожній країні є певна частка приватної медичної допомоги. Обсяги її обмежуються платоспроможністю населення. Однак, завжди слід пам’ятати, що в світі немає важелів стримування росту вартості медичної допомоги, а в умовах приватного бізнесу тим паче.

Таким чином ми бачимо, що на початках організації систем охорони здоров’я було закладено лише два антагоністичних принципи: лібертарний та солідарний.

Солідарний принцип полягає в тому, що людина на лікування не витрачає власних коштів, а вони завуальовано поступають в бюджет через податки та інші збори.

Як бачимо, обидві системи мають свої плюси та свої мінуси, але в чистому вигляді не влаштовують нікого. Тому сьогодні ми спостерігаємо певний симбіоз обидвох систем в усіх країнах світу. Різниця поягає лише в переважанні питомої частки однієї чи іншої системи. Ми знаходимося в стадії пошуку золотої середини, коли б з одного боку людина мала безмежний доступ до медичної допомоги, а з іншого була зацікавлена в збереженні свого здоров’я.

2.     Бюджет

У даній темі ми будемо розглядати бюджет через призму лише державної системи охорони здоров’я, яка базується виключно на бюджеті.

Що ж таке бюджет? Сам термін походить від англійського budget, що буквально означає калитка, сумка. Тому правомірні вислови: “В бюджеті немає коштів”, “Внесли до бюджету”, “Взяли із бюджету” тощо.

Починаючи із 1991 року Україна стала незалежною, самостійною державою зі всіма елементами власної фінансової системи: бюджет, національний банк, грошова одиниця, податкова система, національне фінансове законодавство.

Різкий перехід від виключно централізованого фінансування до децентралізованого у ці роки не супроводжувався структурною реорганізацією системи охорони здоров’я і не зачіпав принципів бюджетного фінансування. Управління охорони здоров’я на рівнях місцевого самоврядування підпорядковується Міністерству охорони здоров’я лише в царині функціонування медичної допомоги. Щодо питань управління, кадрових питань, питань фінансування, то ці управління підпорядковуються органам місцевої влади. Таке поєднання і роз’єднання підпорядкування породжує невпорядкованість виконання державних програм з охорони здоров’я, створює перепони до виконання державної політики охорони здоров’я, яку формує МОЗ України, а фінансування в руках місцевих бюджетів, тому в кращому випадку, буде фрагментарним.

Для розуміння даних проблем в системі охорони здоров’я слід в першу чергу розглянути питання бюджету, зрозуміти його суть, структуру і можливості різних територіальних рівнів.

У 1992 році було прийнято “Закон про бюджетну систему України” і вперше сформовано самостійну бюджетну систему, яка складалася із 11786 бюджетів.

Бюджетна система України – сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства регулюються Бюджетним кодексом України, а також ним визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу. Сьогодні діє чинний бюджетний Кодекс України зі змінами та доповненнями на 4 квітня 2013року.

Рис.6.1 Схема бюджетного фінансування

Структура бюджетної системи України складається із Бюджетної системи України, яка складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. А Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).

Для складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансової діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників використовується Бюджетна класифікація, яка є обов’язковою для застосування всіма учасниками бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету;

2) класифікація видатків та кредитування бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

Неподатковими надходженнями визнаються:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності;

3) інші неподаткові надходження.

Трансферти – кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:

1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);

2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету);

3) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету).

До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету, проведення їх бюджетного відшкодування;

За економічною класифікацією видатків бюджету видатки бюджету поділяються на поточні та капітальні.

У складі витрат (видатків) бюджету виділяються витрати (видатки) споживання і витрати (видатки) розвитку відповідно до бюджетної класифікації.

Бюджет складається із загального та спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає в себе:

1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету;

2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);

4) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету містить:

1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування;

2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету);

4) фінансування спеціального фонду бюджету.

Платежі за рахунок спеціального фонду бюджету здійснюються в межах коштів, що фактично надійшли до цього фонду на відповідну мету.

Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього.

Для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, – установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників;

В системі охорони здоров’я головним розпорядником державних бюджетних коштів є Міністерство охорони здоров’я. Розподіляє воно ці кошти виключно між закладами міністерського підпорядкування.

2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, – місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Отож головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів будуть Ради народних депутатів відповідного рівня – обласного, районного, міського, селищного та сільського.

Рис.6.2 Схема розпорядників бюджетних коштів

Головний розпорядник бюджетних коштів:

1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів));

2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики (місцевому фінансовому органу);

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;

5) розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;

6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання, здійснює аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

7) здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;

8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному обсязі до бюджету коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві) гарантії;

9) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів;

10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством;

11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього Кодексу.

Розпорядник бюджетних коштів може уповноважити одержувача бюджетних коштів на виконання заходів, передбачених бюджетною програмою, та надати йому кошти бюджету (на безповоротній чи поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асигнувань. Одержувач бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл бюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі цього розпорядника бюджетних коштів.

В цій позиції бюджетного кодексу України криються можливості місцевого самоврядування позитивно вирішувати питання охорони здоров’я.

Районний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Обласний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;

Поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

Бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази;

Мінімальний бюджет місцевого самоврядування – розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою;

Мінімальний рівень соціальних потреб – гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України;

Самооподаткування – форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети, мають право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Зупинимось на тих, що стосуються функціонування та розвитку охорони здоров’я.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад стосуються окремих сфер діяльності, як освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, що мають безпосередній вплив на стан здоров’я населення та сфер діяльності, що мають дотичний вплив на формування здоров’я мешканців: в галузі бюджету, фінансів і цін; соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку; щодо управління комунальною власністю; з регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища; соціального захисту населення;

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, що мають відношення до здоровоохорони:

·                   прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;

·                   прийняття рішень про об’єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об’єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;

·                   затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;

·                   затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього;

·                   затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

·                   встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом;

·                   прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;

·                   прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах;

·                   надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;

·                   встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад поділяються на власні (самоврядні) і делеговані. До делегованих повноважень, діяння яких буде мати вплив на охорону здоров’я мешканців даної територіальної громади відноситься:

·                   вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно до закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;

·                   визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства;

·                   підготовка і подання на затвердження ради цільових місцевих програм поліпшення стану безпеки і умов праці та виробничого середовища, територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття, організація їх виконання; участь у розробленні цільових регіональних програм поліпшення стану безпеки і умов праці та виробничого середовища, зайнятості населення, що затверджуються відповідно районними, обласними радами;

·                   забезпечення здійснення передбачених законодавством заходів щодо поліпшення житлових і матеріально-побутових умов інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, реабілітованих як жертви політичних репресій, військовослужбовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, сімей, які втратили годувальника, багатодітних сімей, громадян похилого віку, які потребують обслуговування вдома, до влаштування в будинки інвалідів і громадян похилого віку, які мають потребу в цьому, дітей, що залишилися без піклування батьків, на виховання в сім’ї громадян;

·                   вирішення відповідно до законодавства питань про надання пільг і допомоги, пов’язаних з охороною материнства і дитинства;

·                   здійснення контролю за охороною праці, забезпеченням соціального захисту працівників підприємств, установ та організацій усіх форм власності, у тому числі зайнятих на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам про охорону праці, за наданням працівникам відповідно до законодавства пільг та компенсацій за роботу в шкідливих умовах;

·                   забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти та медичного обслуговування на відповідній території, можливості навчання в школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства;

·                   забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів освіти і медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі освітніх і лікувальних закладів усіх форм власності, фізичної культури і спорту, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, — забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення;

·                   вирішення відповідно до законодавства питань про повне державне утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у школах-інтернатах, дитячих будинках, у тому числі сімейного типу, професійно-технічних закладах освіти та утримання за рахунок держави осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, у спеціальних навчальних закладах, про надання громадянам пільг на утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах, а також щодо оплати харчування дітей у школах (групах з подовженим днем).

Виконання вищепелічених повноважень виконавчих органів потребує відповідного фінансування, яке здійснюється з місцевих бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків та інших обов’язкових платежів. Видатки визначаються місцевими бюджетами територіальних громад. Районні, обласні бюджети виконують місцеві державні адміністрації в цілях і обсягах, що затверджуються відповідними радами.

Будь-який бюджет має дохідну і розхідну частини. Якщо вони однакові – бюджет збалансований, якщо дохідна переважає розхідну – виникає профіцит бюджету, а якщо навпаки – дефіцит.

Дохідна частина бюджету формується за рахунок податків.

Стягнення податків регулюється податковим законодавством, це примусове вилучення державними податковими структурами коштів з фізичних й юридичних осіб, необхідне для здійснення державою своїх функцій. Сукупність установлених податків, а також принципів, форм й методів їхнього встановлення, зміни, скасування, стягнення й контролю утворюють податкову систему держави.

Податки варто відрізняти від зборів (мита), стягнення яких носить не безоплатний характер, а є умовою здійснення відносно їх платників певних дій.

Рис. 6.3 Основні функції податків

Основна функція податків це – фіскальна функція оподатковування. Історично найдавніша, бо податки є переважною складовою доходів державного бюджету. Реалізація функції здійснюється за рахунок податкового контролю й податкових санкцій, які забезпечують максимальне збирання встановлених податків і створюють перешкоди до ухиляння від сплати податків. Простіше кажучи, це збір податків на користь держави. Завдяки даній функції реалізується головне призначення податків: формування й мобілізація фінансових ресурсів держави. Всі інші функції оподатковування — похідні від фіскальної.

Розподільна або соціальна функція оподатковування — полягає в перерозподілі суспільних доходів – відбувається передача коштів на користь слабших і вразливих категорій населення за рахунок покладання податкового тягаря на сильніші категорії громадян.

Регулююча функція оподатковування — спрямована на вирішення за допомогою податкових механізмів тих або інших завдань економічної політики держави. Як відмітив видатний англійський економіст Джон Кейнс, податки існують у суспільстві винятково для регулювання економічних відносин.

Контрольна функція оподатковування — дозволяє державі відслідковувати своєчасність і повноту надходжень у бюджет коштів.

Стимулююча функція оподатковування — спрямована на підтримку розвитку тих або інших економічних процесів. Вона реалізується через систему пільг і звільнень. Нинішня система оподатковування надає широкий набір податкових пільг малим підприємствам, підприємствам інвалідів, сільськогосподарським виробникам, організаціям, що здійснюють капітальні вкладення у виробництво й добродійну діяльність, і т.д.

Перед тим, як розглядати систему оподаткування, визначимося з основними термінами

Суб’єкт оподаткування або платник – це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування – це те, що оподатковується податком для платника. Платник зацікавлений, щоб об’єкт був якомога меншим, а держава, щоб якомога більшим. Отже, об’єкт має намагатися звести до мінімуму ці суперечності.

Одиниця оподаткування – це одиниця виміру об’єкта оподаткування, вона може мати грошову чи фізичну (земельна ділянка) форму.

Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. При універсальному підході встановлюється єдина для всіх платників ставка, а при диференційованому – декілька. Податкові ставки поділяють на тверді і процентні.

Тверді податкові ставки є фіксовані і відносні. Відносні тверді ставки використовують у час економічної нестабільності та інфляції.

Процентні поділяються на пропорційні (не залежать від розміру об’єкта), прогресивні (зростають разом із зростанням об’єкта) та регресивні (спадають разом із зростанням об’єкта).

Податкова квота – це частка податку в доході платника і характеризує рівень оподаткування.

Податки класифікуються за певними ознаками:

Більший набір податків дає ширші можливості держави у проведенні податкової політики, в реалізації як фіскальної, так і регулюючої функцій.

Термін фіскальний походить від лат. Fiscalis – казенний, виявляючий порушення та слідкуючий за дотриманням законів в інтересах казни.

За своєчасним та повним надходженням податків та дотриманням податкового законодавства слідкує податкова служба України.

Податкова система існувала дуже давно. Ще в Київської Русі був один з найдавніших прямих податків – подимне. Назва походить від одиниці оподаткування – “диму” або “дому”, селянського двору. Платили подимне натурою та частково грішми. Інший древній податок – полюддя. Він збирався під час щорічних об’їздів Київської Русі князем та його дружиною. І ще одним джерелом наповнення казни було поплужне, що належало до земельного податку, одиницею оподаткування був плуг. Поплужний податок йшов на військові витрати, утримання князівського двору та дипломатичних місій. Ці три види податків так узвичаїлись, що продовжували існувати і тоді, коли Київської Русі не стало – в землях Галицько-Волинського князівства, а потім за часів литовсько-української та литовсько-польської держави.

Княгиня Ольга, розвиваючи і вдосконалюючи традиційну систему податків, збагачує їх оброками, втілює в життя рентні відносини. Останні стали важкою розплатою за смуту і нестабільність життя на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. В епоху середньовіччя Русь сплачувала податки Литовській, Польській і Московській державам, час від часу, збільшуючи кількість прямих і непрямих, звичайних і надзвичайних податей, яких було більше 30. З XV століття вводиться такий прямий грошовий податок як половщина. Спочатку його сплачували селяни, виходячи з кількості худоби і землі. Згодом половщину почали сплачувати всі державні категорії залежного селянства. Понад триста років проіснував на українських землях такий натуральний податок як поштучне, запроваджений литовцями. Його сплачували селяни від кількості худоби та птиці, витканого полотна, ряден, рушників.

З часу запровадження Магдебурзького права міський голова чи бургомістр за був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення. Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончарі, ювеліри, крамарі об’єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно. За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито, яке сплачувалось з певної міри привізного товару. Розмір його був сталим і кілька століть не мінявся: два гроші за одиницю товару.

В період Гетьманщини частину податків, що стягувалися з населення було скасовано. Шляхта, козацька старшина були звільнені від податків повністю. Лише міщани і селяни платили стацію – податок на утримання війська, а також сплачували податок з промислових прибутків. Повна руйнація українських податкових національних традицій, яка передбачала помірність і доцільність оподаткування, розпочалася з втратою Україною її незалежності

З 1 січня 2011 року набрав чинності новий Податковий кодекс України, який значно змінив систему оподаткування в Україні. Згідно з Податковим кодексом в Україні з 2011року діють 22 податки та збори, з них 18 загальнодержавних та 5 місцевих.

·                   податок на прибуток підприємств

·                   податок на доходи фізичних осіб

·                   податок на додану вартість

·                   акцизний податок

·                   збір за першу реєстрацію транспортного засобу

·                   екологічний податок

·                   рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України

·                   рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні(скасовано)

·                   плата за користування надрами

·                   плата за землю

·                   збір за користування радіочастотним ресурсом України

·                   збір за спеціальне використання води

·                   збір за спеціальне використання лісових ресурсів

·                   фіксований сільськогосподарський податок

·                   збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства

·                   мито

·                   збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками

·                   збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності

·                   податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

·                   єдиний податок

·                   збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

·                   збір за місця для паркування транспортних засобів

·                   туристичний збір

В системі охорони здоров’я є певні пільги щодо сплати податку на додану вартість. Так, відповідно до пп. 5.1.8 п. 5.1 ст. 5 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97 „Про податок на додану вартість” звільняються від оподаткування операції поставки послуг з охорони здоров’я згідно з переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України, закладами охорони здоров’я, які мають ліцензію на поставку таких послуг, а також поставки послуг реабілітаційними установами для інвалідів та дітей-інвалідів, що мають ліцензію на поставку таких послуг. Зазначений перелік затверджено постановою КМУ від 5 жовтня 1998 року №1602 “Про послуги з охорони здоров’я, операції з надання яких закладами охорони здоров’я, які мають спеціальний дозвіл на надання таких послуг, звільняються від обкладення податком на додану вартість”. Даний Перелік побудовано за “виключним” принципом: до нього включено послуги з охорони здоров’я, що не звільняються від оподаткування ПДВ. Послуги, що не включені до Переліку, за умови наявності спеціального дозволу (ліцензії) на поставку таких послуг звільняються від оподаткування ПДВ. Отже, необхідними вимогами для застосування пільги при оподаткуванні ПДВ є те, що операції з надання послуг з охорони здоров’я повинні надаватися закладами охорони здоров’я за наявності спецдозволу (ліцензії) на проведення відповідних видів послуг з охорони здоров’я за умови, що такі операції не включено до Переліку.

Дослідження Світового банку і аудиторської компанії «PriceWaterHouseCoopers» на період 2012 року показують, що податкова система України залишається однією з найгірших у світі вже як мінімум протягом останніх шести років. За ознакою легкості сплати податків Україна, на жаль займає 181 місце в світі. За кількістю податкових платежів в Україні за рік – перша найгірша позиція у світі (135 платежів). Час для сплати податкових платежів в Україні складає 657 годин на рік дев’ята найгірша позиція у світі, перша найгірша позиція у Бразилії – 2 600 годин. За рівнем сукупної податкової ставки серед 183 країн України займає 152 місце.     57,1 % сягає сукупна податкова ставка в Україні (у % від комерційних прибутків).

Розмір податків різний і затверджується чинним законодавством. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи відповідно до існуючої класифікації податків. Недосконалість ставок може порушити як фіскальну значимість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Важливість цього механізму показує нижченаведена казка.

3. Формування кошторису в системі охорони здоров’я

Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.

На підставі даних законодавчих актів до 1998 р. було створено нові умови господарювання системи охорони здоров’я, згідно з якими лікарні в своїх статутах закріпили нові повноваження, що зміцнюють їх самостійність саме як закладів охорони здоров’я. Однак у 1998 році рішенням Конституційного суду було припинено надання платних послуг у закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти. На даний час, зміни до Статті 18. «Фінансування охорони здоров’я» Основ Законодавства України про охорону здоров’я проголошують, що всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Лікарня, що є закладом охорони здоров’я, володіючи правом юридичної особи, має на балансі відокремлене майно, рахунки в банках, самостійно розпоряджається ресурсами, у тому числі фінансовими коштами, виділеними і залученими для надання медичної допомоги населенню, користується печаткою зі своїм найменуванням, може укладати від свого імені будь-які незаборонені законодавством і її статутом договори, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Управління лікарнею здійснює головний лікар, економічні важелі впливу якого опираються на наступні документи: кошторис доходів і видатків за рік; штатний розпис; тарифікація.

Тарифікація – це документ, у якому зафіксовано всі штатні одиниці лікарні і розписано їх оклади. На її основі формується щорічний кошторис по зарплаті.

Штатний розпис – це документ, який відображає розподіл кількості лікарів, середнього, молодшого медперсоналу, обслуговуючого персоналу відповідно до чисельності населення, яке проживає на території дільниці лікарні.

Кошторис є основним документом, який надає бюджетній установі повноваження на отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис складається з двох частин: перший – загальний фонд, що містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій; другий – спеціальний фонд, що містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Невід’ємна частина кошторису – план асигнувань, який затверджується разом із кошторисом.

План асигнувань – це щомісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов’язань упродовж календарного року.

Форму кошторису та плану асигнувань затверджує Міністерство фінансів.

Бюджетні кошти можуть виділятися лише за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Установи мають право брати бюджетні зобов’язання, витрачати бюджетні кошти на цілі, визначені затвердженими кошторисами.

Порядок складання, розгляду, затвердження та вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ регламентовано постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року №228 із змінами від 21 березня 2012 р. № 217.

Зведені кошториси, зведені плани асигнувань загального фонду бюджету, зведені плани надання кредитів із загального фонду бюджету та зведені плани спеціального фонду – це зведення показників індивідуальних кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам.

Порядок складання проектів кошторисів передбачає, що Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків бюджету та надання кредитів з бюджету загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов’язаної із складанням проектів кошторисів, головні розпорядники, керуючись відповідними вказівками Мінфіну, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів щодо складання проектів відповідних бюджетів на наступний рік встановлюють для розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків бюджету та/або надання кредитів з бюджету із загального фонду бюджету, термін подання проектів кошторисів і дають вказівки щодо їх складання, а також розробляють і повідомляють розпорядникам нижчого рівня інші показники, яких вони повинні додержуватися відповідно до законодавства і які необхідні для правильного визначення видатків бюджету та надання кредитів з бюджету у проектах кошторисів, вони ж забезпечують складення проектів кошторисів на бюджетні програми (функції), що виконуються безпосередньо головними розпорядниками.

У двотижневий строк з дня прийняття закону про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі нормативів, і видається відповідно Мінфіном, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, головним розпорядником. Показники лімітної довідки доводяться до відома головних розпорядників, розпорядників нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів), помісячних планів використання бюджетних коштів.

Головні розпорядники після одержання лімітних довідок подають Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам уточнені проекти зведених кошторисів, зведених планів асигнувань загального фонду бюджету, зведених планів надання кредитів із загального фонду бюджету, зведених планів спеціального фонду, а головні розпорядники коштів, через які отримують бюджетні призначення вищі навчальні заклади та наукові установи, заклади охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, також уточнені проекти зведених планів використання бюджетних коштів і зведених помісячних планів використання бюджетних коштів для складання і затвердження згідно з бюджетними призначеннями, встановленими у відповідному бюджеті для загального і спеціального фонду в розрізі головних розпорядників, розпису відповідного бюджету.

Рис.6.4 Схема виконання державного бюджету.

Органи Казначейства здійснюють контроль за відповідністю розподілу показників зведених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів), помісячних планів використання бюджетних коштів даним бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів органів Казначейства.

Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 460/2011 «Про Положення про Державну казначейську службу України», було встановлено, що Державна казначейська служба України є правонаступником прав та обов’язків Державного казначейства України — урядового органу державного управління, що діяв у системі Міністерства фінансів України. Указом Президента України від 29.11.2011 N 1078/2011 визначено Положення про Державну казначейську службу України .

Питання законності та ефективності використання бюджетних коштів, виділених на охорону здоров’я, освіту, науку та культуру, перебувають під постійним щомісячним контролем Рахункової палати.

Відповідно до ст.19 Основ законодавства України про охорону здоров’я держава організує матеріально-технічне забезпечення необхідного для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги. Водночас, всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення на основі табеля матеріально-технічного оснащення..

Зростання ефективності суспільного виробництва є незаперечною умовою досягнення мети не лише для матеріального виробництва, а й для охорони здоров’я в цілому. Задоволення потреб членів суспільства в охороні здоров’я та отриманні медичної допомоги реалізується в процесі створення матеріальної, технічної та наукової бази охорони здоров’я, вдосконалення та розвитку усіх її ланок.

Із схеми бюджетного фінансування системи охорони здоров’я, видно головний її позитив, який полягає в гарантії отримання медичної допомоги будь-яким громадянином держави. Жорсткість фінансування закладу охорони здоров’я, тверді ставки заробітної платні призвели до повної незацікавленості і байдужості медперсоналу у результатах їх діяльності – з одного боку, а безплатність отримання медичної допомоги – до повної незацікавленості і байдужості громадян до свого здоров’я – з другого (система охорони здоров’я будь-якої країни повинна відповідати певним універсальним критеріям, а також враховувати особливості стану здоров’я населення країни, а також його захворюваність).

Кошти, витрачені на систему охорони здоров’я все-таки були значно меншими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. А це тягло за собою значне відставання у матеріальному забезпеченні системи. Хоч з іншого боку така “технічна” відсталість вела до більшого розумового, аналітичного професійного розвитку ряду тодішніх лікарів.

На певному етапі розвитку медичної науки радянські лікарі голіруч діагностували і лікували далеко не гірше, ніж добре “озброєні” зарубіжні. Але сьогодні, коли медицина входить у нове русло нанотехнологій та генної інженерії, таке змагання стає абсурдним. Відставання у науково-технічному плані призведе до повної дискваліфікації галузі аж до знахарства.

У всьому світі зростають витрати на охорону здоров’я. Майже у всіх країнах росте вартість утримання служб охорони здоров’я, які споживають безперервно зростаючу долю валового внутрішнього продукту (ВВП). Проведені Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я дослідження показали, що в багатьох країнах видатки на охорону здоров’я з кожним десятиріччям зростають в середньому на 1% і більше.

Видатки на фінансування діяльності системи охорони здоров’я України в останні роки коливаються біля 3% ВВП. А в ст.12 Основ законодавства України про охорону здоров’я Верховна Рада України встановила, що “державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу. На жаль, сьогодні, як уже говорилось вище, фінансування охорони здоров’я не лише не покращується, а повільно загрузає все глибше і глибше в тенета заборгованості та фінансової кризи.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у цій галузі.

Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України.

4.Система охорони здоров’я України в умовах загальної кризи економіки і суспільних відносин

Найсуттєвішим негараздом сьогоднішньої системи є нераціональне використання фінансових ресурсів. Стереотипне бачення проблеми фінансування в Україні – це дефіцит коштів. Водночас, частка охорони здоров’я в доходах Державного бюджету України ряд років коливається навколо цифри 14%, що є критичною цифрою для бюджетного фінансування однієї галузі.

Рис. 6.5 Витрати держбюджету на охорону здоров’я

За даними Всесвітньої організації охорони здоров`я 2010 року, рівень державних витрат на охорону здоров`я з розрахунку на одного жителя в 2010 році в Україні становив 294 долари, в середньому по Європейському регіону ВООЗ цей показник досягає 1546 доларів, а у світі – 478 доларів.

Фінансове забезпечення охорони здоров’я, у відповідності з висновками вітчизняних і міжнародних експертів, нерегулярне, неплановане.

Якщо в гривневому еквіваленті спостерігається зростання витрат на охорону здоров’я, то в доларовому картина не така позитивна. До того ж збільшення бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я було пов’язане переважно з необхідністю підвищення заробітної плати медичним працівникам та індексом інфляції.

Рис.6.6 Частка охорони здоров’я у зведеному бюджеті та ВВП України

Разом з тим відчутного покращення системи не відбувається ні для держави,  ні для пацієнтів, ні для лікарів. Рівень заробітних плат у медичній сфері, за даними Держстату, залишається одним з найнижчих.

Таблиця 6.2

Середньомісячна заробітна плата працівників системи охорони здоров’я України у гривнях

Середньомісячна заробітна плата працівників зайнятих у системі охорони здоров’я України, становить 70% до середнього рівня в економіці. Платня медиків є найнижчою у державі після працівників рибного та сільського господарства. Відповідно, що така ситуація не лише не спонукає працівників галузі до покращення показників діяльності, а й провокує їх на отримання неформальних платежів у вигляді хабарів (частка яких, за окремими даними, складає 3–3,5 % сукупних державних видатків на охорону здоров’я).

Низька оплата праці медичних працівників, відповідно, негативно впливає й на їхній соціальний захист, розмір пенсій медичних працівників теж наближається до мінімуму, як і соціальний захист на випадок профзахворювань чи оплати інвалідності тощо.

Не сприяє розвиткові системи і той факт, що державні й комунальні заклади охорони здоров’я, маючи статус «бюджетних установ», згідно з вимогами Бюджетного кодексу України фінансуються за єдиним можливим для цих установ методом постатейного кошторису. Відповідно, керівники цих закладів не мають права самостійно оперативно перерозподіляти надані їм для використання кошти між різними напрямами витрат залежно від пріоритетних потреб конкретного лікувального закладу.

Необхідність будь-якої зміни кошторису вимагає прийняття рішення відповідної місцевою ради та дозволу місцевих фінансових органів. Тривала відсутність офіційної та єдиної методики розрахунку собівартості медичної послуги у медичних закладах державної та комунальної форми власності як первинного, вторинного, так і третинного рівнів у поєднанні з законодавчою неможливістю (ст. 49 Конституції України) розробки стандартів мінімального гарантованого державою обсягу медичної допомоги ускладнює процес планування економічно обгрунтованого розміру бюджетного фінансування цих закладів.

Ще однією проблемою фінансової неефективності системи охорони здоров’я є надто висока вартість ліків, неконтрольована система ціноутворення на лікарські засоби та недостатнє державне забезпечення ліками. Як наслідок, у 2008 р. – у кожному десятому пересічному домогосподарстві особи, які потребували медичної допомоги, не змогли її отримати, а 81 % з них повідомили про випадки неможливості придбання необхідних, але занадто дорогих ліків. За останніми даними інституту стратегічних досліджень понад 80% призначених медикаментів в умовах стаціонарного лікування сплачують пацієнти, амбулаторні призначення у 95% оплачуються самими хворими. Звичайно, що така ситуація породила тотальну і досить нав’язливу рекламу ліків в засобах масової інформації та рекламу позалікарняного лікування через сітку інтернету з максимальним використанням такого недопустимого в медицині явища як ятрогенія. Слід звернути увагу на те, що пропозиції ліків, використовуючи ситуацію безвиходу для пацієнтів, відбуваються за принципом максимальної ціни і орієнтації в бік іноземних виробників. В Україні станом на квітень 2011 р. зареєстровано 14205 лікарських засобів, при цьому вітчизняного виробництва з них – лише 3681 (10524 – іноземного виробництва). Обсяги продажу лікарських засобів вітчизняного виробництва у 2010 р. становили 24,5 %, а імпортного – 75,5 %.

Аналогічна ситуація спостерігається і в самій системі медичних послуг, де акценти зміщуються в бік надання відносно дорогих її видів.

У лікувально-профілактичних закладах державної та комунальної форм власності надзвичайно актуальною є проблема безпеки на робочому місці.

За даними інституту стратегічних досліджень рівень професійних захворювань медиків досить високий (за останні роки, наприклад, лише на туберкульоз захворіли 150 працівників, на вірусний гепатит – понад 50). На заходи охорони праці в сфері медичної допомоги виділяється 0,2 % фонду заробітної, що і передбачено законодавством. Однак, враховуючи мізерний фонд заробітної плати в охороні здоров’я, видатки становлять лише 62 грн. на одного працюючого в рік (для розуміння – медична маска коштує 1 грн, вартість однієї пари гумових рукавичок від 2,8грн, халат – від 110грн, медичні тапочки від 80 грн тощо). Більшість страхових випадків залишаються проблемою самого постраждалого. Для порівняння на період 2010 року: у торгівлі аналогічні витрати становлять 210 грн на одного працівника, в промисловості – біля 600 грн, у середньому по країні – 540 грн.

У структурі видатків на охорону здоров’я 53% займають витрати на заробітну плату, 13% – на комунальні платежі і решта на всі інші потреби – медикаменти, обладнання, харчування, медтехніку, ремонти тощо. Зрозуміло, що цих коштів надзвичайно мало. На 1 січня 2000 року заборгованість у заробітній платі працівникам охорони здоров’я становила 139,2 млн грн, в деяких областях заборгованість сягала до 10 місяців.

Таблиця 6.3

Лікарні і заклади ПМСД на 100 тис. населення в Україні, окремих сусідніх країнах та в ЄС за даними ВООЗ у 2011році

Із таблиці бачимо, що порівняно з ЄС в Україні матеріальна база системи медичної дропомоги більша в 1,7 рази, але закладів ПМСД втричі менше. Загалом обсяг матеріальної бази заледь в 1,3 рази більше європейського рівня. Але тут слід звернути увагу на той факт, що це аналіз екстенсивних показників, а розвиток системи характеризують більше все-таки показники інтенсивні. Технічне оснащення європейських і українських клінік не до порівняння. Тому підходити чисто з технічними мірками – дорівняти систему в кількісному плані до європейського стандарту не дбаючи про її якісне насичення призведе не до ефективнішої діяльності, а до втрати пацієнтами можливості доступу навіть до того рівня медичної допомоги, який був до реформи. Якщо порівнювати кількісну характеристику затрат на утримання бази медичних закладів у Європі та в Україні, то ми виявимося значно економнішими.

Слід знати також про те, що негативно на фінансування сфери вплинуло і зниження рівня управління системою охорони здоров’я. Із прийняттям “Закону про місцеве самоврядування в Україні” значною мірою втрачено комплексність системи; зусилля різних відомств, пов’язаних із охороною здоров’я, виявилися роз’єднаними. Помітно знизилося значення стратегічного і поточного планування охорони здоров’я, що пов’язано із відсутністю коштів на відповідні програми. Втрата колишніх адміністративних важелів управління мережею лікувально профілактичних закладів не компенсувалася засобами економічного управління через систему місцевого самоврядування щодо збереження обов’язкового безоплатного надання медичної допомоги.

5. Про загальнообов’язкове державне медичне страхування

Медичне страхування розглядається як форма соціального захисту населення в сфері охорони здоров’я. Метою медичного страхування є гарантування громадянам при виникненні страхового випадку медичної допомогу за рахунок накопичених ресурсів та фінансування профілактичних заходів.

Обов’язкове медичне страхування (ОМС) покликане забезпечити всім громадянам незалежно від віку, соціального статусу, місця проживання, рівня доходів в разі потреби рівні можливості при отриманні кваліфікованої медичної допомоги.

В той час, коли добровільне медичне страхування (ДС) надає медичні послуги в межах страхового полісу.

Коли обговорюються перспективи розвитку медичного страхування в Україні, його фінансової моделі, загострюються питання, хто і скільки буде платити. Ринкові умови визначають підвищену матеріальну відповідальність не тільки роботодавця, але і самих працівників. У лікувальних закладах різного профілю відповідно будуть різні затрати і різна вартість охорони медичної допомоги.

До державного обов’язкового страхування належать  страхування вiйськовослужбовцiв, працiвникiв правоохоронних органiв, податкової i митної служби, народних депутатiв та деяких iнших категорiй працiвникiв.

Обов’язкове страхування грунтується на принципах обов’язковостi як для страхувальника, так i для страховика. Обов’язкове страхування має велику перевагу перед добровiльним страхуванням у тому, що дозволяє рiзко знизити тарифи i здешевити страховi послуги. Водночас йому притаманнi й недолiки, якi полягають у тому, що обов’язкове страхування не враховує фiнансових можливостей кожного страхувальника, особливостей об’єктiв страхування i страхових ризикiв. Обсяг вiдповiдальностi страховика при обов’язковому страхування, як правило, значно нижчий за реальну вартiсть послуг.

Медичне страхування займає чільне місце у системі страхування світу. Страхувати — це означає уберегти від чогось небажаного, неприємного, захистити, гарантувати безпеку, в системі охорони здоров’я – уберегти від хвороби або її наслідків.

Медичне страхування може мати форми обов’язкового i добровiльного страхування. Договори медичного страхування укладаються в груповому та iндивiдуальному порядку. Цей документ є гарантiєю отримання медичної допомоги в обсягах i на умовах, визначених чинним законодавством або правилами страхування.

Особисте страхування (personal insurance) — галузь страхування, в якiй об’єктом страхових вiдносин є життя, здоров’я i працездатнiсть людини. Особисте страхування спрямоване на забезпечення захисту сiмейних доходiв громадян, а також на нагромадження ними коштiв для пiдвищення рiвня свого фiнансового благополуччя.

Слід розрізняти поняття медичного страхування та страхової медицини. Остання – це складна і надзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин в галузі охорони здоров’я, де товаром виступає оплачувана конкурентноспроможна гарантована якісна і достатня за обсягом медична послуга, провокована ризиком для здоров’я, а “покупцем” її може бути держава, група людей (виробничі колективи, заклади та установи різних форм власності) або фізичні особи, які знаходяться в умовах ризику для здоров’я.

Окрім обов’язкового медичного страхування є добровільна форма страхування.

Добровiльне страхування (voluntary insurance) — форма страхування, що здiйснюється на пiдставi добровiльно укладеного договору мiж страховиком i страхувальником. Добровільне страхування здiйснюється згiдно з правилами страхування, що їх розробляє страховик i реєструє в Укрстрахнаглядi. Договiр добровільного страхування вступає в дiю, як правило, пiсля сплати страхової премiї.

Будь-які відносини в сфері страхування відбуваються на основі укладання певних договорів страхування.

Договiр страхування (insurance contract) – угода мiж страхувальником i страховиком, яка передбачає зобов’язання страховика в разi настання страхового випадку здiйснити страхову виплату страхувальниковi або iншiй особi, на користь якої укладено договiр, а страхувальник зобов’язується сплатити страхову премiю у визначенi строки. Договір страхування укладається на пiдставi заяви страхувальника. Факт укладення договору страхування може засвiдчуватись також страховим полiсом, свiдоцтвом. У договорі страхування зазначається вид страхування, страхова сума, страхова премiя, реквiзити сторiн, строки початку i закiнчення дiї договору. Як правило, договір страхування вступає в дiю пiсля сплати всього страхового платежу або суми, визначеної за першим строком платежу.

Полiс (страховий договiр, страхове свiдоцтво) (policy) — письмова угода мiж страхувальником i страховиком, яка засвiдчує, що страховик у разi настання страхового випадку бере на себе зобов’язання виплатити страхову суму або в межах страхової суми вiдшкодувати збиток страхувальниковi чи iншiй особi, зазначенiй у полісі, за умови сплати страхових платежiв у визначенi строки поліс має мiстити: назву документа, реквiзити страховика, прiзвище або назву страхувальника, його адресу, перелiк об’єктiв страхування, розмiр страхової суми, перелiк страхових випадкiв, розмiр тарифу, а також страхових платежiв, термiн їх сплати, строк дiї договору, права й обов’язки сторiн, iншi умови, пiдписи сторiн.

Учасниками страхових відносин є страхова компанія або страховик, страхувальник і застрахований.

Страхова компанiя (insurance company) — юридично оформлена одиниця пiдприємницької дiяльностi у формi акцiонерного, повного, командитного товариства чи товариства з повною вiдповiдальнiстю, яка має лiцензiю на право брати на себе обов’язки страховика. В Українi бiльшiсть страхових компаній мають форму акцiонерного товариства.

Страховик (insurer) — органiзацiя, що за певну плату бере на себе зобов’язання вiдшкодувати страхувальниковi або вказаним ним особам нанесену страховою подiєю шкоду, або сплатити страхову суму.

Страхувальник (insured) — юридична або дiєздатна фiзична особа, яка уклала договiр на страхування (або є страхувальником згiдно чинного законодавства), сплатила належнi внески i має право в разi настання страхового випадку отримати вiдшкодування в межах застрахованої вiдповiдальностi або страхової суми, обумовленої в полiсi.

Застрахований (insured) — особа, яка бере участь в особистому страхуваннi, об’єктом страхового захисту якого є життя, здоров’я i працездатнiсть. 3астрахований може бути одночасно i страхувальником, 3астрахований має право у передбачених договором випадках отримати обумовлену страхову суму або виплати меншого розмiру.

В Україні з п’яти видів соціального страхування, передбачених Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, практично діє три, котрі вже мають відповідні фонди: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості і Фонд соціального страхування. Загальний страховий тариф відрахувань у ці фонди складає сьогодні близько 40% до заробітної плати, у тому числі 1,5-2% платять безпосередньо застраховані.

Щодо обов’язкового медичного страхування в Україні, то для його запровадження є ряд складних питань, які не на часі сьогоднішнього вирішення. За попередніми підрахунками, впровадження запропонованого і підготовленого МОЗ України законопроекту “Про обов’язкове медичне страхування громадян” потребує додаткових витрат, адекватних нинішньому річному бюджету вітчизняної системи охорони здоров’я. Тому для України обов’язкове медичне страхування (ОМС) усе ще залишається теоретичним поняттям, оскільки застрахувати “всіх і вся” суспільство не в змозі. У той же час добровільна страхова медицина існує і впевнено розвивається в Україні .

Що ж стосується галузі охорони здоров’я, то тут проблем значно більше, а саме: за Законом фінансування виводиться за межі галузі, роль Міністерства охорони здоров’я, яка взагалі не визначена. Більш ніж 80% керівників медичних закладів (за даними соціологічного дослідження, 1999 р.) проти негайного впровадження обов’язкового медичного страхування і вважають доцільним дочекатись покращення економічних умов у країні.

Органи державного управління охороною здоров’я зацікавлені в збереженні управлінських структур, забезпеченні стабільного фінансування медичних закладів та збереженні ролі розпорядника бюджетних ресурсів. При переході до системи обов’язкового медичного страхування вони виступають гарантами стабільності роботи системи, її ефективного функціонування та розвитку, не маючи прямих важелів управління фінансовими ресурсами.

Складність інтегрування сьогоднішніх медичних закладів у систему медичного страхування обумовлена тим, що існуюча система охорони здоров’я керується загалом адміністративними методами. Останні не дають можливості пошуку фінансових потоків чи їх маніпулювання.

В системі охорони здоров’я добровільне медичне страхування орієнтоване переважно на приватний сектор. Зумовлено це дією чинного законодавства, яке лікувально-профілактичним закладам державної та комунальної форм власності не залишає ніші для вільних розпоряджень коштами в т.ч. і заключення угод із страховими компаніями.

Джерело: дані МОЗ, 2010.

Рис. 6.7 Структура приватної системи охорони здоров’я

В Україні більше 70 компаній мають ліцензію, що дає право займатися добровільним медичним страхуванням, з них близько третини реально працюють на цьому ринку. Найбільшими серед них є страхові компанії “Надра”, “Остер-Київ”, “Аска”, “Оранта” і ін.

Страхові компанії мають різні можливості, досвід, авторитет, тому вартість медичних послуг та їх обсяг різні в різних компаніях.

Таблиця 6.4

Окремо на ринку медичних страхових послуг стоїть державна акціонерна страхова компанія “Укрінмедстрах”, що користується монопольним правом страхування іноземних громадян, що перебувають на території України. Досвід діяльності “Укрінмедстрах” може виявитися корисним при розробці загальнонаціональної системи ОМС. Що стосується монополії “Укрінмедстрах”, то вона буде скасована із введенням у дію мережі установ з організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна”. Концепція створення цієї системи була розроблена понад чотири роки тому і тільки 4 грудня 1998 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів № 1926 “Про створення мережі установ щодо організації надання медичної допомоги “Ассистанс-Україна”.

Сьогодні в Україні за системою “Ассистансу” обслуговують тільки іноземців. Наші співвітчизники користуються цією системою під час перебування за кордоном. У цих випадках українські страхові компанії укладають угоди з іноземними організаціями, що асистують. У той же час деякі вітчизняні страхові компанії, наприклад, АСК “Остер-Київ”, відкривають власні служби, що працюють за системою “Ассистансу” й обслуговують українських громадян, які перебувають у межах країни. Створення такої служби в окремо взятій компанії вимагає витрат у кілька десятків тисяч доларів. Тому багато страховиків вважають, що функції “Ассистансу” більш раціонально передавати спеціалізованим компаніям. Сьогодні в Україні працюють такі всесвітньо відомі компанії, що асистують, – “Corіs”, “Tesa”, “Mercur Assіst”, “Assіst-Card”. Відповідно до зазначеної вище постанови, у кожному обласному центрі планується створити мережу установ щодо координації та надання медичної допомоги громадянам України, а також іноземцям. Одним із засновників системи “Ассистанс-Україна” виступить Фонд державного майна України, а уповноваженою особою по управлінню часткою, що належить державі, у статутному фонді мережі “Ассистанс-Україна” – Міністерство охорони здоров’я.

До послуг, вартість яких покривається основною страховою сумою, входять: амбулаторно-поліклінічна допомога, невідкладна медична допомога, планова стаціонарна медична допомога, невідкладна та стаціонарна стоматологічна допомога. При цьому ліміт вартості стоматологічних послуг вибирає сам клієнт: від 500 до 2 тис грн.

В Україні за всі роки незалежності працює лише добровільне медичне страхування. На сьогодні таким страхуванням охоплено лише біля 100тисяч людей – це лише 0,2% всього населення. Основною причиною такого низького охоплення є висока вартість страхового полісу. Середня його вартість (з амбулаторним та стаціонарним лікуванням в приватних клініках) становить від 300 до 1000грн в місяць при виплатних сумах від 50 до 200тис грн. Звичайно, що такі можливості доступні лише незначній частині українців.

Страхова сума – це сума, на яку страхується особа згідно страхової угоди. Тарифна ставка ще називається брутто-премією і складається із нетто-премії та нормативу витрат на ведення справи. Іншими словами – це кошти, які покривають діяльність компанії. Тарифи по ДМС такі: поліклініка – 7,52%; стаціонар – 7,4%; стоматологія – 1,4%; швидка допомога – 3,1%; загальний тариф становить 19,42% від застрахованої суми.

Відповідна законодавча підтримка медичного страхування в Україні може зробити цю сферу діяльності пріоритетною для багатьох вітчизняних страхових компаній. Більш того, якщо в податковому законодавстві будуть передбачені певні пільги для страхових компаній, що займаються ДМС (як це зроблено в Росії), експерти прогнозують швидкий розквіт цього сегмента страхового ринку.

Знайти додаткові кошти для системи в межах чинного законодавства можливо лише шляхом добровільних пожертв. Одним із напрямів реформування системи охорони здоров’я, що виник як реакція населення на обмежені можливості державного фінансування щодо забезпечення якісної та доступної медичної допомоги стали лікарняні каси.

Лікарняна каса — це членська благодійна організація або громадське об’єднання, що функціонує у правовому полі, створеному відповідно до Законів України “Про благодійництво та благодійні організації”, “Про об’єднання громадян” та “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, Указу Президента України № 963/2000 “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 08.08.2000 р., Наказу Міністерства охорони здоров’я України № 400 “Про взаємодію лікарняних кас, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та закладів охорони здоров’я” від 11.08.2005 р.

Створення лікарняних кас у вигляді самостійних структур визначає можливості контролю за використанням коштів та якістю медичного обслуговування. У своїй діяльності лікарняні каси використовують страхові технології, що значно знижує фінансові затрати населення під час звернення за медичною допомогою.

Встановлено, що в державі станом на 01.01.2008 року функціонувало 236 лікарняних кас. З них 57% створені та працюють на основі Закону України “Про благодійність та благодійні організації”, 31% – на основі Закону України “Про об’єднання громадян”, 12% у своїх статутних документах посилаються на обидва закони. Загальна кількість членів лікарняних кас в Україні в 2007 році складала 858,3 тис. громадян. У структурі членів лікарняних кас за категоріями населення питома вага працюючих становить 65,0% (557,9 тис. осіб); пенсіонерів – 19,3% (165,6 тис. осіб); дітей – 9,2% (79,0 тис. осіб); інших категорій – 6,5% (55,8 тис. осіб).

На сьогодні лікарняні каси нашої держави об’єднані у Всеукраїнську громадську організацію “Асоціацію працівників лікарняних кас України”, що була створена 26 липня 2007 року.. Метою діяльності “Асоціації працівників лікарняних кас України” є задоволення та захист соціальних, професійних та інших спільних інтересів членів організації, сприяння інтеграції лікарняних кас України, підвищення професійного рівня працівників медичної галузі та лікарняної каси.

Найбільше розвинений рух лікарняних кас у Житомирській області. «Лікарняна каса Житомирської області» — неприбуткова, некомерційна, благодійна організація. Вона була зареєстрована 27 липня 2000р. обласним управлінням юстиції, у відповідності до Закону України від 16.09.1997 „Про благодійництво та благодійні організації”. Свідоцтво про державну реєстрацію благодійної організації № 1-053 від 27 липня 2000 року. Ії діяльність поширюється на територію Житомирської області.

Статутом передбачені дві форми вступу: колективна та індивідуальна. В першому випадку членство в Лікарняній касі набувають працівники підприємств, установ, закладів – по колективній угоді, в іншому випадку – громадяни оформляють вступ до Лікарняної каси індивідуально.

Розмір вступного внеску складає 3,00 грн., щомісячного членського внеску з 01.11.2009 – 20,00 грн. Студенти денних форм навчання сплачують 9,00 грн. За дітей батьки можуть сплачувати 7,00 грн. не залежно від кількості дітей. При вступі громадяни мають можливість ознайомитися з положеннями, що регламентують отримання медичної допомоги. Членську картку громадянин отримує через три календарних місяці після сплати вступного внеску.

Благодійні внески використовуються на медикаментозне забезпечення членів лікарняних кас при лікуванні в стаціонарах, в денних стаціонарах, стаціонарах вдома, амбулаторному лікуванні. А також на покриття витрат для проведення діагностичних технологій членів лікарняних кас та підтримку матеріально-технічної бази лікарняних закладів, впровадження новітніх технологій, організацію благодійної допомоги членам лікарняних кас.

Таблиця 6.4

Вартість деяких медичних послуг у лікувальних установах різного типу (грн)

З останньої таблиці бачимо суттєву різницю у вартості медичних послуг приватного сектора і госпрозрахункових відділень державного. Комерціалізація системи охорони здоров’я, інтеграція її в систему ринкових стосунків призведе до неупинного зростання вартості медичних послуг, а як наслідок, до недоступності все більшого прошарку населення до медичної допомоги через недостатню платоспроможність.

6. Гарантований рівень медичної допомоги

Сьогодні в Україні згідно 49 статті Конституції України “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” у статті 7 “Гарантії права на охорону здоров’я” зазначено, що реалізація конституційних прав громадян на охорону здоров’я здійснюється шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки та аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я”.

Для забезпечення реалізації цих положень КМ України Постановою від 11 липня 2002 р. N 955 Затвердив “Програму подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги”

 Цією Програмою, розробленою на підставі базових показників формування витрат на охорону здоров’я в бюджетах усіх рівнів, визначається перелік видів медичної допомоги, яка подається населенню безоплатно, обсяги безоплатної медичної допомоги, нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя, які забезпечують подання гарантованих обсягів медичної допомоги.

 У разі необхідності Програма переглядається щороку в місячний термін після затвердження державного бюджету України на відповідний рік з урахуванням обсягів асигнувань на охорону здоров’я, затверджених у державному бюджеті та врахованих при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами.

 На основі Програми і методичних рекомендацій щодо порядку формування та економічного обґрунтування регіональних програм подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, що затверджуються МОЗ, органи виконавчої влади розробляють і затверджують регіональні програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, якими можуть передбачатися додаткові обсяги подання та види медичної допомоги за рахунок коштів місцевих бюджетів.

У цій же програмі наводиться перелік видів безоплатної медичної допомоги державними та комунальними закладами охорони здоров’я таких видів:

–                   швидка та невідкладна на догоспітальному етапі – станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;

–                   амбулаторно-поліклінічна;

–                   стаціонарна – у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;

–                   невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі -дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);

–                   долікарська медична допомога сільським жителям;

–                   санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;

–                   утримання дітей у будинках дитини;

–                   медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

 Безоплатна медична допомога перелічених видів подається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

 Держава гарантує подання медичної допомоги, передбаченої державними цільовими програмами.

 Обсяг медичної допомоги, що подається населенню безоплатно, розраховується на підставі нормативів подання амбулаторно-поліклінічної, стаціонарної і швидкої медичної допомоги, з розрахунку на 1 тис. чоловік, протягом року одним закладом охорони здоров’я. Дана програма передбачає нормативи фінансування охорони здоров’я на 1 жителя – це показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров’я, які щороку затверджуються Верховною Радою України.

 Нормативи фінансування на 1 жителя формуються органами виконавчої влади на підставі визначених ними показників вартості подання медичної допомоги за її видами згідно з методичними рекомендаціями.

Сьогодні питання запровадження і реалізації гарантованого рівня медичної допомоги вирішується не через формат визначеного механізму фінансування, а через призму стандартів (протоколів) лікування без гарантії фінансування. Питання фінансового забезпечення в реформі охорони здоров’я перекладається на плечі місцевого фінансування і перерозподілу коштів в більшості випадків спонтанним шляхом за умов наявності коштів.

1.     Власність і форми підприємницької діяльності

Історично першою формою власності була спільна або общинна форма власності первісного суспільства. З часом, під впливом прогресивних сил розвитку суспільства з’являється приватна форма власності у вигляді індивідуальної чи сімейної власності, яка згодом стає панівною і є основою для товарного виробництва та ринкового господарства.

Відносини власності завжди становлять основу економічної системи. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Суть економічних відносин різних соціальних систем, що виражаються поняттям „власність” полягає у привласненні матеріальних та духовних благ. В українському етносі ця теза відлунює у прислів’ї: «Хто платить – той замовляє музику!».

Водночас слід відмітити, що серед вчених – економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності. Одне з накоротших визначень виглядає так.

Такі відносини в Україні регламентуються Законом України “Про власність” №697-ХІІ від 7 лютого 1991 року.

Звично власність розглядають з двох позицій – юридичної, де право власності розглядається як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, і економічної, де соціально-економічні відносини власності складають ядро економічної системи і визначають економічний лад суспільства.

В Україні суб’єктом власності може бути громадянин не лише України, а й інших держав чи і взагалі особи без громадянства. Це ж стосується і юридичних осіб – спільні підприємства, міжнародні організації, асоціації тощо можуть бути суб’єктами власності на території нашої держави.

Власник засобів виробництва чи іншого майна має право створити в межах чинного законодавства підприємство, яке буде юридичною особою.

Юридична особа має право володіння, розпорядження і користування закріпленою за нею власністю в межах встановлених своїм статутом.

Об’єктом виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її території.

Об’єктом приватної власності є житлові будинки, квартири, дачі, земельні ділянки та насадження на них, предмети особистого користування та домашнього господарства, транспортні засоби, домашня худоба, грошові кошти, цінні папери, вироблена продукція тощо.

Об’єктом власності колективного господарства є вироблена ним продукція, одержані доходи від її реалізації та інше майно, придбане в результаті діяльності господарства, що не заборонене законом.

Об’єктом загальнодержавної власності є земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ, єдина енергетична система, транспорт загального користування, з’язок, кошти державного бюджету, національний банк, майно вищих державних навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери тощо.

Об’єктом інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та результати іншої інтелектуальної власності.

Рис. 7.1. Форми власності в Україні

Соціальний аспект власності тісно пов’язаний із політичним і лежить в основі утворення різних соціальних груп, класів, їхніх взаємостосунків залежно від власності на засоби виробництва та способів розподілу суспільного багатства. Сьогодні немає країн, де б існувала лише одна форма власності. Багатогранність цих форм та їх змішування сприяють розвиткові суспільства та ефективності господарювання країни.

Три основні види власності, які визначені українським законодавством, підрозділяються на ряд інших підвидів.

Приватна власність ділиться на:

–                    індивідуальну власність приватної особи;

–                    власність сім’ї або спільна власність громадян;

–                    власність подружжя;

–                    власність осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство.

До приватної власності в системі охорони здоров’я належать поширені по всій території України приватні лікарські кабінети. Аптеки, невеликі лабораторії тощо. Однак, масштаби цього бізнесу невеликі, на період 2010 року в галузі у 74,2% приватних установ працювало до 20 співробітників.

Приватні установиа охорони здоров’я діють на основі Статуту, сформованого і затвердженого власником.

Управління приватною установою охорони здоров’я здійснюється відповідно до Статуту на основі узгодження прав власника, відносно господарчого використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Керівництво установою охорони здоров’я власник здійснює безпосередньо сам або делегує управління одній особі або органам управління.

Згідно чинного законодавства України, лікувально-профілактичною установою, аптечним закладом тощо може керувати особа, що має диплом “спеціаліста”, виданого медичними (фармацевтичними) ВНЗ або факультетами університетів III-IV рівнів акредитації. Перелік таких вузів зумовлений Наказом Міністерством охорони здоров’я України.

Колективна власність ділиться на:

–                    власність колективу орендарів;

–                    власність колективного підприємства;

–                    власність акціонерного товариства;

–                    власність господарського об’єднання;

–                    власність господарського товариства;

–                    власність громадського об’єднання.

Комунальна власність за різними даними відноситься то до державної форми власності, то до колективної. Така роздвоєність зумовлена поняттям місцевого самоврядування, як державної структури та поняттям територіальної громади, яка самостійно ропоряджається власним майном як окремого колективу.

До колективної власності в охороні здоров’я належатимуть окремі клініки, сітки аптек, фармфабрики тощо. Форма колективної власності цих установ та закладів впливатиме на їх статутні умови та форми розподілу прибутку.

Щодо майна комунального підприємства, то воно перебуває в комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального підприємства формується органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство, наприклад, «Тернопільська комунальна міська лікарня №1».

Комунальне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу. Відповідно, головного лікаря міської лікарні призначає міський голова, а головного лікаря сільської лікарської амбулаторії – голова Сільської Ради.

Державна власність ділиться на:

–                    власність державного підприємства;

–                    комунальну власність;

–                    власність державної установи;

–                    власність членів трудового колективу державного підприємства.

До даної форми власності в системі охорони здоров’я будуть віднесені вищі навчальні медичні заклади, республіканські клініки, тощо.

Державна установа охорони здоров’я діє на підставі Статуту, затвердженого власником майна за участю трудового колективу. Керує державним закладом охорони здоров’я головний лікар (директор), який самостійно вирішує всі питання діяльності закладу.

Власник майна вирішує питання створення закладу, визначення предмету, цілей та завдань його діяльності, його реорганізації або ліквідації, призначає головного лікаря (директора) закладу, здійснює контроль за його діяльністю та збереженням майна. Державні заклади охорони здоров’я фінансуються з відповідних бюджетів.Форми власності перебувають у постійній динаміці – вони змінюються як за суб’єктами, так і за об’єктами власності, в основному залежно від науково-технічного, історичного, політичного, економічного розвитку суспільства. Хоч з іншого боку саме форми власності значною мірою самі формують цей шлях становлення і розвитку суспільства.

Залежно від форм власності будуються різні форми підприємств і підприємницької діяльності. Про підприємства ми вже говорили в попередніх розділах. Підприємництво безпосередньо пов’язане із певними формами власності, які лежать у його основі. Саме форма власності визначає спосіб підприємницької діяльності, масштаби залучення фінансових ресурсів, обсяг оподаткування, форму відповідальності, масштаби залучення партнерів, стійкість у конкурентному середовищі, зовнішню та внутрішню політику підприємницької діяльності, стратегію його розвитку тощо.

2.     Сутність підприємництва та умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва

Поняття «підприємництво» вперше в науковий обіг було введено англійським вченим Річардом Канті Льоном (1680–1734 рр.).

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого заложено пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Підприємництво в Україні здійснюється на основі Господарського кодексу України зі змінами № 245-VII (245-18) від 16.05.2013, що встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності.

Суб’єктом підприємницької діяльності є підприємець. Підприємцем можуть бути громадяни України або іншої держави чи особи без громадянства, юридичні особи всіх форм власності або їх об’єднання, які здійснюють підприємницьку діяльність в Україні в межах чинного законодавства.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Гарантує недоторканість їх майна та захист прав власності.

Підприємницька діяльність у системі охорони здоров’я здійснюється у відповідності з “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, зокрема, стаття 74 “Заняття медичною та фармацевтичною діяльністю”, де сказано про те, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту та відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Перелік лікарських, провізорських та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою (фармацевтів) у закладах охорони здоров’я подано в Наказі Міністерства охорони здоров’я України №385 від 28.10.2002року.

Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Щодо міжнародної підприємницької діяльності, то вона регламентується статтею 79 даного Закону і називається “ Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я”. В ній говориться, що Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню й поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться. На цій основі в Україні втілюються і реалізуються всі програми, які впроваджуються у життя Всесвітньою організацією охорони здоров’я. З 1994 року діє “Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною”, “Хартія основних прав Європейського Союзу” від 2000року, Програма інтеграції України до Європейського Союзу 2001року тощо.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань державa бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров’я, організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству. У 1997 році розроблений “План заходів щодо поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних і європейських стандартів”.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право, відповідно до чинного законодавства, самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і в суді.

Будь-якому претенденту для заняття підприємницькою діяльністю попередньо слід визначитися із цілим рядом питань, які стосуватимуться його майбутньої діяльності. Найважливішим на цьому етапі є визначення послідовного плану дій щодо обґрунтування, підготовки та побудови прогнозних моделей своєї діяльності.

Рис.7.2 Основні завдання, які вирішуються на початку підприємницької діяльності

3.     Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки

В умовах ринкової економіки будь-яка підприємницька діяльність пов’язана із певним ризиком. Лише 2% малих фірм збанкрутували через причини, які не залежали від їх управління, 98 – через некомпетентність, низький професіоналізм, брак управлінського досвіду тощо. Тому професійна підприємницька діяльність вимагає певної підготовки до початку її роботи.

Наскільки обгрунтовано і детально буде розроблений бізнес-план, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

Рис.7.3.Завдання бізнес – плану

Бізнес–план повинен бути виражено орієнтований на стратегічний розвиток вашої підприємницької діяльності. Він повинен бути максимально прив’язаний до фінансових можливостей підприємця та прогнозних змін фінансової політики у державі.

Бізнес-план є одним із найважливіших стратегічних документів підприємницької діяльності. Найважливішим стратегічним моментом цього документа є узгодження поставлених завдань і реальних фінансових можливостей.

Орієнтовна типова структура бізнес-плану

 Резюме: актуальність даного проекту, аналіз ринкового середовища і визначення ринкової ніші.

 Продукція чи послуги: опис та функціональні призначення, переваги та особливості, акцентуація на вигоді для споживача придбання саме цього товару.

 Оцінка ринку збуту: покупці, місткість і динаміка ринку, фактори

 Конкуренція: основні конкуренти, їх сильні і слабкі сторони. Переваги фірми порівняно з ними

 Маркетинг-план: стратегія маркетингу, основний напрям діяльності, торгівельна політика, ціноутворення, сервіс, реклама

 Виробничий план: виробничий процес, приміщення, устаткування та обладнання, постачальники основної сировини та матеріалів.

 Організаційний план: форма організації бізнесу, керівники фірми, команда менеджерів та консультантів, система оплати праці, соціальна політика підприємства.

 Юридичний план: форма власності та правовий статус

 Оцінка ризику і страхування: можливий ризик і його мінімізація, хаджирування та страхування

 Фінансовий план: прибуток і збитки, рух готівки, проект балансу, розрахунок беззбитковості

Стратегія фінансування, потреба у фінансуванні, повернення інвестицій

Оцінка очікуваного прибутку і збитків, розробка балансової відомості, формулювання висновків, узагальнення ключових положень бізнес-плану.

Фундаментально обґрунтований бізнес-план є базою бізнес пропозиції, яка обговорюватиметься із партнерами і відіграватиме вирішальну роль у пошуках інвесторів та кредиторів, від яких значною мірою залежатиме можливість вербування на підприємство досвідчених менеджерів та кваліфікованих спеціалістів.

В Україні невід’ємною частиною нового підприємництва було техніко-економічне обґрунтування доцільності і реалізації будь-якого проекту. Практично ця форма сьогодні і переросла у форму бізнес-плану. Враховуючи реалії українського ринку, бізнес-план повинен спиратися перш за все на конкретно існуючий проект виробництва певного товару (продукту чи послуги), всебічний аналіз виробничо-господарської діяльності аналогічного типу (ситуаційний аналіз), результати дослідження конкретних інноваційних проектів.

У практичному житті не існує єдиної форми бізнес – плану, бо останній залежить від специфіки бізнесу, особливостей проектованої діяльності, її масштабів. Розробка бізнес-плану фактично є спробою створити так звану модель майбутньої підприємницької діяльності, до якої життя, безперечно, внесе свої корективи. Але, зрозуміло, що чим менше похибок буде допущено на стадії проектування, тим менше непрємних несподіванок очікуватиме потім.

4.     Об’єкти, суб’єкти і види підприємництва. Права, обов’язки і відповідальність підприємця

Об’єктом підприємницької діяльності не може бути діяльність, пов’язана із обігом наркотиків, психотропних речовин та їх аналогів, з виготовленням зброї; діяльність, пов’язана із криміналістичною, судово-медичною та судово-психіатричною експертизою, доставка пенсій чи іншої грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям та інші види діяльності, які потребують особливого законодавчого забезпечення.

Підприємництво прямо пов’язане з економічною свободою, яка включає в себе право на приватну власність на засоби виробництва, на економічну ініціативу. За Фрідманом, заперечувати економічну свободу – означає заперечувати особисті здобутки, особисту повагу і право будь-якої людини розпоряджатися долею. Але підприємець – це не обов’язково власник. Він орієнтується не на володіння ресурсами, а на епізодичне їх використання.

У звичайному житті поняття “фірма” і “підприємство” часто ототожнюються, хоча з економічної точки зору їх необхідно розрізняти.

Підприємство – це певний виробничо-технічний комплекс, а також колектив людей, які пов’язані певним виробничим процесом і кооперацією праці, а також спільними економічними інтересами. Це може бути приладобудівне підприємство, вугільна шахта, перукарня чи автопарк.

Фірма – організаційно-економічна, суспільна, підприємницька форма виробництва. Фірма може бути одна, а до її складу буде входити багато різних підприємств.

Про суб’єкти підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я йшлося вище. Кожен суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати назву. Найменування суб’єкта підприємницької діяльності обов’язково повинне містити інформацію про його організаційно-правову форму та ім’я (назву). Ім’я не повинно повторюватись з назвами інших суб’єктів підприємницької діяльності та не повинно містити найменувань чи абревіатури органів державної влади. Також слід зважати на благозвучність як самої назви, так і її скорочення чи абревіатури.

При всіх рівних правах, є окремі категорії осіб, які в силу свого соціального статусу не можуть займатись підприємницькою діяльністю.

Для ведення підприємницької діяльності необхідна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Лише через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263 ). Цей Закон регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців. Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців.

Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб - підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема: 

-  перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; 

-  перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; 

-  внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру; 

-  оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця. 

 Стаття 8 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачає такі вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору: 

 1. Документи, які відповідно до вимог Закону подаються (надсилаються поштовим відправленням або електронним документом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.

 2. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору поштовим відправленням, справжність підпису заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинна бути нотаріально засвідчена. 

 3. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть засновники (учасники) юридичної особи.

 5. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними державними органами. 

 8. Електронні документи, подані для проведення державної реєстрації у випадках, передбачених цим Законом, оформляються згідно з вимогами законодавства у сфері електронних документів та електронного документообігу, а також електронного цифрового підпису.

 9. З документів, поданих для проведення державної реєстрації на паперових носіях державним реєстратором, обов'язково виготовляється електронна копія шляхом сканування.

 10. У разі подання електронних документів у випадках, передбачених цим Законом, реєстраційна картка та документи, крім документів, що засвідчують повноваження уповноваженої особи, засвідчуються електронним цифровим підписом заявника.

 11. Електронний документ вважається одержаним державним реєстратором з часу надходження заявникові повідомлення в електронній формі про одержання такого електронного документа державним реєстратором. Державний реєстратор автоматично після отримання від заявника електронного документа надсилає йому електронний документ з підтвердженням факту одержання електронного документа.

 За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі: 

ü       десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи; 

ü       два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; 

ü       три неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації благодійної організації. 

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи необхідно подати такі документи:

а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

б) установчі документи, до яких необхідно віднести: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; установчий договір, якщо власників або уповноважених ними органів два і більше; в окремих випадках протокол установчих зборів (конференції); статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом; г) реєстраційну картку встановленого зразка;

ґ) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання; д) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи може бути місце проживання одного з його засновників, а також інша адреса, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення чи його частини.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Можливості особи, що здійснює підприємницьку діяльність включають права, зобов’язання та відповідальність.

Соціально-економічні рівні підприємців починаються від дрібного власника, керуючого акціонерним товариством, кооператора, орендаря і т.п. до менеджера крупної корпорації.

Спільним для всіх, хто займається підприємницькою діяльністю чи то окрема особа, чи група людей, є ініціатива, прагнення отримати вигоду, бажання ризикнути, “перевірити себе”.

 В “Теорії економічного розвитку” австрійський економіст-теоретик Йозеф Алоїз Шумпетер писав, що бізнесмен – це той, хто робить не те, що роблять інші, і не так, як це роблять інші. Таке економічне новаторство — це функція індивідів, яких Й. Шумпетер назвав підприємцями. Підприємець — господарський суб’єкт, функцією якого є безпосереднє здійснення нових комбінацій і який виступає активним елементом цього процесу. Підприємництво не є професією, не становить стійкий суспільний клас, відповідні якості й навички можуть бути втрачені, перейти до інших людей. Новаторську функцію-підприємця Й. Шумпетер чітко відокремлює від функції капіталіста: підприємець не обов’язково має право власності на майно і, отже, не несе ризику (ризикує той, хто позичає підприємцю гроші). Й. Шумпетер узагальнив риси підприємця за окремими, характерними ознаками:

Кемпбелл Макконнелл і Стенлі Брю розкривають поняття підприємництва через чотири основні функції підприємця:

1. Підприємець бере на себе ініціативу об’єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва товару чи послуги. Виконуючи роль детонатора і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, який в перспективі принесе прибутки.

2. Підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто ті стратегічні рішення, які і визначають мету підприємства.

3. Підприємець – це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології і навіть нові форми організації бізнесу.

4. Підприємець – це людина, яка йде на ризик. Це випливає з ретельного вивчення інших трьох його функцій. У капіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантований. Винагородою за витрачений час, зусилля і здібності може виявитися як прибуток такі збиток, а то і банкрутство. Слід звернути увагу, що підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними коштами – своїми власними, а також засобами компаньйонів або акціонерів.

Рис.7.4 Відмінні риси підприємця

Підприємець – дуже різностороння постать, саме тому в різні часи різні визначні вчені давали різні визначення цьому поняттю:

У 1797 році Бодо вважав, що підприємець володіє підприємством, планує, організовує, контролює і несе відповідальність за справу, а Девід Маклілланд у 1961 році відмітив підприємця, як енергійну людину, що діє в умовах помірного ризику, Альберт Шапіро у 1975 році підприємцем вважав людину, яка проявляє ініціативу, організує діяльність, несе відповідальність за можливу невдачу, а Роберт Хізрич через 10 років добавив, що підприємець вкладає час, сили у виробництво нового продукту, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи в нагороду гроші й задоволення від досягнутого

Рис.7.5 Визначення поняття «підприємець» в різні епохи

Умовно можна виділити чотири сходинки підприємницької ієрархічної послідовності. Першу сходинку займають ті бізнесмени, для яких прибуток є засібом для покращення умов життя. Вони свою діяльність будують на базі тривіальних рішень. Це в основному дрібний бізнес.

Однак,  значна частина підприємців малого бізнесу знаходяться на другій сходинці. Це люди цілком ініціативні, але більше діють відповідно відомому медичному правилу: не нашкодь! Саме дрібні підприємства здатні швидко і оперативно реагувати на винаходи, відкриття, втілення їх у виробництво. В США, наприклад, мале підприємництво себе проявило досить активно в освоєнні нововведень (“ноу-хау”), винаходів, модифікації вже освоєних товарів і т. ін.

На третій сходинці знаходяться підприємці, для яких органічною потребою є розробка абсолютно нових, нетрадиційних рішень. Мотивація їх діяльності не зводиться до забезпечення максимального прибутку. Стимулом їх діяльності стає потреба перемоги над конкурентами, прагнення влади, а часто і благодійність.

На самій верхній, четвертій сходинці, знаходиться супереліта. Забезпечення максимального прибутку – для них пройдений етап. Для них лише підприємницька діяльність є вираженням їх сутності, постійна потреба їх самовираження. Це і суспільне визнання, і безмежна влада, як відмічав Й. Шумпетер: “влада для супереліти – це основа для формування нехай невеликої, але власної імперії”. Третя і четверта групи – це малочисельні групи підприємців. Звичайно, на їх чисельність у кожній країні впливає в першу чергу рівень розвитку ринкової економіки.

На якій би сходинці не знаходилися підприємці, для них характерні наступні функції:

Підприємці виносять на ринок нові товари або послуги. Більш ніж половина товарів, які споживаються сьогодні ще двадцять років тому не існували: компакт-диски, магнітофони, мікрохвильові печі, домашні комп’ютери і килими, на яких не залишається плям. За кожним із цих предметів стоять люди, які розуміли потребу споживача, що не могла бути задоволена, і знайшли шляхи її задоволення. Вони мобілізували всі ресурси, розуміючи, що якщо їх догадка виявиться вірною – їх чекає солідний прибуток: якщо ж вона буде помилковою – вони матимуть серйозні втрати.

Рис.7.6 Сходини підприємницької ієрархії

Підприємці знаходять нові ресурси або використовують старі по-новому. У наш час підприємець не просто відкриває нові ресурси, як, наприклад, поклади нафти, газів або рідкісних металів. Для підприємців сьогодні відкрились великі можливості по-новому використовувати вже існуючі ресурси, наприклад, відходи виробництва або поновлені джерела енергії.

Підприємці сприяють розвитку нових технологій. Прогрес будь-якої нації залежить від розвитку нових технологічних вдосконалень. Ідеї таких вдосконалень породжує саме підприємець, який і робить все необхідне для їх розвитку і внесення на споживчий ринок.

Підприємці відкривають нові ринки. Першопрохідці були підприємцями. Вони вели торгівлю товарами своєї держави взамін на скарби далеких країн. У наш час нові ринки з’являються в галузі охорони здоров’я і фінансових служб.

Підприємці реорганізовують існуючі підприємства. Будь-яке підприємство, що залишається без змін, в найближчий час обов’язково стане відстаючим і непродуктивним. Підприємці вміють знайти найкращі методи такої реорганізації за допомогою зменшення собівартості і посилення ефективності.

Американська фірма “Макбер енд компані” при підтримці американського агентства міжнародного розвитку і Національного фонду США розробила методику “профілю підприємця”. В цьому дослідженні виділяються наступні десять характеристик, які притаманні тим, хто досягає успіху:

Рис. 7.7 Характерні риси успішного підприємця

5.     Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

Підприємницькою діяльністю в сфері охорони здоров’я, як уже говорилось, згідно зі статтею 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною діяльністю можуть займатись особи. які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Такі вимоги встановлені наказом Міністерства України від 25.12.92. №195 “Про затвердження переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання, в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю.

Про відповідність зазначеним вимогам можуть свідчити:

а) диплом про медичну освіту, який видано державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівнені і мають право видавати документа державного зразка згідно з чинним законодавством;

б) свідоцтво (довідка) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівнені i мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії;

г) сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста, виданий відповідно до наказу Міністерства від 09.06.93 № 130 “Про внесення змін і доповнень до наказу МОЗ України від 21.11.91 № 168 “Про подальше удосконалення атестації лікарів”

д) атестаційно-експертний висновок AT Української асоціації народної медицини.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких засадах, після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому наказом Міністерства від 19.08.94 №118-с (із змінами № 410 z 0754-06 від 27.06.2006 “Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн“.

Медична практика, судово-медична і судово-психіатрична експертизи здійснюються тільки за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються Міністерством охорони здоров’я.

Якщо особи хочуть застосувати методи не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до зазначених документів додаються посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Рис.7.8 Заборонені види медичної практики в приватному бізнесі

Особи, які хочуть отримати ліцензії на медичну практику з проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних їм заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу, повинні відповідно до статті 32 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” отримати на це спеціальний дозвіл Міністерства.

До початку заснування приватного медичного бізнесу слід продумати наступні позиції:

1)                чітко сформувати мету і місію майбутньої приватної установи, враховуючи обмеження у видах надання медичної допомоги в приватному секторі;

2)                вивчити кон’юнктуру ринку аналогічних послуг, враховуючи наявність закладів державної та комунальної форми власності;

3)                визначити кількісну і якісну структуру потенційних пацієнтів, з ракурсу захворюваності і платоспроможності;

4)                на основі попереднього вивчення ринку визначитися із формуванням ціни на пропоновані послуги;

5)                знайти бізнес-партнерів;

6)                визначитися із формами та розмірами фінансування проекту;

7)                скласти баланс потенційних витрат, доходів і прибутків, зважаючи на динаміку доходів населення;

8)                врахувати можливі ризики бізнесу, як зміну фінансової політики, падіння доходів населення, епідемічні ризики, вплив реформування системи тощо.

Після визначення виключно стратегічних питань, організація приватного бізнесу вимагає певних тактичних кроків:

1)                вибір приміщення для здійснення приватного бізнесу – це може бути як орендоване приміщення так і приватне пристосоване чи спеціально збудоване;

2)                оформлення технічного паспорта на приміщення;

3)                довідка про матеріально-технічний стан суб’єкта підприємницької діяльності та про наявність нормативно-правових документів;

4)                висновок санітарно-епідеміологічних служб;

5)                оформлення санітарного паспорта;

6)                дозвіл органів протипожежного нагляду;

7)                пакет документів, що стосуються охорони праці.

8)                пакет документів для допуску до роботи персоналу;

9)                метрологічна повірка устаткування;

10)           написання статуту підприємства;

11)           отримання ліцензії на приватну підприємницьку діяльність

12)           реєстрація організаційно-правової форми в органах державної влади.

З самого початку приватної діяльності основну увагу необхідно буде приділяти професійній підготовці персоналу, маркетинговим програмам просування послуги, формуванню морально-психологічного клімату в колективі, іміджу фірми, або, як сьогодні прийнято говорити корпоративній культурі тощо.

Слід наголосити на такому важливому моменті приватного бізнесу, як прибуток. З одного боку, будь-який приватний бізнес орієнтований на прибуток, з іншого – медична послуга особлива тим, що, окрім емоційної сфери (як біль, страх, невідомість, страждання тощо) зачіпає не лише здоров’я, працездатність, а й життя людини. Тому, якщо інтерес приватної фірми на боці прибутку, то лікування перетворюється на процес у тривалому недоконаному виді, або поширюється лікування неіснуючих хвороб тощо, що по суті є не лише злочином, а й гріхом.

Позитивними моментами приватного бізнесу в системі охорони здоров’я є можливість приділення більшої уваги пацієнтові, незрівняно вищі сервісні послуги, не обмеження лікаря часовими нормативами, зацікавленість у позитивних результатах діяльності для завоювання постійних пацієнтів і поширення позитивного іміджу. Останнє слід особливо враховувати приватним лікарям, так як відгуки про їх роботу, завдяки інтернет зв’язку можуть поширювати швидко, вичерпно, емоційно і на достатньо широку аудиторію.

Щодо вирішення питання фінансування приватної підприємницької діяльності, то одним із ефективних його способів є лізингові операції.

Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів..

Лізин покликаний підвищувати ефективність підприємницької діяльності в усіх галузях народного господарства, в тому числі і в охороні здоров’я. Лізингові операції розглядаються діловим світом як новий і перспективний вид фінансування. Не тільки тому, що вони надають фінансову допомогу установам, що її потребують, але й тому, що вони забезпечують економічні вигоди для установ: збереження ліквідності, збереження власного капіталу, міцна основа для розрахунків, балансові переваги, вигода страхування.

В системі охорони здоров’я лізинг дає можливість користуватися або придбати дорого вартісне медичне обладнання та апаратуру. Користуючись лізинговою програмою. Медичний працівник не має проблем із моральним устаріванням цього ж обладнання, а також вільний у локалізації її використання. З позицій економічної вигоди приватний лікар не має мороки з гарантійним обслуговуванням чи заставою майна тощо.

6.     Ліцензування підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

Державний контроль за підприємницькою діяльністю і нагляд у галузі охорони здоров’я здійснюють Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України, управління охорони здоров’я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, інші уповноважені органи та заклади. Організаційно-методичне керівництво органами, охорони здоров’я при здійсненні ними контролю та нагляду за суб’єктами підприємництва покладається на МОЗ України.

Окремі види діяльності підприємств потребують не лише погодження з Антимонопольним комітетом, а ще і спеціального дозволу (ліцензії).

Ліцензуванню підлягають всі суб’єкти підприємницької діяльності та лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які, практично, є окремими підприємствами.

Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню

Питання необхідності нагляду чи контролю над медичною практикою з боку держави досить дискутабельне. З позиції лікаря, звичайно, такий нагляд є обтяжуючим і не дуже бажаним, з позиціій пацієнта – обов’язковий і постійний. Ліцензування є своєрідним посередником між цими позиціями і забезпечує потенційно достатню якість надання медичної допомоги суб’єктам підприємницької діяльності в даній сфері.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики регламентуються наказом Міністерства охорони здоров’я України 30.11.2012 № 981. Ці Ліцензійні умови поширюється на всі суб’єкти господарювання, що зареєстровані в установленому порядку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність з медичної практики.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та іншівимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Суб’єкт господарювання зобов’язаний провадити певний вид господарської діяльності (у нашому випадку це медичні послуги), що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.

При провадженні господарської діяльності з медичної практики ліцензіат повинен дотримуватись постанов Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів МОЗ України щодо організації та надання медичної допомоги населенню та забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, з питань радіаційної безпеки, а також щодо діяльності, пов’язаної з організацією та якістю надання медичної допомоги населенню.

Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі ліцензії за умови виконання кваліфікаційних, організаційних, інших спеціальних вимог, встановлених цими Ліцензійними умовами.

Суб’єкти господарювання повинні забезпечити контроль за якістю надання медичних послуг та мати затверджений перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам.

Використання одного кабінету, в якому провадиться медична практика, за різними функціональними призначеннями не допускається.

Спільне використання приміщень (кабінетів) різними суб’єктами господарювання для провадження медичної практики повинно підтверджуватись договорами найму, оренди (суборенди) та відповідними документами (актами).

Медична техніка та вироби медичного призначення застосовуються суб’єктами господарювання у медичній практиці виключно після їх державної реєстрації.

У медичній практиці суб’єкти господарювання можуть застосовувати лише ті методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які дозволені до застосування МОЗ України.

Ліцензіат повинен розмістити за місцем провадження господарської діяльності з медичної практики в доступному для споживача місці:

–                   вивіску із зазначенням найменування суб’єкта господарювання або прізвища, ім’я, по батькові фізичної особи – підприємця відповідно до запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) та режим роботи; копію ліцензії та копію виписки з Єдиного державного реєстру, акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування більше двох років);

–                   перелік лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою, за якими провадиться медична практика; копію свідоцтва про атестацію лабораторії (за наявності);

–                   перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам;

–                   відомості про керівництво (прізвище, ім’я, по батькові керівника, його заступників) та лікарів ліцензіата (прізвища, імена, по батькові, посади, категорії);

–                   книгу відгуків та пропозицій громадян.

Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі ліцензії та за умови:

–                   наявності приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам;

–                   наявності приладів, обладнання, оснащення відповідно до табеля оснащення виробами медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів, стаціонарних відділень лікарень (далі – Табель оснащення). При цьому засоби вимірювальної техніки повинні бути метрологічно повірені;

–                   укомплектованості працівниками (лікарями, провізорами, молодшими спеціалістами з медичною та фармацевтичною освітою) для провадження господарської діяльності з медичної практики відповідно до розділу III цих Ліцензійних умов;

–                   дотримання вимог щодо атестації медичних працівників та фармацевтичних працівників;

–                   проходження медичними та фармацевтичними працівниками обов’язкових медичних оглядів;

–                   наявності входу та умов для вільного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Заклад охорони здоров’я повинен затвердити згідно чинного законодавства:

–                   статут (положення), структуру, штатний розпис, перелік обладнання відповідно до Табеля оснащення закладу охорони здоров’я;

–                   номенклатуру справ з медичної та фармацевтичної документації;

–                   посадові інструкції для працівників закладу охорони здоров’я;

–                   правила перебування пацієнтів у закладі охорони здоров’я;

–                   перелік засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації та підлягають метрологічній повірці;

–                   стандарти сестринського (медичного) догляду;

–                   правила та інструкції виконання маніпуляцій та процедур;

–                   положення про структурні підрозділи;

–                   локальні клінічні протоколи (маршрути пацієнтів) згідно з клінічними протоколами та медичними стандартами, затвердженими МОЗ України;

–                   інформацію про порядок дій при невідкладних станах;

–                   правила та інструкції про порядок взаємодії структурного підрозділу з іншими структурними підрозділами закладу охорони здоров’я та/або іншими закладами охорони здоров’я;

–                   інструкцію щодо правил миття й знезараження рук;

–                   внутрішній контроль якості надання медичної допомоги;

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен дотримуватись:

–                   трудового законодавства з питань прийому на роботу та допуску до медичної практики медичних та фармацевтичних працівників;

–                   нормативно-правових актів щодо перебування пацієнтів у закладі охорони здоров’я;

–                   вимог законодавства щодо зберігання інформації про пацієнта;

–                   встановлених норм щодо площ та розташування приміщень закладу охорони здоров’я відповідно до ДБН В.2.2-10-2001 “Будинки і споруди. Заклади охорони здоров’я”;

–                   санітарних норм і правил щодо холодного та гарячого водопостачання;

–                   вимог законодавства з охорони праці;

–                   порядку видачі листків непрацездатності відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України від 13.11. 2001 року № 455

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен  забезпечити: 

–                   підвищення кваліфікації медичних та фармацевтичних працівників;

–                   інформування медичного персоналу щодо дотримання лікарської таємниці;

–                   працівників необхідними мийними та дезінфікуючими засобами, дотримання вимог щодо їх зберігання;

–                   медичних та фармацевтичних працівників санітарним одягом та засобами індивідуального захисту відповідно до вимог законодавства;

–                   умовами для миття й знезараження рук;

–                   дотримання санітарних норм і правил щодо вивезення та знищення побутового сміття та медичних відходів;

–                   затвердження та запровадження правил внутрішнього трудового розпорядку з урахуванням специфіки роботи медичних та фармацевтичних працівників;

–                   наявність, доступність та укомплектованість аптечок для надання невідкладної медичної допомоги;

–                   призначення на посаду керівника закладу охорони здоров’я особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам;

–                   наявність працівників, які необхідні для провадження господарської діяльності з медичної практики за лікарськими, провізорськими спеціальностями та спеціальностями молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою;

–                   надання інформації щодо пацієнта відповідно до вимог законодавства;

–                   одержання добровільної згоди пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення;

–                   ведення обліково-звітної статистичної форми у сфері охорони здоров’я відповідно до заявлених спеціальностей;

–                   проведення протиепідемічних заходів щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій;

–                   відповідальну особу з питань забезпечення лікарськими засобами.

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен  зберігати за місцем проведення діяльності:

–                   нормативно-правові документи, у тому числі нормативні документи з питань стандартизації, необхідні для провадження відповідного виду господарської діяльності;

–                   обліково-звітні статистичні форми відповідно до заявлених спеціальностей;

–                   акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування закладу охорони здоров’я більше двох років);

–                   свідоцтво про атестацію лабораторії закладу охорони здоров’я (за наявності її у структурі закладу охорони здоров’я);

–                   копії документів, у яких зазначаються освітньо-кваліфікаційні рівні медичних та фармацевтичних працівників;

–                   висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики;

–                   рішення про створення закладу охорони здоров’я;

–                   виписку з Єдиного державного реєстру;

–                   ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що забезпечують здійснення діяльності закладу відповідно до профілю та завдань, які передбачені законодавством;

–                   копії свідоцтв про державну реєстрацію медичної техніки та виробів медичного призначення;

–                   документи, передбачені підпунктом “а” цього пункту.

На фасаді будівлі, де розміщується заклад охорони здоров’я або його відокремлений структурний підрозділ, повинна бути вивіска із зазначенням виду закладу охорони здоров’я, найменування юридичної особи, місцезнаходження та коду за ЄДРПОУ (Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України). Якщо така діяльність провадиться фізичною особою – підприємцем, повинна бути вивіска із зазначенням медичних спеціальностей, за якими провадиться медична практика, прізвища, імені, по батькові фізичної особи – підприємця.

У найменуванні юридичної особи повинно міститись найменування лише одного із видів закладів охорони здоров’я відповідно до Переліку закладів охорони здоров’я, затвердженого наказом МОЗ України від 28 жовтня 2002 року № 385, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 12 листопада 2002 року за № 892/7180. Інші назви та словосполучення не допускаються.

Кваліфікаційні вимоги до фізичних осіб – підприємців, що провадять медичну практику, та медичних (фармацевтичних) працівників закладів охорони здоров’я передбачають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78 “Охорона здоров’я”, затвердженим наказом МОЗ України від 29 березня 2002 року № 117.

Суб’єкти господарювання, що провадять медичну практику повинні дотримуватися всіх тих вимог, які пред’являються і до закладів охорони здоров’я державної форми власності.

При наданні платних послуг ліцензіат зобов’язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи, надання платної послуги відповідно до Закону України “Про захист прав споживачів”.

Виписування рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення для отримання пацієнтами медикаментів і виробів медичного призначення безоплатно чи на пільгових умовах, а також рецептів на дозволені до застосування в Україні наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, віднесені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2000 року № 770, здійснюється суб’єктами господарювання відповідно до наказу МОЗ України від 19 липня 2005 року № 360 “Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень”, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 20 липня 2005 року за № 782/11062.

І, насамкінець, ліцензіат зобов’язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов’язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

У випадку призупинення провадження господарської діяльності з медичної практики, викликаного відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для провадження медичної практики та відновлення провадження медичної практики, ліцензіат не пізніше наступного дня письмово повідомляє про це МОЗ України із зазначенням причин та строку простою.

Для отримання ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності з провадження медичної практики подає до МОЗ України заяву наступного зразка:

Нові правила видачі ліцензій для ведення господарської діяльності з медичної практики, що набули чинності з січня 2013 року, вимагають від ліцензіатів навичок правильного заповнення документів. Слід звернути увагу, що послуги посередників і не брання участі у заповненні документів не передбачає уникнення відповідальності за неправдиві відомості та за неналежні умови надання медичної допомоги.

Водночас нова редакція Ліцензійних умов опосередковано вимагає при поданні заяви на отримання ліцензії особистого заповнення керівником медзакладу або фізичною особою-підприємцем відомостей про стан матеріально-технічної бази, про нормативно-правове забезпечення та про кваліфікацію персоналу. Це, в першу чергу, зумовлено особливостями господарської діяльності з медичної практики, що є діяльністю з високим ступенем ризику та має безпосередній вплив на здоров’я та життя громадян, а, відтак, вимагає максимально відповідального ставлення майбутнього ліцензіата до роботи, якою він прагне займатися.

Головна мета нововведень – відповідність заявленого у документах реальним можливостям медичного закладу та/або фізичної особи-підприємця та вимогам чинного законодавства у сфері охорони здоров’я.

Отож, з метою удосконалення контролю якості медичних послуг було створено нову редакцію Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики. Їх було затверджено Наказом МОЗ України від 30 листопада 2012 року № 981 “Про внесення змін до наказу МОЗ України від 2 лютого 2011 року № 49”, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України від 20 грудня 2012 року за № 2131/22443, опублікованого в Офіційному віснику України 8 січня 2013 року № 100. Нові правила набрали чинності 17.01.2013р.

Особи, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику із застосуванням методів народної та нетрадиційної медицини, в тому числі й особи без спеціальної освіти, повинні отримати спеціальний дозвіл, передбачений Міністерством.

Особи, які не працюють за зазначеною у сертифікаті спеціальністю чи за жодною лікарською спеціальністю понад три роки, можуть бути допущені до медичної практики, в тому числі й на підприємницьких засадах, лише після проходження відповідного стажування.

Міністерство для розгляду заяв суб’єктів підприємницької діяльності створює ліцензійну комісію, головою якої призначається заступник міністра.

Рішення ліцензійної комісії оформляється протоколами її засідання та затверджується наказами по Міністерству.

Рішення про видачу ліцензії приймається при відсутності зауважень відносно виданих документів. За результатами правової та спеціальної експертизи в термін не пізніше 30 днів з дня реєстрації заяви.

При негативному експертному висновку заявнику в межах того ж терміну письмово повідомляється про відмову у наданні Ліцензії із зазначенням підстав відмови.

При надходженні документів, за якими раніше було прийняте рішення про відмову у наданні ліцензії, експертиза та прийняття рішення за ними здійснюється в загальному порядку, що встановлений для отримання ліцензії.

Відмова у видачі ліцензії, а також – за вимогою заявника – документи на отримання ліцензії надсилаються поштовим відправленням або видаються особисто заявникові, або його уповноваженому представнику.

Суб’єкти підприємництва, які отримали ліцензії на медичну практику, судово-медичну i cyдoвo-психіaтpичнy експертизу, у своїй діяльності повинні забезпечити вимоги ведення первинної документації (обліку і звітності) за встановленими формами.

При виявленні порушень у діяльності суб’єктів підприємництва, органи охорони здоров’я та інші уповноважені органи направляють акти перевірок до Міністерства для вирішення питань про видання розпорядження про усунення порушень чи зупинення дії ліцензії на визначений термін або анулювання її.

Зупинення дії ліцензії та анулювання її може здійснюватись за рішенням Міністерства або Ліцензійної палати при Міністерстві економіки.

У разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності умов і правил здійснення відповідного виду діяльності, які передбачені чинним законодавством України, що регулює порядок підприємницької діяльності з медичної практики, проведення судово-медичної, судово-психіатричної експертизи, дія ліцензії може бути зупинена на визначений термін до усунення цих порушень, а у разі повторного або грубого порушення – анульована.

Про зупинення дії ліцензії чи анулюванні її Міністерство письмово повідомляє суб’єкт підприємницької діяльності, орган, що здійснює контроль за діяльністю у цій галузі, Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України та податкову інспекцію за місцем знаходження ліцензіанта. Рішення про відмову в наданні ліцензії, зупинення дії ліцензії чи її анулювання може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності до арбітражного суду.

Таким чином, ліцензування та акредитація – два найважливіші важелі в управлінні якістю медико-санітарної допомоги. Лише завдяки їм вдається утримувати державний контроль над ефективністю системи охорони здоров’я в Україні, а відповідно і вносити корективи в плани діяльності та розвитку даної сфери.

7.Основи маркетингу.

Поза ринком підприємницька діяльність просто існувати не може, лише в ринковій економіці підприємець – фігура ключова. При моделюванні ринкової економіки в американській літературі, як правило, вказується на два основних виробничих фактори: К і L, де К – це капітал: обладнання, будівлі, споруди, машини, транспортні засоби, сировина і т. п.; L – це трудовий фактор, який включає всі можливі способи трудової діяльності як виконавчої, так і управлінської. Але підприємництво – це не просто трудова і управлінська діяльність. Підприємництво являє собою такий тип господарської поведінки, для якої характерне організаційно-господарське новаторство, абсолютно нові знахідки в цій справі, більш ефективні способи використання ресурсів, вміння не тільки йти на ризик, але і зводити його до мінімуму абсолютно нестандартними методами. В звичайній управлінській діяльності цього немає. Менеджер або управлінець повинен мати глибокі знання в галузі маркетингу. Маркетинг (від англійського market – ринок) зародився, як теорія, яка займалася вивченням проблем реалізації товарів.

Класичні визначення трактують маркетинг як підприємницьку діяльність у сфері збуту. Так, у словнику ділових термінів, виданому у 1948 р. у США, Маркетинг визначається як “економічна діяльність, що полягає в просуванні товарів та послуг від виробника до споживача”. Сучасні визначення розширюють це поняття. Відомий американський маркетолог (книга Ф. Котлер “Основи маркетингу”) визначає його як вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб шляхом обміну. Більш детальне визначення дається американською асоціацією маркетингу, яке було прийняте в 1985 р.: “Маркетинг – це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів і послуг шляхом обміну, який задовольняє цілі окремих осіб і організацій”. Дж.Р.Евенс і Б.Бергман вважають, що маркетинг – це передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї шляхом обміну.

Таким чином, сучасний маркетинг – це особлива галузь економічної науки, яка займається вирішенням проблем раціоналізації у широкому розумінні шляхом розробки відповідного інструментарію.

Маркетинг – це не тільки визначення смаків і звичок споживачів, але й управління ними, і формування таких. Маркетинг – одна із найважливіших складових комерційного успіху. Маркетинг – така організація виробничо-збутової діяльності фірми, направлена на пошук і створення товарів і послуг, комерційне виробництво яких забезпечить стійкий збут продукції фірми, що розширюється, що приносить досить високий прибуток на вкладений капітал. Маркетингова діяльність базується на основі спеціального вивчення вимог ринку, їх прогнозу і управління. Маркетинг розглядається як мистецтво встановлення безпосереднього зв’язку виробництва і обміну. Маркетинг – феномен економіки перевиробництва, коли попит “зацяцьканий” пропозицією. Образно кажучи, це ситуація, коли пропозиція повинна взяти силою попит.

Нам видається доцільним наступне визначення маркетингу:

Маркетинг виник у США на початку XX ст. як узагальнення практики нецінової конкуренції в умовах загострення збуту продукції. Іншими словами маркетинг означає, що товаровиробник від пасивної монофункції – пропозиції (виробництво) товарів чи послуг – переходить до активної поліфункції: поряд з виробництвом товарів активно формується попит. Проникнення “пропозиції” в сферу “попиту” – ознака розвиненої ринкової економіки.

В основі поняття “маркетинг” лежить термін “ринок”, воно найузагальненіше відбиває ринкову діяльність. Маркетингова діяльність повинна забезпечити:

ü    надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру і динаміку конкретного попиту, смаки покупців тощо, тобто інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства;

ü    створення такого товару, послуг чи їх асортименту, які повніше задовольнятимуть вимоги ринку, ніж їхні конкуренти;

ü    необхідний вплив на споживача, попит і ринок загалом, який забезпечуватиме максимально можливий контроль у сфері реалізації.

Зміст маркетингової діяльності

Маркетингова діяльність дуже різноманітна. Вона включає в себе вирішення практично всіх господарських питань, пов’язаних з розробкою, виробництвом, збутом та постзбутовим обслуговуванням товарів.

Оскільки в маркетинговій діяльності відводиться пріоритетне місце споживачам, то початковим етапом в маркетинговій діяльності є ретельне вивчення їх реальних і потенціальних потреб. Тому маркетингова діяльність повинна починатися з всебічного і глибокого аналізу ринку та його можливостей. “Знати, що потрібно покупцю сьогодні, і передбачати те, що він захоче купити завтра” – одна із головних заповідей маркетингу.

Один із найвідоміших маркетологів Ф.Котлер визначає чотири альтернативні стратегічні цілі маркетингу, зокрема:

Рис.7.9 Стратегічні цілі маркетингу

Орієнтація на споживачів і гнучке реагування виробництва і збуту на зміни попиту. Підприємство має виготовляти те, що потрібно споживачам (безумовно, з урахуванням своїх можливостей), а не навпаки, продавати те, що можна виготовити. Цей принцип образно висловив творець знаменитого електронного комп’ютерного концерну МІЦУБІСІ. За його словами, споживач – король, а ми його вірні піддані, і наше завдання полягає в тому, щоб поважливо і з якомога більшими для короля зручностями допомогти йому зробити вибір.

Сегментування ринку передбачене виявлення конкретної групи споживачів (сегмента), на задоволення потреб якого товари та послуги слід зорієнтувати діяльність підприємства. Сегментація ринку сприяє втіленню в життя найважливішого принципу маркетингу – випускати продукцію, яка б найбільш повно відповідала попиту, і ефективно впливати на потреби споживачів.

Проводячи сегментацію ринку, фірма намагається знайти таких споживачів, попит яких може істотно зрости і яких вона найефективніше обслуговуватиме. Найбільш вдалим результатом таких пошуків є виявлення ще не освоєного сегмента ринку. Це цільовий ринок, який найпривабливіший для фірми в даний час. Такий ринок повинен бути досить містким, мати перспективу розвитку, незадоволений попит, бути відносно вільним від конкурентів. Завоювання такого ринку – головне завдання фірми.

Глибоке дослідження ринку включає визначення величини ринку, споживчих якостей товару, підходів до ціноутворення, ефективних каналів збуту, методів стимулювання продажу і т.п. Врахування результатів досліджень у діяльності підприємства обумовлює комерційний успіх його товару на ринку.

Націленість маркетингу – це довгостроковий результат, що забезпечується іноваціями виробничої та збутової діяльності, а саме: виготовленням нових товарів, технологій, вдосконалення форм та методів виходу на нові ринки, стимулювання збуту, каналів товарообороту.

Маркетингова діяльність може бути представлена як послідовність певних кроків до споживача, що їх має зробити виробник на шляху ринкових відносин. Кількість цих кроків – сім і зумовлено це кількістю функцій маркетингу. Зупинимося на кожній окремо і визначимо, що саме має зробити маркетингова служба, щоб реалізувати основне своє завдання – щонайкраще задовольнити потреби споживача.

Комплексне дослідження ринку передбачає пошук відповідей на такі запитання: на яких умовах слід працювати? Яка ємкість цих ринків, тенденції, кон’юнктура та прогнози? Яка конкурентноздатність товарів фірми? Як необхідно змінити асортимент для більш інтенсивного збуту продукції? В яких нових товарах відчуває потребу ринок? Яка їх ринкова та виробнича характеристика? Хто конкретно є споживачами та покупцями продукції фірми, їх відношення та слабкі сторони, методи конкурентної боротьби? Пошук відповідей на ці запитання здійснюється різними методами дослідження ринку.

Розробка стратегії маркетингу. На основі проведених маркетингових досліджень розробляється стратегія маркетингу – плани реалізації маркетингових цілей. Стратегія базується на аналізі стану підприємства, оцінках ринків і вимагає розробки заходів товарної, цінової, збутової політики, а також просування товару.

Товарна політика є одним із чотирьох елементів комплексу маркетингу, що включає визначення споживчих характеристик товару та його позиціювання на ринку, розробку асортименту та засобів маркетингової підтримки на різних етапах життєвого циклу.

Цінова політика є складовою конкурентноздатності товару, кінцева мета якої – визначити цінову стратегію, конкретну ціну товару. Методика визначення оптимального рівня цін враховує попит на продукцію і чутливість покупців до зміни ціни, витрати виробництва та реалізації продукції і ціни конкурентів.

Згідно з підходами до ціноутворення, маркетинговій службі належить вибрати із скарбниці цінових стратегій найефективнішу: стратегію єдиних чи диференційованих цін, стратегію високих чи низьких цін, стратегію стабільних чи нестабільних цін, стратегію пільгових чи дискримінаційних цін, а також різноманітні знижки чи надбавки.

Збутова політика передбачає вибір методу збуту: прямий (безпосередньо самим підприємством) або побічний – через торгових посередників, якими можуть бути оптові та роздрібні торговці, дилери, дистриб’ютори, агенти, комісіонери, брокери та консигнатори.

Для дрібного і середнього бізнесу збутова політика має в сучасних умовах свої особливості. Стратегія збуту складається, на перший погляд, з надзвичайно простих видів діяльності таких, як розмови з людьми, відвідування торгових виставок і шоу, бібліотек, заохочення для роботи в фірмі тих, хто дуже добре знає сферу, яка цікавить фірму. Прикладом можуть бути дві фірми одного підприємця з виробництва медичного обладнання. Компанія “Серджикот” виникла як безпосередній результат маркетингу, орієнтованого на споживача. Шелінгер, голова фірми, 6 місяців працював на добровільних засадах у медичному центрі лікарні в Бронксі (район Нью-Йорк). Він таким чином хотів визначити, яких інструментів бракує, щоб це можна було поставити на потік. І знайшов: систему для індикації при стерилізації інструментів. Нічого подібного на ринку не було. В результаті фірма з нульового рівня виросла до фірми з оборотом в 25 млн. дол.

Він же має і іншу фірму, яка займається випуском електронного діагностичного обладнання. Це обладнання поступало до замовників з обов’язковим відтиском телефону фірми, за яким споживач в будь-який момент міг зателефонувати фірмі про свої побажання. Холодною зимою були дзвінки від медсестер, які скаржились на відсутність термометрів зі шкалою, яка дозволила б виміряти у пацієнта більш низьку температуру. В результаті фірма Шелінгера стала випускати прилади, які дозволяли встановити температуру тіла у людей, які майже замерзли.

Просування товарів на ринку здійснюється за допомогою реклами, пабліситі (інформації), персонального продажу та стимулювання збуту через покупців, продавців, посередників. Стимулювання збуту, як ефективний вид просування товарів, включає заходи стосовно покупців, продавців та посередників: різноманітні пільги та форми заохочення (знижки, конкурси, лотереї, кредит, подарунки). На просування товарів спрямована також реклама, метою якої є сприяти реалізації маркетингових цілей, суть яких “збільшення обсягу продажу, частки ринку”, “формування позитивного іміджу фірми”.

Організація та контроль маркетингової діяльності. Вона передбачає створення спеціальних підрозділів маркетингової служби – за функціями маркетингової діяльності, продуктовим принципом, регіонами або групами споживачів. Контроль маркетингової діяльності включає контроль за реалізацією та аналіз можливостей збуту, контроль прибутковості та аналіз маркетингових витрат, ревізію маркетингу.

8. Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності

Маркетингові служби за рівнем управління можуть бути двох видів: центральні маркетингові управління, або відділи, і оперативні відділи, або сектори. У загальному апараті управління фірмою центральні маркетингові служби координують, планують і контролюють виробничо-збутову діяльність. Більшість оперативних питань з реалізації комплексної ринкової і товарної політики вирішуються на базвому рівні управління.

У практиці зарубіжних фірм зустрічається кілька варіантів організаційної структури маркетингових служб. Найбільш поширеною сьогодні є функціональна організація служби маркетингу. В цьому випадку спеціалісти керують різними видами (функціями) маркетингової діяльності: збутом, рекламою, плануванням, рухом товарів, дослідженнями тощо. В цій системі кожний відділ або сектор розробляє і здійснює одну або кілька відповідних функцій маркетингу. Всі підрозділи підпорядковуються віце-президенту з маркетингу. Таку структуру мають маркетингові служби невеликих фірм, які випускають вузький асортимент продукції і торгують на невеликій кількості ринків та їх сегментів, а також характеризуються відповідною однорідністю, стабільністю і незначною місткістю. Як правило, ці фірми виробляють товар, до якого споживачі не ставлять особливих вимог з точки зору його модифікації.

Фірми з широкою товарною номенклатурою або з різноманітними марками організовують маркетингову службу по товарах: керуючі з товарної номенклатури, з групи товарів, з окремих товарів. Така організація маркетингових служб дає фірмам можливість краще пристосуватися до ринкових вимог.

Фірми, які торгують на всій території країни, організовують маркетингову службу за територіальним принципом: керуючий загальнонаціональною службою маркетингу, керуючі регіональними та районними службами збуту. Така структура дозволяє фірмам координувати всю ринкову стратегію. Територіальна структура дає певні переваги фірмам, які проводять широку виробничу і збутову діяльність за кордоном.

У країнах з розвинутою ринковою економікою створено систему спеціальних маркетингових дослідних і консультаційних фірм. Функції їх різноманітні. Вони вивчають кон’юнктуру ринку, прогнозують його розвиток, визначають споживчі якості продукції, її конкурентноспроможність, займаються організацією збуту продукції, питаннями реклами, сервісного обслуговування, патентною справою. Всі ці послуги маркетингові фірми продають зацікавленим юридичним особам.

Якщо розглядати мету управління маркетингом, як двосторонній обмін, то слід зважити на те, що в умовах ринку медичних послуг ми зустрінемось не з двобічним, а трьохстороннім обміном: виробник (лікар) – споживач (пацієнт) – продавець (роботодавець). Останній виступатиме як основний фондотримач.

В управлінні маркетинговими процесами в охороні здоров’я виділятимуться основні його види, зокрема:

 – маркетинг медичних послуг, включаючи процес розробки, просування і реалізації медичних послуг з урахуванням потреб населення і формування попиту на дані послуги;

 – маркетинг організацій (створення іміджу організації, підтримання відносин населення з медичними закладами, контент-маркетинг);

 – маркетинг окремих осіб (створення, підтримка відносин з конкретним спеціалістом);

 – маркетинг місць (створення, підтримка відносин населення до конкретної місцевості, де знаходиться медичний заклад);

 – маркетинг ідей (розробка і реалізація форм і методів суспільного характеру: формування здорового способу життя, відмова від шкідливих звичок, планування сім’ї тощо).

Характерні особливості управління маркетингом в охорони здоров’я полягають у враховуванні певних моментів:

– завжди існує асиметрія інформації у виробника (лікаря) і споживача (пацієнта) щодо споживчих властивостей отримуваної послуги;

 – медичній послузі притаманна висока довіра до продавця медпослуг;

 – медична послуга повинна відповідати жорстким показникам якості;

 – спостерігається певна пряма залежність пріоритетності медичних послуг від глибини проблеми зі здоров’ям;

 – відсутність чіткого взаємозв’язку між витратами праці медпрацівників і кінцевим результатом;

 – пріоритетність соціальної і медичної ефективності перед економічною з боку пацієнта і держави, і, навпаки з боку виробника.

Управління маркетингом вирішує наступні стратегічні завдання:

ü    дослідження характеристик ринку,

ü    визначення потенційних можливостей ринку,

ü    аналіз розподілу сегментів ринку між конкурентами,

ü    визначення попиту і аналіз потенційного збуту,

ü    вивчення тенденцій ділової активності,

ü    вивчення товарів конкурентів, короткострокове прогнозування, вивчення реакції на новий товар і його потенціал,

ü    довгострокове прогнозування,

ü    вивчення політики цін і визначення цінової стратегії.

Маркетингові дослідження проводяться методом експертних оцінок або методами соціологічних досліджень.

Суть методу експертних оцінок полягає в тому, що потрібну інформацію отримують шляхом підбору і опитування експертів відповідно до запропонованих питань.

Метод соціологічних досліджень проводиться в п’ять етапів:

1)                виявляють проблеми і формулюють мету дослідження;

2)                вибір джерел інформації, виявляється предмет і об’єкт дослідження;

3)                формують програму збору інформації;

4)                . проводять розробку і аналіз отриманої інформації;

5)                 висвітлення отриманих результатів, формуються висновки.

9. Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я

Частково це питання висвітлено в розділі “Суть, основні елементи і механізми функціонування ринкової економіки”.

Якщо маркетинг – це наука про ринок, то чи можна говорити про маркетингові заходи у системі державної охорони здоров’я, яка не базується на ринкових засадах? Безперечно, і потрібно з кількох міркувань. По-перше, основні маркетингові поняття “нужда”, “потреба”, “запит”, “товар”, “обмін”, “угода” і “ринок” притаманні сьогоднішній системі охорони здоров’я у всіх напрямках її діяльності. По-друге, головні учасники ринкових відносин “виробник” і “споживач” у нашій галузі іменуються як “лікар” і “пацієн” і за своїми ринковими характеристиками, за винятком деяких особливостей, майже нічим не відрізняються. По-третє, принципи маркетингової діяльності застосовуються для всіх сфер життєдіяльності людини, де є поняття “задовільнити потреби”, яким в системі охорони здоров’я фактично заміняється термін “товар”.

Для системи охорони здоров’я головною метою є задовільнити потреби людей у здоров’ї. До сьогодні у нашій країні на виконання цього завдання використовують масовий маркетинг з розрахунку, що пропозиція виробника повинна задовольнити всіх споживачів. Які при цьому результати, бачимо сьогодні – масове незадоволення і виробників, і споживачів.

Ринок складається із виробників, які мають найрізноманітніші цілі, інтереси і можливості та зі споживачів, які також мають найрізноманітніші цілі, інтереси, потреби і можливості. В найоптимальнішому варіанті задовольнити обидві сторони, тобто скомплектувати ті цілі, інтереси і можливості може допомогти лише сегментація ринку.

Так от, у системі охорони здоров’я України своєрідна сегментація практикувалась давно. Так, можна до певної міри назвати спеціалізацію в системі медико-санітарної допомоги. Це не що інше, як сегментація ринку виробників. Таких сегментів сьогодні нараховується 138 – за кількістю лікарів-спеціалістів, перелік яких обумовлений Наказом МОЗ України №385 від 28.10.2002 року. Якби ще ринок споживачів був сегментований аналогічно – проблем би значно поменшало. Але 21 клас видів хвороб є, згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, які включають більше 2.5 тисяч захворювань. Окремий пацієнт може мати кілька захворювань і комбінація їх безмежна. Сегментація ж ринку споживачів не за захворюваннями значно бідніша – цей ринок розділений на дорослих і дітей, і незначний сегмент виділений для жінок.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що спрямовувати споживачів на споживання послуг у системі охорони здоров’я можуть лише виробники. Це та унікальна характеристика ринку медичних послуг, яка не характерна більше ні для яких товарів і галузей. Виробник виступає водночас продавцем і агентом споживача в одній особі. Зрозуміло, що для убезпечення споживачів від участі жертви ринку можуть лише унікальні і виважені маркетингові заходи.

Сьогодні в Україні запроваджується ще одна ринкова сегментація – інститут сімейної медицини, коли на існуючі сегменти нашарується ще один поділ – це поділ сімейний. У нинішніх умовах відбувається реформування системи охорони здоров’я, суть якого покласти в основу первинної медичної допомоги саме сімейного лікаря. Хоч численні публікації і доводять великі позитиви земської медицини і позитивний досвід Канади та США в цьому плані. Та, напевно, в ході реформування доцільно зважати, що земська медицина мала свої позитивні результати у зовсім інших часових та соціальних масштабах, а досвід зарубіжжя схвальний для їх географічних особливостей та їхнього територіального розподілу населення, що значно відрізняються від умов сьогоднішньої України.

Медична допомога – найдороговартісніша система у всьому світі. Вартість медичної допомоги під впливом науково-технічного прогресу щороку зростає і зростатиме надалі. Процес подорожчання медичних послуг неможливо зупинити ніякими урядовими, економічними чи силовими методами. Власна платоспроможність споживачів за цими темпами не поспіває у всьому світі, а про Україну, де 80% населення , за даними ООН 2011року, живе за межею бідності, говорити не доводиться. Отже, постає необхідність вирішення питання: або сегментувати ринок медичних послуг за ознакою “платоспроможність – пропозиція”, або шукати механізми, які перекриватимуть недостатню платоспроможність. Перший варіант простіше реалізовується в ринковій економіці, але не забезпечує частину населення доступною медичною допомогою. Другий легше реалізовується в плановому господарстві і, звичайно, грішитиме елементами тиску і економічного насильства. Для сьогоднішньої України складний один і другий шлях.

З іншого боку – маркетинг у системі охорони здоров’я не можна розглядати лише як ринок медичних послуг, не враховуючи реальну ситуацію із захворюваністю населення. З позицій чистої економіки можна було б задовольняти попит пацієнтів пропорційно до їх платоспроможності і диференційовувати рівень пропонованих послуг до рівня платоспроможності і таким чином досягати рівноваги “попит – пропозиція”.

Але попит в охороні здоров’я породжений в першу чергу проблемою – нездоров’ям. Ця проблема притаманна як окремій особі, що породжує вибірковий, індивідуальний попит, так і групою – соціумом, тоді це масовий попит, породжений не лише проблемою нездоров’я, а й проблемою безпеки. Так звані соціально-небезпечні захворювання окремих індивідів створюють загрозу для інших індивідів і при певному поширенні – загрозу для соціуму загалом. До таких проблем належать в першу чергу інфекційні та вірусні захворювання із значним рівнем контагіозності, венеричні захворювання, психічні захворювання, хвороби із не виясненим шляхом виникнення та передачі тощо. Хворий із цієї неблагонадійної групи може мати можливість оплатити медичну допомогу і перейти в розряд здорових або безпечних для оточуючих, а може і не мати такої можливості. Тоді оточуючим доведеться робити вибір: або оплачувати лікування такого індивіда, або витрачати кошти на свій захист. Завданням маркетингу буде в даній ситуації вирішити це питання як для соціуму так і для окремих індивідів.

На сьогодні в Україні, на жаль, це питання вирішується вкрай неефективно для обох сторін. Маємо надзвичайно серйозну проблему із туберкульозом, із СНІДом, із гепатитом, із венеричними захворюваннями, із хронічними психічно хворими тощо. Станом на 2011 рік Україна посідає 7-ме місце у Європі за рівнем захворюваності на туберкульоз. ВООЗ віднесла Україну у 2011 році до третьої категорії країн Європи— це країни з високим показником захворюваності на туберкульоз.  

Рис. 7.3. Динаміка захворюваності на активний туберкульоз населення України за період 2000 – 2012 року

Не можемо знайти шляхів ні для лікування цього контингенту хворих, ні тим більше для захисту оточуючих.

В основу реформування системи охорони здоров’я завжди слід класти пріоритет інтересів хворої людини і під вирішення питання надання їй допомоги шукати шляхи матеріального забезпечення і фінансового пілгрунтя.

10. Підприємство, його суть, головні ознаки і особливості в умовах ринкової економіки. Умови виникнення і діяльності підприємств. Форми підприємств та види в системі охорони здоров’я.

Підприємство – це основна організаційна ланка народного господарства України. Діяльність підприємств в Україні регламентує Господарський кодекс України (зі змінами №245-VII (245-18) від 16.05.2013), що встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності, яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. 

Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 

Підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. 

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов'язки. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. 

Підприємство працює на основі свого статуту і здійснює будь-яку господарську діяльність, не заборонену законодавством України.

Підприємство створюється згідно рішення власника майна. Шляхи створення підприємства можуть бути найрізноманітніші і оговорені чинним законодавством, зокрема, функції власника можуть виконувати уповноважені ним органи чи підприємства засновники, чи окремі організації тощо.

У деяких випадках створення підприємства погоджується із Антимонопольним комітетом.

Рис. 8.1. Характерні ознаки підприємства

Створеним вважається підприємство тоді, коли воно отримує державну реєстрацію і з цього ж дня набуває прав юридичної особи. Реєстрація в Україні регламентується Законом України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263 ). Гарантією реєстрації виступає свідоцтво про державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію – 

документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця;

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

З огляду на те, що значній частині сьогоднішніх студентів доведеться займатися приватною підприємницькою діяльністю, робимо акцент саме на такій формі організації підприємства. Тому наводимо дані, які більше цікавлять не юридичних, а саме фізичних осіб.

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи - підприємця:

ü       ім'я фізичної особи;

ü       ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків;

ü       місце проживання;

ü       основні види діяльності;

ü       дата та номер запису про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, дати та номери записів про внесення змін до нього;

ü       підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

ü       серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

ü       підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу - підприємця;

ü       дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

ü       дані про перебування фізичної особи - підприємця в процесі припинення підприємницької діяльності;

ü       дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем, а також підстава для його внесення;

ü       дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем, а також підстава для його внесення;

ü       місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;

ü       місцезнаходження реєстраційної справи;

ü       прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем;

ü       дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

-  перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

-  перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

-  внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

-  оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

-    десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи;

-    два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. 

В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення,умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. 

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. 

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Етапи створення суб’єкта підприємницької діяльності

1.                Аналіз ситуації на ринку

2.                Вибір організаційно-правової форми підприємства

3.                Розробка бізнес-плану майбутньої діяльності

4.                Затвердження назви підприємства у Реєстраційній палаті

5.                Розробка статуту та інших установчих документів

6.                Нотаріальне засвідчення підписів на установчих документах

7.                Відкриття тимчасового рахунку в банку і внесення 50% статфонду

8.                Оплата збору за держреєстрацію підприємства

9.                Здача документів в органи державної реєстрації

10.           Отримання протягом 5-ти днів свідоцтва про державну реєстрацію та статут підприємства

11.           Отримання в статуправління присвоєного коду ЄДРПОУ

12.           Нотаріальне завірення копій установчих документів та свідоцтва про реєстрацію підприємства

13.           Виготовлення печатки та штампу у спеціалізованих фірмах

14.           Постановка на обліку Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості,Державну податкову адміністрацію.

15.            Відкриття розрахункового рахунку в банку

16.           За необхідності отримання спеціальних дозволів – ліцензій на право зайняття окремим видом діяльності.

Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем проводиться за певним алгоритмом.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

ü     заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця;

ü     копію довідки про включення заявника до Державного реєстру  фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів;

ü     документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за  проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

ü     якщо документи для проведення державної реєстрації  подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред’являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів, яка вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи – підприємця. Строк державної реєстрації фізичної особи – підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи – підприємця зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця із зазначенням номера і дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця для взяття фізичної особи – підприємця на облік.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). 

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. 

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. 

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами. 

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: 

ü  приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); 

ü  підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); 

ü  комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; 

ü  державне підприємство, що діє на основі державної власності; 

ü  підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності). 

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. 

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством інформує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. 

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 

Поділ підприємств за обсягом господарського обороту та чисельністю працюючих:

Суб’єктами мікро підприємництва є:

Фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України. 

Суб’єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро,визначену за середньорічним курсом Національного банку України. 

Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України. 

 Поділ підприємств за формами власності на засоби виробництва:

Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи. У системі охорони здоров’я – це приватні лікарські кабінети чи приватні аптеки.

Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу.

Господарське товариство, засноване на власності об’єднання громадян.

Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, наприклад, станції швидкої та невідкладної допомоги.

Державне підприємство, засноване на власності держави.

Орендне підприємство діє на підставі статуту, що затверджується загальними зборами (конференцією) його трудового колективу. За ним може бути збережена назва підприємства, взятого ним в оренду за рішенням відповідних державних органів.

 Поділ підприємств за способом об’єднання:

Слід відмітити, що асоціація – це добровільне об’єднання підприємств, об’єднань, установ, громадян тощо і створюються за рішенням засновницького з’їзду. Асоціація зберігає самостійність кожного її члена, не обмежує ініціативу у комерційній та іншій діяльності і водночас допомагає об’єднати зусилля всіх для вирішення поставленої мети.

Яскравим прикладом такого об’єднання є Всеукраїнська громадська організація «Фармацевтична Асоціація «ФАРМУКРАЇНА», яка є добровільною Всеукраїнською громадською організацією, створеною на основі єдності інтересів для спільної реалізації прав і свобод фахівців системи охорони здоров’я, зайнятих науково-дослідницькою і практичною роботою у фармацевтичному секторі галузі охорони здоров’я та суміжних дисциплін, з метою об’єднання зусиль працівників фармації, науковців, представників засобів масової інформації, установ охорони здоров’я України, інших зацікавлених осіб та установ охорони здоров’я України для сприяння науковим розробкам з питань теорії і практики охорони здоров’я в галузі фармації та суміжних дисциплін, задоволення та захисту спільних інтересів членів Асоціації.

Підприємства та організації, які увійшли в концерн, вибувають із підпорядкування міністерств і стають організаційно єдиними і самостійними у своїй господарській діяльності.

Найбільший хіміко-фармацевтичний концерн – Bayer, який займає ключові світові позиції в таких галузях як охорона здоров’я, захист рослин і виробництво високотехнологічних матеріалів.

Bayer AG визначає мету і стратегію для всієї Групи Bayer. Три субконцерни і три сервісні компанії, що входять в концерн, є самостійними організаціями, які працюють під керівництвом керуючої холдингової компанії. Корпоративний центр підтримує ініціативи Ради Директорів концерну Bayer, спрямовані на досягнення стратегічних цілей компанії.

Місія компанії ґрунтується на слогані: Science For A Better Life (Наука для кращого життя) і підкреслює прагнення Bayer до створення нових технологій, які сприяють розвитку людства і поліпшення якості життя.

Група Bayer дотримується принципів сталого розвитку, визнає і приймає свою роль соціально і етично відповідального «корпоративного громадянина». Економіка, екологія та соціальна відповідальність є рівнозначними цілями корпоративної політики.

Bayer ConsumerCare – це підрозділ безрецептурних препаратів у складі Bayer HealthCare, який є одним з найбільших в світі виробників безрецептурних препаратів і біологічно активних добавок. На даний момент компанія Bayer займає третє місце на ринку препаратів, що відпускаються без рецептів.

ТОВ «Байєр» в Україні є частиною глобального концерну Bayer AG зі штаб-квартирою в Леверкузені, Німеччина. В Україну компанія Bayer веде бізнес з 1992 року.

ТОВ «Байєр» в Україні представляє на сьогодні такі напрямки діяльності як: Bayer HealthCare, Bayer CropScіence, Bayer MaterіalScіence, забезпечуючи своїх споживачів широким спектром продуктів.

Для прикладу такого утворення можна взяти компанію СП «Технології та інвестиційний консалтинг» (СП “ТИКОН”). Компанія спеціалізується в сфері інвестиційного консалтингу та навчання. Основний проект – впровадження в Україні інформаційної технології планування та аналізу ефективності інвестицій Project Expert (партнер – фірма “ЕКСПЕРТ СИСТЕМ” (Група компаній ПРО-ІНВЕСТ).

Прикладом такого утворення в системі охорони здоров’я може слугувати Створений Тернопільським державним медичним університетом «Міжнародний науково-освітній інноваційно-технологічний консорціум медичних ВНЗ і ВНЗ фізичного виховання і спорту».  Основною метою діяльності Консорціуму є формування сучасної ефективної корпоративної системи підготовки кваліфікованих професійних фахівців і наукових кадрів нового рівня в сферах охорони здоров’я, фізичного виховання і спорту (зокрема здоров’я людини, фізичної реабілітації, фітнесу та рекреації), а також створення ефективної інноваційної системи сфери медичної освіти та науки фізичного виховання і спорту, реалізація інноваційних проектів на основі інтеграції наукового, освітнього, лікувально-профілактичного, інноваційного та технологічного потенціалу організацій – членів Консорціуму, впровадження результатів інноваційної діяльності Консорціуму в області медичної освіти, фізичного виховання і спорту, пов’язаних з ними сфер діяльності.

Паралельно із власним виробництвом вони можуть розвивати й інші промисли, створювати малі підприємства тощо. У діяльності агрофірм на договірних засадах можуть брати участь інші підприємства та організації.

Обслуговуючий кооператив «Академмістечко». Кооператив «Народне здоров’я» має з а мету моральне оздоровлення суспільства, виховання в суспільстві дбайливого ставлення до Природи, фізичне оздоровлення суспільства, підготовка управлінських кадрів – універсальних фахівців з кооперативної економіки, забезпечення продовольчої безпеки громадян, розвиток ідей моральної економіки здорового глузду, плекання в суспільстві культури мислення, підтримка процесу формування моделі общинного укладу життя людей з власними освітніми та моральними стандартами, підтримка процесу формування нового укладу аграрних поселень, консолідація тверезих сил суспільства.

 Поділ підприємств за формою відповідальності:

В установчому договорі повного товариства визначається розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі в справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватися всіма учасниками, або одним чи кількома, які виступають від імені товариства і здійснюєть діяльність за загальною згодою всіх учасників. Обсяг повноважень у такому випадку визначається дорученням, яке має бути підписано рештою учасників товариства.

Щодо назви повного товариства, то вона складається з імені чи назви його учасників і вказанням «повне товариство». Коли ж використовуються ім’я лише одного учасника, то додається вказівка «і компанія», наприклад, «Козаченко і Ко».

Перевагою повного господарчого товариства в системі охорони здоров’я є те, що кожен учасник займається медичною практикою від імені товариства і несе відповідальність за зобов’язаннями товариства, що створює достатньо привабливе поле для інвесторів, високу відповідальність учасників і призводить до швидкого накопичення коштів. Солідарна відповідальність учасників породжує як високу відповідальність так і високі ризики, бо за невдачі одного учасника нестимуть збитки всі решта члени товариства.

Акціонерні товариства – це організації, створені за угодою юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх вкладів з метою здійснення господарської діяльності. Акціонерні товариства можуть бути відкритими, коли їх акції можуть розповсюджуватись шляхом відкритих торгів та закритими, коли їх акції розповсюджуються лише серед засновників.

Заклади охорони здоров’я, які діють у формі акціонерних товариств мають певні переваги в необмежені можливості формування фінансових ресурсів шляхом емісії акцій і облігацій. Це дає їм можливості певного розвитку, досить високу конкурентоздатність та можливість швидкого переливу капіталу з однієї сфери діяльності в іншу за рахунок відчуження і придбання акцій. З іншого боку форма акціонерного товариства не дозволяє оперативно реагувати на зміну ситуації в зовнішньому середовищі медичного бізнесу через широкий масштаб діяльності, відкритість інформації про результати діяльності може бути використана конкурентами для псування “іміджу” закладу або використання його позитивного досвіду у власних цілях тощо. Також існують певні обмеження, порівняно з державними закладами, як певні види експертизи, використання наркотичних та сильнодіючих медикаментів, обмеження у певних видах діяльності, про що йшлося вище.

Кожна організаційно-правова форма підприємницької діяльності має свої переваги та недоліки у питаннях відповідальності, оподаткування, розмірах стартового капіталу, оптимальності управління, нюансах ліквідації тощо, які слід враховувати на стадії формування підприємства.

Суб’єктами підприємництва в системі охорони здоров’я є заклади охорони здоров’я. Визначення закладу охорони здоров’я дає стаття 3 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ:

Рис.8. 2 Структура типової центральної районної лікарні

Перелік лікувально-профілактичних закладів, які надають первинну, вторинну та третинну допомогу, затверджений відповідним наказом МОЗ України від 28.10.2002  N 385 “Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістіві з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я.” із змінами внесеними Наказом МОЗ України N 1036 від 10.12.2012.

У даному наказі перелік лікувальних закладів не розбитий на заклади первинної, вторинної та третинної медико-санітарної допомоги, а диференціюється на лікувально-профілактичні (лікарняні, амбулаторно-поліклінічні, санаторно-курортні заклади, заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги), санітарно-профілактичні заклади (санітарно-епідеміологічні та заклади санітарної просвіти), фармацевтичні (аптечні) заклади (аптека, аптечна база, база – склад медичної техніки, база спецмедпостачу, контролльно-аналітична лабораторія, лабораторія з аналізу якості лікарських засобів, магазин медичної техніки, медичної оптики), заклади медико-соціального захисту (будинок дитини, обласний центр (бюро) медико-соціальної експертизи), інші заклади (бюро судово-медичної експертизи, Головне бюро судово-медичної експертизи України, інформаційно-аналітичний центр медичної статистики, молочна кухня, центр медичної статистики МОЗ України).

Згідно з вищезгаданим наказом МОЗ подаємо визначення деяким лікувально-профілактичним закладам.

Заклад, що надає медичну допомогу хворим з однієї або декількох основних спеціальностей, є амбулаторією, а з багатьох спеціальностей – поліклінікою. Амбулаторія і поліклініка можуть надавати медичну допомогу і вдома.

Амбулаторія загальної практики – сімейної медицини – лікувально-профілактичний заклад, який в межах своєї діяльності забезпечує проведення комплексу профілактичних заходів з попередження і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, раннього виявлення захворювань, надає прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню кваліфіковану первинну лікувально-профілактичну допомогу, здійснює його диспансеризацію та моніторинг за станом здоров’я.

Однопрофільні лікарняні заклади створюються для надання медичної допомоги населенню певної території (міста чи району), спеціалізовані – для надання спеціалізованої медичної допомоги населенню регіону (республіки, області, міста в містах Києві, Севастополі). У своєму складі лікарня може мати поліклініку чи амбулаторію.

Центрами є лікувальні заклади або їх структурні підрозділи, диспансери, пологові будинки та інші, які виконують функцію головного закладу з організації і надання медичної і медикаментозної допомоги закріпленому населенню. Заклад, який виконує функцію центру, як правило, зберігає свою назву згідно з переліком.

Територіальне медичне об’єднання – це комплекс лікувально-профілактичних та інших закладів, функціонально і організаційно пов’язаних між собою з метою інтеграції і ефективного використання трудових і матеріальних ресурсів для досягнення найкращих кінцевих результатів у наданні медичної допомоги населенню.

До складу медико-санітарної частини можуть входити й інші заклади охорони здоров’я.

Клінічним є лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я, який не менше ніж на 50 відсотків використовується для розташування структурних наукових і навчальних підрозділів (кафедри, лабораторії та ін.) вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації, закладів післядипломної освіти, науково-дослідних інститутів і спільної роботи із забезпечення лікувально-діагностичного процесу, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних кадрів та проведення і впровадження в практику медичних наукових досліджень.

Лікувально-профілактичні заклади (лікарні, пологові будинки та інші), що входять до складу медичних науково-дослідних закладів або підпорядковані медичним науково-дослідним закладам, називаються клініками.

Назва “міська лікарня швидкої медичної допомоги” присвоюється тільки міській лікарні, яка використовується виключно для надання екстреної стаціонарної допомоги.

Диспансери – лікувально-профілактичні заклади, що надають медичну допомогу населенню з певних груп захворювань та забезпечують диспансеризацію населення. Диспансери можуть мати у своєму складі стаціонар. Диспансери з чисельністю лікарів амбулаторного приймання менше 5 створюватись та функціонувати не можуть.

Фельдшерські, фельдшерсько-акушерські пункти, сільські лікарські амбулаторії та дільничні лікарні організовуються в сільських населених пунктах, об’єктах будівництва за межами населених пунктів. 

Самостійні молочні кухні можуть організовуватись при обсязі роботи понад 12 тис. порцій молока і молочних сумішей на день.

Аптека, на яку покладено організаційно-методичне керівництво аптеками району (міста), називається центральною районною (міською) аптекою. Аптека, яка призначена для переважного забезпечення однієї або декількох лікарень, інших закладів охорони здоров’я, а також населення медикаментами і предметами медичного призначення, називається відповідно лікарняною або міжлікарняною аптекою.

Мережа й організаційна структура державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров’я встановлюються головним державним санітарним лікарем України, інших державних органів – головними державними санітарними лікарями відповідних державних органів за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

2. Акредитація лікувально-профілактичних закладів України

Удосконалення системи підвищення якості та безпечності послуг, які надають медичні заклади гарантує акредитація лікувально-профілактичного закладу.

Нею офіційно визнається, що заклад охорони здоров’я має умови для медичної допомоги, медичні працівники відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Сьогодні, згідно з діючими нормами, проходження акредитації – обов’язкова вимога Ліцензійних умов для усіх закладів охорони здоров’я та фармацевтичних (аптечних) установ.

Рис.8.3 Частка акредитованих закладів, що провадять медичну практику в Україні

Постанова КМ України від 15 липня 1997 р. № 765«Про затвердження Порядку акредитації закладу охорони здоров’я» із змінами затвердженими Постановою КМ України від 17 грудня 2012 р. № 1216 декларує, що акредитації підлягають всі заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності. Перша акредитація закладу проводиться через два роки від початку провадження діяльності. Наступні акредитації проводяться кожні три роки.

Акредитацію закладів, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, проводить Головна акредитаційна комісія, а акредитацію фармацевтичних (аптечних) закладів – Головна комісія з акредитації фармацевтичних (аптечних) закладів, що утворюються при МОЗ, та акредитаційні комісії, що утворюються при Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділах охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Для проходження акредитації заклад подає заяву про проведення акредитації та документи згідно з переліком обов’язкових документів, що додаються до заяви про проведення акредитації.

Відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія у двомісячний строк з дня подання закладом заяви про проведення акредитації здійснює розгляд поданих закладом документів на предмет їх відповідності переліку, визначеному цим Порядком, та формує експертні групи для проведення оцінки відповідності закладу стандартам акредитації (далі – експертна оцінка).

Перелік обов’язкових документів, що додаються до заяви про проведення акредитації закладу охорони здоров’я

ü    Копія положення (статуту) закладу, засвідчена в установленому законодавством порядку

ü    Копія ліцензії (копії ліцензій за наявності) на провадження господарської діяльності з медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами

ü    Копії документів, що підтверджують право користування приміщенням та обладнанням, необхідним для надання медичної допомоги, засвідчені в установленому законодавством порядку

ü    Затверджена структура закладу

ü    Звіт про медичні кадри (за формою, затвердженою МОЗ)

ü    Висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, виданий за місцем провадження діяльності, про відповідність закладу, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, вимогам санітарних норм і правил

ü    Звіт закладу про лікувальну роботу та/або фармацевтичну діяльність, проведену за останні три роки, а у разі першої акредитації – за останні два роки (за формою, затвердженою МОЗ, відповідно до типу закладу)

ü    Аналіз діяльності закладу щодо якості медичної допомоги та/або фармацевтичної діяльності та критерії її оцінки

ü    Копія свідоцтва про атестацію клініко-діагностичної та/або контрольно-аналітичних та інших вимірювальних лабораторій (у разі їх наявності у структурі закладу)

ü    Копії раніше виданих акредитаційних сертифікатів, якщо такі видавалися

 Розроблена система акредитації полягає в тому, що пропонується перелік стандартів структури, діяльності, організації та якості, яким повинен відповідати ЛПЗ, що претендує на статус акредитованого і на практиці, гарантує високий рівень своєї діяльності.

Акредитація проводиться в інтересах ЛПЗ після значної підготовчої роботи, бо наявність сертифіката має вплив на престиж, конкурентноздатність і фінансову стабільність. Наявність акредитаційного сертифікату визначає професійний рівень ЛПЗ і свідчить про його громадське визнання.

Принциповим елементом успіху всієї процедури акредитації є стандартизація методологічних підходів до оцінки різних ЛПЗ, для чого зацікавлені сторони сприяють розробці загальних, уніфікованих стандартів та критеріїв діяльності, що гарантують високу якість медичної допомоги.

В основі даних стандартів акредитації закладені ті комплексні показники, які, на думку спеціалістів, можуть відобразити якість та ефективність функціонування ЛПЗ як єдиного механізму.

Запропонований комплекс стандартів містить широкий набір сучасних професійних досягнень та критеріїв, що відносяться до всіх сфер діяльності закладів.

Стандарти у всіх розділах адаптовані для різних типів ЛПЗ, згруповані за схемою служб та направленістю дії, включаючи структуру закладу, управління, організацію роботи, адміністрацію, кадри, економічні та фінансові аспекти діяльності, метрологічне забезпечення, санітарно-епідеміологічне благополуччя тощо, що є необхідним для отримання узагальненої цілісної картини функціонування закладу, моніторинг якої проводиться згідно із загальноприйнятою схемою, що включає збір інформації про обслуговування пацієнтів, періодичну оцінку цієї інформації з метою висвітлення важливих проблем в якості обслуговування, після виявлення останніх – розробка та виконання відповідних заходів коротко – і довготермінового характеру, оцінка їх ефективності і регулярне інформування про результати проведених заходів.

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я регламентований Постановою Кабінету Міністрів № 765 від 15.07. 1997 року.

Акредитація ЛПЗ проводиться спеціальними акредитаційними комісіями за схемою, приведеною на рис.8.2.

Перед процедурою акредитації кожному ЛПЗ пропонується подати до акредитаційної комісії результати проведеної самооцінки (самоакредитація проводиться адміністрацією ЛПЗ самостійно) з метою самоаналізу і полегшення діяльності експертів акредитаційних комісій.

Однією з основ акредитаційної експертизи є оцінка відповідності ЛПЗ певному виду лікувально-профілактичної допомоги, яка в ньому надається (первинна, вторинна, третинна).

Акредитація проводиться на основі відповідності закладу певним групам стандартів. Окремо виділена група стандартів для оцінки санаторно-курортних закладів.

Рис.8.4 Схема акредитації закладу охорони здоров’я

Стандарти розроблені на основі аналізу існуючої нормативної бази системи охорони здоров’я України, досвіду провідних спеціалістів галузі, а також результатів експерименту по акредитації у різних лікувально-профілактичних закладах України.

         Процес акредитації полягає у визначенні стандартів, їх оцінці, аналізу та присудженню закладу відповідної акредитаційної категорії (див. рис.)

Результати проведеної експертної оцінки вносяться до експертного висновку про відповідність закладу стандартам акредитації, в якому зазначаються пропозиції щодо акредитації закладу та присвоєння останньому на підставі затверджених МОЗ критеріїв акредитації відповідної акредитаційної категорії (друга, перша, вища) або відмови в акредитації.

На підставі розгляду поданих закладом документів, експертних висновків відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія у місячний строк приймає рішення або про акредитацію закладу та присвоєння закладу певної акредитаційної категорії (друга, перша, вища), або про відмову в акредитації, або про необхідність проведення у місячний строк повторної експертної оцінки.

Відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія протягом 10 робочих днів інформує заклад про прийняте рішення.

Стандарти державної акредитації лікувально-профілактичних закладів затверджені Наказом МОЗ України 14.03.2011 N 142

Акредитаційні стандарти зведені в кілька основних окремих груп, кожна з яких складається із кількох десятків детальних стандартів. Наведемо деякий розподіл стандартів акредитації згідно видів лікувально-профілактичної допомоги для багатопрофільних лікувально-профілактичних закладів.

Критерії встановлюють показники досягнення медичним закладом стандартів акредитації при проведенні експертизи його відповідності до вказаних стандартів з метою подальшого визначення акредитаційної категорії чи відмови в державній акредитації медичному закладу.

Оскільки різні види лікувально-профілактичної допомоги з врахуванням її специфіки вимагають різної структурно-функціональної організації ЛПЗ, у стандартах, окрім оцінки ступеня відповідності, передбачена оцінка відповідності виду лікувально-профілактичної допомоги (первинна, вторинна, третинна). Кожен стандарт оцінюється за бальною шкалою:

невідповідність – 0 балів,

мінімальна відповідність – 1 бал,

часткова відповідність – 2 бали,

повна відповідність – 3 бали

Рис. 8.6 Стандарти акредитації

За сумою набраних балів проводиться градація на категорії акредитації:

вища категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить 92% і вище від максимально можливої;

1 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 81% від максимально можливої;

2 категорія – сума набраних ЛПЗ балів становить не нижче 75% від максимально можливої.

         Якщо лікувально-профілактичний заклад у процесі акредитації набрав суму балів нижче 75% від максимально можливої, акредитаційний сертифікат не видається, а акредитаційна комісія дає пропозиції відповідним органам охорони здоров’я, які виносять рішення щодо подальшої діяльності такого закладу на основі наказу МОЗ України №287 від 29 вересня 1997 року “Про акредитацію закладів охорони здоров’я”.

3. Госпрозрахунковий (комерційний) тип організації діяльності підприємства та його основні принципи

Госпрозрахунок запроваджувався з метою максимізації самостійності та ефективності виробництва та підвищення якості продукції в період, коли в соціалістичній економіці колишнього Радянського Союзу почали назрівати прояви занепаду. Було розроблено дві моделі госпрозрахунку.

Базою діяльності госпрозрахункових господарських одиниць була їх максимальна самостійність визначення діяльності та відповідальність за результати, звідки і витікали основні принципи їх діяльності. Основним інструментом горизонтальних взаємовідносин між окремими господарськими одиницями була угода. В основі управління цими структурами лежали економічні важелі впливу, які виступали стимулюючим чи каральним чинником у всіх ланках діяльності в досягненні мети кожної господарської одиниці – досягнення максимального прибутку за мінімальних затрат при максимальній орієнтації на споживачів.

Основним принципом діяльності госпрозрахункової структури є організаційна і господарська самостійність, що полягає у самотійному визначенні стратегії господарства, самостійній організації своєї діяльності для досягнення визначеної мети і самостійному розпорядженні продуктивними силами (предметами праці, засобами виробництва та робочою силою).

Іншим важливим і визначальним принципом діяльності є матеріальна зацікавленість трудового колективу у позитивних результатах їх діяльності. Чим вища і об’єктивна ця зацікавленість, тим вищі результати діяльності.

Третім визначним принципом діяльності госпрозрахункової структури є самоокупність. Саме рентабельність підприємства є гарантом його успішної діяльності – витрати однозначно повинні перекриватись доходами такою мірою, щоб забезпечувалось розширене відтворення підприємства. В противному випадку госпрозрахункова структура ризикує працювати за принципом: “Тату, закінчуйте продавати, вже немає чим здачу давати!”.

І останній, найважливіший принцип діяльності госпрозрахункової структури – це принцип відповідальності за свою діяльність. У даному випадку ця відповідальність базується в основному на матеріальній відповідальності. Стосовно працюючих цей принцип тісно пов’язаний із матеріальною зацікавленістю, а щодо підприємства – то відповідальність за порушення чи недопрацювання загрожує штрафними санкціями, збитками, банкрутством і навіть конфіскацією майна.

Рис. 8.7 Принципи діяльності госпрозрахункових структур

Для запровадження та удосконалення госпрозрахункового механізму в системі охорони здоров’я було розроблене спеціальне “Положення про новий господарський механізм у системі охорони здоров’я”, яке затвердила Комісія по удосконаленню госпрозрахункового механізму при Раді Міністрів СРСР 23 червня 1989 року.

Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я передбачав

широке впровадження економічних методів управління, перехід від галузевого до територіального принципу управління в охороні здоров’я. Планувалось, що основна частина коштів та ресурсів, необхідних для комплексного і пропорційного розвитку системи охорони здоров’я буде знаходитись у розпорядженні місцевих рад народних депутатів.

Найголовнішою метою Нового господарського механізму в системі охорони здоров’я було забезпечення якості медичної допомоги, значне піднесення зацікавленості медичних працівників у результатах їхньої праці, а пацієнтів – у збереженні їх здоров’я.

Для реалізації цієї мети було заплановано заходи, які наближено можна подати у такій редакції:

–        дозволити закладам охорони здоров’я надавати платні медичні послуги;

–        кошти на медичну допомогу виділяти не по окремих статтях кошторису, зокрема, на кількість ліжок, а з розрахунку на душу населення,враховуючи вік, стать, екологічні умови тощо;

–        кошти на медичну допомогу виділяти не на стаціонари, а на поліклінічні заклади, а останні відшкодовуватимуть стаціонарам проліковування хворих;

–        невикористані кошти лікувально-профілактичними закладами не повертатимуться, а використовуватимуться на потреби власного розвитку за рішенням трудового колективу;

–        оплату праці медичних працівників проводити за кінцевими результатами діяльності;

–        широко запроваджувати використання матеріального стимулювання.

Такі економічні важелі повинні були стимулювати в першу чергу лікарів лікувати хворих швидко і надзвичайно якісно, з високим ступенем ефективності. Інакше кажучи, хворого треба було вилікувати якнайдешевше, якнайшвидше і на якомога довший період часу, а ще краще, зробити так, щоб вони зовсім не хворіли. Лише при виконанні таких умовах у медичних працівників залишалось найбільше коштів для власного використання.

На жаль, Новий господарський механізм у системі охорони здоров’я через політичні реформи не був запроваджений. Але деякі елементи, зокрема фінансування охорони здоров’я із розрахунку на душу населення, впроваджені сьогодні в систему охорони здоров’я України. Вирваний із контексту цілісної системи епізод, звичайно не може призвести до позитивних наслідків, а про проблеми, породжені таким підходом, говориться в розділі “Фінансування охорони здоров’я”

4. Затрати виробництва і підприємства. Собівартість продукції та шляхи її зниження

Будь-яке виробництво неможливе без попередніх базових затрат. Лише Бог був творцем у тому розумінні, що з нічого створив світ – людина може лише перетворювати. Щоб перетворити щось у певний продукт – це щось треба мати, отже, початкові затрати у будь-якому виробництві будуть завжди, і вони представляють собою минулу уречевлену та живу працю людей. Або можна сказати, що цими початковими затратами будуть затрати на предмети праці, засоби праці та вартість затраченої праці.

Затрати можна розглядати як у речовій формі, так і у вартісній. У вартісній вони в основному виступають як економічні витрати.

Економічні витрати складаються із двох частин: явних витрат та неявних витрат. Явні витрати ще називають розрахунковими або бухгалтерськими, або грошовими витратами. Це платежі за ресурси: електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Неявні витрати – це ті, за які підприємство явно не платить, бо ці ресурси є його власність, наприклад, управлінські навики власника, частина капіталовкладень тощо. Неявні витрати ще називають безповоротними витратами, оскільки вони вже зроблені (куплений будинок або обладнання) і їх неможливо повернути назад, тому вони не повинні впливати на прийняття економічного рішення.

Валові витрати закладів охорони здоров’я діляться на прямі та непрямі.

До прямих витрат відносяться витрати, які можна обрахувати прямими розрахунками. Це витрати на:

 – оплату праці;

 – відрахування на соціальне страхування та до цільових фондів;

 – харчування хворих;

 – придбання медикаментів, перев’язувальних і дезінфікуючих засобів та інших матеріалів;

 – амортизація медичного чи іншого обладнання, що використовується для надання послуги;

 – придбання м’якого інвентарю;

 – інші витрати.

Витрати на оплату праці обраховуються на підставі чинних розмірів посадових окладів та інших умов оплати праці, передбачених чинним законодавством. Інші прямі витрати визначаються застосуванням відповідних норм та нормативів за статтями матеріальних витрат. При відсутності затверджених у встановленому порядку норм чи нормативів для визначення витрат застосовуються розрахункові показники, які можуть об’єктивно обгрунтувати потребу в коштах (середній розмір витрат у порівняльних умовах за ряд попередніх років, повний перелік матеріалів, товарів чи видів послуг та ціни і розцінки на них тощо).

  Непрямі витрати – це витрати, що пов’язані з діяльністю закладу в цілому і не можуть бути обраховані прямими обрахунками. До непрямих витрат відносяться:

 – канцелярські, господарські витрати;

 – відрядження та службові роз’їзди;

 – амортизація основних фондів, крім медичного та іншого

обладнання, що враховано в прямих витратах;

– інші непрямі витрати.

Розрахунки непрямих витрат здійснюються з урахуванням конкретних умов функціонування закладу в цілому та структурних підрозділів, що надають екстрену медичну допомогу іноземним громадянам. Їх сума визначається, як правило, у відсотках від загальної суми витрат закладу за тими чи іншими статтями витрат або елементами витрат пропорційно до площі чи кубатури займаних приміщень (витрати на опалення, освітлення, поточний та капітальний ремонт), кількості хворих, що проходять лікування, чи кількості працівників (витрати на холодне і гаряче водопостачання) і т.д.

Слід звернути увагу, що підприємство не несе матеріальних затрат на створення додаткового продукту, який створюється виключно робочою силою. Лише цей додатковий продукт і дає можливість підприємству отримувати прибуток. Величина цього прибутку залежить від багатьох чинників і пов’язаний він із суспільними затратами. Порівняння власних затрат із суспільними і дає можливість визначити собівартість власної продукції.

У собівартість входять виробничі і позавиробничі витрати. До виробничих відносять амортизаційні відрахування і ресурси, а до позавиробничих – затрати на реалізацію продукції, її рекламу, підготовку кадрів, а також наукові розробки, пов’язані із виробництвом та реалізацією даного продукту. Собівартість можна визначати як для всієї виготовленої продукції, так і для окремого виду продукту. Можна також визначати собівартість продукції окремого підприємства так і цілої галузі.

Головним і найдієвішим чинником, що змушує зменшувати собівартість, є конкуренція. Шляхами зниження собівартості є здешевлення сировини, зростання продуктивності праці, масимально ефективне використання наявного обладнання тощо.

Основою для розрахунку всіх показників собівартості лікувального закладу виступає розрахунок собівартості медичної процедури. Тому саме медичну процедуру можна вважати основною одиницею калькулювання. Собівартість медичної процедури складається з калькулювання поточних витрат закладу, згрупованих відповідно до статтей кошторису. До поточних витрат належать витрати основного структурного підрозділу, а також витрати параклінічних та допоміжних служб задіяних у виконанні даної процедури. Таким чином, медична процедура є основною одиницею обліку, планування та нормування витрат, є об’єктом організації робочого місця і основним елементом формування технологічної схеми лікування та діагностики.

Рис.8.8 Формування собівартості лікувального закладу.

5. Прибуток і рентабельність. Розподіл прибутку. Ефективність роботи підприємства і шляхи її підвищення

Собівартість є головним індикатором прибутковості або збитковості підприємства. Зниження собівартості є головним засобом зростання прибутку підприємства. Адже саме прибуток є головною метою діяльності комерційного підприємництва.

В системі охорони здоров’я діяльність комерційних закладів пов’язана з стоматологічними, косметичними, гінекологічними, ортопедичними послугами та функціональною та лабораторною діагностикою, послугами в сфері нетрадиційної медицини тощо.

Кінцевим результатом діяльності таких закладів охорони здоров’я є надання медичних послуг за ринковими цінами з метою отримання прибутку.

Отримання прибутку нероздільно пов’язане з отриманням валового доходу – виторгу від реалізації медичної послуги з відрахуванням матеріальних витрат. В умовах ринку комерційна організація намагається максимізувати прибуток й таким чином забезпечити собі динамічний розвиток.

Прибуток (збитки) від реалізації медичних послуг являє собою фінансовий результат, отриманий від основної діяльності закладу охорони здоров’я, що відображено в його статуті.

Прибуток у процесі виробництва створюється у формі додаткового продукту і теоретично дорівнює його вартості, але на практиці, залежно від ситуації на ринку та місця продукту на ньому, ціна на даний товар може бути різною, і в такому випадку прибуток буде більшим або меншим від додаткового продукту.

Частина прибутку йде на виплату податків, сплату процентів за кредит, виплату дивідендів тощо. Часто прибуток є основною метою діяльності підприємства, тоді вся величина прибутку використовується власниками підприємства. За величиною прибутку можна з впевненістю говорити про ефективність підприємницької діяльності.

Способи розподілу прибутку найрізноманітніші, але основні напрямки використання прибутку такі:

Рис.8.9. Структура розподілу прибутку

Тісно пов’язаним із прибутком є показник рентабельності.

Рентабельність (Рс) можна визначати двома шляхами. Ефективність поточних виробничих витрат можна визначати шляхом співвідношення прибутку (П) до собівартості (Сб).

Бачимо, що показник рентабельності залежить від величини прибутку і собівартості, чим більший прибуток і менша собівартість, тим вища рентабельність підприємства. Оптимальний варіант для споживачів, коли прибуток фірми помірний, а собівартість максимально низька, тоді і ціна на дану продукцію знижується, і добробут споживачів зростає.

Але рентабельність можна нарощувати штучно, просто виправдано і невиправдано піднімаючи ціну на продукцію. Тоді навіть при збільшенні собівартості продукції підприємство отримує чималі прибутки. Був період у 90-х роках, коли в Україні рентабельність деяких підприємств при реалізації окремих медикаментозних засобів сягала 800%. Така ситуація спричинила введення в державі обмеження на рентабельність у реалізації та випуску медикаментів до 30-50%.

Ефективність використання виробничих фондів підприємства дозволяє визначити інша модель розрахунку рентабельності (Рф).

Як бачимо, тут відношення прибутку (П) до суми основних виробничих фондів (Оф) та оборотних засобів (Оз) характеризує ефективність використання виробничих фондів або їх окупність. Але враховуючи, що середня вартість основних виробничих фондів і оборотних засобів значно вища за величиною від собівартості, то Рф< Рс .