МАТЕРІАЛИ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ З ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ 4 КУРСУ СТОМАТОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ № 1

ОСНОВНI ЕПIДЕМIОЛОГIЧНI ПОНЯТТЯ. РЕЗЕРВУАРИ ТА ДЖЕРЕЛА ЗБУДНИКIВ IНФЕКЦIЙНИХ ХВОРОБ. МЕХАНIЗМИ, ЧИННИКИ ТА ШЛЯХИ ПЕРЕДАЧI ЗБУДНИКIВ IНФЕКЦIЙНИХ ХВОРОБ.

ДЕРАТИЗАЦIЯ. ДЕЗIНСЕКЦIЯ. ДЕЗIНФЕКЦІЯ ТА СТЕРИЛIЗАЦIЯ.

ОРГАНIЗАЦIЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ IМУНОПРОФIЛАКТИКИ. ПРЕПАРАТИ ДЛЯ СТВОРЕННЯ АКТИВНОГО I ПАСИВНОГО IМУНIТЕТУ. ЩЕПЛЕННЯ ПЛАНОВI ТА ЗА ЕПIДЕМIЧНИМИ ПОКАЗАННЯМИ.

 

http://www.umsa.edu.ua/lecture/infek/DubinskaDezinfekcijaSterilisacija.pdf

Сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.

Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.

Основним об’єктом епідеміології служить епідемічний процес, тобто поширення інфекційних хвороб серед людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.

На основі вивчення закономірностей виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом синтезу методів соціальних, біологічних і медичних наук.

У минулому епідеміологія значною мірою була споглядальною наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно емпіричний характер. Сьогодні вона має у своєму розпорядженні добре розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними хворобами та їх розповсюдженням.

Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.

http://medviva.com/epidemichniy–protses–protiepidemichni–zahodi.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F

ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕС

http://old.sumdu.edu.ua/ua/general/structure/faculty/med/faculties/infection/docs/43.pdf

http://ua.textreferat.com/referat-16540.html

Будь-який живий організм, у тому числі мікроб, може існувати лише за умови постійного відтворення себе в нових поколіннях, що приходять на зміну одне одному. Впродовж еволюції живого світу багато видів мікроорганізмів (бактерії, віруси, гриби, найпростіші та ін.) пристосувались до життя в організмі людини або тварини, де вони знайшли необхідні умови для росту і розмноження. Але їх біологічний хазяїн є смертним. До того ж перебування патогенного мікроба в організмі людини чи тварини не байдуже для останніх, може спричинити хворобу і навіть загибель. Тому організм, у якому поселився хвороботворний мікроб, старається застосувати до прибульця сили, які б його нейтралізували або й знищили. Іншими словами, між макро- і мікроорганізмом відбувається постійна боротьба, в якій кожна сторона має власні інтереси. У цій взаємодії макроорганізм виробляє імунітет, тобто специфічний захист від мікроба-паразита, і переважно від нього звільняється. Все це диктує патогенному мікробу потребу періодично змінювати біологічного хазяїна, якого він використовує фактично як поживне середовище для відтворення свого виду.

Таким чином, епідемічний процес – безперервний процес взаємодії мікро- та макроорганізму на популяційному рівні, який супроводжується поширенням специфічних інфекційних станів серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.

 

Мал. 1. Схема передачі інфекції:

I – джерело збудника, II – механізм передачі, III – сприйнятливий здоровий організм; 1 – виділення збудника із зараженого організму, 2 – перебування збудника у довкіллі, 3 – проникнення його у здоровий організм.

 

Будь-який епідемічний процес можна собі уявити як безперервний ланцюг з трьох основних ланок – джерела збудника інфекції, механізму передачі та сприйнятливого організму, що послідовно відтворюються (мал. 1). Розмножившись у макроорганізмі, який фактично стає на якийсь час джерелом збудника, патогенний мікроб за допомогою певного способу (механізму передачі) передається іншому сприйнятливому до нього організму, і цей останній стає новим джерелом.

Зазначені три ланки епідемічного процесу є водночас і його рушійними силами, без яких він не може існувати.

 

Джерело збудника інфекції

У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (тобто патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини і тварини, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.

Залежно від джерела усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.

При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи здоровий заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А – це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання. При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.

Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії, сальмонельозі; кашель, чхання – при кашлюку, кору, грипі. У разі гострого перебігу хвороби завдяки наростанню опірності (вироблення імунітету) організм звільняється від збудника ще до клінічного одужання, а іноді (грип, кір) й раніше. При хронічній формі інфекції відбувається безперервне або періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається з очищенням організму від збудника. Іноді виділення патогенного мікроба триває весь період реконвалесценції або й довше.

Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм. Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно, становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.

Розрізняють три категорії заразоносійства: 1) здорове (без попереднього захворювання); 2) реконвалесцентне; 3) транзиторне. Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини, менінгококової хвороби, поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний, інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв. Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі. Реконвалесцентне носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання. Ще менше епідеміологічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації. Збудника вдається виділити одноразово.

Особливе епідеміологічне значення мають хворі або носії, які своєю професійною діяльністю пов’язані з виготовленням, обробкою, транспортуванням чи реалізацією у торговельній мережі харчових продуктів і питної води (працівники закладів харчової промисловості, їдалень, продовольчих магазинів, комунальної служби тощо) або контактують з дитячими групами (вихователі дитсадків, будинків дитини, шкільні вчителі та ін.). Зрозуміло, що одна така особа (декретований працівник) може заразити немало людей і навіть стати причиною спалахів інфекційних хвороб.

Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх (сільськогосподарських) і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в людському колективі способи передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують. Лише деякі інфекційні хвороби, що існують у природі як зоонози, можуть певний час розповсюджуватись у людському середовищі без участі тварин (наприклад, легенева форма чуми). Але відносно швидко цей епідемічний процес затухає, а тому не може забезпечити збереження збудника як біологічного виду.

Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою і дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розробки туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, використання території і приміщень, забруднених хворими особинами. Такі зараження часто носять професійний характер (наприклад, бруцельоз у чабанів).

Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни (щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника інфекції при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін. При деяких інфекціях джерелом можуть бути хижі ссавці (наприклад, вовки і лисиці при сказі) або птахи (при орнітозі та сальмонельозі). Зараження людини відбувається різними способами, як зазначеними вище, так і внаслідок укусу твариною або через кровосисних комах.

Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати і навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени, лістеріозу, меліоїдозу, а також Bac. Сereus, що спричиняє кишкові інфекції. Спори цих мікробів можуть десятиліттями зберігатися у ґрунті, а в теплу пору року при високій вологості навіть проростати у вегетативні форми. При погіршенні умов вегетативні форми знову переходять у спори. Отже, ґрунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву сапронози.

Механізм передачі інфекції

http://myrefs.org.ua/index.php?view=article&id=485&titles=%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81

Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) – властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових. Заразність інфекційної хвороби характеризується індексом контагіозності. Цей епідеміологічний показник позначає кількість захворілих на 100 чутливих до конкретної хвороби осіб, які були в контакті з джерелом збудника. Індекс контагіозності вимірюється у процентах або десятковим дробом (при цьому 100 контактних приймають за одиницю).

Збудники інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції. Це друга ланка епідемічного процесу.

Передача збудника від джерела антропонозної або зоонозної інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів: 1) виділення із зараженого організму; 2) перебування у довкіллі; 3) проникнення у новий організм (мал. 2). При сапронозах, як зрозуміло, перший етап відсутній.

Механізм передачі, до якого найкраще пристосувалися збудники різних інфекційних хвороб, безпосередньо залежить від локалізації їх в ураженому організмі, яка при різних хворобах суттєво відрізняється.

 

            Мал. 2. Механізми передачі інфекції:

а – фекально-оральний, б – крапельний, в – трансмісивний, г – контактний.

 

При локалізації збудників у кишечнику їх виведення може здійснитися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з харчовими продуктами або водою. Такий механізм передачі називається фекально-оральним (мал. 2).

Збудники, що локалізуються на слизових оболонках дихальних шляхів, потрапляють у повітря (при кашлі, чханні, голосній розмові і т.п.), зберігаються в ньому короткий час у крапельках аерозолю або на частинках пилу і попадають в організм людини при вдиханні. У цьому випадку механізм передачі називають крапельним (мал. 13б).

У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв’язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи (воші, блохи, комарі та ін.). Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного (мал. 13в).

Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним (мал. 13г).

Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один – вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму.

Перераховані механізми передачі збудників інфекційних хвороб реалізуються за допомогою конкретних факторів – різноманітних елементів довкілля, які забезпечують перенесення збудників від джерела до сприйнятливого організму. Сукупність таких факторів складають певні шляхи передачі інфекції, які при різних інфекційних хворобах можуть суттєво відрізнятись.

Фекально-оральний механізм зараження найчастіше здійснюється водним і харчовими шляхами.

Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо. Частіше усього забруднюються відкриті водойми. У систему водопостачання збудники проникають у випадку пошкодження і негерметичності труб, засмічення оглядових колодязів, перебоїв у подачі води.

Люди заражаються при вживанні такої води для пиття або приготування їжі, при випадковому заковтуванні під час купання і т.ін. Такий шлях властивий кишковим інфекціям.

Масштаб заражень залежить від того, відбулося забруднення води одноразово (або протягом короткого часу) чи були повторні забруднення, яка кількість людей спожила її.

Трапляються випадки поширення збудників інфекційних хвороб за течією рік. При цьому спалахи з’являються послідовно в декількох населених пунктах, що розташовані за плином ріки і використовують річкову воду без очищення.

Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції – один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій.

Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування. У харчових продуктах деякі збудники здатні розмножуватись і накопичуватися (наприклад, сальмонели у м’ясі та молоці). Слід зазначити важливе значення у поширенні деяких інфекційних хвороб молока і сметани, позаяк вони широко використовуються без термічної обробки, мають рідку консистенцію, що сприяє розподілу збудника по всьому об’єму продукту.

Зараження може відбутись через м’ясні продукти, рибу, яйця і різні страви з них. Продукти тваринного походження можуть забруднюватись як за життя інфікованої тварини, коли збудник проникає у її м’язи чи внутрішні органи, так і посмертно (через забруднені руки і знаряддя різника або кухаря під час забою і розробки туші; при контактуванні чистих продуктів із контамінованими збудником як безпосередньо, так і через тару, посуд; можлива передача збудників з ґрунтом, водою, виділеннями гризунів, мухами і тарганами). Певну епідеміологічну небезпеку несуть овочі, кондитерські вироби.

Для «молочних» спалахів інфекції характерний раптовий підйом захворюваності зі швидким наступним зниженням, ураження населення території, що постачається молоком з певного господарства або магазину. Захворюють переважно ті, що спожили непряжене молоко (часто діти). Велика концентрація збудників у молоці призводить до важких захворювань.

Передача збудників інфекційних хвороб через ґрунт при кишкових інфекціях може здійснюватися таким ланцюжком: фекалії хворого чи носія – ґрунт – овочі – сприйнятливий організм людини; або: фекалії хворого чи носія – ґрунт – вода відкритих водойм – сприйнятлива людина.

В окремих випадках фекально-оральний механізм реалізується через брудні руки, деяких комах (механічне перенесення патогенних мікроорганізмів мухами, тарганами, мурашками), предмети побуту, що використовуються для пиття, їжі, куріння, купання тощо.

При крапельному механізмі передачі струмінь повітря, яке видихує хворий чи носій, захоплює частинки слизу, що вкриває дихальні шляхи (а з ним і мікробів), і виводить їх назовні у вигляді аерозолю. Найбільша кількість частинок аерозолю утворюється при чханні, менша – при кашлі й розмові. Особливу небезпеку становить найдрібніший аерозоль, який проникає у глибокі відділи дихальних шляхів, аж до альвеол. Тривалість утримування крапельок у повітрі залежить від їх розмірів (великі осідають швидше), стану повітря (у нерухомому повітрі крапельки падають швидше), його вологості та електричного заряду крапельок.

Збереження життєздатності збудників, що знаходяться у крапельках, залежить від вологості повітря, дії сонячної радіації, захисних властивостей слизу й інших причин.

Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника. Лише віруси кору й вітрянки, які стійкіші за інших збудників у довкіллі, можуть поширюватись з потоком повітря у сусідні приміщення.

Крапельним шляхом передаються інфекції дихальних шляхів. Цей шлях забезпечує швидке поширення інфекцій, особливо тих, що мають короткий інкубаційний період. Так, під час епідемії грипу за короткий час захворює велике число неімунних людей. Вважають, що грип поширюється зі швидкістю транспорту, яким користуються заражені люди.

Інфекції дихальних шляхів належать переважно до антропонозів, оскільки крапельна передача типова для колективів людей (мовне спілкування, колективне життя). Вони поширюються переважно у холодну пору року (через значну скупченість людей, краще зберігання збудників у повітрі при низькій температурі, зниження рівня імунітету).

Пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи. Такий спосіб «спрацьовує» лише в разі стійкості збудника до висихання. Тому «пилове» зараження відбувається при туберкульозі, дифтерії і не можливе при кору, кашлюку, менінгококовій інфекції.

При трансмісивному механізмі зараження передачу мікроорганізмів здійснюють кровосисні членистоногі. В їх організмі збудник накопичується, а іноді й проходить певний цикл розвитку (наприклад, малярійний плазмодій в організмі малярійного комара). Такі комахи заражають людину під час кровоссання, якщо збудник знаходиться у слині переносника, або своїми виділеннями, якими забруднюються одяг і шкіра людини. Так, одежні і головні воші є переносниками збудників висипного тифу, вошивого поворотного тифу, волинської гарячки; блохи поширюють чуму і щурячий висипний тиф; комарі анофелес – малярію; москіти – лейшманіози, флеботомну гарячку; іксодові кліщі – кліщовий енцефаліт, гарячку Ку тощо.

Такі біологічні переносники, як інфіковані кліщі, передають деяких збудників інфекційних хвороб своєму потомству (трансоваріально). Це має важливе епідеміологічне значення, позаяк у такий спосіб переносники стають резервуаром тривалого зберігання інфекції у природі.

Для кров’яних інфекцій характерна чітка сезонність, яка збігається з періодом активності переносників. Часто такі інфекції мають природну осередковість, тобто виявляються в певній місцевості.

Контактний механізм властивий для інфекцій зовнішніх покривів. Він здійснюється прямим або непрямим контактом. Інфікування шляхом прямого контакту характерне, зокрема, для таких антропонозів, як: венеричні хвороби, сказ, содоку (хвороба укусу щурів), ВІЛ-інфекція. Збудники цих хвороб малостійкі у довкіллі, тому прямий контакт їм конче потрібний для зараження. Усі інші інфекції цієї групи передаються головним чином непрямим контактом: інфекційний мононуклеоз, короста, сибірка, бруцельоз тощо.

Контактно-побутовий (побутовий) шлях передачі інфекції уможливлює перенесення стійких збудників. З джерела вони потрапляють на різноманітні предмети вжитку (білизну, рушник, іграшки, дверні ручки, ванну тощо). В окремих випадках патогенні мікроби можуть дуже довго зберігатися на об’єктах довкілля, а при переміщенні цих об’єктів – заноситися на нові території. Так, відомі випадки заносу сибірки і гарячки Ку при перевезеннях різноманітних предметів і товарів з однієї країни в іншу.

Розповсюдження інфекції прямим (у тому числі й статевим) і непрямим (контактно-побутовим) шляхами здійснюється повільно. Захворювання концентруються переважно у сім’ях, квартирах, виробничих і дитячих колективах.

Одні інфекції проникають через здорову шкіру, інші – лише через ушкодження під час медичних парентеральних маніпуляцій. Через недостатньо простерилізований інструментарій поширюються збудники гепатитів В, С, D, ВІЛ-інфекція та ін. Враховуючи те, що збудники цих захворювань проникають лише через пошкодження зовнішніх покривів, використовують термін «рановий механізм передачі», підкреслюючи цим те, що для реалізації епідемічного процесу недостатньо лише простого контакту.

 

Сприйнятливість та імунітет

http://ua.textreferat.com/referat-15459-1.html

Третьою ланкою епідемічного процесу є сприйнятливий організм, оскільки лише в ньому може розвинутися інфекційний процес у відповідь на вторгнення збудника.

Сприйнятливість – це видова здатність організму реагувати на інфікування розвитком хвороби або носійства.

До багатьох інфекційних хвороб відзначається висока сприйнятливість людей, що пов’язано як з особливостями збудників (їх патогенністю, адаптованістю до організму хазяїна, інфекційною дозою), так і з факторами, що залежать від самого організму. Так, після зараження бактеріями дифтерії, черевного тифу чи вірусом кору звичайно розвивається інфекційна хвороба з яскравими клінічними проявами. У таких випадках говорять про високу сприйнятливість до інфекцій.

Разом з тим, люди як біологічний вид мають видову несприйнятливість до ряду інфекційних хвороб тварин, що передається за спадковістю.

Відповідно виділяють ще одне поняття, за змістом протилежне до сприйнятливості, – резистентність макроорганізму, тобто природну несприйнятливість (мал. 3).

Вона базується на багатьох неспецифічних і специфічних факторах захисту.

До факторів неспецифічної резистентності належать загальні покриви – шкіра і слизові оболонки, що є серйозною механічною перешкодою для мікроорганізмів. Окремі ділянки слизової оболонки вкриті миготливим епітелієм, який сприяє механічному видаленню мікроорганізмів з її поверхні. Нормальна мікрофлора, що заселяє шкіру і слизові оболонки, є антагоністом для патогенної. Важливу захисну роль відіграють лізоцим, що є практично у всіх тканинах, шлунковий сік і травні ферменти. Вагомий неспецифічний захист складають фагоцитарна система, комплемент, лейкіни, інтерферон та ін.

Другою, дуже потужною лінією оборони організму є імунітет – властивість організму оберігати свою антигенну постійність впродовж життя.

Імунітет може бути природженим і набутим. Природжений імунітет у свою чергу буває видовим, завдяки якому люди не заражаються багатьма хворобами тварин, і материнським (пасивним), що зумовлений наявністю у новонароджених антитіл, отриманих від імунної матері через плаценту або з молоком. Саме цей імунітет оберігає дітей перших 3-6 міс. життя від гепатиту А, краснухи, кору та деяких інших інфекційних хвороб.

Після перенесеної інфекції виробляється набутий природний імунітет, який може бути стерильним (коли збудник, що спричинив хворобу, видалений з організму цілком) і нестерильним (при зберіганні живого збудника в макроорганізмі). Стерильний імунітет виникає після перенесення гострих інфекцій, але напруженість його неоднакова. Так, після краснухи, кору, вітрянки, кашлюку, гепатиту А звичайно виникає стійкий довічний імунітет і повторні захворювання трапляються рідко; дифтерія, черевний тиф залишають менш стійкий імунітет; дизентерія і грип характеризуються короткочасним постінфекційним імунітетом. Нестерильний імунітет формується при туберкульозі, бруцельозі, сифілісі, захищаючи організм людини від повторних заражень.

Штучний імунітет створюється організмом активно, у відповідь на введену вакцину, або виникає пасивно, після введення імунної сироватки чи імуноглобуліну, що містять антитіла до певного збудника.

На формування імунітету суттєво впливають різні фактори: індивідуальні особливості організму (в окремих осіб імунітет виробляється сповільнено або не виробляється); вік (імунологічна реактивність грудних дітей та у старечому віці знижена); особливості харчування людини (негативний вплив незбалансованого раціону та нестачі вітамінів); клімат (при деяких інфекційних хворобах у південних районах імунітет формується активніше, ніж у північних); екологічна ситуація. Чорнобильська катастрофа суттєво змінила імунологічну реактивність людей. Так,  протягом   останніх  років   значно   зросла   кількість імунодефіцитних станів у людей і дітей зокрема, через що почастішали не лише інфекційні, але й пухлинні, автоімунні, алергічні та інші захворювання.

 

природжений

набутий

природний

штучний

 

.

Крім індивідуального імунітету розрізняють колективний імунітет та імунний прошарок населення. Під колективним імунітетом розуміють несприйнятливість суспільства до інфекційних хвороб. Він створюється внаслідок перенесеної епідемії або завдяки масовій вакцинації населення і досягненню високого матеріального та культурного рівня (забезпечення якісним харчуванням, житлом, екологічне благополуччя тощо). Вакцинацію можна вважати успішною, якщо після неї в колективі не менше 80 % осіб набуває повноцінного імунітету. За таких умов створюється достатній імунний прошарок населення (частка осіб, які несприйнятливі до певної інфекційної хвороби), що стає на заваді появи нових випадків хвороби.

Однак збудники відзначаються мінливістю. У першу чергу це стосується їх вірулентності. Ще на початку XX сторіччя було встановлено, що пневмококи, виділені від хворих і носіїв, мають різну вірулентність. Пізніше було підтверджено, що збудники здатні змінювати свою вірулентність на різних стадіях хвороби. Згодом динамічне спостереження за групами людей показало зміни вірулентності збудників під час епідемічного та інфекційного процесів.

Згідно із концепцією В.Д. Белякова, мікроорганізми можуть перебувати у двох фазах – резервації та активації. У фазі резервації вірулентність збудників мінімальна, через що вони перебувають в організмі, не спричиняючи хвороби, або викликають лише спорадичну захворюваність. Зовні це сприймається як епідемічне благополуччя. Але через якийсь час, в результаті зниження опірності організму та антигенної мінливості збудників, вони активуються, переходячи в другу фазу. Саме тоді захворюваність зростає і реєструється епідемічний спалах. Згодом кількість імунних осіб до цієї інфекції збільшується і це стає на заваді дальшого розповсюдження хвороби, епідемія вгасає.

Таким чином, В.Д. Беляковим була обґрунтована теорія саморегуляції паразитарних систем у ході епідемічного процесу.

Поняття паразитарної системи набагато ширше, ніж «епідемічний процес», оскільки останній є лише її окремим випадком, при якому взаємодія паразита і хазяїна відбувається на основі специфічного механізму передачі збудників від джерела до сприйнятливого організму.

Залежно від способу перебування збудників у довкіллі та їх стійкості до шкідливих для них чинників навколишнього середовища розрізняють відкриту, напіввідкриту та закриту паразитарні системи.

Чи не найпристосованішими до існування у довкіллі є збудники кишкових інфекцій. Відтак, вони є класичними представниками відкритої паразитарної системи, при якій паразит спроможний відносно тривалий час зберігатися поза організмом хазяїна.

Повною протилежністю відкритої є закрита паразитарна система, при якій збудники в силу своєї непристосованості не можуть зберігатися у довкіллі, а потребують прямої передачі від джерела до сприйнятливого організму (збудники венеричних хвороб, ВІЛ, вірус сказу та інші абсолютні паразити).

Для напіввідкритих паразитарних систем характерне нетривале перебування збудників у навколишньому середовищі. До такого типу належать інфекції дихальних шляхів (грип, краснуха, кашлюк, дифтерія та ін.).

 Вплив соціальних і природних факторів

на епідемічний процес та його інтенсивність

Названі вище три чинники епідемічного процесу (джерело збудника, механізм його передачі та сприйнятливий до захворювання організм) є його головними рушійними силами, бо без них інфекційні хвороби не можуть розповсюджуватись. Проте ці чинники, у свою чергу, перебувають під впливом ряду інших факторів, що також діють на хід епідемічного процесу і розглядаються як вторинні, або опосередковані. Серед таких факторів слід виділити соціальні та природно-кліматичні умови життя людей і біологічні властивості збудників.

Такі соціальні фактори, як санітарні умови праці й побуту, харчування, система водопостачання і видалення нечистот, благоустрій населених пунктів, рівень медичної науки, санітарно-гігієнічна освіченість людей, організація системи охорони здоров’я, демографічні процеси, значною мірою відображаються на кожній ланці епідемічного процесу. Зокрема, численність та професійний рівень медичних працівників, потужність ліжкового фонду лікарень, повнота та якість медичної допомоги, її доступність безпосередньо зумовлюють швидкість виявлення інфекційних хворих, повноту їх ізоляції та ефективність лікування і знезараження.

Санітарна культура населення, високий рівень особистої і колективної гігієни, розвиток лабораторної служби, організація дезінфекції та профілактичних щеплень сприяють запобіганню і ліквідації епідемічного процесу. Наприклад, регулярне миття тіла та зміна натільної і постільної білизни протидіють розповсюдженню педикульозу; наявність індивідуальних туалетних засобів, рушників запобігає поширенню трахоми; часте миття рук, утримання в чистоті піднігтьових просторів, ретельне миття овочів та фруктів, що вживають сирими, достатня термічна обробка м’яса і риби захищають від багатьох кишкових інфекцій та гельмінтозів. Крім цього, санітарна культура населення й окремих громадян визначає своєчасність звертання за медичною допомогою, проведення ефективної ізоляції хворих вдома і поточної дезінфекції, своєчасність профілактичних щеплень та ін. Для підвищення санітарної культури населення проводять санітарно-освітню роботу, у якій повинні активно брати участь медичні працівники із середньою фаховою освітою.

Виникнення професійних захворювань серед тваринників (сибірки, бруцельозу, еризипелоїду, орнітозу, сапу та інших) значною мірою залежить від дотримання ними профілактичних заходів під час догляду за тваринами.

Такі фактори, як відсутність заробітку, низький матеріальний рівень, тривале голодування або недоїдання, призводять до зниження опірності організму, а, отже, негативно позначаються на третій ланці епідемічного процесу. Вони ж спонукають населення до міграції, що неминуче підключає інші ланки цього процесу і призводить до росту інфекційної захворюваності. Історія свідчить, що війни сприяли спалаху паразитарних тифів, холери, дизентерії та інших небезпечних хвороб. Досвід другої світової війни показав можливість ураження військ при вимушеному перебуванні їх на території природних осередків туляремії, вірусних енцефалітів, геморагічних гарячок.

Природні умови безпосередньо впливають на розповсюдження хвороб, при яких джерелом або переносником є тварини. Зокрема, епізоотії чуми й туляремії пов’язані з річним біологічним циклом диких гризунів – носіїв збудників цих хвороб. Для багатьох кишкових інфекцій характерний літньо-осінній підйом, для інфекцій дихальних шляхів – зимово-весняна сезонність.

У поширенні зоонозів величезне значення мають й географічні умови. Так, території ендемічних інфекцій безпосередньо залежать від ареалу поширення диких тварин, які є джерелом збудника, чи переносників, який у свою чергу визначається кліматом, рельєфом місцевості, її гідрологічними особливостями тощо. Географічний чинник настільки суттєвий, що ціла низка інфекційних хвороб отримала свою назву від місця поширення (кримська та волинська геморагічні гарячки, японський енцефаліт і багато інших).

Повені, землетруси та інші природні катаклізми супроводжуються не лише руйнацією житлового фонду, систем водопостачання й очищення, погіршенням санітарних умов життя населення, але й спричиняють міграційні процеси, створюючи сприятливі передумови для поширення інфекційних хвороб.

Найважливішою властивістю збудників, що впливає на інтенсивність епідемічного процесу, є їхня патогенність, тобто здатність спричиняти захворювання у людей чи тварин (патогенні, умовно-патогенні та непатогенні види бактерій). Високопатогенні мікроорганізми в сприятливих умовах спричиняють епідемію з переважанням тяжких форм захворювання. І навпаки, слабкопатогенні (умовно-патогенні) збудники зумовлюють переважно спорадичну захворюваність з легким перебігом хвороби або заразоносійство.

Серед інших факторів, які позначаються на особливостях епідемічного процесу, варто назвати стійкість збудників у довкіллі, їхню антибіотикорезистентність, швидкість розмноження, здатність до спороутворення і виживання в макроорганізмі.

Як вже зазначалось, будь-який епідемічний процес складається з джерела збудника, його механізму передачі і сприйнятливого організму, який після зараження стає новим джерелом. Нейтралізація будь-якої із зазначених ланок призводить до припинення поширення інфекції. Проте у практичних умовах вдається лише послабити ту чи іншу ланку епідемічного процесу, тому, як правило, застосовують комплекс заходів, спрямованих на усі ланки. Основні зусилля стараються спрямувати на ту ланку, ліквідація якої з допомогою існуючих методів може принести найбільший успіх.

Працівники лікувально-профілактичних закладів, виявляючи інфекційних хворих, зобов’язані сповістити про це санітарно-епідеміологічну службу. З цією метою заповнюють карту «Термінове повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре, професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення» (форма № 058/о) і не пізніше ніж через 12 год її відсилають у санепідемстанцію за місцем виявлення хворого. Відомості про виявлених хворих заносять у «Журнал реєстрації інфекційних захворювань» (форма № 060-лік.), що ведеться у всіх лікувально-профілактичних, дитячих дошкільних закладах і школах. Для оперативнішого сповіщення санепідемстанції практикується й повідомлення через телефон, що, однак, не заміняє відсилання форми № 058/о. Якщо надалі первинний діагноз змінюється, то складається нове термінове повідомлення із зазначенням первинного і кінцевого діагнозів і надсилається до санепідемстанції, а остання інформує про зміну діагнозу лікувальний заклад, у якому було вперше виявлено хворого. Відповідні зміни вносяться у «Журнал обліку інфекційних хвороб», який ведуть санітарно-епідеміологічні та дезінфекційні станції, а в поліклініках – у статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів (форма № 025-2/о).

Після отримання сповіщення санітарно-епідеміологічна служба здійснює епідеміологічне обстеження осередку з метою виявлення джерел і шляхів передачі збудника; встановлення меж осередку; визначення об’єктів довкілля, що підлягають дезінфекції; виявлення контактних осіб, які могли заразитися і вже перебувають в інкубаційному періоді хвороби або стали заразоносіями. Результати обстеження відображають у відповідній карті (форма № 357/о, наводиться у скороченому вигляді). Для ліквідації осередку розробляється план заходів, які спрямовані на джерело збудника (хворого, носія), осіб, що контактували з ним, і довкілля.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, якщо після ізоляції джерела збудника протягом максимального інкубаційного періоду діагностованого інфекційного захворювання (табл. 2) не виявлено нових випадків хвороби.

 

ЗАХОДИ ЩОДО НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛА ЗБУДНИКА

 Збудники інфекційних хвороб у ході еволюції пристосувалися до паразитичного способу життя в організмі людини або тварини. Саме в організмі господаря вони знаходять оптимальні умови для свого існування та розмноження. Відтак заражена людина (або тварина) стає природним середовищем для патогенних мікроорганізмів і головним їх джерелом.

При антропонозах найважливішим заходом, спрямованим на знешкодження джерела, є ізоляція хворих. З’ясовано, що хворі на тяжкі форми інфекційної хвороби виділяють величезну кількість збудника впродовж тривалого часу. Однак, завдяки яскравій клінічній картині, їх, як правило, виявляють і рано ізолюють. При легких та атипових формах хвороби збудники виділяються у значно меншій дозі. Проте через труднощі діагностики (розпізнаються пізно або й не розпізнаються) вони значно небезпечніші для інших. При багатьох інфекціях виділення збудника починається з перших годин захворювання (а часто ще в інкубаційний період), тому ізоляція повинна бути якомога ранньою.

 Таблиця 1. Інкубаційний період при деяких інфекційних хворобах

Хвороба

Тривалість інкубаційного періоду

Оцінка тривалості

мінімальна

максимальна

середня

Харчові токсикоінфекції Ботулізм Сальмонельоз Холера

0,5 год 6 год 6 год 12 год

2 доби 5 діб 3 доби 5 діб

1-12 год 18 год 1 доба 1-3 доби

дуже короткий

Шигельоз Чума Сибірка Стафілококові хвороби ГРВІ: грип риновірусна інфекція РС-інфекція парагрип аденовірусні хвороби Менінгококова хвороба Ентеровірусні хвороби Ящур Ротавірусна хвороба Дифтерія Гонококова інфекція Ешерихіоз Скарлатина

1 доба 12 год 12 год 2 год   12 год 1 доба 3 доби 2 доби 4 доби 2 доби 2 доби 2 доби 2 доби 2 доби 1 доба 3 доби 1 доба

7 діб 10 діб 8 діб 7 діб   2 доби 6 діб 6 діб 7 діб 14 діб 10 діб 10 діб 12 діб 7 діб 10 діб 15 діб 6 діб 12 діб

2-3 доби 2-3 доби 2-3 доби 2-4 доби   1 доба 2-3 доби 4-5 діб 5-7 діб 5-7 діб 2-4 доби 3-4 доби 3-4 доби 3-5 діб 3-5 діб 3-5 діб 4-5 діб 3-6 діб

короткий

Туляремія Кишковий єрсиніоз Кашлюк і паракашлюк Псевдотуберкульоз Короста Паратиф В Лептоспіроз Правець Геморагічні гарячки: Ласса Ебола кримська-Конго з нирковим синдромом Кір Поліомієліт Кліщовий енцефаліт Сап

1 доба 1 доба 2 доби 3 доби 2 доби 1 доба 4 доби 3 доби   3 доби 4 доби 2 доби 9 діб 9 діб 5 діб   2 доби

21 доба 11 діб 14 діб 21 доба 14 діб 18 діб 14 діб 1 міс.   17 діб 16 діб 14 діб 35 діб 17 діб 35 діб   21 доба

3-7 діб 3-7 діб 5-7 діб 5-7 діб 7 діб 2-8 діб 7-9 діб 7-10 діб   6-7 діб 5-8 діб 7-10 діб 12-15 діб 10 діб 10-12 діб 10-12 діб 10-14 діб

середній

Рикетсіози: Північно-азіатський марсельська гарячка висипний тиф Ку-гарячка волинська гарячка Паратиф А Черевний тиф Вітряна віспа Епідемічний паротит Краснуха Бруцельоз Сифіліс Малярія: тропічна триденна чотириденна

1 доба 3 доби 6 діб 3 доби 7 діб 3 доби 5 діб 10 діб 11 діб 11 діб 7 діб 8 діб   8 діб 7 діб 21 доба

14 діб 8 діб 1 міс. 23 доби 1 міс. 21 доба 25 діб 21 доба 23 доби 24 доби 42 доби 190 діб   16 діб 14 міс. 2 міс.

4-6 діб 5-7 діб 10-12 діб 10-14 діб 10-15 діб 14 діб 10-15 діб 13-17 діб 15-19 діб 16-20 діб 14-21 доба 21-30 діб   10-14 діб 10-20 діб 1 міс.

середній

Лейшманіози: шкірний вісцеральний Гельмінтози: трихінельоз ентеробіоз стронгілоїдоз опісторхоз трихоцефальоз аскаридоз теніаринхоз і теніоз ехінококоз і альвеококоз Амебіаз Туберкульоз Гепатит А Гепатит Е Гепатит С Гепатит В

7 діб 21 доба   2 доби             кілька місяців 7 діб   15 діб 20 діб 4 доби 1 міс.

2 міс. 1 рік   28 діб             Кілька років 4 міс.   45 діб 50 діб 3 міс. 3 міс.

1 міс. 3-5 міс.   9-10 діб 12-14 діб 17-20 діб 20-30 діб 30-45 діб 50-60 діб 56-70 діб 20-40 діб 20-60 діб 20-30 діб 30-40 діб 40-50 діб 2-6 міс. 2-6 міс.

довгий

ВІЛ-інфекція Сказ

1 міс. 10 діб

більше 10 років 1 рік

1-2 міс. 1-3 міс.

дуже довгий

 

Для своєчасної ізоляції хворих необхідна рання і точна діагностика. Інфекційних хворих виявляють при медичному спостереженні в осередках, санітарних обходах, профілактичних оглядах, зверненні за медичною допомогою самого хворого. У цій роботі важливу роль відіграють сімейні та дільничні лікарі, кабінет інфекційних захворювань (КІЗ) поліклініки. Хворих ізолюють вдома або в умовах лікарні. При черевному і висипному тифах, паратифах А і В, дифтерії, холері, поліомієліті госпіталізація обов’язкова. Хворих на грип, кір, кашлюк, дизентерію за певними клінічними та епідеміологічними показаннями можна ізолювати й вдома.

 

 

 

 

Для ізоляції вдома захворілому потрібно виділити окрему кімнату та предмети догляду, здійснюють заходи, які виключать можливість зараження членів сім’ї (поточна дезінфекція, носіння масок і т.ін.). При госпіталізації в інфекційну лікарню (відділення) хворі ізолюються в бокси або палату за видом інфекції. Слід зазначити, що інфекційних хворих перевозять до лікарні на спеціальному транспорті, який після використання ретельно дезінфікують. Інфекційна лікарня працює в такому протиепідемічному режимі, який робить безпечним перебування у ній різних хворих і персоналу. Ізоляція реконвалесцентів закінчується після припинення виділення ними збудника.

Форма № 357/о

КАРТА ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ № ________

ОСЕРЕДКУ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

I. ДАНІ ПРО ХВОРОГО

1. Заключний діагноз            2. Вид, тип збудника                       3. Хворий місцевий (1), приїжджий (2)

4. Прізвище, ім’я, по батькові                           5. Стать         6. Дата народження       7. Домашня адреса

8. Місце роботи, навчання, відвідування дитячого закладу

9. Дата останнього відвідування місця роботи, навчання, дитячого закладу

10. Лікувальний заклад за місцем проживання     11. Повідомлення про хворого одержано (дата, час)

12. Ким направлено (заклад)                         13. Діагноз у терміновому повідомленні

14. Основні симптоми в перші дні хвороби            15. Хворий виявлений при: профогляді (1),

 обстеженні за епідпоказаннями (2), звернувся за медичною допомогою (3).

16. Дата і година епідобстеження               Дата закінчення спостереження

17. Дата захворювання    18. Дата звертання    19. Дата встановлення діагнозу    20. Дата госпіталізації

21. Дата останнього діагнозу    22. Місце госпіталізації, транспорт    23. Залишений вдома (причина)

24. Причина пізньої госпіталізації              25. Лабораторні дослідження проводились чи ні

26. Діагноз підтверджений (клінічно, лабораторно, іншими методами; дата; результат обстеження)

27. Дані про останню імунізацію (вакцинація, ревакцинація, не щеплений)

II. ПОШУК ДЖЕРЕЛА І ФАКТОРА ПЕРЕДАЧІ ЗБУДНИКА

28. Орієнтовні строки зараження           29. Незвичайні обставини й умови, в яких перебував хворий у

 межах терміну зараження                        30. Особи, які могли стати джерелом збудника

31. Дані про харчові продукти, воду, в результаті споживання яких могло виникнути це захворювання

III. ЗАХОДИ ДЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ ОСЕРЕДКУ

32. Спостереження за особами, які спілкувалися з хворими або мали можливість заразитися в тих же

умовах                33. Заходи специфічної профілактики та обстеження осіб в організованих колективах

 

САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛОКАЛЬНИХ ОСЕРЕДКІВ,

ПОВ’ЯЗАНИХ З КОНКРЕТНИМ ХВОРИМ

А. ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ

34. Житлові умови    35. Щільність заселення     36. Водопостачання      37. Вид збору і знищення

нечистот      38. Збір сміття       39. Санітарне утримання квартири, території, туалету     

40. Наявність педикульозу, інших комах, гризунів         41. Інші фактори, важливі для виникнення

захворювання.

Б. ЗА МІСЦЕМ РОБОТИ, НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ, ЛІКУВАННЯ

41. Назва об’єкту, його структурного підрозділу, в якому перебував хворий

42. Відповідність санітарно-гігієнічним протиепідемічним вимогам у щільності розміщення,

ізольованості, водозабезпеченні, каналізації, санітарному утриманні, зберіганні харчової продукції

 приготуванні їжі                                                     43. Фактори, які сприяли виникненню захворювання

44. Лабораторне дослідження матеріалу з довкілля (включаючи членистоногих)

45. Заходи для розриву механізму передачі в осередках (карантин, поточна дезінфекція, госпіталізація

хворого тощо)

IV. ВИСНОВКИ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

1. Зараження відбулося на території (область, район, місто, село)

2. Найбільш можливе місце зараження (невідомо, за місцем проживання, за місцем роботи, в

дитячому дошкільному закладі, школі, дитячому оздоровчому закладі, стаціонарі, пунктах

громадського харчування, в дорозі, у природних умовах тощо)

3. Можливе джерело збудника (людина, тварина, не вдалося встановити)

4. Можливий основний фактор передачі збудника (вода, напої, молоко, молокопродукти, м’ясні,

рибні продукти, салати, готові гарячі страви, фрукти, овочі; контактний крапельний шляхи передачі,

 кров і її препарати, тваринна сировина, тварини-переносники тощо)

5. Умови, які сприяють зараженню (несвоєчасне виявлення й ізоляція джерела, скупченість,

недотримання дезінфекційного режиму, несвоєчасна імунізація, інші порушення протиепідемічних

правил, вихід в природний осередок, порушення санітарних правил, аварії на водогонах чи

каналізації, недотримання правил особистої гігієни тощо)

6. Захворювання в осередку (за місцем проживання, роботи, навчання, відпочинку, лікування)

Лікар-епідеміолог                                   Помічник епідеміолога                                 Інші спеціалісти

 

 

До методів, спрямованих на знешкодження джерела збудника, належать такі лікувальні заходи, що призводять до звільнення організму від нього. Наприклад, застосування антибіотиків при бактерійних інфекціях чи противірусних препаратів при вірусних хворобах.

Особливу небезпеку становлять здорові заразоносії, адже виявити їх можна лише за допомогою лабораторних досліджень. Так, при поліомієліті та менінгококовій інфекції на один випадок клінічно вираженого захворювання припадають сотні здорових носіїв, котрих частіше виявляють серед осіб, що спілкувалися з хворим (контактне носійство). У разі виявлення заразоносіїв здійснюють їх ізоляцію, медикаментозну санацію (іноді без ізоляції) і повторне обстеження, щоб довести звільнення організму від збудника. Якщо особа належить до так званої декретованої групи, його на період заразоносійства не допускають до роботи у дитячих колективах, закладах громадського харчування тощо.

У разі розповсюдження особливо небезпечних інфекційних хвороб (чума, холера, деякі геморагічні гарячки) вдаються до карантину – жорстких заходів, які забезпечують повну ізоляцію епідемічного осередку і дотримання у ньому суворого протиепідемічного режиму. Карантин супроводжується воєнізованою охороною території осередку із забороною виїзду з нього без попереднього обстеження.

Шляхи знешкодження джерел при зоонозних інфекціях бувають різними. Зокрема, при лептоспірозі, кримській геморагічній гарячці, лістеріозі вдаються до знищення шкідливих гризунів. Особливо цінних домашніх тварин ветеринарна служба може ізолювати і лікувати. Усіх інших – знищують. У господарстві, де виявлені хворі тварини, встановлюють карантин, здійснюють поточну дезінфекцію. М’ясо, органи забитих сільськогосподарських тварин за певних умов (наприклад, після проварювання в казанах під тиском) можуть бути допущені до реалізації.

При кожній хворобі епідемічна небезпека джерела збудника має свої особливості. Знання їх суттєво допомагає визначити обсяг і характер протиепідемічних заходів.

 

ЗАХОДИ ЩОДО ПЕРЕРИВАННЯ  МЕХАНІЗМУ ПЕРЕДАЧІ ІНФЕКЦІЇ

 Щоб розірвати механізм передачі, основні зусилля спрямовують на знешкодження факторів довкілля, через які розповсюджується інфекція. Для цього використовують засоби дезінфекції, дезінсекції та дератизації.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=dsdd

 ДЕЗІНФЕКЦІЯ

http://5ka.at.ua/load/medicina_ta_zdorov_39_ja/metodi_dezinfekciji_osnovi_dezseredniki_referat/37-1-0-20788

http://ua.textreferat.com/referat-15521-1.html

Дезінфекція (des – заперечення, іnfectіon – інфекція) – комплекс заходів, спрямованих на умертвіння або видалення з об’єктів патогенних мікроорганізмів (бактерій та їх токсинів, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів тощо). Цим «дезінфекція» відрізняється від терміну «стерилізація», під яким розуміють знищення усіх видів мікроорганізмів, у тому числі непатогенних.

Розрізняють два види дезінфекції – осередкову і профілактичну.

Осередкова дезінфекція залежно від того, на якому етапі передачі інфекції вона здійснюється, розподіляється на поточну і кінцеву.

Поточну дезінфекцію здійснюють у безпосередньому оточенні хворого або заразоносія з метою запобігання розсіюванню збудників інфекційних хвороб у довкіллі. Її проводить медичний персонал лікувально-профілактичних закладів. Дільничний лікар при першому відвідуванні хворого організує первинні протиепідемічні заходи в осередку, інструктує обслуговуючий персонал про особливості проведення дезінфекції і передає подальше спостереження за осередком відповідному спеціалісту.

У приміщеннях амбулаторії, поліклініки та лікарні (оглядові кабінети, санпропускники, палати, коридори, туалети) щодня (двічі на день) проводять вологе прибирання із застосуванням мийних засобів. Окремо дезінфікують промарковані збиральний інвентар (посуд, ганчір’я, мочалка, цебра та ін.) для прибирання палат, коридорів і туалетів.

Предмети догляду за хворими знезаражують після кожного користування. Білизну хворих у відділенні збирають у бавовняні мішки або металеві баки з кришкою. Після попереднього сортування і дезінфекції ці речі відправляють у пральню лікарні. Потрібно здійснювати регулярну дезінфекцію приміщень, де зберігають білизну. Клейончасті знімні чохли з матраців старанно протирають дезінфікуючим розчином. Речі хворого складають у мішок і спрямовують для камерного знезаражування. Виділення хворого підлягають знезараженню у туалеті чи підкладних суднах. Судна дезінфікують у спеціальних баках з кришками і миють. Останнім часом почали впроваджуватися спеціальні машини для дезінфекції і мийки суден та іншого забрудненого інвентарю.

Посуд, яким користувався хворий, знезаражують і миють. Знезаражений посуд просушують на виділеному для цього чистому столі і зберігають у шафі. Залишки їжі збирають у бак з кришкою і знезаражують шляхом заливання дезрозчином. Речі і посуд хворих повертають їм лише після попереднього знезаражування.

Автотранспорт, яким був доставлений інфекційний хворий в приймальне відділення, дезінфікується у санітарному шлюзі або на спеціально обладнаній площадці, що має стік для змивних вод. Автомобіль зрошують дезінфікуючим розчином або ретельно протирають спочатку зовнішні ручки дверей кабіни, потім – усі частини салону, причому підлогу – двічі. Металеві частини після обробки протирають чистим сухим ганчір’ям. Взимку рекомендується використовувати гарячі розчини дезінфектантів або додавати у них інгредієнти, що перешкоджають замерзанню (антифриз).

Завдання заключної дезінфекції – знищення збудників інфекційних хвороб в епідемічному осередку після госпіталізації, видужання, виїзду або смерті хворого.

Заключну дезінфекцію виконує дезінфекційна бригада, що звичайно складається з 2-3 працівників (лікаря-дезінфекціоніста чи помічника епідеміолога і 1-2 дезінфекторів). Бригада оснащується гідропультом, відрами, щітками для чищення м’яких речей та одягу, розпилювачами для порошків і рідин, мішками для транспортування речей у дезкамеру, розфасованими дезінфекційними середниками, халатами, шапочками, респіраторами, захисними окулярами, гумовими рукавичками, милом, чистими знезараженими ганчірками. В осередках карантинних інфекцій персонал забезпечується ще й спеціальним захисним одягом.

Алгоритм заключної дезінфекції у квартирі хворого

Профілактичну дезінфекцію виконують незалежно від наявності інфекційних хвороб. Її мета – знищити збудників на тих об’єктах довкілля, на яких вони можуть з’явитись і призвести до зараження людей. Для цього систематично проводять дезінфекцію питної води, нечистот, пастеризацію молока, місць громадського користування (туалети, вокзали), а також підтримують санітарний режим у лікувальних установах, дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості.

При дезінфекції використовують фізичні та хімічні засоби знезараження.

 

ФІЗИЧНІ ЗАСОБИ ЗНЕЗАРАЖЕННЯ

До фізичних засобів належать механічні, термічні і променеві дезінфікуючі середники.

Механічні засоби – чищення, вологе прибирання, прання, витрушування та ін. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак – від значної кількості мікроорганізмів.

За допомогою побутового пиловсмоктувача разом з пилюкою видаляється до 98 % мікробів. При провітрюванні помешкань протягом 15 хв кількість мікроорганізмів у повітрі різко зменшується, а через 30 хв вони майже відсутні. Промисловість випускає спеціальні вентиляційні установки, що широко застосовуються в лікувально-профілактичних закладах. Провітрювання має велике значення при профілактиці грипу, кору, вітряної віспи, краснухи й інших інфекційних хвороб, збудники яких передаються крапельним шляхом і нестійкі у повітрі. Для зменшення бактерійного забруднення повітря чи води може використовуватися ще й фільтрування.

Термічні і променеві засоби – це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію (від лат. caedo – убиваю).

Гаряче повітря або сухий жар. Ці засоби застосовують у повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараження лабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу гарячою праскою також призводить до знезараження.

Кип’ятіння застосовують для знезараження посуду, предметів догляду за хворими, білизни, іграшок. Знезаражуюча дія кип’ятіння посилюється при додаванні у воду соди або мила. Зокрема, для знезараження постільної, натільної білизни, рушників, хустинок, фіранок і т.п. використовується бучення – метод, при якому забруднену білизну спочатку замочують у 0,5-1 % розчині кальцинованої соди, а через 6-12 год кип’ятять впродовж 1-1,5 год. Сучасні лікарні обладнані пральними машинами, де прання поєднується із знезараженням білизни кип’ятінням.

Водяна пара використовується у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м’яких речей. У парових стерилізаторах її використовують для знезараження і стерилізації перев’язувального матеріалу та інструментів.

Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо.

Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи тварин тощо.

Пастеризація – це прогрівання харчових продуктів до температури 70-80 °С протягом 30 хв або до 90 °С протягом 3 с, що призводить до загибелі вегетативних форм мікробів, але не знищує їх спор.

Тіндалізація (повторна, дробна пастеризація) – прогрівання білкового матеріалу при температурі 56-58 °С протягом 1 год щодня впродовж 5-6 днів. У такий спосіб вдається знищувати спори, які проростають.

Холод. Штучне заморожування патогенних збудників не призводить до їхньої повної загибелі. Однак при низькій температурі знижується кількість мікроорганізмів, а також сповільнюється їхня життєдіяльність. Тому таку обробку використовують як консервувальний засіб у харчовій промисловості.

Висушування. Іноді може використовуватися саме такий спосіб дезінфекції, оскільки деякі патогенні мікроорганізми під впливом тривалого висушування гинуть.

Сонячне світло, ультрафіолетові промені. Їх використовують для зниження бактерійного забруднення повітря і поверхонь. Ультрафіолетові промені одержують за допомогою спеціальних бактерицидних ламп, які широко застосовуються у маніпуляційних кабінетах, операційних блоках, палатах та інших приміщеннях лікарень і поліклінік.

 

ХІМІЧНІ ЗАСОБИ ЗНЕЗАРАЖЕННЯ

Хімічний метод дезінфекції базується на використанні хімічних речовин та їх поєднанні з мийними засобами. Основною вимогою, що ставиться до хімічних дезінфектантів, є добра їх розчинність у воді або утворення в ній емульсії. Засіб повинен бути ефективним у якомога менших концентраціях і швидко вбивати мікроорганізми; забезпечувати знезаражувальну дію навіть при наявності органічних речовин; бути достатньо стійкими при збереженні та нетоксичними для людей.

Ефективність дезінфекції залежить від ряду факторів: концентрації активної речовини, її кількості, особливостей знезаражуючих об’єктів, засобів їхньої обробки і часу впливу (витримки). Зокрема, наявність у середовищі органічних речовин (кров, слиз, мокрота) затримує процес загибелі мікробів, підвищення температури розчину посилює бактерицидний ефект. Важливе значення має й рівень рН середовища. Так, препарати хлору, які часто використовуються для дезінфекції, діють сильніше в кислому середовищі, ніж у лужному. Їх доцільно застосовувати з активаторами, які стимулюють виділення активного хлору і завдяки цьому посилюють бактерицидний ефект. Активаторами найчастіше служать амонійні солі: хлорид, нітрат або сульфат амонію, а також аміак (10 % нашатирний спирт). Готують активовані розчини безпосередньо перед використанням.

Найчастіше вдаються до вологого методу дезінфекції з використанням дезрозчинів або аерозолів. Зануренням у розчини обробляють білизну, посуд, іграшки, зрошенням – стіни, меблі, протиранням – картини, поліровані речі. Аерозолі застосовують насамперед для знезараження повітря і поверхонь.

У дезінфекційній практиці використовуються різні хімічні сполуки.

1. Хлорвмісні засоби.

Хлорне вапно. Його діюча речовина – активний хлор. Випускається трьох сортів, що містять відповідно 35, 32 і 26 % активного хлору. Хлорне вапно, яке містить менше ніж 15 % активного хлору, для дезінфекції непридатне. Активним хлором називають ту його кількість, яку може витиснути з хлорного вапна розведена соляна або сірчана кислота. Використовується для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів. Має віруліцидні, бактерицидні, спороцидні та фунгіцидні властивості.

Сухе хлорне вапно застосовують для знезаражування рідких виділень хворого (харкотиння, блювотиння, сеча, рідкий кал) і дезінфекції місць виплоду мух. Для приготування робочих розчинів використовують прояснений (маточний) 10 % розчин хлорного вапна. Для приготування одного відра такого розчину у 10 л води розчиняють 1 кг хлорного вапна. Відро закривають кришкою і залишають на 24 год, причому в перші 4 год необхідно не менше ніж 3 рази перемішати суміш для повнішого переходу активного хлору в розчин. Освітлений розчин, що утворився, зливають або відфільтровують у посудину з темного скла з корком і зберігають у прохолодному темному місці. Такий розчин ефективний лише впродовж перших 10 днів. Він потрібен для приготування більш розведених робочих розчинів. Для дезінфекції житлових приміщень при кишкових і крапельних інфекціях бактерійної та вірусної етіології використовують 0,2-0,5 % розчин хлорного вапна; малоцінні речі та посуд замочують у 0,2-3 % розчинах. Для знезаражування при туберкульозі та сибірці застосовують 5-10-20 % освітлені розчини. Слід зазначити, що хлорне вапно має стійкий неприємний запах, подразнює слизові оболонки очей і дихальних шляхів, знебарвлює тканини, викликає корозію металу.

Хлораміни (хлорамін Б, хлорамін ХБ) – містять 25-29 % активного хлору. Діють бактерицидно, вірулецидно і фунгіцидно. На спори бактерій впливають тільки активовані 1-4 % розчини хлорамінів. Активування досягають додаванням до розчинів аміаку (у співвідношенні до хлору 1:8-1:16) або солей амонію (у співвідношенні 1:1-1:2). Активовані розчини готують безпосередньо перед їх використанням. Активування хлораміну або хлорного вапна дозволяє зменшити концентрацію препаратів у 2-10 разів, експозицію – у 3-4 рази, а витрати препарату – в 2-10 разів. 3 метою знезаражування білизни, посуду, іграшок, предметів догляду за хворими, приміщень, меблів використовують 0,2-3 % розчин хлораміну. Міцні концентрації (5-10 %) застосовують при туберкульозі, мікозах і спорових формах збудників.

Двітретинноосновна сіль гіпохлориту кальцію (ДТСГК) містить 47-52 % активного хлору. Має велику стійкість – може зберігатися до 5 років. Може використовуватись для усіх видів дезінфекції в концентраціях нижчих, ніж хлорне вапно. Застосовують у вигляді сухого порошку, неосвітленого та освітленого розчинів для дезінфекції води, виділень хворого, стін, підлоги, меблів, посуду, ґрунту. Розчин готують за 30 хв до застосування.

Нейтральний гіпохлорит кальцію (НГК) – також має широкий спектр антимікробної дії, оскільки містить 50-70 % активного хлору. Препарат у виді 0,25-10 % розчину застосовується для дезінфекції нежитлових приміщень, надвірних споруд, вбиралень і т.ін. при кишкових і крапельних інфекціях бактерійної і вірусної етіології, туберкульозі у виді освітлених і неосвітлених розчинів, а також у сухому стані.

Натрієва (калієва) сіль дихлорізоціанурової кислоти (НСДХІК) – містить 56-60 % активного хлору. Використовується у вигляді 0,1-0,3 %, іноді 3-5 % водних розчинів. На основі цієї солі синтезовані препарати хлордезин і хлорцин з меншим вмістом активного хлору.

Трихлорізоціанурова кислота – містить близько 90 % активного хлору. Використовується для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів у концентрації 0,05-0,1 %, при спорових формах збудника – 0,1 %.

Дихлордиметилгідантоїн – містить 69-70 % активного хлору. Використовують 0,025-0,1 % розчини. На його основі виготовлений препарат сульфохлорантин, який застосовують для дезінфекції в 0,1-0,2 % розчинах.

Хлорантоїн – багатокомпонентний дезінфектант третього покоління з мийним ефектом. Має бактерицидну, віруліцидну і фунгіцидну активність. За дезінфікуючою активністю він у 5-10 разів переважає хлорне вапно і хлорамін. Використовується для знезараження виробів медичного і санітарно-технічного призначення, білизни, посуду; для поточної і заключної дезінфекції у лікувально-профілактичних закладах, будинках відпочинку, санаторіях, школах, гуртожитках, вокзалах, підприємствах громадського харчування, осередках кишкових і крапельних інфекцій – у концентрації 0,1-0,2 %, в осередках дерматомікозів і туберкульозу – в концентрації 1-3 %.

Широко застосовуються й такі хлорвмісні дезінфектанти, як гіпохлорит натрію (0,1-0,2 % водний розчин), дезам (0,25-1 % розчин), гексахлор, бентахлор, дезеф (0,1-0,3 % розчини), пантоцид (таблетка, яка містить 4 мг активного хлору і використовується для знезаражування води).

2. Йод, бром та їхні сполуки. Зрідка застосовують:

дибромантин – для знезараження води у плавальних басейнах;

йодофори (комплекс йоду з поверхнево-активними сполуками) –у хірургічній практиці. Виявляють бактерицидні, фунгіцидні та спороцидні властивості.

3. Похідні фенолу. Їх найчастіше змішують з милом або з мийними засобами, щоб розчинити у воді. Застосовують: фенол (3-5-8 % розчин у 10 % калійному милі для дезінфекції приміщень, меблів, білизни, іграшок, ванн, вбиралень, виділень); мильно-фенолову суміш (3-5 % фенолу і 2 % мила); 1-хлор-бета-нафтол (33 % паста) Останньому препарату притаманна вибіркова дія на туберкульозну паличку, тому й застосовують його здебільшого у вигляді 0,5-4 % розчинів у лікувальних закладах протитуберкульозного профілю та в сімейних осередках.

4. Альдегіди.

Формальдегід (альдегід мурашиної кислоти) використовується у вигляді 40 % розчину у воді, який називають формаліном. Його застосовують у пароформалінових камерах, для дезінфекції житлових приміщень і різних предметів. Застосовують 2-3 % розчин формальдегіду.

Бета-пропіолактон в концентрації 1:5000 діє бактеріостатично, а 1:1000 – бактерицидно. Найчутливіші до цього препарату віруси, які гинуть при застосуванні його у концентрації 0,05 %. Бета-пропіолактон можна використовувати у формі аерозолів та в дезінфекційних камерах. Препарат високотоксичний.

5. Окисники. Найчастіше застосовують у хірургічній практиці: перекис водню – 3-6 % на 0,5 % розчині мийних засобів; надоцтова кислота та створений на її основі дезоксон-1 мають сильні бактерицидні, вірулецидні, фунгіцидні та спороцидні властивості, використовуються для профілактичної й осередкової дезінфекції; надмурашина кислота та «Первомур» («С-4») використовують для знезараження рук та операційних інструментів.

6. Луги. Це їдкий натр, їдке калі, негашене вапно, каустична та кальцинована сода, поташ та суміші лугів з різними домішками, поташ і ДЕМП, що застосовуються у ветеринарній практиці.

7. Спирти (етиловий, пропіловий та ізопропіловий). Використовують для знезараження рук хірургів та консервації біологічних об’єктів. Найсильнішу бактерицидну дію має 70 % спирт. Пропіленгліколь і триетиленгліколь рекомендовано для дезінфекції повітря лікарень, бо вони згубно діють на бактерії і є безпечними для людей.

8. Поверхнево-активні засоби. Характеризуються не лише високою антимікробною активністю, але й мийними властивостями. Серед них варто згадати про неіоногенні середники з сильним мийним ефектом (ОП-7, ОП-10, СФ-1, СФ-2); аніонні (мила карбонових кислот та ефіри сірчаної кислоти), катіонні (дегмін, диметамін-10, катіонат, роккал, ніртан, А-660 та ін.); амфотерні (амфолан, амфосепт, амфонафт у вигляді розчинів 0,5-2 %).

9. Інші хімічні сполуки: хлоргексидин і метацид (у вигляді 0,5-1 % водних розчинів застосовуються для дезінфекції в лікувально-профілактичних закладах, спиртових розчинів 1:40 – для знезараження рук хірурга та інструментів); метасилікат натрію (10 % розчином заливають виділення хворих, вміст вигрібних ям, помийниць, сміттєзбірників); дезмол (0,25-0,5 % розчин використовується для дезінфекції посуду); гембар (25 % концентрат, який розводять водою до потрібної концентрації (0,1-0,5 %) і застосовують для дезінфекції поверхонь, посуду, санітарно-технічного і медичного обладнання).

Зараз широко розповсюджені імпортні дезінфектанти: бациллол-плюс і бациллоцид расанд (швидкодіючі спиртові розчини для дезінфекції поверхонь і медичних виробів, не містять формальдегіду); дисмозон пур (гранулят для дезінфекції і миття високочутливої апаратури, а також поверхонь наркозної апаратури, інкубаторів, блоків діалізу тощо); мікробак форте і сокрена (економічні препарати для дезінфекції й миття поверхонь, медичних виробів і посуду); дезін-супер (спеціальний шампунь для обробки фарбованих, синтетичних та інших чутливих до агресивних середників поверхонь); саніфект-128 (безпечний малотоксичний універсальний дезінфектант, дезодорант і мийний розчин); корзолін іД, корзолекс АФ і корзолекс базік, (концентрати для дезінфекції і стерилізації медичних інструментів, зокрема ендоскопів). Ці препарати випускаються у концентрованому виді. Для досягнення робочої концентрації (0,25-2,5 %) їх розводять водою. Як правило, вони універсальні у використанні, дозволяють дезінфікувати, чистити й мити об’єкти довкілля, знезаражувати вироби медичного призначення, білизну, посуд, поверхні приміщень і санітарно-технічного обладнання.

3 метою дезінфекції в домашніх умовах можна застосовувати мийні засоби протимікробної дії, що випускаються промисловістю: «Блиск», «Саніта», «Посудомий», «Дезус», «Дихлор-І», «Гексахлор», «Пентахлор» та ін.

Контроль якості дезінфекційних заходів здійснюють дезінфекційні станції, санепідемстанції та бактеріологічні лабораторії лікувальних закладів. Її оцінюють шляхом візуального, а також об’єктивного контролю, з використанням хімічного і бактеріологічного методів.

Візуальний контроль має на меті з’ясовувати санітарний стан об’єкта, своєчасність проведення дезінфекційних заходів, обґрунтованість вибору об’єктів і методів знезараження.

Хімічний контроль використовують для визначення дієвості робочих розчинів відповідно до інструкцій. Виявлення в лабораторних умовах меншої, ніж потрібно, кількості діючої речовини є доказом поганої якості дезінфекції.

У разі застосування хлорвмісних препаратів можна використовувати йод-крохмальний метод контролю. Якщо контрольована поверхня дійсно була оброблена хлорвмісним дезрозчином, то при дотику до неї тампону, змоченого сумішшю 3 % розчину йодиду калію з 2 % крохмальним клейстером з’явиться специфічне синьо-буре забарвлення. Воно зникне після протирки ваткою, змоченою у 3 % розчині тіосульфату натрію.

Бактеріологічний контроль дезінфекції проводять в осередках кишкових інфекцій шляхом виявлення кишкової палички на оброблених предметах. Для взяття змивів готують ватні тампони на паличках і стерилізують у паперових пакетах. При заборі проб тампон змочують у 1 % розчині тіосульфату натрію або в середовищі збагачення. Змиви за допомогою тампонів роблять не менше ніж з 10 предметів у квартирах і не менше ніж з 30 предметів у дитячих дошкільних і лікувально-профілактичних закладах. Змиви з кожного об’єкта роблять одним тампоном. Після взяття змиву тампон занурюють до дна пробірки з живильним середовищем. При цьому краї пробірки обпалюють над полум’ям пальника. На ній зазначають порядковий номер і під тим же номером заносять у список предмет, з якого була взята проба.

Дезінфекцію вважають якісною за відсутності росту мікроорганізмів.

 

ПРОВЕДЕННЯ ДЕЗІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХОДІВ

Розрізняють такі варіанти дезінфекції виробів медичного призначення.

1. Лабораторний посуд, шприци, інструменти, що мають внутрішні канали із залишками біологічних речовин, занурюють у дезрозчин, попередньо заповнивши канали дезінфекційним середником. Після експозиції його видаляють з каналів і повторно занурюють вироби у дезрозчин вже в іншій ємності на відповідну витримку.

2. Розчин дезінфекційного засобу пропускають через канали для видалення залишків крові, сироватки чи інших біологічних рідин відразу ж після використання. Дезрозчин із залишками біологічних рідин збирають в окрему ємність і лише після відповідної експозиції виливають. Вироби ж після промивання дезінфікують в іншій ємності.

3. Інструменти, лабораторний посуд, шприци після використання промивають водою. Промивні води знезаражують кип’ятінням протягом 30 хв з моменту закипання або засипають сухим хлорним вапном для досягнення 3 % концентрації. Можуть використовуватися й інші дезінфікуючі засоби в концентрації, рівнозначній 3 % розчину хлорного вапна. Інструменти дезінфікують в окремій ємності.

Рекомендують такі концентрацію й експозицію для різних деззасобів (табл. 2).

Із хлорвмісних середників доцільно готувати активовані розчини 0,5 % концентрації (табл. 3), тому що при однаковій ефективності вартість активованих засобів у 5 разів менша.

 

Таблиця 2. Рекомендовані концентрація й експозиція для різних деззасобів

 

Таблиця 3. Приготування активованих дезрозчинів (активатор – аміачна селітра)

 

Згідно з діючими нормативними документами, дезрозчини для обробки інструментів, шприців, лабораторного посуду використовуються одноразово.

Дезрозчини готують безпосередньо перед використанням у посуді, в якому здійснюється дезінфекція виробів медичного призначення. При цьому на робочому місці повинен бути деззасіб і мірна ємність. На ємності з дезрозчином вказують його назву, концентрацію та роблять помітку «розчин готується щоденно».

Робочі розчини деззасобу готують у темній тарі в об’ємі, якого при правильному зберіганні достатньо, щоб використовувати протягом 7-10 діб, кожен раз відливаючи в тари необхідну кількість дезрозчину для обробки інструментів в окремій промаркованій ємності. В такому разі на посуді обов’язково зазначають назву розчину, його концентрацію і дату приготування.

СТЕРИЛІЗАЦІЯ

Стерилізація (від лат. sterіlіs – безплідний) – це звільнення об’єктів довкілля від усіх форм життя за допомогою фізичних і хімічних чинників.Вона має дуже важливе значення для клінічної і профілактичної медицини. Різні методи стерилізації знайшли широке застосування в хірургії, акушерстві й гінекології, стоматології, терапії, мікробіології та інших галузях медицини для знезараження медичного інструментарію, перев’язувального та шовного матеріалу, білизни тощо.

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/536-2008-%D0%BF

http://mozdocs.kiev.ua/view.php?id=4688

Стерилізація медичних виробів діагностичного і лікувального призначення проходить два етапи: достерилізаційну підготовку і власне стерилізацію.

Перший етап передбачає ретельне очищення їх від органічних решток. Для цього використовують ручний або механізований спосіб. Ручний спосіб передстерилізаційної очистки здійснюється у такій послідовності: полощуть у проточній воді, замочують при 50 °С у мийному розчині, який містить перекис водню з мийним порошком «Лотос», «Астра» чи «Прогрес», або лише у спеціальному розчині «Біомий» (0,5 %); миють у розчині за допомогою йоржа або ватно-марлевого тампону; полощуть послідовно у проточній і дистильованій воді; висушують у сухоповітряних стерилізаторах при 80-85 °С. Механізовану передстерилізаційну очистку виробів медичного призначення здійснюють у спеціальних машинах струминним, ротаційним методами, за допомогою йоржика або з використанням ультразвуку.

Навіть мізерні кількості крові чи іншого біологічного субстрату, що залишилися на інструментах, захищають мікроорганізми від руйнівної дії стерилізаційних факторів. Тому доцільно перевіряти якість достерилізаційної очистки шприців, голок та інших предметів медичного призначення. Це здійснюють шляхом постановки хімічних проб.

Для визначення залишків крові застосовують бензидинову, ортотолуїдинову або амідопіринову проби. Якість ополіскування можна проконтролювати за допомогою фенолфталеїнової проби, що виявляє залишки мийних засобів. Якщо одна з цих проб виявиться позитивна, достерилізаційну підготовку інструментів виконують повторно.

Після достерилізаційної підготовки сухі інструменти можна стерилізувати. Це роблять попередньо їх запакувавши у спеціальні крафт-пакети з вологостійкого паперу, подвійні бавовняні мішечки або у відкритому лотку. Інструменти у відкритому лотку можна стерилізувати лише у сухожаровій шафі, у м’якій упаковці – лише в автоклаві, у крафт-пакетах – будь-де.

Білизну та перев’язувальний матеріал для стерилізації вкладають у бікс (мал. 4). Стерилізаційні бікси (коробки) бувають різних розмірів, круглої або прямокутної форми. Вони призначені не лише для стерилізації перев’язувальних матеріалів, білизни й інструментів, але і для наступного зберігання простерилізованих виробів. У круглих біксах на циліндричній поверхні розміщені отвори для проходження пари під час стерилізації. По закінченню обробки вони закриваються рухомим пояском і фіксуються затискаючим пристроєм. Прямокутні бікси мають отвори на дні, прикриті антибактерійним фільтром. Перед укладанням круглий бікс зсередини протирають спиртом, застеляють шаром бавовняної тканини, нещільно вкладають матеріал для стерилізації і пробірку з речовиною для контролю якості стерилізації. Зверху кладуть серветку, закривають кришку бікса і відкривають бокові отвори. На етикетці бікса зазначають дату обробки, вид і кількість матеріалу, прізвище особи, що здійснювала стерилізацію.

З епідеміологічних міркувань одноразовий інструментарій після використання необхідно негайно утилізувати. Створено спеціальні апарати для переробки пластикових і металічних частин шприців, зондів, хірургічних, гінекологічних та інших інструментів медичного призначення. Однак у практичних умовах вони поки що не набули широкого розповсюдження. Використані одноразові шприци і голки потрібно замочувати у хлорвмісному розчині (наприклад 3 % хлораміні на 1 год), механічно деформувати і тільки після цього викидати у смітник.

Другий етап – власне стерилізацію – проводять повітрям, парою, іонізуючим випромінюванням, газами, хімічними розчинами, кип’ятінням тощо.

У багатопрофільних лікувально-профілактичних закладах і крупних лікарнях організовані центральні стерилізаційні відділення. Кожне таке відділення складається з двох зон: нестерильної і чистої. У нестерильній зоні приймають і сортують інструменти, здійснюють їх достерилізаційну очистку, висушують, упаковують і завантажують в автоклав чи сухожарову шафу. У чистій зоні після закінчення стерилізації матеріал виймають зі стерилізаційних апаратів і видають за призначенням.

Насамкінець інструменти висушують у сухожаровій шафі.

 

ПАРОВИЙ МЕТОД СТЕРИЛІЗАЦІЇ

Стерилізація паровим методом здійснюється в парових стерилізаторах (автоклавах, мал. 5). Застосовувані у медичних закладах парові стерилізатори працюють з надлишковим тиском пари до 2-2,5 кгс/см³. Найчастіше використовуються круглі і прямокутні парові стерилізатори. У вертикальних апаратах завантаження і розвантаження матеріалів здійснюють через отвір зверху. Горизонтальні стерилізатори, які обладнані одними дверцятами, називають однобічними, або непрохідними, а з двома дверцятами, розташованими навпроти, – двобічними, або прохідними. Такі апарати дають можливість розділити стіною стерилізаційне відділення на дві половини: підготовчу (брудну), де завантажують матеріал, і асептичну (чисту), де його розвантажують.

Кожний паровий стерилізатор складається з внутрішньої камери – стерилізаційної, з’єднаної з нею середньої – водопарової, де утворюється або потрапляє пара, і захисного зовнішнього кожуха. Автоклав оснащений ще манометром, запобіжним клапаном і пристосуваннями для заливання води та контролю за її рівнем.

Процес стерилізації паровим методом складається з декількох етапів. Спочатку водопарову камеру заповнюють водою, потім у стерилізаційну камеру закладають речі, щільно закривають кришку, і запобіжний кран встановлюють на той рівень тиску, при якому планують здійснювати стерилізацію (як правило – 147-196 кПа). Після витіснення з камери повітря доводять тиск пари до заданого. Цей момент вважається початком стерилізаційної витримки (експозиції). При тиску пари 147 кПа і температурі 120 °С витримка повинна становити 45 хв, а при тиску 196 кПа і температурі 132 °С – 20 хв. Витримавши експозицію, знижують тиск в апараті шляхом випускання пари, відчиняють кришку і вивантажують стерильні матеріали. У біксах та інших упаковках без фільтра вони можуть зберігатися до 3 діб, з фільтром – 20 діб.

Контроль роботи парових стерилізаторів проводять фізичним (за допомогою максимальних термометрів; закладання скляних трубочок із порошкоподібною бензойною кислотою, антипірином чи сіркою, які при 110 °С плавляться), хімічним (папірець, забарвлений комплексом йоду з крохмалем, при 115 °С знебарвлюється), а також бактеріологічним методами. Бактеріологічний контроль стерильності здійснюють шляхом занурення простерилізованих речей у живильні середовища: цукровий бульйон Хоттінгера, тіогліколеве середовище, бульйон Сабуро. Коли необхідно перевірити стерильність інструмента великих розмірів, проби забирають методом змиву стерильною серветкою, попередньо зволоженою стерильним фізіологічним розчином хлориду натрію або стерильною водою. Одночасний посів виробу або його частини на трьох зазначених вище середовищах обов’язковий.

 

ПОВІТРЯНИЙ МЕТОД СТЕРИЛІЗАЦІЇ

Предмети, які можуть зіпсуватися від дії водяної пари під тиском, рекомендується стерилізувати за допомогою сухого жару. Повітряну стерилізацію проводять у повітряних (сухожарових) шафах. За бактерицидними властивостями сухе гаряче повітря поступається вологому, тому у сухожарових стерилізаторах піднімають температуру до 160-250 °С. Необхідна експозиція при 160 °С звичайно становить 2,5 год, при 180 °С – 60 хв. Повітряний метод застосовують для стерилізації виробів із скла, фарфору (шприци, посуд), металу (хірургічні, гінекологічні, стоматологічні інструменти), силіконової ґуми та ін.

Процес стерилізації в повітряних апаратах складається із завантаження стерилізатора, нагрівання його до визначеної температури (найчастіше 160 °С), власне стерилізації, охолодження і розвантаження простерилізованих предметів.

Сухожарові шафи складаються з теплоізоляційного корпусу, підставки, кришки та стерилізаційної камери з сітками-поличками. Вмонтоване реле часу забезпечує автоматичне підтримування необхідної температури впродовж заданого часу.

Предмети, що підлягають стерилізації, повинні бути сухими, можуть лежати у відкритій посудині або у крафт-пакетах. Важливо укладати їх нещільно, щоб зберегти достатню циркуляцію повітря у камері. Категорично забороняється відчиняти сухожарову шафу під час її роботи, оскільки це небезпечно з протипожежних міркувань і може призвести до втрати стерилізаційного ефекту.

Контроль стерилізації у сухожарових шафах проводять за допомогою термічного (термометрами), фізичного (закладають пробірку з порошкоподібним альбуцидом, аспірином, сахарозою, барбіталом, бурштиновою чи аскорбіновою кислотою, температура плавлення яких перевищує 160 °С) і бактеріологічного методів. Біотестом можуть служити пробірки зі спорами сінної або картопляної палички, що витримують температуру 160 °С протягом 1-1,5 год.

 

ПРОМЕНЕВА СТЕРИЛІЗАЦІЯ

Іонізуючі (b– і g-) промені великої енергетичної сили мають виражений бактерицидний і спороцидний ефект. Такий метод використовується лише у промислових умовах для стерилізації одноразових медичних інструментів, що герметично запаковуються у поліетиленові пакети і зберігають стерильність декілька років.

ГАЗОВИЙ МЕТОД СТЕРИЛІЗАЦІЇ

Газовий метод застосовують для стерилізації об’єктів, які не можна піддавати термічній обробці (катетери, зонди із штучних матеріалів, протези, ендоскопи, кардіостимулятори, наркозна та дихальна апаратура, оптичні прилади, кетгут, колючі і ріжучі інструменти з мікронним заточенням). Перед обробкою їх загортають у газопроникний папір, матерію, поліетиленові й інші плівки.

Для газової стерилізації використовують окис етилену, метилбромід і їхні суміші, формальдегід та ін. Ці сполуки вводять у герметичні камери, куди попередньо поміщають вироби, що підлягають стерилізації. Під час стерилізації контролюють концентрацію газу, температуру, тиск, вологість, час витримки. Підвищення тиску, температури і вологості в газовій камері сприяє стерилізації.

Вироби, простерилізовані у такий спосіб, можна застосовувати тільки після ретельного провітрювання під витяжкою. Металеві і скляні предмети повинні провітрюватися не менше 1 доби, вироби з ґуми і полімерних матеріалів – 5 діб, об’єкти, що тривало контактують з рановою поверхнею – 14 діб.

СТЕРИЛІЗАЦІЯ ХІМІЧНИМИ РОЗЧИНАМИ

До цього способу часто вдаються головним чином для знищення поверхневої мікрофлори на термонестійких предметах (полімерні матеріали, гумові рукавички).

Ефективність такого виду стерилізації тим вища, чим ретельніше було проведене попереднє очищення об’єктів, більша концентрація розчину і його температура, триваліший час витримки. З цією метою використовують велику кількість сполук: хлор- і йодовмісні речовини, окислювачі, кислоти, альдегіди, луги й інші. Проте найширшого застосування знайшли перекис водню, надоцтова кислота (дезоксон-1) і етиловий спирт.

Перекис водню застосовується в 6 % розчині при температурі 18 °С (експозиція 6 год) або 50 °С (експозиція 3 год). Дезоксон-1 використовують у 1 % розчині при 18 °С (необхідний час витримки 45 хв). Бажано використовувати лише свіжоприготовлені розчини, оскільки вони швидко інактивуються. В етиловому спирті (70°) інструменти витримують протягом 2 год.

Для холодної стерилізації використовують закритий емальований, скляний або пластмасовий посуд. Предмети повністю занурюють у розчин на визначений час. Після закінчення експозиції їх двічі занурюють на 5 хв у стерильну воду, щораз змінюючи її. Висушені вироби дозволяється зберігати в асептичних умовах (наприклад, у біксі, викладеному стерильною серветкою).

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСТЕРИЛІЗАЦІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ІНСТРУМЕНТІВ І СТЕРИЛІЗАЦІЯ У МЕДИЧНИХ УСТАНОВАХ

Важливу роль у профілактиці внутрішньошпитальних інфекцій відіграють суворе дотримання правил асептики й антисептики, а також ретельна передстерилізаційна обробка медичних інструментів та їх якісна стерилізація.

Усі вироби медичного призначення, які багаторазово застосовуються при гнійних операціях або лікуванні інфекційних хворих, спочатку дезінфікуються (фізичним або хімічним способом), потім підлягають достерилізаційній обробці і лише потім – стерилізації.

Достерилізаційна обробка здійснюється для видалення білкових, жирових, медикаментозних та інших забруднень з метою підвищення ефективності наступної стерилізації і зниження їхньої пірогенності.

Алгоритм достерилізаційної обробки виробів медичного призначення

Якість достерилізаційного очищення інструментів контролюється на наявність залишків крові за допомогою бензидинової, ортотолуїдинової або амідопіринової проб, а повнота видалення лужних компонентів поверхнево-активних речовин, що входять до складу мийних засобів, – за допомогою фенолфталеїнової проби. Існують дві модифікації реактивів для бензидинової проби.

1.       Проба з бензидину хлоридом. Змішують 0,5-1 % розчин бензидину хлориду, приготовленого на дистильованій воді, з рівною кількістю 3 % розчину перекису водню.

2.       Проба із сірчанокислим бензидином. У розчин, що складається з 5 мл 50 % оцтової кислоти і розчиненого в ній 0,025 г сульфату бензидину, додають 5 мл 3 % перекису водню.

Є три варіанти реактивів для ортотолуїдинової проби.

1.       Готують 4 % розчин ортотолуїдину в 96° етиловому спирті. Відбирають 5-10 мл основного спиртового розчину і додають до нього рівну кількість 50 % оцтової кислоти і стільки ж дистильованої води. На контрольований предмет наносять 2-3 краплі розчину і 1-2 краплі 20 % перекису водню.

2.       До реактиву, що складається з 5 мл 50 % оцтової кислоти і 0,25 г ортотолуїдину, додають 5 мл 3 % розчину перекису водню.

3.       Змішують рівні кількості 1 % водного розчину ортотолуїдину, приготовленого на дистильованій воді та 3 % розчині перекису водню.

Для амідопіринової проби змішують рівні кількості (по 2-3 мл) 5 % спиртового розчину амідопірину, 30 % оцтової кислоти і 3 % перекису водню.

Саму пробу ставлять нанесенням на контрольовані предмети крапель реактиву. У випадках наявності кров’яних забруднень з’являється синьо-зелене забарвлення.

Для постановки фенолфталеїнової проби готують 1 % спиртовий розчин фенолфталеїну. Наносять на вимитий виріб 1-2 краплі розчину. При наявності залишку мийного засобу з’являється рожеве забарвлення.

Контроль стерильності здійснюють у спеціально обладнаних приміщеннях, де виключається можливість мікробного забруднення. Усі предмети, що підлягають контролю, поступають в упаковці, в якій здійснювали стерилізацію. У суворих асептичних умовах вироби занурюють у живильні середовища: цукровий бульйон Хоттінгера, тіогліколеве середовище та бульйон Сабуро. В окремих випадках, коли потрібно проконтролювати стерильність великого інструмента, проби забирають методом змиву стерильною салфеткою, змоченою у стерильному фізрозчині чи воді. Посіви в цукровому бульйоні та тіогліколевому середовищі витримують у термостаті при температурі 32 °С, у бульйоні Сабуро – при 20-22 °С 8-14 діб. Стерильність підтверджують за відсутністю росту мікроорганізмів.

При роботі з медичними виробами суворо дотримуйтесь таких вимог.

● Миючи забруднений інструментарій, працюючи з біологічними рідинами, перучи заплямовану кров’ю білизну, обов’язково одягайте рукавички та фартух.

● Обережно користуйтесь гострими інструментами, бо навіть рукавички не можуть запобігти  пораненням ними.

● Викидайте гострі інструменти в контейнери, які не можна проколоти.

● Негайно витирайте розлиту кров чи інші біологічні рідини, одягнувши рукавички.

● Користуйтеся рукавичками для господарських робіт, якщо маєте справу з розбитим скляним інструментом.

● Завжди закривайте використані голки ковпачками, щоб ні ви, ні будь-хто інший ними не поранився.

 

● Ніколи не знімайте ковпачок з голки наступним чином.

● Очистіть обладнання та робочі поверхні негайно, як тільки вони забруднилися, і в кінці зміни.

● Міняйте рушник для загального користування кожного разу, як тільки він забруднюється, та в кінці зміни.

● Задля власної безпеки ніколи не їжте, не куріть і не кладіть нічого в рот на робочому місці, де може бути кров.

 

ДЕЗІНСЕКЦІЯ

Дезінсекція – це комплекс заходів, засобів і способів боротьби з комахами, серед яких є і переносники інфекційних хвороб.Дезінсекційні заходи поділяються на запобіжні (профілактичні) і винищувальні.

Профілактичні заходи вживаються з метою перешкодити розмноженню, проникненню і поселенню комах у природі, помешканнях, на тілі чи одязі людини, а також харчових продуктах. До числа цих заходів належать насамперед утримання в чистоті помешкань і території, у відповідності до санітарних норм – місць громадського користування, сміттєзбирачів, водоймищ тощо. Важливе значення має дотримання правил особистої і суспільної гігієни. З профілактичною метою закривають вікна сітками і вдаються до засобів індивідуального захисту від нападу літаючих комах (мал. 6).

Винищувальні дезінсекційні заходи спрямовані на знищення членистоногих на всіх стадіях їхнього розвитку і у всіх середовищах їх існування. Способи боротьби з комахами поділяються на механічні, фізичні, хімічні і біологічні.

До механічних способів дезінсекції належать звільнення предметів від членистоногих за допомогою пиловсмоктувача, витрушування, виловлювання й інших прийомів. Так, для вилову і знищення мух використовують мухоловки, липкий папір, хлопавки і таке інше.

Фізичні способи дезінсекції передбачають застосування високих (вогонь, гаряче повітря, водяна пара, окріп), зокрема спалювання малоцінних речей і сміття, прасування одягу.

Хімічні способи включають застосування отруйних для комах хімічних речовин (хлорорганічні, фосфорорганічні, карбамати, піретроїди й ін.). Хімічні речовини, що призначені для знищення комах, називаються інсектицидами, кліщів – акарицидами; личинок членистоногих – ларвіцидами, їх яєць – овіцидами. Крім того, є речовини, які відлякують членистоногих, – репеленти. Залежно від шляху проникнення інсектицидів в організм комах і механізму їх дії вони поділяються на 3 групи: контактні (проникають крізь зовнішні покриви); кишкові (потрапляють через кишки разом з водою та їжею комах) і фуміганти (проникають через дихальні шляхи членистоногих). Деякі інсектициди можуть одночасно діяти як контактні і як фуміганти.

 

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=pedykul

 

 

ДЕРАТИЗАЦІЯ

Дератизація – комплекс заходів, спрямованих на знищення шкідливих гризунів, які можуть бути джерелом або переносником інфекційних агентів. Вона належить до системи заходів неспецифічної профілактики інфекційних хвороб.

Дератизаційні заходи поділяються на профілактичні та винищувальні. Профілактичні спрямовані на створення умов, що перешкоджають проникненню, поселенню і розмноженню пацюків і мишей у будівлях і на прилеглій території. До них належать загальносанітарні (своєчасне видалення сміття, зберігання продуктів харчування у недоступних для гризунів місцях), санітарно-технічні (дотримання будівельних норм і правил із забезпеченням неможливості проникнення гризунів всередину споруд) та агротехнічні заходи (ретельне збирання врожаю, захист від гризунів фуражу тощо). Винищувальна дератизація обов’язкова для усіх підприємств і закладів, оскільки це має не лише епідеміологічне, але й економічне значення. Для винищування гризунів застосовують декілька методів.

Механічний метод застосовують у помешканнях і на відкритих територіях. Він найдоступніший для населення. Полягає у вилові гризунів за допомогою спеціальних пристосувань: капканів, лапавок, липких мас, падаючих площадок (з дошки, що гойдається), які ставлять над посудом з водою. Їх звичайно встановлюють біля входу в нору, на шляху пересування гризунів, у місцях, які вони найчастіше відвідують.

Хімічний метод полягає в отруєнні гризунів токсичними для них речовинами – ратицидами (від латинського rattus – пацюк). Цей метод реалізується такими способами: застосування отруєних принад; запилення отрутами нір, ходів й інших відвідуваних гризунами місць; газація, при якій отруйні речовини попадають у легені гризунів.

Ратициди поділяють на дві групи.

1.       Повільно діючі отрути – антикоагулянти повільної дії. Сюди можна віднести зоокумарин, натрієву сіль зоокумарину, ратиндан, цинку фосфід.

2.       Швидкодіючі (гострі). Їх використовують за необхідності термінового зниження чисельності популяції гризунів. Ця група включає монофторин, гліфтор, фторацетамід. Харчовою приманкою, до якої додають ратициди, служать зерно, крупа, борошно, м’ясо.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ ІМУНОПРОФІЛАКТИКИ. ПРЕПАРАТИ ДЛЯ СТВОРЕННЯ АКТИВНОГО І ПАСИВНОГО ІМУНІТЕТУ. ЩЕПЛЕННЯ ПЛАНОВІ І ЗА ЕПІДЕМІЧНИМИ ПОКАЗАМИ

 

КАЛЕНДАР ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЩЕПЛЕНЬ. ВАКЦИНИ І СИРОВАТКИ.

http://salutna23.kiev.ua/kalendar.html

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0601-11

Наступний блок заходів – імунопрофілактика, спрямована на третю ланку епідемічного процесу. До цих заходів вдаються з метою створення або підвищення рівня несприйнятливості населення до інфекційних хвороб за допомогою медичних імунобіологічних препаратів (МІБП): вакцин/анатоксинів і сироваток/імуноглобулінів.

Імунопрофілактику здійснюють завчасно планово або екстрено як протиепідемічний захід. Планові щеплення роблять незалежно від рівня захворюваності на відповідну інфекційну недугу. Щеплення за епідемічними показаннями здійснюють при загрозі або виникненні неблагополучної епідемічної ситуації (особливо небезпечні інфекції, грип), при спілкуванні не щепленої (сприйнятливої) особи з джерелом збудника (щеплення в осередках інфекційних хвороб), при виїзді особи в епідемічну неблагополучну територію. Термінова профілактика правця і сказу також належать до цієї групи щеплень.

Залежно від використаних МІБП імунопрофілактика поділяється на активну й пасивну. Успіх імунопрофілактики визначається значною мірою якістю вакцинних препаратів.

За міжнародною класифікацією МІБП, які використовуються для активної імунопрофілактики, належать до п’ятого класу і відрізняються від решти МІБП тим, що їм притаманна специфічність. Залежно від спрямованості дії ці препарати можуть забезпечити захист організму людини від бактерій, вірусів, найпростіших, токсинів.

Вакцини й анатоксини мають відповідати ряду вимог: володіти специфічністю, імуногенністю, не спричиняти побічної небажаної дії, бути стабільними й тривалими у зберіганні та зручними у використанні, мати високі показники імунологічної та епідеміологічної ефективності, низьку собівартість.

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВАКЦИН

Можна виділити 4 основні групи біологічних препаратів, які використовуються для імунопрофілактики та імунотерапії інфекційних хвороб: вакцини, які утворюють активний імунітет, імунні сироватки та імуноглобуліни, що забезпечують пасивний захист, бактеріофаги, які викликають лізис бактерій; цитокіни (інтерферон та інші біологічні імуностимулятори).

Найбільш ефективним способом запобігання інфекційним хворобам є вакцинація. На сьогодні виробляється більше 40 видів вакцин (табл. 4). Практично усі вони за основними показниками безпеки й ефективності відповідають вимогам ВООЗ, але майже кожна з них потребує подальшого удосконалення.

Діючою субстанцією вакцин є протективні антигени, які шляхом модуляції клітинного чи/та гуморального імунітету забезпечують формування специфічної несприйнятливості до збудника інфекційної хвороби.

 

Таблиця 4. Види препаратів, які використовуються для активної профілактики інфекційних захворювань

 

Сироваткові препарати для профілактики інфекційних захворювань

http://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/538/sirovatki–imunni

Поза рамками вакцинології залишаються сироваткові препарати (нормальні та специфічні сироватки, плазма та імуноглобуліни), які використовуються для специфічної пасивної профілактики інфекційних захворювань. У практиці використовується два десятки сироваткових препаратів, отриманих від імунізованих тварин, людей-донорів або людей, які перенесли інфекційну недугу чи були імунізовані відповідними вакцинами.

За джерелом отримання імуноглобуліни поділяються на гомогенні та гетерогенні. Гомогенні імуноглобуліни містять до 95 % IgG, які отримують шляхом фракціонування за методом Кона із сироваток чи плазми крові здорових людей. Це можуть бути препарати з вмістом специфічних імуноглобулінів щодо конкретних збудників (протиправцевий, протигрипозний, протиботулінічний, проти кліщового енцефаліту) чи містити антитіла проти багатьох збудників інфекційних хвороб. Останній дістав назву імуноглобулін людини нормальний. Ці препарати можуть вводитися в організм людей внутрішньом’язово чи внутрішньовенно і період напіввиведення їх з організму людини становить приблизно 4 тиж. Тому таких осіб можна щепити живими вакцинами не раніше як через 2 міс. від моменту введення імуноглобулінів.

Гетерогенні сироватки та імуноглобуліни отримують з крові багаторазово вакцинованих тварин. Вони вводяться лише внутрішньом’язово за методом Безредки, враховуючи ризик розвитку тяжких поствакцинних ускладнень (анафілактичний шок, сироваткова хвороба). Ці препарати мають удвічі коротший період напіввиведення з організму, ніж імуноглобуліни людини. Є препарати для профілактики і лікування вірусних (сказ, кліщовий енцефаліт), бактерійних (лептоспіроз, сибірка), токсинемічних (правець, дифтерія, ботулізм) інфекцій.

Для більшості з перерахованих інфекційних хвороб проводять активно-пасивну імунопрофілактику, що передбачає введення людині як вакцини, так і імуноглобулінів (сироваток).

Наведемо сироваткові препарати, які застосовуються для профілактики інфекційних захворювань.

1.          Гетерогенні препарати

Сироватки конячі проти ботулізму, гангрени, дифтерії, правця. Імуноглобуліни конячі проти сказу, кліщового енцефаліту, гарячки Ебола, сибірки, японського енцефаліту.

Воловий сироватковий імуноглобулін для лікування лептоспірозу.

2.          Гомогенні препарати

Плазма антипротейна, антистафілококова та проти синьогнійної палички.

Нормальний імуноглобулін для внутрішньовенного та внутрішньом’язового введення.

Імуноглобуліни проти ботулізму, гепатиту В, кліщового енцефаліту, стафілококових інфекцій, правця.

На кафедрі інфекційних хвороб Тернопільського медичного університету отримано гомогенний протилептоспірозний імуноглобулін.

Серед односпрямованих гомо- та гетерогенних сироваткових препаратів перевагу віддають першим. Введенню гетерогенних сироваток в обов’язковому порядку повинно передувати визначення чутливості пацієнта до внутрішньошкірного введення 0,1 мл сироватки, розведеної 1:100, яку випускають у комплексі з препаратами. При позитивній шкірній пробі сироватку з профілактичною метою не вводять, однак за життєвими показаннями її використання допустиме.

Всі МІБП потребують дотримання правил зберігання і транспортування, перш за все, відповідного температурного режиму, що передбачає функціонування спеціальної системи «холодового ланцюга». Основними компонентами холодового ланцюга є: спеціально навчений персонал з обслуговування холодильного обладнання, правильного зберігання і постачання МІБП нижчестоящих структурних підрозділів; холодильне обладнання для зберігання і транспортування МІБП при оптимумі температур; механізм контролю з дотримання температурного режиму на етапах холодового ланцюга.

На всіх рівнях холодового ланцюга ретельно проводять облік надходження та відправки МІБП із зазначенням назви, кількості, серії, терміну придатності, дати надходження/відправки МІБП, ПІП відповідальної особи. На всіх рівнях двічі на добу в спеціальних журналах реєструється температура зберігання МІБП.

При зберіганні вакцин слід дотримуватися наступних правил: до кожної упаковки вакцини має бути доступ охолодженого повітря; використовується передусім препарат з найменшим терміном зберігання; у морозильній камері зберігаються лише живі вакцини, які потребують температури -20 °С, решта – у холодильнику(+2… +8 °С).

Вакцини транспортують у термоконтейнерах разом з холодовими елементами. Завантаження і розвантаження вакцин у термоконтейнери при кімнатній температурі має тривати не більше 5-10 хв. У лікувально-профілактичній установі, яка здійснює вакцинацію, має зберігатися місячний запас МІБП від потреби закладу. При отриманні нової серії вакцини перевіряють фізичні властивості: колір, прозорість, осад, наявність етикеток і цілісність ампул (флаконів). При виявлені 20 % і більше препарату, що не відповідає вимогам інструкції, МІБП повертається поставнику.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЩЕПЛЕНЬ

Календар профілактичних щеплень в Україні

Відповідно до статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» і статей 1, 12 і 13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», рішення розширеної колегії Міністерства охорони здоров’я та Державної санітарно-епідеміологічної служби України «Профілактика вірусних гепатитів. Новий календар профілактичних щеплень» розроблено наказ МОЗ «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні». До календаря профілактичних щеплень включено чотири розділи: щеплення за віком, щеплення за станом здоров’я, щеплення, які проводяться на ендемічних та ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями. Масові планові щеплення за віком здійснюють проти туберкульозу, поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, краснухи, кору, епідемічного паротиту, гепатиту В.

Календар профілактичних щеплень

Наказ МОЗ України № 595 від 16.09.2011 «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів»

¹ Щепленню підлягають усі новонароджені, що не мають до цього протипоказань. Вакцинація проводиться на 3-5-у добу життя дитини (не раніше 48-ї години після народження). Для вакцинації недоношених дітей з масою тіла ≥ 2000 г необхідно застосовувати вакцину для профілактики туберкульозу із зменшеним вмістом антигену (далі – БЦЖ-м).

Щеплення для профілактики туберкульозу не проводять в один день з іншими щепленнями та іншими парентеральними маніпуляціями.

Діти, які не були щеплені в пологовому стаціонарі, підлягають обов’язковій вакцинації в закладах охорони здоров’я.

Якщо дитина не щеплена в пологовому стаціонарі через медичні протипоказання, щеплення проводиться вакциною БЦЖ-м, в інших випадках щеплення проводиться вакциною для профілактики туберкульозу (далі – БЦЖ).

Дітям, яким не виповнилося два місяці, щеплення проти туберкульозу проводиться без попередньої проби Манту. Після двомісячного віку перед виконанням щеплення БЦЖ дитині слід провести пробу Манту. Щеплення проводиться при негативному результаті проби.

З метою раннього виявлення туберкульозу проба Манту з 2-а туберкуліновими одиницями туберкуліну застосовується для всіх дітей з 12-місячного віку систематично раз на рік незалежно від попереднього результату.

Ревакцинації проти туберкульозу підлягають діти у віці 7 років з негативним результатом проби Манту. Ревакцинація проводиться вакциною БЦЖ.

У зв’язку з тим, що профілактичні щеплення можуть вплинути на чутливість до туберкуліну, при проведенні туберкулінодіагностики за віком її необхідно планувати до проведення профілактичних щеплень. У разі якщо з тих або інших причин пробу Манту проводять після проведення профілактичних щеплень, туберкулінодіагностика повинна здійснюватись не раніше ніж через один місяць після щеплення.

² Вакцинації для профілактики гепатиту В підлягають усі новонароджені. Для вакцинації дітей проти гепатиту В використовується схема: 0 (перша доба)-1-6 місяців життя дитини.

Новонародженим з масою тіла менше 2000 г, що народилися від HBsAg позитивних матерів, вакцинація проводиться обов’язково при народженні за схемою 0-1-2-7 (0 – перша доба життя, дата першого введення вакцини, мінімальний інтервал між першим та другим щепленнями – 1 місяць, другим та третім щепленнями – 1 місяць, третім та четвертими щепленнями – 5 місяців).

Особливості вакцинації проти гепатиту В дітей, що не отримали щеплення за віком, наведені у главі 2 цього розділу.

³ Щеплення для профілактики дифтерії, правця та кашлюку проводиться за віком у 3 місяці (перше щеплення), 4 місяці (друге щеплення), 5 місяців (третє щеплення) та 18 місяців (четверте щеплення).

Інтервал між першим і другим, другим і третім щепленнями вакциною проти кашлюку, дифтерії, правця становить щонайменше 1 місяць. Інтервал між третім і четвертим щепленнями повинен становити не менше 12 місяців.

Для вакцинації дітей проти кашлюку на першому році життя можуть використовуватися вакцини як з ацелюлярним (далі – АаКДП), так і з цільноклітинним (далі – АКДП) кашлюковим компонентом.

Перенесений кашлюк в анамнезі не є протипоказанням до вакцинації проти даної хвороби.

Вакцинація проти кашлюку проводиться дітям до 6 років 11 місяців 29 днів.

Ревакцинацію проти дифтерії та правця у 6 років проводять анатоксином дифтерійно-правцевим (далі – АДП), наступну у 14 років та у 18 років – анатоксином дифтерійно-правцевим із зменшеним вмістом антигену (далі – АДП-М).

Першу планову ревакцинацію дорослих за віком та епідпоказами, які раніше були щеплені, проводять АДП-М з інтервалом 5 років після останнього щеплення. Подальші планові ревакцинації дорослих проводяться АДП-М з мінімальним інтервалом 10 років від попереднього щеплення АДП-М.

Особливості вакцинації дітей проти кашлюку, дифтерії та правця, що не отримали щеплення за віком, наведені у главі 2 цього розділу.

⁴ Інактивована вакцина для профілактики поліомієліту (далі – ІПВ) застосовується для перших двох щеплень, а при протипоказаннях до введення оральної поліомієлітної вакцини (далі – ОПВ) – для всіх наступних щеплень за цим Календарем.

Вакцина ОПВ застосовується для 3-6-го щеплень (щеплення за віком – 5 місяців,18 місяців, 6 років та 14 років) за відсутності протипоказань до ОПВ.

Вакцина ІПВ може бути застосована для 3-6-го щеплень як окремо, так і у складі комбінованих вакцин.

Дітям, які перебувають у сімейному оточенні з ВІЛ – інфікованими або з особами, котрим протипоказано введення ОПВ, щеплення проводиться виключно ІПВ-вакциною.

Особливості вакцинації дітей проти поліомієліту, що не отримали щеплення за віком, наведені у главі 2 цього розділу.

Після щеплення ОПВ пропонується обмежити ін’єкції, планові операції протягом 40 днів, виключити контакт з особами, котрим протипоказано введення ОПВ.

⁵ Вакцинація дітей для профілактики інфекції, викликаної паличкою Haemophilus influenzae тип b (далі – Hib-вакцина), може проводитись моновакцинами та комбінованими вакцинами, що містять Hib–компонент. При використанні Hib-вакцини для первинної вакцинації необхідно надавати перевагу комбінованим вакцинам з Hib–компонентом.

Щеплення для профілактики інфекції, викликаної паличкою Haemophilus influenzae тип b, слід проводити за схемою 3-4-18 місяців.

Вакцинація проти Hib-інфекції проводиться дітям до 4 років 11 місяців 29 днів. У старшому віці вакцинація проти Hib-інфекції проводиться лише особам з групи ризику відповідно до глави 4 цього розділу.

Особливості вакцинації для профілактики інфекції, викликаної паличкою Haemophilus influenzae тип b, дітей, що не отримали щеплення за віком, наведені у главі 2 цього розділу.

⁶ Вакцинація для профілактики кору, епідемічного паротиту та краснухи проводиться у віці 12 місяців. Друге щеплення – у віці 6 років.

Дітям, що не були вакциновані проти кору, паротиту чи краснухи за віком у 12 місяців та в 6 років, щеплення можна починати у будь-якому віці до 18 років. У цьому разі дитина має отримати 2 дози з дотриманням між дозами мінімального інтервалу.

Перенесене захворювання на кір, епідемічний паротит чи краснуху не є протипоказанням до щеплення.

Особливості вакцинації дітей проти кору, епідемічного паротиту, краснухи з порушенням цього Календаря наведені у главі 2 цього розділу.

Вакцинація проти кору, епідемічного паротиту, краснухи осіб старше 18 років, що не отримали щеплення за віком, наведена у розділах ІІІ та IV цього Календаря.

Не слід спочатку розпочинати серію вакцинації, якщо була пропущена доза, незалежно від того, скільки часу минуло. Необхідно ввести дози, яких не вистачає за графіком, з дотриманням мінімальних інтервалів між дозами відповідно до глави 2 цього розділу.

 

Таблиця 5. Щеплення дітей з порушенням календаря

 

При плануванні щеплень із застосуванням окремих вакцин або анатоксинів для профілактики різних інфекційних хвороб існує ряд особливостей.

Таблиця 6. Планування щеплень із застосуванням окремих вакцин або анатоксинів

Примітка. * – ОПВ може бути введена з будь-яким інтервалом.

За необхідності, лікар має право ввести всі вакцини, анатоксини, що показані за планом (крім БЦЖ) за одне відвідування медичного закладу, проводячи ін’єкції у різні ділянки тіла. В іншому випадку лікар планує наступні щеплення з урахування мінімальних інтервалів між вакцинами, анатоксинами та з урахуванням поєднання вакцин проти різних інфекційних хвороб.

 

Таблиця 7. Схема вакцинації ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД дітей

Примітка. * – вакцинація ОПВ замінюється на ІПВ протягом усього календаря. ОПВ не призначається членам сім’ї ВІЛ-інфікованого, особам, які доглядають за ним.

1.      При проведені щеплень необхідно призначити вітаміни, що містять вітамін А.

2.      Щеплення проводяться в амбулаторно-поліклінічних або стаціонарних умовах.

3.      У післявакцинному періоді здійснюється патронаж дитини медичним працівником на 3-4-ту та 10-11-ту добу.

4.      Пасивна імунопрофілактика препаратами імуноглобулінів осіб з ВІЛ/СНІДом проводиться за епідемічними показаннями обов’язково, незалежно від попередньо проведеної активної імунопрофілактики.

5.      Особи з ВІЛ/СНІДом підлягають обов’язковому додатковому щепленню, що передбачено в розділі «Щеплення за станом здоров’я».

 

Щеплення за станом здоров’я є обов’язковими в медичному супроводі пацієнтів з високим ризиком виникнення та тяжкого перебігу інфекції, щеплення проти яких не передбачені в плані щеплень за віком.

 

Таблиця 8. Щеплення за станом здоров’я

 

Таблиця 9. Схема вакцинації проти гепатиту В дітей зі злоякісними новоутвореннями, дітей які перебувають на гемодіалізі та отримують багаторазові тривалі переливання донорської крові або її препаратів

 

Таблиця 10. Щеплення, які проводяться на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями

Примітки. Щепленню підлягають:

¹ – персонал пунктів, підприємств із заготівлі шкур промислових тварин, їх первинної переробки;

працівники овоче-, зерносховищ, цукрових заводів, елеваторів;

мисливці, лісники, меліоратори;

медичний персонал відділів і лабораторій особливо небезпечних інфекцій, протичумних установ, які працюють з живими культурами туляремії або зараженим матеріалом;

працівники млинів, комбікормових заводів, льонозаводів, підприємств з переробки сільськогосподарської продукції та сировини тваринного походження, працівників, які працюють з фуражем, пастухи, рільники, меліоратори, геологи, будівельники, які працюють у природних осередках туляремії.

² – працівники тваринницьких господарств, не благополучних щодо бруцельозу незалежно від форми власності;

працівники м’ясокомбінатів, забійних пунктів та інших підприємств з переробки сировини й продуктів тваринництва, у які надходять сільськогосподарські тварини або сировина тваринницького походження з господарств, не благополучних щодо бруцельозу;

ветеринарні працівники, які працюють з живими культурами бруцел або зараженим матеріалом, а також обслуговують господарства, не благополучні щодо бруцельозу;

іншим категоріям населення у разі стійкого неблагополуччя територій згідно з рішенням територіальних закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, надзвичайних протиепідемічних і протиепізоотичних комісій.

³ – працівники лабораторій відділів особливо небезпечних інфекцій санітарно-епідеміологічних станцій і працівники лабораторій ветеринарної медицини, які працюють з живими культурами сибірки або зараженим матеріалом.

⁴ – працівники водогінної та каналізаційної мереж.

⁵ – групи медичного ризику (висока можливість клінічних ускладнень грипу):

особи з хронічними захворюваннями (дихальної та серцево-судинної систем, нирок, обміну речовин);

особи віком понад 60 років;

особи, які перебувають у спеціалізованих колективах (інтернатах, будинках для осіб похилого віку, будинках дитини тощо).

Групи епідемічного ризику (висока можливість інфікування грипом):

діти дошкільного віку, школярі, підлітки, студенти середніх і вищих навчальних закладів;

персонал медичних закладів;

персонал дошкільних, середніх та інших навчальних закладів, інтернатів, будинків дитини та осіб похилого віку тощо;

робітники сфери послуг, торгівлі, транспорту, військові, а також особи, які перебувають у контакті з великою кількістю людей;

персонал підприємств, установ, організацій (з метою запобігання спалахам).

⁶ – працівники ветеринарних лабораторій та клінік, мисливці, ветеринари, собаколови, працівники боєнь, таксидермісти;

особи при зверненні за медичною допомогою з приводу укусів, подряпин, ослинення хворими або підозрюваними щодо захворювання на сказ тваринами.

⁷ – при виникненні осередку (наявність контактних осіб) дифтерії необхідно:

провести вакцинацію не щеплених осіб після закінчення карантину проти дифтерії у даному осередку (вакцинація та перша ревакцинація згідно з віком);

провести ревакцинацію згідно з календарем щеплень особам, які підлягають ревакцинації в поточному році;

провести додаткову імунізацію особам, щепленим без порушення схеми імунізації однією дозою АД або АД-М анатоксину згідно з віком, якщо після останнього щеплення для профілактики дифтерії минуло більше 1 року.

⁸ – при епідемічному підйомі захворювання:

діти від 2 до 10 років, які мешкають на ендемічних територіях (середні показники захворюваності на гепатит А за останні 5 років перевищують аналогічні середні показники захворюваності по Україні більш ніж у 2 рази);

при виникненні осередку вакцинацію контактним особам проводять протягом першого тижня;

персоналу з обслуговування водоочисних споруд, водогінних мереж, з обслуговування каналізаційних систем і каналізаційних очисних споруд;

особам, які беруть участь у миротворчих заходах, наданні гуманітарної допомоги тощо;

особам, які подорожують до регіонів з високою ендемічністю гепатиту А.

⁹  – у разі завезення «дикого» поліовірусу на територію України.

¹⁰  – при виникненні осередку (наявність контактних осіб) кору, епідемічного паротиту або краснухи проводять вакцинацію в перші три дні від моменту контакту дітям старше 1 року, які не хворіли на зазначені інфекції і не були щеплені. Дорослим (у віці до 30 років) роблять щеплення, якщо вони не хворіли на зазначені інфекції і не отримали вакцинацію та ревакцинацію проти них.

¹¹  – при епідемічному підйомі захворюваності з генералізованими формами:

особи, які мешкають на ендемічних територіях;

в осередках інфекції, спричиненої менінгококом відповідної серогрупи.

¹²  – медичні працівники, студенти середніх і вищих навчальних закладів, які професійно мають контакт з кров’ю, її препаратами та здійснюють парентеральні маніпуляції;

особи, які контактували з хворими на гепатит В;

реципієнти донорської крові та її препаратів;

діти в дитячих будинках і будинках дитини;

члени родин, в яких є хворі на гепатит В та носії вірусу гепатиту В;

пацієнти з хронічними захворюваннями печінки;

пацієнти, які підлягають плановому оперативному втручанню.

Перелік ендемічних та ензоотичних територій визначається Міністерством охорони здоров’я України за поданням Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, обласних, Головних управлінь охорони здоров’я Дніпропетровської, Львівської та Черкаської, управління охорони здоров’я і медицини катастроф Одеської, управління охорони здоров’я та курортів Вінницької, Головного управління охорони здоров’я і медичного забезпечення Київської і Севастопольської міських та управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій і санітарно-епідеміологічних станцій Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських санітарно-епідеміологічних станцій і Центральної санітарно-епідеміологічної станції.

 

Підготовка планових профілактичних щеплень

При планових профілактичних щепленнях заходи з їх реалізації доцільно розділити на три групи:

1) ті, що проводять до вакцинації;

2) під час щеплень і

3) після щеплень.

Заходи з підготовки до вакцинації передбачають збір даних про чисельність і віковий склад населення, складання річних і місячних планів вакцинації; оснащення кабінетів для щеплень і забезпечення їх щепними препаратами, обладнанням, інструментарієм, медикаментами і документацією; укомплектування, навчання персоналу. Дані про чисельність дитячого населення віком до 14 років отримують за результатами перепису їх

На дільниці обслуговування ЛПУ двічі на рік, які зіставляють з обліком дітей в організованих дитячих колективах одноразово восени. Потребу в щепних препаратах розраховують, виходячи з даних про народжуваність, чисельний склад дитячого населення і щеплення, проведені у попередній рік. При складанні плану вакцинації проти дифтерії, кашлюку, правця і поліомієліту враховують кількість дітей, народжених у IV кварталі попереднього року (пологові будинки, ЗАГСи), й орієнтовного числа новонароджених за 9 місяців запланованого року (жіночі консультації). Річну потребу в конкретних видах МІБП визначають шляхом множення кількості осіб, які підлягають вакцинації, на кількість препарату для одного щепленого з урахуванням втрат на розлив.

Щеплення планують з розрахунку рівномірного розподілу кількості щеплених осіб поквартально, а також з урахуванням сезонного перебігу епідемічного процесу при конкретних інфекціях. Так, щеплення проти грипу необхідно робити в передепідемічний період (III-IV квартали року), ряду кишкових інфекцій – II квартал року, природно-осередкових інфекцій (кліщового енцефаліту і хвороби Лайма) – I квартал року.

Під час щеплень передбачається наступний обсяг роботи: медичний огляд осіб; безпосереднє виконання щеплень і нагляд за щепленими впродовж 1-2 год; оцінка щепних реакцій; внесення даних про щеплення до відповідних облікових документів (ф. № 063 – карта профілактичних щеплень, ф. № 64 – журнал обліку профілактичних щеплень; ф. № 112 – історія розвитку дитини); інактивація залишків вакцини й обробка інструментарію.

 

Техніка проведення вакцинації

Імунопрофілактику має здійснювати медичний персонал, який пройшов спеціальну підготовку з вакцинопрофілактики, і є здоровим на момент виконання маніпуляцій. Такі особи повинні бути щепленими проти дифтерії, кору, епідемічного паротиту, гепатиту В і грипу.

Вакцинацію здійснюють лише у спеціально обладнаних щепних кабінетах (поліклініки, ДДУ, школи тощо). Зокрема, у поліклініках створюються кабінети для щеплень, обладнані усім необхідним набором вакцин і лікарських засобів. У сільській місцевості вакцинацію проводять у лікувально-профілактичних закладах. Удома щеплення здійснює спеціальна медична бригада.

У кабінеті обов’язково має бути: холодильник для зберігання МІБП, шафа медична для інструментів і медикаментів: два пеленальні столики і медична кушетка; стіл для підготовки препаратів; стерильні бікси; ємність із деззасобами; контейнер для збору використаних шприців; стіл для записів.

Щеплення за місцем проживання при погіршенні епідемічної ситуації дозволяється рішенням територіальних органів охорони здоров’я. У день щеплення педіатр (на ФАПі – фельдшер) збирає анамнез і оглядає дитину з обов’язковою термометрією. Дорослих можна обстежувати за день до щеплення. Це робиться з метою виявлення осіб, яким протипоказані щеплення тимчасово чи постійно. Щеплення належить провести дитині не пізніше, ніж за місяць до поступлення в організований дитячий колектив (ДДУ, школу).

Спосіб введення МІБП визначається його біологічними властивостями і призначенням. Вакцинацію проводять пацієнту в лежачому або сидячому положенні з метою уникнення його непритомності. Вакцини переважно вводять парентерально (внутрішньом’язово, підшкірно, нашкірно скарифікацією, внутрішньошкірно), але ряд вакцин вводять інтраназально чи перорально. Внутрішньом’язово вакцини вводять дорослим у дельтоподібний м’яз, а дітям до 1,5 років – у передньолатеральну поверхню стегна. Підшкірно МІБП вводять у підлопаткову ділянку або у верхню третину зовнішньої поверхні плеча, внутрішньошкірно – на межі верхньої і середньої зовнішньої поверхні плеча (БЦЖ) або у внутрішню поверхню середньої третини передпліччя (туберкулін, інші алергени). Скарифікаційний метод застосовують при щепленнях живими бактерійними вакцинами (чумна, сибіркова, гарячки Ку, бруцельозна, туляремійна) і місцем введення є внутрішня поверхня передпліччя. Перорально вводять у рідкій (поліомієлітна) чи таблетованій (натуральна віспа, холера, чума) формі МІБП натще.

Слід уникати прийому антибіотиків і сульфаніламідів за 1-2 доби до вакцинації та протягом 7 тижнів (після вакцинації живими вакцинами). Щеплення хворих з алергією проводять після відповідної десенсибілізувальної терапії.

Щеплення дітей проводять після отримання згоди батьків, які повинні бути поінформовані про доцільність вакцинації та можливий ризик.

Перед вакцинацією необхідно перевірити наявність інструкції, маркування на упаковці та цілісність флаконів, відсутність сторонніх включень. Суворо дотримуватись правил виконання ін’єкцій (дезінфекція ковпачків ампул, ковпачків флаконів, шкіри на ділянці введення вакцини та ін.). Для вакцинації використовують одноразові шприци. У шприц набирають таку кількість вакцини, яка необхідна тільки для одного пацієнта.

Особливу увагу при вакцинації слід приділяти дотриманню правил асептики. Найчастішими причинами порушення асептики є: використання нестерильних інструментів, розчинів та інших матеріалів і тривале перебування вакцини у відкритій ємності (флакони, ампули та ін.). При усіх видах імунізації, особливо при проведенні масових щеплень, перевагу слід віддавати так званим шприцам, які саморуйнуються, адже така конструкція не дозволяє використовувати їх повторно. Для збору різних видів шприців, голок та іншого колючого інструментарію застосовують особливо безпечні непроколювані контейнери. Використовуються також спеціальні печі для спалювання матеріалу та зменшення забруднення довкілля.

Всі ампули чи флакони, що містять залишки невикористаних вакцин, а також інструмент, який використовувався для щеплень, знезаражують шляхом кип’ятіння протягом 1 год (сибірка – 2 год), або замочування у дезінфекційних розчинах (3-5 % хлорамін – 1 год, 6 % перекис водню – 1 год) чи автоклавують.

Обов’язковою умовою у проведенні щеплень є медичний нагляд за щепленими особами понад 1,5 год після вакцинації, а також через 1-2 доби удома або в організованому колективі.

 

Медичні протипоказання до вакцинації

http://semya.com.ua/zdorovja–ditini–do–roku/350-potribnij.html?start=5

http://ua–referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B4%D0%BE_%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97

http://www.umj.com.ua/article/19111/uvaga–perelik–medichnix–protipokazan–do–provedennya–profilaktichnix–shheplen

http://mozdocs.kiev.ua/view.php?id=5211

http://mamaclub.ua/zdorovye–rebenka/vaktsinatsiya/material/vaktsina–vid–gripu–chas–shchepitisya-1004.html

http://www.privivok.net.ua/node/77

Оскільки вакцинація є надійним і дуже ефективним профілактичним і протиепідемічним заходом при багатьох інфекційних хворобах, перелік медичних протипоказань для щеплень слід суворо обмежувати. У цілому такі протипоказання поділяють на постійні та тимчасові.

Постійні протипоказання. Перелік постійних протипоказань визначається відповідними нормативними документами МОЗ України. Постійні протипоказання у кожному конкретному випадку визначаються і затверджуються комісією, до складу якої входить завідувач відділення дитячої поліклініки, лікар-імунолог, дільничний педіатр, лікар-епідеміолог. У середньому в країні такі протипоказання мають не більше 1 % дітей.

Для усіх вакцин абсолютними протипоказаннями є сильні реакції (температура тіла вище 40 °С, набряк, гіперемія більше 8 см у діаметрі) або ускладнення (анафілаксія, колапс, енцефаліт, енцефалопатія, нефебрильні судоми) на попередню дозу вакцин. Усі живі вакцини не вводяться за наявності первинного імунодефіцитного стану, імуносупресії, злоякісного новоутворення та вагітності. Для БЦЖ-вакцини протипоказаннями є вага дитини менше 2 000 г і колоїдний рубець на попередню дозу препарату. Щеплення АКДП-вакцини не проводять за наявності прогресуючого захворювання нервової системи, афебрильних судом в анамнезі.

Якщо в анамнезі дитини були судоми, вакцина АКДП замінюється на АДП-анатоксин, який вводиться разом з поліомієлітною вакциною. Решта імунобіологічних препаратів вводиться відповідно до календаря щеплень. Вакцинацію у дітей з епілепсією або судомним синдромом необхідно проводити на фоні протисудомної терапії. Для профілактики температурних і судомних реакцій призначають парацетамол у дозі 10-15 мг/кг протягом 1-2 днів після введення АКДП-вакцини або анатоксину і на 5-6-9-й день після ін’єкції коровою вакциною.

Для живої корової, живої паротитної моновакцин і тривакцини (кір, паротит, краснуха) протипоказанням є тяжкі реакції на аміноглікозиди та анафілактичні реакції на гетерогенний білок. Абсолютних протипоказань не мають оральна поліомієлітна вакцина, АДП, АДП-М вакцини.

Тимчасові протипоказання. Такими протипоказаннями до щеплень є гострі захворювання та загострення хронічних недуг. У цьому разі необхідна відстрочка вакцинації до зникнення гострих симптомів хвороби. При гострих вірусних респіраторних захворюваннях і гострих кишкових інфекціях щеплення проводять відразу після нормалізації температури. При багатьох видах патології (екзема, дерматит, бронхіальна астма, тромбоцитопенічна пурпура, вроджені вади серця, аритмії, ревмокардит, муковісцидоз, хронічний пієлонефрит, гломерулонефрит) вакцинацію проводять у період ремісії (табл. 23).

Існує загальне правило, що живі вакцини не слід використовувати за наявності вагітності та глибоких імунодефіцитів. Дітям, народженим ВІЛ-інфікованими матерями, допускається вводити лише інактивовані вакцини й анатоксини. При встановленні безсимптомного носійства ВІЛ (Z21) або дітям зі слабко вираженою клінікою (клінічна стадія І та ІІ (ВООЗ) за відсутності імуносупресії (CD4+ >25 %) або з помірною імуносупресією (CD4+ >15 %) абсолютно виключається вакцинація ОПВ (замінюється на ІПВ) і БЦЖ. Однак, у таких випадках інші вакцини й анатоксини вводяться відповідно до калентаря (табл. 22).

Абсолютними протипоказаннями є анафілактичний шок, енцефаліт або енцефалопатія, судоми без гарячки. Вакцини, які містять гетерогенні білки, не повинні вводитися людям з підвищеною чутливістю до цих білків.

 

Поствакцинні ускладнення

Заходи після щеплень передбачають визначення імунологічної та епідеміологічної ефективності щеплень; складання звітів про проведені щеплення (ф. № 5, ф. № 6); оцінка ефективності й досягнутого соціально-економічного ефекту щеплень; аналіз імунопрофілактики за рік (декілька років).

Важливою складовою є оцінка й облік у поствакцинному періоді реакцій та ускладнень, які виникають у результаті щеплень. За даними експертів ВООЗ, сильні поствакцинні реакції реєструються з частотою 1:1 000 щеплених осіб, тоді як поствакцинні ускладнення – 1:100 000.

Поствакцинні ускладнення – це тяжкі і/або стійкі порушення стану здоров’я, що виникають внаслідок вакцинації. Виникнення таких реакцій може бути зумовлено як порушеннями при вакцинації, так і безпосереднім впливом МІБП.

При цьому слід розрізняти патологічні стани, що є результатом опосередкованої дії щеплень і безпосередньо спричинених введенням МІБП. Так, до ускладнень першого типу слід віднести патологію, яка виникає внаслідок приєднання інтеркурентної інфекції у поствакцинному періоді та ті ускладнення, що виникають внаслідок поєднаного перебігу вакцинного й інфекційного процесів. До цього ж типу належать загострення хронічних і латентних захворювань у щепленої особи.

Поствакцинні ускладнення першого типу поділяються на декілька груп.

1. Ускладнення, пов’язані з порушенням техніки вакцинації. Порушення стерильності або способу введення призводять до утворення абсцесів чи асептичних інфільтратів. Так, при підшкірному введенні БЦЖ виникають «холодні» абсцеси, лімфангоїти, лімфаденіти.

2. Ускладнення, пов’язані з уведенням великої дози препарату можуть бути зумовлені:

·       перевищенням дози вакцини;

·                      поганим перемішуванням сорбованого препарату;

·                      підшкірним введенням вакцин, які використовують для профілактики дуже небезпечних інфекцій (чума, туляремія), і розрахованих для нашкірної аплікації.

3. Група ускладнень, пов’язаних з порушенням температурного режиму зберігання МІБП, розвивається при введенні сорбованих вакцин, які були заморожені. Внаслідок деструкції комплексу «антиген-сорбент» при введенні правильного об’єму вакцини відбувається швидке всмоктування великої дози антигену, що спричиняє тяжкі токсичні реакції.

Зазначені ускладнення переважно є результатом поганої підготовки медичного персоналу, який робить щеплення. Відтак профілактика цих груп ускладнень передусім забезпечується належною спеціальною підготовкою медичних працівників, причетних до здійснення щеплень.

До другого типу належать спричинені щепним препаратом специфічні реакції та ускладнення, які зумовлені реактогенністю вакцини.

Поствакцинні реакції є результатом підвищеної фізіологічної захисної реакції організму людини на введення чужорідної субстанції (вакцини). Розрізняють місцеві та загальні реакції. Місцеві реакції проявляються гіперемією й набряком у місці введення препарату, а загальні – гіпертермією тіла, й оцінюються за трьома ступенями.

Ускладнення, пов’язані з підвищеною чутливістю пацієнта до введеного препарату, становлять найбільшу небезпеку, оскільки прогнозувати їх можливий розвиток у дитини практично неможливо.

Залежно від виду вакцини патогенез таких ускладнень може бути зумовлений токсичною дією препарату, вакцинним інфекційним процесом (живі вакцини), сенсибілізацією або автосенсибілізацією, реверсією токсичних чи вірулентних властивостей, впливом на генетичний апарат клітин.

 

Профілактика поствакцинних ускладнень

Профілактика поствакцинних ускладнень відіграє важливу роль в активній імунізації дітей. Жодна з використовуваних вакцин не є повністю ареактогенною. Тому заходи профілактики таких ускладнень продовжують активно розробляти.

Серед факторів схильності до післявакцинних ускладнень виділяють:

1.     Наявність у дитини ознак ураження нервової системи, особливо таких як гіпертензійний, гідроцефальний, судомний синдроми, які можуть проявлятися разом.

2.     Будь-які форми алергічних проявів.

3.     Частота, тривалість, характер гострих захворювань, особливості перебігу хронічних недуг.

4.     Наявність в анамнезі патологічних реакцій на попередні щеплення.

Тому для запобігання таким ускладненням передусім слід виділити такі:

·       суворе виконання техніки вакцинації;

·       ретельний відбір осіб для щеплень з урахуванням протипоказань;

·       виконання інструкцій з транспортування та зберігання вакцин;

·       дотримування доз, схем введення препаратів, інтервалів між щепленнями.

При вакцинації слід дотримуватись наступних правил.

1.     Мінімальний час між щепленням і попереднім гострим захворюванням чи загостренням хронічного повинен бути не меншим ніж 1 міс. Але при легких формах гострих захворювань (риніт), цей проміжок може бути скорочений до 2 тиж.

2.     У близькому оточенні дитини не повинно бути хворих на ГРВІ.

3.     Перед вакцинацією у матері слід з’ясувати самопочуття дитини, оглянути її та зробити термометрію.

4.     За показаннями перед щепленням може бути проведене обстеження та консультація фахівця (для уточнення характеру й фази захворювання).

5.     Якщо дитина спостерігається фахівцем, перед щепленням слід мати відомості про діагноз, стадію основного захворювання, необхідність та особливості лікування. Питання про можливість вакцинації фахівець не вирішує, оскільки це входить до компетенції педіатра.

У випадках, коли амбулаторна вакцинація дитини викликає занепокоєння, щеплення повинно бути проведене у стаціонарі (наприклад, у разі тяжких алергічних реакцій). Дітям з різноманітними відхиленнями у стані здоров’я, рекомендується дотримуватись певних умов перед вакцинацією, а також проводити необхідну медикаментозну терапію.

Іншим підходом для підвищення несприйнятливості людей до збудників інфекційних хвороб є термінова пасивна імунопрофілактика шляхом введення специфічних імуноглобулінів чи сироваток, що містять готові антитіла. Показаннями до пасивної імунопрофілактики є термінова необхідність захисту особи у зв’язку з високою ймовірністю інфікування при спілкуванні з джерелом збудника в осередку інфекційної хвороби (кір, гепатит А, менінгококова інфекція), ушкодженні шкірних покривів у разі укусу невідомою твариною (сказ) чи внаслідок травми (правець), поширенні особливо небезпечних інфекційних хвороб (геморагічна гарячка Ебола та ін.).

Video1     Video2     Компакт-диск1             Компакт-диск2