Філософія Античної Греції та Риму

Філософія Античної Греції та Риму

 філософія Давнього світу

Вперше філософська думка виникла у Єгипті та Вавилоні. Вона була нерозривно пов’язана з релігійними уявленнями і, за своєю суттю, мала “релігійно-міфологічний” характер. Панівна рабовласницька ідеологія виправдовувала необхідність суспільно-політичної і економічної нерівності, переваг “вищих” над “нижчими”, освячувався і обожнювався культ фараонів, царів тощо. Подібні думки знайшли своє відображення в “Повчанні гераклеопольського царя своєму сину”, “Мовленні Іпусера”, “Бесідах розчарованого зі своїм духом” та в інших літературних пам’ятках давньоєгипетського епосу. Подібні думки прослідковуються у “Законах” царя Хаммурапі, “Поемі про страждаючого праведника”, “Бесіді пана з рабом” та інших давньовавілонських писемних джерелах.

Слід зазначити, що це були протофілософські погляди, котрі, з певною часткою умовності, можна називати філософськими чи наближеними до філософської позиції. І мова тут не йде про певні школи чи носіїв власне філософської думки чи мислення. Це більшою чи меншою мірою стає реальністю для Давньоіндійської, Давньокитайської та Давньогрецької філософської думки, яка виникла за кілька тисячоліть до н.е. Особливо це стало помітно в І тисячолітті до н.е. Це був період переходу від міфологічного, релігійного світосприйняття до світогляду, що опирався на знання. Добою своєрідного інтелектуального вибуху можна назвати VI ст. до н.е. Його умовою були перехід від епохи бронзи до епохи заліза, поява товарно-грошових відносин, послаблення родоплемінних структур, виникнення перших держав, опозиції проти традиційних релігій, їх ідеологів і моральних установок та виникнення наукових знань.

1. Філософія країн Сходу

а) Філософія Давньої Індії

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в індології традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний (1500 – 600 рр. до н.е.). Веди є основним джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов, жертовних формул та заклинань.

2) Епічний (600 – 200 рр. до н.е.) визначається тим, що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів “Махабхарата” та “Рамаяна”. У цей період сформувались основні філософські напрями.

3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови), Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати) до III – IV ст. н.е.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні й неортодоксальні, та на ті, що визнають і не визнають авторитет священного письма – Вед.

До ортодоксальних належать школи астіканьяя, вайшешика, веданта, йога, мінанса, санкх’я. До неортодоксальних – буддизм, що складається з вайбхашики, йога-чари, мадх’ямки, саутрантики, джайнізму і настіки-чарваки. Найдавніша з Вед – Самхіти (гімни), складається з Ригведи, Брахманів, Араньяків та Упанішад – власне філософської частини, що виникла на початку І тне. до н.е. В цей час з’явилися перші елементи філософської свідомості, почалося формування перших філософських вчень (релігійно-ідеалістичних і матеріалістичних).

В одній з найдавніших пам’яток давньоіндійської культури Ригведі йдеться про Пурушу – першолюдину, з якої виникли елементи космосу, та всесвітня душа “Я”. Пуруша виступає в ролі матеріального “заповнювача” Всесвіту. Існує й одночасно все заповнює. Він – космічний розум, у нього “вкладена думка”, він ототожнюється зі світовою душею – Атманом.

Вже в Ригведах освячується кастовий поділ суспільства. Помітні й перші сумніви в істинності жрецьких заклинань та ритуалів. “Немає Індри, – інші говорять, – хто бачив його? Кого оспівувати нам?”.

Наступним таким документом є Упанішади, що означає “сидіти біля” тобто у ніг вчителя, одержуючи настанови чи “таємне знання”. Він вміщує тексти, що з’явилися біля тисячі років до н.е. За формою – це діалог мудреця-вчителя зі своїм учнем, з іншою людиною, що пізнає істину і згодом стає його учнем. В Упанішадах домінує проблема першопричини, першооснови буття, духовний початок – Брахман (Бог) чи Атман (душа) всіх явиш природи і людини. Брахман і Ат-ман трактуються як духовний абсолют, безтілесна першопричина природи і людини, але інколи – ототожнюються з їжею, подихом, першоелементами світу (вода, повітря, земля, вогонь) чи світом в цілому. Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність духовної сутності суб’єкта (людини) і об’єкта (природи).

Натурфілософське пояснення першопричини і першооснови явищ світу та сутності людини – є плюралістичним. Світ (зовнішній і внутрішній) складається з чотирьох чи п’яти елементів. Інколи він являє собою недиференційоване буття, а його розвиток – є послідовним проходженням визначених станів: вогонь, вода, земля, дерево – газоподібний, рідкий, твердий стани.

Пізнання і набуті знання поділяються на нижче і вище. На нижчому рівні пізнається лише навколишня дійсність. Це знання не може бути щирим, воно за змістом є фрагментарним, неповним. Вище – це пізнання істини, тобто духовного абсолюту, сприйняття буття в його цілісності. Досягається воно за допомогою містичної інтуїції, яка формується завдяки йогічним вправам. Найвище знання дає владу над світом.

Одна з найважливіших проблем в Упанішадах – дослідження сутності людини, її психіки, хвилювань і форм поведінки. У структурі людської психіки виділяються: свідомість, воля, пам’ять, подих, роздратування, заспокоєння тощо. Підкреслюється їхній взаємозв’язок і взаємовплив. Дається характеристика станів людської психіки (бадьорий, легкий сон, глибокий сон) та їх залежність від зовнішніх стихій і першоелементів зовнішнього світу.

В етиці переважає проповідь пасивно-споглядального ставлення до світу. Вищим щастям проголошується рятування душі від мирських схильностей і турбот. Спостерігається розмежування між матеріальними й духовними цінностями, благом, як спокійним станом душі і низьким, погонею за плотськими задоволеннями. Уперше висловлюється думка про переселення душ (сансара) і про відплату за минулі дії (карма). Прослідковується прагнення визначити причинно-наслідковий зв’язок у ланцюгу людських вчинків. Здійснюється спроба за допомогою моральних принципів (дхарми) скорегувати поведінку людини на кожному етапі існування. Упанішади, власне кажучи, є фундаментом для всіх чи майже всіх наступних філософських течій, що з’явилися в Індії. В них були поставлені або розроблялися проблеми та ідеї, які тривалий час “живили” філософську думку в Індії.

Розглядаючи філософію Давньої Індії варто згадати про велику епічну поему Махабхарата та одну з її книг – Бхагавад Гіта (божественна пісня). В ній з’ясовуються розгорнуті й цілісні філософські концепції й тлумачення світоглядних проблем. Серед них – вчення санкхья і йога, основу яких становить положення про Пракриті (матір-природу), як джерело всього буття (у тому числі й психіки, свідомості), і незалежному від неї чистому дусі – Пуруші (духовному началу, іменованому також Брахманом, Атманом). Як бачимо, світогляд тут формується дуалістичний, заснований на визнанні двох начал.

Основним змістом Бхагавад Гіти є повчання Крішни. В ній проповідується необхідність для людини виконувати соціальні функції й обов’язки, бути байдужим до плодів мирської діяльності, всі свої помисли присвячувати Богу. Висловлено здогадку про таємницю народження та смерті; співвідношення Пракриті й природи людини. Головними перевагами людин називаються урівноваженість, відчуженість від пристрастей і бажань, та несхильність до земного.

Ньяя/Вайшешика виникли як самостійні філософські школи (приблизно у IV ст. до н.е.) і згодом злилися в одну. Ньяя являла собою гносеологічну школу, її представники спиралися на чотири основних джерела знання: сприйняття, умовивід, свідчення й аналогія. Ці чотири аспекти визначають мотивацію вчинків людини. Вайшешика ж тяжіла до метафізичного осмислення буття і представляла космологічні аспекти пізнання. Ними був здійснений структурний аналіз базових елементів – землі, води, вогню й повітря – і сполучених з ними понять – смаку, кольору, дотику й запаху. Ця течія проголосила параману (невидиму субстанцію), що є суттю всього сущого.

Основою їх філософської системи вони вважали особистий чуттєвий досвід, тобто все, що піддається емпіричному дослідженню. На їх думку характеристики й взаємозв’язки такі ж реальні, як і будь-який матеріальний об’єкт. Усе, що належить феноменальному світу може і осягається завдяки досвіду. Якісні характеристики об’єктів розглядаються ними як об’єктивна реальність. Ці філософи близькі до розуміння динаміки якостей.

Найдавнішою філософською школою вважається – С а н к х ‘ я. Ключовими поняттями її системи є пракриті (матерія) і Пуруша (свідомість, духовний початок). Концептуальною основою школи є осмислення реальності буття й пошук шляхів звільнення людини від страждання. Згідно з основами санкх’ї кінцева реальність проявляється в іпостасях Пракриті й Пуруші. Пракриті ~ на їх думку є первинною субстанцією світобудови. Вона сплетена з трьох гун (буквально – мотузка, канат): саттви, раджаса і тамаса.

Причинний матеріальний світ обмежений у просторі й часі. Пракриті існує поза часом і причинністю, недоступна для емпіричного сприйняття і є несвідомим (бездуховним) началом. Інакше кажучи, Всесвіт виник з матеріальної субстанції, недоступної чуттєвому сприйняттю, яка є комбінацією якостей (гун) але, сама по собі, не може бути ідентифікована.

Пуруша – це суто духовний початок, який не слід розуміти як Розум, Его чи Інтелект, тому що санкх’я трактує три останні поняття як витончені матеріальні форми. Навпаки Пуруша – вічний, незмінний принцип індивідуальності, що стоїть поза простором і часом. Вона не розглядається ані як особистісна категорія, ні як деяке самостійне божество (фактично, філософія санкх’я передбачила атеїзм). “Запліднена” Пурушою пракриті породжує Інтелект, Розум, органи чуттів і фізичну оболонку (тіло).

В гносеології санкх”я визнає причинно-наслідкові зв’язки. Причина і наслідок розглядаються нею як два стани того ж самого прояву. Згідно з санкх’єю чуттєве пізнання матеріального світу сприймається людиною через ментальні образи. Визнається, що людина не здатна до кінця пізнати світ, а сам процес пізнання зводиться до сприйняття лише чуттєвих вражень, образів, знань.

Другим і третім джерелом пізнання є умовивід (аналогічно школіньяя) і шруті (знання, запозичене із священних текстів). Проте на практиці філософи санкх’ї рідко апелюють до першоджерел, обмежуючись сприйняттям, умовиводом та аналогією. Будь-який результат є наслідком певного первісного потенціалу.

Своєрідною сукупністю релігійно-філософських положень виступає Й о г а. Основоположником цього вчення вважається Патанджалі, який систематизував свої основні методики в посібнику “Йо-гасутра”.

Позиції йоги й санкх’ї в основному збігаються, проте є і у них принципові розбіжності. Йога дотримується концепції особистого божества (Ішвари). Його існування зводиться до виявлення якісних характеристик буття. Один об’єкт перевершує інший у розмірах, а отже, і в якостях. Це передбачає наявність критерію (еталону) співвідношення величин. Вища Істота – носій всіх мислимих категорій та якостей, і є тим критерієм щодо якого здійснюється оцінка всього сущого. Вічний, всемогутній і всюдисущий Іінвара не є Творцем матеріального світу.

Мета йоги – звільнення Пуруші (досягнення “мокші”), а це вимагає від людини духовної дисципліни. Система самовдосконалення людини включає вісім етапів: помірність (яма) в моральному відношенні; дотримання розпоряджень (нияма); статичні вправи (позиасани); оволодіння гармонійним диханням (прана яма); спрямування свідомості “усередину” (на себе – пратьяхара), підготовка фізичного тіла до духовного досвіду; зосередження (дхарана) уваги на об’єкті; споглядання (дхиана) об’єкта; самадха – стан глибокої медитації (досягнення над свідомості), коли пуруша знаходить звільнення від тілесних пут.

Міманса – релігійно-філософське вчення, що поділяється на дві школи: пурва міманса (раннє) або уттара-мінанса та брахма-міманса (пізнє вчення). її ще називають ведантою. Термін “рання” (пурвамі-манса) слід розуміти не в хронологічному змісті, а в сенсі того, що система веданти тут трохи переосмислена.

Відправним моментом є те, що сенс мають лише ті твердження, які вказують на умови дії причини. “Веди” розглядаються як істина в останній інстанції. Пізнаваними вважаються лише події (факти) особистого життя. Залежно від обставин (свідчень) вони можуть бути оголошені щирими чи помилковими. Стосовно вічних понять, то вони незбагненні, тому що не піддаються опису й ідентифікації. Таким чином, викладені у “Ведах” (як у щирому, неминущому джерелі мудрості), вони існують поза рамками умовного світу.

Джайнізм – вчення, пов’язане з ім’ям МахавириДжини. Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка – матеріальна й духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все інше немовби прилипало до неї.

Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі). Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає позбавлення від усього, що “прилипло” до неї.

Джайністи вірять, що людина за допомогою своєї духовної суті може контролювати матеріальну суть і керувати нею. Бог – це лише душа, яка колись жила в матеріальному тілі і звільнилася від пут карми в ланцюзі перероджень. В етиці джайнізму стверджується правильне розуміння, обумовлене правильною вірою, про правильне пізнання і правильне знання, про правильне життя, що вимагає:

– не заподіювати шкоди живому;

– не красти;

– не прелюбодіяти;

– не здобувати;

– бути щирим і благочестивим.

Філософія Веданти базується на концепції Брахманізму – Абсолютної Реальності. Його ключовим поняттям вважається “Брахман”

– кінцева істина, незбагненна розумом, що осягається в процесі молитовного споглядання й заглибленої медитації. Аргументація веданти зводиться до того, що:

– Брахман без’якісний (не будучи частиною феноменального світу, він і не те і не інше);

– тільки обумовленість має на увазі конкретне поняття і якісні характеристики;

– Брахман незбагненний у рамках умовних понять. Згідно з Ведантою Брахман втілюється у фізичні форми, але при цьому залишається незмінним. Брахман є першопричиною всього сущого, але оскільки він вічний і неподільний, не може розглядатися у світлі причинно-наслідкових зв’язків.

Таким чином, абсолютна реальність фактично ототожнюється із світобудовою. Немає нічого, що не було б Брахманом, і водночас не існує такої речі, котру можна було б позначити як Брахман.

Буддизм – одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від засновника Сідхартхи Гаутами – Будди (“просвітлений”, “прояснений”). Будда Шакьямуні (мудрець із племені шакья) жив в Індії в VI – V ст. до н.е.

Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу. Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре – вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах. Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях – це і є вічне життя.

Цей закон складає механізм сансари, коло буття, “колесо життя” – бхавачакра складається із 12 нидан (ланок).

Цикл існування у світі сансари: кожна думка, кожне слово і справа залишають зміст карми, що приводить людину до наступного втілення. Мета буддиста – жити так, щоб залишати якнайменше кармінних слідів, поведінка не повинна залежати від бажань і прихильності до об’єктів бажань.

Вищу мету життя людини буддизм бачить у звільненні від карми і виході з кола сансари та досягненні нірвани (спокій, мудрість і блаженство, угасання життєвого вогню, а разом із ним і значної частини емоцій, бажань, пристрастей – усього того, що складає життя звичайної людини). І все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя само сформованого, вільного духу.

Локаята (чарвака) – це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених об’єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як сп’яніння – властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних компонентів.

Існувало кілька напрямів локаяти. Один з них розглядав “Его” як сукупність матеріальних компонентів, що поглинаються під час їжі (співзвучно висловлюванню “ви стаєте таким, як ваша їжа”), інше акцентувало увагу на чуттєвому сприйнятті, третє ототожнювало свідомість з життєвими силами. Ще один напрям цієї школи визнає існування в людині розумного начала, хоча останнє вважається таким само смертним, як і фізичне тіло.

Етичні норми вчення ґрунтуються на конечності земного існування: людина повинна одержати максимум задоволення від життя, а найбільшою насолодою є володіння прекрасною жінкою. Жертовність і вивчення “Вед” вважаються безглуздим заняттям дурнів та імпотентів. З іншого боку, послідовники локаяти вчать тому, що особисте задоволення не повинне заподіювати страждань іншим людям. У цьому сенсі жертвоприношення тварин і агресивні дії вважаються неприйнятними.

Загалом давньоіндійська філософія – це солідний пласт не тільки східної філософської думки, а й загальновизнаний внесок у філософську скарбницю та загально-цивілізаційну спадщину культури людства.

б) Давньокитайська філософія

Засвідчена в писемних джерелах історія Китаю нараховує майже п’ять тисяч років. Уже зі свого зародження давньокитайська філософська думка, окрім онтологічних та теоретико-пізнавальних проблем, тяжіла до етико-моральних та правових проблем, чим і визначалися специфіка та характер її розвитку як суб’єкта філософської творчості.

Стан розвитку філософської думки в Давньому Китаї фіксується в історичних джерелах як “суперництво всіх шкіл”. Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча й деякі історики зводять їх до десяти, а відомий давньокитайський історик Сіма Цянь до шести – жуцзя (конфуціанці), моїсти (моцзя), даосисти (даоцзя), законники, легісти (фац-зя), номіналісти, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), прихильників вчення натурфілософів (іньянцзя).

Школа даосів у цій класифікації займає третю позицію проте за часом виникнення та своїм впливом мала б посісти першу. Розвиток цієї школи пов’язаний із діяльністю уславленого давньокитайського мудреця Лао – цзи (VI ст. до н.е.). Він мав прізвище Лі, його перше ім’я Ер, а друге Дань.

Свідчень про життя Лао-цзи небагато, однак, і вони є релігійно-містифікованими. Відомо, що він був старшим за Конфуція, зустрічався з ним. Чимало таємниць і легенд існує навколо праці Лао-цзи “Дао де цзін” (книга про Дао і Де, яку часто називають “Лао-цзи”). За однією з легенд Лао-цзи написав свою книгу на прохання начальника застави, залишаючи Піднебесну через західний кордон. Друга – книга написана не Лао-цзи, а його учнем Хуань-юанем у V – IV ст. до н.е. Існує свідчення про те, що “Дао де цзін” була написана в період Чжоу не пізніше за твір “Чжуан цзи” (V ст. до н.е.).

Світоглядна основа поглядів Лао-цзи вкладається в модель стародавнього китайського космосу. Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Основу філософії Лао-цзи становлять категорії Дао і Де. У першій частиш твору викладається вчення про Дао, у другій – про Де. Ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не лише онтологічних, а й гносеологічних, соціальних та етико-моральних проблем, які у своєму змісті, випливаючи одна з одної, постають як органічна цілісність.

Категорія “Дао” означає “дорогу, якою ходять люди” і витлумачується як закономірність, закон. Лао-цзи надає цьому поняттю універсального, всеохоплюючого змісту, розглядаючи його як спосіб існування всього сущого, основу світу, “корінь неба і землі, матір усіх речей”. Дао постійний, безіменний прояв в усіх речах. Його не можна передати словами, воно не має вигляду, не володіє формами. Ми “дивимось на нього і не бачимо; слухаємо його і не чуємо; ловимо його і не можемо піймати”. Воно існує саме по собі і не вимагає для свого існування нічого іншого. Дао перебуває в не діянні, але не має нічого, чого б воно не робило. Йому ніхто не наказує, воно постійно залишається самим собою. Це – тотожність, однаковість, яка пропонує все і не залежить від часу, розвитку чи загибелі Всесвіту, фундаментальна й універсальна єдність світу. Дао існує постійно, скрізь. Тому воно не тільки фундаментальна основа світу, а й його закон. Дао виконує свою роль зовсім природно, не змушує ні одну істоту, не втручається у її життя, дає змогу розвиватися природно; постійно перебуває у русі, не вступає ні з ким у боротьбу, не прагне нікого захоплювати, не вважає свою діяльність заслугою, не домагається панування над іншим. Така дія Дао і є вищим законом природи й суспільства.

З точки зору Лао-цзи, світ і все існуюче в ньому перебувають у дорозі, русі, змінах, де все непостійне, конечне. Набуття конкретного змісту речей досягається завдяки Де. Якщо Дао породжує речі, Де їх “вигодовує”, надає їм конкретності, індивідуальності. У поясненні мінливості світу Лао-цзи постає як діалектик, доходить висновку, що зміна речей пов’язана з наявними в них протилежностями. Ці протилежності протистоять одна одній, але вони збігаються, переходять одна в іншу, взаємо проникають, коли “криве стає прямим, коротке – довгим, порожнє – наповненим, старе – новим”. Це стосується не тільки природних властивостей речей, а й суспільних взаємин, дій людини. Саме перетворення у протилежність, на думку Лао-цзи, і є розум Дао. Головним тут є не боротьба протилежностей (Лао-цзи загалом не терпить самого слова “боротьба”), а їхнє взаємопроникнення, гармонія. Тільки там, де існує гармонія і життя, протилежності “збігаються”, стають єдиними, врівноваженими! Звідси висновок Лао-цзи: “хто знає міру, той не знає невдачі”, потрібно жити за власною мірою.

Знання про діалектику протилежностей Лао-цзи спрямовує на пізнання природи, суспільства і духу з метою приведення їх до єдності. Завдяки тотожності, носієм якої є Дао – Де, відбувається роздвоєння на імена, поняття, категорії, які є засобом осмислення й пізнання речей. Усвідомлюючи, що філософські категорії з самого початку слугують гранично широкими поняттями, Лао-цзи тим самим стверджує безконечність пізнання, підносячи творчу здібність людини до творчої могутності природного буття.

Основу вчення Лао-цзи становить соціальна та етико-моральна проблематика. Подолання хаосу, що склався в умовах всезагального напруження й недовіри між верхами і низами, викликаних перенасиченістю одних та злиденністю інших хвилюють мислителя. Процвітання бюрократизму (вільний вибір і самодіяльність особи зводяться до мінімуму), простота взаємин, опосередковуючись товаром та чиновником, порушується, щастя й нещастя, добро й зло міняються місцями – є соціально-актуальними для Лао-цзи. Щодо цього мислитель міг йти вперед, будувати ідеал світлого майбутнього, або закликати до родової єдності, відмовляючись від культурних (матеріальних та духовних) збитків. Ні перше, ні друге не підходило йому, і він вибрав середній шлях: ні вперед, ні назад, а стан вічної рівноваги і постійності, виражених власною мірою.

Лао-цзи різко засуджує поділ на багатих і бідних, захищає простий народ. Він виступав проти війни й насильства. Стверджував, що там, де проходять війни ростуть лише терен та колючки, насильство ніколи не спонукає до поваги. Для мислителя суспільство й держава є “тьмою речей” Піднебесної. Основу само впорядкування й підпорядкування яких вбачає у збереженні природної сутності Дао, а рівновагу людей у родовій спорідненості Неба й Землі. І тут байдуже, який лад існує, хоча й було б краще, якби загалом не було ніякого ладу. Причина всіх бід людей – у порушенні гармонії природних норм життя, матеріальним і духовним втіленням яких є цзи жень. Життя є життя, і в ньому слід жити, нічого не приносячи і нічого не забираючи. Треба лише природну і людську сутність підняти до єдності цзи жень. Воно поруч, у самій природі, не вимагає ні зусиль, ні повернень, ні здійснень. Люди вже все мають у природі. З цього і потрібно виходити у своїй самостійності, довірившись своєму єству та відмовившись від мудрості, через не діяння перейти до природного Дао.

Вчення даосизму трансформувалося, розділившись на філософський та даосизм безсмертних. Використовуючи онтологічні принципи Лао-цзи, останні стверджували, що завдяки обґрунтованому (правильному) способу життя, людина може прожити щонайменше 2000 років як чистий дух, без своєї матеріальної оболонки.

Школу “служивих людей” пов’язували з мислителем Конфуцієм (Кунцзи). Одним із перших у китайській філософії він звернувся до совісті людини, її честі, мужності, людяності, довіри як законів людського співжиття. На його думку – людська особистість – головний об’єкт уваги не “для себе”, а задля суспільства.

У центр уваги Конфуцій ставить категорію порядку та ритуалу (Лі). На його думку, зміст історії полягає в ритуалах минулого, їх поступовій зміні. Носієм ритуалу є людина, яка гармонійно поєднує в собі природність і вченість, що і є утвердженням гармонійності душі й тіла. Як ідеал такої людини Конфуцій обирає Цзюнь Цзи (сина правителя), який на відміну від простої людини (сяо жень – “маленька людина”, “низька людина”) ставить вимога не до інших, а до себе, знає свій обов’язок і керується моральними вимогами. Для такої людини головним є обов’язок, а потім – вигода, користь. Наслідування ритуалу, виконання свого обов’язку доповнюються в суб’єкті соціальної дії добро-честям, добродійністю. Саме вона має братися за основу взаємин між людьми та управління ними. Звідси вимоги Конфуція керувати народом за допомогою добродійності і наведення порядку, дотримуючись правил поведінки. Тоді народ матиме сором і буде виправлятися, а суспільство досягатиме злагоди. Вищим проявом добродійності є людинолюбство (жень), гуманність, здатність бачити в людині людину, мати любов до людей, що характеризується шанобливістю, великодушністю, правдивістю, милостивістю, розторопністю, сприяє тому, щоб допомогти іншому досягти того, чого хотів би сам для себе. “Чого не хочеш для себе, не роби іншим”.

У формуванні моральних принципів виховання Конфуцій особливу увагу приділяв сім’ї, сімейним взаєминам, як найміцнішим та дієвим з усіх суспільних стосунків. Він впроваджував принципи поваги до старших, синівської і братньої доброчесності, поваги до предків як основи політичної стійкості, зміцнення моральності серед людей. Реалізацію принципу гуманності, людинолюбства Конфуцій пов’язував з довірою, яка повинна підкріплюватися підвищенням матеріального рівня життя народу. На його думку, аби виховувати народ, треба зробити все, щоб він став багатим, а коли в державі буде багато їжі і зброї, то народ буде вірити правителям. Досягти цього можна лише тоді, коли люди зможуть отримати задоволення в тому, що вони вважають корисним для себе.

Розвиток суспільства, вдосконалення людини і людських взаємин Конфуцій пов’язував із розвитком знань і освіти. Він вважав, що знання людина отримує від народження, від природи та в процесі навчання. У практичній роботі надавав перевагу знанням, отриманим від навчання. Закликав “слухати багато, вибирати з почутого краще і наслідувати йому; бачити багато, і запам’ятовувати те, що бачив”, “вчитися і не роздумувати даремна трата часу; роздумувати і не вчитися – згубно”. Помічати необхідне в діях і використовувати на практиці отримане знання Конфуцій вважав метою навчання і критерієм, за яким перевіряється засвоєння знання. У педагогічній практиці вимагав пам’ятати, що при всій своїй близькості за природою люди все ж залишаються неоднаковими в процесі навчання та засвоєння знань. Учителям заборонялось вдаватися до порожніх роздумів, бути категоричним у своїх судженнях, проявляти впертість й думати, особливо про себе.

Конфуцій радив обирати шлях спільної злагоди, компромісу, дотримуючись “золотої” середини: “Тримай у руках дві крайності, але використовуй для народу середину, що лежить між ними”. Виступав як проти надмірної поспішності, так і топтання на місці. Єдине, чого він не сприймав, – це настирливості та лицемірства.

Після смерті Конфуція його вчення продовжили учні та послідовники, серед яких Мен-цзита Сунь-цзи, котрі не лише захищали вчення Конфуція від нападок збоку його противників, а й внесли ряд нових ідей. Стосовно інших шкіл Давнього Китаю, велику популярність тут мала школа моїстів. Ця школа названа іменем її засновника М оцзи/Мо Ді / (близько 479 р. до н.е.). За однією з версій Мо Ді був рабом, а за іншими – ремісником, дрібним власником. Досягши певного достатку, він залишив ремесло і захопився наукою й філософією, а згодом відкрив філософську школу. Основною проблематикою моїстів були соціально-етичні питання та проблеми теорії пізнання.

На думку моїстів, народ приречений на нещастя, тому що на нього впливають три лиха: голод, холод і важка праця. Поділ на багатих і бідних – це не веління Неба, а шлях розвитку самого суспільства. Щоб побудувати щасливе суспільство, необхідно виявити причини лиха, позбавитися їх, і передусім, скасувати рабство, ліквідувати війни і багатих. Цього можна досягти всезагальною любов’ю (цзянь-ай), запереченням нападу (фей гун), шануванням єдності, мудрості, економією при витратах, при похованнях, запереченням волі та бажань Неба.

Моїсти одними з перших висловили припущення про договірне походження держави. На їх думку, людина відрізняється від тварини завдяки праці. Якщо тварина пасивно пристосовується до навколишнього середовища, то людина підпорядковує собі природу. Тривалий час люди не мали законів, існувало безладдя. Зібравшись, вони домовилися про свої права і обов’язки, обрали мудру людину. Так виникла держава і правителі в ній. Правитель, на думку моїстів, не посланець Неба, а слуга народу, який має служити всім. Якщо він порушує це правило, то його треба усунути. Жити правителі повинні скромно, правити гуманно, а не дбати про розкіш. Люди у суспільстві мають дбати про взаємну користь, знищувати те, що завдає шкоди і лиха. Звідси і їх метод соціальної дії “об’єднання для загального роз’єднання”. Цей метод полягає в тому, що саме роз’єднання на своїх та чужих, близьких та родичів з їхніми різними інтересами породжує ненависть, де сильний нападає на слабкого, грабує його, хитрий ошукує дурного. Через всезагальну любов треба покінчити з таким роз’єднанням, дивитися на чуже володіння як на своє, на інших як на самого себе, любити чужих батьків як своїх, зробити життя, як одне ціле, зі спільними інтересами. Моїсти різко засуджували війни як велике зло, що порушує нормальне життя людей, знищує найвищу цінність – життя людини, викликає зневажливе ставлення до праці

У теорії пізнання моїсти виходили з принципу обов’язкового ґрунтування висловлювання на “зразках”. На їхню думку, пізнання – це відображення об’єкта, навколишньої дійсності. Цей процес відбувається трьома шляхами: отримання знання від інших людей, своїм власним мисленням і завдячуючи своїм власним спостереженням. У теорії пізнання їм належить розробка таких категорій, як тотожність, відмінність, причинність. Вказуючи, що в основі всякого знання лежать досвід попередніх поколінь, думки народу – моїсти великого значення надавали обґрунтуванню логічного мислення, розробці методів пізнання, як-от дедукція, гіпотеза, індукція, аналогія речей та аналогія понять.

Наприкінці правління династії Чжоу виникає школа легістів (законників). Головними представниками яких були: Ц з и – ч а н, Шан ЯнтаХаньФей-цзя, які рішуче виступали проти пережитків родових відносин і головного їхнього носія – спадкоємної аристократії. Тому лепети не менш різко, ніж моїсти критикували конфуціанство. Вони відкидали методи управління, засновані на ритуалі і родових традиціях відводячи головну роль єдиним, обов’язковим для всіх законам-приписам (фа) і абсолютній, нічим не обмеженій владі правителя.

Хань Фей вважав, що закони, які не відповідають вимогам часу, слід замінити на інші (досконаліші). Не особисті бажання, не свавілля керівників повинні лежати в основі управління, а чітко визначені закони. “Особисті бажання правителів – джерело беззаконня”. Світські закони, а не небесна воля, на думку Хань Фея, визначають життя людей. Перевагу світських законів управління вбачав у тому, що вони в рівній мірі стосуються як знатних, так і незнатних громадян. А Шан Ян загалом виступав за жорстку систему державної влади на основі законів-приписів, котрі регламентували б все суспільне життя і діяльність. Особливо корисними вони є для суспільства, де багато “здирників” (селян, ремісників, торгівців, купців тощо), котрі мають “низьку душу” та обкрадають, обдирають державу, а самі збагачуються, стають “сильними”.

На думку Шан Яна, за “сильного народу” стає “слабкою держава”. Тому потрібно добиватися того, щоб був “слабкий народ”, тоді буде “сильна держава”. Досягти цього можна за допомогою жорстких законів, страху та системи покарань.

Легісти вказували на дві сторони закону – винагороду і покарання, за допомогою яких правитель підкоряє собі підданих. Законодавство, продумана система нагород і покарань, система кругової поруки і загального стеження – те, що повинно було забезпечувати єдність держави і міцність влади правителя. Легісти поділяли погляди Моц-зи про висування у владні структури талановитих людей, незалежно від рангу і родинних зв’язків із правителем. Теоретично легісти виступали за рівні можливості для піднесення в країні кожної людини.

Значне місце в історії давньокитайської думки посідають утопічні погляди. Основою давньокитайських утопій про ідеальне суспільство були ідеї зрівняльності й світової справедливості. У III ст. н.е. із проповіддю ідей егалітаризму виступив Сюй Син, представник так званої школи “аграрників”, У його утопічній концепції відбиті уявлення знедолених і пригноблених мас чжоуського суспільства. їхнє значення полягало в тому, що вони підривали догмати конфуціанства про непорушність і справедливість суспільного порядку в Піднебесній.

Давньокитайська філософія змістовно (концептуально) є розмаїтою і суперечливою. Як європейські (західні), так і власне сучасні китайські дослідники визнають цей факт, але прочитують ці надбання неоднозначно. Від традиціоналістського (патріархального), характерного для західних дослідників до власне китайського, де сучасність тлумачиться через призму філософської культури Китаю. Однозначно, що це надзвичайно багата й розвинена культура, спадщина, із котрої черпали й черпатимуть ідеї ще не одні покоління філософів, інших мислителів і вчених.

 

         Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

 

         Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду на­зивають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

         Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періо­ду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа  – Кіренаїки, мегарики і кініки. 

Третій період античної  філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця  ІУ ст.. до н.е. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія еллініно-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософсь­ких напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк  Аврелій, Епіктет).

                  Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес (близько 625—545 pp. до н. є.) — представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівно­дення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода — ос­нова і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.

 

         Згідно з поглядами Анаксимандра (бл. 610—547 pp. до н. є.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене»,безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене „дещо” утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксиман­дра, процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

—   на першому із «безмежного» виділяється «світове першо­начало», своєрідний ембріон Космосу;

—   на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і сухого, холодного і гарячого;

—   на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво­рюються чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода   ( вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу, із двох  основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

         Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксимандра Анаксимен (бл. 585—525 pp. до н. є.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і ве­ликий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це упо­дібнення світу, й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в ці­лому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська ду­ша, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «апей­роном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 535—475 pp. до н. є.), який убачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує. — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономір­но згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна по­зиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протиле­жностей спалахування і закономірного згасання.

         Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на ко­ристь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Тем­ний» та «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори бу­ли написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зро­зуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він ви­словлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім’я «Плакучий» затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

        

         Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філо­софські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

 

Піфагор. Піфагорійський союз.

 

Молитва піфагорейців

 

         Так, близько 532 р. до н. є. у Критоні виникає впливова релі­гійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. є.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід за­уважити, що число для нас — це величина арифметична і мате­матична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у ви­гляді геометричних пропорцій. Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визна­чити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1+2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила вті­ленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музи­кальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагор

         Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку.  Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геомет­ричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людь­ми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він від­шукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна впорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Піфагор відкриває взаємозв’язок числа і звуку.  На мал. внизу зображено камертон.

 

         Основною характеристикою Всесвіту для античної думки бу­ло те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

         Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у переселення душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора, після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки вона досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових нaроджень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

         Елейська школа

 

          Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н.е.)

         Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що іс­нували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетні­шого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підко­ритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

         Про   ідеалістичну  орієнтацію  елейської філософії  свідчать конкретні міркування Парменіда про суще. Якщо Ксенофан під сушим розуміє єдиного Бога, то на відмі­ну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним. У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму ку­лі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вка­зує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулепо­дібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, при­таманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає по­ложення про те, що «буття є, а небуття немає». Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнен­ня буття з мисленням: «думка — і те, про що думка, — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнан­ня, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який ба­зується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

         У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізично­го світогляду.

         Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490— 430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів сво­го вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обґрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна супе­речність).

         Апорії Зенона Елейського такі:

1.«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

2.«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пун­кту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3.«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха про­повзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4.«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях прос­тору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5 .Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для прохо­дження повз половину того, що не рухається. Тоді половина до­рівнюватиме цілому.

6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон ви­сував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір по­винні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до не­скінченності. Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7 .Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що naдає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висно­вок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

         Зенон розробив систему доказів «щ супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твер­дження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософи про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечли­вим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип мірку­вання, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудова­ний на використанні сили заперечення, мас назву негативної логіки.

         Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.

         Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. є. Протагор (480—-410 рр. до. н. е.), Горгій — (483—375 pp. до н. є.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Харак­терною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує на­явність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

         Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б аб­сурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Від­носність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулюва­ти словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

         Софістами була започаткована тенденція «повороту до люди­ни», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у то­му, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечести-вості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не мо­жу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звер­тають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

         У період розквіту грецької демократії важливу соціальну фун­кцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення люди­ни. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб жит­тя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полег­шили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримува­ти цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.      

Філософські погляди Сократа

         Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філо­софської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платон. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличе­ній співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

         Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

         Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку іс­тини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засудже­ний до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в”язниці, він прийняв отруту.

 

Демокріт як представник класичного періоду     

 

         Представником класичного періоду є філософ Демокріт, який є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт наголошує на існуванні двох начал – атомів і пустоти.  Вічність сущого – у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить понят­тя причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого» виникають усі речі, то у Демокріта — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткнен­ням їх.

         У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття неспроможні дати іс­тинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом,  Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.

         За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця різ­ниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.

         Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з’єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позити­вно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.      

         Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збе­реження демократії він вважав наявність у громадян таких мо­гильних якостей, які утворюються вихованням та освітою.

         Ідеалізм Платона

         Платон (427—347 pp. до н. є.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокрта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях і ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.

Платон

 

         Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіс­нують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є речі навколи­шнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — це ні­що. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі. Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і станов­лять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.

         Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це вла­стиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в цар­стві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя ли­ше тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття сві­ту почуттями. Пізнання ж істинної дійсності— світу ідей — мо­жливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зо­ру Платона, є діалектика та математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

         Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Пла­тона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспі­льна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відпо­відного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узго­дженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «пра­вильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «непра­вильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тира­нію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Пла­тона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристо­кратія).

         Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспіль­стві та її морально-професійний уклад.  

Вчення Аристотеля

         Аристотель (384—322 pp. до н.е.) — провідний філософ кла­сичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософсь­ку школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Арістотель

 

         Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі, найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звіль­нену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить від­рив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, філософи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога. Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Па­рменіда атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — у Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І інший важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.

         Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роб­лять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних кате­горій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, во­лодіння, дія, страждання.

Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1.Закон тотожності. 2.Закон усунення протиріччя. 3.Закон виключеного третього.

         Учення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох час­тин — етики та політики. Аристотель — фундатор етики евдемо­нізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність {арете). Чим вище арете, тим повніше ща­стя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та полі­тичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

                 

         Епоха еллінізму і Римської імперії.

 Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки — близько 100 років. Останній. третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою ел-лінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. є. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів. І мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник  Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і   утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного фі –  лософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 р. н. є., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.

 

         Епікур (341—270pp., до н. є.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».

          Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демократа). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони пе­ребувають у постійному русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок. Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у без­межному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що ко­лись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже не­має». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існу­вання богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.

         Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для люди­ни. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уни­кнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епіку­рейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.

         Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок поми­лок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі 5ув Tim Лукрецій Кар (96—55 pp. до н. є.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

        

         Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. є.). Ця школа гула логічним продовженням школи софістів, але мала свої особ­ливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення  жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити-основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить», мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

        

         В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 pp. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

Давньоримська філософія

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька – еклектизмом. її початок датується кінцем II – І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької (“Рим був завойованим Грецією духовно”). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: складна внутрішня драма, прив’язаність до наслідування, тлумачення й коментування.

Це особливо є характерним для творчості Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд думок та ідей соціально-філософського змісту. Найбільш продуктивною була думка щодо походження держави, форм її правління та їх переродження. Досить цінною була й думка про необхідність поділу влад “через їх змішування”. На його думку, успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад: влади консулів (імператорська), влади сенаторів (аристократів) та влади демосу (народу). Визнавалося за необхідне “залишити трохи влади народові”, – тільки за такої умови в суспільстві й державі можуть панувати мир і спокій.

Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар (приблизно 99 – 55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного пантеїзму. К Маркс високо цінував філософію мислителя, а його працю “Про природу речей” назвав найвеличнішим документом матеріалістичної філософії всіх часів і народів.

Своє завдання Лукрецій вбачав у тому, аби дух людини звільнити від пут (тенет) марновірства. Він був переконаний у тому, що для того щоб прогнати із людських душ страх, достатньо показати природу лише такою, якою вона є, і вона “своїм виглядом, внутрішнім ладом прожене страх”.

У ставленні до релігії Лукрецій постає як її головний ворог. Він свідомо відкидає релігію, вважає її причиною багатьох бід, що породжує страх, забобони, підлість. Кваліфікує її як “мерзотність”. Заперечує те, що без релігії люди будуть аморальними, стануть на шлях злочинів тощо. Він був переконаний у тому, що “релігія породжувала багато злочинних дій”, штовхала на цей шлях людину.

Лукрецій прагнув сформувати світогляд, котрий виходив би із самої природи, її законів. Він вважав, що все відбувається згідно із законами, “без допомоги зверху”, і нічого не твориться з божої волі. Заперечував, що світ створений богами для людей. Визнавав, що він недосконалий, і природа існує сама по собі. Людина – частина світу, а не його господар і мета. І тому сама теж підпорядкована законам природи.

Мислитель визнавав безконечність Всесвіту, вважаючи, що ним (величезним і різноманітним) боги управляти не можуть. їм це не під силу, та й до того ж у них надто багато своїх справ і турбот. Заперечуючи релігію, Лукрецій все ж визнавав існування богів. На його думку, вони безсмертні, хоч і пасивні, а тому й не втручаються у справи людей і світу, всім володіють, ні в чому потреби не мають, благо чинність і гнів їм не відомі.

Безтурботним богам Лукрецій протиставляє Людину, звичайних людей, котрі шукають життєвий шлях і досить тяжко помиляються. Вони вічно перебувають у турботах, працюють вдень і вночі, щоб досягнути величі й бути власниками світу. Головна цінність людини – це розум. В ньому цілісна сила людини. Тільки розум у змозі розігнати марновірство і страх перед смертю. Людині потрібен здоровий глузд, розум, щоб пізнавати природу. Надаючи великого значення чуттям, він бачить їх обмеженість у процесі пізнання. Неповноту чуттєвого сприйняття може компенсувати лише думка. Всесвіт не може бути даний цілком у чуттєвому сприйнятті. Його безконечність може бути осягнута лише думкою (розумом).

Лукрецій критично аналізує філософську традицію Геракліта, з повагою ставиться до Емпедокла, обходить мовчанням софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, стоїків, скептиків. Він картає Анаксагора за термінологічну перенавантаженість, і надто хвалить Епікура – як наймудрішого, того хто знає істину й викликає “божественну радість”.

Головна істина “із нічого не твориться нічого” лежить в основі світогляду Лукреція. Тобто у світобудові проявляється закон збереження буття. Він визнає вічність і нестворюваність матерії, її незнищуваність. Вважає, що коли б не було матерії, то кожна річ чи світ цілком і повністю загинули б. На його думку, навіть “смерть матерію не вбиває”.

Вирішуючи проблему будови матерії, Лукрецій утверджує думку про безконечність світобудови. Він називає першопочатком “родові тіла”, “сім’я речей”, “початкові тіла”, “першородове начало”, “первинне начало”. Вони неподільні, тому їх можна кваліфікувати як атоми. Водночас, вони вічні і незмінні, елементарні й тверді. Поряд з атомами є порожнеча, яка дає змогу їм рухатися, а її примішування до твердих атомів породжує м’ягке (речі, предмети тощо). Всі атоми відрізняються один від одного своїм рухом, вагою, ударами, поєднаннями, положенням, проміжками між собою. їх різні поєднання утворюють речі. Вказує на те, що час не існує “поза рухом тіл і спокоєм”. Тіла рухаються тому, що джерелом їх руху є атоми, котрі “перебувають у вічному русі”. Причина руху пояснюється безконечністю простору. Рухаються атоми (тіла) під впливом ваги, але швидкість їх однакова, незалежно від ваги тіла. У своєму русі атоми можуть відхилятися від траєкторії.

Лукрецій спростовує думку про переселення душ, прагне розглянути будову душі, досліджує співвідношення душі, духу і розуму тощо. Відкидає страх смерті, оскільки остання є природним явищем.

Сенека Луцій Аней (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.) був широко ерудованим філософом. У філософських вченнях попередників його цікавила їх практична (моральна) сторона, менше – їх уявлення про думки, й ще менше – про світ. У філософії Сенека розрізняє споглядальну й прикладну частини, оскільки філософія “і споглядає, і діє”. Вся філософія Сенеки – прикладна наука, оскільки, на його думку, знання заважають мудрості, тому й слід обмежувати себе в знанні. Для мудрості необхідно мати багато вільного простору в голові, а знання забиває голову дурницями. Ніяка наука, окрім філософії, не досліджує добро і зло. Водорозділ між мудрістю й знанням полягає в тому, шо знання роблять людину розумнішою, але не кращою. “Бути розумнішим, – вважав він, не означає – бути кращим”. Тому мудрість є засобом не для того щоб потрапити в рай, а щоб уціліти в цьому світі.

Мислитель вважав, що соромно вчитися із підручників… “Добудь, що-небудь із себе”, оскільки “одна справа пам’ятати, а інша справа знати”. Істина відкрита для всіх, але ніхто нею не оволодів. Пам’ятати, для Сенеки, – це зберігати в пам’яті те, що тобі доручили, а знати – означає робити і діяти по-своєму, не звертаючи уваги на взірець, і не озираючись на вчителя. Філософія, на його думку, формує характер і здатність протистояти всім ударам долі, “виховує і загартовує душу, підкоряє життя порядку, управляє вчинками і вказує, що слід робити…”.

Роздуми Сенеки про знання (науки) і мудрість є досить актуальними. Він поділяв філософію на етику, логіку, фізику, розрізняючи в якості її предметного змісту мораль, розум і природу. Природа (матерія) інертна, нерухома. Вона до всього готова, але залишається інертною до тих пір, доки її не приведе у рух розум. “Розум повертає (крутить) матерію як хоче, надає їй форму і ліпить усякі предмети”. Однак перше (матерія) і друге (розум) є тілесними. У Сенеки – все тілесне: і боги, і душі, і водночас – все одушевлене, розумне й божественне.

Сенека пантеїст, коли стверджує, що “не може бути природи без Бога і Бога без природи”. Бог тлумачиться ним як внутрішня сила, що цілеспрямовує всі процеси природи, “світовий розум” як гармонія і краса природи. Хочеш, назви його долею і не помилишся. Він причина всіх причин, він – провидіння. Хочеш назви Бога природою, і це не буде помилкою.

Водночас, він стверджує, що Бог управляє світом (Всесвітом). Негативно ставиться до тих, хто закликає шанувати богів, здійснюючи їм жертвоприношення. Боги, на думку Сенеки, добродіяльні, творять добро за своєю природою. Звідси – істинна релігія – культ добродійництва. “Бог не якісно, а кількісно добродійніший ніж людина, оскільки він вільний, а тому довше добродійний”. Сенека у вченні про тілесність душі тлумачить ЇЇ як щось “тонкіше ніж вогонь”. Він вважав, що головним прагненням розумної душі є швидше звільнення від тіла. Мислитель постійно говорить про боротьбу тіла і душі, про безсмертя останньої. Є в нього й думки про, можливість “переселення” душ до богів, що буцімто життя – неважлива справа, наводиться аргументація на користь смерті. “Життя як п’єса, і не важливо, довга вона чи ні, а важливо те, чи хороше вона зіграна”. Він визнає можливість добровільного припинення життя, якщо тіло не годиться для служби.

Рабство як соціальне явище не засуджується Сенекою. Він вважав, що рабом стає той, у кого немає мужності вмерти. Розрізняє рабство добровільне й недобровільне. Засуджує добровільне рабство: похіть, жадібність, боягузтво, честолюбство тощо. Стосовно соціального рабства він стверджував, що рабовласникові належить лише тіло раба, а не його душа. Проповідує терпиме ставлення до рабів, гуманність, заявляючи, що й раби теж люди, і вони вимагають доброго ставлення до себе. Він висловлював думку, що всі люди, за своєю суттю, рівні, тому й вказував на випадковість рабства. Апелював до взаємозамінності раба й рабовласника, оскільки раб міг народитися рабовласником, і навпаки.

В етиці Сенека проповідував песимізм, закликав героїчно і стійко долати всі труднощі життя, оскільки в ньому нічого не можна змінити. Людина пасивна, а доля активна. Слід спрямовувати свої бажання, а не бути у них у рабстві. Краще залишити все так як є, перетерпіти те, чого не можеш змінити, і “не скиглячи” слідувати богу. Прослідковується у нього і очевидний фаталізм, але не абсолютна бездіяльність. Схвалюється здоровий глузд і розум, мужність і енергійний дух, витривалість і готовність до будь-якого повороту долі. По суті – це песимістично-оптимістичний фаталізм. Життя стає щасливим, коли воно узгоджується із природою, коли досягається “мир і гармонія духу”, “велич поєднується з покірністю”. Цьому повинна навчати філософія, мудрість. Це її головне і єдине призначення.

Епіктет (приблизно 50 – 135 рр. н.е.) послідовник стоїцизму, відкрив у Нікополісі власну філософсько-виховну школу.

Головне питання його філософії: як стати внутрішньо вільним при зовнішньому рабстві Здійснює свідому підміну соціального рабства -моральним. В його філософії прослідковується близькість, а можливо й тотожність з позицією Сенеки.

Головне теоретичне положення Епіктета полягає в тому, що існуючий порядок речей змінити неможливо, оскільки він не залежить від людей. Із усіх речей світу одні підвладні нам, інші – ні. Страх смерті, хвороби чи голоду приносить людині неспокій і неволю, а звідси – “бажай того, що від тебе залежить”. Хочеш бути вільним – не бажай “того, що від інших залежить”,

Епіктет порівнює життя з театром, а людей з акторами, котрі змушені грати ту чи іншу роль. Дає настанови філософу, застерігає його розповідати про правила й філософські закони невігласам. “Ніколи не розмовляй з невігласами про мудрість (філософію)”. Подібно до стоїцизму, поділяв філософію на фізику, логіку й етику. Вважав, що логіка повинна слугувати фізиці й етиці. Логіка допомагає відрізнити істину від заблудження, але не може відрізнити правду від брехні. Люди, знаючи логіку, – брешуть, вивчивши її – продовжують брехати. Логіка неспроможна відучити людей від брехні. Тому для людини, суспільства важливіша не логіка, а етика.

Стосовно природи (фізики) Епіктет виходив із принципу користі. Для нього не мало значення з чого складається матерія: з атомів, гомеомерій чи землі. Для філософії, а власне і для нього, корисним є дослідження фізики (природи) у сенсі узгодження своїх бажань із ходом речей. Для того щоб отримати необхідні “знання” про богів і природу необхідні знання фізики. Він схиляється до думки, що світ, природа розумні, пронизані світовим розумом (логосом), який вносить у них порядок і закономірність.

Епіктет вважає людину розумною істотою. її сутність полягає в її розумі, котрий є частиною світового (космічного). Розум від людини він не відчужує. На його думку, відняти розум означає знищити людину. Людина не лише розумна, а й наділена свободою думки і свободою волі. Ці якості від неї невідчужувані, і ніхто їх не в змозі відняти, навіть забравши власність, сім’ю й саме тіло. Це, по суті, фаталістичний, примирливий із дійсністю світогляд.

Марк Аврелій (121 – 180 рр.) – стоїк. У творі ,До самого себе” або “Наодинці з собою” виклав свої філософські думки.

Світогляд Марка Аврелія суперечливий – поєднує усвідомлення, минувщини, тлінності й млявості життя з проповіддю бути діяльним, активним та справедливим державним правителем. У ньому проявляється гостра суперечність між філософськими роздумами про світ і самими реаліями дійсності, невідповідність одного одному, між філософською надчасовістю і практичним зануренням у цю часовість.

Він гостро відчуває плин часу, миттєвість мирського життя й смертність людини у безконечному часовому потоці. Вважає час безмірним і безмежним, і перед цією безмежністю однаково незначні і найдовше, і найкоротше життя.

Мислитель песимістично усвідомлював реальну дійсність, життя кожного. На його думку, все скороминуще, а тому марна справа залишитися у пам’яті нащадків: найдовша слава про померлого зберігається лише кілька поколінь. Вічна слава – суща метушня. У плині життя не має нічого нового (“наші нащадки не побачать нічого нового”). Як в минулому, так і в нинішньому, а тим більше в майбутньому немає якісних змін, історій досить однорідна.

Песимізм Марка Аврелія – це не відчай розчарованих людей, а причина звернення (актуалізації) до моральних цінностей. Імператор говорить, що ліпшим у житті є “справедливість, істина, мужність, здоровий глузд” тощо. Водночас, визнає існування богів, котрі здійснюють “турботу про людей”. Думки про свободу людини і волю богів вирішуються компромісно. Виникає проблема узгодження свободи особи (людини) і промислу божого. “Від самої людини залежить, впасти чи не впасти в істинне зло”. Але ні Марк Аврелій, ні імператор не закликають до активної боротьби зі злом, а пропонують приймати життя і смерть такими, якими вони є. Жити необхідно так, як буцімто це останній день чи остання справа. А це означає провести цю мить часу у згоді із природою, дотримуватися правди в усіх поступках. Такий шлях може допомогти відшукати лише філософія.

Л у к і а н (120 – 180 рр.). Ф.Енгельс “охрестив” його “Вольтером класичної давнини”, і вважав, що він вістря своєї критики спрямував проти релігії і богів. Висміював і філософів: епікурійці “падкі до задоволень”, перипатетики користолюбні й великі “сперечальники”, платоніки “пихаті й честолюбиві”, а стоїки – “скупі та злі”. Висміював Арістотеля, зображуючи його як блазня, комедіанта, що тільки й думає про подарунки. Різко й негативно ставився до Сократа, висміював його “як плаксу”. На його думку, у пеклі всім, окрім філософів-кініків, погано. Для того щоб стати таким, яким був на землі, необхідно бути грубим, різким, лаяти всіх (і царів, і простих людей). Тоді вони будуть дивитися на тебе з повагою, вважати тебе мужнім. На закінчення Лукіан говорить, що філософи люблять не лише філософію, а й ту популярність, яку вона їм дає, і до того ж жадобу прибутку.

 

 Література :

1.         Філософія. Навч-метод.посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.Х.Арутюнов, М.М.Демченко, С.Л.Йосипенко. – К.:КНЕУ, 2001.- С.70 – 84.

2.         Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник /За ред. І.В.Бичка. – К.:Либідь, 1994. – Лекція 2,3.

3.         Філософія: Підручник/ Г.А.Заїченко. – К.: Вища школа, 1995, – Розділ 2,  п.1,2.

4.         Практикум з філософії: Методичний посібник для викладачів і студентів ВНЗ/ За ред. В.Л.Петрушенка. – Львів: Новий світ, 2003.- С.36 -45.

5.         Касьян В.І. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів. – К.:Знання, 2005. – С.33 -40.

6.         Соловьев В.С. Жизненная драма Платона. – М, 1988. – Т.2. –С.601 – 605.