ІНФЕКЦІЇ ТА ІНФЕКЦІЙНА БЕЗПЕКА, ІНФЕКЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ В ЛМЗ.
Інфекція – це взаємодія патогенних мікробів (при сприятливих умовах) з організмом людини, тварини або рослини, внаслідок чого виникають інфекційні захворювання.
Забруднення патогенними мікроорганізмами харчових продуктів призводить до таких небезпечних хвороб: червоного тифу, паратифу, холери,
дизентерії, скарлатини, туберкульозу, сибірки тощо. Навіть невеликі дози цих збудників спричинюють захворювання, оскільки, потрапляючи в організм, вони починають активно розмножуватись. Хвороботворні мікроби можуть проникати в організм людини через повітря, воду, бацилоносіїв – хворих людей і тварин, комах, гризунів та іншими шляхами.
Характерні ознаки захворювання проявляються не відразу, а через деякий час після приймання їжі, який називається інкубаційним періодом. Саме тоді мікроби починають розмножуватись, і в організмі накопичуються сильнодіючі продукти їх життєдіяльності. При різних захворюваннях тривалість інкубаційного періоду становить від декількох годин до декількох тижнів і навіть місяців. Після його закінчення з’являються симптоми характерні для конкретного інфекційного захворювання.
Інфекції виникають тільки при наявності в харчових продуктах живих клітин мікроорганізмів, які мають певний інкубаційний період і свої ознаки. Вірулентність, або ступінь патогенності мікробів змінюється залежно від умов їхнього існування. Патогенні мікроби виробляють отруйні речовини – токсини. Вони бувають двох видів: екзотоксини і ендотоксини. Екзотоксини виділяються з клітин в навколишнє середовище в період життєдіяльності мікроорганізмів, а ендотоксини – лише після порушення цілісності клітинної стінки. Екзотоксини більш отруйні ніж ендотоксини.
Організм людини або тварин може не сприймати дію патогенних мікробів. Такий етап називається імунітетом. Інакше кажучи, організм здатний протистояти розмноженню мікроорганізмів і знезаражувати токсини (отрути).
Імунітет (від лат. immunitatis – звільнення) – нечутливість організму до чужорідних агентів, у тому числі до патогенних мікроорганізмі.
Імунітет буває природним (спадковий і набутий) і штучний. Спадковий імунітет обумовлений захисною функцією ряду тканин, наприклад, шкіри, слизових оболонок. Шкіра не тільки затримує на поверхні патогенні мікроби але й виділяє речовини, які знищують їх. Бактерицидними властивостями наділені слина та шлунковий сік людини. Набутий імунітет виникає у людей які перенесли інфекційне захворювання або після введення їм вакцин і сироваток.
Для того, щоб набути штучний імунітет, використовують вакцину (активний імунітет) – препарат з ослабленою вірулентністю мікроорганізмів і сироватки (пасивною) – готові захисні речовини (антитіла).
Антитіла – це неспецифічні білки імуноглобіни ( γ – глобуліни), які утворюються в організмі тварин, людей під впливом антигенів, і містяться переважно в сироватці крові, а також слині, сльозах, поті, тощо.
Найбільш небезпечними патогенними мікробами, що спричиняють кишкові інфекції є бактерії кишкової групи. Бактерії роду сальмонела (salmonella) – це збудники червоно тифу і паратифу. Вони розмножуються у шлунково-кишковому тракті людини і тварини при нагріванні продукту харчування до температури + 25 – +45С0.
Бактерії роду Шегела (shigella) – це збудники дизентерії. Вони розмножуються у сльозовій оболонці товстих кишок і зумовлюють їх запалення. Ці нерухомі палички стійкі до умов зовнішнього середовища і довго зберігаються в різних продуктах.
Харчові інфекції можуть спричинятися збудниками бруцельозу – бруцели, які не утворюють спор, активно розмножують при температурі +37С0 і залишаються життєздатними у воді протягом 72 діб. Інфекції також викликаються туберкульозними паличками, патогенними бактеріями роду Bacillus та вірусами.
Харчові отруєння бувають бактеріальними і грибкової природи. І бактерії, і грибки, потрапляючи у харчові продукти, розмножуються і утворюють токсини. Внаслідок їх накопичення продукти стають небезпечними для вживання. Харчові отруєння вважається незаразними, тобто не передаються від хворої людини до іншої. Такі отруєння виникають одразу після прийняття їжі. Перші симптоми:
Ø нудота;
Ø біль у животі (шлунку, кишечнику);
Ø підвищення температури;
Ø ослаблення серцевої діяльності.
До харчових отруєнь бактеріального походження належить ботулізм і стафілококова інтоксикація.
Ботулізм – смертельно небезпечне захворювання, яке виникає внаслідок дії на організм токсинів бактерій Клостридіум ботуліум (Clostridium botulinum). Ці бактерії мають вигляд рухомих паличок. Вони утворюють спори, розвиваються тільки в анаеробних (безкисневих) умовах, чутливих до кислотності середовища. Оптимальна температура їхньої активності +30 – 35С0. легко переносять низькі температури і при -100 – 120С0 залишаються життєздатними. Спори цих бактерій стійкі до хімічних факторів і дизенфікуючих засобів.
Потрапляючи в організм разом з продуктами, токсини всмоктуються в кров і уражають серцево-судинну та центральну нервову системи.
Для попередження ботулізму необхідно суворо дотримуватись санітарного режиму на виробництві, неухильно виконувати технологічні інструкції підчас приготування продуктів та їх консервування.
Стафілококова інтоксикація – це результат розвитку стафілококів та виділення ними ентеротоксину (кишкової отрути). Джерелом цієї інфекції є заражена людина і молоді тварини, які хворіють на мастит. У людини стафілококи є у носоглотці (особливо багато їх у період застудних захворювань), у гнійних пошкодженнях шкіри. Такі отруєння виникають при грубих порушеннях санітарних умов на виробництві. Для попередження утворення ентеротоксину в готових кондитерських виробах з кремом суттєве значення має використання 50%-ного цукрового сиропу для промочування напівфабрикатів. Крім того, креми мають проходити санітарно-бактеріологічну оцінку, яка передбачає визначення титру бактерії кишкової групи і вмісту золотистого стафілокока.
Існують також харчові інтоксикації грибкової природи і харчові токсикоінфекції. До перші належать харчові отруєння, які спричинюються грибками роду Фузаріум (Fusarium). Вони вражають зерно, що перезимувало в полі, і виробляють токсини. Ця отрута довго зберігається в зерні й борошні навіть при випіканні з неї виробів.
Деякі фітопатогенні гриби (ріжки та сажка) спричинюють хвороби рослин. Використання такого борошна призводить до сильного отруєння – ерготизму.
Ерготизм – ураження центральної нервової системи, мускулатури. Сажка уражує зерно під час його проростання. Борошно з такого зерна має не
приємний смак і запах, низькі хлібопекарські властивості. Вживання хліба з домішками сажки послаблює шлунок.
Харчові токсикоінфекції пов’язані з інтенсивним розмноженням у продуктах патогенних мікробів. Отруєння супроводжується гострими кишково-шлунковими розладами. Вони спричинюються бактеріями роду Сальмонела (Salmonella), тому їх називають сальмонельозами. Джерелом поширення цього захворювання вважається м’ясо, гусячі і качині яйця, меланж, яєчний порошок, риба, молоко та інші. За зовнішнім виглядом заражені продукти нічим не відрізняються за доброякісні.
Харчові токсикоінфекції можуть спричиняти деякі різновидності таких кишкових паличок, як Ешерехія колі (Escherechia coli), Протеус вульгаріс (Proteus vulgarius), що виділяють ентеротоксину.
Для профілактики ряду інфекційних хвороб створені спеціальні вакцини, вживаються імунні сироватки, які знезаражують токсини бактерій.
Причиною виникнення отруєнь є порушення санітарних норм підчас виготовлення, зберігання і транспортування готових виробів.
Для забезпечення відповідного санітарного режиму працівники підприємств масового харчування повинні дотримуватись чистоти на робочому місці, стежити за чистотою обладнання, посуду. Для підтримання санітарного режиму необхідно організувати на підприємстві прибирання і дезінфекцію. Щоб зменшити можливість занесення інфекції з вулиці, перед входом на підприємство доцільно простелити ганчірку для витирання ніг, змочену дезинфікуючим розчином.
Інфекційні захворювання можуть передаватися різним шляхом: через повітря, контакт з хворими, через предмети, які контактували з хворими. У тому числі інфекційні захворювання можуть передаватися через продукти харчування.
Інфекцією називають складні біологічні процеси, які виникають в організмі людини, тварини або рослини в результаті проникнення і розмноження в ньому патогенних мікроорганізмів — збудників хвороби. Історично сформована взаємодія сприйнятливого людського організму і патогенного мікроба за певних умов середовища дістала назву інфекційного процесу. Часто термін «інфекція» ототожнюють з поняттям «інфекційне захворювання». Однак визначення інфекційної хвороби як одного з найвищих ступенів прояву інфекційного процесу, очевидно, більш правильне. З біологічної точки зору інфек-ційний процес є різновидом паразитизму.
Між організмом хазяїна і мікробами, які проникли до нього, відбувається складна боротьба. Якщо організм не може протистояти патогенним мікробам і паралізувати їхню шкідливу дію, а зовнішнє середовище сприяє розвиткові мікроорганізмів, виникає інфекційне захворювання.
Отже, для виникнення і розвитку інфекційного процесу необхідні три складники: а) наявність патогенного мікроба; б) проникнення його в сприйнятливий макроорганізм; в) певні умови зовнішнього середовища, в якому відбувається взаємодія між мікро- і макроорганізмом.
Дуже важливе значення для виникнення інфекційного процесу має стан макроорганізму. Ступінь його участі в інфекційному процесі може залежати від виду і генотипу, реактивності, розладу функції центральної нервової системи (ЦНС), білкового голодування, наявності вітамінів, гормонів та інших факторів. Залежно від стану, в якому перебуває макроорганізм, а також впливу зовнішнього середовища інфекційний процес може закінчитися загибеллю хвороботворного мікроорганізму, загибеллю макроорганізму або встановленням взаємної адаптації між ними.
Проникнення в макроорганізм патогенного мікроба не завжди спричиняється до захворювання; в багатьох випадках воно обмежується короткочасним інфікуванням без прояву хвороби або відносно тривалим носінням збудників інфекції макроорганізмом. Саме завдяки цьому інфекція може траплятися набагато частіше, ніж інфекційні хвороби.
Вплив виду і генотипу. Організм людини є сприйнятливим до збудників гонореї і менінгококового менінгіту, а майже всі тварини до них резистентні (несприйнятливі). Подібні приклади свідчать про наявність у макроорганізмів видової резистентності (опірності). В літературі наводяться численні приклади генотипової резистентності. Наприклад, збудник сибірки здебільшого уражає травоїдних тварин. Поряд з цим є дані про те, що генотип алжирських овець робить їх відносно резистентними до цієї хвороби.
Реактивність макроорганізму, його імунобіологічна готовність знешкодити патогенні мікроби тісно пов’язані зі станом довкілля, умовами життя і побуту, характером праці й харчування, санітарно-гігієнічними умовами тощо.
На сприйнятливість макроорганізму до інфекції певним чином впливають вік і стать у зв’язку з фізіологічними особливостями. Наприклад, до одних інфекційних хвороб діти більш сприйнятливі, до інших, навпаки, менш сприйнятливі, ніж дорослі. Різна вікова рези-стентність до інфекції залежить від характеру обміну речовин, функцій органів внутрішньої секреції і особливостей імунітету.
На підвищення сприйнятливості до інфекційних хвороб особливо впливає характер харчування. Зокрема, білкове голодування супроводиться порушенням білкового обміну, що призводить до зменшення синтезу специфічних антитіл, зниження активності фагоци-тів. У результаті голодування макроорганізм може втрачати не лише індивідуальний, а й видовий імунітет.
Значно впливають на сприйнятливість до інфекційних захворювань гіповітамінози. Наприклад, гіповітаміноз С зумовлює зниження опірності до туберкульозу, дифтерії, стрептококових, стафілококових та інших захворювань, а гіповітаміноз А сприяє розвиткові ксе-рофталмії, шкірних уражень, бронхопневмонії, грипу тощо.
Погані санітарно-гігієнічні умови праці й побуту, фізична і розумова перевтома, пов’язані з нерівномірним розподілом робочого часу і порушенням режиму життя, зумовлюють ослаблення захисних механізмів проти багатьох
інфекційних захворювань. Охолодження, а також перегрівання знижують стійкість організму до патогенних і умовно патогенних мікроорганізмів, сприяють розвиткові пневмоній та інших захворювань.
Відомо, що видалення надниркових залоз, гіпофіза або щитовидної залози у тварин помітно знижує стійкість їх до різних інфекційних захворювань.
З літератури відомо, що гормон кортизон пригнічує запальний процес, а отже, сприяє розвиткові інфекції, соматотропний гормон, навпаки, активізує запальну реакцію, виявляючи цим самим проти-інфекційну дію. Отже, роль гормонів у виникненні та розвитку інфекційного процесу безсумнівна і неоднотипна.
На сприйнятливість організму до інфекції особливо впливає порушення нормальної діяльності ЦНС. Введення заразного матеріалу (в основному нейротропних збудників) у мозок дослідним тваринам здебільшого закінчувалось їхньою смертю. Психічні розлади також знижують регулюючу функцію ЦНС. Встановлено, що у психічно хворих набагато частіше спостерігаються інфекційні хвороби, ніж у нормальних людей.
Джерелом інфекції є заражений організм людини або тварини.
Розрізняють такі шляхи передачі інфекції від людини.
1. Контактно-побутовий шлях, коли захворювання передається безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.
2. Повітряно-крапельний шлях, коли інфекція передається через крапельки слини, що потрапляють у повітря при розмові, чханні, кашлі. Так можуть передаватися туберкульоз, грип, коклюш, дифтерія, кір тощо.
3. Передача інфекції через воду, в яку потрапляють мікроби з виділеннями хворих (холера, черевний тиф, дизентерія та ін.).
4. Через заражені харчові продукти.
5. Через укуси кровосисних членистоногих (наприклад, малярія).
6. Через грунт: наприклад, кишкові захворювання, правець.
Тема Динаміка розвитку інфекційного процесу.
У динаміці розвитку інфекційного процесу розрізняють такі періоди: інкубаційний, провісників (продромальний), розпалу хвороби і період реконвалесценції (одужання). Першою особливістю інфекційного процесу є те, що ознаки захворювання виявляються не відразу після зараження, а через певний прихований, інкубаційний період. Він може тривати від кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф). Протягом інкубаційного періоду відбувається розмноження й нагромадження мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника і йогоЗа інкубаційним періодом настає продромальний (період провісників хвороби), що характеризується наявністю деяких загальних ознак захворювання: невеликим підвищенням температури, загальним нездужанням тощо. У період розпалу хвороби інфекційний процес, досягши високої інтенсивності, тримається на цьому рівні певний час, що є неоднаковим при різних захворюваннях.
За сприятливого перебігу хвороба переходить у стадію одужання, першою ознакою якого є спадання температури, поліпшення загального самопочуття і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не збігається за часом зі звільненням інфікованого організму від збудника хвороби.
Форми інфекцій. Розрізняють інфекції гострі та хронічні, явні та приховані, мішані та вторинні. Гострі інфекції часто характеризуються раптовим початком та порівняно короткочасним перебігом (грип, кір, скарлатина та ін.). Деякі інфекції, наприклад, туберкульоз, бруцельоз, малярія найчастіше мають хронічний характер і відзначаються тривалим перебігом.
В окремих випадках інфекція може бути мішаною, коли одночасно відбувається зараження збудниками двох або більше патогенних видів. Часто інфекція може зумовлювати ослаблення організму, який стає схильним до інших захворювань. Так, наприклад, після грипу або кору розвивається запалення легень, дитина, хвора на кір, захворює на дифтерію або навпаки. В таких випадках говорять про вторинну інфекцію.
Якщо організм, що переніс якусь інфекційну хворобу, в результаті повторного зараження знову захворює на ту саму хворобу, то говорять про реінфекцію. Суперінфекція — це повторне зараження організму, в якого ще перебігає основне захворювання. Загострення процесу в період видужання називається рецидивом.
Питання про спадкову передачу інфекційних захворювань досі ще остаточно не з’ясоване. Багато дослідників заперечують можливість у людини такої передачі, зумовленої інфікованими статевими клітинами. Разом з цим експериментальне доведено можливість передачі заразних хвороб від хворої матері плоду через плаценту (ста-філококові захворювання, черевний і поворотний тиф, вірусний гепатит, сифіліс, СПІД та ін.) і під час родів (бленорея новонароджених).
Інфекційні хвороби поділяють на екзогенні та ендогенні. При екзогенних зараженнях збудник проникає в макроорганізм ззовні — від хворих, бацилоносіїв, через заражені ним харчові продукти, воду, повітря, предмети, ґрунт тощо. Ендогенні хвороби, які ще називають аутоінфекціями, виникають в результаті активування власних мікроорганізмів, це може статися внаслідок порушення відносної сталості внутрішнього середовища макроорганізму, впливу зовнішніх факторів.
Характер поширення інфекційних захворювань серед населення може бути різний. Якщо спостерігаються окремі випадки інфекційних хвороб, то говорять про спорадичні (поодинокі) захворювання.
Значна кількість випадків інфекційного захворювання, пов’язаних між собою спільним джерелом або спільними шляхами поширення, називається епідемією (епізоотією— серед тварин). Якщо епідемія досягає надзвичайно великих розмірів, охоплюючи цілі країни і навіть континенти, її називають пандемією.
З історії відомі приклади багатьох пандемій у минулому. Так, у VI та XIV ст. спостерігалися пандемії чуми, а з 1817 по 1963 р. було сім пандемій холери. У 1972-1973 рр. вірус грипу спричинив пандемію, яка охопила 2,5 млрд. людей, майже на 1,5 млрд. чоловік більше, ніж пандемія цього захворювання у 1957 р.
Дезінфекція.
Інфекційні захворювання існують завдяки контагіозності, під якою розуміють можливість передачі збудника від носія до здорової людини. Ця особливість, що забезпечує виживання збудника, як біологічного виду сформувалась у процесі еволюції.
Інфекція (infectio — зараження, псування) — стан зараження організму патогенними мікробами, при якому відбувається взаємодія між збудниками захворювання і макроорганізмом.
Інфекційний процес — це складний комплекс специфічних біохімічних, морфологічних та імунологічних змін, що виникають в організмі при попаданні патогенного агента в організм. Ці зміни залежать від виду збудника.
На ранніх етапах розвитку мікробіології, коли були відкриті численні збудники інфекційних захворювань, роль мікроорганізмів у виникненні захворювань переоцінювалась. Попадання патогенного агента в організм вважалось єдиною необхідною умовою для розвитку інфекційного захворювання. Насправді ж, наслідки проникнення мікроорганізму в організм людини визначаються взаємодією збудника (мікроорганізму) і макроорганізму (людини) в конкретних умовах зовнішнього середовища, при цьому захисним механізмам іноді належить вирішальне значення.
У результаті взаємодії мікроорганізмів з різними патогенними властивостями і організмом людини інфекційний процес, що виникає, може набувати найрізноманітніших форм перебігу: від безсимптомної до клінічно вираженої і навіть смертельної.
Існування будь-якого збудника інфекційної хвороби неможливе без постійної зміни індивідуального хазяїна. Ця зміна відбувається за допомогою особливого способу, який Л. В. Громашевський (класик епідеміологічної науки) назвав механізмом передачі збудника інфекції. При цьому раніше заражений організм хазяїна виступає як джерело збудника інфекції, а той, кому цей збудник передається, — як сприйнятливий до хвороби організм. Останній сам стає джерелом збудника інфекції, і цей процес передачі повторюється безперервно, доки існують сприйнятливі організми, доти є “пальне” для збудника.
Таким чином, збільшується кількість збудників, кількість хворих, поширюється захворюваність. У цьому і вбачають сутність епідемічного процесу, основною закономірністю якого є безперервність, що підтримує життєздатність популяції збудників інфекційних хвороб.
Найкраще основні риси епідемічного процесу були вивчені Л.В. Громашевським, який уклав їх у так звані закони епідеміології.
1. Джерелом збудника інфекції є заражений (хворий, а іноді здоровий) організм людини або (при зоонозах) тварини.
2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм передачі його — взаємообумовлені явища. Закономірно змінюючи один одного, вони утворюють безперервний ланцюг, який забезпечує існування виду збудника вприроді, а разом з тим безперервність епідемічного процесу при будь-яких інфекційних хворобах.
3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі, відповідний їй механізм передачі можуть бути покладені в основу раціональної класифікації інфекційних хвороб людини. За цими ознаками вони поділяються на 4 групи:
Група інфекцій Первинна локалізація Механізм передачі
Кишкові Травний канал Фекально-оральний
Дихальних шляхів Дихальні шляхи Крапельний
Кров’яні Кров Трансмісивний
Зовнішніх покривів Зовнішні покриви Контактний
4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких трьох первинних рушійних сил (чинників, агентів):
– існування джерела збудника інфекції;
– можливість здійснення механізму його передачі;
– сприйнятливість населення до даної інфекції.
При виключенні хоч одного з цих чинників епідемічний процес припиняється. На цьому законі базуються заходипрофілактики всіх інфекційних хвороб.
5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідемічного процесу шляхом впливу на його первинні, рушійні сили (джерело збудника, механізм передачі, сприйнятливість), а тому вони є вторинними, або опосередкованими силами епідемічного процесу.
6. Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні впливати, стимулюючи або пригнічуючи первинні рушійні сили епідеміологічного процесу, для чого зовсім не потрібні будь які зміни у біологічній основі відповідної хвороби.
Особливо небезпечним є виникнення внутрішньолікарняних інфекцій.
Внутрішньолікарняні інфекції є однією з причин ускладнень і тривалої госпіталізації хворих, збільшення летальності й смертності, тобто веде до значних соціально-економічних втрат.
Внутрішньолікарняною інфекцією вважають будь-яке клінічно виражене захворювання (вірусного, бактеріального, грибкового) походження, що виникає внаслідок інфікування при обстеженні, лікуванні чи перебуванні в стаціонарі і після виписування з лікувального закладу впродовж місяця.
Тих, котрі захворіли об’єднують умови інфікування, збудники та клінічні прояви захворювання. При підозрі на внутрішньолікарняне інфікування у виписаного хворого необхідно провести спеціальне епідеміологічне розслідування. Внутрішньолікарняні інфекції можуть вражати також і медичний персонал при виконанні фахової діяльності (5,9).
ВНУТРІШНЬОЛІКАРНЯНА ІНФЕКЦІЯ
Контингент, який вражається
Пацієнти
медичний персонал
Місце зараження
стаціонар;
поліклініка,
лабораторія,
донорський пункт;
Причини зараження
контакт із хворими носіями;
порушення санітарно-гігієнічного, протиепідемічного режимів;
необеззаражений інструментарій;
фахова діяльність;
аварія в лабораторії
Відомості про частоту внутрішньолікарняних інфекцій неоднакові в різних стаціонарах, тому що реєстрація їх неповна. За опублікованими даними, ці інфекції уражають від 6-8 до 10 % госпіталізованих хворих, вони мають різноманітні клінічні форми, виявляються у вигляді спорадичних захворювань або спалахів.
Термін “внутрішньолікарняні інфекції” має збірний характер, тому що це поняття об’єднує різноманітні нозологічні форми.
Етіологія. Причиною внутрішньолікарняних інфекцій можуть стати збудники відомих і поширених інфекційниххвороб. Для дитячих лікарень актуальні внутрішньолікарняні спалахи інфекцій із краплинним механізмом передачі (наприклад, вітряна віспа та ін.), для всіх стаціонарів – гострі респіраторні вірусні інфекції. Гострі кишкові інфекції при харчовому шляху передачі збудників можуть виявлятися у вигляді спалахів серед хворих усіх відділень лікарні. Зареєстровано зараження в стаціонарах вірусним гепатитом В, інфекцією ВІЛ тощо. Поряд із безумовними збудниками інфекційних хвороб причинами внутрішньолікарняних інфекцій можуть бути умовно-патогенні агенти, які спроможні викликати хворобу в ослаблених хворих або людей похилого віку. До таких збудників належать
стафілококи,
стрептококи,
синьогнійна паличка,
протей,
кишкова паличка,
сальмонели,
ентеробактерії,
ентерококи й інші мікроорганізми.
У лікарняних умовах у ослаблених і особ, які протягом тривалого терміну одержують променеву терапію або антибіотики, може відбутися бурхливе розмноження непатогенної флори — постійних мешканців шкіри і слизових оболонок. Внутрішньолікарняні інфекції можуть бути екзогенного й ендогенного походження.
Стосовно до мікроорганізмів — збудників внутрішньолікарняних інфекцій — часто застосовують термін “госпітальний штам”. Звичайно, при цьому мають на увазі культури, що викликали в стаціонарі епідемічний процес і відрізняються рядом характерних ознак, серед яких — підвищена токсичність, що поєднується з резистентністю до антибіотиків і дезінфектантів. Важливою і особливою рисою їх є невибагливість до умов середовища перебування і великі можливості розмноження.
Джерела збудників внутрішньолікарняних інфекцій. Ними можуть бути самі хворі, які знаходяться в інкубаційному періоді захворювання (кір, вітряна віспа, епідемічний паротит тощо) або при нерозпізнаному, неправильно діагностованому захворюванні. Часто таким джерелом є здорові бактеріоносії, наприклад носії сальмонел, стафілококів, пневмоцист.
Певну небезпеку становлять матері (носії збудників або нерозпізнані хворі з легкими атиповими формами) в акушерських стаціонарах і відділеннях для дітей раннього віку. Джерелом інфекції може бути медичний персонал при наявності нерозпізнаної хвороби, а також носійстві патогенних або умовно-патогенних збудників. Так, у пологових будинках і будинках дитини носії пневмоцист — практично здорові медичні працівники, ставали джерелами інфекції длядітей. У зв’язку з тривалим інкубаційними періодом (до 30-45 днів) захворювання у дітей, що виникали після виписування з пологового будинку, не завжди пов’язували із їх перебуванням у стаціонарі.
Механізм передачі збудників внутрішньолікарняної інфекції включає множинні й різноманітні шляхи і чинники, відповідно до різноманітності збудників, профілю стаціонару, контингенту хворих, які знаходяться на лікуванні, обсягу лікувально-діагностичних процедур і маніпуляцій. Водночас є ряд загальних чинників, що сприяють або перешкоджають поширенню збудників. Насамперед, це планування лікарняних приміщень, розміщення хворих, санітарно-гігієнічні умови в стаціонарі, процедурних і діагностичних кабінетах. У сучасних багатоповерхових корпусах безсумнівною зручністю є компактне розташування діагностичних і допоміжних відділень. Водночас концентрація в них великого числа хворих і персоналу сприяє повітряно-крапельному і повітряно-пиловому поширенню збудників. Цьому сприяють течії повітря, що у короткий термін переміщають аерозолі, які містять збудники, коридорами і сходами.
Важливу роль у поширенні або припиненні шляху передачі інфекції через повітря виконує вентиляція. Надійну гарантію створюють окремі вентиляційні ходи для різних палат і боксів. Добрими засобами очищення і знезаражування повітря є повітряочисні пристрої (ВОПЕ-155, ВОПР-0,9), які варто використовувати в перев’язувальних і процедурних кабінетах. Кондиціонери, створюючи заданий мікроклімат, рекомендуються як надійний і безпечний засіб очищення повітря. Але при їх використанні необхідно контролювати чистоту води, що застосовується для зволоження повітря.
Раціональний режим прибирання (регулярність, вологе прибирання,
пиловсмоктувач) зменшує небезпеку повітряно-крапельного шляху передачі. Варто мати на увазі, що постільна білизна — матраци, ковдри, подушки — також можуть стати чинниками передачі стафілококів, грибків та інших збудників.
Контактно-побутовий шлях передачі через руки медичного персоналу, білизну, предмети догляду за хворими, а також медичний інструментарій і апаратуру сприяє поширенню псевдомонад і клебсієл, наприклад, в опікових і дитячих відділеннях лікарень.
Харчовий шлях передачі збудників реалізується при порушеннях роботи харчоблоку, технології готування або збереження харчових продуктів і готових страв, і наявності нерозпізнаних носіїв інфекції серед працівників харчоблоку. Так, можуть виникати спалахи кишкових інфекцій у стаціонарі, санаторії.
Парентеральна передача збудників можлива при використанні незнезаражених шприців і голок, при введенні інфікованих препаратів крові (вірусний гепатит, інфекція ВІЛ, стафілококи, малярія й ін.). У цілому, як правило, виявляються різноманітні шляхи і чинники передачі збудників при порушенні режиму стерилізації і дезінфекції медичного інструментарію, приладів і апаратів, невиконанні персоналом правил асептики, антисептики, особистої гігієни, режиму прибирання і дезінфекції.
Групи підвищеного ризику
Виділяють пацієнтів з підвищеною чутливістю до збудників внутрішньолікарняних інфекцій.
До них входять:
– новонароджені, головним чином, недоношені діти;
– хворі після оперативних втручань;
– хворі, яким проводили інвазивні лікувальні й діагностичні процедури (ін’єкція, інтубація, ендоскопія, катетеризація, взяття крові);
– пацієнти зі зниженою резистентністю: хворі на діабет; хворі, які одержують променеву терапію, імунодепресанти; “опікові” хворі; особи літнього віку, хворі, яким проведена нераціональна антибіотикотерапія.
Гнійно-запальні або гнійно-септичні внутрішньолікарняні інфекції виникають при зараженні внаслідок операцій, ін’єкцій, пологів і абортів, у зв’язку з переливанням крові, гемодіалізом, катетеризацією судин та інших процедур.
Етіологія гнійно-запальних інфекцій різноманітна. Найчастішими збудниками цих захворювань є стафілококи, пневмококи, ентеробактерії, грибки. Носіями стафілококів можуть бути 20-70 % і більше медичних працівників пологових будинків і стаціонарів. Серед різних категорій носіїв постійні мають найбільшу епідеміологічну небезпеку. Локалізація стафілококів у носоглотці і на шкірі визначає найбільш типові шляхи передачі — повітряно-крапельний і контактно-побутовий (через руки, предмети і навіть медичний інструментарій). У новонароджених і породіль стафілококи – найчастіша причина гнійно-септичних інфекцій. У травматологічних і опікових відділеннях значну частку становить синьогнійна інфекція. Джерелом зараження стають хворі з гнійно-септичним процесом і носії серед персоналу. Передача збудників відбувається повітряно-крапельним (від персоналу), пиловим (від об’єктів навколишнього середовища) і контактно-побутовим шляхом (через апаратуру, інструментарій, білизну).
В урологічних стаціонарах зараження може відбуватися під час цистоскопії і катетеризації сечовивідних шляхів.
У відділеннях для новонароджених і в дитячих лікарнях відомі внутрішньолікарняні спалахи і спорадичні захворювання на сальмонельоз, викликані “госпітальними” штамами, стійкими в зовнішньому середовищі до дезінфектантів. Під час перебування хворого в стаціонарі зростає роль контактно-побутового механізму передачі. Для дитячих стаціонарів актуальним є інфікування ентеропатогенними кишковими паличками через руки персоналу, заражені предмети. Є епідеміологічні спостереження про зараження через повітря (крапельним або пиловим шляхом), оскільки бактерії виявляли в носі й глотці пацієнтів, в пилюці.
Епідеміологічний нагляд за внутрішньолікарняною інфекцією включає облік, реєстрацію захворювань, розшифровування етіологічної структури, вивчення циркуляції патогенних і умовно-патогенних мікроорганізмів. У цю роботу входить контроль за здоров’ям медичного персоналу (захворюваність і носійство епідеміологічно небезпечних мікроорганізмів). Складовою частиною епідеміологічного нагляду є контроль за дотриманням санітарно-гігієнічного і протиепідемічного режимів у лікувально-профілактичних закладах.
У кожній лікувально-профілактичній установі 1 раз на місяць проводять аналіз захворюваності на внутрішньолікарняні інфекції і розробляють конкретні рекомендації з виконання профілактичних і протиепідемічних заходів. Найбільш поширеними нозологічними формами, які підлягають реєстрації, є генералізовані форми (сепсис, менінгіт, остеомієліт), пневмонії (у пологових закладах, відділеннях новонароджених і недоношених, у дитячих стаціонарах, у реанімаційних відділеннях лікарень), захворювання шкіри і підшкірної основи (піодермія, абсцес, флегмона), омфаліт, кон’юнктивіт, отит, мастит, ендометрит, ранова післяопераційна інфекція, гострі кишкові захворювання встановленої і невстановленої етіології, уретрит, цистит, пієлонефрит.
Звичайно, епідеміологічне обстеження проводиться епідеміологом за участю завідувача відділення і заступника головного лікаря лікарні при наявності трьох і більше випадків внутрішньолікарняних інфекцій і кожного випадку сепсису.
В інших випадках обстеження виконують заступник головного лікаря за участю лікуючого лікаря. На кожне внутрішньолікарняне інфекційне захворювання заповнюють “екстрене повідомлення”, яке передають в санепідемстанцію. Виявленого інфекційного хворого переводять в окрему палату (ізолятор), а потім в інфекційну лікарню. Хворі з гнійно-септичними інфекціями повинні бути переведені в спеціалізоване відділення гнійної хірургії.
Профілактика внутрішньолікарняного зараження в стаціо-нарі включає широке коло заходів
Види, методи і режими дезінфекції
Санітарно-гігієнічний режим, його раціональна організація і підтримка — функція керівників стаціонару і відділення. Насамперед ними повинно бути вирішене питання виховання у всього персоналу почуття відповідальності за високу якість виконуваної роботи, розуміння причин і умов поширення внутрішньолікарняних інфекцій, грамотне виконання правил роботи.
Санітарно-протиепідемічний режим — це комплекс організаційних, санітарно-профілактичних і протиепідемічних заходів, які запобігають виникненню внутрішньолікарняної інфекції.
Санітарно-протиепідемічний режим включає вимоги до санітарного стану території, на якій розміщена лікарня, внутрішнього обладнання лікарні, освітлення, вентиляції та санітарного стану приміщень лікарні. Комплекс заходів, які спрямовані на попередження внутрішньолікарняної інфекції передбачає дезінфекцію, суворе дотримання вимог асептики, антисептики, передстерилізаційну обробку, стерилізацію, знезераження повітря, виявлення носіїв патогенної флори серед медперсоналу і їх санацію, виявлення джерел інфекції у хворих і їх лікування..
Дезінфекція (від французького слова des — заперечення і латинського infectio — інфекція) — це знищення в середовищі, яке оточує людину, патогенних мікроорганізмів (бактерій, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів, токсинів).
При дезінфекції знищуються в основному патогенні мікроорганізми. Цим дезінфекція відрізняється від стерилізації, при якій знищуються всі види мікроорганізмів і їх спори.
Мета дезінфекції — знищити збудника в середовищі, яке оточує людину. Для проведення дезінфекції необхідно знати:
1) що підлягає знезараженню;
2) коли необхідно провести дезінфекцію;
3) чим провести дезінфекцію;
4) як здійснити дезінфекцію.
Розділи дезінфекції: 1) власне дезінфекція; 2) дезінсекція; 3) дератизація; 4) стерилізація.
Дезінсекція — комплекс науково обгрунтованих заходів, і способів боротьби із членистоногими, що є переносниками інфекційних хвороб. Вона може бути профілактичною (створення умов, які стримують їх розмноження) і винищувальною.
Дератизація — це комплекс заходів, що спрямовані на знищення гризунів, які є джерелами або переносниками інфекційних хвороб.
Розрізняють два види дезінфекції : 1)профілактичну і 2) осередкову.
Профілактична дезінфекція проводиться постійно, незалежно від наявності джерела інфекційного захворювання. Мета — запобігти виникненню і поширенню інфекційного захворюванню та накопиченню збудника захворювання в навколишньому середовищі.
Осередкова дезінфекція, залежно від того, на якому етапі передачі збудника інфекції вона проводиться, поділяється напоточну та заключну.
Поточна дезінфекція проводиться в осередку інфекції в присутності хворого чи бацилоносія.
Мета поточної дезінфекції: запобігання розсіюванню збудника в навколишньому середовищі шляхом негайного знищення збудника інфекції після його виведення з організму хворого чи носія.
Заключна дезінфекція проводиться одноразово в осередку інфекції після ізоляції, виїзду, смерті хворого чи бацилоносія. Її мета — повне знезаражування об’єктів, які могли бути заражені збудником інфекції. Заключну дезінфекцію проводять в осередках тих інфекцій, збудники яких стійкі в навколишньому середовищі. До них належать: чума, холера, поворотний тиф, черевний тиф, сальмонельози, дизентерія, гастроентерити, коліти, інфекційний гепатит А і вірусні гепатити, поліомієліт, туберкульоз, дифтерія, менінгококова інфекція, грибкові захворювання, глистяні інвазії та деякі інші. Заключну дезінфекцію виконують дезінфекційні бригади санепідемстанції.
Методи дезінфекції: механічний, фізичний, хімічний.
Механічні методи — чищення, вологе прибирання, прання, провітрювання, витрушування, вентиляція, фільтрація. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак — від значної кількості мікроорганізмів. Побутовий пиловсмоктувач разом з пилюкою видаляє до 98 % мікробів.
При провітрюванні помешкань протягом 15 хв кількість мікроорганізмів у повітрі різко зменшується, а через 30 хв вони майже відсутні. Промисловість випускає спеціальне вентиляційне обладнання, що широко застосовується в лікувально-профілактичних закладах. Провітрювання має велике значення для профілактики грипу, кору, вітряної віспи, краснухи й інших інфекційних хвороб, збудники яких передаються крапельним шляхом і нестійкі у повітрі. Для зменшення бактерійного забруднення повітря чи води можна використовувати ще й фільтрування.
Фізичні методи
Термічні і променеві засоби — це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію.
Гаряче повітря або сухий жар застосовують у повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараженнялабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу також спричиняє знезараження.
Кип’ятіння. Застосовується для дезінфекції виробів зі скла, металу, стійких полімерних матеріалів, гуми. Прикип’ятінні виробів з полімерних матеріалів усі вироби повинні бути попередньо загорнуті в марлю. Кип’ятінням знезаражують посуд, предмети догляду за хворими, білизну, іграшки.
Для дезінфекції виробів методом кип’ятіння використовується дистильована вода — час кипіння 30 хв з моменту закипання. Знезаражувана дія кип’ятіння підсилюється при додаванні у воду соди — час кип’ятіння скорочується до 15 хв. Слід зазначити, що всі вироби повинні бути занурені у воду. Кип’ятіння проводиться в спеціальних кип’ятильниках або в закритому емальованому посуді.
Водяну пару використовують у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м’яких речей. У парових стерилізаторах її використовують для стерилізації перев’язувального матеріалу та інструментів.
Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо.
Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи тварин тощо.
Пастеризація — це прогрівання харчових продуктів до температури 70-80 оС протягом 30 хв, що призводить до загибелі вегетативних форм мікробів, але не знищує їх спор.
Тиндалізація (повторна, дробна пастеризація) — прогрівання білкового матеріалу при температурі 56-58 оС протягом 1 год щодня впродовж 5-6 днів. У такий спосіб вдається знищити спори, які проростають.
Холод. Штучне заморожування патогенних збудників не призводить до їхньої повної загибелі. Однак при низькій температурі знижується кількість мікроорганізмів, а також сповільнюється їхня життєдіяльність. Тому таку обробку використовують у харчовій промисловості для консервування.
Висушування. Іноді може використовуватися саме такий спосіб дезінфекції, оскільки деякі патогенні мікроорганізмипід впливом тривалого висушування гинуть.
Сонячне світло, ультрафіолетові промені. Їх використовують для зниження бактерійного забруднення повітря і поверхонь. Ультрафіолетові промені одержують за допомогою спеціальних бактерицидних ламп, які ширико застосовуються у маніпуляційних кабінетах, операційних блоках, палатах та інших приміщеннях лікарень і поліклінік.
Хімічні методи знезараження
Хімічний метод дезінфекції базується на використанні хімічних речовин або їх поєднання з мийними засобами. Вимоги, що ставляться до хімічних дезінфекантів:
– добра їх розчинність у воді або утворення в ній емульсії;
– ефективність у якомога менших концентраціях і здатність швидко вбивати мікроорганізми;
– забезпечення знезаражувальної дію навіть при наявності органічних речовин бути;
– стійкість при збереженні;
– нетоксичність для людей.
Ефективність дезінфекції залежить від ряду факторів: концентрації активної речовини, її кількості, особливостей об’єктів знезараження, засобів їхньої обробки і часу впливу (витримки). Зокрема, наявність у середовищі органічних речовин (кров, слиз, мокротиння) затримує процес загибелі мікробів; підвищення температури розчину — посилює бактерицидний ефект. Препарати хлору доцільно застосовувати з активаторами, які стимулюють виділення активного хлору і завдяки цьому посилюють бактерицидний ефект. Активаторами найчастіше є амонійні солі: хлорид, нітрат або сульфат амонію, а також аміак (10 % нашатирний спирт). Готують активовані розчини безпосередньо перед використанням.
Найчастіше вдаються до вологого методу дезінфекції з використанням дезрозчинів або аерозолів. Зануренням у розчини оборобляють білизну, посуд, іграшки; зрошенням — стіни, меблі; протиранням — картини, поліровані речі. Аерозолі застосовують насамперед для знезараження повітря і поверхонь.
У дезінфекційній практиці використовують різні хімічні сполуки.
Хлорвмісні засоби
Хлорне вапно. Його діюча речовина — активний хлор. Випускається трьох гатунків, що містять відповідно 35, 32 і 26 % активного хлору. Хлорне вапно, яке містить менше ніж 15 % активного хлору, для дезінфекції непридатне.
Активним хлором називають ту його кількість, яку може витіснити з хлорного вапна розведені соляна чи сірчана кислоти. Використовують для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів. Має вірулецидні, бактерицидні, спороцидні та фунгіцидні властивості.
Сухе хлорне вапно застосовують для знезаражування рідких виділень хворого (мокротиння, блювотні маси, сеча, рідкий кал) і дезінфекції місць виплоду мух. Для приготування робочих розчинів використовують освітлений 10 % (маточний) розчин хлорного вапна. Застосовується переважно для дезінфекції лікувально профілактичних і житлових приміщень при кишкових і крапельних інфекціях бактерійної та вірусної етіології. Слід зазначити, що хлорне вапно має стійкий неприємний запах, подразнює слизові оболонки очей і дихальних шляхів, знебарвлює тканини, викликає корозію металу.
Хлораміни (хлорамін Б, хлорамін ХБ) містять 25-29 % активного хлору. Діють бактерицидно, вірулецидно і фунгіцидно. На спори бактерій впливають тільки активовані 1-4 % розчини хлорамінів. Активування досягають додаванням до розчинів аміаку (1:1-1:2). Активовані розчини готують безпосередньо перед їх використанням. Активування хлораміну або хлорного вапна дозволяє зменшити концентрацію препаратів у 2-10 разів, експозицію — у 3-4 рази, а витрати препарату — в 2-10 разів. З метою знезаражування білизни, посуду, іграшок, предметів догляду за хворими, приміщень, меблів використовують 0,2-3 % розчин хлораміну. Міцні концентрації (5-10 %) застосовують для знищення збудників туберкульозу, мікозів і спорових форм.
Двітретинноосновна сіль гіпохлориду кальцію (ДТСГК) містить 47-52 % активного хлору. Має велику стійкість — може зберігатися до 5 років. Може використовуватись для усіх видів дезінфекції в концентраціях нижчих, ніж хлорне вапно. Застосовують у вигляді сухого порошку, неосвітленого та освітленого розчинів для дезінфекції води, виділень хворого, стін, підлоги, посуду, грунту. Розчин готують за 30 хв до застосування.
Натрієва (калієва) сіль дихлорізоціанурової кислоти (НСДХІК) містить 56-60 % активного хлору. Використовують у вигляді 0,1-0,3 % іноді 3-5 % водних розчинів. На основі цієї солі синтезовані препарати хлордезин і хлорцин з меншим вмістом активного хлору.
Трихлорізоціанурова кислота містить близько 90 % активного хлору. Використовують для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів у концентрації 0,05-0,1 %, при спорових формах збудника — 0,1 %.
Дихлордиметилгідантоїн містить 69-70 % активного хлору. Використовують 0,025-0,1 % розчини. На його основі виготовлений препарат сульфохлорантин, який застосовують для дезінфекції в 0,1-0,2 % розчинах..
Хлорантоїн — багатокомпонентний дезінфектант третього покоління з мийним ефектом. Має бактерицидну, вірулецидну і фунгіцидну активність. За дезінфікуючою активністю він у 5-10 разів переважає хлорне вапно і хлорамін. Використовують для знезараження виробів медичного і санітарно-технічного призначення, білизни, посуду; для поточної і заключної дезінфекції у лікувально-профілактичних закладах, будинках відпочинку, санаторіях, школах, гуртожитках, на вокзалах, підприємствах громадського харчування, в осередках кишкових і крапельних інфекцій — у концентрації 0,1-0,2 %, в осередках дерматомікозів і туберкульозу — в концентрації 1-3 %.
Широко застосовують такі хлорвмісні дезінфектанти, як гіпохлорид натрію (0,1-0,2 % водний розчин), дезам (0,25-1 % розчин), гексахлор, дезеф (0,1-0,3 % розчини), пантоцид (таблетка, яка містить 4 мг активного хлору і використовується для знезаражування води).
Йод, бром та їхні сполуки. Зрідка застосовують: дибромантин — для знезараження води у плавальних басейнах;йодофори (комплекси йоду з поверхнево активними сполуками) — у хірургічній практиці. Мають бактерицидні, фунгіцидні та спороцидні властивості.
Похідні фенолу. Їх найчастіше змішують з милом або з мийними засобами, щоб розчинити у воді. Застосовують:фенол (3-5-8 % розчин у 10 % калійному милі для дезінфекції приміщень, меблів, білизни, іграшок, ванн, вбиралень, відділень); мильно-фенолову суміш (3-5 % фенолу і 2 % мила); 1-хлор-бета-нафтол (33 % паста). Останньому препарату притаманна вибіркова дія на туберкульозну паличку, тому й застосовують його здебільшого у вигляді 0,5-4 % розчинів у лікувальних закладах протитуберкульозного профілю та в сімейних осередках.
Альдегіди.
Формальдегід (альдегід мурашинної кислоти) використовується у вигляді 40 % розчину у воді, який називаютьформаліном. Його застосовують у пароформалінових камерах, для дезінфекції житлових приміщень і різних предметів. Застосовують 2-3 % розчин формальдегіду.
Бета-пропіолактон в концентрації 1:5000 діє бактеріостатично, а 1:1000 — бактерицидно. Найчутливіші до цього препарату віруси, які гинуть при застосуванні його у концентрації 0,05 %. Бета — пропіолактон можна використовувати у формі аерозолів та в дезінфекційних камерах. Препарат високотоксичний.
Окисники. Найчастіше застосовують у хірургічній практиці: перекис водню — 3-6 % у 0,5 % розчині мийних засобів;надоцтова кислота та створений на її основі дезоксон-1 мають сильні бактерицидні, вірулецидні, фунгіцидні та спороцидні властивості, використовуються для профілактичної й осередкової дезінфекції; надмурашина кислота та”Первомур” (“С-4”) використовують для знезараження рук та операційних інструментів.
Луги. Це їдкий натр, їдке калі, негашене вапно, каустична та кальцинована сода, суміш лугів з різними домішками, ДЕМП, що застосовуються у ветеринарній практиці.
Спирти (етиловий, пропіловий та ізопропіловий ). Використовують для знезараження рук хірургів та консервації біологічних об’єктів. Найсильнішу бактерицидну дію має 70 о спирт. Пропіленгліколь і триетиленгліколь рекомендовано для дезінфекції повітря, бо вони згубно діють на бактерії і є безпечними для людей.
Поверхнево активні засоби. Характеризуються не лише високою антимікробною активністю, але й мийними властивостями. Серед них варто згадати про неіоногенні середники з сильним мийним ефектом (ОП-7, ОП-10, СФ-1, СФ-2); аніонні (мила карбонових кислот та ефіри сірчаної кислоти), катіонні (дегмін, диметамін-10, катіонат, роккал, ніртан, А-660 та ін.); амфотерні (амфолан, амфосепт, амфонафт у вигляді 0,5-2 % розчинів).
Інші хімічні сполуки. Хлоргексидин і метацид (у вигляді 0,5-1 % водних розчинів застосовують для дезінфекції в лікувально-профілактичних закладах, спиртових розчинів 1:40 — для знезараження рук хірурга та інструментів); метасилікат натрію (10 % розчином заливають виділення хворих, вміст вигрібних ям, помийниць, сміттєзбірників);дезмол (0,25-0,5 % розчин використовується для дезінфекції посуду); гембар (25 % концентрат, який розводять водою до потрібної концентрації (0,1-0,5 %) і застосовують для дезінфекції поверхонь посуду, санітарно-технічного і медичного обладнання).
Зараз широко розповсюджені імпортні дезінфеканти: бацилолплюс і бацилоцид расанд (швидкодіючі спиртові розчини для дезінфекції поверхонь і медичних виробів, не містять формальдегіду); дисмозон пур (гранулят для дезінфекції і миття високочутливої апаратури, а також поверхонь наркозної апаратури, інкубаторів, блоків діалізу тощо); мікробак форте ісокрена (економічні препарати для дезінфекції й миття поверхонь, медичних виробів і посуду); дезин-супер (спеціальний шампунь для обробки фарбованих, синтетичних та інших чутливих до агресивних середників поверхонь); саніфект 128(безпечний малотоксичний універсальний дезінфекант, дезодорант і мийний розчин); корзолін і Д, корзолекс АФ і корзолекс базік, (концентрати для дезінфекції і стерилізації медичних інструментів, зокрема ендоскопів). Ці препарати випускаються у концентрованому вигляді. Для досягнення робочої концентрації (0,25-2,5 %) їх розводять водою. Як правило, вони універсальні у використанні, дозволяють дезінфікувати, чистити й мити різні об’єкти, знезаражувати вироби медичного призначення, білизну, посуд, поверхні приміщень і санітарно-технічного обладнання.
З метою дезінфекції в домашніх умовах можна застосовувати мийні засоби протимікробної дії, що випускаються промисловістю: “Блиск”, “Саніта”, “Посудомий”, “Дезус”, “Дихлор-1”, “Гексахлор” та ін.
Активовані розчини хлораміну рекомендують для знезаражування спецодягу, білизни, для проведення генеральних прибирань в операційних, перев’язувальних, процедурних та інших маніпуляційних кабінетах.
Необхідно запам’ятати наступні заходи безпеки при роботі з хлоровмісними розчинами:
– використовуйте гумові рукавиці, респіратори, халати, фартухи;
– після закінчення дезінфекції мийте руки з милом;
– при попаданні хлорвмісного розчину на шкіру та слизові оболонки пошкоджене місце зразу ж промивають чистою водою;
– при попаданні у верхні дихальні шляхи необхідно вийти з приміщення, прополоскати рот і носоглотку водою.
В зв’язку з тим, що в лікувальні заклади поступають хворі, вагітні і породіллі, не обстеженні на СНІД, вірусний гепатит, кожен з них розглядається як потенційний носій вірусу. Саме тому, всі інструменти, предмети догляду, доокілля, при проведенні їх знезараження різко розмежовуються на дві групи:
І — без біологічних забруднень (кров’ю, слизом, молоком, блювотними масами, вагінальними виділеннями і інше);
ІІ — з наявністю біологічних забруднень.
Інструменти без біологічних забруднень можна дезинфікувати, повністю зануривши їх, або протерти двічі ганчіркою, змоченою дезрозчином з інтервалом в 15 хв, або оросити їх деззасобом з терміном дії 60 хв.
Для таких інструментів застосовуються наступні концентрації дезрозчинів:
– хлорамін 1 % — повне занурення на 30 хв;
– гіпохлорид натрію 0,25 % — повне занурення на 30 хв;
– гіпохлорид кальцію 0,5 % — повне занурення на 30 хв;
– сульфохлорантин 0,2 % — повне занурення на 30 хв;
Режим дезинфекції інструментів та предметів догляду з біологічним забрудненням дещо інший. При забрудненні розчину кров’ю, його знезаражувальні властивості зменшуються, тому всі інструменти насамперед необхідно очистити від біологічних забруднень — промити в дезрозчині. При дезинфекції виробів, що мають внутрішні канали, порожнини — дезрозчини в кількості 5-10 мл пропускають через канал для усунення залишків крові, сироватки чи інших біологічних рідин відразу ж після їх використання. Після цього вироби повністю занурюють в розчин на необхідний час занурення в іншій ємкості. Дезрозчини з залишками біологічних речовин зливають в окрему ємкість і лише після відповідної експозиції виливають. Якщо вироби виготовлені з корозійнонестійких металів і не витримують контакту з дезрозчинами, їх необхідно промити в ємкості з водою. Промивні води знезаражують кип’ятінням протягом 30 хв або засипають сухим хлорним вапном, або хлораміном для досягнення 3 % концентрації. Інструменти дезинфікують в окремій ємкості.
Для дезинфекції можуть бути використані такі дезрозчини:
– 6 % розчин перекису водню — термін знезараження 60 хв;
– 3 % розчин хлораміну — термін знезараження 60 хв;
– активований розчин хлораміну 0,5 % — термін знезараження 60 хв;
– освітлений розчин хлорного вапна 3 % — термін знезараження 60 хв;
Всі інструменти дезинфікуються в розібраному вигляді. Відходи крові (згустки, сироватка), сеча, блювотні маси, ексудат і інші біологічні рідини для знезараження виливають у ємкості з кришками, засипають сухим хлорним вапном у співвідношенні 1:5 (200 г сухого деззасобу на 1л рідини) перемішують і витримують 1 год, після чого виливають; перев’язувальний матеріал, забруднений кров’ю і гнійними виділеннями повністю заливають дезрозчином, витримують термін знезараження, після чого викидають. Знезараженню підлягають всі біологічні відходи (плацента, видалені частини органів і інше).
Білизну, забруднену кров’ю, занурюють в дезрозчин з розрахунку 5 л розчину на 1 кг сухої білизни терміном 2 год.Після цього прополіскують і перуть.
Для знезараження стін, підлоги в приміщеннях, де є можливість їх забруднення кров’ю і іншими біологічними рідинами (операційна, пологивий зал і інше) їх орошують дезрозчином, витримують час знезараження, і лише після цього проводиться прибирання.
Згідно з діючими нормативними документами, дезинфікуючі розчини для знезараження інструментів, предметів догляду тощо використовуються одноразово.
Дезінфікуючі розчини виготовляються:
а) безпосередньо перед використанням в ємкості, де проводиться дезінфекція виробів медичного призначення. При цьому на робочому місці повинен бути деззасіб та мірна ємкість для правильного приготування дезрозчину. Ємкість, в якій проводиться дезінфекція виробів медичного призначення, повинна бути промаркована — вказується назва дезрозчину, його концентрація, робиться помітка — “виготовляється щоденно”;
б) дезрозчин готується дезінфекторами у великій кількості, при правильному зберіганні його можна використовувати 7-10 днів (дезрозчини повинні зберігатись в темній закритій тарі). При такому варіанті обов’язковим є проставлення на ємностях для дезінфекції назви дезрозчину, його концентрації та дати виготовлення.
При виборі того чи іншого дезінфікуючого засобу слід звертати увагу на який вид мікроорганізмів він діє і вибирати найбільш оптимальний середник, його концентрацію, час знезараження.
Після застосування дезрозчинів всі вироби медичного призначення ретельно промиваються проточною водою до повного зникнення запаху дезрозчину.
Дезінфекція у лікувально-профілактичних закладах.
Дезінфекція у лікарні передбачає такі заходи:
– санітарну обробку хворих, які поступають у стаціонар і дезінфекцію їхньої білизни та одягу;
– організацію та проведення профілактичної та поточної дезінфекції усіх приміщень лікарні залежно від режиму їх роботи;
– проведення дезінфекції та дератизації з метою знищення побутових комах та гризунів і запобігання їх розмноженню;
– дезінфекцію транспорту, який може бути джерелом поширення інфекції.
Поточну дезінфекцію в лікарні проводять з метою запобігання виникненню внутрішньолікарняної інфекції.
До заходів, що блокують виникнення внутрішньолікарняної інфекції та забезпечують своєчасну ізоляцію її джерел, відносять постійний бактеріологічний контроль і обстеження можливих джерел та шляхів її поширення (хворі з гострою чи хронічною інфекцією, персонал відділення, повітря палат і операційно-перев’язувального блоку, інструментарій тощо).Бактеріологічному контролю підлягають: щітки для миття рук, фартухи, змиви з рук, матеріал з операційного стола, столик анестезіолога, наркозний апарат, ларингоскоп, шланги для відведення кисню. Обстеження персоналу відділень на носійство золотистого стафілокока проводять 1 раз на квартал. Виявлені бактеріоносії підлягають санації до повного одужання. Працівників, у яких не вдається ліквідувати хронічний запальний процес дихальних шляхів, переводять на іншу роботу.
Контроль якості дезінфікуючих заходів здійснюють дезінфекційні станції, санепідемстанції та бактеріологічні лабораторії лікувальних закладів. Її оцінюють шляхом візуального, а також об’єктивного контролю з використанням хімічного і бактеріологічного методів.
Візуальний контроль має на меті з’ясувати санітарний стан об’єкта, своєчасність проведення дезінфікуючих заходів, обгрунтованість вибору об’єктів і мотодів знезараження..
Хімічний контроль використовують для визначення дієвості робочих розчинів відповідно до інструкцій. Виявлення в лабораторних умовах меншої, ніж потрібно, кількості діючої речовини є доказом поганої якості дезінфекції.
У разі застосування хлоровмісних засобів можна використовувати йод-крохмальний метод контролю. Якщо контрольована поверхня дійсно була оброблена хлоровмісним дезрозчином, то при дотику до неї тампона, змоченого сумішшю 3 % розчину йодиду калію з 2 % крохмальним клейстером з’явиться специфічне синьо-буре забарвлення. Воно зникне після протирання ваткою, змоченою у 3 % розчині тіосульфату натрію.
Бактеріологічний контроль дезінфекції проводять в осередках кишкових інфекцій шляхом виявлення кишкової палички на оброблених предметах. Для взяття змивів готують ватні тампони на паличках і стерилізують у паперових пакетах. При заборі проб тампон змочують у 1 % розчині тіосульфату натрію або в середов ищі збагачення. Змиви зкожного об’єкта роблять одним тампоном. Після взяття змиву тампон занурюють до дна пробірки з живильним середовищем. При цьому краї пробірки обпалюють над полум’ям пальника. На ній зазначають порядковий номер і під тим же номером заносять у список предмет, з якого була взята проба.
Дезінфекцію вважають якісною за відсутності росту мікроорганізмів.
Проблема профілактики і лікування гнійних запальних процесів у сучасних умовах є надзвичайно актуальною. Основними збудниками гнійних захворювань є стафілакок, кишкова паличка, протей, стрептокок, синьогнійна паличка, анаеробні бактерії. Основними джерелами неспецифічної хірургічної інфекції є хворі з післяопераційними гнійними ускладненнями, а також бацилоносії.
Для профілактики гнійних ускладнень проводять комплекс санітарно-профілактичних заходів, які спрямовані на запобігання розвитку збудників інфекції в рані, їх знищення і переривання шляхів передачі. Тут особливе значення має антисептика та асептика.
Антисептика — це комплекс заходів, які спрямовані на знищення мікробів у рані, патологічному вогнищі або в організмі в цілому.
Асептика — це комплекс заходів, спрямованих на запобігання проникненню мікробів у рану. Особливе значення для дотримання асептики має стан рук медичного персоналу. На шкірі рук міститься дуже багато мікробів. Вони є не лише на її поверхні, але й у порах, численних складках, волосяних цибулинах, потових і сальних залозах. Особливо багато мікробів під нігтьовими пластинками. Тому нігті на руках у медичного персоналу мають бути коротко підстрижені. Осіб, які мають тріщини, подряпини, задирки, мозолі, гнійнички та інші запальні процеси, не допускають до маніпуляцій.
Миття рук медична сестра повинна обов’язково проводити як перед, так і після проведення маніпуляції. Послідовність дій при митті рук
1) відкрийте кран і відрегулюйте температуру і потік води;
2) вимийте з милом нижню третину лівого, а потім правого передпліччя, змийте мило водою;
3) вимийте з милом ліву кисть і міжпальцеві проміжки, потім праву кисть і міжпальцеві проміжки, змийте мило водою;
4) вимийте милом нігтьові фаланги лівої, потім правої кисті;
5) закрийте кран, не торкаючись його пальцями;
6) висушіть спочатку ліву, потім праву руку (бажано використовувати для цієї мети паперовий рушник).
Для роботи в стерильних зонах, крім миття рук, проводиться їх знезараження. Існує декілька способів знезараження рук: метод Фюрбрінгера, обробка рук первомуром, діоцидом. Однак всі згадані вище методи, не забезпечують абсолютної стерильності, тому після обробки рук необхідно надягати рукавиці
Перелік нормативних документів.
• Наказ № 720 (1978 р.) “Про покращення медичної допомоги хворим із гнійними хірургічними захворюваннями і посилення міроприємств по боротьбі з внутрішньолякарняною інфекцією”
• Наказ № 288 (1976 р.) “Санітрано-протиепідемічний режим лікарень”
• Наказ № 223 (1993 р.) “Про збір, знезараження та здачу використаних виробів одноразового застосування із пластичних мас”
• ГОСТ 42-21-2-85 “Стерилізація і дезінфекція виробів медичного призначення. Методи, засоби і режими”
• Наказ № 408 (1987 р.) “Про заходи по зниженню захворюваності вірусним гепатитом”
• Наказ № 5179 (1990 р.) “Санітрані правила, обладнання та експлуатація лікарень, роддомів та інших лікувальних стаціонарів”
• Інструкція 1999 “Про дезінфекцію виробів медичного призначення, їх передстерилізаційну очистку”
Основні напрямки і приорітети інфекційного контролю
Аналіз протиепідемічних заходів в осередках грипу та інших інфекцій, що виникали в лікувально-профілактичному закладі, дозволив провести пріоритетний розподіл заходів інфекційного контролю в наступному порядку:
1. Зменшення кількості потенційних джерел збудника інфекції займає перше пріоритетне місце серед протиепідемічних заходів. До цієї категорії заходів належать: мінімізація відвідувань ЛПЗ (перш за все, поліклінік, ФАПів, лікарських амбулаторій, амбулаторій лікаря загальної практики сімейної медицини) особами, що мають легкий клінічний перебіг і не належать до груп ризику з розвитку ускладнень; припинення планових відвідувань амбулаторно-поліклінічних закладів хворими з підозрілими або підтвердженими випадками грипу до того часу, доки вони не перестануть виділяти вірус у довкілля; заборона відвідувачам з ознаками грипу та інших ГРВІ бути присутніми в ЛПУ.
2. Технічний контроль, що передбачає перш за все контроль зовнішнього середовища в ЛПУ, займає другий ранг серед цих заходів. Вони особливо ефективні, оскільки зменшують або усувають контакт із джерелом інфекції й багато з них можуть бути здійснені адекватно без впливу людського фактору. Окрім того, ці елементи захищають як персонал, так і хворих. Прикладами технічного контролю є облаштування перегородок на етапі сортування хворих та інших місцях спільного перебування з метою зменшення впливу екрануванням персоналу і хворих.
3. Адміністративний контроль включає заходи щодо забезпечення діяльності й політики для зменшення і блокування ризиків. Оскільки керівництво і співробітники лікувальної установи можуть суттєво впливати на їх ефективність, то цей блок обіймає третє місце серед заходів інфекційного контролю. Прикладами цього виду контролю є підтримка і проведення вакцинації; контроль стану здоров’я персоналу з недопущенням до роботи осіб з ознаками грипу та інших ГРВІ; запровадження респіраторної гігієни / етикету при кашлі; розмежування і обладнання місць для очікування хворими з ознаками грипу та інших ГРВІ у приймальних відділеннях і невідкладної допомоги; керування потоками хворих; призначення відповідальних осіб за дотримання інфекційного контролю; проведення тренінгів з інфекційного контролю; зменшення кількості персоналу, які доглядають за хворими на грип.
4. Засоби індивідуального захисту (далі – ЗІЗ) займають найнижчий рівень за рангом. Це остання лінія захисту фізичної особи від небезпеки зараження, яке не може бути контрольованим або усунутим в інший спосіб. Ефективність використання ЗІЗ залежить від багатьох чинників, зокрема, від постійності та правильності їх використання.
Загальні положення щодо інфекційного контролю
Основу інфекційного контролю складають наступні блоки:
раннє і швидке виявлення хворих на грип та інші інфекції серед медичного та допоміжного персоналу лікувально-профілактичного закладу та хворих з іншою паталогією;
дотримання стандартних заходів захисту персоналу при наданні допомоги всім хворим;
дотримання спеціальних заходів при наданні допомоги хворим з підозрілим або ймовірним діагнозом грипу та інших інфекцій;
створення інфраструктури інфекційного контролю в лікувально-профілактичному закладі;
підтримка заходів інфекційного контролю.
Медичний персонал має пройти навчання і підготовку з питань інфекційного контролю для профілактики пандемічного грипу та інших інфекцій і розвитку ускладнень при цьому. Навчання має включати інформацію щодо ризиків, використання засобів індивідуального захисту, вакцинації, технічних й адміністративних заходів, особливості захисту при проведенні аерозольгенеруючих процедур, симптомів і ускладнень пандемічного грипу та інших інфекціях.
Раннє і швидке виявлення хворих на грип та інші інфекції серед персоналу у лікувально-профілактичному закладі потребує знання симптомів хвороби і повідомлення про це безпосереднього керівника. До таких симптомів можуть належати гарячка, кашель, утруднене дихання, біль або стиснення у грудній клітці чи животі, несподіване головокружіння, затьмарення свідомості, блювота, повторний підйом температури після відносного покращення стану здоров’я.
Стандартні заходи запобігання інфікування персоналу в лікувально-профілактичному закладі – це основні заходи інфекційного контролю в системі охорони здоров’я. Вони проводяться для мінімізації поширення збудників інфекційних захворювань при наданні медичної допомоги і для запобігання прямого контакту з кров’ю, біологічними рідинами, виділеннями і раневою поверхнею. Стандартних заходів запобігання необхідно дотримуватися постійно, на всіх рівнях надання медичної допомоги, при наданні допомоги УСІМ хворим. Обов’язковим є проведення тренінгів персоналу з метою навчання його стандартним заходам.
До стандартних заходів належать:
– гігієна рук;
– використання засобів індивідуального захисту для попередження контакту з біологічними рідинами або рановими поверхнями хворого;
– респіраторна гігієна і етикет при кашлі;
– профілактика пошкоджень голками або іншими колючими і ріжучими предметами;
– збір і видалення відходів;
– очистка і дезінфекція предметів, поверхонь і обладнання.
– Очистка і дезінфекція в ЛПУ
– Метою очистки і дезінфекції в ЛПУ є видалення або значне зменшення кількості збудників в повітрі, на контамінованих поверхнях і предметах, що забезпечує розрив механізму передачі. Очистка дозволяє зменшити кількість мікроорганізмів на об’єктах довкілля, а дезінфекція, що проводиться після того – інактивувати збудники за рахунок використання фізичних або хімічних способів.
– Основні положення щодо очистки і дезінфекції:
– Очистка проводиться перед дезінфекцією. Предмети і поверхні не підлягають дезінфекції доки вони не очищені від органічних забруднень (біологічні рідини, бруд тощо).
– Очистка проводиться в такий спосіб, щоб запобігти утворенню аерозолів, з метою суттєвого зменшення біологічного забруднення довкілля. Чітко дотримується регламент вибору належного засобу, концентрації, експозиції, безпеки при використанні дезінфекційного засобу.
– Для дезинфекції повітря при інфекції, показаними до використання є специфічні дезінфектанти, які використовуються за допомогою приладу локального типу (для боксів/боксованих приміщень) або стаціонарного типу (при наявності припливно-витяжної вентиляції).
– Для знезараження предметів і поверхонь при інфекціях, показаними до використання є хлорвмісні дезінфектанти або спиртововмісні речовини (спирт етиловий 70 %, тощо).
– Прибирання приміщень, де перебуває хворий
– Прибирання горизонтальних поверхонь в боксах/зонах ізоляції, особливо там, те перебуває хворий, і/або з якими контактував, а також поверхонь, що є поруч з ліжком хворого необхідно здійснювати 4 рази на добу (поточна дезінфекція), а після його виписки (смерті) – заключна дезінфекція.
– Для недопущення утворення аерозолю, що містить збудника, проводиться вологе прибирання (вологою ганчіркою). Не дозволяється підмітати або витирати пил сухою ганчіркою.
– Необхідно часто змінювати інвентар (ганчірки) і миючі розчини, оскільки вони швидко контамінуються.
– Інвентар для прибирання і дезінфекції після кожного використання ретельно миється, дезінфікується і висушується.
– Місце розміщення хворого має бути максимально звільнене від зайвих предметів і обладнання.
– Після первинного огляду хворого усі предмети (кушетка, інше обладнання) протираються дезінфікуючими засобами. Використані одноразові простирадла після огляду поміщуються до контейнеру (відра) для утилізації.
– Не рекомендується використовувати дезінфікуючі засоби шляхом утворення аерозолю у палатах, де є хворі, або вільних палатах, оскільки це є небезпечно.
– Знезараження обладнання та інших засобів медичного призначення (фонендоскопи, термометри тощо), що не підлягають автоклавуванню або дії високих температур, проводиться негайно після використання, шляхом протирання (замочування) 70 % розчином спирту етилового.
Збір і знезараження білизни
– Перед пакуванням до пральні з поверхні білизни видаляються видимі тверді забруднення, що викидаються в унітаз.
– Не рекомендується сортування білизни в місцях перебування хворих і персоналу з метою попередження забруднення поверхонь, повітря і зараження людей. Білизна поміщується в мішки для пральної в боксах/зонах ізоляції, не допускаються зайві маніпуляцій з нею.
– Прання, висушування проводиться за стандартним регламентом (вода 700С з тривалістю 25 хвилин). Якщо температура води нижча, то необхідно використовувати попереднє замочування в дезінфекційному розчині.
– Поводження з відходами
– Утилізація відходів має бути безпечною для оточуючого середовища і персоналу.
– Персонал повинен використовувати ЗІЗ для попередження контакту зі шкірою, слизовими, забруднення одягу.
– Не допускати утворення аерозолів на етапах пакування, транспортування відходів із зон ізоляції в мішках, контейнерах або іншій щільній тарі, щоб запобігти поширенню вірусу у довкіллі.
– Відходи забруднені кров’ю або іншими біологічними рідинами, у тому числі лабораторні та тканини від людей, підлягають знезараженню перед їх утилізацією.
