Мені це цікаво – ділюся з вами
Філософія української ментальності
Сьогоднішні дні – час спалаху національної самосвідомості, суспільного інтересу до своєї історії, духовного життя, час, коли народ прагне осмислити минуле, розібратись в теперішньому і знайти орієнтири на майбутнє. Ці процеси цілком закономірні, бо українці довго жили за умов несвободи, неусвідомлення свого місця в світовій цивілізації, тривалий час перебували під тиском офіційної доктрини про те, що вони не самостійний народ, а частина великого народу, яка не має свого місця на політичній і культурній аренах світу. Саме тому назріла потреба зосередити увагу на аналізі явищ, дослідження яких протягом попередньої історії були епізодичними, уривчастими, підлаштованими під ідеологію тоталітарної системи, явищ, які відтворюють спектр відносин, пов’язаних з буттям української спільноти і потребують цілісного знання духовного набутку людей. Це дасть можливість глибше і детальніше з’ясувати національну своєрідність, самоідентифікувати українську націю, виокремити українську культуру, її духовність в європейській і світовій культурі, утримати народ від самознищення і дати підгрунтя для його подальшого розвитку.
Однією з категорій, які допоможуть вирішити загострені сьогоденням проблеми, є категорія ментальності. Знання про неї необхідні для того, щоб будувати державу відповідно до вдачі народу, бо тільки в такій державі він зможе реалізувати свої потенції. Важливо наголосити на тому, що, вивчаючи українську ментальність, не досить обмежитися визначенням тих національних рис, які роблять честь українцеві, та пошуком зовнішнього ворога, який понівечив, пригнобив свідомість. Необхідно пам’ятати, що маємо дати відповідь на питання “Хто ми?”, а не “Чим ми гірші за інших?”, тому ворога треба шукати не лише ззовні, а й зсередини. Для цього ми викладемо історію виникнення і розвитку науки про національну психологію, з’ясуємо зміст поняття “ментальність”, визначимо чинники формування українського характеру, його основні риси, а потім звернемо увагу на тему волі.
Проблема ця виникає на перехресті багатьох наук (філософії, історії, культурології, психології, етнології, соціології) . На сьогоднішній день існує кілька напрямків таких досліджень. Один із них – так звана історія ментальностей. Роботи цього напрямку цікавляться суб’єктивною стороною історії, ставляться до об’єктів дослідження як до співавторів історії, вивчають основні пункти розвитку історії ментальностей – економічний, географічний, повсякденний, розглядають ментальність як своєрідну мову культури
Інший напрямок дослідження – вивчення проявів окремих рис ментальності в різних суспільствах. Так, Ф.Бродель пише про особливості ментальності періоду становлення капіталізму, Ж.Ле Гофф – про середньовічну ментальність Заходу і т.п.
Наступний із напрямків дослідження ментальності – експертна оцінка (з тим чи іншим ступенем наближення) стану кожного елемента системи менталітету та їх сукупності. Це досить нова та складна проблема, для неї ще необхідно розробити відповідні методики, які включають у себе інструментарій кількісного аналізу. “Переведення ж вивчення менталітету з філософського (умоглядного, теоретичного) рівня на рівень раціональний, безперечно, буде великим проривом у напрямі дальшого поглиблення вивчення людини і суспільства”, – вважає Ю.Канигін..
Найтрадиційніші ж дослідження передбачають визначення сутності поняття “ментальність”, місця її у суспільній свідомості, історію виникнення самого поняття. Звернемося ж саме до цього напрямку, добре розробленого Л.І.Гнатенком.
Отож, дійти до визначення ментальності можна лише, почавши із категорії національного характеру, національної психології. Категорія характеру з’являється ще в античній філософії, вона введена учнем Арістотеля Тефастом. Він цікавився питанням, чому люди живуть в однакових умовах, але мають різні характери, і виділяв 30 негативних типів характерів (серед них моральний каліка, балакун, нахаба, скупий, свята простота, недовірливий, набридливий, хвастливий, гордий, боягуз, молодий дід та ін.). Спроби аналізу характеру народів зустрічаємо у Ксенофонта (визначає характер персів), Платона (визначає характер залежно від держави, у якій живе народ). Подальші дослідження характерів народів стосуються значно пізнішого часу – XVIII cт. У цей час у філософії було найбільш розповсюдженим вчення про те, що національний характер визначається географічним чинником (географічний детермінізм), а головним представником був Монтеск’є. Його думка, що влада клімату сильніша, ніж всі інші влади, привела до такого пояснення причин існування того чи іншого національного характеру: де холодний клімат – народи сильні і вольові, де помірний – непостійні, де жаркий – в’ялі і розслаблені. Таке пояснення спростував англійський філософ Д.Юм, який вважав, що об’єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов’язаних із обороною, торгівлею, керівництвом, призводить до утворення не тільки спільної мови, але й національного характеру. Визначаючи національний характер, Д.Юм писав: ”Коли ряд людей об’єднаний в одну політичну організацію, випадки, коли вони збираються для спільних бесід з питань оборони, торгівлі і управління, повинні бути настільки частими, що разом з однаковим мовленням чи мовою вони повинні набувати подібності у звичаях і мати спільний, або національний характер поряд з особистим, який має кожна окрема особа”. А ось визначення національного характеру, дане Гельвецієм: “Кожен народ має свій особливий спосіб бачити і відчувати, який утворює його характер, і у всіх народів характер цей змінюється або раптово, або поступово, залежно від раптових або непомітних змін, які відбуваються у формі їх правління і, як наслідок, у суспільному вихованні”. Відомий філософ Й.Кант дав визначення поняття “народ”, “нація”, використовував термін “національний характер” і визнавав вплив середовища на формування характеру, хоча подавав приклади переселення народів і показував, що від цього їхній характер не змінився. Крім того, він конкретно охарактеризував національні характери англійців і французів. Ось приклад: “Французький народ серед інших характеризується великим смаком до громадського життя …Французи ввічливі… Зворотній бік медалі – це їхня жвавість, яка недостатньо стримується обдуманими принципами, сюди ж належить і… дух вольності, який захоплює в свою гру навіть розум і у ставленні народу до держави викликає всепереможний ентузіазм, який переходить усі крайні межі” . Цікаву думку щодо душевного складу народів висловлює французький соціолог Густав Лебон: “Без попереднього знання душевного складу народу історія його здається якимось хаосом подій, що керуються лише випадковістю. Навпаки, коли душа народу нам відома, то життя його уявляється правильним і фатальним наслідком із його психологічних рис.
Таким чином, протягом XVIII-поч.XIX cт. із проблеми національного характеру було напрацьовано чимало:
– введено термін “національний характер”;
– поставлено питання про причини, які обумовлюють існування національного характеру;
– поставлено питання про суперечливість національного характеру.
Тут здається доречним ще детально зупинитися на поглядах на національний характер (національну психологію) німецького вченого Вільгельма Вундта, який був основоположником психології народів. Він визначає об’єкт психології народів таким чином: “Психологія народів повинна охоплювати ті психічні явища, які являють собою продукти спільного існування і взаємодії людей. Вони не можуть, отже, захоплювати ті галузі, в котрих позначається переважання особистості, наприклад, літературу. Виключаючи подібні галузі, бачимо, що об’єктом психології народу (чи національної психології) будуть служити МОВА, МІФИ (із зачатками релігії) і ЗВИЧАЇ (із зачатками моралі)”.
Згідно з традиційним слововживанням, психологія називає об’єктом свого дослідження душу і розуміє під цим сукупність усіх внутрішніх переживань. Багато із цих переживань, без сумніву, притаманні великому числу індивідів, більше того, для мови, міфів ця спільність є життєвою умовою існування. То чому б не розглядати з точки зору актуального поняття про душу ці загальні утворення уявлень, почуттів і прагнень як вміст душі народу на тій же підставі, на якій ми розглядаємо власні уявлення і душевні порухи як вміст нашої індивідуальної душі?
“Три великі галузі, які вимагають спеціального психологічного дослідження, – три галузі, котрі з огляду на те, що їх вміст переважає об’єм індивідуальної свідомості – в той же час охоплює три основні проблеми психології народів – мова, міфи, звичаї. Мова містить у собі загальну форму існуючих у дусі народу уявлень і закони їх зв’язку. Міфи мають у собі первинний вміст цих уявлень в їх зумовленості почуттями і потягами. Звичаї є викристалізувані з цих уявлень і потягів спрямування волі”.
Крім зазначеного, В.Вундт поділяє галузь дослідження національної психології на дві частини: абстрактну, яка намагається пояснити загальні умови і закони “національного духу”, залишаючи в стороні окремі народи та їх історію, і конкретну, завдання якої – дати характеристику духу окремих народів і їх особливих форм розвитку, їх національного характеру.
Думку В.Вундта підтримує і сучасний дослідник П.Гнатенко, вважаючи національний характер складовою частиною національної психології. У його роботах не знаходимо поняття “менталітет”, проте є визначення національного характеру: “Національний характер – це сукупність соціально – психологічних рис (почуттів, вартісних установок, емоційно – вольових якостей, національно- психологічних установок), які притаманні нації на певному етапі розвитку і зумовлені соціально – економічними і історичними умовами і проявляються в культурі, традиціях, звичаях, обрядах, мові та моралі”.
Говорячи про національний характер, менталітет, згадаємо своєрідну точку зору на генезу і еволюцію етносів, а, отже, і зазначених понять, Л.Гумільова. “Будь-який етнос виникає внаслідок певного вибуху пасіонарності, потім він поступово втрачає її, переходить в інерційний процес, інерція завершується, і етнос розпадається на свої складові частини… Сам процес етногенези пов’язаний з певною формою енергії, енергією живої речовини і є несоціальним процесом” .З такою концепцією навряд чи можна погодитися, бо тоді необхідно визнати як аксіому, що характеристики нації, її історичний шлях зумовлені лише “надлишком біохімічної енергії”, хоча маємо багато прикладів і досліджень, які можуть таку думку спростувати.
Ми говорили про національний характер, національну психологію як передумови виникнення поняття ментальності. Тепер же зазначимо, що сам термін був використаний Р.Емерсоном у 1856 році, та лише після 1922 року набув статусу наукового поняття (як таке його застосовує французький етнолог Леві-Брюль). Філософське розуміння сутності ментальності починається з робіт представників французької школи “Аналів” на чолі з М.Блоком та Ле Февром, які у сорокові роки двадцятого століття побачили нові на той час ракурси, у яких потрібно вивчати людину у суспільстві як розумну і мислячу істоту, виявили зв’язок поведінки, традицій і звичаїв національної культури з менталітетом, подолали міждисциплінарні бар’єри і зробили ментальність головним пунктом методології.
Тим не менше сьогодні не існує єдиного чіткого визначення поняття “ментальність”, “менталітет”. Словник “Современная западная философия” визначає його так: “… це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, до котрої належить і несвідоме, сукупність готовності, установки, схильності індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати й сприймати світ певним чином… Ментальність формується в залежності від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування й сама, в свою чергу, їх формує, виступаючи в ролі продуктивної свідомості, як певний виток культурно-історичної динаміки, котрий важко підлягає визначенню”. Українські дослідники мають свою точку зору на ці питання. Так, А.К.Бичко вважає ментальність поняттям, внутрішній зміст якого визначається основними характерологічними особливостями народу “Разом з тим менталітет нерозривно пов’язаний з історичними умовами розвитку нації і відображає зміни народних світовідчувань”. Філософ з діаспори Олександр Кульчицький називає ментальність “родом постійного осаду”, недоступного для дальшої аналізи, що твориться позаду всіх суспільних різновидностей і відтінків та складається з висловлювань, переконань, понять, що з ними згідні всі члени даного суспільства”. Вікторія Храмова доходить висновку, що “менталітет – це спільне “психологічне оснащення” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу” . Дуже просто визначає ментальність Ю.Канигін: “Менталітет (ментальність) у звичайному розумінні – це структура, склад душі людини, етносу, соціуму, співвідношення її елементів і стан останніх” чільне місце у нашому бутті і нашій свідомості, адже національне відродження являє собою саме оживлення душі народу, а ментальність, душевні чинники становлять головний сенс життя, праці і творчості. Недарма дослідник доводить, що поза категорією менталітету народ виступає всього лише як демографічний врожай, а людина – як елемент продуктивних сил поряд з іншими знаряддями виробництва. Вносять новий зміст у поняття “менталітет” і дисертаційні роботи останніх років. О.В. Колісник визначає менталітет як “духовно-історичний прояв особистісного та колективного світосприймання, світобачення, що позначає сукупність ціннісно-мисленнєвих умонастроїв суспільства, вираження його фундаментальних орієнтацій та устремлінь. Менталітет у процесі розвитку структурно зазнає змін, що виявляє себе у процесах диференціації розуміння, інтерпретації, а також вибору способу реалізації ціннісно-мисленнєвих умонастроїв”. Робить спробу пошуку основ менталітету як цілісного духовного утворення, доводить, що менталітет – духовна єдність, яка виникає як необхідність рівноваги співбуття, і застосовує до менталітету поняття парадигми В.Буяшенко: “Ментальність – це специфічна духовна парадигма співбуття спільноти. Ця парадигма єдності безпосереднього співбуття, яке зумовлює свідомість і поведінку людини. Головне призначення менталітету – інтерпретація для людини світу, спільноти і надання головних первісних орієнтирів для співбуття в них. Завдяки менталітету людини одержує не тільки головні моделі поведінки, вмінь, первісних знань, а й розкриває для себе можливість бути визначеною в світі”.
Можна лише визначити, що таке неспівпадіння інтерпретацій ментальності є закономірністю, бо вивчає її багато наук, і кожна з них виводить поняття зі свого матеріалу, у своїй сфері пізнання. Але саме філософія і її поняття є всезагальними, тому вона мала б дати універсальне визначення цієї категорії. Виходячи з цього, І.Старовойт запропонував своє обґрунтування терміну “ментальність”. На його думку:
1) ментальність дійсно характеризує глибинні феномени людської психіки, які визначають її характер і спосіб сприйняття світу;
2) ментальність не вичерпується сферою свідомості, а включає в себе не- свідомі, а також не- раціональні феномени людської психіки;
3) ментальність є явищем, котре виникає як феномен життєдіяльності етносів і характеризує лише етнічні утворення загалом і окремих представників етносу. Всі інші соціальні групи ментальних ознак не продукують.
Звідси випливає: “Менталітет – соціо-психологічний феномен, котрий характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і який визначає способи сприйняття та інтерпретації певною етнічною групою оточуючого світу, а також способи і форми практичного відношення її до природного і соціального середовища”. Отже, саме менталітет визначає досвід і поведінку етносів, бо ментальні структури існують довше, більш тривалий період часу, ніж структури політичні і соціальні, і є практично незалежними від конкретних історичних подій і ситуацій.
Маючи такі визначення, можемо сказати, що при дослідження такої серйозної теми виникає цілий ряд труднощів, серед яких:
а) складність об’єкта дослідження;
б) розбіжність поглядів на зміст і межі категорії “ментальності” і рівні буття (особистісний, національний, транснаціональний) і серед філософів, і серед представників інших наук;
в) розуміння менталітету як комплексної синтезуючої характеристики суб’єкта-носія; це не сукупність якісно різних елементів, а їх особливе поєднання;
г) для дослідження конкретних культурно–історичних етнопсихологічних типів ментальності необхідна побудова комплексно-теоретичної моделі, включаючи всі параметри і характеристики;
д) потрібно завжди конкретизувати суб’єкт – носій типу ментальності, який досліджується;
е) щоразу треба показувати культурно-історичний контекст формування і зміни національного менталітету, розкривати його вплив на діяльність і світобачення особистості;
є) існує проблема асиміляції і взаємовпливів націй, близьких чи різних за типом ментальності, які довгий час живуть у спільній співпраці;
ж) для дослідження ментальності необхідно знати особливості менталітету всіх націй, які складають населення країни.
Якою ж є справа дослідження ментальності саме українського народу? Спроби характеризувати українське “психе” мають дуже давню історію: ще у Нестора зустрічаємо характеристику окремих племен із різних боків (місце проживання, основні заняття тощо). Чужі спостерігачі (від Геродота і до нашого часу) також робили спроби дати характеристику нашого народу (М.Грушевський вперше зібрав ці свідчення і надрукував у Львові у збірнику “Виїмки”), потім В.Січинський видав книгу “Чужинці про Україну”, давши тим самим українському народові відчути свою окремішність від монголів, росіян чи поляків. Першою серйозною характеристикою вдачі українця у протиставленні до москаля була стаття М.Костомарова ”Дві руські народності”. Далі з’являється ціла низка творів, які з різних боків досліджують національний світогляд українського народу: “Світогляд українського народу” І.Нечуя- Левицького, “Русь-Україна і Московщина” Л.Цегельського, “Українці як нарід” В.Пачовського, “Історія України-Руси” М.Грушевського, “Студії з української географії та антропології” Г.Вовка, “Антропологічні прикмети українського народу” Р.Єндика. Є сьогодні і спеціальні розвідки про українську духовність: “Українська духовність в її культурно-історичних проявах” Я.Яреми, “Нариси з історії філософії на Україні” Д.Чижевського, “Листи до Братів-Хліборобів” В.Липинського, “Призначення України” Ю.Липи, ”Вільний народ” Б.Ольхівського, “Походження українського народу” В.Петрова, “Формація української нації” В.Щербанівського, “Дух нашої давнини” Д.Донцова, “Душа народу і дух нації” Ю.Русова, “Українська емоційність” Є.Онацького, “Світовідчування українця” О.Кульчицького, “Родина і душа народу” Б.Цимбалістого, “Загублена українська людина” М.Шлемкевича.
Для більшості дослідників українського менталітету характерна узгодженість поглядів на те, що українська душа і психіка українця гуманітарно орієнтовані.
Виходячи з їхніх міркувань, змальовується особливий тип української людини, людини інтровертивної вдачі, заглибленої у внутрішній світ, котра живе і керується в діях серцем, почуттями, безпосередністю, а не раціонально-вольовими настановами, людини, котра активна внутрішньо і пасивна зовнішньо, бо боїться змінити щось у встановленому порядку світу й природи. Ця інтровертивна спрямованість доповнюється ознаками меланхолійного темпераменту з його неврівноваженим настроєм, здатним раптово з веселого стати сумним, дивно поєднувати сміх і сльози, піддаватися пристрастям і т.п. Українця з давніх-давен характеризує працьовитість, господарливість, гостинність і доброзичливість у стосунках як з одноплемінниками, так і з чужоземцями, обережність, сентиментальність, але також рішучість і незламність, винахідливість і хоробрість, героїзм і самопожертва, коли доводиться взяти до рук зброю. Українець глибоко зв’язаний з краєм, у якому народився і виріс, “зрощений”, “злитий” з природою (ця риса зветься антеїзмом). Недостатня єдність і згуртованість українців пояснюється перш за все їх індивідуалізмом (що різко контрастує з російським колективізмом) і перегукується з менталітетом народів Західної Європи. У сфері соціальних відносин він поєднаний з демократизмом, толерантністю, повагою до суверенних прав особистості, але тяжіє до анархічності, протидії будь – яким формам підпорядкування. Українці глибоко релігійні, причому ця релігійність добре осмислена. Всі риси українці можуть виявляти як з позитивного, так і з негативного боку.
Крім усього сказаного, в умовах постійної колоніальної залежності у більшості українців розвинувся комплекс меншовартості, який компенсується суто побутовою активністю.
Наведемо кілька найцікавіших, на нашу думку, цитат із праць українських і зарубіжних дослідників, які характеризують у загальному менталітет українців. 1816 р., “Украинский Вестник”: “Українці – глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах …, вони гаряче люблять свою отчизну й пам’ятають славу предків своїх, … їх войовничий дух ще не згас, … українці чесні, в словах тверді й мужні, здібні ховати довірені таємниці,…злодійство було вчинком, яким найгірше бридилися давні українці й тепер ним гидують, …дехто обвинувачує українців у гордості й непокірливості, інші приписують їм злопам’ятство, брак привітности й запобігливості, … замкнутість”
“…розум малороса приємний, але мрійливий, схильний більше до поетичного споглядання і спокою, характер цього народу мало рухливий, повільний, не підприємливий. У кращому разі він виражається тонким, критичним гумором. У…торговій справі малорос не може дати ніякого сильного відпору енергійній натурі єврея, а в ремеслах він зовсім не розбирається” . Ось ще думка Л.Троцького з “Інструкції агітаторам-комуністам на Україні”: “Комуну.., продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. У ньому прокинувся вільний дух запорізького козацтва і гайдамаків, що спав сотні літ. Це страшний дух, який кипить і бурлить, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і примушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу протягом сотні років воювати проти всіх своїх гнобителів: поляків, росіян, татарів і турків і блискуче їх перемагати. Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність осмисленої необхідності постійної згуртованості всіх членів держави не тільки під час війни – щоразу губили всі завоювання українців”. Павло Алепський ще 1653 р. писав: “Всі вони (українці), за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок і дочок уміють читати”, вони “люди вчені, кохаються в науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії”.
Характерні риси української ментальності визначаються також у працях, які досліджують слов’янський, і, зокрема, російський національний характер. Так, І.Г.Гердер значно вище, ніж його сучасники, оцінює історичну роль слов’ян, відзначаючи, що вони завжди освоювали землі, залишені іншими, мали веселу вдачу, були милосердні, гостинні, любили свободу, але ніколи не прагнули пригнобити інших, хоча самі протягом століть були об’єктом агресії і постійно повставали проти гніту. “Колесо все міняючого часу, – пише Гердер, – крутиться нестримно, і оскільки слов’янські нації населяють більшою мірою найпрекрасніші землі Європи, то коли ці всі землі будуть оброблені, а іншого не можна собі й уявити, тому що законодавство і політика Європи з часом будуть все більше підтримувати спокійне працелюбство і мирні стосунки між народами.., то і слов’янські народи… прокинуться… від довгого тяжкого сну, скинуть із себе ланцюги рабства, почнуть обробляти прекрасні ділянки землі, які їм належать… і відсвяткують на них торжество спокійного працелюбства” .
У російського філософа К.Леонтьєва є думка, що слов’янські народи більше різні, ніж однакові. Так, він вважає, що між російським і українським народами дуже мало спільного, єдине, що їх зближує, – православ’я . Тому цікавим видається зробити загальну характеристику нації росіян, перш ніж перейти до конкретних теорій і характеристики окремих рис українського менталітету.
Генетичним кодом російського мужика є так званий візантизм (нав’язування своїх стереотипів іншим народам) і монархічне начало
(рятівна риса, яка разом з глибокою релігійністю і містицизмом покликана врятувати “гнилий Захід” від розкладаючої дії буржуазного лібералізму). Глибока релігійність росіянина породжує
песимізм, невіру в ідею прогресу, скептицизм, відсутність мужності. До речі, М.Бердяєв назвав відсутність мужності найнебезпечнішим недоліком росіян. Він же додав до існуючих до нього багато нових характеристик, які визначають тип російської людини. По-перше, назвав російський народ най аполітичнішим і найанархічнішим народом у світі; по-друге, визначив російський тип як тип мандрівника – найвільнішої людини на землі .
Звернімося тепер до конкретних теорій і основних рис української ментальності, розроблених у вітчизняній філософській думці.
Одним із основоположників української ментальності був Дмитро Чижевський. Кожну націю він вважає лише обмеженим і одностороннім розкриттям людського ідеалу, але лише в цих обмежених виявах загальнолюдський ідеал і є живим, тому кожна нація в своєму своєрідному і оригінальному, в своїй обмеженості має вічне, загальне значення. Чижевський виділяє три моменти, які характеризують особливості філософії даної національності:
1) форма вияву філософських думок;
2) метод філософського дослідження;
3) будова системи філософії, “архітектоніка”, місце і роль у системі тих чи інших цінностей.
На думку дослідника, форма вияву філософських думок може бути найбільш зовнішньою рисою національної філософії, значно більше значення має метод філософствування (емпіричний і індуктивний в англійській філософії, раціоналістичний – у французькій, трансцендентальний і діалектичний – в німецькій). Найбільшого ж значення автор “Нарисів історії української філософії” надає побудові самої системи, бо від неї залежать максимально цінні й оригінальні ідеї, які розвиваються в лоні національної філософії. У цьому контексті Д.Чижевський зазначає, що “не було в історії розвитку філософії, щоб “великий філософ”, чи українець, чи представник якоїсь іншої слов’янської нації, утворив синтезу світового значення” , яка була б вихідним пунктом подальшого розвитку філософії у світовому масштабі. “Тому ми зараз опинились у скрутному становищі, і при бажанні охарактеризувати українську філософську думку маємо справу з лише ледь наміченими, початковими думками, які можуть бути розвинуті українськими філософами в майбутньому… Українській філософії треба ще чекати на свого “великого філософа”, щоб відкрити глибини національного духа українця не лише перед світом, насамперед, перед самим народом” .
Д.Чижевський зазначає, що потрібно починати характеристику розвитку будь-якої національної філософії начерком тих національних підвалин, на яких ця філософія виростає. Ці підвалини є те, що філософ називає “народним світоглядом”. Національний світогляд, за Д.Чижевським, є національно зумовлене ставлення даного народу до світу і життя. Він виявляється в тому, що даний народ любить, а чого він уникає, що найбільше цінує, а до чого ставиться негативно. Протягом віків ці моральні норми і критерії можуть змінюватись, піддаватись впливові психології інших народів, які були в тісному контакті з даним. Історично зумовлені особливості легше змінюються, ніж ті, котрі зумовлені певним психічним укладом нації.
Д.Чижевський намічає три шляхи, якими можна йти до характеристики національного типу:
1) дослідження народної творчості;
2) характеристика найбільш блискучих, яскравих епох, котрі переживав даний народ;
3) характеристика найбільш видатних представників даного народу.
Найбільш надійним Чижевський вважає перший шлях, тому і ми звернемося до короткого його аналізу після закінчення висвітлення думок вченого щодо українського характеру.
Найголовніші риси психологічного складу українця, за Чижевським, такі: емоційність, сентиментальність, ліризм. Вони найяскравіше виявляються в естетизмі українського народного життя і обрядовості. Один із проявів емоційності – своєрідний український гумор, що виявляє артистизм української вдачі.
У різних розуміннях (і позитивному, і негативному) трактується Чижевським індивідуалізм та потяг до свободи українців. Ці риси (особливо індивідуалізм) певною мірою конфліктують із попередніми, бо естетизм є примирливий, приймає все на світі, якщо воно є гармонійним, а індивідуалізм може вести до самоізолювання, до конфлікту з усіма.
Національному характеру українця притаманні ще неспокій і рухливість, але ці риси швидше психічні, ніж зовнішні, пов’язані з артистизмом натури, з бажанням переходу у все нові і нові форми, але разом з тим і з індивідуалізмом, котрий не хоче мати міцних, сталих основ поза межами індивіда. Звідси криваві сторінки історії і тенденція до боротьби. Вже в згаданих вище рисах ми бачимо в зародку причини історичних подій в житті українського народу. “Можна сказати, що народний характер вибрав для себе те з історичних подій, що якраз відповідало його єству” . Тло цих історичних подій – природа України, переважно степ, а саме він породжує почуття неспокою, незахищеності і, разом з тим, величності.
Цінність роботи Д.Чижевського полягає в тому, що він чи не вперше в українській історії намагався дати характеристику розвитку філософської думки на Україні у європейському контексті й підійшов до цього завдання об’єктивно. Його спроба виділити найважливіші риси українського національного характеру і простежити їх вияв у певних історичних подіях і характерах найвідоміших представників цього народу приваблює своєю нетрадиційністю.
Як уже було зазначено, одним із шляхів (і найнадійнішим), який веде до характеристики національного менталітету, є дослідження народної творчості. Міфологічні впливи на психологічні риси українського народу є досить значними. Так, скажімо, для українського колективного несвідомого є характерним архетип “Магна Матер”, тип доброї, ласкавої, плодючої Землі, українського чорнозему. Ще в дитинстві у несвідоме життя українця входить ідея рівності “дітей” неньки-України і водночас недовіра, нехіть, ворожість до насильницької “батьківської” влади. Цей архетип займає чільне місце в народній культурі, зберігається і постійно відтворюється в стереотипах поведінки і мислення кожного наступного покоління.
Як свідчать археологічні дані, виникнення культу Великої Богині – Матері відноситься до часів трипільської культури. В міфології матріархального трипільського суспільства Велика Богиня є покровителькою світу, уособлює життєдайні сили Землі, володіє небесними водами. Шанується і її донька – богиня весни і тварин, і
Богиня – мати Лада (покровителька землеробства, плодючості, шлюбу) і її донька Лоля (покровителька дівчат), і Мокоша (богиня Землі, води), і різного роду берегині. З прийняттям християнства досить швидко забулися боги-чоловіки на чолі з Перуном, але культи жіночих божеств фактично тривають і досі, що свідчить про провідне місце жінки і в господарчому, і в суспільному житті.
Для глибшого вивчення народного світогляду звернемось до магії – того типу світобачення українця, який знайшов своє відображення у замовляннях і заклинаннях – найпотаємнішому шарові української культури.
Замовляння вважають молитвословом язичництва, бо із них перед нами постає якщо й не найархаїчніший, то близький до такого шар язичницької свідомості і культури, порівняно з яким не лише героїчний епос, але й сюжети про сотворіння та благоустрій світу, про засновників роду – набагато молодші форми пізнання та відтворення світу. Дослідники первісної культури показали: що давніша та чи інша культура, то частіше зображуються в ній звір, а не людина, жінка, а не чоловік, мертвий, а не живий. У найдальшій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується не на людському: йдеться про духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій. Власне кажучи, людське не те, що зображується, – воно поглинуте “не-людським”, “звіриним”, “природним”, “космічним”. Воно перебуває всередині цього останнього, злите з ним, не мислиться без нього. Критерій вибору цілком певний: зображується найбільш значиме, впливове, могутнє, повновладне. Мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родинам своїх нащадків. Звір могутніший від людини: існування звіра забезпечує існування людини. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає примноження та продовження життя. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до природних першопочатків: мертвий – тому, що він повернувся в землю, ліс, небо; звір або птах – тому, що вони одвічно там живуть; жінка –тому, що її біоцикли збігаються з місячним ритмом і тому, що вона не менш наочно носить у собі й повертає у світ живих живе життя – дитину. Часом дії замовлянь є ніч або вранішня зоря до сходу сонця, що пізніше буде пояснено звертанням у замовляннях до бісівських сил. Та насправді у язичництві нема сенсу у приуроченні замовлянь до ночі за принципом поганого, бо у той час, коли вони виникали, ні водяники, ні мавки, ні лісовики не сприймались як сила виключно зла, вони були мінливі, амбівалентні: якщо прихильні до людини, то допомагають, якщо ні – нашкодять. Крім того, не всі замовляння є магією “на зло”, багато з них проганяють біду, хворобу, наслання, навіюють кохання, тобто ніч у них – зовсім не поганий час. Прикладом можуть послугувати нічні перетворення половецького князя Всеволода у ”Слові про Ігорів похід”: він вовком біжить на розвідини до Тмутаракані, цим діючи на користь, а не на шкоду дружині. Отже, ніч – не “погана”, а сильна сторона протиставлення, вона могутніша від дня, тому більш відповідна для священних подій Ніч первісніша від дня, в усіх сюжетах про створення світу первинний стан буття, хаос описується як Світовий Морок, без жодного проблиску світла, це також є причиною звертання предків саме до ночі.
Ще одна особливість магічного світобачення у тому, що людина вважала, що може говорити зі всім світом за допомогою тих самих замовлянь, які відіграють роль способу людського спілкування, тотального, усепроникаючого діалогу, який вимагає відповіді, на відповідь сподівається, без відповіді жодного сенсу не має. Замовляння вводили людину у той світ і стан, де і коли слово лише для того існує, щоб негайно стати ділом, вбити або воскресити, запалити або остудити любов, запліднити або приректи на безпліддя. Отже, слово – значущий і високий діалог людини зі світом.
Замовляння дають змогу говорити і про спосіб мислення людини. Сьогодні ми живемо у причинно-наслідковому світі, тоді ж замість причинності виявляємо суміжність, сусідство-тотожність, аналогічність, аналогію. Наприклад: місяць бував у царстві мертвих, у мертвих не болять зуби, нехай же не болять вони у такого-то… Таку відсутність причинності пояснюють тим, що на тому етапі історії людської свідомості відсутнім було центрування світобудови, не було часової послідовності подій, а існувало лише співіснування явищ у просторі буття. Цим визначається і відсутність у світі “правого” і “лівого” боку, але не у фізичному, а в метафізичному сенсі, цим пояснюється відсутність протиборства між Добром і Злом у язичницькому світі.
Із замовлянь бачимо, що наші предки вже розрізняли кілька субстанцій людини, в тому числі тілесну і духовну, але ці субстанції ще не борються між собою, а спокійно співіснують. Після смерті душа людини спокійно покидає тіло, на “тому світі” людина стає “своєю”, стосунки між живими і мертвими є нормальними, душі померлих піклуються про живих, допомагають їм порадами, а в особливі дні прилітають до них і частуються. Протиборство – це вже ознака тотемізму та анімізму – найпримітивніших форм вияву релігійних почуттів, у яких явно починаємо бачити духів добрих і злих, скерування людської волі на прихилення добрих духів і неперечення, своєрідну боязливу повагу до злих. Образи хованця-домовика, потерчат, земляних духів, чортів свідчать про бажання людини пояснити явища природи і застосувати їх у практичному житті, тобто про вияви волі людини до пізнання, про здатність людини до абстрактного мислення.
Все описане свідчить, що наші предки були пантеїстами. Вони вірили, що весь світ, небо, повітря, уся земля заповнені богами, що вся природа жива, повна всякого дива, а в ній усе думає й говорить нарівні з людьми й богами. Але, мабуть, через те, що у слов’ян не існувало рабовласницької формації, дуже мало збереглося помітних слідів так званої “вищої міфології” – системи вірувань, пов’язаних із взаємостосунками богів-володарів, тобто свідчень, із яких ми можемо взяти докази вияву волі людини до влади.
Отже, стародавня людина бачить світ, у якому ніщо не зникає і не з’являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначально і безконечно, “з’являтися” і “зникати” воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини (чи людей); ніщо не діє: все лише присутнє разом із самим суб’єктом, заховане в ньому; діяння приходить і відходить разом зі своїм носієм; “шкода” не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, викинути, виселити в потойбіччя, відсунути якнайдалі, “витягти” з людини та її мікрокосмосу; так само незнищенна користь – вона є завжди; вся взаємодія людини з надлюдським, космічним зводиться до посилення-послаблення, є, в кінцевому розрахунку, не діяння людини, а наявність у ситуації чудесних суб’єктів і атрибутів; ця наявність притягає до себе “корисне” буття і розганяє буття шкідливих сил. Коли людина починає мислити абстрактно, у її світ входять не тільки ті образи, які вона може побачити, а й ті, які вона тільки уявляє.
Запровадження християнства і його вплив на міфологічну свідомість (чи то – тодішню ментальність) до недавнього часу вважалося лише позитивним явищем. Тепер з’являються публікації, які досить обґрунтовано доводять, що насильницьке хрещення Русі стало відчутним ударом для народу.
В.Шевчук у романі “Мисленнєве дерево” веде війну з християнством. Він вважає, що ця віра знищила всі сліди древньої язичницької культури східних слов’ян, зруйнувала первісну духовну
цінність людини, розколола її душу, порушила менталітет. Християнство як релігія гріха, страху, покори, смиренності і аскетизму відівчило людей любити світ, його красу, радіти земним радощам. На зміну веселим Лелям і Купалам прийшли суворі праведники християнства. Те, що раніше вважалося божою милістю, стало гріхом. Роман закінчується сценою примусового хрещення Русі. Кияни оплакують втрату своїх богів і майбутню долю, а на горі стоїть чернець. “Ні, не прийшов він на цю землю тихий, покірливий, благий, не підставить він щоку другу, коли його вдарять. Він прийшов, щоб цей люд і цей край завоювати. Щоб поламати святині цього народу і проклясти його веселі ігри та свята…” Л.Костенко у “Скіфській одісеї” віддає перевагу язичництву перед грецькою та християнською міфологією, поетизує його, змальовуючи час панування язичництва на Русі як час найбільш органічного злиття людини з природою, найбільшої єдності мікро- і макрокосмосу.
О.Бердник у своїх романах часто послуговується образами язичницької міфології, навіть його маніфест ”Будуймо храм душі” багато в чому пройнятий неоязичництвом. Письменник вважає, що одна із сил, які “безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків – християнство” .
Звичайно, не можна упереджено ставитись до християнства як релігії, яка тільки заглушила українську ментальність, бо воно принесло ще й великі гуманістичні начала, поняття про совість, відповідальність за свої вчинки. Але, хто знає, якби не впровадження його, можливо, українці витворили б свою, відмінну
від інших і значиму сьогодні в контексті світової культури, релігію?
Ще одним із видів народної творчості, з якого можна вивести характерні риси української ментальності, є пісня. Грунтовне дослідження у цьому напрямку провів М.Шлемкевич у роботі “Душа і пісня”, де дійшов висновку, що пісенність – вияв реального, а не уявного, як в інших народів, світобачення українців, що найбільша духовна революція України, її християнізація відбулася під впливом співу, що коли можна говорити про опій для народу, то для українського народу, не була ним і не є релігійність, але пісенність. .
У пізніших дослідженнях все ж доведено, що на основі пісенної лірики уявляти українця в образі сентиментального лірика, який плаче біля ніг своєї коханої, було б зовсім неправильно, як неправильно говорити про слабкість духу українців, про нездатність українського народу до розвитку теоретичного знання.
Згадуваний вище Микола Шлемкевич побудував теорію типів українського національного характеру, виходячи з принципів соціопсихологічного та політичного конформізму . Перший тип – своєрідний тип “старосвітських поміщиків”, що живуть переважно біологічним життям і тим задоволені. “Найбільшою журою цієї верстви стало: – А що ми покушали б, матушка? Одначе будьмо справедливі і тверезо дивімося навкруг себе. Чи старосвітський поміщик як тип уже зовсім помер серед нас самих? . Далі автор аргументовано доводить, що цей тип зберігся і в наш час, лише дещо несуттєво видозмінившись, і становить чи не найбільшу частину від усієї кількості українців.
Другий – умовно тип гоголівський, тобто тип талановитого українця на імперській службі. “При всій любові та при всьому прив’язанні до України, її звичаїв і народної культури, ті люди все ж впліталися в нове життя, тоді ще духовно не підрізаної, “молодої, повної розгону російської імперії” . Тогочасні українські інтелігенти на службі Росіії відрізнялись від “гоголівської людини” тим, що “в теперішніх достойників нема тієї любові до України, що колись горіла в Гоголя та інших українців на імперській службі” .
Далі автор окреслює і третій тип української людини – “сковородянську людину”, котра не могла знайти собі місця в новому світі, але не вдовольнилася біологічним існуванням. Прототип цього образу – Григорій Сковорода, який у своїй власній душі, у самовдосконаленні шукав нового, кращого світу. Але й до цього образу автор має претензії. Сковороду називали “українським Сократом”, але історичний Сократ свої моральні проповіді виніс на атенські базариі не побоявся протиставити їх пануючій тоді софістиці, заплативши за це життям. А “Сковорода з своєю правдою жив по затишних пасіках поміщиків, втікаючи від сутолоки життя у власну душевну шляхетність” . Тому то Сократ і його вчення означають початок нової духовності Еллади, а Сковорода при всій своїй величі – лише кінець епохи.
До четверого типу дослідник відносить новий тип людини, на знаменах якої – “Борітеся – поборете!”, тобто, умовно, тип, “шевченківської людини”, домінанта життя якої – у перетворенні світу за законами правди і краси; в центрі світовідчуття її – наука, мистецтво, релігія, моральний ідеал – вільний дух, що самовизначається на основі власного пізнання. До такого типу М.Шлемкевич відносить Франка, Драгоманова, Грушевського, Лесю Українку, Коцюбинського, Стефаника.
Автор праці прослідковує етапи народження, оформлення, розщеплення і нинішнього стану розгубленості української людини, намічає шляхи виходу з такої ситуації.
Цікавим є тлумачення М.Шлемкевичем морального ідеалу суспільства. На його думку, порядність людини – це та основна вимога, той моральний ідеал, що творить основу піраміди моральних цінностей, бо не геніями, і не самими героями, а саме тими філістерами (без негативного відтінку в значенні цього слова), масою порядних людей тримаються суспільства. Але масу порядних людей перетворює в суспільство людина вищого порядку, втілення вищого морального ідеалу – “ідейна людина” (“шевченківський тип”).
Сутність української душі в її культурно-історичній мінливості за наших часів автор осмислює, розв’язуючи проблему української ментальності в світоглядному, моральному, творчому, інтимному проявах. Він розкриває оформлення, народження, розщеплення, загубленість сучасної української людини; аналізує моральну кризу української душі, що, відступившись від християнської моралі, дозволила підпорядкувати себе абстрактній ідеї; розглядає поняття етичних ідеалів, що становлять певну систему суспільних вартостей; досліджує “заблукану творчість”, де науковий світогляд, зрікшись істини, перетворився на примітивну агітку, а художні твори, відмовившись від правди, стали засобом ідеологічного ошукання; освітлює кризу родини та кохання через емансипацію жінок і сексуальну революцію ХХ ст.
Не можна не зауважити і того, що мова автора настільки багата художніми засобами і образна, що книга сприймається як художньо-філософська оповідь.
Щодо праць двох наступних дослідників (Ю.Липи і Ю.Бойка), то ми будемо викладати лише їх погляди на українську ментальність, український національний характер, уникаючи порівняння з іншими народами, щоб не вдаватись у полеміку з авторами, бо вони багато в чому грішать упередженістю, а їх тлумачення російської ментальності є дещо вульгарним.
У книзі “Призначення України” Юрія Липи, визначного письменника і публіциста, лікаря УПА, що загинув від рук більшовиків, зроблена спроба витворення поняття геополітичних ознак української території, історичних і психологічних основ формування української ментальності.
Валентин Мороз у передмові до цієї книги сказав так: “Юрій Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабість”
Основним поняттям, яке тлумачиться в книзі Ю.Липи, є “раса”. Для нього Україна – це перш за все раса, але не в нашому традиційно-архаїчному значенні цього слова. Автор пояснює, що концепція раси не має нічого спільного з вимірюванням черепів, носів і ширини обличчя. Раса в його розумінні – це психологія, психіка, дух. Раса – це генетика. Звичайно, архетипи, закодовані в генетиці, дають також певний антропологічний вплив, виражений у зовнішньому вигляді. Але це – абсолютно вторинне. О.Пушкін, нащадок “арапа Петра Великого”, мав дуже виразні африканські риси обличчя, але ніхто краще за нього не висловив російський дух, бо духовність цієї людини була чисто російською. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми специфічними рисами в думанні та поведінці, своїми духовними ознаками більше, ніж будовою тіла.
“З антропологічного боку її, (расу), характеризують подібні поміри черепа і кістяка… З боку історичного – це група населення, що в окресленій території, без особливої перерви в часі, переживала спільну долю. Врешті з боку демографічного раса – це наслідок змішувань, що відбулися в тій чи іншій території… Врешті найважливіше – це психологічне окреслення. Бо раса – це велика духовна одність з боку морального, чуттєвого. Ця духовна одність спричинює відрухи й поняття, спільні для тих, що складають расу” .
Далі автор дає “формулу раси” і її “первні”, тобто основні складники: “Расою звемо цілісність населення, що його духовні прикмети, укриті і явні (як звичаї, мова), а також антропобіологічні риси становлять виразну цілість упродовж часу… Для формули окреслення української раси треба взяти первні, що існують: геополітичні прикмети української території, рік і морів, історія українських торгівельих трактів і вузлів, зародження осілого людського життя в цих країнах і розповсюдження спочатку головного первня – месопотамського, далі злиття елінського, в загальному закінченні формування раси готами і врешті устійнення її великодержавністю, релігією і розмахом культури і цивілізації. Далі треба зазначити вартість домішок і історичну селекцію типів расової активності. Врешті до формули української раси належить історія ідей її еліти, бо ці ідеї були духовними подіями, що формували расу” .
Автор детально характеризує три “первні” – трипільців, еллінів і готів, виявляє значення домішок кочовиків, кельтських, римських і тракійських, іранських і кавказьких, норманських єврейських та інших домішок, аналізує їх вплив на формування української раси.
“Культурне підложжя“ української духовності автор аналізує у багатьох аспектах. Це і культурні круги, до яких належить спосіб українського думання: “…хліборобство і осілість дали другий, ще могутніший хліборобський культурний круг. Він найчастіше виявляється в Європі в егейській і трипільській культурі, він є в підложжі Еллади, України, іберійських, дунайських і балканських держав та у великій мірі імперського Риму… Цей культурний круг дає найглибше підложжя духовности аж до наших днів. Характеристичні прикмети цього підложжя – відвага, почуття справедливости, гідність, відпорність і пристрасна любов до рідної землі” .
У центрі духовності української родини стоїть жінка-мати, істота, що об’єднує навколо себе сім’ю. “Найдавніший символ того агрокультурного населення – це образ Великої Матері, божество прапрадідів сучасних українців… Материнськість переносить традиції родини, а тим самим і раси, з покоління в покоління … В українській расі є і мужеські складні, як жадоба влади і експансії, виразність уяви і зручна наскочність (наштовхування). Проте ці складні є обмежені і зв’язані з жіночими. Українське підложжя має характерні прикмети двопервенности … В такім двопервнім підложжі, що розвинулося в хліборобському крузі, енергія мужеськости згармонізована з жіночим первнем і підпорядкована родині”.
Щодо української культури , то духовність Тараса Шевченка є найбільш українською, бо він, крім демонічних, світоборчих мотивів, часто використовує мотив відданості родині як “раю на землі”.
Ставлячи високо поняття родини і роду, українець створює під
стави для морального контролю над одиницею. Тому таким важливим чинником українського суспільства є громадська опінія, моральний осуд особи, що вчинила всупереч існуючим нормам і правилам поведінки. Особливо цим відзначається українське село, яке має цілий кодекс етики й ввічливості.
Поняття роду, родини вплинуло на також на українську військовість. “Майже не можна уявити собі українця, прив’язаного до якогось вождя, начальника, без відчуття в тому вождеві джерела родинної зичливости. Найвищий вислів влади – це отаман, коли ж він є й господарем душ – це батько. Батько – це титул вождя, що виріс з української раси … Почуття роду, отже, є і у війську, і вдома, і в динамізмі, і в традиційності. Українець не може вийти з своєї родини, хіба що викорінений або запроданий” .
Родина стає прообразом української групи. ”Українець є завжди в групі, він зв’язаний з групою. Провідник – це висловник родинності цієї групи. Між провідником і одиницею з цієї групи є завжди договір, повсякчас справджуваний. Договір, опертий не стільки на спільній, докладно окресленій меті, скільки на почуванні, кліматі родини”.
Українські символи (“міти”) виникають всередині самого життя, органічно включені в його ритм, законодавство, звичаї, ритуали.
І нарешті, українські культурні тенденції, які логічно випливають із самої будови українського суспільства. “Не вождизм, лише ієрархія і живі традиції будували українську державність… Український консерватизм не є бездушний консерватизм звірят, бджіл чи муравлів. Це моральний консерватизм, і змістом його є відвічна боротьба добра зі злом …”.
Далі автор перелічує і аналізує підстави українського характеру – еллінськість, “мальовничий інвідуалізм”, готизм, який проявився у створенні запорізького війська як синтезу його з еллінськістю; трипільство як вияв великої ролі жінки в житті української родини.
Як бачимо, Ю.Липа зображає український характер як такий, що має в собі і абсолютно протилежні, і взаємодоповнюючі риси. Ось як в загальному виглядає у дослідника образ українця: ”Між Балтією і Уралом український характер найскладніший серед інших народів…Для українця скомплікованість світу є видніша, ніж для його сусідів. Тому, може, українцеві так нелегко прийти до якогось рішення. Хоч, коли він вже прийшов до нього, тоді і чужа думка, і обставини мало впливають (українська “упертість”). Нехіть до надміру слів і увага до дійсности, до акції характеризує пересічного українця. Ця увага й обережність допомогли виробленню в українців скритности, стриманости, що переходить у зручну хитрість, а не раз розвиває дипломатичні здібності. Врешті зазначимо, що можливість сприймання життя в його складності, а не раз і суперечностях додає деякої філософічної риси думанню пересічного українця. Завважені ж ним суперечності й природні недотягнення людської натури покриває він легким оптимістичним скептицизмом (“тонкий український гумор”) .
У книзі одного з теоретиків і апологетів українського націоналізму Юрія Бойка український характер вимальовується у протиставленні до російського (на аналізі російського характеру ми зупинятись не будемо).
За антропологічними характеристикамии автор відносить українців до того ж типу, що і сербів, хорватів, славінів, чехів та словаків – “тут переважає темноокість, темне волосся, круглоголовість, високий зріст…Так в самій фізичній зовнішності виявляється своєрідність українського національного типу” .
Далі дослідження автора перегукується з попередніми, бо на перше місце серед характерних рис українського національного характеру він ставить естетизм, емоційність, чутливість, ліризм і доводить це на прикладах з народної творчості чи то в їх духовному вияві (українські пісні, легенди, обряди), чи в матеріальному (українські вишиванки, килими тощо). Зосереджується увага на образі жінки в українській поезії: “українська жінка змальована такою духовно прегарною, що й у самому своєму упадку являє поетично свою чисту натуру…” .
Обгрунтованою є теза про те, що більшовицьке панування понівечило ментальність українського народу, його естетитизм, але не знищило потягу до прекрасного як однієї з рис, властивих українцеві протягом багатьох століть.
Ще одна риса вдачі українця визначається Ю.Бойком так: “Індивідуалізм також яскраво виявляється в українській натурі. Українець високо цінить свою індивідуальність” . Подальші твердження автора окреслимо коротко.
“На протязі всієї історії України бачимо великий потяг українця до освіти. Через освіту українець прагне піднести свою особистість над іншими, стати внутрішньо повновартісним, збагатити свій духовний світ” .
“Серед українців багато натур замкнених у собі, самітників…”
“Українець завжди високо цінує свою думку, свій погляд, але здатний також приймати чужі, коли визнає їм внутрішню рацію”
“Українець має також розвинене почуття приватної власності. Оцей індивідуалістичний нахил до приватної власності є найглибшим духовним первнем українського народу і дав себе відчути гостро під час більшовицької колективізації. Самі більшовицькі проводирі визнавали, що ніде в Московщині не було такого гострого опору колективізації, як на Україні. Нищення селянської приватної власности було ударом по духовних властивостях українського народу, було каліченням його нівеченням його природи”.
“Свободолюбність також становить характерну прикмету української національної вдачі… Ні один народ в своїй історії не створив такого центру вольнолюбства, яким була наша Запорізька Січ” .
“Критицизм, нахил до невпинного духовного розвитку характеризують українця. Україна ніколи не відмежовувалась від впливів чужих культур, коли ці культури несли на наші землі повновартісні утвори і не суперечили нашій духовній природі” [С.3].
“Українець тільки тоді добрий син, коли шанує батька, матір, старших людей…” .
“Прив’язаність до землі – також споконвічна українська національна риса…”
З усього сказаного автор робить ряд висновків, беззастережно прийняти з яких ми можемо лише перший: “Українська нація має за собою більш як тисячолітній шлях розвитку, має виразно окреслену глибоко оригінальну духовність” .
Цінним у дослідженні Ю.Бойка є те, що, крім позитивних рис, у характері українця він знаходить і негативні: “І все-таки, маючи цілком виразну, розвинену, багату змістом національну природу, українці рано втратили свою державність, протягом багатьох віків були поневолені, спочатку поляками, згодом москалями, а тепер німцями та румунами… Наше поневолення пояснюється недоліками нашої національної вдачі, недоліками, які вправно вміли використати наші вороги, щоб опанувати наші землі.
Серед найголовніших недоліків дослідник називає індивідуалізм, що призводив до розбрату, терпимість до ворогів (чи терплячість), і стійкий комплекс меншевартості. Тільки позбівшись їх, ми можемо стати на шлях самостійного розвитку.
Цей розділ Ю.Бойко закінчує словами філософа, письменника і етнографа Й.Г.Гердера: “Україна стане колись новою Елладою: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача цього народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться … постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген вже в далекий світ”
Крім праць, які характеризують українську ментальність загалом, у філософії дослідження чинників, які впливають на формування національної душі. Це, зокрема, робота професора доктора О.Кульчицького “Світовідчування українця”, у якій він називає такі головні чинники, що формували психіку української людини:
1) расові;
2) географічні (геопсихічні);
3) історичні;
4) соціопсихічні (суспільні);
5) культуроморфічні;
6) глибинно-психічні (несвідомі).
Перед розкриттям цих чинників наведемо розуміння автором поняття “українська психіка”: “Під “українською психікою” розуміємо “ідеальний”, тобто тільки в “ідеї”, в “мислі” існуючий тип “структури” пов’язаности прикметностей розуму, волі і серця, до якого то типу в меншій або більшій мірі наближається більшість дійсних психік українців” .
Що ж розуміє автор під впливом расового чинника на формування української ментальності? Він вважає, що є два головні расові складники української нації: остійська раса, символом якої є заокругленість, і динарська раса, фізіономіка і жестика якої знаходили б свій вираз у ламаній лінії. Інтерпретуючи расові складники, можна дійти висновку, що остійський тип – тип, що виливається в менталітеті у психічну схильність залишитися в собі, у власному єстві, у глибоку шанобу до речей, у витончений смак до найдрібнішого (вишивка); динарська раса – прототип почуттєвої людини, яку можна назвати драматично-ліричною людиною, людиною афектів, людиною, що виявляє себе різноманітно: від сп’яніння, парубочої бійки чи козацького бенкету до сентиментального розчулення піснею чи туги за нездійсненним. Зрозуміло, що обидва типи українців доводять перевагу почуттів у порівнянні з пізнанням і волею.
Геопсихічний чинник виявляє вплив географічного середовища на менталітет. Із цього випливає: середовище лісостепових височин породжує стани безтурботності, споглядальної настанови, поступливості супроти чужого опору та впливів аж до самозречення, пристосування (лісостеп – “хвиляста м’якість”, дуже рухлива, тому людину схиляє до пасивності); північно-українське лісове середовище як “театр боротьби різних форм співіснування” надає менталітету українця песимістично- позитивістського забарвлення; безмежні степові рівнини породжують байдужість, безнадію, розпач, бо нагадують рух в нікуди; гірські краєвиди і море мають значення тільки на периферіях України, тому на ментальності всього народу не позначаються.
Розглядаючи історичні чинники, доктор О.Кульчицький доходить висновку, що постійні загрози смерті, “терпіння” дали два роди реакцій: породили “vita maxima et heroica” (авантюрно- козацький життєвий стиль) і “vita minima” (стиль притаєного існування).
Історичні чинники впливають на формування національної психіки не лише безпосередньо, а й через суспільні форми та умови життя української людини. Наша нація має переважно селянську структуру, із цього виникає схильність до творення малих інтимних груп, які характеризуються “почуттєвою близькістю”, “симпатією”, відсутністю активних настанов, зверненням у власне нутро. Це суть соціопсихічного чинника формування менталітету.
У культуроморфічному аспекті має вирішальне значення периферійність геополітично межового положення України як перехідної смуги між Сходом і Заходом. Саме периферійність України спричинила ослаблення та запізнення у сприйманні трьох “хвиль ідей”, дія яких оформила духовність: римського католицизму з ідеєю порядку життя і думки; ренесансу як відродження особистості; просвітництва з культом науки. Наслідок цього – індивідуалізм, персоналізм, тобто знову-таки “увнутрішнення”.
О.Кульчицький вважає, що для оформлення і усталення світосприймальних настанов важливе не тільки свідоме психічне життя, а й несвідоме “колективне підсвідоме”. В українській психічній структурі це:
а) комплекс меншовартості і тенденція до надолуження;
б) “відтиснуті переживання”, праобрази уявлення.
Схарактеризовані О.Кульчицьким чинники доповнює доктор Б.Цимбалістий . Він називає ще один чинник – культурно- антропологічний – і вважає, що саме він дає пояснення, як за допомогою родинного життя передаються риси вдачі з покоління в покоління.
Підсумовуючи дослідження з проблеми української ментальності, звертаємо увагу на те, що поняттю “воля” у них приділялося зовсім мало уваги. Власне кажучи, ґрунтовні і серйозні дослідження ментальності українця з’явилися аж у вісімнадцятому столітті, хоча спроби характеризувати українське “психе” велися ще від часів Нестора. Недостатність таких досліджень раніше можна пояснити об’єктивними і суб’єктивними причинами, серед яких і невизначеність самих парадигм “ментальність”, “менталітет”, і ряд інших труднощів, які роблять складним об’єкт дослідження. Тим не менше, результатом існуючих праць став портрет українця як гуманітарно орієнтованої особистості, людини інтровертивної вдачі, заглибленої у внутрішній світ, котра живе і керується у вчинках почуттями, а не волею, боїться змінити щось у встановленому світопорядку і світобудові, хоча тягнеться до освіти, є меланхоліком з неврівноваженим настроєм, індивідуалістом з комплексом меншовартості. Лише у дослідженні Миколи Шлемкевича визначений як один із типів української людини “шевченківський”, домінанта життя якої – активність і вільний дух, і схарактеризований наближений до нього “сковородянський” – який не знаходить собі місця у цьому світі, але перетворень шукає лише у собі. Про волю українців дослідники згадують лише тоді, коли пишуть, що цей народ постійно терпить чиєсь панування над собою, тобто використовують його у значенні “свобода”, “незалежність”, а не як внутрішнє прагнення особи до буття чи спрямованість кожної окремої людини до власного бажаного майбутнього. Першим найістотнішим об’єднанням, яке виборювало свободу і незалежність держави стала Запорізька Січ, звідси і випливає необхідність дослідження волі саме до цього історичного періоду, який збігається із становленням української класичної філософії.
