Ендокринна система
Користуючись лекціями (на web-сторінці кафедри розміщені презентації та текст лекцій), підручниками, додатковою літературою та іншими джерелами, студенти повинні підготувати такі теоретичні питання:
1. Загальна морфофункціональна характеристика ендокринної системи. Класифікація ендокринних залоз.
2. Гіпоталамус. Крупноклітинні та дрібноклітинні ядра гіпоталамуса. Особливості будови нейросекреторних клітин.
3. Аденогіпофізотропна зона гіпоталамуса. Ліберини і статини.
4. Гіпофіз. Передня частка. Клітинний склад. Гістохімічні та ультрамікроскопічні особливості аденоцитів.
5. Гормони передньої частки гіпофіза.
6. Проміжна частка гіпофіза, її будова та значення.
7. Будова і функція нейрогіпофіза.
8. Поняття про гіпоталамо-аденогіпофізарну і гіпоталамо-нейрогіпофізарну систему та їх участь в нейрогуморальній регуляції організму.
9. Загальний план будови епіфіза та його функціональне значення.
10. Характеристика пінеалоцитів та гліоцитів епіфіза.
11. Зв’язок епіфіза з іншими ендокринними залозами та нервовою системою.
12. Вікові зміни епіфіза.
13. Розвиток, загальний план будови і функціональне значення щитоподібної залози.
14. Фолікул-структурна і функціональна одиниця щитоподібної залози.
15. Мікроструктура фолікула в залежності від функціональної активності тироцитів.
16. Тироцити, їх гістологічна і субмікроскопічна характеристика.
17. Секреторний цикл фолікула щитовидної залози. Гормони та їх дія на організм.
18. Розвиток, особливості морфології та значення парафолікулярних клітин.
19. Розвиток, топографія та будова прищитоподібних залоз.
20. Різновиди паратироцитів, їхні структурні особливості та функціональне значення.
Ендокринна система включає ряд залоз і окремих клітин організму, спільною і визначальною рисою яких є здатність продукувати біологічно активні речовини — гормони. Останні є посередниками при регуляції функцій органів та їх систем. Розрізняють кілька класів гормонів — пептиди (олігопептиди, поліпептиди, глікопептиди), похідні амінокислот (нейроаміни) та стероїди (статеві гормони, кортикостероїди). Всі ці біологічно активні речовини виробляються у надзвичайно малій кількості. Потрапляючи у кров або лімфу, вони вступають у специфічний зв’язок з рецепторами на поверхні клітин у складі органів-цілей. При цьому реалізується дистантна дія органів ендокринної системи на організм.
Функції ендокринної системи полягають в реалізації міжклітинних взаємодій інформаційного характеру, здійснюваних за допомогою сигнальних молекул – гормонів, що виробляються ендокринними клітинами і циркулюючих у внутрішньому середовищі організму.
Ендокринна клітина. Термін «ендокринна клітина» застосовують по відношенню до клітин, які синтезують і секретують у внутрішнє середовище організму той чи інший гормон. На практиці термін ендокринна клітина застосовують по відношенню до секреторних клітин залоз з внутрішньою секрецією, одиночним ендокринною клітинам і їх невеликим скупченням (наприклад, нейроендокринні клітини в системі органів дихання), часто об’єднуються в дифузні ендокринні системи (наприклад, ентеральна ендокринна система – сукупність всіх клітин ШКТ, продукують біологічно активні речовини регуляторного характеру). Ендокринні клітини, як правило, знаходяться в тісному контакті з кровоносними капілярами. Ці капіляри в ендокринних залозах мають стандартну будову: фенестрованного типу ендотелій і широкий просвіт та суцільну базальну мембрану.
Ендокринні клітини мають будову, яка визначається хімічною природою синтезованого ними гормону. Для ендокринних клітин, які синтезують пептиди і білки характерна наявність гранулярної ендоплазматичної сітки (тут відбувається збірка пептидного ланцюга), комплексу Гольджі (приєднання вуглеводних залишків, формування секреторних гранул), секреторних гранул. Для клітин, що синтезують стероїдні гормони, Т3 і T4, характерна присутність розвиненої гладкої ендоплазматичної сітки і численних мітохондрій.
ГОРМОНИ, ЦИТОКІНИ. Хемокіни
Хоча термін «гормон» продовжують застосовувати в щирокому сенсі (фактично по відношенню до всіх біологічно активних речовин, які секретуються одними клітинами і регулюють режим функціонування мішеней), останнім часом намітилася чітка тенденція всі біологічно активні речовини інформаційного характеру поділяти на гормони, цитокіни і хемокіни. Відповідно до цієї тенденції, клітини ендокринної системи секретують гормони, клітини імунної системи (і деякі інші) – цитокіни; нарешті, хемокіни (речовини, ЯКІ НАДАЮТЬ хемотаксичних дію на мішені) секретують різні клітини при імунних реакціях і при запаленні. Термін «гормон» застосовують для позначення секретованої клітинами у внутрішнє середовище організму біологічно активної речовини, що зв’язується з рецепторами клітин-мішеней і змінює режим функціонування останніх.
Тропний гормон – гормон, клітинами-мішенями якого є інші ендокринні клітини (наприклад, частина ендокринних клітин передньої частки гіпофіза синтезує і секретує в кров АКТГ (адренокортикотропний гормон). Мішені АКТГ – ендокринні клітини пучкової зони кори надниркових залоз, що синтезують глюкокортикоїди.
Рилізинг гормони (рилізинг чинники) [від англ. releasing hormone (releasing factor)] – група синтезованих в нейронах гіпоталамічної області мозку гормонів, мішенями яких є ендокринні клітини передньої частки гіпофіза (наприклад, рилізинг гормон для синтезують АКТГ клітин передньої частки гіпофіза – кортіколіберін).
Ліберин – рилізинг гормон, який сприяє посиленню синтезу і секреції відповідного гормону в ендокринних клітинах передньої частки гіпофіза (наприклад, кортіколіберін активує секрецію АКТГ з АКТГ-синтезують ендокринних клітин передньої частки гіпофіза).
Статин – рилізинг гормон, на відміну від ліберинів інгібуючий синтез і секрецію гормонів в клітинах-мішенях.
За хімічною будовою розрізняють такі типи гормонів:
1) олигопептиди (наприклад, нейропептиди); поліпептиди (наприклад, інсулін);
2) глікопротеїни (наприклад, тиреотропин);
3) стероїди (наприклад, альдостерон і кортизол);
4) похідні тирозину (наприклад, йодовмісні гормони щитовидної залози: трийодтиронін – Т3 і тироксин – T4);
5) похідні ретиноєвої кислоти (наприклад, вітамін А);
6) ейкозаноїди (метаболіти арахідонової кислоти).
Клітина-мішень. Клітка-мішень – клітина, здатна реєструвати за допомогою специфічних рецепторів наявність гормону і відповідати зміною режиму функціонування при зв’язуванні цього гормону (ліганд) з його рецептором.
Ліганд. Під терміном «ліганд» розуміють хімічну сполуку, яка зв’язується з іншою хімічною сполукою, як правило, з більшою молекулярною масою. У ендокринологічному контексті термін «ліганд» застосовують по відношенню до молекул гормонів, що зв’язуються зі специфічними для них рецепторами клітин-мішеней.
Рецептор – високомолекулярна речовина, специфічно зв’язується з конкретним лігандом, наприклад, гормоном. Виділяють два класи рецепторів – мембранні і ядерні.
Мембранні. Рецептори пептидних лігандів (наприклад, інсуліну, гормону росту, різних трофних гормонів), як правило, розташовані в плазматичній мембрані клітини.
Ядерні. Рецептори гормонів стероїдної природи (наприклад, глюкокортикоїдів, тестостерону, естрогенів), похідних тирозину і ретиноєвої кислоти мають внутрішньоклітинну локалізацію.
Взаємодія стероїдного гормона з клітиною. Транспорт стероїдних гормонів у внутрішньому середовищі здійснюють спеціальні білки. Стероїдний гормон відділяється від зв’язуючого білка і проходить через клітинну мембрану всередину клітини-мішені, де з’єднується з рецептором, присутнім в цитоплазмі (або в ядрі). Комплекс гормону з рецептором надходить в ядро і взаємодіє зі строго певним фрагментом ДНК, званим елементом стероїд-відповіді (SRE, Steroid Response Element), з наступною активацією конкретних генів. Hsp – білок теплового шоку.
Другі посередники. Реалізація ефекту гормону в клітині-мішені відбувається за допомогою внутрішньоклітинного другого гормону – другого посередника (при цьому мається на увазі, що перший посередник – гормон). Другий посередник – численний клас сполук, до яких, наприклад, відносяться циклічні нуклеотиди (цАМФ, цГМФ), Ca2 +, диацилглицерол, інозітолтріфосфат та інші сполуки.
Роль інозитолтрифосфату у реалізації ефекту гормону на клітину-мішень. Утворення комплексу гормону з рецептором стимулює G-білок, який активує фосфоліпазу С. Фосфоліпаза З каталізує розщеплення інозитол-4 ,5-дифосфату (PIP2) на інозитол-1 ,4,5-трифосфат (IP3) і диацилглицерол (DAG). IP3 викликає звільнення Ca2 + з внутрішньоклітинних депо. Ca2 +-залежна протеинкиназа З активується DAG і фосфорилирует білки клітини.
Внутрішнє середовище. Під внутрішнім середовищем слід розуміти не тільки кров, але також лімфу, тканинну рідину, спинномозкову рідину, тобто ті середовища, куди відбувається секреція гормонів. Як правило, гормони не виділяються в зовнішнє середовище.
ПРИНЦИПИ ендокринної регуляції
Пептидні гормони зв’язуються з рецепторами, вбудованими в клітинну мембрану. Взаємодія гормону з рецептором активує внутрішньоклітинний сигнальний шлях. При дії на клітину різних позаклітинних сигналів ці шляхи відрізняються. Якщо клітина є мішенню декількох гормонів, то вона може розрізняти дію конкретного гормону, який активує певний внутрішньоклітинний сигнальний шлях. Однак деякі гормони діють на одну і ту ж клітину-мішень, активуючи один і той же сигнальний шлях.
Рецептори і внутрішньоклітинні ефектори пептидних гомонов. Молекула рецепторів паратіреокріну, АДГ, тіроліберіна має подібну будову і містить сім трансмембранних ділянок; внутрішньоклітинний домен молекули рецептора пов’язаний з комплексом субодиниць G-білка. У випадку паратіреокріну -субодиниця даного комплексу взаємодіє з аденілатциклазою (AС), активація якої призводить до збільшення рівня цАМФ в цитозолі з наступним фосфорилюванням протеїнкінази А (PKA) -субодиниця G-білка, пов’язаного з рецептором АДГ, взаємодіє з фосфоліпазою С, яка активує утворення інозитолтрифосфату (IP3) і діацілгліцерола (DAG). При активації рецепторів інозитолтрифосфату з цистерн гладкоюендоплазматичної сітки звільняється Ca2 +. Рецептор тіроліберіна через субодиницю активує фосфоліпазу А2 (PLA2) і метаболізм арахідонової кислоти в клітині-мішені. Молекули рецепторів передсердного натрійуретичного фактора (атриопептин), інсуліну та гормону росту мають схожу структуру, складаються з двох паралельно розташованих субодиниць і відповідно двох трансмембранних ділянок. Підвнутрішньоклітинний С-кінець кожної субодиниці вбудований в рецепторі натрійуретичного фактора гуанілатциклазний домен, а в рецепторі інсуліну – тірозінкіназний домен. Внутрішньоклітинна частина субодиниць молекули рецептора гормону росту пов’язана з кіназою Janus (JAK) або іншими кіназами. Активація рецептора натрійуретичного фактора призводить до збільшення в клітці-мішені вмісту другого посередника цГМФ. Ефекти інсуліну та гормону росту попиту і через фосфорилювання згаданими кіназами багатьох ефекторних білків.
Рецептори катехоламінів. В1 та в2-адренорецептори і рецептори дофаміну DA-1 пов’язані з Ga2, який активує аденілатциклазу (AC), що призводить до збільшення вмісту цАМФ в цитозолі. а2-адренорецептори, рецептори дофаміну DA-2 взаємодіють з Ga1, який пригнічує активність аденілатциклази. J1-адренорецептор взаємодіє з білком Ga2, який активує фосфоліпазу С (PLC) з подальшою конвертацією фосфоінозитидів в інозітолтріфосфат (IP3) і диацилглицерол (DAG).
ВАРІАНТИ РЕГУЛЯЦІЇ АКТИВНОСТІ КЛІТИН-МІШЕНЕЙ
Залежно від відстані від продуцента гормону до клітини-мішені розрізняють ендокринний, паракрbнний і аутокрbнний варіанти регуляції.
А Б В
Варіанти впливу лігандів на клітини-мішені. А – ендокринний, Б – паракринний, В – аутокринний
Ендокринна, або дистантная регуляція. Секреція гормону відбувається у внутрішнє середовище, клітини-мішені можуть перебувати від ендокринної клітини як завгодно далеко. Найбільш яскравий приклад: секреторні клітини ендокринних залоз, гормони з яких надходять в систему загального кровотоку.
Паракринна регуляція. Продуцент біологічно активної речовини і клітина-мішень розташовані поруч, молекули гормону досягають мішені шляхом дифузії в міжклітинній речовині. Наприклад, у парієтальних клітинах залоз шлунка секрецію H+ стимулюють гастрин і гістамін, а пригнічують соматостатин і простагландини, які секретуються поруч розташованими клітинами.
Аутокринна регуляція. При аутокринній регуляції сама клітина-продуцент гормону має рецептори до цього ж гормону (іншими словами, клітина-продуцент гормону в той же час є власною мішенню). Як приклад наведемо ендотеліни, що виробляються клітинами ендотелію і впливають на ці ж ендотеліальні клітини; T-лімфоцити, що секретують інтерлейкіни, мають мішенями різні клітини, в тому числі і T-лімфоцити.
Механізм дії гормонів
Молекула гормона, яка циркулює з током крові або лімфи, «впізнає» свій рецептор на поверхні тієї чи іншої клітини-цілі. Визначальну роль у цьому високоспецифічному впізнаванні має стереохімічна відповідність активного центра молекули гормона і конфігурації його рецептора. Тут, як і в ряді інших життєво важливих процесів організму, діє принцип відповідності «ключа» (гормон) до «замка» (рецептор плазмолеми). Зв’язування гормона з рецептором викликає конформаційні (об’ємно-просторові) зміни молекули рецептора, що, у свою чергу, впливає на ферментні системи клітини, зокрема на аденілат-циклазну систему. При цьому фермент аденілатциклаза зумовлює перетворення АТФ у циклічний аденозинмонофосфат (цАМФ). Молекули останнього відіграють роль універсального стимулятора внутрішньоцитоплазматичних ферментів клітини. Характерним є те, що ефект дії гормонів може проявлятись не лише у посиленні, але й у пригніченні діяльності клітин та їх систем. Зауважимо, що за відкриття універсальної ролі цАМФ у механізмі дії гормонів американський дослідник Е. Сазерленд у 1971 р. удостоєний Нобелівської премії.
В основі взаємодії між окремими ланками ендокринної системи, а також між ендокриноцитами і клітинами-цілями лежить принцип зворотного зв’язку. Вплив того чи іншого гормона на клітину-ціль призводить до посилення продукування нею певних хімічних речовин. Підвищення концентрації останніх у внутрішньому середовищі організму стає своєрідним сигналом до пригнічення діяльності ендокриноцита. Навпаки, зменшення концентрації гормона в крові або лімфі є стимулом синтетичної діяльності ендокриноцита. Принцип зворотного зв’язку зберігає свою силу і у випадку пригнічуючого (інгібіторного) впливу гормона на орган ціль.
Основні ендокринні органи та клітини-продуценти
гормонів організму людини.
Усі ендокринні залози мають ряд спільних рис будови:
1. В їх складі відсутні вивідні протоки.
2. Всі вони мають добре розвинену судинну сітку, особливо мікроциркуляторне русло (капіляри вісцерального типу із фенестрованим ендоьелієм та суцільною базальною мембраною).
3. Клітини ендокринних органів утворюють характерні скупчення у вигляді фолікулів (пухирців) або трабекул (перекладок) або часточок. Тобто паренхіма цих залоз має відповідні структурні або морфофункціональні одиниці – фолікули, трабекули, часточки.
4. В ендокриноцитах (клітинах-продуцентах гормонів), як правило, можна виявити специфічні гранули, в яких нагромаджується біологічно активна речовина.
Умовно серед елементів ендокринної системи організму розрізняють чотири групи складників: центральні, периферійні, органи із змішаними функціями та дисоційовані ендокринні клітини.
1. Центральні органи ендокринної системи — гіпоталамус, гіпофіз і епіфіз. Ці органи тісно пов’язані з органами центральної нервової системи і координують діяльність усіх інших ланок ендокринної системи.
2. Периферійні ендокринні органи — щитовидна, прищитовидні і надниркові залози. Це суто ендокринні залози, які здійснюють багатоплановий вплив на організм, посилюючи або послаблюючи обмінні процеси.
3. Органи, які поєднують виконання ендокринної функції з рядом інших. Це підшлункова залоза, статеві залози (яєчко, яєчник), нирки, плацента тощо.
4. Дисоційована ендокринна система — ендокриноцити, які лежать в різних органах поодинці, можуть мати епітеліальне походження або нейральне. Останні здатні захоплювати з крові та декоарбоксилювати попередники амінів, тому належать до так званої APUD-системи (від англ. amine precursors uptake and decarboxylation). Ці клітини виявляються при імпрегнації сріблом, тому ще називаються аргентафінними.
Гіпоталамус (hypothalamus)
— центральний нейроендокринний орган, який поєднує нервову і гуморальну (гормональну) регуляції діяльності основних вісцеральних систем організму. Включає близько 30 пар ядер (скупчень нервових клітин), розміщених біля основи головного мозку (у ділянці дна третього шлуночка). Умовно розрізняють передній, середній та задній гіпоталамус. Ендокринна функція пов’язана з діяльністю особливих нейросекреторних клітин переднього і середнього гіпоталамуса. Нейроцити заднього, у меншій мірі середнього та переднього гіпоталамуса, надсилають свої відростки у складі симпатичних і парасимпатичних нервових стовбурів до відповідних органів-цілей (мішеней), чим забезпечують нервовy регуляцію їхньої діяльності.
Гіпоталамо-гіпофізарна вісь нейроендокринної регуляції функцій організму та принцип від’ємного зворотного зв’язку між центральними та периферійними ендокринними органами.
У передньому гіпоталамусі є дві пари ядер, побудованих з великих пептидохолінергічних нейросекреториих клітин: супраоптичні та паравентрикулярні. Клітини супраоптичних, у меншій мірі паравентрикулярних ядер, виробляють гормон вазопресин , який призводить до скорочення гладких міоцитів судинної стінки, зумовлюючи цим підвищення тиску крові. Другий ефект вазопресину полягає у зменшенні сечовиділення завдяки посиленню реабсорбції води у нирках. З урахуванням цього ефекту вазопресин називають ще антидіуретичним гормоном. В останні роки показана також важлива роль вазопресину в регуляції температури тіла, діяльності серцево-судинної системи; цей гормон необхідний для нормального розвитку головного мозку.
Клітини паравентрикулярних ядер синтезують окситоцин, який викликає скорочення гладких міоцитів матки і молочної залози. Гормони супраоптичних та паравентрикулярних ядер по аксонах нейросекреторних клітин опускаються у задню частку гіпофізу, де виводяться у кровообіг через аксовазальні синапси.
До середнього гіпоталамуса належать аркуатне, дорсомедіальне, вентромедіильне, супрахіазматичне ядра, а також преоптична зона. Дрібні адренохолінергічні нейросекреторні клітини ядер середнього гіпоталамуса виробляють дві групи біологічно активних речовин — ліберини і статини, які впливають на клітини передньої частки гіпофіза. Ліберини і статини об’єднують під спільною назвою рилізинг-факторів (від анг. to release— звільняти, випускати). Ліберини і статини фізіологічні антагоністи: перші стимулюють, а останні пригнічують продукцію і виведення у кров гормонів гіпофіза. Ліберини і статини доносяться до гіпофіза системою його ворітної вени: аксовазальні синапси лежать в медіальній еміненції (первинна сітка) звідки кров збирається у ворітну вен, яка потім у аденогіпофізі формує вторинну капілярну сітку. Відомі наступні види ліберинів: фолліберин, люліберин, соматоліберин, пролактоліберин, тироліберин, меланоліберин, кортиколіберин; група статинів включає соматостатин, пролактостатин і меланостатин. Назви гормонів середньої групи ядер гіпоталамуса утворені з двох частин: перша частина відповідає назві гормона гіпофіза, який продукує клітина-ціль (наприклад, фолітропін, лютропін, соматотропін), друга частина включає слово ліберин чи статин — залежно від фізіологічної дії гормона. За відкриття у гіпоталамусі ліберинів і статинів американські вчені Р. Тіймен та Е. Шеллі у 1977 р. нагороджені Нобелівською премією.
Ядра гіпоталамуса побудовані з дрібних або великих мультиполярних нейроцитів з розвинутими елементами комплексу Гольджі та гранулярної ендоплазматичної сітки. Останні у складі нейросекреторних клітин забезпечують синтез і виділення гормонів, які за своєю хімічною природою є олігопептидами. У цитоплазмі всіх нейросекреторних клітин можна виявити специфічні гранули, що містять підготовані до виведення біологічно активні речовини. Особливістю нейросекреторних клітин супраоптичного та паравентрикулярного ядер е властивість нагромаджувати секреторні гранули у характерних розширеннях аксонів (тільцях Херінга), локалізованих у нейрогіпофізі. На сучасному рівні розвитку науки суто вибіркове виявлення тих чи інших нейросекреторних клітин гіпоталамуса досягають з використанням методів імуногістохімії (антитіл проти продукованих ними гормонів), оскільки чітких морфологічних критеріїв для диференціації цих клітин не існує.
Гіпоталамус починає формуватися на четвертому-п’ятому тижні ембріогенезу в базальній частині проміжного пухиря головного мозку.
Гіпоталамо-гіпофізарна нейроендокринна система з відтворенням особливостей її васкуляризації та виведення гормонів
Гіпофіз (hypophysis cerebri, glandula pituitaria)
– центральний ендокринний орган, функція якого полягає у регуляції діяльності ряду периферійних ланок ендокринної системи (так званих гіпо-фізозалежних органів), а також у здійсненні безпосереднього впливу на ряд клі-тин органїзму неендокринної природи. Гіпофізозалежними елементами ендо-кринної системи є щитовидна залоза, кіркова речовина наднирників, ендокри-ноцити статевих залоз. З неендокринних клітин гіпофіз здійснює вплив на лактоцити молочної залози, меланоцити, адипоцити, хондроцити, сперматогонії яєчка тощо. У гіпофізі депонуються окситоцин і вазопресин — гормони, що викликають скорочення гладких міоцитів матки та судинної стінки.
Загальний план будови гіпофіза людини.
Гіпофіз розміщений біля основи середнього мозку, в гіпофізарній ямці турецького сідла основи черепа. Це орган кулястої форми, розміром з горошину, масою 500–600 мг. Він складається з чотирьох часток: дистальної (передньої), проміжної (середньої), туберальної та задньої. Остання формує так звану гіпофізарну ніжку, яка зв’язує гіпофіз з тканинами головного мозку. Передня, проміжна і туберальна частки разом називаються аденогіпофізом, оскільки побудовані з клітин, які забезпечують синтез і виділення в кров біологічно активних речовин. Задня частка має назву нейрогіпофіза — у ній нагромаджуються та виводяться у кров синтезовані нейросекреторними клітинами переднього гіпоталамуса окситоцин і вазопресин.
Аденогіпофіз покритий фіброзною капсулою; представлений тяжами ендокринних клітин (аденоцітов), оточених мережею ретикулінових волокон; ретикулінові волокна також оточують капіляри з фенестрованим ендотелієм і широким просвітом вторинної капілярної сітки.
Ендокринні клітини передньої частки, що синтезують пептидні гормони, містять елементи гранулярної ендоплазматичної сітки, комплекс Гольджі, численні мітохондрії і секреторні гранули різного діаметру. Клітини розташовані анастомозуючих тяжами (трабекулами) і острівцями між кровоносними капілярами з фенестрованним ендотелієм. В останні виводяться гормони, з капілярів до клітин надходять ліберіни і соматостатин.
В ендокриноцитах дистальної частки гіпофіза розрізняють дві групи клітин — хромофільні та хромофобні. Хромофільні клітини містять у цитоплазмі гранули, які інтенсивно зв’язують спеціалдьні гістологічні барвники, що використовуються для забарвлення гормонів. Вони становлять близько 40% клітинної маси дистальної частки гіпофіза. Хромофобних клітин більше — близько 60%. В їхній цитоплазмі відсутні гранули, ці клітини слабо зафарбовуються на гістологічних препаратах. Хромофобні і хромофільні ендокриноцити утворюють у дистальній частці гіпофіза багатоклітинні скупчення витягнутої форми — трабекули (перекладки). При цьому хромофобні клітини займають центральне положення, а хромофільні — периферію трабекул.
Світлооптичний препарат гіпофіза кішки, добре виражені 3 частки, між передньою і задньою є щілина..
Хромофобні ендокриноцити дистальної частки гіпофіза являють собою досить гетерогенну популяцію клітин.
До них належать: 1) малодиференційовані камбіальні клітини, які є резервом для заміщення ендокриноцитів, що закінчили свій життєвий цикл;
2) клітини, що вступили у стадію диференціації, однак ще не встигли нагромадити у цитоплазмі спеціальних гормономістких гранул;
3) клітини, які у момент взяття гіпофіза для гістологічного дослідження викинули свої секреторні гранули за межі цитоплазми;
4) фолікулярно-зірчасті клітини, функція яких до цього часу не з’ясована. Скупчення фолікулярно-зірчастих клітин можуть формувати мікрофолікулярні структури з відкладанням секреторних продуктів у просвіті фолікулів.
Трабекулярна будова передньої частки гіпофіза.
Група хромофільних ендокриноцитів містить три різновиди клітин: базофільні, ацидофільні та клітини, які займають проміжне положення між базофілами та ацидофілами.
Базофільні ендокриноцити гіпофіза містять гранули, що зафарбовуються основними барвниками. Серед них розрізняють гонадотропні та тиротропні клітини. Гонадотропоцити продукують фолікулостимулюючий гормон (ФСГ, або фолітропін), який впливає на проліферацію сперматогоній яєчка та фолікулярних клітин яєчника, а також лютеїнізуючий гормон (ЛГ, або лютропін), функція якого полягає у стимуляції жовтого тіла яєчника та стимуляції продукції чоловічих статевих гормонів інтерстиційними ендокриноцитами яєчка. Тиротропні ендокриноцити продукують тиротропний гормон (ТТГ), який регулює функцію щитовидної залози. У цитоплазмі гонадотропоцитів виявляються секреторні гранули діаметром 200–250 нм; розміри гранул тиротропних клітин — 140–200 нм.
Базофільні (із синіми гранулами) та оксифільні (із рожевими гранулами) аденоцити гіпофіза.
Ацидофільні ендокриноцити гіпофіза містять у цитоплазмі великі щільні гранули, які зафарбовуються кислими барвниками. Серед ацидофільних аденоцитів розрізняють мамотропні та соматотропні клітини. Мамотропні ендокриноцити продукують лактотропний гормон (ЛТГ, пролактин), який викликає дозрівання лактоцитів молочної залози і стимулює вироблення ними компонентів молока; ЛТГ також продовжує функціонування жовтого тіла яєчника. Розмір гранул мамотропоцитів — 400–700 нм.
Гиперсекреция пролактину призводить до різних порушень: у жінок – менструальні порушення і галакторея (синдром галактореї-аменореї); у чоловіків – галакторея, імпотенція і зниження лібідо; у дітей – затримка статевого дозрівання. Надлишок пролактину спостерігається при пролактинома, пошкодженнях гіпоталамо-гіпофізарної області, застосуванні лікарських препаратів – інгібіторів дофаміну. Гіпертрофія лактотрофов зустрічається у жінок, які отримують великі дози естрогенів. Естроген – мітогенний фактор для лактотрофов і гонадотрофов. Естрогени також індукують промотор пролактину і активують гіпофізарний пухлинний трансформуючий ген PTTG (пухлина гіпофіза трансформуючий ген), і рецептори BFGF оФРФ експресію TGF і TGF, всі з яких залучені в генез гіпофізарних пухлин.
Соматотропні клітини продукують соматотропний гормон (СТГ), який впливає на білковий обмін і, таким чином, забезпечує ріст тіла. Цитоплазматичні зерна соматотропних клітин мають діаметр 300–400 нм.
Соматотропна клітина аденогіпофізу кішки.
Недостатність СТГ. Ідіопатична недостатність СТГ становить більшість випадків дефіциту СТГ. Звичайно розвивається внаслідок патології гіпоталамуса, що приводить до дефіциту соматоліберину. Мутації гена СТГ (первинна недостатність) призводять до розвитку різних форм недостатності гіпофізарного гормону росту (гіпофізарна карликовість). Вторинна недостатність може розвиватися як наслідок іншої патології: пухлини ЦНС (краніофарингіома, гліома, пінеалома); травма; зачепили гіпоталамус або гіпофіз хірургічні втручання; опромінення; інфекційна інфільтрація. Емоційна депривація в дитячому віці (швидше за все, внаслідок зменшення секреції соматоліберину).
Надлишок СТГ, як правило, розвивається при СТГ-секретуючих аденомах. По завершенні окостеніння точок зростання розвивається акромегалія. У дітей (до завершення остеогенезу) – гіпофізарний гігантизм.
Третя група хромофільних аденоцитів, що не відноситься ні до базофілів, ні до ацидофілів, має назву кортикотропоцитів. Вони виділяють у кров адренокортикотропний гормон (АКТГ, кортикотропін), який стимулює ендокринну функцію клітин кіркової частики надниркової залози. Кортикотропоцити мають неправильну багатокутну форму, добре розвинутий мітохондріальний апарат (мітохондрії можуть мати неправильну форму) і ендоплазматичну сітку, ядра їх складаються з окремих часточок. Секреторні гранули цих клітин мають вигляд мембранних пухирців з щільною серцевиною, діаметр їх 100–200 нм.
Гіперсекреція АКТГ веде до гіперплазії кори надниркових залоз із збільшенням секреції не тільки глюкокортикоїдів, але і мінералокортикоїдів. Хвороба Іценко-Кушинга розвивається внаслідок підвищеної секреції гіпофізом АКТГ (наприклад, при виробляють АКТГ аденомах). Синдром Кушинга – стан будь-якого походження, що характеризується підвищеним рівнем глюкокортикоїдів. Патологічно збільшений рівень АКТГ плазми при хворобі Аддісона або надмірна продукція АКТГ пухлинами (синдром Нельсона) супроводжуються гиперпигментацией і атрофією шкіри.
Дефіцит АКТГ викликає ендокринну недостатність надниркових залоз. Первинна недостатність розвивається при патології кори надниркових залоз. Гіперпігментація шкіри і слизових оболонок характерна для первинного ураження надниркових залоз. Вторинна недостатність – наслідок патології гіпофіза (наприклад, мутації гена проопиомеланокортина).
Гіперпігментація виникає внаслідок ефектів меланотропін (цей гормон, як і АКТГ, утворюється з однієї молекули-попередника – проопиомеланокортина, секреція ж АКТГ збільшується у відповідь на зниження вмісту кортизолу в плазмі). При вторинної надниркової недостатності рівень АКТГ (а значить, і меланотропін) не збільшений, отже, гіперпігментація для даного стану не характерна.
Всі гормони дистальної частки гіпофіза за своєю хімічною природою є білками. Загальноприйнято розрізняти серед гормонів аденогіпофіза глікопротеїнові гормони, які продукуються базофілоцитами, і поліпептидні, що їх продукують ацидофільні ендокриноцити.
Для синтезу і виведення за межі клітин біологічно активних речовин у цитоплазмі ендокриноцитів гіпофіза містяться добре розвинуті гранулярна ендоплазматична сітка та елементи комплексy Гольджі. Хоч існують способи ідентифікації тих чи інших різновидів гормонопродукуючих клітин гіпофіза з урахуванням форми, розміру, тинкторіальних властивостей гранул, особливостей будови і локалізації органел, форми і розміру клітин і ядер, найбільш певними для досягнення даної мети вважаються методи імуногістохімії (використання специфічних антитіл проти конкретних гормонів).
Проміжна частка гіпофіза відмежована від дистальної прошарком пухкої сполучної тканини. Вона побудована з двох різновидів клітин: меланотропних та ліпотропних. Меланотропоцити виділяють у кров меланотропний гормон, що впливає на пігментний обмін. Ліпотропні ендокриноцити з допомогою ліпотропіну стимулюють обмін ліпідів у організмі. Існують докази того, що меланотропний, ліпотропний, а також адренокортикотропний гормони утворюються у головному мозку шляхом розщеплення великої молекули церебрального пептиду, а відповідні клітини аденогіпофіза лише нагромаджують молекули цих біологічно активних речовин і виділяють їх у кров.
Туберальна частка аденогіпофіза розміщена між гіпофізарною ніжкою та медіальним підвищенням гіпоталамуса. Утворена тяжами епітеліоцитів кубічної форми з помірно базофільною цитоплазмою. Окремі клітини туберальних тяжів містять у цитоплазмі базофільні гранули. Функція клітин туберальної частки гіпофіза не визначена.
Аденогіпофіз пов’язаний з гіпоталамусом портального (ворітною) судинною системою. Приносні гіпофізарні артерії розпадаються в медіальному підвищенні гіпоталамуса на первинну капілярну сітку, у яку надходять гормони (ліберини і статини) з нейросекреторних клітин середнього гіпоталамуса. Капіляри цього первинного сплетення зливаються у поральні вени, які йдуть вздовж гіпофізарної ніжки до аденогіпофіза, де розпадаються на вторинну капілярну сітку. В останній кров віддає ендокриноцитам гіпофіза відповідні ліберини або статини і насичується гіпофізарними гормонами. Нещодавно виявлено, що у гіпофізі також виробляються біологічно активні речовини: тироліберин, гонадоліберин, нейротензин, ангіотензин, гастрин, секретин. Очевидно, сьогодні відомі ще далеко не всі гормони, і, відповідно, функції аденогіпофіза.
Задня частка гіпофіза (нейрогіпофіз) Нейрогіпофіз включає задню частку гіпофіза і нейрогіпофізарну частину ніжки гіпофіза. Нейрогіпофіз складається з клітин нейроглії – пітуіцитів (походження яких пов’язана із епендимоцитами, що вистеляють стінки 3-го шлуночка мозку), кровоносних судин, аксонів гіпоталамо-гіпофізарного тракту і їх закінчень на кровоносних капілярах (аксо-вазальних синапсів). Власна ендокринна функція пітуіцитів невідома, вони містять численні проміжні філаменти, пігментні гранули та ліпідні включення. На відміну від передньої частки гіпофіза, задня частка (нейрогіпофіз) – частина мозку. Нейрогіпофіз містить аксони і їх закінчення, що належать нейронам з великими перікаріонами. Подібні нейрони розташовані в паравентрикулярному і супраоптичному ядрах гіпоталамуса.
Препарат нейрогіпофіза забарвлений трихромом Малорі.
Паренхіма органа складається з аксонів нейросекреторних клітин. Тільця Херінга овальної форми слабозабарвлені, в прутвореннях капілярів видно еритроцити жовтого кольору.
Два блідорожевих тільця Херінга видно в препараті, вони заповнені нейросекретом, який виробляють клітини розташовані в гіпоталамусі.
Перикаріони нейронів, що виробляють рилізинг-фактори для клітин-мішеней в передній частці гіпофіза, мають менші розміри. Великі нейрони гіпоталамуса продукують вазопресин і окситоцин, які по аксонах транспортуються в задню частку, де і відбувається їх вивільнення з нейросекреторних клітин. Отже, задня частка, служить місцем виділення пептидних гормонів з гіпоталамуса. У передню частку гіпофіза гормони гіпоталамуса надходять по кровоносних судинах портальної системи, а в задню частку – по аксонах тих же нейронів, в яких вони продукуються.
Аксо-вазальні синапси утворені термінальними розширеннями аксонів нейросекреторних нейронів гіпоталамуса, контактуючими зі стінкою кровоносних капілярів серединного підвищення і задньої частки гіпофіза. Аксони мають локальні потовщення (нейросекреторні тільця), заповнені бульбашками і гранулами з гормонами.
Гормони в задній частці не синтезуються, але через стінку кровоносних капілярів в кров секретуються АДГ (вазопресин), окситоцин і нейрофізін, що надходять по аксонах гіпоталамо-гіпофізарного тракту.
Гіпофіз починає розвиватися на четвертому тижні ембріогенезу з епітеліальних і нейральних зачатків.
Схема ембріонального розвитку гіпофіза
Епітелій верхньої частини ротової ямки формує гіпофізарну кишеню, яка поглиблюється у напрямку закладки головного мозку і дає початок структурам аденогіпофіза. Дистальна частка останнього формується у результаті розростання епітелію передньої стінки гіпофізарної кишені, проміжна частка — з її задньої стінки. Назустріч гіпофізарній кишені з боку проміжного пухиря зачатку головного мозку рухається виріст, який у майбутньому перетворюється в лійку третього шлуночка мозку. Нейроглія дистального кінця лійки, розростаючись, формує нейрогіпофіз, проксимальна частина лійки перетворюється у гіпофізарну ніжку. Адренокортикотропоцити в гіпофізі людини виявляються вперше на п’ятому тижні ембріогенезу, клітини-продуценти інших гіпофізарних гормонів виявляються на 13 тижні. До моменту народження дитини диференціація гіпофіза в цілому завершується. У постнатальному періоді спостерігається фазність активації ендокриноцитів аденогіпофіза: у ранньому постнатальному періоді активуються переважно соматотропні та тиротропні клітини, у пубертатному періоді переважає активація гонадотропних аденоцитів.
Краніофарінгіома – вроджена доброякісна дисембріональна пухлина, яка розвивається з епітелію гіпофізарної кишені Ратке. Інтракраніальна частина пухлини нерідко досягає гігантських розмірів. Пухлина містить кісти і петрифікати.
Недостатність функції гіпофіза у ранньому дитячому віці зумовлює карликовість — так званий гіпофізарний нанізм. Гіпофізарні карлики не є розумове відсталими, однак у них відстає розвиток статевої системи, вони не здатні до репродукції. Гіперфункція гіпофіза у дітей зумовлює розвиток гігантизму. У дорослих при гіперпродукції соматотропного гормона розвивається акромегалія: непропорційно розростаються кінцівки, язик, надбровні дуги, нижня щелепа тощо.
Епіфіз
Епіфіз (шишкоподібне тіло, epiphysis cerebri, corpus pineale) — центральний орган ендокринної системи, який забезпечує регуляцію фотоперіодичності роботи органів і систем організму, в першу чергу — його циркадних ритмів (коливання активності клітин у зв’язку зі зміною дня і ночі), а також регуляцію діяльності статевої системи. Механізм реагування епіфіза на зміни освітленості пов’язаний зі сприйняттям ним подразнень від сітківки ока по симпатичних нервових стовбурах.
Епіфіз розміщений біля основи проміжного мозку, в дорсальній частині даху третього шлуночка. Маса його у дорослої людини 120-180 мг, за формою він нагадує шишку ялини довжиною 0,5-
Загальний план будови епіфіза.
Функція гліоцитів епіфіза переважно опорно-механічна: їхні відростки вплітаються у сполучнотканинну строму органа. Пінеалоцити являють собою великі клітини полігональної форми з розгалуженими відростками. В їхній цитоплазмі добре розвинуті гладка та гранулярна ендоплазматичні сітки, елементи комплексу Гольджі, мітохондрії та лізосоми. Закінчення відростків утворюють біля гемокапілярІв булавоподібні розширення, у складі яких виявляються секреторні гранули та мітохондрії. Залежно від функціонального стану цих клітин розрізняють їх різновид, бідний на секреторні включення (так звані світлі клітини), а також темні пінеалоцити, у цитоплазмі яких нагромаджуються ацидофільні або базофільні гранули. За складом секреторних продуктів пінеалоцити являють собою досить гетерогенну популяцію клітин: ними синтезується близько 40 різновидів регуляторних пептидів, а також біологічно активні аміни — серотонін і мелатонін.
Синтез і виділення мелатоніну залежить від рівня освітленості: посилюється у темноті і гальмується на світлі. Виділення серотоніну, який є метаболічним попередником мелатоніну, навпаки, відбувається інтенсивно у денні години і сповільнюється, коли світла бракує.
Мелатонін має здатність пригнічувати секрецію гонадолберину гіпоталамусом, чим сповільнює статеве дозрівання в онтогенезі. У дорослої людини мелатонін контролює пігментний обмін, статеві функції, добові та сезонні ритми, процеси поділу і диференціації клітин, проявляє протипухлинну активність. Брак серотоніну в тканині мозку є патогенетичним фактором виникнення депресії, підвищення концентрації серотоніну, навпаки, зумовлює емоційний підйом. Серед регуляторних пептидів епіфіза розрізняють такі: люліберин, тироліберин (цими гормонами епіфіз доповнює гіпоталамус); тиротропний гормон (аналогічний гіпофізарному ТТГ); гормони-регулятори мінерального обміну, зокрема обміну калію в організмі.
Інтерстиційні клітини (гліоцити) нагадують астроцити, мають численні розгалужені відростки, округле щільне ядро, елементи гранулярних ендоплазматичної сітки і структури цитоскелету: мікротрубочки, проміжні філаменти і безліч микрофиламентов.
Циркадний ритм (цілодобовий ритм)- один з біологічних ритмів (добова, помісячна, сезонна і річна ритміка), скоординований з добовою циклічністю обертання Землі; дещо не відповідає 24 годинам. Багато процесів, в т.ч. гіпоталамічна нейросекреція, підпорядковуються цілодобовим ритмам.
Механізми циркадного ритму.Зміни освітленості через зоровий тракт впливають на розряди нейронів надперекрестного ядра (ядро suprachiasmaticus) ростри-вентральної частини гіпоталамуса. Супраоптичне ядро містить так званий ендогенний годинник – невідомої природи генератор біологічних ритмів (включаючи добовий), що контролює тривалість сну і неспання, харчову поведінку, секрецію гормонів і т.д. Сигнал генератора – гуморальний фактор, секретується супраоптичним ядром (в т.ч. в цереброспінальну рідину). Сигнали від супраоптичного ядра через нейрони паравентрикулярного ядра (п. paraventricularis) активують прегангліонарні симпатичні нейрони бічних стовпів спинного мозку. Симпатичні прегангліонари активують нейрони верхнього шийного вузла. Постгангліонарні симпатичні волокна від верхнього шийного вузла секретують норадреналін, що взаємодіє з а – в -адренорецепторами плазмолемми пінеалоцітів. Активація адренорецепторів призводить до збільшення внутрішньоклітинного вмісту цАМФ та експресії гена CREM, а також до транскрипції арілалкіламін-N-ацетилтрансферази, ферменту синтезу мелатоніну.
Добова періодичність вмісту цАМФ, ізоформ CREM, активності арілалкіламін-N-ацетилтрансферази – результат функціонування ендогенного годинника і його модуляції освітленістю.
Препарат епіфіза забарвлений гематоксиліном та еозином.
Ембріогенез епіфіза. Епіфіз починає розвиватися на п’ятому тижні ембріогенезу з нейроектодерми у вигляді виросту (кишені) в ділянці майбутнього проміжного мозку (даху третього шлуночка). Після народження епіфіз втрачає аферентні й еферентні зв’язки з мозком. Максимального розвитку він досягає на сьомому році життя, після чого спостерігається його вікова інволюція. Частина пінеалоцитів при цьому атрофується, стромальні компоненти розростаються. В останніх нагромаджуються кулястої форми мікроскопічні нашарування карбонатних і фосфатних солей, які мають назву мозкового піску.
Щитовидна залоза
Щитовидна залоза (glandula thyroidea) — периферійний орган ендокринної системи, який регулює основний обмін організму, а також забезпечує кальцієвий гомеостаз крові. Розміщена на передній поверхні щитоподібного і перснеподібного хрящів гортані, а також другого і третього кілець трахеї. Маса залози 20-
Щитовидна залоза вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять перегородки. Структурною і функціональною одиницею щитовидної залози є фолікул — мікроскопічний пухирець, стінка якого утворена одним шаром клітин-тироцитів. Всередині фолікула нагромаджується колоїд — драглиста речовина, що складається з білка тироглобуліну. У молекулі останнього тироксин (гормон щитовидної залози) зв’язаний з поліпептидним ланцюгом (глобуліном).
Мікроскопічна будова щитовидної залози. Забарвлення гематоксиліном та еозином. 1 – фолікули, 2 – тироцити, 3 – колоїд,
4 – сполучнотканинна перегородка.
Зовні кожний фолікул оточений базальною мембраною, яка є основою для тироцитів. Крім фолікулів, у гістологічних препаратах щитовидної залози можна побачити скупчення тироцитів без порожними всередині, так звані міжфолікулярні острівці. їх присутність зумовлена можливістю брунькування — відщеплення малодиференційованих клітин і новоутворення фолікулів. Можливо, виявлення частини міжфолікулярних острівців зумовлене проходженням площини зрізу при виготовленні гістологічного препарату краєм зрілих фолікулів без захоплення колоїду останніх.
Ультраструктура щитовидної залози.
Тироцити фолікулів — основний клітинний компонент щитовидної залози. Форма цих клітин пов’язана з їхньою функціональною активністю: у нормі у дорослих людей вони кубічні, при гіперфункції й у дітей набувають призматичної форми, при гіпофункції і в старечому віці стають плоскими. На апікальній (зверненій у просвіт фолікула) поверхні тироцита є мікроворсинки, які беруть участь у виведенні секреторних продуктів у просвіт фолі кула. Бічні поверхні сусідніх клітин формують десмосомні контакти. Плазмолема базальної поверхні тироцита утворює численні інвагінації. Посилення функціональної активності тироцитів супроводжується зростанням кількості і висоти мікроворсинок, збільшенням чисельності інвагінацій.
Схема секреторного циклу тироцита.
У цитоплазмі тироцитів добре розвинута гранулярна ендоплазматична сітка й елементи комплексу Гольджі. Тироцити мають здатність поглинати з кровообігу іони йоду й амінокислоту тирозин. При йодуванні тирозину, яке відбувається, в основному, всередині тироцита за участю його ферментних систем, утворюється гормон тироксин (тетрайодтиронін). Останній являє собою димер тирозину, у складі якого є чотири атоми йоду. Одночасно в клітині синтезується поліпептидний компонент тироглобуліну. Завершується процес формування молекули тироглобуліну в апікальній частині тироцита, звідки цей білок шляхом екзоцитозу потрапляє всередину фолікула, де нагромаджується у вигляді колоїду. При потребі організму в тироксині частинки колоїду фагоцитуються, і процес іде у зворотному напрямку: поліпептидний ланцюг гідролізується лізосомними ферментами тироцита, вивільнений тироксин через базальну поверхню клітини виводиться у капілярну сітку, яка зовні оплітає фолікул. Впливаючи на швидкість використання кисню і загальний рівень метаболічних процесів у клітині, тироксин регулює основний обмін організму.
Поглинання йодиду та утворення йоду. Іони йоду (I-) з крові надходять у тиреоцит через базолатеральную мембрану за допомогою Na + / I – котранспортера. При цьому вміст йодиду в фолікулярних клітинах стає в 50 разів вище, ніж у позаклітинному просторі. Далі з цитоплазми тироцита йодид через аніонообменнік з сімейства СБ в апікальній мембрані клітини транспортується в порожнину фолікула, де за участю тиропероксидази піддається окисленню (I-+ Н2О2 = I + 2H2O) з утворенням молекули йоду.
Утворення колоїду. Термін «колоїд» точно визначає фізико-хімічну природу вмісту фолікулів. Головний компонент (95%) – тироглобулін різного ступеня зрілості.
Незрілий тироглобулін (не йодований) – глікопротеїн (660 кБ), що складається з двох ідентичних мономерів (330 кБ). Білок синтезується і гликозилируют в гранулярних ендоплазматичної сітки. У комплексі Гольджі відбувається модифікація вуглеводних залишків; далі секреторні пухирці, що містять знову синтезований тироглобулін, транспортуються до апікальній мембрані тироцита, через яку тироглобулін секретується в порожнину фолікула.
Дозрівання тироглобуліна відбувається приблизно протягом двох діб шляхом йодування по 3-й і / або 5-й позиціях фенольного кільця залишку тирозину за допомогою тиропероксидази. Молекула тироглобуліна містить до 140 залишків тирозину, однак йодуванню піддаються менше 20 залишків.
Монойодтирозин утворюється при введенні йоду по одній позиції в тирозил.
Дийодтирозин утворюється при введенні йоду по двох позиціях в тирозил. Гормональною активністю, як і монойодтирозин, не володіє; обидва з’єднання виділяються з фолікулярних клітин, але швидко захоплюються назад і дейодинуються.
Трийодотиронін утворюється з монойодтироніна і дийодтироніна.
Тироксин утворюється з пари дійодтирозина.
Зрілий тироглобулін (повністю йодований) – прогормон йодовмісних гормонів, форма їх зберігання в колоїді. Містить монойодтирозин, дійодтирозин, Т3 і Т4.
Секреція гормонів. У міру необхідності зрілий тироглобулін шляхом рідко-фазного ендоцитозу у складі облямованих клатріном бульбашок надходить в цитоплазму тироцита. Ендоцітозних бульбашки зливаються з лізосомами, утворюючи фаголізосоми. У фаголізосомах тироглобулін розщеплюється до амінокислот, а монойодтирозин, дійодтірозін, трийодтиронін і тетрайодтиронін звільняються в цитоплазму. Далі Т3 і Т4 виділяються через базолатеральную мембрану в кров, а монойодтирозин і дійодтірозін піддаються дейодування за допомогою ферменту дейодінази і реутілізіруется клітиною для синтезу нового тироглобуліна.
Рециклізація тироглобуліна позначає цикли інтерналізації незрілого тироглобуліна з колоїду в апикальную частина тироцитов і його секрецію в колоїд. Інтерналізація тироглобуліна відбувається шляхом опосередкованого рецепторами N-ацетілгалактозаміна ендоцитозу. При цьому ендоцитозні бульбашки уникають зливання з лізосомами і таким чином можуть повернути вміст назад в порожнину фолікула.
Трансцитоз тироглобуліна. Рецептор мегалін експресується в апікальній мембрані тироцита під контролем тиреотропного гормону. Мегалін зв’язується з тироглобуліном і забезпечує його інтерналізацію. Потім ендоцитозний пухирець транспортується з апікальної частини клітини в базальну, де через базолатеральную мембрану відбувається вивільнення тироглобуліна і секреторного позаклітинного домену Мегалін в кров (трансцитоз). Вважається, що за допомогою трансцитозу елімінується тироглобулін з низьким вмістом Т3 і Т4.
Біосинтез йодовмісних гормонів. 1. Йод надходить в тіроціт через Na + / I – котранспортеров. 2. З цитоплазми в порожнину фолікула йодид транспортується через аніонообменнік СБ 3. На кордоні апікальної мембрани тироцита і колоїду тиропероксидаза каталізує окислення йодиду з утворенням молекули йоду. 4. Тиропероксидаза каталізує йодування залишків тирозину в молекулі тироглобуліна з утворенням монойодтирозина і дийодтирозина. 5. Синтез трийодтироніну і тетрайодтироніна. 6. Інтерналізація йодованого тироглобуліна шляхом ендоцитозу. 7. Злиття ендоцитозної бульбашки з лізосомою і деградація тироглобуліна. 8. Вивільнення монойодитирозина, дийодитирозина, Т3 і Т4 в цитоплазму клітини. 9. Дейодвання і реутилізація монойодитирозина і дийодитирозина. 10. Секреція йодовмісних гормонів у кров.
Фізіологічна активність T3 приблизно в чотири рази вище, ніж тироксину.
Функції йодовмісних гормонів численні. Наприклад, Т3 і Т4 підвищують апетит і збільшують обмінні процеси, прискорюють катаболізм білків, жирів і вуглеводів, необхідні для нормального розвитку ЦНС, стимулюють ріст хряща і підтримують ріст кістки, збільшують частоту серцевих скорочень і серцевий викид. Вкрай різноманітні ефекти йодовмісних гормонів на клітини-мішені (ними практично є всі клітини організму) пояснюють збільшенням синтезу білків і споживання кисню.
Синтез білків збільшується в результаті активації транскрипції генів-мішеней у клітинах.
Споживання кисню зростає в результаті збільшеної активності Na +, K +-АТФази. Т3 стимулює транскрипцію генів для і РЄ Na +, K +-АТФази.
Другий тип клітин щитовидної залози — так звані парафолікулярні клітини. Вони залягають поодинці у фолікулах — між базальною основою тироцитів і базальною мембраною, а також у міжфолікулярній сполучній тканині. Це великі клітини неправильної округлої або полігональної форми, у цитоплазмі яких міститься велика кількість секреторних гранул. Характерною особливістю парафолікулярних клітин є їхня здатність відновлювати окисли важких металів, що дає так звану аргірофілію, або осміофілію. У цитоплазмі добре розвинута гранулярна ендоплазматична сітка, елементи комплексу Гольджі. Існують дна різновиди парафолікулярних клітин: перша синтезує гормон кальцитонін, друга — соматостатин. Кальцитонін зменшує рівень кальцію в крові шляхом депонування його у кістковій тканині, соматостатин пригнічує білковий синтез і є антагоністом соматотро-піну. Парафолікулярні клітини можуть суміщати синтез регуляторних пептидів з утворенням нейроамінів серотоніну й норадреналіну, вони належать до APUD-системи.
Препарат щитовидної залози, забарвлення гематоксиліном та еозином.
Ембріональний розвиток щитовидної залози. Закладка щитовидної залози здійснюється на четвертому тижні ембріонального розвитку у вигляді виросту епітелію стінки глотки між першою і другою парою зяберних кишень. Ріст епітеліального тяжа на рівні третьої-четвертої пари зяберних кишень супроводжується його роздвоєнням, даючи початок часткам щитовидної залози. На ранніх етапах ембріогенезу щитовидна залоза має трабекулярну (тяжисту) будову, з нагромадженням колоїду всередині трабекул останні перетворюються у фолікули. Зауважимо, що тироцити та парафолікулярні клітини різні за походженням: перші розвиваються з епітелію глоткової кишки, джерелом утворення парафолікулярних клітин є нейробласти нервового гребеня, тому вони належать до АPUD – системи.
Гіпофункція щитовидної залози у ранньому дитячому віці призводить до розвитку кретинізму (фізичної і розумової відсталості). У дорослих при недостатній функції щитовидної залози виникає мікседема: збільшується маса тіла, знижується температура, випадає волосся, шкіра стає сухою, розвиваються ознаки пригнічення функції центральної нервової системи, апатія, брадикардія. При гіперфункції щитовидної залози розвивається базедова хвороба. Прояви останньої — протилежні тим, що виникають при мікседемі.
Після Чорнобильської трагедії різко зросла захворюваність населенння України із ураженням щитовидної залози , тому особливу увагу слід звернути на порушення її функцій.
Гіпотиреоз.
Вроджений ( первинний) гіпотиреоїдизм – відносно часта патологія (1 на 4.000 новонароджених). Раннє виявлення патології може запобігти розвитку серйозних неврологічних ускладнень. Розроблено методи масового обстеження тиреоїдного статусу. У вітчизняній практиці оцінка проводиться за рівнем ТТГ на 5-й день життя.
Ювенільний (набутий) гіпотиреоїдизм. Набутим називають гіпотиреоїдизм, що виявляється після першого року життя. Ювенільний гіпотиреоїдизм частіше зустрічається у дівчаток. Найбільш поширена причина – аутоімунне ураження щитовидної залози. Для лікування проводять замісну терапію (синтетичний L- тироксин) .
Тиреоїдит Хасімото (хронічний лімфоцитарний тиреоїдит) – часте аутоімунне захворювання, що вражає в основному жінок. У більшості хворих знаходять АТ (антитіла) до тіропероксидази .
Гіпертиреоз
Хвороба Грейвса (дифузний токсичний зоб ) – найбільш часта причина гіпертиреозу . Це аутоімунне захворювання , при якому тиреоїд -стимулюючі Ig зв’язуються з рецепторами ТТГ на фолікулярних клітинах щитовидної залози, що призводить до дифузного збільшення залози і стимуляції вироблення тиреоїдних гормонів.
Хвороба Пламмера ( вузловий токсичний зоб ) зустрічається рідше , ніж хвороба Грейвса, і зазвичай у літніх осіб .
Вузлики в щитовидній залозі виявляють у 1 % осіб у віці близько 20 років і у 5 % осіб у віці близько 60 років ; рак виявляють у 10-20 % обстежених вузликів. Вузлики щитовидної залози можуть бути аденомами, кістами, локалізованими ділянками хронічного тиреоїдиту, колоїдними вузликами, або вузликами геморагічної некротичної тканини або карциномою.
Прищитовидна залоза (glandula parathyroidea).
У людини є чотири (рідше дві) прищитовидних залози. Вони розміщені на задній поверхні щитовидної залози, під спільною сполучнотканинною капсулою. Це органи овальної форми, розмірами 6х3х2 мм, масою 35-50 мг кожний. Структурною і функціональною одиницею прищитовидної залози є трабекула (перекладка). Трабекули побудовані із скупчень клїтин-паратироцитів, які з’єднуються між собою, утворюючи десмосомні контакти.
Паратироцити мають добре розвинуті гранулярну ендоплазматичну сітку, комплекс Гольджі, мітохондрії, у цитоплазмі нагромаджують секреторні гранули (200–400 нм). Залежно від функціонального стану паратироцитів цитоплазма їх може зафарбовуватися базофільно (це так звані головні клітини) або ацидофільно (ацидофільні паратироцити). Паратироцити виробляють гормон паратирин, який шляхом демінералізації кісток підвищує рівень кальцію в крові (стимулює діяльність остеокластів). Кальцитонін і паратирин — антагоністи, їх взаємодія забезпечує постійність рівня (гомеостаз) кальцію в крові. Механізм активації паратироцитів пов’язаний з присутністю на поверхні їх плазмолеми рецепторів, здатних безпосередньо сприймати вплив іонів кальцію.
Препарат прищитовидної залози, забарвлення гематоксиліном та еозином. Добре виражена трабекулярна будова, переважають головні (базофільні клітини).
Структура прищитовидної залози. В правій частині препарату видно скупчення оксифільних клітин.
Оксифільні клітини рівномірно розподілені в паренхімі залози або утворюють невеликі скупчення, містять великі мітохондрії, слабо виражений комплекс Гольджі і помірно розвинену гранулярну ендоплазматичну сітку. Функція оксифільних клітин невідома, їх число з віком збільшується.
Жирові клітини завжди присутні в залозі, з віком їх кількість збільшується.
Ембріогенез прищитовидних залоз здійснюється у зародку на п’ятому тижні ембріогенезу у вигляді виростів епітелію третьої-четвертої пар зяберних кишень. Поступово ці вирости відшнуровуються, і кожен з них перетворюється у самостійну прищитовидну залозу. У новонароджених і дітей молодшого віку паренхіма залози побудована лише з головних клітин, на п’ятому-сьомому році життя з’являються ацидофільні клітини. Після 20—25 років у прищитовидних залозах відзначено нагромадження адипоцитів.
При зниженні або повному виключенні функції прищитовидних залоз (наприклад, при помилковому видаленні їх при операції на щитовидній залозі) розвивається тетанія, що характеризується судорогами поперечнопосмугованих м’язів. Коли не вжити невідкладних заходів, цей стан призводить до смерті.
Надниркова залоза
Надниркова залоза (glandula suprarenalis) — парний ендокринний орган, розміщений над верхнім полюсом нирки. Маса кожної надниркової залози 6-
Схема гістоархітектоніки та васкуляризації надниркової залози
Кіркова речовина містить три відмінних у морфологічному і функціональному відношеннях зони: поверхневу клубочкову, серединну пучкову і глибоку сітчасту. Співвідношення ширини цих зон у товщі кіркової речовини надниркової залози нормального зрілого організму відповідно 1:9:3. Дрібні полігональні клітини клубочкової зони утворюють округлі скупчення
клубочки.
.
Напівсхематичне відтворення гістопрепарату надниркової залози
А-Загальний план будови залози; Б-капсула,клубочкова зона; В-сітчаста зона; Г-пучкова зона; Д-мозкова речовина
Ендокриноцити цієї зони продукують мінералокортикостероїдний гормон альдостерон, який регулює вміст натрію в організмі. Цей гормон також має властивість посилювати перебіг запальних процесів.
Великі клітини пучкової зони розміщені паралельними рядами — «пучками». Залежно від функціонального стану ці клітини можуть мати світлу або темну цитоплазму, кубічну або призматичну форму. Ендокриноцити пучкової зони синтезують глюкокортикостероїдні гормони (кортизон, гідрокортизон, кортикостерон), які регулюють обмін вуглеводів, білків, ліпідів, стимулюють енергетичний обмін, а також пригнічують запальні процеси в організмі. Клітини сітчастої зони полігональної або округлої форми, дещо менші від клітин пучкової зони, формують розгалужені пучки, які під мікроскопом нагадують сітку.
Ендокриноцити сітчастої зони синтезують статеві стероїди — андрогенстероїдний гормон (чоловічий статевий гормон, який подібний до тестостерону сім’яників), у меншій мірі — жіночі статеві гормони естрогени і прогестерон.
Мікропрепарати надниркової залози окрашені гематоксилін-еозином
Клітини кіркової речовини надниркової залози містять у цитоплазмі добре розвинену гладку ендоплазматичну сітку, елементи комплексу Гольджі. Мітохондрії цих клітин містять характерні везикулярні кристи і забезпечують синтез попередників стероїдних гормонів. Особливістю клітин пучкової і сітчастої зон є наявність у цитоплазмі великої кількості дрібних крапель ліпідів. Між трьома основними морфофункціональними шарами кіркової речовини трапляються скупчення малодиференційованих клітин, які є джерелом фізіологічної регенерації цієї частини надниркової залози. Перший прошарок таких клітин локалізований між капсулою і клубочковою зоною. Другий гермінативний прошарок, який називають суданофобною зоною, розміщений між клубочковою і пучковою зонами. Між сітчастою зоною І мозковою речовиною трапляються клітини з ацидофільною цитоплазмою, які формують так звану Х-зону. Це залишки клітин ембріональної кори надниркових залоз.
Гістофізіологія надниркової залози: клітини клубочкової,пучкової та сітчастої зон та їх гормони
Регуляція діяльності клітин пучкової та сітчастої зон забезпечується адренокортикотропіном(АКТГ )гіпофіза,який взаємодіє із специфічним рецептором на їхній плазмолемі.Синтез і секреція мінералокортикоїдів клітинами клубочкоиої зони не залежать від гіпофіза і регулюються переважно ренін-ангіотензиновою системою.
Схема взаємозв’язку гіпоталамуса , гіпофіза та надниркової залози
Мозкова речовина відмежована від кіркової несуцільним прошарком сполучної тканини. Побудована з великих хромафінних клітин округлої або полігональної форми, які за характером синтезованих ними речовин поділяються на епінефроцити та норепінефроцити. Епінефроцити мають світлу, заповнену секреторними гранулами цитоплазму, секретують адреналін. Цитоплазма норепінефроцитів під електронним мікроскопом виглядає темною, містить секреторні гранули норадреналіну.
Схематичне відтворення структури хромафінних ендокриноцитів
Надниркова залоза розвивається з двох ембріональних зачатків: мозкова речовина — з парааортальних нервових гангліїв, кіркова — з розростань целом ічного епітелію, які формують так зване інтерреналове тіло.
Закладка кіркової речовини здійснюється на п’ятому тижні ембріогенезу. Великі ацидофільні клітини інтерреналового тіла — джерело утворення первинної (фетальної) кори майбутніх надниркових залоз.
На десятому тижні ембріонального розвитку первинна кора обростає дрібними базофільними клітинами, що також походять з целомічного епітелію кореня брижі, з яких утворюється дефінітивна кора. Переміщення нейробластів з парааортальних симпатичних вузлів у інтерреналове тіло здійснюється на шостому-сьомому тижні ембріогенезу. Спочатку хромафінні клітини мозкової речовини продукують лише норадреналін, на пізніших стадіях розвитку зародка починає вироблятися адреналін.
Максимального розвитку надниркова залоза набуває у 20— 25 років. Починаючи з 50—60 років відзначається вікова інволюція клубочкової і пучкової зон кіркової речовини, заміщення їх ендокринних елементів розростаннями сполучної тканини. Характеристики мозкової речовини і клітин сітчастої зони з віком суттєво не змінюються.
Схема взаємозв’язку між трьома основними регуляторними системами організму
Реакція надниркової залози на гіпофізектомію і на стрес
Дисоційована ендокринна система
Дисоційована ендокринна система складається з ізольованих ендокриноцитів, розсіяних практично у всіх органах і системах організму. Розрізняють два види клітинних елементів дисоційованої ендокринної системи: клітини нейрального походження, що розвиваються з нейробластів нервового гребеня і клітини, які не мають нейрального походження. Ендокриноцити першої групи об’єднують в АРUD-систему. Вони мають властивість нагромаджувати і декарбоксилювати попередники біологічно активних амінів (серотоніну, норадреналіну, адреналіну) — звідси походить їх назва (анг. Amine Precursors Uptake and Decarboxylatioti). Утворення нейроамінів у цих клітинах суміщається з синтезом біологічно активних регуляторних пептидів. Концепція APUD-системи сформульована у 1968 р. англійським гістохіміком Е. Пірсом. Зараз відомо близько 50 різних апудоцитів і відповідних їм гормонів; близько 20 гіпотетичних гормонів, продукованих клітинами APUD-серії, ще чекають встановлення своєї хімічної природи.
До APUD-системи належать дисоційовані ендокринні клітини травної системи, ряд нейросекреторних клітин головного мозку, мелатонінсинтезуючі клітини епіфізу, парафолікулярні клітини щитовидної залози, клітини мозкової речовини надниркової залози. Регуляторні пептиди клітин APUD-системи забезпечують місцеву (паракринну), а також дистантну регуляцію діяльності органів і систем організму, їхня функція не залежить від гіпофіза, однак тісно пов’язана з дією нервових імпульсів, що надходять по симпатичних і парасимпатичних стовбурах.
Дисоційовані клітини не нейральної природи не мають здатності нагромаджувати і декарбоксилювати попередники біологічно активних амінів. До цієї групи клітин належать, зокрема, ендокриноцити яєчка та фолікулярні клітини яєчників. Ці клітини продукують не білкові, а стероїдні гормони (тестостерон, естрогени, прогестерон), їхня діяльність залежить від впливу відповідних тропних гормонів гіпофіза.
Завершуючи характеристику ендокринної системи, слід зауважити, що деякі регуляторні пептиди (інсулін, гастрин, соматостатин, холецистокінін,субстанція Р) виробляються окремими нервовими клітинами, а ряд біологічно активних амінів (адреналін, серотонін) поєднують властивості гормона і нейротрансмітера, передаючи збудження через синаптичну щілину. Ендокринні механізми лежать в основі багатьох мозкових дисфункцій: дефіцит серотоніну є патогенетичним фактором розвитку депресії; серотоніну і норадреналіну належить важлива роль у механізмах розвитку шизофренії. Наведені факти однозначно свідчать про існування тісного філо- і онтогенетичного зв’язку між нервовою і ендокринною системами як найважливішими регуляторними системами організму, причому нервова система, очевидно, є більш пізнім надбанням еволюції. Основні ланки ендокринної системи організму людини, а також гормони, що ними виробляються.
Методика виконання практичної роботи
ЗАВДАННЯ 1.Вивчити і замалювати такі мікропрепарати:
1. ГІПОФІЗ.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення мікроскопа добре видно три частки гіпофіза: передню, проміжну та задню. Передня і проміжна розділені щілиною. Замалювати і позначити: 1. Передня частка. 2. Проміжна частка. 3. Задня частка (нейрогіпофіз).
2. Гіпофіз.
Забарвлення паральдегід фуксином.
В препараті за малого, а потім за великого збільшення, розглянути будову трьох часток гіпофіза. Передня частка аденогіпофіза має трабекулярну будову. В трабекулі потрібно знайти три види клітин: 1. Хромофобні аденоцити складають більшість залозистих клітин, цитоплазма їх майже не забарвлена. 2. Ацидофільні клітини округлої форми, їх цитоплазма містить еозинофільні гранули. 3 Базофільні аденоцити мають неправильну форму і базофільні гранули в цитоплазмі. Між трабекулами знаходяться прошарки пухкої сполучної тканини, в яких розміщуються капіляри синусоїдного типу. Проміжна частка побудована з багатошарового епітелію. Задня частка складається із клітин з відростками—пітуїцитів, нервових волокон і синусоїдних гемокапілярів. Вивчити препарат, замалювати та позначити:
І. Передня частка гіпофіза: 1. Ацидофільні аденоцити. 2 Базофільні аденоцити. 3. Головні клітини. 4. Гемокапіляри. ІІ. Проміжна частка. 5. Інтермедіоцити. ІІІ. Задня частка: 6. Пітуїцити. 7. Просвіт капіляра.
На основі чого можна зробити висновок, що перед Вами гіпофіз кішки, а не людини?
Яка морфологічна ознака допомогла Вам віддиференціювати тиреотропоцити від гонадотропоцитів?
Яку структурну форму організації має паренхіма передньої частка гіпофіза?
Де потрібно шукати хромофобні клітини в аденогіпофізі?
3. ЕПІФІЗ. ШИШКОПОДІБНА ЗАЛОЗА.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення мікроскопа видно, що епіфіз вкритий сполучнотканинною капсулою, від якої відходять септи, що поділяють паренхіму залози на часточки. За великого збільшення знаходимо в паренхімі неправильної форми світлі клітини з округлими ядрами—пінеалоцити. Гліальні клітини —дрібніші з темними ядрами. Замалювати препарат і позначити: 1. Капсула. 2. Сполучнотканинні перегородки. 3. Часточка. 4. Пінеалоцити. 5. Гліоцити.
В препараті епіфіза є велика кількість темних пінеалоцитів. Який функціональний стан цих клітин?
Є два препарати епіфіза: один належить дитині 5 років, інший – дорослому 40 років. Чи зможете визначити кому належать препарати і на підставі чого?
В препараті Ви бачили багато дрібних клітин з темними ядрами і з відростками. Що це за клітини? Яке їх функціональне значення?
4. ЩИТОПОДІБНА ЗАЛОЗА.
Забарвлення гематоксиліном-еозином.
За малого збільшення видно, що залоза зовні вкрита сполучнотканинною капсулою і розділена прошарком сполучної тканини на часточки, в яких чітко контуруються замкнуті міхурці-фолікули. За великого збільшення видно, що стінка фолікула утворена одним шаром клітин-тироцитів, розміщених на базальній мембрані. Просвіт фолікула заповнений колоїдом, в якому при гіперфункції є вакуолі резорбції. В міжфолікулярних перегородках або стінці фолікула розміщуються поодиноко або малими групами К-клітини. Апікальний полюс цих клітин ніколи не досягає просвіту фолікула. Вивчити препарат, замалювати і позначити: 1. Капсула залози. 2. Міжчасточкові перегородки. 3.Фолікули: а) колоїд, б) одношаровий кубічний епітелій (тироцити). 4. Парафолікулярні клітини (К-клітини). 5. Кровоносні капіляри.
Вивчіть препарат щитоподібної залози, зробіть висновок про її функціональний стан і поясніть свою відповідь.
Чи бачили Ви у препараті судини? Якщо так, то де вони локалізуються?
5. ПРИЩИТОПОДІБНА ЗАЛОЗА.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення видно, що залоза має тонку сполучнотканинну капсулу, яка віддає перегородки в паренхіму залози. За великого збільшення видно, що паренхіма залози має трабекулярну будову. Кожна трабекула складається із базофільних та ацидофільних клітин-паратироцитів. Вивчити препарат, замалювати та позначити: 1. Тяжі епітеліальних клітин (трабекули). 2.Паратироцити. 3. Сполучнотканинні перегородки. 4.Синусоїдні капіляри.
Яка за будовою прищитоподібна залоза? Які клітини базофільні чи ацидофільні переважають в препараті? Про що це свідчить?
Поясніть, чому прищитоподібна залоза має сполучнотканинну капсулу, яка дає перегородки всередину залози.
ЗАВДАННЯ 2. ДЕМОНСТРАЦІЙНІ ПРЕПАРАТИ:
Тільця Херінга в нейрогіпофізі. Забарвлення альдегід-фуксином.
ЗАВДАННЯ 3. ЕЛЕКТРОННІ МІКРОФОТОГРАФІЇ.
Гормонопродукуючі клітини передньої частки гіпофіза:
1. Соматотропоцити.
2. Тиротропоцити.
3. Гонадотропоцити.
4. Кортикотропоцити.
5. Хромофобні клітини.
6. Фолікулярно-зірчаста клітина.
7. Гемокапіляр синусоїдного типу.
8.Ультраструктура тироцита в нормі.
9.Тироцит в стані високої функціональної активності.
10.Тироцит в стані стійкого пригнічення функції. Світлі пінеалоцити.
11.Темні пінеалоцити.
12.Світлі пінеалоцити.
6. НАДНИРКОВА ЗАЛОЗА.
Забарвлення гематоксиліном еозином.
За малого збільшення мікроскопа видно, що зовні надниркова залоза вкрита сполучнотканинною капсулою. Кіркова речовина розташована периферійно і займає більшу частину залози. В ній розрізняють три зони: клубочкову, пучкову та сітчасту. В клубочковій зоні епітеліальні тяжі побудовані із дрібних кортикоцитів неправильної форми, які утворюють клубочки, в пучковій – епітеліальні тяжі розміщені паралельними рядами і складаються із великих кортикоцитів кубічної форми. В цитоплазмі цих клітин багато ліпосом. Далі кортикоцити стають меншими, набувають різної форми, а епітеліальні тяжі втрачають правильну орієнтацію і утворюють сітчасту зону. Мозкова речовина нечітко відмежована від кіркової. Вона побудована з великих клітин із світлою цитоплазмою, серед яких є розширені синусоїдні гемокапіляри. Вивчити препарат за великого збільшення, замалювати та позначити: 1. Капсула. 2. Кіркова речовина: а) клубочкова; б) пучкова; в) сітчаста зона. 3. Мозкова речовина: а) хромафінні клітини; б) синусоїдні гемокапіляри.
¨ Поясніть наявність великої кількості світлих сот в цитоплазмі кортикоцитів пучкової зони надниркових залоз.
¨ За якими ознаками в препараті можна відрізнити кіркову речовину надниркової залози від мозкової?
7. КІРКОВА РЕЧОВИНА НАДНИРКОВОЇ ЗАЛОЗИ.
Забарвлення суданом чорним.
За малого збільшення звернути увагу на те, що найбільше ліпосом в клітинах пучкової зони, менше – в кортикоцитах клубочкової і дуже мало в клітинах сітчастої зони. Ліпіди в ендокриноцитах пучкової зони мають вигляд чорних крапель різних за величиною. Вивчити препарат, замалювати і позначити: І. Ліпіди в пучковій зоні кіркової речовини надниркової залози.
¨ До якого виду включень відносимо ліпіди?
¨ Який барвник використано для виявлення ліпідів і чому?
ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ:
а) Основні
1.Гістологія людини. О. Д. Луцик, А Й. Іванова, К.С. Кабак, Ю. Б. Чайковський. Київ: Книга плюс, 2010. – С. 273-289.
2. Гістологія людини. О.Д. Луцик, А.Й. Іванова, К.С. Кабак. Львів: Мир, 2003.- С.282-299.
3. Гістологія людини. О.Д. Луцик, А.Й. Іванова, К.С. Кабак. Львів: Мир, 1992.-205-218 .
4. Ультраструктура основних компонентів органів систем організму. Навчальний посібник-атлас. К.С.Волков. Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – С.24-36.
5. Презентація лекції з теми «Ендокринна система»:
http://intranet.tdmu.edu.ua/ukr/kafedra/index.php?kafid=hist&lengid=ukr&fakultid=m&kurs=1
6. Матеріали до практичних занять.
7. Методичні вказівки до практичних занять для студентів. http:// intranet. tdmu. edu. ua – Web site.
б) додаткові
1. Улумбеков Э.Ф., Чельшева Ю.А. Гистология, эмбриология. Цитология / Э.Ф. Улумбеков, Ю.А. Чельшева – М. : ГЕОТАР. – Медиа, 2001. – С.266-283.
2. Р.К. Данилов. Гистология. Эмбриология. Цитология.: Учебник для студентов медицинских вузов. – М.: ООО «Медицинское информационное агенство». – 2006. – С. 308-322.
3. Гистология, цитология и эмбриология / Под ред. Ю.И. Афанасьева, Н.А. Юриной. – М.: Медицина. – 2001. – С.476-504.
4. 5. И. В. Алмазов, Л. С. Сутулов. Атлас по гистологии и эмбриологии. М.:Медицина. – 1976. – С. 128-148.
5. Відеофільм з теми «Ендокринна система»
http://intranet.tdmu.edu.ua/data/cd/cd_gistolog/video/
