ІМУННИЙ СТАТУС. Імунодефіцити. Специфчна профілактика та терапія інфекційних захворювань.
Імунодефіцитні стани
Класифікація імунодефіцитів і їх характеристика.
Існує велика група захворювань спадкової або набутої природи, загальною ознакою яких є дефект гуморальної або клітинної ланки імунітету, що одержало назву імунодефіцитних станів. Розрізняють первинні ìмунодефіцити (вроджені) і вторинні (набуті). Спадкові або первинні імунодефіцитні стани обумовлені мутаціями генів імунної відповіді.
Імунодефіцитні стани, які спричинені мутаціями, проявляються у вигляді дефектів процесів дозрівання, диференціації та функції Т- і В-клітин, а також синтезу певних класів імуноглобулінів.
Вроджена вада імунної системи може бути обумовлена генетичним блоком на різних рівнях перетворення стовбурових клітин у Т- і В-лімфоцити або на наступних етапах їх диференціації. Також відомі спадкові дефекти взаємодії клітин в імунній відповіді.
При блоці перетворення стовбурової клітини в тимоцит випадає функція всієї Т-системи, у тому числі її взаємодія з В-системою клітин. Нездатність тимоциту перетворитись у Т-лімфоцит обумовлює зниження ГСТ.
Відхилення в процесах подальшого розвитку різних популяцій Т-лімфоцитів виражаются функціональною недостатністю Т-хелперів, супресорів і Т-ефекторів.
Генні мутації можуть проявитись і на різних етапах розвитку В-лімфоцитів: дозріваня стовбурових клітин, формування В-лімфоцитів, розвитку окремих їх субпопуляцій, синтезу окремих класів імуноглобулінів.
Вроджені, первинні імунодефіцити поділяються на:
1. Імунодефіцити В-системи імунітету.
2. Імунодефіцити Т-системи імунітету.
3. Комбіновані імунодефіцити.
4. Вади системи фагоцитозу.
5. Вади системи комплементу.
1. Імунодефіцити В- системи імунітету
Всякий дефект у дозріванні чи диференціації В-лімфоцитів спричинює пригнічення синтезу антитіл і підвищує схильність до гнійно-запальних захворювань і колагенозів.
Агаммаглобулінемія. У 1952 році Брутон описав хворобу, при якій у сироватці хворого були відсутні гаммаглобуліни. Вияснилось, що агаммаглобулінемія зумовлена дефектом в одному з генів на Х хромосомі. Хлопчики, маючи тільки одну Х хромосому, при її ушкодженні хворіють на різні бактерійні инфекції, тому що їх пре-В-лімфоцити не дозрівають до В-лімфоцитів і згодом останні не перетворюються в плазматичні клітини. Це зумовлено дефектом цитоплазматичної тирозин-кінази, яка передає активуючий сигнал в ядро клітини для її перетворення в зрілий В-лімфоцит. клітину. Відсутність В-лімфоцитів і плазматичних клітин є причиною низького рівня імуноглобулінів всіх класів. Найчастіше серед збудників гнійних рецидивуючих інфекційних уражень шкіри, легень, вуха, нервової системи в цих дітей виділяють стафілококи, стрептококи, гемофільні бактерії тощо.
Дисгаммаглобулінемія. Цей імунодефіцит відзначається малою кількістю імуноглобулінів певного класу. Наприклад, обмежена кількість iмуногло буліну А спричиняє часті бактерійні інфекціі легень, хвороби шлунково-кишечного тракту, аутоімунні процеси чи алергіі.
Одним із проявів недостатності В-системи є хвороба важких ланцюгів, яка асоційована з дефектом m -, g– і a -ланцюгів. При хворобі a-ланцюгів найчастіше уражається шлунково-кишечний тракт, при дефекті g– ланцюгів спостерігається лімфаденопатія, гепатоспленомегалія, лімфоцитарна інфільтрація тканин.
Лікування таких станів, як правило, симптоматичне, яке включає введення імуноглобулінів і антибіотиків
2. Імунодефіцити Т- системи імунітету
Хвороби, викликані дефіцитом Т-лімфоцитів, більш небезпечні, ніж ті, що обумовлені дефіцитом B-лімфоцитів. Цей дефект асоціюється не тільки з пригніченою функцією Т-системи, але й з порушенням функціювання B-лімфоцитів, яких активують Т-лімфоцити. Хворі на Т-клітинний дефіцит переважно страждають вірусними, грибковими і протозойними інфекціями, у них знижені або відсутні реакціі гіперчутливості сповільненого типу і трансплантаційні реакціі. Як приклад таких імунодефіцитів наводимо два: синдром Ді Джорджі і синдром Незелофа.
Синдром Ді Джорджі. Ця хвороба характеризується дефектом розвитку загрудинної, паращитовидної і щитовидної залоз, що є наслідком ембріонального порушення розвитку третього і четвертого фарингіальних мішечків, з яких розвиваються тимус і паращитовидна залоза. Такі діти швидко гинуть від серцевих ускладнень або від хронічних вірусних, паразитарних чи грибкових інфекцій. Найбільш раннім проявом хвороби є розвиток судом, що пов’язане з гіпокальціємією. Страждають частіше дівчатка. При імунологічному дослідженні виявляють зменшення кількості і активності Т-лімфоцитів, відсутністю реакцій гіперчутливості сповільненого типу. Єдиний порятунок дає трансплантація ембріонального тимусу, який є джерелом Т-лімфоцитів.
Синдром Незелофа на відміну від попереднього – спадкова патологія. Блокада в розвитку Т-лімфоцитів відбувається на рівні Т-попередників, які не продукуються стовбуровими клітинами. Таким чином, незважаючи на нормально розвинутий тимус, Т-клітини в організмі відсутні. В- клітин в організмі є достатня кількість, але синтез імуноглобулінів порушений в зв‘язку з відсутністю Т- хелперів. Тому в лікуванні цієї хвороби крім постійного використання антибіотиків, застосовується гама-глобулін. Такі діти постійно страждають вірусними, грибковими, протозойними і бактерійними інфекціями і абсолютно беззахисні перед вірусами вісповакцини, вакцинними штамами вірусів кору, поліомієліту, а також протитуберкульозною вакциною (BCG).
3. Комбіновані імунодефіцити
Як правило, при таких станах мають місце вади розвитку і Т-, і В- систем імунітету.
Ретикулярна дисгинезія. Важка форма імунодефіциту, яка обумовлена дефектом диференціації стовбурової клітини. Найчастіше всі діти гинуть в перші місяці життя від тяжкого септичного процесу, тому що у них не утворюються ні Т-, ні В-лімфоцити.
Лімфоцитофтіз (швейцарський тип імунодефіциту). Проявляється на 2-3 місяці життя і характеризується злоякісним перебігом. Відмічається повна зупинка росту і розвитку дитини, тяжкі рецидивуючі інфекції. Імунологічні порушення проявляються у зниженні або дефіциті всіх класів імуноглобулінів і відсутністю гіперчутливості сповільненого типу. Спостерігається гіпоплазія вилочкової залози. Вакцинація БЦЖ спричинює дисемінацію і генералізацію процесу, що обумовлює загибель дитини.
Синдром Луї-Бар характеризується мозочковою атаксією, телеангіектазією склер і шкіри, значною схильністю до інфекційних захворювань, затримкою фізичного розвитку на фоні прогресуючого ураження нервової, ендокринної і судинної систем. Відмічається гіпоплазія вилочкової залози, атрофія лімфатичних вузлів, селезінки, мигдаликів.
При імунологічному досліджені спостерігають порушення функції Т- і В- лімфоцитів і синтезу IgA, IgG, IgЕ. Хвороба спадкова, передається за аутосомно-рецесивним типом.
З лікувальною метою використовується пересадка кісткового мозку, гормони вилочкової залози, введення імуноглобулінів і симптоматичне лікування в залежності від ступеня ураження тої чи іншої системи.
з симптоматичним лікуванням.
4. Дефекти системи фагоцитозу
Хоча ці дефекти безпосередньо не відносяться до захворювань імунної системи, проте вони впливають на її функціювання. Можуть страждати різні стадії фагоцитарного процесу: хемотаксис, перетравлення тощо.
Хронічний гранулоцитоз. При цій хворобі моноцити і поліморфноядерні лейкоцити не здатні синтезувати Н2О2 через ушкодження НАДФ-оксидази і супероксидної дисмутази, що обумовлює втрату антибактеріальної дії цих клітин. У хворих у достатній кількості присутні В-, Т- лімфоцити, комплемент. Найчастіше захворювання при цій патології викликаються стафілококами, протеєм, кишечними паличками та інш. В організмі находять підвищену кількість імуноглобулінів, лейкоцитів і наявність гранулом у більшості органів. Проте відомі мікроорганізми, які продукуючи каталазу, розкладають Н2О2 і таким чином виживають у фагоциті. Хронічний гранулоцитоз не викликають бактерії, які нездатні продукувати каталазу.
Синдром Джоба. Характеризується хронічними “холодними” абсцесами, найчастіше стафілококового походження та екземою. При цій патології порушена функціональна здатність Т- хелперів, різко збільшена продукція IgE, що є причиною вивільнення значної кількості медіаторів (гістаміну, лейкотриєнів). Останні, як відомо, порушують першу стадію фагоцитозу – хемотаксис, пригнічують розвиток запальної реакції. Тому і відсутнє запалення при стафілококових ураженнях (холодні абсцеси).
5. Дефекти системи комплементу
Система комплементу включає біля 20 компонентів, тому можливості виникнення імунодефіциту великі. Відсутність тільки одного компоненту паралізує дію всієї системи. Більшість захворювань, спричинені дефіцитом комплементу – спадкові. Майже всі генетичні пошкодження системи комплементу асоційовані з гомозиготним дефектом структурних генів. Дефіцит С1, С2, С4 обумовлює підвищену частоту захворювань імунних комплексів, аутоімунних уражень, наприклад, «вовчакоподібну хворобу». Дефект С3 приводить до рекурентних бактеріальних інфекцій, так як і вторинний дефіцит С3, який виникає в результаті неповноцінності фактору І. Дефіцит компонентів С5 – С9, що атакують мембрани, асоціюється з хронічними або повторними менінгококовими чи гонококовими інфекціями.Часто зустрічається спадковий недолік інгібітора С1, який клінічно проявляється ангіоневротичним набряком, що викликається вазоактивним фрагментом С2.
Набуті або вторинні імунодефіцити
Класифікація вторинних імунодефіцитів аналогічна класифікації первинних імунодефіцитів.
Запідозрити у хворого імунодефіцитний стан можна в наступних випадках. В осіб з рецидивуючими інфекційними хворобами при умові їх хронічного перебігу, з нестійкими ремісіями, неповним видужанням. У випадку неадекватних реакцій на введення живих вакцин, наявність у близьких родичів проявів імунологічної недостатності, дані об’єктивного обстеження пацієнта (затримка розвитку, втрата маси тіла, органомегалія, дерматити, абсцеси, кандидоз, підвищена втомлюваність тощо), після радіо- або хіміотерапії, при аутоімунних і алергічних станах, пухлинному процесі.
Загальна характеристика вакцинних препаратів
Вакцини – препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або штучним шляхом, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою профілактики і лікування інфекційних хвороб.
Усі вакцини, за способом одержання й характером антигенів, які до них входять, поділяють на живі, вбиті, хімічні, анатоксини, штучні, асоційовані. За кількістю антигенів розрізняють моно-, ди-, три-, тетравакцини тощо.
Для забезпечення виробництва нешкідливих, стандартних вакцин існує єдина система їх випробування і застосування. Вона передбачає: одержання вакцинного штаму, виготовлення достатньої кількості препарату, експериментальна перевірка його на стерильність, токсичність, реактогенність, імуногенність на тваринах, оцінка його ефективності на обмеженому контингенті людей, вивчення його ефективності при масовому застосуванні.
Живі вакцини
Живі вакцини – біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із зниженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони не здатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний процес при цьому має місце. Тому живі вакцини, як найбільш ефективні препарати для щеплення, індукують довготривалий і напружений поствакцинальний імунітет. Досить однократного введення препарата, щоб розвинулась несприйнятливість до збудника.
Серед живих вакцин найбільш широко використовується протитуберкульозна вакцина БЦЖ (BCG – Bacterium Calmette, Guerin), запропонована французькими мікробіологами А. Кальметтом і С. Гереном. Вони отримали вакцинний штам шляхом довготривалого (13 років) культивування туберкульозних бактерій бичачого типу на картопляно-гліцериновому середовищі з жовчю. За цей час вірулентність мікобактерій значно знизилась, і отриманий штам тепер використовують у всіх країнах світу для виготовлення вакцини.
При виготовленні деяких вакцин збудники культивують у курячому ембріоні (рикетсії висипного тифу, віруси грипу, кору, паротиту), вирощують вакцинні штами у культурах тканин (вакцини проти кору, жовтої гарячки, поліомієліту, сказу).
Крім атенуації, живі вакцини можна одержувати шляхом селекції (відбору) із існуючих у природі штамів таких варіантів, які мають найменшу вірулентність (вакцини проти бруцельозу, туляремії, віспи, поліомієліту).
У той же час, незважаючи на свою високу ефективність, живі вакцини мають ряд недоліків. Їх важко зберігати, стандартизувати, контролювати активність. У людей з імунодефіцитами живі вакцини можуть викликати захворювання.
Інактивовані вакцини
На відміну від живих, вбиті (інактивовані) вакцини готують із найбільш вірулентних штамів з яскраво вираженими антигенними властивостями. Для інактивації мікроорганізми піддають дії різноманітних фізичних та хімічних чинників. Проте інактивація повинна бути бережливою, щоб не допустити руйнування найважливіших антигенних структур бактерій.
Вбиті вакцини менш імуногенні, ніж живі, їх ефективність значно нижча. Для створення достатнього рівня імунітету вбиті вакцини потрібно вводити декілька разів, але й у цьому випадку імунітет не буде довготривалим. Вбиті вакцини містять значну кількість баластних речовин, які часто викликають небажані ускладнення при вакцинації.
Із вбитих вакцин у даний час використовують лептоспірозну, гонококову, грипозну, поліомієлітну Солка, японського енцефаліту, кліщового енцефаліту, антирабічну.
Хімічні вакцини
З метою введення в організм очищених антигенних препаратів, вільних від баластних речовин, з бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів або ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу хімічної вакцини. Такі очищені антигени можна концентрувати й адсорбувати на різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Сорбенти мають ад’ювантну дію. Вони викликають у місці ін’єкції легку запальну реакцію, що стимулює макрофагальну систему до переробки антигена. Такі сорбовані вакцини створюють в організмі депо препарату, з якого в кровотік поступово всмоктуються антигени, що забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих сучасних хімічних вакцин належать черевно-тифозна, пневмококова, менінгококова.
Анатоксини
При багатьох інфекційних захворюваннях вирішальну патогенетичну роль відіграють бактерійні токсини. Тому для попередження їх дії необхідно імунізувати організм препаратом, який одержують із токсинів. Анатоксини – препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на них формаліну (0,3-0,5 %) протягом 3-4 тижнів при температурі 39-40° С. Після такої обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані анатоксини очищають, концентрують й адсорбують на гідроокисі алюмінію. Мікробіологічна промисловість випускає правцевий, дифтерійний, ботулінові, гангренозні, стафілококовий і холерний анатоксини. При імунізації цими препаратами в організмі виникають антитіла (антитоксини), які здатні нейтралізувати дію відповідних токсинів. Активність анатоксинів визначають за їх здатністю вступати в реакцію із специфічною антитоксичною сироваткою. Її виражають в одиницях зв’язування (ОЗ) і флокуляційних одиницях.
Анатоксини вживаються для активної імунізації людей і тварин з метою створення активного антитоксичного імунітету. Їх також використовують для гіперімунізації коней з метою одержання відповідних антитоксичних сироваток.
Асоційовані вакцини
Препарати, до складу яких входять декілька антигенів, одержаних із мікроорганізмів і токсинів, одержали назву асоційованих вакцин. Їх переваги перед вакцинами, що містять антигени одного збудника, в тому, що вони забезпечують імунітет проти декількох інфекцій при одномоментному їх введені. Випускають такі асоційовані вакцини: АКДП (містить коклюшні бактерії і два анатоксини – дифтерійний і правцевий, які адсорбовані на гідроокисі алюмінію), ДТ-Polio (дифтерійний, правцевий анатоксини та інактивовані віруси поліомієліту), Пентакт- ХІБ (полісахарид збудника інфлюенци, зв’язаний з правцевим протеїном, очищені правцевий і дифтерійний анатоксини, інактивований збудник кашлюка, інактивована вакцина поліомієліту І, ІІ, ІІІ) та інші.
Штучні вакцини
Здатність імунокомпетентних клітин реагувати на різноманітні антигени залежить від спадковості, статі та віку. Відомо, що рівень імуногенезу залежить від генів імунної відповіді кожної особи, а через них від Т-системи імунітету. Ця проблема особливо актуальна при малярії, чумі, грипі, венеричних захворюваннях, вірусних гепатитах. Більшість із цих збудників мають так звані слабкі антигени, і на них не розвивається виражена імунна відповідь. Тому потрібні нові принципи створення вакцин. Крім того, в сучасних вакцинах надто багато баластних речовин. У той же час, для створення імунітету необхідні одна-дві антигенні детермінанти, а в організм із звичайними вакцинами вводиться багато складних антигенних комплексів.
Штучне копіювання антигенів і детермінант методами генної інженерії може сприяти створенню вакцин без баластних домішок. Для отримання антигенів з необхідними детермінантами без сторонніх субстанцій існує два напрямки: 1) виділення високоочищеного антигена із природнього матеріалу методами препаративної біохімії або генної інженерії; 2) хімічний синтез антигенних детермінант. Як правило, виділяють або конструюють протективні антигени, адгезини, ферменти, протеїни оболонки, токсини. Незабаром будуть створені вакцини, які забезпечать імунітет до збудників, проти яких поки що надійного захисту немає. Такі препарати можна створити на базі рекомбінантних ДНК, хімічного синтезу й антиідіотипних антитіл.
Субоодиничні вакцини – вакцини, які містять лише окремі компоненти патогенного мікроорганізма. Для їх створення успішно використовується технологія рекомбінантних ДНК.
Перевагами таких вакцин є те, що вони містять очищений імуногенний білок, вони безпечні, не здатні викликати захворювання, стабільні. Їх хімічні властивості відомі, в їх складі відсутні інші білки і нуклеїнові кислоти, які могли би викликати небажані побічні ефекти в організмі.
Недоліками субодиничних вакцин є те, що очистка специфічного білка коштує дорого, а просторова конфігурація виділеного білка може відрізнятись від вихідного, що може привести до зміни антигенних властивостей.
Все більшого значення набуває новий напрям створення штучних вакцин, який одержав назву – генної імунізації. Імунна відповідь формується без введення антигену в організм. Методика базується на включенні в клітини мішені гена, який кодує антиген. Наприклад, у плазміду E. coli інтегрували ген білка-антигена і такий мікроорганізм використали для внутрішньом’язової імунізації. В результаті, в організмі вироблялись білки-антигени і в сироватці відмічали наявність відповідних антитіл.
Найбільш перспективно використовувати у таких вакцинах, особливо вірусних, корові (нуклеопротеїдні) білки. Ці білки індукують імунну відповідь організму, незалежно від зміни поверхневих антигенів, особливо це стосується ВІЛ і вірусу грипу. Такі вакцини поки що вживаються для експериментальної імунізації тварин (грипозна, антирабічна, протималярійна, проти гепатиту В).
Векторні вакцини. Векторні вакцини найчастіше готуються на основі вірусу вісповакцини. В геном вірусу одночасно вносять гени, що кодують антигенні детермінанти різних збудників (вірусів сказу, грипу, ВІЛ, гепатиту В, простого герпесу тощо). Щеплення здійснюють таким модифікованим вірусом вісповакцини. В якості векторів також використовують аденовіруси, поліовірус, вірус вітрянки. Таким чином, векторні вакцини дозволяють провести імунізацію одномоментно проти декількох захворювань, індукуючи ефективну імунну відповідь.
Останніми роками імунологами досить детально досліджено імунологічні функції слизових оболонок, навіть, йде мова про «мукозальний імунітет». Суть якого полягає в тому, що імунізація деякими препаратами через рот викликає синтез IgA– i SIgA не тільки в пейерових бляшках або в стінці кишечника, але й у віддалених органах – на слизових бронхів, сечостатевого тракту. Таким чином, слизові оболонки діють як єдина система, в межах якої, напевно, відбувається розповсюдження активованих лімфоцитів і відповідних інтерлейкінів. Індукція синтезу IgA на слизових оболонках пов’язана з активацією Т-хелперів, продукцією ІЛ4, 5, 6 і 10.
Тому досить актуальним є конструювання вакцин, які безпосередньо можна було би вводити через рот або через ніс, а не парентерально. У той же час такі оральні вакцини повинні бути стійкими до кислого середовища шлунку і дії травних ферментів. Створені в експерименті вакцини базуються на використанні живих рекомбінантних мікроорганізмів. мікроносіїв для білкових антигенів.
Таким чином, крім вірусів в якості вектора необхідних антигенів можна використовувати і слабо патогенні бактерії. Відомо, що поверхневі антигени бактерій є сильними імуногенами. Один із способів створення таких вакцин є розміщення протективного антигена патогенних бактерій на поверхні непатогенної бактерії. За допомогою рекомбінантних технологій вбудовуються різні епітопи в один флагеліновий ген слабопатогенних сальмонел і такі штами використовуються для пероральної імунізації.
Другий варіант оральних вакцин – вакцини, антигени яких включені в ліпосоми або мікрокапсули з тривалим (до 2-х тижнів) терміном біодеградації, що повинно забезпечити поступову, надійну стимуляцію імунної відповіді.
Розроблені таким способом вакцинні препарати використовують у профілактиці кишечних інфекцій, захворювань дихальної системи, урогенітального тракту. Причому, для попередження двох останніх груп захворювань препарати можна вводити і безпосередньо на слизові сечостатевої системи або дихальних шляхів.
Однак у деяких бактерій антигени не мають білкової структури, що не дозволяє їх одержати генно-інженерним способом. Тому наукова думка була спрямована на створення так званих антиідіотипних вакцин. Антиідіотипні вакцини це антитіла (антитіла другого порядку), які несуть справжній внутрішній образ детермінант антигена і викликають при його відсутності адекватну імунну відповідь (рис. 2).
У даний час розробляють такі вакцини проти стрептококової інфекції та гепатиту В. Вони матимуть перевагу перед іншими препаратами, так як ніколи не зможуть викликати захворювань і ускладнень.
Серотерапія і серопрофілактика
Для створення активного тривалого імунітету використовують вакцинацію. При цьому несприйнятливість розвивається через кілька тижнів після введення препарату. Досить часто необхідно терміново попередити розвиток захворювання в людини, яка була в контакті з джерелом інфекції. Такий захист досягають введенням готових антитіл (імунних сироваток, імуноглобулінів). Мова йде про пасивну профілактику, тому що організм одержує готові антитіла, а не виробляє їх самостійно. Імунні сироватки та імуноглобуліни з успіхом вживають і для лікування деяких інфекційних захворювань, особливо тих, де в патогенетичному аспекті вирішальну роль відіграють білкові токсини. Так як антитіла знаходяться в сироватках, говорять про серопрофілактику і серотерапію. Усі лікувально-профілактичні сироватки поділяють на антитоксичні, антимікробні й антивірусні.
Нативні антитоксичні сироватки (протиправцева, протидифтерійна, протиботулінові, протигангренозні та ін.) виготовляють у науково-дослідних інститутах шляхом гіперімунізації коней відповідними анатоксинами (дифтерійними, ботуліновими, гангренозними тощо).
Антимікробні (антивірусні) сироватки виготовляють шляхом гіперімунізації тварин відповідними вбитими бактеріями (вірусами) або їх антигенами.
Останнім часом замість нативних антитоксичних і антимікробних (антивірусних) сироваток виготовляють відповідні гамма-глобуліни, адже саме у цій фракції сироваткових білків концентруються антитіла. Для них також вказують одиниці активності, переважно МО.
Пасивну профілактику можна також здійснити за допомогою сироватки людини, яка перенесла цю хворобу (кір). Взагалі в сироватці людей у невеликій кількості містяться антитіла проти вірусів поліомієліту, кору, грипу, збудників кашлюка, скарлатини. Одержуючи із сироватки людський гамма-глобулін, мають препарат із високою концентрацією захисних антитіл. В епідемічному вогнищі цей препарат призначають особам, які були в контакті з джерелом інфекції.
Людські гамма-глобуліни, які містять значну кількість антитіл проти токсинів, одержують шляхом імунізації відповідними анатоксинами з подальшим осадженням гамма-глобулінової фракції із сироватки.
Чужорідні сироватки та гамма-глобуліни, одержані при імунізації тварин, при введенні людям можуть часом викликати ускладнення (анафілактичний шок, сироваткову хворобу тощо). При першому введені у значної кількості щеплених вони обумовлюють розвиток сенсибілізації, а при повторному – розвиток алергічних реакцій негайного типу, в тому числі анафілактичного шоку. Такі реакції у осіб, які були раніше сенсибілізовані продуктами кінського походження, можуть виникнути й після першого введення гетерологічних сироваток.
Найбільш небезпечним ускладненням після застосувння сироваток є анафілактичний шок. Симптоми данного ускладення, яке розвивається, як правило, безпосередньо після ін’єкції препарата, характеризується розвитком гострої серцево – судинної недостатності й гострого бронхоспазму.
Гамма та імуноглобуліни. Розрізняють гамма-глобуліни специфічної дії і нормальний гамма-глобулін. До гамма-глобулінів специфічної дії належать: протиправцевий, протидифтерійний, протистафілококовий та ін.
Нормальний гамма-глобулін одержують із плазми крові декількох тисяч здорових донорів і використовують для попередження респіраторних інфекцій у дітей, для профілактики гепатиту А, епідемічного паротиту, кору, вітрянки.
Очищаючи гамма-глобуліни від неспецифічних антитіл, отримують імуноглобуліни спрямованої дії (антистафілококовий, проти синєгнійної палички).
Випускають комплексний імуноглобуліновий препарат для перорального і ректального введення, який містить ІgM, ІgG, ІgA і характеризується значним вмістом антитіл до ентеробактерій (шигел, сальмонел, ешеріхій).
У даний час широко використовують такі препарати для пасивної профілактики і лікування інфекційних захворювань:
Імуноглобуліни людини: протигрипозний, протикашлюковий, протидифтерійний, протиправцевий, проти кліщового енцефаліту, вітряної віспи, гепатиту А, протистафілококовий, протиботулінові.
Гетерологічні сироватки та імуноглобуліни: протидифтерійна, протиправцева, протиботулінові А, В, Е, протигангренозні – кінські; антирабічний імуноглобулін, протисибірковий імуноглобулін, одержані із сироватки коней, імуноглобулін проти кліщового енцефаліту.
Захисна дія гамма-глобулінів триває короткий перпіод: 2 – 3 тижні.
