ФІЗИЧНІ ВПРАВИ, ЇХ ВИЗНАЧЕННЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА. ВИХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА.

ЗАГАРТОВУЮЧІ ПРОЦЕДУРИ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА.

Засоби лікувальної фізкультури – це те, чим ми ціленаправлено діємо на організм людини з лікувальною метою. До засобів ЛФК відносяться:

–         фізичні вправи;

–         режими рухової активності;

–         вихідні положення;

–         фактори загартування;

–         масаж і прийоми самомасажу.

Фізичні вправи, що використовують в лікувальній фізкультурі – це спеціально організовані рухи для досягнення лікувального та оздоровчого ефекту. Вони поділяються на:

–         гімнастичні;

–         спортивно-прикладні;

–         ігрові;

–         трудові.

Гімнастичні вправи впливають не тільки на різні системи організму, але і на окремі м’язові групи, виховують такі елементи руху, як амплітуда, сила, швидкість. Вони класифікуються по анатомічних ознаках:

–         для мімічних м”язів;

–         для м’язів шиї;

–         для м’язів верхніх кінцівок;

–         для м’язів верхніх кінцівок і плечового пояса;

 

–         для м’язів спини;

–         для м’язів черевного преса;

–         для м’язів таза;

–         для м’язів нижніх кінцівок

–         для м‘язів ніг

По відношенню до навантаження:

–         без навантаження: використовуються для дії на окремі частини тіла, суглоби, м’язи; для тренування нервової, серцево-судинної, дихальної систем, для підвищення обміну речовин, рухомості хребта, прискорення регенеративних процесів;

–         з навантаженням: для підсилення дії вправ на організм і для підвищення емоційності занять. Вони поділяються на:

а) вправи зі снарядами (гімнастичні палки, гантелі, еспандери, булави);

б) вправи на снарядах і апаратах (вправи на гімнастичній стінці, гімнастичній лавці, механотерапевтичних апаратах і т. п.);

По характеру м’язового скорочення:

–         динамічні (ізотонічні): м’яз працює в ізотонічному режимі, тобто відбуваєтья чергування періодів скорочення і розслаблення м’язів, при цьому відбувається рух в суглобах ;

–         статичні (ізометричні): проходить напруження м’язу без руху в суглобі. Такі вправи проводяться в імобілізованих кінцівках. При ізометричних вправах не порушується спокій пошкоджених кісток, проте підтримується в тонусі нервова та м’язова системи іммобілізованої кінцівки, забезпечується нормальний кровообіг в м’язах і надкістниці. Тривалість ізометричного напруження має бути не більше 3-5-7 с, оскільки більш тривала експозиція (понад 7 с) не дає вираженого клінічного ефекту, а, навпаки, спричиняє різкі вегетативні зсуви, що виявляються в період м′язового напруження затримкою дихання, почастіщанням пульсу і дихання.

По складності:

–         прості;

–         складні.

По активності:

–         активні: вправи, що виконуються самим хворим при вольовому зусиллі. Вони можуть виконуватись в полегшених умовах. Для цього використовують спеціальні ковзаючі площини, що зменшують силу тертя в момент активного руху. Можливий інший варіант, коли створюють дозований опір в момент виконання активного руху, причому цей опір може бути на різних етапах руху: спочатку, в середині, в кінці. Активні вправи діють на нервову систему, а це підвищує загальну активність хворого; пацієнт сам контролює свої відчуття, що виникають внаслідок руху; тут відбуваються зміщення сухожиль, а це попереджує утворення злук; при активних рухах збільшується капіляризація м’язів, отже покращується кровопостачання м’язів, задіяних у виконанні вправи, так і навколишніх тканин.

–         пасивні: вправи, що виконуються без вольового зусилля хворого з допомогою інструктора, при цьому немає активного скороченя м’язів. Такі вправи призначають тоді, коли хворий сам не в змозі їх виконати. Пасивні рухи покращують крово- та лімфообіг, стимулюють виникнення активних рухів внаслідок рефлекторного впливу еферентної імпульсації, підтримують еластичність зв’язково-сухожильного апарату, попереджують утворення малорухомості в суглобах.

        У лікувальній фізичній культурі крім гімнастичних широко використовуються ідеомоторні вправи (особливо на лікарняному етапі реабілітації ). Ідеомоторні вправи – це посилка імпульсів до скорочення м’язів. При відновленні рухів в думці зберігається звичайний стереотип процесів збудження і гальмування в ЦНС. Вони не тільки викликають слабке скорочення м’язів, але і покращують їх функціональний стан, що приводить організм до стану функціональної готовності. Це підтримує функціональну рухомість кінцівки.

       Ідеомоторні вправи (уявна гімнастика) виражаються в активній посилці імпульсів до скорочення окремих груп м’язів без зміни положення сегментів кінцівки. Цей вид вправ, спричиняючи уявне скорочення м’язів, відновлює нервово-м’язову провідність в ураженому сегменті. Ці вправи застосовують при паралічах і парезах, при тривалій іммобілізації кінцівок або тулуба, тобто коли хворий не може активно виконувати вправи. У спортивній практиці ідеомоторні вправи застосовуються в період тимчасового невідвідування тренувань через хворобу з метою зберегти спортивну форму і рівень технічної майстерності.

Вправи в посилці імпульсів полягають в тому, що хворому пропонують розслабляти або скорочувати м’язи иммобилизованного суглоба при уявному поданні скоєного руху. Застосовуються ці вправи при різних видах іммобілізації кінцівок для попередження атрофії м’язових груп, поліпшення в них кровообігу і обміну речовин (наприклад, при накладенні гіпсової пов’язки на стегно і колінний суглоб хворий активно скорочує чотириглаву м’яз стегна, напружуючи колінну чашечку під гіпсом).

По впливу на організм:

–         загальноукріплюючі: спрямовані на оздоровлення та укріплення всього організму;

–         спеціальні: діють вибірково на ту чи іншу частину опорно-рухового апарату.

По характеру вправ: 

–         на розтягування;

–         на рівновагу;

–         коригуючі;

Коригуючі вправи попереджають і зменшують дефекти постави, виправляють деформації. Вони нерідко поєднуються з пасивною корекцією: витяжкою на похилій площині, носінням ортопедичного корсета, спеціальної укладанням з використанням валиків, масажем. Коригуючі вправи роблять поєднане вплив на різні м’язові групи – одночасно зміцнюють одні і розслаблюють інші. Наприклад, при вираженому грудному кіфозі (сутулості) коригуючий вплив надають гімнастичні вправи, спрямовані на зміцнення ослаблених і розтягнутих м’язів спини і розтягування і розслаблення великих грудних м’язів, що знаходяться в стані підвищеного тонусу; при плоскостопості – спеціальні вправи на зміцнення м’язів гомілки і стопи в поєднанні з вправами на формування правильної постави.

–         на координацію;

Вправи на координацію рухів і в рівновазі застосовуються для тренування вестибулярного апарату при гіпертонічній хворобі, неврологічних захворюваннях, для осіб похилого та старшого віку, що займаються в групах здоров’я. Виконуються вони в різних вихідних положеннях (стоячи на вузькій площі опори, на одній нозі, на носках ), з відкритими і закритими очима, з предметами і без них, на гімнастичній лавці, гімнастичному колоді. До вправ на координацію рухів відносять також вправи, спрямовані на формування побутових навичок, втрачених в результаті того чи іншого захворювання ( застібання гудзиків, шнурування взуття, запалювання сірників, відкривання замка ключем та ін.) Широко використовуються ліплення, складання дитячих пірамідок, мозаїка і т. п.

–         на розслаблення;

–         рефлекторні;

–         дихальні, поділяються на:

а) динамічні, що поєднуються з рухами рук, плечового поясу, тулуба;

б) статичні – здійснюються тільки при допомозі діафрагми та міжреберних м’язів;

в) спеціальні – використовують для профілактики і боротьби з легеневими ускладненнями.

Спортивно-прикладні вправи:

–         ходьба (звичайна, ускладнена, дозована);

–         біг;

–         лазання і повзання;

–         гребля;

–         плавання;

–         їзда на велосипеді;

–         ходьба на лижах.

Ігри:

–         на місці;

–         малорухомі;

–         рухомі;

–         спортивні.

В ЛФК використовують настільний теніс, бадмінтон, кегельбан, городки, естафети.

Трудові.

Це метод активного відновлення порушених в процесі хвороби функцій і працездатності за допомогою праці.

Призначають при захворюваннях опорно-рухового апарату, неврологічних, психічних розладах. Використовують такі види праці, як столярку, гончарку, виготовлення квітів, плетіння корзин, роботи в саду, на городі.

За допомогою трудотерапії відновлюється або покращується м’язова сила та рухомість в суглобах, нормалізується кровообіг і трофіка пошкоджених органів чи систем організму; у хворого розвивається увага, надія на виздоровлення.

Виділяють 5 трудових режимів ( Третяков С.В., 1981р.):

0 – режим тимчасового невідвідування хворим відділення трудотерапії;

1 – палатний режим: хворий займається трудотерапією в палаті;

2 – учнівський режим: хворий вивчає рекомендований вид праці;

3 – режим скороченого робочого дня: по медичних показах хворому подається скорочений робочий день на 1 год., додаткові перерви в роботі;

4 – режим повного робочого дня з обмеженням виду робіт;

5 – режим повного робочого дня.

Гімнастичні вправи впливають не тільки на різні системи організму

загалом, але й на окремі групи м’язів, суглоби, дозволяючи відновити і розвинути такі рухові якості, як сила, спритність, швидкість, координація.         Гімнастичні вправи поділяють на загальнозміцнюючі, дихальні, рефлекторні.

Загальнозміцнювальні вправи спрямовані на оздоровлення і зміцнення

всього організму. Вони являють собою найобширнішу групу рухів. Для їх систематизації використовують 4 ознаки: 1) ознака активності, 2) анатомічна ознака, 3) видова ознака і характер вправ, 4) ознака використання предметів і снарядів.

За видовою ознакою і характером вправ розрізнюють порядкові й стройові вправи, підготовчі або ввідні коригувальні вправи на розтягнення, на розслаблення, на координацію рухів і рівновагу, вправи в опорі, силові й

швидкісно-силові, ідеомоторні, віси та упори, підскоки і стрибки,

ритмопластичні вправи.

         Порядкові та стройові вправи організують і дисциплінують хворих,

виробляючи необхідні рухові навички (побудова, повороти, ходьба і т.ін.).

Підготовчі або ввідні вправи готують організм до майбутнього навантаження.

      Коригуючі вправи усувають деформації опорно-рухового апарату різної етіології. До них належать будь-які рухи, що виконуються з певного початкового положення і надають суворого локального впливу. Лікувальна дія посилюється при поєднанні силового напруження і розтягнення.

Коригуючі фізичні вправи – це вправи, направлені на ліквідацію

деформації хребта, грудної клітки, кінцівок і порушення тонусу м’язів різних

м’язових груп.

Коригуючі вправи поділяються на активну і пасивну корекцію.

1. Види активних коригуючих вправ:

а) симетричні;

б) асиметричні;

в) деторсійні.

2. Пасивні корегуючі вправи ще мають назву – лікування положенням.

Під час пасивної корекції тіло, або його сегмент фіксують в коригуючому

положенні на певний проміжок часу. Для цього використовують: мішечки зпіском, скатки з ковдри, шини, лангети, пояса та корсети, ортопедичне взуття, гіпсове ліжко та ін.

Вправи на розтягнення – різновид активних гімнастичних вправ з

переважним впливом на патологічно змінену еластичність тканин. Вправи нарозслаблення – вправи, що активно виконуються з максимально можливим

зниженням тонічного напруження м’язів. Обов’язковою фізіологічною умовою для довільного розслаблення є зручне початкове положення, при цьому досягається поступове зниження тонусу гладких м’язів внутрішніх органів у зоні сегментної іннервації, а також розвиваються гальмові реакції.

Мета виконання вправ на розтягування:

1. Збільшити амплітуду рухів у суглобах.

2. Стимулювати крово- і лімфообіг у м’язах, сухожилках та зв’язках.

3. Нормалізувати еластичність і тонус поверхневих і глибоких м’язів.

4. Покращити поставу пацієнтів.

Вправи на координацію рухів проводяться при складних поєднаннях рухів і обов’язковому виконанні іх чіткої послідовності. Вони використовуються для тренування і відновлення рухових навичок, відновлення порушеної регуляції рухів.

Вправи з рівноваги – гімнастичні вправи, направлені на тренування

вестибулярного апарату і поставних реакцій. Вони виконуються при зменшеній площі опори, змінах положення голови і тулуба, в стойці на одній нозі і т.ін. Ці вправи сприяють поліпшенню координації рухів, вихованню і закріпленню навичок правильної постави. Вправи в рівновазі застосовуються при ураженні вестибулярного апарату, при гіпертонічній хворобі, після ампутації нижніх кінцівок, при порушеннях постави, сколіозах і плоскостопості.

Силові й швидкісно–силові вправи – гімнастичні вправи з довільно змінною  величиною м’язового напруження. До силових належать такі, за яких величина м’язового напруження досягає 70% від максимально можливого. При виконанні швидкісних вправ м’язове напруження не перевищує 20% максимального, але проводиться в швидкому темпі. Вправи в опорі є різновидом силових вправ і характеризуються суворо обмеженою і дозованою зміною силового напруження. Їх мета – зміцнення різних м’язових груп і м’язів серця. Під час виконання цих вправ необхідно регулювати дихання, оскільки зусилля порушують функцію зовнішнього дихання, спричиняючи його затримку, утрудняючи роботу серця.

Ритмопластичні вправи – вид вправ, який чергує ритмічність і пластичність рухів, виконуються як на місці, так і з переміщенням, як без снарядів, так і з снарядами і предметами. Вони містять елементи танцю, тому можуть значно навантажувати апарат кровообігу. Характеризуються м’якістю і плавністю рухів, що виконуються за музичним супровідом. Значення музики при проведенні кінезотерапії з позицій фізіологічної дії засноване на зв’язку звуку з відчуттям руху (акустико-моторний рефлекс), при цьому потрібно враховувати характер музики, її мелодію, ритм. Музика у виді фізичної хвилі трапляє в слуховий апарат, де перетворюється в нервовий імпульс, далі йде по слуховому нерву в певні області центральної нервової системи. І від того, яка буде сугестивна програма, що закладається автором, залежить розвиток рефлекторної реакції. Ритмопластичні вправи використовуються на санаторному етапі реабілітації для остаточного відновлення функцій опорно-рухового апарату (при захворюваннях суглобів, після перенесених травм), а також в неврологічній практиці (при неврозах, перевтомі). Такі вправи виконуються в музичному супроводі з заданим ритмом і тональністю, в залежності від функціонального стану хворого, типу вищої нервової діяльності.

Сугестія – це усвідомлений уявний вплив однієї людини на іншу. Мозок виробляє нейропептиди, що знижують негативні наслідки стресу. Підвищується загальна резистентність організму, спостерігається ефект енергетичного підвищення біологічно активних точок і, як наслідок, нормалізуються і стабілізуються регуляторні системи. Дослідним шляхом визначено, що звук саксофона позитивно впливає на сечостатеву систему, струнні інструменти нормалізують діяльність серцево-судинної системи, а флейта благотворно впливає на печінку і жовчний міхур. Так, між ритмом рухів і ритмом внутрішніх органів існує тісний зв’язок, здійснюваний за типом моторно-вісцеральних рефлексів. Музика як ритмічний подразник стимулює фізіологічні процеси організму не тільки в руховій, але й у вегетативній сфері. Мажорна музика додає хворому бадьорості, поліпшує самопочуття. Музика гармонізує психіку. Використовується вона також при аутогенній релаксації, полегшує виконання фізичних вправ. Надаючи різностороннього впливу на ЦНС, м’язеву, серцево-судинну і дихальну системи, музика може розглядатися як допоміжний засіб при використанні кінетотерапії

Всі загальнорухові гімнастичні заняття містять вправи як з предметами, так і без них: використовуються палиці, стрічки, шнури, тички, м’ячі й т.ін. Точності виконання вправ сприяє використання гімнастичних снарядів – стінок, лавок, колод.

Дихальні вправи – це гімнастичні вправи з довільною видозміною характеру і/або тривалості фаз дихального циклу, як в поєднанні з рухами тулуба і кінцівок, так і без них. Їх застосовують з метою поліпшення й активізації функції зовнішнього дихання, зміцнення дихальних м’язів, попередження легеневих ускладнень (пневмонії, ателектазів, плевральних спайок, плевро-кардиальних спайок та ін.), а також для зниження фізичного навантаження у процесі та після занять фізичними вправами. Для реабілітації широко застосовують динамічні, статичні і дренажні дихальні вправи.

Статичними дихальними вправами називають такі, що виконуються зі

зміною ритму і глибини дихання, пауз між вдихом і видихом, переважним

посиленням екскурсії грудної клітки або діафрагми. До даної групи вправ

належать:

1) вправи, що змінюють тип дихання:

а) повний тип дихання;

б)грудний тип дихання;

в) діафрагмальне дихання. Найбільш фізіологічним є повне дихання, при якому під час вдиху виконується послідовне розширення всіх відділів грудної клітки за вертикальним напрямом;

2) вправи з дозованим опором:

а) діафрагмальне дихання з опором рук інструктора в області краю ребрової дуги, ближче до середини грудної клітки;

б) діафрагмальне дихання з укладанням мішечка з піском різної маси (0,5-1 кг) на верхній квадрант живота;

в) поверхгрудне двостороннє дихання з подоланням опору при тиску руками інструктора підключичної області;

г) нижнегрудне дихання з участю діафрагми з опором при тиску руками інструктора в області нижніх ребер. Важливим  різновидом статичних дихальних вправ є “звукова гімнастика” – виконання вправ з вимовлянням на видиху ряду тремтячих, шиплячих і свистячих звуків, що спричиняють тремтіння голосової щілини і бронхіального дерева (фізіологічний вібраційний масаж, що спричиняє зниження тонусу гладких м′язів трахеї і бронхів).

Динамічними дихальними вправами називають такі, під час яких дихання здійснюється за допомогою допоміжних дихальних м’язів, рухах кінцівок і тулуба. При цьому рухи підбираються таким чином, щоб полегшити або посилити дихання різних відділів легень.

Дренажними дихальними називають вправи, які сприяють стоку відокремлюваного з бронхів у трахею, звідки мокротиння евакуйовується під час відкашлювання. При цьому використовуються статичні й динамічні дихальні вправи, що виконуються з постуральних (дренажних) положень. Основним принципом використання дренажних положень є обов’язкове розташування хворого в такому положенні, щоб патологічне осередок знаходилося вище за біфуркації трахеї, що полегшить відходження мокротиння.

Дихальні вправи ( статичні, динамічні, дренажні ) є провідними в проведенні будь-якої форми лікувальної фізичної культури. Вони благотворно впливають на функції серцево -судинної і дихальної систем, стимулюють обмін речовин, діяльність системи травлення. Їх заспокійливу дію використовують при порушенні нервової регуляції різних функцій організму, для більш швидкого відновлення при втомі і т. д.

Статичні дихальні вправи виконують в різних вихідних положеннях в стані спокою, тобто без рухів ніг, рук, тулуба, динамічні -в поєднанні з рухами кінцівок, тулуба. До дренажних вправ відносять дихальні вправи, спеціально спрямовані на відтік ексудату з плевральної порожнини і видалення мокротиння ( при ексудативному плевриті, бронхоектатичної хвороби, хронічному бронхіті та інших захворюваннях органів дихання). Слід розрізняти дренажні дихальні вправи і позиційний дренаж (спеціально задані вихідні положення для відтоку ексудату по дихальних шляхах за принципом «жолоби»).

Рис. Дренажні положення, що поліпшують відтік мокроти при бронхоектазах

Розрізняють черевне (діафрагмальне), грудне і змішане дихання. Приступаючи до виконання дихальних вправ, потрібно навчити хворого правильно дихати через ніс – глибоко, ритмічно, рівномірно. За умови правильного дихання виробляється ритмічність дихальних рухів (вдих–видих), зменшується їх частота, подовжується і посилюється видих.

Рефлекторні або фізіологічні вправи використовуються у дітей у період

новонародження (до 28 днів). Ці вправи засновані на природжених рухових

рефлексах (хоботковий, рефлекс обхоплювання, рефлекс автоматичної ходьби, рефлекс повзання і т.ін.) або при патологічних станах, коли ці рефлекси можуть бути виявлені у дітей (гіпотрофія, дитячий церебральний параліч). У деяких  випадках у вміст занять можуть включатися і рефлекторні вправи з використанням патологічних рефлексів.

Вправи прикладного характеру – це велика група вправ з основними

життєво необхідними руховими діями природного типу. Вони включають

способи пересування (ходіння, біг, стрибки, повзання, лазіння, метання і т.ін.).

Ходіння – основний, природний вид руху циклічного типу, спосіб переміщення тіла в просторі. Воно характеризується симетричним положенням частин тіла відносно хребта, перехресною координацією рук і ніг, постановкою крокуючої ноги на п’ятку з подальшим перекочуванням на носок, прямолінійністю і рівномірністю довжини кроку.

 Ходіння сприяє відновленню опороспроможності і стереотипу ходи (при захворюваннях нервової системи і пошкодженнях опорно– рухового апарату); поліпшує рухливість суглобів і зміцнює м’язи нижніх кінцівок; формує компенсації (при поразці ЦНС); стимулює вегетативні функції; відновлює адаптацію до навантаженнь різної інтенсивності. У кінезотерапії використовується в процедурах лікувальної гімнастики, прогулянках, теренкурі, екскурсіях і ближньому туризмі. Поступовість посилення фізичного навантаження досягається за рахунок збільшення дистанції, темпу ходьби, з урахуванням зміни рельєфу місцевості.

Біг – це рухи циклічного типу, відмінні від ходьби наявністю фази польоту, тобто одночасного відриву обох ніг від опори. Біг рівномірно розвиває  м’язи тіла, тренує серцево-судинну і дихальну системи, виробляє навички глибокого і ритмічного дихання, інтенсифікує обмін речовин в організмі. Його використовують в процедурах лікувальної гімнастики за спеціальними призначеннями з метою загального тренування, частіше використовуючи ритмічний біг у дозованій формі. У лікувальній фізичній культурі біг призначається тренованим хворим з індивідуальною дозуванням при ретельному лікарсько-педагогічному контролі. Біг є не тільки засобом лікувально-оздоровчої фізичної культури, а й засобом підтримуючої і профілактичної терапії.

Стрибки – основні рухи ациклічного типу, в якому розрізнюють три фази:

1) підготовчу у виді розмаху, присідання або розгону,

2) основну –відштовхування і політ,

3) заключну – приземлення.

Усі фази потребують складної координації рухів, поєднання сильних і короткочасних м’язових зусиль з подальшим зниженням навантаження. Під час стрибків фізіологічне навантаження пов’язане не тільки з м’язової роботою, але й зі значним впливом на суглоби і зв’язки, нервову систему.

Лазання – це вис в динаміці, при якому переміщення тіла вгору

відбувається за рахунок напруження багатьох м′язових груп, що сприяє розвитку м’язів тулуба і кінцівок при найменшому статичному навантаженні на хребет. Застосовується частіше на заняттях з дітьми і підлітками з різними видами порушення постави. Лазіння по гімнастичній стінці і канату сприяє збільшенню рухливості в суглобах, розвитку сили м’язів тулуба і кінцівок, координації рухів. Лазіння має велике прикладне значення в побуті, військовій справі. 

Повзання використовують в кінезотерапії з метою корекції різних

викривлень хребта. Горизонтальне положення розвантажує хребет, зменшує

статичне навантаження на нього, сприяє більшій рухливості хребта, одночасно зміцнюючи розгинателі корпусу. Лазання тільки на руках у лікувальній фізкультурі не застосовується в зв’язку з різким навантаженням на серце. Великий лікувальний ефект надає симетричне повзання на відміну від асиметричного.

Метання – рух ациклічного типу; прикладний, швидкісно-силовий вид

фізичних вправ. Метання, кидання і ловля предметів сприяють розвитку і

зміцненню м’язів верхніх кінцівок і грудної клітки, поліпшенню окоміру,

розвитку спритності та координації рухів, спричиняє розтягнення плевральних спайок, підвищує фізичну працездатність. Можливість створення різного рівня фізичного навантаження дозволяє залучати метання до різних форм кінезотерапії для лікування ортопедичних захворювань, при травмах хребта. Вправи в метанні допомагають відновлювати координацію рухів, поліпшують рухливість у суглобах, збільшують силу м’язів кінцівок і тулуба, швидкість рухової реакції Для метання використовують м’ячі, мішечки з піском, набивні м’ячі різної маси, кільця диски, спис, м’ячі з петлею, гранати та ін..                Упори, так само як і виси, можуть бути чисті й змішані. Чистий упор (стойка на кистях) у кінезотерапії не застосовується. Змішані упори застосовуються частіше, бо більшою мірою розвивають силу розгиначів, на відміну від висів, зміцнювальних згиначів.

Спортивно–прикладні види фізичних вправ – це група вправ, пов’язаних з різними спортивними заняттями. З лікувальною метою використовується більшою мірою техніка спортивних рухів. Велике значення має емоційне забарвлення заняття, позитивний вплив на психо-емоційний стан хворого. При виборі вправ обов’язково враховується індивідуальність дозування, що виключає властиві спорту максимальні й граничні напруження.

Плавання – вид спортивних вправ, що поєднує загартовуючу дію водної процедури з рухами у воді. Внаслідок зменшення маси тіла людини у воді  полегшується виконання рухів. Температурний чинник сприяє зменшенню рефлекторної збудливості, ослабленню болю і напруженості м’язів, підвищує тепловіддачу і обмін речовин, кровообіг і дихання, зміцнює всі м’язові групи,  нервову систему.. Застосовується при захворюваннях хребта для розслаблення м’язів і звільнення його від осьового навантаження, при порушеннях постави, захворюваннях дихальної системи, а також з метою зняти стомлення в режимі робочого тижня або спортивного тренування.

Веслування застосовується головним чином для загального тренування, видроблення ритмічних рухів, сприяючих нормалізації глибокого дихання, розвитку і зміцненню м’язів верхніх кінцівок, тулуба і рухливості хребта. Підвищення внутрішньочеревного тиску при веслуванні позитивно впливає на процеси травлення, тканинний обмін. Веслування в умовах чистого, свіжого, іонізованого, насиченого водяними парами повітря (краще морського) надає оздоровчий вплив на весь організм. Дозоване веслування призначається при захворюваннях суглобів, серцево-судинної і дихальної систем і проводиться з певними короткочасними паузами для відпочинку під лікарсько-педагогічним контролем.

Ковзани – циклічний вид спортивного руху, при якому до роботи

залучаються переважно м’язи нижніх кінцівок. Їх застосування сприяє

поліпшенню координації рухів за рахунок підвищених вимог до вестибулярного апарата щодо збереження стійкого положення при ковзанні на льоду, загартування, підвищення фізичної працездатності. Катання на ковзанах покращує обмін речовин, діяльність серцево-судинної, дихальної та нервової систем, функцію вестибулярного апарату, розвиває координацію рухів. Призначається в період одужання і для профілактики захворювань під лікарсько-педагогічним спостереженням добре тренованим особам, який вміє кататися на ковзанах.

Лижі – циклічний рух спортивного типу, при якому ковзання забезпечується інтенсивною роботою всіх груп м’язів. Ходьба на лижах сприяє  розвитку витривалості, збільшенню фізичної працездатності, розвитку сили і   спритності, швидкості й рівноваги, надає виражений імуномодулируючий ефект, позитивно позначається на діяльності серцево-судинної, дихальної і нервової  системи. Ходьба на лижах стимулює обмінні процеси, розвиває просторове орієнтування і координацію рухів. Дозовані лижні прогулянки зміцнюють всі м’язові групи, підвищують обмін речовин, покращують роботу серцево-судинної і дихальної систем, тренують вестибулярний апарат, покращують настрій, сприяють нормалізації стану нервової системи, роблять загартовуючий вплив.

Жвава гра – це складні форми ациклічної м’язової діяльності

профілактичного характеру, які застосовуються з метою нормалізації функцій або  закріплення різних компенсацій. Важливим компонентом лікування є висока емоційність гри. Позитивні емоції, що виникають під час процедури, служать для зняття своєрідного психогенного гальма, спричиненого наслідками хвороби і гіпокінезії, що сприяє вияву істинних резервних можливостей серцево-судинної системи. За мірою фізіологічного навантаження на організм хворого гра ділиться на чотири види: 1) на місці; 2) малорухомі; 3) жваві; 4) спортивні. У кінезотерапії використовують елементи гри залежно від стану пацієнта.

Їзда на велосипеді застосовується з загальоздоровчій метою, а також для зміцнення м’язів і збільшення рухливості в суглобах нижніх кінцівок. Велосипед швидкісно-силові вправи із  залученням до процесу роботи всіх життєво важливих систем організму. З цією ж метою застосовуються вправи на велоергометрі при травмах опорно-рухового апарату, парезі нижніх кінцівок, порушеннях обміну речовин і для тренування серцево-судинної системи.

Спортивні ігри.

Ігри – це сполучення різних за складністю фізичних вправ, які виконуються за визначеними правилами.

Залежно від числа учасників ігри можна розділити на: групові та

індивідуальні.

Групові ігри поділяються на:

– ігри без розподілу на команди, в яких є загальна мета, і всі

учасники змагаються між собою;

– ігри з розподілом на команди з однаковою кількістю учасників, які

у рівних умовах змагаються між собою.

За інтенсивністю фізичного навантаження ігри поділяються на:

– ігри на місці – під час яких учасники не змінюють положення тіла, а

тільки пересуває його сегменти.

Вихідне положення.: сидячи, лежачи, рідше стоячи. У цих іграх фізичне навантаження мінімальної інтенсивності, а психоемоційне може бути великим (шашки, шахи, малювання, ліплення);

– малорухливі ігри. Під час їх проведення застосовуються як елементи

руху, так і статичні пози. Вихідне положення.: сидячи, стоячи. Фізичне

навантаження середньої інтенсивності, а психоемоційне може бути

великим;

– рухливі ігри. Під час яких часто змінюють положення тіла в

просторі. Вони включають різні форми рухів: біг, стрибки, лазіння,

кидки, ведення м’яча та ін. Ці ігри розвивають фізичні якості і

викликають значні зміни у серцево-судинній, нервовій та дихальній

системах. Рухливі ігри несуть велике фізичне і психоемоційне

навантаження;

– спортивні ігри – у яких використовують визначену техніку фізичних

рухів. Це: волейбол, баскетбол, настільний теніс, кегельбан. Спортивні

ігри несуть фізичне навантаження субмаксимальної і максимальної

інтенсивності і можуть викликати велику психоемоційну напругу. Як

правило, в ЛФК їх використовують за спрощеними правилами.

 Природні чинники.

Сонячна радіація впливає на усі життєво важливі процеси. Під час ЛФК

пацієнт приймає повітряні та сонячні ванни. Ці фактори зміцнюють і

загартовують організм хворої людини. Виконання фізичних вправ, часткове і

загальне загартовування, гігієнічний душ, купання і плавання в прісній і

морській воді зміцнюють імунну систему пацієнтів, стимулюють функції всіх

органів і систем, поліпшують психоемоційний стан і зміцнюють віру пацієнта у видужання.

Поняття про біомеханіку рухів
Науку про закони руху людини і тварин називають біомеханікою. Для правильного і обгрунтованою застосування лікувальної фізкультури в лікуванні хворих необхідно розуміти закономірності рухів людини.
Для реєстрації стану тіла людини прийнято розрізняти три основні, (уявні) площини тіла:

• сагиттальна, або переднезадня, розділяє тіло або будь-яку його частину на ліву і праву половини ( відділи), причому сагиттальную площину, що проходить через середину тіла, називають серединної площиною;
• горизонтальна площина перетинає тіло поперечно, розділяючи його на головний ( краніальний ) і хвостовій ( каудальний ) відділи. Горизонтальна площина, проведена на будь кінцівки, ділить її на проксимальний (ближче до тулуба ) і дистальний (далі від тулуба ) відділи;

• фронтальна площину ( паралельна поверхні чола) ділить тіло і його частини на передній ( вентральний ) і задній ( дорзальний ) відділи.
Всі три площини розташовуються перпендикулярно один одному.

У суглобах розрізняють такі рухи: згинання, розгинання, відведення (назовні), приведення (всередину), обертання або ротація (поворот всередину і назовні). Поворот всередину називають ще пронацією, поворот назовні – супінацією. У деяких суглобах (наприклад, в плечовому, тазостегновому, променезап’ястковому) можливі ще кругові рухи.

У з’єднанні двох кісткових ланок за допомогою суглоба ( біокінетіческая пара ) можливості руху визначаються будовою суглоба, впливом м’язів, обмежуючим дією капсули і зв’язок суглоба. Рухливість суглоба залежить від віку, статі, індивідуальних особливостей, функціонального стану нервової системи. У жінок, молодих людей рухливість більше.

Н. А. Гукасова ( 1997 ) для фахівців ЛФК систематизувала дані одного з основних напрямків біомеханіки – динамічної анатомії людини. Динамічна анатомія вивчає функції м’язів і вплив тяжіння тіла на його положення як у спокої, так і при рухах (в статиці і динаміці).

Для фахівців ЛФК важливі правильний вибір вихідних положень у процедурах лікувальної гімнастики, підбір спеціальних і загальнорозвиваючих вправ, їх дозування. Для цього необхідні знання з біомеханіки законів важелів, « ступенів свободи », стану тонусу м’язів – синергистов і антагоністів.

Рухи людини здійснюються за законами важелів. Важелі – це окремі кісткові ланки людського тіла, наприклад кістки плеча, передпліччя, стегнові кістки, кістки гомілок, стоп, голови, хребта. На кожне кісткове ланка зазвичай діють дві сили : м’язова і сила тяжіння даного кісткового ланки. Залежно від місця докладання сил по відношенню до точки опори важеля або осі обертання розрізняють «важелі рівноваги», «важелі швидкості» і «важелі сили».

Важіль I  типу – « важіль рівноваги», у якого сили розташовані по обидві сторони від точки опори ( осі обертання ) і направлені в одну сторону. Плечем важеля вважають перпендикуляр, опущений з точки опори важеля ( осі обертання ) на напрям м’язової сили або тяжіння; плече важеля відповідає відстані від точки опори важеля до точки докладання сил ( рис. 1 ).

Важелі I типу: а – з рівними плечима; б – з нерівними плечима. О – вісь обертання, або точка опори; МА – м’язова сила; ТВ – сила тяжіння даного кісткового ланки; ОА – плече важеля м’язової сили; ОБ – плече важеля сили тяжіння

За законом важеля I типу відбуваються рухи голови, хребта. При асиметричній зміні м’язової сили, сили тяжіння кісткової ланки виникає порушення рівноваги важеля, і це клінічно проявляється порушенням постави в сагітальній або фрронтальной площині.

Для правильного вибору фізичних вправ необхідно знати причини, що викликали порушення функції рівноваги. Так, при односторонніх радикулітах необхідно знизити м’язовий тонус на стороні ураження м’язів, що здійснюють рух голови, хребта, застосовуючи вправи на розслаблення, коригуючі вихідні положення, масаж. При порушеннях постави у дітей, ослаблених хворих, навпаки, слід використовувати вправи і прийоми масажу, що сприяють зміцненню ослаблених м’язових груп, підвищенню їх тонусу. У хворих після часткової або повної ампутації кінцівки відбувається зменшення важкості кісткової ланки, тому слід застосовувати вправи, що сприяють нарощенню м’язової маси на стороні ампутації, і навчати хворого розслабляти м’язи протилежної кінцівки і користуватися протезом для відновлення рівності моментів обертання сил.

Коли згинають, нахиляють, повертають голову, тулуб, відбувається виведення важеля зі стану рівноваги. Момент обертання однієї сили стає більшим або меншим моменту обертання іншої сили. Тіло повертається в стан вихідного рівноваги при відновленні первісного рівності моментів обертання сил.

Рухи кінцівок відбуваються переважно за законом важелів II типу. Важелем II типу називається такий важіль, у якого сили, прикладені до нього, розташовані по одну сторону від точки опори або осі обертання і спрямовані в різні сторони. Цей важіль має два різновиди залежно від того, яка сила ( сила тяжіння або м’язова ) буде розташована ближче до точки опори (осі обертання ). Якщо сила тяжіння знаходиться ближче до точки Опори і плече її важеля менше плеча важеля м’язової сили, то такий важіль II тиу називається « важелем сили» (рис. 2, а). Якщо м’язова сила розташована ближче до точки опори і плече її важеля менше, ніж плече важеля сили тяжіння, то такий важіль II типу називається « важелем швидкості » (рис. 2, б).

Рух стопи під час підйому на носки – приклад  руху за законом « важеля сили ». У цьому русі точкою опори служать головки плеснових кісток, сила тяжіння тіла проходить через тазостегнові суглоби, кістки стегна, гомілки, таранної кістки і тисне вниз, а м’язи задньої поверхні гомілки протидіють силі тяжіння і прагнуть утримати тіло в стані рівноваги при його положенні стоячи на носках. При цьому має місце рівність моментів обертання сили тяжіння і м’язової сили. Якщо м’язи, розташовані по задній поверхні гомілки, слабкі, пацієнт не зможе утриматися в рівновазі, стоячи на носках, так як момент обертання м’язової сили буде менше, ніж момент обертання сили тяжіння.

У цьому випадку рівновага порушиться, і людина буде прагнути стати на повну ступню. Тому необхідні вправи для зміцнення м’язів, розташованих на задній поверхні гомілки, тобто м’язів – згиначів стопи ( триголовий м’яз гомілки, подошвенний м’яз, задній великогомілковий м’яз, довгий згинач пальців, довгий і короткий малогомілковий м’язи). Крім того, слід порадити пацієнту зменшити масу тіла ( схуднути), якщо вага його перевищує нормальні показники.

Важелі II роду: а – важіль сили; б – важіль швидкості. О – вісь обертання, або точка опори; МА – м’язова сила; ТВ – сила тяжіння даного кісткового ланки; ОA – плече важеля м’язової сили; ОВ – плече важеля сили тяжіння

Прикладом руху за законом « важеля швидкості » служить згинання руки в ліктьовому суглобі.

Знання законів важелів I і II типу допомагає правильно вибирати найбільш оптимальні вихідні положення (ВП) для виконання фізичних вправ. Так, для зміцнення прямих м’язів живота необхідно поступово збільшувати момент обертання сили тяжіння тулуба за рахунок зміни довжини плеча важеля, або маси тулуба, або того й іншого разом. Зміна плеча важеля може бути досягнуто за рахунок зміни положення тулуба. Згинання та розгинання тулуба спочатку виконуються у вихідному положенні сидячи на стільці, на підлозі. Так забезпечують щадне вплив на прямий м’яз живота. У міру адаптації поступово варто переходити до більш навантажувальним ВП: лежачи на спині, лежачи на спині поперек гімнастичної лавки, торкаючись головою і ногами підлоги. Така зміна ВП дає можливість поступово збільшувати плече важеля сили тяжіння тулуба. Посилити вплив на прямий м’яз живота можна, збільшивши масу тіла за рахунок виконання вправ з обтяженням ( гантелі, медицинболи ), з опором (гумові бинти ). Подовження плеча важеля сили тяжіння з одночасним збільшенням самої сили тяжіння – ще один варіант для зміцнення сили цього м’яза.

Інший приклад. У хворого після перелому верхньої третини плечової кістки є наслідки. Виникає необхідність зміцнити відвідні м’язи плеча ( середні пучки дельтоподібного м’яза, надостний м’яз ) для відновлення рухливості в плечовому суглобі. У першій половині курсу лікування для цих ослаблених м’язів слід створити полегшені умови за рахунок зменшення моменту обертання сили тяжіння руки і плеча важеля сили тяжіння. Плече важеля сили тяжіння руки можна зменшити за рахунок виконання відведення в плечовому суглобі рукою, зігнутою в ліктьовому суглобі. При цьому плече важеля сили тяжіння руки зменшиться майже в 2 рази.

Для зменшення ваги кінцівки слід відводити руку хворого за допомогою руки методиста або підвісивши її на лямку, використовуючи блоки, виконуючи вправи у воді. У другій половині курсу лікування.необходімо зміцнювати і нарощувати силу відвідних м’язів плеча. Для цього вправи слід виконувати з повним важелем (відведення прямої руки в сторону), з подовженим важелем сили тяжіння кінцівки (вправи з булавами, гімнастичними палицями), з обтяженням, тобто збільшенням сили тяжіння кінцівки (гантелі, медицинболи), з опором (гумові бинти, еспандери).

Для відновлення рухливості в тому чи іншому суглобі необхідно знати можливі напрями його рухів. У вільного, незакріпленого тіла є шість ступенів свободи:
три поступальних рухи в напрямках:
•передньо-задньому (вперед, назад),
• поперечному (праворуч, ліворуч),
• вертикальному (вгору, вниз);
три обертальних рухи навколо зазначених вище осей.
У опорно-руховому апараті всі кісткові ланки з’єднані один з одним.

Тривісні суглоби мають три ступені свободи, це – самі рухливі суглоби. До них відносяться зчленування голови з хребтом, зчленування хребців між собою, плечовий, плечепроменевий, грудино- ключичний, тазостегновий суглоби.

Ці суглоби за формою – кулясті або оріхоподібні. У них можливі рухи навколо трьох взаємно перпендикулярних осей (переднезадній, поперечний, вертикальний) і всередині трьох взаємно перпендикулярних площин (фронтальної, сагітальної і горизонтальної). Площині руху розташовуються перпендикулярно до осів обертання.
У тривісних суглобах кінцівок можливо відведення, приведення, згинання, розгинання, поворот всередину, назовні; для хребта – нахили вправо, вліво, згинання, розгинання, повороти вправо, вліво.

Двовісні суглоби (променезап’ястковий, суглоб I пальця кисті, п’ястно-фалангові зчленування, колінний) мають меншу рухливість і два ступені свободи. За формою вони – яйцеподібні, еліпсоїдні, сідлоподібні.

У них можливі наступні руху:

• вісь поперечна, площина сагиттальная (згинання, розгинання);

• вісь переднезадняя, площина фронтальна (відведення, приведення).

У зап’ястно – п’ястковому (сідловидному) суглобі I пальця кисті можливі наступні руху: опозиція (протиставлення) і репозиція (зворотний рух).

У двовісних і тривісних суглобах можливі кругові рухи.

Одноосьові суглоби (плечеліктевий, лучеліктевий, міжфалангові, гомілковостопний, шопара) мають одну ступінь свободи. За формою вони – блоковиднг або циліндричні. У них можливі наступні рухи:

• вісь поперечна, площина сагітальна;

• якщо вісь суглоба йде навскіс, наприклад – у лучеліктьовому, шопаровому суглобах, можливі поворот назовні (супінація), поворот всередину (пронація)

Кругові рухи в одноосних суглобах неможливі.

Всі великі м’язи, що здійснюють рух в суглобах, єдині з анатомічної точки зору. Водночас у функціональному відношенні вони не єдині. Різні відділи одного і того ж великого м’язу виконують різні рухи. Так, згинання руки в плечовому суглобі здійснюють передні пучки дельтоподібного м’язу, відведення руки в сторону до горизонталі – середні пучки, розгинання – задні пучки. Верхній відділ великого грудного м’яза піднімає плечову кістку, нижній її відділ – опускає. Ці знання для хворих з порушеннями функцій руху допомагають цілеспрямовано підбирати вправи для тренування певних порцій м’язів.

М ‘ я з о в и й  т о н у с – це мимовільне напруження м’язів у стані спокою. М’язовий тонус забезпечує можливість приймати різні положення тіла в просторі. М’яз може перебувати в чотирьох станах: спокою, скорочення, розслаблення, розтягування. Будь-який рух здійснюється в результаті співдружньої  роботи м’язів. Синергістами позначають м’язи, що приймають участь у однобічному русі. Антагоністами називають м’язи, що проводять рух у протилежному напрямку. Синергістами, наприклад, є м’язи – ліктьової та променеві згиначі, що виконують одноонаправлений рух – згинання кисті, а м’язи – ліктьові та променеві розгиначі – їх антагоністами, так як здійснюють протилежно спрямований рух – розгинання кисті.

Тонус м’язів при всіх рухах змінюється: при згинанні підвищується тонус м’язів – згиначів і на стільки ж знижується тонус м’язів – розгиначів.

У ЛФК існують три основних види м’язової роботи:

• поступаюча динамічна ( опір),

• перемагаюча динамічна,

• статична.

Перший і другий види роботи здійснюються в ізотонічному режимі, третій – в ізометричному.

Вимірювання рухів у суглобах.

Вимірювання кутів обертання проводиться за допомогою вимірювальних інструментів. Найпростіший з них називається кутоміром, або гоніометром; він складається з транспортира зі шкалою 180 °, сполученого з двома браншами. Одна з бранш рухлива (рис. 3). При вимірі вісь кутоміра поєднується з віссю суглоба, а бранши розміщуються по осі сочленяющихся проксимального і дистального сегментів.

Вимірювання рухів в колінному суглобі за допомогою кутоміра
Для наступності та порівнянності результатів вимірювань, виключення помилок необхідні однакові методики вимірювання (рис. 4, 5, табл. 1). Кут максимального розгинання–згинання суглоба в одній площині називається амплітудою руху.

Положення кутоміра при вимірюванні рухливості в суглобах: а-г – плечовому; д, е – ліктьовому; ж, з – тазостегновому

Положення кутоміра при вимірюванні рухливості в суглобах: а, б – променезап’ястковому; в, г – колінному; д, е – гомілковостопному
Таблиця 1. Вимірювання амплітуди руху в деяких суглобах

	П оложення осі обегтання кутоміра (див. рис. 4, 5, точка 0)	Положення бранш кутоміра
Рух в суглобі		1 бранша (див. рис. 4, 5, лінія 0-А)	II бранша (див. рис. 4, 5, лінія О-В)
Згинання, розгинання, відведення в плечовому суглобі (див. рис. 4, а-г)	Головка плечової кістки	Акроміон – вища точка подвздошной кістки	Акроміон – мищелок плеча
Згинання та розгинання в ліктьовому суглобі (див. рис. 4, д-е)	Мищелок плеча	Мищелок плеча – акроміон	Мищелок плеча – шиловидний відросток променевої кіскти
Згинання та розгинання в лучезапястном суглобі (див. рис. 5, а)	Шиловидний відтросток ліктьової кістки	По зовнішньому краю ліктьової кістки	По зовнішньому краю V пястной кістки
Відведення і приведення в лучезапястном суглобі (рис. 5, б)	Між дистальнмми концями кісток предпліччя	На середині між ліктьовою и проьеневою кістками	На середині між III і IV пальцями
Згинання та розгинання в колінному суглобі (див. рис. 5, в, г)	Латеральний мищелок стегнової кістки	Латеральний мищелок стегнової кістки -великий вертел	Латеральный мыщелок бедренной кости – латеральная лодыжка
Згинання та розгинання в гомілковостопному суглобі (див. рис. 5, д, е)	Медиальна лодижка	Медіальна лодижка – медіальний мищелок стегнової кістки	Медіальная лодижка – середина 1-го плюснефалангового суглоба

При вимірі рухів в плечовому суглобі за вихідну величину приймають 0 ° при опущеній руці і зімкнутих бранш кутоміра. При вимірі рухів в ліктьовому, променезап’ястковому, тазостегновому і колінному суглобах за вихідну величину береться 180 °. Вимірювання в гомілковостопному суглобі прийнято проводити від вихідної величини 90 °. Середня нормальна рухливість в суглобах кінцівок представлена ​​в табл. 2.

Таблиця 2. Середня рухливість в деяких суглобах кінцівок (в градуcax від вихідного положення)

Суглоб	Згинання – разгинання	Приведення – відведення	Внутрішня – зовнішня  ротация
Плечовий	180 – 60	0 – 180	90-90
Ліктьовой	145 – 0	–	–
Променеволіктьовий	–	–	90 – 90
Променевозапястний	90 – 80	20 – 45
Тазостегновийй	125 – 15	10 – 45	45 – 45
Колінний	130 – 0	–	–
Гомілковостопний	45 – 20	–	–

Рухи тулуба в сагітальній, фронтальній і горизонтальній площинах – нахили, повороти, обертання – здійснюються завдяки рухливим з’єднанням між хребцями. Рухливість між ними невелика, але в сумі виявляється значною. Найбільш рухливі шийний і поперековий відділи хребта, менш – грудний. Можливі такі рухи тулуба: згинання та розгинання (нахил вперед і розгинання тому), нахили в сторони ( вправо і вліво), ротація навколо вертикальної осі (поворот вправо і вліво) і кругові рухи.

Початкове положення для вимірювання рухів у суглобах шийного відділу хребта – сидячи на стільці з випрямленою тулубом і головою; вимір проводять за положенням голови. Рухи в грудному та поперековому відділах вимірюють у положенні стоячи прямо зі злегка розставленими ногами і вільно звисаючими руками по лінії остистих відростків. При вимірі ротації в поперековому відділі необхідно фіксувати таз, попередньо посадивши хворого « верхом » на сидіння стільця. Рухи хребта визначають і в градусах (що більш складно), і за максимальними рухам різних відділів.

У шийному відділі хребта згинання в нормі відбувається до зіткнення підборіддя з грудиною, розгинання – до горизонтального положення потилиці, нахили в сторони – до зіткнення вушної раковини з над- плече, при максимальній ротації підборіддя стосується акромиона. Тренований доросла людина при нахилі вперед може торкнутися кінчиками пальців рук підлоги, не згинаючи колінних суглобів, при нахилі в сторону кінчики пальців, ковзаючи по зовнішній поверхні стегна, можуть торкнутися відповідного колінного суглоба. Нормальними обсягами рухів у шийному відділі позво- нічника прийнято вважати : розгинання 70 °, згинання 60 °, повороти в сторони по 45 °. Нахили в сторони в грудному та поперековому відділах разом складають по 50 °. Загальна амплітуда згинання та розгинання в поперековому відділі хребта досягає 80 °. Сумарні рухи всього хребетного стовпа. можливі в межах: до 160 ° – згинання, до 45 ° – розгинання, загальна амплітуда руху у фронтальній площині – до 165 °, поворотів у кожну сторону – до 120 °.

Вихідні положення тіла для виконання вправ

 Поза хворого може полегшувати, ускладнювати чи обтяжувати виконання фізичних вправ, а в залежності від мети тренування – сприяти підвищенню її ефективності. Початкове положення у осіб зі зниженими функціональними можливостями повинно спрощувати і полегшувати виконання рухів. У лікувальній фізкультурі застосовують різні ВП, але частіше – положення лежачи, сидячи і стоячи. Положення лежачи застосовують частіше для хворих, що знаходяться на постільному режимі, при деяких захворюваннях хребта; лежачи і сидячи – для слабких хворих і при захворюваннях нижніх кінцівок, стоячи – для зміцнілих, рухливих хворих, при захворюваннях верхніх кінцівок.

В и х і д н е   п о л о ж е н н я   л е ж а ч и – найпростіша поза, або полегшене ВП. У цьому положенні немає боротьби з гравітаційними силами, можливо максимальне розслаблення скелетної мускулатури, стійкість рівноваги забезпечується великою площею опори і низьким положенням загального центру ваги тіла. Верхні і нижні кінцівки вільні для виконання рухів. Положення лежачи в залежності від стану хворого і характеру майбутніх вправ може бути на спині або животі, при спеціальних показаннях – на боці.

В и х і д н е   п о л о ж е н н я  с и д я ч и – поза тіла зі значною площею опори. У цій позі порівняно легко ( автоматично) утримується рівновага тіла, виключаються значні статичні м’язові зусилля нижніх кінцівок. Ця поза дозволяє виробляти значні рухи вільними сегментами кінцівок і включати в вправи групи м’язів шиї і тулуба.

В и х і д н е   п о л о ж е н н я  с т о я ч и  визначається високе положення загального центру ваги тіла і мала площа опори. У регулюванні такого (вертикального ) положення тіла беруть участь різні частини нервової системи. Вертикальна поза залежить від взаємного розташування різних ланок тіла, постійного впливу, гравітації і інших зовнішніх сил. Підтримується вона завдяки скороченню певних м’язів, які автоматично на рівні підсвідомості коригують відхилення тіла від положення рівноваги. У підтримці вертикального положення тіла беруть участь чотириглаві м’язи стегон, розгиначі тазостегнових суглобів, м’язи гомілок і стоп, живота, тулуба, шиї та ін. Стопи спираються на п’яткові кістки і головки плеснових кісток.

Різновиди пози стоячи залежать від розмірів площі опори, положення загального центру ваги і лінії гравітації, мають різну ступінь стійкості рівноваги ( наприклад, положення ніг: одна попереду іншої, стопи на одній лінії, на носках, в положенні «струнко » тощо). Найбільш стійким і легко керованим є положення стоячи з широкою розстановкою ніг.

Упори, виси, ходьба, біг, присідання, стрибки, підскоки з точки зору біомеханіки

У п о р и відносяться до положень тіла з нестійкою рівновагою. Найбільш типовим є упор лежачи. Тіло випрямлено і займає похиле положення, голова тримається прямо, шийний відділ хребта в стані невеликого розгинання. Верхні кінцівки випрямлені, розташовані майже під прямим кутом до тулуба і стикаються з опорною поверхнею. Нижні кінцівки також випрямлені, але перебувають під гострим кутом до опорної поверхні. Всі частини тіла утворюють замкнутий кінематичний ланцюг.

Ступінь стійкості рівноваги порівняно велика, так як площа опори – значних розмірів, а висота  загального центру ваги – невелика (30-35 см). Тому в такому положенні можна виробляти різні рухи з переміщенням частин тіла без порушення рівноваги.

До положень тіла при верхній опорі відносяться різні виси. Ці положення є стійкими. Найбільш прості з них – « чисті» виси на випрямлених руках. Тіло людини займає випрямлена вертикальне положення. Руки підняті вгору, випрямлені і фіксовані до снаряду. Сила тяжіння ніби прагне розтягнути тіло. Вис протидіє силі м’язової тяги. Робота апарату руху в цьому положенні складна, оскільки відбувається в незвичайних для організму умовах. Виси відносяться до силових вправ. Якщо в положенні вису вмкористовується опора ніг (змішаний вис ), то маса тіла рівномірно розподіляється на м’язові групи, і не порушується функція дихання. Змішані виси широко застосовують у ЛФК.

Х o д ь б а – звичайна рухова діяльність людини, Це постійна поперемінна активність ніг. Коли одна нога, спираючись на землю, служить для підтримки і подальшого відштовхування тіла (опорна фаза однієї ноги), інша, піднята і висить у повітрі, переміщається вперед ( пере-носно або махова фаза іншої ноги ). Кожна нога після -послідовно проходить обидві фази – опорну і переносну. Два кроки становлять цикл.

Б і г – циклічні рухи кроком, складний рефлекторний руховий акт, що вимагає участі всієї скелетної мускулатури тіла, значного напруження нервової системи і достатньої фізичної підготовки людини. Він може дозуватися за швидкістю, тривалістю, шириною кроку.

П р і з е д а н і я – вправи, що їх переважно виконують за рахунок роботи м’язів нижніх кінцівок. Стопи можуть спиратися на площу опори всієї підошовної поверхні або тільки на головки плеснових кісток і пальці. Вправи можуть бути полегшені опорою руками в передні поверхні стегон, підтримкою за який-небудь предмет. Величина навантаження дозується глибиною присідань, темпом і числом повторень. Вправи можуть бути ускладнені і обтяжені навантаженням на вільні руки.

П р и ж к и характеризуються вільним польотом тіла в повітрі в результаті відштовхування від опорної поверхні. Основна робота виконується м’язами нижніх кінцівок, допоміжна – мускулатурою тулуба і верхніх кінцівок. Виконання вправи забезпечується одночасним скороченням великих м’язових груп нижніх кінцівок, великою амплітудою рухів у великих суглобах ніг і плечових суглобах.

П і д с к о к и   – це прості стрибки на місці. Основне навантаження при підскоках припадає на згиначі стопи. У гомілковостопному суглобі при підскоках використовується максимальна амплітуда рухів. М’язи кульшового та колінного суглобів виконують допоміжну роль. Рухи в цих суглобах здійснюються з невеликою амплітудою.

Про загартовування

Якщо занурити ступні ніг у прохолодну воду – близько 12 градусів, температура слизової носа підвищиться (зверніть увагу на цю закономірність ). Після трьох тижнів процедур слизова перестане реагувати. Нове охолодження води (до 10 градусів ) – нова реакція, « загасаюча » з часом. Але от різкий перепад, відразу до 4 градусів. І що ж? У наявності справжнісінька застуда: нежить, чхання, всі ознаки катару верхніх дихальних шляхів ( або гострого респіраторного захворювання). Через 5-7 днів і ці явища минули. Зрозуміло, за цей термін охолоджень не виробляли.
Якщо повторно занурювали ноги в воду при 12, 10, 8 і тільки потім при 4 градусах. Ніякої застуди!

Таким чином, поступове і послідовне охолодження призвело до загартовування.

      Однією з перших книг про загартовування був твір доктора М. Ломовскую «Повне зведення про користування холодною водою ». Автор з жаром закликав: « О, так винищена та ганебна боязкість противу холодної води, яку я, до нещастя, помічав у своїх люб’язних співвітчизників».

Але повернемося до експерименту.

За початковим охолодженням негайно слідувала рефлекторна команда до збільшення теплопродукції – виробленні тепла, розширенню судин. Однак якщо охолодження було надто сильним, судини не справлялися з навантаженням, і наступала реакція у вигляді застуди. При поступовому зниженні температури реакція щоразу слабшала. Приблизно такі глибинні процеси загартовування, хоча не всі ще в достатній мірі з’ясовано. Численні дослідження і практика все-таки дозволили встановити основні чотири правила, або, назвемо їх на більш урочистий лад, – закони загартовування.

Поступовість. Початок загартовування не повинно нагадувати стресову струс. Найкраще для організму непідготовленого – температура, рівна або трохи відрізняється від температури тіла людини, – 33-35 градусів, а потім потроху її знижують.

Систематичність. Загартовування не можна проводити від випадку до випадку. Скажімо, три тижні процедур, потім перерва на три місяці. Інакше доведеться повертатися до вихідних позицій. Принаймні це відноситься до організму дитячого або ослабленому.

Облік індивідуальних особливостей. Не може бути спільних правил не тільки для дорослого і дитини, але і для осіб однакового віку, але з різним станом здоров’я. Одному без шкоди можна починати з температури в 10 градусів, а іншому – тільки з 35. І ще: одному корисно обливання, а іншому потрібно засіб пом’якше – обтирання, наприклад.

Комбінований вплив природних факторів. Це означає, що людина в повній мірі повинен використовувати всі ті блага, які дають сонце, повітря і вода.

Що ж конкретно рекомендує Гігія? Як проводити загартовування? Підкреслимо, що всі рекомендація призначені для здорових людей середнього віку. При різного роду захворюваннях, або, як кажуть медики, при відхиленнях у стані здоров’я, потрібна порада і ще раз – порада лікаря.

Почнемо з простого – обтирання. У приміщенні 18 – 20 градусів, вода – 33-35 градусів ( поступово знижується до 16 – 18 -ти). А сама процедура нескладна: намочили губку або рушник і за 1-2 хвилини розтерли руки, плечовий пояс, тулуб рухами, спрямованими в бік серця. Потім швидко витерлися насухо. Те ж проробляють з нижньою половиною тіла. Після деякого часу, краще всього місяця, можна перейти і до більш сильної процедурою – обливання або душу. Вихідна температура 24-25 градусів, і протягом 2-3 днів вона втрачає по градусу. Душ в основному « прописується » людям молодим або вже загартованим, оскільки в даному випадку до охолодження додається механічне дію. Душ збуджує, і приймати його радять вранці.

Мабуть, найулюбленіший гартуючмй засіб – купання, особливо морське. Відкривати купальний сезон, на думку гігієністів, можна, якщо температура води не нижче 18, а повітря – 20-25 градусів і закінчувати ( при систематичному купанні ) відповідно при 12-15 і 15 градусах. Перші « проби» – 3 – 5 -хвилинні, але потроху вони подовжуються до години. Після купання необхідно гарненько розтертися, зробити кілька енергійних рухів.
Цю процедуру якось мимоволі пов’язують з сонячними ваннами. Навіть короткочасні, вони роблять дуже складне і благотворний вплив на організм: розширюються кровоносні судини, знижується тиск, поглиблюється дихання…
Сонячні ванни вимагають дотримання деяких умов. Справді, якщо у людини біла шкіра, та до того ж ще тонка, то перше перебування на сонці треба обмежити 3-5 хвилинами, а якщо смаглява – можна починати з 10 хвилин. Якщо хтось страждає всякого роду неврологічними болями типу ішіасу, йому потрібно остерігатися лежати на холодній землі.
Особам, схильним тим чи іншим недугам, зовсім обов’язково порадитися з лікарем про тривалість і порядок прийому сонячних ванн. А для практично здорових людей залишаються ті ж принципи загартовування: поступове нарощування часу по 5 хвилин щодня. Коли загальна тривалість « сеансу » досягне 25-30 хвилин, його розподіляють таким чином, щоб сонце рівномірно обігрівало різні частини тіла.

Засмагати безпечніше в ранкові години, голову прикривати, але тільки не гумової купальної шапочкою. Намагатися не потіти, не підставляти сонцю мокре тіло. Позагорявши, скупатися або облитися водою, розтерти рушником і відпочити в тіні. Ну а якщо шкіра сильно почервоніла, відчуваються жар, свербіж або біль, то тимчасово краще відмовитися від пляжу.

Рекомендуються і так звані світло- повітряні ванни, доступні всім в будь-який час року, в будь-яку погоду.

Втім, і тут починають з малого: привчають себе до перебування на вільному повітрі напівоголеним – спочатку 15-20 хвилин при 20 градусах, в тіні, потім поступово збільшують дозу щодня хвилин на десять. Люди міцні можуть довести її до декількох годин, ослаблені – до півтори години.
Лазня

Вплив лазні на людину вивчалося великими фахівцями досить детально вже в минулому столітті. І, напевно, кращої оцінки, чим була дана в журналі « Лікар » за 1882, чи не знайти: « Завдяки сукупності своїх складових факторів – високої температури, великій кількості парів, енергетичного масажу, послідовному переходу зі сфери однієї температури в іншу і т. п. лазня, крім того, що сприяє охайності і порядності, разом з тим становить і могутнє гігієнічне, терапевтичне та профілактичне засіб, застережливий розвиток всіляких нашкірних хвороб і простудних страждань… »

Та й як інакше! Ніде так легко не дихає тіло і не сгоняется зайву вагу, ніде так не очищається шкіра, ніде так не розслабляються м’язи. Баня чудовий психологічний стимулятор, чудово піднімає настрій.

Не випадково про лазню написано чимало яскравих сторінок багатьма письменниками. А якщо до всього сказаного додати, що це чудове закаливающее засіб доступно круглий рік, що воно не схильне ніяким метеорологічним або іншим впливам, то цінність його підвищується багаторазово.

Ось так би й закінчити цей розділ. Добре поетам і історикам : оспівали ту ж лазню або розшукали найцікавіші факти її «біографії» в Давньому Римі иль на Русі – і справа з кінцем ! А гігієніста доводиться виводити свої « але», « майте на увазі », « дотримуючись почуття міри » та інше.

Якщо паритися як бог на душу покладе, то замість «комплексного оздоровлення» вийде « комплексний шкоду». Значить, хоча б про елементарні правила забувати не слід. І побалакати про це недаремно.

Насамперед до парної потрібно сполоснути, тим самим підготувавши себе до її сильній дії. Під теплим душем пори шкіри розкриються, тіло зігріється, а от голову мочити не треба. У лазні і так жарко, а тут гаряча вода ще викличе приплив крові до мозку. Тоді-то і може з’явитися відчуття тяжкості в голові.

Далі – зайняти місце на лавці і намилити, та міцніше притискати мочалку.
Намилювання з масажем. Тут теж дотримується певна послідовність : руки розтирати від долонь до плечей, ноги – від ступень до стегон, живіт і груди – колами, за годинниковою стрілкою, спину – знизу вгору. При цьому ноги поставити в зграю з гарячою водою. Вся ця методика полегшить роботу серця, адже йому належить солідна навантаження.

Тепер знову під душ, вже попрохладнее. Тіло трохи звикне – ще холодніше, і голову змочити.

Одягти мокру капелюх – і в парну. У справжніх любителів паритися частенько можна бачити різні хитромудрі шапки, особливо фетрові, які після тривалого використання набувають вельми химерний вигляд.

Увійшли в парну, постійте, « вживу » в атмосферу. ( Як бачите, поступовість, поступовість, поступовість… ) Нарешті, пора і на полиць. Поруч шайка з прохолодною водою. Віник в руки… але стривайте нещадно бити себе, а спочатку тільки проведіть над шкірою, не торкаючись її. Коли кров прилила до шкіри, її і розігнати не гріх. Спершу легонечко, дрібно-дрібно постукайте, а потім сильніше і з відтяжкою. І починає тіло вогнем горіти. Послідовність тут та ж, що і при масажі. Тільки, цур, голову і шию не чіпати.

Попарилися хвилин п’ять -десять, вийдіть під душ, теплий або ще краще холодний ( якщо досвід є). Була б можливість – кинутися б в чистий сніжок. Шкода, що це не всім дозволено. У даному випадку маються на увазі не обставини, а стан здоров’я. Серцевим хворим парна замовлена ​​, дітям до дванадцяти років теж не варто, вагітним жінкам – категорично забороняється. Людям 45 – 50 -річного віку хоча і практично здоровим, але раніше не ходили в парну і незвичним до різкої зміни температур, потрібно звикати до лазні. Втім, індивідуальні обмеження цим не вичерпуються, ми взяли найтиповіші.

Отже, вийшли з парилки, прийняли душ, потім відпочинок хвилин десять. Якщо в мильному відділенні не жарко і народу мало, приємно недовго полежати на лавці. Або пройти в роздягальню, де температура нижче. Але як тільки відчули, що остигаєте, – знову в мильну : вже можна вимити грунтовно і тіло і голову. Знову в парну, але паритися легше, і знову та ж процедура з охолодженням…

Одні гігієністи радять загорнутися в простирадло і посидіти в роздягальні. Інші вважають, що здоровіше витертися, а вже після цього загорнутися в простирадло і посидіти. Після лазні не зайве випити квасу або мінеральної води (але не дуже холодною!), А вдома – чаю з варенням.
Природно, багато що залежить від якості пари. Пара повинна бути таким, щоб в рот не ліз, що не душив, сліз не пробиває, – «сухим», «легким». Тоді він і задоволення приносить, і для здоров’я набагато корисніше.

І, звичайно, абсолютно неприпустимо відправлятися в парну, пропустивши стаканчик, або змагатися, хто кого перепарилися. В результаті… непритомні стани, серцеві напади, причому у людей начебто б здорових.
Душу та ванної, незважаючи на їх санітарну значимість, далеко до лазні. Тому Гігія лише вітає спостерігається зараз своєрідний « банний ренесанс», а також поява у великих містах фінської « сауни ».

Ходіння босоніж

Ходіння босоніж – мало не найдавніший спосіб загартовування. Справді, пройдіться по музеях або загляньте в книги з мистецтва: великі майстри далекого минулого зображували людей без взуття. Цікаво, що ходіння босоніж становило обов’язкову тренування воїнів, привчаючи їх до невибагливості. Але… століття за століттям нога людини все щільніше і щільніше загонялась в туфлі, чоботи, півчобітки, черевики, та ще з панчохами та шкарпетками. А може бути, тому й стало зростати кількість застуд? І не така це вже парадоксальна здогад!

У другій половині минулого століття, коли почала посилено розвиватися гігієна, лікарі взяли на озброєння і використання цілющих сил природи. Згадали і про користь ходіння босоніж. З тих пір розроблялися рекомендації ходіння босоніж по росі, щойно випав снігу, річковому мілководдю, прибережному піску ( для виправлення плоскостопості ).

Знову те ж питання: як приступати ? Скажімо, вранці і ввечері 15-20 хвилин ходите по будинку в легенях тапочках, панчохах, шкарпетках, поступово подовжуючи цей час.Настав благодатне літо – виберете собі прогріті сонцем доріжки, потім тепле мілководдя, м’яку траву, а далі по ранкової та вечірньої роси. Настала осінь – добре продовжити цю практику. Так, поступово, і зробить крок на свіже сніжок.

Коли повернешся додому після такої прогулянки, вимиєш ноги, разотрешь да зробиш масаж литкових м’язів, відчуваєш надзвичайно приємне печіння і якусь дивовижну чистоту, ніби всі пори розкрилися. Прямо-таки фізично відчуваєш, що ноги дихають.

Однак любителів ходіння босоніж підстерігає небезпека поранити ноги про биті скла, консервні банки і т. д. Потрібна обережність !

Не завжди можна рекомендувати цю процедуру особам, які страждають на ревматизм, деякими нервовими захворюваннями та іншими недугами.

Уміло проведене загартовування – найважливіше і найпростіше засіб попередження застуди, профілактики загострення хронічних хвороб, загального оздоровлення організму. Воно не вимагає багато часу: для душу або обмивання ніг прохолодною водою достатньо всього трьох хвилин в день. Для цього необхідно лише побороти власну інертність і намагатися, щоб весь побут, весь спосіб життя допомагали загартовуванню.

Загартовування

Велику роль у системі фізичного виховання відіграє і загартовування з використанням природних факторів природи – повітря, води і сонця. Найбільш поширені повітряні та сонячні ванни, обтирання, обливання, купання у відкритих і закритих водоймах.

Важливо привчити себе до суворої послідовності температурних коливань повітря і води, а також до їх дозуванні.

Загартовування повітрям повинно проводитися цілодобово. Необхідно якомога більше часу проводити на відкритому повітрі, спати при відкритих вікнах або кватирці в будь-який час року, влаштовувати наскрізне провітрювання приміщень. Загартовування повітрям краще проводити в тіні при температурі 18 градусів, поєднуючи його з фізичними вправами, іграми, прогулянками і водними процедурами.

Найкращий час доби для сонячних ванн в середній смузі нашої країни – з 10 до 12 годин при температурі повітря не нижче 18 градусів в тіні без вітру. У перший день перебування на сонці не повинно перевищувати 2 хвилин, потім через день воно збільшується на 2-4 хвилини і доводиться до 30 хвилин для дітей молодшого та до 45 хвилин – старшого шкільного віку. При цьому через кожні 2-3 хвилини необхідно міняти положення тіла.

Сонячні ванни можна приймати при нездужанні, натщесерце і раніше ніж через 45-60 хвилин після їди. Після утомливих фізичних вправ слід організувати відпочинок в тіні не менше 10-15 хвилин.

Особливий ефект дає загартовування водою : обтирання, обливання, різні душі та купання.

Обтирання водою або обливання рекомендується відразу після ранкової гігієнічної гімнастики; для молодших дітей температура води повинна бути +20 градусів, для старших школярів +18-25 градусів. Через кожні 2-3 дні температуру рекомендується знижувати на 1-2 градуси, але не нижче 18 градусів.
Купання допустимо при температурі води спочатку не нижче +22, потім +18 градусів. Перше купання слід обмежити 3-5 хвилинами, потім поступово довести його до 10-15 хвилин для дітей 8-12 років і до 25-30 хвилин для дітей 13-14 років. У теплу пору року дозволяється повторне купання у другій половині дня.

Під час купання стежте за тим, щоб не настав вторинний озноб. У цьому випадку обов’язково потрібно вийти з води, сильно розтерти тіло рушником і розігрітися швидкими рухами. Не можна купатися натщесерце і незабаром після їжі; тільки через 1-1,5 години після прийому їжі можна увійти в воду. Рекомендовані норми загартовуватися наведені в таблиці

Норма	Вікова група
	До 7 років	7 років і старші
Температура (градус С): повітря в робочому приміщенні для прогулянок для сну у відкритому приміщенні для купання води для вмивання для обтирання для обливання для прийняття душу для купання	22—18 —15—20 +12—15 не нижче + 20 + 20—18 + 36—20 + 36—24 + 36—24 не нижче + 22	18—17 +25 +15 не нижче + 18 +15 и водопроводна вода + 25—18 + 28—22 + 28—22 не нижче +18
Тривалістьь (мин ): водних процедур повітряних ванн в приміщенні світлоповітряних ванн (летом) сонячних ванн	до 10 3—60 3—90 2—30	до 15 3—60 лимитируются режимом дня 4—45

Багаторічна лікарська практика показала, що у дітей, що регулярно займаються загартовуванням, швидко прогресуюча форма короткозорості, як правило, не зустрічається, зареєстрована переважно стаціонарна, рідше – повільно прогресуюча короткозорість. Все це говорить про доцільність гартують у профілактиці очних захворювань

Купання

Купання чинить активний оздоровлюючий вплив на дитячий організм, підвищують адаптаційні можливості. Їх проводять у відкритому водоймищі, в море після попередніх гартують (перебування на свіжому повітрі, повітряні ванни, обтирання водою та ін.) Оптимальними умовами для купання слід вважати температуру води 20-25 ° С, хвилювання моря не більше 1 бала.
У поєднанні з повітряними і сонячними ваннами купання проводять з 10 до 11 год і з 16.30 до 18 год; тривалість купання поступово зростає з 2-4 до 10-15 хв з урахуванням характеру захворювання, віку дітей, температури води і переносимості цієї процедури. Добре загартованим дітям старшого віку в неактивній фазі хвороби можна дозволяти купатися і в більш прохолодній воді, скорочуючи тривалість купання.

Тактика купання повинна бути дуже індивідуальної. При появі ознобу, учащении пульсу більш ніж на 15 ударів на хвилину купання слід припинити. Після купання потрібно насухо витертися і відпочити протягом 10-15 хв.

Використання кліматичних факторів для лікування та загартовування в дитячому віці має особливо велике значення, враховуючи нестійкість нервової системи, обмежені можливості терморегуляції. Систематичне загартовування сприяє перебудові реактивності організму, підвищує стійкість до змін зовнішнього і внутрішнього середовища.

Важливими умовами загартовування дітей у санаторії є хороші гігієнічні умови життя, чисте повітря в приміщеннях, раціональне використання одягу в залежності від температури повітря, систематичне провітрювання приміщень. Наскрізне короткочасне провітрювання проводять в відсутність дітей протягом 7-10 хв ( після підйому, перед початком занять, перед сном, перед поверненням з прогулянки і т. д.).

Крім того, для підтримки комфортних умов використовується одностороннє провітрювання у присутності дітей так, щоб температура повітря була в межах 18-20 ° С. При цьому не слід вживати додатково -яку одяг ( вовняні кофти, теплі шкарпетки і т. п.).

Влітку потрібно прагнути до того, щоб усе життя дітей протікала на свіжому повітрі.

У санаторіях з метою загартовування широко використовуються водні процедури. Їх призначають після трьох – п’яти перших днів адаптації та проводять протягом усього часу перебування в санаторії. Вранці і ввечері рекомендується вмивати обличчя і шию холодною водою, через 3-5 днів проведення повітряних ванн починають обтирання.

Обтирання проводять рукавичкою з м’якої тканини, змоченою морської або прісною водою. Обтирають спочатку руки, шию, груди і тут же добре розтирають сухим рушником, потім поступово збільшують площу обтирання, проводячи його в такій послідовності – руки, ноги, груди, живіт, спина. Тривалість процедури повинна бути не більше 2-3 хв. Вологі обтирання рекомендується проводити після ранкової гімнастики. Температуру води знижують поступово (через 1-2 дні) від 36-35 ° С на 1 ° С (залежно від місцевих, сезонних умов, віку та стану здоров’я дітей), доводячи її до 22-20 ° С взимку і до 18 – 20 ° С влітку.

Ножні ванни або обливання ніг водою з поступово знижується температурою починають через 5-7 днів після обтирань ; їх проводять при тій же температурі води, як при обтиранні, зазвичай вдень перед сном або перед нічним сном. Воду в таз або ногомойкі наливають так, щоб вона доходила до рівня гомілковостопного суглоба. Дитина по черзі піднімає і опускає то одну, то іншу ногу протягом 5-10 с. Початкова температура води для дошкільнят і молодших школярів дорівнює 36-33 ° С. Через 1-2 дні її знижують на 1 ° С, поступово доводячи до 22-20 ° С, старшим школярам – до 18 ° С. Тривалість процедури дорівнює 3-4 хв. Після ножної ванни ноги розтирають махровим рушником.

При обливанні ніг дитина сидить на лавці, опустивши ноги в таз або ванночку, на дні якої лежить дерев’яні грати. Воду поливають з ковша, шланга або спеціального облівателя на нижню половину гомілки і стопи, посудину тримають на відстані не більше 5-10 см; температуру води поступово знижують від 33 до 18 ° С. Тривалість обливання від 1 /2 до 1,5 хв; після обливання ноги добре розтирають рушником. Слід пам’ятати, що ефект загартовування буде тільки в тому випадку, якщо прохолодну воду лити на теплі ноги дитини, тому після прогулянки ноги спочатку миють з милом теплою водою, а потім обливають прохолодною водою відповідної температури.

Контрастні обливання ніг повинні бути спочатку більш щадними, тобто ноги обливають теплою водою ( 35-33 ° С), потім прохолодною (24-25 ° С), а потім знову теплою. Поступово температуру теплої води збільшують до 38 ° С або залишають колишньої, а холодної знижують до 18 ° С. Загартованим дітям можна починати обливання ніг більш холодною водою ( 25-24 ° С), потім теплою ( 35-36 ° С), потім знову холодною. Надалі температуру води знижують поступово. Після обливання слід обов’язково насухо витирати ноги.

Загальне обливання, тобто обливання під душем, проводять з більш поступовим зниженням температури води (від 36-35 ° С до 24-22 ° С). Душ робить більш сильний збудливу дію. Його рекомендують дітям з надмірним харчуванням, млявим, малорухливим за відсутності у них часто загострюються осередків хронічної інфекції. Тривалість процедури від 1 /2 до 1-2 хв, потім відразу розтирання сухим рушником. Важливо стежити, щоб діти не мочили голову.
Температура повітря в приміщенні, де проводять водні процедури, повинна бути не нижче 18 ° С. Тривалість курсу загартовування – не менше 1,5-2 міс.

Водні процедури необхідно продовжувати і вдома.

Загартовування варто починати в періоді ремісії і проводити систематично. Більш обережно методи загартовування застосовують дітям, хворим на ревматизм, реконвалесцентам після респіраторних інфекцій, ослабленим, мало тренованим відносно холодних впливів. Всі види загартовування в санаторіях вимагають відповідного обладнання місця проведення процедур, оснащення вимірювальними приладами, дозиметрическими таблицями, гарної підготовки медичного персоналу та ретельного контролю за реакцією дітей.

Таблиця 4. Схема купання дітей в віткритій водоймі
Порядковий номер процедури			Холодове навантаження в ккал/м2	Тривалість купання (в хвилинах)
				температура води,  в °С
слабе холодове навантаження	середнє холодове навантаження	сильне холодове навантаження		20	21	22	23	24	25
1—6 7—9 10—12 13—15 16—18 20—21	1—3 4—5 6—7 8—9 10—11 12—15 16—18 19—21	1—2 3 4 5 6 7 8 9	10 15 20 25 30 35 40 45	Окунание
				1 1 1 3 4 6 8	1 1 2 4 5 8 10	1 1 3 5 7 10 13	1 2 4 6 9 13 15	1 2 5 8 12 15 17	2 3 7 11 16 20 23

.Комплекси загартовуючих процедур
Грудний вік. Температура повітря в кімнаті 22 – 20 °.
1. Повітряна ванна тривалістю 2 – 4 хвилини при кожній зміні білизни, сповивання.
2. Повітряна ванна з масажем і гімнастикою. Починаючи з 4 хвилин з кінця другого місяця життя тривалість ванни збільшують до 10-12 хвилин до кінця першого року.
3. Умивання, Температура води в перші тижні життя 28 °, до кінця першого року життя її знижують до 20 °.
4. Денний сон на відкритому повітрі 2-3 рази на день при температурі повітря від 10 до 30 °.
5. Загальна ванна при температурі води 37 – 36 °, тривалість 5 -б хвилин з наступним обливанням водою температури 35-34 °.
6. Перебування в манежі на відкритому повітрі (влітку) або в добре провітрюваному приміщенні ( взимку).
7. Влітку перебування 2-3 рази на день під розсіяними променями сонця, починаючи з 3-4 хвилин і поступово збільшуючи до 10 хвилин.

Вік 1-3 роки. Температура повітря в кімнаті 13 – 19 °.

1. Повітряна ванна: в трусах і майці, під час ранкової гігієнічної гімнастики і вмивання.
2. Умивання. Температура води на початку загартовування 20 °, надалі 18-16 °.
3. Денний сон на відкритому повітрі.
4. Прогулянки 2 рази на день при температурі повітря від 15 до 30 °.
5. Влітку перебування під променями сонця, починаючи з 5-6 хвилин до 8-10 хвилин 2-3 рази на день.
6. Загальне обливання і душ після прогулянки. Початкова температура води 35-34 °; пізніше її знижують до 26-24 °.
7. Обливання ніг перед денним сном. Початкова температура води 28 °, надалі її поступово знижують до 18 °.
8. Загальна ванна при температурі води 36 °, тривалість 5 хвилин з наступним обливанням водою температури 34 ° перед нічним сном 2 рази на тиждень.

Дошкільний вік. Температура повітря 16-18 °.
1. Повітряна ванна: в одних трусах, під час ранкової гімнастики і подальшого вмивання. Тривалість повітряної ванни 10-15 хвилин, з яких на гімнастику витрачають 6-7 хвилин.
3. Умивання водою температури 16-14 °. Діти старшого віку обтираются до пояса.
4. Прогулянки 2 рази на день при температурі повітря від 15 до 30 °.
5. Перебування під променями сонця протягом від 5-6 до 10-15 хвилин 2-3 рази на день.
6. Загальне обливання або душ після прогулянки при температурі води 34 ° на початку загартовування з поступовим зниженням її до 24 °.
7. Обливання ніг водою перед денним сном. Початкова температура води 28 °; поступово її знижують до 16 °.
8. Загальна ванна при температурі води 35 ° з наступним обливанням водою температури 33 ° перед нічним сном 2 рази на тиждень.
Але ось минули роки юного дитинства, дитина йде в школу, починається його підготовка до суспільно корисної праці. Батьки, вихователі та педагоги повинні бути знайомі з особливостями цього вікового періоду.
Шкільний вік прийнято ділити на молодший – від 7 до 11 років і старший (підлітковий ) – від 12 до 18 років.
У молодшому шкільному віці триває окостеніння і зростання скелета, однак хребет молодшого школяра ще гнучкий і податливий. Неправильне сидіння школяра за партою чи столом легко призводить до викривлення хребта. Якщо не вживати ніяких заходів, то виникає значна сутулість, грудна клітка звужується, робиться плоскою, одне плече стає вище іншого. Порушується правильна постава. При викривленні хребта може робота серця і легенів, погіршується самопочуття дитини, різко зменшується сила і витривалість його до різних захворювань. Не менш важливим для виникнення поганої постави у дітей є правильне положення тіла під час сну, що займає 8-10 годин на добу. Нерідко діти сплять « калачиком », підтискаючи ноги до живота, ховаючись в ковдрі з головою, що призводить також до виникнення сутулості і викривлення хребта.
Для попередження викривлень хребта дітей треба укладати на рівному, щільному матраці, на одній невисокій подушці.
Парти і столи повинні відповідати росту школяра. Систематичні фізичні вправи мають мету виробити гарну поставу у школяра.
Не можна забувати про функціональні особливості нервової системи молодшого школяра. Увага його нестійка, він швидко стомлюється. Тому так важливо дотримуватися встановленої тривалості уроку ( в перших класах школи – 35 хвилин).
Насамперед слід щодня проробляти ранкову зарядку, в яку треба обов’язково включати кілька вправ, що зміцнюють м’язи тулуба, що розширюють грудну клітку і зближують лопатки.
Для того щоб тривале сидіння за столом під час навчання не позначалося на здоров’ї і не псувало поставу, учням необхідно активно брати участь у фізкультпаузах, що проводяться в школі.
Батьки нерідко заперечують проти застосування фізкультури у ослаблених і недокрівних дітей. Але застосування фізичних вправ буває особливо необхідно для них, так як це сприяє розвитку і зміцненню серцево- судинної системи, оздоровлення всього організму.

У підлітків треба продовжувати комплекс загартувань, розпочатих у дошкільному віці. Якщо вони раніше не проводилися, то треба починати з загартовування повітрям. Треба привчити дітей якийсь час знаходитися в приміщенні з відкритими вікнами влітку і з відкритими кватирками взимку.
Влітку слід оголювати тіло, залишаючись в трусах і майці. Ранкові фізичні вправи на відкритому повітрі слід поєднувати з повітряними ваннами при температурі 18 °. Водні процедури діють на організм значно сильніше, ніж повітряні. Їх слід починати в теплу пору року і продовжувати потім цілий рік.
Обтирання, обливання бажано починати з 25 – 30 ° залежно від віку і доводити до 15-20 °.

Хороший ефект, що гартує надають водні процедури:
а ) щоденні обтирання тіла холодною водою, умивання до пояса;
б) щоденне миття ніг холодною водою.
Після обтирання, обмивання тіло слід розтирати рушником до появи невеликого почервоніння.

Хорошим засобом загартовування є також полоскання горла прохолодною водою температури близько 28 ° і поступово знижувати її до температури води з водопровідного крана. Сприятливий вплив робить також купання (у річці, озері, морі або басейні), що сприяє тренуванні серцево- судинної системи: прохолодна температура води викликає звуження кровоносних судин, а потім відбувається розширення їх.

Ці зміни абсолютно правильно багато хто називає « гімнастикою судин ».
Купання слід починати при температурі води не нижче 18 ° і температурі повітря не нижче 20 °. Час перебування у воді збільшують поступово, починаючи з 1-2 хвилин і доводять до 10-15 хвилин. Рекомендується проводити ігри на воді. При загартовуванні сонячними променями строго дозують сонячне опромінення. Необхідно враховувати, що сила впливу сонячних променів різна в різних географічних широтах.

Починати прийом сонячних ванн (у середній смузі) потрібно при температурі 18-20 °, при слабкому вітрі. Час перебування на сонці збільшують поступово, починаючи з 10-15 хвилин і доводячи його до 1,5-2 годин.
Після сонячної ванни необхідно провести водну процедуру (купання, обтирання, обливання).

Геліотерапія – лікування сонячними променями; має також велике профілактичне і гартуюче значення.

Інфрачервоні промені сонця, проникаючи в тканини, викликають тепловий ефект; видимі (світлові ) – діють збудливо на нервову систему; ультрафіолетові – викликають фотохімічні та біофізичні реакції з утворенням у шкірі вітаміну D, пігменту і ін.  При низькому стоянні сонця ( в Заполяр’ї ), похмурій погоді (протягом довгого часу ), забрудненні повітря у великих містах, перебуванні людей тривалий час, наприклад під час хвороби, в приміщеннях виникає сонячне голодування (див. Ультрафіолетова недостатність). Воно виражається зниженням працездатності та опірності до різних захворювань; у дітей сприяє виникненню рахіту. Помірне опромінення тіла підвищує життєдіяльність організму. Надмірне опромінення може викликати перегрівання, сонячний удар, опіки, а при тривалих непомірних впливах – загальне виснаження, поява невротичних реакцій, погіршення перебігу різних захворювань, у окремих людей – шкірно- алергічні реакції.

Дозування при геліотерапії здійснюється за допомогою вимірювальних приладів і таблиць. В основу дозиметрії покладена реакція почервоніння шкіри (легка еритема) – біологічна доза, яка в середньому відповідає 20 хв. опромінення, але виявляє значні індивідуальні відхилення. Фізіологічна, або профілактична, мінімальна доза становить 1/8-1/10 біодози на день. Зазвичай лікування і загартовування починаються з 1 / 4 біодози, а потім щодня час опромінення збільшується на цю ж величину з доведенням до максимально допустимої дози відповідно призначеному лікувальному режиму слабкого, помірного або сильного впливу (до 1, 2 або 3-4 біодоз ). Після цього час опромінення не збільшують. Курс лікування складається з 20-30 сеансів.  Діти отримують дозу опромінення приблизно вдвічі меншу. Геліотерапію проводять у вигляді загальних повітряно- сонячних ванн і напівванн та місцевих опромінень. Можлива геліотерапія концентрованими променями за допомогою спеціальних приладів.

Сонячні ванни приймають лежачи або в русі (гімнастика, ігри тощо). Сонячну ванну починають і закінчують повітряної ванній, після неї рекомендують душ або купання. Геліотерапію не проводять натщесерце або зараз же після їжі. Голову і очі захищають. Сонячні ванни приймають у аеросолярії, на пляжах та інших відкритих майданчиках, під час прохолодної погоди в кабінах, кімнатах з відкритими вікнами, на верандах, засклених увіолевого ( пропускають ультрафіолетові промені) стеклами. Захистити від вітру можуть і синтетичні прозорі плівки, натягнуті над кліматичними майданчиками або лежаками, ліжками. Геліотерапію призначає лікар, медична сестра визначає тривалість опромінення відповідно лікувальному режиму, метеорологічним умовам та кількістю прийнятих процедур.

Сонячні ванни застосовують при багатьох захворюваннях ( переломах з уповільненою консолідацією, при кістковому туберкульозі, шкірних захворюваннях та ін); в профілактичних цілях ними слід користуватися щорічно. При неможливості опромінення сонцем застосовують ультрафіолетові опромінення (див. Опромінювачі ультрафіолетові, Фотарій ). Геліотерапія протипоказана при гострих запальних процесах, різних важких захворюваннях, пухлинах, значних порушеннях кровообігу.