ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ

ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ. АЛЕРГІЇ.

ПАТОФІЗІОЛОГІЯ АВТОІМУННИХ ЗАХВОРЮВАНЬ. ПОНЯТТЯ ПРО ГІПОСЕНСИБІЛІЗАЦІЮ ТА ДЕСЕНСИБІЛІЗАЦІЮ

 

До цієї теми є відеофільм: ↓ до фільму ↓

 

Імунодефіциті стани

 

Імунологічну недостатність слід розглядати як аномальний стан імунної системи. Прояви цієї недостатності дуже різноманітні: підвищення чутливості до бактеріальних і вірусних інфекцій, розвиток аутоімуних захворювань. Клінічні прояви її визначаються ураженням якоїсь ланки імунної відповіді. На даний час описано і класифіковано вроджені (первинні) імунодефіцитні стани, які  виявляються в дитячому віці. Виділено вторинні імунодефіцитні синдроми, тобто стани  набутого характеру, які виникають під впливом факторів зовнішнього середовища. Діагностика імунної недостатності утруднена, тому що нема специфічних симптомів і чіткого паралелізму між клінічними симптомами і  лабораторними даними. Хвороба маскується під найрізноманітнішу клінічну патологію.

Кожен організм відзначається специфічністю будови власних білків. Ця специфічність детермінована спадково. Отже, білки і макромолекули одного організму генетично чужорідні для всіх інших. Чужорідність властива органічним речовинам мікробного, тваринного, рослинного і синтетичного походження. Такі речовини були названі антигенами. Унікальна особливість антигенів полягає в тому, що, потрапивши в організм, вони викликають копмлекс імунологічних захисних реакцій: синтез антитіл, стимуляцію специфічних щодо антигена клітинних реакцій, формування імунологічної толерантності та імунологічної пам’яті. Сам механізм захисту від речовин з ознаками генетичної чужорідності відомий під назвою імунітету.

Антигенний набір організму (антигенний гомеостаз) суворо контролюється імунною системою. Вона складається з центральних і периферичних органів. До центральних належать кістковий мозок, загрудинна залоза, сумка Фабриція у птахів і її еквівалент у людини. Периферичні органи – це селезінка, лімфатичні вузли і розсіяні скупчення лімфоїдної тканини в різних органах (травний канал, мигдалики).

 

На рисунку показані органи імунної системи

Реакції імунітету здійснюються імунокомпетентними клітинами – Т- і В-лімфоцитами та макрофагами.

 

 

Т-лімфоцити диференціюються в загрудинній залозі (тимусі), яка знаходиться в верхній передній частині середостіння. Вони забезпечують клітинний імунітет. В-лімфоцити диференціюються в органі – аналозі сумки Фабриція, можливо, в стінці кишечника. Вони відповідальні за гуморальний імунітет. Макрофаги взаємодіють з антигеном і готують його до контакту з Т-лімфоцитами.

 

 

В результаті активації антигеном Т- і В-систем імунітету вмикаються специфічні функції кожної з них. Т-лімфоцити беруть участь в імунній відповіді шляхом синтезу біологічно активних речовин – лімфокінів, а В-лімфоцити синтезують антитіла. Це особливі білки, що утворюються у відповідь на появу антигена і специфічно зв’язуються з ним. Їх називають імуноглобулінами. У людини є п’ять класів імуноглобулінів – Ig M, Ig A, Ig G, Ig E, Ig D.

Генетичні і зовнішні впливи можуть змінювати активність імунної системи. Це проявляється її гіпофункцією, гіперфункцією і дисфункцією. Гіпофункція лежить в основі деяких спадкових і набутих захворювань і станів. Перші з них названо імунодефіцитними, другі – імунодепресивними. З гіперфункцією імунної системи пов’язане виникнення алергії.

Первинна імунологічна недостатність

Відмова специфічних імунних механізмів може стосуватися окремо Т-системи імунітету, В-системи імунітету або бути поєднаною.

Недостатність Т-системи зумовлена генетичною блокадою багатоетапного процесу утворення і дозрівання Т-лімфоцитів. Оскільки ця блокада може статися на різних рівнях, то й клінічні прояви її будуть не однакові. Нижче коротко описані деякі хвороби, пов’язані з недостатнім утворенням або функціональною неспроможністю Т-лімфоцитів.

 

Гіпоплазія загрудинної залози (синдром Ді Джорджі) – це наслідок порушення закладки і розвитку 3-4-ої глоткових кишень до 8 тижня вагітності. Діти (частіше – дівчатка) народжуються без загрудинної залози, з дефектами розвитку щитовидної і паращитовидних залоз, обличчя і крупних судин. Глибина пригнічення клітинного імунітету буває різною – від повної відсутності Т-лімфоцитів до ледве помітного гальмування їх функцій. Якщо дитина залишається живою, Т-лімфоцитарна недостатність повністю зникає до 5-річного віку. Хвороба по спадковості не передається.

 

Лімфоцитарна дизгенезія (синдром Незелофа) виникає на грунті ранньої атрофії загрудинної залози і лімфатичних вузлів. Характерна лімфопенія і зниження функціональної активності Т-лімфоцитів. Зразу ж після народження у таких дітей розвиваються гнійні запальні процеси на шкірі та у внутрішних органах, які ускладнюються сепсисом і, як правило, закінчуються смертю в перші місяці життя.

Недостатність пуриннуклеотидфосфорилази приводить до нагромадження токсичних продуктів пуринового обміну, які пригнічують функцію Т-лімфоцитів.

Недостатність системи В-лімфоцитів проявляється порушенням синтезу антитіл. Залежно від того, на якому рівні блокована їх диференціація, це порушення може бути загальним або вибірковим.

Первинна агамаглобулінемія Брутона характеризується пригніченням синтезу імуноглобулінів Ig M, Ig A і Іg G. У таких дітей (хлопчиків) різко знижена опірність до стафілококів, пневмококів, менінгококів та інших мікроорганізмів. У віці від 8 місяців до 3 років вони починають хворіти на тяжкі рецидивуючі інфекції – бронхіт, пневмонію, гайморит, гнійний артрит, менінгіт, сепсис. Їх лімфатичні вузли і селезінка повністю позбавлені плазмоцитів, у крові відсутні В-лімфоцити. Загрудинна залоза нормальна, Т-клітинний імунітет не порушений. Спадкування хвороби зчеплене з Х-хромосомою.

Вибіркова недостатність Ig A пов’язана з блокадою кінцевого етапу диференціації плазмоцитів, які синтезують саме цей імуноглобулін. Синтез інших імуноглобулінів не порушений. У деяких хворих знаходять делецію 18 хромосоми і антитіла до Ig A.

Поєднані імунодефіцити супроводжуються одночасним пригніченням клітинного і гуморального імунітету. У таких хворих нема ні Т-, ні В-лімфоцитів, вони не життєздатні. Найкраще вивчені наступні форми поєднаних імунодефіцитів.

“Швейцарський” тип – характеризується лімфопенією і гіпогамаглобулінемією. Загрудинна залоза недорозвинена, в лімфатичних вузлах і селезінці мало лімфоцитів і плазматичних клітин. Рецидивуючі інфекційні хвороби з геморагіями і діареєю приводять дитину до смерті в перші місяці життя.

Імунодефіцит з атаксією і телеангіектазією (синдром Луї-Бар) починається в ранньому дитинстві з прогресуючої мозочкової атаксії (порушення координації рухів). Вона супроводжується розширенням периферичних кровоносних судин – телеангіектазією. Діти старшого віку схильні до рецидивуючих інфекційних хвороб і злоякісних пухлин. Загрудинна залоза у них дуже мала, з незначною кількістю лімфоцитів. У 70 % хворих у крові відсутній або різко знижений Ig A.

Синдром Віскота-Олдрича проявляється тромбоцитопенією, екземою і різноманітними інфекційними хворобами, які починаються наприкінці першого року життя. Діти схильні до злоякісних пухлин, лейкозів, крововиливів і рідко досягають дорослого віку. Загрудинна залоза і лімфатичні вузли у них не змінені, але містять меншу кількість лімфоцитів. Кількість лімфоцитів у крові також може бути зменшена. Часто зменшується вміст Ig M.

 

Вторинна імунологічна недостатність

Імунодепресивні стани вторинного походження – значно частіше явище, ніж первинні імунодефіцити. Причини їх різноманітні. Загальне пригнічення усіх ланок імунної системи спостерігається при масивному ураженні кісткового мозку, наприклад при заміщенні його пухлинними метастазами або сполучною тканиною (мієлофіброз). Гострі та хронічні інфекційні хвороби (грип, кір, туберкульоз) теж дають загальну депресію імунітету. До потужних імунодепресантів належать іонізуючі промені. Переважне пригнічення Т-системи виникає після хірургічного видалення загрудинної залози з приводу її злоякісного переродження. Грубими порушеннями В-системи супроводжуються пухлини з імунокомпетентних клітин – плазмоцитома, лімфома, хронічний лімфолейкоз. Синтез антитіл страждає у виснажених хворих, які втратили багато білка (голодування, опік, хронічна ниркова недостатність). Імунодепресія може бути викликана лікувальними впливами – введенням цитостатиків і глюкокортикоїдів, опроміненням хворих з пухлинами і лейкозами. Інтенсивність імунних реакцій знижується з віком.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД)

Ця нещодавно відкрита хвороба викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Вона проявляється ознаками депресії Т-системи імунітету і різким зниженням опірності організму до бактерій, вірусів, грибків і патогенних найпростіших. Патогенез її ілюструє рисунок.

 

 

З’ясовано, що ВІЛ пошкоджує деякі імунокомпетентні клітини, передусім Т-хелпери і макрофаги. Причина в тому, що на їх мембранах є рецептори, на яких сорбується вірус. Проникнувши в клітину, він довго (до 10 років) може залишатися в неактивному стані. Під впливом провокуючих факторів, наприклад при нашаруванні іншої вірусної хвороби, він починає розмножуватися і розповсюджуватися по організму, руйнуючи все більше і більше Т-хелперів. За цих умов знімається їх стимулюючий вплив на імунну систему. Навпаки, починає переважати гальмівний вплив Т-супресорів. Імунологічна спроможність організму різко слабне, і він стає беззахисним не тільки перед патогенними мікроорганізмами, але й перед сапрофітною флорою. Пригнічується також протипухлинний імунітет, який здійснюється в нормі тими ж Т-лімфоцитами.

Доведено, що крім Т-хелперів і макрофагів, ВІЛ розмножується в гліальних клітинах мозку і β-клітинах підшлункової залози. Ураження клітин мозку спричинює психічні розлади і розсіяний склероз.

Імунологічні основи трансплантації

Під трансплантацією розуміють перещеплення тканин і органів в межах того самого організму або від одного до іншого. Розрізняють такі види трансплантації:

а) аутотрансплантацію – перещеплення власної тканини, наприклад шкіри, кістки, хряща;

б) ізотрансплантацію – перещеплення тканини чи органа особі з ідентичним генотипом (однояйцевому близнюку);

в) алотрансплантацію (гомотрансплантацію) – перещеплення в межах одного біологічного виду (від людини до людини);

г) ксенотрансплантацію (гетеротрансплантацію) – перещеплення тканини чи органа від представника одного біологічного виду представникові іншого виду, наприклад від свині до людини.

Організм, якому здійснена трансплантація, називається реципієнтом, а той, у якого забрана тканина для трансплантації, – донором.

Незважаючи на досягнення трансплантології, давня мрія людства про заміну втрачених або пошкоджених органів здоровими до цього часу остаточно не реалізована. Головною перешкодою став трансплантаційний імунітет, в основі якого лежить антигенна несумісність тканин донора і реципієнта. Реакції трансплантаційного імунітету спрямовані проти чужорідних антигенів, які розташовані на поверхні перещеплених клітин і дістали назву трансплантаційних, або антигенів гістосумісності. Вони є в усіх клітинах, що містять ядро. Найбільше їх в органах, багатих на лімфоїдну тканину – лімфатичних вузлах і селезінці. Значно менше їх у печінці, легенях, нирках, серці і шлунку, зовсім нема – в жирових клітинах та еритроцитах.

Завдяки механізмам трансплантаційного імунітету генетично чужорідні клітини розпізнаються і видаляються з організму і зберігається його антигенний гомеостаз. Сам процес елімінації чужорідного матеріалу називається реакцією відторгнення трансплантату. Ця реакція відсутня лише за умови антигенної ідентичності донора і реципієнта (ауто- та ізотрансплантація). Ало- та ксенотрансплантати відторгаються завжди внаслідок імунного конфлікту.

Реакція відторгнення складається з двох фаз – аферентної і еферентної. Під час першої фази відбувається проникнення лімфоцитів реципієнта у трансплантат через судини, які проросли у нього з навколишніх тканин. Прониклі лімфоцити розпізнають чужорідні антигени і специфічно сенсибілізуються до них. Доведено, що ця сенсибілізація може відбуватися не тільки всередині трансплантата, але й за його межами у лімфоїдних органах. Через кілька годин сенсибілізовані лімфоцити прикріплюються до клітин трансплантата.

В другій стадії сенсибілізовані лімфоцити (Т-кілери) завдають нищівного удару по клітинах трансплантату. Вони руйнують ці клітини-мішені за допомогою двох головних механізмів – шляхом виділення розчинних цитостатиків і шляхом активації мембранних ферментів, які викликають деструкцію мембран чужорідних клітин.

Потреби трансплантації органів висунули проблему запобігання реакції відторгнення. Для цього, крім прискіпливого підбору донора, використовують засоби, які пригнічують інтенсивність імунної відповіді, тобто викликають штучну імунодепресію. До них належать іонізуючі промені, глюкокортикоїди, антилімфоцитарна сироватка, хімічні імунодепресанти (азатіоприн, циклоспорін А).

На стадії експериментальних пошуків перебуває ще один метод попередження реакції відторгнення – індукція імунологічної толерантності до чужорідних антигенів. Відомо, що у людей і тварин з високорозвинутою імунною системою відсутні клітинні чи гуморальні імунологічні реакції на власні антигени. Імунна система толерантна до них, і ця толерантність виробилася під час ембріонального розвитку. Імуноцити і антигени ембріона вступали між собою в контакт і сформували механізм мирного співіснування у вигляді природної толерантності.

Білки і синтетичні поліпептиди належать до тимусзалежних антигенів, тобто таких, які для запуску імунної відповіді вимагають обов’язкової наявності загрудинної залози і Т-лімфоцитів. Тимусзалежні антигени в дуже низьких дозах неспроможні активувати Т-хелпери і викликати імунну відповідь, але їхньої кількості може виявитися достатньо для стимуляції Т-супресорів. Тоді уже клітинами-мішенями для їх гальмівного впливу стають Т-хелпери, і відповідь на антиген робиться неможливою. Цей стан імунологічної ареактивності називають низькодозовою толерантністю.

Деякі антигени (бактеріальні ліпополісахариди, полівінілпіролідон) викликають утворення антитіл без участі Т-лімфоцитів, тобто шляхом прямої активації В-клітин. Такі антигени були названі тимуснезалежними. За їх допомогою також можна викликати стан толерантності, але для цього доводиться вводити дуже великі дози, значно вищі від тієї, яка необхідна для оптимальної імунної відповіді. Цю різновидність індукованої толерантності називають високодозовою.

Імунологічна толерантність відзначається специфічністю. Вона викликається антигеном і позбавляє організм імунної відповіді тільки проти даного антигена. Цим вона докорінно відрізняється від імунодепресії, яку викликають за допомогою неспецифічних впливів і при якій блоковане утворення антитіл проти багатьох антигенів.

Клінічна трансплантологія органів набула зараз широкого розповсюдження. Найкращі результати дає аутотрансплантація, наприклад реплантація травматично ампутованих органів – пальців, кінцівок. Без пригнічення імунної системи вдається алотрансплантація рогівки і хряща. У цих тканинах нема судинної системи, і тому вони позбавлені імунореактивності.

Здійснено сотні тисяч трансплантацій нирок. Надійних результатів досягнуто у випадках однояйцевих близнят. Приживленню трансплантованої нирки сприяє те, що реципієнт перед операцією тривалий час хворіє на хронічну ниркову недостатність і в нього виробляється стан імунодепресії під впливом уремічних токсинів.

Трансплантація серця у людини вперше здійснена К.Бернардом у 1978 р. Зараз таких операцій нараховується кілька тисяч. 80 % пацієнтів з трансплантованим серцем живуть довше 1 року.

Перещеплення кісткового мозку проводять хворим з імунологічною недостатністю, апластичною анемією, тим, хто піддався опроміненню внаслідок нещасного випадку або радіотерапії злоякісних пухлин і лейкозів.

Перещепле ння інших органів (печінки, легень, підшлункової залози) практикується обмежено.

 

АЛЕРГІЇ. ПАТОФІЗІОЛОГІЯ АУТОІМУННИХ ТА ІМУНОПРОЛІФЕРАТИВНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ. ПОНЯТТЯ ПРО ГІПО- ТА ДЕСЕНСИБІЛІЗАЦІЮ

 

Алергічні реакції негайного типу часто зустрічаються в практичній діяльності лікарів різних спеціальностей. Це зумовлено забрудненням навколишнього середовища промисловими продуктами, хімічними речовинами, алергенами рослинного, тваринного, бактеріального, грибкового походження, а також широким використанням лікувальних засобів. Цей тип алергічної реакції може виникнути раптово. Складність прояву її різна – від легких реакцій до анафілактичного шоку, небезпечного для життя. Профілактика і лікування алергічних реакцій грунтуються на знанні механізмів їх розвитку. Алергічні реакції сповільненого типу існують для “імунологічного нагляду” і елімінації мутантних клонів соматичних клітин власного організму. Тому такі реакції спостерігаються при аутоалергічних захворюваннях, відторгненні гомотрансплантатів, вакцинації. Алергічні реакції сповільненого типу опосередковуются не гуморальними антитілами, а клітинними механізмами, в першу чергу Т-лімфоцитами  (субпопуляцією кілерів) і медіаторами гіперчутливості сповільненого типу. Ці реакції не вдається відтворити в умовах пасивної імунізації антитілами. Однак вони розвиваються при пересадці життєздатних лімфоцитів або тканини лімфоузлів, селезінки, а також за допомогою фактора переносу Лоуренса. Гіперчутливість сповільненого типу досягає максимальної вираженості через 48-72 год. Прояви реакцій сповільненого типу різноманітні. Вони залежать від місця введення і способу проникнення антигена, а також від виду імунокомпетентних клітин, що беруть участь у їх реалізації.

Алергія – це підвищена і якісно змінена імунологічна реакція організму на дію речовин антигенної природи, яка супроводжується пошкодженням тканин. Речовини, що викликають алергію, називаються алергенами. Вони бувають зовнішнього і внутрішнього походження. Зовнішні алергени – це мікробні (структурні компоненти і токсини), рослинні (пилок), тваринні (епідерміс, шерсть, пір’я), харчові (білки молока, яєць, риби),

 

 

побутові (домашній пил, кліщі та їх екскременти, миючі засоби, часточки одежі),

        

 

промислові (лаки, масла, епоксидні смоли) та інші речовини, яким властива генетична чужорідність.

 

Внутрішніми антигенами можуть стати власні органи і тканини – мозок, кришталик ока, статеві залози, щитовидна залоза. Під час ембріонального розвитку вони були відділені від імунної системи гістогематичними бар’єрами, у зв’язку з чим до них не виробилася толерантність. Це – природні ендогенні алергени. Деякі фактори зовнішнього середовища (низька і висока температура, іонізуючі промені) здатні викликати денатурацію білкових молекул організму і надавати їм антигенних властивостей. Такі алергени називають набутими. Особливу групу складають комплексні ендогенні алергени – тканина-мікроб, тканина- токсин.

У розвитку алергічної реакції значна роль належить також несприятливим умовам, які сприяють дії алергену на організм. Якщо речовина приводить до розвитку алергічної реакції, то його називають алергеном, якщо до розвитку імунної реакції – антигеном.

Отже, алергени мають всі властивості антигенів (макромолекулярність, переважно білкова природа, чужерідность для даного організму). Проте алергічні реакції можуть викликати речовини не тільки антигенної природи, але і речовини, що не володіють цими властивостями. До них відносяться багато лікарських препаратів, мікробні продукти, полісахариди, прості хімічні речовини (бром, йод, хром, нікель). Ці речовини називають гаптеном.

При попаданні в організм вони стають антигенами (алергенами) тільки після з’єднання їх з білками тканин організму. При цьому утворюються комплексні антигени, які сенсибілізують організм. Специфічність комплексного антигена визначається специфічністю гаптену. При цьому зміни властивостей білка (носія) можуть бути різними. У одних випадках його просторова конфігурація не міняється, а в інших випадках приєднання гаптену викликає зміни конформації носія. Відбувається денатурація білкових молекул.

Всі алергени прийнято ділити на дві групи: екзогенні і ендогенні алергени (або аутоалергени). Екзогенні алергени потрапляють в організм ззовні, ендоалергени утворюються в самому організмі. Існує декілька класифікацій алергенів. За походженням екзогенні алергени розділяються на наступні групи:

1)         алергени неінфекційного походження – побутові, епідермальні, пилкові, харчові, промислові, лікарські;

2)         алергени інфекційного походження – бактерійні, грибкові, вірусні.

Побутові алергени. Головну роль серед них грає домашній пил, в який входять частинки одягу, постільної білизни, меблів, бактерії.

Епідермальні алергени. До цієї групи відносяться: лупа, шерсть тварин, пір’я птахів, луска риб. Професійна сенсибілізація епідермальними алергенами зустрічається у вівцеводів, конярів, працівників птахоферм, перукарів.

Лікарські алергени. Будь-який лікарський препарат, за рідкісним виключенням, може привести до розвитку лікарської алергії. Ліки або їх метаболиты є, як правило, гаптеном. При сенсибілізації організму до одного препарату можуть виникати алергічні реакції на інші ліки, що мають подібну хімічну будову.

 

Пилкові алергени. Алергічні захворювання викликає дрібний пилок рослин. Вона викликає поліноз. Різні види пилку можуть мати загальні алергени, тому у людей, чутливих до одного виду пилку, можлива реакція і на інші її види.

Харчові алергени. Багато харчових продуктів можуть бути алергенами. Найчастіше ними є риба, пшениця, боби, томати, молоко, яйця. Алергенами можуть бути і додані до харчових продуктів хімічні речовини (фарбники, антиоксиданти, ароматичні і інші речовини).

Промислові алергени. Промислові алергени в більшості є гаптеном. У кожному промисловому виробництві використовується свій набір хімічних речовин. До них відносяться: епоксидні смоли, покривні матеріали, пластмаси, фарбники, метали і їх солі, продукти деревини, латекс, парфюмерні речовини, пральні засоби, синтетичні тканини і інше.

Алергени інфекційного походження. Самі різні збудники інфекційних хвороб і продукти їх життєдіяльності викликають розвиток алергічних процесів. Ті інфекційні хвороби, в патогенезі яких алергія грає провідну роль, одержали назву інфекційно-алергічних. До них відносяться всі хронічні інфекції (туберкульоз, лепра, бруцельоз, сифіліс, ревматизм, хронічні кандидози і ін.). Поширеними алергенами є гриби. Багато непатогенних для людини грибів при попаданні в організм викликають сенсибілізацію і розвиток різних алергічних захворювань (бронхіальна астма). Такі гриби містяться в атмосферному повітрі, житлах, домашньому пилі, харчових продуктах. З розвитком біотехнології виникає можливість сенсибілізації на підприємствах по виробництву кормового білка, вітамінів, антибіотиків, ферментів.

Алергію можуть викликати деякі речовини, що позбавленні антигенних властивостей. Їх називають гаптенами. Сам гаптен не викликає утворення антитіл, але він це робить у комплексі з білком або іншим високомолекулярним носієм. Приклади гаптенів – пеніцилін, ацетилсаліцилова кислота, фенілбутазон, динітрофенол.

конецформыначалоформыПопадання в організм антигена викликає його сенсибілізацію. Сенсибілізація – це імунологічно опосередковане підвищення чутливості організму до антигенів (алергенам) екзогенного або ендогенного походження. За способом отримання розрізняють активну і пасивну сенсибілізацію. Активна сенсибілізація розвивається при штучному введенні або природному попаданні алергену в організм. Пасивну сенсибілізацію відтворюють в експерименті введенням інтактному реципієнтові сироватки крові або лімфоїдних клітин активно сенсибілізованого донора. У розвитку алергічних реакцій виділяють три стадії.

1. Імунологічна стадія. Вона охоплює всі зміни в імунній системі при попаданні алергену в організм, утворення антитіл або сенсибілізованих лімфоцитів і з’єднання їх з алергеном, що повторно поступив в організм.

2. Патохімічна стадія. Суть її полягає в утворенні біологічно активних речовин.

Стимулом до їх виникнення є з’єднання алергену з антитілами або сенсибілізованими лімфоцитами в кінці імунологічної стадії.

3. Патофізіологічна стадія. Вона характеризується патогенною дією медіаторів, що утворилися, на клітини, органи і тканини організму з клінічним проявом.

Таким чином, в основі розвитку алергічних процесів лежать імунологічні механізми. Центральною клітиною імунної системи є лімфоцит. Лімфоцити гетерогенні по своїх функціях, маркерах, рецепторах. Родоначальницею їх є стволова клітина. З неї утворюється лімфоїдна стовбурова клітина, з якої походять Т- і В-лімфоцити.

Т-лімфоцити набувають специфічних антигенних рецепторів, за допомогою яких розпізнають антигени, і інші маркери. Виділено 3 типу Т-клітин: Т-хелпери, Т-супресори, Т-еффектори.

Останні утворюють сенсибілізовані лімфоцити або кілери, які беруть участь в реалізації алергічної реакції сповільненого типу і здійснюють цитотоксичну дію на клітини-мішені. В-лімфоцити продукують імуноглобуліни 5 класів – IGG, IGM, IGA, IGE, IGD. Ці клітини в процесі дозрівання набувають на мембранах рецепторів для антигена. При зв’язуванні таких В-клітин з відповідними алергенами і після сигналу, одержаного від Т-хелпера, вони активуються, починається проліферація і диференціювання в антитілопродукуючі клітини. (фільм)

 

 

Окрім Т- і В-лімфоцитів є ще лімфоцити, що виконують неспецифічні цитотоксичні функції. До них відносяться природні кілери, здатні розпізнати пухлинні клітини і клітини, інфіковані вірусами, і так звані К-лімфоцити, які беруть участь в реакціях антитілозалежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності.

В процесі розвитку лімфоцитів міняються їх властивості, функції. Залежно від стадії розвитку (диференціювання) на поверхні лімфоїдних клітин з’являються або зникають ті або інші білкові молекули. Вони є маркерами, на основі яких виділяють різні субпопуляції лімфоцитів. Всі маркери пронумеровані. Вони складають кластер диференціації і позначаються символом СD (cluster of differentiation) з вказівкою номера маркера.

 

 

Так, наприклад СD3+, СD5+ є маркерами всіх Т-клітин. Т-хелпери/індуктори мають СD4+, а Т-супресори/кілери – СD8+. Маркер СD23+ є низько аффинным рецептором для IGE. Це глікопротеїд. Він виявляється на багатьох клітинах, включаючи В- і Т-лімфоцити, макрофаги, фолікулярні дентритні клітини і клітини Лангерганса, природні кілери (EK-клітини, NK–cells). СD25+ є рецептором для інтерлейкину-2 (МУЛ-2) і так далі.

Взаємодія між клітинами імунної системи здійснюється двома шляхами: прямим контактом або через медіатори, що секретуються. Медіатори з’єднуються з своїми рецепторами на еффекторних клітинах, активують або гальмують відповідні процеси в них. Кожен медіатор має свою назву. Так, наприклад, такими медіаторами є група інтерлейкінів.

Їх виділено вже 13 видів. Вони також пронумеровані і грають найважливішу роль в дозріванні і проліферації як різних субпопуляцій лімфоцитів, так і інших клітин.

У розвитку імунної реакції грає найважливішу роль співвідношення двох субпопуляцій Т-хелперів (Тх-1 і Тх-2). Обидві вони утворюються з Тх-0 і розрізняються між собою набором лімфокінів, що секретуються, і кількістю Fc рецепторів для імуноглобулінів на своїй поверхні.

 

 

На Тх-2 розташовано багато рецепторів для імуноглобулінів А, М, Е, на Тх-1 їх мало або вони відсутні. При активації Тх-1 посилюється освіта МУЛ-2, який стимулює секрецію В-клеткамі імуноглобулінів А, М і G або включає клітинний механізм імунітету. Активація Тх-2 приводить через МУЛ-4 до перемикання В-клеток на синтез IGE і проліферації огрядних клітин і через Мул-5 до посилення проліферації еозинофілів. Між цими шляхами існують антагоністичні взаємини. Вибір шляху активації залежить від характеру алергену. Крім того, має значення форма алергену, умови введення в організм і його кількість.

Усі алергічні реакції розвиваються за єдиною програмою. У їх перебігу виділяють три стадії – імунологічну, біохімічну і патофізіологічну.

Імунологічна стадія починається з моменту первинного контакту організму з антигеном. У цій стадії відбувається його розпізнавання, утворення антитіл і фіксація їх на клітинах (гіперчутливість негайного типу) або ж сенсибілізація і розмноження лімфоцитів (гіперчутливість сповільненого типу). Після повторного потрапляння антигену в організм він зв’язується з антитілами або сенсибілізованими лімфоцитами. Цим завершується імунологічна стадія.

За особливостями цієї стадії Кумбс і Джел поділили алергічні реакції на такі типи – анафілактичні, цитотоксичні, імунокомплексні, реакції гіперчутливості сповільненого типу і стимулюючі.

 

КЛАСИФІКАЦІЯ АЛЕРГІЧНИХ РЕАКЦІЙ

За Куком

 

 

КЛАСИФІКАЦІЯ АЛЕРГІЧНИХ РЕАКЦІЙ

За Джеллом і Кумбсом

 

Тип І — анафілакcія

 

Тип II — цитотоксичний

 

Тип ІІІ — імунокомплексний

 

Тип IV — гіперчутливість сповільненого типу

 

Тип V — стимулюючі алергічні реакції

 

Анафілактичні реакції (фільм) відзначаються тим, що антитіла (Іg Е), які утворилися внаслідок першого контакту з антигеном, фіксуються на клітинах – кров’яних і тканинних базофілах, клітинах епітелію і гладенької мускулатури. Коли антиген надходить в організм повторно, на мембранах цих клітин утворюються комплекси антиген-антитіло.

 

 

Вони викликають дегрануляцію клітин і звільнення біологічно активних речовин – медіаторів алергії.

Явище анафілаксії вперше спостерігав Ш.Ріше у 1898 р. в дослідах з імунізацією собак токсичною сироваткою вугра. Зараз під цим терміном розуміють підвищену і якісно змінену чутливість організму до повторного парентерального введення чужорідного білка. Прояви анафілаксії можуть бути загальними і місцевими. Загальна анафілаксія представлена анафілактичним шоком. До місцевих проявів анафілаксії належить атопічна бронхіальна астма, поліноз, кропивниця, набряк Квінке.

Імунологічна стадія. У відповідь на попадання в організм алергену утворюються IGE і IgG4. Вони фіксуються на тучних клітинах і базофілах крові. Ці клітини мають на своїй поверхні Fc рецептори для імуноглобуліну. Виникає стан сенсибілізації організму.

 

Якщо в організм знову поступає той же алерген або він ще знаходиться в організмі після першого надходження, то відбувається зв’язування антигена з IgE-антитілами. То ж спостерігається і по відношенню до IgG4. Вони зв’язуються з своїми рецепторами на базофілах, макрофагах, еозинофілах, тромбоцитах. Залежно від кількості пов’язаних з антигеном молекул IgE-антитіл, кількості антигена відбудеться або гальмування активності клітини, або її активація і перехід процесу в наступну, патохімічну стадію.

 

Патохімічна стадія. Активація тучних і базофільних клітин приводить до звільнення різних медіаторів.

 

 

Процес секреції медіаторів вимагає енергії, тому блокада енергоосвіти блокує і викид медіаторів. У цьому процесі певну роль грають циклічні нуклеотиди клітин – з АМР і з GMP. Від їх співвідношення залежить виділення одного з основних медіаторів – гістаміну.

З тучних клітин і базофільних лейкоцитів виділено багато різних медіаторів. Деякі з медіаторів знаходяться в клітині в готовому вигляді і легко секретуються (гістамін, серотонін, еозинофільні хемотаксичні чинники). Ряд медіаторів утворюється після стимуляції клітини (лейкотрієни, тромбоцитактивуючі чинники). Ці медіатори діють на судини і клітини-мішені, опосередковано включаючи в розвиток алергічної реакції еозинофіли, тромбоцити і інші клітини. В результаті до місця активації тучних клітин підходять еозинофіли, нейтрофіли, які починають також виділяти медіатори – фосфоліпазу, гістаміназу, лейкотрієни і ін.

Гістамін міститься в готовому вигляді в гранулах тучних клітин і базофільних лейкоцитів. У крові здорових людей гістамін міститься практично цілком в базофільних лейкоцитах.

Гістамін діє на клітини тканин через рецептори двох типів – Н1 і Н2. Їх співвідношення і розподіл на клітинах різних органів різне. Зазвичай активація Н1 і Н2 викликає протилежні ефекти. Стимуляція Н1 сприяє скороченню гладких м’язів, ендотеліальних клітин капілярного відділу мікроциркуляторного русла. Це веде до підвищення проникності судин, розвитку набряку і запалення. Стимуляція Н2 викликає протилежні ефекти. Крім того, через них обмежується вивільнення гістаміну з базофільних лейкоцитів і з легенів, модулюється функція лімфоцитів, пригнічується утворення MIF Т-лімфоцитами, звільнення лізосомальних ферментів нейтрофільними лейкоцитами. У людей у багатьох випадках виявляють збільшення вмісту гістаміну в крові у стадії загострення бронхіальної астми, кропив’янки, лікарської алергії.

Серотонін (5-окситриптамин) належить до групи амінів. Роль серотоніна як медіатора алергічної реакції залежить від виду тварини і характеру алергічної реакції. Найбільше значення цей медіатор має в патогенезі алергічних реакцій у щурів і мишей, декілька менше – у кроликів і ще менше – у морських свинок і людини. Розвиток алергічних реакцій у людини часто супроводжується змінами вмісту і обміну серотоніну, що залежить від стадії і характеру процесу. Антисеротонінові препарати надають ефективну дію при кропив’янці, алергічних дерматитах і головних болях.

Гепарин активується після вивільнення з тучних клітин. Володіє антитромбіновою і антикомплементарною активністю.

Тромбоцитактивуючий чинник (ТАФ) секретується базофілами, лімфоцитами, тромбоцитами і ендотеліальними клітинами. ТАФ діє на клітини-мішені через відповідні рецептори: 1) викликає агрегацію тромбоцитів і звільнення з них гістаміну, серотоніну; 2) сприяє хемотаксису і секреції гранулярного вмісту еозинофілів і нейтрофілів; 3) викликає спазм гладких м’язів; 4) підвищує проникність судин.

Метаболіти арахідонової кислоти. Вона метаболізується двома різними шляхами: циклооксигеназним і ліпооксигеназним. Метаболіти арахідонової кислоти називають эйкозаноїдами. Під впливом циклооксигенази з арахідонової кислоти утворюються простагландини, тромбоксани і простациклін. Під впливом ліпооксигенази з неї утворюються лейкотрієни. При алергії простагландини групи F володіють здатністю викликати скорочення гладкої мускулатури, у тому числі і бронхів, а простагландини групи Е надають розслаблюючу дію. Лейкотрієни викликають спазм гладких м’язів, різко підсилюють виділення слизу, зменшують коронарний кровотік і силу серцевих скорочень, підсилюють хемотаксис поліморфноядерних лейкоцитів, приводять до розвитку тривалого бронхоспазма.

Патофізіологічна стадія. Під впливом медіаторів підвищується проникність судин і посилюється хемотаксис нейтрофілів і еозинофілів, що приводить до розвитку запальної реакції. Збільшення проникності судин сприяє виходу в тканині рідини, а також імуноглобулінів, комплемента. З помошью медіаторів, а також через IgE-антитіла, активується цитотоксична дія макрофагів, стимулюється виділення ферментів, простагландинов і лейкотрієнів, тромбоцитактивуючого чинника. Медіатори, що утворюються, надають і ушкоджувальну дію на клітини і соединительнотканные структури. У органах дихання розвивається бронхоспазм. Ці ефекти клінічно виявляються нападами бронхіальної астми, риніту, кон’юнктивіту, кропив’янки, шкірного свербіння, діареї. У важких випадках розвивається анафілактичний шок. При цьому наголошується спазм гладкої мускулатури внутрішніх органів з клінічними проявами бронхоспазма (кашель, експіраторна задишка), спазм мускулатури шлунково-кишкового тракту (спастичні болі по всьому животу, нудота, блювота, діарея), спазм матки у жінок (болі внизу живота). Спастичні явища посилюються набряками слизистих оболонок внутрішніх органів, при набряку гортані може розвинутися картина асфіксії. Різко знижується артеріальний тиск, розвивається серцева недостатність, ішемія мозку, судоми, паралічі, виникає загроза життю що постраждав.

Класичну картину анафілактичного шоку найчастіше відтворюють на морській свинці. (фільм) Для цього їй вводять парентерально, тобто не через травний канал, кінську сироватку в дозі 0,1-1,0 мл. Через 10-12 днів тварині повторно вводять у кров ту ж сироватку, але в більшій кількості (2 мл). За 2-3 хв виникає шок. Першу дозу сироватки називають сенсибілізуючою, другу – розв’язуючою, а часовий інтервал між ними – інкубаційним періодом. Протягом інкубаційного періоду титр антитіл проти кінської сироватки досягає максимального рівня.

Шок починається занепокоєнням тварини. Вона почісує мордочку лапкою, настовбурчує шерсть. З’являються мимовільні скорочення жувальних м’язів (тризми). Тварина падає набік, у неї розвиваються клонічні і тонічні судоми, відбувається мимовільний сечопуск і акт дефекації. Дихання стає утрудненим, переривчастим, глибоким, воно поступово порідшується і зупиняється. Тварина гине від асфіксії, викликаної скороченнями гладенької мускулатури бронхіол.

 

ВІДЕОФІЛЬМ:
АНАФІЛАКТИЧНИЙ ШОК У МОРСЬКОЇ СВИНКИ

Анафілактичний шок у людини часто викликають лікувальні препарати (вакцини, сироватки, гормони, антибіотики), білки харчових продуктів (риби, яєць, молока), отрути комах, паразитарні антигени (розрив ехінококових кіст). Він характеризується стрімким, іноді блискавичним початком, бурхливим перебігом і загрозливими наслідками. Розгорнута картина шоку складається з симптомів, які свідчать про порушення дихання (приступи бронхіальної астми), серцево-судинної системи (прогресуюча тахікардія і катастрофічне падіння артеріального тиску), внутрішніх органів (блювота, болі в животі, кров’янистий стілець). Хворі гинуть від серцево-судинної недостатності або внаслідок набряку гортані.

Атопічну бронхіальну астму (фільм) викликають здебільшого такі алергени:

а) компоненти домашнього типу – продукти розпаду целюлози бавовни, кліщі;

б) алергени рослинного походження – пилок, спори непатогенних пліснявих грибків, мука;

в) алергени тваринного походження – епідерміс і волосся людей і тварин, пір’я птахів, частинки комах (тарганів, метеликів, бджіл), дафнії – сухий корм для акваріумних рибок. Хвороба проявляється важкими приступами ядухи, які виникають внаслідок спазму і набряку слизової бронхіол, надмірної продукції слизу. Імунні реакції здійснюються за допомогою імуноглобулінів Ig E.

Поліноз викликається квітковим пилком і характеризується запальними змінами в слизових оболонках дихальних шляхів і очей. Проявляється ринітом, кон’юнктивітом, гайморитом, а в разі важкого і тривалого (2-4 роки) перебігу може розвинутися атопічна бронхіальна астма. Хвороба має сезонний характер. Весною вона пов’язана з цвітінням дерев (берези, вільхи), літом – з цвітінням липи і лугових трав (тимофіївки, пирію), пізніше – полину і лободи.

 

Кропивниця – це набряк сосочкового шару дерми у вигляді пухирів. Патогенетичний механізм його – мембраногенний (збільшення проникливості мікроциркуляторного русла). Хворобі властивий гострий початок – свербіння шкіри, гіперемія, висипка, що виступає над поверхнею шкіри. Колір пухирців блідий, але якщо у тканини просочуються еритроцити, пухирі стають ціанотичними. Хвороба триває від кількох годин до кількох діб і може перейти в хронічну, рецидивуючу форму.

           

 

Набряк Квінке (рис.),- різновидність кропивниці. Це чітко відмежована ділянка набряку, що захоплює дерму і підшкірну клітковину. Звичайна локалізація – на губах, повіках, язику, м’якому піднебінні, мигдаликах, мошонці.

 

 

Локалізацією визначається клінічна симптоматика: при набряку гортані – асфіксія, при набряку слизових травного каналу – блювота їжею і жовчю, біль у животі, понос, при набряку обличчя – симптоми ураження мозкових оболонок.

Місцева анафілаксія травного каналу має значення для подальшої сенсибілізації організму. Зокрема, харчові алергени утворюють імунні комплекси на тканинних базофілах, розташованих у стінці кишечника. Це робить слизову проникливою для інших алергенів. Вони всмоктуються в кров, реагують з антитілами і осідають в суглобах та шкірі. Сенсибілізований кишечник, таким чином, відіграє роль вхідних воріт для проникнення алергенів в організм.

Цитотоксичні реакції мають ту відмінність, що на клітинах фіксований антиген, а до нього підходять антитіла.

 

 

За таким механізмом розвивається значна частина аутоімунних реакцій. При аутоімунній гемолітичній анемії антигенами стають власні еритроцити і на них виробляються антитіла.

 

 

Аутоімунне походження має гломерулонефрит. Цитотоксичний варіант його зумовлений синтезом аутоантитіл проти базальної мембрани клубочків нирок.

 

До цієї ж групи відносять міастенію (м’язову слабість), при якій холінорецептори м’язових волокон блокуються аутоантитілами і не можуть реагувати на ацетилхолін.

Імунокомплексні реакції виникають тоді, коли організм тривалий час контактує з надлишком антигена (хронічні інфекційні хвороби, аутосенсибілізація). Комплекси антиген-антитіло утворюються не на клітинах, а в крові і міжклітинній рідині.

 

До них приєднується комплемент. Роль антитіл у цих реакціях виконують Ig M і Ig G.

Якщо надлишок антигену незначний, а антитіл багато, новоутворені комплекси преципітують (випадають в осад в місцях їх утворення). Вони осідають у стінках судин і навколо них, порушуючи кровообіг у мікроциркуляторному руслі. Просвіт судин заповнюється агрегатами тромбоцитів. У зв’язку з активацією фагоцитозу уражену зону інфільтрують мікро- і макрофаги. Формується вогнище запалення, відоме під назвою феномена Артюса. Воно відзначається інтенсивністю і вираженим некрозом (гіперергічне запалення).

За аналогічним механізмом розвивається астматичний бронхіт у працівників сільського господарства, які мають справу з пліснявим сіном. У процесі роботи вони піддаються сенсибілізації грибками актиноміцетами. Подібна ситуація складається у працівників віварію, що доглядають за щурами. Вони зазнають сенсибілізації сироватковим білком, який виділяється з сечею тварин.

Коли доза антигену надто велика, утворюються не преципітати, а розчинні імунні комплекси, які циркулюють у крові. Це явище характерне для сироваткової хвороби. Причиною її може стати ін’єкція кінської протидифтерійної сироватки, причому ймовірність виникнення симптомів хвороби залежить від введеної дози. При введенні 100 мл сироватки вони спостерігаються у 90 % випадків, при введенні 10 мл – лише у 10 %. Симптоми стають помітними не раніше як через тиждень після ін’єкції. Підвищується температура тіла, збільшуються лімфатичні вузли, розпухають суглоби, з’являється кропивниця. З сечею починає виділятися білок. Ці симптоми зв’язані з відкладанням імунних комплексів у різних органах – шкірі, суглобах, нирках.

 

Реакції гіперчутливості сповільненого типу здійснюються не антитілами, а Т-лімфоцитами.

 

На їх мембранах розміщені рецептори, які виконують функцію антитіл. Під час першого зіткнення антигена з Т-лімфоцитами останні сенсибілізуються. Під час повторного зіткнення антиген з’єднується з рецепторами сенсибілізованих Т-лімфоцитів, внаслідок чого вони зазнають морфологічної і біохімічної перебудови, зокрема набувають здатності продукувати лімфокіни.

Гіперчутливість сповільненого типу лежить в основі алергічних реакцій на бактерії, віруси, грибки. Вона відіграє визначальну роль у механізмах контактного дерматиту, відторгнення трансплантату, протипухлинного імунітету. Добре відома реакція Манту, яка розвивається після внутрішньошкірного введення туберкуліну особам, сенсибілізованим у минулому туберкульозною паличкою. Аналогічні проби розроблені для діагностики прокази (з лепроміном), бруцельозу (з бруцеліном), бластомікозу (з культуральним фільтратом грибків), ехінококозу (з рідиною, взятою із цист).

Стимулюючими реакціями називають такі, коли взаємодія аутоантитіл (переважно Ig G) з компонентом клітини приводить до стимуляції її функції. Наведемо приклад. Гормоносекретуючі клітини фолікулів щитовидної залози (тиреоцити) перебувають під контролем тиреотропного гормону гіпофіза. Зв’язуючись із специфічними рецепторами тиреоцитів, цей гормон стимулює секрецію ними гормонів тироксину і трийодтироніну. В окремих осіб проти рецептора утворюються антитіла, які взаємодіють з ним подібно до тиреотропного гормону. Але між цими двома стимуляторними впливами є істотна різниця. Якщо вплив тиреотропного гормону контролюється за принципом зворотного зв’язку, то вплив антитіл (фільм) безконтрольний, безперервний. Функція щитовидної залози постійно підтримується на високому рівні. У кров надходить велика кількість тиреоїдних гормонів, хоча потреби в цьому немає. Так, за сучасними уявленнями, виникає дифузний токсичний зоб, аутоімунний тиреоїдит.

Біохімічна стадія. За класифікацією Кука, алергічні реакції поділяються на лві групи – негайного типу і сповільненого типу. Реакції першої групи виникають, як звичайно, від кількох хвилин до кількох годин після повторного контакту з алергеном. Для максимального прояву реакцій другої групи потрібен довший час – дві-три доби. До негайних реакцій відносять розглянуті вище анафілактичні, цитотоксичні і імунокомплексні реакції, до сповільнених – реакції гіперчутливості сповільненого типу. Ці дві групи реакцій відрізняються між собою за суттю біохімічної стадії.

Характерна відмінність біохімічної стадії реакцій негайного типу полягає в тому, що в цей період активуються або синтезуються медіатори алергії.

Анафілактичні реакції реалізуються здебільшого за допомогою гістаміну, серотоніну, гепарину і метаболітів арахідонової кислоти. Гістамін майже повністю зосереджений у гранулах кров’яних і тканинних базофілів. Він скорочує клітини гладеньких м’язів і ендотелію мікроциркуляторних судин бронхіол, кишок, матки, підвищує проникливість їх стінок, сприяє розвитку набряку, викликає біль і свербіння. Збільшенням гістаміну в крові супроводжуються такі реакції, як анафілактичний шок, атопічна бронхіальна астма, кропивниця, набряк Квінке, медикаментозні алергії.

Серотонін утворюється з триптофану переважно в тромбоцитах. Відіграє певну роль у патогенезі кропивниці, набряку Квінке, алергічного дерматиту. Головний механізм його дії – збільшення проникливості судин.

Гепарин знаходиться в базофілах і тромбоцитах у комплексі з гістаміном. Запобігає згортанню крові, пригнічує активність комплементу.

З арахідонової кислоти утворюється група активних речовин під спільною назвою ейкозаноїдів – простагландини, тромбоксани, лейкотрієни. Вони справляють різнобічний, часто протилежний вплив на мускулатуру бронхів, тонус судин, коронарний кровообіг, викидання активних речовин базофілами.

У патогенезі цитотоксичних реакцій мають значення інші медіатори – комплемент і протеолітичні ферменти лізосом. Обидва медіатори сприяють розвиткові запальної реакції. Комплемент – це система білків плазми С₁-С₉, які активуються під впливом комплексів антиген-антитіло. Сукупність активованих фрагментів комплементу називають анафілатоксинами. Механізм їх полягає в руйнуванні мембрани клітин-мішеней, вона стає проникливою для води і солей. Оскільки одночасно з активацією комплементу стимулюється фагоцитоз, протеолітичні ферменти нейтрофілів довершують лізис пошкоджених комплементом клітин.

Серед медіаторів імунокомплексних реакцій багато таких, що вже згадувалися раніше – комплемент, лізосомальні ферменти, гістамін, серотонін. Важлива роль у цих реакціях належить кінінам. Вони спазмують м’язи бронхів, розширюють судини, зб.льшують їх проникливість, викликають біль, стимулюють еміграцію лейкоцитів.

За особливостями біохімічної стадії реакції гіперчутливості сповільненого типу докорінно відрізняються від попередніх. У них беруть участь не імунні комплекси, а два типи Т-лімфоцитів – Т-хелпери і Т-кілери. Т-хелпери виділяють три групи лімфокінів: а) лімфокіни, що стимулюють ріст і розмноження Т-лімфоцитів інших субпопуляцій; б) лімфокіни, що впливають на макрофаги; в) цитотоксичні лімфокіни. Ключовим лімфокіном першої групи вважається інтерлейкін 2. Він необхідний для активації і розмноження сенсибілізованих Т-лімфоцитів, зокрема Т-кілерів. Із лімфокінів, що впливають на макрофаги, найкраще вивчені такі: а) фактор хемотаксису макрофагів, завдяки якому вони мігрують з крові і тканин у зону пошкодження; б) фактор активації макрофагів, який підвищує їх фагоцитарну здатність; в) фактор, що гальмує міграцію макрофагів, тобто утримує їх у зоні пошкодження. Цитотоксичні лімфокіни (лімфотоксини) діють у парі з g -інтерфероном, який робить мембрани заражених вірусом клітин чутливими до цитотоксичного впливу Т-кілерів. Т-кілери знищують заражені вірусом клітини. Вони активуються інтерлейкіном 2.

 

Патофізіологічна стадія. Алергічна реакція завершується пошкодженням клітин, тканин і органів. Прямого пошкодження завдають Т-кілери, опосередкованого через медіатори – Т-хелпери та імунні комплекси. Це пошкодження позначається на функції різних органів і систем, залежно від того, де воно локалізоване.

Серцево-судинна система може бути захоплена у патологічний процес при всіх чотирьох типах алергічних реакцій. Характерний спазм коронарних судин, стенокардія і розлади серцевого ритму – екстрасистолія, пароксизмальна тахікардія, фібриляція передсердь. Іноді помітні симптоми інфаркту міокарда. Трапляються васкуліти, які нагадують вузликовий периартеріїт.

Система крові пошкоджується за цитотоксичним та імунокомплексним механізмами. На грунті пошкодження еритроцитів тепловими і холодовими аутоантитілами виникають імунні гемолітичні анемії. Поява специфічних антитіл проти нейтрофілів, еозинофілів і базофілів приводить до імунної гранулоцитопенії. Імунні тромбоцитопенії виникають за подібним механізмом і проявляються геморагічним синдромом.

Дихальна система пошкоджується алергічними реакціями різних типів. За механізмом анафілаксії формується симптоматика атопічної бронхіальної астми(фільм) і алергічного риніту, за механізмом цитотоксичних реакцій розвивається ідіопатичний гемосидероз з приступами кашлю, задишки і кровохаркання, за механізмом імунокомплексних – алергічні ураження альвеол, що закінчуються фіброзом легень. Т-клітинні реакції супроводжують туберкульоз і грибкові хвороби.

Найтяжчий клінічний прояв алергічного ураження нирок – гломерулонефрит. Основу його патогенезу складає ураження базальної мембрани клубочків. Механізм ураження двоякий. Базальну мембрану можуть пошкоджувати антитіла проти її структурних компонентів (цитотоксичний механізм) або комплекси антиген-антитіло, що осіли на ній (імунокомплексний механізм).

Ендокринні органи піддаються пошкодженню аутоантитілами двох типів – проти секреторних клітин і проти їх рецепторів. У першому випадку має місце цитотоксичне ураження залози з пригніченням її функції (інсулінозалежний цукровий діабет, хвороба Адісона), в другому – залоза стимулюється антитілами і її функція підвищується (аутоімунні тиреоїдити).

Аутоімунні ураження центральної і периферичної нервової системи (енцефаломієліт, алергічний неврит) мають, головним чином, Т-клітинний механізм.

 

Псевдоалергічні реакції

Псевдоалергія – патологічний процес, клінічно схожий на алергію, але що не має імунної стадії свого розвитку. Псевдоалергію відрізняє від дійсної алергії відсутність першої (імунною) стадії розвитку. Решта дві стадії – звільнення медіаторів (патохімічна) і патофізіологічна (стадія клінічних проявів) при псевдоалергії і дійсній алергії співпадають. До псевдоалергічних процесів відносяться тільки ті, в розвитку яких провідну роль грають такі медіатори, які утворюються і в патохімічній стадії дійсних алергічних реакцій. Причиною псевдоалергії є будь-яка речовина, яка діє безпосередньо на клітини-еффектори (тучні клітини, базофіли і ін.)  і викликає звільнення з клітин   медіаторів. Практична більшість алергенів можуть приводити до розвитку як алергічних, так і псевдоалергічних реакцій. Це залежить від природи речовини, його фази, частоти введення в організм і реактивності самого організму. Псевдоалергічні реакції зустрічаються найчастіше при лікарській і харчовій непереносимості. Дуже багато лікарських препаратів частіше приводять до розвитку псевдоалергії, чим алергії.

У патогенезі псевдоалергії беруть участь три групи механізмів:

1) гістаміновий;

2) порушення активації системи комплемента;

3) порушення метаболізму арахідонової кислоти.

Клінічна картина псевдоалергічних захворювань близька до такої алергічних захворювань. У її основі лежить розвиток таких патологічних процесів, як підвищення проникності судин, набряк, запалення, спазм гладкої мускулатури, руйнування клітин крові. Ці процеси можуть бути локальними, органними, системними. Вони виявляються ринітом, кропив’янкою, набряком Квінке, періодичними головними болями, порушеннями шлунково-кишкового тракту, бронхіальною астмою, сироватковою хворобою, анафилактичним шоком, а також ураженням окремих органів.

Попередження алергії. Гіпосенсибілізація

Профілактика алергічного захворювання залежить від його характеру і групової приналежності алергенів. Вона складається із заходів щодо попередження попадання даного алергену в організм і попередження дії на організм різних дратівливих чинників. Якщо сенсибілізація вже відбулася або алергічне захворювання почалося, можливі наступні дії.

1. Пригнічення вироблення антитіл і сенсибілізованих лімфоцитів за допомогою імунодепресантів, іонізуючого опромінювання, цитостатиків, специфічних лімфоцитарних сироваток і моноклональних антитіл.

2. Специфічна десенсибилизация по Безредке. Десенсибилизацию проводять невеликими дозами антигена, які не викликають важких реакцій. Дози вводять повторно через певні інтервали часу, протягом яких в організмі инактивируются вироблені медіатори. Основна доза антигена вводиться після скріплення антитіл. Цей метод ефективний при введенні чужорідних лікувальних сироваток.

3. Інактивація біологічно активних речовин. З цією метою вводять антигістамінні препарати, інгібітори протеолітичних ферментів і ін.

4. Захист клітин від дії біологічно активних речовин, а також нормалізація функціональних порушень в органах і системах (наркотичні, спазмолітичні речовини, блокатори рецепторів і ін.).

Десенсибілізація

Десенсибілізацією називають створення штучної імунодепресії з метою запобігання алергічним реакціям або усунення їх проявів. Десенсибілізація буває специфічною і неспецифічною.

 

Специфічна десенсибілізація за методом Безредки використовується при введенні лікувальних сироваток. (фільм) Щоб запобігти алергічній реакції, сироватку спочатку вводять дрібними дозами, повторно, через певні часові інтервали. Після цього вводять решту препарату. Механізм десенсибілізації до цього часу не з’ясований. Є лише кілька припущень: а) дрібні дози сироватки запобігають дегрануляції базофілів, в результаті чого зменшується викидання ними медіаторів алергії; б) імуноглобуліни Ig E зв’язуються блокуючими антитілами, можливо Ig G: в) активуються Т-супресори, які обривають імунну відповідь.

Стану десенсибілізації можна досягти без використання специфічного антигена. Інтенсивність алергічних реакцій вдається зменшити за допомогою медикаментів, які гальмують активність медіаторів алергії (інгібітори протеолітичних ферментів, антигістамінні препарати) або захищають клітини від їх впливу (наркотичні і спазмолітичні засоби). Загальмувати синтез антитіл і пригнітити активність Т-лімфоцитів можна за допомогою опромінювання, введення хімічних імунодепресантів і антилімфоцитарної сироватки. Це – актуальна проблема в трансплантології.