Філософія Нового Часу і Просвітництва

Філософія Нового Часу і Просвітництва

 

 

1. Загальна характеристика філософії Нового часу.

2. Філософія Ф.Бекона.

3. Філософія Р.Декарта, Б.Спінози і Г.В.Лейбниця.

4. Французький матеріалізм ХУШ ст.: Ж.Ламетрі, К.Гельвецій, П.Гольбах, Д.Дідро.

 

 Філософія Нового часу

Охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Це епоха новацій, масштабних змін та істотних зрушень у всіх сферах життєдіяльності людини.

У цей час з’являються змістовна, довершена та експериментально підтверджена наукова теорія – механіка Ісаака Ньютона та мистецтво в його сучасному розумінні (світське, автономне). Як літературний жанр народжуються романи, опери, сучасний театр, виникають національні академії, з’являються перші газети й часописи (зокрема, наукові), з’являється міський транспорт, архітектура масових забудов, промислова архітектура.

У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а в розвитку від примітивних до все більш досконалих форм. Італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668- 1744 рр.), французький вчений Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781рр.), німецький філософи Іоганн Гердер (1744 – 1803 рр.) та інші досліджували ці проблеми. їхні ідеї про суспільний розвиток йшли від погляду на історію як на кругообіг трьох епох – (божественної, героїчної та людської) – до її тлумачення як нескінченного прогресу капіталістичного суспільства у Жана Аятуана Кондорсе (1743- 1794рр.).

Відбувались і інші відчутні зміни у розвитку філософії. Розширювався її діалог із різними науками. Вона зазнавала суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються нові філософські дисципліни (гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.). Ці розгалуження філософського знання вимагають нового рівня систематизації – утворюються різні “філософські системи”, типові для даної епохи.

1. Методологія

Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) у творах “Новий органон” та “Нова Атлантида” передбачив надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Він вважав за необхідне розробити такий метод пізнання, який підніс би ефективність науки на якісно новий рівень.

Ф. Бекон запропонував свій метод продукування знань. Його кредо – не зупинятися на самих лише фактах, а слід їх узагальнювати; не користуватися тільки тим, що наявне. Він обстоював також дослідний шлях пізнання в науці, закликав опиратися на факти, експерименти. Був одним із засновників індуктивного методу пізнання.

Бекон вважав послідовно проведену індукцію методом, спроможним перевірити старі знання і набути нові істинні знання (інформацію) про природу. Мислитель виходить із принципового положення, що достовірне, істинне знання (істина) має опиратися на якнайбільшу кількість фактів. Важливу роль в цьому процесі він відводив правильній систематизації фактів, що унеможливлює надто поспішні висновки (сходження до найбільш загальних аксіом). Метод, згідно із задумом Бекона, повинен забезпечити послідовне, безперервне, поступове сходження від численних фактів до найзагальніших аксіом – найдостовірнішим істинам науки.

Індукція Бекона є вчення про методи, за допомогою котрих на підставі (наявності або відсутності) властивостей предметів, а також на основі змін в їх інтенсивності визначається відповідна і пов’язана з ними форма. Надійне визначення форм він розглядав як процес. На першому етапі дослідження в особливих “таблицях аналогій” дається огляд предметів, явищ природи, в котрих можна знайти ті властивості, які цікавлять того чи іншого вченого. На даній стадії дослідження важливо, щоб предмети мали хоча б деякі загальні властивості, відрізняючись між собою іншими рисами.

На другому етапі дослідження форм даних властивостей у природі полягало у переліковуванні прикладів, котрі подібні з предметами першої таблиці, але в яких не спостерігається властивість, яку ми шукаємо. Відсутність властивостей доводить відсутність форми, що фіксується у “таблиці відхилень”. Але, оскільки, згідно з Беконом, властивість і форма тісно пов’язані: збільшення чи зменшення властивостей вказує на збільшення чи зменшення форм, зафіксувати цю динаміку можна за допомогою “таблиці ступенів або порівнянь”.

Аналіз таблиці відхилень і таблиці степенів створює можливості для третього найважливішого етапу індуктивного аналізу – виключення тих із описаних властивостей предметів, котрі зустрічаються не у всіх об’єктів (“таблиця виключення”)- Така таблиця (процедура) є умовою того, що дослідник впевнено наближається до досягнення загальної істини, а складання всіх таблиць забезпечує йому “перші жнива” – наукову гіпотезу про форму досліджуваних властивостей.

Індуктивна методологія Бекона не заперечує дедуктивного дослідження, що йде від аксіоми до експерименту, до фактів. У “Новому органоні” він зауважує, що тлумачення і відкриття істини в природі охоплює два різних шляхи розвитку знання.

Перший шлях – виведення або породження аксіом із досвіду;

другий шлях ~ виведення і здобуття нового досвіду із аксіом. Для деяких галузей знання (математика тощо), вважає мислитель, дедуктивний спосіб дослідження може відігравати величезну роль. Однак у загальній системі знань, здобутих людьми, на перше місце філософ висуває індукцію.

Загалом, оцінюючи індуктивний метод Бекона, слід додати, що для певного історичного ступеня розвитку науки він є необхідним і прогресивним, але, водночас, страждає на однобічність і обмеженість, а для нинішнього етапу немає ніяких підстав вважати його цілком достовірним.

Ця ж проблема хвилювала і Рене Декарта (1596- 1650 рр.), який у питанні про методи науки займав дещо іншу, в дечому – прямо протилежну позицію. Мислитель досліджує цю проблему в праці “Роздуми про метод для керування розумом і відшукування істини в науках”. Постало методологічне завдання випрацювати (знайти) такий метод, такі принципи, які забезпечували б нам чітке й ясне, і головне – достовірне знання, забезпечували побудову дійсно наукової системи знання.

Р. Декарт сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Перше правило наголошує на тому, що за істину можна приймати лише те знання, яке виразне й самоочевидне. Це означає, що слід ретельно уникати поспішності і стереотипності. В свої судження включати лише те, що для розуму є чітким, конкретним і не породжує сумніву.

Друге правило вимагає ділити складне на складові елементи, доходити до найпростіших положень, які можна було б сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен призвести до двох висновків: а) внаслідок розчленування складного явища на частини отримуємо об’єкта пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; б) дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Декарт вважає, що частину завдання вирішити легше, ніж все завдання в цілому. Тому поступово, вирішаючи завдання частинами, дослідник створює підґрунтя для вирішення завдання. У цьому правилі виявляється вимога аналітичного розгляду наукових проблем.

Правило третє – скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли “з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися… сокровенні істини”. Це правило вимагає впорядкувати мислення людини, допускаючи існування порядку навіть серед тих об’єктів, котрі не слідують один за одним.

І останнє, четверте правило – передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це означає, що до предметів пізнання треба підходити комплексно. Тільки, за такої умови, вважає Декарт, можна бути впевненим, що все, що відкрито наукою у цій галузі, враховано. Декарт щиро вірив, що там, де ці чотири правила враховуються, є всі передумови для відкриття істини, для знаходження достовірних джерел філософії.

Бенедикт Спіноза (1632 – 1677 рр.) вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, якби була поєднана з необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши власну філософську концепцію. У трактаті “Етика” він, розгортає свої міркування шляхом формування деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю. Аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Це дозволяє оцінювати Б.Спінозу як прихильника раціоналізму і, водночас, засвідчити його високий рівень та повноту досягнутого ним на той час теоретичного знання.

Гносеологія

Великого значення для філософії Нового часу набувають теоретико-пізнавальні проблеми. Вирішення їх здійснювалось у контексті філософських концепцій емпіризму і раціоналізму, автори яких виходили із абсолютизації (культу) чуттєвого чи раціонального. Емпіризм (від грец. empina – досвід) – напрям у гносеології, згідно з яким весь зміст знання є чуттєвого походження, досягається із досвіду і зводиться до досвіду. Раціоналізм (лат. rationalis – розумний) – напрям в теорії пізнання, згідно з яким весь зміст знання може бути отриманий тільки із розумово-розсудкової діяльності. Найбільш яскраво ці тенденції виявилися у філософії Ф. Бекона і Р. Декарта.

Ф.Бекон розрізняє “плодоносне” та “світоносне” знання. Плодоносне – це таке, яке приносить користь, а світоносне – те, що збільшує можливість пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітницькими, хоча й мали працювати на людину.

Шлях до істини – процес суперечливий, вважав Ф.Бекон. Крім того, формуванню істинного знання заважають так звані “ідоли”(примари). “Ідоли роду” – загальні помилки, які людина допускає в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю й недосконалістю людських органів чуття. “Ідоли печери” – помилки, які ми робимо, виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення. “Ідоли ринку” – це омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. “Ідоли театру” – це орієнтація на авторитет, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що “розум людини має органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з’єднані один з одним” і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Методологічні пошуки привели Ф. Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Раціоналісти, до яких належав і Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, а тому надії слід покладати на розум. Він стверджував, що “пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки”. Процес пізнання, на думку Декарта, залежить від наявності в розумі трьох видів ідей: вроджених – ідей Бога, буття, числа, протилежності й структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять. Сюди входять аксіоми логічного судження: “не можна одночасно бути і не бути”, “з нічого не буває нічого”, “ціле більше від своєї частини”, “будь-яка протилежність є подільною”, “лінія складається з точок”, “у будь-якої речі є причина”, “сумнів є актом мислення”, та ті ідеї, що виникають з чуттєвого досвіду і ті, що формує сама людина.

За Р. Декартом, слід крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними. Під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Мислитель стверджує: я можу сумніватися у всьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає теза філософа – “мислю, отже існую”. Логічно, проголосивши тезу “Cogito”, Декарт наголошував, що наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а вищим розумом.

Декарт поділяв думки Г. Галілея, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б внаслідок того, що вони є простими й очевидними конструкціями розуму. Речі, які сприймаються розумом, ми називаємо простими, їх пізнання є ясним і виразним. Такими є фігура, протяжність, рух та будь-які речі, що складаються з них. Лише на основі них можуть бути сформовані ідеї всіх речей. Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на “первинні” й “вторинні”.

Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний та дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.), який вбачав у знанні силу. На його думку, теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді. Будь-яке знання починається з відчуттів і ніколи не виходить за межі доступних чуттям реалій. Проте існують знання всезагальні й необхідні. Такі знання пов’язані з чуттям тим, що вони постають завдяки особливим – точним і фіксованим використанням знаків мови.

Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують лише конкретні речі. Вроджених ідей не існує .”Знаки” (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей.

Англійський філософ Джон Локк (1632 – 1704 рр.) у теорії пізнання значну увагу надавав запереченню існування “вроджених” ідей, посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над “примітивними” народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, “чисту дошку”, “tabula rasa” – тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї та рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей і утворення на їх основі “складних ідей”.

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізнення та ототожнення. Найвищою, найскладнішою ідеєю для Локка, постає ідея субстанції, як найширше поняття, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Він вважав, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої “мислячої субстанції”.

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирався на здоровий глузд людини, апелював до чуттєвого досвіду й доходив висновку, що суб’єкт-об’єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: “первинні” – протяжність, фігура, об’єм, рух і спокій та “вторинні” – пов’язані з індивідуальними особливостями суб’єкта пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка Джорж Берклі (1685 – 1753 pp.) стверджував, що не лише “вторинні”, а й “первинні” якості речей мають суб’єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей “вторинні” тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. “sensus” – відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси його теза “Бути значить бути сприйнятим” – “Esse est регсірі”. Він визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає “Я”, коли його сприймає “Хтось”, і коли він існує у розумі Бога як сукупність “ідей”, що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття людини. Проведена послідовно позиція радикального сенсуалізму призводить не тільки до соліпсизму, як у випадку з Берклі, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П’єр Бейль (1647- І706рр.)та англійський філософ Давід Юм (1711 – 1776 pp.). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму.

П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і відсутність порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. Мислитель, зокрема, вважав, що істина має бути вільною від протиріч. А наявність двох протилежних суджень у визначенні одного й того ж дискредитує людське пізнання, засвідчує слабкість людського розуму, – звідси він має характер не руйнівної, а творчої сили.

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у формі чіткого і виразного знання та у формі непевного і туманного знання. Він стверджував, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. “Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує”, – зазначав філософ. Д. Юм вважав, що виразні знання ми отримуємо при прямому спостереженні дійсності, а непевні знання – отримуємо у… міркуваннях з приводу сприйнятого. Між даним у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв’язку. Певне відчуття може породжувати у різних людей не лише відмінні, а й протилежні ідеї.

Доведення розуму постають завжди вірогідними, стверджував він. Доводяться лише факти математики – усе інше випливає з досвіду. Практична користь стає як критерієм істинності вражень, так і мірилом моральності. Раціоналістичний підхід до вирішення теоретико-пізнавальних проблем, зокрема геометричний метод, дозволив Б. Спінозі констатувати, що субстанція може бути тільки єдина. Оскільки, за його визначенням, субстанція – це причина самої себе (вона не може мати ще якоїсь причини, бо перестане бути основою для всього). Тому й він вважав, що вона єдина і всеохоплююча, включає у свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність – це не окремі субстанції, а атрибути єдиної субстанції.

У світобудові Бог і природа це те ж саме, тобто субстанція, водночас, є і абсолютним мисленням, і всією реальністю. Тому порядок ідей і порядок речей у світі принципово збігаються, де речі та явища є лише різні міри поєднання модусів – мислення й протяжності.

Німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 – 1716 рр.) зазначав, що осмислена таким чином спінозівська субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Він стверджував, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії – принцип “всезагальних відмінностей” вказує на те, що у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій. Порушує необхідність тотожності уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша – другою. Отже, речі не тотожні і займають лише притаманне їм місце в світі. Дослідження цих проблем та пошук відповідей на них привели Лейбніца до виявлення достатніх підстав, а в кінці-кінців до відкриття закону достатньої підстави.

У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріч. Виходячи з “наперед встановленої гармонії”, згідно Лейбніцу, дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.

    Соціально-політичні проблеми

Філософія Нового часу ні об’єктивно, ні суб’єктивно не могла обійти (ігнорувати) проблеми людини, суспільства, держави тощо. Саме життя ставило ці проблеми і вимагало від мислителів цієї доби відповідей на них.

Проблема людини посідає одне із чільних місць серед філософів цього часу. Щоправда, в багатьох із них людина тлумачиться механістично, як машина. Цікаві й роздуми Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку і лише мислення виводить людину за межі природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини від істини і від правильного життя. Близькі погляди на людину розвивав Спіноза. Щодо людини, стверджував він, то вона ще яскравіше та виразніше поєднання модусу тіла і модусу душі. При цьому модуси людського духу, на його думку, є абсолютно незалежними від модусів тіла.

Глибоку і своєрідну концепцію людини розробив відомий французький природодослідник і філософ Блез Паскаль (1623 – 1662 рр.). У праці “Думки” він змалював вражаючу картину людського становища в світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на порошинку, але, якщо рухатися у глиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Людина – це “мислячий очерет”, пише Б.Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже, – мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина, врешті-решт, повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Складнощі, з якими стикалися мислителі цієї доби у вирішенні проблеми взаємовідношення духа і тіла людини призвели до виникнення дуалістичних концепцій, що безпосередньо проявилося у концепціях оказіоналізму (І. Клауберг,А. Гейлінкс)та Нікола Мальбранш (1638 – 1715 рр.). Вирішення ними проблем здійснювалося з релігійно-містичних та ідеалістичних позицій. Апелюючи до Бога, посилаючись на безпосереднє втручання Бога у хід речей, вони вважали всяку причинну обумовленою Божим актом. Таким чином, заперечується об’єктивність “природних причин” і взаємодій між тілом (протяжністю) і мислячою субстанцією (мисленням, духом). Єдність цих атрибутивних субстанцій у людини досягається завдяки промислу Божому, втручанню Бога.

Яскраво ця проблема висвітлена у праці “Людина-машина” французького філософа Жюльєна Офре де Ламетрі (1709- 1751рр.). Розглядаючи людину як механізм, машину що мислить, він стверджував: “душа і тіло засинають одночасно”, але ставив усі духовні переживання людини у залежність від стану організму. Досить яскраво говорив про людину, та її роль Дені Дідро (1713 – 1784 рр.). Мислитель стверджував, що якби людина зникла, то “світ став би німим”. Людина – це той спільний центр, від котрого все повинно виходити й до якого все змушене повертатися.

У центрі уваги мислителів були проблеми суспільства.

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755 рр.) вважав, шов природі та суспільстві існує всезагальна закономірність. Він був прибічником теорії “природного права”, але не поділяв його трактувань як однаково можливого для усіх народів і держав. “Універсальність” цього права, за Монтеск’є, сумнівна, тому що кожен народ має специфічні умови свого існування, насамперед, географічні, а тому й потребує особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії чи монархії. Він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, як засіб виживання тут можлива лише демократія. Актуальними були і є слова Ш. Л. Монтеск’є про принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Чи можливо влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах намагався з’ясувати Ж а н – Жак Руссо (1712 – 1778 рр.). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об’єднувалися у певні рівноправні спільноти.

На захисті приватної власності був Вольтер (Франсуа Марі Аруе) (1694 – 1778 рр.). Він не допускав критики приватної власності і був противником егалітаризму. Вважав, що на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть “розумні закони”, гарантом яких є держава. На думку Вольтера, раціонально побудоване суспільство – це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність “Я” і суспільного інтересу.

У філософському доробку Дені Дідро є багато спільного з думками попередників. Мислитель покладав надію на “освіченого монарха”, але при цьому різко критикував деспотичне правління, зокрема абсолютну монархію. Навіть раціональні аргументи на користь конституційної монархії були піддані ним випробуванню критикою.

Д. Дідро був прихильником теорії “суспільного договору”. Висловлював також думку щодо республіканської форми правління. Заперечував претензії церкви щодо управління державою і її втручання у політику. Пропонував ліквідувати станові привілеї.

Подібних поглядів дотримувався і Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789 рр.), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в розум давала підстави віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Таж сама віра в розум, за П. А. Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як “великих”, так і “маленьких” людей. Свобода, на його думку, ілюзорна. Незважаючи на це, мислитель не заперечував активності людей. При цьому відводив велику роль вихованню людини (суспільства), вірив у просвітницьку силу ідей, думок. Французькі філософи (Ф. Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск’є, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші), як влучно підмітив Ф. Енгельс, хотіли заснувати у суспільстві “царство розуму і вічної справедливості”. їх погляди на історію людства, суспільства були ідеалістичними. Про історичні події вони судили відповідно до спонукальних мотивів окремих видатних діячів. Розвиток людського суспільства також пояснювали ідейними мотивами. Причини змін у суспільстві вони вбачали в характері свідомості, розумі людей. Звідси слідувало, – якщо в історії існує лише свідома людська діяльність, то “великі люди” неминуче є причиною історичного руху суспільства і людства взагалі. Таким чином, явища суспільного життя пояснюються ідеалістично. Історія розвитку суспільства ставиться у залежність від ходу розвитку ідей. На їх погляд “думки керують світом”, і від характеру пануючих у суспільстві думок залежить характер самого суспільства.

З іншого боку, вони вчили, що середовище обумовлює характер, особливості, погляди окремої людини. Це характерно для філософії Ш.Л.Монтеск’є, що виявилося в концепціях “географічного детермінізму” (Т.Бокль). Досліджуючи роль суспільного середовища, вони констатували його залежність від законів, а закони – від законодавця, діяльність законодавця від досконалості його розуму. Таким чином, виникало замкнене коло, із якого французькі мислителі не знаходили логічного виходу, оскільки думки кожної людини залежать від середовища, а середовище, в свою чергу, є не що інше, як продукт думок (ідей).

 

Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався пе­реворот — історична ініціатива переходить до матеріалізму ), чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матері­алізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

         У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його пре­дставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

         Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм старо­давнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття  природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єк­тивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVII— XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

         Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку те­орії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характер­ною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

         Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джере­лом і змістом знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізні­ше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).

         Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціона­лізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основополо­жником раціоналізму є дуаліст Декарт.

                  

Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи.

 

         Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філо­софів цього часу.

Френсіс Бекон

 

         Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми анг­лійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної на­уки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівно­правними властивостями матерії, що ставило його та інших філо­софів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином аб­солютний спокій перетворюється на рух, і навпаки? Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цьо­го принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фак­тично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктив­ного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, за­гального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивіду­альних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідо­лів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

         У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» ви­ражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає люди­ні практичну користь.

         Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. От­же, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

         У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Го­ловною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 р.) (написа­ної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).

 

 

Основними характеристиками філософії Нового часу є її орієнтація на природознавство. Взаємозв’язок філософії ХУП ст. з природознавством свідчить про її механістичний характер. Із природничих наук ХУІ-ХУП ст. особливих успіхів набула механіка і астрономія, що розкривали механічні закономірності руху матерії та її кількісні співвідношення. Швидкий розвиток механіко-математичних наук, зумовлений потребами виробництва, здійснив такий сильний вплив на природознавство, що деякі з них вважали закономірності, відкриті у механіці всезагальними, такими, що застосовуються до пізнання всіх сфер реальності. Слідуючою характеристикою філософії Нового часу були пошуки її представниками найбільш дієвих засобів, методів пізнання.

Ф.Бекон (1561-1626 рр.) стверджуючи матеріальність світу обгрунтовував можливість пізнання природи. Він першим із філософів Нового часу критикував тих філософів античності і середніх віків, які стверджували про неможливість пізнання природи. Ці хибні теорії, на думку Бекона, породжують зневіру у пізнавальні можливості людського розуму, обмежують людську діяльність, гальмують розвиток науки і практики. Він вказував, що питання про пізнаваність природи вирішується не диспутами, а досвідом, експериментом.

Пізнання природи можливе, але на його шляху є дуже багато перешкод. Основною перешкодою він вважав пережитки в свідомості людей так званих “ідолів” – спотворених образів дійсності хибними уявленнями і поняттями. Бекон вказував на чотири види ідолів, з якими потрібно боротися.

Ідолами роду Бекон вважав хибні уявлення про світ, які властиві всьому людському родові і проявляються в тому, що люди, пізнаючи речі, приписують природі речей свою власну природу, створюючи цим самим хибні уявлення про речі. Люди розглядають речі не такими якими вони є самі по собі, а такими якими вони їм видаються у їх сприйняттях. Щоб усунути даний недолік потрібно розглядати речі не відносно чуттів і сприйнять про речі, а співвідносити ці чуття і сприйняття з самими речами, намагатися отримувати знання про речі, якими вони є самі по собі.

Ідолами печери Бекон називав спотворені уявлення про дійсність, що характерні для окремих людей, – індивідуальні помилкові уявлення. У кожної людини, твердив він, є своя печера, свій суб’єктивний внутрішній світ, який корегує людські знання про світ зовнішній. Ідоли печери – це помилкові уявлення тієї чи іншої людини про світ і залежать вони від його природжених властивостей, від виховання і освіти, від авторитету, перед яким він схиляється.

До ідолів площі Бекон відносив хибні уявлення людей, породжені неправильним вживанням слів, особливо тих, що розповсюджені на ринках та площах. Люди, на його думку, в одні і ті ж слова вкладають різний зміст, що веде до безплідних диспутів, дискусій. А це відволікає людей від вивчення природи.

В поняття ідолів театру Бекон включав хибні уявлення про світ, які люди некритично засвоїли з інших філософських систем. Він називав ці уявлення ідолами театру, вказуючи, що скільки було в історії філософських систем, стільки було поставлено і зіграно комедій, які показували надумані, штучні світи.

Своїм вченням про ідоли Бекон намагався очистити свідомість людей від засилля схоластики і створити умови для успішного поширення знань, заснованих на досвідному вивченню природи. Він стверджував, що при вивченні природи необхідно користуватися методом індукції, що відповідає як природі так і даним оргавнів чуття і досвіду. Індукція – необхідна для природознавства, базується на даних органів чуття, істинна форма доказу і метод пізнання природи. Згідно методу індукції пізнання іде від одиничного до загального. Індукцію Бекон вважав ключом до пізнання природи, методом, що допомагає розуму людини аналізувати, розкладати ціле на частини і відкривати правила, по яких поєднуються ці частини у цілісну систему.

Важливим фактором пізнання Бекон вважав підкорення людиною природи. Панувати над природою – можливо лише підкоряючись їй, тобто знати її закони і використовувати їх у своїй діяльності. Міра влади людини над природою залежить від міри знання людини про природу. Тільки пізнаючи природу, людина може заставляти її служити своїм цілям. Він високо оцінював науку і філософію поскільки вони мають практичну значимість і забезпечують людині можливість використовувати знання в практичній діяльності.

Джерело знань про природу і критерй їх істиності Бекон вбачав у досвіді. Пізнання починається з чуттєвих сприйнять зовнішнього світу. Останні потребують експериментального підтвердження. Якими б конкретними, адекватними природі пізнавального предмету не були наші відчуття, всерівно вони повинні перевірятися досвідно, експериментально. Пізнання не повинно обмежуватися безпосередніми чуттєвими даними, простим їх описом. Завдання пізнавального процесу полягає у встановленні законів природи, причинних зв’язків явищ, що досягається шляхом аналізу даних чуттів і досвіду розумом, теоретичним мисленням.

Рене Декарт (1596-1650 рр.) подібно до Ф.Бекона починає свою філософію з критики схоластики: нічого не сприймати на віру, у всьому сумніватися, все піддавати безпристрасному суду розуму. Ні дані відчуттів, ні дані мислення не дають достовірного знання. По Декарту джерелом пізнання і критерієм їх істинності є не зовнішній світ, а розум людини. Відправним пунктом пізнання і його джерелом є так звана інтелектуальна інтуїція, що для свого існування не вимагає даних органів чуття та логічних доказів. Інтелектуальна інтуїція – це ясне і чітке споглядання розумом висхідних принципів всякого знання. Декарт розглядав інтелектуальну інтуїцію як загальну для всіх людей безпосередню здатність пізнання зовнішнього світу.

Взявши за відправний пункт пізнання інтелектуальну інтуїцію, Декарт єдиним методом пізнання вважав дедукцію. Дедукція виражає рух пізнання від загального до одиничного,  є логічним виведенням із даних інтелектуальної інтуїції загальних понять, що відповідають частковим істинам.

В інтуіції відсутній рух думки, вона дає розуму лише перші безпосередньо достовірні загальні принципи, рух думки здійснюється лише в дедукції. Тому дедукція основний метод розкриття змісту висхідних принципів всякого знання, на відміну відміну Ф.Бекона, який розробляв метод індукції, Декарт зосередив всі свої зусилля на розробці методу дедукції. Дедукція виходить з слідуючих вимог: 1) вважати істинними тільки ті положення, які дані нашому розуму настільки ясно і переконано, що не викликають ніякого сумніву;  2) розділяти кожну складну проблему на складові частини;  3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного;  4) не робити ніяких пропусків у логічному плані дослідження.

Заперечуючи схоластику, Декарт замінив віру знанням, ірраціональне раціональним. У вченні про матерію він обгрунтував дуалізм. На його думку матерії властиві дві атрибутивні властивості – протяжність і мислення, що не залежать одна від одної, існують самостійно.

Філософські погляди Декарта справили великий вплив на природознавство і медицину ХУП ст. І.П.Павлов назвав Декарта одним із засновників вчення про рефлекс. У свій час він висловив прогресивну ідею – розглядати фізіологічні процеси як причинно обумовлені і як своєрідний прояв механічної роботи організму. Рефлекс розглядався як універсальна властивість всіх живих тіл. Однак механістичне розуміння природи рефлексу не дало йому можливості усунути суперечність між “машинним” принципом функціонування рефлексу та інтегративною діяльністю цілісного організму.

Філософський дуалізм Декарта був усунений в творчості Спінози (1632-1677 рр.). На противагу Декарту він розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Світ вічний і є єдиною і неподільною природою, вираженою в двох формах: матеріальній та духовній. Природу він називав Богом і характеризував як вічну, нетворену і незнищенну, причину самої себе, субстанцію. У визначенні природи як субстанції, вічне буття якої витікає із її сутності, Спіноза  заперечував теологічну концепцію креаціонізму. Характеризуючи поняття субстанції, Спіноза стверджував, що її властиві такі атрибути (вічні властивості) як протяжність і мислення. Субстанція немислима без протяжності і мислення, а вони не існують без субстанції як вираз її сутності. Так, мислення як атрибут субстанції, природи ніколи не виникає і не зникає. Воно є вічною властивістю матерії, існує в усіх матеріальних утвореннях, починаючи від неорганічної природи і найповніше проявляється у функціонуванні людського мозку. Тому Спіноза був представником гілозоїзму і ствержував, що вся матерія мислить.

Крім атрибутів субстанції властиві модуси, або конкретні стани субстанції. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві групи: вічні, безкінечні модуси і модуси кінечні, тимчасові. До безкінечних модусів він відносив ті, що витікають із атрибутів субстанції: атрибуту протяжності відповідають модуси руху і спокою; мисленню відповідають інтелект і воля. Так Спіноза створює моністичну картину світу.

Вчення про матерію Спіноза поширив на вчення про людину. Людина є модусом субстанції, конкретною єдністю фізичного і психічного, тіла і душі. Тіло і душа людини відповідають одне одному, але основним є тіло. Стан тіла, фізичного визначає стан душі, психічного. Для розуміння душі потрібні знання про тіло. В єдності душі і тіла, в їх відповідності одне одному Спіноза вбачав основу пізнання світу.

В теорії пізнання Спіноза був раціоналістом. Пізнання він розділяв на два види: чуттєве і раціональне. Чуттєве пізнання він вважав нечітким смутним, неістинним, раціональне – ясним, чітким, істинним. З допомогою чуттєвого досвіду, на його думку, людина отримує знання про поверхневі, несуттєві властивості об’єкта. Чуттєве пізнання це лише допоміжний засіб для раціонального осмислення дійсності, який дає істинне знання. Джерелом пізнання є розум. Виходячи з ідеї про те, що порядок і зв’язок ідей у розумі відповідає зв’язку і порядку речей, Спіноза обгрунтував пізнавальну стратегію: створивши розумом ясне  і чітке визначення об’єкту дослідження, людина із цього первинного знання з допомогою дедукції виводить всі інші, конкретні види знань. Дедукція у Спінози носить чітко виражену математичну, геометричну форму і вважав, що метод доказу в геометрії повинен застосовуватися в усіх сферах пізнання.

Визнаючи джерелом істинного пізнання розум, стверджуючи, що в самій природі розуму є відповідність створюваних ним ідей з сутністю пізнаючих речей, Спіноза в розумі вбачав критерій істини. Згідно його раціоналістичній теорії пізнання, розум, незалежно від чуттєвого досвіду, створює відповідні ідеї про речі і визначає їх істинність або хибність. Істина “сама себе проявляє” в розумі. Критерій істини є ясність і самоочевидність ідеї, що створюється розумом.

Г.В.Лейбниць (1646-1716 рр.) був не тільки одним із визначних філософів свого часу а й визначним математиком, логіком. На його думку Всесвіт складається із безкінечної множини створених Богом ідеальних субстанційних одиниць-монад. Моністичному вченню Спінози про матерію як єдиної субстанції і дуалістичному вченню Декарта про дві субстанції – матеріальну та духовну – Лейбниць протиставляв плюралістичне вчення про множинність субстанцій у Всесвіті. В духовних по своїй сутності монадах Лейбниц вбачав аналоги атомів, складові елементи всіх речей. Із монад – простих субстанцій утворюються складні субстанції: каміння, рослини, тварини, люди. Кожна із складових субстанцій, наприклад тварина, складається із особливої центральної монади і множини периферійних монад. Центральні монади визначають сутність складних субстанцій.

Всі монади він  розділяв на три категорії: монади – життя, монади – душі і монади – духу. Кожна із монад є випромінення Божественної благодаті. Монади не мають ні величини, ні фігури, неподільні, не складаються із частин, не виникають і не зникають. Разом з тим вони безперервно змінюються і ці зміни не зумовлені зовнішніми причинами. Монади абсолютно замкнені центри, безтілесні атоми. Сутністю монад як безперервних центрів діяльності виражається двома постійно змінюючими психічними станами сприйняттям і устремлінням силою притягування одних сприйнять до інших.

Підкреслюючи нерозривність духовного і тілесного в кожній монаді і керуючись ідеєю про їх вічність, Лейбниць визнавав первинність і безсмертність душі, вічність існування складних субстанцій. В природі не існує ні виникнення в повному розумінні слова, ні зникнення. Те, що ми називаємо народженням є лише збільшення і розвиток, а те, що ми називаємо смертю, зменшенням і зникненням.

В теорії пізнання Лейбниць стояв на позиціях раціоналізму: джерело пізнання у розумі. Нічого немає у розумі, чого не було раніше у відчуттях, за винятком самого розуму. Всі істинні знання, на його думку поділяються на істини необхідні, або істини розуму, та істини випадкові, або істини факту. До істин розуму Лейбниць відносив поняття субстанції, буття, причини, принципи логіки, математики, моралі. Істини розуму вроджені. Загальні принципи містяться в розумі постійно як певні нахили, природні обдарування, талант. Абсолютизуючи роль розуму, абстрактного мислення, чуттєве пізнання Лейбниць розглядав як допоміжне.

Французький матеріалізм ХУШ ст. Подією світового значення, яка відбулася у Франції у ХУШ ст. була буржуазна революція 1789-1794 років. Важливу роль в ідеологічній підготовці цієї революції відіграли французькі матеріалісти: Ж.Ламетрі (1709-1751 рр.), К.Гельвецій (1751-1771 рр.), Д.Дідро (1713-1784 рр.), П.Гольбах (1723-1789 рр.).

Французький матеріалізм ХУШ ст. є різновидністю метафізичного матеріалізму в його механістичній формі. В період діяльності французьких матеріалістів хімія, біологія знаходилися у початкових стадіях розвитку, тому основою світогляду були механіка. Її закони французькі матеріалісти відносили до всезагальних законів буття.

Найбільш чіткий вираз і застосування механістичного світогляду ми зустрічаємо у Ламетрі, котрий свою основну роботу назвав “Людина – машина”. В ній Ламетрі доказував, що люди – це найдосконаліші машини. Тому, пізнаючи механіку тіла, ми пізнаємо сутність людини, його чуттєвої і розумової діяльності.

Особливу увагу французькі матеріалісти приділяли проблемам матерії і руху. Так Гольбах стверджував, що матерія, природа є причиною всього, вона існує завдяки самій собі, існує вічно. Її рух – це необхідний наслідок її необхідного існування. Вічне просторово-часове існування матерії і її рух є самоочевидними фактами. Усі матеріальні тіла складаються із атомів, неподільних і незмінних елементів (Гольбах) або молекул (Дідро). Основними першоначальними властивостями матерії є протяжність, маса, фігура, рух.

Для французьких матеріалістів, як і для їх попередників, поняття матерії було тотожним поняттю речовини. Однак вони вже відкрито підходили до діалектично-філософського розуміння матерії. Гольбах писав, що по відношенню до нас матерія є все те, що діючи на наші органи чуття спричинює відуття. Матеря і рух невіддільні одне від одного. Не може бути матерія, що не рухається, як і не може бути нематеріального руху. Характеризуючи рух як атрибут, невід’ємну властивість матерії, французькі матеріалісти відкидали ідею першопоштовху (Арістотель, Декарт). Рух є спосіб існування матерії, її внутрішньо властива енергія. Рух такий же вічний як і матерія. Рух матерії абсолютний – спокій відносний. Звертаючи увагу на абсолютність руху і відносність спокою, французькі матеріалісти вказували, що у природі всі її частини знаходяться в безперервній взаємодії, що немає ні однієї молекули, яка знаходилася б в абсолютному спокої.

Вчення французьких матеріалістів про внутрішню активність матерії, про всезагальний характер руху було прогресивним у ХУШ ст. Все ж на їх вченні відбулися недоліки метафізичного матеріалізму і механіцизму. Вони не розглядали багатоманітності і якісної відмінності між формами руху матерії, а розглядали тільки механічний рух.

У вченні про пізнання французькі матеріалісти стояли на позиціях сенсуалізму, визнавали, що джерелом пізнання є чуттєві дані. Без чуттєвості немає ніяких знань. Людина, на їх думку, відчуває зовнішню реальність з допомогою мозкових периферичних нервів. Мозок, писав Гольбах, є носієм здатності відчувати. Він швидко встановлює і реагує на всі зміни, що відбуваються як в навколишньому середовищі, так і у самому організмі. Якщо ж відбуваються зміни в самому мозку, то людина або відчуває недосконалими формами, або ж взагалі перестає відчувати.

Всі думки та ідеї людини своїм джерелом мають зовнішній світ і виникають у процесі життєвого досвіду. Не існує ніяких вроджених ідей, люди не можуть мислити до того, як у них виникають відчуття. Характеризуючи процес пізнання як процес відображення, французькі матеріалісти вирішували також проблему істини та її критерії. Істина, по Гольбаху, це постійна відповідність між предметами, що пізнаються і тими якостями, які ми їм приписуємо, це правильна і точна асоціація наших ідей, понять, що відповідає зв’язку речей. Критерієм істини у них виступав чуттєвий досвід.

Матеріалізм ХУШ ст. прогресивно вплинув на медицину тієї епохи. Ламетрі робить спробу матеріалістичного витлумачення життєвим духам, що рухаються по нервах, він показав наукову безперспективність віталізму. Теорія пізнання французьких матеріалістів ХУШ ст., з однієї сторони, спиралася              на досягнення медико-біологічних наук, з другої – сприяла їх науковому, матеріалістичному обгрунтуванню. Так Дідро виникнення і функціонування відчуттів ставив в залежність від діяльності нервової системи, від функціонування периферичних і центральних рецепторів. Ми, люди, говорив Дідро, – музикальні інструменти, а наші чуття – клавіші, на які діє зовнішня природа і які часом самі по собі вдаряють. В результаті екзогенних і ендогенних подразнень виникає світ різнорідних відчуттів. Під “самовдаряючими клавішами” Дідро розумів відчуття, що виникають у внутрішніх органах і системах організму, що надходять у центральну нервову систему. Ця ідея отримала науково-експериментальне обгрунтування у фізіології ХХ ст.

 

ЛІТЕРАТУРА

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998.        -Тема 5.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 6.