ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ. УВАГА. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СВІДОМОСТІ, САМОСВІДОМОСТІ,ПІДСВІДОМИХ І БЕЗСВІДОМИХ ПРОЦЕСІВ. ОСОБИСТІСТЬ І ДІЯЛЬНІСТЬ.

4 Червня, 2024
0
0
Зміст

ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ. УВАГА. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СВІДОМОСТІ, САМОСВІДОМОСТІ,ПІДСВІДОМИХ І БЕЗСВІДОМИХ ПРОЦЕСІВ. ОСОБИСТІСТЬ І ДІЯЛЬНІСТЬ.

Емоції та почуття

ЕМОЦІЇ – особливий клас психічних станів, які відображають ставлення людини до навколишнього світу, до інших людей, до самої себе та до результатів своєї діяльності.

Види емоцій

Примітивні (нижчі) – переживання, пов’язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Вищі – переживання, які виникають на ґрунті задоволення духовних потреб.

Позитивні – емоції, що пов’язані із задоволенням потреб.

Негативні – емоції, які викликають почуття незадоволення і вимагають зміни ситуації.

Стенічні- емоції, які підвищують життєдіяльність людини, посилюють активність.

Астенічні – емоції, які пригнічують життєдіяльність організму, знижують енергію суб’єкта.

Властивості емоцій

Полярність – вказує на можливість зміни будь-якої емоції, на її протилежність (задоволення – незадоволення; радість – горе; любов – ненависть).

Інтегральність – домінування відносно інших станів та реакцій, охопленість всього організму. Зв’язок із життєдіяльністю організму: з органами кровообігу, дихання, травлення, залоз внутрішньої та зовнішньої секреції.

Амбівалентність – одночасне переживання протилежних емоцій (сльози радості, муки творчості).

Інтенсивність – властивість, яка свідчить про ступінь вираженості емоційного явища.

Тривалість емоційних явищ характеризується часом їх існування. Активність – здатність емоцій стенічним (підсилюючим) або астенічним (пригнічуючим) чином впливати на діяльність.

Глибина емоційних явищ залежить від того, якими подіями – пересічними чи життєво важливими – вона викликана, а також від того, в якому зв’язку між собою перебувають ці явища.

Емоції і почуття, так само як і психічні процеси, забезпечують відображення та пізнання навколишнього світу. Але, на відміну від сприймання, пам’яті, мислення, емоції і почуття відбивають реальну дійсність у формі переживань. Пізнаючи світ, людина по-різному сприймає предмети і явища. Одні події викликають захоплення, інші – печаль, гнів тощо. Захоплення, гнів, радість – все це прояви суб’єктивного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ, емоційні переживання її. Отже, емоції – це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують їх задоволення, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні – негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб’єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) – переживання, пов’язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб. Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їх життєвого значення.

Позитивні емоції-реакція психіки на задоволену потребу: радість, насолода, задоволення тощо.

Негативні – наслідок незадоволеної чи недостатньо задоволеної потреби: сум, гнів, страх тощо.

В нейтральних емоціях немає безпосереднього зв’язку між ступенем задоволення потреби та реакцією психіки: інтерес, здивування.

Стенічні емоції – ті, що посилюють активність, пожвавлюють людину, спонукають її до діяльності: радість, гнів тощо.

Астенічні – ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують: сум, горе.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану ставлення до ситуації та об’єктів, що зумовлюють переживання, почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними і називаються захопленнями та пристрастями.

Почуття – одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі і постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативними. Структура почуття складається не лише з емоцій, а й з більш узагальненого ставлення людини, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями виявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається і розкривається через конкретні емоції.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках:

1) задоволення (приємне переживання);

2) незадоволення (неприємне переживання);

3) подвійне (амбівалентне);

4) невизначене ставлення до дійсності. При цьому людина перебуває в сильному напруженому стані.

У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни нс лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається почуттєва сфера особистості. Як бачимо, тут не треба вивчати почуття спеціальними психологічними методами, вони зрозумілі кожному з нас. Та чітко виявлені зовнішні почуття у дітей не завжди мають такий самий вияв у дорослих людей. Дитині, наприклад, властиві невизначеність, невиразність, надзвичайна нестійкість – лабільність емоцій. Протягом одного дня у неї можна спостерігати багато переходів від жвавості, життєрадісності до пасивності, смутку, від радості до похмурої вередливості. Така лабільність особливо яскраво виявляється в ранньому дитинстві. З роками помічається все більша стійкість почуття, формування переважаючого настрою.

Медичному працівникові, особливо для його професійного успіху, дуже важливо за виразом обличчя навчитися визначати переживання пацієнта.

У житті людини виявляються різноманітні емоційні переживання (страх, настрій, пристрасть, афект тощо), які різняться за специфікою перебігу і впливу на її діяльність

image001 (2).jpg

Міміка як вияв емоційних станів

Страх – емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції (серцебиття, тремтіння м’язів, рясне потовиділення), з’являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили панічного страху, жаху, він здатний нав’язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються прирізних психічних захворюваннях (фобії).

Настрій – відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров’я або становище людини серед людей; задоволена чи незадоволена вона своєю роллю в сім’ї і на роботі. Разом з тим настрій, у свою чергу, впливає на ставлення людини до свого оточення: неоднаковим воно буде у радісному настрої і, наприклад, у пригніченому.

У першому випадку навколишня дійсність сприймається в рожевому світлі, в другому – уявляється в темних тонах.

Настрій до певної міри залежить і від фізичного стану людини. Нездужання, сильне стомлення, недосипання пригнічують настрій, тоді як міцний сон, здоровий відпочинок, фізична бадьорість сприяють піднесеності настрою.

Пристрасть – це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів. Пристрасть нерідко є рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів.

Афект – сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов’язаний з різкою зміною важливих для суб’єкта життєвих обставин; характеризується яскраво вираженими руховими виявами та змінами у функціях внутрішній органів. В основі афекту лежить стан внутрішнього конфлікту, породженого суперечностями між вимогами, що висуваються до людини, і можливостями їх виконати. Афект розвивається у критичних умовах, коли людина нс здатна знайти адекватний вихід із небезпечних, часто несподіваних ситуацій.

Розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. У стані фізіологічного афекту людина, незважаючи на потрясіння, що виникло раптово, здатна керувати своєю діяльністю або контролювати її. Цей афект виникає як реакція організму на сильний і несподіваний подразник. Патологічний афект здебільшого спричиняється відносно слабким подразником, наприклад, незначною образою. Як правило, патологічний афект супроводжується значним руховим і мовним збудженням людини. Порушуються змістові зв’язки між окремими словами. Людина практично нс контролює свої дії і не в змозі усвідомлювати свої вчинки. Вона може образити, скоїти вбивство. Для стану афекту характерне збудження свідомості, під час якого увагу людини цілком поглинають обставини, що склалися до афекту, і нав’язані ним дії. Порушення свідомості може призвести до того, що згодом людина нс буде в змозі згадати окремі епізоди події, що зумовила цей афект, а в результаті надзвичайно сильного афекту можлива непритомність і повна амнезія.

Ставлення людини до оточуючих може бути різне, але завжди воно має емоційне забарвлення.

starost-byivaet-raznoy-tipologiya-starosti-460x306.jpg

Ставлення однієї людини до іншої може виражатися у прихильності, ворожості, неприязні, ненависті тощо. Зрада коханої людини може надовго вивести з нормального емоційного врівноваженого стану. При цьому мають значення особистісні якості суб’єкта. Заздрість і ворожість, які виникли спочатку ситуативно, можуть при постійному внутрішньому дискомфорті перерости у стійку рису особистості. На ґрунті ненормальних міжособистісних стосунків і особистісних якостей можуть виникати різні порушення нервової системи і психіки. З другого боку, різні психічні і соматичні хвороби зумовлюють зміни в емоційній сфері.

У афективній сфері людини особливе місце посідають вищі почуттяВони являють собою відображення переживання людиною свого ставлення до явищ соціальної дійсності.

Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих.

Моральні почуття – це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, людей, самої себе; їх джерелом є спільне життя людей, їхні взаємини, боротьба за досягнення суспільно важливої мети

Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття – це почуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм

Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають почуття приємного, насолоду, які глибоко переживаються та є натхненням для душі, що в свою чергу надихає людей на створення творів мистецтва.

Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними почуттями. Вони утримують особистість від скоєння негативних вчинків, сповнюють її високими прагненнями. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками формування моральності.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях прекрасного, потворного, трагічного, комічного. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов’язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні

Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, впевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляють пізнавальні інтереси, любов до знань, навчальні й наукові уподобання.

Рівні розвитку інтелектуальних почуттів: цікавість, допитливість, цілеспрямованість, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю

Залежно від умов життя, навчання та виховання особистості інтелектуальні почуття мають різні рівні розвитку.

Механізмом пізнавальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності та умов життя особистості.

Праксичні почуття– це переживання людиною свого ставлення до діяльності

Людина реагує на різні види діяльності – трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї.

Праксичні почуття виникають у діяльності. Ці почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають постійними тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості. Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями.

Внаслідок дії різних негативних подразників – моральних (нанесення образи), фізичних (поранення, удар) – у людини може виникнути гнів. Почуттягніву супроводжується намаганням завдати страждань комусь. Гнів і страх, про який ішлося вище, суттєво різняться між собою. Якщо почуття страху цілком пов’язане із стражданням, то почуття гніву є мішаним. Людина відчуває страждання від заподіяної шкоди, але одержує задоволення від бажання завдати страждання іншій. Гнів має зовнішнє виявлення, підносить тонус м’язів, передусім мімічних, діяльність органів дихання та кровообігу. У стані гніву в людини спостерігається ослаблення вольового і розумового контролю над свідомістю й своєю поведінкою. У зв’язку з цим не слід приймати рішення у стані гніву.

Позитивним видом емоцій є радість – внутрішній глибокий стан (власне радість) і зовнішня форма, що виражається сміхом і жвавими діями (веселість).

Радість сприяє правильному перебігу фізіологічних функцій організму, при радості легко, вільно дихається, людина почуває себе впевнено і бадьоро.

Радісний стан спричиняють різні обставини, пов’язані з діяльністю, станом здоров’я, взаєминами в колективі, успіхами близьких і рідних людей. Радість та інтенсивність радості залежать від особливостей суб’єкта.

Протилежними за своїм змістом є такі емоційні переживання, як печаль, смуток, скорбота. Здебільшого вони виникають у зв’язку з неуспіхом особистості або втратою близьких людей, тобто подіями, оцінюваними особистістю як перешкода у здійсненні цілей, сподівань і планів.

Печаль характеризується пригніченим станом, почуттям морального дискомфорту і навіть стражданням. Спостерігається також млявість м’язів, людина бліда, із запал йми очима, рухи і мова сповільнені, тобто печаль має яскраво виражений характер.

Під стресом розуміють емоційний стан, зумовлений ситуаціями вкрай сильного напруження – загрозою для життя, фізичним і розумовим напруженням, страхом, потребою швидко приймати відповідальні рішення. Під дією стресу в людини змінюється поведінка, вона стає дезорганізованою, безладною. Спостерігаються також протилежні зміни свідомості – загальна загальмованість, пасивність, бездіяльність. Зміна поведінки є своєрідним захистом організму від надто сильних подразників. Лише рішучі і спокійні люди, як правило, можуть регулювати і контролювати свою поведінку в стресовій ситуації. Але часті стресові ситуації змінюють психічні властивості особистості, яка стає більш сприйнятливою до негативних впливів стереотипів.

2013-03-p07_neuroz.jpg

Силу впливу стресового подразнення визначає не лише об’єктивна його величина (інтенсивність фізичної і розумової напруженості, реальність загрози життю тощо), а й психічний стан людини. Так, якщо людина впевнена, що вона здатна контролювати стресову ситуацію (наприклад, може на свій розсуд зменшити фізичне або розумове напруження, уникнути небезпечної ситуації), то вплив стресового чинника зменшується. Істотні порушення психічної діяльності і здоров’я людини спостерігаються у випадках, коли людина не може змінити стресову ситуацію, почуває себе приреченою.

Стресові стани особливо часто спричиняють різні серцево-судинні і шлунково-кишкові захворювання. Основним чинником при цьому є

розподіл у часі дії стресора. Виникнення і розвиток захворювання, наприклад, виразки шлунка, пов’язані з тим, що дія стресора збігається з циклом секреції травної системи і посилює виділення соляної кислоти. Якщо останньої виділяється багато, це призводить до подразнення, а потім і до запалення слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки, і, як наслідок, виникають гастрит, виразкова хвороба тощо. Модель виникнення психосоматичних захворювань можна подати у наступному вигляді:

Однією з форм стресу є фрустрація – емоційний стан людини, що виникає внаслідок непереборної перешкоди на шляху до задоволення потреби. Фрустрація веде до різних змін поведінки особистості. Це може бути або агресія, або депресія.

Від стану емоцій часто залежить і виникнення таких захворювань, як неврастенія, приступи бронхіальної астми тощо.

Вольова сфера особистості

Особливе значення для пізнання і перетворення людиною світу і самої себе мають вольові дії, тобто усвідомлені рухи, що входять до єдиної системи довільних рухів людини.

Воля – здатність людини, що виявляється в самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів. Розвинення волі, здатності до вольової діяльності – процес тривалий. У ранньому віці дітям властиві лише прості інстинктивні рухи. Вольовий акт неможливий, тому дитина не може керувати рухами, але поступово вона оволодіває вмінням робити довільні рухи, в основі яких завжди знаходиться зовнішнє подразнення. Виконання довільних рухів є найпростішим виявом волі.

У міру нагромадження досвіду, появи нових потреб, запитів та інтересів вольові дії ускладнюються. Людина не лише пізнає світ, відображаючи його у відчуттях, сприйманнях, пам’яті, уяві, а й змінює його, пристосовує до своїх потреб. Вольові дії – найважливіший показник поведінки людини.

Воля виявляється тоді, коли людина зустрічає труднощі на шляху до реалізації поставленої мети. Заключним етапом вияву волі є дії, пов’язані з подоланням внутрішніх чи зовнішніх перешкод. Внутрішні перешкоди – ставлення і установка людини, хворобливий стан, перевтома тощо. Зовнішні перешкоди – час, простір, фізичні і зовнішні перешкоди; відбиваючись у свідомості, вони спричинюють вольове зусилля, яке створює готовність до подолання труднощів. І. П. Павлов писав, що той, хто хоче виховати свою волю, повинен навчитися долати перешкоди.

Вольові дії історично формувалися у людини в процесі трудової діяльності. Так, уже полювання первісної людини являло собою певну систему дій, кожна ланка якої була необхідною умовою для досягнення кінцевої мети – здобуття їжі. Розрізняють прості та складні вольові дії. Проста вольова дія не потребує напруження сил та спеціальної організації. Складна вольова дія потребує терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії.

Щоб зрозуміти сутність вольових дій, дуже важливо знати структуру вольового акту.

 

image002.jpg

Структура вольового акту

Він складається з таких елементів: імпульсу мети, мотиву, способів і засобів діяльності, прийняття рішення і виконання його.

Імпульс – це пусковий сигнал попереднього формування мети. Мета діяльності – це те, чого хоче досягти людина (сформувати навички, опанувати певну спеціальність, змінити поведінку в колективі, купити автомобіль тощо).

Під мотивом діяльності розуміють спонуку чи бажання людини виконати ту чи іншу діяльність або дію. Разом з тим слід зазначити, що в окремих випадках мотивом може бути та чи інша мета. Але іноді її зміст і зміст мотиву не збігаються.

Сам по собі окремий мотив, як єдина спонука до дії, існує не так часто. Зазвичай людина стоїть перед вибором виконати дію, враховуючи кілька існуючих у її свідомості мотивів. При цьому їй нелегко віддати перевагу якомусь із них. Остаточному рішенню і виконанню дії в даному випадку передуватиме складна боротьба значущих для особистості мотивів. Боротьбу мотивів можуть супроводити глибокі душевні переживання особистості.

Крім того, одні й ті ж вольові дії людина може виконати кількома способами за допомогою різноманітних засобів. Зазвичай вона обирає основний шлях їх реалізації, при цьому обмірковує, як досягти мети і які засоби треба використати для виконання вольової дії. Якщо людина до кінця усвідомила мету і способи її досягнення, а також має сформований мотив, що спонукає до діяльності, то особистість може прийняти остаточне рішення, яке пройде безболісно для неї, особливо в тому випадку, коли свої дії людина усвідомлює як єдино можливі.

Проте прийняття рішення – це складний процес, що супроводжується внутрішньою боротьбою. Прийнявши рішення, людина починає його реалізовувати або виконувати (власне діяльність).

Між рішенням і його виконанням існують істотні відмінності. Так, студент приймає рішення написати реферат у якийсь із вихідних днів. Але настає той день, а виконувати рішення не хочеться, особливо якщо тема реферату складна і малоцікава. День минає, і ось наприкінці дня студент усе ж таки береться за виконання прийнятого рішення. Отже, як бачимо, перехід від рішення до виконання відбувається не завжди автоматично, здебільшого для цього людина використовує зусилля волі, яка тісно пов’язана з іншими процесами психічного життя людини.

Кожна людина має свій індивідуальний набір вольових якостей, від яких залежать не тільки дії, а й вчинки особистості. Гама вольових якостей особистості містить: самовладання, витримку, терпіння, наполегливість, рішучість, сміливість, критичність

Витримка і самовладання виявляються в умінні людини стримувати свої почуття, якщо це потрібно, гальмувати імпульсивні дії, підпорядковувати себе поставленій меті.

Терпіння, наполегливість особистості дають їй змогу продовжувати діяльність у найскладніших умовах, незважаючи на тимчасові невдачі і перешкоди. Наполегливість – одна з найважливіших якостей особистості, що сприяють їй у досягненні мети. Але не слід наполегливість плутати з упертістю. Уперта людина практично завжди намагається наполягти на своєму, не оцінюючи критично свої судження, бажання чи рішення.

Рішучість як вольова якість особистості дає їй змогу виконати прийняте рішення без зайвих вагань. Люди, позбавлені цієї якості, часто не можуть довести розпочату справу до кінця і сумніваються у правильності вибору способу виконання. Важливою умовою рішучості є сміливість, тобто готовність людини йти на виправданий ризик. Безумовно, рішучість має ґрунтуватися на глибокій розсудливості і лише тоді вступати в дію, коли людина остаточно вирішує, що їй потрібно. Тут цілий ланцюг: обмірковування цілей, боротьба мотивів, сумніви тощо. Наявність сумнівів у цей період не свідчить про нерішучість особистості, а навпаки, бо інтенсивна боротьба мотивів характерна для людини-мислителя. Але боротьба мотивів у рішучих людей відбувається оперативно, вони вміють діяти швидко, зовні спокійно, по-діловому, незважаючи на можливу небезпеку, тим часом як нерішучі люди довго не наважуються виконати прийняте рішення. Наприклад, нерішучий лікар, бажаючи врятувати людині життя, приймає рішення зробити трахеотомію, але тривалий час не наважується реалізувати дію, що іноді призводить до смерті хворого. Нерішучість в окремих випадках може поєднуватися з відсутністю самостійності.

Самостійна людина здебільшого реалізує своє обмірковане рішення, вона не боїться відповідальності за виконану дію. Діяльність самостійної особистості спонукається здебільшого усвідомленими особисто і суспільно корисними мотивами. Несамостійна людина шукає можливість перекласти відповідальність за свої дії на інших, уникнути самостійного прийняття рішення. Такі люди не виявляють особливої ініціативи, тривожні, легко підпадають під чужий вплив. Діагноз, поставлений іншим лікарем, у тому числі й помилковий, для них остаточний. Тому така категорія медичних працівників становить особливу небезпеку для хворих і охорони здоров’я в цілому

Лише лікар, який самостійно аналізує, діє спокійно, рішуче і впевнено, викликає симпатію у хворого. Безумовно, впевненість не повинна переходити у самовпевненість. Високий рівень професійної майстерності медиків визначають і такі вольові якості, як терпіння, витримка, сміливість, наполегливість, критичність, оперативність, холоднокровність, дисциплінованість, оптимізм. У поєднанні з високим загально інтелектуальним розвитком і почуттям обов’язку вони становлять особливу цінність.

Цілком очевидно, що все вимагає від особистості копіткої роботи над самовдосконаленням у процесі онтогенетичного розвитку.

Рисунок1.jpg

Увага

На людину одночасно впливає велика кількість подразників. Однак доходять до свідомості лише ті з них, які виявляються найбільш значимими для особистості. Вибірковий, спрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

На відміну від пізнавальних процесів увага свого особливого змісту не має. Вона проявляється ніби всередині психічних процесів і невіддільна від них, характеризуючи динаміку їх перебігу. Не можна бути уважним взагалі. Увага завжди проявляється в певних конкретних психічних процесах: ми вдивляємося, вслухаємося, обмірковуємо щось, запам’ятовуємо. Увага може бути спрямована як на об’єкти зовнішнього світу, так і на власне внутрішнє життя.

Увага-це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Увага – це аспект будь-якої психічної діяльності. Деякі дослідники відносять увагу до вибіркової активності особистості, яка є необхідною умовою успішного здобуття знань.

 

Рисунок3.jpg

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Такий суб’єктивний критерій як ясність і виразність змістів свідомості, що перебувають в полі уваги, було висунуто в межах психології свідомості. Усе поле свідомості розділяють на фокальну сферу і периферію. Одиниці фокальної сфери свідомості уявляються стійкими, яскравими, а змісти його периферії чітко не розрізнені і зливаються в пульсуючу хмару невизначеної форми. Така структура свідомості можлива не лише під час сприймання об’єктів, а й у спогадах і міркуваннях. Увага забезпечує успішну і чітку роботу нашої свідомості і не лише створює найкращі умови для психічної діяльності, а й виконує сторожову службу, допомагаючи людині своєчасно реагувати на різноманітні зміни в оточуючому середовищі та власному організмі.

У психології розрізняють різні види уваги, які тісно пов’язані між собою і за певних умов переходять одні в одних.

Поділ уваги на зовнішню і внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми вияву уваги мають свої особливості, на які потрібно зважати, організовуючи й керуючи навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня (сенсорна) увага відіграє провідну роль у спостереженні за предметами і явищами навколишньої дійсності, виявляється в активній установці, у спрямуванні органів чуття на об’єкт сприйняття

Зовнішня увага яскраво виявляється у своєрідних рухах очей голови, виразах обличчя, у мімічних і пантомімічних виразах і рухах людини.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також станів організму та його органів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямована на власні думки, переживання

Залежно від вольової регуляції увага поділяється на мимовільну, довільну та післядовільну.

Мимовільна увага в своєрідних формах властива і тваринам. Довільна увага – специфічно людська форма уваги, яка історично виникла в трудовій діяльності.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, не потребує вольових зусиль

Мимовільна увага виникає за умови, коли сила впливу сторонніх подразників перевищує силу впливу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних обставин стають інтенсивнішими за ті, що діють в даний момент. Збудниками мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення – усе те, що чомусь хвилює нас.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили впливу сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи основній діяльності.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність долати сторонні відволікання.

Основними збудниками довільної уваги є усвідомлювані потреби і обов’язки, інтереси людини, мета, засоби та сприятливі умови діяльності. Чим віддаленішою є мета і складнішими умови діяльності та способи її досягнення, тим менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості і волі, а отже, й довільної уваги.

Післядовільна увага настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, не потребує вольових зусиль, але є інтенсивною

Теорії та фізіологічні основи уваги

Психологи і фізіологи здавна намагалися з’ясувати ті механізми, які визначають вибірковість процесів збудження, які і лежать в основі уваги. Однак ці спроби часто мали описовий характер, і фізіологічні основи уваги глибоко не вивчалися.

Значний внесок у з’ясування фізіологічного підґрунтя уваги зробив О. О.Ухтомський своїм вченням про домінанту.

Серед багатьох збуджень, які виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і є фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.

Домінанта– це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел.

Загальмовані, відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О. О.Ухтомський називав субдомінантними.

Між домінантою і субдомінантами триває постійна боротьба. Домінантне збудження залишається доти, доки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта – субдомінантою.

Увага – це динамічна сторона протікання пізнавальних процесів. Вона не має власного змісту, а також продукту, але має специфічні властивості.

Обсяг уваги – це кількість об’єктів, які сприймаються одночасно з достатньою чіткістю. Обсяг уваги визначається низкою чинників, насамперед особливостями об’єктів сприймання. Не пов’язані між собою предмети сприймаються у кількості від 12 до 14.

Розподіл уваги виявляється як одночасна увага до двох або кількох об’єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними.

Стійкість уваги – це властивість, яка полягає у тривалому утриманні уваги на предметі чи якійсь діяльності. Вона визначається тривалістю зосередженої та інтенсивної уваги. Отже, стійка увага – це тривала, висококонцентрована увага. Ця особливість характеризується часом, впродовж якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість.

Відволікання уваги треба відрізняти від її переключення, під яким прийнято розуміти довільну зміну людиною спрямованості своєї уваги з одного об’єкта на інший. Тут людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об’єкти відповідно до змінених умов її роботи. Потреба переключати увагу виникає в багатьох випадках діяльності людини, наприклад, у роботі водія машини, педагога, який проводить урок у класі, шахіста, що грає з кількома партнерами. В основі зміни спрямованості уваги лежить переміщення в корі головного мозку осередку оптимального збудження.

Зосередженість та інтенсивність уваги об’єднують, називаючи таку властивість уваги концентрацією. Концентрація уваги є умовою успішного виконання діяльності в тому випадку, коли вона поєднується з іншими властивостями, наприклад, з обсягом, розподілом уваги.

Під спрямованістю розуміють насамперед вибірковий (селективний) характер свідомої діяльності. Вибірковість виявляється не тільки в доборі потрібної діяльності чи потрібного об’єкта, а й у більш-менш тривалому зберіганні їх у свідомості. Вибірковість виявляється у сприйманні, моторних процесах, мисленні, почуттях тощо.

На відміну від вказаних вище особливостей уваги людина здатна проявляти негативні її властивості.

Так, відволікання уваги не слід плутати з її переключенням, оскільки останнє – це навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність.

Відволікання (розсіяність)– це перестрибування від одного зовнішнього об’єкта до іншого. Увага людини за мінімальної вольової регуляції підпорядковується зовнішніми обставинами.

Розсіяність може бути істинною та уявною.

Навіть за умови стійкої та зосередженої уваги завжди є короткочасні мимовільні зміни міри її інтенсивності, напруги. Це – коливання уваги.

 

Поняття про свідомість

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.

Слово “свідомість” достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте нс існує єдиного розуміння того, що воно означає. Дійсно, цим терміном позначаються два поняття, різні за змістом. У більш елементарному значенні – це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.

Однак у науковій літературі, особливо з філософії та психології, під словом “свідомість” розуміється вищий прояв психіки, зв’язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін “свідомість” застосовується зазвичай тільки до людини.

При всьому розходженні обох цих значень слова “свідомість” їх поєднує світ суб’єктивних, тобто пережитих усередині себе, відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, її внутрішнє життя. Спільність двох вказаних значень слова “свідомість” ґрунтується на факті, що випливає з відповіді наукового пізнання: складне, як правило, нс виникає з нічого, а відбувається в результаті еволюції від свого простішого попередника (у даному випадку свідомість має у своїй основі також простіші психічні прояви, такі як відчуття та емоції).

Говорячи про мозкові основи психіки та свідомості, необхідно відзначити, що ізольованої групи нейронів, які являють собою “центр свідомості”, немає. Однак після появи методів “зображення живого мозку”, таких як позитронно-емісійна томографія, функціональний магнітний резонанс, комп’ютерна ЕЕГ тощо, з’явилися деякі концепції мозкової організації суб’єктивно пережитих феноменів. Це концепції “світлої плями” чи “прожектора”. Друга посідає проміжне положення, претендуючи на пояснення як простих, так і складних феноменів за допомогою повторного входу порушення у “світлу пляму”, механізм кільцевого руху збудження та інформаційного синтезу. Третя орієнтована на пояснення мозкової основи свідомості як вищої форми психічного, її інтегруючої ролі завдяки зв’язку з мовою.

Свідомість – вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись услід за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв’язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, пов’язаної з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас із цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.

Свідомість має й свою структуру. На думку академіка А. В. Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб’єкта і об’єкта; ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Свідомість тісно пов’язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує. Однією з характеристик свідомості є здатність до комунікації, тобто передавання іншим людям того, що створює дана людина за допомогою мови та інших знакових систем. Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють у ній головне.

Структура свідомості(психологічні характеристики за А. В. Петровським):

1. Сукупність знань про навколишній світ.

2. Закріплене у свідомості розрізнення суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я).

3. Забезпечення цілеспрямованої мислительної діяльності людини.

4. Наявність емоційних оцінок у міжособистісних стосунках.

Для формування і прояву всіх цих специфічних якостей необхідним феноменом виступає мова. Засвоєна конкретною людиною мова у відомому розумінні стає її реальною свідомістю.

Поняття «свідомість» вживається у психології, психіатрії та інших науках у розумінні, що відповідає поданим вище його основним характеристикам.

Як важливі властивості свідомості Р. Конечний і М. Боухал (1983) розрізняють: а) пильнування (вигілантність) свідомості. Воно обумовлюється здатністю сприйняти усі явища у навколишньому середовищі, розуміти їх значення (включати їх у адекватні зв’язки) та реагувати на подальші подразники; б) ясність (луцидність) свідомості, що характеризує більш грубі відхилення, чим вигілантність; в) серед багатьох властивостей свідомості не останню роль відіграє її орієнтуюча якість, необхідна для правильного відображення зовнішнього світу та доцільного діяння на нього (пізнавальна та активно-творча сторони свідомості).

Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С. Ю. Головін).

1. З точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи:

– процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою;

– процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб’єктом.

2. З точки зори свідомості як стану виділяють:

– сон, розглянутий як період відпочинку;

– пильнування, або активний стан.

3. Свідомість щоденна – сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, основаних на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, що перевіряються практикою повсякденного життя.

4. Свідомість політична – відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.

5. Свідомість релігійна – містичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.

6. Свідомість екстравертована (поверхнева) – в ній усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.

Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й нетотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що 1) свідомість виникає і виявляється у процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

Виділяють кілька рівнів суспільної свідомості, починаючи від буденного, масового і закінчуючи вищими формами теоретичного мислення.

Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль, філософію, право незалежно від волі і розуму окремих людей. Засвоєна конкретною людиною суспільна свідомість певною мірою стає її власною свідомістю. У процесі житія людина користується тими багатствами думки, які виробило людство до появи певної людини на світ і які передались їй за допомогою мови. Тому свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.

І. М. Сєченов вважав, що свідомість виникла відразу у двох формах: свідомості предметної та самосвідомості. Якщо результатом першої є знання про світ, то друга – самосвідомість – відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенціальні можливості. Таким чином, індивідуальна свідомість, спрямована передусім назовні, на той чи інший об’єкт, разом з тим спрямована і на внутрішній світ самого себе, свій духовний світ. Це, звичайно, умовний поділ. Однак такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною розвитку людської психіки. Отже, розвиток свідомості, як суспільної, так і індивідуальної, вказує на рівень удосконалення як особистості, так і суспільства в цілому. Але щоб краще зрозуміти поняття «свідомість», слід розглянути підсвідомі явища.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо нс лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов’язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення).

Оскільки матеріальним субстратом свідомості є мозок, значить, існує і тісний зв’язок між фізіологічним його станом та станом активації свідомості. Тому градацію стану активації свідомості можна взяти, враховуючи градацію функціональних станів мозку. А вони, у свою чергу, поділяються на такі стани:

1) бадьорості;

2) сну;

3) гіпнозу.

Стан бадьорості – це усвідомлена форма психічної діяльності, від інтенсивності якої залежить ступінь активації свідомості.

Інтенсивність бадьорості визначається як “ступінь енергетичної мобілізації логічних систем” для організації дії механізмів відображення психіки, в тому числі й свідомості людини, як одного з компонентів психічного відображення дійсності.

Стан бадьорості проходить такі фази:

1) реакція просинання;

2) рівень активності бадьорості, який розвивається у прямолінійній залежності від приросту процесів збудження в центральній нервовій системі, не перевищуючи деякого діапазону активності організму;

3) стан дрімання.

Завершальний етап – це несвідоме відображення дійсності, сон. Сон – періодичний функціональний стан мозку і всього організму, який має специфічні якісні особливості діяльності центральної нервової системи і характеризується неповним припиненням свідомої психічної діяльності та зниженням активної взаємодії з навколишнім середовищем. Сон – нормальний фізіологічний стан людини і тварин, так само потрібний їм, як їжа; під час сну в нервових клітинах та корі головного мозку виникає гальмування.

А оскільки свідомість (за І. П. Павловим) характеризується наявністю оптимальної збудливості в корі великого мозку, то з настанням гальмування кори у свідомості відбуваються зміни залежно віл глибини сну. Поширення гальмування па глибші відділи мозку зумовлю” поглиблення сну. Сон – це складний і неоднорідний стан. За фізіологічними проявами розрізняють дві фази сну – повільну та швидку.

Під час засинання і перших стадій повільного сну уповільнюються дихання та серцевий ритм, знижуються артеріальний тиск, тонус м’язів. У глибших стадіях повільного сну частота дихання і скорочень серця дещо підвищується, а загальна кількість рухів сплячого стає мінімальною. У цей час його важко розбудити.

Під час швидкого сну діяльність серцево-судинної та дихальної систем різко підсилюється, артеріальний тиск підвищується, зростає рухова активність сплячої людини, рухи очних яблук стають швидкими (у зв’язку з чим цю фазу сну називають сном із швидкими рухами очей). Швидкі рухи очей свідчать проте, що сплячий у цей момент бачить сновидіння. За активністю фізіологічних функцій швидкий сон більш поверхневий, а з іншого боку, порівняно з повільним, глибший. Тому його іноді називають парадоксальним сном. Швидкий сон має велике значення в життєдіяльності людини

Сон людини циклічний. Кожен із циклів складається з окремих стадій повільного і швидкого сну. Тривалість одного циклу 1,5-2 год. (за ніч спостерігається до 3-5 циклів).

Існує кілька теорій виникнення сну та його функціонального значення. Це і теорія розлитого кіркового гальмування, і анаболічна, яка розглядає сон як стан, що сприяє відновленню енергетичних запасів мозку та організму в цілому, й інформаційна теорія, за якою інформація фіксується в довготривалій пам’яті без переробки. Сон сприяє повноцінному використанню наявного досвіду і набутої інформації в інтересах тієї діяльності, яка передбачається в період стану неспання. Правильніше розглядати функціональне призначення сну комплексно.

Глибина сну неоднакова в людини протягом ночі й залежить від індивідуальних властивостей і стану організму. У одних людей гальмування розвивається швидко і глибокий сон настає в першій половині ночі, в інших, навпаки, сон спочатку поверховий, а потім стає глибоким. Неглибокий сон поверховий і, як правило, супроводжуються сновидіннями.

Сновидіння – це образні уявлення, що виникають під час сну, які сприймаються людиною як реальність. Зміст сновидінь відбиває минулі враження та переживання людини, а також інформацію, яка надходить під час сну і сприймається викривлено. І.М Сєченов визначив сновидіння як “небувалу комбінацію вражень”. Наприклад, запах духів у сплячого викликає сновидіння про те, що людина знаходиться серед саду з квітучими трояндами. На зміст сновидінь можуть впливати не тільки світло, запах, температура навколишнього середовища, але й відповідна установка перед сном. Американський психолог П.Пенфілд довела, що таким чином можна “замовляти собі сон”.

original-1221402132.jpg

У давнину тлумаченню сновидінь було присвячено багато праць: трактати “Про еон” і “Про вищі сновидіння” Аристотеля, “Про сновидіння” Гіппократа тощо. Уже в той час розрізняли сновидіння, що виникли з фізіологічних причин, і сновидіння, що мають передбачу вальний характер.

У наш час, розглядаючи фізіологічні основи сновидінь, вважають, що вони є наслідком неповного гальмування кори великого мозку, окремі ділянки якої лишаються незагальмованими. Швидка зміна сновидінь зумовлена відповідною хаотичністю процесів збудження і гальмування Не зовсім помилялися древні, коли говорили про пророчість сновидінь. Вони дійсно часом мають діагностичний характер. Іноді хворобі передує сновидіння, але імпульси з ураженої ділянки тіла настільки слабкі, що не фіксуються у свідомості. У стані сну ці імпульси потрапляють у кору головного мозку, яка перебуває в гіпнозо-фазовому стані, коли слабкі зовнішні та внутрішні подразники виявляються більш значущими, ніж сильні. Сновидіння в таких випадках є ніби першим попередженням хворобливого стану.

Крім того, у сновидіннях відбувається також активізація неусвідомлюваних форм психічної діяльності. Цим можна пояснити відомі факти наукових відкриттів, зроблених уві сні (відкриття Д. І. Менделєєвим періодичної системи елементів). Звичайно, цьому передує тривала, копітка робота вченого, який збирає великий фактичний матеріал, але заключний етап відкриття переноситься у сферу несвідомого.

Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, який назвав сновидіння “королівською дорогою у несвідоме”, причина їх полягає передусім у непереборній інстинктивній діяльності несвідомої сфери психіки людини. За Фрейдом, психологічно початок сонного стану означає, що людина відключилася від навколишнього світу і зосередилася на собі. Тому всі інстинктивні подразники, які йдуть від різних органів тіла, значно підсилюються і цим намагаються порушити нормальний плин сну. Проте в цей час з’являються сновидіння, які перешкоджають цьому процесові, оскільки вони подають несвідомому вже здійсненими всі неусвідомлені імпульси-бажання. Сновидіння, на думку Фрейда, – це ключі до душі людини, вони зумовлені “суто психологічними” причинами, а фізіологічні процеси відбуваються лише паралельно з ними.

З фізіологічної точки зору причиною сновидінь є ті самі матеріальні процеси, що зумовлюють виникнення психічної діяльності у стані неспання.

Гіпноз – теж неусвідомлений прояв свідомості, що за своїми фізіологічними якостями дуже схожий на сон.

Розглядаючи сон як внутрішнє гальмування, І. П. Павлов зауважив, що стан гіпнозу досягається організмом у випадку, коли процес внутрішнього гальмування зачіпає тільки частину кори великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов відзначив, що “гіпноз – це такий же сон”. За своєю сутністю від сну він відрізняється особливостями фізіологічного перебігу.

Ivan_Pavlov_NLM3.jpg

І.П.Павлов

“Це повільно наступаючий сон – сон, якай, по-перше, охоплює маленький, вузький район (мозку), а потім все більше розширюється, доходячи до того, що з великих півкуль досягає підкірки, залишаючи незайманими лише центри дихання, серцебиття тощо, хоча і в деякій мірі послаблює їх роботу”.

Стан гіпнозу досягається рядом психофізіологічних механізмів:

1 ) дія монотонних подразників;

2) релаксація, розслаблення м’язів;

3) сприймання звукових сигналів у сні;

4) дія фактора навіювання.

Феномен навіювання з фізіологічної точки зору виглядає як найбільш спрощений типовий умовний рефлекс людини. Він полягає в концентрації подразнення, яке викликає гіпнотизер, в одному вузькому місці мозку, разом з тим викликаючи гальмування в інших ділянках мозку і знімаючи цим дію всіх теперішніх та минулих подразників.

Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, що діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найсильнішим подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку

383860538.jpg.

Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини розвитку гіпнотичного сну, що, у свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення мають віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.

Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене 3. Фрейдом, у його “теорії несвідомого”, яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

На думку Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головний з яких сексуальний – лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму “моральної цензури”. Нс звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються у свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми.

Для дослідження проявів несвідомого використовують метод вільних асоціацій та метод аналізу сновидінь.

У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме як дію природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що у свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

Перехід від несвідомого до свідомого – інсайт – момент осяяння, в ході якого людина раптово приходить до рішення тієї чи іншої проблеми.

Вважається, що момент інсайту не можна побачити ззовні. Те, що він відбувся, спостерігач може зрозуміти тільки в результаті його прояву в поведінці людини. Розрізнені раніше елементи психічного життя людини об’єднуються завдяки інсайту в єдине ціле. Людина не народжується зі здатністю до інсайту, вона набуває її.

Інтуїція – спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.

Інтуїція близька до станів (натхнення, духовного бачення, відвертості), які знаходяться в несвідомому рівні психіки людини. Сьогодні ніхто не заперечує, що інтуїція – це прояв несвідомого у людині.

Відомо, що більшість наукових відкриттів здійснюється непередбаченим шляхом. Інтуїція дійсно тісно пов’язана з творчим проривом. А. Ейнштейн любив грати на скрипці. 1 за цим заняттям він нерідко намагався знайти емоційний підйом для подолання труднощів мислення. Не даремно кажуть, що його теорія ймовірності – плід геніальної інтуїції.

Однак інтуїція взагалі не є “вихлопним клапаном” для пізнаючого розуму. Вона служить достатньо самостійним і самодостатнім засобом світосприйняття.

Інтуїція – базисний природний дар людини. Випереджаючи обставини та явища життєдіяльності, вона реалізує особистісну природу.

Рівень стану неспання, що супроводжує діяльність людини, навіть у нормі буває різним, тобто він має якісну характеристику. Інтенсивність бадьорого етану залежить від загального стану організму і тонусу ретикулярної формації. Отже, стан неспання – це сприятливе підґрунтя для функціонування свідомості.

З іншого боку, коли порушена свідомість, змінюється реальний стан, тобто вони взаємопов’язані. Серед основних ознак порушення в клініці розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв’язуються.

Особистість та діяльність

Вважають, що становлення особистості починається на певному етапі філогенетичного та онтогенетичного розвитку. Лише серед людей і за умови нормального розвитку людського організму індивід стає особистістю. Таким чином, особистість – це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людина значно ширше за поняття особистості, тому що включає у себе велике коло соціальних та біологічних ознак – етнографічних, антропологічних, культурних. Кожна людина являє собою конкретну особистість, для якої характерне те чи інше ставлення до себе, оточуючих людей, явищ, предметів, певна поведінка в межах життєвих ситуацій.

Наділена від народження відповідними біологічними якостями (тобто нормальним людським організмом, включаючи мозок, здатний до подальшого розвитку),людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у всіх його проявах: способів і засобів виробництва, духовної культури, прийомів чуттєвого пізнання, абстрактного мислення тощо.

image009.jpg

Процес формування особистості починається з дня народження і є тривалим, складним, суперечливим, що продовжується протягом усього життя людини. Особистість формується в процесі взаємодії людини з іншими людьми, навчання, виховання та самовиховання.

Особистість не народжується, вона формується в процесі індивідуального розвитку і може бути як “зрілою”, так і “незрілою”. Рівень зрілості визначається у процесі конкретних випробувань, тобто на основі поведінки в певних ситуаціях. Залежно від умов життя, методів виховання в людини, як правило, виникають і формуються ті чи інші соціально значущі якості, що характеризують її як представника того чи іншого суспільства чи спільноти.

Людина стає особистістю лише тоді, коли вона має специфічні риси і передусім соціально-психологічні особливості, такі як принципи, позиції, установки, ціннісні орієнтації, потреби, мотиви й інтереси. Кожна особистість відрізняється своєю індивідуальністю. Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Реалізується особистість перш за все у процесі діяльності. Практична діяльність є також основою формування особистості.

Так, Е. Кречмер, враховуючи будову тіла людини, розрізняв три основні типи:

1) пікнік – циклотимік – це “широка-тяжка” людина, для якої характерні недостатня емоційна стійкість, швидка зміна настрою, почуття колективізму, товаришування і проекція на інших;

2) астенік – шизотимік – людина малоконтактна з оточуючими, недостатньо реалістична, часто самовдоволена;

3) атлет – іксотимік – міцна, кістлява людина із спокійним характером, однак схильна різко “спалахувати”.

Шелдон, представник фізичної типології особистості, враховуючи три шари клітин ембріона, з яких у процесі дозрівання організму людини домінує той чи інший, розрізняє три основних типи людей(рис.4)

 

image011.jpg

Типи статури і відповідні їм типи темпераменту за С.Шелдоном

1) Ендоморфний тип – має великий живіт, розвинуті внутрішні органи, слабкі і короткі кінцівки. Як правило, це лагідна, чуйна та комунікативна людина.

2) Ектоморфний тип – худий, високий, з дуже розвинутою нервовою системою. Людина загальмована та інтровертна, схильна до самотності та розумової діяльності.

3) Мезоморфний тип – з потужним складом тіла, особливо грудей, розвинутими кінцівками, широкими долонями і стопами. Неспокійна і агресивна людина, сильна, схильна до ризику. Того ж напряму, але трохи з інших засад французький учений Ciгo зробив спробу поділити всіх людей на запропоновані ним чотири групи залежно від розвитку різних систем органів. Згідно з цією класифікацією існують такі типи людей: дихальний, травний, мозковий, м’язовий. Для кожного з них характерними є свій тілесний склад, міміка, характер і свої хвороби.

Люди дихального типу мають великий ніс, дещо розширені вилиці, довгу шию, широкі плечі, їх грудна клітка подовжена і сплющена. У таких людей міміка зосереджена у середній частині обличчя. Вони переважно похмурі, стримані, енергійні, схильні до хвороб легень.

М’язовий тип – це люди з класичними пропорціями, гармонійні. Тип травний – це здебільшого самовдоволений флегматик, у якого товсті губи і нижня частина обличчя вища і ширша за верхню.

Мозковий тип – люди з високим чолом, розширеною вгорі головою. Міміка у них зосереджена навколо очей. Вважають, що це основні постачальники видатних особистостей, але й кандидати в істерики і неврастеніки.

Однак чистих типів у дійсності дуже мало, а їх комбінації настільки різноманітні, що класифікація Ciгo, по суті, виявилась малопридатною.

Уже давно медикам відомі два протилежних варіанти біологічної організації людини, що є ніби полярними відхиленнями від звичайного середнього типу. їх називають астеніками і гіперстеніками (від. грецьк. stenos- сила).

Типовий астенік при найкращому апетиті і харчуванні дуже рідко нагромаджує зайвий жир, у нього “все згоряє”. Такі люди зазвичай мають довгі кінцівки і шию.

Гіперстенік- міцна, квадратно-округла, мускульно-гладка людина, схильна до облисіння.

Раніше вважалося, що захворювання на туберкульоз – це привілей астеніків, а гіперстеніки схильні до обмінних і серцево-судинних захворювань.

У XIX ст. Ледо поділяв не все тіло, а лише обличчя на п’ять геометричних типів: квадратний, круглий, овальний, трикутний, конічний. Кожен з цих типів, у свою чергу, поділявся на прямий, поздовжній і короткий. Квадратному типу властиві енергія, практицизм, різкість. Круглий тип – діяльний, імпульсивний, палкий. Овальний тип характеризують вередливість, вразливість. Люди, які мають трикутний тип обличчя, хитрі, люблять пригоди, часом дивакуваті, а конічний тип – це в основному практики. У закоренілих злочинців, стверджував Ледо, обличчя завжди квадратне. З’явилися статистичні дослідження, які доводили, що серед чесних людей у Неаполі квадратний тип зустрічається набагато рідше, ніж серед шахраїв.

Теорія психоморфологічного локалізаціонізму (К. Клейет) психічні властивості особистості співвідносила з конституційними особливостями будови мозку. Так, кожна психічна функція, рухи, чутливість регламентувались вузькою ділянкою мозкової структури.

При цьому надмірно біологізувались соціальні явища, зокрема, властивості особистості. Не заперечуючи деякого взаємозв’язку між будовою тіла (Кречмер) та особливостями поведінки людини, навряд чи можна це повністю абсолютизувати.

На фактах, узятих з великої клінічної практики, Зиґмунд Фрейд простежив складність і багатоплановість структури особистості, значення в її історії внутрішніх конфліктів і криз, наслідків незадоволених бажань.

Фрейд (1921,1923) уявляв організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, визначені термінами: “Воно” (ІД), “Я” (Eгo) і надверх-“Я” (супер-Его). Фрейд визначав різні розлади у хворих з неврозами в аспекті цієї трикомпонентної моделі особистості.

Структура особистості за С.Л.Рубінштейном.

image011.png

Спрямованість – реалізується у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності, поведінки та світогляду.

Знання, уміння, навички набуваються у процесі життя та пізнавальної діяльності.

Індивідуально – типологічні властивості особистості реалізуються в темпераменті, характері, здібностях.

Єдність у структурі особистості біологічного, суспільного та індивідуального здійснюється в процесі формування та історичного розвитку людини.

Знання якостей особистості необхідні для лікаря (враховуючи специфіку його професійної діяльності).

Досліджувати й аналізувати психологічні особливості людей можна тільки знаючи структуру особистості, до якої, як правило, включають темперамент, характер, мотивацію, вольові якості, соціальні установки, здібності та емоції. Ці компоненти не слід уявляти як абсолютно незалежні або відірвані один від одного структурні елементи, оскільки вони є складовими єдиної функціональної системи. Разом з тим ототожнювати або не розрізняти їх – значить позбавити себе можливості об’єктивної оцінки переваг і вад людини.

Ознайомившись зі структурою і типологіями особистості, ви переконалися в тому, що знання психологічних особливостей людини необхідне у практичній роботі лікаря.

Однак для того, щоб уміти аналізувати ті чи інші прояви особистості, а також їх взаємозв’язки, окрім структури і типології, необхідно вивчити вікові особливості особи. У зв’язку з цим розглянемо основні етапи розвитку особистості.

За останнє десятиріччя у психології спостерігається тенденція до цілісного розгляду особи з позицій різних теорій і підходів. Реалізацією цілісного підходу є теорія, яка належить американському психологу Е.Еріксону. Він виділив і описав вісім стадій розвитку особи і вісім життєвих психологічних криз, неминучих для кожної людини.

Перерахуємо описані Еріксоном етапи формування особи.

1. Ранній вік немовляти (від народження до 1 року). На цій стадії виникають передумови майбутньої товариськості або відстороненості від людей. Для цього етапу характерна “криза довіри – недовіри”.

2. Пізній вік немовляти (від 1 року до 3 років). У дитини формується самостійність і впевненість у собі. Це стадія “кризи автономії на противагу сумнівам і сорому”.

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років). Дитині властиве зацікавлене вивчення навколишнього світу, наслідування дорослих, включення до статево-рольової поведінки. Цій стадії відповідає “криза появи ініціативності на противагу почуттю провини”.

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років). Відбувається розвиток пізнавальних і комунікативних умінь, етапу характерна “криза працелюбності на противагу комплексу неповноцінності”.

5. Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років). Відбувається життєве самовизначення, формується тимчасова перспектива – будуються плани на майбутнє, “криза самовизначення особистості на противагу сірості та конформізму”.

6. Рання дорослість (від 20 до 40 років). Характеризується прагненням до контактів з людьми, бажанням і здатністю присвятити себе людям. Цій стадії відповідає “криза інтимності і товариськості на противагу особистісній психологічній ізольованості”.

7. Середня дорослість (від 40 до 60 років). Відбувається продуктивна і творча робота над собою та з іншими людьми. “Криза турботи про нове покоління на противагу зануренню в себе”.

8. Пізня дорослість (понад 60 років). Властиві постійні роздуми про минуле, його зважена оцінка. Це стадія “кризи задоволеності життям на противагу відчаю”.

Еріксон вважав, що люди народжуються рівними, але різними. Розвиток особи – це визнання і реалізація унікальних можливостей, які є у кожної людини.

Спрямованість особистості – це система спонукань і ціннісних орієнтацій, яка визначає вибіркове ставлення та активну поведінку людини, тобто спрямованість, по суті, – це стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості. Причому один із мотивів, залежно від ситуації, може бути домінуючим, а решта – підпорядкованими. В цілому, визначаючи спрямованість особистості, ми дізнаємося, що людина зробила в своєму житті, що вона збирається робити і як вона хоче досягти цього. Залежно від сфери виявлення домінуючої спонуки розрізняють морально-стичну, професійну та побутову спрямованість особистості.

Морально-етична спрямованість особистості полягає у високій морально-стичній зрілості. Люди з цією домінуючою спонукою всі події, що відбуваються, вчинки людей пропускають крізь моральні категорії; прагнуть діяти у відповідності із законом, цінують таких самих людей. Вони виявляють гуманність, колективізм, відповідальність і принциповість. їх привертає громадська діяльність, боротьба за справедливість тощо.

Професійна спрямованість особистості – це властивість, яка виявляється в активному і стійкому прагненні займатися певною професійною діяльністю, вдосконалюватися в ній. Це особи, які в своєму житті на перший план ставлять роботу (сім’я, наприклад, для них може бути на другому плані).

Побутова спрямованість виявляється в матеріальних, сімейних, а також культурних індивідуальних прагненнях. Для таких людей головним є створення добрих побутових умов, сімейного затишку, а не громадська діяльність чи професійні успіхи.

Потреба – це стан організму, особистості чи суспільства, зумовлений необхідністю в об’єктах для існування, розвитку, який виражає залежність від об’єктивних умов їхнього існування. Так, без задоволення елементарних потреб людина нс могла б існувати як живий організм. Потреби людини дуже різноманітні. Це потреба в їжі, теплі, кисні, безпеці, продовженні роду, одержанні інформації, спілкуванні, любові, визнанні, повазі, авторитеті тощо. Безумовно, різноманітність потреб людини не може бути вичерпана переліченими, існує цілий комплекс складніших суспільно зумовлених потреб.

Моральні потреби – це стан особистості, який виражає необхідність у стосунках з іншими людьми. Серед моральних потреб особистості розрізняють потребу надавати допомогу людям, співпереживати, працювати, керувати, підкорятися тощо. І хоч більшість людей мають ці потреби, ступінь розвитку їх у конкретних особистостей неоднаковий. Більше того, при неправильному вихованні можуть розвинутися протилежні за змістом потреби, наприклад, робити шкоду людям, завдавати їм страждань тощо.

До естетичних потреб відносять ті, що відбивають стан постійного бажання особистості сприймати прекрасне, гармонійне в природі, у творах мистецтва, в стосунках між людьми. Рівень розвитку естетичних потреб – це результат виховання й самовиховання особистості.

Інтелектуальні потреби відображають необхідність людини в пізнанні нового, в вирішенні проблем, нерозв’язаних завдань. Високий рівень інтелектуальних потреб викликає в людини задоволення, позитивні емоції, що спонукає до подальшого пошуку.

Зміст потреб людини найповніше визначає суть особистості. Вивчаючи потреби людини, шляхи їх задоволення, ми тим самим даємо характеристику основним параметрам особистості. Разом з тим задоволення біологічних потреб лишається основною умовою збереження організму.

Мотив (від лат. moveo, movere – рухати, приводити в дію, штовхати) – спонукальна сила дій і вчинків людини. Мотив чи причину дій людини встановити нескладно, коли він один. Але, як правило, поведінку людини визначає багато факторів. Однак у будь-якому випадку мотиви в чистому вигляді не існують, вони лише результат відображення у психіці потреб організму, викликаних зовнішніми чи внутрішніми умовами. Тому кажуть, що мотив – це усвідомлена потреба, і лише в певному випадку він стає основою цілеспрямованих дій особистості.

Термін “мотивація” – це ширше поняття, яке означає систему мотивів. Уявлення про мотивацію виникає при спробі пояснити поведінку. Це пошук відповідей на запитання: “чому?”, “заради чого?”, “з якою метою?” – здійснювалась будь-яка діяльність. Значить, мотивацію можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність. Термін “мотивація” тісно пов’язаний з поняттям спрямованості особистості.

За Рубінштейном, у процесі відображення явищ зовнішнього світу відбувається і визначення їх значення для індивіда, тобто його ставлення до них (психологічно виявляється у формі прагнень і почуттів). Тому предмети і явища зовнішнього світу виступають не лише як об’єкти пізнання, але й визначають поведінку, породжують у людини певні спонукання до дії, тобто мотиви.

Інтерес є формою прояву пізнавальних потреб. Він виражається в особливому ставленні особистості до певних предметів і явищ реального світу та бажанні пізнавати їх. Інтереси дають змогу людині швидше, повніше і глибше відобразити дійсність. Вони спонукають до набування знань, до розширення кругозору людини, до збагачення змісту психічного життя особистості. Діяльність, виконувана з інтересом, супроводжується позитивним емоційним фоном. Предмети, які потрапляють до кола інтересів людини, привертають особливу увагу. Інтереси людей, як і потреби, дуже різноманітні. їх також поділяють на матеріальні (до їжі, одягу, різних речей) та духовні (до навчання, праці, спілкування). Інтереси в процесі свого розвитку можуть перетворюватися у схильність. їх розрізняють за змістом, глибиною та стійкістю.

Поряд з інтересом людина має переконання та ідеали. Переконання є усвідомленою потребою особистості, яка спонукає діяти відповідно до її ціннісних орієнтацій.

Переконаність особистості – це глибока й обґрунтована віра людини в принципи та ідеали, якими вона керується у своєму житті. Як упорядкована система поглядів, сукупність переконань виступає у вигляді світогляду особистості, який формується на певному етапі її онтогенетичного розвитку. Переконання органічно пов’язані зі знанням і практичними діями. Вони виявляються у творчій діяльності людини, в її ставленні до природи і суспільства.

Формування переконань відбувається в процесі життя під впливом виховання, навчання і самовиховання, свідомої праці людини над собою.

Переконання як метод впливу на іншу людину через звернення до її свідомості, інтелекту широко використовується лікарями і має свої особливості. На основі інтересів, переконань людини складається власний ідеал, який є основним стимулом її самовдосконалювання та формування.

Ідеал – це модель, яка є еталоном в усіх проявах життєдіяльності людини. Виховання тих чи інших ідеалів залежить від вольових якостей особистості і соціального середовища.

Вагомий вплив в розвитку та становленні особистості відіграють установки, які вона набуває у процесі психічної діяльності.

Установкою в психології називається неусвідомлювана готовність, схильність певним чином сприйняти, зрозуміти, осмислити об’єкт або діяти з ним відповідно до минулого досвіду.

Установки сприйняття можуть формуватися на основі тотожності чи подібності істотних ознак предмета чи явища.

Соціальні установки формуються впродовж життя під впливом культурного середовища, виховання, на підставі власного досвіду, а також прочитаного чи почутого людиною. Установки відносно різних фактів суспільного життя можуть бути позитивними й негативними, такими, що набувають характеру упередження.

Спрямованість особистості, її переконання, інтереси, потреби тісно пов’язані з іншими підструктурами особистості, такими як темперамент, характер, інтелект і здібності.

 

Діяльність

Розглядаючи особистість як об’єкт психологічного пізнання та носія свідомості, неможливо її відокремити від категорії діяльності. Особливість як носій свідомості в єдності з нею проявляється та формується в діяльності. Категорія “діяльність” визначається через людину як суб’єкта (особистість) і уточнюється специфічною якістю – “досягненням свідомо поставленої мети”. Діяльність, як об’єкт психологічного пізнання, виступає у цілісній формі різних проявів, видів та структур. Вона розглядається у своєму філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку.

Вже у найпростіших проявах біологічного життя спостерігаються фізіологічний та психічний типи функціонування організму, які проявляються в активності. Активність – це властивість, стан або схильність та диспозиція усіх живих організмів до дійового регулювання їхніх стосунків з оточенням. Прояви активності у тварин переважно полягають у задоволенні їхніх біологічних потреб та пристосуванні до умов середовища через зміни у будові і функціях власного організму. Людська активність виходить за межі біологічних потреб і охоплює активну регуляцію стосунків з оточуючим світом.

У людині існують два види проявів активності: внутрішній (складання плану своїх дій у думках) та зовнішній (виконання того, що раніше було сплановано). Активність людини найчастіше спрямована на зміну середовища існування відповідно до власних потреб.

Діяльність – це важлива форма прояву активного ставлення людини до навколишньої дійсності, через яке встановлюється реальний зв’язок між людиною й світом і досягається свідомо поставлена ціль.

Діяльність – це свідома активність людини, що виявляється у системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Людська (людини як носія свідомості) діяльність знаходиться в прямолінійній залежності від розвитку суспільних відносин в людському суспільстві. У зв’язку з тим, що діяльність однієї людини тісно пов’язана з діяльністю інших, вона має суспільно-свідомий характер, чим різко відрізняється від інстинктивної діяльності тварин.

Діяльність обов’язково спрямована на якусь ціль, мету та детермінована мотивами і потребами. Наприклад, щоб задовольнити потребу в їжі, людина йде на роботу, мотивуючи свою дію тим, що за діяльність, проведену своєю працею, вона отримає кошти, на які зможе задовольнити свою потребу. В цьому виражається така риса діяльності, яка полягає в тому, що породжена потребою як джерелом активності, діяльність управляється свідомою метою як регулятором активності.

Діяльність можна визначити як специфічний вид людської активності, спрямований на пізнання і творче перетворення зовнішнього світу, включаючи самого себе та умови існування. Творчий характер людської діяльності проявляється в тому, що за її допомогою людина виходить за межі своєї “природної обмеженості”. Історичний прогрес останніх десятків тисяч років зумовлений діяльністю людини, а не удосконаленням її біологічної природи.

Як правило, діяльність багатоступенева. Щоб досягнути однієї цілі, перед цим потрібно досягнути іншої тощо, тому процес діяльності ділиться на відносно закінчені елементи, спрямовані на виконання одного конкретного завдання – дії. Завдання, яке повинно бути виконане дією, визначається співвідношенням цілі та умовами діяльності. Воно ж і визначає психологічну будову дії. Досягнення результату конкретної дії може потребувати цілого ряду актів, певним чином пов’язаних один з одним. Ці часткові дії, акти, на які розпадається дія, називаються операціями.

Операції – не самостійні елементи діяльності, а складові частини, за допомогою яких виконуються дії.

Дії діляться на два види – вольові та імпульсивні. Вольова дія – специфічний людський вид, свідомий акт, направлений на здійснення відповідної мсти. Але вольові дії включають в себе примітивніші форми дій – інстинктивні. Вони проявляються в ранньому дитинстві індивіда і здійснюються незалежно від свідомого контролю, наприклад, ссання.

Імпульсивна дія – це афективна розрядка. В ній велике значення мають динамічні співвідношення. Імпульс, який знаходиться у вихідному спонуканні, в ньому безпосередньо і швидко переходить в дію, яка не опосередкована передбаченням наслідків, оцінкою та зважуванням мотивів.

Дії складаються з системи рухів.

Рухи – механізм, який служить для вираження дії та за допомогою яких вона виконується. Наприклад, щоб поїхати на автомобілі, потрібно спочатку підійти до нього, взяти ключі, сісти в нього тощо, а для цього потрібна рухова діяльність: напруження тих чи інших м’язів при ходінні, відчиненні дверей тощо.

Рухи поділяються на мимовільні та довільні.

До мимовільних рухів належить найпростіша форма їх активації: рухи ніг, голови тощо. Довільними рухами виступають ті, які потребують необхідного тренування в силу умов зміни життя. У процесі утворення довільних рухів велике значення має воля. Воля впливає на імпульс початку та закінчення акту руху, а сам рух виконується як повторення минулого заученого процесу.

Загалом рух здійснюється не окремо одним органом, а індивідом як біологічною цілісністю. Рухи є механізмами дії. Основними якостями рухів є: сила, швидкість, темп, ритм, координація, точність, спритність.

Компоненти свідомої діяльності людини і становлять психічне новоутворення -навички.

Навички – це рух, сформований в процесі довільного тренування, який ввійшов у структуру складнішої дії та діяльності як спосіб її виконання і завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Можна виділити ряд конкретизованих навичок, характеристика яких базується на їх зв’язку з конкретними психічними процесами. Це такі види: сенсорні, розумові, вольові, емоційні, психомоторні тощо. У свою чергу вони є проявами діяльності і якостями особистості. Навички формуються за допомогою вправ і тренувань.

Вправа – це процес, в якому початковий рух покращується та якісно видозмінюється. Центральною структурою вправи є повторення, при якому дія систематично відтворюється і закріплюється. У свою чергу, вправа є однією стороною, або моментом навчання, яке виступає як усвідомлена цілеспрямована вправа.

Для раціональної організації процесу вироблення навички велике значення мають два моменти: інтерференція та перенесення.

Інтерференція – це гальмівна взаємодія навичок, при якій попередньо вироблені навички заважають виникненню нових або знижують їх ефективність. Тут можна зазначити, що чим краще та свідоміше людина володіє своїми навичками, тим менше вони гальмують одна одну.

Перенесення розуміється як позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування інших. Навичка формується в процесі діяльності, а потім включається в неї як підлеглий компонент.

Навички є підґрунтям вищого щабля дій – умінь. Уміння характеризується як дія, що утворюється в результаті координації та об’єднання в систему навичок та знань за допомогою свідомого контролю. Головні якості умінь полягають у збереженні кінцевого результату дії та своїх структур при змінюванні свого складу – навичок, операцій, рухів.

Головна різниця між умінням і навичками полягає у наявності свідомого інтелектуального контролю. Активація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається в момент зміни умов дій, при виникненні нестандартних ситуацій, для вирішення яких потрібне оперативне прийняття розумних рішень.

Окремим елементом діяльності виступає звичка. Звичка – відносно усталений спосіб дії, який виконується механічно і не мас свідомої цілі або конкретно вираженого продуктивного завершення. Розрізняють позитивні та негативні, добрі і погані звички.

Для вивчення діяльності у психологічній науці використовується багато підходів. Але найпопулярнішим є системно-структурний підхід, який розглядає діяльність через зв’язок чотирьох ланок однієї структури: ціль – мотив – спосіб – результат.

image100.jpg

Виконання будь-якої діяльності потребує постійного контролю корекції дій та рухів за допомогою зіставлення їх результатів з кінцевою метою діяльності.

Діяльність починається з визначення об’єктивного явища – цілі. Ціль виступає не як дзеркальне відображення явища, а як перероблена особистістю динамічна модель майбутнього результату діяльності. Дії, сукупністю яких визначається діяльність, управляються та регулюються її мстою. Це чітко можна простежити, спостерігаючи за роботою коваля. Щоб виготовити свій виріб, у процесі трудової діяльності коваль постійно контролює силу, ритм і напрямок удару молота залежно від того, що він хоче виготовити із шматочка металу. Метою діяльності виступає ЇЇ продукт.

Другою ланкою структури діяльності виступають мотиви. Ця категорія вже розглядалася в структурі особистості, але, враховуючи психологічний постулат єдності свідомості, особистості та діяльності, мотиви треба розглядати і в ракурсі процесу діяльності. І тут мотив виступає як психічне явище, що є усвідомленим поштовхом до певної діяльності та спонукальною причиною дії.

Мотив тісно пов’язаний з метою, тому що він є спонукою або устремлінням досягнути її. Але мотиви можуть відділятися від цілей та переміщатися на саму діяльність (гра, робота “з любові до мистецтва”) або на один з її результатів. Мотиви людської діяльності дуже багатогранні, поза як випливають з різних потреб та інтересів, які формуються у людини в процесі суспільного життя.

Мотиви людської діяльності можуть бути різноманітними: органічні, функціональні, матеріальні, соціальні, духовні.

Тип мотиву характеризується домінуючим видом діяльності. Мотиви поділяються на потенційні та актуальні Розрізняються вони між собою в міру включення у структуру діяльності.

Існує цікава теорія А. Адлера (1870-1937), згідно з якою провідним мотивом людської діяльності є “природжене прагнення до зверхності, до влади”. Він вважав, що джерелом даного прагнення є почуття неповноцінності, притаманне кожній людині, та намагання компенсувати свої слабкості і розвивати неповноцінні функції. Безпосередньо своєю діяльністю та “вчинками” людина прагне піднести себе в очах оточуючих та у власному уявленні про себе.

Наступною ланкою схеми діяльності виступає спосіб її виконання. Він залежить від цілей та мотивів і, враховуючи їх, виконується відповідними навичками та вміннями.

Завершальна підструктура діяльності – це її результат, основною особливістю якого є його відповідність цілі.

Всі структурні компоненти діяльності виступають у різних формах свого прояву, у свідомості особистості та її поведінці.

Види діяльності

Діяльність дуже різноманітна за проявами своїх видів. Перший вид людської свідомої діяльності – це гра. Це специфічний вид. Він є не тільки вираженням визначеного ставлення особистості до навколишнього середовища, а й джерелом розрядки напруження, що виникло під впливом актуальних потреб людини.

Ігрова діяльність – це вид усвідомленої діяльності, де ціллю є суб’єктивне задоволення від процесу самої гри. В основному ігрова діяльність спостерігається у дітей. У грі вперше формується і проявляється потреба дитини впливати на світ. Гра має розвиваюче значення, а також виступає способом реалізації дитячих потреб.

Розрізняють декілька типів ігор.

Індивідуальні ігри являють собою діяльність, яку виконує одна людина. Групові ігри включають у свій процес декількох індивідів. У предметну гру включені деякі предмети. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його основні деталі. Рольові ігри обмежують діяльність людини роллю, яку вона бере на себе. Ігри за правилами регулюються певною системою вимог до діяльності її учасників.

Праця – це провідний вид людської діяльності, спрямований на виробництво визначених суспільно корисних, матеріальних чи ідеальних продуктів. Предметом психологічного пізнання виступають компоненти трудової діяльності та умови, в яких вона відбувається (як зовнішні, так і внутрішні). Мета діяльності лежить у продукті її кінцевого результату. Звичайно, мотивом трудової діяльності однієї людини стають продукти діяльності інших людей, продукт суспільної діяльності. Адже одна людина не може виробляти всі потрібні їй предмети. Основні мотиви трудової діяльності людини виражені у її відношенні до праці.

Праця виступає основним засобом формування особистості. За словами С. Л. Рубінштейна, “в процесі праці не тільки виробляється той чи інший продукт трудової діяльності суб’єкта, а й сам суб’єкт формується в праці”. Аксіомою виступає його твердження: “Праця – основний закон розвитку людини”.

Існує ще один вид діяльності, в якому по-своєму проявляється та формується людська особистість і свідомість – навчання.

Навчання – це цілеспрямоване засвоєння системи знань, навичок та вмінь для успішної діяльності.

Ціль, яку досягає навчання, полягає в підготовці об’єкта до майбутньої діяльності.

Навчання – не тільки пасивний процес сприйняття знань, а й засвоєння (переробка, аналіз тощо) оптимальних прийомів, перевірених досвідом людства.

Оволодіння знаннями відбувається підчас навчання, центрального частиною якого є процес міцного засвоєння знань. У цьому процесі виділяється чотири етапи:

1. Початковий етап сприйняття, або перше ознайомлення з матеріалом. Сприйняття навчального матеріалу обумовлене передумовами, які були створені до його сприймання і створюються в процесі сприймання.

Те, як матеріал сприймається, залежить від форми його подачі.

2. Сприйняття матеріалу тісно пов’язане з процесом осмислення – проникненням, глибшим розкриттям змісту знань.

Міцність засвоєння знань суттєво обумовлена характером та якістю викладення матеріалу.

3. У процесі закріплення знань значну роль відіграє повторюване відтворення осмисленого та засвоєного матеріалу. Чим активніша робота з повторення, тим більший ефект має засвоєння знань.

4. Останній етап міцного засвоєння знань – оволодіння матеріалом. Воно дає можливість вільно оперувати знаннями в різних ситуаціях, використовувати їх при зміні умов та застосування на практиці.

Важливе місце в процесі навчання займає мотиваційна сфера особистості суб’єкта. Мотиви визначені завданнями, які перед собою ставить людина і розв’язання яких становить суттєве значення в її життєдіяльності. Основним мотивом свідомого навчання є природне устремління підготуватися до майбутньої діяльності. А у зв’язку з тим, що навчання – це і є процес оволодіння знаннями, здобутими людством у процесі діяльності, то мотив навчання можна вивести як інтерес до знань.

Процес навчання суттєво залежить від характеру конкретного навчального матеріалу та індивідуальних і вікових особливостей ступеня розвитку суб’єкта.

Важливим фактором, який має великий вплив на людську діяльність, є феномен свободи.

Якщо людина діє внаслідок вільного вибору, то вона спроможна перебороти найрізноманітніші перешкоди, часом досить складні та численні, щоб досягти омріяної мети. Коли ж хтось діє, не маючи свободи вибору, під примусом, то він має слабку мотивацію для виконання поставленого завдання.

Тому у людській діяльності дуже важливе значення має монолітна цілісність співвідношення необхідності та свободи дій.

Необхідність здійснення людиною дії полягає в залежності від об’єктивних умов, у яких їй доводиться приймати рішення, та свідомому підпорядкуванні певним визнаним нормам. Свобода дій виражається в можливості реалізації самостійно обраних цілей і бажань та у визначенні лінії особистого методу виконання завдання.

Свобода проявляється також і в тому, що людина може припинити дії в ситуації, коли вирішить, що визначена ціль стала для неї недоречною, або її реалізація у нових, змінених умовах нераціональна.

У людській діяльності нерозривно пов’язані ЇЇ зовнішня (фізична) та внутрішня (психічна) сторони. До зовнішньої сторони діяльності належать рухи та дії, за допомогою яких людина впливає на зовнішній світ, а до внутрішньої (ідеальної) відносять пізнавальні можливості, регуляторні процеси. Ці дві сторони взаємно впливають одна на одну.

Їх вплив виражається в процесі інтеріоризації та екстеріоризації.

Інтеріоризація – процес переходу від зовнішньої, реальної дії до внутрішньої, ідеальної. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.

Темперамент

Якщо спрямованість особистості визначається умовами життя, суспільними відносинами, тобто детермінацією ззовні, то темперамент мало піддається зовнішнім впливам. Термін темперамент” (від лат. temperamentum- співвідношення) запропонований давньогрецьким лікарем Гіппократом (460-377 рр. до н.е.). У психологічній науці під темпераментом розуміють сукупність найбільш стійких індивідуально-психічних особистостей людини, які виявляються в динаміці її поведінки та діяльності. Так, спостерігаючи за поведінкою та діяльністю людей, ми бачимо, що люди різні не лише за своєю зовнішністю, а й за своїми діями. Одні з них завжди зовні спокійні, неговіркі, мляві, інші дуже рухливі, говіркі тощо. При цьому слова в них супроводжуються активною жестикуляцією та відповідною мімікою. Така різниця в поведінці людей зумовлена їх темпераментом.

Фізіологічною основою темпераменту є динаміка співвідношення нервових процесів збудження і гальмування в корі головного мозку.

Вивчаючи вищу нервову діяльність тварин, І. П. Павлов установив, що в основі темпераменту лежать такі властивості нервової системи: а) сила процесу збудження і гальмування, яка залежить від працездатності нервових клітин; б) урівноваженість нервової системи, баланс гальмування і збудження; в) рухливість нервових процесів, тобто швидкість зміни збудження на гальмування і навпаки.

image006.jpg

Темперамент визначається при цьому не однією якою-небудь властивістю нервової системи, а їх поєднанням. Враховуючи це, І. П. Павлов, об’єднавши в групи відповідні властивості, назвав їх типом нервової системи і виділив з них основні: сильний урівноважений рухливий, сильний урівноважений інертний, сильний неврівноважений (з домінуванням процесу збудження), слабкий.

Цей поділ відповідає поділу, здавна прийнятому у психології, відповідно до якого розрізняють сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолічний темпераменти. Але з цього не випливає, що кожна людина може віднести себе до одного з перелічених типів темпераменту в його чистому вигляді, оскільки такий темперамент зустрічається в житті досить рідко і швидше в дитячому віці. Б. М. Теплов і В. Д. Небиліцин у своїх дослідженнях показали, що варіацій темпераменту, як і основних властивостей нервової системи, багато. Якщо в характері людини виявлені й домінують риси того чи іншого типу темпераменту, його відносять до одного з чотирьох зазначених типів.

Особи з сангвінічним типом темпераменту рухливі і врівноважені. І. П. Павлов, характеризуючи їх, писав, що сангвінік – гарячий, дуже продуктивний діяч, але тільки тоді, коли в нього багато цікавих справ, тобто є постійне збудження. Коли ж таких справ немає, він нудьгує, стає млявим. Нервові процеси у сангвініка дуже рухливі, що зумовлює швидку зміну збудження та гальмування. Для нього характерні легкість і швидкість виникнення нових почуттів та емоційних станів (горя, радості, ненависті, приязні тощо), які швидко змінюють одні одних і в пам’яті зберігаються недовго. Як правило, людина з даним темпераментом має гнучкий розум, дотепна. Вона безжурна, легко пристосовується до умов життя, товариська, швидко знаходить контакт із людьми і може підтримати хороший настрій у колективі. Сангвінік охоче береться до живої справи, але не завжди доводить її до кінця, може втратити інтерес до неї, особливо якщо ця справа вимагає терпіння і тривалої, копіткої праці.

Люди з темпераментом холерика відрізняються підвищеною рухливістю, неврівноваженістю в поведінці, діях і вчинках. Вони, як правило, агресивні, запальні, прямолінійні в стосунках з іншими людьми, енергійні в діяльності. І. П. Павлов відзначив, що це бойові типи, завзяті, легко і швидко роздратовуються. Людина з даним типом темпераменту відзначається різкою зміною почуттів, які характеризуються глибиною і супроводжуються сильними емоційними переживаннями, останні завжди знаходять зовнішнє вираження в міміці, жестах, швидкій, уривчастій мові. Люди з холеричним темпераментом продуктивні за умови неодноманітної роботи, там, де треба швидко приймати рішення, ризикувати, виявляти ініціативу.

R188.jpg

Люди з темпераментом флегматика, на думку І. П. Павлова, спокійні, врівноважені, наполегливі і завзяті трудівники. Інертність нервових процесів у них створює умови для спокою і холоднокровності. Флегматиків за будь-яких умов вивести із себе практично неможливо. Людина-флегматик у міру товариська, настрій її завжди рівний і відзначається стійкістю. Працездатна, вона ніколи не витрачає марно сил, розраховує їх наперед, справу звичайно доводить до кінця, нову інформацію засвоює повільно, але ґрунтовно. Флегматику важко переключатися з однієї діяльності на іншу, важко пристосуватися до нових умов; міміка у нього невиразна.

Для людей з меланхолічним типом темпераменту характерна дуже висока емоційна чутливість; на відміну від флегматиків, вони дуже вразливі, швидко втомлюються. Рухи у них сповільнені. Емоційні переживання меланхоліків характеризуються великою глибиною, що часто накладає відбиток на особистість у цілому. Люди-меланхоліки дуже вразливі, нерішучі, тяжко переживають невдачі, кожну з яких вони сприймають як особисту трагедію. Меланхоліки відлюдькуваті, часто ніяковіють, почуваючи себе незручно, відчувають розгубленість і нерішучість.

Існує конституційна теорія типології темпераменту, запропонована Е. Кречмером, який у 1921 р. видав працю “Будова тіла і характер”. Основна ідея полягає в тому, що люди з певним типом тілобудови мають певні психічні особливості. Теорія Е. Кречмера була поширеною в Європі. У США в 40-ві рр. XX ст. значної популярності набула концепція темпераменту У. Шелдона.

Темперамент не визначає здібностей людини, але він у різних життєвих ситуаціях виявляється в стилі діяльності, у взаєминах людини в колективі, що, природно, може позначатися на професійному успіхові.

Доведено, що тип темпераменту залежить від спадковості, проте окремі показники темпераменту можуть змінюватися залежно від умов навчання, виховання та життєдіяльності людини. Обставини життя впливають на функціонування центральної нервової системи. Одні з них сприяють певному розвиткові сили та рухливості .”психічних процесів, емоційній збудливості, а інші, навпаки, повільності, стриманості тощо.

Так, спокійний урівноважений флегматик за умови багаторазового повторювання одноманітних сильних емоційних подразників виявляє емоційний вибух і поводить себе як холерик. А холерик під впливом певних факторів навколишнього середовища може виявляти невпевненість, розгубленість, нерішучість, як меланхолік.

Зовнішні подразники, однакові за силою і тривалістю, можуть викликати у людей з різними типами темпераменту то стан афекту, то ледь помітну зміну настрою. Певну зміну темпераменту можуть зумовити і деякі психічні хвороби. Так, у хворих на епілепсію спостерігаються патологічна стійкість, інертність емоцій. Піднесення настрою відбувається в маніакальній фазі маніакально-депресивного психозу, а пригнічення настрою – у депресивній фазі цього захворювання.

Особливості темпераменту позначуються на праці і навчанні. Люди з різними темпераментами відрізняються не рівнем можливостей психіки, а своєрідністю її проявів. Так, наприклад, слабкість типу – це не лише брак сили збуджувального і гальмівного процесів, а й пов’язані з цим висока чутливість і реактивність. Таким чином, кожний темперамент має свої позитивні і негативні сторони

Особливості темпераменту виявляються і в розумовій праці. Вони надають своєрідності стилю й манері діяльності. Люди з високими розумовими здібностями можуть мати різний темперамент, а люди з однаковим темпераментом – різні рівні розумових здібностей. Таким чином, розумові можливості людини можуть бути умовою для компенсації недоліків темпераменту, а особливості темпераменту зумовлюють шляхи і способи роботи, але не впливають на рівень досягнень.

Проте є такі види діяльності, в яких від властивостей темпераменту може деякою мірою залежати і результат, а також професії, що ставлять досить високі вимоги до динамічних властивостей, і це зумовлює потребу в доборі людей за певними властивостями.

Наприклад, диспетчер аеропорту, льотчик-випробувач – це професії, для оволодіння якими потрібно мати рухливий і сильний тип нервової системи. Однак у більшості професій властивості темпераменту не впливають на кінцеву продуктивність діяльності, а тільки на динаміку процесу діяльності. Недоліки темпераменту можуть компенсуватися, якоюсь мірою це залежить від бажання людини працювати над собою, її вольових зусиль.

Темперамент людини зумовлює індивідуальний стиль діяльності, Індивідуалізація прийомів роботи характерна для творчих особистостей. Ці особистості частіше застосовують такі способи виконання роботи, які найбільше відповідають їхньому темпераменту. Індивідуальним стилем людина оволодіває не відразу. Він виробляється, вдосконалюється, якщо людина активно шукає ті прийоми, які допомагають їй досягти найкращих результатів, з урахуванням типу свого темпераменту. Динамічні риси темпераменту людей справляють найкращий вплив на результати, якщо разом працюють люди різних темпераментів і якщо підібрано сприятливе поєднання їх, і навпаки. Так, діяльність холерика стає ефективнішою, коли він працює разом із флегматиком або сангвініком. При роботі з меланхоліком, а особливо холериком, результати його праці набагато гірші. Таким чином, не можна оцінювати значення властивостей темпераменту без урахування спільного характеру багатьох видів діяльності.

Кожний тип темпераменту може виявити себе у психологічних рисах людини, як позитивних, так і негативних. Цінними якостями холерика є енергія та запальність, якщо вони спрямовані на достойні цілі. Проте, якщо немає належного виховання, його недостатня врівноваженість (емоційна і рухова) може виявитися в різкості, схильності до вибухів, нестриманості. Через недоліки виховання такі позитивні якості сангвініка, як жвавість і чуйність, можуть призвести до поверховості, відсутності зосередженості; витримка, спокій, відсутність квапливості у флегматика можуть спричинити байдужість, млявість. Емоційна чутливість меланхоліка, глибина і стійкість його почуття є цінними рисами, але за браком відповідних виховних впливів у меланхоліка може розвинутися надмірна сором’язливість, заглибленість у свої переживання.

У людини зі слабким типом нервової системи може розвинутися сильна воля, і навпаки, у людини із сильним типом нервової системи можуть виникнути ознаки безпорадності та недостатньої енергії. Це залежить від умов виховання. Для того, щоб вихідні властивості темпераменту розвивалися в позитивні якості людини, а не в її недоліки, вона повинна працювати над собою, дістати відповідне виховання в сім’ї та школі. Якщо батьки й педагоги сприяють розвиткові позитивних рис темпераменту і допомагають звільнитися від негативних моментів, пов’язаних з певним його типом, то за умови такого підходу вихованець розвине вихідні властивості свого темпераменту у безсумнівні достоїнства.

Кожна людина повинна не тільки знати свій темперамент, враховувати його в житті і діяльності, а й займатися самовихованням. Це необхідно, бо інакше вона не зможе стати високоморальною, гармонійною особистістю. Важливо, щоб оцінка своєї особистості була якнайбільш об’єктивною, а ставлення людини до себе – самокритичним.

Характер

На відміну від темпераменту, який залежить в основному від природженого типу вищої нервової діяльності, характер більше визначається умовами навчання, виховання, стосунками в сім’ї, колективі тощо. Основні риси характеру розвиваються передусім під впливом соціального середовища, в якому перебуває особистість, тобто в процесі засвоєння соціального досвіду.

Тому в психологічній науці характер (від грецьк. Character – риса, відбиток, чеканка, печатка) розглядається як сукупність істотних, стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей, що виявляються в діяльності, спілкуванні та поведінці. У лікаря, який має успіх у хворих, виражені такі риси характеру, як поміркованість, принциповість, рішучість, мужність, сміливість, скромність, доброзичливість, суворість і особливо емпатія (грецьк. impatheia- співпереживання). Для медичного працівника емпатія – це показник професійної придатності. Практика свідчить, що лікар має враховувати психічний стан хворого, надаючи необхідну допомогу.

 

image007 (1).jpg

Характер особистості індивідуальний для кожної людини. Пізнання характеру людини дозволяє досить точно прогнозувати її поведінку, можливі вчинки та дії. При цьому дуже важливо виявити і такі негативні риси характеру, як брехливість, лицемірство, лінощі, грубість, жадібність, зарозумілість, неохайність, бездушність, заздрість, егоїзм. Остання риса може бути показником особистості в цілому: вона полягає у надмірній зосередженості та замкнутості людини на своєму “Я”.

Яскраво виражений егоїзм звичайно заважає людині налагодити хороші взаємини з оточуючими людьми. Правда, егоїсти бувають різні. Наприклад, І. С. Тургенєв виділяв три типи егоїстів: егоїсти, які самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, які самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, які і самі не живуть і іншим не дають. У цілому риси характеру виявляються у ставленні людини до оточуючих, до себе, до праці.

За даними фізіологічних досліджень, фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв’язків, які утворилися в корі великих півкуль головного мозку в процесі набуття життєвого досвіду, а також тип вищої нервової діяльності людини. Безумовно, тимчасові нервові зв’язки піддаються змінам залежно від різноманітності життєвих ситуацій та умов діяльності людини. При цьому інформація, яка надходить до кори великих півкуль мозку людини, змінює нервові зв’язки і разом з цим риси характеру. Формуючи характер, ми впливаємо і на деякі властивості темпераменту.

Темперамент при цьому є динамічною стороною характеру людини. Наприклад, такі характерологічні особливості, як урівноваженість і неврівноваженість, стриманість і нестриманість у поведінці, рухливість, активність, легкість пристосування до нових умов, перебувають у прямій залежності від властивостей темпераменту. Риси характеру можуть як послаблювати прояви негативних властивостей темпераменту залежно від умов життєдіяльності, маскувати їх (наприклад, надмірну рухливість у холерика), так і підсилювати позитивні властивості. Формуючи характер, людина певною мірою змінює і свій темперамент. При цьому вона не завжди об’єктивно оцінює свій характер. І не випадково В. Гюго вважав, що у кожної людини три характери: той, який вона сама собі приписує, той, що їй приписують інші, і, нарешті, той, який вона має в дійсності.

Характер важко піддається класифікації, їх ряд побудовано на принципі перерахування найважливіших якостей і особливостей, що стосуються формального боку психічного життя. Так, Азам поділяв характери на: гарні (лагідні, запальні, жваві, скромні) і погані (ревниві, заздрісні, лицемірні, злі, егоїстичні). Аналогічно побудовані і класифікації П. Ф. Лесгафта, О. Ф. Лазурського.

Т. Рібо в основу класифікації характерів кладе ступінь розвитку почуттів і волі, вважаючи інтелектуальний елемент менш істотним в характеристиці того чи іншого типу. В той же час він виключає із своєї класифікації аморфних і нестійких (хоч ці групи осіб досить поширені). Т. Рібо розрізняє характери:

чутливі з підвидами:

а) сильне почуття і слабкі розум і воля – в житті вони пасивні, другорядні особи;

б) сильні почуття і розум при слабкій волі – споглядачі;

в) сильні почуття і розум, добре розвинута воля, але діяльність поривчаста, нерівномірна;

активні з підвидами:

а) невисокий розум і посередні інтереси (активні) – особи буденної, повсякденної праці;

б) сильні воля і розум – видатні діячі; апатичні:

а) слабкі воля і розум, мало діяльні;

б) розважливі – слабкі воля і почуття, добрий розум .

Установлено, що існує кілька типів характеру. Так, одні люди схильні більше до міркувань, переживань, поривань, інші-до активної, цілеспрямованої діяльності. Тут може виявлятися зосередженість людини на своєму внутрішньому світі (інтроверсія) або на зовнішньому (екстраверсія). Одні люди уникають самостійно приймати рішення, погоджуються з оточуючими (конформні), інші ж не втрачають голову за тяжких обставин (самостійні), беруть на себе відповідальність. Експансивні особистості схильні до зовнішнього виявлення своїх переживань, імпресивні більше переживають у собі. Всі ці особливості характеру лікарю треба не лише навчитися визначати, а й свідомо враховувати в процесі практичної діяльності. Навіть однакові хвороби у різних людей перебігають по-різному, індивідуально, що відбивається і на виявленні характеру. Надмірне вираження окремих рис характеру, межа норми називається акцентуацією.

Акцентуації характеру формуються, як правило, під впливом виховання, навчання, професійної діяльності. Наприклад, деякі спеціальності вимагають розвитку в людини дисциплінованості, відповідальності та акуратності. У процесі трудової діяльності людина набуває їх. Ці якості можуть бути яскраво виявленими, а іноді виходити за загальнолюдські норми, тобто бути акцентуаціями характеру (дисциплінованість може перетворитися в педантизм).

Розрізняють такі акцентуації характеру, як демонстративність, педантизм, застрягання, підвищена збудливість, дистимічність, тривожність, емотивність, демонстративність, екзальтованість.

Акцентуація не є патологією. Це межа між нормою та патологічними явищами у психічній сфері.

Особливе значення має діагностика патологічних змін характеру, і передусім психопатій.

До психопатій належать такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, в сім’ї (сварки, чвари, іноді й бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації. При цьому люди-психопати (передусім істероїдні) не визнають своєї провини, вони перекладають її на оточуючих.

На жаль, людей з психопатичними змінами в характері не тільки нерідко притягають до юридичної відповідальності, але й лікуванням їх медичні працівники практично не займаються.

Особливо небезпечні психопати в медичних колективах, бо вони завдають шкоди не лише медперсоналу, а й хворим.

У виникненні патології характеру важливу роль відіграють несприятливі спадкові (природжені) задатки і особливо умови виховання в дитячих установах, сім’ї, школі. Розрізняють чотири основні форми психопатій: істеричну, циклоїдну, шизоїди у та епілептоїдну.

Для істеричної психопатії характерні егоцентризм, брехливість і вередливість. Ці особи намагаються здобути визнання оточуючих, справити на них враження. Часто в них завищена самооцінка. Негативні якості нерідко є наслідком неправильного ставлення оточуючих і особливо батьків, які схильні задовольняти будь-які, у тому числі й невиправдані, бажання дітей. Саме ця категорія психопатів часто стає ініціатором конфлікту в колективі, сім’ї.

Циклоїдна психопатія характеризується частою зміною полярних емоційних станів. Ці особи або перебувають у зниженому настрої, все їм бачиться у темному світлі, як правило, вони перебільшують свої недоліки, або ж усім задоволені, нерідко метушливі і непосидючі. Зміни настрою проходять за типом фаз, тривалість яких становить від кількох днів до тижнів і місяців.

При шизоїд ній психопатії немає необхідної гармонії у співвідношенні розуму, волі та почуттів. Залежно від домінування одного з цих компонентів існують різні варіанти шизоїдного характеру. Шизоїдні психопати звичайно відлюдні, нетовариські і важко вступають у контакт.

Епілептоїдна психопатія відзначається запальністю і дратівливістю. Ці особи нерідко жорстокі і мстиві. В колективі їх також не люблять, цураються, хоча зовні епілептоїдні психопати можуть бути коректними, ввічливими людьми.

Риси характеру та їх прояв мають велике значення для успішної професійної діяльності. Авторитет у хворих мають ті медичні працівники, у яких висока професійна підготовка поєднується з розвиненим почуттям обов’язку, позитивними моральними і характерологічними якостями.

Практично всі хворі, оцінюючи особистість лікаря, надають перевагу таким якостям, як співпереживання, чесність, уважність, принциповість, співчуття, товариськість. Не всі хворі розуміють доцільність тих чи інших лікувальних процедур, але всі вони відчувають потребу в позитивному емоційному контакті, теплих словах, відповідній підтримці.

Хворі з рисами тривожно-помислового характеру великого значення надають неістотним відчуттям, вони перебільшують свій біль і неприємності; бояться обстеження й лікування. Страх перед можливим несприятливим результатом ускладнює перебіг захворювання.

Хворі з істеричними рисами характеру схильні до самонавіювання та перебільшення хворобливих відчуттів. При різних приступах істерії медичний працівник повинен поводитися спокійно, не виявляти зайвої тривоги і метушливості. Розмовляти з хворими рекомендується переконливо, наполегливим тоном, але не підвищуючи голосу і не виявляючи роздратованості, неповаги до стану хворого. Застосовуючи психотерапевтичні методи лікування і догляду, проводячи корекцію поведінки, лікар спрямовує свої дії на те, щоб перебудувати стереотип хворого, позбавити його звички реагувати на різні труднощі істеричними реакціями.

Особистості астенічного типу тривожно ставляться до проявів хвороби, вони дуже вразливі і страждають від зміни умов. До таких хворих лікарі (особливо у стаціонарі) повинні ставитися підкреслено уважно, спокійно роз’яснювати, що симптоми, на які вони скаржаться, мають тимчасовий характер, намагатися переконати, що хвороба мине і вони одужають, якщо це справді так.

У процесі роботи з хворим лікарю треба враховувати, які зміни у психіці спричиняє конкретне захворювання і як воно ним усвідомлюється. Під впливом хвороби, особливо при хронічному перебігу, нерідко змінюються характерологічні якості особистості. Зміни характеру під впливом хвороби різні і дуже індивідуальні, тому й підхід до кожного хворого має бути індивідуальним. Реакція на захворювання залежить від багатьох факторів: особистості хворого, тяжкості захворювання, характеру лікування, уявлення хворого про своє захворювання, ставлення близьких і колег до захворювання. Варіанти ставлення до захворювання визначаються рисами особистості. Психастеніки завжди впевнені в поганому закінченні захворювання, відчувають тривогу і страх. У зв’язку з цим вони вимагають уваги і терпіння. їм треба докладно пояснити причину їхнього стану, заспокоїти, зняти за допомогою вмілої психотерапевтичної бесіди страх і тривогу.

Хворі на іпохондрію виявляють тверду впевненість у наявності захворювання. Страх і тривога у них виявлені менше. Переконати іпохондрика дуже важко, спілкування медперсоналу з ним вимагає доброго володіння методами психології.

Є люди, які неуважно ставляться до свого здоров’я, ігнорують свій стан. Вони впевнені в тому, що цілком здорові, відмовляються від обстеження й лікування. Це явище має назву анозогнозії. Заперечення хвороби спостерігається як при тяжких і невиліковних соматичних хворобах, так і при психічних захворюваннях. Вважають, що причина такого ставлення криється в нестерпності для хворого справжнього його стану. Він ніби втікає від свідомості тяжкої хвороби.

Якщо захворювання виникає раптово, то хворий може сприймати його як трагедію. Це явище називається гіпернозогнозією. Гіпернозогнозія найчастіше спостерігається в людей з добрим фізичним здоров’ям, спортсменів. Трагічне переживання хвороби такими пацієнтами пояснюється тим, що у них порушується життєвий стереотип, відбулася зміна планів.

Якщо соматичне захворювання спричиняє зміну зовнішнього вигляду хворого, то він також сприймає це як трагедію, що може призвести до тяжкої депресії з суїцидальними думками. У таких хворих також можуть з’явитися патологічні риси характеру: шизоїдність, вразливість, вибуховість.

Адекватність реакції на захворювання у великій мірі залежить від зрілості особистості та її інтелекту. В інфантильних особистостей може спостерігатися заперечення захворювання або заглиблення у хворобу. У тривожно-помислових особистостей хвороба найчастіше спричиняє сильне хвилювання і тривогу, які згодом переходять у стійкі депресивно-іпохондричні розлади. У хворих із невисоким інтелектом частіше спостерігається ейфорія. Вони поводяться як здорові, відмовляються від лікування.

Неоднаково реагують на захворювання люди різного віку. Так, у похилому віці хворі пов’язують його зі смертю. Молоді люди і люди середнього віку найбільше занепокоєні неможливістю через хворобу виконати свої плани та задуми.

Здібності

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують успіх у діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею.

Предметом спеціального психологічного вивчення здібності стали в XIX ст., коли працями Ф.Гальтона було покладено початок експериментальному і статистичному вивченню людей (диференційна психологія). Деякі психологи, зокрема Ф. Галль, помилково вважали, що здібності відповідають обмеженим ділянкам кори мозку-мозковим центрам.

Здібність виявляється у процесі оволодіння діяльністю, наскільки людина за інших однакових умов швидко та ґрунтовно, легко й міцно засвоює способи організації та виконання її.

Кожна людина має певні здібності, але різні види здібностей у різних людей розвинені неоднаково. Це залежить як від природних задатків (їх різноманітність визначена генетично), типу вищої нервової діяльності (художній, мислительний, проміжний), так і від того, які задатки конкретна людина розвила в себе.

У людей художнього типу, наприклад, особливо добре розвинені здібності, пов’язані з уявою і почуттями; у мислительного більш розвинені розумові здібності, а в людей проміжного типу приблизно однаково розвинені і ті й інші.

За широтою і спрямованістю здібності поділяють на загальні і спеціальні. Загальні здібності виявляються у всіх видах людської діяльності. Людина, що має ці здібності, може досягати успіхів у навчанні, праці, розумовій діяльності.

Спеціальні здібності – це психічні особливості індивіда, які сприяють успішному виконанню ним певного виду діяльності (технічної, організаторської, спортивної, музичної, літературної тощо).

Велике значення для розвитку спеціальних здібностей мають відповідні задатки. Задатки – це природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини. Вони с природною основою розвитку здібностей. Задатки переходять у спеціальні здібності лише в результаті їх розвитку в процесі активної діяльності людини, навчання і виховання. Задатки залишаються невикористаними, не проявляються реально у здібностях, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей. Навіть за наявності геніальних задатків вирішальну роль відіграє праця. Видатний американський винахідник Едісон говорив: “Геній – це на 1 % натхнення, а на 99 % потіння”. Здібності можуть виявлятися в різному віці. Так, Ф. Й. Гайдн проявив їх у 4 роки,, Мендельсон – у 5, К.Лінней, В. А. Франклін, П. Кюрі, Д. Уатт, С. Морзе, Т. Едісон, П. О. Герцен, Г.Спенсер, В. С. Бєлінський, Д. Байрон, В. Скотт, Е. По, М. В. Гоголь, І. Ньютон, Ч. Дарвін, М. І. Лобачевський та багато інших визначних людей вважалися у школі зовсім нездібними учнями, а Шаляпіна “як нездібного” не прийняли в хористи. Існують різні методи удосконалення здібностей, та головне в усіх цих методах – систематичне тренування.

027.gifnewton.jpg

                                                  І.Ньютон

Розвиненню здібностей сприяють знання. Чим глибші і ширші знання, тим більше можливостей для розвитку здібностей, для творчого підходу до роботи. Лікар, який не підвищує свій теоретичний і практичний рівень, не вдосконалює свої вміння і навички, не стежить за новинами у своїй галузі, відстає в розвиткові як спеціаліст.

Важливою умовою розвитку здібностей є інтерес до тієї роботи, до якої в людини виявляються здібності. Інтерес, що виступає як мотив діяльності, спонукає людину наполегливо працювати в обраній галузі, сприяє розвитку та вияву здібностей.

Вибір професії має здійснюватися з урахуванням своїх здібностей, бо робота, до якої у людини немає здібностей, не може приносити їй задоволення і бути продуктивною.

Особливе значення для професійного успіху лікаря має наявність у нього комунікативних здібностей, які виявляються в умінні встановлювати правильні взаємини з колегами, пацієнтом і його рідними, відчувати настрій колективу, розуміти кожного хворого.

Людина індивідуальна в своїх здібностях не лише в плані якісному (одні здібні до музики, інші – до математики), а й у кількісному. Так, якщо людина показує в якомусь виді діяльності кращі результати, ніж інші, то кажуть, що вона здібна. Коли ж ці результати дуже високі, тоді мова йде про талановитість, а особливо талановитих, видатних діячів називають геніями.

Талант – це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. При цьому йдеться не тільки про високий рівень розвитку здібностей, а й про їх особливості та своєрідність. Талант надає діяльності людини оригінального та своєрідного стилю і виявляється в різних сферах людської праці. Розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібностей, а з іншого – схильності до певного виду діяльності, великого інтересу, бажання і напруженої праці. Схильність і здібності до праці – найважливіші складові справжнього таланту.

Найвищий рівень обдарованості, таланту – геніальність. Вона виявляється у творчій діяльності, результати якої мають суспільну значущість. Геніальність може мати місце у медицині, техніці, мистецтві, організації. Рівня геніальності можуть досягти люди, які мають особливу анатомо-фізіологічну та біохімічну будову мозку, неабиякі вольові зусилля, організацію психічних процесів, особливо уваги. І. П. Павлов стверджував, що геній – це надзвичайно високий рівень уміння концентрувати увагу на предметі чи явищі.

Література:

Вітенко І.С.  Вітенко Т.І. Основи психології.- ”Нова книга”, 2001р.- 251 с.

Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

Максименко С. Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 272 с.

Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 2002. – 630 с.

Основи загальної  та медичної психології / за ред.І.С.Вітенка,О.С.Чабана.-Тернопіль:Укрмедкнига.-2003.-344с.

Степанов О.М., Фіцула М.М.Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. –К.:Академвидав, 2006. -520с.

http://pidruchniki.ws/16381204/psihologiya/

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі