Винник В. М.
ФУНКЦІОНУВАННЯ МАСОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ В ПЕРІОД ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Анотація: У статті проаналізовано теоретичні моделі масової літератури у загальнокультурному контексті. Окреслено проблеми функціонування масової літератури в період постмодернізму, проаналізовано її риси та особливості.
Ключові слова: масова література, масова культура, популярна література, постмодернізм, самоцінність масової літератури.
Масова література – явище складне та неоднорідне, із власною структурою та рівнями. У сучасній науці спостерігаємо різні, часто суперечливі підходи до вивчення феномена масової літератури, його місця в культурі загалом та національній культурі зокрема. Теоретичні дискусії та практичні дослідження насамперед пов’язані з проблемою співвідношення елітарних та неелітарних текстів, особливостей постмодерністських творів у масовій літературі. Масова література була об’єктом вивчення багатьох літературознавців, критиків, культурологів (Т. І. Гундорова, Ю. М. Лотман, К.З. Акопян, А. В. Захаров, С. Я. Кагарлицкая, Б. В. Дубин, Дж. Кавелті, Дж. Сторі, Д. Мак-Доналд та ін). Дослідники акцентували увагу передусім на дефінітивній структурі поняття масовості, концептуальних ознаках загальнонародної літератури. Проте немає комплексного дослідження, присвяченого студіюванню масової літератури в період постмодернізму. Звідси й активізація дослідницького інтересу до вивчення феномену літературного маскульту.
Мета статті ─ окреслити сучасне сприйняття проблеми масової літератури в контексті художньої практики постмодерну.
Дослідження культурного феномена масової літератури передбачає з’ясування значення терміну “масовий”, адже “залежно від способу його використання можна запропонувати різні сфери дослідження й форми теоретичної дефініції…” [17, 14]. Для цього Уїльямс пропонує чотири значення слова “масовий”: “те, що подобається великій кількості людей“, “низький різновид культури“, “культурні твори, свідома мета створення яких ─ здобути схвалення народу“, “культура (література), що її люди створюють для самих себе” [17, 20]. У першому випадку до уваги береться лише кількісний показник. Виходить, що масова культура за своєю суттю є комерційною, водночас пасивною, виробленою для масового споживання. Якщо взяти до уваги друге і третє визначення, то масова література постає низькосортною, не вартою уваги: чтиво для тих, хто не може зрозуміти і оцінити. Але існує чимало творів, які свого часу не були поціновані відповідно і лише з часом почали вважатися класикою, елітарним, високим мистецтвом. У різні культурні епохи один і той самий витвір мистецтва міг сприйматись по-різному, оскільки культура весь час перебуває в русі, змінюючи тим самим маркування творів, коли елітарні стають масовими і навпаки. Шедеври Рафаеля (“Мадонна Конестабіле”), С. Ботічеллі (“Народження Венери”), да Вінчі (“Мона Ліза”) перетворились в “загальнокультурні фетиші” [6, 4]. Стиль Рабле колись вважався низьким і позбавленим смаку, проте зараз його ставлять в один ряд поряд з Данте та Петраркою; “Енеїда” І. Котляревського пройшла свій шлях від народності, химерності до елітарності; белетристика “Декамерона” з часом перетворилась на твір високого, класичного зразка; твори Джонатана Світа, які тішили інтелектуалів тогочасної Англії, згодом стали не тільки масовою, а ще й дитячою літературою; Стендаля сучасники серйозно не сприймали, а вже після смерті став визнаним майстром психологічно-соціальної прози (“Червоне і Чорне”). Низькою свого часу була оцінка “Гамлета” У. Шекспіра. Таким чином, текст залишається незмінним, варіюється лише ставлення до нього та його місце в культурній ланці. Високу літературу творить не один показник, і не завжди автор чи тираж твору. У більшості випадків авторитетним “рецензентом” виступає час.
Останнє визначення свідчить про те, що масова культура є культурою народною і для народу (термін “масова культура та мистецтво” вживали ще Й. В. Ґете та Й. -Ф. Шіллер у ХVІІІ ст. на позначення культури народу та народного мистецтва), а отже, автентичною. Однак залишаються нерозкритими питання: кого називати народом, і що сталося з комерційним характером такої літератури? [17, 20].
Д. Мак – Доналд у відомому нарисі “Теорія масової культури” пише, що масова література є “паразитичною, що живиться коштом високої культури, але нічого не пропонує натомість”. Його висновки є песимістичними: “нам поталанить, якщо масова культура просто не погіршиться, а про її поліпшення годі й думати” [16, 59]. Ж. – Ф. Ліотар, у свою чергу, упереджено ставиться до масової культури загалом, називаючи гроші єдиною її прикметною цінністю.
Найчастіше поняття “масова культура” визначається через ряд бінарних опозицій: висока – низька, елітарна – масова, хороша – погана і т. п. Дослідники явно чи приховано протиставляють масову літературу іншим концептуальним категоріям. У більшості випадків вона трактується як щось негативне, маловартісне: “Масова або тривіальна література – широко тиражована, розважальна або дидактична белетристика, адаптована для розуміння пересічним читачем” [8, 18-19].
У “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” масова література визначається як “соціальний та естетичний феномен, який важко визначити за допомогою якогось одного критерію чи формули. Але можна виділити певну систему ознак та принципів” [7, 315–317]. Для усвідомлення специфіки масової літератури, її характерних рис замало лише її потрактування як чогось негативного. Такий однобічний підхід не може забезпечити цілісного аналізу досліджуваного об’єкта. На початку ХХ ст. під масовою культурою починають розуміти специфічний різновид культури, притаманний індустріальному та постіндустріальному суспільству, формування якого відбувається з кінця ХІХ ст. Історико-літературна концепція теоретиків ОПОЯЗу, зокрема Ю. Н. Тинянова, дала таке пояснення значення масової літератури: література має “старшу” і “молодшу” лінії розвитку. Старша завжди безплідна. Перемігши, вона прирікає себе на загибель, перетворюється на банальність, відходить до культурного фону епохи. Старша лінія втрачає естетичну значущість, а молодша, раніше переможена, підіймається вгору” [9, 824].
В. Б. Шкловський стверджував: “Витвір мистецтва сприймається на тлі і шляхом асоціювання з іншими витворами мистецтва. Форма витвору мистецтва визначається відношенням до інших, до нього наявних форм […] Не тільки пародія, а й будь-який витвір мистецтва створюється як паралель і протиставлення певному зразку. Нова форма створюється не для того, щоб виразити новий зміст, а задля заміни старої форми, яка вже втратила свою художність” [4, 542].
У монографії Дж. Кавелті заперечив звичне уявлення про те, що масова література є низькою формою чогось кращого. Він характеризував масову літературу як “формульну”, де літературна формула – “комбінація, синтез ряду специфічних культурних штампів та більш універсальних оповідних форм та архетипів” [5, 40]. Формули створюються, на думку вченого, щоб допомогти людині втекти від реальності, розважитись. Ці читацькі запити задовольняються шляхом насичення творів різноманітними мотивами. Сам процес “виникнення, зміни формул – вид культурної еволюції проведений завдяки відбору аудиторією” [5, 40]. Дж. Кавелті підкреслив, що основу масової літератури становлять стійкі, “базові моделі” свідомості, властиві всім людям. За структурами “формульних творів” стоять “початкові інтенції”, зрозумілі і привабливі для більшості населення. Такі загальні сюжетні схеми де, приміром, герой, який має виконати певну місію, розкрити таємницю чи секрет, не мають культурної прив’язки і їх використання – “один з базових способів вираження в масовій культурі” [5, 42]. Думка вченого про “формульну літературу” змушує переглянути традиційні уявлення про літературні “верхи та низи” і критично поставитися до традиційної протиставлення літератури “вершинної” та літератури “масової”. Адже формальність є не просто особливістю популярної літератури, але й рисою мистецтва попередніх епох. Пізніше Ч. Мукерджи та М. Шадсон прийдуть до думки, що поняття “висока культура” не існувало завжди та всюди – високу культуру починають визначати поряд із масовою та на противагу їй, коли культурні форми стають доступними масам, причому роблять це переважно з політичною метою” [13, 461].
Відмінність між масовою та немасовою літературами визначається також загальними уявленнями про літературу та художність у певному суспільстві. З цього приводу Ю. М. Лотман писав: “Як тільки ми виходимо за межі звичних нам уявлень і тієї культури, в якій ми виховані, кількість спірних випадків щодо того, що ж віднести до художньої літератури, починає загрозливо зростати. […] Факти рухомості межі, що відділяє художній текст від нехудожнього, численні. У цьому сенсі уявлення про літературу (логічно, а не історично) передує самій літературі” [10, 775]. Варто взяти до уваги і той факт, що зразок, канон високої літератури створюється завдяки теорії літератури та діяльності критиків. Тобто існує “літературна картина”, при дотриманні якої текст може розглядатись і зараховуватись до високої культури, чи навпаки. Відповідно в певному колективі ті чи інші культурні твори будуть вважатись повноцінними. За аналогічними критеріями цього ж суспільства існуватиме література, котра буде оцінюватись як “погана, низькосортна”.
А. І. Агєєв, у свою чергу, відзначає існування двох масових культур – “масова культура” та “масова антикультура”, які різняться відношенням до художніх запитів та світовідчуття пересічних індивідів.
Одним з найбільш цікавих і продуктивних слід визнати підхід Д. Белла, згідно з яким масова культура – це свого роду організація повсякденної свідомості в інформаційному суспільстві, особлива знакова система або особлива мова, на якій члени інформаційного суспільства досягають взаєморозуміння.
Плідну ідею для спроб розрізнення “високої та низької літератури” пропонує представник школи рецептивної естетики Г. Яусс. У його теорії виділено поняття “естетичної цінності” та «горизонту сподівань”. Естетичну цінність він визначає як відстань від горизонту сподівань читача до конкретного твору мистецтва. Масовою літературою, за визначенням Г. Яусса, є твори, які повністю збігаються із горизонтом сподівань читача, тобто естетична цінність у творах відсутня. Натомість твори зі значною естетичною цінністю дуже сильно відрізняються від горизонту сподівань читача в конкретну епоху, тому вони переважно залишаються незрозумілими “поточному читачеві” і входять до канону суспільної класики (зрозумілої всім, а не лише фахівцям) зі значним запізненням. Це переважно твори модерні та авангардні (останні часто так ніколи і не входять до горизонту сподівань).
Відхід від традиційно негативного сприйняття масової культури викликав появу аксіологічної парадигми аналізу масової культури, яку репрезентує російський вчений А. Б. Гофман: “Масова та елітарна культура – це феномени, що перетинаються між собою, це взаємопроникливі елементи культури, які найчастіше не можуть існувати одне без іншого, а розрізнюються лише оціночним ставлення до них сучасних дослідників” [ 3, 106].
Таким чином, в нових підходах та дослідженнях починаючи з середини ХХ ст. масова література розглядається як самостійне складне соціально-культурне утворення. В постмодерну добу спостерігається взаємодія, синтез “високого та низького”, масового та елітарного: “Постмодернізм – це легкомисленнне дитя кінця XX ст. – впустив нарешті масову культуру і змішав її з елітарною” [14, 245]. Відбувається трансформація масової культури. Виникає нелінійна, різноспрямована, антиієрархічна структура культури. Порушуються класичні норми творчості, виникає синтез жанрів, стилів, вільних та сміливих експериментів із шедеврами попередніх епох. У другій половині ХХ ст. постмодернізм приймає неелітарні тексти, поєднавши у творах стиль високої та масової літератур. Американський культуролог Ф. Джеймсон переконаний, що постмодернізм проводить руйнацію колишньої різниці між високою і маскультурою: “Зміна полягає в тому, що тексти та практики високої культури перемішалися з текстами і практиками маскультури до такої міри, що прокласти межу між високим мистецтвом і комерційними формами стає дедалі складніше” [17, 254]. Відбулося взаємопроникнення високих та низьких елементів культури, про які говорив А. Гофман. Саме тому на сучасному етапі для дослідження феномену маскульту діалектичний підхід “біле – чорне” вже не є актуальним. Масова література, таким чином, має змогу не просто проникати у постмодерний соціокультурний простір, але й розчинятись в елітарній культурі, стаючи згодом її складовою частиною. У спробах осмислення проблеми масової літератури мають застосовуватися інші оцінки та підходи, адже говоримо про складне, багаторівневе явище культури. Застосування міждисциплінарних підходів, поєднуючи досягнення мистецтва, філологічних наук, психології, соціології дозволить виявити еволюцію художніх смаків, позалітературні фактори, які впливають на літературу: рівень економічного розвитку, суспільний устрій, історія, традиції, психологія окремих народів. “Якщо розглядати літературу не лише як комерційний чи ідеологічний продукт маніпуляції, але і як форму виразу колективних бажань та фантазій читацької більшості, – пише Б. Менцель, – то методи її дослідження мають вийти за традиційні дисциплінарні межі” [12, 397].
Незаперечним залишається факт, що маємо справу із динамічною концептуальною категорією яка перебуває на рівні історичного встановлення. Динамічна система, у свою чергу, не може бути повністю організованою та обмеженою. Мова йде про моделі побудови, притаманній високій літературі, які починають проникати та активно використовуватись масовою.
Виникає питання про міру художності масової літератури, адже вона належить до сфери художньої творчості, в якій діють механізми, закони та конкретні прийоми. Масова література виникає там, де є висока, використовуючи її традиції. Межа між високим та низьким стає менш помітною. “Постмодернізм являє собою культурну течію, що вже не визначає різниці між високою та масовою культурою” [16, 32]. Більше того, такий погляд виглядає недоцільним, враховуючи “нову сприйнятливість” (за С. Зонтаг і Л. Фідлером) постмодернізму, спрямовану на протест модерністської канонізації.
Продукти масової літератури, як і елітарної, можна відносити до різних жанрів: фентезі, наукова фантастика, любовний, пригодницький, кримінальний, готичний романи, політичний трилер, іронічний, шпигунський детективи. Жанрове різноманіття, змішування канонів пов’язане з естетикою постмодернізму. Формами симбіозу елітарного та масового в сучасному мистецтві можуть бути пародія, рімейк, а також жанри, які існують на межі видів мистецтв: аудіокниги, екранізації, комікси. Звичайно, можливі ухилення від літературних формул, гібридизація жанрів: фантастичний роман може вводити елементи детективу, у науково-фантастичному творі з’являється любовна інтрига і т. п. Проте такі відхилення трапляються рідко, адже кожна літературна формула володіє притаманним їй константним набором ознак. За такої ситуації можливе порушення сподівань читача. Кожен жанрово-тематичний різновид має свій стиль. Описи досі невідомих чарівних земель, їхніх жителів, історії притаманне фентезі, подорожі в часі чи міжпланетні, неймовірні винаходи – характерна риса науково-фантастичної літератури. Сюжети у творах масової літератури часто повторюються, що є ознакою міфу. Міфологізм також є ознакою елітарної літератури: “Вся культура використовує не лише визначені уявлення, норми і цінності, але й на певні міфи, які й сама створює. Міф споживацького суспільства, створений мас культом, стає самостійною реальністю, в якій створюється міф про сучасну людину – його природу, сутність, інтенції” [1, 105]
Порівняно з елітарною, стиль та сюжет текстів масової літератури може бути спрощеним, але “їх структура має бути довершеною” [14, 97]. Важливим є цікавий, інтригуючий сюжет, який відповідає законам жанру і володіє притаманною повторюваною структурою. Повторюваність сюжетів, неочікуваних поворотів подій покликана задовольнити читацькі смаки, уже випробувані часом. “Сюжетна і стилістична фактура продуктів масової культури може бути примітивною з точки зору елітарної фундаментальної культури, – пише В. П. Руднєв, – але вона не має бути погано зробленою, а навпаки, у своїй примітивності має бути довершеною – лише в цьому випадку їй забезпечений читацький та комерційний успіх” [14, 251]. Головним критерієм якості популярних творів вважається цікавість. Простий стиль письма одразу ж заманює читача у світ героїв, роблячи можливою втечу від реальності, ескейпізм. Приміром, багато людей перечитують розповіді про Шерлока Холмса, оскільки автору, К. Дойлю, вдалося майстерно створити картину минулої епохи. А неперевершена логіка розкриття злочинів зацікавлює читачів різних вікових категорій. У постмодерністських текстах засобами масової й елітарної літератур втілюється художня картина світу. Розгортається своєрідна гра, пародія на сучасність і одночасно її характеристика. І таке “подвійне кодування забезпечує цікавість до постмодерних творів” [16, 99]. Розвиток техніки, преси, здешевлення продукції книгодрукування, поява всесвітньої мережі Інтернет сприяють швидкому доступу до тих чи інших текстів.
Поетика масової літератури передбачлива, оскільки автори орієнтують на смаки публіки, використовуючи усталені сюжетні схеми, які повторюються, кліше. Від твору до твору в рамках одного жанру можуть змінюватися зовнішність, характер персонажів, їхня кількість, функції, час, місце дії, елементи сюжету та їхня послідовність.
Персонажі таких творів, як правило, сильні та сміливі люди, досвідчені детективи, які протистоять небезпеці, чи навіть закохані. Варто підкреслити відсутність психологічних характеристик, схематизм персонажів.
В. П. Руднєв одним із різновидів масової літератури вважає культові тексти, які укорінились в масову свідомість і породили в ній інтертексти. Сучасні письменники використовують інтертекстуальні зв’язки з класичними творами. Так, дуже популярними стають різні види інтертекстуальності: свідомого звернення до класичних текстів різних періодів, які так чи інакше цитуються, пародіюються, переосмислюються в літературі постмодернізму. Однак постмодерністська інтертекстуальність – явище принципово іншого характеру. Насамперед, вона передбачає цитування найрізноманітніших джерел, має принципово міжкультурний характер. Німецька народна книга про доктора Фауста мала подальший вплив на творчість Гете й Т. Манна. Постать видатного філософа античності Платона стала ключовою у біографічному дискурсі сучасного британського письменника П. Акройда (“Записки Платона”). У текстах сучасної масової культури поєднуються елементи елітарної літератури (міфологізм, психоаналіз, інтертекстуальність) та основні риси традиційної масової літератури (головний герой має виконати певну місію, присутній антигерой, стереотипність побудови тексту, хеппінг та ін.).
Підсумовуючи все сказане про масову літературу, можна окреслити такі основні її характеристики:
· комерційний характер, що має розрахунок на масове споживання;
· швидкодоступність;
· цікавість;
· зрозумілість;
· власний набір жанрів;
· змішування дискурсів;
· зосередженість уваги на структурі та композиції тексту;
· динамічний сюжет;
· ескейпізм (відволікає від дійсності та розважає);
· стереотипність, використання стильових кліше;
· оживлення стереотипів за допомогою художніх прийомів;
· подвійне кодування (одночасне звернення до мас та мислячої меншості);
· стилізація;
· увага зосереджена не на естетичних проблемах, а на зображенні людських стосунків.
Характерною для сучасної масової літератури є ситуацію з щасливою кінцівкою. На думку В. І. Самохвалової, “… не можна відмовляти масовій літературі у естетичних цінностях” [15, 188]. Хеппінг виправдовує очікування та сподівання читачів. Ця функція реалізується у фольклорних творах також. Масова культура у ХХ. ст. взаємодіє з фольклором, який за визначення В. П. Руднєва, в синтаксичному плані має строго визначену будову, як і жанри масової літератури. У 1920 р. В. Я. Пропп, проаналізувавши чарівні казки, показав, що у них присутня одна і таж схема, яку можна представити в логічних символах.
Приміром, поганий кінець у казці є свідченням того, що вона мусить мати продовження. Звичайно, читач може очікувати на нещасливе закінчення, і тому хеппінг стає справжньою несподіванкою. У цьому випадку щаслива кінцівка виконує компенсаторну функцію.
Масова література має притаманні їй жанрово-тематичні різновиди: визначена сюжетна схема, загальна тематика, стандартний набір персонажів, готові ідеї, емоції, настрій, які разом створюють “звичні естетичні шаблони” [11, 6]. За визначенням Б. В. Томашевського, популярна література використовує “канонічні художні прийоми”, запозичені з високої літератури.
У результаті проведеного дослідження ми прийшли до висновку, що для творів масової літератури постмодерного періоду притаманні своєрідні жанрові різновиди, які часто є симбіозом тих чи інших жанрових ознак, широкий спектр тематики, канонічні художні прийми, стилізація, інтертекстуальність. Масова література у певній мірі є формульною, використовує поетику класичної літератури. У випадку взаємопроникнення та протиставлення масового й елітарного можуть народжуватись високохудожні культурні твори. Це ще раз доводить, що проблема дефініції, а з іншого боку, взаємодії масової та елітарної культури набуває особливої актуальності. Постмодернізм піддав критиці багато думок стосовно тих чи інших культурних цінностей. Очевидним є те, що феномен масової літератури потребує подальшого дослідження із застосуванням міждисциплінарних та загальнокульторологічних підходів.
Список використаної літератури
1. Акопян К. Массовая культура и массовое искусство “за” и “против” / Акопян К., Захаров А., Кагарлицкая С. – М.: Гуманитарий, 2003. – 511 с.
2. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії. / Т. Гундорова. – К.: Факт, 2008. – 284 с.
3. Гофман А.Б. Дилеммы подлинные и мнимые, или о культуре массовой и немассовой /А. Б. Гофман // Социс. – 1990. – № 8. – С.106–111.
4. Эйхенбаум Б. Теория “формального метода” / Б. Эйхенбаум // Эстетическое самосознание русской культуры. 20-е годы XX века. – М.: РГГУ, 2003. – С. 537 – 542.
5. Кавелти Дж. Г. Изучение литературных формул / Дж. Г. Кавелти ; перевод с англ. Е. М. Лазаревой // Новое литературное обозрение. – 1996. – № 22. – С. 33–64. [Режим доступу до журн. http://literra.websib.ru/volsky/text.htm?240]
6. Крюков Д. В. О формах симбиоза элитарного и массового в современном искусстве: автореф. дис. на на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 09.00.04 “Естетика“ / Д. В. Крюков. – М., 2005. – 148 с.
7. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / [ред. А. Волков ]. – Чернівці: Золоті Лаври, 2001. – 636 с.
8. Літературознавча енциклопедія: у 2-х т. Т. 1. А (аба) – Л (лямент) / [упоряд.Ю. І. Ковалів]. – К. : Вид. центр “Акад”, 2007. – 608 с.
9. Лотман Ю. М. Массовая литература как историко – культурная проблема // Ю. М. Лотман О русской литературе. – СПб. : Искусство – СПБ, 1997. – С. 817–836.
10. Лотман Ю. М. О содержании и структуре понятия “художественная литература” // Лотман Ю. М. О русской литературе. – СПб. : Искусство – СПБ, 1997. – С. 774–788.
11. Мельников Н. Г. Массовая литература [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://eressea.ru/tavern7/019-0006.shtml .
12. Менцель Б. Что такое популярная литература // Новое литературное обозрение. – 1999. – № 40 (6). – С. 391–407.
13. Мукерджи Ч. Новый взгляд на популярную культуру / Ч. Мукерджи, М. Шадсон // Массовая культура и массовое искусство: “за и против”. – М., 2003. – 511 с.
14. Руднєв В. П. Словарь культуры XX века. – М.: Аграф, 1997. – 384 с.
15. Самохвалова В. И. Массовый человек как герой и потребитель масскульта / В. И. Самохвалова // Массовая культура и массовое искусство: “за и против”. – М., 2003. – С. 182–196.
16. Скокова Т. А. Специфика массовой литературы в эпоху постмодернизма /Т. А. Скокова //Вестник ВГУ. – 2009. – № 2 – С. 95–100.
17. Сторі Дж. Теорія культури та масова культура. Вступний курс /Дж. Сторі ; пер. з англ. С. Савченка. – К.: Акта, 2005. – 360 с.
