ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ГЕННО-ІНЖЕНЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ, МЕДИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ СТОВБУРОВИХ КЛІТИН, КЛОНУВАННЯ ОРГАНІВ І ТКАНИН.

ЕТИЧНІ nПРОБЛЕМИ ГЕННО-ІНЖЕНЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ, МЕДИЧНОГО nЗАСТОСУВАННЯ СТОВБУРОВИХ КЛІТИН, КЛОНУВАННЯ ОРГАНІВ І ТКАНИН.

Підтримання біологічного різноманіття як варіабельності живих організмів з nусіх джерел, включаючи земні, морські чи інші водні екосистеми і екологічні nкомплекси, різноманітності між видами, в рамках виду і різноманітності nекосистем, обґрунтування механізмів біобезпеки як системи заходів «щодо nзабезпечення безпечного створення, використання та транскордонного переміщення nживих змінених організмів, які є результатом біотехнології», займають в nсучасній біоетиці одне з провідних місць.

На рубежі ХХІ століття медична наука досягла значних успіхів: лікувальні nтехнології стають все більш ефективними; проблеми, які ще вчора видавалися nневирішуваними, на сьогодні успішно долаються; перспективи застосування тих чи nінших методик розширюються.

БІОТЕХНОЛОГІЯ, nБІОБЕЗПЕКА І ГЕНЕТИЧНА ІНЖЕНЕРІЯ: ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

 

Генна інженерія і генетична трансформація — система методів і технологій, nщо дають можливість ідентифікувати, виділяти, клонувати й переносити окремі nгени.

Людина у своїй діяльності nздавна використовувала живі організми. При цьому мова йде не тільки про nбезпосереднє виробництво сільськогосподарської продукції шляхом вирощування nрослин і тварин. Люди, самі того не підозрюючи, nвикористовували і мікроорганізми. Хлібопечіння, пивоваріння, виробництво nкисломолочної продукції, квашення овочів, виноробство, виробництво спирту тощо n- все це приклади традиційних мікробіологічних біотехнологій.

У широкому розумінні терміном «біотехнологія» nпозначають використання живих організмів для виробництва різних nпродуктів і енергії. Тим не менш, довгий час під біотехнологією розуміли, nнасамперед, саме мікробіологічні процеси. Це і зрозуміло. Всі перераховані вище nтрадиційні біотехнології асоціюються з промисловим виробництвом. Більш того, у nдругій половині двадцятого століття склалася велика галузь nпромисловості – мікробіологічна. На мікробіологічних підприємствах nза допомогою спеціально відселектованих штамів бактерій, дріжджів виробляють nрізні фармацевтичні препарати, засоби захисту рослин, біодобрива, всілякі nхарчові продукти і сировину.

В цей же час були розроблені ефективні методи nкультивування ізольованих клітин і тканин рослин на nспеціальних поживних середовищах. В результаті з’явилася можливість nвикористовувати для рослин методи селекції і технології, що застосовуються до мікроорганізмам. Серед них можна назвати такі, як nвиробництво в промислових масштабах різних фармацевтичних препаратів клітинами nрослин, методи швидкого розмноження в умовах in vitro цінних генотипів рослин, nвільних від патогенів, для потреб насінництва (мікроклональне розмноження), nнові методи селекції: отримання гаплоїдів в культурі nгенеративних клітин, соматична гібридизація шляхом злиття протопластів, nклітинна селекція та ін. Багато з цих методів з’явилися необхідною методичною nосновою для успішного початку наступного етапу розвитку біотехнології.

Останні роки nXX століття характеризувалися бурхливим розвитком біотехнологій, заснованих на nдосягненнях молекулярної біології та генетики. Завдяки розробці методів nвиділення спадкового матеріалу (ДНК), його вивчення (ідентифікації послідовностей, що кодують певні гени), створення його нових nкомбінацій з допомогою маніпуляцій, здійснюваних поза клітиною, і перенесення nцих нових генетичних конструкцій в живі організми з’явилася можливість nстворювати нові сорти рослин, породи тварин, штами мікроорганізмів, що nволодіють корисними ознаками, які неможливо відібрати за допомогою традиційної nселекції.

Створено нові, більш ефективні лікарські препарати, здатні лікувати раніше nневиліковні хвороби. В даний час трансгенні сорти сільськогосподарських nкультур, стійкі до гербіцидів, вірусів, комах-шкідників, несприятливих факторів nсередовища (холод, спека, посуха, засолення грунтів), з поліпшеними якісними nхарактеристиками (покращений склад білків, вуглеводів, рослинного масла) nзаймають посівні площі, що перевищують 100 млн. гектарів. Продукти nхарчування, виготовлені з таких сортів, тепер уже не рідкість nна прилавках магазинів багатьох країн світу.

У багатьох країнах склалася nпотужна мікробіологічна промисловість. Зокрема, налагоджено виробництво nлікарських препаратів антимікробної, противірусного, протизапального, nпротипухлинного, противолейкозної дії, амінокислот, вітамінів, ферментів, nгормонів, нуклеїнових компонентів, вакцин, nкровозамінників, діагностикумів та інших (всього понад 300 найменувань). Для nпотреб сільського господарства виробляються різні nкормові добавки, засоби ветеринарної захисту тварин, регулятори росту рослин і nтварин, інсектицидні, протибактерійні, противогрибкові і противірусні nбіопрепарати широкого спектра дії.

Починається використання нових біотехнологій і стосовно до рослин nі тваринам.

Розвитку нових біотехнологій приділяється велика увага nна державних рівнях. За останні роки реалізовано ряд великих nдержавних програм. Це науково-технічні програми «Інфекції та медичні nбіотехнології» і «Промислова біотехнологія », а також державна програма nфундаментальних досліджень «Розробка наукових основ nбіотехнологічних процесів: селекція і створення колекції непатогенних nмікроорганізмів як біотехнологічних об’єктів; генетична та клітинна інженерія nрослин і мікроорганізмів; мікробний синтез біологічно активних з’єднань і nвикористання мікроорганізмів у промисловості, сільському nгосподарстві та охороні навколишнього середовища (“Біотехнологія”)».

Державні програми «Розробка і використання генно-інженерних nбіотехнологій в інтересах сільського господарства і медицини («Генетична nінженерія»), крім проведення наукових досліджень nвключають комплекс організаційних та кадрових заходів, nпокликаних дати поштовх прискореному розвитку цього перспективного наукового nнапрямку. Передбачається проведення робіт зі nстворення трансгенних сортів картоплі, стійких до колорадського жука, вірусам, nбактеріям, поліпшених сортів конюшини, журавлини великоплідної і інших культур. n

Виконується наукова програма n«Створення високоефективних біологічно безпечних лікарських препаратів нового nпокоління на основі білків людини, отриманих з молока трансгенних тварин. Тим nне менш, видно помітне відставання нашої країни у розвитку саме nгенно-інженерних біотехнологій, які вимагають вкладення значних фінансових nкоштів. Тому очікувати швидкого прориву в цій галузі не доводиться. У зв’язку з nцим доцільно розширювати міжнародне співробітництво в сучасній біотехнології, nщоб прискорено впроваджувати і використовувати досягнення інших країн.

Незважаючи на значні досягнення та блискучі nперспективи, сприйняття населення перших генетично nмодифікованих продуктів, було, прямо скажемо, неоднозначним.

Генна nінженерія — напрям молекулярної біології та генетики, який nрозробляє лабораторні методи цілеспрямованого утворення організмів з новими nкомбінаціями спадкових властивостей.  

 Проекціювання — введення nу хромосоми генів, результати дії яких відомі, за допомогою різних nстратегій – від клітинної гібридизації до специфічних “зондів”, які nздатні виявляти сегменти ДНК, що відповідають певному гену.

Ізоляція — nвикористання біологічних “ланцетів”, тобто специфічних органічних nензимів (ендонуклеаз), які “розрізають” на чітко визначені частини nланцюг ДНК, внаслідок чого ізолюються гени, розташовані між двома зрізами nосновної послідовності молекулярного ланцюга.

Клонування — своєрідне біологічне дублювання окремих генів у кількостях, nпотрібних для вивчення або використання з різною метою. К. nздійснюють уведенням певного гена в геном мікроорганізму за допомогою так nзваних векторів (плазмід, бактеріофагів, вірусів) з використанням технологій nрекомбінації ДНК, внаслідок чого разом з мікроорганізмом множиться ген, nвведений у його геном.

Послідовність — точний nпорядок чергування основ молекулярної структури генів, за яким вивчають nмеханізми їх діяльності та змін.

Перенесення — введення nгенів у клітини і тканини, відмінні nвід тих, у яких вони зазвичай функціонують. Ця технологія дає змогу вирішувати nтакі завдання:

·       n ідентифікація патологічних генів  для nдіагностики генетичного захворювання, яке nрозвивається, або для виявлення такого захворювання перш ніж з’являться його nсимптоми при теоретичній можливості  запобігання його появі та (чи) nуспадкуванню потомством;

·       nсинтез речовин, корисних для людини, із можливістю використання їх у nширокому діпазоні (інсулін, людський хоріонічний гонадотропін, гормони росту, nвакцини і т. ін.);

·       nстворення рослин і тварин з особливими характеристиками, за nдопомогою введення певних генів у соматичні чи зародкові клітини або nодноклітинні ембріони для збільшення виробництва молока, м’яса nкращої якості тощо і виведення нових сортів рослин, наприклад пристосованих до nменш родючих земель і т. ін.;

·       nвивчення структур і природи генів, яке можна широко застосовувати у біології та медицині.

Відкриття nметоду ланцюгової реакції полімеризації, ще більше прискорило вирішення цих nзавдань. Метод полягає у розщепленні ДНК, що дає змогу протягом декількох годин nсинтезувати більш ніж мільйон копій специфічної послідовності nДНК, завдяки чому можлива ідентифікація навіть надзвичайно малих сегментів.

Біобезпеку генно-інженерної діяльності як нову область людських знань можна nрозділити на два основних напрямки. Перше з них пов’язано з розробкою і nзастосуванням різних методів оцінки та попередження nризику можливих несприятливих ефектів ГІО, друге – з системою державного nрегулювання безпеки генно-інженерної діяльності.

До теперішнього часу розроблена ефективна система nоцінки безпеки ГІО для здоров’я людини і навколишнього nсередовища. Вона містить цілий ряд підходів і методів, nзастосовуваних, починаючи з етапу планування передбачуваної генетичної nмодифікації і закінчуючи отриманням свідоцтва про державну реєстрацію nтрансгенного сорту, дає право використовувати ГІО в господарській діяльності. У nбільшості розвинених країн світу прийнято і ефективно функціонує спеціальне nзаконодавство, що стосується біобезпеки, а також створені відповідні nкомпетентні органи, які втілюють його в життя.

Існує багато визначень генетичної інженерії. Суть нової технології можна виразити таким чином. Генетична інженерія – це nтехнологія отримання нових комбінацій генетичного матеріалу шляхом проведених nпоза клітини маніпуляцій з молекулами нуклеїнових кислот і перенесення, nстворених конструкцій генів в живий організм, в nрезультаті якого досягається їх включення і активність в даному організмі і у nйого потомства.

Генно-інженерний (трансгенний) організм (ГІО) – живий nорганізм, який містить нову комбінацію генетичного матеріалу, отриману за nдопомогою генетичної інженерії. Як видно з цього визначення, процес створення nГІО можна розділити на кілька етапів. Перший етап включає виділення та nідентифікацію окремих генів (Відповідних фрагментів ДНК або РНК), які nзбираються перенести іншим організмам, а також відповідних регуляторних nелементів (без них ніякої ген функціонувати не буде). nІноді гени або їх частини синтезують штучно. Потім ці nгени та регуляторні елементи з’єднують між собою в певному порядку за допомогою nчисто хімічних методів (технологія nрекомбінантних ДНК, або генна інженерія). Тобто всі названі маніпуляції nпроводять поза організмом, in vitro (у пробірці). В результаті виходить nгенетична конструкція, яка містить один або кілька генів (Точніше, фрагментів nДНК, які кодують послідовність амінокислот протеїнів – nпродуктів генів), а також всі необхідні регуляторні елементи, що забезпечують nактивність цих генів (трансгенів) після їх перенесення в організми. Такі nгенетичні конструкції далі з’єднують з ДНК так званого вектора для клонування. nВ якості вектора найчастіше використовують плазміди – невеликі nкільцеві молекули ДНК, наявні у більшості бактерій. Створення конструкції n«клонуючий вектор – вбудована ДНК» необхідно для ефективного переносу та nактивності трансгенів (реплікації і трансляції) в живих організмах.

Наступний етап – перенесення трансгенів в окремі nживі клітини (процес трансформації, або, як прийнято його називати останнім nчасом, «генетичної модифікації »), де вони можуть реплікуватись і передаватися nдочірнім клітинам, утворився при розподілі трансформованих клітин. У разі якщо nвсі описані процедури пройшли нормально, з однієї трансформованої клітини при nкультивуванні виникає безліч клітин, які містять привнесену штучну генетичну nконструкцію, і при цьому утворюються протеїни – продукти трансгенів. Біосинтез nнових для організму протеїнів є основою для прояву у нього нового селекційного nознаки, наприклад толерантності до гербіцидів, антибіотиків, стійкості nдо комах-шкідників і т.д.

Для одноклітинних організмів процес генетичної nмодифікації закінчується, як правило, впровадженням в них рекомбінантної nплазміди і наступним відбором трансформованих клітин. Лише в окремих випадках nдля більш високої стабільності трансформантів домагаються включення трансгенів в бактеріальну хромосому. У випадку ж вищих багатоклітинних nорганізмів вбудовування трансгенів в генетичний nматеріал клітки (ДНК хромосом або клітинних органел – хлоропластів, nмітохондрій) є обов’язковим. Більше того, необхідно з nоднієї або декількох трансформованих клітин відновити цілий організм. А це дуже nнепросте завдання, яка була вирішена (правда, не для всіх видів організмів в повній мірі) порівняно недавно. Зокрема, перші рослини, nрегенеровані з окремих клітин, були отримані на початку 60-х років минулого nстоліття, що стало можливим завдяки розробці ефективних методів культивування nізольованих рослинних клітин на спеціальних поживних nсередовищах. Добавка в поживні середовища певних регуляторів росту n(фітогормонів) дозволяє управляти процесами розподілу клітин у культурі ivitro, a також, що найголовніше, індукувати у них морфогенез, тобто «змушувати» nїх утворювати окремі органи (стебла, корені) або навіть цілі зародки  (Процес ембріогенезу), з яких в подальшому nможна отримати цілу рослину.

ГЕННО-ІНЖЕНЕРНІ nОРГАНІЗМИ НА СЛУЖБІ У МЕДИЦИНИ

Виробництво штучного інсуліну

В даний час в світі, за даними nВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров’я), налічується близько 110 млн. nлюдей, що страждають діабетом. І ця цифра в найближчі 25 років може подвоїтися. nДіабет – страшне захворювання, яке викликається порушенням роботи підшлункової залози, що виробляє гормон інсулін, необхідний nдля нормальної утилізації містяться в їжі вуглеводів. На початкових стадіях nрозвитку хвороби досить використовувати заходи профілактики, регулярно стежити nза рівнем цукру в крові, просто споживати менше солодкого. Однак для приблизно n10 млн. пацієнтів показана nінсулінова терапія: вони змушені щодня вводити в кров препарати цього гормону. nПочинаючи з двадцятих років минулого століття, для цих цілей використовували nінсулін, виділений з підшлункових залоз свиней і nтелят. Тваринний інсулін в значній мірі аналогічний nлюдському, проте між ними є й певні відмінності. Так, в молекулі інсуліну свині nна противагу людському в одній з ланцюгів амінокислота треонін заміщена nаланіном. Вважається, що ці невеликі відмінності можуть nвикликати у окремих пацієнтів серйозні ускладнення (порушення роботи нирок, nрозлад зору, алергію). Крім того, незважаючи на високий ступінь nочищення, не виключена ймовірність перенесення вірусів від nтварин до людей. І, нарешті, число хворих діабетом зростає так швидко, що nзабезпечити всіх потребуючих тваринним інсуліном вже не представляється nможливим. Зауважимо також, що це дуже дорогі ліки.

Розробка технології виробництва штучного інсуліну є nсправді тріумфом генетики. Спочатку Ф. Сенгер у 1955 nроці за допомогою спеціальних методів визначив будову молекули цього гормону, nсклад і послідовність амінокислот у ній. У 1963 році nмолекулу інсуліну синтезували за допомогою біохімічних nметодів. Проте здійснити в промисловому масштабі настільки дорогий і складний nсинтез, що включає 170 хімічних реакцій, виявилося складно. Тому упор в nподальших дослідженнях був зроблений на розробку nтехнології біологічного синтезу гормону в клітинах мікроорганізмів, для чого nвикористовували весь арсенал методів генетичної інженерії.

Знаючи послідовність амінокислот в молекулі інсуліну, nвчені розрахували, якою має бути послідовність нуклеотидів в nгені, що кодує цей білок, щоб вийшла потрібна послідовність амінокислот. «Зібрали» молекулу ДНК з окремих нуклеотидів у відповідності nз певною послідовністю, «додали» до неї регуляторні елементи, необхідні для nекспресії гена в прокаріотів організмі E.coli, і вбудували дану конструкцію в nгенетичний матеріал цього мікроба. В результаті бактерія змогла виробляти два nланцюги молекули інсуліну, які можна було в подальшому з’єднати за допомогою хімічної реакції і отримати повну молекулу інсуліну.

Нарешті, вченим вдалося здійснити в клітинах E.coli nбіосинтез молекули проінсуліна, а не тільки її окремих ланцюгів. Молекула nпроінсуліна після біосинтезу здатна відповідним чином перетворюватися n(формуються дисульфідні зв’язку між ланцюгами А і В), nперетворюючись на молекулу інсуліну. Ця технологія має серйозні переваги, nоскільки різні етапи екстракції та виділення гормону nзведені до мінімуму. При розробці такої технології була виділена інформаційна nРНК проінсуліна. Потім, nвикористовуючи її в якості матриці, за допомогою ферменту зворотної nтранскриптази синтезували компліментарну їй молекулу ДНК, яка представляла nсобою практично точну копію натурального гена інсуліну. Після nпришивання до гену необхідних регуляторних елементів і перенесення конструкції nв генетичний матеріал E.coli стало можливим виробляти інсулін на nмікробіологічної фабриці, по суті, в необмежених кількостях.

Виробництво трансгенних nмедичних препаратів

Для nвиробництва «трансгенних» медичних препаратів в даний nчас використовують не тільки спеціальним чином модифіковані мікроорганізми, а й nкультури клітин тварин. Так, біосинтез рекомбінантного фактора VIII людської nкрові дозволяє ефективно вирішувати проблему лікування nхворих на гемофілію (знижена згортання крові). До цього фактор VIII виділяли з nкрові донорів, що пов’язано з ризиком зараження пацієнтів вірусними nінфекціями типу гепатиту. Виробництво транс генного еритропоетину (гормону, що nстимулює утворення червоних кров’яних клітин людини) допомагає боротися з різними анеміями. Раніше найбільш ефективним методом лікування анемії вважалося часте переливання донорської nкрові, обходиться дуже дорого і також пов’язане з ризиками.

Промисловий біотехнологічний nсинтез. Мікроорганізми широко використовуються для nпромислового виробництва органічних розчинників (ацетону й бутанолу), nамінокислот, кормових білків, ферментів, антибіотиків, вакцин і інших nпрепаратів, широко використовуваних у промисловості, виробництві кормів, nсільському господарстві, медицині та ветеринарії.

Промислове виробництво nантибіотиків. У другій половині ХХ сторіччя nбуло відкрито низку терапевтично цінних антибіотиків з широким спектром nантимікробної дії. Їхнє використання дало можливість ефективно боротися з nмікроорганізмами — збудниками черевного тифу, дизентерії, холери, бруцельозу, nтуляремії, а також рикетсіями (збудниками черевного тифу) й великими вірусами n(збудниками Psyttakoza, nлімфогранулематозу, трахоми та ін.). На сьогодні кількість відомих nантибіотиків перевищує 2000, але на практиці nвикористовують близько 50 найменувань.

Біологічні методи боротьби із nзабрудненням навколишнього середовища

У 50-60-ті роки минулого століття, живі організми (мікроорганізми, водорості, вищі рослини тощо) почали широко використовувати в технологіях очищення стічних вод і знезараження nпромислових відходів.

ЗАСТОСУВАННЯ nБІОТЕХНОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Застосування біотехнологічних nметодів у сільському господарстві привело до nсправжньої революції в традиційній селекції і дало змогу набагато прискорити nпроцес отримання нових сортів рослин і порід тварин, а також створювати nтрансгенні форми організмів.

Генно-модифікований nорганізм (ГМО) — це будь-який організм із новою комбінацією генетичного матеріалу, одержаний завдяки використанню методів nгенної інженерії. А генетично модифікованими є всі сорти рослин, одержані внаслідок модифікації генетичної структури вихідного генотипу.

Основною nметою отримання ГМО є поліпшення агрономічно важливих ознак організму-реципієнта (наприклад, підвищення nстійкості рослини до гербіцидів, nкомах-шкідників, патогенних мікроорганізмів) для зниження собівартості кінцевого продукту.

 

 

Більшість побоювань щодо їхньої можливої загрози здоров’ю людини і nнавколишньому середовищу не підтвердилося. Однак ми nмаємо ще дуже коротку історію безпечного використання генно-інженерних nорганізмів.

Керуючись nпринципом обережності, протягом досить тривалого часу необхідно вживати заходів nбезпеки, включаючи державне регулювання в області генноінженерної діяльності. nЗавдання ефективного державного регулювання полягає в тому, щоб забезпечити, з nодного боку, максимально сприятливі умови для розвитку генетичної інженерії як nодного з пріоритетних наукових напрямів, а з іншого – nгарантувати безпеку при nздійсненні і використанні результатів і продуктів генно-інженерної nдіяльності.

Отримання нових видів палива. Виробництво рідкого моторного палива, зокрема етанолу, методом nмікробіологічної ферментації різноманітної сільськогосподарської сировини n(цукрова тростина, цукрові буряки і меляса, крохмаль картоплі, маніоки, nтопінамбур). У Бразилії виробництво етанолу (2004 р.) становило 8,4 млн т, що nвідповідає 5,6 млн т бензину найвищої якості.

Виробництво біогазу з целюлози й nвідходів життєдіяльності тварин і людини. Виробництво nбіогазу засноване на анаеробному розкладанні мікроорганізмами целюлози й nорганічної речовини, що містить азот, і отриманні з них метану, що nвикористовується для приготування їжі, обігріву й вироблення електроенергії.

Досягнення генетичної інженерії nтварин

Не зважаючи на те, що перші трансгенні тварини були отримані більш 20 років nтому, досі на ринку немає жодного генетично модифікованого тварини для nвикористання в господарської діяльності. Це пов’язано з певними технічними (складності отримання і розмноження), nфінансовими, а іноді й етичними проблемами. Тим не менш, успіхи в генетичної nінженерії тварин очевидні. Розроблено різні методи nперенесення генів у генетичний матеріал тварин і отримані трансгенні особини у nссавців, нижчих хребетних і у безхребетних тварин. Створені ефективні nтехнології клонування, засновані на заміні ядер у nзапліднених яйцеклітин. Вчені навчилися не тільки переносити в генетичний матеріал тварин окремі гени, але і «вимикати» або замінювати nдеякі конкретні гени.

Переваги використання ГMР у сільському господарстві:

·   nСтійкість n(толерантність) до гербіцидів досягається завдяки перенесенню культурним сортам nгена бактерії, мутанта грунтової бактерії

·   nAgrobacterium tumefaciens (CP4), nферменту, що обумовлює стійкість до дії гербіциду. Стійкість трансгенного сорту до певного гербіциду (гліфосату nі глюфозинату) дає змогу обприскувати культури цим гербіцидом, знищуючи бур’яни nбез шкоди для культурної рослини.

·   nЕфективна боротьба з бур’янами й nзбільшення доходів завдяки зниженню затрат nпраці.

·   nЗменшення використання гербіцидів nзавдяки скороченню заявок на їхнє постачання.

·   nЗбільшення врожаю завдяки посиленню nконтролю над бур’янами й підвищенню доходів.

·   nВикористання нового (менш nшкідливого) виду гербіцидів замість токсичних і nхімічно стійких видів.

·   nСтійкість nпроти комах-шкідників. Стійкість ГМ-рослин проти комах-шкідників досягається внесенням гена, що викликає вироблення інсектицидного токсину (такого, як токсин Bt з бактерії Bacillus thuringiensis). Найбільших успіхів у створенні nBt-сортів удалося досягти на картоплі, nкукурудзі та бавовнику.

·   nЗменшення об’єму хімічного nінсектициду, використовуваного під час висіву.

·   nПідвищення nврожайності завдяки зменшенню збитку, завданого шкідниками, і зростання доходів фермерів.

·   nСкорочення основного збитку до і після зняття врожаю завдяки використанню інсектицидів, застосованих для запобігання проникненню хвороботворних організмів у культуру.

Біоетичні критерії дозволеності біомедичних маніпуляцій

та генної інженерії

Під зростаючим тиском досягнень науково-технічного nпрогресу біоетика виявляє моральність дій людини в біології і медицині з огляду nна виживання людства і довкілля. На Нюрнберзькому процесі, було доведено, що nнацистські лікарі умертвили 70 тис. осіб з фізичними і душевними вадами і nвперше проводили досліди над полоненими. Досліди  над ув’язненими проводили і під час Другої nсвітової війни японські лікарі у Японії та на окупованих нею територіях, а nтакож американські лікарі у 1963 – 1971 рр. в США.

Ситуація nсуттєво ускладнюється тим, що людське суспільство перебуває в стані глибокої nкризи духовності, моралі, коли людське життя втратило цінність. Спроби людей підмінити собою Бога, “покращуючи Його творіння”, можуть nпризвести лише до катастрофічних наслідків для людства.

Нові форми маніпуляцій, що загрожують життю людей, nвиникли на основі генної інженерії, яка швидко розвивається. Генна інженерія – nнапрям молекулярної біології й генетики, який, розробляє лабораторні методи nцілеспрямованого утворення організмів з новими комбінаціями спадкових nвластивостей, створення нових генетичних структур. Опанування сучасних nбіологічних і медичних технологій стало можливим через пізнання nбіохімічної структури носія спадкової інформації – ДНК, декодування її  та nопрацювання методів її модифікації із застосуванням технік біоінженерії. Ці nвідкриття дали змогу здійснювати біотехнологічні процеси спершу на окремо nвзятих клітинах, відтак на рівні тканин і органів.

З позиції nперсоналістичної біоетики такі дії оцінюються як моральні, бо служать на благо nлюдини.

Проте генна nінженерія створює також технології, що є далекосяжними у негативних наслідках, nтакі як клонування, технологія отримання стовбурових клітин ембріона людини, nштучне запліднення, програмування людини з визначеними характеристиками, зі nздібностями лише для вузької спеціалізації.

Надзвичайно nнебезпечною є генна терапія статевих клітин, бо вона пов’язана зі зміною геному nв ряді поколінь, що може викликати непередбачені нові мутації і порушення рівноваги між людським суспільством і довкіллям.

Унаслідок nгенної інженерії нові мікроорганізми можуть набути nнезвичної патогенності або резистентності до певних лікарських речовин. Нині nвкрай важко боротися з локальними вогнищами віспи, nхолери, чуми. Наслідки прориву захисних біологічних, природних бар’єрів патогенними рекомбінантними мікроорганізмами годі й nуявити.

Тіло, і передусім його генетична програма, його генетичний код, в єдності з nдухом творить єдність особистості. Отже, будь-яке втручання в тілесну природу nлюдини, а тим паче і в його генетичний код є втручанням у цілісність людської nособистості і може бути виправдане лише у разі терапевтичної необхідності, nінакше воно є проявом  панування однієї людини над іншою. Етичний nкритерій ґрунтується на тому, nщо генетичний код становить основну глибинну структуру кожної людської особи і nкожне втручання, яке може привести до знищення фізичної індивідуальності nлюдського суб’єкта, є замахом на головну цінність і недоторканість людської nособистості, створеної за образом і подобою Божою.

Інструкція n”Donum Vitae” (“Дар життя”) застерігає: n“Певні спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість, які не є nтерапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі та інших наперед визначених якостей – такі маніпуляції nсуперечать гідності людини, її цілісності та ідентичності. Тому вони жодним nчином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього nлюдства”.

З погляду персоналістичної біоетики не можна допускати nтакі експерименти, які лише дуже невеликою мірою зумовлюють розвиток медичних nнаук, не стосуються потреб конкретних хворих людей і безпосередньо зачіпають nгідність осіб, що беруть у них участь, порушують їх цілісність, нищать їхнє nжиття або створюють непропорційно великий ризик у досягненні  очікуваних позитивних nрезультатів.

Втручання nгенної інженерії у соматичні клітини етично дозволене, якщо потрібно nмодифікувати їх дегенерацію або ваду. Нетерапевтичне експериментування зі nстовбуровими клітинами людського ембріона етично неприпустиме незалежно від його nмети. Втручання на стадії ембріона є великою етичною nпроблемою, оскільки завжди є ризик знищити його фізіологічну цілісність nта спокуса створювати ембріони для експериментування, що морально неприпустиме.

Генна інженерія вирішує завдання, пов’язані nз діагностикою, терапією, продукуванням ліків, пошуками альтернативи, nекспериментуванням. З метою терапії втручання nдопустиме лише стосовно тої особи, яка потребує допомоги — не можна  nжертвувати одною людиною задля користі іншої. Етично прийнятне використання nгенної інженерії для синтезу гормонів, наприклад, інсуліну. У цих ви­падках nвиникають технічні та етичні проблеми, які стосуються nпередусім екології довкілля.

У всіх випадках втручання генної інженерії необхідно nаналізувати  критерій етичної дозволеності  ― “не все, що технічно і науково можли­ве, етично дозволене”. Цей nкритерій має бути індивідуалізований через раціональне міркування. Згідно з nтерапевтичною засадою можна пожертвувати частиною тіла, nякщо це на користь цілій особі. Однак тут слід зважати на те, що тіло і дух є nсуттєвою єдністю особи, тобто людсь­ка реальність не обмежується лише тілом. nТому людський розум повинен захистити цілісність людини у її інтегральності. З цього випливають такі етичні засади:

–        nзабезпечувати nохорону життя і генетичну ідентичність кожного людського індивіда. Кожне nвтручання, що веде до знищення людського індивіда, навіть якщо воно здійснене nдля блага інших людей, є зневагою фунда­ментальної цінності людської особи;

–        nвтручання nздійснювати лише для виправлення вади чи усунення хвороби, яка не піддається лікуванню жодним іншим способом;

–        nдбати про nохорону екосистеми як середовища, що важливе для життя і для nздоров’я людини, бо все, створене Богом, є благом і має бути збережене;

–        nрозуміти nвідмінність між людиною та іншими живими істотами, яка полягає у здатності до nсамосвідомості, сво­боди, відповідальності; людина не повинна nбути засобом;

–        nзабезпечення компетентної участі світової спільноти. nПроблема втручання генної інжене­рії не може бути розв’язана лише науковцями чи nполітиками, тому що стосується майбутнього усього людства і вимагає nвідповідальної участі цілого суспільства.

Проблеми біобезпеки в контексті біоетики

Біотехнологія, nяка нині швидко розвивається, обіцяє вирішити проблему підвищення nпродуктивності рослин. Однак у суспільстві ведуться гарячі дискусії з приводу nпотенційного ризику для здоров’я людини і довкілля широкого nвикористання генетично модифікованих організмів (ГМО). Біобезпека — новий, але nвже визнаний на міжнародному рівні термін, що позначає nпроблеми, пов’язані з використанням досягнень сучасної біотехнології, передусім nгенної інженерії і генетично модифікованих організмів. Основний документ з nданого питання — “Картахенський протокол з біобезпеки” стосовно Конвенції nз біорозмаїтості, прийнятий в 2000 р. у Монреалі (Канада).

Головним nпринципом протоколу є принцип застереження: держава, не порушуючи вимог ВТО, nможе відмовитися від ввезення на її територію ГМО, якщо вважає, nщо такі організми спричинять небезпеку.

На даний час nв Україні немає чинного закону щодо діяльності, пов’язаної nз ГМО. Продовольчі товари, які навіть і містять ГМ–інградієнти, nне перевіряють і не маркірують.

Генетично nмодифікований організм — це організм, у який за допомогою методів генної nінженерії вбудований чужорідний ген, чого неможливо досягти традиційною nселекцією. Наприклад, помідор із вбудованим геном морозостійкості риби північних морів або мікроорганізми з геном мушки дрозофіли, nгеном кролика, геном людини і т. ін.

Що є основою nдля отримання ГМО? Генетика виявила глибоку єдність, яка лежить в основі будови nі функцій усіх живих істот (організмів і вірусів). nСаме ця єдність дає змогу ген з одного організму переносити в генетичний матеріал іншого, що є основою генної інженерії.

У 1972 р. nбуло опубліковане повідомлення про отримання в лабораторних умовах nрекомбінантної ДНК, що складається з фрагментів різних nмолекул ДНК: вірусної, бактерійної і фагової — це був перший генетично змінений nорганізм. Революцією у геній інженерії було відкриття ферментів nрестриктаз, які розрізають двониткову молекулу ДНК незалежно від її складу у nдокладно визначених місцях з утворенням на кінцях фрагментів однониткових nділянок — “липких кінців”, за допомогою яких ці фрагменти легко nоб’єднуються в одну структуру.

Завдяки цим nвідкриттям учені можуть використовувати генетичний матеріал nподібно до дитячого конструктора, створюючи організми із запрограмованими nвластивостями. Спочатку це викликало великий ентузіазм у вчених, які вважали, nщо нова ера біотехнології забезпечить перемогу над спадковими хворобами, а nвпровадження трансгенних рослин і тварин підвищить nефективність сільського господарства, врожайність культур, що у свою чергу nвирішить проблему голоду у світі. Проте невдовзі виникли побоювання, що nтрансгенні організми, які були створені в лабораторних умовах без урахування nїхніх імовірних екологічних характеристик і не пройшли тривалу еволюцію з nприродними організмами, можуть вирватися з пробірки на свободу, як джин із nпляшки, та безконтрольно і необмежено розмножуватися. Якими можуть бути nнаслідки? Висуваються різні гіпотези:

–        nпорушення екологічної рівноваги;

–        nзменшення біорозмаїтості;

–        nактивація досі  невідомих патогенних мікроорганізмів;

–        nвиникнення  і поширення досі невідомих хвороб nтварин, рослин (наприклад, вірус атипової пневомонії в Китаї, пташиний грип в nАзії, коров’ячий сказ в Європі і ін.);

–        nхаотичне перенесення “чужорідних” генів у nбіосферу;

–        nпоява нових видів (“монстрів”, nВ. Бельков, 2002), що знищать все.

У липні 1974 nр. декілька видатних учених – лауреатів Нобелівської премії звернулося до nнаукової громадськості з пропозицією накласти мораторій на дослідження nрекомбінантних ДНК. У лютому 1975 р. в Каліфорнії на Асиломарській конференції nзібралося 140 вчених різних країн, що працюють в nгалузі генної інженерії. Учені дійшли висновку, що нові організми в природних nумовах нежиттєздатні і їх безконтрольне поширення маловірогідне. Вирішили nмораторій перервати і продовжити дослідження з nдотриманням спеціально розроблених правил. У 80-х роках nпочалося вирощування життєздатних трансгенних організмів з метою комерції.

Нові nтрансгенні сільськогосподарські культури стійкі до nгербіцидів, до шкідників, мають змінений склад крохмалю/цукру і жирів. Методами nгенної інженерії отримані трансгенні: яблука, сливки, виноград, картопля, nкапуста, морква, баклажани, помідори, перець, огірки, пшениця, соя, горох, nкукурудза, рис, рапс, маїс, бавовник  — понад 60 видів рослин. За останніх n15 років пройшли випробування 25000 трансгенних культур, які вирощуються у nвеликій кількості в багатьох країнах світу. У 2000 р. nреалізовано трансгенного зерна на 3 млрд доларів США, nу 2010 — прогнозують 25 млрд дол.

Чи nнебезпечні ГМО для довкілля і людини? Передусім зазначимо, що селекція і генна nінженерія  — дві принципово різні технології. nСелекція — схрещування близьких видів або штучний відбір, але аж ніяк не nвтручання в механізм відтворення ДНК. Натомість, як показали дослідження, nгени не діють самі по собі, вони взаємодіють з іншими генами і змінюють свою nповедінку залежно від їх впливу. Тому наслідки приклеювання “липких кінців” непередбачувані.

На сьогодні nГМО є основою багатьох продуктів: вакцин, ліків, харчових добавок, nконсервованих або таких, що містять консерванти, продуктів харчування, олій, nхліба, борошна, соєвого молока, ковбас, паштетів, напоїв, печива, шоколаду і т. nін. З огляду на те, що ГМ-компоненти, які входять до nскладу цих продуктів, — результат генетичних маніпуляцій, то реальним ризик їх nнегативної дії на здоров’я людини. Тому необхідне nретельне дослідження ГМ-продуктів для виявлення nможливої небезпеки. Якщо ГМО викличе мутацію в організмі людини, то її наслідки nможна буде бачити лише через декілька поколінь. Потрібно наголосити, що nГМ-продукти небезпечні для людей репродуктивного віку. nВони можуть, інтегруючись в геном плода, викликати nсерйозні генетичні аномалії. Мова йде про загрозу генофонду людини.

Використання nГМ–насіння в сільському господарстві має свої nнегативні сторони. По-перше,  втрачається розмаїття місцевих культурних nрослин, які століттями чи навіть тисячоліттями адаптувалися до місцевих умов, nслужили надійним джерелом харчування для населення. Зараз ці локальні культури nповсюдно витісняються величезними полями монокультур. nПо-друге, вчені дослідили, що ГМО шкідливі для nгрунтів. В Україні є багато своїх культур, які адаптовані до місцевого клімату, nвходять до раціону населення. Внесення ГМ–культур, які б властивості вони не nмали (стійкість до хвороб, бур’янів і шкідників тощо), nпорушить традиції і самобутність аграрного сектору.

Сучасна світова наука розвивається завдяки системі грантів n(додаткового фінансування). На біотехнологічні дослідження nкошти надходять переважно від компаній–виробників. Тому зрозуміло, що виділяти nкошти на перевірку впливу ГМ-культур на організм людини їм невигідно. Це nпроблема всіх країн. З позиції персоналістичної nбіоетики, економічні інтереси суспільства не можна ставити вище за благо nлюдини.

Доктор nбіологічних наук І. Єрмакова, вивчаючи вплив генетично модифікованих продуктів nна організм лабораторних щурів, дійшла висновку, що ГМО можуть призводити до nонкозахворювань, неплідності, алергії, токсикозів, ожиріння, високого рівня смертності і захворюваності новонароджених, nгенетичного виродження, зменшення чисельності та зникнення багатьох видів тварин nі рослин, непоправних змін клімату і руйнування біосфери.

ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ nЗАСТОСУВАННЯ НОВИХ ГЕННО-ІНЖЕНЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Проблема nвикористання у науковій, виробничої та іншої діяльності людини генно-інженерних організмів (ГІО) має два важливих аспекти. nПо-перше, сучасна біотехнологія може значною мірою сприяти вирішенню світових проблем добробуту людей, що стосуються в першу nчергу нагальних потреб у продуктах харчування, ефективного ведення сільського nгосподарства і підтримки системи охорони здоров’я. По-друге, очевидно, що nнеконтрольоване створення і вивільнення ГІО в навколишнє середовище може nпривести до небажаних наслідків для здоров’я людини і несприятливих екологічних nнаслідків.

Таким чином, одним з головних міжнародних вимог, пов’язаних з розвитком і nзастосуванням біотехнології в науці і виробництві, є біобезпека проведення nдосліджень, польових і інших випробувань ГІО, а також біобезпека вивільнення nГІО, що володіють новими бажаними ознаками, на товарний ринок. Під біобезпеки в nданому контексті розуміється система заходів, спрямованих на запобігання або nзниження до безпечного рівня несприятливих впливів ГІО на здоров’я людини і nнавколишнє середовище при здійсненні генно-інженерної діяльності (ГІД).

Міжнародна nструктура біобезпеки та структура біобезпеки окремих держав включають в себе nряд основних компонентів. По-перше, до них відноситься законодавча база, що nрегулює ГІД. По-друге – адміністративна система, nвиконуюча, що контролює законний порядок здійснення ГІД. По-третє – система nобгрунтованого прийняття рішень, яка включає оцінку і попередження відповідного nризику ГІД (управління ризиком ГІД). І, нарешті, механізм інформування nгромадськості та участі громадськості в прийнятті рішень nпро дозвіл ГІД і контролі над їх виконанням. Кожен компонент структури nбіобезпеки істотний і функціонує в органічному зв’язку з іншими.

Для nотримання економічної вигоди від впровадження біотехнології у виробництво в nсьогодення і майбутнє в кожній державі має функціонувати регуляторний механізм, nякий забезпечить безпечне і сталий розвиток. Обов’язковим компонентом такого nмеханізму є ідентифікація та мінімізація будь-яких потенційних ризиків для nздоров’я людини і навколишнього середовища, що виникають внаслідок генно-інженерної діяльності. При цьому оцінка ризику проводиться nна всіх рівнях маніпуляцій з гіо: від лабораторних досліджень до широкого nвпровадження ГІО або продуктів, що містять ГІО, на товарний ринок. Оцінка nризику при використанні генетично модифікованих мікроорганізмів, рослин і nтварин у ході науково-дослідних nробіт та виробництва – це визначення наступних параметрів: факторів ризику ГІД; nймовірності їх несприятливого впливу на здоров’я людини і навколишнє середовище nі масштабів цього впливу. При цьому оцінка ризику повинна nбути сфокусована швидше на кінцевому продукті біотехнології, ніж на процесі nйого виробництва як такому. Щодо генно-інженерної діяльності терміном «фактор nризику» ми будемо визначати потенційно можливі прямі та опосередковані nнесприятливі дії ГІО або продуктів, виготовлених з ГІО (включають ГІО), на nздоров’я людини та (або) навколишнє середовище, обумовлені ефектом вставки nрекомбінантної ДНК, функціонування трансгенів і передачею трансгенів від ГІО іншим організмам. Імовірність здійснення таких nвпливів і розміри відповідного збитку в сукупності визначають ризик генно-інженерної діяльності. Фактор ризику ГІД – функція nнесприятливих для здоров’я людини і навколишнього середовища ознак ГІО або дій n(процесів), обумовлених генетичною модифікацією, а також умов їх прояву n(здійснення).

Відповідно nдо чинних міжнародних правовими документами (зокрема, з директивними nдокументами Європейського Союзу) метою процедури оцінки ризику ГІД є nідентифікація всіх можливих шкідливих для здоров’я nлюдини і навколишнього середовища прямих і непрямих, негайних і віддалених nвпливів гіо; оцінка ймовірності здійснення даних дій в рамках розглянутої ГІД і nрозміру збитку здоров‘ю людини і навколишнього nсередовища при допущенні, що вони здійсняться.

Під прямим впливом розуміється первинне вплив ГІО як nтакого на здоров’я людини і середу, що не вимагає ланцюга взаємопов’язаних nподій. Під непрямим впливом розуміють опосередкований nвплив ГІО на здоров’я людини і навколишнє середовище, яке здійснюється через nланцюг взаємозалежних подій. Зокрема, воно може проявлятися внаслідок взаємодії nГІО з іншими організмами; внаслідок перенесення генетичного матеріалу від ГІО nіншим організмам; в результаті змін порядку експлуатації об’єктів господарської nдіяльності та управління ними, зумовлених вивільненням ГІО, і т.д. Негайний nвплив ГІО на здоров’я людини і навколишнє середовище спостерігається nбезпосередньо в період здійснення ГІД. Воно також може бути nпрямим і непрямим. Віддалене вплив стає очевидним у вигляді прямого або nнепрямого після закінчення даної ГІД.

В кінцевому підсумку процедура оцінки ризику повинна дати відповідь на nнаступні питання.

• Чи є nпотенційний ризик ГІД прийнятним в зіставленні з вигодами, одержуваними в nрезультаті її здійснення?

 • Чи є регуляторні механізми, адекватні для nбезпечного здійснення ГІД.

 

Існують nмедичні аспекти досягнень генної інженерії у nсільському господарстві. Дедалі частіше лунають nзастереження щодо продовольчої кризи, яка породжує потребу інтенсифікації nрослинництва. За прогнозами, до 2025 р. споживання продуктів харчування nподвоїться через зростання населення, тоді як площа сільськогосподарських угідь nне зростає. Вирішення проблеми полягає в збільшенні nврожаю. Потенціал традиційних методів селекції наразі уже вичерпано. Дедалі більшого значення набуває фактор часу.

Серед потенційних ризиків для здоров’я людини, nпов’язаних з використанням генно-інженерних nбіотехнологій, розглядаються, наприклад, зміна активності окремих генів живих nорганізмів під впливом вставки чужорідної ДНК, в результаті якого може nвідбутися погіршення споживчих властивостей продуктів харчування, одержуваних з nцих організмів. У продуктах харчування, отриманих з генно-інженерних nорганізмів, може бути підвищений в порівнянні з реципієнтне організмами рівень nбудь-яких токсичних, алергенних речовин, що перевищує встановлені межі безпеки. n

Побоювання екологів викликає вивільнення у nнавколишнє середовище трансгенних організмів, перш всього сільськогосподарських nрослин і тварин, у геном яких привнесені чужорідні, не характерні для них гени nмікроорганізмів, вірусів, що може призводити до зміни природних біоценозів в nрезультаті перенесення трансгенів диким видам, появі нових, більш агресивних nпатогенів, бур’янів, ураження організмів, які не є мішенями трансгенних ознак, nта ін.

Джерела появи і застосування принципу прийняття nзапобіжних заходів виникають з екологічного громадського руху 70-х років nминулого століття, коли він був сформульований як реакція на скептицизм щодо nможливості наукової оцінки ризику і запобігання шкідливих наслідків nзастосування складних технологій. По суті, принцип визначає, що перед обличчям nнаукової невизначеності або відсутності необхідних знань краще помилитися у бік nнадмірності заходів безпеки по відношенню до здоров’я людини і навколишньому nсередовищу, ніж помилитися в оцінці ризику.

Принцип прийняття запобіжних заходів вперше nсформульований в міжнародному угоді в рамках «Світовий природного хартії» (World Charter for Nature), прийнятої Генеральною Асамблеєю nООН в 1982 році. З цього часу він присутній в багатьох nміжнародних документах і договорах, що стосуються охорони навколишнього nсередовища. Щодо біологічного різноманіття принцип nприйняття запобіжних заходів записаний в преамбулі Конвенції про біологічне nрізноманіття, яка говорить: «Коли є загроза істотного зменшення або зникнення nбіологічного різноманіття, відсутність повної наукової nвизначеності не повинно бути причиною для неприйняття заходів до виключення або nмінімізації такої загрози ». Сьогодні цей принцип містять nбільше 20 інтернаціональних законів, договорів, протоколів і конвенцій. У nнещодавно набрав дію Картахенському протоколі про біобезпеку до Конвенції про nбіологічне розмаїтті даний принцип знову nпідтверджується щодо проблеми безпеки ГІД: «Відсутність наукової достовірності nчерез недостатність наукової інформації та знань, що стосуються масштабів можливого nнесприятливого впливу живого зміненого організму на збереження і стале nвикористання біологічного різноманіття в стороні nімпорту, з урахуванням також ризиків для здоров’я людини, не має завадити цій nстороні в прийняття відповідного рішення щодо імпорту живого зміненого nорганізму в метою запобігання або мінімізації такого потенційного nнесприятливого впливу ».

Принцип прийняття запобіжних заходів є по суті nполітичної аксіомою. Існують значні суперечності щодо його трактування і nзастосування до біотехнології і, зокрема, до оцінки ризику ГІД. Його nприхильники розглядають принцип вжиття заходів обережності як попереджувальний підхід до застосування нових технологій, спрямований на nзахист людей, тварин і навколишнього середовища від потенційно несприятливих наслідків, які не завжди може передбачити наука. Опоненти цього nпринципу розглядають його як ненаукову позицію, серйозно стримуючу економічне і nтехнологічний розвиток через не обгрунтованих страхів. Принцип вжиття заходів nобережності піддається найбільшій критиці з точки зору nтого, що він ізолює вчених, припускає ослаблення стандартів доказової бази, nперешкоджає розвитку доказової методології і може застосовуватися не nобгрунтованим чином. Крім того, в літературі nзустрічається думка, що він виступає як завуальований бар’єр для торгівлі, nнаприклад, у випадках, коли немає ні надійних теоретичних, ні емпіричних nдоказів, встановлюють ймовірність збитку. Найбільш жорстка інтерпретація nпринципу (ніяких неприйнятних ризиків) покладає вантаж отримання доказів про безпеку nтехнології на тих, хто її впроваджує, і вимагає nвисоких стандартів доказів того, що такі ризики виключаються. Вимога виключення nвсякого ризику в даному сенсі видається важкою, якщо nвзагалі здійсненним наукової завданням. Практично ця вимога можна інтерпретувати nсловами: «не роби ніяких дій, поки ти не впевнений, що nвони не завдадуть шкоди ». Найбільш «слабке» трактування принципу обережності – nвідсутність повної впевненості не є виправданням для перешкоди діям, які можуть nв принципі нанести шкоду. Вона покладає вантаж nотримання доказів про біобезпеку ГІД на тих, хто nвказує на сумнівні, необгрунтовані з наукової точки зору ризики ГІД.

Між цими крайніми судженнями лежить формулювання nпринципу вжиття заходів обережності, яка насправді не потребує доведення nабсолютної безпеки технології, але швидше передбачає її обмеження у разі, якщо рівень наукової невизначеності щодо потенційного ризику є nзначним, а можливості управління ризиком – недостатніми. При наявності nобгрунтованих наукових припущень про те, що новий процес або продукт може бути nнебезпечним, він не повинен впроваджуватися до тих пір, nпоки не будуть отримані докази того, що ризик невеликий, керований і переваги nтехнології його «переважують». У проміжок часу до впровадження технології nповинні здійснюватися дослідження щодо поліпшення nоцінки ризику. Таке розуміння принципу обережності, мабуть, є найбільш зваженим nщодо ГІД і сприяє сталому світовому економічному nрозвитку.

Очевидно, що рішення про те, nчи є певний ризик ГІД прийнятним або неприйнятним в конкретних умовах, не є nзавданням процедури оцінки ризику. Оцінка ризику повинна, в тому числі nоб’єктивно, показати рівень наукової невизначеності в прогнозі безпеки nпропонованої ГІД або продукту ГІД. Застосування принципу обережності в цьому nсенсі має продемонструвати, не абсолютним чином, але вище рівня обгрунтованих nсумнівів, що пропонована заявником ГІД є безпечною. З nметою прояснити порядок застосування даного принципу в рамках Євросоюзу Комісія ЄС виробила певні правила для використання принципу вжиття nзастережних заходів в процедури оцінки та управління ризиком ГІД політично nпрозорим чином. Дані вимоги визначають наступне:

 • Адекватність. nЗаходи з управління ризиком ГІД не повинні бути диспропорційно бажаного рівня захисту і не повинні мати на меті знизити ризик до nнуля.

 • Відсутність nдискримінації. Подібні ситуації при оцінці та управлінні ризиком ГІД Не повинні nрозглядатися різним чином і різні ситуації не повинні nрозглядатися подібним чином без об’єктивних підстав робити таким чином.

 • Пропорційність nвідповідності. Заходи з управління ризиком ГІД в умовах недостатності наукових nданих не повинні бути порівнянні за природою і масштабом із заходами, вже nприймалися в подібних випадках, коли всі необхідні наукові дані могли бути отримані.

 • Вивчення вигоди nі вартості дії або відсутності дії. Таке вивчення повинно включати економічний nаналіз (розрахунок співвідношення ціни і вигоди), коли nвін можливий і виконаємо.

 • Вивчення nнаукового розвитку. Заходи з управління ризиком повинні носити попередній (тимчасовий) nхарактер в очікуванні можливості отримати більш істотні наукові дані. Наукові дослідження мають тривати до отримання більш повних даних.

Як і передбачає ідеальна система оцінки ризику, nінформація, необхідна для оцінки ризику ГІД, носить строго науковий характер і nзбирається з різних джерел. Основне джерело – nрезультати експериментальних (дослідних) робіт, nпроведених спеціально у процесі оцінки ризику ГІД, або відомі заздалегідь. nНаприклад, оцінка ризику вивільнення генетично модифікованих рослин може nзажадати більше 1000 різноманітних експериментальних nперевірок, обліку знань про представників флори і фауни регіону вивільнення, nпро прийняті в конкретній країні прийомах землеробства і засадах nземлекористування, характерних кліматичних умовах і т.д. Крім nданих безпосереднього аналізу ГІО і його взаємодії з середовищем здійснення nГІД, джерелом інформації є дані моделювання ГІД (математичного, комп’ютерного і nт.д.). Аналіз результатів модельних експериментів важливий для оцінки nекологічних ризиків масштабного вивільнення ГІО, коли мова йде про оцінку nвіддалених у часі наслідків впливу ГІО. При цьому не завжди коректно оперувати nвідомостями, отриманими шляхом прямих вимірів процесу nдрібномасштабного, контрольованого вивільнення. Оцінка ризику базується, звичайно, nі на теоретичних наукових знаннях і, перш за все, на теоретичних основах nспадковості і мінливості організмів (законах Менделя, законі гомологічних рядів nВавилова, законах популяційної генетики та ін.)

Слід розрізняти фактори ризику генно-інженерної nдіяльності для здоров’я людини в замкнутих системах і господарської діяльності, nпов’язаної з вивільненням ГІО в навколишнє середовище. При оцінці ризику ГІД в nзамкнутих системах в першу чергу оцінюються фактори ризику для здоров’я людини nі тварин, так як вивільнення ГІО в навколишнє nсередовище не передбачається. До їх числа можна віднести наступні потенційно nнебезпечні ефекти:

·                   n Можливі токсичні (включаючи nканцерогенні, мутагенні) і (або) алергенні ефекти ГІО або продуктів їх nметаболізму.

·                   n Ймовірні шкідливі впливи цільових продуктів nГІД (можливих токсинів, цитокінів, алергенів, гормонів та інших біологічно nактивних речовин, які можуть викликати несприятливі наслідки при попаданні в nчутливі органи, тканини організму людини і тварин).

·                   n Порівняльна патогенність генно-інженерних nмікроорганізмів в порівнянні з донором, реципієнтом (вихідним батьківським nорганізмом).

·                   n Здатність до мікробного nобсіменіння (колонізації).

Якщо ГІО є патогенним по відношенню до nімунокомпетентних людей, крім інших розглядаються наступні фактори його nпатогенності: тип захворювання, яке nвикликається; механізм патогенності, що включає спосіб nпроникнення патогенного організму та вірулентність; інфекційна доза; спектр nможливих носіїв і можливість його зміни;можливість виживання ГІО поза організмом nлюдини; біологічна стабільність ГІО і спосіб його поширення.

При оцінці факторів ризику генно-інженерної nдіяльності для здоров’я людини, пов’язаної з вивільненням ГІО в навколишнє nсередовище або їх використанням у господарській діяльності слід мати на увазі, nщо вивільнення патогенних генно-інженерних організмів у навколишнє середовище nне передбачається. Тому основними факторами ризику для nздоров’я людини вивільнених або надійшли на товарний ринок ГІО є їх ймовірна nтоксичність і алергенність. В цілому до факторів nризику в даному контексті можна віднести:

·                   nтоксичність ГІО (продуктів, nвиготовлених з ГІО, що включають ГІО) та зниження поживної цінності продуктів nхарчування та кормів;

·                   nалергенність ГІО (продуктів, nвиготовлених з ГІО, що включають ГІО);

·                   nперенесення трансгенів nмікроорганізмам, що обумовлює їх стійкість до nлікарських препаратів, що застосовуються для лікування людини і тварин n(наприклад, маркерних трансгенів стійкості до антибіотиків);

·                   nненавмисна експресія генів реціпієнтної організму або нестабільність трансгенів.

Таким чином, основними факторами ризику, які можуть nвикликати несприятливі наслідки для здоров’я людини, є: n1) потенційна патогенність ГІО, 2) потенційна токсичність ГІО і нових продуктів nхарчування, 3) потенційна алергенність ГІО і нових продуктів харчування; 4) nможливість горизонтального переносу генів стійкості до антибіотиків від ГІО патогенної мікрофлори шлунково-кишкового тракту nлюдини. Оцінка ризику генно-інженерної діяльності nвиходить з того, що патогенні для людини і тварин організми не повинні nвивільнятися в навколишнє середовище ні при яких обставин. Тому, якщо в рамках nгенно-інженерної діяльності передбачається робота з nвідомими патогенними організмами (будь то організми-реципієнти, донори, nпідсумкові гіо) або з недостатньо дослідженими організмами, які можуть nвиявитися патогенними, вона обов’язково повинна здійснюватися в замкнутих nсистемах. При цьому всі виконувані в процесі ГІД операції, що nстосуються генетичної модифікації, зберігання, культивування, транспортування nабо знищення патогенних організмів, здійснюються за умови обов’язкового nдотримання спеціальних захисних заходів (Фізичних, хімічних, біологічних), nефективно захищають персонал і навколишнє середовище від контакту з патогенними nорганізмами і від несприятливого впливу патогенних організмів. nПроведення ГІД в замкнутих системах має забезпечити охорону здоров’я та безпека nнаступних категорій людей: передбачуваних користувачів продуктів ГІД; персоналу nлабораторій або підприємств, що займаються ГІД; інших nлюдей, які так чи інакше можуть контактувати з гіо; населення регіону nздійснення ГІД в разі випадкового вивільнення ГІО.

Основи прийнятої в даний час процедури оцінки ризику nпатогенності в рамках ГІД викладені, зокрема, у Директиві Європейського Союзу n90/219/ЕЕС від 23 квітня 1990 року, що регулює заходи біобезпеки ГІД в nзамкнутих системах. Директива регулює використання в замкнених системах в дослідних і промислових цілях виключно генно-інженерних nмікроорганізмів (ГИМ). Діяльність, пов’язана з генно-інженерними nтваринами і рослинами, даним документом не розглядається. Однак при розробці nзаконодавства з біобезпеки в багатьох європейських країнах Директива 90/219/ЕЕС nслужила базовим документом, і її положення поширені також на ГІД з участю nеукаріотичних організмів. Більш того, саме властивість патогенності для людини nпритаманне саме мікроорганізмам, а зміст в замкнутій nсистемі тварині рослин може бути продиктовано іншими ризиками – їх токсичність, nалергенність, можливістю несприятливих екологічних впливів. nПроцедура оцінки ризику патогенності ГІО, представлена раніше у Директиві n90/219/ЕЕС і модифікована з урахуванням сучасних знань, включає наступні етапи:

 • Розгляд nбіологічних властивостей ГІО для nвстановлення передбачуваної патогенності їх для людини і величини наслідків їх nнесприятливого впливу.

 • Оцінки nймовірності того, що в разі контакту ГІО з людиною nдані організми дійсно нададуть несприятливий вплив на його здоров’я (включаючи nрозгляд рівня наукової невизначеності).

 • Визначення nнеобхідного рівня захисту, «замкнутості» (level of ncontainment) системи ГІО.

Винесення попереднього ув’язнення про достатність nпропонованих заходів захисту здоров’я людини при порівнянні ГІО з біологічними об’єктами різних груп nпатогенності.

 • Розгляд nсутності передбачуваної діяльності і детальний огляд необхідних заходів контролю для захисту здоров’я людини.

 • Визначення nбудь-яких потенційних ризиків для навколишнього середовища і додаткових заходів nізоляції на випадок ненавмисного вивільнення патогенних організмів у навколишнє середовище.

 

БІОЕТИЧНІ nТА ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ МІКРОТРАНСПЛАНТАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КЛІТИННОЇ І ТКАНИННОЇ nТРАНСПЛАНТАЦІЇ

Сучасна трансплантологія, тобто теорія і практика пересадки органів і nтканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені nна смерть або тяжку інвалідність. Разом з тим, зростаюча потреба в органах для nтрансплантації породжує моральні проблеми і може стати загрозою для nсуспільства. Так, недобросовісна пропаганда донорства і комерція, пов’язана з nпродажем органів для трансплантації, закладають умови для торгівлі людськими nорганами, загрожуючи здоров’ю і життю людей. Пересадка органів живого донора nможе бути в випадках добровільного самопожертвування заради спасіння життя nіншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає nвиявом любові і співстраждання. Морально неприпустима трансплантація, яка nбезпосередньо загрожує життю.

Найбільш розповсюдженою практикою є вилучення органів у тільки-но померлих nлюдей. Але в таких випадках повинна бути абсолютна впевненість у смерті донора. nНе може бути морально виправданою така трансплантація, яка веде до втрати nіндивідуальної особливості людини, що приймає чужі органи. При трансплантації nобов’язково повинна зберігатися свобода людини. Безумовно неприпустимою є так nзвана фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини і органів nлюдських зародків, з наміром лікування різних захворювань і «омолодження» nорганізму.

Клітинна і тканинна трансплантація — галузь, яку можна віднести до медицини nмайбутнього. Серед низки запитань, що виникають при її розробці, чільне місце nпосідають етичні проблеми, а також питання визначення її побічних ефектів, nчітких показань і протипоказань до застосування. Без сумніву, символом нового nстоліття постає така галузь медицини, як трансплантологія. На жаль, незважаючи nна певні успіхи і досягнення вітчизняної трансплантології, українські nрезультати значно поступаються середньоєвропейським та середньосвітовим.

На пильну увагу заслуговує проблема nмікротрансплантаційних технологій — клітинної і тканинної трансплантації, адже nсаме в цьому питанні якнайтісніше переплітаються перспективи майбутнього і nпроблеми сьогодення, застереження щодо обережного застосування поки що нового nметоду і дійсно захоплюючі, але поки що недостатньо підтверджені дані щодо можливостей nзазначеної методики.

Метою даної роботи є аналіз можливостей і nперспектив, невирішених проблем і застережень застосування клітинної nтрансплантації, і зокрема — трансплантації стовбурових клітин. Ми прагнемо nзважено проаналізувати наявні на сьогодні досягнення, але разом з тим — nкритично наголосити на тому, що, як кожен новий та ефективний метод лікування, nвін не позбавлений побічних ефектів, протипоказань і обмежень. І доки вони nчітко не визначені, говорити про широке клінічне застосування методу рано.

Головною особливістю стовбурових клітин є те, що в nембріональної стовбурової клітини відсутня спеціалізація. Крім того, nембріональні стовбурові клітини є:

– похідними всіх типів клітин в організмі, тим nунікальним будівельним матеріалом, з якого пізніше формуються органи і тканини;

– завдяки відсутності спеціалізації, при nпотраплянні ембріональних клітин у будь-який орган з них формуються клітини nсаме цього органа, тому є перспективи їх застосування для відновлення nпошкоджених тканин і органів;

– ці клітини не сприймаються організмом реципієнта nяк чужорідні, а тому при їх трансплантації не спостерігається відторгнення, не nпотрібен індивідуальний підхід, як при переливанні крові або пересадці органів;

– цікаво, що ембріональні стовбурові клітини мають здатність nсамостійно знаходити “слабкі місця” — ті, де їх допомога найбільш потрібна.

Попадаючи в організм пацієнта, клітини продовжують nжити, ділитися, виділяти активні речовини протягом тривалого часу. Тривалість nжиття таких клітин в організмі залежить від багатьох факторів, зокрема тяжкості nзахворювання і стану організму реципієнта.

Більшість стовбурових клітин знаходяться в nкістковому мозку, менше — в периферичній крові (їх виділення з кровотоку є nнепростим завданням), у пупковому канатику. За джерелом стовбурових клітин для nтрансплантації виділяють:

– аутотрансплантацію — пацієнт одержує власні nстовбурові клітини;

– сингенну трансплантацію — пацієнт одержує nстовбурові клітини від ідентичного близнюка;

– алогенну трансплантацію — хворі одержують nстовбурові клітини від родичів, з крові канатиків пуповини, а також з трупного nматеріалу (ембріональна зародкова тканина, одержана при абортах).

Варто наголосити, що жива особа (донор) може nдарувати лише парні органи, за умови, що це не загрожуватиме її власному життю: n«Органи, які є одинарними, не можуть братися для трансплантації (за винятком nситуації, коли вони беруться від трупа, тобто з тіла напевно мертвої особи), nоскільки це може призвести до смерти донора».

Вбачаючи у принципі солідарности моральне виправдання nдарування органів, для правильної оцінки конкретних випадків треба встановити nдеякі етичні критерії, які б поєднували принцип цілісности з принципом nсолідарности. По-перше, це нешкідливість і пропорційність (критерії, які nоберігають фізичну цілісність особи), по-друге, свобода і безкоштовність n(критерії, пов’язані з духовністю донора).

Перший етичний критерій стосується охорони життя та nпсихо-фізичного здоров’я донора. Наприклад, якщо взяття кісткового мозку та nпереливання крові зроблено у відповідний час та правильний спосіб, то вони не nмають шкідливих та постій­них наслідків, але коли у донора для трансплантації nбереться нирка, це, без сумніву, впливає на його фізичну цілісність. nНешкідливість слід розуміти не в абсолютному значенні, а радше як терпиму та nраціональну шкоду: трансплантацію (взяття певного органу, тканин і т. д.) можна nвиконувати за умови, що донор легко перенесе неминучу заподіяну йому фізичну та nпсихічну шкоду і матиме у майбутньому відповідну якість життя.

З критерієм нешкідливости тісно поєднується nкритерій пропорційности, згідно з яким шкода, заподіяна донорові внаслідок nвзяття у нього певного органу, має бути пропорційною до покращення якости життя nреципієнта. Таким чином, немає сенсу позбавляти нирки особу (донора), для того щоб nздійснити трансплантацію з дуже малою ймовірністю успіху, або брати нирку від nздорової особи, щоб її трансплантувати людині похилого віку, яка страждає на nсерцеве захворювання.

Жест дарування має походити із свобідного вибору nдонора, його почуття солідарности та милосердя, а тому виключає будь-який nпримус чи спекуляцію.

У випадку взяття органів від трупа виникає nпроблема, пов’язана з вирішенням того, як розпоряджатися мертвим тілом людини, nберучи до уваги, що його, з одного боку, не можна вважати скелетом тварини або nзвичайною неживою річчю, а з іншого боку — не варто порівнювати з тілесністю nживої істоти.

Опанування нових неврологічних знань спричинило сьогодні певну зміну в nсамому понятті смерти: відбувся перехід від розуміння поняття смерти як точної nі раптової «події», що співпадає з припиненням биття серця і самостійного nдихання особи, до поняття смерти, що розуміється як «процес», який відбувається nупродовж певного часу, починаючи від «безповоротного моменту», тобто nбезповоротної дезінтеграції цілісности індивідуального організму, яка nзбігається з повним припиненням активности мозку.

Смерть особи є подією, яку переважно не можна безпосередньо встановити nжодною науковою технікою або емпіричною методикою. Як відомо, від певного часу nнауковці при встановленні діагнозу смерти змістили акцент із традиційних nсерцево-дихальних ознак на «неврологічний» критерій, який значно краще дозволяє nрозпізнавати суцільне й безповоротне припинення мозкової активности (мозку, nмозочка і стовбура головного мозку), що є ознакою втрати здатности nавтоінтеграції будь-якого організму як такого.

Працівник служби здоров’я, який несе професійну відповідальність за nвстановлення діагнозу смерті особи, може спиратися на згадані критерії, які nдозволять йому діяти в етично правильний спосіб і дадуть «моральну певність», nщодо правильности рішення активізувати необхідні технічні процедури для взяття nорганів для трансплантації. Етичним моментом цієї процедури є наявність nпопередньо задокументованої згоди як самого донора чи його законних представників, nтак і отримувача трансплантованих органів.

Стосовно донора треба сказати, що правда про так званий зобов’язуючий nвчинок, яким є дарування органа, вимагає його належної поінформованости щодо nпроцедур, які включають цей вчинок. Якщо йдеться про донорство від живої особи, nто її необхідно попередити про передбачену небезпеку для здоров’я і про те, що nможе очікувати її в майбутньому: можливі терапії і (або) застережні заходи, nяких вона має дотримуватися після взяття органа. Крім того, потрібно виключити nбудь-яку форму психологічного тиску або ставлення умов особі — потенційному nдонорові на ґрунті моральних, емоційних чи навіть економічних критеріїв.

Якщо йдеться про взяття органів від мертвого тіла, то в цьому випадку особа nповинна особисто й недвозначно висловити згоду на можливе взяття органів. Свою nетичну вартість має також згода її законних представників у випадку nнеможливости дізнатися про попередній вибір покійної особи.

Трансплантація назавжди залишиться важливим фактором майбутнього медицини, nщо вимагає розвитку культури солідарности та дарування. Дарування і nтрансплантація органів мають високі етичні вартості: вони становлять особисте, nа часами навіть геройське служіння на користь життя і можуть стати чудовою nнагодою для вияву милосердя ближньому.

В Україні проблема етичного аспекту трансплантології nперебуває на стадії пошуку, і підґрунтям для цього стали фундаментальні nрозробки вітчизняних вчених у даній галузі. Так, декілька років тому на Першому nНаціональному Конгресі з біоетики, який відбувався під егідою Національної nакадемії наук України, Академії медичних наук України, Міністерства охорони nздоров’я України і Міністерства екології та природних ресурсів України, nзазначалося, що розробка лікарських засобів, впровадження новітніх nбіотехнологій, розшифрування геному людини, генна терапія, експерименти з nклонування — ось неповний перелік визначних досягнень науки останніх років, що nпотребують пильної уваги з урахуванням біоетичних принципів. Проблема полягає у nпошуку шляхів гармонізації досягнень медицини та біології з правами людини та nїї гідністю. На думку академіка НАН та АМН України, доктора медичних наук, nпрофесора Юрія Кундієва (Інститут медицини праці АМН України), “…наприкінці nХХ сторіччя було досягнуто визначних успіхів у біології та медицині — nрозшифровано геном людини, розроблено принципи генної терапії, здійснено nклонування тварин, звичайним стало лікування безплідності шляхом nекстракорпорального запліднення. Деякі науковці запропонували способи лікування nнизки захворювань за допомогою стовбурових клітин, отриманих з ембріональної тканини. nТриває активна дискусія між прибічниками та противниками евтаназії, nтрансплантації органів тощо. У зв’язку з цим існує необхідність оцінити етичний nаспект сучасних наукових досягнень з метою попередити впровадження тих nтехнологій, що можуть зашкодити людині. Забезпечити дотримання біоетичних nпринципів можна завдяки відповідній правовій базі. На жаль, в Україні подібна nлегальна основа поки що відсутня, але є можливість використовувати окремі nстатті “Основ законодавства про охорону здоров’я”. У будь-якому випадку, nінтереси людини мають бути вищими за інтереси науки чи суспільства. Цих nпринципів слід дотримуватися на всіх етапах життя людини — від народження і до nсмерті”.

На продовження цієї думки академік АМН України, nчлен-кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Ісаак Трахтенберг n(Інститут медицини праці АМН України) підкреслив, що “…на сьогоднішній день, nвиходячи з позицій біомедичної етики, існує серйозна проблема моралі та nвідповідальності суспільства за спекулятивні новації, пропаганду сумнівних nзасобів, поширення цілительства та різного роду окультних наук. У засобах nмасової інформації популяризуються екстрасенси, біоенергетики, ясновидці, nчаклуни тощо. Однак методи їхнього “лікування” можуть мати жахливі наслідки для nпацієнтів. Через віру в чудодійну силу неперевірених методів хворі зі nзлоякісними новоутвореннями запізно звертаються до фахівців традиційної nмедицини, втрачаючи шанс на виліковування. Такому стану речей сприяє nнедосконалість нашого законодавства”.

Певною мірою це стосується і проблеми nтрансплантації стовбурових клітин.

Серед клінічних випробувань цікавим є проспективне контрольоване nдослідження, що стосується трансендокардіальної трансплантації аутоклітин nкісткового мозку при тяжкій хронічній серцевій недостатності. У пацієнтів, nпролікованих цим методом, виявлено зменшення симптомів серцевої недостатності, nпідвищення ФВ і міокардіальної перфузії, хоча й не виявлено покращення nвіддалених результатів і підвищення рівня виживання у порівнянні з контрольною nгрупою.

Цікаві результати були отримані при вивченні інфаркту міокарда у чоловіків nіз донорським жіночим серцем. На підтвердження того, що людські nекстракардіальні стовбурові клітини мають властивість диференціюватися в nкардіоміоцити, було встановлено, що за наявності в цих чоловіків інфаркту nміокарда в зоні ураження виявляли клітини з Y-хромосомою.

Історія трансплантології сягає глибини віків. Тисячоліття спостережень nлікарів призвели до ідеї про неодночасність процесів старіння різних органів та nпро вибірковість враження хворобами тих чи інших органів, систем людського nорганізму. Тому думка про заміну невиліковно хворого органу. Як відомо, уже в n“Одіссеї” Гомера окремі історики знаходять ідею використання крові з nлікувальною ціллю. У Гіппократа є чіткі рекомендації щодо вживання крові для nподолання хвороб. Наступний значний крок у даній галузі було здійснено у 1666 nроці Жаном Дені, який вважається автором першого істинного переливання крові nвід ягняти людині.

Подальший розвиток хірургічної техніки дозволив робити пересадки окремих nчастин тіла. Ера трансплантації розпочалася з кінця 50-х років ХХ століття, nколи були подолані всі технічні перешкоди для пересадки будь-якого органу. nВеличезний вплив на світову практику в галузі трансплантації виявили nекспериментальні дослідження російського вченого В.Демихова. Його пересадки nсерцево-легеневих комплексів заворожували, а фотографія собаки з пересадженою nїй на шию головою цуцика обійшла всю планету.

На середину 60-х роботи генетиків, фармакологів, імунологів дозволили nзначно знизити бар’єри тканинної несумісності, а технічні досягнення хірургів nзробили можливим пересадку будь-якого внутрішнього органу, враженого недугою. nНауково-технічний тріумф змістив увагу від моральної припустимості такого роду nекспериментів. Доба підкорення людиною космосу загіпнотизувала кращі уми і nвселила віру в необмежені можливості, повне підкорення природи, відмову від nтисячолітніх моральних табу.

 

ПРОБЛЕМА nКЛОНУВАННЯ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ ОРГАНІВ

Особливе значення в рамках біоетичного дискурсу має проблема клонування nлюдини та її органів в контексті розвитку біотехнології в медицині 90-х років nXX століття. З одного боку, інтерес людства до етичних і моральних проблем, а nне тільки до матеріальної вигоди науково-технічних досягнень є прогресивним. З nіншого боку, етика і мораль дуже часто використовуються як аргументи в нечесній nконкурентній боротьбі виробників науково-технічної продукції та різних nполітичних угруповань. Потрібно бути спеціалістом у багатьох галузях науки, nфілософії і релігії, щоб відрізнити справжню морально-етичну проблему від nпомилкової або від надуманих аргументів супротивників прогресу.

Британська фірма PPL Therapeutics PLC, що брала участь в клонуванні овечки nДоллі, має намір провести експеримент на основі нового методу nдедіфференцировки, тобто повернути диференціювання назад. Вони планують nповернути клітини шкіри дорослої людини в ембріональний стан і стверджують, що nвже досягли такого результату з клітинами корови.

Іншим методом клонування є пересадка клітинного ядра. Пересадка-підсадка nядра яйцеклітини коштує набагато ближче до справжнього клонування, оскільки не nобмежується суворо визначеними поділками ембріона і може бути поширена на nбагато індивідууми. Вирішальні досягнення в цьому напрямку були зроблені за nдопомогою методу, вперше використаного Willadsen в 1986 році. Абсолютно nнормальних телят і овець отримували шляхом пересадки одиничних бластомер, nотриманих з 8 – і 16-клітинних ембріонів, в незапліднені яйцеклітини, з яких nраніше було видалено клітинне ядро. Бластоцити, отримані таким чином, добре nсформовані й організовані, потім імплантували в матку самок-годувальниць для nподальшого розвитку плодів.

Нещодавнє створення вівці Доллі – лише оновлений варіант розробленої раніше nметодики. Значимість же відкриття I. Wilmut і К. Campbell полягає не в nтехнології отримання вівці-близнюка, а в доказі ще однієї здібності клітини, а nсаме можливості зрілої дорослої клітини розвиватися до ембріональної стадії і nпродукувати нове жива істота з тим же генетичним набором, що і у вихідної nклітки. Розроблений ними процес клонування можна розділити на п’ять етапів.

Перший етап: маніпуляції з донорською клітиною. Дорослі соматичні клітини, nвзяті з епітелію вимені вівці Фінн-Дорсет, поміщали в культуральну середу з nнизьким вмістом поживних речовин. Загальмовані таким чином клітини перестають nділитися, їх гени втрачають активність.

Другий етап: маніпуляції з яйцеклітиною. У той же час в іншої вівці – nБлек-фей – забирали незапліднену яйцеклітину, з якої видаляли її ядро (і nвідповідно ДНК), залишаючи недоторканою цитоплазму яйцеклітини з усіма діючими nмеханізмами, необхідними для звичайного розвитку ембріона.

Третій етап: злиття донорської клітини і без’ядерної яйцеклітини. Обидві nклітини – від овець Фінн-Дорсет і Блекфейс – поміщали поруч один з одним в nпосудині з культуральним середовищем і за допомогою електричного розряду nвикликали їх злиття. В результаті ядром клітинного гібрида стало ядро nдонорської дорослої клітини, а цитоплазма обох типів клітин злилася воєдино. nДія другого електричного розряду змушує «працювати» механізм природного nзапліднення, використовувати весь потенціал яйцеклітини.

Четвертий етап: через 6 днів сформувався ембріон, що пройшов через ряд nклітинних поділів, перенесли в матку вівці Блекфейс.

П’ятий етап: в результаті завершення вагітності вівці Блекфейс у неї nнародилася овечка Доллі – генетична копія вихідної вівці Фінн-Дорсет. Описаний nексперимент з клонування Доллі може бути застосований в принципі до будь-якого nіншого виду ссавців, включаючи людину. В даний час цим методом отримано nдостатньо велика кількість клонів різних видів тварин: миші, вівці, кози, nсвині, бика, коня, кішки і ін. Поряд з поліпшенням технології клонування nрозпочато детальне дослідження розвитку таких організмів.

В організмі існує безліч диференційованих тканин, які для свого повного nдозрівання вимагають дотримання умов, які враховують вплив різних факторів на nкожній стадії розвитку. Це означає, що можна легко розмножити клітини одного nоргану або тканини. Але щоб відтворити весь організм цілком, потрібно врахувати nвеличезну кількість факторів, щоб не отримати в результаті або якусь химеру, nабо виродка. В експерименті з
nовечкою Доллі в 277 дослідах вдалося отримати тільки 29 ембріонів, вижили nбільше 6 днів, а до дня народження вдалося дійти лише Доллі. У багатьох nклонованих тварин виявлені пороки розвитку. Японські вчені встановили, що nклоновані миші живуть менше і більше схильні до різних захворювань. Тому nнеобхідні довгі й детальні дослідження по клонування живих істот, перш ніж nприступати до клонування людини.

Клонування людини ставить своєю основною метою отримання власних nембріональних стовбурових клітин, а також органів і тканин, вирощених з таких nклітин. Це так зване терапевтичне клонування. Отримання дорослого організму – nрепродуктивне клонування – є другорядним завданням і у світлі розв’язання nпроблеми безпліддя в тих випадках, коли сучасні методи штучного запліднення не nдають бажаного результату. Проте саме можливість отримання дорослого організму nпородила велика кількість, як морально-етичних проблем, так і забобонів.

 Звичайно, клонування неприродне, але nне обов’язково погане. Клонування має свої плюси і мінуси, як і будь-яке nдосягнення прогресу. Це питання треба вирішувати спокійно, тверезо, з nурахуванням всіх переваг і недоліків клонування.

Відомі спроби залякати людей армією штучно створених солдат-клонів, котрі nзі зброєю в руках відстоюють інтереси якогось диктатора, чи трудовою армією nлюдино-роботів і т.п. Однак, будь-яка людина, знайома з проблемою клонування, nрозуміє, що все це неможливо. Навіть якщо не брати до уваги фінансове питання і nприпустити, що будуть розроблені технології вирощування клонів без nматеринського організму, який його виносить, то потрібні роки на їх розвиток, nвиховання, навчання та ін. Більш того, особистість клонувати неможливо. Можна nклонувати генотип (організм), а особистість формується в процесі виховання і nнавчання, повторення умов яких неможливо. Це доведено шляхом спостереження за nмонозиготними (однояйцевими) близнюками, які по суті є клонами один одного. nВиховані в різних умовах, вони не тільки мають різні характери, схильності і nрозумові здібності, але часто і зовні не схожі один на одного.

Дехто вважає, що багаті люди захочуть клонувати себе. Але навіщо? Для того nщоб на старості років подивитися, як пустує на галявині його брат-близнюк, nтільки набагато молодший за нього? Але навіть якщо і знайдуться такі бажаючі, nклони людини будуть звичайними людськими істотами. Їх буде виношувати звичайна nжінка протягом дев’яти місяців. Вони народяться і будуть виховуватися в сім’ї, nяк будь-яка інша дитина. Їм, як і всім, буде потрібно 18 років, щоб досягти nповноліття. Клон-близнюк буде на кілька десятиліть молодшим за свій оригінал. nЗначить, виключена небезпека, що люди будуть плутати клона-близнюка з nоригіналом. У клона будуть інші, ніж у донора, відбитки пальців. Клон не nуспадкує нічого зі спогадів оригіналу і буде мати інший характер і інші nздібності та нахили. Клон – не двійник людини, а просто його молодший nбрат-близнюк.

Власне клонування – це природний процес, якщо мати на увазі безліч природно nнароджених монозиготних близнюків. Таке клонування людського генома саме по nсобі етично цілком бездоганно, тому що відбувається природно. В самому факті nприродного народження монозиготних близнюків для нас немає нічого негожого або nсумного, в крайньому випадку – моральний нейтралітет. Ті ж почуття в принципі nми повинні відчувати і по відношенню до створення близнюків будь-яким іншим nметодом. Якщо ж ми проти клонування іншим методом, наприклад методом nперенесення клітинного ядра, то заперечення повинні бути, очевидно, пов’язані nне з фактом клонування як таким, а з технічними особливостями методики. nТехнологія клонування може допомогти людям мати дітей навіть в тих випадках, nколи звичайна медицина безсила. Та й саме клонування дуже схоже з технологією nштучного запліднення (IVF), широко застосовується в усьому світі. Різниця лише nв тому, що яйцеклітину не запліднюють, а вводять їй ядро з клітини реципієнта.

У більшості країн світу діє або повна, або тимчасова заборона на nрепродуктивне клонування людини. У Загальній Декларації про геном людини та nправа людини ЮНЕСКО (1997) говориться: «Не допускається практика, яка nсуперечить людської гідності, така, як практика клонування з метою відтворення nлюдської особи». Державою і компетентним міжнародним організаціям пропонується nспівпрацювати з метою виявлення такої практики (стаття 11).

Головною метою клонування є не репродуктивне клонування, а терапевтичне, nтобто отримання ембріональних стовбурових клітин.

Етичні аспекти дослідження людських стовбурових клітин зачіпають широке nколо спірних і важливих проблем, які опубліковані в багатьох работах. Джерелом nстовбурових клітин може бути дорослий організм, кров з пупкового канатика, nтканина зародка або тканину плоду на різних стадіях його розвитку. Сьогодні nзагальновизнано, що найкращий джерело стовбурових клітин для терапевтичних nцілей – ембріони. Тому Європейська група з етики висунула на перший план nпроблему прав жінок. Якщо ембріональний матеріал і кров з пупкового канатика nстануть джерелом отримання стовбурових клітин, то жінки можуть потрапити під nособливий тиск.

Існують також проблеми добровільної інформованої згоди, як донорів, так і nодержувачів клітин; оцінки прийнятного ризику; застосування етичних стандартів nв дослідженнях на людях; анонімності донорів; охорони і безпеки клітинних nбанків; конфіденційності та захисту приватного характеру генетичної інформації. nНарешті, є проблеми комерціалізації та компенсації учасникам процесу; захисту nлюдських тканин, генетичного матеріалу та інформації при їх переміщенні через границі.

Дослідження в області людських ЕСК в цілому, і пов’язані з безсмертям nзокрема, спонукають замислитися ще одним гострим питанням. Якщо ми станемо жити nнабагато довше і будемо здоровіше, тобто перетворимося з «смертних» в n«безсмертних», ми тим самим докорінно змінимо свою природу. Смертність – одна з nвизначальних характеристик людського існування. Чи є моральні підстави nвиступати проти подальшої еволюції, будь то «природна» дарвінівська еволюція чи nеволюція, обумовлена усвідомленим вибором?

Ми можемо опинитися перед проблемою допустимості так званої «терапії nполіпшення». Наприклад, завдяки своїм здібностям регенеративним стовбурові nклітини можуть не тільки відновити функцію пошкодженого мозку, але і поліпшити nроботу нормального. Чи етично покращувати функціонування мозку? Якщо подібна nлікувальна терапія стане безпечною, то буде важко відмовитися від її nзастосування як «терапії поліпшення». Якщо навчитися змінювати людський геном nтак, щоб захиститися від найбільш поширених хвороб і подовжити повноцінне життя nна 25%, то, очевидно, багато хто захоче скористатися такою можливістю. Важко nзнайти скільки-небудь переконливі аргументи проти такої «терапії поліпшення ».

Люди зараз живуть в середньому на 25% довше, ніж 100 років тому. Це nдосягнення прогресу ні в кого не викликає жалю. Чому ж подальший виграш у nздоров’ї шляхом модифікації виду або «спрямованої» еволюції викликає побоювання nі страхи? Деякі вважають, що поки люди зберігають здатність до природного nрозмноження, вони залишаються, в біологічному сенсі, представниками свого виду. nАле питання не в тому, належимо ми до своїм виглядом в вузькобіологічному nсенсі, а в тому, змінили ми свою природу, а з нею, можливо, і наше розуміння nнормального видового функціонування.

Ці та інші проблеми дуже важливі і цікаві, але неможливо обговорити їх усі. nЗупинимося докладніше на етичної проблеми отримання ембріональних стовбурових nклітин, пов’язаної з можливістю створення і використання людських ембріонів. Чи nможна спеціально створювати і / або використовувати ембріони для отримання nстовбурових клітин з метою лікування дорослих людей? І якщо так, то до якого nвіку ембріон можна розглядати як ембріон, а не людська істота? Останнє питання nпов’язане з тим, що при терапевтичному клонування використовуються ембріони до n14-денного віку.

Міжнародний комітет з біоетики (IBC) при ЮНЕСКО не прийшов до єдиної думки nщодо створення і використання ембріонів для терапевтичного клонування. ЮС nвизнає, що рішення з цього питання, прийняті національними комітетами з nбіоетики або національними законодавчими органами, можуть бути різні в різних nкраїнах і регіонах. Такі відмінності неминучі в плюралістичному світі, де одні nможуть приймати етичні норми, які є неприпустимими для інших. Ставлення до цієї nпроблеми не збігається як в різних країнах, так і у різних релігій і nфілософських течій. Що допустимо в буддизмі, то може бути неприпустимим в nхристиянстві і навпаки.

Етичні норми і засноване на них законодавство різні в різних країнах з nпереважанням однієї і тієї ж релігії. Наприклад, Великобританія вітає nдослідження стовбурових клітин. Вона стала першою країною, принаймні, в Європі, nсхвалила дослідження людських ЕСК, правда, за умови «адекватних заходів». Для nїх дотримання уряд створив експертну групу і в серпні 2000 року оприлюднило nсвою позицію, сформульовану в доповіді експертів. Потім обидві палати nПарламенту Великобританії переважною більшістю голосів схвалили дослідження nстовбурових клітин і так зване терапевтичне клонування. Експертна група в своїх nрекомендаціях грунтувалася головним чином на тому, що у Великобританії nдослідження на ембріонах вже дозволені і докладно регламентовані «Актом про nлюдський заплідненні і ембріології »від 1990 року. Їх регулювання здійснюється nспеціальним органом -Управлінням з людського запліднення та ембріології (HFEA). nРоботи з ембріонами дозволені для вивчення обмеженого кола проблем, зокрема nбезпліддя. Тепер перелік дозволених цілей розширився, включивши дослідження nлюдських ЕСК.

У багатьох країнах Європейського Союзу закони з приводу ембріональних nстовбурових клітин відсутні взагалі, а прийняті і діючі в деяких країнах мають nдіапазон від абсолютного заборони досліджень на ембріонах (у Франції, nНімеччині, Ірландії) до дозволу створювати ембріони в дослідницьких цілях. nРізноманітність думок відображає існуючі культурні та релігійні відмінності, в nокремих країнах емоції настільки сильні, що важко прийти до компромісних nрішень. Урядам доводиться балансувати
nміж крайніми поглядами на статус ембріона, з одного боку, і обіцянками успіхів nу лікуванні хвороб, з іншого. Конфлікт виникає між обов’язками держави по nзбереження здоров’я населення та обов’язками по захисту її моральних установок. n

У більшості країн виявляється паралель між допустимістю досліджень на nембріонах і допустимістю абортів. Ірландія – єдина країна ЄС, чия конституція nпідтверджує право на життя ще не народжених людей, і це право прирівнюється до nправа матері на життя, хоча неясно, чи діє це право від моменту запліднення або nвід моменту імплантації. Незважаючи на це, аборт дозволяється, тільки якщо життя nматері загрожує пряма небезпека, згвалтування або аномалії зародка не є nвиправданням. Цей закон суперечить рішенню Європейського суду справедливості, nзгідно з яким аборт являє собою медичну послугу і будь-яке обмеження в цій nпослузі з боку держави – члена ЄС є компетенцією Європейського суду, а не nірландського законодавства. Ірландія повинна обумовлювати особливі умови в nМаастрихтському договорі, щоб підтримати свої заходи проти абортів. Багатьом nкраїнам – новим членам ЄС, де є заборони або обмеження на аборти, таким як nПольща, Словаччина, Литва, Угорщина, Словенія, Чеська Республіка та Мальта, nймовірно, доведеться робити те ж саме.

Міжнародні керівництва не вносять особливої ясності в проблему дослідження nлюдських ембріонів. Всі питання, крім заборони репродуктивного клонування nлюдини, угоди на європейському рівні залишають на розсуд кожної держави. Існує nкілька загальних настанов і «Конвенція про права людини та біомедицину» Ради nЄвропи, яка стверджує: 1) там, де закон дозволяє проводити дослідження in vitro, nвін повинен забезпечити адекватну охорону ембріонів; 2) створення ембріона для nдослідницьких цілей заборонено. Додатковий протокол, який забороняє клонування nлюдини, вступив в силу в 2002 році. Однак Європейська група з етики у науці та nнових технологіях, що діє при Європейської комісії, висловилася за виділення nкоштів з бюджету спільноти для проведення досліджень на зайвих ембріонах, хоча nі підтвердила, що вважає створення ембріонів для досліджень з донорських гамет nетично неприйнятним і «вважає передчасним »терапевтичне клонування.

Проти такого рішення Ради Європи виступила Міжнародна академія гуманізму. В nїї декларації зазначається: «Ми не бачимо в клонуванні вищих тварин, крім nлюдини, будь-яких нерозв’язних етичних дилем. Не вважаємо ми очевидним і те, що nмайбутні досягнення у клонуванні людських тканин і навіть людських істот nстворять моральні труднощі, які не зможе вирішити людський розум. Моральні nпроблеми, що породжуються клонуванням, не є більшими і більш глибокими, ніж nпитання, з якими люди вже стикалися з приводу таких технологій, як ядерна nенергія, рекомбінантна ДНК і комп’ютерне шифрування. Вони просто нові ».

СТАТУС nЛЮДСЬКОГО ЕМБРІОНА: СОЦІОКУЛЬТУРНА І МОРАЛЬНА ОЦІНКА

Етична законність досліджень ембріональних стовбурових клітин залежить від nстатусу, який присвоєно ембріону. Хоча є й інші міркування з цього етичного nпитання, наприклад згода батьків або «власників» ембріона, питання про статус nембріона є основним. Велика частина етичних дебатів в цій проблемі пов’язана з nпитанням: якщо ембріон – людина, то дії з ним обмежені тим, що дозволено робити nз іншими людьми. Якщо ембріон – це лише безліч людських клітин, то існує значно nменше обмежень при його використанні.

Відомо, що з ранніх, до імплантаційної при штучному заплідненні ембріонів можна nбез шкоди видаляти окремі клітини. Такий спосіб може бути одним з рішень nпроблеми отримання ЕСК. Однак якщо вилучені клітини тотіпотентних (здатні nрозвинутися в будь-який орган і навіть у самостійний організм), значить, вони, nпо суті, окремі зиготи та ембріони, і тому повинні захищатися в тій же мірі, що nі вихідні ембріони. Якщо ж такі клітини тільки плюрипотентні, то їх не можна nрозглядати в якості ембріонів, а тому їх використання не буде ображати тих, хто nвважає ембріон людиною. На жаль, поки що неможливо сказати, чи є та чи інша nклітина тоті- або плюрипотентний. З упевненістю це можна встановити тільки nретроспективно, спостерігаючи, на що здатні клітини.

В даний час можна розрізнити чотири основні способи штучного отримання nембріонів:

(1) ембріон, створений заплідненням in vitro (IVF) для імплантації в матку nі вибраний для цієї мети;

(2) ембріон, створений in vitro для імплантації, як в (1), але який є n«зайвим»  (Додаткові ембріони необхідно nстворювати для гарантії успішної вагітності); (3) ембріон, створений штучним nзаплідненням для цілей дослідження або для цілей створення ембріональних nстовбурових клітин;

(4) ембріон, створений методом пересадки клітинного ядра в яйцеклітину.

У кожному з перерахованих випадків ембріон має свій моральний статус:

 (А) в першому випадку ембріон має nспеціальний статус як імовірний попередник людини, і будь-які спроби nперешкодити виконанню цього потенціалу повинні відхилятися (за винятком абортів nз моральних причин в юридично законних випадках, особливо у випадках загрози nжиттю матері); (Б) у ембріонів у випадку (2) немає потенціалу розвинутися в nдорослий організм;

(В) ембріони в (3) і (4) створюються для певних цілей дослідження nабовикористання, що вимагає спеціального розгляду.

Як природне, так і штучне відтворення включає процес створення ембріонів, nчастину яких приречена і які можна використовувати для отримання ембріональних nстовбурових клітин. Імплантація двох або трьох ембріонів в надії на успішне nнародження дитини – прийнята практика в цій галузі. Навіть у Німеччині, де nдослідження стовбурових клітин з використанням ембріонів нині заборонені і nзахист ембріонів включена в конституцію, запліднення в пробірці дозволяється і nзазвичай імплантується три ембріони в надії отримати єдиного здорову дитину.

Етичні норми створення ембріонів для певних цілей істотно відрізняються від nтаких при створенні ембріонів для імплантації при IVF, оскільки при цьому nнавіть «зайві» ембріони створювалися з метою виконання потенційного розвитку в nдорослий організм. Під багатьох країнах IVF законний і широко використовується, nі етично допустимо використовувати такі «зайві» ембріони для терапевтичних nцілей. У будь-якому випадку такі «зайві» ембріони будуть знищені, тому етично nїх використання для порятунку життя і здоров’я інших людей.

Чи можливе створення людських ембріонів для певних цілей дослідження або nтерапевтичного використання? Якщо вважати, що ембріон має статус nіндивідуальності, то це повинно бути заборонено, оскільки йде врозріз з nзагальнолюдським принципом, заборонним «інструментальне» використання людей. nЯкщо у ембріона немає такого статусу,  то nчи є моральним і етичним наділяти тисячі людей на страждання і смерть, коли є nможливість допомогти їм, використовуючи ембріональні стовбурові клітини? В nцьому випадку не може бути заперечень проти створення та використання людських nембріонів, так як потенційна користь від терапевтичного клонування переважує nбудь-які інші аргументи.

Відмова від статусу ембріона як людської індивідуальності не повинен nпризводити до заниження етичної цінності людського ембріона як такого. Людський nембріон не може і не повинен стати подобою лабораторного тварини. Якщо ми nцінуємо людську життя, то ми повинні цінувати її в усіх проявах і відкидати nбудь-які зловживання людськими органами та тканинами. Однак було б неправильним nстверджувати, що створення і терапевтичне використання ембріонів несумісне з nпринципом цінності та поваги людських органів і людської гідності за умови, що nцілі такого використання етичні та гуманні. Медичне використання потрапляє в цю nкатегорію. Терапевтичне клонування при використанні ембріонів на ранній стадії nрозвитку (як правило, до 14 днів після запліднення) сумісно з принципом поваги nлюдського життя, бо направлено на полегшення страждань і порятунок життів nлюдей, принцип поваги яких ми відстоюємо.  nСтворення і використання людських ембріонів має бути строго nрегламентовано, перебувати під постійним контролем і проводитися з повної згоди nбатьків (донорів) біологічного матеріалу. Пожертвування такого біологічного nматеріалу повинно носити більшою мірою альтруїстичний характер, не виключаючи nпевної оплати. Однак необхідно вжити всіх заходів проти комерціалізації та nфінансового стимулювання цього процесу. Створення і використання людських nембріонів має мати тільки гуманні медичні цілі і не може проводитися для nтривіальних,  косметичних і немедичних nцілей.

Клонування людини – досягнення чи небезпека ?

Із розвитком nсучасних технологій штучного розмноження, які стають дедалі більше неприродними nта нехтують цінністю ембріона та його правом на життя, ми стаємо свідками поступового “знецінення” гідності людини. Можна nспостерігати постійну перевагу техніки над етикою, з nодного боку, і постійне та щораз глибше знецінення гідності людського nрозмноження та ембріона людини, з іншого, тобто відбувається деградація nгідності людини. Вже сама ідея можливості клонування людини свідчить nпро цілковиту  відсутність будь-якої пошани до неї та її гідності, що nвиявляється насамперед у ставленні до ембріона людини  та способу nпродовження людського роду.

У сучасної людини еволюціонує думка всевладності у будь-якій царині.  Цим породжена новочасна nпроблема клонування.

Клонування — це штучне безстатеве розмноження nгенетично однакових живих істот для формування  ідентичних копій того nсамого індивіда. На даний момент запропоновано два nспособи його здійснення: поділ близнюків (штучне розділення бластомерів nембріона на перших етапах його розвитку); пересадження клітинного ядра (одержання генетично ідентичних nорганізмів за допомогою перенесення ядра соматичної клітини організму, якого nхочуть клонувати, у яйцеклітину, з якої було вилучено ядро).

Перші спроби клонування тварин здійснені у 30-х роках nХХ ст. Велику роль у цьому відіграв технічний прогрес nу сфері молеку­лярної біології, генетики і штучного запліднення. Експерименти nшотландських учених,  завершилися народженням вівці Доллі n(27 лютого 1997). Це досягнення відкриває шлях до клонування людини.

Найчастіше на користь клонування подаються такі nаргументи: реалізація “права” батьків на потомство саме таке, яке nвони хотіли б мати (вибір статі, характерних рис); nможливість продукції двійника особи; створення “армії клонів”, nпридатних для певних воєнних дій, створення “банку органів” для nтрансплантації.

Моральна оцінка цього явища міститься в інструкції n” Дар життя” (1987), а також у документі папської Академії “За nжиття”  —“Роздуми про клонування” n(1997).

Для nздійснення клонування гамети непотрібні, що зводить нанівець природне nрозмноження людини, яке пов’язане з сім’єю та взаємним nсамовідданням подружжя. Така форма розмноження цілком незалежна від подружньої nлюбові – духовної, психологічної та фізичної. Клонування цілком усуває людський nстатевий акт, спрямований на єднання та розмноження. Сімейні зв’язки, почуття nбатьківства за таких умов  нівелюються.

Техніка клонування призводить до зневаги людини вже в nперші моменти її життя і є тяжким злочином проти ембріона, оскільки той, хто nвиконує клонування, має підстави вважати, що це він “створює ембріон”, а отже є nйого господарем, тобто  посідає всі права на нього.

Порушуються nтакож права дитини. Вона має право бути плодом особливого акту любові своїх nбатьків. Має також невід’ємне право на охорону свого життя від самого моменту nсвого зачаття. Клонування порушує ці права.

Отже, аргументи проти клонування людини такі: nпорушення людської гідності, бо людське життя зводиться до рівня n”біологічного матеріалу”;  відділення сфери прокреації від nправди­вого людського контексту подружнього акту; знищення людських ембріонів; nрадикальна маніпуляція розмноженням людини, при якій порушуються особистісні nвзаємини між батьками та дітьми, що може призвести до зникнення поняття сім’ї nта сімей­них стосунків. Кожна людина має право на свою унікальність та nнеповторність. Її тіло та генотип також є інтегральним nелементом гідності й унікальності, тоді як клонована істота — це завжди n”копія” когось іншого, що може призвести до втрати власної nідентичності, до відчуття меншовартості; породження небезпеки суспільної nманіпуляції в євгенічному напрямку, вибору “генетично кращих” людей; створення n”клонів” живих осіб виключно як джерела для трансплантації органів є nзведенням людини до рівня предмету вжитку, що цілком nнеприпустиме з позицій персоналістичної біоетики.

Етично неприпустимі: репродуктивне і так зване nтерапевтичне клонування людини та клонування клітин, що походять від nембріональних стовбурових клітин. З позиції біоетики nдопустимо клонувати клітини, отримані від стовбурових клітин дорослої людини, nякі використовуються для лікування та наукових досліджень.

Останні nексперименти з клонування показали всьому світові, що nмедична і біологічна науки поставили питання, які стосуються не лише лікарів, а nй всіх і кожної людини. Уся світова спільнота nодностайно закликають взяти під контроль розроблені методи, що є ще на стадії nексперименту, і не допустити їх перетворення на предмет комерції та nзастосування їх на людині. Така одностайність зумовлена загрозою для всього nлюдства.

Ми не ставили собі за мету вирішити етичні проблеми терапевтичного nклонування, а постаралися показати різні точки зору на дану проблему.

Мабуть, nжодне із досягнень науки не викликало минулого століття таких nбурхливих дебатів, як клонування. Можливість створювати людські копії фактично nрозділила світ на дві частини: тих, хто «за», і тих, nхто «проти». Причому проти виявилася не тільки більшість релігійних nдіячів, але й частина наукової спільноти. «День» пропонує думки українських учених nстосовно експериментів з клонування.

У листопаді nминулого року Організація Об’єднаних Націй відмовилася nвід резолюції, що накладає повну заборону на клонування людини. Тоді конфліктуючі nсторони дійшли висновку, що розв’язати проблему не вдасться, а тому ухвалили рішення зупинитися на декларації з досить розмитими nформулюваннями, яка задовольнить обидва табори. Ініціатором компромісного nваріанту стала італійська делегація. 

Багато дослідників впевнені, що використовування кліток клонованих ембріонів nдозволить розв’язати багато проблем сучасної медицини. Зокрема, експерименти nможуть допомогти справитися з хворобою Альцгеймера. З другого боку, використовування кліток ембріонів приведе до nсмерті самих ембріонів, що категорично не влаштовує опонентів учених.

Проблема nклонування — дуже серйозна проблема в біоетиці, що існує вже близько 30 років nта істотно відрізняється від традиційної класичної нормативної nетики, що вчила моралі, і від теоретичної етики, що пояснює зні. Якщо йдеться nпро погляд суто релігійний, то вiн однозначний: не можна робити те, чого не nзробив Бог. Ця думка має певний резон, і до неї варто nприслухатися. Але й інші погляди на цю проблему теж nмають раціональне зерно. Наприклад, точка зору, згідно з якою можна з допомогою nклонування відтворити для батьків загиблу дитину, теж має право на існування і nгуманістичний потенціал.

ХРОНІКА nЕКСПЕРИМЕНТІВ З КЛОНУВАННЯ ЛЮДИНИ

У Південній Кореї людину клонували у травні 2002 року

Представники nМіністерства охорони здоров’я Південної Кореї заявили, nщо розпочали розслідування діяльності медичної компанії BioFusion Tech, яка оголосила nпро те, що клонувала людину. Про це повідомило ВВС.

Італійський nлікар Северіно Антінорі заявив про вдале клонування nлюдини в рамках програми, в якій беруть участь 5000 безплідних пар. Зі слів Антінорі, одна з жінок, які беруть участь у проекті, nнині знаходиться на 8-му тижні вагітності. З якої країни ця жінка, лікар не nповідомив. Про це Антінорі заявив в ОАЕ на конференції «Майбутнє генетичних nтехнологій і проблеми світових програм клонування», nповідомляє Gulf News 5 квітня.

Проект nдоктора Антінорі, відомого як «батька неможливих дітей», і лікаря Завоса включає в себе перенесення ДНК з ядра живої соматичної nклітини в яйцеклітину жінки та ініціацію поділу. Потім nембріон вміщується в матку.

Президент nвисловив побоювання, що незабаром людей створюватимуть «для виробництва nзапчастин» чи за спецзамовленням — із заздалегідь заданими властивостями. n«Єдине справедливе рішення з цього питання з погляду етики n— повна заборона», — сказав Буш.

«Експерименти nз терапевтичного клонування порушують найважливіший постулат лікарської етики: nне можна рятувати хворого за рахунок здоров’я чи життя nіншої людини», — заявив Джордж Буш і пояснив, що стовбурні клітини отримують, nвбиваючи вже зароджений ембріон. Другим аргументом Буша на користь заборони nтерапевтичного клонування стали «сумніви в його успішності nпри лікуванні», а третім — неможливість контролювати долі всіх ембріонів, які nклонуватимуть нібито з терапевтичною метою.

Історія nрозвитку ідеї про права людини – це, насамперед, історія нових понять права і nтихнових юридичних теорій, які формуються на основі nцих понять. До числа таких понять  і конструкцій nслід віднести й ідею соматичних (особистісних) прав людини, дослідження nяких є складовою антропології права, утвердження якої відбувається в останнє nдесятиліття в Україні.

Стрімкий розвиток nновітніх біомедичних технології, з одного боку, приносить рятування від nбагатьох серйозних хвороб, пов’язаних зі здоров’ям людини, а з іншого боку – nстає джерелом необмеженого втручання в людську природу, породжує етичні, nфілософські й правові проблеми. При цьому значна їх більшість не має однозначного вирішення і є предметом наукових суперечок. nНезаперечною стає теза, що нерозумне використання нових технологій може nпривести до катастрофічних наслідків. Із розвитком біомедичних технологій nнеконтрольована еволюція  оматичних прав тому напрямку й у тому темпі, які диктує сучасне життя, може викликати nвтрату наших традиційних уявлень про людину. Мабуть, одним із яскравих nприкладів прояву зазначених тенденції є феномен клонування. Соматичні права nлюдини як унікальний правовий феномен, що визначає сферу вільної  самореалізації та розвитку соціобіодуховної nістоти – людини, потребує надійних та ефективних гарантій з боку держави, а nвідтак – визначення і подолання прогалин у системі гарантій особистих прав nлюдини загалом, соматичних, зокрема. Вищезазначене є завданням не тільки nфілософії та теорії держави і права, а й є нагальною nпотребою суспільно-правової практики.

Розглянемо аргументи щодо доцільності клонування людини, nякі найчастіше лунають у рамках ліберального підходу: 1) реалізація „права nбатьків на потомство», тобто розвиток ще однієї прокреаційної техніки, яка ще nбільше ніж інші технології штучного запліднення інгерує в процес формування nнового життя, оскільки у випадку клонування вже йдеться не лише про те, щоб nмати дитину, але мати дитину саме таку, яку б вони хотіли мати (вибір статі, nхарактерних рис); 2) можливість очікування своєрідної „безсмертності, пов’язане nз клонуванням самого себе і через те „нескінченного продовження власного життя; n3) створення „армії клонів» придатних для певних воєнних дій; 4) цей спосіб nнестатевого розмноження дає незалежність в цій сфері багатьом феміністкам; n5)  клонування  – це також можливість створення „банку nорганів» для трансплантації (надзвичайна властивість первинних зародкових nклітин, звана тотіпотенцією, є причиною того, що могли б вони бути придатні в nлікуванні багатьох до цієї пори невиліковних хвороб). Окрім nтого, одним з аргументів прихильників ліберальної позиції є те, що заборони на nнаукові дослідження завжди мають обмежений часом характер, оскільки вони йшли, nі йтимуть. По-друге, якщо все ж таки заборонити nклонування людей, може бути одночасне слід заборонити і народження природних nблизнят? По-третє, поява людських генетичних копій nбезпечна. Не треба боятися можливості клонування, у даному сенсі тиражування nгеніїв злочинного світу, маніяків – адже «душа nгенетично не обумовлена» і саме тому в клонуванні немає нічого nаморального. 

Прихильники nконсервативного підходу в більшості випадків базують nсвої аргументи на релігійних та традиційних уявленнях та поглядах, причому спостерігається nєдність негативної оцінки клонування з боку всіх традиційних релігій. Так, з nточки зору буддизму, клонування розглядається як порушення карми, є «чорним» nгріховним діянням, що призводить до негативних наслідків в nподальшому та причиною поганих перероджень у світі тварин, претов та демонічних nстворінь. Представники іудаїзму вважають, що клонування ізольованих тканин та nклітин організму не здійснює посягання на гідність особи і може бути корисним у nбіологічній та медичній практиці. Клонування ж людини подібно до відомої nбіблейської історії, коли критерій «істина – неправда» замінився в Адама та Єви на відносні поняття «добро» та «зло». Оскільки nвизначення, що таке добро та зло залежить від самих людей, то всі критерії nвиявились заплутаними, і істина тепер вважається злом, а неправда – благом. nПереступивши заповіді Всевишнього, вони набули надлишкових знань, які призвели nїх до суперечливих намірів та бажань, і в дійсності є nперешкодою для справжнього знання.

У nрамках прагматичного підходу, відбувається намагання nпоєднати основні положення двох попередніх підходів, висловлюються обережні, nнекатегоричні погляди, пропонується знаходити компроміс між вимогами моральних, nетичних норм та прагненнями наукового прогресу, не забороняти дослідження з nклонування, а здійснювати  контроль у цій nгалузі, встановлювати законодавчі межі тощо. Прихильники даної позиції, а серед nних в основному представники nюридичної та медицинської науки, виходять із того, що науковий пошук неможливо nспинити, він буде продовжуватися, отже, необхідно проаналізувати всі можливі nнаслідки даних процесів, та виробити оптимальну модель правової регламентації.

Разом із тим дія Закону «Про заборону nрепродуктивного клонування людини» не поширюється на клонування інших nорганізмів, а також на терапевтичне клонування, оскільки автори законопроекту nвиходили з того, що терапевтичне клонування не спрямоване на повноцінне nвідтворення істоти і воно якраз і є тим винятком, коли клонування людини може nбути дозволене, оскільки це може зберегти життя багатьом nлюдям, народженим природним шляхом. В Пояснювальній записці nдо проекту вищезгаданого Закону, автори законопроекту зазначили, що в nзалежності від мети вирощування клону розрізняють клонування, спрямоване на nвідтворення людської істоти, як способу розмноження (репродуктивне клонування) nі клонування для медичних цілей (терапевтичне клонування, тобто клонування з nметою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів). nТерапевтичне клонування є тим самим, що й репродуктивне, але з обмеженням до 14 nднів терміном зростання ембріонів. Протягом перших 14 днів формуються nембріональні клітини, здатні надалі перетворюватися на специфічні тканинні nклітини окремих органів серця, нирок печінки, підшлункової nзалози тощо, і використовуватися у медицині для терапії багатьох захворювань. У nбагатьох країнах дозволяється застосовувати терапевтичне клонування і проводити nдосліди на стовбурових клітинах у медичних цілях. Слід nзазначити, що з точки зору консервативної позиції, християнських та інших традиційних nконфесій, «терапевтичне клонування» є також неприпустимим, як і репродуктивне. n«У випадку із так званим «терапевтичним клонуванням» мова не іде ні про яку nтерапію, тобто лікування, а маються на увазі експерименти над ембріонами для nотримання певних знань, які могли б привести медицину в майбутньому до якихось nважливих методів лікування. Але сьогодні ці досліди приводять до знищення ембріонів, що медициною nвиправдовується. Християнська етика, проте, вважає що люди володіють особистою nгідністю і не повинні бути використаними в якості засобу для досягнення цілей nінших людей» – зазначають представники православної церкви. Аналогічну nкатегоричну позицію займає і католицька церква. Отже, з консервативної точки nзору допустимим та корисним є лише клонування ізольованих клітин і тканин nорганізму.

Як nвже було зазначено, Закон України «Про заборону репродуктивного клонування» не nстосується терапевтичного клонування, що, на думку науковців, які займаються nвивченням правових аспектів клонування, здатне призвести до того, що окремі nлабораторії «під вивіскою» дозволеного клонування nпроводитимуть експерименти і з репродуктивного клонування.

Отже, nаналіз основних філософських та правових проблем клонування з точки зору nформування концепції соматичних прав людини (яка базується на тезі, що nвирішення основних дискусійних питань етичного спрямування щодо реалізації або nобмеження права на клонування, повинно стати основним підґрунтям nйого законодавчої регламентації) свідчить про актуальність подальших наукових nрозвідок у даному напрямі. У свою чергу, правове оформлення соматичних прав nлюдини, пов’язаних із клонуванням, в нашій країні перебуває на початковому nетапі свого розвитку, має превентивний характер, і фактично зводиться до nзаборони репродуктивного клонування людини та неврегульованістю на nзаконодавчому рівні терапевтичного клонування. nНеобхідною є широка та ґрунтовна суспільна дискусія щодо меж nта змісту правового регулювання та конкретних nперспектив розвитку законодавства у цьому напрямку, яка повинна базуватися на досягненнях nфілософської думки, враховувати відповідні засади та принципи біоетики.

Історія знає заборони на науку: заборона генетики і кібернетики в 40-60-х nроках XX століття в нашій країні позначається на розвитку технологій до nтеперішнього часу. Наукову думку заборонити не можна. Історично вибір людей, nякі прагнули повернути годинник історії назад і обмежити або заборонити nзастосування вже існуючих технологій, ніколи не бував ні реалістичним, ні nпродуктивним. Необхідно регулювати застосування наукових досягнень, як це nробиться з атомною енергетикою, генно-інженерними організмами і іншими nаспектами людської діяльності.

БІОЕТИЧНІ nПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ СТОВБУРОВИХ КЛІТИН

Розглянемо найбільш важливі аспекти проблеми. З самого дитинства nвідбувається пошкодження людського організму внаслідок травм або хвороб, при nяких порушуються або руйнуються клітини м’язової, кісткової, нервової або іншої nтканини. Щоб усунути пошкодження, ці клітини потрібно відновити. В процесі nвідновлення ключову роль грають так звані стовбурові клітини, розташовані в nкістковому мозку та інших органах.

Але стовбурові клітини можуть бути внесені в організм штучно. В останні nроки опубліковано велику кількість робіт, які підтверджують, що стовбурові nклітини, потрапляючи на пошкоджені ділянки самих різних органів, перетворюються nсаме в клітини того типу, який необхідний, щоб залікувати пошкодження. В nураженому інфарктом серце вони перетворюються в клітини серцевого м’яза – nміоцити, в ураженому інсультом головному мозку – в нейрони і гліальні клітини. nСтовбурові клітини можуть перетворюватися в клітини печінки, кісткового мозку і nт. д.

У міру зростання зародка різні клітини в різних частинах його тіла nнабувають певну спеціалізацію за рахунок блокування деяких «інструкцій» в їх nДНК, тобто йде клітинна диференціювання. Ці «інструкції» не зникають, вони nпросто ігноруються кліткою. В даному процесі беруть участь складні регуляторні nгенетичні механізми відключення певних ділянок ДНК. «Включення» і «виключення» nпевних ділянок ДНК має відбуватися в правильній послідовності. Інформація про nнеї частково закодована в самій ДНК, але цей процес регулюється і цитоплазмою nклітини – це епігенетична регуляція. Саме тому неможливо клонувати динозаврів і nмамонтів, навіть якби вдалося знайти їх неушкоджену ДНК, оскільки для цього nнеобхідна жива материнська яйцеклітина.

Розрізняють декілька типів стовбурових клітин в залежності від ступеня їх nдиференціювання. Запліднена яйцеклітина називається тотипотентною, тобто nздатної дати початок всьому організму. В ході розвитку вона ділиться на кілька nоднакових тотипотентних клітин, які іноді розходяться і дають початок nмонозиготних (однояйцевих) близнюках.

На ранній стадії ембріонального розвитку утворюється бластоцист – nпорожнистий куля, стінки якого складаються з клітин. Клітини зовнішніх шарів nдають початок плаценті, а внутрішніх – тканин організму. Кожна з внутрішніх nклітин здатна дати початок більшості тканин, але не цілого організму, оскільки nв них блокована інформація про плаценті. Такі клітини називаються плюрипотентними. nУ міру подальшого ембріонального розвитку спеціалізація клітин посилюється, і nстовбурові клітини зменшують свій потенціал до перетворень. Тепер вони можуть nдавати початок лише декільком тканинам, і такі клітини називаються nполіпотентними.

Таким чином, ембріональні стовбурові клітини (ЕСТ) – це плюрипотентні nклітини з внутрішнього шару бластоциста, що розвинулися в перші дні після nзапліднення. З цих клітин можна отримати будь-який орган і будь-яку тканину nдорослого організму. За допомогою стовбурових клітин, використовуючи технологію nклонування, схожу з клонуванням овечки Доллі, можна буде вирощувати на nзамовлення людські органи або частини органів (наприклад, серцеві клапани), які nне будуть відторгатися організмом реципієнта. Також можливо поміщати nембріональні стовбурові клітини в хворі органи, включаючи мозок, які будуть nзабезпечувати відновлення пошкоджених тканин і органів. Теоретично такі nможливості передбачалися давно, але тільки тепер починають розглядати їх nпрактичне використання.

Де взяти ембріональні стовбурові клітини? Один з їхніх джерел – абортивний nматеріал при природному і штучному заплідненні. Відомо, що при кожній успішній nвагітності, яка призводить до народження живої дитини, втрачається або n«мимовільно абортується» кілька ембріонів (тут, мабуть, неправильно говорити nпро « викидень » в звичайному розумінні цього слова, тому що дуже рання втрата nембріона майже завжди залишається непоміченою). Втрата деяких ембріонів nвикликана генетичними аномаліями розвитку, а інших – зовнішніми фізичними nфакторами або фізіологічним або психологічним станом матері. Очевидно, природа nвизначила поява «зайвих» ембріонів майже в кожній вагітності.

Саме можливість застосування ембріональних стовбурових клітин породила nключове питання дискусії з біоетики – допустимість використання клітин, взятих nу абортованих або спеціально клонованих ембріонів, в біомедичних дослідженнях і nлікуванні. Цю дискусію ми розглянемо трохи пізніше. Медициною досягнуті великі nуспіхи при використанні стовбурових клітин, видобутих не з ембріонів. nСтовбурові поліпотентні клітини знаходяться в куточках і борознах нашого мозку, nкістковому мозку і волосяних фолікулах дорослого організму та інших тканинах. nТак, наприклад, К. Дж. Хиу ввів в серці щурів стовбурові клітини, виділені з кісткового nмозку. Ці клітини диференціювалися в нову тканину серцевого м’яза, яка nвстановила нормальні зв’язки з оточуючими ділянками тканини і виявилася здатна nскорочуватися одночасно з ними.

Джерело безлічі стовбурових клітин – кров з пупкового канатика, використання nякої вже показало хороші результати при лікуванні лейкемії. Пізніше виявили, що nстовбурові клітини крові з пупкового канатика можна ввести мишам після nінсульту, і вони відновлюють 50% тканини мозку. Враховуючи безліч стовбурових nклітин в пупковому канатику і той факт, що ці клітини вже використовуються для nлікування різноманітних захворювань (наприклад, дитячої лейкемії), багато nвчених припускають, що в найближчі роки їх вже можна буде застосовувати в nлікуванні наслідків інсультів.

Поряд з трансплантацією живих, здатних до nрепопуляції клітин, в останні роки широко вивчається застосування субклітинних nекстрактів фетальних клітин і тканин. Механізм очікуваного позитивного впливу nпри використанні тканинних і клітинних трансплантатів є дещо іншим, ніж при nтрансплантації ембріональних стовбурових клітин. В організм пацієнта потрапляє nцілий ряд біологічно активних, збалансованих сполук природного походження, що nможуть впливати на різні складові цілісного організму і виконувати стимулюючу nта замісну функції.

Отже, трансплантація стовбурових клітин можлива з nвикористанням кістковомозкових та ембріональних стовбурових клітин. nКістковомозкові стовбурові клітини є поліпотентними, аутологічними і легко nвидобуваються з кісткового мозку. Проте існують і не зовсім з’ясовані питання: nпо-перше — умови культивування для перетворення цих клітин у спеціалізовані nтканини, по-друге — які саме субпопуляції повинні бути трансплантовані. Щодо nембріональних стовбурових клітин, то крім етичних проблем (про що йтиметься далі), nвикористання їх пов’язане з великими технічними проблемами — важко досягти їх nклонування саме на стадії бластоцисти. До того ж, це все-таки чужорідний nматеріал, створити ж персональні клітинні лінії у найближчому майбутньому не nуявляється можливим. Іншою альтернативою є використання ембріональних nстовбурових клітин для репрограмування клітин хазяїна. Однак всі ці методики nперебувають на ранній стадії дослідження, і говорити про їх клінічне nвикористання поки що рано.

Слід зазначити, що трансплантація периферичних nстовбурових клітин порівняно з трансплантацією клітин кісткового мозку вимагає nменшого зважання на систему HLA-антигенів, і тому при ній можна не проводити nHLA-типування, що значно спрощує процедуру трансплантації і nпіслятрансплантаційного ведення хворих.

Отримання периферичних стовбурових клітин від nживого родинного донора (методом аферезу або лейкоферезу) створює певний nдискомфорт для нього, хоча ризик ускладнень, незручностей і психологічних nбар’єрів є мінімальним, особливо — у порівнянні з донорством інших органів. nОднак бажання віднайти інші можливості для трансплантації стовбурових клітин в nостанні роки примушує звертатися до інших джерел трансплантаційного матеріалу: nкров пупкового канатика, що залишається після пологів, ембріональні стовбурові nклітини, одержані при абортах.І саме тут виникає ціла низка запитань, nнасамперед — етичних, значна частина яких залишається поки що без відповіді.

Незважаючи на те, що дослідження в галузі nембріональних клітин мають великі наукові перспективи, в США, Німеччині та nАвстрії вони тимчасово заморожені, однак в інших країнах — Великобританії, nЯпонії, Австралії — продовжують проводитися. Основна етична проблема при nтрансплантації стовбурових клітин полягає в тому, що основне джерело nембріональних клітин на сьогоднішній день — фетальна тканина від медичних nабортів і матеріал, що залишається після штучного запліднення. Католицька nцерква, релігійні общини, громадські організації, що ведуть боротьбу за nзаборону абортів, висловлюються за те, щоб разом з абортами заборонити і nдослідження в галузі трансплантації стовбурових клітин та лікування з їх nзастосуванням.

В Україні поки що не створена струнка правова база nз проблеми трансплантації стовбурових клітин.

Метод трансплантації стовбурових клітин і тканинної nтерапії — новий перспективний метод лікування, однак, як кожен новий nвисокоефективний метод, крім позитивних моментів, має і побічні дії. На nсьогодні вони вивчаються, а тому поки що не розроблено чітких показань і nпротипоказань до проведення даного виду лікування. На сьогодні дана методика nзалишається прерогативою головним чином великих спеціалізованих nнауково-дослідних центрів під егідою АМН України, які, маючи достатній досвід nта фундаментальну і аналітичну базу, здатні узагальнити наявні дані з nвиробленням чітких рекомендацій для практичної охорони здоров’я.

При розвитку комерційного напрямку даної галузі nчасто переважають естетичні, а не медичні показання. Дійсно, введення nембріональних клітин у дорослий організм і приживлення їх серед старіючих і nпатологічно змінених клітин створює унікальну ситуацію — на старі клітини і nоргани починають діяти найпотужніші фактори оновлення і розвитку, завдяки чому nстає можливим “омолодження” організму. Однак це породжує інші проблеми — чи nвитримає старіючий організм такий масивний поштовх, чи достатніми виявляться nйого внутрішні резерви для адаптації до нових умов, чи не послужить така nекспансія не лише поштовхом до “омолодження”, а й початком “обриву” певних nадаптаційних можливостей з розвитком катастроф у судинному, імунному та інших nбасейнах?

Потенціал комерційного розвитку даної галузі n(особливо щодо впливу на старіння організму) привертає увагу молодих енергійних nосіб, які часто в прагненні швидко розбагатіти не оцінюють критично свої nпрофесійні можливості, не мають достатнього практичного загальномедичного nдосвіду для реальної оцінки співвідношення “ризик–користь” даної процедури.

На жаль, деякі засоби масової інформації (у тому nчислі — в мережі Інтернет) поширюють сенсаційні повідомлення про унікальні (без nзастережень і обмежень) властивості даного методу, як і різноманітних nфітоконцентратів, харчових добавок, трав’яних чаїв на інших “нових композицій”, nщо не пройшли необхідних етапів дослідження ефективності та безпеки і не nзареєстровані як лікарські препарати.

Ще однією важливою проблемою, що виникає при nтрансплантації стовбурових клітин, є можливість пухлинного росту. І хоча цей nметод використовується у хворих зі злоякісними пухлинами для відновної терапії nпісля проведення рентген- або хіміотерапії, власне трансплантація стовбурових nклітин може стати поштовхом іноді неконтрольованого клітинного росту, зокрема — nпухлинного.

Для виключення можливого зараження реципієнта всі nбіооб’єкти повинні проходити перевірку на відсутність бактеріального і nмікробіологічного забруднення, інфікування сифілісом, токсоплазмозом, вірусами nгепатиту В і С, цитомегаловірусом, СНІД, вірусом краснухи, герпесу. Чистота nбіопрепаратів має ретельно забезпечуватися бактеріологічними дослідженнями на nаеробну й анаеробну інфекцію, тестування проводиться методами полімеразної nланцюгової реакції. Кожен біопрепарат повинен мати паспорт, що підтверджує його nбезпечність для пацієнта.

Часто проведення ретельних досліджень не nпідтверджує ефективність нового методу, зокрема — його очікуваних позитивних nрезультатів. Однак пошук у галузі трансплантації стовбурових клітин активно nрозвивається. На підтвердження цього наводимо нижче останні (2002–2003 року) nдані досліджень, проведених у різних країнах.

Проведення трансплантації стовбурових клітин (СК) nселезінки для регенерації інтими після пошкодження судин в експерименті на nмишах показало, що трансплантовані СК сприяли відновним процесам після nпошкодження судин. Прискорення реендотелізації спричиняло зниження утворення nнеоінтими (швидке утворення неоінтими — один із важливих кроків nатеросклерозоутворення). Дані результати можуть сприяти новому погляду на nстовбурово-клітинну біологію і її перспективи для практичної медицини, зокрема n— для лікування атеросклерозу.

Багато досліджень присвячено характеристиці nендотеліальних стовбурових клітин, похідних пупкового канатика. Кров з nпупкового канатика людини багата на гемопоетичні стовбурові клітини, і тому nможе використовуватись як нове джерело для виділення і використання nпопередників стовбурових клітин. Характеризуючи культуру попередників nстовбурових клітин, взятих із крові пупкового канатика, з погляду на їх nклітинний фенотип, здатність до реплікації і функціональні особливості, вчені nдійшли висновку, що ендотеліальні стовбурові клітини зазначеного генезу nзберігають фенотип ендотелію, отриманого в культурі in vitro. Отримані nрезультати розширюють перспективи трансплантацїі СК в лікуванні nкардіоваскулярних захворювань.

Обговорюються питання можливості регенерації nвенозної тканини шляхом вживлення стовбурових клітин. Однак попередні nдослідження показали, що велика кількість ендотеліальних клітин, вживлених у nвену, гинули чи некротизували протягом кількох днів після ендотеліальної nрегенерації.

Цікаве запитання: «Чи можлива диференціація кістковомозкових стовбурових nклітин у зрілі кардіоміоцити?» Трансплантація кістковомозкових мезенхімальних nстовбурових клітин у міокард є новою багатообіцяючою технологією для покращення nгемодинамічної функції серця. Проте поки що недостатньо даних щодо того, які nклітини мають кращі перспективи для відновлення структури і функції, а також nформування нових судин у зоні інфаркту. Ряд авторів вивчали вплив факторів nросту на їх здатність індукувати утворення кардіоміоцитів із людських nкістковомозкових стовбурових клітин in vitro. Встановлено, що використання nфактора росту дозволяє досягти диференціації кістковомозкових стовбурових nклітин до міоцитів у 85 %, але спонтанне їх скорочення відсутнє. За даними nінших публікацій, скорочення не досягається навіть шляхом додавання nацетилхоліну.

В ряді експериментів проведена інтраміокардіальна трансплантація людських nембріональних стовбурових клітин пацюкам з гострим інфарктом міокарда. Випадки nсмерті, аритмій, ненормального росту клітин у ділянках вживлення не nвідмічалися.

Встановлено підвищення рівня циркулюючих стовбурових клітин у ранній фазі nінфаркту міокарда. Отримані дані свідчать про важливу роль стовбурових клітин у nвідновних процесах пошкодженого міокарда після гострого інфаркту. Хоча nбільшість досліджень проводилося на тваринах, є окремі дані, що стосуються клінічних nрезультатів: зокрема, вивчення 12 пацієнтів з гострим інфарктом міокарда nпоказало, що рання фаза інфаркту супроводжується підвищенням рівня циркулюючих nстовбурових клітин.

Цікавим є той факт, що після інтракоронарного введення стовбурових клітин спостерігається nпокращення коронарного кровообігу. Введення зрілих клітин попередників чи nпохідних клітин кісткового мозку покращувало неоваскуляризацію і функцію nміокарда після гострого інфаркту міокарда. Результати експерименту засвідчили nмайже повне відновлення коронарного кровообігу.

Отже, проблема трансплантації стовбурових клітин і відновної тканинної nтерапії, відкриваючи перед медичною наукою великі горизонти і перспективи, nдалека від вирішення і на сьогоднішній день перебуває на стадії наукової розробки nта правового становлення. Великий внесок в цю важливу справу роблять nМіністерство охорони здоров’я, Академія медичних наук України, з ініціативи nяких нещодавно створений Координаційний центр трансплантації органів, тканин і nклітин. Кабінетом Міністрів України запропонована Державна програма розвитку nтрансплантації на 2002–2005 роки, в якій велика увага приділяється розвитку не nтільки трансплантації органів, а й клітин і тканин (“…запровадити лікування nхворих із застосуванням методу тканинної та клітинної трансплантації у nдержавних та комунальних закладах охорони здоров’я і державних наукових nустановах, діяльність яких пов’язана з трансплантацією”). Тож сподіватимемося, nщо завдяки дійовим зусиллям, а також ініціативі вчених різних спеціальностей — nбіологів, фізіологів, імунологів, хірургів тощо — поступ даної галузі та її nшироке впровадження в медичну практику стануть не лише рекламою, а й реалією nнашого життя.

Всі ці приклади ясно показують, що дослідження стовбурових клітин дорослого nорганізму дуже перспективні. Їх використання не викликає моральних і етичних nпроблем на відміну від використання ембріональних стовбурових клітин. Але чому nж тоді вчені наполягають на продовженні досліджень з ембріональними nстовбуровими клітинами?

По-перше, стовбурові клітини дорослого організму не є істинно nплюрипотентними, тобто з них не можна отримати будь-які органи і тканини nорганізму, а тільки певні. Дослідження з їх дедіфференціровки поки тільки nрозпочато і результати ще невідомі.

 По-друге, в процесі розвитку організму nйого клітини схильні до різних генетичних порушень: соматичні мутації, вплив nвірусів і багато іншого. Такі порушення можуть бути непомітні в стовбурових nклітинах, однак можуть позначатися на функції органів і тканин, отриманих з nних.

 По-третє, у дорослому організмі nкількість стовбурових клітин дуже невелика, а саме дорослому організму вони nнайбільше і потрібні. Можливо зберігання стовбурових клітин, отриманих з nпуповини при народженні та взятих з різних тканин в дитячому віці. Але як бути nз уже дорослими людьми, у яких немає такого запасу стволових клітин?

 По-четверте, як забезпечити надійне nзберігання стовбурових клітин? І що робити, якщо в результаті аварій або nприродних катаклізмів відбудеться руйнування такого сховища?

Список питань і проблем можна було б продовжувати, але вже очевидно, що в nданий час стовбурові клітини дорослого організму не здатні вирішити всіх nпитань.

 

Джерела інформації:

А – Основні:

1.                nПраво людини на охорону здоров’я, nмедичну допомогу та відповідальність закладів охорони здоров’я і медичного nперсоналу за його порушення: Збірник нормативно-правових актів України.- Львів, n2004.- 151с.

2.                nБіоетика: Підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. ІV рівня акредитації / В.М. Запорожан, М.Л. Аряєв. — К.: nЗдоров’я, 2005. — 288 с. — Бібліогр.: с. 288. — ISBN 5-311-01392-3.

3.                nБиоэтика междисциплинарные стратегии и nприорететы. Учебно-методическое пособие / под ред. Я.С. Яскевич. – Минск. БГЭУ, n2007, 226 с.

4.                nКурило Л.Ф. Етико-правові аспекти nвикористання стовбурових клітин людини / / Людина. 2003. № 3. 23-27.

5.                nХаррісД. Стовбурові клітини і nвідтворення / / Людина. 2003. № 5. С. 123-133.

6.                nSarfati J. Steam cells and nGenesis / / TJ. 2001. Vol. 15 (3). P. 19-26, переклад на російську: Джонатан Сарфаті. Стовбурові клітини і Книга Буття, http://www.creation.crimea.com/text/172.htm

 

В – Додаткові:

1.                nБрпле-Виньо Ф., Сфера К. (ред.). nВимоги біоетики: Медицина між надією і побоюваннями. 1999.

2.                nЖиганова Л.П., Гаріев Ю.М. nБіомедицина в США: актуальні етичні та соціально-політичні аспекти / / США – nКанада: економіка, політика, культура. 2003. № С. 103 -116.

3.                nЗеленін А.В. Генна терапія на nмежі третього тисячоліття / / Укр. РАН. 2001. Т. 71, №5. С. 387-395.

4.                nЛопухін Ю.М. Біоетика в Росії / / nУкр. РАН. 2001. Т. 71, № 9. С. 771-774.

5.                nCoghlan A. Hair today, skitomorrow / / New Scientist. 2001. Vol. 170 (2296). P. 19-23.

6.                nHall A. Awaiting the Miracles of nStem-Cell Research, Business Week Online, 29. 2000.

7.                nNewman L. Transplanted Stem Cells nMay Aid AMD Patients, Ophthalmology Times, 15. 2001.

8.                nToma J. G. et al. Isolation of nMultipotent Adult Stem Cells from the Dermis of Mammalian Skin / / Nature Cell Biology. 2001. Vol. 3 (9) / P. 778-784.26. Vogel G. Harnessing nthe power of stem cells [news] / / Science. 1999. Vol. 283. P. 1432-1434.

9.                nZuk PA. et al. Multilineage Cells nfrom Human Adipose Tissue: Implications for Cell-Based Therapies / / Tissue Engineering. 2001. Vol. 7 (2). P. 211-228.